Червоногрудка

ЕПІЗОД 74

Бернта Браннхьоуґа Харрі впізнав одразу. Той білозубо посміхався і дивився на Харрі широко розплющеними очима.

— Чому він посміхається? — запитав Харрі.

— Не запитуй, — сказав Клеметсен. — У яких лише положеннях не завмирають м’язи обличчя. Буває, батьки не можуть упізнати власних дітей, так ті змінюються.

Труп лежав на операційному столі, посеред секційного залу. Клеметсен відсмикував простирадло, і присутні побачили тіло цілком. Халворсен одразу відвернувся.

Харрі, перш ніж увійти до залу, запропонував йому спеціальну мазь, щоб не відчувати трупного запаху, Халворсен відмовився. Температура в секційному залі № 4 Інституту судової медицини при Головному державному шпиталі була мінус 12 градусів, так що запах був не найстрашніше. Халворсен закашлявся.

— Згоден, — сказав Кнут Клеметсен, — видовище не з приємних.

Харрі кивнув. Клеметсен був гарним патологом і проникливою людиною. Він чудово розумів, що Халворсен — новачок, і не хотів ставити його в незручне становище. Насправді Браннхьоуґ мав не гірший вигляд, ніж інші мерці. Тобто він мав вигляд не страшніший за близнят, що пролежали тиждень під водою, вісімнадцятилітнього підлітка, що розбився, намагаючись утекти машиною від поліції, або за наркоманку, на якій не було нічого, крім куртки, яку вона підпалила. Харрі бачив багато трупів, і Бернт Браннхьоуґ ніяк не входив у десятку найгірших. Але було ясно, що для людини, застреленої однією кулею в спину, Браннхьоуґ мав жахливий вигляд. Зяючий вихідний отвір у грудях був такий великий, що Харрі міг просунути в нього кулак.

— Так ця куля влучила йому в спину? — запитав Харрі.

— Між лопаток. Вона пройшла згори донизу, на вході роздробила хребет, а на виході — груднину. Як бачиш, груднина розкришилася, осколки знайшли на сидінні.

— Сидінні?

— Так, він якраз відчинив гараж і збирався їхати на роботу, коли куля прошила наскрізь його тіло, переднє і заднє скло автомобіля і застрягла в задній стінці гаража. Ось так.

— Яка куля це може бути? — запитав Халворсен, якому, здається, стало трохи легше.

— Балістики скажуть тобі напевно, — відповів Клеметсен. — Щось середнє між кулею «дум-дум» і свердлом для бетону. Щось схоже я бачив лише раз — коли працював при місії ООН у Хорватії в дев’яносто першому.

— Куля сінгапурського зразка, — припустив Харрі. — Вона на півсантиметра зайшла у стіну. Гільза, яку знайшли в лісі, схожа на ту, що я знайшов узимку в Сільяні. Тому я тут. Що ще ти можеш розповісти нам, Клеметсене?

Клеметсен розповів не так багато: про те, що, згідно з розпорядженням, розтин був проведений у присутності співробітників КРИПОСа, що причина смерті очевидна. І додав: не рахуючи кількох дрібниць, нічого цікавого немає.

У крові Браннхьоуґа виявлено алкоголь, а під нігтями — залишки вагінального секрету.

— Його дружини? — запитав Халворсен.

— Експерти це з’ясують, — сказав Клеметсен і поглянув на молодого поліцейського в окулярах. — Якщо захочуть. Але вони вважають, що це має якнайменшу цінність для слідства. Може, зараз її не варто розпитувати про такі речі.

Харрі кивнув.

Вони проїхали по Согнсвеєн і далі по Педер-Анкерс-вей і, нарешті, під’їхали до особняка Браннхьоуґа.

— Потворний будинок, — сказав Халворсен.

Вони подзвонили у двері і стали чекати. Їм відчинила жінка років п’ятдесяти з товстим шаром макіяжу на обличчі.

— Ельса Браннхьоуґ?

— Я її сестра. Що сталося?

Харрі показав посвідчення.

— Знову допити? — з почуттям запитала жінка.

Харрі кивнув, він знав, що зараз буде.

— Та що ж це таке! У неї немає сил, вона втратила чоловіка, його вже не повернеш, і все, що ви…

— Перепрошую, але нас зараз турбує не її чоловік, — перебив її Харрі, намагаючись говорити ввічливо. — Він мертвий. Нас турбує, хто стане наступною жертвою. Адже повторення цієї трагедії можна уникнути.

Жінка так і стояла з відкритим ротом. Харрі, вирішивши допомогти їй, запитав, чи перевзуватися їм, заходячи у будинок.

Пані Браннхьоуґ мала не такий уже змучений вигляд, як заявляла її сестра. Господиня сиділа на дивані і дивилася в одну точку, але під диванною подушкою Харрі помітив в’язання. Ні, в тому, щоб узятися до в’язання відразу після загибелі чоловіка, не було нічого дивного. Харрі подумав, що це, мабуть, навіть природно: зосередити свою увагу на якомусь занятті, коли розвалюється світ навколо.

— Сьогодні увечері я їду, — сказала пані Браннхьоуґ. — До сестри.

— Я так розумію, — сказав Харрі, — ви попросили поліцію надати вам охорону на випадок…

— На випадок, якщо вони і мене захочуть убити, — кивнула господиня.

— Ви думаєте, вони збираються це зробити? — запитав Халворсен. — І хто це — «вони»?

Пані Браннхьоуґ знизала плечима. Вона не зводила очей з вікна. День був сірий.

— Я знаю, люди з КРИПОСа вже побували тут і запитували вас про це, — почав Харрі. — Але все-таки, ви не знаєте, вашому чоловікові не надходило жодних погроз після появи вчорашньої статті в «Даґбладет»?

— Сюди ніхто не дзвонив, — відповіла господиня. — Але ж у телефонному довіднику стоїть лише моє ім’я. Так захотів Бернт. Запитайте краще в МЗС, чи дзвонили туди.

— Ми вже запитували, — сказав Халворсен і перезирнувся з Харрі. — Нам дали записи всіх вхідних дзвінків на його робочий телефон за минулу добу.

Халворсен поставив ще кілька запитань про можливих ворогів Браннхьоуґа, але зрозумілої відповіді на них не отримав.

Харрі деякий час сидів і мовчки слухав, потім раптом запитав:

— Сюди вчора взагалі хто-небудь телефонував?

— Так, двічі, — відповіла пані Браннхьоуґ.

— Хто телефонував?

— Моя сестра. Бернт. І, якщо не помиляюся, з якогось соціологічного опитування.

— Про що вони запитували?

— Не знаю. Вони запитували Бернта. У них там є якийсь список, де вказується вік і стать…

— Вони запитували Бернта Браннхьоуґа?

— Так.

— У соціологічних дослідженнях не фігурують імена. Ви чули на тому кінці який-небудь сторонній шум?

— Даруйте?

— Зазвичай вони сидять у кабінеті по кілька чоловік.

— Так, чула, — відповіла пані Браннхьоуґ. — От тільки…

— Що — тільки?

— Це був не той шум, про який ви говорите. Він був… інший.

— О котрій годині вам зателефонували?

— Здається, близько полудня. Я відповіла, що він приходить з роботи увечері. Я забула, що Бернт збирався в Ларвік на ділову вечерю Ради з експорту.

— Але в телефонному довіднику стоїть лише ваше ім’я. Ви не подумали, що хтось просто обдзвонює всіх на прізвище Браннхьоуґ, аби довідатись адресу вашого чоловіка? І час, коли він повертається додому?

— Зараз навіть і не знаю.

— Співробітники соціологічних служб не телефонують чоловікам працездатного віку посеред робочого дня.

Харрі обернувся до Халворсена:

— Треба зв’язатися з «Теленором» і дізнатися, з якого номера дзвонили.

— Даруйте, пані Браннхьоуґ, — сказав Халворсен. — Я помітив у вас у коридорі новий телефонний апарат «Аском». У мене вдома такий самий. Він зберігає в пам'яті десять останніх номерів, з яких вам дзвонили, і час дзвінка. Дозвольте, я…

Харрі з повагою поглянув на колегу. Халворсен підвівся, і сестра пані Браннхьоуґ повела його в коридор.

