Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

З партизанів у регулярну армію

Зачатком кінного полку Чорних запорожців стала кінна сотня при 2-му Запорозькому полкові, яким командував полковник [Петро] Болбочан.

Кінну сотню, як і 2-й Запорозький полк, було сформовано в Житомирі по відступі з Києва. Разом із Німцями брали участь у боях за Київ, а далі [полк пішов] на Ромодан — Миргород — Полтаву. Командиром сотні був військовий урядовець [Іван] Благо. Сотня складалась із 3 чот: на 1-й чоті був хорунжий [Борис] Шевченко, на 2-й чоті — поручник Климко, на 3-й чоті — хорунжий Сисун; бунчужний — Гаєвський Хведір. Сотня налічувала до 50 шабель.

Старшини й козаки з російської армії переважно були піхотинці. Табору сотня не мала, бо тоді воювали переважно в потягах. Від Житомира до Полтави — в боях без відпочинку, тому не було змоги приймати охочих служити у війську.

У Полтаві полк простояв від 27 березня до 3 квітня 1918 р., що дало змогу значно поповнити свої ряди. Там же зголосився до штабу 2-го Запорозького полку і я зі своїми 12 партизанами — всі на конях і добре озброєні. Всіх нас прийняли до кінної сотні козаками — через брак старшинських посад. Я зі своїми людьми потрапив до 2-ї чоти поручника Климка.

Вже другого дня чота під командою поручника Климка була вислана в роз'їзд на м. Перещепина, а я зі своїми партизанами — в чоловий патруль. Перед містечком нас обстріляли. Залишивши частину патруля перед Перещепиною, я з рештою городами вийшов на тили ворога. Взяті у два вогні, червоні кіннотники змушені були відступити. Взяли 4 полонених, у тому числі й одного комісара. Полонених відіслав до командира чоти, а сам залишився вартувати. Повернувшись вечором, довідався, що поручник Климко звільнив полонених, взявши викуп із жидівського кагалу, бо серед полонених був один жид. Вчинок Климка не був нам, партизанам, до вподоби.

Вернувшись до Полтави, довідались, що Благо передав сотню сотнику Римському-Корсакову, бувшому кіннотнику російської армії. З квітня вийшли з Полтави на Харків і після бою в районі Люботина зайняли місто. Того ж дня під вечір до Харкова вступили й Німці. Полк — у резерві. До сотні зголошується багато добровольців, переважно старшини. Відчувається брак коней і сідел, яких чомусь не забрали з Полтави.

10 квітня 1918 р. посідали до потягів. 13 квітня прибули до Лозової, а 14 квітня після короткого бою зайняли Олександрівськ. 2-й Запорозький полк у повному складі побував на Хортиці, де на місці бувшої церкви поставили хрест із надписом: "Новітні Запорожці своїм предкам". В Олександрівську зустрілись з УСС і мали шану гостити в полку Василя Вишиваного.

18 квітня рушили потягами на Мелітополь, який по короткім бою був зайнятий нашою піхотою. Захворів поручник Климко, й обов'язки командира чоти почав виконувати я.

21 квітня передові частини Запорожців наблизилися до Сиваського залізничного мосту, який на світанку другого дня несподівано зайняла 1-ша сотня під командою сотника [Михайла] Зілинського (часом пишуть Зелінський. — Ред.). Кінна сотня брала чинну участь у наступі на Джанкой.

Після короткого побуту в Криму 2-й Запорозький полк на жадання німців мусів залишити півострів як "неукраїнську територію". До сотні прилучилося понад 50 кримських татар із кіньми і зброєю, але невдовзі вони вернулись у Крим.

3 травня завантажились у потяги і цілим полком прибули до Сватової Лучки на Старобільщині, де змінили Німців, і стали на охорону кордону.

З кінцем травня більшовицькі відділи кінноти силами до чоти, а часом і більші почали прориватися на наші тили і грабувати людність, вбивати священиків, учителів та інших. Полковник Болбочан наказав своїй кінноті відповісти тим самим. У цих наскоках у скорому часі була без конкуренції 2-га чота, яка робила рейди до 50 км на ворожі тили. Не завше "совхози" були без охорони, часом доводилось і з боєм вриватись, але чота, як усі сміливі, завше мала щастя і не верталась із порожніми руками, а зі здобиччю: зброєю, кіньми, досить часто приводила полонених.

Бої на Чернігівщині

У кінці вересня полк переїхав на Чернігівщину. Штаб полку і кінна сотня розквартирувалися в м. Воронок. Піші курені несли охорону вздовж кордону, змінивши Німців. Як у Воронку, так і у прикордонній смузі мешкали кацапи-старовіри, які на нас спочатку дивилися кривим оком, але з часом полюбили, бо козаки не робили їм кривди.

Майже щоночі 2-га чота творить засідки вздовж кордону з метою ловити контрабандистів та комуністичних агентів, яких не жаліла для нас Москва. Засідки не завше були успішні, бо ті, хто переходив кордон, переважно не мали нічого при собі.

У розмовах з місцевим населенням довідалися, що цукор переносять у довгих кишках, пошитих із полотна, які обвивають навколо голого тіла. В першій же засідці затримали близько 30 жінок і дівчат, яких довелося перепросити та докладно обшукати, що дало понад 300 кг цукру. Такі полювання чота робила майже щоночі.

У скорому часі большевики почали провокаційні напади на наші відділи, що стояли на кордоні. Спочатку малими відділами, а потім сотнями і полками. Найчастіше нападали на 1-й курінь, проти якого стояли "землячки" — Таращанці й Богунівці. Ці напади курінь під командою сотника Зілинського, що був одним із найхоробріших старшин у війську, відбивав з великим втратами для ворога. У половині жовтня 2-га чота була приділена до 1-го куреня. Почалася тяжка служба. Від світа і до вечора чота — на патрулях, а вночі — постійно тривога. Треба признати: Богунівці й Таращанці билися добре.

Одного жовтневого дня пізно ввечері чота повернулася з розвідки, не встигли ще розсідлати і заоброчити (нагодувати. -Ред.) коней, як на східньому краю містечка [залунали] густа стрілянина, розриви гармат і "ура". Впродовж ночі пару разів атакували нашу піхоту, яка всі атаки відбивала. На світанку густі лави ворожої піхоти почали наступ не тільки зі сходу, а й з півдня та півночі. Телефонічний кабель зіпсований. Сполучення зі штабом полку нема. Десь о 9-й годині ранку всі застави відійшли в район церкви й цвинтаря, що на західньому краю містечка. Курінь оточений. Сотник Зілинський скликав нараду командирів сотень, на яку покликали й мене.

Командири сотень були такої думки, що найкраще пробиватися, залишаючи Картушин. Вислухавши командирів сотень, сотник Зілинський запитав, скільки маємо ранених, яких треба нести на ношах. Таких було понад 30 люду. Отже, поранених не кинемо, будемо боронитися далі, а пробиватися будуть кіннотники, які спровадять (приведуть. — Ред.) поміч, а ми до того часу протримаємося, набоїв у нас досить.

Завдання кінноти — яром, що починався за цвинтарем, виїхати з оточення, а натрапивши на ворога, шаблями пробити собі дорогу. їхати до штабу німецького полку, що стояв за вісім кілометрів від Картушина, та повідомити про бій куреня. Коротка команда — і чота рушила риссю в напрямі яру, а далі галопом. Ворожа піхота вже доходила до виходу з яру, ще пару хвилин — і треба було би пробиватись, а так дістали пару сальв із рушниць, якими було поранено двоє коней. Залишивши чоту із заступником, аби пантрував і тривожив ворога, я сам із трьома козаками погалопував до німецького штабу. Повідомив німецькому командирові полку про тяжке становище куреня і те саме полковникові Болбочану. Німці мали резервний курінь, який негайно вирушив на Картушин.

Перший раз нам, кіннотникам, довелось оглядати як союзникам наступ німецької піхоти. Ляндштурмісти — діди, а темп маршу як у молодиків. Дійшовши на лінію нашої чоти, Німці розвернулись у лаву і, не залягаючи та не стріляючи, рушили далі. За піхоту все робили тяжкі кулемети, скеровані вглибину, що давало можливість безперервного вогню. Опір червоних зламався. Німці прискорили ходу. Час від часу було чути "санітет!", а лава все посувалася, не затримуючись, уперед.

Пораненими опікувалися санітари. Ми, з бувшої російської армії, так не вміли. Перший поранений — і все зупинялося, щоб довідатися — хто? А довідавшись, з півдесятка землячків лишалося, щоб винести з поля бою. Не дай Боже поранених із десяток — і вже не було кому наступати.

Використавши відступ червоних, кіннотники проскочили тим же яром до куреня. Прибувши до сотника Зілинського, я попросив дозволу наступати разом із Німцями, бо був певний, що наш курінь залишиться і далі не піде. Від командира куреня почув, що його сотні, не чекаючи на Німців, уже переходять у наступ, а кіннотники забезпечать ліве крило. Пару хвилин — і курінь рушив у наступ, і то так бравурно, що ворог на цілій лінії почав відходити. Бракувало, правда, співдії вогню з рухом, бо всі кулемети були в першій лінії і не стріляли понад голови власної піхоти.

По виїзді на східній край Картушина побачили ми понад 20 трупів, роздітих догола, у страшний спосіб змасакрованих (понівечених. — Ред.). То застава 1-ї сотні билася до останку. Над'їхав сотник Зілинський зі своїм штабом. У тому часі з городів почали виходити в поле ворожі піхотинці, близько 50 люду. Давши їм можливість відійти від тинів, кіннота під проводом сотника Зілинського заатакувала. Полонених не брали. Помстилися за заставу з першої сотні…

У цій атаці був тяжко поранений у груди сотник Зілинський, а також двоє кіннотників.

У бою під Картушином 1-й курінь втратив понад 50 % свого складу — забитими і раненими. Найболючішою втратою полку було поранення сотника Зілинського, найхоробрішого старшини полку, що свого часу в Криму форсував Сиваш.

Кінна чота відвезла вбитих і поранених до Воронка, де мав відбутися похорон, у якому взяв участь німецький генерал дивізії, котрому було підпорядковано і наш полк. Під час похорону Німець зробив перегляд залишків 1-го куреня, а також нашої чоти, якій подякував за бій, а для мене знайшов і нашою мовою слова: "Ві кращій офіцер, дякую!"

Після цього бою полковник Болбочан затвердив мене командиром чоти, бо до того часу я був на підстаршинській посаді як чотовий.

Наступного дня після похорону мене вислали з патрулем на відтинок 2-го куреня. Виконавши завдання, патруль повернувся десь опівночі до Воронка. Дощ, темно, що й не видно кінських вух. їхали трактом, обсадженим і півсотлітніми липами. Коні йшли охоче, як звичайно додому, до теплої стайні. Десь уже поблизу Воронка мій кінь Ізгнанник почав хропіти та відходити назад, те саме робили й коні козаків. Я скочив з коня, бо був певний, що перед нами якась перешкода, яка страшить коней. Зробивши пару кроків, відчув, що хтось стоїть переді мною. Витягнув руку вперед і злапав когось теж за руку, мокру і холодну…

Зіскочило з коней ще пару козаків і при світлі сірників побачили з півдесятка повішених та якісь забудови. Здогадалися, що це цегельня, 4 кілометри від Воронка. Вивели коней у руках на тракт і там уже посідали. Не пройшло і півгодини, як знову опинилися перед повішеними. Пробував пускати інших коней, але блукання повторювалось. Так блукали ми до світанку. В'їхавши у Воронок, спробував пожартувати з козаків, що вони не висіли на перекладині, а виглядають мов з неї зняті, але котрийсь огризнувся, порадивши самому заглянути у дзеркало… Заборонив я оповідати про наше блукання, аби козачим звичаєм нас не висміяли, бо хто ж повірить у щось подібне? Пополудні з тими ж козаками вибрався я до цегельні, аби поховати повішених. Виявилося, що ми блукали одним слідом і зробили коло, мов циркулем креслили.

У перших днях листопада 2-й Запорозький полк був спозований (знятий з позиції. -Ред.) німцями і розмістився в районі Воронка на відпочинок.

Протигетьманське повстання

12 листопада 1918 р. посідали в поїзд і через Харків мали їхати на Вороніжчину, щоб з'єднатись із рештою бригади [Зураба] Натієва.

У Харкові полк затримався. Оголошено бойову готовність. Простояли два дні. Вечором 17 листопада до нашого поїзда прибув полковник Болбочан, коротко поінформував старшин про необхідність зміни режиму і видав накази: 1-ша і 3-тя чоти патрулюють у місті, а 2-га чота має заарештувати генерала [Олександра] Ліґнау, командувача Харківським корпусом. Даючи цей наказ, полковник Болбочан двічі підкреслив, щоб арешт відбувся в "білих рукавичках", бо, можливо, генерал Ліґнау захоче співпрацювати з нами.

Вивантаживши чоту з вагонів, попровадив її до штабу корпусу, що його охороняв рій піхоти із двома вартівниками на брамі. Роззброєння пішло легко, бо нас прийняли за своїх. Викликаний ординансовий (тут і далі: черговий, вартовий. -Ред.) старшина з пістолем на грудях підвів нас до дверей кабінету генерала. Залишивши старшину під вартою козаків, що ввійшли до штабу, постукав у двері, а перед тим сховав пістоля та поправив на собі одяг, бо пригадав про "білі рукавички".

Почувши дозвіл, увійшов, став струнко і промовив:

— Пане генерале, полковник Болбочан пропонує вам присягнути на вірність Директорії.

Генерал хвилину застановився і відповів:

— Я присягав ясновельможному пану Гетьманові і йому служу — робіть, що вам наказано!

[Тоді я] сказав увійти двом козакам, які з голими шаблями стали при дверях. Попросив дозволу генерала зателефонувати до полковника Болбочана та доповісти про відповідь генерала. Дістав новий наказ — по зміні чоти піхотою, яка мала надійти, роззброїти московський відділ, розквартирований на тій же вулиці у школі. Полковник попередив, що там майже самі офіцери, яких можна взяти тільки зненацька. Прийшла зміна, котрій передав охорону. Взяв одного підстаршину з охорони генерала Ліґнау, який допровадив спішену чоту до казарм. З вартою обійшлося без жодного пострілу хоч командир варти пробував тікати, та хлопці зловили його.

Командир варти провів до казарм, і від нього довідалися, що офіцери мають зброю в залах. Увійшовши в один із них, де спало до тридцяти офіцерів, без попередження відкрили вогонь із ручного кулемета у стелю… Офіцери, зірвавшись із ліжок, ганяли по залу в одній білизні, а деякі й без неї. Заскочення було цілковите. В решті залів залишилася зброя, а офіцери повтікали через вікна, без одягу.

Впродовж ночі майже без втрат із нашого боку було роззброєно корпус, а точніше, його кадри. Передавши зброю і полонених піхоті, що підоспіла, чота отримала наказ патрулювати місто, а також приготуватися до маршу на Полтаву.

20 листопада рушили ми разом із 2-м куренем сотника [Івана] Дубового на Полтаву, яку й опанували разом з повстанцями.

Наступного дня прибув полковник [Петро] Болбочан разом зі своїм штабом і рештою сотні. Вночі мене викликали до штабу, де отримав наказ арештувати комуністичний штаб, який містився в одній із шкіл на околиці Полтави.

По тривозі підняв чоту і риссю під'їхав до школи. Силою увірвались усередину і знайшли там близько 20 люду — штаб із [Миколою] Шинкарем на чолі. Перевели трус, знайшлося багато короткої зброї та велика кількість грошей. Серед арештованих було дві жінки, які пробували агітувати козаків, намовляючи їх звернути зброю проти своїх старшин, які є "панськими прихвоснями".

Відпровадили всіх до штабу, де і здали гроші. По короткому часі — новий наказ: пустити по Ворсклі — під лід — комуністичних проводирів, а в тому числі й Шинкаря. Посадовивши всіх разом, 5 чоловік, на штабовий віз, рушили до річки. В дорозі Шинкар зіскочив з воза і кинувся тікати вздовж вулиці, а потім вскочив у подвірко. Ще на вулиці я встиг з коня двічі в нього вистрелити, а потім із двома козаками, зіскочивши з коней, побігли вслід. Саме перед тим випав сніг, і сліди Шинкаря було видно. Через пару кроків, уже в подвірку, на слідах була кров, а чим далі — більше. Сліди вели до провалля, що густо поросло дерезою, під якою вже снігу не було, і сліди зникли. Облазили всі закутки — зник як камфора.

Повернувшись до штабу, доповів, що завдання виконано не цілковито, бо Шинкар утік. Довелось від полковника Болбочана вислухати: "Як від вас утік над Ворсклою, то у другого зробив би те ще біля штабу".

25 листопада чота отримала наказ іти на Решетилівку, Білоцерківку і Миргород, де вступити в розпорядження командира 2-го куреня, який їде туди залізницею. Цей наказ дуже нас втішив, бо майже вся чота складалась із Миргороддів і була надія побувати вдома. В Решетилівці до чоти приєднались повстанці, близько 50 люду, всі на добрих конях, більшість кіннотники з бувшої Російської армії. Чота була однаково одягнута, всі в черкесках, а повстанці — від селянських кожухів і до панських хутер з єнотовими комірами.

Ранку другого дня рушив на Білоцерківку. Під час маршу поділив своє військо на три чоти і призначив командирів. Своїх козаків, яких було 34, поділив поміж чотами. Проїхали ми з десяток кілометрів, як від сотні із 3-ї чоти виїхало троє їздців і галопом помчали до поблизького хутора. Всі троє в хутрах — повстанці. На голосне "назад" двоє вернулось, а третій, махнувши рукою, галопував далі. Пустив і я свого коня навперейми повстанцеві й, догнавши, звалив коня разом з їздцем та, зіскочивши, почав ручкою пістоля вчити дисципліни…

У міжчасі сотня поділилась на дві частини, які стояли одна проти другої з рушницями, готовими до стрільби. Повернувшись до сотні, розпочав із питання:

— Хто дозволив виступати зі строю? Всі на свої місця!

Далі по черзі, кожну трійку, з пістолем у руках:

— Кому і що не подобається?

Усі були задоволені, всім подобалось…

— Бунчужний підбере на сотенний віз побитого!

Як виявилось, був то "отаман" повстанців, а в сотні чотовий 3-ї чоти.

Сотня з піснями рушила в дальший марш. Заночували на хуторах поблизу Білоцерківки, маючи в містечку свій патруль. Удосвіта — збірка, і до мене під'їхав учорашній "хрещеник" із забинтованою головою і по-службовому запитав, що має робити далі. Почувши, що має й далі виконувати обов'язки командира чоти, від'їхав. Не встигли вийти з хутора, як під'їхав козак зі скаргою на командира 3-ї чоти, від якого дістав за спізнення. Дістав ще й ВІД мене, аби не запізнювався та що поминув службову дорогу. З того дня усі були рівні.

Зайняли Білоцерківку, в якій до нас прилучилося ще 12 кінних повстанців. Від селян довідалися, що близько двох сотень білих Москалів прямує із Кременчука на Білоцерківку, на вечір, правдоподібно, будуть тут. Кортіло прийняти бій. Але сотня ще не в руках, не зіграна. Відійшли на поблизькі хутори, залишивши в Білоцерківці заставу з хорунжим [Михайлом] Бензиком.

Перед світанком Москалі атакували та примусили хорунжого Бензика відійти до сотні, залишивши двох козаків пораненими. Сотня в повній готовності чекала світанку. Розвиднілося. Вислані патрулі на Білоцерківку були обстріляні й відійшли. Наказав спішитися 1-й чоті, яку зміцнив трьома ручними кулеметами, та наступати чолом на Білоцерківку, а сам із рештою сотні пішов в обхід. Москалі не прийняли бою і відійшли на Миргород, залишивши наших двох поранених козаків повішеними на стовпах. З того часу не щадили й ми Москалів. Надвечір під'їхав патруль із Полтави з наказом штабу полковника Болбочана вертатися до Полтави.

Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової

Після боїв із біло-Москалями в районі Миргорода у другій половині грудня 1918 р. кінну сотню було відкликано до Полтави, де у штабі полковника [Петра] Болбочана отримали наказ завантажитись у вагони і негайно вирушити на Костянтиноград — Лозову. Подальші накази — вже в Лозовій. У дорозі (одна станція перед Костянтиноградом) до мене прибув старшина, який доповів, що піший полк, сформований у Ромнах, під командою полковника [Михайла] Крата, мітингує і не хоче битись проти Махновців, які, мовляв, теж за революцію (тут і далі йдеться про 33-й Охтирський піший полк. — Ред.).

Зв'язавшись із полковником Болбочаном телеграфом, я запитав, що маю робити. Відповідь була короткою: "Зробити порядок, а як — вам там видніше". Від старшини, що за дорученням полковника Крата просив допомоги, було відомо, що Роменський піший полк має понад 1000 багнетів, 12 важких кулеметів, бронепотяг і свою кінну сотню. Наші сили — понад 80 шабель, а спішившись — 60 люду при трьох легких кулеметах…

Викликав командирів чот і наказав вивантажуватися. За 15 хвилин сотня вже стояла готова до маршу. План мій був такий: підійти до станції, спішитись, одною чотою зайти на другий бік ешелонів і там зайняти позицію, а самому із двома кулеметами опанувати вокзал, а потім обеззброїти піхоту у вагонах. Ручні кулемети — вздовж перону — на перший постріл відкривають вогонь по вагонах. У чотах було по дві ракетниці з великим запасом ракет.

Десь по 3-й годині ночі підійшли під станцію, і, як сподівався, — жодної охорони з боку мітингуючого полку. Вислав патрулі в напрямі міста і Лозової. Сотня спішилася. Чота рушила на оточення, а решту попровадив до вокзалу. Почекальні виявилися порожніми. В кімнаті телеграфіста на підлозі спало близько десятка піхотинців і, сидячи в кріслі, старшина. На команду піднесли руки догори і віддали зброю. Старшина згодився показати вагони кулеметної сотні, бо кулеметники правили цілим полком і, мабуть, були комуністами.

Вийшли на перон. Тихе доручення:

— Від середини в лаву, кулемети на становища!

Чоти бігом виконали наказ і залягли вздовж перону. З десятком козаків і зі старшиною з піхоти пішли до вагона кулеметників, щоб у першу чергу обеззброїти їх.

Коли я проходив повз особовий вагон, хтось із нього вистрілив і легко, по шкірі, поранив мене в ногу. Цей постріл став сигналом для відкриття вогню з нашого боку. Затріскотіли кулемети, рушничні сальви і десятки ракет у повітрі. Видно мов удень. У вагонах — метушня і дикий рев переляку… Потрібно було аж три червоні ракети, щоб кіннотники зупинили вогонь. По хвилині заграли важкі кулемети бронепотяга, видно спросоння.

Старшина з піхоти, що був нашим провідником, взявся піти до панцерки, щоб припровадити її командира. В супроводі кіннотників по хвилині привів командира панцерки, який, довідавшись, що болбочанівці роблять порядок, дуже тим утішився і попрохав у нас пару наших козаків про всяк випадок… Оточивши старшинський вагон, взялись ми за кулеметників, але їхні вагони вже були порожні, залишилися зброя та пару убитих і поранених. Прихильники комунізму повтікали. З решти загонів зібрали до 300 чоловік піхоти, а інші зникли. Наказав замкнути мітингуючих симпатиків Махна у вагони і виставити варту.

Вислав дві чоти в кінному шику до казарми Костянтиноградського полку, який налічував до 500 багнетів і теж мітингував та не виконував наказів полковника Болбочана. Наказав стягнути чоту, що оточувала бронепотяг, аби мати хоч щось під руками. Невдовзі почувся регіт. Це кіннотники побачили піших — мокрих і в болоті. Бідолах мало не затоптали сотні втікачів. Не диво, що їх зустріли реготом.

На світанку повернулися чоти з казарм Костянтиноградського полку і доповіли, що казарми порожні — військо розбіглося. Підстаршина, що пильнував обеззброєних, прохав дозволу відчинити хоч люки у вагонах, бо обеззброєні подушаться. Справді, передав куті меду, бо замкнув і люки, і двері, маючи по 100 людей у вагоні.

Наказав випровадити з вагонів і вишикувати в ряди. По короткій промові запитав, хто хоче служити Директорії. Виступило щось із ЗО люду, а решта мовчали. Наказав кожного десятого вивести вперед. Не знаючи, що їх чекає далі, з рядів почулися голоси, що "будемо вірою і правдою служити у війську, аби на цей раз дарувати"… По-батьківськи покарав і відпустив їх на всі чотири сторони.

Діставши телеграфічне сполучення, доповів про все полковникові Болбочанові, який на кінець розмови, жартуючи, сказав: "Як так будете воювати і з Махном, як з цими двома полками, то напевно по пару днях і Махна привезете в клітці. Старшин Роменського полку відішліть до Полтави, а також і зброю".

Після наведення порядку наші сили значно збільшилися, до нас прилучилась кінна сотня Роменського (33-го Охтирського. -Ред.) пішого полку, яка мала до 50 шабель, із досить добрими кіньми, панцерний потяг, щоправда імпровізований, але мав гармату і шість важких кулеметів, усі з обслугою, та 30 піхотинців, що добровільно до нас перейшли, — їх приділив до панцерки як десант.

Командиром панцерки призначено чотового [Гриця] Бурбу, а його помічником став бувший командир панцерки хорунжий [Іван] Дерев'янко. Сотня по прилученню Роменців зросла до 150 шабель. За наказом полковника Болбочана сотня мала розгорнутися у дивізіон і негайно вирушати до Лозової та підпорядкувати собі всі частини, які там перебувають. Втримати Лозову до прибуття [Омеляна] Волоха з гайдамаками. Того ж таки дня ще перед полуднем рушили на Лозову. В дорозі поділив я військо на дві сотні: 1-ша сотня — хорунжий [Олександр] Богаєвський з Роменського полку; 2-га сотня — хорунжий Недригайло; ординансовий старшина — хорунжий [Василь] М'якота з Роменського полку.

Попереду валки їхав наш панцерний потяг, на який я пересів, бо ще на панцерці не воював.

Вранці прибули до Лозової. Виставивши забезпечення, скликав нараду командирів частин, які прибули з великим запізненням. Майже всі були кадрові старшини бувшої Російської армії. Чисельний стан їхніх відділів — до 3000 багнетів, 4 гармати і понад 200 шабель. На всі мої питання відповідали з усмішкою і нехотя. Я їх розумів, бо на командира їм накинули хлопчину- 23-літнього поручника, і то військового часу. Сидів мов на голках. Раптом від гуку посипались шибки з вікон, і всі командири почали вискакувати із залу, в якій була нарада. Пішов і я слідом, дякуючи в душі Махнові, що виручив мене з дурного становища. Наша панцерка била по ворожому бронепотягу. Вислав хорунжого М'якоту до сотень, аби вивантажилися з вагонів та чекали наказів.

У панцерці хорунжий Дерев'янко, якого всі звали "дядя Ваня", що невідомо коли встиг поголити свою голову, залишивши за вухом шматочок волосся, котрий мав правити за оселедець (усі ми в той час мали оселедці), запропонував відійти пару сотень метрів, щоб набрати розмаху.

— А потім повною парою — назустріч Махновцям!

Спосіб виявився добрий. По кількох пострілах махновський бронепотяг дав "задній хід" і почав тікати, — як видно, прийняв нас за порожній паротяг. Відігнавши [махновців] без жодного пострілу на другу станцію в напрямі на Павлоград, повернулися до Лозової. На станції — тільки наші кіннотники, а кадрові командири зі своїми полками відступили в невідомому напрямі. По виході з Лозової вислав патрулі, щоб умісцевити ворога (з'ясувати, де він. — Ред.), бо на нараді нічого про ворога не довідався.

Пройшовши з 15 кілометрів, затримались на хуторах поблизу ст. Юріївка, де, за відомостями селян, мав бути ворог. Надійшла наша панцерка. Повернулися патрулі, які повідомили, що Юріївка зайнята ворожою піхотою і там же броньовик. Вислав нову серію патрулів із завданням вийти на тили ворога. По здобуттю зазначених пунктів — ракетами дати знати про це.

Дивізіон має рушити, як стемніє. Не доходячи до Юріївки, наша передня сторожа була обстріляна кулеметним та рушничним вогнем. Сотні спішились і почали наступ. У тому часі на тилах ворога зблиснули ракети, на які ми відповіли.

