Четверо в яхті

ПЕРЕМОГА І ПОРАЗКА

Здіслав прокинувся першим: тягар відповідальності виявився непоганим будильником. Адже треба нагодувати команду. Та й сам він був страшенно голодний.

Для варшав'янина ловля риби вудочкою є синонімом сізіфової праці, але Здіслав у цьому відношенні був нетиповим варшав'янином: він оптимістично дивився на рибну ловлю.

Пояснювалось це чисто сімейними причинами. Дядько Здіслава був завзятим риболовом і при кожній зустрічі з насолодою розповідав про свої рибальські успіхи. Хлопець стільки його наслухався, що переконався: в житті без рибної ловлі не обійтися.

Він уявляв собі цю діяльність так: береш черв'яка, насаджуєш на гачок, закидаєш вудочку і витягуєш рибу. Дядько кілька разів обіцяв навіть узяти його з собою на Віслу, але обставини складалися так, що жодна з цих обіцянок не збулася.

Вирішивши провести канікули на Мазурських озерах, компанія доручила Здіславу піти до дядька, щоб підучитися мистецтву риболовлі і взяти снасті. Але дядько був у відрядженні. Дядькова дружина вважала цю пристрасть свого чоловіка божевіллям, яке позбавляло її товариства для відвідування кіно, і тому прихильно поставилася до візиту Здіслава.

Вона підвела його до великої шафи в стіні:

— Ось, любий Здісю, вибирай, вибирай, не церемонься. Коли молодий дуріє, це не дивно.

Вона широко відчинила двері, і Здіславу аж дух перехопило. Десятки вудочок, сіток, сіточок, бамбукових палиць, очеретинок, жердин стояли в два ряди.

— Ось бачиш, — сказала із стриманою гордістю тітка. — А коли я твоїй матері кажу, що її брат ненормальний, вона мені не вірить. Ти подивися, скільки тут кийків. І ти думаєш, що це все? А глянь сюди!

І дядина витягнула з верхньої полиці п'ять красивих нікельованих коробок. Вона розкривала їх по черзі. Багато дивовижних предметів з дроту, звичайного гарусу, целулоїду, пташиного пір'я. Не маючи будь-якого уявлення про їх призначення, Здіслав узяв одну з таких штуковин у руки. І зразу ж скрикнув і кинув її: захований у гарусі гострий, наче голка, гачок вп'явся йому в м'якуш великого пальця.

— Так, так, мій любий, — мстиво крикнула тітка. — Ти думаєш, що це невинне заняття? Це все для того, щоб мучити бідних рибок! Я йому кажу: почекай, Зигмунт, ти ще відповіси за це на тому світі. Не може бути, щоб така жорстокість пройшла безкарно. Ну, розумію, коли голод притисне, — нічого не зробиш. Але й тоді треба бути гуманним. Ну, як з куркою, сокирою раз — і кінець. Але щоб так мучити?..

Палець неприємно свербів, і Здіслав охоче погоджувався з тіткою, що мучити рибок неприпустимо.

— Отже, бери що хочеш! — вигукнула вона несподівано. — Бери, не соромся.

Здіслав стояв приголомшений. Він дивився на палиці, киї, дрючки. Для чого все це? Що вибрати? На верхній полиці були книги. Виключно про рибальство! Він узяв одну з них і перегорнув. Якісь малюнки, що нагадували вправи з векторами: тут стрілка, там стрілка. Він почав читати: великий трактат про різницю між принадою і наживкою. Наступний розділ був присвячений проблемі якоїсь «підгодівлі». В голові у нього запаморочилося. Це ж важче за тригонометрію…

Тітка терпляче ждала.

— Ну, що береш?

— Та я не знаю… Може, колись іншим разом? — додав він примирливо. — Коли буде дядько. Бо він ще розсердиться…

— Я йому розсерджусь! — крикнула дядина. — Радіти повинен, що його іграшки на щось здадуться молодому!

— А якщо я зіпсую? — несміливо запитав Здіслав.

— Так йому й треба!.. — крикнула вона і помахала кулаками. — За мої молоді літа!

Її голос трохи затремтів, вона відвернулася і вийшла.

Поставлений, таким чином, у роль месника за жіночу кривду, Здіслав не міг уже відступати. Він стояв і перебирав вудлища, не розуміючи, що й до чого. Він брав їх по черзі — бамбукові, з ліщини, очеретяні, навіть якісь блискучі з нікельових сталевих трубок. Нарешті, хлопець наважився взяти якийсь шестигранний дрючок, — він був коротший від інших, отже, його легше носити. До дрючка було прикріплено нейлонову нитку, поплавець і гачок — усе потрібне для рибної ловлі.

Дядина була невдоволена, що Здіслав узяв так мало «іграшок», і силоміць впхнула йому ще якийсь чохол з короткими бамбуковими палицями, кілька плоских металевих рибок і цілу коробку отих штучок з дроту і гарусу.

— На форель! — говорила вона. — Це я знаю точно. А форель — дуже смачна риба!

— Та вона ж водиться в гірських річках!

— Цього вже я не знаю. Але якщо форель ловиться, то й інша риба повинна. Короп, наприклад. Теж дуже смачна риба.

Оце і все, що знав Здіслав з теорії і практики рибальства, виїжджаючи на Мазурські озера. Це заняття не здавалося йому дуже захоплюючим, і хлопець анітрохи не запалився ним. І його рішення, незважаючи на все, використати дядькові снасті, було результатом гострої необхідності нагодувати себе й товаришів.

З численних розповідей дядька Здіслав запам'ятав одну подробицю: рибу ловлять уранці, перед сходом сонця.

Він прокинувся, подивився на годинник: друга. Позіхнув, відчув холод, хотів перевернутися на другий бік, коли згадав: немає чого їсти!

Здіслав скочив і стукнувся головою в низьку стелю каюти. Швидко натягнув на себе светр: було дуже холодно.

Надворі було так само безбарвно ясно, як і вчора, коли вони виходили з Стобця. З трьох боків «Аталанту» оточувала стіна густої, як вата, мокрої, як губка, і холодної імли. З четвертого боку крізь її голубувату вуаль виднілося щось велике і чорне. «Берег і ліс», пригадав Здіслав.

Було тихо. Ніщо й не ворухнеться. Десь в імлі перекликалися якісь пташки, що замерзли, напевно, не менше, ніж хлопець.

«Насамперед, — пригадав Здіслав, — черв'яки!» Він узяв бляшанку з-під консервів. «Аталанта» стояла за метр від берега. Здіслав легко скочив у грузький прибережний пісок. Лисий берег нависав над ним десятиметровою крутою жовтою стіною. Хлопець пригадав невиразні картинки дитинства в селі: ледве копнув лопатою землю — і ці огидні червоні черв'яки, що звиваються, мов змії…

Він переборов огиду, взяв кусок палки і кілька разів встромив її у жовтенький пісок біля берега. Жодного черв'яка! Ще й ще. Нічого. Непомітно викопав чверть-метрову яму, але черв'яків не було.

Здіслав одійшов на метр, на десять, на п’ятнадцять. Через півгодини все узбережжя було подзьобане палкою. І хоч би один черв'ячок!

Імла розсіювалася поступово, на горі виднілися бронзові стовбури і темно-зелені чуприни сосон. Пташиних голосів стало більше, дзвеніли вони веселіше. Тільки черв'яків як не було, так і не було.