— Бернт був трохи старомодний… — Господиня криво посміхнулася Харрі. — Але йому подобалося купувати сучасні речі, якщо від них була бодай якась користь. Телефони і все щось подібне.

— А наскільки старомодним був ваш чоловік у питаннях подружньої вірності, пані Браннхьоуґ?

Господиня здригнулася і поглянула на Харрі.

— Якщо вже ми говоримо віч-на-віч, гадаю, що можу вам дещо сказати, — сказав Харрі. — КРИПОС перевірив ваші свідчення. Вчора ваш чоловік не був на діловій вечері і не зустрічався ні з ким з Ради з експорту. Він не їздив у Ларвік. Вам відомо, що в МЗС є броня в «Континенталі»?

— Ні.

— Сьогодні вранці мені на це натякнув мій начальник із СБП. Виявляється, ваш чоловік учора був у цьому готелі. Нам невідомо, був він там сам чи з кимось, але коли чоловік говорить дружині, що затримається на діловій зустрічі, а сам ще в готель, це наводить на певні роздуми.

Харрі бачив, як на її обличчі емоції змінюються одна за одною: лють, відчай, безнадійність і… сміх. Цей сміх був схожий на тихі схлипування.

— Мені не треба було дивуватися, — сказала вона. — Якщо вже це вас так цікавить, то щодо цього він був… цілком сучасний. Хоча я не розумію, яке відношення це може мати до справи.

— Його міг убити ревнивий чоловік, — припустив Харрі.

— Його могла вбити і я. З тієї ж причини. Вам не спадало на думку, пане Холе? Коли ми жили в Нігерії, вбивцю можна було найняти за двісті крон. — Вона розсміялася все тим же гірким сміхом. — А я гадала, ви вважаєте, що його вбили через те інтерв’ю «Даґбладет».

— Ми перевіряємо всі можливі варіанти.

— По роботі він здебільшого зустрічався з жінками, — сказала пані Браннхьоуґ. — Звичайно, всього я не знаю, але якось я спіймала його на гарячому. Я знала, що так він поводився й раніше. Але застрелити його за це? — Вона похитала головою. — Зараз за таке вже не вбивають, правда?

Харрі не знав, що на це відповісти. Через скляні двері було чути, як у коридорі розмовляє Халворсен. Харрі відкашлявся:

— Ви не знаєте, були в нього коханки останнім часом?

Господиня похитала головою:

— Запитайте в МЗС. Знаєте, там такі своєрідні люди. Хто-небудь обов’язково захоче попащекувати.

Вона говорила це без гіркоти в голосі, ніби просто констатуючи факт.

До кімнати повернувся Халворсен. Ельса Браннхьоуґ і Харрі поглянули на нього.

— Цікаво, — сказав Халворсен. — Пані Браннхьоуґ, вам телефонували о дванадцятій двадцять чотири. Але не вчора, а позавчора.

— Справді? Напевно, я помилилася, — відповіла господиня. — Так, так, тоді це не має стосунку до справи.

— Можливо, — промовив Халворсен. — Я заразом подзвонив у довідкову, і мені сказали, що це номер телефону-автомата в ресторані «Скрьодер».

— У ресторані? — перепитала пані Браннхьоуґ. — Так, тоді я розумію, що за шум чувся в слухавці. Ви думаєте…

— Зовсім не обов’язково, що дзвінок пов’язаний з убивством вашого чоловіка, — сказав Харрі, підводячись. — У «Скрьодері» вештається багато дивних типів.

Господиня провела поліцейських до ґанку. Вечоріло. Низькі сірі хмари поволі повзли над пасмом пагорбів.

Пані Браннхьоуґ стояла, схрестивши руки на грудях, неначе їй було холодно.

— Тут так похмуро, — сказала вона. — Ви помітили?

Коли Харрі і Халворсен піднялися на пагорб, слідча група все ще прочісувала місцевість довкола куреня, у якому знайшли стріляну гільзу.

— Гей, там! — погукав хтось, коли Харрі і Халворсен пролізали під жовтою огороджувальною стрічкою.

— Поліція, — пояснив Харрі.

— То що з того! — крикнув той самий голос у відповідь. — Доведеться потерпіти, поки ми закінчимо.

Це був Вебер. На ньому були високі чоботи і забавний жовтий плащ-дощовик. Харрі і Халворсен повернулися за стрічку.

— Ей, Вебере! — покликав Харрі.

— Немає часу, — відмахнувся той.

— На хвилинку.

Вебер сягнистими кроками попрямував до них. Його обличчя виражало явну незадоволеність.

— Що таке? — гукнув він, не доходячи двадцяти метрів.

— Скільки він прочекав?

— Хлопець, який тут лежав? Не маю уявлення.

— Зачекай, Вебере. Ще дещо.

— Цією справою займається КРИПОС чи ви?

— І ті й інші. Ми ніяк не можемо погодити наші дії.

— І ти хочеш мені сказати, що ви прийшли сюди, щоб узяти участь у розслідуванні?

Харрі посміхнувся і закурив.

— Завжди захоплювався твоєю догадливістю, Вебере.

— Годі підлизуватись, Холе. Що це за малий?

— Халворсен, — відповів Харрі, перш ніж Халворсен устиг назватися сам.

— Слухай, Халворсене, — почав Вебер, дивлячись і далі на Харрі з неприхованою огидою. — Куріння — це свинська звичка і зайве підтвердження того, що людина шукає в житті лише одного — задоволення. Хлопець, який був тут, залишив нам напівпорожню пляшку з вісьмома недопалками всередині. Сигарети «Теді», без фільтру. Людям, які курять «Теді», потрібна на день не сигарета і не дві. Я припускаю, що він міг висидіти тут максимум добу. Для куреня він зрізав нижні гілки ялини, до яких у дощ вода не дістає. Проте на даху куреня — дощові краплі. Останній дощ був учора о третій пополудні.

— Значить, учора він прийшов сюди між восьмою і третьою? — запитав Халворсен.

— Гадаю, Халворсен далеко піде, — кинув Вебер, як і раніше не зводячи очей з Харрі. — Надто коли подумати, який конкурс він витримав, аби потрапити до поліції. Чорт забирай, з кожним роком все гірше й гірше. Ти бачив, кого зараз приймають до поліцейської академії? У порівнянні з цим набродом у педучилищі вчаться просто генії.

Вебер, осідлавши свого коника, почав довгу промову про те, як деградує поліція.

— Хтось із сусідів що-небудь бачив? — устиг запитати Харрі, коли Вебер зупинився, щоб передихнути.

— Тут четверо наших хлопців обходять усі будинки в околицях, але люди в основному повертаються додому пізно. Гадаю, нового ми нічого не дізнаємося.

— Чому?

— Не думаю, що він показувався в околиці. Сьогодні ми пустили собаку по його сліду — він на кілометр веде у глиб лісу, на стежку — там собака сколовся. Мабуть, він прийшов і пішов одним і тим самим шляхом. Між озерами Согнсванн і Марідалсванн ціла павутина цих лісових стежок. Він міг припаркувати машину на якій-небудь стоянці для туристів. Тут їх багато буває, туристів, і половина з них ходить з рюкзаками. Ясно?

— Ясно.

— Тепер ви хочете мене запитати, чи вдалося нам знайти відбитки пальців.

— Ну…

— Ну-ну?

— А на тій пляшці?

Вебер похитав головою:

— Жодних відбитків. Нічого. Хоча він пробув тут і довго, але наслідив на диво мало. Ми продовжуємо шукати, але я на сто відсотків певен, що не знайдемо нічого, крім слідів його черевиків і шматочків тканини.

— Плюс гільза.

— Він залишив її навмисне. Решту слідів він постарався замести.

— Гм. Може, це щось на зразок попередження? Як гадаєш?

— Я? Я думаю, що у вас, молодих, у голові взагалі нічого немає. Таке відчуття, що зараз у поліції всі такі.

— Угу. Дякую за допомогу, Вебере.

— І кидай курити, Холе.

— З ним неможливо розмовляти, — сказав Халворсен, коли вони поверталися в центр міста.

— Буває, — погодився Харрі. — Але свою роботу Вебер знає.

ЕПІЗОД 75

— Ну? — запитав Мьоллер, коли Харрі і Халворсен відпили зі своїх чашок і Харрі, скорчивши страшну гримасу, висловив усе, що він думає про каву.

