Четверо в яхті

ДОРОГА В ПУЩУ

Вони насилу влізли у вагон: був кінець червня, почався сезон відпусток, і варшавські вокзали нагадували величезні трамваї в години пік.

Але, завдяки винахідливості Куцика, хлопці все-таки влізли. Коли прибув поїзд і коли біля кожних дверей зібрався галасливий натовп, Куцик велів їм стати з багажем коло першого вікна вагона, а сам пірнув у натовп. Незважаючи на це, йому пощастило вдертися в коридор вагона тільки тоді, коли всі купе вже були заповнені спритнішими за Куцика мандрівниками. Куцик швидко відчинив вікно.

— Ну, давайте… Раз, два…

Він тягнув клунки і кидав їх у коридор. Нарешті, наказав і хлопцям лізти. Вони насилу продерлися крізь купу кошиків з курами, яких невідомо для чого вивозили з Варшави.

Хлопці були незадоволені Куциком. Здіслав відверто сказав:

— Ти так командував, що я подумав, ніби в нас ціле купе!

— Може, тобі подати другий клас або спальний вагон? Розумний! Якби не я, вам довелося б їхати на буферах.

— Тут не набагато краще.

Справді, з такими труднощами завойоване Куциком місце становило метровий відрізок коридора, на якому треба було скласти речі і якось розміститися самим. У всіх були рюкзаки, тільки Куцик хизувався новеньким чемоданом, про який говорив з гордістю, що він із справжньої фібри. Коли Андрійко після години їзди сів на нього, Куцик безжалісно зіпхнув товариша, кричачи, що чемодан не витримає. На рюкзаки вони боялися сідати, бо там у кожного були пластмасові склянки та інші ламкі предмети.

Отак і стояли, притулившись один до одного. Від дверей на них натискували три солдати, що їхали у відпустку, і кілька перекупок, які везли курей. З глибини вагона на Войтека напирала товста жінка, на яку, в свою чергу, натискав елегантно одягнений чоловік, що уперто намагався забезпечити місце світловолосій, дуже розмальованій красуні.

Войтек захищався, як лев. Куцик час від часу підпирав його в груди, але без успіху.

— Тільки б витримати до Ольштина! — сопів Куцик. — Побачите, далі нам буде краще. Там пересадка. Адже всі їдуть на море, а ми повертаємо на схід.

Літній вечір застав їх під Млавою, і в довгожданий Ольштин вони прибули тоді, коли вже засвітилися ліхтарі. Справді, більшість пасажирів залишилася у поїзді. Але, вийшовши на перон, хлопці побачили натовп, не менший, ніж у Варшаві. Годину вони чекали поїзда до Елка, а кожних десять хвилин прибували поїзди з Гдині, Сопота, Ельблонга. Через кожних десять хвилин виходив натовп людей, що жили біля моря і не хотіли там відпочивати.

Куцик підбігав до тих, що виходили, розпитував їх і повертався до товаришів дедалі більш пригнічений. Усі їхали до Щитна, Руцянова, Піша, Елка, Сувалок.

У нього, бідолахи, були підстави для поганого настрою. Те, що розігралося на пероні, коли, нарешті, підійшов потрібний поїзд, приблизно нагадувало битву під Грюнвальдом, який, до речі, був недалеко звідси._

Куцик намагався влізти всередину по головах інших. Але його скинули вниз, і в вагон йому довелося лізти, як змії, між ногами людей, що поспішали на відпочинок.

Андрійко взагалі не сів би, якби не Куцик. Зляканий, не покладаючись на свої сили, він відійшов на кілька метрів і чекав, поки трохи зменшиться цей натиск.

Куди там! Репродуктори вже вигукнули: «Сідайте, зачиняйте двері!», а біля цих дверей усе ще тривала битва.

Андрійко зовсім перелякався, коли після повторного оголошення зрозумів, що на Щитно, Елк і Бєлосток відходить саме їх поїзд. Він підскочив до дверей, але був надто малий, а рюкзак на ньому надто великий. Найменший поштовх нетерплячого, сильнішого за нього конкурента міг повалити хлопця.

Його охопив відчай. Андрійко навіть закричав:

— Куцик! Куцик!

Раптом з шумом опустилося найближче вікно, і Куцик простягнув товаришеві руку.

Куцик схопив Андрійка за руку, намагаючись втягти його, але не зміг: заважав рюкзак. Черговий по станції у червоному кашкеті вже давав машиністові сигнал відправки, а Андрійко все ще стояв на пероні, безпорадно простягаючи руки до вікна.

На щастя, сусіди Куцика миттю оцінили серйозність ситуації. Визирнуло півдюжини облич, десяток рук схопили Андрійка, і той відчув себе легким, як дитина.

Поїзд уже рушив, коли Андрійко приземлився на чиїсь коліна, животи, ноги. Вони під'їжджали до чергового по станції, і той кричав, що не можна лізти через вікно, що він оштрафує…

Та машиніст не чув цього. Поїзд набирав розгону, трагічний перон лишився позаду, зникли вогні Ольштина. Молода липнева ніч заглянула у вікна.

Хлопці її не бачили. Давка в коридорі була страшенна. Добре, що вони опинилися серед кількох десятків студентів з Гданська, що їхали в якийсь табір за Руцянами. Це була надзвичайно дружна компанія. Незважаючи на жахливі умови мандрівки, студенти ні на мить не втратили хорошого настрою. В другому кінці коридора відразу почали співати — звичайно, «Кукулечку». Тут, біля наших друзів, ще деякий час тривало збудження з приводу чудового врятування Андрійка. Ми завжди любимо тих, кому допомогли, і тому Андрійко одразу став загальним любимцем. І, зрозуміло, все це відбувалося як кампанія з приводу «дня дитини».

— Дивись, Кристино! — кричав кремезний, з довгим волоссям блондин, тягнучи за руку чорняву, коротко підстрижену дівчину в мішкуватій куртці до колін. — Бачиш, якого малюка ми врятували?

— Де? Де? — витягувала дівчина шию. — Оце він? Який миленький!

— Хлопчику, — кричала інша, — як тебе звуть? Андрійко?! Гарне, гарне ім'я. На тобі цукерку!

Андрійко забився в куток за плечима Войтека. Він червонів від люті. Даремно! Це тільки розпалювало студенток, які гладили його по голові, питали про вік…

Войтек, хоч і розумів, що діється в душі товариша, однак не робив ніяких зусиль, щоб допомогти йому. Навпаки, він поводився, як наглядач біля клітки з найцікавішою в зоопарку твариною. Він випинав груди, щохвилини гордо струшував волосся, закидаючи голову назад, курив цигарку за цигаркою, — словом, робив усе, щоб і на нього дівчата звернули увагу, та не таку, як на Андрійка, а справжню.

Де там! Навіть не глянули на нього! Щасливішим був Едик.

— Так, так! — кричав він, коли з коридора проштовхнулася чергова любителька огляду «чудом врятованого» малюка. — Ось він, цей, малий! А черговий по станції ледве не схопив його за п'яту, бо не за правилами…

— Який бюрократ! — обурювався найближчий студент.

— Справді! — кричав Едик. — А ви куди ідете? Ми на великі озера. У нас є яхта!

— Що ви кажете? Якого типу?

Едик ухильно махнув рукою.

— Червоне дерево! З клівером! Сорок метрів паруси!

Слухачі дивувалися.

— Що це, табір? — випитував хтось надто цікавий.

— Який там табір! — гордо кинув Едик. — Це наша власна яхта. Мандруватимемо!

— Дивись, дивись, Кристино! — хитав головою блондин з довгим волоссям. — Сорок метрів! Мандруватимуть! А в нас тільки оті корита, а ще й табір називається. Щовечора перекличка. Щоранку гімнастика! Не щастить нам.

Едик гордо випростався, дивлячись на товаришів.

— А хто капітан? Ви? — допитувався блондин. — Ви кінчали якісь курси? Маєте звання? Мабуть, рульовий, так?

Едик вважав за краще не вдаватися в подробиці і відразу гукнув до товаришів, щоб ті витягали вечерю.

Він нагадав про це дуже вчасно. Студенти перестали розпитувати, почали ритися в рюкзаках, портфелях і чемоданах.

Повітря у вагоні відразу сповнили запахи мармеладу, цибулі, ковбаси. З усіх боків простягнулися руки, тримаючи скибки хліба з холодним м'ясом, сиром, джемом. І всі в одному напрямку — під ніс Андрійкові. Навіть з середини коридора кричали: «Передайте тій дитині, що через вікно…» — і з рук у руки переходили коржики, бабки, кекси.

— Їж, їж! — втішали Андрійка. — Нічого, що ти такий маленький. Їстимеш — виростеш.

— А скільки йому років? — невинно запитала Кристина.

Це була найгірша хвилина. Едик швидко відповів:

— Дванадцять!

— Гляньте-но! Дванадцять, а вже такий великий!

Андрійко мало не розревівся. На щастя, поїзд зупинився: Щитню. Студенти побігли на перон за напоями. «Кукулечку» на тій половині вагона змінила «Мариніка». На пероні зібрався цілий натовп, усі дивилися на веселих студентів.

Отак, галасуючи, співаючи і сміючись, вони рушили далі. Вагон був яскраво освітлений, і тому липнева ніч за вікном здавалася ще темнішою. Поїзд мчав мимо сіл, які вже опали. Незабаром почали з'являтися гладенькі чорні озера, округлі кущі змінилися лісами.

— Хлопці, ходімо помаленьку до виходу, — сказав Едик, дивлячись на годинника. — Нам скоро виходити.

— Де? — запитав студент.

— Стобець.

— А, це той полустанок! Там у вас хто-небудь є?

— Взагалі є.

— Це добре. Бо інакше…

Знову вибухла «Мариніка», і студент не закінчив. Хлопці повільно пробиралися через гори багажу. Студенти втягували животи, студентки підбирали спідниці..

Андрійко йшов останнім, викликаючи прощальну хвилю ніжності. Кожна з дівчат, яких він минав, запихала йому в кишеню або прямо в рот черешню, пряник, шоколадку. Тримаючи в обох руках свій рюкзак, бідолаха зовсім не міг захищатися.

