Четверо в яхті

ТРЕТІЙ КОШМАР

Третій мазурський ранок знову був теплий, погожий і сонячний. Хлопці вже трохи відпочили, і все було б добре, якби не жахливе становище з грішми. На жаль, тут навіть найкраща погода нічим не могла допомогти.

Вранці провели коротку нараду. Андрійко, якого вже дві ночі переслідували кошмари, зовсім здався і навіть запропонував повернутися. Його, звичайно, висміяли: коли навіть повертатися, то за які гроші?

Майже плачучи, Андрійко крикнув, що треба спіймати піратів і просто попросити, щоб вони повернули частину оплаченого рахунку, або позичити в них гроші. І тут він не мав рації. Не кажучи вже про парубоцьку честь, хлопці не могли прийняти цю пропозицію, бо пірати зникли з Момайн. Вони навіть пригадали, що вже вчора увечері їх яхти не було.

Кінець кінцем, прийняли мужнє рішення: вирушати далі. На тих останні кілька десятків злотих купити найдешевшого продукту — манної крупи. А потім телеграфувати батькам, щоб допомогли. Потім — це означає через декілька тижнів.

— Та й заробити щось можна буде! — сказав Куцик. — Жнива…

— Де ти тут бачив хліб? — вигукнув Андрійко.

— Ну, косовиця. Зрештою, ти сам казав про рибну ловлю і ягоди! Сказано — зроблено. Не кожен же, як ти, після перших труднощів розпускає нюні.

Андрійка послали допомогти Войтекові закупити продукти. Хлопці ще раз обійшли дивне селище. В кооперативі було пусто. Продавщиця крикнула навіть з-за дверей, що нічого немає, але, зиркнувши на чуприну Войтека, яка стирчала більше, ніж завжди, витерла руки об фартух і сказала, що є манна крупа, прокляття молоді і дітей. Купили чотири кіло.

Повернувшись, вони, на превеликий подив, помітили, що яхти немає. Тільки через годину з-за повороту виринув її стрункий силует. Войтек і Андрійко захоплено дивилися, як яхта йшла прямо на них.

— Справжній корабель! — крикнув Андрійко. — Шкода тільки…

— Що, що? — промурмотів Войтек.

— Нічого.

Він хотів сказати, що яхта зачарована, та його вже навчили: краще цього не говорити, навіть жартома.

«Аталанта» причалила досить вдало. Виявилося, що блондин з чорнявою Кристиною вчили Здіся і Куцика робити повороти.

Зразу ж почали готуватися до від'їзду.

— Там! — блондин махнув рукою вліво, в напрямі великого мосту. — Там проходить головний шлях цієї країни озер. Ну, то бувайте здорові! Попутного вітру! Кристино, вилазь, бо вони ще тебе заберуть із собою!

І от почалася справжня подорож. Андрійко був дуже схвильований. Він виліз на ніс, схопився за сталевий штаг. Здісь підняв парус, човен легко нахилився, і пристань з блондином та Кристиною безшумно відскочила метрів на десять.

«Аталанта» звернула ліворуч, пішла під міст, і пристань зникла. Яка приємна подорож на парусному човні-за кожним поворотом відкриваєш щораз нові пейзажі. Яхта проскочила міст. Перед ними було озеро, вузьке, покручене, оточене густим лісом, який завдяки будиночкам і садибам скоріше нагадував парк.

Після полудня дорогу їм перегородив шлюз. Хлопці причалили до берега. Войтека відправили на розшуки наглядача шлюзу.

Чекали кілька годин на неповороткого сторожа цього водного шляху, та його витягнув з очерету тільки гудок пароплава, який прийшов з протилежного боку.

Сторож був невисокий, червононосий, у руці тримав довгу вудку. Він пропустив спочатку пароплав. Екскурсанти махали хусточками, підбадьорювали хлопців, висловлювали своє захоплення. Куцик почував себе чудово в ролі капітана і приймав ці почесті як цілком заслужені. Войтек теж почував себе на висоті: за хвилину перед цим він саме зачесався, як Фанфан Тюльпан, і тепер переможно поглядав на нечисленних дівчат на пароплавчику.