— Здається, шукати зв’язок між газетною статтею і вбивством не варто, — сказав Харрі.

— Чому? — Мьоллер відкинувся на спинку крісла.

— Вебер вважає, що вбивця лежав у своєму укритті з ранку, тобто найбільше — через дві години після появи випуску «Даґбладет». Але вбивця діяв не імпульсивно — замах був ретельно спланований. Ця людина давно збиралася вбити Браннхьоуґа. Вона розвідала місцевість, з’ясувала, коли Браннхьоуґ повертається додому і вирушає на роботу, звідки краще і найбезпечніше стріляти, як пройти до цього місця і як звідти піти, з’ясував і сотні інших дрібних деталей.

— Значить, по-твоєму, вбивця купив гвинтівку Меркліна для цього?

— Можливо. А можливо, й ні.

— Дякую, дуже інформативно, — в’їдливо сказав Мьоллер.

— Я хотів сказати, що вірогідність є. Але з другого боку, виходить якось невідповідно. Для чого замовляти контрабандою найдорожчу кілерську гвинтівку, аби лише вбити високопоставленого, але в принципі звичайного бюрократа, в якого немає ні охоронців, ані охорони будинку. Вбивця міг просто подзвонити йому в двері і пристрелити його впритул з пістолета. Це все одно що… що…

Харрі почав активно жестикулювати.

— Стріляти з гармати по горобцях, — підказав Халворсен.

— Саме так, — сказав Харрі.

— Гм. — Мьоллер заплющив очі. — А як ти оцінюєш свою функцію в розслідуванні, Харрі?

— Суперагент, — посміхнувся Харрі. — Я той самий хлопець з СБП, який має право діяти самостійно, але в міру потреби просити допомоги в інших відділів. Той хлопець, що підкоряється безпосередньо Мейрику і має доступ до всіх необхідних документів. Той, хто ставить питання і може не відповідати. І так далі.

— Ти забув про ліцензію на вбивство, — сказав Мьоллер. — І суперавтомобіль.

— Насправді я нічого не вигадав, — відповів Харрі. — Мейрик уже переговорив з начальником поліції.

— Начальником поліції?

— Так точно. Повідомлення про це вам надішлють сьогодні електронною поштою. Справі про вбивство Браннхьоуґа з цієї миті надано пріоритетного значення, і начальник поліції хоче, аби ніщо не залишилося без уваги. Працюватимемо, як у ФБР — кількома слідчими групами, великими і малими, чиї функції частенько перекриваються. Це потрібно, щоб уникнути одностороннього підходу, який нерідко виникає під час розслідування великих справ. Ви ж про це читали?

— Ні.

— Штука в тому, що хоча доводиться дублювати деякі функції і виконувати одну й ту саму роботу в кількох слідчих групах, результативність у багато разів зростає через те, що у людей різні підходи і точки зору.

— Дякую, — відгукнувся Мьоллер. — І що з усього цього виходить? Навіщо ти прийшов сюди?

— Я ж сказав, що можу з потреби…

— …просити допомоги в інших відділів. Це я вже чув. Давай викладай, Харрі.

Харрі кивнув на Халворсена. Той з безпорадним виглядом посміхнувся начальникові. Мьоллер застогнав:

— Май совість, Харрі! Ти ж знаєш, що з особовим складом у нас у відділі тісно.

— Обіцяю повернути його у доброму стані.

— Ні, я сказав!

Харрі промовчав. Деякий час він сидів, розминаючи пальці і роздивляючись репродукцію картини Кіттельсена «Замок чудес», що висіла над книжковою полицею.

— Коли ти його мені повернеш?

— Щойно справу буде закрито.

— Щойно… Так я можу сказати тобі, Харрі. А не навпаки.

Харрі знизав плечима:

— Вибачте, шефе.

ЕПІЗОД 76

Серце в грудях скажено забилося. Вона зняла слухавку.

— Здрастуйте, Сіґне, — сказав голос. — Це я.

їй захотілося заплакати.

— Досить, — прошепотіла вона. — Прошу тебе, досить.

— Вірність і в смерті. Ти так сказала, Сіґне.

— Я покличу чоловіка.

Голос тихо розсміявся.

— Його ж немає вдома, правда?

Сіґне стисла слухавку так, що руці стало боляче. Звідки він знає, що Евена немає вдома? І чому він телефонує, лише коли Евен кудись іде?

Від наступної думки в Сіґне перехопило дух і потемніло в очах. Може, з того місця, звідки він телефонує, видно їхній будинок, і він бачив, коли Евен виходить з нього? Ні, ні, ні. Вона зібралась на силі і постаралася дихати рівно. Повільно, глибоко і спокійно, повторювала вона про себе. Так вона говорила пораненим воякам, коли їх, у сльозах, зрешечених кулями, з жахом в очах, приносили до них у лазарет з окопів. З гомону на тому кінці Сіґне зрозуміла, що там, звідки їй телефонують, багато людей. А в їхньому окрузі — тільки житлові будинки.

— Ти була така красива в халаті медсестри, Сіґне, — говорив голос. — Така сліпучо чиста і біла. Біла, зовсім як білий мундир Улафа Ліндві. Пам’ятаєш його? Ти була така чиста, і я вірив, що ти не зрадиш нас, що у твоєму серці немає зради. Вірив, що ти як Улаф Ліндві. Я бачив вас поруч, Сіґне, ти стояла і гладила його волосся при місячному сяйві. Ви з ним були схожі на двох янголів, посланих з небес. Але я помилився. Адже є янголи, які послані не з небес, ти знала це, Сіґне?

Вона мовчала. Думки в її голові закрутилися безладним вихором — щось у його словах відразу здалося їй дивним. Голос. Тепер вона зрозуміла. Він намагається говорити чужим голосом.

— Ні, — видушила із себе Сіґне.

— Ні? А мала 6. Я — такий янгол.

— Даніель помер, — сказала вона.

На тому кінці стало тихо. У слухавці чулося лише важке дихання. Потім голос заговорив знову:

— Я прийшов, щоб судити. Живих і мертвих.

І він поклав слухавку.

Сіґне заплющила очі. Потім підвелася і пройшла до спальні. Вікна були завішені. Сіґне стояла і дивилася на себе в дзеркало. Вона тремтіла, ніби у неї був жар.

ЕПІЗОД 77

Харрі переїхав до свого старого кабінету. На це в нього пішло двадцять хвилин. Усі необхідні йому речі вмістилися в пластиковому пакеті. Щонайперше він вирізав з «Даґбладет» фотографію Бернта Браннхьоуґа і почепив її на дошку поряд з архівними фотографіями Елен, Сверре Ульсена і Халлґріма Дале. Чотири пункти. Халворсена він відрядив до МЗС, аби з’ясувати, ким могла бути та жінка в «Континенталі». Чотири людини. Чотири життя. Чотири історії. Харрі сидів у своєму зламаному кріслі, не відриваючи погляду від фотографій, але ті порожніми поглядами дивилися крізь нього.

Він зателефонував Сеструнчику. Та сказала, що хотіла б ще хоч трішечки потримати Хельге у себе. «Ми так здружилися», — пояснила вона. Харрі сказав, що не проти, якщо тільки Сеструнчик не забуває годувати його.

— Хельге — це вона, — сказала Сеструнчик.

— Та ну? Звідки ти дізналася?

— Ми з Хенріком це з’ясували.

Харрі хотів був запитати, як це їм удалося, але потім вирішив, що ліпше не треба.

— Ти розмовляла з батьком?

Сеструнчик відповіла, що так, і запитала, чи збирається Харрі знову зустрічатися з тією дівчиною.

— З якою дівчиною?

— Ну, з тією, з якою ти ходив на прогулянки, ти сам розповідав. У неї ще є син.

— А, з нею… Ні, не думаю.

— Дуже нерозумно.

— Нерозумно? Але чому, Сеструнчику, ти її жодного разу не бачила.

— Я думаю, що це нерозумно, тому що ти в неї закохався. Іноді Сеструнчик говорила такі речі, що Харрі не знав, що й відповісти. Вони домовилися якось сходити в кіно. Харрі запитав, чи піде з ними Хенрік. Аякже, відповіла сестра.

Вони попрощалися, і Харрі повісив слухавку. Він подумав, що все-таки зустрічається з Ракеллю — але тільки коли вони здибуються в коридорах. Але ж він знає, де її кабінет. Харрі зібрався на силі і підвівся — слід поговорити з нею зараз, більше він чекати не міг.