Поїзд зупинився в Стобці на чверть хвилини, — той, хто не встигав вийти, рискував проїхати ще двадцять кілометрів. Останні півгодини хлопці простояли в тамбурі. І тут давка була страшенна, хоч людей було менше. Студенти поскладали в тамбурі якісь ящики і залишили кількох чоловік охороняти їх.

Андрійко, майже безсилий після випробування нервів у вагоні, стояв біля вікна, притуливши обличчя до брудної шибки, щоб тільки не бачити очей товаришів. Назустріч поїзду, освітлювані прямокутниками вікон, мчали рядки не дуже високих сосон, самітні величезні дуби, переліски струнких ялинок і знову сосни й сосни… Ні будинків, ні полів. Якесь дивне почуття, — він ще не міг сказати, яке саме, — народилося в його душі. Едик штовхнув Андрійка в плече.

— Зараз виходимо! — крикнув. — Не спи!

Андрійко прилип до вікна, намагаючись побачити світло або якісь будинки. Нічого не було, тільки бігли так само невпинно сосни. Поїзд різко загальмував, заскреготало залізо, всі подалися вперед.

— Ну! — Едик схопив рюкзак. — Хлопці, пора!

Поїзд сповільнив хід, і «Мариніка» вибухнула з подвоєною силою. Кавалер чорнявої Кристини проліз у тамбур.

— Виходьте! Я вам допоможу, швидко!

Поїзд зупинився, і Едик уже був унизу. Хлопці кинули йому рюкзак, Войтек і Здіслав теж вистрибнули. Високий блондин схопив Андрійка під руки і передав Едикові.

… Десять освітлених вікон, з яких лунає пісня. Обличчя студентів. Десь далеко свистить кондуктор…

— Швидко, швидко! Всі вийшли?

— До побачення! До побачення! — Веселі пасажири махають руками, хусточками, газетами. — Держіться! Попутного вам вітру!

— Ну, команда, на честь моряків давайте «Опочинського», — кричить блондин.

Поїзд рушає, і з вікон вагона бухає:

«Ой, танцювали б ми, та мала горниця…»

— Щасливої дороги! — кричить Едик і, теж махаючи хустиною, аж біжить за поїздом.

Але поїзд набирає швидкість, перед очима хлопців пролітають вагони, ввічливі, спокійні, темні і заспані. Останній пролітає дуже швидко, миготить червоний ліхтарик.

І раптом стає темно. Обернувшись, Едик вдаряється коліном об якийсь стовпчик. Андрійко простягає вперед руки.

— Войтек! — кричить Здіслав. — Войтек!

— Ну, що трапилося? — бурчить той.

Темно. Тільки один жовтуватий ліхтар горить під дахом якогось будинку, дуже маленького, з закопченими вікнами.

Яскраво світять численні далекі зірки, наче вогники величезного міста, до якого наближається стратосферний літак.

Тихо. Поїзд стукотить, але вже так далеко, що тиша навколо здається ще глибшою.

Хлопці інстинктивно туляться один до одного, торкаючись плечима, і прислухаються. Стукіт поїзда завмирає вдалині.

Раптом абсолютну темряву пронизує крик, начебто десь відчайдушно голосить жінка.

Жоден з хлопців не сміє лякатися, жоден не питає: «Хто це?» Тільки Войтек шепоче:

— Дрімлюга.

Вони не дуже розуміють, що це означає — можна заспокоїтися чи навпаки. Перший опам'ятовується Едик. Він і Войтек рушають вперед. Хлопці трохи звикли до темряви і вже розрізняють два її відтінки: темряву неба і темряву землі.

Мандрівники йдуть до будинку з тим єдиним ліхтарем. Але всі спроби проникнути всередину марні. Крім них, на станції немає жодної живої душі.

Хлопці знову зійшлися докупи. Нарешті, Едик не витримав і відмовився від свого диктаторства:

— Що робити?

Войтек промурмотів перший:

— Де твій лісничий?

— У Варшаві. Вчора приїхав.

— Але де він живе? В тебе є адреса?

— Аякже! Станція Стобець, село Стобець, почта Кельмижки.

— Ну, значить, десь тут. Село від станції далеко?

— Звідки я знаю? Він сказав, що треба приїхати вдень, але ви самі знаєте, скільки біганини…

— Ми добре влипли. Де Стобець — невідомо, на станції нікого немає. — Здіслав розійшовся: — Ти, як завжди, підвів нас! Що ж робити? Ночувати тут? Під голим небом?

На жаль, іншого виходу не було. Вони сіли на кам'яну лаву біля будиночка.

— Нічого, хлопці, це дурниці, — втішав їх Едик. — Ночі тепер короткі. Не встигнемо й оглянутись, як почне світати…

Сиділи й чекали. Повільно охоплювала їх неосяжна липнева ніч. За хвилину від залізниці потягнуло холодом і дивним гострим запахом, від якого аж голова запаморочилася. Хлопці застебнули сорочки на всі ґудзики, позасовували руки в рукава. Ставало холодно, і згадка про варшавську спеку перед від'їздом тепер здавалася їм дивною фантазією.

Лісова липнева ніч минала дуже повільно. Щось. задзижчало біля вуха і, мов тоненькою голкою, вкололо Андрійка.

— Що з тобою? — накинувся на нього Войтек.

— Щось колеться! — застогнав Андрійко. — Так пищить.

— Дурний, це комар!

Андрійко згадав оповідання Джека Лондона про Аляску, про москітів і заплющив очі.

— Спіть, спіть, — сказав Едик і вмостився зручніше.

— Ще довго до світанку? — нелюб'язно спитав Здіслав.

— За три хвилини дванадцята! — сказав Куцик, глянувши на свій годинник з світним циферблатом. — Спіть, бо саме пора для нечистої сили…

Андрійко вліз на лаву, підтягнувши коліна до підборіддя. Від слів Едика на нього повіяло новою хвилею холоду. Звичайно, він не вірив ні в яку нечисту силу. Але форми невір'я бувають різні. О третій годині дня десь у Варшаві, на розі Маршалковської та Алеї, людина не вірить зовсім інакше, ніж опівночі серед неосяжних лісів. Там, звичайно, про це й не думаєш. А тут треба про себе повторювати: «Все це дурниці, немає ніякої нечистої сили». І все-таки краще присунутися ближче до Войтека, щоб бути трохи далі від краю лавки.

Заснути він, звичайно, не міг. «За три хвилини дванадцята», сказав Куцик. Три хвилини, мабуть, уже минуло. Андрійко мимоволі зіщулився ще більше. Потім розплющив очі, бо здалося, що понад залізницею хтось крадеться. Він нічого не бачить у темряві. Раптом хтось закричав у лісі. Всі схопилися.

— Спокійно! — сердито гукнув Войтек. — Я ж вам казав — дрімлюга. Такий птах.

Вони знову вмостилися. «Дванадцята… — думав Андрійко. — Це все дурниці. Це дрімлюга…»

Зненацька хлопець зрозумів, що він щось чує. Але після крику того дрімлюги він не дуже прислухався. Намагався думати про щось приємніше. Про риску на дверях, яка раптом підстрибнула на півсантиметра… Про недочитану книжку, в якій описується мандрівка на Галапагоські острови…

Та ось ці вимушені роздуми на мить урвались, і звук, що його почув Андрійко, став виразніший. Це було якесь знайоме, неприємно знайоме гудіння. Дуже сильне, але дуже далеке.

Андрійко знову розплющив очі. Ніч була безмежна, нерухома, прозора й холодна. Він дивився вперед, понад верховіття сосон. І раптом згадав, звідки пам'ятає те гудіння. Це ж літак! Літак, хоч і не звичайний.

Після повстання проти фашистів його з матір'ю вивезли до Німеччини. Там щоночі він чув саме таке безперервне гудіння. Перш ніж перетворитись у грім, світло і смерть, воно довго, набридливо морозило душу, весь час наближаючись.

Хлопець не витримав і знову схопився. Спогади десятирічної давності були такі яскраві, що Андрійкові захотілося бігти, шукати який-небудь підвал, якусь яму.

— Що з тобою? — буркнув Войтек.

— Літак! — зашепотів Андрійко. — Слухай, слухай…

— Ну й що з того, що літак?

— Вночі…

— Ну то й що ж? Хіба немає нічних польотів? — роздратовано кинув Куцик.

Літак поволі наближався.

— Якийсь дивний, — захищався Андрійко.

— Що ти в цьому розумієш! — добив його Здіслав, великий спеціаліст в галузі механіки. — Звичайний двомоторний…

Літак летів прямо на них, і як не намагалися хлопці заспокоїти один одного, заснути ніхто з них не міг. Здіслав навіть підвівся, відійшов на кілька кроків від будинку і задер голову.

— Ну, що там? — спитав Куцик.

— Справді, дивно, — промурмотів Здіслав. — Здається, що він зовсім близько, а розпізнавальних вогнів не видно.

— Може, це тільки здається, що він близько? Ніч така тиха…

— Може…

Літак гудів, мов величезний лінивий джміль. Всі четверо стояли, задерши голови, і шукали його серед блідих зірок.

— Можливо, пасажирський. Може, з Берліна у Москву. Але чому без вогнів?

— Почекай, підлетить ближче, побачиш. Літак раптом начебто заглушив мотори. І одночасно, здавалося, наблизився ще більше. Здіслав зробив навіть крок уперед.

— Може, аварія? Мотори відмовили? — сказав він.

Але незабаром мотори заревли з усієї сили. В непроглядній темряві ночі це гудіння здалося ще дужчим і ближчим. Тільки тепер воно вже не посилювалось, а, навпаки, почало віддалятися.

Хлопці стояли кілька хвилин, доки цей звук зовсім не зник, доки не стало зовсім тихо.

— Мабуть, збився з дороги, — припустив Андрійко.

— З радаром збився з дороги? — глузливо заперечив Здіслав.

— Ну, так що? Що ж це було?

