Четверо в яхті

УТОПІСТИ Й РУМБАКШТАГИ

Різкий вітерець ніс «Аталанту» по справді прекрасному озеру. Хлопці обминули мис. П'ятнадцять хвилин тому їм здавалося, що тут кінчається світ, а тепер перед ними відкрився широкий водний простір, голубий, спокійний, оточений високим сосновим лісом. Часом з лівого боку з'являлася невеличка безліса бухта, облямована невисокими пагорками. Тут і там зустрічалися окремі будиночки. На озері ні душі.

Настрій у хлопців був непоганий: Войтек сподобався одній з сусідок Дендів, і вона продала хлопцям трохи молока та вареної картоплі. Це був великий успіх, бо туристи з'їли і випили все, що було навкруги, — так принаймні твердила жінка. Проте готівкою у хлопців лишилося злотих двадцять. Ну, а Андрійкові, певна річ, дісталося за черговий крик у сні. Пообіцяли повести його до лікаря.

Озерний шлях, досі прямий, тепер наче розгалузився. Хлопці повернули ліворуч. Тут озеро було широке, вітер міцний, і «Аталанта» елегантно накренилася.

Куцик заліз на ніс і вдавав з себе справжнього капітана.

— Три пальці праворуч! — кричав він невідомо кому. — Так, добре, так держати! Лівий фока шкот попустити!

Вони йшли за вітром, і накази капітана летіли попереду яхти, крикливі, мов чайки. Войтек, що сидів біля фока, вже почав бурчати, коли Куцик повернувся до них.

— Хлопці, на курсі справжнє містечко наметів! І пристань!

Усі підвелися і, затуляючи очі рукою, дивилися вперед. Справді, в ущелинці між двома пагорками, порослими сосновим лісом, біліло рівними рядами, мабуть, з тридцять наметів. Над водою виблискував жовтий поміст пристані. Позаду диміло кілька вогнищ.

Хлопці ще не прийняли ніякого рішення, коли з берега їх помітили. Мандрівники не думали, що викличуть таку метушню. Різкі свистки роздерли тишу липневого ранку. Хтось почав бити у великий гонг. Десятки менших, напевно, завбільшки з сковороду, негайно приєдналися до нього. Між палатками забігали загорілі люди. Вони юрмою кинулися до берега, щосили галасуючи.

Це, звичайно, дезорієнтувало хлопців. Вони не без остраху поглядали один на одного. Андрійко пригадав, як описувалось прибуття перших мандрівників на Нову Зеландію, на архіпелаг Фіджі. Там теж починали гонгом, а кінчали тим, що з'їдали непроханих чужинців.

Ці неприємні спогади ще більш посилилися: загорілі люди з берега кинулись у воду. Як виявилося, там стояла ціла флотилія байдарок. Люди з берега парами — чоловік і жінка — вмить посідали в них. Наче крила вітряків, почали махати весла, і весь флот рушив назустріч «Аталанті».

Андрійко глянув на товаришів. Ті теж розгубилися.

— Може, нам повернутися? — запитав він.

Куцик почухав голову.

— Ми нібито нічого такого не зробили, — сказав він, вагаючись.

— Але вони так верещать…

Верещали, справді, страшенно. Хлопці якусь мить чекали.

— Вони радіють, — сказав Здісь.

— Маорійці[10] теж раділи, — вирвалося в Андрійка.

Байдарки тим часом вишикувалися. Двома довгими рядами вони йшли прямо на «Аталанту». Гребці, рівномірно махаючи веслами, почали щось вигукувати.

— Тихше! — шепнув Здісь.

— Вітаємо яхтсменів, ві-та-є-мо яхт-сме-нів! — почули хлопці.

Це вирішило справу.

— Ми не можемо обманути їх надії! — сказав Куцик. — Рульовий, курс на пристань!

«Аталанта» йшла так стрімко, що Куцик злякався за Здіся і його вміння маневрувати. Він нахилився до байдарок і почав кричати, як на вокзалі:

— Увага, увага! Прошу відійти, прошу відійти!

Але байдарки маневрували так, щоб оточити яхту. Здісь крикнув Войтекові:

— До повороту оверштаг!

Войтек пустив свій фок, Здісь пустив кермо, стягнув великий парус. «Аталанта» зробила блискавичний поворот назад і зупинилася метрів за двадцять від пристані.

Словом, причалювання було не дуже красивим: хлопцям довелося гребти своїм веслом-лопатою. Але цей факт аж ніяк не охолодив ентузіазму зустрічаючих…

Аталанта» стукнулась об поміст. Високий сивий загорілий чоловік подав хлопцям руку.

— Нарешті, нарешті! Чекаємо вас уже третій день.

Хлопці злякалися. Вони, безумовно, зрозуміли, що тут якесь непорозуміння. Андрійко вже рот розкрив, але раніше, ніж він встиг щось вимовити, сивий чоловік сказав кілька справді чарівницьких слів:

— Просимо, просимо! Скромно перекусимо. Ранній підйом і свіже повітря — найкращі ліки при відсутності апетиту…

В Андрійка щось ворухнулося в горлі, але Куцик грізно глянув на нього, а Войтек сердито вдарив по нозі.

Мандрівники зійшли з помосту. На землі — дбайливо складена з черепашок, камінців і кущиків якихось рослин з товстим листям — звивалася величезна змія Ескулапа, грайливо заглядаючи в чашу[11].

Помітивши, що хлопці захоплені цим витвором мистецтва, сивий чоловік посміхнувся:

— Це й ваша справа, любі мої!

Хлопці знову переглянулися, вже зовсім ошелешені.

— Ну, бо ви запізнилися! — вів далі сивий. — Людям нічого було робити…

«Люди» оточили хлопців, жартували і щосили кричали.

— Наяди! — гукнув сивий.

Тоді з-за найбільшого намету вискочили чотири молоді дівчини в елегантних чорних купальниках. Вони несли великі вінки з лісових дзвіночків, смолок і якихось жовтих квітів.

Андрійкові здавалося, що це сон. Це не Нова Зеландія, це найсправжнісіньке Таїті! Дівчата ставали навшпиньки, щоб надіти Куцикові і Здісю на голову квітчасті гірлянди.

— А цей такий маленький! — пискнула четверта наяда, невисока, з дуже червоним ротом і симпатичним круглим обличчям. — Ось тобі — найкращий!

Вона наділа Андрійкові на голову красивий вінок і з розгону поцілувала в щоку.

Це також викликало серед присутніх вибух ентузіазму. Андрійко почервонів і примружив очі.

Тим часом сивий чоловік підняв руку, і галас стих.

— Любі! — звернувся він до натовпу. — Нашим дорогим гостям треба трохи спочити.

Люди почали розходитись.

— Прошу! — сказав сивий, відхиляючи крило намету. — Зігмунт! — гукнув він. — Ти теж іди сюди. Прошу!

Хлопці зайшли. В наметі на одіялі стояли тарілочки з закусками, сардинки, салати, домашня шинка, суха ковбаса, круті яйця, холодні котлети.

— Фу! — мимоволі промовив Куцик і проковтнув слину.

— Що ви кажете? — нахилився до нього сивий чоловік.

— Ні, ні, нічого.

— Ну, то сідайте! Вибачте за скромний сніданок. Ви самі винні. Запізнилися на три дні, тому ми були змушені з'їсти паштети й ікру.

Не можна сказати, що цей банкет затягнувся.

Незабаром, трохи освоївшись, хлопці показали, на що вони здатні. Навіть Андрійко спорожнив банку сардинок за три хвилини і сорок дві секунди, серйозно наближаючись, таким чином, до світового рекорду Іхароша[12] в бігу на 1500 метрів.

Зігмунт, якого теж запросили до компанії, був маленький, зовсім лисий чоловічок в окулярах. Раз у раз він намагався щось сказати, але сивий негайно перебивав, нагадуючи, що за їдою про діла не говорять. Андрійко, старанно вимазуючи хлібом рештки олії в банці, спочатку не звертав на це уваги, але згодом, коли він трохи надолужив тижневе недоїдання, чергова спроба Зігмунта почати розмову сповнила хлопця жахом. Він зрозумів, що весь цей ентузіазм, ця гостинність, ці вінки і ласощі дісталися їм помилково, що за ними криється якась справа. Яка? Чим можуть віддячити цим дорослим людям четверо школярів, які вперше мандрують на яхті по озерах, малодосвідчені, без копійки грошей?