Здіслав виліз на урвище. Там було трохи хвої, дерну і багато кори. Копати стало важче. А результати однакові.

Нарешті хлопець втомлено випростався; він розігрівся і не відчував ранкового холоду, тільки страшенно хотілося їсти, — хвилин через п'ятнадцять він відчував уже справжній голод.

Здіслав припинив розшуки черв'яків. Він повернувся на палубу, витяг з чохла вудку. Кілька хвилин прикріплював штучні мушки. Нарешті, як візник батогом, замахнувся вудлищем і закинув мушку на олов'яну поверхню води.

Мушка впала і навіть занурилася, а поплавок здригнувся і вирівнявся. У Здіслава тьохнуло серце: може риба?.. Він почекав з хвилину — чи не буде конкретнішого доказу, але поплавець більше не ворушився, хлопець не витримав і витягнув вудку.

— Що, вже є? — крикнув за його спиною Едик.

Здіслав обернувся, захоплений зненацька.

— Тягни, тягни! — кричав Едик і сам вчепився за вудку.

Удвох вони витягли намоклу маленьку гарусну мушку.

— Та-а-к, — протяжно сказав Едик. — А я думав…

— Чого не спиш? — спитав Здіслав, відчуваючи, що товариш чекає з нетерпінням і надією.

— Знаєш, із цією їжею так вийшло… Як-не-як, а я організатор…

Почекавши хвилин п'ятнадцять — поплавок навіть не поворухнувся — Здісь признався, що він не певен, чи ця принада годиться. Едика охопив жах, він негайно розбудив хлопців і послав їх шукати черв'яків.

Ранок наставав поволі. Ось угорі, над головою, замерехтіло кілька жовтуватих променів. Імла над водою стала голубою, потім з неї виринуло метрів п'ятсот озера, зеленуватого, жовтуватого, майже голубого, гладенького, ще не торкнутого першим вітерцем. Тільки над протилежним берегом лежала клубком схожа на купол сніжно-біла хмара, пробита в окремих місцях темними верхівками дубів.

З кожною хвилиною, з кожною миттю над озером розгорався липневий день, щось нове виходило з ночі, щось змінювалося, щось зростало. І тільки одне лишалося абсолютно незмінним і нерухомим: поплавець вудки Здіслава.

Коли крізь сосни, що стояли високо над урвищем, блиснули перші золотисті промені сонця, Куцик не витримав і штурхнув Здіслава в плече.

— Знаєш що? У хлопців нічого не виходить, копають і копають, мов трактористи, вже либонь зорали по півгектара. Ти теж нічого… Може, є інша принада?

— Всю коробку вже перебрав. Сам бачиш…

Втомленим рухом він показав на довгий ряд різнобарвних мушок з гарусу і пір'я, що сохли на борту човна після довгого і марного купання.

— Знаєш що? — вів далі Куцик. — Я не розбираюсь у риболовлі і, звичайно, не хочу вчити вченого… — Здіслав похмуро скривився. — Але я чув… знаєш…

— Ну, кажи вже, нарешті!

Куцик оглянувся і шепнув Здіславу на вухо:

— Кажуть, що не тільки на черв'яків… кажуть, що й на хліб можна!

— Ну так що? Хтось же поїв!..

Куцик скривився, махнув рукою.

— Я саме знайшов… Ти тільки не подумай… Це мати в останню мить у кишеню куртки… І я зовсім забув…

Ця звістка несподівано змінила настрій Здіся. Конфлікт між оптимізмом щодо рибної ловлі на підставі розповідей дядька і дійсністю був розв'язаний завдяки ній скибці хліба. «Мабуть, — сказав він сам собі, — риба не ловиться, бо принада погана. Це на форель, адже вона в горах. А на хліб, як я пригадую…»

— Так, — відповів він Куцику. — На хліб ідуть…

— Які, наприклад?

— Наприклад, лящ або короп.

— Не може бути! — майже крикнув Куцик. — Короп! Це ж чудово!..

Він скочив у каюту і через хвилину повернувся зі скибочкою чорного, черствого хліба і двома шматочками ковбаси.

— Бери, бери! Якщо піймаєш коропа, на всіх вистачить! Вони такі товсті, ці коропи!..

Здісь хвилину вагався, не знаючи, як насадити хліб на гачок, що зробити з ковбасою. Куцик швидко переконав Здіся, що чим більший шматок, тим більша риба попадеться. А ковбаса теж знадобиться, з нею завжди смачніше. Риба любить м'ясо, якщо їсть черв'яка.

Таким чином, жалюгідні рештки їжі голодуюча команда просто викинула за борт.

Шматочок хліба ледве-ледве тримався на гачку. Здісь закинув його метрів за п'ять від човна. Поплавок, як завжди, здригнувся разів зо два. Куцик крикнув:

— Є! Тягни!!!

Здіслав слухняно витягнув: порожній гачок. Це викликало велику радість в обох. Принада зникла! Нарешті ця мертва, байдужа, нерухома водяна поверхня якось відповіла на їх зусилля.

— Клює! — крикнув Едик. — Скоріше давай наживку!

Другий шматочок хліба зірвався ще в повітрі. Здісь хотів уже кинути все до біса, тим більше, що Войтек збунтувався і заявив, що більше не копатиме, але в драматичний момент його сварки з Куциком з берега донісся тріумфальний крик Андрійка:

— Хлопці, є! Є! Є!

Він біг до них, несучи на забрудненій долоні маленького черв'ячка.

І завдяки цьому Здісю довелося ще годину робити те, що вже стало для нього мукою. Під нетерплячими поглядами товаришів він тримав у руці ідіотський дрючок з нейлоновою ниткою. Сонце, нарешті, з'явилося над соснами, перлиста хмара, що була на тому березі, розсіялась і зникла на зелених галявинах, перерізаних пагорками і купками лісу, вгору піднялися стовпи голубого диму, над ледве помітним дахом Франковяка теж апетитно задиміло, нагадуючи героїчній команді «Аталанти» про таку елементарну насолоду, як сільська яєчня, що весело шкварчить на сковороді, пахуча кава з молоком чи навіть товста скибка чорного хліба і глечик теплого, щойно видоєного молока.

Такі асоціації, напевно, спадали на думку мореплавцям, змінюючи їх погляди, сповнені надії, на нетерплячі, гнівні, іронічні.

Приступ голоду, дужчий від попереднього, увірвав, нарешті, терпець і Здіславу. Хлопець несамовито смикнув вудлище і кинув його на дно човна.

— Все це брехня з тією рибою, — заявив він категорично.

Хлопці знову почали сваритися — все ще з приводу таємничого зникнення запасів. Войтек наважився зробити іронічне зауваження на адресу Куцика, а Куцик негайно звинуватив Войтека в тому, що той потайки зжер усе. Андрійко спробував підтримати свою версію про пацюків, але її не визнали. Ця суперечка тривала б ще довго, якби не атмосферні умови.

Нарешті прокинувся вітерець. Тепер він дув уздовж витягнутого озера, а не впоперек.

Не закінчивши сварку, не з'ясувавши таємницю, хлопці вибігли на палубу, підбадьорені надією, що у Франковяків дістануть що-небудь поїсти. Войтек підняв якір, хлопці відштовхнули яхту на глибину, навіть не забули спустити шверт. Здісь взявся за шкот і кермо.