— Може, навчання? — рискнув Войтек.

— Так чи інакше, — урвав Куцик, — треба спати, хлопці. Нічого не придумаємо.

Андрійко знову сів на лавці, сперся на Войтека. Він думав, напевно, про те саме, що й хлопці. Таємничий нічний літак без вогнів летить кудись, потім невідомо чого повертається. Звичайно, це парашутисти, диверсанти. Він їх навіть уявляє собі: здорові, плечисті, у високих чоботях, на голові трохи приплюснуті шоломи, в руках автомати. В одного навіть граната за поясом, під оком чорний пластир і довгі жовті нігті. Це ж він виганяв їх у вересні із Старувки. Ще вдарив прикладом стару Хмужинську, яка не могла дати собі ради з швейною машиною. Андрійко нахиляється, щоб підняти її. На щастя, той, з пластирем, не бачить. Віє вітер… Холодно, дуже холодно…

Так холодно, що Андрійко не може більше витримати і розплющує очі. Що це? Де він, де? Хто з ним поруч? Де мати? Куди їх повивозили оті в шоломах?

Він схоплюється. Навпроти — руді стовбури і чорно-зелені чуприни сосон. Ліворуч невеличке поле, застелене густою голубою імлою. Позаду, понад будинками, теж видніються сосни. Праворуч ліс, а там переїзд через залізницю і далі невеликий двоповерховий будинок.

Яка дивна пора дня! Світло якесь голубувате, холодне. Будинки стоять без тіні, і сам він, Андрійко, мов та примара, — від нього немає тіні на пероні.

Погана погода на озерах! йому ж казали перед від'їздом, що тут весь час ідуть дощі. Небо мутне, низьке й похмуре. Краплини рясно вкрили шматок вкопаної у землю рейки. Хіба був дощ? Андрійко здивовано оглядає своє сухе вбрання. Потім згадує про зірки, серед яких він шукав невідомий літак.

Хлопці сплять. Куцик відкинув голову назад, розкрив рота, хропе; Здіслав і Войтек сплять, скоцюрбившись. Обличчя їх бліді, стомлені.

Страшенно холодно. І ще ця вогкість!..

— Ааа! — раптом несамовито верещить Куцик. Андрійко кидається до нього, смикає за руку, майже стягує з лави. Куцик сідає, протирає очі.

— Бери сокиру! — звертається він до Андрійка. — Ну, чого ти чекаєш? Не розумієш, що рівноправність?

— Едику, що з тобою? — шепоче переляканий Андрійко.

Куцик підводиться, хвилину мовчить. Потім дивиться на небо, на ліс і залізницю, що зникає в імлі, яка тим часом насунула з поля.

— Підйом! — кричить Куцик. — Вставайте, ледацюги! Вже пів на третю!

Щось мурмочучи, захищаючись, ховаючи обличчя в рюкзаки, Здіслав і Войтек, нарешті, зовсім прокидаються. Обидва страшенно позіхають.

— Нічого, виспитесь потім! — Куцик невблаганний. — Беріть рюкзаки і за мною!

З будиночка в лісі виходить чоловік у старій, подертій дощенту залізничній формі, з вудочкою і відерцем у руках. Нічому не дивуючись, він дивиться на хлопців і показує рукою праворуч: там село Стобець.

Вони виходять на погане, вибоїсте шосе, обсаджене молодими горобинами.

— На першому перехресті звертайте ліворуч! — кричить їм навздогін залізничник. — А там за трактором…

Якась порубка, і за нею. починається дорога. Молоді сосонки, всі в краплинах роси. Павутина наче вкрита інеєм. Високі стебла голубого люпину, що вже відцвітає.

Поволі холод перестає докучати, навпаки, допомагає швидше йти. Хлопці на повні груди вдихають якісь дивні запахи. Є тут свіжість смоли, аромат невідомих квітів, трав і, насамперед, — чистого повітря.

Куцик іде попереду. Пісок на дорозі приглушує кроки. Хлопці повертають за купку молодих ялинок, і Куцик раптом відстрибує назад. Усі бачать: щось темно-руде, наче білка, але завбільшки, як молоде теля, скочило на дорогу і тепер втікає довгими пружними стрибками.

— Ех, ти, герой! Це ж сарна! — Войтек поплескує товариша по плечу.

— Сарна? — Андрійко вискакує вперед. — Справжня?

— Ні, підроблена.

Андрійко не відчуває глузування. Він дивиться на далекий перелісок, в якому зникла темно-руда тварина. Він так любить природу і так далеко досі був від неї!

Товариші підштовхують Андрійка, вони знову рушають і скоро забувають про несподівану зустріч. Молоді, густі, як щітка, соснові переліски, ділянки високого старого лісу, в якому можна гуляти, мов у парку, порубки, вкриті саджанцями сосни, не більшими від кущиків салату.

— Пішська пуща… — говорить Куцик.

— … найбільший суцільний лісовий масив у Польщі, — не витримує Андрійко, який перед від'їздом прочитав про це в одній брошурі, — переважають соснові лісонасадження з невеликою домішкою ялини і листяних дерев, особливо дуба…

— Дивіться, дивіться, як визубрив! — глузує Куцик. — А про парусний спорт теж?

— Не бійся, все, що стосується теорії…

— А ти? — Куцик звертається до Здіслава. — Як ти з спортивною практикою? Нічого, зараз побачимо…

Мандрівники йдуть далі. Вони давно вже нагрілись, уже й потомилися.

Раптом ліс кінчається. Попереду — соснові кущі, хати і вишневі садочки біля них, огорожі, трохи поганенького жита на чудовому золотому піску.

Собаки вітають їх справжнім концертом. Хлопці підходять до першої садиби. На жаль, вона порожня. Хата майже ціла, тільки вікна повиривані. Дерева в занедбаному садочку буйно розрослися. Саме достигають вишні. Але вони дрібні, кислі. Куцик швидко випльовує їх.

Сусідня садиба трохи осторонь. Андрійко насилу доплівся до неї. Ці двісті метрів були важчими, ніж уся попередня дорога.

Насилу викликали з хати жінку. Позіхаючи, вона сказала завченим голосом:

— Молока нема, яєць нема.

— Але ми… — почав Куцик.

— І кімнати зайняті.

— Та ми, пані, хочемо тільки запитати… де тут садиба Франковяка?

Жінка здивовано подивилася на них.

— Франковяка? Садиба?

Андрійкові раптом стало погано. Він важко сів на колоду. Страшна думка, що Куцик щось наплутав знову…

— Авжеж! — вів далі Едик. — Старшого лісничого!

— Ах, пана старшого лісничого? Так це ж зовсім не тут!

— Але ж це село Стобець?..

Виявилося, що це справді Стобець, але Франковяк живе ще за кілька кілометрів далі. Довелося підтримувати Андрійка під руки. Едик з Войтеком навіть несли вдвох його рюкзак, як несуть відро з водою. Здіслав узяв на буксир самого Андрійка.

А той ішов, майже нічого не бачачи. Тільки щохвилини питав, коли відходить поїзд на Варшаву. Едик урочисто обіцяв, що незабаром дізнається. Але Андрійкові мало було запевнень. Він хотів зараз же повернутися назад, ще сьогодні, ще до вечора…

Хлопець страшенно втомився. Його добила звістка про ці кілька кілометрів. І тепер Андрійко не відчував ніякого сорому, благаючи, щоб йому допомогли негайно повернутися. Він переконував товаришів, що без нього їм буде краще, вільніше, вони зможуть більше плавати і більше побачити…

Хлопці відповідали йому неуважно. Вони теж стомились. Пагорок, долина, знову пагорок. Праворуч порубки, вкриті сивими хмарками імли. Потім біля ялинкового переліска дорога звернула в хащу дубів і грабів. Тут було холодно і похмуро. Клацаючи зубами, хлопці пішли швидше.

Та ось волога темрява лишилася позаду, і їм знову привітно посміхнулося сонце. Кілька великих дубів, брама, далі алея ялинок і червоний мурований будиночок, а навколо — багато якихось білих квітучих кущів. І відразу загавкало кілька собак.

Едик зупинився, стукнув себе по лобі.

— Сто чортів! Я зовсім забув! Він же мені розповідав, що полює на диких кабанів, що в нього є спеціально дресировані собаки!

— Он як! — зупинився, і Войтек. — На диких кабанів? Це ж найлютіша порода собак!

Андрійко побачив поруч якусь високу купу соснових голок і сів на неї. Купа була дуже зручна, м'яка і навіть тепла.

Хлопець задрімав. Правда, йому здавалося, ніби щось лазить у нього по нозі. Якийсь незнайомий, гострий запах. Але яке це має значення, — він так страшенно втомився. І раптом почувся крик:

— Люди, що він робить!

Безжалісні руки схопили його, почали трусити, а потім бити по заду.

— Як ви смієте? — заверещав Андрійко. — Пустіть! Пустіть, свині! Ай!

Щось дуже сильно вкусило його в зад, в ногу, під руку.

— Стягни з нього куртку! — кричав Войтек. — Швидше! Сів роззява на мурашник!

Повиганявши мурашок, хлопці пішли до червоного будинку. Собаки загавкали ще завзятіше.

— Може, вони прив'язані? — сказав Войтек. — Не біжать! Але кілька палиць ніколи не завадять…

Просувалися поволі, озираючись на всі боки, шукали зброю. Мурашки розігнали Андрійків сон. Зімкнутим строєм хлопці зайшли на подвір'я.

Праворуч був будиночок, оточений кущами білих квітів. Ліворуч — цегляний корівник і дерев'яна стодола. Навпроти ще якийсь будиночок і город.

А всередині були собаки. Сподівання Войтека, що вони прив'язані, були марними. Те, що собаки зразу не вибігли назустріч, пояснювалося їх доброю тактичною підготовкою: вони чекали ворога на завчасно обраних позиціях.

І коли мандрівники зайшли на подвір'я, собаки дружно атакували їх. З усік боків на непрошених гостей кинулися однакові рудо-сірі, невеликі, злі собаки. Вони так люто гавкали і так метушилися, що у хлопців аж в очах усе завертілося.