Пароплав пройшов, і хлопці, відштовхуючись од бетонованого берега, в'їхали у шлюз. Тут же за ними проскочило з дванадцять байдарочок.

Хлопці почували себе тут, немов у величезній бетонній ванні, повній до краю. Сторож ходив від човна до човна і збирав по кілька злотих платні за проїзд. Це тривало довго, і Куцик розсердився.

— Що за порядки?! — крикнув він. — Коли ви, нарешті, пропустите нас?

Червононосий сторож підійшов до яхти.

— А ви чого верещите? — спитав він задирливо. Куцик заліз на ніс «Аталанти» і став в усій своїй красі. Він був тепер на добрих дві голови вищий від червононосого. Маючи цю безсумнівну перевагу, він прочитав йому невелику гостру доповідь про чиновників і бюрократів.

— Я категорично вимагаю негайно відкрити шлюз! — закінчив він.

Маленький чоловічок, задерши червоний ніс, різко відповів: мовляв, коли захочу, тоді й відкрию, не твоє собаче діло!

Байдарочки підпливли до «Аталанти». Їх команди стали на сторону Куцика. Відчувши загальну підтримку, той ще більше розпалився. Почав навіть погрожувати. Це, звичайно, було найгірше. Сторож спокійно стояв проти яхти і майже посміхався.

А Куцик увійшов у раж. Він метушився на палубі, вимахував кулаками. І під час цього танцю він раптом помітив, що сторож якось стає вищий, а сам він, навпаки, зменшується. Хлопцеві доводилося все вище підіймати кулаки, коли він хотів переконати противника. Куди к опустив очі: метровий пояс мокрого бетону виринув з води. Куцик замовк.

Але тепер говорив сторож, який був набагато вищий від Куцика. Він посміхався над його погрозами, глузував, навіть погрожував, що назад не пропустить їх зовсім.

Куцик знітився і поліз у кабіну. Хлопці не відповідали, прагнучи якнайшвидше вибратися з цієї пастки. За хвилину вони опинилися на дні шлюзу. Поволі відчинилися чорні ворота. Байдарки випередили яхту і витягнулися ключем по сонячному шляху нового озера.

Воно справді було красивим. Високі сосни з червоними стовбурами щільними рядами оточували обидва береги, не дуже віддалені один від одного. Смуги сивуватого очерету вклинювалися в озеро метрів на сто. Виднілися величезні зелені кулі прибережних верб, а подекуди жовті плями житніх полів.

Десь через годину вітер значно стих. Хлопці були недалеко від смуги буйної зелені. Ще хвилин п'ятнадцять вітер тихо дув, а потім зовсім ущух. Шверт у скрині почав тріщати і підскакувати.

Яхта зупинилася. Навколо панувала тиша.

Мандрівники відчули голод.

— Ну що ж, хлопці, — сказав Куцик, глянувши на годинник. — Незабаром шоста. Попрацювали. Пора обідати. Ану, Войтеку, займися швертом!

На Войтека це не дуже вплинуло, і Куцикові самому довелося витягти шверт. Спустили парус, веслом підштовхнули яхту під самий берег.

— Войтеку, вилазь же! — Куцик змінив тон. — Іди оглянь незнайоме королівство. Може, яка-небудь чарівна красуня запросить нас на скромний обід.

Усі повилазили. Андрійко приєднався до Войтека. Вони пройшли кілька кроків по дну озера. Воно було грузьке, вкрите гострими черепашками.

На березі росли колючі кущі з ягодами, схожими на зеленувату малину. Войтек зупинився, зірвав одну, з'їв.

— Що ти робиш? — сказав Андрійко. — Може, вони отруйні?

— Якраз! Це ж ожина. Покуштуй!

Андрійко зірвав. Ягода була кислувата, але хлопцеві вона здалася майже чудом. Правда, в ній було багато кісточок, та Андрійко проковтнув і їх: адже і в насінні є якісь калорії.

Куцик весь час бурчав, і хлопці рушили в глиб заростей. Знайшли стежку. Досить рідкі високі сосни, гіллясті кущі ліщини і густі зарості ожини становили місцеву флору.