Коли Харрі увійшов до приймальні СБП, Лінда всміхнулась йому.

— Вже повертаєшся, молодче?

— Мені лише заглянути до Ракелі.

— Ото й усе? Харрі, я надивилася на вас на тій вечірці. Харрі відчув роздратування, коли побачив на обличчі Лінди двозначну посмішку і почув її сухий сміх.

— Але ти можеш повертати голоблі назад, Харрі. Ракелі сьогодні не було на роботі. Хворіє. Секундочку. — Лінда підняла слухавку: — Служба безпеки, говоріть.

Харрі вже збирався піти, коли Лінда погукала його.

— Це тебе. Відповіси зараз? — Вона простягнула йому слухавку.

— Це Харрі Холе? — почув Харрі у мембрані жіночий голос, засапаний або переляканий.

— Так, це я.

— Це Сіґне Юль. Ви повинні мені допомогти, Холе. Він хоче вбити мене.

Харрі почув на тому кінці собачий гавкіт.

— Хто хоче вас убити, пані Юль?

— Зараз він прийде сюди. Я знаю, це він. Він… він…

— Заспокойтеся, пані Юль. Про що ви говорите?

— Він спробував змінити голос, але цього разу я його впізнала. Він сказав, що бачив, як я гладжу Улафа Ліндві по волоссю в лазареті. Тоді я все й зрозуміла. Боже, що мені робити?

— Ви сама?

— Так, — відповіла вона. — Сама. Зовсім, зовсім сама, розумієте?

Гавкіт став голосніший.

— Ви можете добігти до сусідів і там діждатися нас, пані Юль? Хто цей…

— Він мене знайде! Він знайде мене скрізь!

У неї почалася істерика. Харрі, прикривши слухавку рукою, попросив Лінду зв’язатися з центром оповіщення і сказати, щоб вони направили найближчу патрульну машину до будинку Юля, по Ірисвеєн, у районі Берґ. Потім, намагаючись приховати хвилювання, знову заговорив із Сіґне Юль:

— Пані Юль, якщо ви залишитеся вдома, замкніть двері. Хто…

— Ви не розумієте, — перебила його Сіґне Юль. — Він… він… — Гудки. Зв’язок обірвався.

— Чорт! Вибач, Ліндо. Скажи їм там, щоб зробили все якнайшвидше. І були обережнішими — злочинець може стріляти.

Харрі зателефонував у довідкову, довідався номер Юля і набрав його. Зайнято. Він кинув слухавку Лінді.

— Якщо Мейрик мене запитуватиме, я поїхав до будинку Евена Юля.

ЕПІЗОД 78

Звернувши на Ірісвеєн, Харрі відразу ж побачив перед будинком Юля поліцейську машину Тиха вулиця з дерев’яними будинками, калюжки талої води, мляве блимання блакитного маячка на даху машини, цікаві діти на велосипедах — ніби повторюється сцена перед будинком Сверре Ульсена. Боже, хоч би схожість на цьому й закінчилася.

Припаркувавшись, Харрі вийшов зі свого «Форда» і поплентався до воріт. Уже зачиняючи їх за собою, він почув чиїсь кроки на ґанку.

— Вебер? — здивувався Харрі. — Наші шляхи знову перетинаються.

— Схоже на те.

— Не знав, що ти їздиш у патрулі.

— Ти чудово знаєш, що я не їжджу. Але будинок Браннхьоуґа — вгору цим схилом. І коли ми отримали це чортове повідомлення, то сіли в машину і прибули сюди.

— Що тут відбувається?

— Я хотів тебе про це запитати. У будинку нікого немає. Але двері були прочинені.

— Ви все тут оглянули?

— Від горища до льоху.

— Цікаво. Собаки, як я розумію, теж немає.

— Нікого, ні псини, ні людей. Але в льосі неначе хтось побував, бо в підвальних дверях вибито скло.

— Зрозуміло. — Харрі поглянув уздовж Ірісвеєн. Між будинків він побачив тенісний корт.

— Вона могла піти до сусідів, — припустив Харрі. — Я просив її про це.

Вебер і Харрі увійшли всередину. У коридорі стояв молодий поліцейський і дивився в дзеркало над телефонним столиком.

— Ну, Муєне, ти бачиш ознаки розумного життя? — уїдливо запитав Вебер.

Муєн обернувся і коротко кивнув Харрі.

— Ну… — протягнув він. — Не знаю, наскільки це розумно. Швидше, незрозуміло. — Муєн указав на дзеркало.

Харрі і Вебер підійшли ближче.

— Ось тобі й на! — вигукнув Вебер.

На дзеркалі губною помадою великим почерком було написано:

У Харрі пересохло в горлі.

Раптом з гуркотом відчинилися вхідні двері.

— Що ви тут робите? — запитала людина, що з’явилася на порозі, — проти сонця її обличчя не було видно. — І де Бурре?

Це був Евен Юль.

Харрі сидів за столом навпроти вочевидь схвильованого Юля; Муєн подався розпитувати сусідів, чи не заходила до кого-небудь з них Сіґне Юль. Веберу раптом знадобилося терміново поїхати у якихось справах, пов’язаних з убивством Браннхьоуґа, і він відбув поліцейською машиною. Харрі пообіцяв підвезти Муєна своїм «Фордом».

— Зазвичай вона попереджала перед тим, як кудись піти, — сказав Евен Юль. — Тобто попереджає.

— На дзеркалі в коридорі — її почерк?

— Ні, — відповів Юль. — Принаймні, мені так не здається.

— Напис зроблено її помадою?

Юль дивився на Харрі, не кажучи ні слова.

— Вона чогось боялася, коли я розмовляв з нею по телефону, — сказав Харрі. — Вона говорила, що хтось хоче її вбити. Ви можете припустити, хто б це міг бути?

— Вбити її?

— Так вона сказала.

— Сіґне ніхто не хоче вбити.

— Значить, ні?

— Та ви з глузду з’їхали!

— В такому разі виходить, що у вашої дружини нестійка психіка. Можливо, вона істеричка з манією переслідування?

Евен Юль не відповідав, і Харрі вирішив, що він не розчув його слів. Але тут господар похитав головою.

— Чудово, — Харрі підвівся. Постарайтеся нам допомогти. Обдзвоніть усіх її друзів і родичів, у яких вона могла шукати прихистку. Я вже оголосив її в розшук, ми з Муєном перевіримо будинки в околиці. Поки ми більше нічого не можемо зробити.

Коли Харрі вийшов за, ворота, він побачив Муєна, що йшов до нього назустріч. Молодий поліцейський похитав головою.

— А якої-небудь машини люди не бачили? — запитав Харрі.

— В цей час удома сидять лише пенсіонери і матері з грудними дітьми.

— Пенсіонери зазвичай усе помічають.

— Напевно, тутешніх це не стосується. Якщо тут взагалі сталося що-небудь, що заслуговує на увагу.

Заслуговує на увагу. Харрі не розумів чому, але ці слова викликали у нього в підсвідомості дивний резонанс. Діти на велосипедах уже кудись поїхали. Харрі зітхнув:

— Поїхали звідси.

ЕПІЗОД 79

Коли Харрі увійшов до кабінету, Халворсен розмовляв по телефону. Із жесту колеги Харрі зрозумів, що той говорить з інформатором. Якщо він, як і раніше, намагається знайти ту жінку з «Континенталя», значить, похід до МЗС не надто допоміг. Паперів у кабінеті майже не було, крім стосика архівних копій на столі Халворсена — «Справи про гвинтівку Меркліна».

— Нема та й нема, — сказав Халворсен. — Коли що довідаєшся, подзвони, гаразд?

Він поклав слухавку.

— Еуне телефонував? — запитав Харрі, сідаючи у своє крісло.

Халворсен кивнув і показав два пальці. Друга година. Харрі поглянув на годинник. Еуне приїде сюди за двадцять хвилин.

— Дістань мені фотографію Едварда Мускена. — Харрі взяв слухавку, набрав номер Сіндре Фьоуке і домовився зустрітися з ним о третій. Потім розповів Халворсену про зникнення Сіґне Юль.

— Думаєш, це може бути якось пов'язано з убивством Браннхьоуґа?