— Люди! — крикнув Едик. — Їх тут, мабуть, з десяток!

Хлопці завзято вимахували палицями, стоячи один до одного спинами, а до собак обличчям.

Собаки підскакували до плечей хлопців, а коли кінець палиці наближався до їх розкритих пащ, вони спритно переверталися в повітрі, падали на землю і знову стрибали. Тільки один, зовсім не схожий на інших, чорно-білий, капловухий спанієль сидів спокійно біля хвіртки, байдуже спостерігаючи всю цю метушню.

Приблизно через п'ять хвилин після початку такої надзвичайної сутички відчинилися двері будинку, і стара, висока, досить товста, сутулувата жінка виглянула на подвір'я.

— Прошу пані! — розпачливо закричав Едик. — Я хотів би просити…

— Гультяй! — крикнула гнівно хазяйка.

— Що? — розгубився Куцик. — Ви помиляєтесь, слово честі…

— Гультяй! — не переставала кричати жінка. — Хуліган! Гультяй, до мене! Хуліган, у будку! Пестунчик, ну, йди-но сюди, маленький, ну, йди. Красуня, сюди!

Собаки подивилися на жінку, нерішуче помахали хвостами. Один пес ще гавкав, інші почали поволі підходити до хазяйки, оточуючи її рухливою, щільною масою. І тоді виявилося, що їх тільки чотири, а п'ятий був спанієль, який додержував цілковитого нейтралітету.

Хлопці, не дуже довіряючи цій новій тактиці, все ще стояли в бойовому строю. Едик почав переговори.

— Молока немає! — відрізала жінка на його перше слово привітання. — Яєць також!

Тільки тоді, коли він назвав своє прізвище і послався на пана Франковяка, пощастило приступити до ділової розмови. Жінка показала на стодолу: там можна поспати.

— А човен? Човен є. Коли поспите, я дам вам всі манатки. Там у сараї. А ви розбираєтесь у цьому?

— Аякже! — вигукнув Едик.

— Бо я зовсім не розбираюсь. А крім мене, тут нікого немає.

— Зрозуміло, зрозуміло. Та це не так і важко.

Хазяйка уважно подивилася на Едика, прикрикнула на своїх Хуліганів, Пестунчиків, Красунь. Собаки на диво поспішно пішли за нею до хати, немов забувши, що в їх королівство прибула ціла армія чужинців.

Пішли і хлопці. Стодола була до верху заповнена ще не злежаним сіном. Хлопці познімали рюкзаки і, чіпляючись за балки, полізли наверх. В Андрійка ноги загрузали, ковзались. Нарешті Куцик схопив його за руку, а Войтек підсадив.

Наверху хлопці потонули в сіні, наче в пуху. Першим ліг Едик, його й не видно було. Андрійко, сидячи на балці, витягнув ковдру, старанно розгорнув її і теж ліг. Ковдра, на яку одразу начіплялися довгі, колючі стеблинки сухої трави, обгорнула хлопця.

Він навіть не намагався вибратися з цієї грузької безодні.

І знову Андрійко прокинувся, але тепер уже від задухи. Розплющив очі: зверху — дивовижна плутанина сіна і кілька сонячних променів. Він хотів ворухнутися, відкинути ковдру, під якою просто задихався від спеки, але пірнув ще глибше.

З великим зусиллям Андрійко вибрався, нарешті, з цієї сінної трясовини. Покликав товаришів, але нікого не було. Він стурбовано подивився вниз: як він злізе? Звідси так високо.

Заплющивши очі, щоб не запаморочилося в голові, хлопець усе-таки почав злазити, хапаючись за якісь палиці, що стирчали з сіна, і довго вимахував ногами, поки не став на якийсь виступ. Це була важка карколомна подорож.

Нарешті він вийшов за стодолу. Купка молодих ялинок відокремлювала подвір'я від невеличкого, порослого бур'яном поля і високого лісу за ним.

У Андрійка було мало часу для милування природою, бо з-за стодоли знову вискочили рудо-сірі собаки й кинулися на нього.

Переляканий, він повернувся й побіг. Собаки наздогнали його. Один скочив до обличчя і біля самого носа клацнув розкритою гарячою пащею. Другий сперся лапами на плечі і почав мокрим, шершавим язиком лизати Андрійкові обличчя, вуха, шию.

Обидва напасники були нечувано щасливі від цієї зустрічі. Після першого несподіваного привітання розпочався справжній танець навколо Андрійка. Собаки махали хвостами, крутили мордами, притупцьовували передніми лапами, навіть якось особливо стогнали, намагаючись висловити свою незвичайну радість з приводу прибуття такої знаменитої особи. Щохвилини один з них підстрибував, точно влучаючи висунутим язиком в Андрійкову щоку.

І тут виявилася велика слабість Андрійка. Всі ці пестощі викликали в ньому огиду і страх. Але він не тільки не відбивався від цих довгих морд, не тільки не тікав під цих пестощів, а наче сам бажав їх.

— Песики, песики! — говорив він якнайсолодшим голосом. — Ну, йдіть сюди, розумні песики, розумні песики!

Він не рухався з місця, щоб не дратувати собак. Біс його знає, скільки б це тривало, якби не хазяйка, що з'явилася на стежці біля ялинкового переліска, несучи дві великі корзини з якимось щойно зрізаним зіллям.

— Хуліган! — крикнула вона. — Гультяй!

Собаки кинулися до неї, і Андрійко зміг рукавом обтерти собі обличчя.

— Докучають? — спитала жінка і, не чекаючи, відповіді, вела далі: — Е, тепер це дрібниці. Зараз тут багато різних таких. Тому собаки вже й самі не знають, кого кусати, а до кого лащитись. Раніше, як ловили когось у лісі на велосипеді, то стягували його і годинами стерегли так, що він не міг і ворухнутися. А тепер! — вона махнула рукою. — Гультяй, сюди!

— Але як ви так добре розрізняєте їх! — промурмотів Андрійко, маючи досить низьке бажання здобути її прихильність лестощами.

— Як? — не зрозуміла жінка. — Ах, це дуже просто!

— Вони ж, як дві краплі води… Всі рудо-сірі…

— На вигляд — так. Але за характером — зовсім різні. Хуліган добродушний. А Гультяй такий легковажний, сьогодні в нього в голові одне, завтра інше…

Андрійко навіть вилупив очі і роззявив рота. Він подумав: глузує над ним пані Франковякова.

— Я не раз казала синові, — розповідала вона, — з людьми легше, ніж з собаками, люди не помітять твоєї злості або обману. А собака все відчуває, особливо несправедливість.

Жінка взяла корзини з зіллям, Андрійко ввічливо хотів їй допомогти, та вона не дозволила.

— Ви ще такий… — обірвала вона. — Міська людина.

Вони зайшли на подвір'я. Капловухий спанієль знову сидів біля воріт.

— Ось цього, — показала на собаку Франковякова, — стережіться. Ті, — махнула рукою, — завзяті, гарячі, але золоті серця. А ця Суламіф!..

— Не може бути! — здивувався Андрійко. — Така спокійна, така мала! Що вона може зробити?

— Різне, — загадково сказала Франковякова. — А до човна прямо, стежкою вниз. Та он чути, як ваші товариші… — обірвала вона і, оточена галасливою птицею, увійшла в сінці.

Андрійко пішов між двома парканами до трухлявої хвіртки. Крутий схил, зарослий старими дубами і ліщиною. Звивиста стежка вела вниз. Справді, знайти товаришів було не важко.

— Недотепа ти! — галасував Войтек, явно надміру роздратований.

— Сам ти недотепа! — розсудливо відповів Едик. — І він, він теж недотепа! Я казав йому, казав, щоб вивчив, так же? Ну й що?..

Іскорка особливого задоволення промайнула в свідомості Андрійка. Очевидно, Здісь, як завжди, не виконав завдання. А от він, Андрійко, визубрив свою теоретичну частину напам'ять!

Він пішов крутою стежкою. Три кроки, два кущі — і поворот. Андрійко раптом зупинився. Поворот, кущі закінчилися, і…

Перед хлопцем розкинулось озеро — довге, не дуже широке, немов величезна, повільна річка. Протилежний берег був недалеко; рівний сосновий ліс покривав його рівномірною зеленою масою, підкресленою внизу червоними стовбурами. Праворуч озеро зникало вдалині, виступи лісу бігли один за одним; голубі, затуманені, вони здавалися не набагато темнішими і виразнішими від величезного літнього неба, що нависало над ними.

Андрійко кілька разів мимоволі зітхнув. Він стояв хвилину, нічого не чуючи. Потім подивився ближче.

Понад берегом — стіна голубувато-зеленого очерету. Невелика бухточка. Яхта заповнювала її майже до берегів.

«Яка велич! — подумав Андрійко. — Це ж справжнє океанське судно! Як ми оправимося з ним?»

Видно було, що на «океанському судні» справи погані. Коли прийшов Андрійко, хлопці стояли біля входу до кабіни, вимахуючи кулаками під носом один в одного.

— Треба бути останнім роззявою! — кричав Войтек.

— Сам роззява, сам роззява! — Едик обрав собі цей спосіб захисту.

— Хлопці! — крикнув Андрійко. — Що трапилося? Вас чути в Бєлостоці!

— Його спитай! — крикнув Войтек.

— Ні, його! — Едик націлився у Здіслава.

— Чого ти чіпляєшся до мене, я своє зробив.

— Аякже, зробив!.. Потримався за щоглу!

— Ти й цього не зробив, організатор!

— Чекайте, чекайте, може, наш професор… — Войтек відштовхнув обох. — Ну, Андрійку, давай свою теоретичну частину!

Андрійко досить весело заліз у човен. Хлопець відчував велику перевагу над товаришами: адже він чудово все визубрив!

— Ти вивчив? — підозріливо прокоментував його посмішку Едик. — Ну, так валяй.

— Що вам треба? Типи парусів? Вектори? Троянду вітрів?

— Давай по черзі. Все одно.