Відводячи руками колючі гілки, Андрійко подумав, що описи труднощів подорожі по африканській пустині не були перебільшені. Він ішов за Войтеком і думав: «А може, під тим кущем ховається чорна пантера?» Або: «Ця золота гілляка сосни — удав боа, що перетравлює газель, яку проковтнув тиждень тому».

Словом, було чудово, хоч і хотілося їсти. Войтек ішов тепер досить швидко: стежка стала ширшою. «Тут повинні бути люди», думав Андрійко, бо в кропиві валялося багато газет і консервних банок.

Стежка вивела на галявину. Слідів перебування людини тут було ще більше. Але хлопці мусили зупинитися: стежка урвалася над берегом озера.

— Острів! — сказав Войтек і сплюнув. — Казав же я цьому типові, що тут шукати нічого!

— Острів! — повторив Андрійко зовсім іншим тоном, майже захоплено.

«Таємничий острів», «Робінзон Крузо», «Діти капітана Гранта»… В кожній солідній книжці про подорожі не обійшлося без острова. Адже острів — це ідеальне місце для справжніх пригод, бо тут герой лишається на самоті з природою, позбавлений могутньої громадської допомоги, отже острів збуджує в ньому… і так далі, і таке інше.

І ось Андрійко вперше у житті на справжньому острові!

Він скочив уперед, добіг до озера, занурив руки в теплу воду. Хлопець не знав, як відчутніше висловити свої почуття.

Войтек нічого не розумів.

— Ти хочеш купатися? Пізніше! Пішли до тих типів, хай теж потішаться, що ми влипли, як муха в мед.

Хлопці поверталися, обскубуючи дорогою ожину.

Коли вони пересікли острів, захоплення Андрійка цією їжею значно послабшало.

Куцик сприйняв звістку про їх робінзонаду не так кисло, як Войтек. Здісь навіть трохи пожвавішав.

— Ну, так що? Розпалимо вогонь.

Над берегом хлопці знайшли старе вогнище. Судок з манною кашею поставили на дві цеглини, покладені на ребро. Велика кількість паперу, залишена попередниками, дозволила швидко розвести вогонь.

Ось голубий струмочок диму стрімко знявся в передвечірнє небо. Здісь щохвилини знімав кришку з судка. Вода все не закипала. Команда поступово розійшлася по острову.

Андрійко заліз у найбільшу хащу. Він був голодний і водночас захоплений. Он за тим кущем цілі зарості високої кропиви. Так важко пробиратися крізь ці кущі. Може, тут досі не ступала людська нога?

Справжній букет якихось дуже високих рослин з малиновими квітами. Може, це невідомий ботанікам сорт? Може, отой маленький слимачок з гарненькою жовтою шкаралупкою не відзначений досі в зоологічних щорічниках? Чи не можна тут щось побачити, відкрити, подарувати людству?

Андрійко переліз через кропиву. Далі знову росла ожина. Він зупинився, почав акуратно об'їдати її. Раптом щось червоне, мов полум'я, вистрибнуло з-під куща.

Білка! Андрійко простягнув до неї руку, навіть прошепотів цілу промову, щоб вона не боялася. Білка дивилася на хлопця чорними бісерними оченятками. Напевно, цей вступний іспит пройшов непогано. Вона витягнула мордочку до його долоні, але, нічого в ній не знайшовши, іронічно пирхнула і зникла на сосновому стовбурі, такому ж рудому, як і вона сама.

Посміхаючись сам до себе, Андрійко пішов далі. Острів був невеликий. Дерева зникли, визирнуло небо, очерет заступив озеро.

Андрійко вже був на березі, коли поряд з ним залопотіло. Величезний, схожий на чорногуза, але сірий птах затріпотів крилами і з диким криком знявся в повітря.

Андрійко довго стояв, дивлячись на птаха, аж доки той не зник, розтанувши в сивіючій блакиті неба. Може, це чапля? Чи журавель? Отже, ці птахи живуть і тепер?

І щаслива людина може навіть їх зустріти, а не тільки читати про них.

Сповнений того особливого щастя, яке ми переживаємо, зустрічаючи на вулиці відомих з газет знаменитих людей, Андрійко хотів уже повернутися, коли на далекому березі він побачив червоний дах будинку, а над ним, так само, як і над їх вогнищем, майже вертикальним струмком підіймався дим.