Ворог перервав вогонь і почав тікати, кидаючи зброю. Полонені зізналися, що не варто було битись, бо і так оточені з усіх сторін. Майже кожен Махновець мав дороге хутро, а також багато грошей, які рахував на фунти. Признавалися відверто, що награбували в Катеринославі.

Наказав кінноті залишити Юріївку і відійти на хутір, де було легше забезпечитись і меншими силами, а сам — на панцерку і повернув до Лозової. Від хорунжого М'якоти довідався, що частини, які були зникли, вернулись і розташувалися на старих місцях. Скликав нову нараду, хоч була вже третя ніч без сну.

Тільки сів, щоб з'їсти вечерю, як приходить хорунжий М'якота з доповіддю, що начальник депо відмовляється робити дрібний ремонт нашого паротяга.

Заарештувати!

Вже арештований, чекає за дверима.

Привести сюди!

У цей час почали сходитися командири частин. Привели під багнета-мп і начальника депо. По короткій доповіді переконався, що він Москаль і СТОВІДСОТКОВИЙ комуніст. Справа з ним була коротка…

На цій нараді командири відповідали вже без усмішки і навіть вставали при моїх запитаннях. З недовір'ям слухали, що мої кіннотники рвуться в бій. Одноголосно твердили про поганий моральний стан своїх людей. Таємниці, чому мої рвуться в бій, я не зрадив, бо сам довідався пізніше, що охоти додавали ті фунти грошей, що їх мали Махновці.

Вночі повернувся на панцерці до дивізіону та знову скликав нараду старшин. Подальший наступ — у напрямі Павлограда. Перед світом пішли патрулі, а вслід за ними сотні. Так провоювали ми три дні, майже без втрат з нашого боку, застосовуючи тактику оточення, беручи полонених і військову здобич.

До Павлограда лишилося неповних 15 кілометрів. У Лозову прибули передові частини гайдамаків. Від них довідалися, що отаман Волох має прибути на другий день. Того ж дня поїхав і я до Лозової, щоб передати відтинок. З нас, Болбочанівців, ще ніхто Волоха не бачив. Не хотілось вірити, що дядько в розхристаному кожусі є отаманом, улюбленцем нашого уряду… Ми звикли до статечних, підтягнутих старшин 2-го Запорозького полку та до джентльмена полковника Болбочана, а тут якась мара у вошивому кожусі.

Привітавшись, доповів про ситуацію на нашому відтинку та що фронт тримаю до ранку. Хто нас змінить? Волох відразу заявив, що він скасовує наказ полковника Болбочана і затримує нас при собі. На моє питання, хто ж нас змінить, відповіді не дочекався…

Підтягнувши ешелони ближче до фронту та стягнувши піхотинців з десанту, що патрулювали на станції і в місті, посадовив усіх на панцерку і наказав вирушати до дивізіону.

Вечором сотні, повантажившись, відійшли до Лозової. Я лишився з панцеркою, щоб прикрити відхід піхоти.

Удосвіта вже мали гостя — махновський броньовик, який прилип до нас і не давав спокійно відійти. Довелося знову застосувати тактику "пустого паротяга". У "махновця" здали нерви, і він почав відходити. Перед станцією почав ревіти мов несамовитий: жадав, щоб нам перед носом переставили віхи (стрілки) та скерували на запасний тор. Майже на повному ходу вдарили в потяг, що стояв на нашій дорозі. На станції було повно махновської піхоти, котра відкрила по нас вогонь, на який і ми відповіли з обох бортів…

Чотовий [Гриць] Бурба запропонував причепитися до валки та відірвати від неї пару вагонів і подивитися, що в неї всередині. Не встиг я дати згоди, як Бурба вже маніпулював при буферах. По хвилі доповів, що все готове…

Задній хід, але в'язання тримали, другий раз — те саме. Що буде, як не витримають при нашому паротязі? От Махновці натішаться…

Виручив "дядя Ваня": відштовхнувши машиніста, вів дав такий задній хід, що ми попадали. Поволі панцерка рушила з негостинної станції.

Усім було цікаво, що нам Бог послав. За кілька кілометрів затримались і козаки, мов груші, посипалися за здобиччю до вагонів, яких виявилося вісім, усі запломбовані.

Мов на замовлення дістали те, чого найбільше потребували. Удвох вагонах — сукно. Ясно-сіре — на черкески, а чорне — на штани. У трьох вагонах — цукор, один вагон із цукерками "Жорж Борман" відомої перед війною фабрики в Харкові, а в решті вагонів — якісь машини і щось із піввагона пудри "Лебяжий пух", яку наказав викинути як непотріб, але козаки запротестували. З їхніх слів виходило, що дівчата на селі вже віддавна використовують звичайну крейду, а за "Лебяжим пухом" пропадають. Переконали мене, і пудра залишилася.

Виставивши забезпечення, переночували на ст. Юріївка. Вночі повернувся хорунжий Недригайло, який з кіннотою побував на першій станції за Лозовою. Вдосвіта нас розбудили вибухи гранат. Два махновських бронепотяги атакували нас. Відстрілюючись, рушили на Лозову. Перед входовими віхами затрималися, щоб дати змогу гайдамакам приготуватися зустріти гостей.

Ворожі гранати рвалися поруч з нашою панцеркою. Треба було відходити, щоб не стати ціллю для махновських гармашів. На ходу бачили, як Волох у розхристаному кожусі виводив своїх гайдамаків назустріч ворогові. Не попрощавшись, рушили і ми доганяти нашу кінноту.

За цих майже два тижні, що ми провели в боях з Махновцями, а до того ж майже без втрат з нашого боку, стерлася будь-яка різниця між козаками. Вже не було повстанців з Решетилівки чи Білоцерківки, вже не було Роменців чи регулярних, були тільки Болбочанівці. Правда, ми ще різнилися одягом, але була надія, завдяки махновському сукну, що і ця різниця зітреться невдовзі. Вдалий добір старшин, насамперед командирів сотень, спаяв в одне ціле ще донедавна таких різних людей.

Дивізіон ім. Петра Болбочана

У Полтаві, у штабі отримали наказ переїхати до Кременчука, де й закінчити формування. Полковник Болбочан виїхав до Києва, викликаний урядом.

Повернувшись, у перший же день вирішив одноманітно одягти весь дивізіон. Наказав вишукати найкращих кравців, яких привели до канцелярії.

— Скільки заробляєте в день? У нас дістанете подвійно — плачу цукром.

У той час це була найкраща валюта.

До обіду вже понад двадцять кравців зі своїми машинами працювали у спеціально відведеній для них залі.

Решетилівка зі своїми каракулем і смушками була під боком. Зголосилися також і шевці, які виправляли брак взуття в сотнях.

По десяти днях сотні були одягнені та взуті. Махновський цукор зробив своє.

До Кременчука прибув полковник Болбочан зі своїм штабом, другого дня хотів оглянути дивізіон. Постій у Кременчуці використав я для форсованих навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до формальної муштри.

28січня (в цей день Петро Болбочан вже перебував під арештом у Києві. — Ред.) дивізіон вишикувався до інспекції. Чорні каракулеві шапки у старшин і підстарший, смушкові — в козакш, усі з чорними шликами. Ясносірі черкески, підсподом — чорні жупани і чорні штани, майже всі в нових чоботях.

Оглядаючи сотні, в душі дякував Махнові за сукно і за цукор. Пару хвилин страху, заки відчепились, — насправді дешева ціна, коли подумати про такий вигляд дивізіону. З піснями рушили перед штабом полковника Болбочана.

За пару хвилин вийшов полковник Болбочан, якому сподобався вигляд дивізіону, але він хотів докладно знати, де взяли сукно, чим платили кравцям та шевцям.

Я відповів, що одягнув і взув "батько" Махно, а за роботу платили махновським цукром. Оглянувши сотні, полковник зазначив, що царська гвардій не виглядала краще. Подякував козакам за бої під Лозовою і дозволив дивізіону носити його ім'я. На прощання наказав бути готовими до скорого ниїзду на фронт.

29 січня 1919 р. дивізіон імені полковника Петра Болбочана вирушив на фронту напрямі Харкова. Склад дивізіону: командир — поручник [Петро] Дяченко; ординансовий старшина — хорунжий М'якота; штабний сурмач та 5 козаків почту; 1-ша сотня — хорунжий [Олександр] Богаєвський; 2-га сотня — хорунжий Недригайло; кулеметна чота — хорунжий Щербина; господарська чота — хорунжий Черняїв (2 польових кухні і 6 возів); молодші старшини в сотнях — хорунжий [Євген] Нестеренко, хорунжий [Іван] Зуб, хорунжий [Гриць] Плужник і хорунжий [Гнат] Стеценко. "Дядя Ваня" [Іван Дерев'янко] перебував при господарському відділі, чекаючи на гармати, що ми мали здобути в бою. Його панцерка залишилася в Полтаві…

Бій кінноти в районі Лозової проти Махновців та наведення порядку в здеморалізованих частинах мали велике значення в першу чергу для мене, бо до того часу, як у бувшій російській, так і українській арміях, я ходив на поводах. Найбільшим і найчастішим завданням була розвідка і час від часу бій у вимірі сотенних операцій. Випущений полковником Болбочаном на ширші води, я легко освоївся з новою роллю командира дивізіону, а невдовзі й командира полку.

Прибувши на ст. Люботин під Харковом, я зголосився до командира пішого Мазепинського полку, який наказав відіслати наші ешелони до Кременчука та стримувати ворога на шляху Люботин — Коломак — Полтава.

Змінивши курінь Мазепинського полку, ми в безперервних боях з ворожою піхотою відходили на Полтаву.

Билися в дуже несприятливих умовах. Великі сніги, примерзлі на поверхні, не витримували коня з вершником. Коні западались і ранили ноги до крові, що примушувало нас триматись доріг і вести чолові бої без можливості вільно маневрувати. Навпаки, ворожа піхота нас виманевровувала.

"Петлюрівська гвардія"

Так дійшли ми до Полтави. Тут застали наші ешелони і наказ, повантажившись, їхати до Кременчука, де до нас прилучили 3-тю і 4-ту сотні нашого полку, з якими ми мали негайно вирушити на Кобеляки, зайняті місцевими повстанцями. Звідтіль вони загрожували Кременчукові.

Командир полку Римський-Корсаків хворий. Полк доручено провадити мені. Під вечір були недалеко Кобеляків. Повернулися вислані патрулі, від яких довідалися, що місто в руках повстанців, а під містом — курінь Дорошенківців і батарея полковника [Олекси] Алмазова. Довелося заночувати за 6 км від міста. Вдосвіта рушили. 3-тя сотня з хорунжим Плужником пішла в обхід міста, щоб відтяти відступ повстанцям на схід.

Затрималися при штабі пішого куреня, який примістився на невеличкім хуторі, за 2 кілометри від міста. Я наказав кіннотникам попустити попруги, а кому треба, пересідлати. Сам з командирами сотень пішов до курінного, щоб узгодити спільний наступ. Дорошенківці були гостинні, запросили до столу, на якому вже шкварчала яєшня та стояла пляшка з горілкою. Не встигли ще розміститися за столом, як Алмазівська батарея, що стояла тут же, біля хутора, відкрила вогонь. Старшина, що був при конях, доповів, що ворожа піхота в 300 метрах від хутора, а наша батарея б'є картачами…

У сотнях багато коней розсідлані, а всі мають попущені попруги. Про кінну атаку нема що й думати. Треба витягнути ворожу піхоту з горбків, бо, як підтягнуть кулемети, впадуть наші коні. Залишився єдиний вихід — піша атака: "Москалі, геть! Слава!"

Атака наша була така бравурна і несподівана для ворогів, вони майже без пострілів скотилися з горбків. Коні врятовані. Ми окопалися на горбах. Усе передпілля покрито втікаючою повстанською піхотою.

Мало кому з ворожої піхоти, що брала участь у наступі, вдалося спастися, добігши до міста. Більшість лягли трупом. Ми здобули 4 важкі кулемети і понад 100 рушниць. Обійшлось без утрат у людях. Місто в наших руках. Повстанці розбіглися.

2 лютого полк отримав наказ залишити Дорошенківський курінь гарнізоном у м. Кобеляки, а самому перейти до Потоків, обсадити їх і сильними патрулями провадити розвідку в напрямі Катеринослава.

Вже в Кобеляках у мене був поганий настрій. Місцевий лікар виявив поворотний тиф. Погоня за повстанцями не пройшла даром. Непритомного, поклали на сани, прикрили махновським кожухом і під опікою ветеринарного фельдшера та моєї "дванадцятки", з якою я прибув до 2-го Запорозького полку, повезли до наших ешелонів у Кременчук, де вже мною заопікувався шпиталь.

Полк перейняв сотник Божко, який від Люботина був моїм заступником. Із Кременчука наші частини відходили під вогнем робітників під проводом Крюкова (Крюків — робітнича околиця Кременчука, де мали вплив більшовики. -Ред.).

По арешті полковника Болбочана за наказом Головного отамана Симона| Петлюри настав час експериментів у Запорозькому корпусі… [Омелян] ВОЛОХ, [Олександр] Данченко та кілька австрійських цуґсфірерів (командирів чот. — Ред.) — всі з виразним наміром розкласти і знищити цю позапартійну частину, якою був Запорозький корпус.

У лютому полк без набоїв прямував на Єлисаветград — Первомайське — Криве Озеро — Бірзулу, куди і прибув 7 березня.

10 березня полк отримав наказ вивантажитись і переїхати в район Квіткового.

На станції Іскрене, яких 3 станції перед Цвітковим, чоловий ешелон з 1-ю і 2-ю сотнею потрапив під обстріл ворожого бронепотяга. При моїх сотнях по двох поворотах тифу був і я, сподіваючись третього. Наказавши сотням вивантажитися, вислав патрулі з підривним матеріалом на тили панцерки. Галопом пішли патрулі, а сотні, розвернувшись у лаву, рушили вперед, обходячи ворога. Невдовзі панцерка почала відходити на Цвіткове.

А Римський-Корсаків? Хворий, від'їхав ешелоном. Полк більше цього кадрового старшини не бачив. Незабаром після арешту полковника Болбочана він разом зі своїми приятелями втік до Денікіна.

Довелося мені, зовсім ще слабому, взяти на себе тягар командування полком. Порозсилав я патрулі, щоб відшукати сусідів та умісцевити (з'ясувати місце розташування. -Ред.) ворога, бо зі штабу корпусу про такі "дрібниці" забули проінформувати. Надвечір уже було відомо, що батальйон ворожої піхоти з панцеркою втримує Цвіткове, а піхота, яка себе називає "Петлюрівською гвардією", — в с. Стецівка, що за 5 км на захід від ст. Іскрене. Командир патруля, який вишукав цю частину, звітував, що в ній не все в порядку — мітингують і не хочуть битися з большевиками… Добра гвардія! Мусів я сам поїхати до Стецівки з наміром домовитися про подальшу спільну дію.

У Стецівці, на майдані біля церкви, — купа солдатні (пару сотень люду) мітингувала. Жодного забезпечення — приходь і бери голими руками. Від старшин, що стояли збоку і в мітингу не брали участі, я довідався, що це 1-й полк піхоти ім. С. Петлюри, сформований із повстанців проти гетьмана. Командиром полку був Шаповал, якого більше цікавили партійні справи, ніж полк. У той час його теж не було — виїхав до Києва, до уряду. Полк цей мав понад 2000 люду, але вже половина розбіглася, а решта вимагає, аби їх відправили до Києва. Прекрасно одягнуті та взуті. Аякже: гвардія! Запровадили мене до заступника командира полку. Кадровий старшина, але якийсь переляканий, і слухати не хотів, щоб я йому підпорядкувався, а прохав наказів від мене. Домовилися, що ще перед світанком він приведе свою піхоту на станцію Іскрене, обсадить її, а моя кіннота виконає рейд на Цвіткове.

Наступного дня із тригодинним запізненням нарешті підійшла до ст. Іскрене піхота — неповних 300 люду; решта не виконала наказу і лишилась у Стецівці. Показав у терені на горби на південний захід від ст. Іскрене, що їх вони мають осідлати, а кіннота розпочне свій марш на Цвіткове. Піхота почала виконувати наказ, але надійшов ворожий броньовик і відкрив по піп гарматний і кулеметний вогонь. Піхота скотилась у паніці з горбів, кидаючи псе, що заважало тікати, і зброю теж.

Наказав я моїй 4-й сотні з двома важкими кулеметами зайняти позиції на тилах власної піхоти, яку попереджено, що наші кулемети скеровані на них і що вони мусять зайняти горби. Кіннота рушила і надвечір опанувала ст. Даріївку, в якій нікого не було, бо броньовик відійшов на Цвіткове.

Вночі від командира 4-ї сотні прийшло донесення, що наша "гвардійська піхота", використавши темноту, розбіглася та що він був змушений відкрити по ній вогонь. Серед "гвардійців" є убиті й поранені.

Трофеї 4-ї сотні — 6 важких кулеметів, багато рушниць і понад 200 наплічників. Наші кіннотники довго згадували цих "гвардійців", бо майже в кожному наплічнику було по 5–6 пар білизни, якої нам бракувало.

"Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки"

Чергового дня ми отримали наказ відходити на Звенигородку — Тальне. Без зв'язку з ворогом дійшли до Тального, де зустріли піхоту Мазепинського полку.

Розташувалися в с. Білашки на південь від Тального, щоб забезпечити нашу піхоту, бо були відомості, що в Умані повстали робітники проти Директорії. Стежний відділ, висланий до Умані, повідомив, що наша піхота залишила місто, яке нині в руках повстанців. Щоб не втратити зв'язку зі своєю піхотою, почали і ми марш на Легедзине — Умань. У щоденних маршах, майже не сходячи з коня, я так і не дочекався нової атаки тифу, а поволі почав видужувати.

Не доходячи до Умані, заночували в с. Гережанівка, за 5 км на схід від міста, щоб удосвіта пробувати атакувати місто. Вислані вранці патрулі доповіли, що майже всі повстанці подалися на Христинівку, а в Умані залишилася невелика кількість озброєних робітників, які засіли на фабриці "Сльворті". Наші патрулі перекрили всі виходи з міста і перестрілюються з повстанцями. Із двома сотнями підійшов я до фабрики, а решту з табором і керував на західний край міста. Сотні спішились і під заслоною кулеметів пішли в наступ. Опір був слабкий, і по хвилині ми його цілком зламали.

Зробивши порядок на фабриці, дивізіон оволодів станцією. На телеграфі був наш чоловік. Він повідомив, що із Христинівки вийшов спецпотяг і скоро має бути в нас. Я видав накази, щоб у сотнях приготувалися зустрічати" гостей". Нарешті надійшов потяг, що складався з п'яти вагонів, в тому числі один особовий. З нього вийшов незорієнтований чолов'яга, обвішаний зброєю, аза ним з десяток червоноармійців. Комісар привіз багато грошей для повстанців. Червоноармійців я наказав відпустити, бо всі були місцеві, а комісара віддав козакам на "товариську розмову". Від нього довідалися, що наші залишили Христинівку і відійшли на Теплик.

Заночували в с. Паланка, маючи свої стежі в Умані. Тут до полку прилучилося близько ЗО хлопців із Софіївської господарської школи. Сирий матеріал, але з часом виробився. На другий день рушили на Теплик. У дорозі від селян довідалися, що в Теплику був бій, хто з ким бився — не знали. Не доходячи до містечка, я зі своїми ординарцями рушив вперед, щоб наздогнати патруль і самому розвідати, що і хто в Теплику. Це було по годині 10-й вечора. На східнім краю містечка мене затримав оклик:

— Стой, кто єдєт?

Відповідь відома:

— Своі!

Висипався з десяток осіб у цивільному нам назустріч, всі озброєні. Вони прийняли нас, видно, за большевиків, бо почали вітати нас як Червону армію. Видно, всі були місцевими шишками, бо один поперед одного хвалилися, що і хто з них зробив…

— А хто ж із вас був організатором повстання? — питаю.

— Не хвалясь, ето бил я! — ствердив один.

Я вже мав досить розмови, а для козаків блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки…

Надійшли наші сотні. Наказав 3-й і 4-й сотням оточити містечко, що було легко виконати, бо було тільки два мости і виходи греблями: річка і ставок розлилися. З рештою сотень увійшов до Теплика. Від селян уже знали, хто робив повстання. Село залишилось нейтральним. На майдані й вулиці лежало 20 убитих козаків Мазепинського полку. Забрали із собою вбитих, перейшли на другий день до села Соболівка і там поховали їх за козацьким звичаєм.

По короткому відпочинку в Соболівці полк отримав наказ йти в наступ на Теплик, а потім виконати рейд на Умань. Після короткого бою з ворожою заставою на краю Теплика спішений полк увірвався в містечко. В Теплику перебував приблизно батальйон ворожої піхоти, яка, не сподіваючись небезпеки, відпочивала і купалася в лазні. Заскочення було цілковите. Серед ворожої піхоти, яка дісталась у полон, багато виявилося у спідній білизні. Полк рушив на Умань. Потім ще наші патрулі виловлювали червоноармійців, що втекли з Теплика.

Умань зайняли без бою. Простояли там три дні. Цей час використали, щоб у місцевого населення придбати для козаків взуття.

У Румунії

Почався відступ у напрямі Румунії. Як старшини, так і козаки досить часто питали, перед ким і як довго маємо відступати. Справді, від Умані і до румунського кордону наш полк не мав ні одного бою, як не рахувати повстанців Дячишина, що атакували наш табір, не знаючи, що зразу ж за табором іде полк. Кінною атакою відбили наступ.

Властиво, ворога ми майже не бачили. Десь хтось когось змусив до відступу, і весь фронт відходив. Полк тижнями не отримував жодних наказів, і ми відходили, щоб не згубити власної піхоти.

Перед Дністром наша піхота залишила силу військового майна, бо хтось зірвав міст і понад сотня вагонів лишилася на цьому боці. Селяни вже господарювали у вагонах, але лишилося і для нас. Вільні вози і тачанки навантажили цукром, який нам пригодився в пізніших часах.

12 квітня 1919 р. ми перейшли Дністер. Розташувались на полі біля Бендер. Побудували коновози замкнутим колом; усередині був справжній табір. Вкопали важкі кулемети і виставили варту, бо не дуже довіряли Румунам, знаючи їхню циганську вдачу.

Переночували спокійно. Вранці одержали наказ взяти участь у похороні вбитих старшин і козаків Богданівського полку.

Наш полк у повному складі зі своїми сурмачами, залишивши при конях посилену варту, вирушив на збірний пункт. Румуни теж припровадили свою почесну варту. З українського боку якийсь штабівець узгодив з Румунами порядок маршу. Полк мав іти за Румунами. Довелось мені запротестувати: або йдемо зараз же за своїми сурмачами, або не беремо участі в похороні. По довгій нараді Румуни погодилися пустити нас як гостей уперед.

Віддавши останню пошану Богданівцям, полк із піснями вертався до свого місця постою. Румунська комендатура поставила своїх жандармів, які мали вказувати нам дальшу дорогу бічними шляхами, натомість головний шлях замкнули заставою, навіть із кулеметом. Не допомогли протести командира застави, який хотів нас затримати. Ми пішли головним шляхом. Там нам стало зрозумілим, чому нас так охороняли. Місцева людність загинала нас квітами, не бракувало і протирумунських закликів.

По двох днях постою коні наші вже не мали сіна. Вівса було на 5–6 днів. Але мали гроші й цукор, відтак з'явилися місцеві жидки, але румунські застави, що оточили нас, не допускали фуражу, і навіть селянок з молоком і хлібом.

Треба було шукати виходу. Становище могли врятувати або дозвіл міщеною коменданта на закуп фуражу, або марш на Заліщики вздовж Дністра. З цим вислав я сотника Гончаріва до румунської комендатури. По кількох годинах сотник Гончарів повернувся і повідомив, що нічого не виторгував "у Циган", тільки довідався, що сьогодні увечері до нас приїде командант румунського гарнізону. І справді, невдовзі приїхало румунське авто із двома старшинами, яких перед нашими конов'язами затримала застава. Надійшов я із сотником Гончарівим у ролі перекладача. Познайомились. Румун просив дозволу оглянути наших коней і вже по дорозі хвалив наші порядки.

Дійшовши на терен 2-ї сотні, побачив двох муциків (тут: маленькі коні. -Ред.), яких сотня мала ще з Полтави. Полковник Стратилеску, так звався цей комендант, почав пестити цих коненят і просто не міг від них відірватись. При наших оглядинах сподобав мого "араба" Зуха.

Я наказав цих трьох коней прив'язати біля авта полковника Стратилеску. Яке ж було його здивування, коли сотник Гончарів пояснив, що у звичаю козаків є дарувати гостеві все, що він похвалить.

Ще того самого дня румунські застави зникли і біля самого розташування завирував базар. Жиди та селяни доставили все, що нам бракувало, а до того за наказом мого нового приятеля полковника Стратилеску місцевий банк поміняв на дуже корисних умовах наші гроші на румунські.

Від дня арешту полковника Болбочана наш полк не діставав грошей, довелося жити за рахунок селян та з того, що здобули на большевиках.

Треба було зробити більші запаси фуражу та проса, щоб не забракло в дорозі, як повантажимося до вагонів. Полкова каса була майже пуста. Довелося зичити гроші у козаків… Наказав я збірку 1-ї і 2-ї сотень, що свого часу билися з Махновцями. Вистроїлись, маючи свої сідла перед собою. Короткий перегляд подушок і в'юків — і полкова скарбниця збагатилась, а козаки тільки чухали потилиці.

Нарешті підігнали вагони, в які ми посідати, але паротягів не було. Мішок цукру — і паротяги знайшлись. Майже всю дорогу довелося "солодити", щоб їхати далі. В Чернівцях була спроба обеззброїти полк, що мала виконати румунська піхотна сотня, і який же сором — у лаптях. Командир компанії гостро взявся за нас, наробив крику на все місто. Через перекладача я проводив з ним розмову в жартівливому тоні, але Румун, як видно, на жартах не знався, бо дав нам 5 хвилин часу на приготування до здачі зброї, після чого його солдати силою відберуть її у нас. Він уже обеззброював нашу піхоту. Тоді, знову жартом, запитав я Румуна, чи його вже хто обеззброював. Румун знову в крик, що вже минуло 5 хвилин, а зброї не виносять. Я потішив його, що зараз винесуть…

На мій знак сурмач заграв "сполох", і з вагонів вискочили козаки з рушницями, готовими до стрільби, оточили лапотників. Із вагонів виглядали наші важкі кулемети, теж готові до бою. Бідний командир сотні цілковито розгубився і вже без крику просив, щоб не робили йому кривди, бо пропаде кар'єра. Над'їхав і сотник Божко із другим ешелоном, якому я щераз наказав, щоб їхав у повній готовності.

Галичани дивуються

Нарешті Заліщики. Велике було наше здивування, коли ми там дізналися, що весь Запорозький корпус здав зброю і був пограбований Румунами. Виходило, що тільки ми, Чорношличники, не здали зброї і майже нормально відбули подорож. Сміливі завжди мають щастя…

Вперше за довгі місяці наша господарська сотня фасувала все в упорядкованих магазинах. Заімпонувала нам своєю господаркою Галицька армія. Нічого на око, як у нас, а все як належиться, на вагу.

Простояли в Заліщиках три дні. За той час і ми заімпонували місцевому населенню, бо платили, не рахуючи грошей, все на око і залежно від настрою, аж місцевий комендант гарнізону Галицької армії мусів скликати нараду командирів частин і прохав вплинути на козаків і старшин, щоб не розкидалися грішми, бо в цей спосіб вони знецінюють їх і деморалізують населення.

Після трьох днів похідним порядком рушили ми через Радивилів — Почаїв — Вишнівець, наспівши в Ланівці 2 червня 1919 року.

Із Заліщиків полк вирушив у такому складі: командир полку — поручник Петро Дяченко, заступник командира полку — сотник Божко; командир 1-го куреня — поручник [Левко] Балицький, командир 1-ї сотні — хорунжий [Олександр] Богаєвський; командир 2-ї сотні — хорунжий Недригайло; командир 3-ї сотні — хорунжий [Іван] Зуб; командир 4-ї сотні — хорунжий [Гриць] Бурба; командир кулеметної сотні — хорунжий Щербина; командир господарської сотні — поручник [Михайло] Токар; ад'ютант — сотник Бугарін; ординансові старшини — сотник Гончарів і хорунжий [Василь] М'якота; молодші старшини в сотнях — хорунжий [Юрій] Артюшенко, хорунжий [Михайло] Бензик, хорунжий [Хведір] Гаєвський, хорунжий І Михайло] Ключко, хорунжий [Борис] Насонів, хорунжий [Петро] Назаревський, хорунжий Поворозняк, поручник Мі… (?), хорунжий Андрій Отрешко-Арський, хорунжий [Федір] Редька, хорунжий [Кость] Роменський; командир пластунської сотні — хорунжий [Гриць] Плужник і його заступник-хорунжий [Гнат] Стеценко.