Сивий немовби підслухав ці сумніви, бо нахилився до Куцика.

— Перш ніж перейти до діла, може ми домовимось про… Може, у вас фінансові труднощі?

Куцик не вмів виплутатися з цієї дилеми, але вираз його обличчя був настільки красномовний, що сивий чоловік більше не питав його.

— Зігмунт! — сказав він. — Виплати громадянам, що належить.

— Скільки?

Андрійко подивився на Здіся. Той навіть ущипнув його. Андрійко підскочив на місці. Ні, це був не сон.

— Може, за весь місяць? Як ви вважаєте? — звернувся він до хлопців.

Андрійко і Здісь замахали руками. До Куцика нарешті повернувся голос.

— Ні, ні, дякуємо. Справді…

— Ну, то поки що завдаток. По сто злотих кожному!

— Пробачте, за що? — наважився запитати Куцик.

— Ха, ха, ха! За що? Ось тобі й на! — сивий поплескав його по плечу. — Саме за те, для чого ви сюди приїхали.

Хлопці намагалися якось виплутатись, але не вийшло. Сивий і слухати не хотів. А категорично відмовлятися було просто незручно, навіть неввічливо.

Зігмунт видав хлопцям гроші, і кожен розписався про одержання їх. Стурбований Андрійко намагався в квитанції прочитати, в чому справа. Але там було тільки написано: «За роботу згідно з домовленістю».

— Ну, добре! — сказав сивий, коли Зігмунт позбирав свої папірці. — А тепер перейдемо до діла.

У хлопців стиснулися серця. Загадкова історія, нарешті, повинна була з'ясуватися. Андрійко мимоволі відкрив рот.

— Треба сказати, — вів далі сивий, — що я вже хотів телеграфувати у Варшаву. Бо й справді, про все домовилися, визначили дату, а вас і не чути. А тут сімдесят дорослих людей, сповнених ентузіазму. Спочатку я думав, що вистачить поточно-декоративних робіт. Та, на жаль, ці люди виявилися дуже моторними, за півдня вичистили і вирівняли всю територію, навіть склали символічну картинку, яку ви бачили на березі. А через два дні ще з більшим нетерпінням почали вишукувати інше захоплююче заняття. Саме цим і пояснюється той шалений прийом, який вони вам влаштували. Розумієте?

Хлопці нічого не розуміли, але енергійно закивали головами.

— Я радію, що, нарешті, Юзек розв'язав це питання. Радію також, що він вибрав саме вас. Ви молоді, але в цій роботі молодість не перешкоджає. Обговоримо умови: тридцять злотих за годину вас влаштовує?

Хлопці переглянулися, все ще нічого не розуміючи. Сивий же вбачав у цьому ваганні щось зовсім інше і якнайшвидше сказав:

— Звичайно, табірне утримання!

Дальше зволікати не можна було, і тому Куцик вигукнув:

— Так, так, добре!

— Ну, значить, усе гаразд! — підсумував сивий. — Тепер відпочиньте з півгодини, а о першій — за роботу!

Він підвівся і майже виштовхнув хлопців з намету.

Вони стояли під сонячним промінням, серйозно дивлячись один на одного. Безвихідне становище!

За півгодини треба приступити до роботи, а яка це робота — ніхто з них не знає. А найгірше те, що кожне запитання може їх викрити як аферистів.

— Тікаймо! — прошепотів побілілими губами Андрійко.

— Аякже! — Куцик сплюнув. — З грішми в кишені…

— Ну, то залишимо ці гроші. Підкинемо в конверті.

— Авжеж, а сардинки, що ти з'їв? Хороший! Нас тут прийняли, як царевичів, вінки, овації, сніданок, а ти — тікати! Вони ж чогось чекають від нас. Ми їм потрібні…

— Для чого?

Кінець кінцем, хлопці вирішили, що вільні півгодини вони присвятять глибокій розвідці.

Коли за п'ять хвилин до першої вони зібралися на «Аталанті», троє були дуже смутні, а четвертий, Куцик, радісно посвистував.

— Ну? — звернувся він до сумного Андрійка.

— Це лікарі! Всі вони лікарі!

— От і чудово! Попросимо, щоб тебе оглянули. Може, перестанеш лякати нас по ночах. А ти?

— Це, справді, табір, у якому проводять свої відпустки лікарі і аптекарі, — підтвердив Здісь. — Вони мають вдосконалювати свою спеціальність і одночасно займатися різними видами спорту.

— Тут є й студентки, — заявив у свою чергу Войтек. — У суботу навіть мають влаштувати великий тамтам, тобто таїтянський бал.

— Чудово. А що вони хочуть від нас? Знаєте?

Вони здвигнули плечима.

— Справді, — зітхнув Здісь.

— От не щастить! — вигукнув Войтек. — Ці студентки зовсім непогані.

— Тікаймо, хлопці, тікаймо! — шепнув Андрійко.

— Тюхтії ви! — буркнув Куцик. — Чому похнюпилися? Думаєте, що не справимось? Ще як справимось! Андрію, ти підеш перший!

— Ти здурів?

— Чому? Вони хотять навчатися парусному спорту, будь ласка, дай їм теоретичну підготовку. Цю твою румбу, чи як там, ну знаєш? Скільки їх? Тридцять дві? Ось одна година. Потім з векторами, це такі малюнки. Хай кожний по черзі намалює. Ну, хвилина на кожного. Їх сімдесят, ось друга година! А третя — на ці різні гафи, штаги, шляги.

— Але ж це лікарі. Як же я…

Дрібниця, ходімо! Бачиш, вони вже чекають!

Таким чином, Андрійко став інструктором парусного спорту. Підштовхуючи його вперед, хлопці зійшли на берег. Лікарі і аптекарі стояли недалеко, біля кущів ліщини. Побачивши хлопців, один з них голосно крикнув: «У два ряди бігом, шикуйсь!» Потім пролунали ще команди, і, коли хлопці підійшли, сімдесят дорослих людей стояли струнко, дивлячись праворуч, прямо Андрійкові в очі.

Андрійко зупинився, червоний, розгублений, не знаючи, що робити з своїми очима. Куцик, проте, не розгубився, прийняв рапорт, а потім заявив, що тепер вони починають курс парусного спорту.

— Спочатку ви, товариші, повинні, звичайно, пройти теоретичну підготовку. Проведе її товариш Андрій Ваверко. Вільно!

Слухачі одразу ж сіли прямо на землю, пильно дивлячись на Андрійка. Куцик ущипнув товариша і грізно глянув на нього. Іншого виходу не було.

— Прошу, товариші, — почав Андрійко голосом, тоншим, ніж звичайно. — Великі географічні відкриття стали можливими лише після винайдення компаса. І тому ми теж…

Він урвав: ідучи на місце страти, він підготував тільки одне речення з компасом. Тиша була абсолютною. Еі задніх рядах хтось промурмотів заохочуюче: «Правильно!»

Андрійко відчув себе впевненіше.

— Ми теж… — вів він далі, — з компасу… Компас ділиться на румби…

— І самби[13], — вигукнув хтось у задніх рядах, але зразу був засуджений рештою.

— Цих румбів тридцять два!

Тепер Андрійкові стало легше. Найгірше було з вступом. Дійшовши до румбів, він трохи заспокоївся: п'ять хвилин займе тільки перелічення їх.

— Треба їх вивчити напам'ять. Це не важко. Досить тільки запам'ятати, що кожен другий румб має слово «тен», що по-голландськи означає «на»…

— Дивіться! — з захопленням у голосі і погляді зітхнула перша скраю наяда. І Андрійко повірив у її захоплення.

Отак він тягнув ці румби, з завмиранням серця відчуваючи, що в нього, мабуть, є якийсь нахил до викладацької діяльності, бо він оволодів цією юрбою.

— Норд, Норд тен Ост, Норд-Норд-Ост, Норд-Ост тен Норд…

А люди справді слухали, притихлі. Джміль з'явився з-за купки ромашок і низько пролетів над головами, але ніхто й оком не моргнув. Над озером кричали чайки. Андрійко старанно розтягував свої румби: від Норду перейшов на Ост, покотився на Зюйд, знову вліз на Вест.

Коли він скінчив, стихійно вибухнули оплески, такі теплі, що хлопець не витримав і вклонився, мов малюк, що продекламував вірш на якомусь урочистому вечорі. Хвилювання зникло безслідно. Він знав, що говорити, або, вірніше, зовсім не думав про це, певний, що в потрібний момент потрібне слово саме знайдеться.