Це розвіяло чари нещодавніх зустрічей.

Андрійко зітхнув і поволі рушив до «Аталанти», оббираючи дорогою кущі ожини.

Мандрівники зібралися біля вогнища. У всіх роти і пальці були пофарбовані в голубий колір. Усі плювалися отруйною голубою слиною. Шлунки були повні, але хлопців страшенно нудило.

— Щодо вітамінів, — почав, як завжди, оптимістично Куцик, — то тут нічого не скажеш, їх, мабуть, вистачить нам на кілька років.

— Дурниця всі ці вітаміни! — буркнув Войтек і вилаявся: він саме наступив на гостру черепашку і глибоко порізав п'яту.

— І подумати тільки, французи їдять цих молюсків! — замріяно сказав Здіслав!

— Ой, облиш! — застогнав Андрійко, на якого надмірна кількість ожини вплинула дуже погано. — Я б краще вмер з голоду, ніж їсти таку гидоту…

— А французи їдять, і нічого, — упирався Здіслав.

— Ну, й дивись, що з цього виходить. У футболі… — почав знову Куцик.

— Ми молюсків не їмо, а з футболом у нас ще гірше!

— Ну, годі вже! — крикнув Войтек. — Що там з кашею?

— А вже, вже! — Здіслав підняв кришку. — Зараз буде готова.

— Ти посолив?

— Зараз…

Здіслав узяв коробку солі і відкрив її над кашею. Перші кристалики солі посипались у горщик саме тоді, коли великий ґедзь з розгону сів Здіславу на вухо.

— Ах! — крикнув Здісь і рукою прогнав напасника.

Через п'ятнадцять хвилин каша простигла, і хлопці сіли їсти. Всі четверо водночас всунули ложки в білу клейку масу, водночас піднесли їх до рота, водночас переглянулися — запитливо і люто, водночас відвернулись один від одного і виплюнули цю гидоту.

Каша була жахливо солона. Здісь самокритично заявив, що надалі при таких операціях він уже не звертатиме уваги на ґедзів. Хлопці не хотіли його слухати. Він запропонував інший фантастичний спосіб: промити кашу водою, а вони запропонували краще прополоскати водою роти, спалені таким делікатесом.

Тоді Андрійко сказав хлопцям про будиночок, який він помітив на березі. Легкий передвечірній бриз пробіг над озером. Войтек подивився на свою п'яту, яка починала пухнути, і підтримав Андрійка. Куцик теж не заперечував.

Хлопці розпрощалися з нещасливим островом. Незабаром вони вже були біля будинку з червоним дахом.

Берег тут був високий, крутий, порослий кущами порічок. Витоптана стежка спускалася з гори до місточка на палях. Біля цієї примітивної пристані стояли два рибальських човни. Вистачило місця і для «Аталанти».

Хлопці залишили Здіся вартувати і один за одним рушили вгору. Будиночок з червоним дахом був, як виявилося, першою садибою невеликого села. Він був старий, але його дбайливо доглядали, подвір'я було підметене, біля воріт ріс кущ жасмину, який ще не відцвів. За стодолою загавкав собака. На щастя, він був прив'язаний.

Хлопці зійшли на великий ґанок з дерев'яними колонами. Постукали кілька разів у двері, і з кімнати виглянула стара, як вони одностайно встановили, жінка з дитиною на руках.

— Денди немає, — сказала вона різким горловим голосом, не чекаючи запитання. Оскільки ж вони були захоплені зненацька і хвилину стояли розгублені, вона додала: — Er ist nicht da![6]

Жінка ще щось сказала по-німецьки і гнівно показала на озеро. Вона була розпатлана, товста, дуже некрасива, з великим приплюснутим носом, жирним підборіддям і маленькими оченятами. Колишучи дитину, жінка хотіла відійти од вікна, але Куцик штовхнув Войтека вперед, грізним поглядом наказуючи йому негайно почати дії.

Войтек задер голову, виставляючи вперед свої оперативні резерви — чуприну, випнув груди і глянув спідлоба — тим поглядом, який вважався в елегантних колах столиці найбільш чарівним.