Вони швидко відірвалися від очерету. Рульовий знову намагався спрямувати ніс човна на трикутний дах будинку Франковяків. Деякий час здавалося, що все йде гаразд. А потім яхту почало відносити вправо. Здіслав сердито шарпав руль, але тоді важкий парус повисав нерухомо. Рульовий підтягував парус ближче до себе, і саме тоді яхта завертала направо.

Нарешті хлопці опинилися на середині озера, навпроти недоступної садиби. Вони були дуже голодні, навіть пропонували спустити паруси і причалити до берега за допомогою весла. Може, кінець кінцем, вони й перемогли б, якби не нова подія.

Позаду, з-за далеких заростей очерету, виринув білий трикутник паруса. Мандрівники стурбовано глянули один на одного і зовсім не безпідставно, бо над тим парусом лопотіла паскудна чорна ганчірка.

Зрозуміло, між хлопцями одразу ж почалася бурхлива суперечка. Одні кричали: до берега, хоча б веслуючи! Інші пропонували просто тікати. Здіслав розгубився і втратив п'ять хвилин дорогого часу. Осоружний піратський човен був за якихось сто метрів, і худий хлопець уже кричав своє «агой», коли Здісь, охоплений невимовною панікою, яка ще більше посилювалась переконанням, що йому завжди не щастить, просто натягнув парус і повернув кермо.

«Аталанта» легко накренилася і безшумно рушила вперед, прямо вперед, в голубу далечінь, оточену кількома купками зелені.

— Агой! — крикнув парубок. — Куди тікаєте? Гей, почекайте нас!

Войтек, не дивлячись на інших, одразу поліз у кабіну. Андрійко присів. Тільки Куцик лишився біля рульового. Здіслав судорожно тримав парус. Вітер, здавалося, став дужчий, яхта накренилась і полетіла вперед, залишаючи за собою пінистий слід.

— Дивіться, дивіться, як сунуть! — долинуло з піратського човна.

— Хлопці, поставимо фок! — крикнув довгий. — Дамо їм перцю!

Човен з чорним прапором був за якихось п'ятдесят метрів. Він ішов швидко, теж накренившись. Кілька загорілих юнаків і дівчат сиділи на борту, нахиляючись над водою, щоб вирівняти крен.

— Важко! — шепнув Куцик, бачачи, як на носі піратського човна підскочив угору і відразу напнувся вузький трикутний парус. — Може, пропустимо їх уперед, хай ідуть під три чорти!

Але Здіслав тільки похитав головою.

— Біс його знає! — показав він носом на «Аталанту». — Я вже й сам не знаю, що з нею робити. Дивись, дивись, як перехиляється. Хоч би я знав, як їх пропустити вперед…

— А може, повернути?

— Дякую! Щоб тебе, як учора, цим дрючком по голові вдарило?

Куцик замовк. Вони летіли вперед. Перша купа зелені з'явилась праворуч. Це був острів, порослий високою вільшиною. До нього саме причалила зграя байдарочок, і загорілі люди виходили з човнів на берег.

— Дивіться! — крикнув один з чоловіків. — Їй-богу, парусні гонки!

— Де, де гонки? — заверещали хором жінки.

— Дивіться, як цей чорний прапор суне! Він пережене тих, що попереду!

— Нічого дивного, у нього більше парусів.

— От і не пережене!

— Поб'ємося об заклад!

Куцик подивився на Здіся. Вони добре чули цю розмову. Водночас в їх очах заблищало щось нове, не схоже на відчай, який досі наповнював їх. Здісь потягнув до себе парус. Човен ще трохи накренився. Куцик, за прикладом піратів, сів на підвітряний борт і перехилився назад.

— Ходіть-но сюди, гей! — покликав він інших. Хлопці вилізли, тепер уже можна було.

Пірати теж чули, що говорили з берега. Вони вже не кричали, не глузували, а, мабуть, робили якісь розумні маневри, бо їх парусний човен почав поволі наздоганяти «Аталанту».

Острів з байдарками лишився позаду. Озеро стало дуже вузьким, схожим більше на велику річку, повну острівків, стиснуту високими берегами. Будиночки на ліпому березі, кілька будиночків на правому березі. На лівому березі фабрична труба і селище. Людей стає все більше, рибалки з вудками, жінки й чоловіки на пляжі, човни, безліч байдарок.

Всі вони стежили за розпачливою втечею «Аталанти» від піратів. Лунали голосні крики. Значна більшість «ставила» на переслідувачів, невідомо як розпізнавши їх майстерність, а може, просто згідно з психологічним правилом, за яким глядачі бажають перемогти тому, хто позаду, бо це драматичніше.

Пірати наближалися. До хлопців лишалося, мабуть, метрів двадцять, коли озеро стало ще вужче. На високому лівому березі, де ріс густий сосновий ліс, стояв якийсь великий будинок, а біля нього була пристань з байдарками і парусними човнами.

Тут уже зібрався немалий натовп. Захоплюючі крики долітали до обох човнів.

Пірати, нарешті, наблизилися. Тепер було чути кожну їх команду, майже кожний подих. Але хлопці сиділи на борту: героїчний опір дав їм право дивитися в очі навіть огидній Павловській, якої, правда, не було видно.

Протока незабаром скінчилася, озеро несподівано звертало ліворуч. Справа ускладнилася ще й тим, що на воді було багато плотів.

Вітер гнав «Аталанту» прямо на берег. Здіслав безпорадно оглядався. Пірати саме обминали їх з правого, підвітряного боку. Там теж постала необхідність маневрувати, і з човна чути було дивну дискусію.

— Зміни галс! — крикнула низьким голосом якась дівчина.

— Чекай, треба вийти на фордевінд! — відповіла інша.

— Ідіть ви з вашим фордевіндом! — гаркнув рульовий. — Не буду рискувати. Я обминаю їх і роблю звичайний штаг.

Куцик подивився на Здіся.

— Розумієш?

— Фордевінд — повний вітер. Штаг — трос, прикріплений до… — почав декламувати Андрійко.

— Заткнись! — відрубав Здісь. — Я побачу, як вони роблять, і кінець, — шепнув він Куцикові.

Щоб здійснити це, йому довелося добре покрутити головою. Пірати обігнали «Аталанту» на добрих десяток метрів. Люди на березі вітали їх гучними оплесками.

Берег був за п'ятдесят метрів, а плоти за тридцять, коли рульовий піратів почав свій маневр. Він раптом натягнув парус. Здіслав теж. Той щось зробив з кермом. Здіслав теж. Але тут сталося щось незвичайне.

Піратський човен закрутився на місці, як дзига, обминув плоти, полетів назад, знову повернувся, спрямований до пристані, але вже з парусом не на лівому борту, а на правому.

З «Аталантою» сталося щось зовсім інше. Натягнутий Здісем парус з шелестом перелетів на правий борт. Яхта затремтіла, легко повернула ліворуч і опинилася прямо перед пристанню, мостом над озером і натовпом.

Люди на березі раптом загомоніли. Почулися оплески. У Здіслава на лобі великими краплями виступив піт, решта команди просто розгубилися.

Адже цього разу саме вони були предметом овації.

Маневр піратського рульового, дуже мальовничий, може, й здавався верхом елегантності, але такий поворот майже на триста шістдесят градусів тривав якихось півхвилини. Тимчасом Здісь у своєму маневрі не робив ніякого повороту, парус тільки перелетів над їх головами, і швидкість яхти навіть збільшилася. — Яхта помчала прямо вперед, а пірати пішли за ними метрів за тридцять.