— Парусні судна, — забубонів Андрійко, — поділяються на латинські, гафельні, типу Марконі…

Войтек кивнув головою, і Андрійко сприйняв це як заохочення. Він з захопленням вів далі:

— Румбів налічується тридцять два. Норд, Норд тен Ост, Норд-Норд-Ост, Норд-Ост тен Норд, Норд-Ост…

— Дивіться, яка велич думки! Міністерська голова! Стільки визубрити!

— Це ж дуже просто, — скромно посміхнувся Андрійко. — Досить тільки запам'ятати загальну схему. Розумієш, кожен другий румб має приставку «тен», а це по-голландськи означає «на», тобто, «Норд тен Ост» означає «Північ на Схід»… і так далі.

Войтек уже не тільки хитав головою, але й цмокав від захоплення. Андрійко розтанув.

— Може, ще щось? Може, про вектори? Розумієте, судно найкраще рухається тоді, коли площина паруса встановлена на лінії, яка ділить на дві частини кут між напрямком ходу і напрямком вітру…

— Ну от, — підсумував Войтек. — Тепер ми не пропадемо! Норд тен Ост! І паруси, того, макарона.

— Марконі, — поправив Андрійко. — Розумієш?

— Та-а-к! — Войтек раптом перейшов на різкий, владний тон: — Ну, а це, що це таке? Що за шнур?

Він тикав під ніс Андрійкові чималий виток товстого шнура.

— Це не шнур! — заявив цілком впевнено Андрійко. — На яхтах взагалі немає шнурів. На яхтах є троси.

— Ну, так що це за трос?

Андрійко почервонів.

— Не знаю, може, фал, а може, шкот?

— А що мені з того шкота? — сердито крикнув Войтек. — Що з ним робити, хотів би я знати?

— Слухай, чого ти хочеш від мене? Я ж теоретично, тільки теоретично. Це він… — Андрійко показав на Здіслава. — Це він по практичній частині…

— Ха, ха, ха! — рявкнув Едик неприродно голосно. — По практичній частині! А це, що це таке?

І він сунув Здісю під ніс полаковану палицю, схожу на ніжку від стільця.

— Відчепись! — заричав Здіслав. — Кажу ж тобі, я по спортивній лінії! Я прочитав цілу книгу про парусні гонки! Відчепись, кажу тобі. А ти сам що зробив?

Цей контрнаступ підтримали Андрійко з Войтеком, і тому він закінчився блискавичною поразкою Куцика. Коли той спробував послатися на свої загально-організаторські заслуги, його здорово висміяли.

Але оправа від цього не посунулася «перед. Хлопці опинилися в скрутному становищі: прекрасне сонце, величезне озеро, чудова яхта. І цілковита безпорадність. Після годинної сварки всі прийшли до спільної думки, що насамперед треба докладно оглянути човен.

Кожен по черзі влазив у кабіну. Вона була невисока, тільки Андрійкові не треба було в ній нахилятися. З обох боків біля стіни були розташовані двоповерхові ліжка, дуже вузькі, але з матрацами. Посередині — стіл з відкидними дошками. Навпроти дверей — широке віконце.

Хлопцям сподобалося тут. Усе виглядало по-справжньому, навіть душок був якийсь корабельний.

— Слово честі, хлопці, — почав, наче нічого не трапилось, Едик, — тут гарно! У мене є план: беремо манатки і перебазовуємося на яхту. А потім поступово розберемось в усьому. Як ви гадаєте?

Андрійко відразу підтримав Едика. Тільки Войтек ще бурчав, докоряючи Куцику в несерйозності й недодержанні слова.

— Хлопці, я ж, слово честі… Це ж для вас! Коли така нагода, як же я міг втратити її! Та, зрештою, що трапилося? Ви думаєте, що це така вже премудрість? Я ж кажу вам, трохи зусиль, самі розберемося в усьому. Велике діло — палиця, кусок полотна, шнур…

— Трос! — поправив Андрійко.

Вони заспокоїлися, нарешті, і пішли за бебехами. Тільки-но стягнули з гори запашного сіна останній рюкзак, як на подвір'ї знову загавкали собаки.

Незабаром до цього концерту приєдналися обурені людські голоси, що, на диво, заглушали альти й тенори дикої команди Франковяка.

Войтек вибіг зі стодоли перший, але зразу відскочив назад.

— Жінка! — шепнув він, блиснувши очима, і почав щось шукати в рюкзаку.

— Ну так що ж, ми чуємо! — відповів Куцик.

Хлопці рушили на подвір'я, Войтек вийшов останній, поспішно зачісуючи гребінцем розпатлане волосся. Те, що вони побачили, безсумнівно, заслуговувало цих зусиль.

До хати Франковяків підходили три елегантно одягнені дами і верещали на весь голос, відмахуючися палицями від зграї Хуліганів і Пестунчиків. Позаду йшов, сумно схиливши голову, якийсь чоловік у коротких штанях.

— Це скандал! — кричала одна жінка.

— Це беззаконня! — кричала друга.

— Я напишу в Міністерство лісів! — кричала третя.

Вони були майже на середині подвір'я, біля колодязя, коли Франковякова виглянула з сіней. Двома енергійними окликами вона заспокоїла собак, але з жінками було гірше.

Зрештою, виявилося, що їх скарги не були безпідставними. Кілька днів тому вони стали табором за кілька сот метрів від садиби. І вже першої ночі там відбулися страшні події.

— У нас було молоко! — крикнула старша з жінок. — Я поставила йото на ніч в озеро і добре прикрила. Вранці приходжу — банка порожня. Люди кажуть, що це зробили собаки старшого лісничого. Скандал!

Франковякова співчутливо похитала головою.

— Може, це й собаки. Вони такі інтелігентні.

— А з консервами? — вигукнула друга, коротконога. — Ми щойно почали банку. Я прикрила бляшану кришку. Повертаюсь через п'ятнадцять хвилин — кришка відігнута, консервів нема. Не вариться!

— Це правда! Це правда… — Франковякова трохи розійшлася. — Вони такі спритні, хапають банку лапами, а зубами за кришку! Це розумні собаки! Дресировані спеціально на диких кабанів!

Три грації в модних купальниках окам'яніли на п'ять секунд, а потім з обуренням звернулися до свого мовчазного товариша.

— Пане директор! — вигукнула перша.

— Пане Казімеж! — вигукнула друга.

— Казік! — вигукнула третя і тупнула ногою.

Чоловік, якого підганяли вимоги мас, нарешті розгублено виступив наперед. Він був розгублений.

— Справді, бачите, це непорядок. Ну, я ще розумію, молоко… Воно було накрите тільки шматком дошки. Але з цими консервами, це вже злом… Власне кажучи…

— Не злом, там же тільки відігнули кришку, — холодно спростувала пані Франковякова. — Банка була вже відкрита.

— Ні, це скандал! — заверещала жінка, що мала право величати чоловіка Казіком, і люто мотнула зачіскою, схожою на кінський хвіст. — Іншим разом ми встановимо чергування і на гарячому…

— Так, так! — радісно сказала пані Франковякова. — Собаки ще нічого, але наші корови — вони можуть і гаряче! Два роки тому також прийшли сюди три дами. Ну й кричали вони! Бо саме смажили щупака, а наша Красуля як вискочить з кущів, як схопить, прямо з сковороди!

— Реню, — сказав тихо чоловік. — Може, ми б… того… Ви там щось поставили…

— Дрібниці, манну кашу. Ти не викручуйся!

— Вони такі дивні, ці наші корови, — вела далі пані Франковякова, — все їдять. Минулого року навіть на білизну кинулись. Ті дами випрали її і розвісили біля намету. Така гарна — рожева, нейлонова. А Красуля з своїми постягували і в кущі…

Тут тільки терпець у жінок увірвався. Вони повернулися і з дикими криками кинулися назад. За ними дріботів чоловік.

Хлопці оточили паню Франковякову і гучно поздоровляли її з успіхом. Жінка подивилась на них не без внутрішньої гордості.

— Бо в нас тут усі тварини стають такими розумними. Ви думаєте, що це неправда про щупака й білизну? Спитайте кого хочете! Такі вже в нас і собаки, і корови. Але ви не бійтеся. Вони знають, у кого можна, хто тут чужий. Тільки оця — з нею ніколи невідомо…

Вона пальцем вказала на спанієля, який тихо сидів біля хвіртки. Але тепер, побачивши хазяйчин палець, спрямований у свій бік, Суламіф зірвалася з місця, підігнувши хвіст, крадькома залишила товариство й побігла до приозерних хащів.

— Ну ясно, я не замкнула кладовку! — вигукнула хазяйка, вже віддаляючись. — Все через цих дам! Але я тій Суламіфі…

Хлопці зійшли вниз, втягнули на яхту рюкзаки, трохи посварилися при розподілі «спальних місць». Нарешті вирішили цю справу жеребкуванням. Андрійкові випала нижня койка з правого боку. Куцик забрав у хлопців продукти і поскладав їх у шафку в передній частині кабіни. Міністром постачання призначили Здіслава, який, згідно з умовою, взяв рибальські снасті у свого дядька і заявив, що наступного дня розпочне виконувати свої обов'язки.

Все було б гаразд, якби не цей проклятий парусний човен. Вони трохи поїли, і Куцик примусив товаришів знову взятися за складний ребус з парусами, тросами, дивними назвами їх і таємничим призначенням.

Хлопці знову починали сваритися, коли з гори, з крутого берега, порослого дубами і ліщиною, почувся голос пані Франковякової:

— Суламіф, Суламіф!

— Її тут нема! — крикнув Куцик.

Кущі розступилися, і пані Франковякова зійшла крутою стежкою до самої води. Подивилася на хлопців, на страшенний розгардіяш на палубі.

— Ви знаєте, як це робиться, — сказала вона якось дивно, чи то запитуючи, чи то стверджуючи.

— Аякже, прошу пані! — якнайшвидше відповів Куцик.

— Бо якщо не знаєте, то краще не беріться. Це важке діло. Озеро велике, глибоке… Та й човен незвичайний. Невідомо звідки взявся. Люди кажуть, що він зачарований.