На жаль, до великих озер ця мода ще не дійшла. На воркуюче запитання Войтека жінка відповіла поганою польською мовою:

— Яєць немає! Молока немає! — Потім подумала хвилину і підсумувала: — Нічого немає!

Вже треба було йти. Але Войтеку трохи докучала п'ята. Він спитав про лікаря, про аптеку. Жінка, не розуміючи, похитала головою.

— Was? Що? — запитала вона. — Лікар? Mutter! Komm![7]

За хвилину з дому виглянула друга жінка — стара, сива, дуже товста, але менш бридка, ніж її дочка. Ніс у неї був приємнішої форми, підборіддя не таке жирне, очі сірі, майже гарні.

На запитання своєї немолодої дочки вона щось сказала, потім глянула на хлопців і з жалістю похитала головою. Войтек втратив терпіння і хотів уже йти. Тоді жінка підняла руку.

— Поцекай! — промовила стара жінка. І так само, як її дочка, гукнула в глиб хати: — Mutter!

— Grossmutter![8] — крикнула жінка з дитиною.

Хлопці недовірливо дивились у відчинені двері. Їх скупий життєвий досвід не міг погодитися з такою градацією старості. Хвилина тиші. Стара жінка, нетерплячіше від своєї немолодої дочки, крикнула ще раз:

— Mutter, komm doch!

А коли й цей поклик нічого не дав, стара ще раз гукнула, смішними жестами показуючи на вуха, щоб виправдати свою матір:

— Мамо, йдіть же сюди!

І ось відчинилися двері, маленька, згорблена постать з'явилася перед очима хлопців. Жвавіше, ніж вони могли собі уявити на підставі віку своїх співрозмовниць, старенька пройшла через сіни, переступила поріг і зупинилася на ґанку.

Андрійко зрозумів тоді, що вік людини пізнається не по кольору волосся, а по шкірі на скронях, шиї, щоках. Численні маленькі зморшки зробили щоки бабусі схожими на печене яблуко. Гострий ніс і підборіддя надавали б її обличчю якогось хижого виразу, якби не очі: вони були дуже голубі завдяки червоним віям і сповнені чи то доброти, чи, можливо, тільки великої байдужості.

Старенька з осудом подивилася на одяг хлопців, на їх голі коліна, широко розстебнуті сорочки.

— Цого ви хоцете? Що вам треба? — сказала вона зовсім чітким голосом з якимось дивним акцентом.

Хлопці не встигли відповісти, бо раптом бабусі щось привиділося, дійсність сплуталася з далекими спогадами, і вона звернулася до хлопців з незвичайною промовою:

— Роботи сукаєте? До Гожиялок вибралися? Цязький хліб в Гожиялках, Пан Хаузхофер поганий пан. А луки кислі, повні бур'яну. Корови битливі. Собаки нехороші. Пан Хаузхофер поганий пан. В робочий день доброго слова не скаже, в неділю горілки не поставить. Пан Хаузхофер поганий пан. Все порахує, все відрахує. І за спеку троски, і за сльоту три гроси.

Хлопці не перебивали. Стояли, дивилися на бабу, мов на якийсь музейний експонат. А та вела далі:

— Ну, цого ви чекаєте? Ви мазури, а пан Хаузхофер мазурам не приятель. Не йдіть до Гожиялок…

Андрійко був зворушений. Ось він зустрівся з живою традицією боротьби мазурського народу із східно-пруськими юнкерами, носіями ідей загарбницького німецького імперіалізму. В нього єдиний в своєму роді шанс: просвітити цю, може, останню людину в Польщі, людину, яка нічого не знає про всесвітньо-історичну аграрну реформу.

— Але ж там ніякого пана немає! — крикнув він. — Ми давно прогнали всіх юнкерів!

Старенька зацікавлено подивилася на Андрійка, особливо на його картату червоно-зелену хустку, якою після зустрічі з піратами він пов'язував собі голову. А потім спокійно сказала:

— Не йдіть у Гожиялки. Нецисто тамой!

Стара внучка, почувши це, посміхнулася і підморгнула хлопцям, що мало означати: «Бабка плете щось». Саме це підказало Андрійкові, що старенька мала на увазі не відсутність гігієни в Гожиялках, а скоріше щось надприродне.