Полк мав понад 250 шабель, 8 важких кулеметів з обслугою, з того 4 на ижах і 4 на тачанках. У пластунській сотні — 60 багнетів. Разом понад 500 люду. До Ланівців дійшли без зв'язку з ворогом і там дістали наказ забезпечити південне крило 7-ї Запорозької дивізії. На південь від Ланівців наші патрулі виявили ворожу піхоту. Вимацавши її крила, виправив я сотника Божка із 2-м куренем, щоб в'язав ворога, а сам із 1-м куренем обійшов їх з півдня і атакував у кінному шику.

Нарешті маємо свою артилерію. Здобули 2 гармати, 2 важких кулемети, з півсотні полонених, від яких довідалися, що маємо перед собою наших старих знайомих, Таращанців, але вже не тих, що билися з нами на Чернігівщині. Лишилася назва, а склад — самі кацапчуки.

Після арешту полковника Болбочана нашому полку було заборонено носити його ім'я… Полк мав називатись Республіканським, але ми цю назву відкинули. Найчастіше нас називали Чорношличниками. Після Румунії, ніби в нагороду, що не здали зброї, дозволено нам зватись Кінним полком Чорних запорожців. Назва прийнялася, козаки з гордістю звали себе просто Чорними.

Трагедія полковника Болбочана

Прорвавши фронт на лінії Ланівці — Горинь, 7-ма [Запорозька] дивізія корпусу форсованими маршами осягнула лінію Миколаїв — Чорний Острів, а полк Чорних запорожців 4 червня вийшов до Проскурова. Як на долоні було видно місто з десятками ешелонів.

— Гармата вперед!

По хвилині наша гармата, про яку віддавна мріяли, заїхала на позицію. Заїзд був такий бравурний, що можна було бити "браво" (аплодувати. — Ред.). Коротка команда — перший постріл — і то вдалий, у гущу вагонів. Ще зо два десятки гранат пішло туди ж, і ми бачили паніку, яка здійнялася на вокзалі.

Настав момент для кінної атаки, але над'їхав старшина зі штабу 7-ї [Запорозької] дивізії з наказом, щоб полк відійшов до Миколаєва.

6 червня полк обійшов Проскурів з північного сходу і ввірвався до міста майже одночасно із власною піхотою, яка наступала з півночі. Большевики за цей час встигли евакуювати місто, здобичі не залишилось майже жодної, якщо порівняти з тим, що ми могли здобути два дні тому.

7 червня 7-ма [Запорозька] дивізія — в корпусному резерві, а разом з нею і Чорні запорожці.

8 червня в ранніх годинах викликали мене на нараду до штабу 7-ї Запорозької дивізії. На нараді були присутні всі командири полків. Політичний інспектор корпусу [Микола] Гавришко (політінспекторів уведено на взірець большевицьких комісарів) поінформував нас, що в уряді Головного отамана носяться з думкою ліквідувати Запорозький корпус і для тої "місії" [послано] полковника [Володимира] Сальського. Щоб запобігти цьому, нін (Гавришко. — Ред.) призначає командиром корпусу полковника Болбочана, а Чорний полк має арештувати полковника Сальського, штаб якого містився у Проскурові.

Повернувшись зі штабу дивізії, підняв я на сполох свою 1-пгу сотню та важкі кулемети і з ними почвалав до штабу корпусу. Там не чинили жодного опору. Виставив скрізь подвійних вартових, а при вході до штабу — два кулемети, чекаючи на обіцяну зміну нашою піхотою.

Перед вечором прибув полковник Болбочан, якого я запровадив до бувшого командира корпусу. Невдовзі полковник Болбочан вийшов зі штабу, наказавши забрати варту з коридорів і залишити її тільки на вулиці. В цей час прийшла сотня Наливайківського полку, яка нас замінила. Від старшин штабу я довідався, що полковник Сальський погодився залишитися в корпусі як заступник полковника Болбочана.

Десь по півночі до штабу Чорного полку прибув ад'ютант полковника Болбочана поручник Корж із вісткою, що полковник Болбочан арештований Дорошенківцями, а варта з піхоти обеззброєна. Засурмили "сполох", і по хвилині з цілим полком галопував до штабу 7-ї дивізії, щоб там отримати накази.

У штабі, крім полковника [Юрія] Осмоловського, були присутні командири Мазепинського і Наливайківського полків. Я прохав командира дивізії дати дозвіл з полком іти на Чорний Острів, в якому містився уряд. Осмоловський тільки розводив руками та виправдувався, що він недавно в Запорозькому корпусі, й запропонував [Павлові] Зельніцькому та [Іванові] Дубовому взяти всю відповідальність на себе, але ті теж умили руки. Не допомогли мої благання про наказ, що мені треба тільки моральної підтримки, а вже з полком на Чорному Острові я сам дам собі раду.

Наказу так і не отримав. Усі ми були ще замолоді, а в бувших російських військових школах вбивали нам у голову, що війську невільно втручатися в політику. Зі спущеними головами, мов із похорону, верталися Чорні до свого місця постою.

Того ж таки дня від полку зажадали делегатів до штабу Головного отамана. Я призначив сотника Бугаріна, хорунжого [Бориса] Шевченка, бунчужних [Івана] Дубину та [Анатоля] Бакала. Всі щирі Болбочанівці. Делегацію прийняв сам Головний отаман, який по годинній розмові зумів переконати їх, що волосина з голови полковника Болбочана не впаде і що його арешт тимчасовий. Усе це Головний отаман підтвердив словом честі. Делегація мала жадати негайного звільнення, але повірила в обіцянки.

Другого дня полк отримав наказ вирушити на фронт у розпорядження 6-ї [Запорозької] дивізії, щоб на відтинку Деражні боронити підступи до Проскурова. Від 9 червня 1919 р. до серпня цього ж року полк був у невпинних боях. За цей час полк приділювали до всіх частин корпусу.

У цей час ми дістали трагічну вістку про розстріл полковника Болбочана. Полк більше не вірив обіцянкам, а Петлюра до кінця війни не був популярним у полку. У своїх споминах [Микола] Капустянський називає розстріл полковника Болбочана сумним епізодом, а полковника [Петра] Болбочана — видатним військовим діячем, Великим Українцем і справжнім лицарем.

Суд відбувся за наказом отамана [Олександра] Осецького при штабі армії. Прокуратором виступав "державний літерат" Петро Певний, членами суду були козаки зі штабової сотні, оборонцем призначено козака тієї ж таки сотні. Виконання присуду було здійснено через два тижні після вироку над людиною, доведеною до божевілля. Так 29 червня 1919 р. загинув видатний військовий діяч, щирий Українець і справжній лицар.

"Шкода було крові в обороні такого уряду"

Після місячних кривавих боїв ми залишили Проскурів. Червоні вели далі свій наступ, щоб остаточно відрізати нас від Збруча та захопити Кам'янець на Поділлі.

Несподівано для нас порятунок був близько. До Збруча підходила вся Галицька армія, з появою якої ситуація на нашому фронті повинна була ґрунтовно змінитись на нашу користь. Треба лише нам утримати в наших руках необхідний терен на лівому боці Збруча для розташування Галицької армії.

Бої від 13 до 15 липня в районі Ярмолинців мали характер зустрічних боїв, у яких червоні змусили Запорожців відійти на Солобківці, але кинута на фланг 6-та дивізія з полком Чорних запорожців відтиснула червоних на Ярмолинці. Наші атаки чергувались із ворожими контратаками, і тільки 16 липня опанували ми Шарівку — Ярмолинці і відкинули червоних на північ.

Врешті дійшли вісті, що Галицька армія перейшла Збруч, а це означало, що скінчиться тупцювання на одному місці, щоб боронити пару тисяч нероб, які ховались за плечима нашого війська. При владі тоді був соціалістичний кабінет [Бориса] Мартоса, який до свого війська ставився просто вороже. Чорні говорили, що шкода було понад 50 убитих і поранених Чорних запорожців, які пролили кров в обороні такого уряду.

27 липня Запорожці зламали ворожий опір і вийшли на лінію Скаржниці — Андрійківці — Райківці. Чорні запорожці захопили Кудринці та переправи через річку Самець, здобувши 4 важкі кулемети, багато набоїв і табір з награбованим майном, серед якого не бракувало і церковного приладдя, чаш, риз іт. п.

Двома днями пізніше Чорні ввігнались у Проскурів, а вслід за ними ввійшла піхота 7-ї [Запорозької] дивізії.

Кіннота далі переслідувала ворога, [що відходив] на Заруддя — Калинівку, шарпаючи його з боків. Знову були нами взяті табори з фуражем і амуніцією та велика кількість полонених з 1-ї совєтської дивізії.

Ворог тікав. Шляхи на Старокостянтинів і Шепетівку — вільні.

Запорозький корпус мав зосередитись у районі Літин — Літинка — Івча і тут перегрупуватися, а полкові Чорних [наказано] зайняти Хмільник із напрямком на Вінницю.

Під вечір 9 серпня Запорожці — вже на півпереході до Вінниці, а наш полк прикриває наступ з півночі.

10 серпня зранку 6-та дивізія вдерлася до Вінниці, але невдовзі її звідти було вибито. За пару годин вона знову здобула місто. Червоні за цей час встигли евакуювати значну кількість ешелонів з майном.

Рухливі й завзяті в боях, Чорні запорожці чомусь у цих боях участі не брали. їхнім завданням було забезпечувати Запорожців із півночі, що могла б зробити сама піхота, а Чорних [слід було] пустити на тили ворога, і вони напевно не дали б червоним вивезти те майно, поруйнувавши на їхніх тилах мости.

Марш через багаті райони Летичівського і Літинського повітів дав змогу господарській частині забезпечитися взуттям, закупивши його засобами полку. На заосмотрення (забезпечення. — Ред.) згори годі було сподіватись. Такої "буржуазної звички" не було в нашого уряду, хоч він міг би навчитись в УГА, що таке планова господарка. Взагалі, фронт був набагато сильніший, ніж тили…

Ворожі сили на Правобережжі: на півдні оперували 45-та і 58-ма дивізії, Окрема інтернаціональна бригада, матроські відділи та залоги різних етапів і міст. На Київському і Коростенському напрямках — близько двох дивізій. Значно послаблювали бойову силу червоних наші повстанські загони, які руйнували запілля і частково зв'язували сили ворога.

Наші сили: Запорозький корпус, корпус СС, [2-га] Волинська, |4-та] Київська, 3-тя [Залізна] та 9-та Залізнична дивізії. Разом близько 15 тисяч багнетів і шабель, 158 гармат та понад 500 кулеметів. Ми були більше як втричі сильніші від ворога, а до того ж мали можливість приєднати до себе повстанські загони — близько 15 тисяч люду, які підпорядкувалися штабові армії. Бракувало, правда, зброї, одягу та взуття, але все цс можна було здобути від ворога.

У цьому часі партії Соціал-Демократів і Соціал-Революціонерів, які творивши] іаш уряд, ввели в армії державну політичну "інспектуру". Ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу. Дістав і полк Чорних запорожців подібного типа, який майже з першого дня почав критикувати всі накази команди полку та вишукувати серед козаків донощиків для себе. Довелося все те терпляче зносити та чекати відповідного моменту, який за декілька днів і надійшов.

Серед маршу наші патрулі наткнулися на ворожу піхоту. Полк із похідної колони розсипався в лаву й атакував ворога. До "інспектора" завчасу було приділено 3-х козаків із завданням пильнувати, щоб не відставав, а то й підганяти його коня. Два козаки тримали його коня за повідки, а третій нагайкою підганяв коня, не без того, щоб не дісталось й "інспекторові". Тхір у Чорних ніколи ніякої кар'єри не зробить. Не зробив також й "інспектор", бо швидко втік із полку.

На Київ

17 серпня Запорожці, розгорнувшись на широкому фронті, в боях звільняють від большевицького війська терен свого наступу, осягнувши лінію Вівсяники — Самгородок. Чорний полк і далі забезпечує ліве крило. В районі Калинівки ворожа піхота вчинили опір. Полк спішився і пішов у наступ. У той час надійшов дивізіон кінноти 3-го Галицького корпусу. Домовились про спільний наступ. Перший раз маємо діяти з братами із-за Збруча. По короткій гарматній підготовці полк рушив, не відставали і Галичани, але перед цвинтарем довелося залягти, і тільки вихід нашої 3-ї сотні на тили ворога змусив большевиків піднести руки. Ми взяли полонених, а 3 важкі кулемети віддали галицькій кінноті. Дивним для нас було, що спішеним дивізіоном командував вахмістр, а всі старшини лишилися при коноводах. Дивувався і вахмістр, коли довідався, що в Чорних не тільки старшини, а навіть і командир полку брав участь у наступі, а коноводами у нас командують підстаршини.

24 серпня 1919 р. Запорожці взяли Білу Церкву, а Чорні запорожці підійшли до Василькова. Патрулі доповіли, що місто зайняте ворожою піхотою. Я наказав 2-му куреневі спішитись. Підсилені гарматним вогнем та [вогнем] 10 важких кулеметів, рушили в наступ. Майже одночасно ворожа піхота перейшла у протинаступ, який зламався у вогні наших кулеметів, що змусили її відступити до міста. Наш спільний курінь переслідував ворожу піхоту майже по п'ятах. 1-й курінь не мав часу розвернутись, а як був у трійковій колоні, так і пішов в атаку. Майже серед міста під ноги моєму коню вискочила свиня, і я разом з конем пройшовся під ногами атакуючої кінноти… Треба було мати добре щастя, щоб в цьому шаленому галопі не наступив на мене жоден кінь.

Більше як півсотні полонених, із десяток Китайців між ними, яких треба було боронити, щоб вирятувати від самосуду місцевого населення. Нарешті селяни взнали, хто такі большевики, і ми помінялись ролями. Вистачило півроку їхнього панування, і села не пізнати.

ЗО серпня 1919 р. наші патрулі ввійшли до Києва, а за ними і весь полк. Місцева людність закидала нас квітами. Захопили товарову станцію, на якій було повно потягів з різним військовим добром, з амуніції починаючи, а сідлами та обмундируванням кінчаючи, якого б вистачило на пару полків. Я наказав 4-й сотні з чотирма важкими кулеметами взяти під контроль Стратегічний міст, а сусідній, Ланцюговий, наглядати патрулям, поки не прийде піхота. Розіслав патрулі, щоб розшукали табори [Чорних], які йшли з таборами 7-ї дивізії, щоб хоч частину добра, що ми знайшли у вагонах, переправити на наші вози. Ввечері надійшла піхота 3-го Галицького корпусу, яка обсадила Ланцюговий міст.

Майже одночасно від командира 4-ї сотні прийшло донесення, що на лівому березі Дніпра показалась якась піхота, а також панцерний потяг. Наказав нашій гарматі стати на позицію, а також підсунув 3-тю сотню і решту кулеметів ближче до мосту.

Всім нам було відомо, що на лівому березі вже нема червоних і що те, що перед нами, напевно, Денікінці. Нам і в голову не приходило, що, маючи спільного ворога — большевиків, — будемо битися з ДенІкінцями. Вже декілька днів у наказах командування нашої армії були вказівки, щоб при зустрічі з білими Москалями — поводитись по-дружньому.

Ціна парадів Петлюри

Через міст у нашу сторону з лівого боку Дніпра йде патруль. Зі своїм почтом пішов і я назустріч на середину мосту. З перших слів, якими обмінявся з Москалем, я вже побачив, що маю перед собою ворога, не кращого від большевиків. Я перестав розуміти московську мову, і дальша балачка велася через перекладача. Як Москалі, так і ми тримали зброю напоготові. От тобі і друзі! В дальшій балачці зажадав я, щоб московська піхота і панцерна відійшли з мосту назад на лівий берег, в іншому випадку — відкриваю вогонь.

Наші мрії (мрії Симона Петлюри. — Ред.) про спільні дії розвіялись. До пас прибув ще один ворог.

Зараз же повідомив я до штабу 7-ї дивізії про зустріч, про розмову з денікінським капітаном гвардії і про мій наказ відкрити вогонь при наближенні білих Москалів. Як видно, моя тактика з ДенІкінцями не відповідала планам "інспекторів", бо вночі отримав наказ передати відтинок Мазепинському полкові, який нас змінив. У цьому ж наказі доручено полкові приготуватись до урочистого акту входу до Києва з Головним отаманом С. Петлюрою на білому коні на чолі. Цей парадний в'їзд призначено на 31 серпня ц. р.

Мене особисто більше цікавило те військове добро, що його ми захопили на товарній станції, і тому я попросив дозволу, щоб тільки один курінь під командою сотника Божка взяв участь у параді, а я залишуся на товарній станції припильнувати вивіз сідел та іншого добра, яке дало б нам з часом можливість збільшити чисельний склад полку.

31 серпня сотник Божко з куренем та б кулеметами на юках пішов на місце парадної збірки. Ще вдосвіта вислав я патрулі, щоб із найбільших сіл спровадити селянські фірманки, думаючи при їхній допомозі вивезти сідла. Десь близько години 10-ї від Мазепинського полку прискакало двоє наших козаків, призначених для зв'язку, і доповіли, що піхота роззброєна, сотник [Іван] Дубовий у полоні, а ворожа панцерка вже перейшла міст і посувається в наш бік. Наказав сурмити "сполох".

Гармата і решта кулеметів зайняли позиції, зрештою, дуже невигідні, бо з них можна було стріляти лише на пару десятків метрів. Із другим куренем виїхав я зустріти ворога.

Ворожа піхота під заслоною своєї панцерки посувалася на товарну станцію. Зав'язався бій у дуже некорисних теренових умовинах для нас. Ворожа піхота на насипі бачить мов на долоні всі наші рухи. Маємо вже поранених. Ворожа піхота з допомогою панцерки вибила нас із товарної станції, з якої ми нічого не вивезли. Вогнеприпасу та різного майна вистачило б на забезпечення всього нашого війська, яке тим часом з парадом входило до Києва.

Найкраща наша піхота, Мазепинський полк із сотником Дубовим на чолі, в полоні. Вся вина — на нашому командуванні, яке дало наказ "не стріляти, бо ведуться переговори". Стало зрозуміло, чому нас змінили Мазепинцями, — бо догадувалися, що наказу "не стріляти" ми не виконаємо… Від полонених дізналися, що в роззброєнні Мазепинців брав участь один курінь ворожої піхоти, який перейшов Дніпро на відтинку 3-го корпусу [Галицької армії].

Денікінці, опанувавши Стратегічний та Ланцюговий мости і забезпечивши їх, почали дуже обережно просуватись до міста. На майдані біля бувшої Думи відбувався наш парад, під час якого місцеві Москалі вивісили на Думі біля нашого прапора трикольоровий, московський, що його за наказом сотника Божка було скинуто. Зловивши московський прапор у повітрі, Божко кинув його під ноги командира Запорозького корпусу полковника [Володимира] Сальського, який наїхав на прапор своїм конем.

Майдан, на якому відбувався парад, був заповнений місцевою людністю, переважно жінками, які оваціями зустріли наші відділи, закидаючи їх квітами. Були, очевидно, серед них і такі, що зубами скреготіли, дивлячись на наше військо. Раптом — постріли. З бічних вулиць почали виходити московські відділи. Цивільна людність у паніці кинулась тікати… Ще перед хвилиною в ідеальному порядку маршували наші колони, які в одну мить і собі впали в паніку… Ні один із дефілюючих відділів не чинив спротиву.

З таким величезним зусиллям і такою дорогою ціною жертв здобули столицю, а віддали її без пострілу! Ще того ж таки дня прийшов наказ: "Відійти на лінію Васильків — Сквира, яка є демаркаційною. Роззброєння — це непорозуміння. Ведуться переговори…"

Нам, на низах, було цілковито незрозуміло, чому ми маємо відходити, а не Денікінці, чому без бою віддали Київ, чому нам невільно стріляти в Москалів, а також чому нас, Чорних, запроторили в далекий резерв?

На все це в той час я не міг дати відповіді. Не мав відповіді й у пізніших часах. Чому ми, маючи проти себе 42-й Донський полк і Сімферопольський піший полк (звичайна заслона), опинилися в "любарському трикутнику"; чому, маючи все Правобережжя, ми опинилися взимку без теплого одягу, без чобіт; чому наші старшини і козаки тисячами мерли від тифу; чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих Москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилозаслонних підділів (що охороняли крила частини. -Ред.), а чомусь весь час майже без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним і ітаманом Петлюрою на чолі.

Молоді ветерани з ясними очима

Наприкінці листопада і на початку грудня 1919 року Армія УНР опинилася в районі Чорториї — Любара, маючи з півдня Денікінців, із заходу Поляків, а з півночі та сходу большевиків. З усього було видно, що піхота вже більше битись не може. Перехід Галицької армії до Денікіна, а також колосальні розкрадання в інтендантстві Армії УНР, і до того безкарні, - під боком уряду і політичних "інспекторів"; історія з любимцем Симона Петлюри отаманом Волохом, який захопив державну скарбницю і перейшов з нею і зі своїми Гайдамаками до большевиків, — все це доконало нашу багатостраждальну армію, зокрема піхоту.

Холодна пронизлива осінь. Болота, дощі та сніги, а наша піхота гола, боса й голодна. Тиф щодня витягав із рядів Армії сотки своїх жертв. Становище було настільки трагічне, що навіть у полку Чорних не тільки молоді козаки, а і тверді Болбочанівські ветерани, які звикли до всього, поспускали голови. Командувач армією не давав жодних доручень, "інспектори" позникали. Штаб Запорозького корпусу попав у полон до Поляків.

Нарешті генерал [Михайло] Омелянович-Павленко став на чолі недобитків, покликав командирів усіх частин на нараду, на якій було вирішено йти в запілля денікінців. На чолі цього походу став генерал Омелянович-Павленко, заступником його був отаман Юрко Тютюнник. Навколо них згрупувалось усе здорове духом і тілом. Решта пішла на інтернування в Польщі. Таке сталося за рік після повалення Гетьманщини і декларацій та обіцянок Директорії про незалежну і самостійну Україну…

6 грудня 1919 р., повернувшись із наради, я наказав збірку полку. На великому майдані коло церкви в Новій Чорториї вишикувався кінний полк Чорних запорожців, мов на огляд. Непорушно стояли кінні сотні, наїжачивши списи. Темніли пластуни у струнких рядах, а за ними важкі кулемети, безвусі обличчя, все ясні, мов дитячі, очі. Але яку втому видно в них… Здавалося, що в кожного на лиці записана вся трагедія його Батьківщини. Але не видно було апатії. Все це молоді ветерани, що вже третій рік б'ються.

Об'їхавши сотні, став перед фронтом полку. Настала мертва тиша, і тільки вудила коней побрязкували та повівали чорні шлики на шапках козаків.

— Козаки, тимчасово переміг нас ворог. Для нас лишилася одна дорога — йти в запілля ворога. Хто не бажає йти в партизанщину, хай залишиться тут, хай вище наперед!

Запанувала тиша. Ряди стояли мов кам'яні, жоден козак не поворушився з місця. Коли зразу громоподібне "слава!" затрусило повітрям. Втомлені й почорнілі обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав огонь завзяття. Козаки мов відродились.

Полк у складі 212 шабель, 11 важких кулеметів "Максим", 9 легких "Люїс" і при одній гарматі, а всього 417 козаків і старшин, вирушив на нову боротьбу з ворогом України.

Зимовий похід

День 7 грудня 1919 року. Сніг, що був упав, зовсім розтанув. Густе, непролазне болото.

Полк поволі просувався вперед у напрямі Голендрів.

Денікінці в той час вели жорстокі бої з комуністами під Бердичевом та Києвом: час для прориву ворожого фронту був добрий. Усе, що носило:»брою, було відтягнуте до Бердичева. Залишилась одна Галицька армія, з якою полк вперше зустрівся поміж залізничними шляхами Козятин — Калинівка і вузькоторовим Бердичів — Калинівка. Від Галичан запозичив полк коней і фураж, з тим що їх віддамо, як покинуть Денікіна.

В 11-й годині ночі 11 грудня полк підійшов до ст. Голендри. Вислана вперед 4-та сотня взяла станцію майже без пострілів. Частину денікінців нзято в полон, а решту, що пробували тікати, порубано.

Зруйнувавши залізницю, телеграф і телефон, полк рушив на м. Самгородок, куди прибув уранці. Відпочивали весь день. Один із патрулів зловив дснікінського офіцера, в нього знайшли накази до Галицького командування, щоб Галичани чинили нам опір.

За цей час українська армія осягнула район сіл Юзефівка, Нова Гребля, Лисіївка, Самгородок. Пройшли смугою розташування Галицької армії, яка не тільки не робила нам перешкод, а, навпаки, багато в дечому допомагала.

13 грудня полк рушив у напрямку Таращі. По дорозі наші патрулі вимонлювали денікінську "государственну стражу" та ліквідовували її. Дійшовши до с. Юрківки, що за 6 км від Ставища Таращанського повіту, полк став на відпочинок, бо коні й козаки вибились із сил. Більше місяця, майже без відпочинку, місимо болото, а пронизливий дощ як через сито лив на по-літньому одягнутих козаків.

[Сотник Борис Монкевич писав: "Селяни незадоволені владою добровольців. "Та як його витримати, — оповідає селянин, — лазить по скринях, бере, що хоче: коні, воли, корови, хліб, — та ще нічого не платить"].

На Київщині почалося повстання. Повстанці били, роззброювали та ин ганяли зі своїх повітів здеморалізованих Москалів, а тут ще ми почали господарювати в їхньому запіллі як у себе вдома. В таких умовах Добрармін почала свій відступ.

17 грудня одержали ми відомості від наших патрулів та селян, що від Ставища вже другий день тягнуться військові відділи і табори денікінців.

Наказавши виділити із сотень по 15 козаків на кращих конях та взяти 4 легких кулемети, я попровадив їх на Ставище.

У містечку був ярмарок.

Ворог не сподівався наскоку і зустрів кінноту тільки кулеметним вогнем, але за пару хвилин ми вже вдерлися в кінному шику до містечка.

Першими пострілами з кулемета був убитий один з найкращих наших козаків, бунчужний Іван Дубина, Лохвицького повіту на Полтавщині. Розлючені козаки перерубали кулеметників, дісталось і добровольцям, які підскочили під шаблю. Здобуто 3 важкі кулемети, ЗО возів з різним майном, до 40 офіцерів, частина з них із жінками, та зо два десятки солдатів. Полонених наказав я відвести до штабу полку в Юрківці.

Невдовзі на майдан, де господарювали наші козаки, в'їхало авто з денікінським генералом [Миколою Бредовим], яке, не затримуючись, рушило повним ходом до виходу. Пустив і я свого коня з півдесятком козаків услід. Вже до авта лишилось яких 50 метрів, ще трохи — і, певно, весь магазинок пістоля піде в переляканих пасажирів. Не судилось — увірвалась підкова — і я зі своєю улюбленою кобилою посунувся по воді.

Весь мокрий, почав підносити "шаблюку". Переконавшись, що не куля, а тільки підкова виною всього, а моя улюблениця ціла і здорова, почав перевіряти й себе.

Над'їхали й козаки, які на своїх конях далеко відстали від моєї англодончанки, яка на ста метрах переганяла зайця. Козаки ствердили, що не все в порядку, бо я розвалив собі голову, а кров змішалась із болотом. На скору руку перев'язали якоюсь шматою — бинтів в Українській армії не було…

Уже темніло, як ми вернулися до Ставища. Полювання скінчилося, треба було поспішати до Юрківки. Пересівши на другого коня, з парою козаків погалопував я до штабу полку, щоб нагрітись та найскоріше висушити мокре вбрання.

Біля свого штабу побачив зо дві сотні козаків, котрі добрались до хати, в якій були полонені денікінці. Хорунжий Гаєвський з десятком козаків, що припровадили полонених, з рушницями, готовими до стрільби, боронили вхід. Пустив у рух нагайку, яка швидко привела хлопців до тями, — доступ до хати був вільний. Легше відітхнули конвоїри, бо не доведеться стріляти в побратимів. Виявляється, козачата хотіли помститися за смерть бунчужного Дубини, зробивши самосуд над полоненими. Наступного дня денікінців разом з їхніми жінками я відіслав до штабу армії.