Хлопці ввічливо засміялися. Пані Франковякова пішла, а воїни довго мовчки дивилися один на одного. Першим опам'ятався Куцик.

— Знаєте що, хлопці? У мене теж є ідея, щоб… того, звідси від'їхати на веслах…

— Навіщо?

— Недалеко, за той очерет. Навіщо пані Франковяковій переживати? Вона побачить, як ми розбираємось… ще може… того… від страху, що зіпсуємо… А там навчимося. Слово честі, адже в тебе, Андрійку, є той підручник, так? Витягай з рюкзака!

В яхті було тільки одне широке й коротке весло… Хлопці поволі об'їхали очерет і опинились у відкритому озері. Вода навколо яхти була гладенька, наче вкрита шаром олії. Ближче до середини озера по ній пробігав швидкий, легкий вітерець, мов гусяча шкіра вкривала її, потім зникла, і знову блискуча масляниста поверхня озера вигравала на сонці.

Прикриті від пристані щільною стіною очерету, хлопці взялися за парус. Один з його країв був обшитий товстим шнуром. Войтек, який щось довго міркував осторонь, раптом підвівся, підійшов до щогли, взявся за кінець одного з шнурів, що звисали з її верхівки, потім узяв кінець паруса, прикріпив шнур до того кінця і…

Хлопці дивилися на товариша, роззявивши роти, сповнені якоїсь безглуздої надії. Войтек задер голову, оглянув верхівку щогли, потім схопив іншу мотузку, відчепив, потягнув…

Хлопці скрикнули. Гострий кут паруса затремтів, наче жива істота, і поповз з палуби на щоглу.

Войтек, окрилений їх криком, смикнув дужче. Наче величезний білий птах, парус злетів угору. Здіслав аж підстрибнув, заплескав у долоні, похлопав Войтека по спині і крикнув.

Андрійко зітхнув полегшено і, вже спокійний за долю яхти, оглянув озеро. Рух тут був великий. Ближче до них, з-за купки дерев, один за одним з'явилися маленькі, як здавалося, парусні човни. Їх трикутні паруси красиво вимальовувалися на темній зелені берега. Один човен відірвався від шеренги і йшов досить швидко вперед. З другого боку плив якийсь маленький, сліпучо-апельсиновий парус. Десь далеко торохкотіло кілька моторок.

Сонце пригрівало есе дужче, і Андрійко вперше відчув у грудях хвилю спокійних лінощів, які ми називаємо відпускним настроєм. Щасливий тим, що товариші не примушують його працювати, він розлігся на носі човна і задивився вперед.

Ось той ряд парусних човнів показався весь і розтягнувся на великому голубому водяному просторі. Човен, що-йшов попереду, був майже за півкілометра від них. Щось дивне в його вигляді привернуло увагу Андрійка. Тільки через хвилину він зрозумів: на щоглі майорів чорний прапор.

Кілька картин промайнуло в свідомості Андрійка. Це були спогади з книг про піратів, корсарів, буканьєрів, флібустьєрів та інших морських розбійників; дивні асоціації з нічним літаком, які він одразу відкинув. Потім прийшов до висновку: кожен тут робить, що хоче. І ми зараз рушимо. Войтек — молодець! Андрійко подивився на цього молодця. Під щоглою тривала запекла боротьба з парусом. Весь червоний, Войтек тягнув свій шнур. Парус досягав уже верхівки щогли, але там щось заважало, бо він звисав мляво, наче дірява повітряна куля.

Пориви вітру, правда, надимали парус на мить, але він знову безнадійно опадав. Три хлопці, що вовтузилися біля паруса, дуже енергійно намагалися розв'язати цю дивну загадку.

— Дрючок, візьми цей дрючок! — кричав Здіслав до Едика, штовхаючи величезну дерев'яну палицю з прикріпленим до неї нижнім краєм паруса.

— Сам візьми, хіба ти не бачиш, що я зайнятий! — Едик схилився над клубком шнурів, намагаючись розплутати його.

— Хлопці, швидше! — майже стогнав Войтек, червоний від напруги. Він стояв під щоглою і з усієї сили натягував шнур, який підняв парус на верхівку. Найбільша, на думку Андрійка, перемога Войтека виявилася пірровою. Хоч він і втягнув парус на щоглу, але тепер щосили мусив тримати його, щоб парус не звалився хлопцям на голови.

Андрійко відчув докори сумління і стрибнув на допомогу.

— Бери ось тут, — крізь зуби процідив Войтек. — Я ледве держу! — Андрійко схопив шнур. Тримати вдвох було не дуже важко, та коли він подумав, що так доведеться провести всі канікули, йому стало сумно.

— Агой! — долинув до них крик з озера. — На палубі, агой!

Червоні від натуги хлопці озирнулися. Парусний човен з чорним прапором був за якихось сто метрів. Вже видно людей на ньому. Худий, високий парубок з червоною хустиною на голові стояв спереду і, тримаючись за сталевий тросик, гукав до них. Позаду сиділо ще кілька осіб, в тому числі й дівчата. Всі вони щохвилини вибухали загальним сміхом.

Здіслав, який славився орлиним зором, кинув свій дрюк і почав придивлятися до парусного човна, що підходив усе ближче.

— Агой! — крикнув худий здоровило в червоній хустині. — Там на палубі! Що у вас робиться? Вас ураган поторсав?

— Ха, ха, ха! — зареготали пірати.

— До біса! — шепнув Здіслав. — Може, веслом?

— Що трапилося? — підвівся Едик.

— Треба далі від цієї голоти.

— Ти що? Здурів?

— Коли… не бачиш? — почервонів Здіслав і раптом зіскочив з борту і гайнув у каюту.

— Що з ним?.. — спитав Едик.

— Агой, на палубі! — знову закричав худий пірат уже зовсім зблизька. — Що з вами? Хтось брав вас на абордаж?

— Ха, ха, ха! — реготала піратська команда.

— Агой, на палубі шхуни! — безжалісно блазнював худий. — Що роблять ці два каторжники, прив'язані до фала? Вішатимете їх? Що, бунтували? Якщо так, то вішайте, вішайте…

— Ха, ха, ха! — В цьому сміху чудово можна було розрізнити голоси, і Андрійко онімів. Адже так сміятися може тільки одна істота на землі, одна єдина, противна, огидна…

Тремтячи від страху, він подивився на піратський човен. Він саме обходив їх, граціозно нахилившись, з туго надутим парусом. Худий довгаль ще кричав, показуючи кінець троса:

— Може, взяти вас на буксир? Не соромтеся, можемо підвезти…

Новий вибух сміху. Андрійко дивиться на цих людей. Одна, друга, дівчина. І ось те, чого він боявся. Це широке обличчя, цей кирпатий ніс, ця розпатлана світла чуприна. Огидна Павловська сидить на борту піратського човна рядом із загорілим довгалем у шоколадному кашкеті і регоче, дивлячись на них, роззяв і недотеп…

— Що вони зробили з парусом? — вигукнула одна з дівчат. — Дивіться! Господи! Не ввели ліктроса в шлиць! Ну й моряки!

Вибухнув страшенний сміх. Войтек тільки тепер оглянувся і помітив ці обличчя…

Раптом шнур вирвався з рук Андрійка. Шелест, грюкіт — і величезний розігрітий мішок полотна вкриває йому голову, руки, все тіло.

Як добре не бачити цих пик, не чути їх уїдливого сміху!

Андрійко поволі вибирався з полотняної поводі. Нелегко було висунути руку, ногу, нарешті, голову і знову побачити прекрасний білий світ.

Цей світ не змінився: сонце палило, як і завжди, так само по озеру бігав легенький вітерець, нерухомо стояли зелені шеренги сосон і сонно шелестів очерет.

Як і раніше, йшли, витягнувшись у ряд, білі яхти, лопотіли веслами байдарки, торохкотіли вдалині моторки. І, на щастя, недобрий піратський човен за цих кілька хвилин встиг відійти вже метрів на сто.

Андрійко з ненавистю подивився вслід піратам, потім помітив, що апельсиновий парусник уже значно наблизився до них, і зразу забув про озеро: надто сумним було поле бою на власному човні.

Парус, падаючи на їх голови, вкрив половину яхти білим саваном. Едик саме виліз з-під нього і сидів біля керма, безтямно дивлячись на Андрійка. Решта команди зникли в каюті.

— Що трапилося? — промурмотів, нарешті, Куцик. — Хто мене вдарив? Це свинство!

Виявилось, що разом з парусом полетів і дрюк, до якого він був прикріплений. Едик стояв так, що дістав дрючком по голові.

Андрійко оглянув його голову. Зовні вона була цілою. Та, зрештою, хлопці вже пережили стільки катастроф, що один тріснутий череп, напевно, не справив би на Андрійка ніякого враження. Він покликав інших.

Здіслав висунув голову, побачив, що пірати далеко, і виліз. За ним з'явився Войтек.

— Що вона сказала? — опитав Андрійко. — Ну, ця дама. Що якийсь трос?..

— Цих тросів тут тисяча і один, — буркнув Едик, який уже отямився. — За дві години я навіть одного не зміг розплутати.

— Ні, вона щось таке… що якийсь віктрос? Що це таке?

Хлопці не пам'ятали. Сиділи навпочіпки біля паруса, не бачачи сонця, озера, лісу. Вони були на самому дні великого юнацького відчаю, коли озеро знову промовило до них.

— Що там, хлопці? — запитав якийсь голос. — Щось не клеїться?

Це була маленька голубувата байдарка з апельсиновим парусом. В ній сидів дуже старий, певно сорокалітній, чоловік в темних окулярах і чистій пілотці з добре запрасованими краями.

— Е, що там! — Едик махнув рукою. — Дрібниці!

— У вас упав грот, я бачив. Фал протерся?

— Нічого не протерлося! — букнув Едик. — Так, взагалі…

Чоловік вліз на яхту.