— Треба вивчити це напам'ять, — повторив Андрійко. — Цього вимагають на іспитах. То, може, хто спробує… Добровольці є?

Мовчання.

— Це так важко! — з великим переляком сказала наймолодша наяда.

— Прошу! — заохочував Андрійко. — Не бійтесь, на випадок чого я допоможу.

— Ну, хіба що так! — зітхнув хтось.

Інший почухав голову і витягнув два пальці.

— Прошу! — вигукнув дружелюбно Андрійко.

— Я хочу запропонувати громадянину інструктору новий метод відповіді. Колективний.

— Прошу! — повторив Андрійко, не зовсім розуміючи, в чому справа.

— Ану, люди! — вигукнув той. — Раз, два, три!

Сімдесят жіночих і чоловічих голосів крикнули:

— Норд!

Раніше ніж Андрійко щось второпав, пролунало:

— Норд тен Ост! — Потім: — Норд-Норд-Ост!

Андрійко стояв і після кожного безпомилкового вигуку його щоки червоніли, а погляд блукав по землі, біля власних гумових черевиків. Хлопець не знав: тікати йому чи провалитися крізь землю? Останнє було б кращим, якби це можна було здійснити.

Вони скінчили, а Куцик наче випадково нахилився до Андрійка і шепнув:

— Ну, шляпа, переходь на вектори! А тепер дякуй!

— Дякую! — слухняно вклонився Андрійко.

— Нема за що! — крикнув хтось позаду.

— Громадянин інструктор так доступно все це виклав! — вибачливо пояснив той, що диригував відповідями.

— А тепер перейдемо до пояснення, з чого складається рух парусного човна.

— Вектори? — спитала симпатична наяда з помітним переляком.

Андрійко кивнув головою, засмучений, що й з цим нічого не вийде. І він не помилився.

— Люди! — вигукнув знову той самий тип, і сімдесят голосів одразу крикнули напрочуд однаково.

— Найбільша швидкість парусного човна буває на бісектрисі кута між напрямом руху і напрямом вітру!

Куцик уже не підходив. Зрадник, він не хотів поділяти з Андрійком відповідальність за провал. Він тільки здалеку робив гнівні міни і показував на снасть «Аталанти». Невідомо, що це мало означати: чи він бажав Андрійкові повіситися, чи радив розповідати про різні типи парусності. Андрійко зітхнув і обрав другу альтернативу.

Та тільки-но він почав розповідати про різницю між бригом і бригантиною, баркою і баркентиною, як його спитали, що таке каравела — бриг чи барка і чим вона відрізняється від корабели. Одна дама хотіла негайно довідатись, яка оснастка найкраща…

Спроба врятуватися штагами і бакштагами не вдалася: люди почали кричати про топенанта. Отже, не лишалося нічого іншого, як оголосити коротку п'ятихвилинну перерву.

Андрійко зробив це і, не помічаючи веселощів серед слухачів, підбіг до Куцика. Той теж почував себе кепсько і навіть не вилаяв Андрійка. Хлопці не промовили й двох слів, як з'явився сивий. Він був розгублений ще більше за них.

— Ви, того, вибачте. Це якесь непорозуміння. Я ж казав, що ці два дні їм потрібна була якась робота. Теоретична підготовка…

— Але вони… вони все… — в Андрійка відібрало голос.

Сивий примирливо посміхнувся.

— Так, теорію, як ви бачили, вони визубрили. Тільки й досі жоден з них не ступав ногою на парусний човен.

— Ну, то що ж робити? — спитав Куцик.

— Знаєте, між нами кажучи, ми думали, що ви почнете з практичних вправ. Ми саме про це просили Юзека. Він обіцяв прислати зразу чотири яхти. Ми навіть здивувалися, що ви тільки на одній…

Куцик скривився. Андрійко чудово розумів його. Після провалу з теорією провал з практикою доб'є їх остаточно.

Сивий помітив це вагання. Він якийсь час наполягав, а коли Куцик спробував вивернутися, посилаючись на відсутність вітру, дивно посміхнувся і хотів піти.

— Добре! — гукнув тоді Куцик. — Зараз починаємо. Здісь!

Здіслав не хотів чути ні про які практичні вправи.

— Не бійся! — шепотів він. — Братимеш по чотири чоловіки. Двох до бакштагів, двох до фоків. І дуже просто. Блондин у Момайнах за півхвилини навчив тебе, так? Якщо лівий шкот фока попустити, то лівий бакштаг виймати. І навпаки. От і все! Подумай, тридцять злотих за годину ні за що!

— Тоді ти краще сам…

— Я не можу. У мене інші справи.

— Наприклад?

— Побачиш.

Кінець кінцем Здісь піддався. Знову зібрали людей. Вони сходилися неохоче, штовхали одне одного, кидалися шишками…

Сивий мусив втрутитися особисто. Присягався, що це вже не теорія, а практика. Вишикували людей в колону по чотири. Куцик подивився на годинник.

— Андрійко засипався! — шепнув він Здісю. — Отже, тобі доведеться з ними помучитися. По п'ять хвилин на четвірку. Роби зміни — з лівого шкота на правий, а потім на один бакштаг, на другий! Чорт з ними!

Безпосередня близькість яхти, нарешті, вплинула на жерців Ескулапа якось стримуюче. Перша четвірка залізла на палубу, наче в храм. Інші скупчилися на березі, чекаючи своєї черги.

— А решта хай приглядаються! — крикнув Куцик. — Так, так, дуже добре. І прошу запам'ятовувати рухи. Це дуже важливо. Рух і темп! Точність!

Здісь стояв на носі. Втягнули фок, але грот не чіпали. І почалося!

— Правий фокашкот попустити! Лівий фокашкот виймати! Лівий бакштаг попустити, правий бакштаг виймати!

— Чуєш, Елю? — штовхнув якийсь аптекар якусь, аптекарку. — Правий фокашкот! Бакштаг! Це зовсім, як у Конрада[14]!

— Так! — підтвердила Еля, але без ентузіазму.

П'ять хвилин навчав Здісь першу четвірку, тримаючи годинник у руці. Всі ці красиві конрадовські команди зводилися до двох зовсім нескладних дій: тягнули шнур і попускали його.

Тому друга четвірка ввійшла на палубу вже без особливого піднесення. У натовпі глядачів почулися нарікання. Куцик покрутив носом і одразу ж десь зник.

Андрійко теж зібрався ретируватись, але з-за наметів його покликав Едик.

Куцик стояв з сивим. Вони уважно приглядалися до Андрійка.

— Цікаво, — сказав сивий. — Ходи-но сюди, друже!

Він узяв Андрійка за підборіддя, наказав подивитися вгору і відхилив йому нижню вію.

— Вже давно? — запитав він Куцика.

— З того дня, коли ми приїхали сюди. Щоночі.

— Ну що ж, скличемо консиліум. Навіть добре складається. Людям нічого робити. Ці ваші практичні вправи…

— О, пробачте! — Куцик дуже рішуче урвав. — Без вступних вправ із шкотами не дозволяється виїжджати на озеро. Такі правила.

Сивий трохи заспокоївся.

— Так чи інакше, значна частина людей не зайнята. Колего Ковальський! — гукнув сивий. — Це наш провідний терапевт класичного, так би мовити, напрямку, — пояснив він. Потім покликав ще Новака, гідротерапевта, Домбровського, фрейдиста, і навіть доктора Рапу — послідовника якогось Карася, відомого гомеопата. Тільки товариш Зихрай, послідовник Павлова, великий спеціаліст по лікуванню сном, не міг прийти, бо саме тягнув праві фокашкоти і ліві бакштаги.

Винуватець цієї метушні, Андрійко, надто пізно зрозумів, що його чекає, щоб зробити організований опір.

Зрештою, хлопець теж був неспокійний: вже три доби його мучили кошмари. В темній кабіні яхти приємний сон ставав дивовижним, жахливим кошмаром.

Саме це він намагався пояснити шановним лікарям, які зібралися біля намету сивого. Зрозуміло, ніхто Андрійкові не повірив.

— Типовий кошмар, — заявив Ковальський, представник класичного напряму, — що виникає, певно, від перевантаження шлунка. Увечері треба менше їсти.

— Навпаки, це буває, коли я ляжу натщесерце! — жалібно вигукнув Андрійко.