За час постою в Юрківці полк ще кілька разів робив наскоки на Ставище, а також роз'їздами турбував частини добровольців, що проходили. Так ми простояли вісім днів. Козаки і коні відпочили, незважаючи на щоденні наскоки та розвідчу службу. Козаки на рахунок Москалів трохи одягнулись. У той час майже ціле Правобережжя залишилося без влади. Добровольчі відділи спішно відходили на південь. На Таращанщині, Звенигородщині, Уманщині й далі у глиб України — повстанські організації. Відступ білих Москалів набував катастрофічного характеру.

26 грудня полк вирушив через Скибин — Охматів — Буки. Біля села Паланочки перейшов залізницю, що йде із Цвіткового на Христинівку, і затримався на денний спочинок у Вишнополі. Морози та гострий вітер пронизували легкий одяг козаків. Переходи відбували на піхоту (пішки. -Ред.), ведучи коней у руках.

Борис Монкевич додавав: "Як нема чобіт, то танцями поборемо мороза", — каже молодий козак, пританцьовуючи драними чобітьми. А таких була більшість, особливо в батареї, пластунах та кулеметній сотні"]. До 31 грудня 1919 р. Українська армія пересунулась у район Умані. 2 січня 1920 р. ми затрималися в с. Небелівка. Надворі — відлига і болото. Зі штабу армії я отримав наказ, щоб з найближчих цукроварень взяти 500 пудів цукру та виміняти на гроші. Частину цукру, до 100 пудів, продано в м. Торговиці, а решта лишилась при полку. З того часу полк годував коней і людей за цукор. Селяни охоче брали цукор, але полк вже не мав свободи рухів, бо табір збільшився на 50 возів. Кінні сотні з дієвих перетворились у конвой свого табору.

На світанку 6 січня полк вийшов з гостинної Небелівки. Під вечір підійшли ми до Голованівська. День перед нами тут гостювала денікінська кіннота, яка пограбувала місцевих та вчинила погром Жидів.

Зустріч Різдва

Завтра Різдво! Про це балакають старшини і козаки. Я наказав покликати до штабу жидівського старосту, а також голову аматорського гуртка, запропонував старості приготувати вечерю для старшин, а другому — виставу для старшин і козаків. Обидва погодилися. Витрати покриємо цукром.

Перший день Різдвяних свят. Кращого місця для свят не треба було шукати. За два кілометри село Межирічка, а в ньому ґуральня з десятками тисяч відер спирту. Призначені старшини розвезли запрошення до місцевої Інтелігенції, щоб ті відвідали виставу "Жидівка-вихрестка". Справді, вечором перші ряди були заповнені місцевими родинами вперемішку з нашими Старшинами. Про неспокійний час пригадували важкі кулемети при вході та вартова сотня в повній готовності.

Після вистави старшини запросили деякі родини та артисток до спільні и печері. Гості з цікавістю та й недовірою дивилися на нас, але розігріли і орілка і гостинність господаря і загальні веселощі швидко запанували.

Вечеря скінчилась над ранок.

Вранці я вислав гарматну сотню до с. Межирічки, щоб спирт ґуральні продавала селянам за гроші, міняла на кожушки, фураж, набої і т. п. Пізніше за вторговані гроші наказав виплатити за чотири місяці платню старшинам і козакам. Того ж таки дня наказав командирам сотень прислати до штабу полку на добрих конях 50 козаків, які знали міру в питті. Взявши 5 легких кулеметів, під моєю командою рушили в Богопіль.

У с. Капітанка, за яких 20 км від Голованівська, патруль наскочив на ворожий роз'їзд і атакував його, змусивши до втечі. Хорунжий Р. зарубав ворожого офіцера, з документів якого довідалися, що він теж Дяченко… Прискакав козак з тими паперами і доповів, що "мабуть, вашого брата зарубали, а ось і його папери… "

У той час я вже знав, що мій рідний брат і батько відходили разом з Денікіним, і був певний, що сталося нещастя. В дорозі розглянув папери і з них уже побачив, що цей офіцер з Умані.

Наша здобич — 12 верхових коней із сідлами і троє полонених, решту порубали. Роз'їзд був зі Збірного козачого полку полковника Попова.

Шлях на Богопіль являв страшну картину. Здається, шлях відступу Наполеона не мав більш грізних і трагічних картин. Безліч возів з поламаними колесами, розторощеними передками засіяли, мов велетенський цвинтар, увесь шлях. Круглі кухні з димарями стояли осторонь, покинуті своїми кашоварами. Чорні пащі гармат без замків тупо дивилися вдалечінь. Майже на кожнім кроці лежали задубілі трупи коней. Весь шлях був засіяний поламаними рушницями, набоями, порізаними сідлами, мішками та іншим лахміттям. Чорні зграї вороння надавали цій картині ще більшого виразу руїни. Так представлявся шлях відступу Добровольчої армії.

Заночувала сотня в с. Капітанка, де до нас прилучилося з десяток повстанців, яких наказав я посадити на здобутих коней.

9 січня вранці вирушили на Богопіль. Дійшовши до Болеславчика, що за 4 км від Богополя, я вислав хорунжого Нестеренка з патрулем уздовж річки Синюхи, аби пошукав броду, яким сотня могла б заїхати на тили Богополя. В той час із Богополя показалась перша лава силою до 200 шабель, за нею друга, ще більшої сили. Сотня відкрила вогонь, але в тому часі на наших тилах показалась кіннота не визначеної кількості. Сотня оточена, треба пробиватись.

Ми атакували кінноту, що з'явилася ззаду, але та не прийняла удару на шаблі й почала тікати, розділившись на дві групи. Одна частина тікала понад річкою Синюхою, і за нею погналися Чорні. Майже по 3 кілометрах скажених перегонів наздогнали ворожих їздців. Першими дійшли до ворога я з хорунжими Богаєвським і Редькою, бо мали чи не найкращих коней у полку, а може, й у всій Українській армії, та почали хрестити направо і наліво. В цей же час ворог наткнувся на хорунжого Нестеренка, який атакував із чола. Після короткої рубанини ми взяли 17 коней із сідлами і 9 полонених, а решту із штаб-ротмістром на чолі порубали.

Смеркало. Сотня рушила на с. Капітанку. Після довгого маршу підійшли до села. Наперед вислав козака довідатися, що за село, бо на Капітанку неподібне. Селянин, якого покликали на розмову, почувши українську мову, весь затрусився і тільки запитав:

Ви петлюрівці? Почувши наше "так", сказав:

Та це Болеславчик, у кожній хаті повно денікінців.

Сотня зрозуміла, що стає непереливки, і як один, мов по команді, зняли рушниці, щоб бути готовими до відсічі. Селянин виявився нашим, бо одразу запропонував послуги — вивести сотню на правильний шлях. Це вперше мені зрадив нюх. Перший раз збився зі шляху. Змучену сотню десь по півночі допровадив до Капітанки, де й заночували.

10 січня сотня повернулася до полку. Мороз доходив до 16°. За час постою в Голованівську нам вдалося поповнити запас набоїв та одягнути деякі сотні.

січня полк отримав наказ зі штабу армії виступити на м. Гайворон, де в цей час стояли галицькі курені, повести з ними переговори, щоб вони приєдналися до Наддніпрянської армії.

січня у вечірніх годинах увійшли у м. Гайворон. Зайнявши місто та станцію і виставивши варту, полк розташувався. Тут була невелика частина Галичан, а властиво, постачання 3-го корпусу, яке за день до нашого приходу селяни розграбували. Вести переговори не було з ким. Увечері одержано відомості від селян, що штаб армії і частини пішли в невідомому напрямі. Від них же довідалися, що до Голованівська прибула червона кіннота. Полк відрізаний від армії.

18 січня полк вирушив на Хащувате з метою пробратися денікінськими тилами і догнати своїх. Перейшовши Буг біля Хащуватого, полк став на нічліг у с. Казавчин.

Добровольці так швидко відійшли на південь, що між большевиками і ними постала широчезна ніби порожня смуга, без якої-будь влади.

І "Білі закрилися на лінії Бірзула — Ольвіопіль — Знам'янка, — писав Борис Монкевич, — а червоні затримались на лінії Фастів — Козятин, ніби чеками, що повстане в нейтральній полосі. На терені в 266 верст широчини та 156 верств довжини існували тільки органи громадської самооборони"]. Н цій смузі й опинився Чорний полк.

19січня. Водохреща. Полк залишився на спочинок. З усіх боків чути стрілянину — це селяни, святкуючи, стріляють із рушниць та кидають гранати. Молодь уся озброєна добрими рушницями, а у війську недостача зброї, набоїв, людей… [Борис Монкевич додає: "Недобре почуття захоплювало душу, глядячи на цих темних, покалічених революцією людей"].

Від селян маємо відомості, що у Гайворон прийшли червоні.

22 січня у вечірніх годинах полк прибув до Голованівська (Саврані? — Ред.). Мав я на меті тут перейти річку Буг, але міст спалений ще червоними. Два дні спочинку.

Починаючи від 10 січня, Українська армія фактично припинила боротьбу проти добровольців, які вже не становили жодної сили, а котилися до берегів Чорного моря.

На нараді в командувача армією було вирішено припинити боротьбу з білими й усім дивізіям зосереджуватись у районах Канів, Черкаси, Чигирин і там увійти в оперативний зв'язок. Визначений район у той час уже зайняли червоні. Таким чином, відновлювалася боротьба з ними.

Відновлення боротьби з червоними

23 січня вранці ми вирушили вздовж по Бугові до с. Тернувате, де поромом переправилися на лівий берег. Ночували в с. Капітанка. Червоні посувались із боку Голованівська, а білі тримали фронт по залізниці Голта — Новоукраїнка. Полк мусів поспішати, щоб не опинитись між молотом та ковадлом. Селяни Капітанки охоче розповідали про своє повстання проти білих. До полку приєдналося ще дванадцять хлопців.

24 січня полк рушив на Ольшанку. День був соняшний. Сніжок поскрипував під ногами коней, але вже було не так холодно, як у минулі дні. Над вечір Чорні підійшли до річки Синюхи, яку треба було перейти по льоду товщиною десять сантиметрів.

Спуск до річки крутий та кам'янистий. Кінні сотні, кулемети, обоз, розтягнувшись вужем, без усяких перешкод перейшли річку, але з гарматою сталася пригода — хоч і були прийняті всі заходи безпеки. При спуску зломився дишель, довелося спускати гармату на руках. Відділивши передок від гармати, перетягли його на другий бік. За передком потягли гармату. Спочатку все було добре. Козаки весело бралися за працю. На середині річки лід тріснув і гармата провалилась, уперлась у дно дулом, а сотник зачепився за обламаний лід. Поки возились із гарматою, стемніло, а тому я наказав залишити її до ранку, виставивши варту.

Вночі прибула делегація від Добрармії з умовами миру та спільної боротьби проти червоних. Признавались відверто, що не мають прихильності населення, але мають багато зброї, якою хочуть з нами поділитися. Ще перед світанком я скерував делегацію в напрямку Канева, додавши конвой у 20 козаків з хорунжим [Олександром] Богаєвським, щоб доганяли штаб армії.

25 січня. Тільки почало світати, а вже кінні сотні та гарматники висипались на річку рятувати гармату. Прорубавши лід від самого берега, разом із селянами притягнули гармату по дну річки до берега.

По обіді полк рушив далі. Ночували в селі Станкувате. Мороз до 20°.

26 січня. Тільки почало світати, а полк уже вирушив у напрямку Добровеличківки. Козаки один одному труть лиця та носи снігом. Десятки з обмерзлим обличчям. По дорозі отримали вісті, що Добровеличківку зайняли большевики. Висланий роз'їзд після перестрілки відійшов. Звернули ми з великого шляху і заночували в с. Липняжка.

27 січня полк помандрував у напрямку Якимівки, куди й прибули надвечір, здолавши понад ЗО кілометрів за 22° морозу та при зустрічному вітрі.

28 січня. Спочинок. Полк перечікує завірюху. О годині 10-й ~ тривога. Селяни повідомили, що до села Янополя прийшла ворожа кіннота силою до 200 шабель. Вислано 4-ту сотню назустріч. Полк — у готовності. Надвечір повернулася сотня, не зустрівши ворога. Чорні лишаються на місці, аби відпочити та перечекати завірюху.

29 січня. Нарешті завірюха припинилась. О 7-й годині полк вирушив. Пройшовши 15 кілометрів, ми затрималися в с. Петрів Острів, що за 3 км від цукроварні Ярошівка. Нарешті дістали вісті про наших. Три дні тому тут брала цукор Київська дивізія. Поповнили ми й запас цукру.

30 січня. Полк рушив по слідах Київської дивізії. Мороз не давав сидіти на конях. Усе обмерзло, але я постановив якнайскоріше приєднатись до своїх. У с. Мокра Калигірка — двогодинний відпочинок і — далі в дорогу. Вночі о годині 11-й перейшли залізницю Цвіткове — Христинівка. Опівночі розташувались у с. Княжа, зробивши перехід у 75 км, і то у тріскучий мороз. Селяни повідомили, що пару днів тому тут проходили червоні, які стверджували, що Українська армія перейшла на їхній бік.

1 лютого. Мороз. Схід увесь червоний. Рушили в дорогу. Пройшовши понад 20 кілометрів, затримались у с. Вільшана ночувати. З цікавістю розглядали козаки це історичне місце. Образи Яреми і красуні Титарівни поставали в пам'яті.

2 лютого — день спочинку. Козаки гуляють на весіллях. Дівчата й парубки увихаються по вулицях. Спів, танці. Вбрання на селянах — винятково староукраїнське.

3 лютого о 6-й годині полк рушив далі. Треба зробити великий перемарш, бо маю відомості від селян, що хорунжий Богаєвський із делегацією біло-Москалів наздогнав отамана [Юрка] Тютюнника. їхали цілий день, роблячи по селах короткі перепочинки. Пізно ввечері затрималися за 3 версти від залізниці Корсунь — Сміла. Коні й люди перемучені. Підкріпившись, рушили далі. Переїхали залізницю і о 2-й годині ночі прибули в село Черепин. Виставивши навколо варту, поснули сном праведників.

На другий день пішли далі. Пройшли села Деренковець та Драбівку. Селяни цих сіл озброєні. Мали досить рушниць, кулеметів, а на площі Драбівки стояли дві гармати. Між собою пов'язані телефоном. Усе це велось під прапором Самостійної України. Полк щиро вітали й запрошували до хат. Радісно було чути й бачити працю національно свідомих людей. Рушили далі і під вечір в с. Кумейки нарешті догнали своїх — 5-й кінний полк Київської дивізії. Похід продовжували далі. На ніч розташувались у с. Плевахи, за 7 км від Дніпра. Зробили понад 60 кілометрів одним маршем.

5 лютого — спочинок. Я вислав фуражирів на Полтавщину, в Золотоніський повіт. Настрій у всіх підвищений, козаки з цікавістю поглядають у бік Полтавщини, бо в полку більшість старшин і козаків Полтавці і два роки як з дому. Ввечері повернулися фуражири, які розповідали легенди про вареники та галушки, котрими їх частували на Полтавщині. Дводенний спочинок у Плевахах. Надворі страшний мороз, якому всі раді, бо він скує Дніпро.

7 лютого полк заночував у с. Лозівок. Другого дня перейшли в Байбузи, де і простояли два дні. В цей час вдалося пов'язатися зі штабом армії, з якого отримано наказ підпорядкуватися отаманові Тютюнникові до з'єднання з рештою війська. Полк Чорних запорожців і Мазепинський кінний полк зводяться у бригаду, яку я мав очолити.

Бій під Смілою

О 7-й годині вечора полки зібралися на майдані в с. Байбузи і вишикувалися в такому порядку: штаб отамана [Юрка] Тютюнника, 5-й Київський кінний полк, Чорний полк із батареєю і Мазепинський полк. Із великого шляху весь загін звернув на малопомітну доріжку чорного лісу (тобто мішаного, темного. — Ред.). 25 кілометрів зробили полки за ніч по неможливому шляху. Коні падали, тачанки перевертались, але ніщо не могло затримати нашого руху. На ранок, перейшовши чорний ліс, загін затримався на короткий спочинок у с. Дубіївка. Цей перехід надовго лишиться в пам'яті, бо гармату, кулемети та обоз — майже на всьому шляху — довелося виносити на руках, бо на кожному кроці були ями, повалені дерева, розвалені містки та річки з тонким льодом, який провалювався під кіньми та людьми.

Мороз лютий, а багато козаків погано одягнені. Найбільше шкода хворих козаків, що їхали за полком на возах.

Після короткого відпочинку в с. Дубіївка рушили далі. В Дубіївці мене викликав отаман Тютюнник, від якого отримав наказ: бригада має зайняти ст. Бобринську і Смілу, обійшовши їх з південного сходу. Перед бригадою маршує 5-й полк на Білозір'я — Сміла. Обхід почали з Білозір'я. По годинному марші ввійшли до містечка, де вже порядкували сотні 5-го полку, командир якого зазначив, що Смілу теж зайняли його кіннотники.

Не маючи підстави не вірити командирові 5-го полку і щоб не робити зайвих 12–15 км на обхід, як того жадав отаман Тютюнник, я вирішив іти найкоротшою дорогою. За версту до Сміли на чолі 2-ї сотні виїхав уперед. На краю міста стояли два типи з рушницями, які на моє запитання, якого вони полку (був певний, що це козаки 5-го полку), відповіли:

— Сапьорноґо батальйона.

Як видно, нас прийняли за своїх, бо на всі питання охоче відповідали. В заставі було 18 кацапчуків, яких 2-га сотня перерубала. Виявилося, що місто захопив сильний відділ червоноармійців. Вертатись, аби виконувати наказ отамана Тютюнника, пізно. Треба було діяти. Я наказав Мазепинцям зайняти ст. Бобринську, а сам на чолі Чорних увірвався у Смілу. Червоні майже не боронились, бо вже під шаблями викрикували:

Что ви дєлаєтє, ми вєдь сваі, камуністи! У відповідь почули:

Якраз ви нам і потрібні! Далі вже свистіли шаблі…

Взявши містечко, Чорні допомогли мазепинцям опанувати станцію, на якій було 11 потягів з майном, майже винятково військовим. Від полонених довідалися, що це інтендантура фронту.

Здобич була настільки велика, що не вистачало возів її брати. Табір числом 80 возів, захоплений у місті, було миттєво відіслано до Білозір'я. Я наказав виганяти селянські підводи, аби вивезти гармати та рушничні набої. Почали прибувати підводи, які спішно вантажили та відправляли в Білозір'я. В цей момент повним ходом увійшов потяг і, не дійшовши пару сотень кроків до станції, затримався та відкрив вогонь із кулеметів.

На станції в той час було 15–20 козаків і один важкий кулемет. Козаки з-за будинків відкрили вогонь, а я з кулемета. За кілька хвилин ворог, збитий влучним вогнем, замовк. Прискакав козак із донесенням, що І — ша сотня хорунжого [Олександра] Богаєвського, яка стояла заставою від Бобринської цукроварні, під натиском ворожої піхоти відходить. Довелося залишити збитий потяг і думати про відступ, а тут наспіли відомості, що відступ від Сміли вже відрізано.

Манівцями, понад залізницею, під вогнем ворожої піхоти, тягнули ми за собою тяжкий кулемет, аби не покинути ворогові. Вийшли на шлях, що вів на Білозір'я. Негайно перейти в контратаку не було з ким, бо під руками знайшлося лише ЗО — 40 козаків, а решта зі здобутим майном — десь під Білозір'ям при наших таборах.

Вислав зв'язкових до табору, аби сотні на рисях прийшли на південний край Сміли та повторним ударом зайняли місто і станцію. Над'їхав отаман Тютюнник, який це заборонив. Минуло кілька днів, і я в наказі по загонові дістав догану за невиконання наказу. Таку ж догану отримав і командир полку, що впровадив мене у блуд. Цей наскок дав полкові гарматні й рушничні набої, багато одягу, близько 60 коней, гідних під верх (верхових коней. -Ред.), та багато різного майна. Всього у Смілі взято близько 250 полонених, серед яких із 20 комісарів, котрих розстріляно в Білозір'ї.

О 9-й вечора перейшли до Степанок, де стали на ніч. Частини Київської дивізії пішли далі, а полк залишився, аби доглядати за Смілою.

11 лютого рушили на Вергуни, де зупинились. Тут наказав вишикувати полонених, яких взяли у Смілі. Українців залишив при полку, а Москалів пустив на чотири вітри, порадивши не попадатися.

Заночували в с. Думанці.

Перехід на Лівобережжя, захоплення Золотоноші

13лютого. Сильний мороз. Полк вирушив довгою колоною через с. Худяки, наближаючись до Дніпра. Козаки вже знали, що полк іде на Полтавщину. Настрій підвищений. Чути регіт, жарти. Полтавці радять подолянам, аби вертались назад, бо на Полтавщині немає мамалиґи, а галушок вони не вміють їсти. Всім цікаво, що там робиться, по той бік Дніпра. Помалу проїхали бокові протоки, і перед полком простяглася широка рівнина за мерзлої ріки, а далі синіло Лівобережжя.

— Дніпро! Дніпро!!! — вирвалось із сотень грудей, а жадібні очі міряли його величну широчінь.

З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилини, козаки несподівано заспівали "Ще не вмерла Україна".

Увечері полк став на нічліг у с. Васютинці. Селяни дуже здивовані приходом українських козаків.

— Та хіба в Петлюри ще є військо? — чулося на кожному кроці.

14 лютого полк отримав наказ зі штабу армії зайняти Золотоношу, для чого до полку додавалося дві кінні сотні, одна ім. [Петра] Сагайдачного, а друга — ім. Костя Гордієнка, разом силою до 50 шабель. О 7-й годині ранку полк вирушив у дорогу.

Холодно, різкий вітер, падає сніг. За вітром і снігом не видно довгої колони. Кожний вершник бачив перед собою тільки зад попереднього коня. З часом вітер посилився, а сніг, мов мокрі голки, забивав очі, ніс та вуха. [Борис Монкевич додавав: "Ще нижче поспускали коні голови, ще більше згорбились козаки на сідлах, щільніше загортаючись в одежину. Понуро, без галасу, тяглись обози… І в цьому стихійному вибухові життєвих сил природи як же відчувалася мізерність людської істоти. В цьому безмежному морі розбурханої стихії і в цих титанічних змаганнях хуртовини людська істота відчувала якийсь одчай, якусь безмежну тугу"].

Сніг ставав щораз глибший. Поранених та хворих не було видно, прикриті лахміттям та грубою верствою снігу, вони тихо, без нарікання їхали на возах.

В Ірклієві — годинний відпочинок і — дальший марш. О 10-й вечора — другий відпочинок, у с. Кам'янка (очевидно, йдеться про с. Мельники. — Ред.). Темна ніч. Снігу по коліна, а ще з 20 км до цілі. О 2-й годині ночі добрели до с. Деньги. До Золотоноші ще 8 кілометрів.

15 лютого. О 5-й ранку, залишивши в Деньгах табір і частину важких кулеметів, вирушили на Золотоношу. Вислав 2-гу сотню, аби зайняла станцію та розвідала, які сили в місті. Сотник Божко з чотою і підривним матеріалом отримав завдання зірвати залізничний шлях Золотоноша — Пирятин. О годині 7-й ранку полк підійшов до міста. Станція вже в наших руках. Охорона разом з комендантом захоплена в полон. Від полонених довідалися, що в місті перебували два відділи особливого призначення — силою до 500 люду, з кулеметами. Гармата стала на позицію біля станції.

3-тя та 4-та сотні під командою поручника [Карліса] Броже пішли слідом у місто на рисях. Решта полку під моєю командою — за ними. Без пострілу курінь Броже в'їхав до міста. Довідавшись, що будинок гімназії зайнятий червоними, курінь почав його обстрілювати, але раптом з вікон протилежних будинків відповіли пострілами. Курінь почав відходити, залишивши вбитих козаків, що в Чорному полку було ганьбою.

Я вислав на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню ім. [Петра] Сагайдачного, наказав спішитись і наступати в пішій лаві, аби відбити ибитих. Штаб полку з останнім запасом, а властиво моїми ординарцями (12 шабель) та Гордієнківською сотнею (17 шабель), залишився при в'їзді до міста, бо хотів хоч раз побавитись у командира полку та дати можливість моїм помічникам повоювати.

Спішені сотні відтіснили ворожу піхоту і дійшли до собору. В цей час штаб полку заатакувала ворожа піхота силою 50–60 багнетів, яка берегами непомітно зайшла в тил і вийшла на неповних 100 м від штабу. Як видно, командир цього відділу не сподівався спротиву, бо, вискочивши з-за рогу, затримався, чекаючи на решту свого відділу. Вийшов і я наперед й одночасно з червоним вистрілив. Червоний дістав кулю у груди, а я — в "м'яке місце" по шкурі, наслідком чого з тиждень сидів у сідлі боком. Із криком "Слава!" підоспіли і мої ординарці. Комуністи не прийняли удару на шаблі й, утративши свого командира, кинулись тікати через річку. На льоду, ковзаючи, почали падати, і я з ординарцями мав можливість зробити показову стрілянину по рухомих цілях. Нахабний відділ був перебитий до одного.

Половина міста по річку була в наших руках, а друга — в большевиків. Наступати в пішому ладі, і то в лоб, я не хотів, а в кінному ладі не міг, бо вислані патрулі не могли вишукати переходу через річку, яка розлилась і замерзла. Протримавши свою половину міста до вечора, полк вирушив назад у с. Деньги. За містом перерубали захоплену "чеку" та комуністів. Полк мав втрати: чотирьох козаків убитими, трьох поранених та 9 поранених коней. Ворог зазнав до 100 чоловік втрат.

У с. Деньги стали на спочинок. Лютий мороз. Маємо відомості від селян, що з Пирятина вийшли два полки ворожої піхоти в напрямку на Золотоношу. Всю ніч кінні роз'їзди на всіх шляхах, що вели до Золотоноші, освітлювали місцевість, але скрізь було спокійно.

Поворот на Правобережжя і похід на захід

16 лютого о 3-й годині ранку полк вирушив на м. Іркліїв. Мороз із вітром та снігова курява не давали можливості розкрити очі. Коні й люди зморені. Нарешті добрались до с. Загородище, що за півкілометра від Ірклієва. Стали на спочинок, зв'язалися з кіннотою отамана Тютюнника, яка стояла в Ірклієві. Від них довідалися, що Запорозька дивізія стоїть за 6 км від полку. Я вислав до Запорожців патруль.

Заночували. Ворога не чути.

Увечері зі штабу армії отримав наказ — перший за півтора місяця…

Полкові наказувалось повернути на правий берег Дніпра. В наказі для армії ч. 39 від 16 лютого говорилося про наслідки перебування на Лівобережжі й заповідався великий похід на захід.

"Наша армія — писалось у наказі, - перейшла на лівий берег Дніпра, де пробула чотири дні. За цей час ми зайняли Черкаси, Золотоношу і зробили велику агітаційну роботу. Селянство побачило, що наша армія існує. Після цього армія повинна перекинутись на правий берег Дніпра. Нашій армії знову доведеться відбути великий похід, котрий може протягтися до місяця, аза той час справа нашої армії повинна стати на державний шлях".

Поворот на Правобережжя… Це було великим ударом для всіх козаків Чорного полку. Ще в районі Умані отаман [Михайло] Омелянович-Павленко обіцяв мені рейд через усю Полтавщину і Харківщину. Про цю обіцянку знали козаки, і треба було докласти великих старань, аби нахилити їх до повороту на Правобережжя.

17 лютого вранці полк вишикувався перед штабом. Виїхав я наперед та, як завше, жартами з'ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісні, ні жартів… Селянство теж поділяло смуток козаків, бо в усіх селах, де проходили, чути було: "Покидаєте нас?" На вечір полк прибув у с. Васютинці.

18 лютого о 7-й ранку вирушили далі. Знову перейшли Дніпро і пізно ввечері добрались до с. Чернявка, що над Тясмином, де і розташувалися. Село мале, бідне. Хатки обідрані, й тих не вистачало на полк.

20 лютого рушили далі на с. Грушківку через історичний Холодний Яр. Яке козацьке серце не завмирало, переходячи через р. Тясмин і ступаючи на доріжки Холодного Яру? Дух преславної, хоч і сумної, минувшини України витав над цим густим, непролазним лісом. Козаки з цікавістю розглядались навкруги. Балачки велись тільки про минуле. Імена [Максима] Залізняка та [Івана] Ґонти лунали в повітрі.