— Почекайте, зараз подивимось. Але яке чудо у вас! Яка каюта! Покажіть мені цей парус. Ні, фал в порядку. Тільки вузол не того…

Він зав'язав кінець шнура і прив'язав якось інакше. Потім узяв парус, його край, обшитий товстим шнуром, поклав у канавку, що йшла вздовж щогли.

— Ну, тягни, моряк! — сказав він Здіславу. Здіслав потягнув. Парус знову поліз угору, але інакше, вільніше і рівно.

— Дужче, дужче тягни! Бом обіпри на щоглу, ось так! От і все.

Парус тепер сидів на щоглі, як приклеєний. І весь човен наче ожив, наче з'явилася душа в цій плутанині дощок, дрюків, шнурів. Легкий подув задів парус, нахилив його праворуч.

— Дякую вам, громадянине! — сказав урочисто Едик і навіть підвівся.

— Е, дрібниця. Може, вам ще щось показати? Бо ви, як я бачу…

— Ні, ні, все гаразд. Тільки з парусом…

— Усе, крім цього, ми вивчили, — вставив Андрійко. — Всі типи парусності: латинський, гафельний… І румби теж. Норд тен Ост, Норд-Норд-Ост…

— А звідки у вас ця яхта?

— Тут один пан, старший лісничий…

Андрійко замовк, приборканий гострим поглядом Едика. Чоловік у білій пілотці, зрештою, і не чув його. Він зайшов у кабіну і якусь мить розбирав напис на табличці над дверима, якої хлопці навіть не примітили.

— Аталанта, Ангербург, тисяча дев'ятсот тринадцять. Ого! мого віку! Але хороша робота. А цей старший лісничий де дістав її?

Едик обвів поглядом команду, але ніхто не відповів. Зрештою, правду кажучи, звідки вони могли знати?

— Цього ми не знаємо, — перервав мовчання Куцик. — Тільки кажуть, що вона начебто зачарована, — додав він, щоб послабити неприємний холодок.

— Та-а-к… — протягнув чоловік. Він підвівся, пройшов кілька кроків і зупинився біля двох дощок, які стирчали з дна човна і між якими рівно стояло щось плоске, залізне, пофарбоване в червоний колір.

— Красива яхта, — повторив він. — Дорого коштує. І так легко її розбити. У вас є рульовий?

— Звичайно! — крикнув Едик.

— Це ти, хлопче?

— Я? — обурився Куцик. — Я капітан. А рульовий он той. — Він показав на Здіслава. Чоловік якось кисло посміхнувся.

— Ви розбираєтесь в основних маневрах? Поворот оверштаг? Через корму?

— Аякже! — сказав Куцик.

— І швертом умієте орудувати?

— Авжеж!

Чоловік подивився на Едика і похитав головою.

— Ну, коли так, то мені не залишається нічого іншого, як побажати вам дальших успіхів, більших, ніж досі. А якщо ви так добре розумієтесь на шверті, то принаймні спустіть його.

Він потягнув за якийсь шнур, і раптом червона залізяка впала вниз, між двома дошками.

Чоловік переліз через борт і сів у байдарку.

— Дякуємо вам! — сказав Андрійко.

Той помахав рукою, одним рухом зробив так, що парус напнувся, як чверть апельсинової шкурки, і човен безшумно рушив уперед.

Здіслав аж перехилився за борт, стежачи за кожним його рухом біля паруса і руля.

Хлопці почекали, доки човен відпливе далі, і зразу ж зчепилися:

— Що тобі спало на думку? — крикнув Андрійко. — Ми всі могли б підучитися!

— Спокійно! — процідив крізь зуби Куцик. — Я знаю, що роблю. Якби я погодився, він ще б напросився до нас на яхту.

— Ну то й що? Такий ввічливий чоловік…

— Ти був дитиною і лишаєшся нею. — Куцик сплюнув за борт. — Хіба я знаю, хто він такий? А звідки, а чому?.. Так.

Андрійко пригадав останню ніч і перестав сперечатися. Він тільки зітхнув:

— Так гарно поплив… з цим парусом.

— І я можу так, — раптом сказав Здісь.

Вони здивовано подивилися на нього. Здіслав підвівся, відштовхнув Едика від руля, взяв шкот у руки і потягнув.

Парус, що потихеньку лопотів, наповнився вітерцем. Андрійко подивився на Очерет, На дах будинку Франковяка, що червонів серед дерев. Очерет був поряд, дах — за якихось метрів сто. Вітерець, що ліниво перебирав його волосся, наче стих. «Вихваляється Здіслав, — подумав Андрійко. — Нічого з цього плавання не вийде». І подивився на парус.

Парус був тепер напнутий і стирчав під прямим кутом до борта. Якийсь незвичайний спокій панував на озері, вітер кудись зник, хвилі пропали, човен ні накрениться, ні ворухнеться. Андрійко вже хотів з іронією поздоровити Здіслава, обернувся і скрикнув — очерет уже відійшов метрів на двісті!

Ця тиша, цей спокій виявилися швидкістю.

— Здісю! — крикнув Андрійко. — Пливемо!

Той знизав плечима, наче все життя не робив нічого іншого, але Андрійко відразу забув про нього.

Таким незвичайним було це поєднання мнимої нерухомості з справжнім рухом і тиші з швидкістю, що його душу охопило піднесення, схоже на те, яке у сні приносить політ. Андрійкові здалося, що зникла відстань, зникли труднощі, майже зникло земне тяжіння — таким простим і легким здавалося тепер усе. Він підвівся на ніс яхти, вчепився в сталевий тросик («штаг», пригадав він з книжечки), що з'єднував верхівку щогли з носом, нахилився над водою, хапаючи щоками, ротом, усім обличчям вітерець, сонце, могутній, з запахом свіжого сіна подих озера і лісу.

Саме цей ліс навпроти поспішав їм назустріч. Ось з монотонної зеленої, темно-зеленої, майже темно-синьої стіни далеких сосон почали вимальовуватися окремі дерева. Високий берег десь блиснув жовтою піщаною лисиною, що круто спадала до озера. З другої лінії чогось сіро-голубого над водою виріс звичайний очерет.

Вони мчали так ще, може, хвилин п'ять. Обминули червоний буй, проскочили виступ очерету, не встигли оглянутися, як жовтий пісок відступив назад. Очерет знову з'явився поблизу, вітер гнав яхту прямо на нього.

— Ну, тепер треба повернути! — крикнув Едик. — Рульовий, поворот назад!

Андрійко насилу відірвав погляд від невідомої землі, що виросла з голубої далечини. Здісь, який досі спокійно сидів біля керма, тепер почав якось неспокійно ворушитися, смикаючи дрючок то в один, то в другий бік. Але човен, незважаючи на ці спроби, мчав уперед.

— Ну, рульовий! — заверещав Едик. — Завертай!

— Як… — почав Здісь. — Я сам не знаю…

Він ще раз смикнув кермо. І тоді на яхті сталося щось страшне. Велика палиця бом, що стирчала під прямим кутом до борту, раптом стрибнула назад, проскочила біля носа Здіся, зачепила Едика по голові, зірвала з нього шапку і кинула її метрів за десять у воду. Войтек інстинктивно впав на дно човна і завдяки тому врятувався. Андрійко стояв на даху каюти перед щоглою. Перелякавшись, він підбіг до Куцика. Все тривало чверть секунди: лопотіння паруса, удар бому, ривок… Здіслав побілів, випустив кермо, човен раптово завернув, і замість очерету перед ними знову відкрився простір озера.

Всі троє підбігають до Куцика. Той, нарешті, випростовується. На щастя, бом тільки трошки зачепив його по голові. Шапка плаває по воді. Кілька хвилин хлопці намагаються дістати її.

— Дуже вдячний, — мурмотить Куцик. — Ще раз мене так стукне, і я зовсім здурію. І що за манери — все мене й мене!..

Хлопці невпевнено сміються, вражені могутністю стихій, які їм потрапили до рук. Андрійко дивиться навколо, нічого не розуміючи. Куди зникли тиша, піднесення? Подув вітер, лопотить парусом, дрібна хвиля б'є об борт.

— Ну, рульовий, завертай! — каже Куцик.

Здісь поволі бере кермо, не без страху дивиться на парус, наче на кобилу, яка зненацька брикає.

Парус знову надимається. О, надимається. так, що починає перехиляти човен. Здіслав намагається спрямувати яхту на далекий дах садиби Франковяка. Але перший подув вітру такий різкий, що всі незакріплені предмети, які лежали на дні, зриваються з місця. Андрійко хитається, хапається за щоглу і навіть скрикує; тільки-но виловлена Куцикова шапка знову летить з даху кабіни у воду.

— Ти що? — кричить Войтек. — Хочеш нас потопити?

Здіслав випускає шкот, відпускає кермо і теж хапається за борт. І яхта негайно випрямляється, парус лопотить тихіше, хвилі легко погойдують.

Сухопутні криси, звичайно, не повірять, але ця історія повторюється без значних змін разів тридцять. Рульовий, якого квапить Едик, бере кермо і натягує парус. Вітер потрапляє в парус, натискує, перехиляє яхту, всі починають верещати, Здіслав відпускає шкот і кермо, яхта випрямляється.

Нарешті, приблизно через годину, Здіслав дістає вотум недовір'я. По черзі пробують свої сили Войтек, Едик, навіть Андрійко. На жаль, механізм цієї операції не змінюється. Тільки найупертіший Войтек так довго не звертає уваги на крики товаришів, що яхта перехиляється і аж зачерпує бортом з піввідра води. Тоді він здається, випускаючи прокляте кермо і шкот.

Хлопці ще раз штовхають до керма Здіслава. Він уперше в житті змушений доводити товаришам свою власну незграбність. Правда, він підглянув, як той чоловік відчалював від яхти, але поворотів при цьому не було.

— Не везе! — робить висновок Здісь. — В цей бік якось виходило. А назад, самі бачите…

— Знаєте, — кричить Андрійко, — проста справа. Треба почекати, доки зміниться вітер.

— Звідки ти звалився? — люто бурчить Войтек.

— Може, веслом? — пропонує Здісь.

Войтек хапає єдине коротке, схоже на лопату весло і починає скажено місити воду. Через десять хвилин човен відпливає метрів на двадцять від очерету.