Ковальський трохи розсердився, що його перший діагноз виявився неправильним, і, мабуть, щоб покарати Андрійка, почав м'яти йому печінку.

— Болить? — питав він щохвилини.

Як же могло не боліти, коли лапи в нього були, мов у борця, і він завзято намагався засунути їх якнайглибше під останнє ребро!

— Цікаво! — говорив він після кожного стогону Андрійка. — Дуже типово! Скільки тобі років? Сімнадцять? Неймовірно! І вже перші ознаки цирозу!

— Колего! — крикнули гідротерапевт і фрейдист. — Не поспішайте з діагнозом!

Тоді за Андрійка взявся фрейдист, який наказав хлопцеві розповісти подробиці сну. Він розчаровано хитав головою.

— Дивно, дивно. Цілком нетипово. Таких снів не буває при нормальних хворобах!

Потім узявся гідротерапевт. Цей не грався в діагнози, а тільки давав вказівки про якийсь дуже складний душ. Виходило, що Андрійкові треба по п'ять-вісім годин щодня нічого іншого не робити, а тільки поливати себе то тут, то там.

Консиліум нічого не дав. Лікарі встали і вийшли. Сивий пішов за ними. Лишився тільки доктор Рапа.

— Ех, шкода! — зітхнув він. — До Карася б тебе, он ш. о! Він тільки один раз в очі глянув би і все б уже знав. А може, поїдеш, га? Це недалеко, кілометрів сто. Тільки три пересадки — в Пішу, в Августові і Сувалках. За два дні доїдеш.

— А ви самі?.. — спитав Куцик.

Рапа махнув рукою.

— Куди мені! У мене й зілля під рукою немає. Мене тут вважають за знахаря, — незручно якось ходити в лісі і збирати. От якби ви під'їхали в одне місце недалеко звідси, там таке зілля росте, що пальці оближеш. Архидудник болотний зветься! Тільки там він є та ще в Бєло-везькій Пущі. О, це б зразу вилікувало!

— Що ви кажете? — Куцик потер руки. — А де це місце?

— Це таке державне господарство є, Гожиялки. Над Снярдвами.

— Гожиялки? — крикнули обидва хлопці.

— Авжеж! Чому ви дивуєтесь?

— Нічого, бо нам казали, що там…

— Дурниці! — урвав Андрійка Куцик. — Бабські балачки.

— Так, цих балачок там багато. Говорять про нечисту силу. Але зілля — це не балачки. Там озерце є, в лісі. В багно перетворюється, пливуче. Така плівка на озері. Ось там росте цей архидудник. Зривати його найкраще на молодику і потім сушити, але не на сонці, не в печі і не на вітрі. Найкраще сушити на серці.

Хлопці досить багатозначно переглянулись, і старий замахав руками.

— Я ж кажу, що це знахарі… А ви не смійтеся! Стільки речей ще не досліджено. Ну й правильно, що на серці. Бо як сушити дуже швидко, то там різні вітаміни пропадуть, підуть на вітер. Бе-один, чи, може, Бе-три. Ви ж не знаєте. Чого ви так дивитесь?

Старик розгнівався і пішов. Над озером почулися якісь крики. Хлопці прислухались.

Так, це був класичний бунт команди, тільки здійснювався він типово тутешніми методами. Почувся вигук:

— Раз, два, три!

І зразу ж залунало колективне, громове:

— Лівий фокашкот попустити! Правий фокашкот виймати! Лівий бакштаг виймати! Правий бакштаг попустити!

Хлопці побігли до озера.

Чергова либонь десята четвірка сиділа біля борту яхти, невпинно, як галерники, нахиляючись і випростовуючи плечі після кожного «попустити» і «виймати». Виконавши вправи, люди відразу залазили в байдарки і підпливали, лаючи парусний спорт. Здісь стояв на носі і раз у раз витирав спітніле обличчя.

— Шабаш! — вигукнув Куцик і замахав руками, щоб припинити цей бунт.

Люди розійшлися.

— Тюхтій! — звернувся Куцик до Здіся, стукнувши себе по лобі. — Ти не міг сам відпустити їх під три чорти? Бачиш, це ж бунт!

— Який бунт? — пропищав Здісь.

— Ну, це скандування.

— Це з симпатії до мене, — заперечив Здісь. — Бо я охрип від цих команд! А їм дуже подобається.

Куцик махнув рукою. Справді, у них були серйозні прикрості. Незабаром прийшов Войтек. На питання, де він був, відповів ухильно.

— У суботу великий там-там, а ви все зіпсували, — сердито промовив він. — Вас вітали, як царевичів, а тепер ніхто не хоче навіть дивитися на яхту. Скандал!

Важко було сперечатися з ним. Хлопці сиділи на «Аталанті», непевні, чи запросять їх вечеряти, чи виженуть ні з чим.

Але побоювання хлопців були марні. Прийшов сивий і запросив їх до вогнища.

Ні, це була вже не привітальна «скромна закуска», їм дали по мисці супу з крупою і по тарілочці картоплі з консервованим гуляшем. На десерт організували колективні співи, але хлопці на знак Куцика ввічливо подякували і пішли на яхту.

Войтек, звичайно, десь запропастився. Він прийшов, коли хлопці вже лягали спати.

— Твій сивий теж хороший! — сказав Куцикові. — Морочить нам голову, а сам сьогодні вдень послав велосипедиста у Гіжицьк до яхт-клубу вияснити, хто ми такі!

Куцик схопився так швидко, що головою стукнувся об стелю. Інші теж встали.

— Звідки ти знаєш?

— Яке тобі діло? Досить того, що знаю.

Андрійкові раптом стало дуже холодно. Клацаючи зубами, він застогнав:

— Тікаймо, хлопці, тікаймо!

— Тікаймо, тікаймо… — сердито перекривив його Куцик. — По-перше, може, Войтек бреше, по-друге, самі подивіться, куди тут тікати!

Войтек, правда, погрожував, що відплатить за образу, але другий аргумент важко було відкинути.

Смеркало. Молоденький місяць саме зачепився за верхівки сосон на далекому протилежному березі і з кожною секундою все більше потопав у чорній безодні ночі.

На березі палали вогнища ескулапів, і ніч від цього здавалася ще темнішою. Досить відвернутись од вогнища, і навколо нічого не видно — густа чорнота. Тільки вітерець тягнув од води, підганяючи до берега зграю метеликів, що летіли, мов хмара великих сніжинок.

— Як ти втечеш? — повторив Куцик. — За метр нічого не видно. Розіб'єш яхту об перший стрічний корч, а потім заплатиш з власної кишені? Дякую. Якщо навіть Войтек і не бреше, то поки той доїде до Гіжицька і все оформить — мине один день, так? Отже, раніше ніж післязавтра або завтра ввечері їх можна не сподіватися.

Це було настільки переконливо, що навіть Войтек погодився, побурчавши трохи для пристойності. Не лишилося нічого іншого, як лягти спати.

Цього разу Андрійко був спокійний, він ліг без того хворобливого очікування кошмарів, яке з кожною ніччю на яхті ставало все нестерпнішим. Консиліум, незважаючи на повний провал, якось оздоровляюче вплинув на нього, підбадьорив. Андрійко бачив, що пущена кимось ' чутка про зачаровану яхту — очевидна брехня. Бо хоч лікарі і не дійшли між собою згоди, але сама думка про то, що кошмарів можна уникнути за допомогою: а) вечірнього посту; б) обмивання холодною водою; в) зіллям під назвою архідудник болотний — викликала у Андрійка абсолютну певність: сьогодні, нарешті, кошмару не буде.

Лікарі тужливо і старанно виводили біля вогнища пісню про якусь нещасну дівчину. Андрійко навіть не встиг дізнатися, хто ж вона, ця дівчина. Сон був міцний І глибокий, як ніч за віконцем каюти.

Він тривав, здавалося, вічно. І лише після довгої нескінченності якась безпредметна радість оволоділа Андрійковим серцем. Ось-ось, відчував він, його спіткає щось дуже важливе, щось чудове.

Це чекання дедалі зростало. Він таки не помилився.

На далекій грані темряви блиснув рожевий вогник. Андрійко напружив зір і побачив.

Здалеку, освітлена рожевим сяйвом, ішла наяда, та, з солодким обличчям, що наділа на нього вінок. Серце в Андрійка билося неспокійно, дихати було важко.