Ввечері розташувались на нічліг у с. Грушківка. Село велике і багате.

О 4-й ранку засурмили сідлання і за годину рушили далі. Під час вимаршу із Грушківки зломилась у гармати вісь. Не було жодної можливості направити, і як не тяжко було кидати, а довелося. Більшість гармашів зі слізьми на очах прощалася з нею, мов з улюбленою дівчиною. Справді, вона близько року, із самих Святецьких хуторів, вірно служила полкові. Не один раз кров козача її обливала. Колеса та щит були побиті кулями. Всю дорогу кінні козаки поминали свою гармату і навіть не глузували з гармашів, бо цілком поділяли їхню втрату.

21 лютого — денний спочинок у м. Ставидла. Люди й коні змучені великими переходами. Другого дня вирушили ми на с. Мала Виска. Там сталася пригода: наш роз'їзд, наткнувшись на кінноту повстанців, почав відходити кар'єром до полку. Услід почулися постріли.

Полк у цей час входив у містечко і, переплутавши повстанців з большевиками, прийняв їх у шаблі. Взявши в полон 12 чоловік, довідалися, що це повстанці отамана Андрія Гулого. Мали щастя гулівці, що не прийняв їх на кулемети, які жартів не знали.

4-ту сотню лишив я на цукроварні, аби взяла 400 пудів цукру, а полк пішов на Іфделівку, куди і прибув о годині 11-й ночі. Розташувалися. Село багате. Отаман Гулий з повстанцями приєднався до армії — його призначено командиром Запорозької дивізії, а його повстанці створили в дивізії курінь Низових запорожців.

24 лютого — денний спочинок. Надворі відлига. Біжить вода. Видно латки з чорною землею. Цього дня зі мною сталася пригода. Повертаючись зі штабу армії, випробував здобутого коня і пустив його кар'єром. Відірвалася підкова — і кінь разом зі мною впав на лід. Кінь вивихнув ногу, а я розбив голову. Це вже другий такий випадок, перший раз було у Ставищі. Нашвидкуруч ординарці забандажували хусткою, а поверх ще червоним поясом.

До штабу прибув весь мокрий і залитий кров'ю.

["Полковий лікар зробив перев'язку, — розповів Борис Монкевич, — але полковник Дяченко весь час тільки турбувався про свого коня і весь час від нього не відходив. Виявився в ньому козак, в його прив'язанні до коня"].

25 лютого о 4-й годині пополудню прибули ми до Добровеличківки. На шляху, що вів на Глодоси, на кару були виставлені мої ординарці. Коротка історія цих ординарців. Тих, з ким командири сотень не давали собі ради, я брав до себе, в мене вже були шовкові, бо знали, як легко про усміх, та ще легше про кулю з мого пістоля. В бою — незамінні, а у спокійний час треба було твердої руки. Того дня виявилося, що чотовий ординарців А. Бакало навчився підробляти мій підпис, щоб одержувати спирт із нашого складу для батареї. Опівночі почулися стріли з боку застави. Сурмач заграв "на сполох". Заторохкотів кулемет у заставі, раптом усе стихло. Дві сотні, що першими прибули на майдан галопом, привів я до застави. Там довідався, що до них ніби під'їхали якісь повозки, на запитання "хто їде?" з них відповіли пострілами. Знаючи своїх ординарців, а ще краще свого Бакала — мого далекого кровного, наказав бігти при конях, аби показали, де повозки.

Прогнавши в цей спосіб зо три кілометри, наказав вертатися на заставу та краще глядіти.

26 лютого — денний спочинок. Полк у готовності. Роз'їзди вислані в усіх напрямах.

Захоплення Голованівська

Від 27-го до 29 лютого пройшли по величезній грязюці сіл Казимирівка, Мар'янівка, Красногірка та Розношенське. В останньому розташувалися. Зі штабу армії одержав наказ взяти Голованівськ. Те саме завдання мала й Київська група отамана Тютюнника.

1 березня о 3-й годині дня 2-й курінь під моєю командою рушив на Голованівське. Тут, повідомляли селяни, стояв червоний козачий полк з був ших гайдамаків ОмелянаІ Волоха силою до 300 багнетів. По 10-й вечора курінь підійшов до містечка бічною дорогою, аби обминути заставу на шляху. Патруль привів дядька, який виявився нашим. Він не тільки взявся городами підвести до казарм, а й попрохав гвинтівку, бо і йому хотілось повоювати.

Ніч була чудова. Легкий морозець скував грязюку. Місяць світив, і було видно як удень. В'їхавши в середину міста, побачили величезний вогонь біля будинку і людей, які порались біля вогню. Під'їхали, почалась балачка. Червоні смалили кабана. Приймали нас за своїх, бо цілком одверто розповідали, де розташовані їхні комісари та червоноармійці. Свист шабель розповів комуністам, з ким мають діло. Касарні з комунарами оточено, кілька ручних гранат усередину через вікна зробили своє. З вікон почулося:

— Здайомся, таваріщі!

У місті зчинилася стрілянина. Частина червоних, яка розмістилась по приватних квартирах, почала гуртуватися, щоб дати відсіч. Наказавши сотням спішитись, я за підтримки важких кулеметів повів їх в атаку. Червоні почали тікати, розсипавшись по городах. Місто зайняте. Понад 60 червоних потрапило в полон. До 50 лежало трупами, а між ними й комісар полку та ще якийсь значний комісар, що приїхав з Умані на інспекцію. Полк теж зазнав втрат: двоє коней поранено, одного з них довелося пристрелити.

Козаки сміялися з полонених, що вони так погано стріляють, і радили на майбутнє повчитись у них.

Відомості, що полк червоних сформовано винятково з волохівців, впинилися неправдивими. Було їх лише кілька. Проклинаючи Волоха, вони перейшли до нас, а решта — кацапчуки, переважно колишні денікінці.

Курінь відійшов на край міста, де легше було охоронитись, по місту весь час їздили патрулі.

Вранці курінь залишив Голованівське і перейшов у маленьке сільце сандрівку, де мали приєднатись решта сотень.

Бій під Хащуватим, захоплення Гайворона і під'їзд до Бершаді

1 березня до полку приєднався 1-й курінь, який залишив обоз, пластунів і взагалі все тяжке під охорону Запорозької дивізії. Полкові наказувалось вести в розвідку в напрямах: Бершадь, Гайсин, Ольгопіль, Балта, Саврань, а також довідатися про становище Галичан. З'єднавшись, полк перейшов доГолованівська, де і заночував. Селяни дуже задоволені з нашого приїзду, а особливо дівчата, бо багатьом припали до серця завзяті Чорні запорожці.3березня рано полк вирушив у напряму Гайворона і далі на Бершадь.

Шлях неможливий. Болото по самі вуха. Проїхавши 15 кілометрів, стали на ніч у селі Таужне. За повідомленнями населення, пару разів перевіреними, навпроти Бершаді через річку Буг був поганенький залізничний міст.

Про наш намір форсувати річку большевики знали: під натиском російських комісарів Бершадь із військовою залогою шикувалася до оборони, перетворюючи місто на імпровізовану фортецю.

4 березня полк пішов на Хащувате. Вислав я 2-гу сотню в розріз по нашій осі маршу, бо від селян мав відомості, що станція і містечко зайняті большевиками.

Залізничну станцію взяла сотня, а перед містом потрапила під обстріл. Розвернувшись у лаву, сотня, чекаючи на решту полку, бавилась у війну, то наступаючи, то відходячи.

Надійшов полк. Отримавши короткий звіт, я наказав полку перейти в наступ. Полковий сурмач засурмив "Атака!", сотенні [сурмачі] підхопили. Сотні розвернулись у лаву і на рисях пішли на місто.

Вже по пострілах було чути, що ворог нервує. Знову сигнал — лава блиснула шаблями і пішла кар'єром. З цілим розмахом сотні влетіли в місто…

Ворог був особливий. Місцеві комуністи (Б. Монкевич зазначає, що це були євреї. — Ред.) та підкуплені за гроші з пару десятків місцевих парубчаків стали чолом нашому наступові. Поплатилися страшенно: близько 40 трупів лежало в місті, а решта потоплена в Бугові.

Полк розташувався на ночівлю, виславши 2-гу сотню із завданням зайняти Гайворон.

5 березня о 6-й ранку полк рушив на Гайворон. Шлях кращий, бо йшли понад вузькоторовою залізницею. Можна було йти навіть риссю.

О 10-й прийшли до Гайворона, який ще звечора зайняла 2-га сотня. Відпочивши зо дві години на станції, полк пішов на с. Лугове, де заночував (помилка, бо Лугове за Бугом, який вони перейшли наступного дня. — Ред.).

Вислав сотню із завданням розшукати переправу на р. Буг та [взнати], що діється в Бершаді. Надвечір сотня повернулася, її командир доповів, що перехід через міст жахливий. Коні довелося провадити на поводі по трьох вузеньких дошках, покладених поміж рейки. Міст дуже благенький, понівечений льодоходом. Перехід коштував сотні двох коней, які, провалившись на мості, не могли вже встати. Довелося пристрелити, а потім, відрубавши ноги, зіпхнути у воду. Перейшовши Буг, сотня пішла на Бершадь.

По дорозі захопили комісара і трьох кіннотників Галичан, що були придані йому як охорона. При комісарові знайдено багато агітаційної літератури, скерованої проти нас. Від комісара та Галичан довідалися, що місто Бершадь зайняте 3-м Галицьким корпусом, який нараховував разом з Москалями до 12 тисяч. Уночі застава затримала якогось цивіля, який жадав розмови з командиром полку. Припровадили до мене, виявилося, що це січовий стрілець, який кинув своїх і перебіг до Чорних, бо вже мав досить співпраці з Москалями. Від нього довідався, що з бершадської залоги вислано відділ усіх родів зброї під командою поручника Мацьківа для забезпечення залізничного мосту через Буг.

По розмові із січовим стрільцем наказав сурмити "сідлання", а трохи згодом і "збірку". Полк рушив до переправи. Старшини і козаки знали, яка велика сила в Бершаді, але жодний із них не сумнівався в успіхові. Міст перейшли без пригод, бо завчасу попередив, що не тільки коня, як провалиться, скину у воду, а викупаю й козака…

Перед світанком полк підійшов до с. Устя, що за 8 км від Бершаді. Біля села полк затримався. Викликав обох командирів куренів. По короткій нараді поручник Броже із 2-м куренем риссю пішов у село, а за ним решта полку кроком. Поручник Броже реабілітувався за Золотоношу: без жодного стрілу обеззброїв курінь піхоти, батарею та кулеметників. Галичани чекали ворога, бо застави були виставлені, але, не дочекавшись, поснули сном праведників. Завдяки цьому, не проливши ні краплі братньої крові, полк добув те, про що мріяв, — гармати.

Полк узяв 4 гармати, 4 гарматні скрині з набоями, 2 важких кулемети ("Шварцльозе". -Ред.), 15 возів і понад 120 коней. Наказав Галичанам нишикуватися і запропонував перейти до нас. До 50 стрільців погодилися стати козаками, переважно гармаші, як видно, не хотіли кидати гармат, а решта залишилася. Наказав не виходити, поки полк перебуватиме в селі.

За пару хвилин дві гармати і вози із двома скринями з набоями були напряжені, а решта без замків лишилися на місці, бо по такій грязюці дай Ноже, щоб 12 коней витягли гармату. Коні були прекрасно утримані, а до ТОГО ще й правдиві гарматні.

Наказав полкові рушити з поворотом на Гайворон, а сам зі своїм почтом ми шився в селі, аби дослухати балачку, яка велась по телефону зі штабу корпусу та підлеглими частинами.

Балачка була цікавою. Штаб корпусу наказував бригадам наступати на Устя, а командири бригад як один відмовлялися. В одного "мужва" боса, а тії боявся за свої "флянки" (фланги, крила. — Ред.), третій [казав], що нема набоїв. Балачка ця, можливо, затяглась би надовго, якби я не втрутив — і н, заявивши, що командири бригад можуть уже наступати, бо кіннота вже відійшла, а в селі лишився тільки роз'їзд, який теж відходить. Подякував за гармати, попрощався і поїхав доганяти полк.

Подорозі командир галицької батареї, "виборний", бувший підстаршм, кинувся тікати. Декілька козаків пустили своїх коней за ним услід. Уже ми його нагнали в суточки (безвихідь. — Ред.), але він зіскочив з коня і почав далі тікати городами. Влучним пострілом поклали його на місці.

Без перешкод полк добрався до мосту і наполовину з бідою перейшов на другий бік, втративши одного коня.

Заночували в Гайвороні. Комісари, як видно, не повірили моїм словам, які сказав по телефону, бо в бік Бершаді було чутно гарматну і кулеметну стрілянину. Курені, спокійні за свої "флянки", наступали на Устя.

Від 7-го до 12 березня полк простояв у Гайвороні. Козаки й коні мов відродились, та ще до того була гарна весняна погода. Штаб армії у цей час вів переговори з галицьким корпусом, але без наслідків. Прибули за цей час гарматна сотня, табори та пластуни. Гармаші були щасливі, що нарешті мають аж дві гармати та перестали бути таборитами (тобто сидіти без діла в обозі. -Ред.).

["Цілий тиждень штаб армії вагався, чи переходити Буг та приєднувати галичан і вішати російських комісарів, чи ні, - змальовував ситуацію Борис Монкевич. — Знову поставало питання, що робити з Галицькою армією, коли вона приєднається. Відсутність інформації із закордону відбивалася на всій справі. Чекати довше не можна було, бо ворог міг вирвати ініціативу. Армія була втомлена. Набоїв залишилося по 10–15 на рушницю та 20 — ЗО на гармату… Боролися дві думки: одна — щоби переходити Буг і форсованим маршем підійти до фронту та прорватися до поляків; друга — до зв'язку з Начальною командою Галицької армії і одержання інформацій із закордону не переходити Буг і розпочати на місці більш активні акції проти комуни"]. 12 березня відбулася нарада у штабі армії, на якій ухвалено зв'язатись із начальною командою Галицької армії, не переходити р. Буг, а розпочати на місці більш активну акцію проти большевиків. Того ж дня видано наказ про наступ широким фронтом.

Повернення до Голованівська і виступ у бік Богополя

13 березня полк рушив у напрямку Голованівська. Болото густе, як лемішка. Гармати з великим трудом слідували за полком. Надвечір піднявся вітер зі снігом. Полк став на ніч у с. Юзефівка (тепер с. Йосипівка Улянівського р-ну Кіровоградської обл. — Ред.).

14 березня рано вирушили і прибули до м. Голованівська о 3-й годині дня. Роз'їзд, надісланий уперед, піймав перевдягнутого комісара з дуже важливими паперами, серед яких був і шифр. Після допиту у штабі полку комісара віддали козакам.

О 5-й вечора — сполох. Застава з молодих козаків у бік Умані, побачивши підводи, що тягайся до міста, відкрила вогонь. Полк став до бою, але надісланий роз'їзд доповів, що за ворога прийняли підводи уманської кооперативи. Лаючись, розійшлися. Заставу збільшили старими козаками. Ніч пройшла спокійно, хоч і були відомості, що в Умані, Балті та Ольвіополі гуртуються червоні, щоб покінчити з нами.

15 березня — денний спочинок.

Перед полуднем із застави примчав козак із донесенням, що з Ольвіополя посувається колона, і то дуже велика. Сурмач заграв "сполох". Полк став до бою. Гармати вкопано. Роз'їзд, висланий у тому напрямі, доніс, що іде селянський обоз, підвод із 300, який від київської кооперативи возив в Одесу сало. Знову даремна тривога.

16 березня, о 8-й ранку, вийшли з Голованівська. Шлях неможливий. Болото непролазне. Під вечір розташувались у с. Пушкове. За день із великим трудом пройшли 15 кілометрів.

Вранці вирушили в напрямку Богополя, який згідно з наказом полк мав зайняти 18 березня. По дорозі отримано додатковий наказ, аби полк негайно зайняв Богопіль, тому що 2-й Запорозький кінний полк у той час бився з червоними під Голтою і треба відтягнути на себе ворожі сили. Залишивши пластунів, одну гармату і тяжкі кулемети, полк на рисях пішов на Богопіль. По дорозі зустрілися три вози, які їхали з Богополя. Під час допиту виявилося, що це перевдягнуті чекісти. Зробили трус і у возах знайшли рушниці, набої і т. п. Звичайно, порубали.

Надійшовши до міста, полк розвернувся в лаву і пішов в атаку. Приперті до Бугу та боячись попасти в наші руки, [червоні] кидались у річку, а багатьом допомагали козаки (шаблями та кулями. -Ред.).

Полонених не було.

Полк заночував у Богополі. Тоді ж різні дивізії [української армії] захопили Гайсин, Умань, Ольвіопіль та залізничний пунктХристинівку. У Вінниці та в інших районах Правобережжя заворушились повстанці.

18 березня — денний спочинок. Селяни (страшенно, — додає Борис Монкевич. -Ред.) незадоволені жидівським населенням, яке бере широку участь у комуністичному рухові. Ненависть селян передавалась і козакам, і тільки залізна дисципліна утримувала від погрому.

19 березня перейшли в село Болеславчик, у якому вже стояв наш обоз.

Ввечері — загальна перевірка, молитва і гімн. Із піснями сотні розійшлися ми по своїх помешканнях.

Вранці 20 березня рушили на с. Катеринівку. Дощ холодний, наполовину зі снігом. Заночували. Денний спочинок. Маємо відомості від селян, що Богопіль зайняли червоні, які прибули з Одеси. Вислав я донесення до штабу дивізії, а сам на чолі 1-го куреня о годині 7-й вечора рушив на Богопіль., аби особисто перевірити ці відомості.

22 березня о годині 6-й ранку повернувся курінь, зробивши за ніч більше 50 кілометрів. Добравшись до Богополя, курінь був обстріляний ворожою заставою, яка стояла на краю міста. Курінь спішився і в пішому ладі почав наступати. Збили заставу і захопили половину міста, але ворог загрозив обходом.

Довелося повернутися до коноводних і відійти з Богополя.

Від полоненого довідалися, що в місто прибуло до 1500 багнетів і 200 шабель. Того ж таки дня повідомив я штаб дивізії про прибуття свіжих сил ворога.

Бій під Наливайками

23 березня, отримавши наказ штабу дивізії, Чорні запорожці перейшли в с. Шепилове, що за 6 верст від Голованівська. Штаб полку мав відомості, що ворог прямує за нами. Полк у готовності. Дві сотні мають посідлані коні.

Наступ у пішому ладі в Богополі не минув мені: маю температуру 40°. В 11-й годині ночі — тривога. Чути було з боку розташування Запорозької дивізії гарматну, кулеметну та рушничну стрілянину. Всі сотні виїхали за село і стали в бойову готовність. Висланий роз'їзд доповів, що с. Ємилівка, де стояв штаб дивізії, 2-й кінний полк [Івана] Литвиненка і два курені піхоти, несподівано захоплено ворогом. Більшість коней потрапило до рук ворога. Штаб дивізії утік завдяки темряві. Полк Чорних запорожців не міг прийти на допомогу, бо не знав, де ворог, а де свої.

Привівши декількох козаків з полку "мами Литвиненка", патрулі нарешті з'ясували, в чому справа. Виявилося, що большевики силою до 1000 багнетів розігнали половину дивізії. Забезпечення постою було в руках кінного полку, [козаки і старшини якого випивши] по добрій чарці спирту (аби не хворіти на тиф), поснули і всі загинули.

Не обійшлося й без веселих моментів: полковник [Микола] Яшниченко, помічник командира дивізії, втікаючи городами, перелазив через досить високий тин і своєю чумаркою зачепився на кілок, на якому і завісився. Був певний, що то большевик тримає його ззаду, почав стріляти зі свого пістоля, а як то не допомогло, почав кричати:

— Пусти, сукин син!

Свідками стали два козаки нашого полку, зв'язкові при штабі дивізії, вони ж і відчепили його, аби не мучився…

Наші патрулі повідомили, що штаб дивізії відійшов у с. Наливайки. Підтягнувши табори, кулеметну сотню та пластунів, полк пішов на з'єднання зі штабом дивізії. Патруль із 1-ї сотні, висланий на Ємилівку, в темноті наткнувся на ворожу піхоту, обстріляний, лишив забитими двох козаків: Королькова і Слюнька — обидва старі козаки, ще Болбочанівці.

На світанку 25 березня полк добрався до піхоти Запорожців і розташувався в с. Наливайках. У мене й далі температура 40°, але я все на коні. ["Всі дивувалися його витривалості", — додає Борис Монкевич].

На нараді у штабі дивізії отаман [Андрій] Гулий вирішив перейти в наступ — як видно, хотів відібрати те, що покинули в Ємилівці. Я один був проти наступу, бо знав можливості нашої піхоти. Командири піших частин висловилися за наступ. Запорозька піхота вийшла із села і зайняла горби поміж селами Наливайки і Ємилівка. Невідомо з якої причини Чорний полк із наказу Гулого розкинули по цілому фронті: 2-га сотня пішла на прикриття правого крила піхоти, 3-тя — охороняла міст через Синюху, 4-та — охороняла табори, які пішли на с. Вербове. Лишилися 1-ша сотня та батарея.

Тільки піхота зайняла горби, як з Ємилівки показалися густі ворожі лави. Замість наступу наша піхота перейшла до оборони. Батарея Чорного полку стала на позицію і відкрила вогонь.

Більше півгодини ворог засипав лави Запорожців кулеметним вогнем, а наші не мали чим відповідати, бо забракло набоїв. Ворожа піхота шикувалася до удару на багнети. Запорожці почали відходити. Спочатку в порядку, а далі й до паніки дійшло.

Батарея Чорних била на картачі, але і це не виправило ситуації, бо ворожа піхота вже доходила до нашої. Поскакав я до батареї і наказав ставати на передки і галопом перейти на другий бік села. В цей момент прискочив і отаман Гулий із наказом батареї стріляти до останнього набою, аби врятувати піхоту. Дійшло до суперечки поміж мною та Гулим. У той час батарея знялась і галопом пішла через село. Якраз ворожа кіннота виїхала з Ємилівки і шикувалась до атаки. На мій наказ 1-ша сотня розвернулась у лаву, аби на себе прийняти ворожу кінноту та врятувати нашу піхоту, що втікала. Показалися ворожі їздці. Наші кулемети зустріли їх вогнем. У цей час на допомогу підійшли недобитки кінного полку Литвиненка, до яких поскакав і я.

Ворожа кіннота не наважилась атакувати, а повернула назад, а за нею і юні її кінний полк чужий командир. Повернувшись до своїх кулеметів, і був я дуже здивований, побачивши свою сотню на місці. Як з'ясувалося, в гарячці і майже без пам'яті чужі сотні прийняв за свої та й водив їх на ворога, В свою 1-шу сотню лишив, не подавши команди. [Борис Монкевич ДОПОВНИВ: "До гармат вдалось його довести, притримуючи з обох боків, а там вже при гарматі була зроблена колиска, яку виклали сіном і поклали хворого команданта"].

Завдяки контратаці кінноти піхота майже вся відійшла на с. Вербове. Бій скінчився перемогою ворога. Всі частини відійшли на с. Вербове. Мене зовсім розвезло. При гарматі зробили колиску, яку вистелили сіном і поклали там як малу дитину.

Із с. Вербове полк перейшов до Перегонівки, де і стали ми на спочинок. Нарешті я погодився на лікування, яке мав провести наш "полковий лікар", до речі тільки санітар, звали його Теща, бо завше щось бурмотів під носом. Намочивши простирадло у крижаній воді, поставив умову, аби двоє козаків тримали командира, бо може скалічити. Роздягнутого, обернув простирадлом, а потім усім, що було під рукою, прикрив.

26 березня вирушили ми на с. Скалева. "Лікування" допомогло, бо я вже на коні, а Тещу авансував на особистого лікаря командира полку.

Під час маршу в с. Нерубайка зчинив тривогу п'яний козак гарматного дивізіону [Олекси] Алмазова, відкривши вогонь із кулемета. Збив його шаблею до півсмерті, аби не плутався по чужій осі маршу.

В Кам'янечому простояли три години.

Над'їхав большевицький роз'їзд, і зав'язалася перестрілка з нашим забезпеченням. Вислана 2-га сотня з місця атакувала на шаблі й нагнала [червоних] на Мазепинський кінний полк. Усі 25 їздців ворожого роз'їзду потрапили в полон.

О 6-й годині вечора рушили ми на Чеснопіль, куди і прибули пізно вночі. Весь цей перемарш зроблено в тяжких умовах. Страшенне болото, дощ наполовину зі снігом. Усі ми промокли до кісток. Тільки віра в перемогу та любов до рідного краю давали нам силу поборювати всі труднощі…

27 березня ми перейшли р. Синюху, проминувши села Бурти, Павлічова, Коростичова, затримались у с. Вуйчічова, де й заночували. На другий день — спочинок. Старшини й козаки приводили себе, коней і зброю до порядку. О 12-й — сполох: у полі за селом розляглася стрілянина. Висланий роз'їзд доніс, що це селяни на озері б'ють диких гусей…

ЗО березня на світанку вирушили через села Вікторштадт (тепер с. Маркове Добровеличківського р-ну Кіровоградської обл. — Ред.), Михайлівка, Ракине, де затримались, аби прогодувати коней. У той час над'їхав ворожий роз'їзд силою до 40 коней. Обстріляний нашою заставою, повернувся на село Карбівка, в якому, за розповідями селян, стояв ворожий відділ кінноти до 200 шабель, але тримав себе пасивно. Рушили далі. На вечір прибули до м. Хмельове і розташувались ночувати.

Половина полку- в роз'їздах і на варті. За відомостями, на станціях Помічна і Новоукраїнка вивантажилася ворожа піхота великої сили, [червоні] також зайняли села Якимівку, Глодоси та Вербівку. Ці відділи мали завдання будьщо нас знищити. Тож коней на ніч ніхто не розсідлував.

31 березня — денний спочинок. Кували коней та приводили себе до порядку.

Половина полку напоготові. Гармати вкопані в напрямку Глодос. Ворог навкруги, але чомусь тримає себе пасивно, видно, ще не закінчив концентрації.

Захоплення ст. Плетений Ташлик

1 квітня 1920 р. ранком полк вирушив на Плетений Ташлик із наміром у цей день перейти дві залізниці. Перескочивши щасливо залізницю Новоукраїнка — Бобринська, в годинах пополудневих підходили до ст. Плетений Ташлик на шляху Новоукраїнка — Єлисаветград.

По дорозі до полку мали приєднатись 2-й кінний полк [Івана Литвиненка] та гарматний дивізіон [Олекси] Алмазова (після захоплення ними станції Новоукраїнки), але завдання свого вони не виконали через нерішучість. Таким чином, до ст. Плетений Ташлик підійшли тільки Чорний полк та отаман [Андрій] Гулий зі своїм штабом, який мав очолити злучену кінноту.

В роз'їзд вислано 2-гу сотню з наказом зайняти село і вести розвідку на станцію. Не доходячи до села, штаб дивізії отримав відомості від селянина, що на станцію прибув ешелон з кіннотою, близько 200 чоловік. У мене засвербіли руки — хотів якнайскоріше добратися до тих коней. [Але] отаман Гулий наказав чекати на прибуття 2-го полку та Алмазівців. По довгій надумі, не дочекавшись [2-го кінного полку] Литвиненка, нарешті дозвіл дав. На чолі 1-ї і 3-ї сотень я риссю рушив у бік станції. Яром, що вів аж до самої станції, сотні пробрались і, не розвертаючись у лаву, колоною увірим лись на ст. Плетений Ташлик. До 40 червоних потрапили в полон, не давши жодного пострілу. Але ешелон з кіннотою менше як годину тому пішов далі. Коли б отримав дозвіл відразу, здобули би 200 коней. Задовго наші отамани думають…

Весь полк і штаб дивізії підтягнулися до станції. При телеграфі — наш старшина, який невдовзі повідомив, що з Новоукраїнки проситься поїзд. Пустити.

Ворог ще не знав про захоплення станції. Полкові сапери заклали підривний матеріал під вхідні й вихідні стрілки та чекали наказу.

Назустріч потягові я вислав 3-тю сотню з поручником [Карлісом] Броже який, зустрівши потяг, наказав затриматись. Машиніст почав давати. шістки тривоги, але потяга не спиняв. Сотня відкрила вогонь, і механік пшістів з паротяга вбитий. Нарешті потяг став. Серед цивілів розпізнали Комісара, було й зо два десятки червоноармійців. Серед пасажирів знайшлися й мої близькі земляки, які знали мою родину, я запросив їх до себе на гостину.