Тепер, звичайно, сварилися пірати.

— Ех ти, тюхтій! — кричала одна з дівчат рульовому. — Всякий йолоп розуміє, що галс треба міняти без повороту! Навіть оті розтелепи зуміли це зробити, а ти…

Рульовий щось їм відповів, худий хлопець намагався заспокоїти всіх, зчинився галас, скандал…

Тим часом Здіслав, зціпивши зуби, спрямував яхту прямо на пристань. Захоплений боротьбою, він нічого не помічав.

Яхта мчала до берега. До пристані лишалося метрів двадцять, коли Куцик зрозумів, що вони можуть розбитися об поміст, і крикнув:

— Гальмуй, гальмуй!

Здіслав зблід. Як гальмувати? Він намагався однією рукою стягнути парус, але той був надутий вітром, як мішок, і не піддавався.

Тоді Здіслав, зовсім розгубившись, випустив кермо, обома руками вчепився в неслухняний шкот і щосили рвонув його. І от знову сталося чудо. «Аталанта» на повному ходу повернулася майже на місці, обминула за якийсь метр пристань і стала до неї кормою. Парус повис, легка хвиля кілька разів гойднула яхту.

На пристані натовп людей. Хтось кричить:

— Швартов, подайте швартов!

Хлопці переглянулися, не розуміючи.

— Ну й обставили ви їх! — кричав інший.

— Але й чіткість! Що, Кристино! — блондин з довгим волоссям поплескав по плечу коротко підстрижену чорняву дівчину.

— Ну, як там з тим швартовом? — втрачав терпіння перший.

Андрійко, нарешті, пригадав те, що читав у книжці, побіг на корму, витягнув з-під Здісся товсту мотузку і кинув її парубкові на пристані.

Їх підтягнули до берега. Блондин з довгим волоссям і чорнява Кристина кинулися їм в обійми.

— Привіт, хлопці! — кричав блондин. — Ми ж разом їхали в поїзді. Ще того малюка врятували! Ну й майстри ви в бакштазі! Ця зміна галса! Який риск! І яка точність! А причалювання! Чудово, рульовий, чудово! — він потиснув Здіславу руку.

Здіслав був до того приголомшений, що навіть не посміхнувся. Куцик опам'ятався перший. Натовп і загальна увага пробудили в ньому організаційно-пропагандистські навики.

— Аякже, моя школа! — вигукнув він і поплескав Здіся по плечу. — Якби він не змінив галс, я б тоді його узяв за гальс![5] А якби не причалив, я б йому причалив! Ха, ха, ха! Ну, команда, по моїй команді бігом шикуйсь у два ряди! Що таке, братва? Войтек, перестань кривлятися! Може, тобі губна помада потрібна? Га? Товаришка позичить!

Войтек справді крутився в кабіні, енергійно зачісуючи волосся ззаду наперед, щоб надати їм того артистичного хаосу, який так непереможно впливає на жінок.

Блондин нахилився до Здіслава.

— Дуже добре, що ви їх так обставили. Що за комедіанти! Чорний прапор, череп, теж мені вигадки!

Юнак говорив це пошепки, бо пірати саме вилазили з човна. Вони були дуже сердиті, мовчали, не відповідали на шпильки з берега, і люди на пристані теж мовчали, тільки іронічно посміхалися.

Нарешті хтось крикнув:

— Миколайки, збиратися! Натовп на пристані заворушився.

— Що тут діється? — спитав Едик блондина. — Що це за місцевість?

— Як? Ви не знаєте, куди причалили? Це Момайни, відоме місце відпочинку. А звідки натовп? Сьогодні неділя, багато екскурсій з околиць. На пароплавах поприїжджали, з Гіжицька, з Миколайок, з Пішу…

Войтек, нарешті, закінчив свої косметичні процедури. Хлопці постояли ще трохи. Запал боротьби поволі вщухав, і все дужче відчувався звичайний голод. Хлопці призналися блондинові, що хотіли б чогось поїсти. Юнак пообіцяв постерегти яхту: все одно він тут чергуватиме, доки не повернеться вся флотилія байдарок.

Хлопці спустили парус, кабіну замкнули на ключ і пішли до міста.

Зрештою, що то за місто! Біля пристані стоїть кілька двоповерхових будинків управління лісового округу. Потім переїзд, на запасній колії довгий товарний поїзд, біля якого було повно дітей, сохла білизна: тут відпочивали залізничники. Потім ішла не то вулиця, не то шосе. Одноповерховий вокзал. Газетний кіоск.

Тут якийсь симпатичний чоловік проінформував їх, що хоча в Момайнах є їдальня, але ж сьогодні неділя, прибуло багато екскурсантів, і хлопці навряд чи зможуть там поїсти.

Тому вони пішли далі, до якоїсь крамниці, де нібито можна було купити щось з продуктів.

Ці передбачення справдилися тільки частково. Хліба не було. Не було також ні м'яса, ні ковбаси, ні цукру. Власне кажучи, з продуктів, теоретично їстівних, у крамниці були тільки свічки й каперси в оцеті.

Хлопці були такі голодні, що Куцик не витримав.

— Що це за каперси?

Продавщиця показала їм скляну баночку, наповнену зеленими кульками, які розміром і формою нагадували насіння настурції.

У Здіслава заблищали очі.

— Які вони на смак?! Добрі?

Продавщиця їх не куштувала. Вона тільки сказала, що їх вживають як приправу до вареного м'яса.

— Щось схоже на ялинкові іграшки! — підсумував Куцик. — Ну що, хлопці, беремо?

Андрійко визирнув на вулицю, помітив цілий натовп людей, що йшли сюди, і заверещав:

— Беремо, беремо!

Продавщиця сказала, що це остання, і загорнула баночку. Потім задивилася на зачіску Войтека. Щось тепле з'явилося на її обличчі. Жінка нахилилася до хлопців і шепнула:

— Є ще чотири пляшки світлого пива, останні!

Тут рішення прийшло блискавично.

До магазина саме підходили перші екскурсанти, ще з порога питаючи пива.

Хлопці взяли по пляшці. Почали пити теплу гіркувату рідину. Єдине, що надавало їй смаку, — це розчаровані крики тих, що запізнилися.

Хлопці знову вийшли на вулицю. Сонце здалося яскравішим. І вишеньки стали зеленіші, і собаки гавкали якось голосніше. Але найгірше те, що голод мучив їх ще дужче. Ішли, стиснувши зуби, приглядалися до будинків. На жаль, інших крамниць не було. Біля кіоска Здіславу раптом захотілося купити газети. Куцик був проти такого марнотратства, і хлопці посварилися. Едика підтримали інші, і він одразу ж «націоналізував» усі гроші і сам себе призначив скарбником.

— Що робити, хлопці, — сказав він, щоб умилостивити Здіслава. — Зайдемо в їдальню.

Хлопці перейшли через залізницю, вийшли на іншу вулицю — шосе. Там недалеко від соснового лісу розмістилася їдальня.

На жаль, симпатичний чоловік з кіоска мав рацію. Навіть на ґанку тут було багато людей. З відчинених вікон лунали голоси людей, чулася «Мариніка» і…

Здісь аж зблід, підскочив до хвіртки і потягнув носом.

— Слово честі, — крикнув він, — бігос, напевно! А може, навіть гуляш!