Наяда підійшла. Її обличчя освітлювала посмішка. Вона посміхалася до нього, Андрійка! А потім нахилилась і поцілувала його.

Андрійко витягнув руки, з усієї сили схопив її і притулив до своїх мужніх грудей.

І раптом — жахливий вибух, розпачливий крик.

Андрійко прокидається. Вся команда вже на ногах. Ліхтарик Куцика світить прямо йому в очі. Хлопці регочуть.

Біля самого свого обличчя Андрійко бачить чудові оксамитні очі, довгу морду з чорним ґудзиком носа і великі чорно-білі обвислі вуха. І посмішку, підлесливу, самовіддану, боягузьку посмішку найгіршого з собачих підлабузників.

Андрійко схоплюється з койки. На підлогу летить Суламіф. Противна, брехлива, вона негайно прикидається, ніби надзвичайно задоволена цією подією. Махає хвостом, крутить мордою. Навіть скиглить тихенько, така щаслива, така мила, така покірна, слухняна і лагідна.

— Ось твої віяла! — кричить Здісь і показує на пухнастий хвіст, яким собака тепер нечутно підмітає підлогу.

— Ось твої пацюки! — кричить Куцик.

Тоді в Андрійка промайнула думка:

— Це вона, це вона! Я зразу говорив! А ви казали, що це хтось із нас. Ну, з цією їжею….

— Якраз, ти сам казав! Ти казав, що пацюки!

— Це все одно! А ви казали, що хтось із нас…

Що робити з собакою? Починається сварка. Войтек пропонує негайно подарувати її підлим ескулапам. Власне кажучи, всі згодні з цим, крім Андрійка. Бо, незважаючи на те, що Суламіф зробила з нього посміховище, хлопець не відчував до неї неприязні. Андрійко уявляв собі останні три дні її життя. Налякана Франковяковою, вона тікає і ховається на яхті. Боїться всіх, голодна. Під час того післяобіднього відпочинку вона краде всю їжу. І мусить ховатися, коли чує страшенну лють потерпілих. А вночі в неї прокидаються муки сумління. І кого вона вибирає своїм повірником? До кого йде, шукаючи великодушності? І це щоночі, незважаючи на першу, другу і третю невдачу!

Тому Андрійко намагався захистити її. Це було не так легко. Суламіф — паскудна злодійка, це заперечити неможливо. У неї гидкий характер — це видно з того, як вона крутить хвостом. Сама Франковякова попереджала про неї.

Власне кажучи, Андрійко міг аргументувати лише одним: це собака Франковяків. Не можна ж кидати їх власність напризволяще! Хлопці розбивали його без труднощів, твердячи, Що Франковяк буде дуже вдячний за те, що позбудеться цієї тварюки. Запевняли, що вона знайде шлях назад.

Хлопці ще не розв'язали питання, коли Здісь сикнув, наказавши мовчати. На березі почувся спів. О диво, лікарі ще співали! Котра ж година? Минуло щонайбільше десять хвилин з моменту, коли вони заснули.

Але не цей спів збудив чуйність Здіся. Вони вийшли на палубу. Ніч була темна, тільки відблиск вогнищ пофарбував у кривавий колір щоглу «Аталанти». Хлопці прислухалися до цієї ночі.

Вже пролетіли зграї метеликів-одноденок. Вітерець став дужчий. І ось він приніс до хлопців слова: «Поворот оверштаг!»

Войтек ліктем штовхнув Едика. Куцик закусив губу… Вони чекали хвилин п'ять.

— Може, це там, на головному шляху? — промурмотів Куцик.

Тепер уже не було сумніву.

— Праворуч очерет, агой! — почувся близько чийсь голос.

1 зразу інший, трохи далі:

— Праворуч очерет…

Потім ще далі:

— Праворуч…

Потім четвертий, ледве чутний:

— Право…

Пісня на березі затихла. Куцик оцінив, нарешті, ситуацію і блискавично прийняв рішення.

— Весло! — шепнув він до Андрійка. — І ніяких балачок! Тихо! Здісь, Войтек, ставити грот!

Сам він вискочив на поміст, швидко відшвартував

«Аталанту», відштовхнув її і в останню мить скочив на палубу.

Грот блискавично злетів на щоглу. Залишаючи Войтека кріпити фал, Здісь схопив кермо і шкот.

Нічний різкий і холодний вітер зразу налетів на них, перехилив яхту на правий бік.

О спасенна швидкість! Тихо, неначе велика біла сова, «Аталанта» проминула вогнище і потонула в темряві.

1 тільки тепер учні Ескулапа і Андрійка помітили, що яхта зникла.

— Люди! — почувся вигук. — Румбакштаги втекли!

Ось як назвали їх ті, хто десять годин тому надівав на них вінки! Хлопці, причаївшись на «Аталанті», чули все. Яка цінна форма пізнання життя! Від скількох ілюзій врятовується той, хто має можливість непомітно бути на дискусії щодо його особи.

— Румбакштаги втекли! — заверещали дівчата.

— Ні! — крикнув хтось. — Цього не може бути!

— Зігмунт! — вигукнув сивий. — Утекли!

— Як це? — кричав Зігмунт. — А аванс?

Хлопці переглянулися.

— Що ж! — процідив крізь зуби Куцик. — Відішлемо їм якось. А тепер швидше, швидше!

Здісь натягнув парус, «Аталанта» накренилася ще дужче. Войтека послали на ніс виглядати ескадру, що мала прибути з нічної пітьми.

Берег був за кілька сот метрів, коли там з новою силою спалахнуло вогнище. А потім почулася пісня:

Румбакштаги втекли,

табір веселиться!

— Не лови гав, не лови гав! — шепотів Куцик до Здіся. — Чого ти заслухався?

— Дикуни! — люто процідив рульовий.

Андрійко виліз на кабіну. Відвернувшись од невдячної суші, хлопець намагався пронизати поглядом темряву ночі.

Він не бачив нічого. Тільки чув якийсь соковитий шелест, немовби краплі густого дощу падали у воду. Цей шелест наближався до «Аталанти» так швидко, що Андрійко розібрався тільки в останню мить.

— Дерева! — крикнув він. І справді, перед ним виникла висока чорна перешкода, яка п'ять секунд тому здавалася йому хмарою. Це сріблясте листя осик шелестіло, мов краплі дощу.

«Аталанта» різко повернула назад. І в цю ж мить ніч вибухнула прокляттям:

— Ідіот, йолоп! Куди ти лізеш? Міхал, право на борт! Який дурень! Я ж тобі казав іти за мною! Ну, чого мовчиш, Міяльський?

— Агой, слухаю, капітане! — крикнув хтось далеко позаду.

— Міяльський? Ну, а тут хто швендяє, хай йому чорт?

— Тсс! — сичав Куцик. — Грот униз! Тихенько!

Наче біла хмарка, без шуму, сповз на палубу парус.

Високий очерет був зовсім близько. По інерції вони в'їхали в зарості очерету. Стебла його поскрипували під натиском корпуса. Там, причаївшись, стримуючи подих і молячись, щоб Суламіф не зрадила їх, хлопці переждали поспішаючу до ескулапів ескадру. Одна за одною пропливли перед ними чотири яхти з гострими високими парусами. Тоді мандрівники знову підняли грот і рушили вперед, навмання, прямо в пащу безмежної ночі.

Хлопці спали довго, бо тільки на світанку зважилися кинути якір. Сонце вже припікало, коли, нарешті, Андрійко, позіхаючи, розплющив очі і одразу ж вийшов з кабіни.

«Аталанта» стояла посеред мікроскопічної бухточки. Дві купи очерету і між ними вузький прохід, крізь який просвічувало велике озеро. Ближче до них розкинулась ціла лука, заросла кущиками трави з бридким зубатим, паче пилка, листям. Навколо було повно квітучих жовтих і білих водяних лілій. Солодкий задушливий запах нерухомо висів у цій розігрітій, безвітряній бухті. Повітря дзижчало тисячами ос, що кружляли над очерети. Було дуже парко.

Андрійко взяв весло і намагався якось підштовхнути «Аталанту» до берега, але тут була трясовина. Довелося підмовитись од цього наміру, бо він побоявся посадити яхту на мілину.

Це була перша прикрість того дня. Нарешті хлопці прокинулись і години дві підштовхували яхту веслом, аби тільки вибратися з цієї пастки. Вітру тут зовсім не було.