— Не знаю, тому мені й потрібно поговорити з Еуне.

— Для чого?

— Для того, що я все більше переконуюся в тому, що ми маємо справу з божевільним. А значить, потрібна порада фахівця.

Еуне можна було назвати великою людиною з кількох причин: він страждав надлишком ваги, був на зріст під два метри і вважався кращим психологом країни у своїй галузі. Психопатологія до цієї галузі не належала, але Еуне, будучи талановитим фахівцем, допомагав Харрі і в цих питаннях.

У лікаря Еуне була доброзичливе, відкрите обличчя, — Харрі часто здавалося, що він дуже м’який і вразливий і біль іншої душі не минає для нього безслідно. Коли Харрі запитував його про це, Еуне відбувався жартом, що важко, мовляв, але кому зараз легко?

Зараз Еуне напружено і зосереджено слухав розповідь Харрі. Про вбивство Халлґріма Дале, Елен Єльтен і Бернта Браннхьоуґа. Про Евена Юля, який сказав, що їм потрібно шукати квіслінґівського легіонера, і про те, що на підтримку цієї версії говорило вбивство Браннхьоуґа, вчинене наступного дня після інтерв’ю «Даґбладет». І на закінчення — про зникнення Сіґне Юль.

Вислухавши Харрі, Еуне деякий час сидів і розмірковував, похитуючи головою і похмикуючи.

— Боюся, я особливо вам допомогти не зможу, — сказав він нарешті. — Єдина зачіпка, яку я бачу, — той напис на дзеркалі. Це схоже на візитну картку, що типово для серійних убивць. Особливо для тих, хто скоїв уже кілька вбивств, почуває себе в безпеці і хоче для гостроти відчуттів подражнити поліцію.

— Еуне, у цієї людини є відхилення в психіці?

— Тут усе відносно. Ми всі з відхиленнями. Питання в тому, наскільки ми здатні відповідати встановленим у суспільстві нормам поведінки. Жоден вчинок сам по собі не є ознакою ненормальності, потрібно розглядати його в контексті інших дій. Скажімо, більшості людей імпульси проміжного мозку не дозволяють убивати собі подібних. Настанова на захист власного виду продиктована еволюцією. Але якщо довго тренуватися, можна здолати це внутрішнє гальмо. Тоді воно слабшає. Наприклад, у вояків. Якщо ми з вами раптом почнемо вбивати, відхилення у нас, швидше за все, з’являться. Але можливо, не з’являться, як не з’являються вони у найманих вбивць або… у поліцейських.

— Значить, якщо ми візьмемо солдата, що воював, скажімо, в Другій світовій війні — не важливо, на чиєму боці, — йому, щоб убити, потрібно здолати значно менший поріг, ніж іншій людині? При тому, що обидва психічно нормальні?

— І так і ні. Солдата навчили вбивати на війні, і, щоб внутрішнє гальмо не спрацьовувало, він повинен почуватися в тому ж контексті.

— Отже, він повинен думати, що, як і раніше, б’ється на війні?

— Загалом, так. Але якщо він так вважає і продовжує вбивати й вбивати, у медичному плані він не вважається хворим. Точніше — не більше хворим, ніж будь-який солдат. У такому разі можна говорити лише про розщеплене сприйняття дійсності, але тут ми з вами ступаємо на хисткий ґрунт.

— Чому? — запитав Халворсен.

— Хто вам скаже, що є дійсність, мораль і етика насправді? Психологи? Судді? Політики?

— Ну… — протягнув Харрі. — У всякому разі, вони кажуть.

— То ж бо й воно, — сказав Еуне. — Але якщо ви вважаєте, що у них є на це право, ваша думка або необдумана, або хибна. Думаючи так, ви відмовляєте собі в праві на моральну оцінку. Якщо когось, скажімо, посадили до в’язниці за те, що він перебував у цілком законній партії, йому захочеться знайти іншого суддю. Оскаржити справу, так би мовити, у вищій інстанції.

— Бог мій суддя, — пригадав Харрі.

Еуне кивнув.

— Що це, по-вашому, означає, Еуне?

— Можливо, таким чином він намагався пояснити свій вчинок. Що, незважаючи ні на що, йому важливо, щоб його зрозуміли. Як і більшості інших.

Дорогою до Фьоуке Харрі заїхав до ресторану «Скрьодер». Як і завше, о цій порі відвідувачів не було, Майя стояла біля телеекрана, курила і читала газету. Харрі показав їй фотографію Едварда Мускена, яку Халворсен роздобув напрочуд швидко, — напевно через автоінспекцію, адже два роки тому Мускену видавали права водія міжнародного зразка.

— Еге ж, бачила я цю зморщену пику, — кивнула Майя. — Але де і коли? Якщо я його пам’ятаю, значить, він навідувався сюди кілька разів, але точно, що не часто.

— Хто-небудь з інших відвідувачів розмовляв з ним?

— Ну й питаннячка у тебе, Харрі!

— Цієї середи о пів на першу хтось дзвонив з вашого телефону-автомата. Ти, звичайно, не зобов’язана все пам’ятати, але чи міг це бути він?

Майя знизала плечима:

— Міг, а що ж? А міг і Дід Мороз. Ти ж знаєш, як воно іноді буває, Харрі.

Дорогою на Вібес-ґате Харрі зателефонував Халворсену і попросив його навідатися до Едварда Мускена.

— Затримати його?

— Ні-ні. Лише перевір його алібі щодо вбивства Браннхьоуґа і сьогоднішнього зникнення Сіґне Юль.

Коли Сіндре Фьоуке відчинив двері, обличчя його було сірого кольору.

— Вчора до мене заскочив приятель з пляшкою віскі, — пояснив він, скорчивши гримасу. — Мені таке вже важкувато. Де мої шістдесят років…

Він засміявся і пішов знімати з плити кавоварку.

— Читав про вбивство того великого цабе з МЗС! — кричав він з кухні. — Там написано, що поліція виключає зв’язок між убивством і його словами про норвезьких легіонерів. А газета «Вердене ґанґ» вважає, що за цим стоять неонацисти. Ви в це вірите?

— Можливо, в це вірить «Вердене ґанґ». Ми ні в що не віримо і нічого не виключаємо. Як там ваша книга?

— Поки що справа мало посунулась. Але якщо я її закінчу, вона відкриє людям очі. Так, принаймні, я кажу сам собі, коли на мене нападає нудьга. Як от сьогодні.

Фьоуке поставив кавоварку на столик і сів у крісло. На кавоварку було намотано холодний рушник. Давня військова хитрість, — пояснив господар з лукавою посмішкою. Йому дуже хотілося, аби гість запитав, у чому суть цієї хитрості, але в Харрі було обмаль часу.

— Пропала дружина Евена Юля, — сказав він.

— Ну й ну! Втекла?

— Не думаю. Ви з нею знайомі?

— Особисто не зустрічав, але чув, який був переполох, коли Юль збирався одружуватись. Що вона була фельдшеркою і все таке інше. А що сталося?

Харрі розповів про телефонні дзвінки і раптове зникнення.

— Більше нам нічого не відомо. Я думав, ви знайомі з нею, і сподівався, що ви подасте яку-небудь ідею.

— Вибачте, але… — Фьоуке замовк, надпив кави. Схоже, він щось надумав. — Що, ви кажете, було написано на дзеркалі?

— Бог мені суддя, — сказав Харрі.

— Гм.

— Про що ви задумалися?

— Я взагалі-то не певен… — Фьоуке потер неголене підборіддя.

— Просто скажіть.

— Ви кажете, він, можливо, хотів пояснити свій вчинок, зробити так, щоб його зрозуміли…

— Ну?

Фьоуке підвівся, підійшов до книжкової шафи, дістав звідти грубу книжку і почав її перегортати.

— Точно, — сказав він нарешті. — Так я й думав.

Він простягнув книжку Харрі. Це був словник біблійних імен.

— Подивіться на «Даниїл».

Харрі пробіг сторінку очима і знайшов це ім’я. «Даниїл (д.-євр.) — Бог мій суддя».

Він поглянув на Фьоуке, той збирався налити в чашки ще кави.

— Ви шукаєте привида, Холе.

ЕПІЗОД 80

Юхан Крун прийняв Харрі у себе в кабінеті. Шафа за спиною адвоката була напхом напхана справами різних років, підшитими в солідні брунатні шкіряні теки, що дивно контрастували з дитячим обличчям Юхана Круна.