Вони мовчки рушили вперед, влізли на ґанок. Одного погляду Войтека, підтриманого легким натиском Здіся і Куцика, було досить, щоб старий чоловік в окулярах, який стояв біля входу, ввічливо відійшов убік, буркнувши щось під ніс про сучасні порядки.

Але всередині становище було інше. Приміщення, схоже на літеру «Г», з буфетом у коротшому крилі, було забите людьми. З натовпу біля буфету до хлопців линули уривки розмов, які ще більше збуджували апетит.

— Прошу цей салатик! — кричав якийсь щасливчик.

— А мені яйце! — гукав інший.

— Кажу чесно, не гарантую! — тонким голосом говорила буфетниця. — Це залишки з минулого тижня.

— Золотко моє, давай, давай ці залишки!

Через натовп відвідувачів час від часу продиралася маленька, рухлива офіціантка. Вона несла над головою по п'ять тарілок з недбало накиданими на них купками вареної капусти і шматочками м'яса. Це й було джерелом чарівних запахів, що додали хлопцям сили для переможного прориву через натовп.

Але ця перемога була пірровою. Близькість недоступних насолод, як вчить нас історія Тантала, належить до найжорстокіших тортур. Хлопці стояли на відстані протягнутої руки від усіх цих бігосів і гуляшів. Очі їх потемніли від бажання їсти, в голові шуміло від світлого пива і голоду, в шлунках щось сердито бурчало, коліна почали підгинатися.

Через десять хвилин хлопці страшенно ослабли. Раптом на плече похмурого Куцика лягло чиєсь лапище.

— Гей, хлопці, йдіть-но сюди, хай йому чорт! Куцик оглянувся і остовпів. Та це ж той худий парубок! Він не зняв навіть червоної хустки з голови.

— йдіть сюди, обмиємо цю комедію! — крикнув парубок. — Ну, ходімо!

Хлопці глянули в його бік. Картина була справді захоплююча. За два кроки від них, біля стіни, стояв столик, оточений півдюжиною стільців. А на столику тарілки, тарілки! Склянки, склянки! І пляшка. Велика пляшка, просто бутель.

У Здіся пересохло в роті: адже тарілки на столику були не порожні. Чарівний бігос блідо зеленів на одній, а на другій голубувато виблискували три шматки маринованого оселедця.

Перш ніж численні установи й організації, покликані оберігати мораль шкільної молоді, візьмуться за наших героїв, ми пригадаємо їм саме ці пом'якшуючі обставини. Цей бігос і ці оселедці! І випите перед тим пиво! І те, що вони не снідали й не вечеряли. А потім ентузіазм змагання. І збудження, викликане незрозумілою перемогою. І, нарешті, те, що трапиться потім.

Отже, худий парубок широким жестом відкрив перед командою «Аталанти» захоплюючу картину: столик з їжею. З шести стільців чотири були зайняті; за два інших пірати, що лишилися біля столика, саме вели запеклий бій з екскурсантами.

— Швидше! — крикнув парубок. — Не бачите, що робиться?

Останній сумнів промайнув у голові Здіслава: «З огидною Павловською за одним столиком?» Але він відхилив цей сумнів. По-перше, — подумав він, — тепер уже можна. Тепер — це означає після гонок. По-друге, було досить одного погляду, щоб переконатися, що саме цієї противної особи біля столика не було.

Троє чоловік привітало їх. Парубок підштовхував хлопців, і вони, нарешті, добрели до стіни. Там стояв нещасний рульовий, невисокий шатен з дуже непіратським, добродушно приплюснутим носиком.

— Знайомтесь, — сказав парубок, — ось наш рульовий.

Той похмуро подав хлопцям руку.

— А це його улюблена, Еліана, або Зайчик.

Невисока блондинка, справді з заячим, тобто великим, але лагідно закругленим на кінці носиком і таким самим підборіддям, солодко посміхнулася до них..

— А тепер струнко! — крикнув парубок. — Ось Маргарита, капітан піратського човна!

Вона була вища, ніж Еліана, плечиста, з широким обличчям, праслов'янським кирпатим носом і сіро-рудим волоссям.

— Як справи, хлопці? — сказала вона пропитим баритоном. — Щоб вас чорти взяли з тією зміною галса! Хто з вас?

Виштовхнули Здіся. Вона блискавично глянула на нього.

— Сідайте! — сказала Маргарита і посадила Здіслава на стілець поряд з собою. — Де ти вчився? У кого? На яких курсах? Чекай, чекай! Нічого мені не кажи. Я сама знаю, — по тому, як ви причалили, впізнала. Поль, правда ж? Поль тебе вчив? У якому році?

Здісь сидів з розкритим ротом. З усього сказаного він зрозумів тільки, що його в чомусь обвинувачують.

— Та ні, — промурмотів він. — Слово честі, ні.

— Ну, ну, не кажи! Де ти тепер знайдеш такого, щоб причалював з фордевінду? Тепер самі бухгалтери, бояться! Та й не дивно, бо скільки яхт розбито таким способом! Тільки Поль ще так причалює, але він нікого не вчить, після війни ніде не викладав, тепер він велика людина, задається дуже. Де ж ти його надибав?

Здісь знову почав відмовлятися. Вона не повірила йому. Тоді виступив Куцик:

— Це я, я його вчив! Перед самим від'їздом! Бачите, який учень!

Маргарита критично подивилася на Куцика. На щастя, парубок посадив решту команди по двоє на одному стільці, витягнув чарку й склянки і налив.

— Ну, чорт з вами! — крикнув він. — Другим разом ми так вас поб'ємо, що кісток не позбираєте. Вип'ємо!

Слід визнати, що і Куцик, і Здісь, і Войтек виконали цю команду без будь-якого опору. Тільки Андрійко завагався, переляканий тим, що він читав про алкоголь у газетах. Маргарита це помітила:

— Хлопець боїться? — буркнула вона. — Має рацію. Він же ще дитина. Скільки тобі років, малюк? Дванадцять?!

Я запитую у Всевишнього, чи знайдеться на цьому світі хоч один сімнадцятирічний чоловік, який на такі слова відповів би інакше, ніж Андрійко?

Він вихилив чарку до дна! Брр, як це було противно! Який гидкий запах! І пече, мов йод! У хлопця потекли сльози, все навколо попливло, затанцювало, він поперхнувся і закашлявся.

— Ось тобі, малюк! — крикнула Маргарита.

Вона швидко витерла йому очі і піднесла під ніс виделку з шматком оселедця.

Який солодкий перший шматок їжі після цілої доби абсолютного посту! Андрійко доїв оселедець, знайшов скибку хліба і ледве стримався, щоб не схопити тарілку з бігосом.

— Ну, на погибель! — крикнула Маргарита. — Поїхали!

Вони повторили цю операцію. Через десять секунд розв'язались язики. Жінка-капітан плутано пояснювала, що знає абсолютно все, що їй досить один раз глянути, і вона вже знає! Вона посилалася на Здіся, що відразу, мовляв, вгадала, хто вчив його парусному спорту, і що й хвилини не вагалася, визначаючи вік Андрійка. Куцик почав страшенно сміятися. Андрійко показав своє посвідчення, де було чорним по білому написано, що йому майже сімнадцять років. Здісь зайшовся сміхом, пояснюючи рульовому, що він ні «бе» ні «ме» не знає в мореплавстві. Один Войтек сидів спокійно і ввічливо дозволяв, щоб довгоноса Еліана годувала його з виделки.