Хорунжий [Гриць] Бурба дістав завдання знищити паротяг і вагони. В ролі машиніста відчепив паротяг, від'їхав на сотню метрів, аби набрати розгону, і дав повний хід, а сам зіскочив. Паротяг врізався в порожній потяг і, розтрощивши майже всі вагони, зійшов з рейок.

Надвечір сотні відійшли ночувати на поблизькі хутори. Коней не розсідлували. Полк — напоготові. Опівночі варта, [вислана] в бік Єлисаветграда, доповіла, що іде потяг. Я наказав 3-й сотні забрати його.

Потяг — за 200 метрів. Сотня відкрила кулеметний і рушничний вогонь, бо була певна, що має перед собою звичайний потяг, але цей "звичайний" потяг відповів вогнем відразу із 10–12 важких кулеметів і трьох гармат. На допомогу і я прискочив із рештою сотень, і теж не дав ради. Сапери позривали стрілки, що затримало ворожу панцерку майже на годину. ["Виявилось, що це був бронепотяг "Борець за свободу", — доповнив Борис Монкевич].

Мав полк щастя, що бронепотяг стояв на насипу, а ми крутились у долині, відтак непорозуміння обійшлося майже без втрат з нашого боку, бо вогонь ішов понад наші голови. Направивши зірване місце, "черепаха" відійшла на ст. Шостаківку і далі. Станція знову в наших руках. У бою поранено одного козака та троє коней.

О 3-й годині вночі полк отримав наказ вирушити на с. Нерубаївку. Гармати, кулемети й табір, а за ними і сотні рушили через залізницю, а я залишився із 3-ю сотнею, щоб зруйнувати телефон і телеграф, і лише тоді поїхав доганяти полк. Перехід — 15 кілометрів. Стали на відпочинок у Нерубаївці, де простояли два дні.

Марш на Долинську і Вознесенськ

4 квітня вранці вирушили до с. Водяне. Погода чудова. Не доходячи до Водяного, зустріли командувача армії [Михайла] Омеляновича-Павленка, який подякував полкові за минулі бої і підкреслив, що Чорний полк — один із найкращих у всій армії. До с. Водяне полк їхав з піснями, маючи на чолі командарма. На його замовлення козаки відспівали ніби марш Чорних — "Ішли жиди в школу". Пісня сороміцька, але командармові подобалася. На прощання почули від нього: "Якби був я молодшим, то хотів би бути з Чорними".

5 квітня по нічнім маршу прибули до с. Різанівка, де зустріли інші частини Запорозької дивізії. По короткому постою рушили на Бобринець, який зайняли без жодного пострілу. Ворог відійшов, а наш полк отримав наказ переслідувати його. Коні й козаки змучені великими переходами. Щоб не гнати цілий полк, наказав я виділити із сотень по 15 їздців на кращих конях і сам попровадив їх на с. Миколаєве. Мав бій з ворожою піхотою, якій нічого не міг зробити, бо вона весь час ішла в колоні і на наші атаки відповідала сальвами. Взяли одного полоненого, від якого довідався, що ця добра піхота — червоні курсанти. Наказав полоненого звільнити. Пізно вночі повернулися до полку.

6 квітня — денний спочинок. Із 2-ї сотні вислано роз'їзд під командуванням хорунжого [Костя] Роменського на села Олександрівку та Рощахівку. На хуторі Селезнева наткнулися на ворожу кінноту, яку вибили з хутора, але вистріляли всі набої. Роменський отримав сувору догану — за даремну витрату набоїв.

8 квітня полк отримав наказ негайно вирушити на с. Ганнівку. Коли відійшли від місця постою пару кілометрів, показалася кіннота досить значної кількості. Батарея стала на позицію, кінні сотні розвернулись у лаву, тачанки помчали на крила. Полк на рисях пішов назустріч. Ворожа піхота почала відходити. Я наказав сурмити атаку, якої ворог не прийняв, а кинувся тікати. По шалених перегонах догнали з десяток верхівців.

Виявилося, що це кінний полк Київської дивізії… Мали щастя Київці, що Чорні того дня були настроєні по-спортивному і прийняли їх у шаблі, а не вогнем своїх 18 важких кулеметів, та й батарея мовчала.

Заночували в Ганнівці.

9 квітня вирушили в напрямку Долинської. Ночували в с. Требинське.

Тут мали святкувати Великдень. Село дуже бідне. Хати малі та старі. Перша ніч пройшла спокійно. Вислав я роз'їзди в різних напрямках. 2-га сотня з хорунжим [Євгеном] Нестеренком пішла на Долинську. За 6 км від постою полку зустріли до 300 чоловік ворожої піхоти та від 60 до 70 кіннотників. Сотня розвернулась у лаву і відкрила кулеметний вогонь, а також подали донесення до полку. В полку заграли сурмачі "сполох". За кілька хвилин і полк стояв готовий до маршу. Гармати й табір перейшли на другий бік села. Провадив полк поручник Броже, бо я знову хворий: випробовував здобутого коня і, перестрибуючи через високий пліт, звалився разом з ним і міцно потовкся. Був при полку і насилу сидів у сідлі.

Полк перейшов у наступ і прогнав червону піхоту на ст. Долинська. До самої станції поручник Броже не наважився на атаку шаблями, бо ворожа піхота добре трималася. На рисях полк дійшов до станції, таким же темпом гнав перед собою і ворога, який кидав усе, що заважало бігти. 17 кацапчук і и, що відстали, були порубані, а решта таки добігла до свого бронепотяга, шипі і підігнав Чорних гарматним та кулеметним вогнем. І бідний Броже довго виправдовувався переді мною, що в чистому полі не дав піди з піхотою… Увечері полк повернувся до своєї стоянки у Требинському.

11 квітня — перший день Великодня. Старшини і козаки згадували батьків і взагалі родину, кожний хотів би хоч на хвилину побачити близьких серцю людей, а взамін… почули рушничну та кулеметну стрілянину ворога, який насідав на нашу 2-гу сотню, що була в заставі.

Рідна країна кликала до праці, і полк вирушив на допомогу 2-й сотні, яка вже почала відходити. Стверджено наближення великих ворожих сил. З боєм почали відхід на с. Устинівку. Червоні зайняли Требинське.

12 квітня вранці Київська дивізія перейшла в наступ, але ворог, підтриманий резервами, контратакував, змусивши наших до відступу. Чорний полк із власної ініціативи пішов на допомогу, але, потрапивши під обстріл ворожої артилерії, теж почав відходити на Устинівку. Відхід робився з усіма заходами перестороги, бо від полонених знали, що Москалі концентрують усі сили, аби нарешті покінчити з нами. Відходили до пізньої ночі, аби вирватись з оточення. Пройшли 45 кілометрів. Стали на ніч у фільварку [Лейби] Бронштейна-Троцького (село Янівка, тепер Береславка Бобринецького району. — Ред.). "Соціалізація" не торкнулась маєтку — стоїть неушкоджений.

13 квітня вирушили на Крутоярку. Цілий день їхали степом. День був теплий і ясний, весна робила своє. Трава зеленіла. Степ широкий як море, кінця не видно. На десятки кілометрів видно в усі кінці. До с. Крутоярка прийшли пізно.

На другий день вирушили далі. Проїхавши з 15 кілометрів, стали на спочинок у німецькій колонії Михайлівка. Цілий день чути гарматні стріли з боку м. Миколаєва.

Денний спочинок. У сотнях кують коней, приводять усе до порядку. Я ще хворий, усю дорогу відбув на гарбі майже без пам'яті. Найбільше далася взнаки моя хвороба Тещі, який не відходив ні на крок. З його слів було видно, що він воліє пильнувати десять козаків, ніж одного командира.

Здобуття Вознесенська

14 квітня вранці полк вирушив з Михайлівки в напрямку Вознесенська.

О годині 11-й вечора полк прийшов на місце збірки, за 6 км від Вознесенська. Чорні увійшли до складу групи полковника [Андрія] Долуда, до якої належали ще 2-й Запорозький кінний полк та 3-й кінний.

Опівночі почався бій. Київська дивізія мала несподівано опанувати станцію, але це їй не вдалось. Так само не вдалось і нашій 2-й сотні зняти заставу: кулеметний вогонь змусив козаків відійти до полку. Гарматна стрілянина в бік станції продовжувалась цілу ніч.

15 квітня, тільки почало світати, почався бій на відтинку всіх трьох груп — Запорозької, Київської і Волинської. Піхота дійшла до міста. Ворог зустрів її жорстоким кулеметним та рушничним вогнем, на який наша піхота відповіла плесканням у долоні — мов у театрі… Багато піхотинців не мало рушниць, але всі були в лаві. Стало не до жартів, бо ворог перейшов у протинаступ. Наша піхота не витримала і повернула назад. Ворожі лави вийшли з окопів і з радісним криком пішли на багнети. Момент був критичний. Уся наша багатостраждальна піхота тікала…

Одночасно наші три кінні полки пішли в атаку. Першими врубались у ворожу лаву Чорні й за хвилю, залишивши гори трупів передньої лави, врубались у другу, яку настигла та сама доля, що й першу лаву. В цей час ворожа кіннота атакувала Чорних з лівого крила, але потрапила під вогонь нашої батареї, що дало можливість полкові перегрупуватись та у свою чергу атакувати, але ворожа кіннота, не прийнявши удару на шаблі, розсипалася степом.

Місто здобуте. Кругом трупи: вся залога загинула на шаблях кінноти, і тільки невелика кількість кавалерії ворога врятувалась, переправившись через р. Буг.

Захоплено величезну здобич: набої, рушниці, гармати, інше військове майно, якого Українська армія гостро потребувала. Козаки, дорвавшись до вагонів з набоями, викидали з юків навіть білизну, а пакували набої, клали їх за пазуху, за халяви і скрізь, куди тільки можна. Всюди чути:

— Ну, тепер тримайтесь, товариші! Годі вам стріляти, а нам дивитись! Козаки мов переродились, такими певними себе давно вже не були. О 5-й годині вечора полк підійшов до Бугу і поромом переправився на другий бік. Пройшовши 25 кілометрів, стали на ночівлю в с. Зброжківці.

Бій під Вознесенськом виграно завдяки кінноті, але відразу ж групу було розформовано, бо піхота без своєї кінноти не має жодної бойової вартості. Приклад: Збірний запорозький полк, який складався з 9 бувших полків і мав до 400 людей, міг виставити тільки 250 багнетів. Те саме було в інших дивізіях — без своїх кінних полків вони були тільки куренями, і то слабенькими.

Звівши всі кінні полки, ми би мали до 2000 шабель прекрасної кінноти, яка за доброго командування стала б такою поважною силою, що большеиики могли протиставити їй тільки армію [Семена] Будьонного. Генерал І Михайло] Омелянович-Павленко не раз виступав із подібним проектом, ллє командири дивізій не погоджувалися, не бажаючи ставати командирами слабеньких куренів. Амбіція командирів дивізій не давала можливості пилити добрий кулак, бо вони воліли мати розчепірені пальці…

"Звичайно, ми порубали їх"

22 квітня полк [Чорних] — у розпорядженні штабу армії, але наказів і денних звітів від штабу не одержано. Послав я нових зв'язкових, аби довідатися, в чому справа. О 2-й годині ночі вони повернулись і доповіли, що в м. Святотроїцькому, де стояв штаб армії, нікого немає, штаб вирушив день тому. Вислав роз'їзд з'ясувати, що сталося зі штабом армії.

О 5-й годині ранку повернувся роз'їзд і доповів, що містечко зайняте Москалями, з якими мав перестрілку. Двоє коней і один козак поранені. Селяни, що з підводами були під військом і повертались додому, казали, що Одеським шляхом до Ананьєва суне московська піхота. Всі шляхи закриті, ми в оточенні. Лишалося вертатись на Вознесенськ. Через 5 км полк з'їхав у яр, бо назустріч йшли червоні — колона до тисячі піхоти при двох гарматах. Не доходячи до нас, Москалі повернули на Святотроїцьке. Кортіло мені заатакувати, але нас зв'язував величезний обоз, який полк тягнув за собою, та до трьох десятків козаків, що були на возах.

Давши можливість червоній піхоті відійти на кілометр, полк пішов услід, потому звернув зі шляху і пішов рівнобіжно з ворогом страшенно покрученою балкою. Шлях неможливий, бо весь час доводилося то дертись по страшній кручі вгору, то спускатися вниз. Давно вже полк не мав такого огидного шляху. Пройшовши із ЗО кілометрів, стали ми на спочинок на малому хуторі. Виявилося, що він лежить усього за 7 кілометрів від Святотроїцького… На шляху показалося кілька повозок і екіпажів. Наказав 2-й сотні довідатися, що за "звірі". Сотня з місця розгорнулась у лаву і пішла кар'єром. На возах сиділи червоноармійці, а в екіпажах — комісари, які при зближенні козаків загукали:

— Таваріщі, зачєм ви здєсь шляєтесь, наши уже давно прашлі!

Почувши у відповідь лайку, один із них піднявся і почав кричати:

— Что ви себе пазваляєте — я камісар!

Звичайно, ми порубали їх. На хуторі заночували.

24 квітня о 3-й годині ранку наш сурмач заграв "сідлання коней". Майже одночасно по той бік яру, на хуторах, почувся сигнал збірки. Патруль доповів, що ми ночували на хуторах із червоною піхотою…

Рушили далі. Весь час чути гарматну стрілянину в бік Ананьєва.

О 2-й годині біля ст. Жеребкове перейшли залізницю та надвечір у селі Гвоздавка нарешті наздогнали своїх. Зв'язавшись зі штабом Волинської дивізії, довідались, де стоїть штаб армії. Для зв'язку вислано старшинський патруль. Заночували разом із Волинцями, які виявили гостинність, поступившись нам половиною села.

25 квітня о 2-й годині дня привезли наказ зі штабу армії: полкові наказувалось вирушити до м. Ананьєва. Виявилося, що штаб армії, виходячи зі Святотроїцька, послав наказ полкові, та зв'язковий потрапив у руки ворожого роз'їзду, але відбився і два дні блукав по степу поранений. За цей час уся армія мала два дні бою і розбила три ворожих групи. Один тільки полк Чорних запорожців не взяв у цих боях участі й не розділив слави, що її добула вся армія.

Увечері полк одержав наказ взяти ст. Бірзула з допомогою піхоти Чорноморського [повстанського] загону, який мав прилучитися до полку в с. Точилове.

Бої під Бірзулою і Тульчином

Дня 26 квітня вирушили ми на ст. Бірзула. Проходили села Липецьке, Посіцели та інші, спалені Москалями за повстання. Ввечері прибули в село Точилове, де й розташувалися на ніч. Чорноморців немає. Я вислав патрулі, аби розшукали повстанців. Вони повернулися, не знайшовши їх.

Зачекавши години до 12-ї, вирішив я сам з полком пробувати щастя.

О 3-й годині розпочався бій під Бірзулою. Ворог мав багато піхоти, яка відбивалася з-за будинків та залізничного насипу. Кіннота вже була під містечком, а 2-га сотня встигла вскочити в саме місто. Наші гармати били по станції та по броньовику.

Зразу було видно, що Бірзулу силами однієї кінноти взяти не можна, але я дрочив ворога, аби виманити його в поле. Москалі пустили в рух автопанцерки, одночасно показалася ворожа кіннота, що з шаблями наголо пустилася в атаку, яку прийняли наші тачанки вогнем. Цього було досить — по ворожій кінноті й слід застиг.

Помалу полк відійшов до Точилового, де і заночував. У Бірзулі цілу ніч було чути кулеметну стрілянину. Москалі, як видно, чекали нічного нападу і хвилювалися. Вночі ми одержали наказ просуватись у напрямку Тульчина.

28 квітня на світанку вирушили. Пройшовши 50 кілометрів, стали на і іічліг у с. Коритне. Ще три дні відбувався рух у напрямі Тульчина без жодних пригод.

Увечорі 2 травня полк затримався за кільканадцять кілометрів від Тульчіна, де зустрів Запорозьку дивізію, якій полк був знову підпорядкований. У штабі дивізії відбулася нарада командирів частин, на якій вироблено план захоплення Тульчина. Ворог не сподівався нас у цьому районі, бо Тульчин та околиці були зайняті його таборами.

Застава Чорних захопила ворожий роз'їзд, що їхав по цукор до цукроварні й був неприємно здивований, попавши в наші руки.

Опівночі Чорні запорожці рушили на Тульчин і, не доходячи 5 кілометрів, затрималися в с. Аннопіль.

З травня о 4-й годині ранку полк рушив до Тульчина як резерв Запорозької дивізії. Наша піхота вже вела бій і зайняла Мазурівку — передмістя Тульчина. Батарея Чорних та Алмазівці били по місту. Наша піхота виснажилась і, не зламавши опору червоних, залягла. Прийшла черга і на нас. На рисях у трійковій колоні підійшли до своєї піхоти. Ворог зустрів Чорних кулеметним вогнем, але вже було пізно — шаленим кар'єром полк влетів до міста. На майдані в центрі Тульчина резерви ворога намагалися ставити опір, але були відкинуті спішеними Чорними до цвинтаря, якого ми довший час не могли взяти.

Поручник [Левко] Балицький з 1-ю сотнею вийшов на тили ворога, змусивши залишити камінну огорожу та вийти нарешті в чисте поле. Засурмили "Коноводи, коні!", і тут уже для всіх сотень знайшлася робота.

Більш як 200 трупів лежало на зеленому полі. За всю партизанку ворожа піхота ніколи так уперто не відбивалась, як у цьому бою. Вже виваблені в чисте поле, бились до загину. Був це курінь червоних курсантів із Калуги, переважно комсомольців.

Полк [Чорних] теж зазнав втрат: 3 козаків убито, 11 поранено, 14 коней убито та 23 поранено. Більшість поранень — багнетами…

Заграв сурмач збірку. Полк мав відійти до міста, аби хоч трохи дати коням випочити. В цей час за півкілометра від полку показалася нова ворожа колона піхоти, яка виходила з Тульчина. Нова команда — і полк знову пішов в атаку. Атаку ворог відбив, хоч уже кидав рушниці. Коні так поморилися, що посувалися майже кроком. Треба було, плазуючи шаблею (бити плазом. -Ред.), підбадьорювати козаків, аби додали темпу…

Із Копіївки ворожі гармати відкрили прямим наводом вогонь по Чорних, аби спасти свою піхоту, чим примусили нас відійти до міста. В цьому бою полк здобув 4 кулемети з тачанками і кіньми, багато рушниць, із десяток самоходів, радіотелеграфічну станцію та багато різного майна.

До 3-ї години йшов упертий бій. Чорні билися спішені, хоч того дуже не любили, але треба було дати випочити коням. О 3-й годині дня з боку Вапнярки високо у небі помічено паристі розриви шрапнелі. Це означало, що отаман Тютюнник взяв станцію Вапнярку, а отаман [Олександр] Загродський — станцію Крижопіль і Запорожці можуть відходити, відтягнувши ворожі резерви на себе. Давши так само два гарматні постріли на шрапнелі, почали й ми відходити від Тульчина. Чорний полк прискорив відступ.

У с. Одаївка, що за дві версти від Тульчина, Чорні затрималися на годину, бо показалася ворожа кіннота. Проти неї вислав 3-тю сотню з наказом втягнути її у бій, підставивши під удар полку. Але ворог тримав себе боязко і на вудочку не піддався.

Полк відійшов від доріг. Вилізли на велику гору, з якої було видно Тульчин як на долоні. Ворожі лави, доволі густі, наступали на місто.

Ворожа артилерія не дала на себе довго чекати. Перший стріл — і набій розірвався за 200 кроків від полку, який у руках своїх командирів спокійно продовжував рух ["який у їжових рукавицях полковника Дяченка спокійно продовжував свій рух", — уточнив Борис Монкевич]. Другий і третій снаряди вже рвалися мало не під ногами коней, аж нарешті пролунала команда: "Риссю!" Полк пішов до лісу, який сховав його від пострілів ворога.

Довго ще гранати рвались у лісі, але полк був уже далеко.

Пізно вночі стали ми на нічліг. Половина людей — у заставах та роз'їздах, бо навколо ворог. Ніч пройшла спокійно. В бік Вапнярки зранку стало чути гарматну стрілянину — як видно, ворог бився з Київською дивізією.

Вранці 4 травня полк вирушив через с. Шарапанівку до ст. Крижопіль. У передній сторожі — наш 1-й курінь.

День був соняшний. По дорозі нашого маршу валялись трупи большеницької піхоти — на цьому шляху кіннота Волинської дивізії мала бій із ворожою піхотою.

Бої під М'ясківкою і з'єднання з регулярною армією

Відпочивши коротко на ст. Крижопіль, Чорні рушили шляхом на М'ясківку (тепер Городківка. — Ред.). З годину йшли ми за запорозькою піхотою, раптом спереду почулися постріли. Полк розсипався в лаву, приготувавшись до бою. Патрулі поскакали наперед і з'ясували, що Волинська кіннота прийняла Запорожців за ворога.

О 6-й вечора прибули в М'ясківку, де і розташувалися. Піхота Запорожців стала заставами, а ми за їхніми плечима мали спочити.

Після тяжких боїв та маршів усе відпочивало. Коні розсідлані, козаки поскидали верхній одяг і приводили все до порядку. Сутеніло. Коли із західного боку містечка почулися вибухи гранат, а за ними кулеметні та рушничні постріли і крики "ура!". Ворог несподівано атакував піхоту. Знову проспали…

Сурмач засурмив "На сполох!". За десять хвилин полк уже стояв лавою на північ від містечка. Піхота з великим поспіхом відходила за кінних. Батарея Чорного полку відкрила вогонь по ворожих гарматах, примусивши їх змовкнути.

Стемніло. Сотні зайняли горби за кілометр від М'ясківки і чекали на наступ червоних. Послана в М'ясківку 4-та сотня повідомила, що в містечку ворог пересувається колонами. Цілу ніч простояли сотні в полі й тільки перед світанком відійшли на поблизькі хутори, аби нагодувати коней.

5 травня патрулі доповіли, що червона піхота наступає на хутори.

Справді, густі ворожі лави вкрили передпілля. Сотні, готові до атаки, сховались у садках і за будинками. Підпустивши "гостей" на 300–400 метрів, заграли наші кулемети, а батарея Чорних била на картачі… Решту вже закінчили сотні. Хоробрість старшин і козаків Чорного полку, хист та вмілі розпорядження командирів примусили ворога у страшенній паніці тікати на Вільшанку, залишаючи М'ясківку. Полонених не було, бо полк рідко брав їх, а завше на місці вирубував вікового гнобителя — Москаля.

Після цього бою полк розташувався в М'ясківці.

У той час Київська та Волинська дивізії вели жорстокі бої з ворогом, який пробивався. Українські частини почали відходити на Вільшанку. Полк Чорних із власної ініціативи залишився в задній сторожі. Смеркалось. Раптом піднялася страшенна буря. Хмари пилюки засліплювали очі. Все перемішалося. Большевики, потрапивши в темноті в лаву Чорних, падали під нашими шаблями. Згинув і патруль полку, який у цю бурю попав до ворога.

Ніч припинила бої.

Большевики — в М'ясківці, а полк Чорних — ус Вербка. По сусідстві, в Писарівці, стояли табори ворога, але наші були настільки переморені, що не знайшлося бажаючих поживитись на рахунок ворога.

6 травня Чорні запорожці зайняли Писарівку. Ворожі табори втекли, покидавши багато майна та зброї. 3-тя сотня взялася переслідувати ворога.

У полудень прибув роз'їзд 3-ї Залізної дивізії [Олександра] Удовиченка, яка стояла на фронті разом із польською армією.

Рівно п'ять місяців минуло з того часу, коли Українська армія вирушила на партизанку, яку самі учасники називали Зимовим походом. Усі прагнули короткого відпочинку, аби з новими силами стати до боротьби.

Увечері прибув полковий табір, який десь блукав з отаманом [Юрком] Тютюнником. Невдовзі село Писарівка мовби замерло, бо всі козаки покотом спали.

Полк вийшов у похід у складі 212 шабель, 11 кулеметів "Максим", 9 "Люїс" і при одній гарматі — всього 417 козаків і старшин. Повернувся у збільшеному складі.

Зимовий похід скінчився. Полк зробив за п'ять місяців понад 1800 км шляху. За той час полк мав 20 боїв і таку ж кількість сутичок із ворогом. Не програв жодного бою, бо не атакував сліпо, а тільки тоді, коли була певність перемоги, стверджена розвідкою, яку із принципу вів сам командир полку. Завдяки добре поставленій розвідці та забезпеченню не було випадку заскочення. Полк виманевровував переважаючі сили і бився тільки тоді, як був певний на 100 %, що проїдеться по ворогові. Полк завше був готовий до бою, але бився тільки тоді, коли хотів його командир, а не тоді, коли [хотів] ворог.

Від виходу на партизанку і до повороту полк Чорних запорожців, маючи спеціальні завдання, місяцями блукав без зв'язку з іншими частинами, що виробило у старшин і козаків почуття сили і впевненості в собі. До того ж старшини і козаки безмежно вірили командирові полку, за яким — і то без зайвих питань — ішли, куди він вів.

За час Зимового походу захоплено в полон 40 денікінських офіцерів, 27 комісарів, 338 червоноармійців, а скільки їх було порубано… Військова здобич велика: 4 гармати, 4 скрині з набоями — все з кіньми, 9 кулеметів, 278 коней, 136 возів із військовим майном, 10 самоходів і радіостанція.

Втрати полку: загинуло 7 козаків і 31 поранено, убито 14 коней і 33 поранено. Як на довершене діло, втрати незначні.

Волинь, Київщина, Поділля, Полтавщина і Херсонщина бачили цих вершників із чорними шликами, що йшли вдень і вночі, і в заметіль, і в дощ — усюди шукаючи ворога і знищуючи його немилосердно.

Бої у складі регулярної армії

У час з'єднання з частинами 3-ї Залізної дивізії в районі М'ясківки на Поділлі до армії [Михайла Омеляновича-Павленка] входили Запорозька, Волинська і Київська дивізії, які разом мали 1200 багнетів, 2200 шабель і 10 гармат. Разом з немуштровими й обозними нараховувалося до 7000 чоловік.

Армією командував генерал-хорунжий [Михайло] Омелянович Павленко.

Запорозька дивізія отамана [Андрія] Гулого-Гуленка (начальник штабу полковник Савченко) мала у своєму складі такі частини: 7-й Збірний піший полк сотника [Івана] Дубового, до складу якого входили рештки полків Запорозького корпусу: Богданівського, Дорошенківського, Республіканського, Мазепинського, Наливайківського, Богунівського, Кармелюцького та Немирівського. Під час партизанки прилучилися ще повстанці ці отамана Гулого, які створили курінь Низових запорожців та увійшли до складу Збірного полку, що мав до 300 багнетів при 12 кулеметах. Кінний ПОЛК Чорних запорожців мав понад 500 люду, виставляв до 300 шабель, батарею із 2 гармат, 12 важких кулеметів на тачанках із запрягом у три коні, 18 легких та пластунську сотню — до 100 багнетів. Полк Кінних запорожців (їх називали "Мамине військо") — збиранина кіннотників із бувшого Запорозького корпусу. Мав до 200 шабель і до 10 кулеметів. Полком командував [Іван] Литвиненко. Чорні прозвали його Мамою за його жінкоподібний вигляд. Кінно-гірський дивізіон полковника [Олекси] Алмазова мав 5 гірських гармат, 50 шабель та 6 важких кулеметів. Добра частина, але до своїх гірських гармат не мала відповідних набоїв. Частіше використовувалася як кіннота.

Волинською дивізією командував отаман [Олександр] Загродський, начальник штабу — сотник [Олександр] Волосевич. Склад дивізії: 4-й Сірий полк, яким командував поручник [Микола] Федченко, мав 100 багнетів та 10 кулеметів; Чорноморський полк — 250 багнетів і 10 кулеметів; кінний полк ім. гетьмана Івана Мазепи — до 300 шабель і 10 кулеметів; кінний полк ім. Максима Залізняка — до 200 шабель і 10 кулеметів; Окрема кінна сотня -100 шабель при 4 кулеметах; гарматний дивізіон — 2 гармати.

Київською дивізією командував отаман [Юрко] Тютюнник, начальник штабу- сотник [Микола] Блощаневич. Склад дивізії: 1-й піший збірний полк — до 200 багнетів, 1-й кінний полк — до 300 шабель, близько 20 кулеметів і 2 гармати.