Виникає коротка суперечка: чи має цей метод якийсь сенс? Куцик швидко вираховує, що при такому темпі вони причалять до Франковяка не раніше, ніж післязавтра вранці.

Вітерець весело дме їм в обличчя, парус лопотить. Войтек на час дискусії перестав веслувати, і коли, нарешті, суперечка закінчилась, яхта знову стояла біля очерету. Двадцять зроблених веслом метрів пропали марно.

Цей дрібний факт усіх надломлює. Хлопці сидять на яхті в позі людей, які зазнали катастрофи. Поволі котиться над озером сонце, обминає далеку голубу бухту, переходить на протилежний берег.

— А чого, власне, ми так хочемо туди повернутись? — питає Здіслав. — Перекусити ми й тут можемо. Адже пані Франковякова не запрошувала нас на обід.

Поки вони їли, вітерець загнав «Аталанту» в очерет. Високий, сиво-зелений, з вузьким гострим листям, він перехилявся через борт у яхту. Сонце гріло все дужче, золотаво-чорні оси дзижчали в заростях, і цей звук разом з ритмічним погойдуванням очерету заколисував, клонило на сон.

Здіслав розв'язав трос біля щогли. Велике полотнище впало на дах каюти, теплий вітерець пробіг по обличчях хлопців. Хвиля, що народжувалась десь на середині озера з непомітних жмурів, доходила до очерету досить великою і, з плескотом підіймаючи яхту, билась об берег.

Андрійко вийшов з каюти і ліг на розігрітий парус. Він ще чув, як Войтек бурчав, що решту харчів треба сховати до шафки, як Здіслав запропонував Войтекові самому це зробити. Андрійко примружив очі. Сонце червоним світлом проникло крізь вії. Хлопець підняв руку, затулив очі і заснув.

— Він прокинувся від потужного чхання, йому приснилася якась шкільна історія, домашній затишок. Андрійко з криком схопився. Яке чуже тут все!

Сонце перетворилося в рожеву хмарку над низьким гребенем дерев протилежного берега. Велика плахта озера була тепер рожевою ближче до заходу, ліловою посередині і майже голубою біля їх берега. Моторка, що весь день торохкотіла десь далеко, наблизилася і бігла коло буя, мов чорний рухливий кріт.

Тонкі, але довгі, кілометрові смуги розрізали за нею триколірну поверхню озера, утворюючи правильні тремтячі узори, хвилі вдарялись об берег, поверталися назад, наскакували на зустрічні хвилі, і вся поверхня води здавалася велетенським ліловим калейдоскопом.

Захоплення тривало тільки мить, його перемагав голод. Андрійко побіг шукати свій рюкзак. Хлопці були передбачливішими: вони спали в кабіні. На столі лежав масний папір, акуратно очищений від їжі. Войтек, мабуть, сховав продукти до шафки.

Хлопці прокидалися, позіхали, потягувались. Їм було важко перейти від сну до дійсності.

Але одна обставина мов водою змила з них сонливість.

Куцик позіхнув і незадоволено вказав на папір.

— Яке свинство! Розкидано все, наче в якомусь шинку! Чому ви не прибрали?

— А сам не можеш? — вивернувся Здіслав. — Візьми й віднеси. Геть культ особи!

— Войтек уже зробив це, — сказав Андрійко. — Тут лишився тільки папір.

— Войтек? — здивувався Здісь.

— Я? — ще більше здивувався Войтек.

— Ну, хтось із вас. Тут тільки…

Здіслав зліз із своєї койки. Остовпілий, він дивився на стіл, потім скочив до шафки. Вона була порожня!

Розгорівся страшенний скандал, який тривав з півгодини. Хлопці билися словами згідно з відомим правилом змагань: кожен з кожним. Підозрювали один одного в нерозумній витівці. Спочатку думали, що хтось із них просто з'їв ці запаси. Але досить було грубо підрахувати, — на столі залишилася майже ціла курка, дві котлети, півкіло ковбаси, кілька домашніх булок, — щоб раз і назавжди відкинути цю гіпотезу.

Проте мандрівники продовжували сваритися. Куцик навіть наказав перевірити всі рюкзаки. На жаль чи на щастя, вони були порожні. Лишилося тільки одне — примиритися з цим неприємним становищем і лягти спати без вечері.

— Справді, зачароване судно! — підсумував Куцик.

Вже зовсім стемніло, тільки на заході небо було світліше. Вітер загнав яхту в глиб очерету. Лисе урвище було недалеко. Очерет майже відрізував його від озера, утворюючи щось схоже на справжній порт. Тому хлопці вирішили поставити яхту саме там.

Вони якось вивели її у відкрите озеро і, завзято веслуючи, увійшли в бухточку.

Тут хлопці зробили два відкриття. Важкий залізний гак на сталевому тросі виявився якорем. Едик кинув його у воду. Бухточка була мілкою, і яхта не змогла підійти до берега. Андрійко помітив, що в плоскій скриньці, що стирчала з дна човна, дивно підскакує залізяка, яку невідомий чоловік назвав швертом. Андрійко досить безтямно потягнув прикріплений поруч тросик. Він піддався туго, але раптом щось затремтіло, залізо вилізло із скриньки, а яхта просунулася на кілька метрів уперед.

Невелика радість з приводу цих відкриттів одразу минула, коли хлопці полягали спати. Надмір вражень і свіжого повітря призвели до того, що спогади про обід стали надто туманними.

— Ну, друзі! — сказав Куцик тремтячим голосом. — Може, завтра напрямок вітру зміниться.

— Дурниці! — пробурчав Войтек. — Якщо не зміниться, підемо пішки. Знайдеться якесь село. Молочко…

— Заткнись! — гаркнув Здіслав, з усієї компанії найчутливіший до їжі. — Не розумію, як можна дражнитися… І це називається піклування про людину!

— Маєш рацію! — відрізав Войтек. — Навіщо ходити за молоком, коли в тебе є вудки. Наловиш нам рибки на сніданок, і все буде гаразд.

— Куцик, — шепнув Андрійко, — хіба це правильно, що ми всі лягаємо спати?

— Що?

— Тут поруч ліс. Біс його знає… з тією їжею…

Куцик почухав голову, позіхнув.

— Стерегти? Що? Той, у кого вкрали останній талер, не повинен боятися злодія! Спи, малюк.

Легко сказати! Не заспокоїли Андрійка лінощі Куцика. Дивне зникнення їжі асоціювалось у нього із загадковим зауваженням Франковякової щодо яхти і з учорашнім таємничим літаком. За хвилину йому здалося, що по палубі хтось підкрадається. Перемагаючи раптовий страх, він визирнув.

Тепер було вже зовсім темно. Світла пляма на заході пересунулася праворуч. Кілька вогнищ блискотіло десь дуже далеко, і чийсь могутній голос кричав: «Вьо, конику!»

Звичайно, кроки на палубі тільки почулися. Єдиними непроханими гостями були комарі, які цілими роями прилітали з берега. Андрійко запекло оборонявся, потім втік у кабіну і старанно замкнув двері.

Хлопці вже спали. Він витягнувся на своїй койці і довго лежав, намагаючись заснути. Самотній комар, що відбився від рою, нівечив усі зусилля своїм нав'язливим дзижчанням.

Минула, може, година таких тортур, і знову щось ворухнулося в темряві. Наче якесь невідоме створіння запитливо втягнуло повітря, принюхалося, майже чхнуло.

Андрійко сів. Усе стихло. Він знову ліг. Знову щось зашаруділо. На хвильку паскудний страх стиснув Андрійкові серце. Потім залишилося неприємне почуття: це, мабуть, пацюки!

От і розв'язано загадку з їжею. Він був такий гордий з цього відкриття, що хотів було розбудити хлопців, але переміг себе. Тільки тепер ним поволі почав оволодівати сон.

Йому приснилися Галапагоські острови. Сонце безжалісно пече, великі брили сірої потрісканої лави утруднюють пересування вперед. Великі кактуси, якісь колючі кущі і агави. Це королівство півтораметрових ящурів з жахливими мордами і ніжними серцями. Ось один причаївся за кам'яною брилою, «йди сюди, ну, йди!», кличе його, наче дворняжку, Андрійко. Ящур хитає заперечливо головою і намагається втекти. Андрійко хапає його за хвіст. Але ящур спокійно тікає. Хвіст розтягується, наче гумовий. Вже три, вже п'ять метрів. Він уже величезний. Ящур повертає голову, морду, пащу! Це ж дракон! З пащі виривається гарячий подих. Аах!

Андрійко розплющує очі. Темно. Нема лави, нема агав. Але дракон є!

Тягар на грудях і гарячий, гнилий подих! Ааа! Андрійко заплющує очі, зіскакує з койки. Ааа!

Всі троє прокидаються. Куцик запалює ліхтарик. Здіслав щось кричить. Андрійко стоїть блідий як смерть.

— Він був тут! — вигукує Андрійко. — Хотів мене задушити!

— Хто?

— Ну, ящур, звичайно…

Куцик простягає руку, прикладає Андрійкові до лоба.

— Лягай, нічого нема. Мабуть, глисти.

— Ні, був, слово честі! Отакенний! — показує Андрійко. Потім замовкає, слухняно залазить на койку, натягує одіяльце. Едик ще щось бурчить. Ліхтарик гасне.

Тільки на одну мить сором перемагає страх. Ну, добре, Галапагоські острови — це сон. Але ж це було потім, коли він прокинувся! Цей тягар на грудях! Цей гарячий подих! Навіть клацнула паща!

Майже півгодини він переконує себе, що привиди можуть бути такими дуже чіткими, якщо їх бачити в коротку мить між сном і дійсністю.

Потім знову пригадує пацюків. Вони, як відомо, водяться на всіх кораблях. У журналі «Пшекруй» писали про страшну історію з маяком, обложеним пацюками. Невже вони були такі великі, як цей, що скочив мені на груди?.. Такі сміливі?..

Минуло багато часу, доки, нарешті, втома здолала всі ці сумніви.