Андрійкові, нарешті, вдалося пояснити грізній капітанші, що сімнадцятка у посвідченні — це його вік, а не право їздити сімнадцятим номером трамвая. Щасливий, він сам собі налив іще одну чарочку. Випив один, без всякої огиди, і зжер залишений кимось бігос.

Потім якось радісно стало у нього на серці. Він підвівся. Як хороше було навколо! Ця чудова їдальня! Ці люди! Ось перший скраю чоловік років тридцяти. В нього так чудово побиті окуляри в одному місці і так мило поламані в іншому. І погляд такий приємний. І офіціантка, яка саме проходить біля того чоловіка, так дотепно йому відповідає, що, мовляв, не горить!

— Ха, ха, ха! — сміється він. — Не горить, бо це ж для некурящих! Ха, ха, ха!

— Сором, ганьба! — сичить якийсь старий чорт. — Цей шмаркач напився!

— Ха, ха, ха! — Андрійко сміється ще голосніше. — Чуєте, люди! Якийсь шмаркач напився!

Тут вибухає загальний сміх. За столиком аж заходяться. Маргарита обіймає Андрійка за шию і плаче від щастя. Худий парубок намагається підкинути його догори. Все більше облич навкруги, вони трохи швидко рухаються, ніс одного перескакує на рот іншого. Це дуже кумедно. Андрійко трясеться від сміху. Слова й образи, розірвані нападами сміху, все хаотичніше доходять до його свідомості.

Ось обличчя, яке він колись бачив. Високий лоб, невеличкі, гострі очі і приємна посмішка. Важке підборіддя. Надто важке. Вже немає посмішки, щось сумне в цьому обличчі. Біла, чудово випрасувана пілотка. Хто це такий?

Худий парубок пояснює Куцику:

— Наша яхта неабияка! З пристані Герінга. Бо він мав свою пристань! Кабіна оббита палісандром! Електроосвітлення! Було, звичайно…

— Е, дрібниця! — перебиває Куцик. — Наша яхта належала самому Гітлеру! Червоне дерево! Ще й зачарована…

— Гітлеру? — кричить Андрійко. — Не може бути! Ох і хитрий ти! Нічого…

Він одразу одержує стусана під столом і з стогоном замовкає. Куцик, наче нічого не трапилося, розповідає історію про зникнення продуктів. Знову обличчя з важким підборіддям. Миле таке, доброзичливе, хоч уже немає посмішки, тільки очі бігають якось так…

З вікна подув вітер. Розігрітий запах хвої на мить витиснув задуху бігоса. І наче прояснилося в голові Андрійка: це ж той, з апельсиновим парусом!

— Ось, прошу! — кричить Андрійко. — Бачите, як ми навчилися? Вчора ви нам показали, а сьогодні ми обставили цих чортів!

Дзвінкий голосок в Андрійка, вся компанія дивиться тепер на чоловіка в білій пілотці, і той неохоче кривиться.

— Ви не вірите? Слово честі…

Андрійко вискочив із-за столика. Пішов до того. Але чоловік у пілотці встав, гнівно взяв хлопця за плече і штовхнув назад.

— Проспись спочатку, шмаркач! — сказав він і рушив до дверей.

Андрійко повернувся до жінки-капітана. На якусь мить він розгубився. Потім почув уривок розмови, яка його знову розвеселила.

— Слово честі! — кричав Куцик. — Це я, це я навчив його!

— А ви самі на яких курсах вчилися? — запитала Маргарита.

— Я був, на шести курсах був. Не вірите? Ха, ха, ха! — Куцик почав лічити на пальцях: — Перші — передовиків здоров'я; другі — передовиків освіти; треті — передовиків культури; четверті — загально-організаційні; п'яті — інструкторів перепідготовки передовиків здоров'я. Шості… Чорт його знає, забув…

Тут пірати обурилися. Найбільше галасував худий парубок, якого звали Джакі Якотаки.

— Все це добре! — кричав він. — Ви обставили нас здорово, нічого не скажеш! Тільки чорт вас візьми, чому ви вдаєте з себе невинних? Чому ви тоді, на середині озера, вдавали з себе останніх тюхтіїв? Чому ви вдавали, що не вмієте підняти парус?

— Але слово честі, слово… — стогнав Здісь.

— Не давай слова, холеро! — кричав Джакі. — Я не дозволю, щоб мені в очі…

— Але ж слухайте, ми ніколи на парусному човні…

— Перший раз ви так тікали…

Здісь розсміявся.

— Бо я боявся, розумієте? Бо у вас на борту була ця… ця…

— Ха, ха, ха! — зареготав Андрійко і раптом заспівав фальцетом:

Паскудна Павловська,

Паскудна Павловська…

— Яка це Павловська? — обурився Джакі. — Не морочте голову!

— Ну та, що з тим студентом… — сказала Еліана. — Вони вже поїхали, не бійся! — І погладила руку не Здіслава, а невідомо чому — Войтека.

Джакі однак не заспокоївся.

— Зміну галса робили теж уперше? Ти за кого мене вважаєш? За дурня? Що? Я тобі дозволяв, щоб мене за дурня…

— Але ж послухайте! — стогнав Здіслав. — Правда! Я тільки підглянув, що цей… — Він махнув рукою у бік рульового. — І все, що він… Він потягнув шнурок…

— Який шнурок?

— Ну, той, що біля дрюка коло паруса…

— Маргарито, чуєш? Шнур біля дрюка! От лексикон! Ти що, глузуєш?

— Справді, він, здається, надто багато собі дозволяє!

— Коли ж, слово честі… Він за той…

— Шкот! — заверещала жінка-капітан. — Коли ще раз скажеш «шнурок», то… — вона схопила бутель.

— Шкот! — повторив нещасний Здісь. — І я за той самий, за той шкот…

— Ага, тільки-но він від страху зробив поворот оверштаг! А ти просто зміною галса! Навіть без переходу на фордевінд. Рискуючи перекинутися! Рискуючи, що у вас парус порветься на шматки, ванти полопаються, весь човен чорти візьмуть! Он що ти зробив! А тепер дурня вдаєш!

Раптова блідість вкрила обличчя нещасного Здіся. Від цього надто запізнілого повідомлення, що він був на крок від аварії, в нього почали тремтіти руки і заклацали зуби. Він почав заїкатися:

— Слово чес… чес… Він потягнув і я потягнув… Цього ш… шкота… Він потягнув кермо, і я по… потяг…

— Хто потягнув, йолопе, хто? — піратський рульовий підскочив і почав погрожувати кулаком. — Повтори мені, хто потягнув?

— Ви…

— До повороту оверштаг? Я штовхнув кермо, брехун ти! Парус стягнув, кермо пустив. Громадянко капітане, у зв'язку з цим наклепом, я вимагаю створення комісії, проведення слідства і перевірки по корабельному журналу. Я вимагаю…

— Досить, — цикнула Маргарита, — сідай! Джакі, ти розумієш? Ці шмаркачі нас побили, але знаєш як? Завдяки непорозумінню! Хлопець помилився, коли підглядав. Замість того, щоб пустити кермо, він потягнув його на себе! І цього було досить, щоб нас обставити!