Крім того, із залишків 3-ї Залізної дивізії, що вирушили на партизанку, було сформовано 3-й кінний полк, яким командував полковник [Олександр] Вишнівський. Мав до 200 шабель і 10 кулеметів.

Дієва українська армія [на чолі з Симоном Петлюрою] мала у своєму складі 3-тю Залізну дивізію (до 500 багнетів і 400 шабель) та [6-ту Січову стрілецьку дивізію Марка Безручка].

Українсько-польський фронт у той час ішов по лінії Ямпіль — Липовець — Сквира — Біла Церква — Трипілля і далі по Дніпрові аж до гирла Прип'яті.

Українська армія творила праве крило спільного фронту від Дністра до залізниці Жмеринка — Одеса і на лівому своєму крилі лучилася з 12-ю польською пішою дивізією.

Бої під Кетросами

Полк Чорних запорожців відпочивав у резерві. Три дні висипались досхочу. В полуднє прийшов наказ вирушати, бо Москалі атакували Волинську дивізію.

10 травня о 7-й годині ранку полк рушив на фронт через Качківку до Вербки. Табори наші лишилися в Качківці. Праворуч чути було бійку, яку вела Київська дивізія. Запорозька піхота наступала і трохи згодом зайняла Вербку. Розпочався бій під с. Вільшанкою, який тягнувся майже до вечора.

Нарешті й нас кинули в бій, бо майже весь день дивилися, як мучиться запорозька піхота. Наші тачанки помчали на лінію піхоти і відкрили вогонь. За ними сотні на ходу розсипалися в лаву. Блиснули шаблі — Чорні пішли в атаку. По хвилині Вільшанка була в наших руках.

Втрати полку: важко поранено козака Соколовського, легко — козаків Ковальчука і Смолярчука. Соколовський по дорозі до шпиталю помер.

Полк заночував у Вільшанці. Наші патрулі весь час перестрілювалися з ворожою піхотою на лінії Трибусівки.

11 травня о 7-й ранку ворожа піхота розпочала наступ на Вільшанку.

Зайнявши височини своїми кулеметами, Чорні прийняли бій. На відтинку полку і Запорозької дивізії ворога відбито кулеметним і гарматним вогнем, але Київська дивізія, збита [з позицій], відходила на Ямпіль.

Чорні запорожці за наказом штабу дивізії почали відхід на Вербку. Не доходячи до цього села, полк отримав новий наказ — іти назустріч ворожій кінноті, що із села Кетроси посувалася на с. Казенне. Раніше туди вже направлено полк Кінних запорожців.

Як видно, ворог прийняв нас за своїх, бо сміливо наближався. Ворожа кіннота в 400–500 шабель та батарея з 4 гармат. Послав відразу до командира Кінних запорожців [Івана Литвиненка] свого ад'ютанта сотника Бугаріна із проханням, аби підтримав нас, як заатакуємо, бо ворог майже идвічі сильніший.

2-й курінь Броже, розсипаний у лаву, стояв за могилою, на якій очікувало бою 4 наших кулемети, знятих із тачанок, а 1-й курінь у колоні по гри [розмістився] за 2-м. Про всякий випадок, аби не почастувати своїх, пислав я трьох козаків із наказом, щоб по виявленні ворога відскакували В бік, а не на кулемети.

Від червоних відділилося четверо вершників і галопом зближалися до нас. Ми з напруженням чекали наближення. Нарешті почулись глухі постріли, й один большевик злетів з коня. Козаки погалопували вправо й очистили передпілля. Це було гаслом для кулеметів, які били на 600 метрів. Коли кулемети замовкли, на мою команду вийшов із-за могили 2-й курінь і по хвилині перейшов у кар'єр. Тут же за ним пішов і 1-й…

Ворожа кіннота не прийняла удару на шаблі, а, збившись у безладну купу, почала втікати. Два кілометри гнали її бездоріжжям аж до болота, перед яким почулися крики комісарів:

— Стой, таваріщі!

Та червоні, як видно, вважали за краще згинути в болоті, ніж під шаблями Чорних. Правда, ворожі кулемети відкрили вогонь, та було вже запізно, бо Чорні доходили. Большевицька гармата навіть дала два стріли картачами, але й це не допомогло — комуністи вже падали під шаблями козаків.

На жаль, болото виявилося не таким вже і страшним. Більшість Москалів завдяки добрим коням проскочили, врятувавшись від наших шабель.

Здобич була знаменита: 4 гармати, 4 скрині з набоями, все це з кіньми, 6 кулеметів на тачанках та 25 возів, навантажених сідлами, набоями та іншим добром. Понад 200 коней потрапило в наші руки.

Від полонених довідалися, що полк щойно прибув із Врангелівського фронту, де уславився в боях. Командира полку, донського офіцера, зарубав командир 3-ї сотні [Зуб], така ж доля зустріла і [червоного] ад'ютанта, якого зарубав хорунжий Редька.

Майже весь полк переслідував ворога. Я зі своїм почтом залишився при здобичі. Не минуло й півгодини, як з найближчого села Кетроси почали збігатися селяни — як вороння на падлину. З їхньою допомогою всі гармати та скрині з набоями витягай з болота; як нагороду віддав їм усе барахло з возів.

Над'їхав і командир кінного полку [Іван Литвиненко], який зажадав половини здобичі, на що я охоче згодився. В тому часі повернувся полковий ад'ютант [Бугарін] і доповів, що полковник Литвиненко з полком не брав участі в атаці. Командири його сотень просили дозволу підтримати [Чорних запорожців]. У відповідь почули: "Хай Чорним наб'ють спину, а ми подивимось!"

Три гармати, дві зарядні скриньки й увесь табір вивезено в запілля, а до решти не вистачило коней — частину тварин було поранено та перебито нашим кулеметним вогнем. Послав [козака] на нашу батарею і до табору, щоб дали коней.

У той час показалась піхота з кіннотою на горбах, що йшли прямо на Кетроси. З того напряму міг бути тільки ворог. Полк ще не повернувся з переслідування, і біля мене крутилося зо два десятки козаків. Ставити опір не було з чим. Вирішив забавитись у гармаша. Відкрив вогонь із гармати, яку ще їй вивезли. Серед козаків двоє вміли наставити стрілків "НА УДАР".

Лави почали відходити. Козаки жартували, що добрі з них гармаші. Висланий у тому напрямі патруль повідомив, що то була піхота Київської дивізії.

— Хай не підлазять під руку, як чоловік розвоювався!

Полк [Чорних] зазнав втрат: тяжко поранено командира 2-ї сотні хорунжого Редьку — він переслідував червоного командира, а той із пістоля прострелив йому наскрізь груди. Попри тяжке поранення, Редька з коня не злазить. Мусів особисто наказати, аби від'їхав до табору, бо не хотів кидати сотні. Болбочанівець, хлопчина з незакінченою середньою освітою, до кінної сотні вступив разом зі мною. Невдовзі став одним із найкращих командирів стеж та командиром сотні. Молодшими старшинами були в його сотні старшини ще з Російської армії. Добрий організатор. Сотня була закохана в нього, бо своєю хоробрістю імпонував усім.

Ворог зазнав тяжких втрат: до ста трупів валялось у полі та з півсотні потрапило в полон. Більшість полонених — гармаші, наказав передати їх в батарею полку.

Сотні повертатись із переслідування. З їхньою допомогою вивезли четверту гармату та дві скрині з гарматними набоями. Полк перейшов ночувати в с. Кетроси, куди невдовзі приїхав Литвиненко по обіцяну половину здобичі. Дуже був засмучений, коли замість гармат отримав від мене велику дулю під самий ніс… Дві гармати з набійними скриньками залишилися при полку. Таким чином, наша батарея стала 4-ю гарматною. Решту гармат передав дивізіону полковника Алмазова, який останнім часом не стояв на фронті, бо до своїх гірських гармат не мав набоїв.

Маємо відомості, що до м. Ямполя приїхав Головний отаман Симон Петлюра, де його зустрів генерал Омелянович-Павленко. Привіз накази про підвищення майже всіх командирів полків, а в тому числі й мене до рангу полковника. Треба було це відсвяткувати. Господарчий старшина поручник Токар добре впорався із завданням. Спирт ще мали з партизанки, і то у великій кількості.

На день святкування полк перейшов до с. Ратуш, за два кілометри від фронту. Майже все село пекло і варило. В обідню пору зібрався весь полк, не бракувало майже нікого. В садку на розкладених дергах та коцах засіли ми до спільного обіду. Пригравав полковий оркестр. Усім подобалося свято, але не нарікали, що відразу підвищено до полковників, а не по черзі — до сотників і т. д., бо була б можливість мати більше таких свят.

У розпал свята на близькому фронті зчинилася стрілянина.

Невдовзі прискакав старшина Мазепинського пішого полку і сповістив, що ворожи піхота прорвала фронт та вже під селом Ратушем… Наказав я сурміти "СПОЛОХ". Коней Чорні не розсідлували, бо не дуже довіряли власній піхоті, тому що її було замало. Сотні виїхали на східній край села, і без команди все пішло в атаку…

Полк був п'яний. Такою ж була й атака, в якій взяли участь не тільки кінні сотні, тачанки, таборити на неосідланих конях, пластуни, що трималися за стремена кіннотників, навіть кухні, на яких сиділо з десяток кашоварів у святочних білих фартухах.

Виїхав і я вслід за сотнями і за голову взявся: все передпілля було покрите "трупами" козаків Чорного полку. Більше сотні лежало "вбитих", а тут же при них стояли "їхні коні. Вискочив наперед, де була найбільша купа, і переконався, що козачата передали куті меду: поспадали з коней і тут же в полі поснули сном праведників.

Наказав запрягти з десяток возів, аби очистити передпілля від цих "трупів".

Загибель хорунжого Бурби

15 травня о 7-й годині ранку [полк] за наказом штабу дивізії перейшов через село Писарівку на Качківку, відкіля і почав наступ на Кетроси. Після тяжкого бою село здобуте. Вбито козака 1-ї сотні [Олексу] Савенка, а чотирьох поранено. В цьому бою відзначилася батарея полку під командою поручника [Івана] Лазаря. Влучним вогнем він підбив ворожу гармату, згодом вона потрапила до наших рук. Захоплено і дві тачанки, при яких розривом побило коней. Стріляв поручник Лазар прекрасно. Майже завжди другим і третім стрілом був уже в цілі. Ощаджував набої, але як треба було підтримати полк в атаці, то його барабанний вогонь виглядав, ніби стріляв з десяти гармат. Перед поручником Лазарем мали ми хорунжого Чорницю, який, пристрілюючись, із принципу клав пару гранат по своїх, а вже потому переносив вогонь по ворогові.

Другого дня полк вирушив на с. Підлісівку, де й розташувався. О 4-й годині ворожа піхота розпочала наступ на Кетроси і Підлісівку. Сотні зустріли ворога на горбах і після впертого бою за браком набоїв до кулеметів мусіли залишити село. Відійшли на Качківку, де й заночували.

17 травня о 4-й годині полк вирушив на Кетроси, вибив з нього ворога, але за півгодини і нас вибили. Весь день на відтинку Запорозької дивізії ішов бій, але ворог уперед не просунувся. Всі його атаки відбивалися контратаками Запорожців. Увечері полк повів рішучу атаку і вибив червоних із Кетросів. Наша здобич: 2 кулемети "Максим" на тачанках, 17 полонених. Поранено у груди бунчужного 4-ї сотні Митрофана Каюгу і трьох козаків. Троє коней забиті й сім поранено.

На світанку 18 травня ворог почав наступати на Кетроси. Через брак набоїв полк відійшов на стару позицію між Кетросами та Качківкою по шляху на Вільшанку. До 15-ї години бою не було, тільки перестрілка патрулів. 016-й годині за наказом штабу дивізії розпочався наступ на лівому крилі Запорожців. Мета — підтримати Волинську дивізію, яка вела наступ на Вільшанку.

1-й курінь [Чорних] розгорнувся в лаву і пішов на Кетроси, а вслід за ним і 2-й. Ворог відкрив кулеметний вогонь. Полк зайняв село, вибивши частини 41 — ї пішої совєтської дивізії та бригаду [Григорія] Котовського. Через непорозуміння вислизнув з рук сам Котовський, який майже наскочив на мене, але я прийняв його за старшину кінного Мазепинського полку, що наступав лівіше, і пропустив… Довелося мені довго чухати потилицю, що випустив з рук цього совєтського "героя", не спробувавши, чия шабля гостріша. Як Котовський, так і я були тільки зі своїми почтами.

У бою взято обоз, і, як часто буває в полку, більшість козаків лишилися з цим барахлом. Тільки 4-та сотня переслідувала ворога. За селом Котовський перейшов у контратаку в кінному ладі, але кулеметами на тачанках був відбитий. Тоді він спішився і, підтриманий частинами 41-ї совєтської дивізії, знову рушив у наступ. Чорні відступили.

Під час розвідки кулею в горло поранено командира 4-ї сотні хорунжого [Гриця] Бурбу, старого Болбочанівця. Він залишився лежати між нами і ворогом. ["І тут розігралася сцена, достойна безсмертної Іліади Гомера", — так оцінив Борис Монкевич подальші події].

Довідавшись про це, зібрав я решту полку і повів його в атаку, одначе ворожий вогонь був такий шалений і цільний, що полк, не дійшовши місця, де лежав убитий хорунжий Бурба, мусів відступити. Ще два рази козаки на чолі зі мною кидались в атаку, але тіла не вдалося взяти. За третім разом, вже із самими ординарцями, біля самого тіла був поранений бунчужний [Анатоль] Бакало, який зіскочив із коня, щоб подати мені тіло Бурби. Пораненого Бакала, перекинувши через сідло, вивіз я сам. Там же була поранена у груди моя кобила Марусина.

Шалені атаки скінчились… Перший раз за все існування полку довелось кинути тіло свого товариша ворогам…

Під ворожим вогнем полк перейшов через село. Знову зав'язався бій, який тягнувся аж до приходу пластунів Мазепинського кінного полку та піхоти Низових запорожців, які змінили полк [Чорних].

За наказом командира дивізії полк відійшов до резерви в Качківку, щоб зализати свої рани. Втрати за цей день: убиті хорунжий Бурба і козак 2-ї сотні [Ілько] Зінько. 54 козаків поранено. 7 коней убито і 16 поранено. Здобуто 2 кулемети "Максим" на тачанках з кіньми, обоз із 28 повозок та 40 червоних із двома командирами.

20 травня о 10-й годині ранку відбувся перегляд, який робив генерал [Михайло] Омєлянович-Павленко у присутності польського генерала [Едварда] Ридза-Сміглого. На перегляді були кінний полк Чорних запорожців, кінний Мазепинський полк, полк Кінних запорожців і Запорозька дивізія.

Чорному полкові наказали зробити показову атаку. Сурмач засурмив: "Командири сотень до командира полку!" Коротка відправа — і командири погалопували до своїх сотень. Нараз усе рушило. Батарея зайняла позицію і відкрила вогонь. Кулеметні тачанки повним галопом поскакали на крила. Рушили й кінні сотні, на ходу розсипаючись у лаву. Сурмач засурмив "атаку". Заграли 12 важких кулеметів на крилах, батарея відкрила барабанний вогонь, і під цю "музику" сотні перейшли в галоп.

Ридзові-Сміглому сподобалась наша показова атака, а найбільше співдія вогню з рухом. Мабуть, компліментом було ствердження, що польська кавалерія так не вміє.

Під час обіду, який зробили у штабі Запорозької дивізії, Ридз-Сміглий запитав мене, чи не міг би [він] нам у чомусь допомогти. На той час я вже мав відомості, що мій рідний брат, сотник Віктор Дяченко, інтернований Поляками в Домб'ю, біля Кракова. Хоч і не дуже вірив я в обіцянки, але про свою болячку оповів Сміглому. Не минуло і трьох тижнів, як брата в супроводі 4 польських жандармів привезли до полку.

Перший відступ за Збруч

Окрему кінну дивізію сформовано до 3 червня. До її складу ввійшли полк Чорних запорожців, 2-й кінний полк ім. Максима Залізняка і 3-й кінний полк. Командиром дивізії призначено полковника [Івана] Омеляновича-Павленка, брата командарма.

Під сильним ворожим тиском до 14 червня наш фронт відкотився на лінію р. Яланець до м. Томашполя включно. Впродовж трьох днів велись оборонні бої. Вперті атаки ворога, підбадьореного успіхами на Польському фронті, ми відбивали з великими втратами для червоних.

17 червня наша армія відійшла на лінію р. Мурафи. Протрималась тут майже два тижні.

1 липня внаслідок відходу Польської армії з-під Києва майже на лінію Старокостянтинів — Проскурів наша армія відходить на лінію Могилів — Лучинець — Копайгород. Кінна дивізія прикривала відступ піхоти. Під час відходу в годинах вечорових ворожа кіннота атакувала дивізію, яка маширувала в такому порядку: штаб дивізії, полк [ім. Максима] Залізняка, батарея Чорного полку, 3-й кінний полк і останнім — Чорний полк.

Полковник [Іван] Омєлянович-Павленко мав можливість прийняти ворожу кінноту на кулемети, а замість того подав команду спочатку риссю, а потім, щоб вискочити з кліщів, в які брав нас ворог, — галопом… Перегони ці тяглися понад три кілометри. Я галопував з почтом за своїм полком.

Стемніло майже зовсім, як наздогнав старшина з батареї і повідомив, що під другою гарматою вбито двох коней. Це сталося у глибокому ярі, і треба було кинути аж три гармати, аби затримати ворожу кінноту на пару хвилин, щоб дати можливість гармашам перепрягти…

Я подав команду:

— Чорні, стій!

Усе галопувало далі.

Невже не виконають мого наказу і я залишуся з десятком моїх ординарців?

Чути було, як по колоні кричали: "Стій!" Нарешті остання сотня затрималась, а що з рештою — в темряві не було видно.

Я подав команду:

— В атаку! Слава!

У сотнях кричать "Слава!", а вся сотня стоїть до ворога плечима…

Із сотень почали вискакувати поодинці старшини і козаки та ставати купою за мною. В цей час доходила вже і ворожа кіннота, яка, переслідуючи, розтягнулась так, що спочатку між нами вскакували поодинокі вершники на кращих конях, а потім і групами по кілька чоловік. Чути було хрякання шабель, мов по глиняних горшках, — то чорні частували "гостей"…

Нарешті стовбняк, у який попали сотні, минув. Повернулися лицем до ворога і зі звичайною бравурою Чорних пішли в атаку. Підтримав нас 3-й кінний полк, який, маючи на чолі свого командира полковника [Олександра] Вишнівського, пішов праворуч від нас.

Ворожа кіннота не прийняла нашого удару на шаблі й почала тікати. Під час переслідування, як часто зі мною траплялось, я зарвався, вискочивши занадто вперед. По дорозі побачив групу вершників до 20 люду, до якої і підскакав, бо був певний, що то свої. Уже розкрив рота, аби запитати, якої сотні, як почув лайку з розставленням усіх родичів "по кутах", як тільки це вміли большевики:

— Ти пасматрі, такой-сякой син, что ти надєлал сваімі пулємьотамі!

Справді, навколо валялися трупи коней і людей… Виручила темрява — мені не пізнали того, хто нагнав їх на власні кулемети.

По дорозі зустрів двох своїх козаків і вже з ними наздогнав полк.

Батарею врятували. В цьому бою отримав поранення полковник [Олександр] Вишнівський, добрий командир полку і прекрасний колега, який із власної ініціативи прийшов на допомогу Чорному полкові, а 2-й полк [Івана Литвиненка], маючи на чолі штаб дивізії, покинув нас напризволяще. Мали ми і втрати: трьох козаків поранено, шестеро загинуло — як видно, зарвались у темноті й були порубані ворогом.

Здобуто близько 30 коней.

Червона кіннота — наші старі знайомі: 115-й і 116-й полки

Не до смаку Чорним запорожцям воювати в такий спосіб. Уже наступного дня старшини полку, переживаючи вчорашній бій, питали: чому дивізія втікала? Склад дивізії — понад 700 шабель, а ворожа бригада — неповних 500… Ми вже не раз мали з нею бій, і завше ця бригада від нас утікала, а тут слухай тільки штабу, який завжди готовий відходити…

У ніч на 4 липня ворожа кіннота, прорвавшись у районі м. Бара через фронт 12-ї польської дивізії, попростувала на Проскурів.

5 липня видано наказ про загальний відворот на лінію р. Збруч.

Відворот почався 6 липня.

Армія весь час ішла уступом вперед на спільному фронті, на кожному кроці стримуючи ворожий наступ. Окрема кінна дивізія, а разом з нею і Чорний полк переважно йшли в ар'єргарді.

10 липня кінна дивізія перейшла в район Балина і затрималась у Слободі Балинській. Чорний полк розташувався в маєтку. Наша батарея стала на позицію.

На фронті — Київська дивізія.

О 16-й годині здійнялася стрілянина, спочатку гарматна, а потім кулеметна і рушнична. По гарячкових пострілах чути було, що відбувається атака, до того ж несподівана.

— Тривога!

Полк вишикувався, готовий до бою.

За чверть години вся дивізія стала за Балином.

Від утікачів довідалися, що ворожа кіннота силою до 400 шабель несподівано атакувала Киян (Київську дивізію. — Ред.) і перерубала з півтори сотні козаків. Кияни в паніці тікають, залишаючи все в селі. Мені, як завсіди, не сиділось: підскакав до командира дивізії і запропонував усією дивізією перейти в наступ, аби нарешті знищити 115-й і 116-й полки ворожої кінноти.

Отримав дозвіл тільки одним куренем свого полку попробувати щастя…

На чолі 1-го куреня увірвалися ми в Балин і вибили ворожу кінноту, яка грабувала табори Київської дивізії. Москалі опору майже не чинили. Без втрат курінь відбив майже весь табір, кулемети і все майно Київської дивізії, яке вона в паніці покидала. Якби Балин атакувала вся дивізія, та ще з обходом, ворожа кіннота, зайнята грабунком, була б уся знищена. Не подобається нам ходження на смичі (на прив'язі. — Ред.)...

18 липня дивізія — в армійському резерві. Перейшовши Збруч, стала в м. Озеряни. У Чорному полку щодня муштра, вранці — в кінному ладу, а по обіді — в пішому. Вечори старшини й козаки не дармували, а розважали місцевих дівчаток, яким дуже подобались, як вони казали, "степовики". В Озерянах знайшов і я для себе заняття, бо тут запізнав свою майбутню дружину, в домі місцевого священика, якому вона доводилася сестрінкою.

До полку прибуло поповнення з табору в Ланцуті. Всі добре одягнуті, чим вирізнялися серед наших обдертих козаків. Старшини і козаки не дуже добре прийняли поповнення, бо всі "нові" були з армії [Антона] Денікіна, до якого ще горіли ненавистю козацькі серця.

Тут же і привезли мого рідного брата, сотника [Віктора] Дяченка. Ввечері врочисто було спалено мундир разом із погонами, а брата одягли в жупан та ще поголили голову, залишивши оселедця. Щось із місяць витримав я його звичайним козаком у своєму почті, аби навчився наших звичаїв, а своїх забув.

Бої на р. Збруч

Вранці 25 липня полк у складі [Окремої] кінної дивізії вирушив на село Товстеньке, де розташувався. На фронті стояли піші курені 3-ї Залізної дивізії та кінний полк осавула [Михайла] Фролова. О 3-й годині дня — тривога. Дивізія вирушила на північний край Товстенького. Чорний полк у дивізійній колоні йшов останнім. Коли дивізія почала виходити із села, командир дивізії зі своїм штабом майже носом уперлись у ворожу кінноту, яка в розгорнутій сотенній колоні чекала на наш вихід. [Червона] кіннота мала до 500 шабель.

Не вважаючи, як видно, що чоловий полк здатний прийняти на себе ворожий удар, командир дивізії [Іван Омелянович-Павленко] передав по колоні:

— Чорні, вперед!

Виконати наказ було тяжко: вулиця — вузенька, в ній ледве проходила трійками дивізійна колона. Залишалося ламати тини, аби зробити прохід для полку.

Коротка команда — і 1-ша сотня спішилась, навалилася грудьми і — тин на землі. Так вчинили з другим і третім тином, а четвертий був низький, і мій кінь та [коні] ординарців взяли цю перешкоду. Поки 1-ша сотня сідала на коней, я з ординарцями став проти ворога…

У цей час від червоних відділився їздець (якого виніс, як видно, кінь) і повним кар'єром понісся в нашому напрямку. Скочив і я йому назустріч, тримаючи списа до бою. В останній момент пізнав у цьому "геройчикові" жінку… Зробивши млинок, ударив нижче спини списом і вибив із сідла. Виявилося, що це сестра-жалібниця, перевдягнута по-військовому (звали її Віра, вона була сестрою-жалібницею Кармелюківського куреня Армії УНР, потім потрапила в полон до червоних, а тепер, скориставшись нагодою, наважилась на втечу. -Ред.).

Примчали сотні й почали ладнатися до атаки. Не вистачало тільки кулеметної ватаги, яка вогнем мала підготувати атаку. Не було де розгорнутись, аби вдарити із крил. Наліво — село, а праворуч — багно. Для полку Чорних витворилась огидна ситуація… Але сміливі завжди мають щастя! Зліва почулося "гікання" — то дончаки [і кубанці] Фролова пішли в атаку… Не зосталися в тилу й Чорні, які з криком "Слава!" вдарили із фронту. Ворожа кіннота не прийняла удару, почала тікати, залишаючи свою піхоту, по якій пройшлися Чорні.

У цей час праворуч, від лісу, по нас відкрили гарматний вогонь. Пізніше виявилося, що то були "гостинці" від гармашів [3-ї] Залізної дивізії, яким, видно, повилазило… Це примусило полк податись уліво, що дало можливість ворожій кінноті врятуватись від остаточного знищення. Гнали кінноту до Збруча, а там, сховавшись за свої гармати, вона більше не показувалася. Знову- 115-й і 116-й совєтські полки.

Полк здобув 4 кулемети "Максим" на тачанках із кіньми, 32 верхових коней і одного полоненого. "Фроловці" взяли з 200 полонених, більшість яких була поранена списами, що мали тільки Чорні. Решта [Окремої] кінної дивізії у бою не зволила взяти участі.

Полк залишився у сторожовій охороні. Ночували в с. Суходіл. Увесь день 26 липня полк простояв у селі. Патрулі стежили за ворогом, який поводився надзвичайно спокійно — як видно, втратив охоту лізти на цей бік. У полудень сотня, що чатувала на горбах, почала дрочити ворога, а саме робити муштру. Ворог відкрив гарматний вогонь, на який відповіла наша батарея, і то так влучно, що примусила ворожу батарею двічі міняти позицію. По 3-й годині полк отримав наказ: всю кінну дивізію змінює піхота Запорозької дивізії.

Нас прийшов змінювати Наливайківський курінь у складі 22 козаків при трьох старшинах і одному кулеметі… Полк Чорних у той час нараховував до 300 шабель при 20 кулеметах, і для його зміни прийшло замало піхоти. Правда, піхота Запорожців — відважна, і це не вперше їй було тримати такий відтинок. Ми теж мали багато вітру в голові, але жоден з нас не згодився би без коней лишитися на такому відтинку.

Змінившись, полк рушив до с. Жилинці, що за 4 кілометри від Озерян.

27 липня дивізія одержала наказ перейти в с. Базар, де мала розташуватися. Дивізія — в армійському резерві. Добре мати брата командарма, бо з одного відпочинку на другий… Чорні до таких вигод не звикли.

На фронті — густа гарматна стрілянина, особливо в напрямку м. Чорткова.

30 липня до полку прибула делегація кінного полку Максима Залізняка — шукати поради. Від делегатів я довідався, що командир дивізії усунув двох командирів їхнього полку, а тепер призначив і третього, який, скинувши з посад усіх старих командирів сотень, призначив нових, котрі прибули з армії Денікіна. Обурені старшини й козаки вибрали делегацію, яка і приїхала до Чорних.

Не хотів я сам вирішувати це питання, тож наказав зібратись усім старшинам. Провадив старшинські збори поручник [Карліс] Броже. Збори, хоч це і незаконно, ухвалили підтримати Залізняків. Усі ми знали про симпатії полковника [Івана] Омеляновича-Павленка до Денікіна, до якого він перейшов минулого року, та якимсь дивом знову вернувся (в листопаді 1919 року, будучи хворим на тиф, потрапив у полон до денікінців; вилікувавшись, перейшов до них на службу: очолював 3-й лінійний козацький полк Кубанської армії, яка входила до Збройних сил Півдня Росії під командуванням А. Денікіна. — Ред.).