Кінець кінцем, вони дісталися до берега, порослого густою вільшиною. Прикриті гіллям від набридливого сонця, хлопці зупинились і розпалили вогнище. За годину вони вже їли набридлу манну кашу, цього разу, на щастя, не пересолену. Андрійко непомітно віддав усю свою порцію Суламіфі.

Потім хлопці оглянули околиці. Виявилося, що вони причалили до вузького берега півострова, що відділяв бухточку від головного шляху озера. Пройшовши сто метрів повз високу вільшину, хлопці вибралися до справжнього озера.

Причаївшись у кущах, вони дивились, як одна за одною, нахилившись і торкаючись поверхні води кінцями бомів, мчали яхти. В одній з них вони впізнали кількох ескулапів. Це викликало безглузду сварку, що зайняла у них всю решту дня.

йшлося, звичайно, про аванс. Андрійко вважав, що його треба повернути. Куцик — навпаки. Адже вони не просили грошей, а навіть відмовлялися. Так, але вони обдурили ескулапів, вдаючи кваліфікованих інструкторів парусного спорту. Ні, хлопці ж зовсім не вдавали, вони жодного слівця не збрехали. Це ескулапи умовили їх стати інструкторами!

Здісь ніяк не міг простити їм отих «румбакштагів», щохвилини плювався, цідив: «Дикуни!» і підтримував Куцика.

Але Войтек, як це не дивно, став на бік Андрійка. Мало того, він навіть брався особисто віднести ескулапам гроші. При такому розподілі голосів сварка тривала довго і невідомо, чим би вона закінчилася, якби не випадкова зустріч з якимось рибалкою, що причаївся в заростях прибережної лози.

Виявилося, що хоч хлопці всю ніч блукали по озеру, від ескулапів вони відійшли лише на кілька кілометрів. Табір містився біля сусідньої, значно більшої бухти.

Одним з останніх аргументів Куцика було те, що вони не знають адреси ескулапів і до табору, мабуть, далеко. Тепер вже Войтек тріумфально глянув на Едика: суперечка закінчилася перемогою чесності.

Куцикові довелося здатися. Тільки на закінчення він наважився уколоти:

— Добре! — сказав. — Віддамо їм гроші. А самі будемо жебракувати! Або доїти корів! Ви, часом, не чули, тут нікому не потрібні доярки? — звернувся він до рибалки.

Той не зрозумів іронії.

— Доярки ні. Але косити сіно треба, наприклад, у Гожиялках. Там, як завжди, провалилися з сінокосом.

— В Гожиялках? — крикнули тепер усі четверо.

— Авжеж, у держгоспі.

— А це далеко?

— Не дуже. Прямо озером. Потім ліворуч, на Снярдви. І там зразу видно.

— А ви там бували?

Рибалка не зрозумів. Що там особливого, в Гожиялках? Тільки що господарюють погано.

Андрійко намагався викликати його на розмову, але саме щось почало смикати червоно-білий поплавець, і хлопці, збентежені демонстративною нехіттю рибалки, мусили замовкнути. Рибалка витягнув маленьку срібну рибку, роздумував, тримаючи її на долоні, а потім кинув назад в озеро.

Увечері вони знайшли в рюкзаку конверт і написали: «Від румбакштагів — 370 злотих» — вартість проведених практичних вправ Куцик і Здісь усе-таки відрахували — і Войтек зібрався в дорогу. Він попросив когось для компанії.

— Андрію! Андрію! — вигукнули ті двоє. — Він так хотів віддати ці гроші!

Андрійкові довелося погодитися. Вони рушили. Незабаром вибралися з порослого вільшняком півострова і ввійшли у високий сосновий бір.

— А ти знаєш, де їх шукати? — спитав Андрійко. Войтек здвигнув плечима.

— Тепер вечір, і вони зараз почнуть співати. А тут акустика така, що за п'ять кілометрів чути.

І справді, коли через кілька сотень метрів хлопці зупинилися, прямо перед ними серед пишних мідних стовбурів величезних сосон сумно пролунала зворушлива пісня: «Зайди ж, сонечко».

— Вони, ясно! — промовив Андрійко.

— Тихо! — шикнув на нього Войтек і повернувся спиною до «Сонечка». Андрійко зробив те саме. Раптом почулося чиєсь прискорене дихання, швидкі дрібнесенькі кроки і навіть щось схоже на цмокання. За хвилину приземкуватий чорно-білий силует небезпечної Суламіфи виринув із-за куща ліщини. Вона побачила хлопців, зупинилася, а потім почала страшенно махати хвостом, крутити головою, словом, демонструвала найвище захоплення з приводу такої приємної зустрічі.

Войтек не дав себе обдурити такою надмірною чулістю.

— Марш додому! — заверещав він. — Марш!

Суламіф присіла, опустила голову і спідлоба благально дивилася на Андрійка, весь час махаючи хвостом.

— Геть! — Войтек притупнув ногою.

— А чому? Може, нехай іде з нами?

— Божевільний! Що ти вигадав? Думаєш, ми ввійдемо до них через тріумфальну браму? Про нас сповістять герольди?

— Ну, ні. Але собачка…

— Ти нічого не розумієш! Ми повинні прокрастись і підкинути конверт сивому в наметі! А може, ти хочеш поговорити з ним? Чи з тими, що приїхали на чотирьох парусниках? Вони подякують тобі за сардинки, не бійся!

Тільки тепер Андрійко уявив собі всю операцію. Прикрий дрож пробіг по його шкірі, незважаючи на теплий вечір. Хлопець уже не захищав небезпечну Суламіф. Войтек схопив шишку і кинув у собаку. Суламіф страшенно запищала, відскочила на два кроки, потім знову повернула голову до хлопців, не втрачаючи надії.

— Щоб вона гавкала або ще щось, коли ми будемо біля намету? Геть!

І Войтек кинув палицю, затупотів, вдаючи, що біжить до собаки. Суламіф заскиглила і зникла.

Хлопці йшли далі, прямо на пісню. Ліс був рідкий, з невисоким підліском, головним чином, ялівцевим. Акустика тут чудова. Коли, нарешті, пісня стихла, хлопці чітко почули об'яву конферансьє, яка обурила їх обох.

— А тепер на честь наших милих гостей ансамбль наяд виконає танцювальну фантазію під назвою: «В полоні у румбакштагів»! Акомпанує жіночо-чоловічий хор!

Хлопці йшли навпростець, мелодія, що саме залунала попереду, притягувала їх, наче магніт. Слів було небагато:

Лівий фокашкот виймати,

правий бакштаг попустити!

Потім те саме, тільки навпаки. Треба визнати, що ця словесна монотонність непогано відтворювала монотонність незабутніх вправ Здіся.

Хлопці не витримали і побігли. За кілька сот метрів опинилися на краю мальовничої галявини, де відбувався концерт.

Визираючи з-за великих кущів ялівцю, хлопці побачили людей, які, на щастя, сиділи до них спиною. Перед публікою, на фоні вечірнього озера, саме виконувався танець.

— Чорти! — промурмотів Войтек. — Для нас вони не могли постаратися!

Видовище, хоч і одноманітне, мало свою принадність. Чотири наяди граціозно вигиналися, наслідуючи нескінченні вправи натягування і відпускання шкотів та бакштагів. Глядачі оцінили цей показ дуже високо. Безустанно здіймалися аплодисменти і сміх, причому аплодисменти були призначені для наяд, а сміх — для нещасних румбакштагів.

— От чорти! — знову промурмотів Войтек. — Почекайте!

Але чекати довелося їм самим.

— Слухай, — сказав Андрійко, — адже саме тепер, коли всі тут… біля намету нікого…

— Не вчи вченого. По-перше, ще не стемніло. По-друге, там, напевно, є наглядачі. А по-третє, я знаю, що роблю…

Сутінки над галявиною густішали. Бухта набирала вчорашніх теплих рожево-коричньових відтінків. Далеко, біля того берега, на фоні сивіючого очерету, пропливав самотній лебідь.

Андрійко дивився на всі ці красоти природи, сповнений гіркоти. Наяда з солодким обличчям вигиналася перед прибулими, кожним рухом висміюючи його, Андрійка. Відоме з багатьох книжок твердження про жіночу зрадливість набуло тепер терпкого присмаку особистого досвіду, ставало знанням життя. І тому Андрійко знову штовхнув Войтека, щоб зараз же якось помститися…

— Чекай, я знаю, що роблю. У мене тут є свої ходи. Незабаром Андрійко міг побачити, що то за ходи.