Андрійко весь час тихенько підсміювався. Тепер однак жалісні нотки в самокритиці жінки-капітана визволили в ньому величезні запаси не сміху, а ревіння. Закінчилося це паскудною ікавкою. І, крім цього, дивна імла почала оповивати розум.

Він бачив, наприклад, Войтека. Добре бачив його товстий кирпатий ніс, темне волосся, м'ясисту шию. Бачив навіть справжню заячу безпорадність на обличчі довгоносої Еліани, особливо, коли вона поверталася до Войтека. Він чув, що хтось кричить: «Платіть!», а хтось інший каже: «Ще є час!» Усе це відбувалося зовсім близько, але поза його волею, почуттям і думкою.

Андрійко тільки дивувався, чому вони так переживають? Що з того, що пляшка порожня? І чому Войтек раптом обнімає рульового і кричить щосили: «Ми частуємо!»? Потім витягає бумажник, який падає прямо в тарілку з маслом.

Здісь з Куциком починають аплодувати, як на зборах, коли офіціантка бере гроші від Войтека, а не від піратів.

Гроші — ікавка — зникають. Офіціантка — ікавка — зникає. Ікавка — ікавка — не зникає, навпаки, стає все дужчою.

— Дайте йому води! — кричить Маргарита.

Андрійко клацає зубами об склянку. Його роздирають безжалісні спазми. І на дні душі з'являється щось гірше. Задуха тухлого бігоса. Адже він їв чиїсь недоїдки…

Андрійко встає і хитаючись іде до дверей.

— Андрійку! — кричить хтось услід.

Він хоче бігти, але не може. Багато людей, товстих, огрядних. Якась жінка пахне фіалками. Так страшно, так противно! Де ці двері? Старі звірі завжди шукають самотності, коли настає час їх смерті. Андрійко не має сумніву, що саме ця пора настала й для нього. Ці фіалки! Ці противні фіалки!

А-ах! Двері! Ганок! Він спускається східцями. Хтось біжить за ним. Сонце таке величезне, що все навкруги здається обведеним апельсиновим обідком. Ах, фіалки!

Андрійко прокинувся серед відцвілого жасмину біля їдальні. Сонце, хилячись на захід, висіло вже над лісом, але тут, поміж соснами, було ще душно.

З вікон їдальні долинав шум. Цей галас викликав у Андрійка перше почуття — переляк. Хлопець якнайшвидше вибрався з кущів, сповнений огиди до себе, відчуваючи себе брудним, винуватим, як колись в дитинстві, вибіг на вулицю, крадькома повернув у кущі і рушив до озера, тремтячи від думки, що може кого-небудь зустріти раніше, ніж доторкнеться до великої води, яка все очищає.

Коли б йому хтось сказав, що людина може себе так погано почувати, він би не повірив. Андрійко поспішав, але це було жалюгідне похитування від кущика ліщини до кущика горобини, від купки кропиви до купки відцвілого глоду. Голова у нього, як то кажуть, тріщала. Він чітко відчував три болючі лінії, які перетинали тім'я і скроні спереду назад, зліва направо. В роті щось противно пекло, наче безжалісний перець, перемішаний з рициною. Про серце, шлунок, душу — нічого й говорити. Там було ще гірше.

Була мить, коли Андрійко сказав собі, що ступить ще кілька кроків, дійде он до тієї кривої сосни, а потім упаде і сконає. Може, він і здійснив би це рішення, але біля сосни між кущиками перед ним несподівано відкрилась інша перспектива. Хлопець побачив довгий і вузький зелений тунель, а в кінці його озеро, голубіше, ніж завжди, і кілька яхт. «Аталанта» була першою з правого боку. На палубі хтось лежав у дуже плачевній позі.

Коли Андрійко побачив це, в душі його заграло щось сильніше, ніж прагнення вічного спочинку. Хлопець відштовхнувся од кривої сосни і бігом, через пні й кущі, кинувся до озера.

Він кулею влетів би у воду, коли б наприкінці дороги, кроків за десять від озера, не ріс яловець. Хлопець упав обличчям на колючий кущ, мимоволі охопивши його руками, і відчув тисячу гострих уколів, мов удар вогняної мітли.

Андрійко добіг до озера, обома руками набирав теплої води, тер щоки, лоб, рот, особливо рот, виполіскував огидний смак, що лишився після обіду і, мов дьоготь, в'ївся в горло, піднебіння, язик.

Піднявшись, нарешті, на палубу, Андрійко все ще почував себе погано, але думка про близьку, неминучу смерть трохи зблідла. До того ж йому одразу довелося зайнятися іншими питаннями.

Погані справи були на «Аталанті». Наче сини Ніоби, вражені стрілами Феба, лежали біля замкнутих дверей каюти інші члени команди. Куцик і Войтек спали, Здісь саме розплющив олов'яне око. Він побачив Андрійка, потім зразу якось дивно позеленів, підвівся на нетверді ноги і кинувся з яхти в кущі.

Почало смеркатися, коли в таку ж мандрівку вирушив Войтек. Сонце досягло горизонту, люди вже розійшлися з пристані, десь недалеко гудів останній екскурсійний пароплав. Повернувся Войтек, прокинувся Куцик; тепер можна було зробити необхідні підсумки.

Куцик спав найдовше, і, може, тому його погляди були досить рожевими. Особливо, коли справа торкалася його самого. Він почав навіть вихвалятися.

— Я й не знав, що ви такі тендітні. Кілька нікчемних чарок — і ви вже готові! Ну, Андрійко — це ще зрозуміло, він дохлий. Ми навіть думали, що ти махнув денним поїздом у Варшаву. Але щоб ти, спортсмен, і ти, кавалер!

— Гидота! — крикнув Здіслав і плюнув за борт. — Навіщо ти погодився на цю випивку? А ще й член спілки молоді!

— По-перше, чому ти не протестував? Хіба я силоміць тебе тягнув? А по-друге, чарка, якщо вона не шкодить…

— Цікаво, кому це вона не шкодить? Ми всі…

— О, вибач, я ні!

В цьому місці Здісь замовк: справді, Куцик досі тримався і, помітивши свою перевагу, почав вихвалятися, що у нього міцна голова для такого діла, що взагалі він дужий. А якщо хтось не може, хай не п'є.

Андрійко скромно погодився з ним.

— Бо потім так погано. Я думав, що помру. Наче хтось рицини з перцем налив мені в рот. Тобі добре, Куцик, ти можеш!

— Який там перець! Ніби манна каша із згірклим маслом! — скривився Войтек.

— А мені здається, що ще гірше, — признався Здісь. — Наче гогель-могель з тухлих жовтків. Як Куцик витримав…

Куцик сидів, дивився на полум'яний захід і слухав ці похвали. Гордість на його обличчі з чимось боролася. Але після згадки про гогель-могель гордість моментально зникла, обличчя його стало жовто-зеленим.

— Треба мати сильну волю і… — промовив він. Але речення не докінчив. Підвівся, скочив до борту і з дивовижною швидкістю зник в кущах.

Через п'ятнадцять хвилин Куцик, усе ще землисто-зелений, повернувся і понуро глянув на товаришів. У нього був такий вигляд, що всі підготовлені хлопцями насмішки були відкладені до кращих часів. І правильно: мандрівників чекали справи, незрівнянно гірші.

— Добре, — буркнув Куцик. — Досить. Треба скласти план дальших дій. Які є пропозиції?