— Нечисто? — запитав він з недовір'ям, в якому відчувалася симпатія. Надто часто останнім часом товариші висміювали його за страхи і примари на «Аталанті», щоб не сприйняти цю звістку як удачу.

Але старенька подумала, що з неї сміються. Вона майже заверещала:

— Не смійся, не смійся, шмаркачу! Надто ви розумні всі. Незабаром побаците, що вам буде з цього розуму!

Вона повернулася, махнула старою, жовтою, майже прозорою рукою і пішла в хату.

Її дочка розвела руками: мовляв, якщо її розгнівати, то вже нічим не зарадиш. Дитина заверещала на руках немолодої внучки, і вона теж пішла в хату.

Тоді середня з тих старих жінок таємниче кивнула Куцикові, який досі мовчав. Нічого не розуміючи, він пішов за нею у кухню. Жінка винесла з комори дволітровий глечик молока і жестами наказала відразу повернути посуд. Хлопець вибіг, радісно свиснув товаришам. Войтек показав ще свою п'яту. Стара глянула, витягла пляшечку йоду.

Хлопці вже було пішли, коли в брамі з'явився дванадцятирічний хлопець з довгим обличчям, важким підборіддям і дуже холодними очима.

— Йоганн! — покликала його стара і додала щось по-німецьки.

Той підійшов.

— Що таке? — кинув він сухо, без усміху.

Вони вже не говорили про лікаря. Тільки Андрійко спитав, що воно таке Гожиялки.

— Гожиялки? Пегеер[9] — відповів хлопець. — Треба їхати пароплавом з Момайн. О шістнадцятій вісім. Зійти в Івішках, перед Миколайками. Звідти два кілометри.

— Ми на яхті.

Хлопець схопив прутик і почав швидко креслити на землі.

— Тут Момайни, ось залізничний міст, шлюз, зараз ми тут. Потім прямо вперед, озером. Як побачите башту в Миколайках, звернете праворуч, на Снярдви. Кілька високих дерев… Це там. Тільки там очерет, стережіться ліщини.

Вони з подивом слухали його вказівки.

— Ну й моряк же ти! — протягнув Куцик. — Ти тут на озерах, як Магеллан в океані.

Хлопець не посміхаючись подивився на нього і вже хотів іти, але його затримав Андрійко.

— А те, що твоя прабабка каже, це правда? Про ці страхіття в Гожиялках?

— Облиш його! — промурмотів Войтек. — Бабське базікання!

Хлопець спочатку подивився на Войтека, а потім на Андрійка. В Андрійка аж обличчя витягнулося, такі холодні і серйозні були очі хлопця.

Здісь привітав хлопців бурчанням: чому так довго? А товариші були сповнені вражень. Перелили молоко в дві алюмінійові каструльки, Куцик поніс глечик, а двоє інших витягли Здіся на сонце і захоплено почали розповідати.

Андрійко був на сьомому небі, його захоплювала мальовничість зустрічі, три покоління, суспільно-політичний і особливо етнографічно-метафізичний момент.

— Розумієш: «Нецисто тамой!» Не тільки наш човен зачарований, але й там є якісь надприродні сили. Розумієш?

Через те, що Здісь не був при цій зустрічі з живою пам'яткою старовини, його скептицизм не мав меж. Хлопець просто сказав, що все це брехня.

Хлопці сварилися, коли прибіг Куцик і наказав замовкнути. Десь ліворуч, з боку Миколайок, почувся шум. Він швидко наростав.

Нарешті з-за повороту вискочило щось плоске і пролетіло по малиновій гладі передвечірнього озера з швидкістю автомобіля.

Андрійкові здалося, що він чує якийсь металічний брязкіт. Хлопець хотів щось сказати, але Куцик сикнув на нього. Поблизу промчав другий глісер. Великі хвилі бігли по гладкій поверхні озера. Ось перша з них гойднула яхту, потім друга, третя.

— Оце я розумію, — зітхнув Войтек, — це не те, що наше корито.

— Ну й божевільний ти! — крикнув Здіслав. — Яке може бути порівняння? Ця смердюча коробка і наша цяцька! Яхта — це ж наче жива істота…

І товариші знову посварилися. Заспокоїв їх Едик.