Балет наяд, нарешті, закінчився. Після гучних оплесків дівчата сіли серед глядачів. Войтек рачки поповз ближче до них, наказавши Андрійкові тихо сидіти на місці.

Андрійко стежив за товаришем. Войтек опинився за якихось десять метрів від однієї з наяд, чорнявої, худої і розпатланої. Кілька хвилин він сидів не рухаючись, напевно, хотів могутнім поглядом примусити її обернутися. Але наяда й не думала цього робити. Саме починався наступний номер програми.

На жаль, і він був зв'язаний з румбакштагами. Противний конферансьє почав читати вірші на злобу дня.

… Але командир наш сивий

Був аж надто милостивий.

Зігмунт теж його послухав,

Торбу грошей їм убухав.

Хлопці гроші похапали

Й тої ж ночі повтікали…

Сміх, що вибухнув тепер, був, мабуть, обернено-пропорціональний вартості цієї бездарної творчості. Наяди аж качалися по траві.

І тоді Войтек так само рачки рушив назад до Андрійка. Хвилину хлопці сиділи мовчки. Потім Войтек сплюнув.

— Ну їх к чорту. Ходімо!

Тим часом стало темно. Хлопці вибралися з галявинки і через ліс підійшли до наметів.

На жаль, Войтек мав рацію. Правда, постів біля наметів не було, але кілька жінок метушливо бігали від найближчого вогнища до намету сивого.

— Хай йому чорт! — вирвалося в Андрійка.

— Тихше!

Хлопці зрозуміли, що тут готують їжу, і їх охопила нова хвиля мук. Напевно, тут мала відбутися друга частина великого там-таму.

Досить було послухати, що говорили жінки.

— Пані лікарко, холодець застиг?

— Гелено, що з майонезом?

— Салат є!

— Не відкривай, не відкривай! Це в останню мить. В таку спеку ікра за годину зіпсується.

Вони обмінювались також коментаріями іншого характеру.

— Ну й хлопці на цих яхтах. Не такі, як ті небораки!

— Та й ті нівроку. До двадцяти років не дожили, а як спритно діяли. Так довго умовляли сивого, доки він-не виплатив їм по сто злотих. Ти чула, він розповідав, як вони просили! Три дні, кажуть, не їли… Хулігани!

Хлопці переглянулися. В Андрійка промайнула думка: більше не чекати, а сунути конверта цим мегерам прямо під ніс. Хай подавляться, підлі брехунки! А самим тікати. Хіба ці баби доженуть?

Але Войтек стримав його. І дуже вчасно. Між наметами промайнула фігура сивого.

— Ну що там, любі пані? Бо в нас уже кінець! Всі чекають бенкету.

— Ах, ні, ні! — заверещали жінки. — Ще півгодинки. Ще тільки майонез і крем.

— Що ж робити? Змилуйтеся!

— Поспівайте! Ви ще багатьох пісень сьогодні не виконували.

Сивий, нарікаючи, підкорився, а жінки почали метушитися ще більше.

— Ходімо, — понуро шепнув Войтек, — подивимося, що з цим бенкетом.

Перебігаючи від стовбура до стовбура, хлопці пішли ліворуч.

— Добре, що ми прогнали цю прокляту Суламіф, — прошепотів Войтек. — Ми ж би й кроку не ступили.

— І яке щастя, що в них теж немає…

Тільки-но Андрійко сказав це, як позаду затріщали гілки, і — який жах! — почулося гарчання. Андрійко пополотнів і глянув на Войтека; той теж був переляканий.

— Песику, песику! — прошепотів Андрійко без будь-якого почуття людської гідності. Гарчання стихло. Знову тріщать гілки і з-за кущів вилазить насмішкувата морда небезпечної Суламіф. Знає, бісова дочка, що її прихід не викличе ентузіазму, але намагається вдавати, паче нічого між ними не сталося, наче й не кидали в неї шишок і палиці. Суламіф вигинається, махає хвостом, потім перевертається на спину і витягує лапи вгору.

Войтек уже хотів ударити її ногою, але Андрійко стримав його.

— Ти збожеволів? Наробить вереску на весь ліс!

Войтек підкорився. Люті, голодні, розчаровані в усьому, хлопці рушили туди, куди жінки носили різні каструльки і тарілки.

Це було недалеко. Ще з десяток сосон, і хлопці дісталися на край великої галявини, схожої на ту, де стояли намети. З трьох боків галявина була оточена лісом, а з четвертого виходила на велику, застиглу у вечірній тиші бухту. У лісі горіло три великі вогнища. І в їх червоному мерехтливому світлі відбувся фінал цих драматичних подій.

Саме тут підготували бенкет на честь справжніх яхтсменів, а не тих смішних румбакштагів. Андрійко і Войтек відзначили, що енергійні жінки доклали великих зусиль, щоб зробити справді чудовий бенкет.

Хлопці побачили два концентричні кола. Досить велике зовнішнє коло було викладене з простирадел, на яких стояло кілька десятків судків з ложками. Купи хліба прикрашали своїми бірманськими пагодами білизну цих імпровізованих скатертин. На шматках паперу лежала сіль.

Цю майже спартанську простоту компенсувало внутрішнє коло. Тут хлопці побачили справжні скатертини, і тарілочки, і столові прибори, покладені згідно з етикетом: виделка ліворуч, ложки й ножі праворуч. І навіть дрібнесенький доказ естетичних почуттів упорядниць: лісові дзвоники біля кожного прибору.

А найголовніше — «скромна закуска»: опалові холодці, товсті корали мисливських сосисок, запліснявілі дрюки копченої ковбаси, глиби експортної шинки і ще купи різноманітного м'яса; потім риба: короп, фарширована щука, копчені і мариновані вугри, знамениті сардинки, що дуже скромно почувають себе по-сусідству з червоно-фіолетовими лососями і чорними перлинками ікри.

Були й солодкі страви: якісь коржики, бабки, свіжий крем у салатничках, різні киселі в каструлях, цукерки й шоколад.

Була, нарешті, й рідина. В бутлях — переважно безбарвна, а в графинах — кольору благородної крові, тобто голубувата і вишнева.

А серед цієї розкоші, пильнуючи, щоб хто не потягнув бува із таких скарбів, прогулювалися поважні жінки, перекидаючись різними зауваженнями і підганяючи молодших, тих, що саме кінчали терти якісь майонези і дмухали на ще не застиглі телячі ноги.

Матрони не шкодували коментарів і на адресу хлопців.

Вони все базікали про сучасну молодь, про її жадібність до грошей, до втіхи і забав, повторювали мерзенний наклеп сивого і Зігмунта, ніби хлопці вижебрачили ці чотириста злотих. І, нарешті, сталося те, від чого серце в Андрійка стислося і, мабуть, стало схоже на маленьку висушену ізюминку.

Срібний голосок задзвенів серед палаток, і, допитуючись, чи все вже готово, біля вогнища з'явилася четверта наяда з солодким личком.

Вона, мабуть, користувалася особливою симпатією найповажнішої з жінок, яка погрозила їй пальцем і загриміла ласкавим баритоном:

— Не терпиться сороці, правда? Танцювати хочеться? Знаю, знаю, когось уже примітила!

— Ой тітонько! — солодко писнула наяда.

— Так, так, хлопці як на підбір! А який же?

— Ой тітонько! Той загорілий, схожий на малайця! І зветься Алі!

— От сорока! А ще вчора тому малому закрутила голову! Я ж бачила!

І тут сталося найстрашніше. Наяда запитливо глянула на жінку.

— Якому?! Що ви, тітонько…

— Ну тому, найменшому…

Наяда не могла пригадати. Коли, нарешті, тітонька розповіла про епізод з гірляндою і поцілунком, про той самий епізод, який лишився в душі Андрійка найсолодшим спогадом, наяда навіть не посміхнулася.

— Ах, це! — сказала вона байдуже і знову почала розхвалювати Алі.

Андрійко і Войтек сиділи за кущем ялівцю. Суламіф поводилася дуже ввічливо — сидячи на задніх лапах, дивилася вперед, на гидку наяду. Щоки в Андрійка горіли, немовби їх палило якесь немилосердне нічне сонце. Хлопець дивився в землю. Войтек поплескав товариша по плечу, потім сплюнув і сказав:

— Чорт з ними!

Андрійкові стало ще неприємніше. Щоб не розплакатись, він простягнув руку, погладив Суламіф і сказав з тією гіркотою, яку дає сумний життєвий досвід.