Перший пункт було прийнято без дискусій: завтра вранці вирушити в дальшу подорож якнайдалі від піратів і всяких їдалень. Ухвалили, що ночуватимуть де попало, а варитимуть по черзі.

— Треба тільки щось купити, — сказав Здісь. — Крупів, хліба, якихось консервів…

І тоді Войтек інстинктивно поліз у задню кишеню штанів.

— Що з тобою? — вигукнув Андрійко.

Войтек тільки роззявив рота і швидко витяг руку. Кишеня була порожня.

Кілька хвилин кожен шукав у себе, в яхті. Потім потроху почали пригадувати подробиці. Войтек, майже плачучи, присягався, що бумажник з грішми він доніс до яхти.

— Але ж звідки? Тюхтій! — крикнув Здісь. — Я прекрасно пам'ятаю! Коли ти платив, він упав у тарілку з маслом! А ти так зручно його підняв, що він упав під стіл… офіціантка принесла здачу, і ти її в кишеню… Ну, подивись у цій, правій…

Справді, в правій кишені збереглося кілька дрібних монет і один зелений папірець. Але Войтек наполягав на своєму:

— Так, упав у масло! Я витер його салфеткою і сунув у кишеню… Ми прийшли на яхту, я витягнув бумажник, бо він мені заважав. І поклав на столик… Потім вийшов на сонце…

— Ну, значить, хтось його поцупив! — крикнув Андрійко.

— Не може бути! Я ж спав біля дверей! Злодій мав би перелізти через мене!

— Бреши, бреши! — сказав Куцик. — Значить, яхта зачарована? Бумажники самі зникають, так?

— Ну, а їжа? — промурмотів Андрійко.

Куцик різко висміяв його. Їжа — це чиясь дурна витівка, але з бумажником…

— Не мороч мені голову! — підсумував він. — Що ти нализався, як цуцик, це факт. Що ти заснув під дверима, це теж факт, але щоб ти перед сном виймав бумажник — це брехня!

— Та ж він брудний був, у маслі… — з огидою сказав Войтек.

— Брехня! За мною, хлопці!

— Куди?

— Шукати на дорозі або в їдальні.

— Аякже! Так і знайдеш!

Однак вони слухняно пішли. Андрійкові було доручено перевірити той відрізок шляху, яким повертався безталанний скарбник. Уже зовсім стемніло. Схилившись над доріжкою, Андрійко добрих десять хвилин нишпорив від одного стебла кропиви до іншого, від консервної банки до кротовини.

Потім Андрійко випростався і мимоволі замислився. Він дивився на доріжку, що збігала до озера, на пристань, на «Аталанту», що самотньо дрімала на тихій воді. Липневий вечір поволі заливав світ голубуватою півтемрявою. Позад них, з правого боку, несміливо блиснули електричним світлом вікна лісництва.

Андрійко припинив розшуки і поволі рушив до яхти. Він був уже майже за п'ятдесят метрів від берега, коли побачив, що на пристані хтось вештається. Це був якийсь невисокий худорлявий тип, мабуть підліток.

І що за диво: підліток пішов до «Аталанти», озирнувся, перекинув ногу за борт і вліз на яхту. Андрійко на мить скам'янів, а потім швидко рушив уперед. Але не встиг. Підліток увійшов у каюту. Був там секунд п'ять. Раптом у вечірній тиші пролунав страшенний крик переляку і болю. З каюти вибіг таємничий підліток і вискочив на берег. Андрійко був уже біля нього, коли той озирнувся і з дивовижною швидкістю зник у темряві.

Андрійко не переслідував його, бо був надто вражений усім цим. Він хотів побігти до каюти, але після втечі незнайомця пристань була зовсім безлюдною. Прикра неміч охопила Андрійка.

Хлопець не пішов на яхту. З безпечної відстані, метрів за десять, дивився на відчинені двері каюти. Там було темно і тихо. Ніщо не рухалося, ніщо не блиснуло.

Нарешті він дочекався хлопців. Ті йшли і запекло сварилися. Був такий тихий вечір, що вони ще не відійшли від їдальні, а Андрійко вже знав: не знайшли.

Побачивши товаришів, він скочив, поспішно розповів найновіші відомості про зачарований човен. Хлопці стояли мов укопані.

— І зразу як заверещить! — кричав Андрійко. — Як вискочить! Розумієте?

— А ти, певна річ, на яхту і в шию негідника! — з убивчою іронією вставив Куцик.

— Я не встиг, — зітхнув Андрійко. — Але він так крикнув, так крикнув! Його так щось перелякало!

Хлопців це не залякало. Навпаки, тепер вони насіли на Андрійка. Цей випадок дуже полегшив розв'язання таємниці бумажника. Здісь і Куцик разом крикнули, що Войтек мав рацію, що бумажник справді залишився в кабіні і що завдяки нечуваній нерозторопності Андрійка якийсь злодюга просто прийшов і украв усі їхні гроші.

— Майже тисяча злотих! Боже мій! — заверещав Войтек і схопився за голову.

Андрійко намагався запевнити, що злодій усе-таки кричав, але з ним не погодились; хлопці заявили, що це була слухова галюцинація, яка нібито часто є результатом перепою в осіб Андрійкового віку.

Один за одним хлопці влазили в кабіну.

— Ніякої вечері, — заявив суворо Куцик.

Треба признатися, що особливої потреби в їжі вони й не відчували. В темряві лягли спати.

Андрійко довго не міг заснути. Недовір'я товаришів було важко перенести. Як переконати хлопців, що йому не привиділося, що незнайомець, охоплений панікою, кинувся тікати раніше, ніж помітив Андрійка?

По озеру ще довго швендяли з патефоном якісь любителі музики. Хтось ходив по берегу, хтось затримувався біля «Аталанти», хтось шепотів.

Поволі все заспокоїлось. І тоді щось почало шарудіти в самій яхті. Даремно Андрійко пригадував собі історію з пацюками. Вона не переконувала його, хлопець не міг засмути.

І коли, нарешті, чорна безодня каюти зникла, йому приснився сон — дивовижний, барвистий, неправдоподібний.

Андрійкові приверзлося, що він магараджа. На ньому чудовий тюрбан з величезним брильянтом, який сяє, мов електричний ліхтарик. Він сидить на чомусь, схожому на трон, у великому залі з безліччю колон. Ось приводять якогось чоловіка в білій пілотці. Жарко. Невільники праворуч і ліворуч махають над головою магараджі величезними рожевими віялами з страусового пір'я.

А чоловік у білій пілотці, замість того щоб, як вимагає етикет, упасти на коліна і так наближатися до трона, спокійно підходить, підіймає вказівний палець і торкається грудей магараджі. І магараджа відчуває тягар цього пальця, тупий тиск біля серця. Душно, магарджа гукає до своїх невільників, щоб вони махали віялами!

Андрійко кричить і прокидається. Темно, йому вже не душно. Невільники слухняно махають віялами із страусового пір'я, і нічне повітря хвилями вдаряє в щоки Андрійка.

Він знову кричить. Схоплюється з місця. В кабіні — якийсь рух. Роздратований Куцик запалює ліхтарик.

— Знову цей шмаркач! Що з тобою?

— Віяло! — кричить Андрійко. — Невільники тут! З віялами!

— Якими віялами!

— Ну, відомо, із страусового пір'я!

— В тебе температура? Знову набрався? — сичить розлючений Войтек. — Його б до лікаря.

— До педіатра! — уточнює Куцик.