— Радий побачити вас знову. — Крун жестом запросив Харрі сісти.

— Ви мене пам’ятаєте? — запитав Харрі.

— Пам’ять поки мене не підводить. Так. Сверре Ульсен. У вас тоді була сильна справа. Шкода, що міському суду не вдалося дотриматися всіх формальностей.

— Я прийшов з іншого приводу, — сказав Харрі. — Попросити вас про одну послугу.

— Попросити ви можете безкоштовно. — Крун склав долоні пальцями догори. Він нагадував хлопчака, який намагається зіграти дорослого на сцені шкільного театру.

— Я шукаю зброю, яку незаконно ввезли до країни, і в мене є підстави вважати, що Сверре Ульсен так чи інакше міг бути в цьому замішаний. Враховуючи, що ваш клієнт уже помер, зобов’язання про нерозголошення вже не заважає вам надати поліції потрібну інформацію. Цим ви допомогли б розкрити вбивство Бернта Браннхьоуґа, якого — ми в цьому цілком упевнені — вбили саме з цієї зброї.

Крун криво посміхнувся:

— Гадаю, що буде краще, якщо ви надасте мені право вирішувати, коли спливають мої зобов’язання, пане слідчий. Це не відбувається автоматично після смерті клієнта. А вам не здається, що з вашого боку це дещо нетактовно — приходити сюди і робити подібні заяви після того, як ви ж і застрелили мого клієнта?

— Я намагаюся забути про особисте і пам’ятати лише про професійне, — відповів Холе.

— То намагайтеся краще, пане слідчий! — Голос Круна лунав ще писклявіше, коли той говорив на підвищених тонах. — Не надто професійно це у вас виходить. Так само непрофесійно, як убивати людину у її власному домі.

— Це була самооборона, — сказав Харрі.

— Формальності, — відповів Крун. — Ваш поліцейський був досвідчений. Він повинен був знати, що в Ульсена нестабільна психіка, і не вдиратися так. Безперечно, ваш співробітник підлягає суду.

Не стримавшись, Харрі відповів:

— Я з вами згоден: завжди неприємно, коли злочинців відпускають через якісь формальності.

Крун двічі моргнув, перш ніж він розчовпав сенс слів Харрі.

— Юридичні формальності — зовсім інша річ, пане слідчий, — сказав він. — Можливо, присяга, складена в залі суду, — це дрібниця, але якщо ми нехтуватимемо судовим ритуалом…

— Пане інспектор, — поправив Харрі. Він намагався говорити повільно і тихо. — А через цей ваш «судовий ритуал» загинула моя колега. Елен Єльтен. Закарбуйте це у своїй пам’яті, якою ви так пишаєтеся. Елен Єльтен. Двадцяти восьми років. Найталановитіший слідчий поліції Осло. Проламаний череп. Жахлива смерть.

Харрі підвівся і своїм стодев’яностосантиметровим тілом навис над письмовим столом. Він бачив, як на худій шиї Круна стрибає кадик. Довгі дві секунди Харрі милувався страхом в очах молодого адвоката. Потім кинув на стіл візитну картку.

— Зателефонуйте, коли визначитеся зі своїми зобов’язаннями, — сказав він.

Харрі вже збирався піти, коли почув голос Круна:

— Він дзвонив мені незадовго до смерті.

Харрі обернувся до адвоката. Той зітхнув:

— Він був чимось наляканий. Цей Сверре Ульсен завжди боявся. Йому було страшно і самотньо.

— Усім так, — буркнув Харрі. — Тож кого він боявся? — запитав він.

— Принца. Він називав його просто Принцом.

— Ульсен говорив, чого він боїться?

— Ні. Говорив лише, що цей Принц був щось на зразок старшого за званням і дав йому наказ учинити якийсь злочин. Ульсен хотів дізнатися, яке йому буде покарання, якщо він просто виконає наказ. Нещасний ідіот.

— Який наказ?

— Цього він мені не говорив.

— Він сказав що-небудь іще?

Крун похитав головою.

— Якщо вирішите повідомити нам ще що-небудь, телефонуйте. У будь-який час доби, — сказав Харрі.

— І ще, пане інспектор. Якщо ви думаєте, що у мене на душі спокійно від того, що через мене звільнили людину, яка вбила вашу колегу, то ви помиляєтесь.

Але Харрі вже пішов.

ЕПІЗОД 81

Харрі зателефонував Халворсену і запропонував зустрітися «У Герберта». Крім них, у піцерїї майже нікого не було. Вони сіли коло вікна. У дальньому кутку, закинувши ноги в чоботях на сусідній стілець, сидів хлопець у довгій шинелі, з вусиками а-ля Адольф Гітлер. Схоже, він вирішив перемогти в конкурсі на найкислішу фізіономію.

Халворсен зустрічався з Едвардом Мускеном, але не в Драммені.

— Коли я дзвонив йому додому, він не відповідав. Тому я довідався в довідковій номер його мобільного. Виявилося, що він в Осло. У нього квартира на Тромсьоґата в районі Рудельокка, де він мешкає, коли приїздить на Б’єрке.

— Б’єрке?

— Іподром. Він буває там щоп’ятниці і щосуботи. Грає помаленьку, як він сам говорить. Коротше, розважається. У нього і коні там свої є. Ми зустрілися в стайні за іподромом.

— Що ще він сказав?

— Що вранці, коли буває в Осло, він заходить у «Скрьодер». Що уявлення не має, хто такий Бернт Браннхьоуґ, і тим паче ніколи не дзвонив йому додому. Хто така Сіґне Юль, він знає. Сказав, що пам’ятає її з фронту.

— Як у нього з алібі?

Халворсен замовив піцу з солодким перцем і ананасами.

— Мускен каже, що весь тиждень був сам у своїй квартирі на Тромсьоґата. Ходив лише до іподрому й назад. Він був там і того ранку, коли вбили Браннхьоуґа. І сьогодні вранці.

— Он як. Наскільки, по-твоєму, це відповідальна заява?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти йому повірив?

— Так… тобто ні… У якому сенсі повірив?..

— Кинь, Халворсене, не бійся ти так. Просто скажи, що ти думаєш. Я ж не використовуватиму це проти тебе.

Халворсен мовчав, утупившись у стіл, і теребив у руках меню.

— Якщо Мускен і бреше, — сказав він, — то він уміло це приховує. Це все, що я можу сказати.

Харрі зітхнув:

— Ти міг би мені допомогти? Я хотів би, щоб коло квартири Мускена цілодобово чергували двоє поліцейських.

Халворсен кивнув і дістав з кишені телефон. Харрі почув голос Мьоллера і перевів погляд на неонациста, що сидів у кутку. Чи як вони себе називають? Націонал-соціалісти. Націонал-демократи. У Харрі якраз була із собою роздруківка університетського соціологічного дослідження, де говорилося, що в Норвегії 57 неонацистів.

Принесли піцу, Халворсен запитливо поглянув на колегу.

— їж, їж, — сказав Харрі. — Я піцу не люблю.

До шинелі в кутку підсіла камуфляжна куртка. Обидва підвели голови і поглянули на поліцейських.

— Ага, до речі, — пригадав Харрі. — Лінда з СБП розповіла мені, що в Кельні є архів СС. Частина його згоріла в сімдесятих, але наші іноді звертаються туди по інформацію про норвежців, що воювали за Гітлера. Там зберігаються накази, відомості про нагороди, статус і таке інше. Зателефонуй туди і спробуй розвідати що-небудь про Даніеля Гюдесона. І Гюдбранна Юхансена.

— Добре, бос, — прожував Халворсен. — Тільки от з піцою розберуся.

— А я поки розберуся з тим хлопцем. — Харрі підвівся.

У своїй роботі Харрі ніколи не соромився використовувати свою фізичну перевагу, щоб зробити психічний тиск. І хоча хлопець з гітлерівськими вусиками намагався виглядати спокійним, Харрі знав, що за цим холодним поглядом ховається той самий страх, що він бачив у Юхана Круна. Тільки цей хлопець краще вмів його приховувати. Харрі різко шарпонув до себе стілець, на якому лежали чоботи «гітлера», і ноги з гуркотом упали на підлогу.

— Даруйте, — сказав Харрі. — Я гадав, що місце вільне.