— Ну, хлопці, годі! Вип'ємо молочка і спати. Завтра з самого ранку по…

Він увійшов у каюту, і слова застряли йому в горлі. Почувся тільки придушений стогін.

Хлопці кинулися в каюту. На столі стояли каструлі, поруч лежали кришки. І жодної краплини молока!

Вибухнув скандал, найбільший в історії їхньої компанії. Куцик почав з найпростішого обвинувачення: мовляв, хлопці глузують з нього. Потім вони спробували реалістично пояснити незрозуміле явище. Та спроби ці були дуже невдалі. Здісь посилався навіть на глісери, які підняли такі хвилі, що молоко могло виплескатися з каструльок. Його безжалісно висміяли: жодної краплини молока не було ні на столі, ні на підлозі, ні на дні посуду!

Андрійко ще раз нагадав про пацюків. Тільки які моторні ці пацюки! Мабуть, їх були сотні, — адже молоко зникло з каструль за кілька хвилин.

Факти спростовували всі реалістичні теорії, хлопців огорнула невідомість і непевність. Ніхто прямо не говорив про надприродну силу, але видно було, що їх певність і віра в об'єктивний світ серйозно похитнулася.

Найболючіше переживав цю ідейну кризу Андрійко. Звичайно, він не вірив ні в які страхи. Тобто, теоретично він був певен, що нічого, як кажуть, надприродного в світі немає. Але чудеса, які сталися на яхті, змусили його багато думати.

Хлопці понуро укладалися спати. Вони були вкрай роздратовані, дуже голодні і втомлені останньою сваркою. Всі мовчали.

Андрійко лежав на своїй койці, поступово падаючи в безодню сну. Недавно він прочитав фантастичну повість Уеллса про машину часу, яка може людину перенести в майбутнє або в минуле. Машина часу нагадувала зуболікарське крісло з кількома важелями і передачами. Сидіти в ньому було дуже зручно. Андрійко подумав, що тепер він утече від кошмарів, які з'являються щоночі. Хлопець енергійно натиснув важіль майбутнього. Лічильник віків затарахкотів, мов у таксі. Коли він зупинився, Андрійко схвильовано прочитав: 187 тисяч з копійками — і швидко підвівся з сидіння.

Світ, в якому він опинився, був увесь з рожевого скла. Одна над одною підіймалися величезні прозорі зали, освітлені багатьма ліхтарями-кулями. Темно-смарагдові фонтани били з підлоги, вдаряли в стелі, спливали струмками по скляних стінах. І більше нічого не було.

Раптом кулі почали зростати, надуватись і заповнювати зали. Один за одним завмирали фонтани. Раптом найдальша від нього куля, сухо тріснувши, лопнула.

І одразу друга! Андрійко зрозумів: зовні, з якоїсь позагалактичної туманності, хтось ударив рапірою в цей всесвіт куль. Хтось хоче проколоти Андрійкові серце. Тікати нікуди! Як сховатися, коли скрізь тут тільки кулі?

Андрійко перемагає страх і сам вирушає назустріч цій позагалактичній рапірі. Він має рацію. Ось лопнула остання куля. Рапіра доходить до Андрійкового серця, торкається його і раптом стає тупою. Тільки холодне кружальце, наче монета, тисне на груди.

Андрійко кричить. Кричить і прокидається. І прокинувшись, чітко відчуває холодне кружальце не на серці, а на щоці. Він знову кричить і відсовується назад.

Куцик кидає в нього черевиком. Не влучає. В темряві вони обмінюються прокляттями. Андрійко вибігає з кабіни. Він мало не плаче.

Чудова пізня ніч вітає хлопця. Тільки невеличкий шматок неба навпроти — трохи блідіший, а все інше — темно-синя чорнота і зірки.

Тихо. Десь монотонно покрикує якийсь птах. Зрідка щось плескає в озері. З берега вільно долітає хвиля теплого повітря, несучи запахи відцвітаючого жасмину.

Андрійко чекає, доки всі заснуть. Хвилин п'ятнадцять він сидить сам на сам з ніччю; коли Андрійко, нарешті, лягає на свою койку, він уже майже спокійний. Він надивився на зірки.