— Ах, Суламіф, Суламіф! Наскільки вірніша ваша собача дружба! Тільки ви вірні до кінця.

Суламіф глянула на нього, помахала хвостом, ствердно хлопнула вухами. А потім одразу ж підвелась, потягнулася, вигинаючи догори зад, позіхнула і рушила вперед, до жінок.

Войтек намагався схопити Суламіф, але тільки-но простягнув руку, як вона озирнулася, підібгала хвіст і рушила підтюпцем і за мить була вже на галявині, біля найближчого вогнища.

Найгірше те, що її помітила наяда.

— Ах, песик! Який красивий! Ну, йди сюди, песику! Ну, йди сюди!

У цієї невірної наяди був такий приємний голос, що якби Андрійкові довелося бігти до неї, то він, мабуть, почав би вигинатися від задоволення. Суламіф немов ошаленіла. Швидко підбігла до дівчини і навіть стрибнула вгору, не діставши до рота наяди щонайбільше на кілька сантиметрів.

Наяда схопила собаку в обійми, тулила своє личко до чорно-білих пухнастих вух Суламіф, тиснула її щосили, щебетала, наче до немовляти:

— А хто це такого маленького загубив? Таке красиве, таке маленьке! А голодне, мабуть! Ось тобі, любий, ось!

Суламіф за все життя не чула стільки ласкавих слів на свою адресу. Вона виявилась нестійкою перед цим. надміром ніжності, зовсім розклеїлась і почала навіть стогнати від задоволення.

Андрійко відразу хотів утекти, але Войтек силоміць затримав його, і тепер хлопець мимоволі спостерігав ці взаємні ніжності двох істот, які його зрадили. Він дивився на викрутаси Суламіф, бачив, як її годували шматочками хліба.

Яке ненависне лицемірство! Адже навіть манної каші він не їв, а віддав цій підлій Суламіф.

Але ось почулися голоси, і з-за наметів з'явилися перші ряди запрошених. Попереду, звичайно, йшли справжні яхтсмени, насамперед Алі.

Хлопці догадалися про це по його справді східному обличчю і особливо по поведінці наяди. Руки, які щойно обнімали песика, самі розтулилися. Дівчина стояла, мов статуя, і дивилася на Алі.

Коли всі зібралися, вперед вискочив сивий. Тримаючи ліву руку десь біля підшлункової залози і гордо вимахуючи правою, він почав промову. І в цій промові сивий знову почав проїжджатися по румбакштагах, протиставляючи їм справжніх яхтсменів, які… і так далі, і таке інше…

— Чортів брехун! — шипів Войтек. — А хто нас умовляв?

Сивий, звичайно, обійшов мовчанням цю справу. Він почав знущатися з Андрійка. І таки викликав бажані наслідки. Присутні, в тому числі і солодка наяда, сміялися.

Щоки в Андрійка палали… Він не міг навіть глянути на Войтека. Не міг бачити людей, які зібралися на бенкет. Хлопцеві здавалося, що всі дивляться на нього, бачать його за цим потворним кущем ялівцю.

Він охоче втік би на «Аталанту». Але Войтек стримував товариша: адже вони ще не підкинули конверта. От як почнуть їсти, сичав на вухо Войтек, тоді швидко до палатки сивого…

Отож Андрійко сидів під кущем, мимоволі все чув і страждав. Не знаючи, що робити, він дивився в землю. Потім глянув на біле коло простирадел. І тоді пересвідчився, що на світі таки існує вища логіка речей! Він побачив месника.

Сивий усе говорив, люди слухали і сміялися.

А Суламіф, яку спустила на землю наяда, саме починала діяти. Вона поволі, ввічливо пройшла через прохід у зовнішньому колі, не звертаючи ніякої уваги на пагоди із скибок хліба.

Дійшовши до внутрішнього кола, Суламіф зупинилася, вагаючись, і навіть помахала хвостом. Їм здалося неправодподібним, що стільки смачних речей лежить так близько, що досить тільки висунути язика. А може, тут якась пастка?

Проте здоровий реалістичний погляд на світ переміг ці пережитки темної метафізики. Вона нахилила голову і за спиною невичерпного промовця взялася до роботи.

Суламіф, як і годиться на бенкеті, почала з ікри; але ікра їй не сподобалася, може, тому, що там не було тартинок з маслом і шматочків лимона. Тому вона тільки облизала її і перейшла до риби.

Тут Суламіф, звичайно, вибрала щуку: фарширована, значить, без кісток. Андрійко, сповнений надією, дивився на витівки Суламіф. А Войтек шепотів щохвилини:

— Так їм і треба! Так їм і треба!

Суламіф не обмежилася рибою і перейшла до м'яса. Вона витягла з холодцю найбільший шматок м'яса, перекинувши при цьому найближчу пляшку.

Але промовець надто розійшовся, глядачі надто сміялися, щоб помітити небезпечну Суламіф. Та, зрештою, вона була бездоганно вихована: їла тихенько, не плямкаючи, не сьорбаючи!

Промовець балакав і балакав. Суламіф їла і їла.

Неспокій стиснув серце Андрійка.

— Слухай, хіба маленький собака може стільки з'їсти? Суламіф ще захворіє!

— Нічого, нічого! — прошепотів Войтек. — У маленьких собак гумові шлунки.

Проте Андрійко неспокійно крутився і навіть тихесенько посвистував. Та Суламіф, звичайно, не звернула на це ніякої уваги.

Нарешті промовець зробив широкий жест рукою і підсумував:

— Тому запрошуємо вас на цей скромний бенкет…

Усі одночасно глянули туди, куди їх так гостинно запрошував сивий, і обличчя у всіх різко змінилися. Досі вони були солодкі, з посмішкою. А тепер в очах світилися подив, переляк, гнів, ненависть… Кілька десятків чоловік одразу закричали…

Суламіф тільки-но взялася за десерт і лизнула крем. Крики осадили її на місці. Суламіф підняла морду, по якій текла біла рідина.

Всі дальші події тривали кілька секунд. Як це часто трапляється в таких випадках, потерпілі самі значно збільшили свої збитки.

Бо, незважаючи на всю місткість свого шлунка, Суламіф не з'їла всієї вечері, приготованої для кільканадцяти обранців внутрішнього кола. Залишилось і кілька шинок, і лосось, і сардинки, і курка в желе. В крайньому разі можна було б навіть зняти зверху шар ікри, змоченої собачим язиком. Зрештою, ніхто навіть не бачив цього святотатства. Ікра виглядала так, наче її ніхто не чіпав.

Словом, бенкет, звичайно, не був би таким пишним, але в кожному разі він міг би відбутись, якби не паніка.

Всі вмить кинулися в атаку на собаку.

Суламіф хоч і нажерлася, але зберегла блискавичний рефлекс. Вона вмить одвернулася, з гідною подиву холоднокровністю схопила кількаметрову мисливську ковбасу, що лежала скручена на блюді, і кинулась тікати.

Це зухвальство ще більше розпалило переслідувачів. Тітонька, яка зразу вирвалася вперед погоні і, здавалося, от-от схопить її за хвіст, необачно наступивши на кінець ковбаси, втратила рівновагу і впала на землю. Тортикова наяда кинулася на допомогу тітоньці. Її товариші-яхтсмени жваво приєдналися до дії. В таборі зчинився справжній розгардіяш.

Войтек озирався, шукаючи сивого. Але керівник табору десь зник. Поблизу блукав тільки лисий Зігмунт.

Тоді, нарешті, Войтек вискочив із-за куща, схопив лисого за руку і, перш ніж той схаменувся, затягнув його за кущ ялівцю. Тут, трохи затинаючись, Войтек поспішно сунув йому в руку конверт, наказав перелічити гроші і навіть зажадав квитанцію.

Лисий слухняно все це виконав, та коли хлопці відпустили його, вискочив на галявину і почав кричати:

— Рятуйте! Бандити! Румбакштаги!

Кілька чоловік підбігли до нього. Зігмунт махав конвертом і все кричав:

— Грабіжники! Сунули мені це в руку!

Андрійко глянув на Войтека. Той кивнув головою. Хлопці скочили вперед, в темряву ночі. На галявині почалася ще одна погоня — за грабіжниками нового типу, які мають зухвальство совати своїм жертвам в лапу гроші.

Погоня однак була невдала, і хлопці без особливих зусиль відірвались од неї.