— Козел! — буркнув «гітлер».

Голений череп, що виглядав з камуфляжної куртки, обернувся до Харрі.

— Цілком правильно, — сказав Харрі. — А ще виродок. Мусор. Або «дядько». Ні, це, здається, надто ввічливо. Як щодо слова «коп» — воно начебто зрозуміле всім.

— Ми тебе чимось ображаємо, чи?.. — запитала «шинель».

— Так, ображаєте, — відповів Харрі. — Довго вже ображаєте. Перекажи привіт Принцові і скажи йому, що Холе прийшов і приніс із собою неприємності. Від Холе Принцові, зрозуміли, чи ні?

«Камуфляжна куртка» дивилася, роззявивши рота і кліпаючи очима. Потім «шинель» розкрила жувальник з ріденькими зубами і засміялась, бризкаючи слиною.

— Ти, чи що, про Хокона Магнуса говориш? — запитала «шинель»; «камуфляжна куртка» зрозуміла його гумор і теж заіржала.

— Так, — сказав Харрі. — Якщо ви просто рядові, ви, звичайно, не знаєте, хто такий Принц. Тоді перекажіть повідомлення своїм командирам. Сподіваюся, що піца смачна, хлопці.

Відчуваючи на спині їхні погляди, Харрі повернувся до свого столика. Халворсен остовпів з величезним шматком піци в руці.

— Доїдай швидше, — сказав йому Харрі. — І звалюємо, доки я знову не вліз у чергове лайно.

ЕПІЗОД 82

Цей весняний вечір був спекотніший за всі попередні. Вікно в машині Харрі було відчинене, і вітерець ніжно пестив його обличчя і волосся. Звідси можна було побачити Осло-фіорд з його острівцями, розсипаними, ніби бурі черепашки. Перший цього року білий вітрильник линув до берега. Два олені сцяли край дороги, поряд з червоним автобусом, з даху якого з динаміків гриміло: «Wont — you — be ту lover…»[52]Літня жінка в спортивних штанях і зав’язаній на поясі куртці бігла підтюпцем по дорозі з блаженною втомленою посмішкою.

Харрі зупинився біля будинку Ракелі. Йому не хотілося заїжджати у двір, він навіть не знав чому — може, йому просто не хотілося вторгатися на її територію. Смішно, звичайно, — адже він і так прийде непроханий і нежданий.

Коли він уже підходив до ґанку, раптом запищав мобільний телефон. Дзвонив Халворсен, який щойно закінчив свої пошуки в Архіві державних зрадників.

— Нічого, — сказав він. — Якщо Даніель Гюдесон і справді ще живий, то за зраду батьківщини його не судили.

— А Сіґне Юль?

— їй дали рік в’язниці.

— Але у в’язниці вона не сиділа. Ще що-небудь цікаве є?

— Ні. І зараз мене, напевно, випровадять звідси, бо їм час зачинятися.

— Йди додому і лягай спати. Ранок покаже.

Харрі підійшов до сходів і вже зібрався злетіти по них одним стрибком, коли раптом відчинилися двері. Харрі завмер. На порозі стояла Ракель — у вовняному светрі і синіх джинсах, з розкудланим волоссям і ще блідішим обличчям, ніж звичайно. Харрі поглянув їй в очі, намагаючись побачити у них хоч якусь ознаку того, що Ракель рада цій зустрічі. Але не побачив. Проте не побачив він у них і тієї завченої ввічливості, якої боявся більше за все. У її погляді не було нічого взагалі.

— Я почула, хтось розмовляє на вулиці, — пояснила Ракель. — Заходь.

У вітальні сидів Олег у піжамі і дивився телевізор.

— Привіт, невдахо! — гукнув йому Харрі. — Чи не час потренуватися в тетріс?

Олег шмигнув носом, але нічого не відповів.

— Постійно забуваю, що діти не розуміють іронії, — сказав Харрі Ракелі.

— Де ти був? — суворо запитав Олег.

— Був? — Харрі трохи розгубився. — Що ти маєш на увазі?

Олег знизав плечима.

— Каву будеш? — запитала Ракель.

Харрі кивнув.

Поки Ракель метушилась на кухні (на це пішло чимало часу), Харрі з Олегом сиділи в кімнаті і мовчки дивилися, як чудернацькі гну мандрують пустелею Калахарі (на це теж пішло чимало часу).

— П’ятдесят шість тисяч, — нарешті заявив Олег.

— Та ти що? — сказав Харрі.

— Я посів перше місце в таблиці рекордів!

— Ну ж бо принеси!

Олег схопився і побіг шукати «геймбій». Тут Ракель принесла каву і сіла навпроти Харрі. Він дотягнувся до пульта і зменшив звук телевізора. Мовчанку порушила Ракель:

— Що збираєшся робити сімнадцятого травня?

— Працюватиму. Але якщо ти хочеш кудись мене запросити, я зроблю все можливе і неможливе.

Вона засміялась і замахала руками:

— Вибач, я просто шукала тему для розмови. Поговорімо про щось інше?

— Мені сказали, ти хворієш? — сказав Харрі.

— Це довга історія.

— У тебе всі такі.

— А чому ти повернувся?

Через Браннхьоуґа. З яким я, як не дивно, сидів і розмовляв у цій ось кімнаті.

— Так, життя складається з абсурдних збігів, — сказала Ракель.

— Таких абсурдних, що ні в кого не виходить вигадати щось більш-менш правдоподібне.

— Ти не знаєш всього, Харрі.

— Що ти маєш на увазі?

Вона лише зітхнула і стала розмішувати цукор у своїй чашці.

— Та що таке! — обурився Харрі. — Сьогодні уся сімейка змовилася загадувати мені шаради?

Ракель слабо засміялася, потім шмигнула носом. Весняна застуда, вирішив Харрі.

— Я… загалом…

Вона спробувала почати речення ще двічі, але безуспішно. Чайна ложка все мішала і мішала цукор у чашці. За плечем Ракелі Харрі побачив гну, яку повільно і безжалісно тягнув у річку крокодил.

— Усе було так жахливо, — сказала Ракель. — І я так за тобою скучала.

Вона повернулася обличчям до Харрі, і він уперше побачив, як вона плаче. Сльози текли по щоках і капали з підборіддя. Вона навіть не намагалася їх зупинити.

— Ну… — почав Харрі, більше він нічого не встиг сказати — Ракель кинулася до нього. Вони вчепилися один в одного, як потопельник — у рятівний круг. Харрі тремтів. Хоча б отак, думав він. Хоча б тільки це. Просто тримати її в обіймах — ось так.

— Мамо! — гукнув Олег з другого поверху. — Де «геймбій»?

— У комоді, — тремтячим голосом відгукнулась Ракель. — Поглянь у шухлядах. Почни з верхньої. Поцілуй мене, — прошепотіла вона Харрі.

— А якщо Олег…

— «Геймбій» не в комоді.

Коли Олег повернувся з «геймбоєм», який усе-таки знайшов — у коробці з іграшками, то спочатку нічого не зрозумів. Харрі з прикрим виглядом гмикнув, побачивши новий результат у таблиці, і хлопчик весело розсміявся. Але коли Харрі вже майже зрівняв рахунок, Олег запитав:

— Що це у вас обличчя такі дивні?

Харрі поглянув на Ракель, та з усієї сили намагалася зберегти серйозність.

— А те, що нам добре разом. — Харрі загнав довгу фігуру правобіч і зняв три лінії. — Твоєму рекорду гаплик, невдахо.

Олег засміявся і ляснув Харрі по плечу:

— У тебе немає шансів. Сам ти невдаха.

ЕПІЗОД 83

Ні, коли Харрі незадовго до півночі повернувся додому і побачив червоний вогник автовідповідача, він зовсім не почувався невдахою. Сьогодні, після того як Олег заснув і Харрі відніс його в ліжко, вони з Ракеллю ще посиділи за чаєм, і вона сказала, що коли-небудь розповість Харрі довгу історію. Іншим разом — сьогодні вона дуже втомилася. Харрі сказав, що їй потрібна відпустка, і вона погодилася.

— Ми можемо поїхати кудись утрьох, — сказав їй Харрі. — Коли із справою буде покінчено.

Ракель погладила його по голові.

— Тобі не дозволяли бути таким нахабним, Холе.

— А хто тут нахабний?

— Ну гаразд, я все одно зараз не можу про це говорити, Холе.

Потім вони цілувалися в коридорі. Харрі досі відчував смак її вуст.

Не вмикаючи світла, він навшпиньки пробрався до своєї кімнати і натиснув на кнопку відтворення на автовідповідачі. Темряву наповнив голос Сіндре Фьоуке:

«Це Фьоуке. Я тут подумав, що на питання про те, чи живий Даніель Гюдесон, може відповісти лише одна людина. Той, хто був разом з Даніелем на варті тієї новорічної ночі, коли Гюдесона, як ми гадаємо, підстрелили. Холе, вам потрібно знайти Гюдбранна Юхансена. Гюдбранна Юхансена».

Слухавку поклали, Харрі почув гудок, потім клацання і нове повідомлення.

«Це Халворсен. Зараз пів на дванадцяту. Мені щойно телефонували наші патрульні. Вони прочекали в квартири Мускена аж до ночі, але додому він так і не прийшов. Тоді вони подзвонили йому в Драммен — просто перевірити, візьме він слухавку чи ні. Але їм ніхто не відповів. Один з наших хлопців проїхав до Б’єрке, але там усе було зачинено, і світло ніде не горіло. Я сказав, щоб вони набралися терпіння, і по рації оголосив машину Мускена в розшук. Це… ну, просто щоб ти знав, як іде справа. До завтра».

Знову гудок. Знову клацання. Знову нове повідомлення.

«Це знову Халворсен. Старію: про головне ж бо я забув! Здається, ми нарешті щось знайшли. В архіві СС у Кельні немає даних ні на Гюдесона, ні на Юхансена. Мені сказали подзвонити до Центрального архіву вермахту в Берліні. Там якийсь зануда ввічливо втовкмачував мені, що в регулярній німецькій армії норвежців майже не було. Але коли я пояснив йому, в чому річ, він усе-таки погодився піти й подивитися. За якийсь час він передзвонив і сказав, що на Даніеля Гюдесона нічого немає. Та зате є копії документів на ім’я норвезького легіонера Гюдбранна Юхансена. З них виходить, що в сорок четвертому Юхансена з СС перевели до вермахту. І на копіях написано, що оригінали влітку сорок четвертого відіслали в Осло, і це, за словами берлінського архіваріуса, означає, що Юхансена перевели саме туди. Ще залишилося листування з лікарем, що виписав Юхансена зі шпиталю. У Відні».

Харрі знайшов у темряві єдине в кімнаті крісло і сів.

«Лікаря звали Крістофер Брокхард. Він працював у шпиталі Рудольфа II. Я дізнався у віденській поліції: цей шпиталь діє до цього часу. Мені навіть дали штук двадцять імен і телефонів тих людей, які працювали там у війну».

Хто-хто, а німці вміють вести архіви, подумав Харрі.

«Я став їх обдзвонювати. Чорт, як же препаскудно я пам’ятаю німецьку!»

У динаміку затріщав сміх.

«Я подзвонив уже вісьмом, перш ніж знайшов медсестру, яка пам’ятає Гюдбранна Юхансена. Це жінка сімдесяти п’яти років. Вона сказала, що пам’ятає його добре. Завтра я дам тобі її адресу і телефон. А звуть її Майєр. Хелена Майєр».

Тріскотлива тиша, гудок і клацання — повідомлення кінчилось.

Уві сні Харрі бачив Ракель, як вона кладе йому голову на плече, як вона міцно його обіймає, як падають одна за одною тетрісні фігурки. Але опівночі його розбудив голос Сіндре Фьоуке. Харрі здалося, що він побачив у темряві чийсь силует і почув:

«Потрібно знайти Гюдбранна Юхансена».

ЕПІЗОД 84

Була пів на третю ночі, старий зупинив машину біля товарного складу на набережній Акерсхус. Колись ця вулиця була однією з транспортних артерій Осло, але після відкриття тунелю «Ф’єлліньєн» рух тут став однобічним. Тепер удень по ній їздили тільки ті, хто працював у порту, а ввечері тут можна було зустріти лише повій та їхніх клієнтів, які шукали затишний куточок. Від затоки вулицю відділяли лише складські споруди, з іншого боку був західний фасад фортеці Акерсхус. Але, звичайно, якби хтось, стоячи на Акер-Брюґґе, дивився в потужну зорову трубу, він напевно б побачив те ж саме, що й старий: чоловічу спину в сірому плащі — плащ теліпався у такт рухам стегон чоловіка — і дуже нафарбоване і страшенно п’яне обличчя жінки — її голова ритмічно билася об кам’яну кладку. По обох боках від парочки били прожектори, що освітлювали стіну й бійниці.

Акерсхус, колишня в’язниця для військовополонених. Вночі вона замкнута, і хоча він знав, як пробратися всередину, ризик дуже великий. Усередині, на місці страти, була меморіальна дошка загиблим бійцям норвезького Опору, але нікому не відомо, скільки тут розстріляли у війну. Старий знав, що принаймні один з них був звичайним зрадником і заслужив на покарання, хоч з якого боку на це поглянути. І тут же розстріляли Відкуна Квіслінґа та інших, кого після війни засудили до смерті. Квіслінґ сидів в Арсенальній башті. Старий часто думав, чи не на честь цього назвали книгу, де розповідається про види страти різних часів. Чи не було опис розстрілу змальовано із страти Відкуна Квіслінґа? Того жовтневого дня зрадника привели сюди, щоб зрешетити його тіло кулями. Напевно, йому, як і в книзі, наділи каптур на голову і прикололи на груди білий клаптик, щоб легше було цілитися. Вигукнули чотири слова-накази, почулися постріли. І досвідчені стрільці спрацювали так погано, що лікар, прослухавши засудженого, сказав, що страту слід повторити. І її повторили чотири чи п’ять разів, доки той помер від утрати крові, яка витекла з його численних дрібних ран.

Старий вирізав опис страти з книги.

Чоловік у плащі впорався нарешті й пішов до своєї машини. Повія залишилася стояти біля стіни із спущеною спідницею. Потім закурила. Коли вона затягувалася, сигарета спалахувала в темряві. Старий чекав. Та ось повія кинула недопалок на землю, роздавила його і пішла заболоченою доріжкою навколо фортеці — назад у «контору» поряд із Банком Норвегії.

Старий подивився на заднє сидіння. Жінка з кляпом у роті дивилась на нього тими ж переляканими очима, як щоразу, коли вона приходила до тями. Кляп у роті зарухався.

— Не бійся, Сіґне, — сказав старий.

Він нахилився до неї і приколов щось їй на плаття. Вона хотіла поглянути, що це, але він не дав їй цього зробити.

— Пройдімося? — сказав старий. — Як раніше.

Він вийшов з автомобіля, відчинив задні дверцята, витягнув Сіґне і поставив її перед собою. Вона спіткнулась і впала на коліна в траву на узбіччі. Але, смикнувши за мотузок, яким були зв’язані її руки, старий знову поставив Сіґне на ноги. Він поставив її прямо перед прожектором, і світло било їй в очі.

— Стій спокійно, — сказав старий. — Забув, як називається вино… «Рібейрос», червоне, пам’ятаєш? Стій спокійно, інакше…

Світло сліпило її, і старому довелося піднести їй ніж під самісіньке обличчя, щоб вона його побачила. І, попри яскраве світло, її зіниці були такими величезними, що очі здавалися майже чорними. Старий відійшов до машини і поглянув довкола. Ні душі. Він прислухався: нічого, лише рівний міський шум. Старий відкрив багажник, відсунув мішок для сміття убік. Труп собаки вже почав дубіти. Ось блиснула матовою сталлю гвинтівка. Старий узяв її, сів у крісло водія і напівопустив скло. Підвівши очі, старий побачив, як на золотистій стіні середньовічної фортеці танцює гігантська тінь Сіґне. Цю тінь, напевно, видно із сусіднього району. Чудово.

Старий повернув стартер, запрацював мотор. Він востаннє огледівся і прицілився. До Сіґне було менше п’ятдесяти метрів, і весь приціл займало її пальто. Старий прицілився трохи правіше і побачив у чорному перехресті те, що шукав, — клаптик білого паперу. Видихнувши, старий поклав палець на курок.

— До зустрічі, — прошепотів він.