Крім того, на зборах обговорювався наказ у справі подачі реєстраційних карток до комісії, яка мала перевіряти ранги старшин, а також їхню певність із національного боку.

Старшин наказ обурив, бо комісія і весь штаб дивізії, на їхній погляд, складалися з людей невідомого минулого, натомість старшини полку служили в Українській армії із самого початку її існування, і тепер їх збиралися перевіряти. "Не час провіряти і не цим людям", — була постанова. Цю ухвалу я відвіз особисто до штабу дивізії.

31липня о 9-й годині до полку прибув командир дивізії. Усі зібрались у будинку священика. Командир дивізії говорив довго, з його промови виходило, що старшини мусять відкликати свою постанову, бо інакше він дає справі законний шлях, а також відмовляється від керування дивізією. Після ще деяких пояснень командира дивізії старшини погодилися забрати постанову, але за умови, що буде змінено склад комісії, бо найбільше нервувало старшин, що їхню певність із національного боку перевірятиме вчорашній ворог — денікінець. На прощання командир дивізії сказав, що головою комісії призначає мене, що старшин задовольнило.

Парад під час боїв

З серпня о 5-й ранку дивізія рушила на м. Бучач, лишивши обози на місці. В авангарді йшов полк Чорних. Перед с. Трибухівці роз'їздом полку зловлено 4 червоних, які везли хліб і різні продукти. Від них довідалися, що у Трибухівці стоять 115-й і 116-й совєтські кінні полки.

Полк [Чорних запорожців] рушив на Трибухівці й там від селян довідався, що червона кіннота ще вранці пішла на Бучач. Дочекавшись штабу дивізії, полк попрямував на Бучач, аби догнати ворога. Як завше, спізнилися, бо у штабі дивізії задовго оцінювали сили ворога, який тим часом на рисях відійшов.

Наш роз'їзд у Бучачі потрапив під обстріл кулеметів і відступив. Спробував я, але мене теж обстріляли. Всім було відомо, що в Бучачі наші піші частини, але, як видно, навіть за річкою піхота боїться кінноти. Дивізія скупчилась під горою, бо на гору не можна було носа виткнути.

Я таки пробував далі укласти "перемир'я". Під вогнем кулемета проскочив із сурмачем до перших хат передмістя Бучача. Добравшись, від будинку до будинку, до самої річки Стрипи, наказав сурмачеві грати "відбій". Як видно, піхота не зналася на сигналах, бо першими ж стрілами вбила коня під сурмачем. Уже спішений, почав він грати "Ще не вмерла Україна", але піхота і в це не повірила.

Довелося вертатися ні з чим до дивізії. Там попалася мені на очі сестра-жалібниця 3-го полку [Віра], яку відразу втягнув на коня одного з козаків і — галопом на річку. Запропонував сестричці, аби [вилізла з-за будинку і] виголосила там "промову"…

Ця сестра декілька днів тому була взята в полон від большевиків і нічого не втрачала, коли би знову до них потрапила (можливо, Петро Дяченко несправедливий у ставленні до цієї жінки. — Ред.).

За кілька хвилин уже мали "перемир'я". Виявилося, що це Запорожці.

З кількома козаками я переплив Стрипу й порозумівся з командиром Запорозької бригади, який не хотів вірити, що це свої, бо ще менше години тому відбивав наступ червоної кінноти.

Роз'їзд полку, пущений за ворожою кіннотою, доповів, що ворог пішов на с. Базар. А в Базарі — командарм і табори дивізії. їм загрожував полон.

Командир дивізії зібрав командирів полків і запитав ради. Всі погоджувалися, що треба рятувати, але нікому не хотілося гнати поморених коней, а треба було зробити кілометрів 50–60. Запропонував я відібрати з кожного полку по 20 козаків на кращих конях і одному з командирів полків вести цей відділ на відсіч. Жоден із командирів полків не хотів їхати, довелося їхати мені як ініціаторові цієї пропозиції. Пересів на свіжого коня, яких щонайменше два водили в поводах мої ординарці (бо втоми я не знав — аби тільки кінь свіжий), і на чолі відділу із 60 шабель при 5 легких кулеметах рушив доганяти большевиків.

Не доходячи до Базара, зустріли ворожий роз'їзд, що панічно втік, але двох ми піймали. Від них довідалися, що ні обоз, ні командарм у полон не потрапили.

У Базарі наших уже не було. Селяни сказали, що тут билися наші пластуни з ворожою піхотою і пластуни взяли полонених та кулемет.

Довідавшись про напрямок, в якому рушили командарм і наші табори, збірна сотня поспішила навздогін.

Перейшовши вночі р. Стрипу, сотня заночувала в полі, пустивши коні пастись у конюшину. Тут зі мною сталася пригода. Ліг, як і всі козаки, на купі висушеної конюшини і заснув сном праведника. Перед світанком наробив я крику, який, мабуть, чути було на пару кілометрів. Збіглися козаки, аби рятувати свого командира. Зброю тримали напоготові. Виявилося, що під час сну миша мені залізла за пазуху і бігала по грудях, шукаючи виходу. Зброя була не потрібна. Козаки жартували, що нарешті командир Чорних хоч чогось боїться…

Перед світанком варта хотіла затримати якийсь роз'їзд, але він, давши кілька стрілів, утік. По тривозі всі посідлали коней і пришикувались до бою. Висланий патруль доповів, що підходить кіннота силою до 100 шабель. Сотні їй рушила назустріч. Коні відпочили, а козаки як перемиті — у всіх свербіли руки… Але побитися не вдалося, новий звіт патруля: це не ворог, а командарм з конвоєм. Перше його запитання було:

— А ви чого тут?

Був приємно здивований, коли почув, що сотня ходила йому на допомогу.

Подякувавши всім нам, командарм рушив далі.

Сотня пішла до свого табору, який мав стояти в с. Сороках.

Табори розташувались, і я відпустив козаків до їхніх сотенних возів, аби погодували коней і самі щось під'їли та о 12-й були готові до подальшого Маршу. Наші табори відзначились, бо взяли кулемет на тачанці з добрими ніш. ми і трьох Москалів.

4 серпня. На фронті спокій. Спека страшенна.

Другого дня по обіді почалася рушнична перестрілка. Ворог зайняв старі окопи по той бік річки Стрипи і обстрілював місто з кулеметів, а по деякому часі й гармат. Увечері стрілянина стихла. Привезли з обозу хліб, консерви II інші продукти. Все це вперше отримано з польського постачання.

6 серпня о 3-й годині ранку почався наступ ворога на всьому фронті. Кулеметна та рушнична стрілянина залунала в повітрі. Спочатку туман не давав бачити ворога, але за деякий час він зник, і почали свою працю з обох боків гармати. Наша піхота перейшла в контратаку — й ворог почав відходити на Трибухівці.

Увечері [Окрема] кінна дивізія рушила по шляху на с. Олешу. Опівночі підійшли до с. Ковалівка, що за 3 км від Монастириськи, де і розташувались. У сторожовій охороні — Чорний полк.

Три дні простояли спокійно, і тільки 9 серпня виникла тривога. Вся дивізія вирушила на східній бік Ковалівки. Простоявши зо три години, повернулася. Виявилося, що ворог натиснув на Запорозьку дивізію, але та власними силами ліквідувала прорив.

11 серпня Чорний полк перейшов у с. Бариш. На фронті — незначна гарматна стрілянина. Постій був дуже поганий, бо село спалене за Світової війни, люди живуть у землянках. Фуражу і хліба за жодні гроші дістати не можна. Люди й коні голодні. Командир дивізії виїхав до штабу армії, залишивши мене заступником.

Дня 12 серпня пізно ввечері вся дивізія перейшла до с. Ковалівки, де й розташувалася.

14 серпня на фронті спокій. Весь Чорний полк на навчанні в кінному ладі. У штабі полку засідає комісія під моїм головуванням — маємо перевірити дійсні ранги старшин.

Наступного дня стало відомо про приїзд Головного отамана Петлюри. Опівдні вся дивізія вишикувалася на майдані. Петлюра приїхав машиною. Був задоволений виглядом козаків і, подякувавши за службу, казав відпустити полки.

16 серпня о 5-й годині дивізію підняли по тривозі. За кілька хвилин Чорний полк галопував на місце збірки.

Вночі ворог непомітно перейшов р. Стрипу й атакував с. Олешу, де стояв штаб 1-ї Запорозької бригади. Штаб і 1-й курінь вирвалися тільки з душами. Підоспів Мазепинський курінь і атакував червону кінноту. Нерішучість заступника командира дивізії [Павла] Триліського дала можливість ворожій кінноті спокійно перейти Стрипу і з'єднатися зі своєю піхотою. Переслідувати ворога пішла 3-тя сотня, а полк повернувся в Ковалівку. Знову треба було сідлати, бо мали приїхати командарм і якісь румунські офіцери…

Розпочався військовий парад, проходження полків… До 18 серпня наша піхота в безупинних боях, а дивізія парадує…

Відступ до Дністра

У той час Кінна армія Будьонного, тиснучи війська Південного польського фронту, просувається на Львів, а 16 серпня, форсуючи Західний Буг між Камінкою (нині м. Кам'янка-Бузька. — Ред.) і Буськом, з'являється в околицях Львова. Значні відділи цієї кінноти 18-го і 19 серпня форсують Дністер і переривають залізничні лінії Львів — Стрий — Станіславів, таким чином нищать зв'язок Української армії із 6-ю польською армією. В таких обставинах, маючи у глибокому запіллі ворожу кінноту, Українська армія в ніч з 18-го на 19 серпня починає відступ з лінії Стрипи за Дністер. Зв'язок з польською армією налагоджується з допомогою літаків.

18 серпня о 9-й вечора Чорний полк одержав наказ вирушити на с. Товстобаби (тепер с. Високе. — Ред.). Шлях ішов лісом. Темно як у могилі. Дорога неможлива. Скрізь рови, річки з попсутими мостами, а до того ще й болото. Тільки і чути команду: "Під ноги!", але все одно щохвилини хтось обривався і разом з конем падав у воду, а точніше, в болото.

Переїхавши річку Золоту Липу, дивізія стала на двогодинний відпочинок у с. Товстобаби, після чого рушила далі й о 4-й годині ранку стала на спочинок у с. Кіньчаки.

19 серпня — Спаса. Населення святить яблука і груші. 1-ша сотня Чорного полку вислана в роз'їзд на м. Підгайці, звідки її ворог двічі вибивав, але Контратаками сотня поверталась. О 7-й вечора згідно з наказом штабу армії дивізія вирушила на м. Галич. Ніч темна, переходи робити трудно.

О 10-й годині вечора дивізія стала в Галичі. Тут одержали наказ затриматися. Стали на майдані. Козаки розклали багаття і грілися, бо ніч холодна. З обозу привезли два пуди сала, яке одразу поділили між сотнями.

Увесь час шляхом проходили обози польської армії. Козаки, які перший раз бачили польське військо, весь час жартували з нього, щоб не тікали до "лису"…

У польському обозі повно гусей, курей і свиней. Видно, що все це не купувалось. Козачата за своїм звичаєм почали полювати на все, що погано лежало на польських возах. Тільки і чути "пся крев" та сміх козаків, коли вдалося щось потягнути. Цілу ніч простояли на майдані біля вогнищ. Тільки вранці квартир'єри розвели сотні на спочинок у м. Галичі.

Ранок 20 серпня кидався чудовий. Козаки майже не спали, бо піхота розпочала бій, який було дуже добре видно, і всі приглядалися з цікавістю.

О 10-й ранку прийшов наказ сідлати і вирушати на збірне місце. Дивізія ішла на Ходорів, щоб допомогти Полякам. Командира дивізії не було, він поїхав до штабу армії. Дивізію провадив полковник Триліський. Чорний полк ішов в авангарді. Дорогою часто траплялися польські відділи по 20–30 люду, які при нашому наближенні підносили руки вгору і піддавалися, вважаючи нас за большевиків. Від них забирали зброю і пускали на чотири вітри…

У тому часі сильний відділ Кінної армії Будьонного прорвався на тили Польської армії в районі Ходорова. В дорозі зустріли ми роз'їзд ворожої кінноти числом у 50–60 шабель, який майже весь їхав на селянських підводах, маючи коні в поводах. Зловили з півдесятка цих оригінальних кіннотників. З їхніх слів довідалися, що належать до кінної дивізії "Червоного козацтва". Червона дивізія сама себе підставила під удари української кінноти, бо два полки ворожої дивізії стояли на лівому березі Дністра, а два — на правому. Коні у них помучені, ледве ходять… Два полки, що на одному боці з нашою кіннотою, мали до 500 шабель.

Запропонував я командирові дивізії атакувати ворожу кінноту, бо все говорило про удачу. Полковник Триліський спочатку погодився, але, пройшовши кілька кілометрів, як видно під впливом свого штабу, втратив дух і почав відговорюватись, що невідомо, чи полонені Москалі кажуть правду. Тоді я попросив дозволу ударити одним своїм полком, бо марно було чекати кращого моменту, але Триліський і в цьому відмовив.

Уся дивізія стала на спочинок під лісом, майже біля самої залізниці, куди невдовзі під'їхав й український панцерний потяг "Кармелюк". Поговоривши з командиром панцерки, який погоджувався підтримати кінноту, я знову почав намовляти командира дивізії, який замість відповіді зібрав нараду. Командири полків висловилися проти атаки, назвавши цей проект божевільним. Мене прорвало: я назвав їх боягузами, дісталося і штабові дивізії, сформованому здебільшого з тих, хто був з армії Денікіна.

["Майже до вечора вагався полковник Триліський і, так не набравшись відваги, наказав повертати назад… Між іншим, цей полковник за Світової війни вважався одним з найхоробріших старшин. Мимоволі дехто жалкував, що немає полковника Омеляновича-Павленка", — таку думку висловив Борис Монкевич].

Таким чином, дивізія, не виконавши завдання, мусіла вертатися. Майже всю ніч провели у зворотній дорозі і тільки на ранок дійшли до містечка Більшівці, що за 5 кілометрів від Галича. Спочивши, дивізія вирушила до Галича, де дістала наказ розташуватись у с. Комарів. Чорний полк — на варті та в роз'їздах.

22 серпня мусів я виїхати до обозу 2-го порядку, щоб приборкати свої немуштрові частини, які з жиру бісилися ["які допускалися грабунків", — уточнив Борис Монкевич].

На південь від Галича цілий день чути було стрілянину — як рушничну, так і кулеметну. Вранці 23 серпня дивізія отримала наказ відходити в напрямі Станіславова. Виявилося, що большевики знову прорвали фронт польських військ біля Маріямполя. Через це весь фронт мусів відступати. До сотень, що були в роз'їздах, вислано зв'язкових з наказом повертатись і йти дорогою на Станіславів.

24 серпня в 11-й годині ранку полк Чорних прийшов до с. Ямниця, де й розташувався. Почався дощ, і зробилося страшне болото. Козаки засумували — в кожного поставало питання, як довго і куди відступатимемо. Ходили чутки, що наше командування вело переговори з Румунами, щоб у найгіршому випадку відступити на їхню територію. Але це нікого не радувало, бо більшість старих Чорних запорожців ще в 1919 році при переході Запорозького корпусу через Бесарабію спробували, чим пахне ця країна, і кожен волів "куди завгодно, щоб тільки не до Циганів".

Пізно ввечері прибули сотні з убезпечення. Наслідки мого перебування В таборі були очевидні — більше як 50 козаків повернулися до сотень.

У цей час 3-й кінний полк [Михайла] Фролова розбив ґуральню у Станіславові, як видно, і Чорні їм помагали, бо ще в дорозі зустрів двох п'яних козаків, що на списові везли поміж кіньми відро спирту до полку. Наказав Я цей спирт вилити їм за комір (Петро Дяченко побив козаків шаблею майже до півсмерті, стверджував Борис Монкевич. -Ред.).

Вночі не обійшлось без тривоги. ["Кулеметники, перепившись, почали стріляти з кулемета. Вартовий старшина наказав грати тривогу, і тут виявилося, що майже ціла дивізія п'яна", — з'ясував причину тривоги Борис Монкевич].

24 серпня весь день простояли в Ямниці. Дощ нарешті перестав, день зробився ясний та соняшний. На фронті незначна стрілянина.

В цей день Українська армія закінчує обсаду Дністра від румунського Кордону до міста Єзуполя і далі по р. Бистриці через Станіславів до Надвірної. Армія ніби замкнула себе у трикутнику, маючи тільки територіальний звязок із Румунією.

25 серпня о годині 10-й ранку дивізія рушила через Станіславів на Тисменицю, де і розташувалася. В місті стояли частини Київської дивізії.

26 серпня до полку приєдналися табори 1-го і 2-го порядку. Разом з ними прибули і сурмачі, яких я вирішив тримати при полку, але не було для них коней. Я наказав забрати коней у всіх "таборитів" — і вже за годину сурмачі вправлялись на конях.

В Українській армії тільки Чорний полк мав своїх сурмачів, майже всі вони — фахівці ще з російської армії.

Бої на р. Дністер

О 3-й годині [Окрема кінна] дивізія вирушила на м. Нижнів, куди були вислані квартир'єри. Не дійшли ми ще до Нижнева, як прибув командир дивізії. Від нього довідалися, що Нижнів вщерть заповнений військом і для нас там місця немає.

Довго чекали в полі на зміну наказу, нарешті маємо перейти до села Братишева. Прийшли, і тут виявилося, що в селі розмістилася Київська дивізія. Довелося розташуватись у полі. Мало кому це подобалося, бо ночі настали холодні та й земля ще не обсохла після дощів. Лаючись і одночасно жартуючи, козачата, нагодувавши коней, лягли спати.

27 серпня о 4-й ранку Українська армія перейшла в наступ. На фронті чути густу стрілянину. Київська дивізія вже форсувала Дністер. Десь перед полуднем дістали наказ вирушити на Нижнів, куди за годину і прийшли. Розташувалися на майдані.

Командира дивізії викликали до штабу армії. Повернувшись, наказав готуватися до зустрічі командарма. Вистроївшись, дивізія чекала на приїзд. Нарешті він показався на своєму сивенькому коникові, чистокровному арабові зі стайні князя Сангушка, між іншим мій подарунок. Не встиг ще командарм привітатись із полками, як показалось авто, а в ньому — Головний отаман і двоє польських генералів.

Привітавшись із полками, Головний отаман обійшов по фронту, став посередині й наказав командирам полків зголоситись. Під'їхали. Стали. Чекали, що почне дякувати, але замість цього почули, що "козаки граблять польські маєтки", беруть сіно й овес і не платять, що про це мало не весь світ знає… Більш як 10 хвилин продовжувалася "прочуханка". ["Команданти то блідли, то червоніли", — описував Борис Монкевич]. Нарешті скінчив і, відпустивши командирів полків, наказав, щоб у боях командири полків ішли попереду… Всі мовчки повернулись і від'їхали, один тільки я не витримав:

— Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, і мене підганяти не треба!

По тому на теж місце викликано по козакові з кожної сотні, їм Головний отаман повторив те саме. Один із козаків Чорного полку запитав, а чим же годувати коней, бо ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно, а звідки це брати? Головний отаман нічого не відповів, а знову повторив, що він вимагає, "аби грабунки припинилися".

Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. ["Одяг і взуття мали тільки те, яке діставали в полонених та забитих", — засвідчував Борис Монкевич]. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з'їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, — інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в'язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ж ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…

Відпустивши козаків, Головний отаман наказав пройти церемоніальним маршем. Під оркестр Чорного полку рушила вся дивізія попри Головного отамана просто до Дністра, де гриміли вже від ранку гармати. Всі їхали злі як чорти і були певні, що цей бій буде невдалим. ["Весь цей парад якийсь панок зняв кінематографічним апаратом", — зауважив Борис Монкевич].

Перейшовши Дністер, лівим берегом пішли в напрямку Галича. Ворог відступив.

Заночували в с. Устя-Зелене. 28 серпня о 5-й годині ранку дивізія рушила далі. В передній сторожі — 2-й полк Максима Залізняка. Пройшовши кілька кілометрів, передня сторожа наткнулася на ворожу піхоту, що відступала. До самих Більшівців 2-й полк не міг дати ради тій піхоті. Я кілька разів під'їздив до командира дивізії із проханням, аби дозволив зайняти місце 2-го полку. Командир дивізії не дозволив, бо знав, що Чорні виріжуть піхоту, й то швидко. ["Всі знали натуру Дяченка. Спокійний, поки не чує стрілянини, а почувши її, вже не дасть себе вдержати", — таку оцінку командиру Чорних дав Борис Монкевич].

Інші командири полків заздрили боєздатності Чорних, не бракувало цього й командирові дивізії [Іванові Омеляновичу-Павленку].

Так дійшли до м. Більшівці, що біля Галича. 2-й полк рушив слідом за ворожою піхотою, а дивізія стала на спочинок. Не минуло й години, як у тому напрямку, куди пішов 2-й полк, почалася рушнична й кулеметна стрілянина. Невдовзі стало видно козаків 2-го полку, що кар'єром тікали до димнії.. Тепер уже сам командир дивізії закликав мене та наказав з куренем довідатися, що сталося…

На чолі свого 1-го куреня галопом погнався до 2-го полку.

З ним трапилася така історія. Виїхавши на шлях, що йшов на Галич, ПОЛК став на спочинок, виславши забезпечення в напрямі Галича. Всі поснули. В цей час большевицька колона, що відступала під натиском Запорожців, наткнулася на сплячих і всіх переколола, а 2-й полк почастувала кулеметним і рушничним вогнем, змусивши його тікати.

Під'їхав я до командира 2-го полку [Костя Смовського] і домовився, що атакуємо разом ворожу піхоту. Гаслом до атаки мала бути густа стрілянина, Я мав ІЗ куренем відрізати наступ, а 2-й полк — ударити з тилу.

На краю Більшівців затримав курінь, а сам із почтом виїхав наперед. Майже під самим носом ішла ворожа піхота силою до 500 багнетів. Яке ж тут правдиве козаче серце витримає, щоб не зачепити? Наказав 1-й сотні спішитись і городами вивів її на край села. Заторохкотіли "Люїси", а козаки зблизька почали гатити з рушниць, бо віддаль до ворога була 50 — 100 метрів. Ворог не сподівався нападу і почав у безладі тікати. Надбігла і спішена 2-га сотня, яка теж відкрила вогонь. Наказав сурмити: "Коноводи, коні!" По пару хвилинах прискакали коноводи почту. Не чекаючи на коней своїх сотень (бо я був певний, що мої козачата від мене не відстануть), кинувся в атаку. За мною пішло 12 вершників, бо решта ще не мали коней, коноводи не почули сигналу.

Ворог розпочав страшну стрілянину, але надаремно, бо ми вже доскочили і врубались у саму гущу… Серед ворога постала неймовірна паніка. Стрілянина зменшилася, бо ми були майже всередині натовпу, якому не шкодували ударів шаблями, роздаючи їх направо й наліво. В той час, як я перехилився вправо, аби дістати якогось "чубарика", був поранений у ліву ногу і злетів з коня… [Опинився] майже серед ворожої піхоти, яка обминала мене, хоч стояв я тільки з голою шаблею. Підскочив старшина 1-ї сотні поручник [Микола] Радзієвський і запропонував свого коня. Наказав зловити мою Юзьку, що вже сама верталась. Під'їхали підхорунжий [Микита] Кирієвський і козак [Микита] Борсук, які злізли з коней і взяли мене під руки, аби вивести з бою. Ворожа піхота відбігла на певну віддаль і відкрила по нас вогонь, але була настільки деморалізована нападом кінноти, що їхня стрілянина не робила жодної шкоди.

Під вогнем більш як десятьох кулеметів та рушничним група із трьох людей із кіньми на поводах пройшла пару сотень кроків і жодному навіть шапки не збили… Вже лишилося недалеко до села, як засвистіли гарматні стрільна. Стріляла ворожа чотиригарматна батарея сальвами. По першій сальві гранати перелетіли і розірвалися за селом. Друга сальва вже була добра, гранати рвалися в пару метрах від нас, але кривди нам не зробили. Третя сальва повалила нас на землю. По ній вибіг Кирієвський з перебитою рукою, а Борсук, мов безтямний, плентався за ним, бо був поранений у голову і контужений. Залишився я сам… З великим трудом підвівся на ноги і спостеріг, що моя черкеска вся в лахманах (тут: у дірках. ~Ред.), від піхов на шаблю залишився тільки ремінь, а до того прострілена нога якась не моя, бо п'ята стала спереду, а пальці позаду.

В цей час Москалі почали наступ. Сотні [Чорних] відкрили вогонь із кулеметів і рушниць через мою голову. Нова сальва гранат розірвалась навколо мене — і я знову на землі.

Спинивши наступ ворога, поодинокі козачата почали вискакувати на допомогу і навіть припровадили мою Юзьку, але не було ради, бо я з перебитою ногою не міг сісти на коня. На одній нозі, під страшним вогнем, дострибав до стодоли і тільки оперся об неї, як нова серія гранат розірвалася навколо стодоли. Козаки кинулись на поміч, але це коштувало нових двох поранених. ["Всі якось втратили голову. Всі розпоряджались, всі наказували, а користі жодної. Нарешті почувся сильний голос пораненого команданта, аби кулеметники відбили ворога", — писав Борис Монкевич].

Москалі знову рушили в наступ, та вогонь наших "Люїсів" і рушничні сальви примусили їх сховатися за залізничний насип…

Коли відбили атаку, я наказав принести довгу драбину, яку вимостили сіном, покрили буркою. ["Сам, без нічиєї помочі, він сів на драбину і, взявши перебиту ногу обома руками, поклав на щаблі", — зазначав Борис Монкевич].

Імпровізовані ноші прив'язали до стремен двох коней. У моїх юках знайшлася чиста сорочка, яку подерли на шмаття, і ветеринарний фельдшер зробив перев'язку. Перед відходом наказав командирові куреня триматися до приходу 2-го куреня.

Коней із драбиною в руках вели два козаки, а один тримав ногу, аби не спадала з вузької драбини, але пару разів таки не втримав і нога спадала, що викликало пекельний біль. ["Полковник увесь час скреготав зубами, але водночас і жартував", — додавав Борис Монкевич].

Тільки вийшли за село, як показався 2-й курінь на чолі з сотником [Віктором] Дяченком, моїм братом. Увесь курінь був певний, що то вже несуть труп їхнього командира, і всі втішились, коли довідались, що я тільки поранений. Діставши наказ іти на допомогу 1-му куреневі, 2-й курінь галопом рушив на Більшівці, а драбину зі мною повезли далі.

Полк перейняв поручник Броже, мій заступник. Броже, за національністю Латиш, одного випуску військової школи зі мною, якого я під Проскуровом підібрав по його хворобі на тиф. Довший час поручник Броже їздив за полком і аж у Зимовому поході став командиром 2-го куреня, а по підході сотника Божка — моїм заступником. Добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки.

2-й курінь відразу ув'язався в бій. Під'їхала наша батарея і відкрила вогонь. Чорні кілька разів кидалися в атаку в кінному шикові, чим примусили порога до відступу по шляху Бурштин — Рогатин. Батарея цільними стрілами десяткувала ворожі ряди, а кулемети сотника [Степана] Самійленка докінчили справу. Полонені (всього з 10 люду) на допиті зізналися, що це билася майже вся 41-ша піша совєтська дивізія у складі до 500 багнетів, при 20 кулеметах і 4 гарматах. Бій коштував нам 14 поранених й одного убитого — загинув козак 2-ї сотні Олекса Пиріг. Коней поранено 12.

Де ж подівся 2-й кінний полк Максима Залізняка, з командиром якого, Костем Смовським, ми домовилися про спільну атаку на ворожу піхоту, а сигналом до атаки мала бути густа стрілянина. (Кость Смовський стверджував, що він такої згоди не давав, хоч Петро Дяченко до нього і звертався. — Ред.). Як видно, стрілянина була аж загуста, що Смовський не дотримав слова, а втік, аби не наразити своєї персони… Дотримання слова зобов'язує старшину, а його верифікаційна комісія під моїм головуванням за такого не визнала, і він, видно, про це пригадав…

Поранених відвезли до Галича і далі до Станіславова, куди і прибули на другий день. Військові шпиталі переповнені. Хорунжий [Василь] М'якота, висланий мною наперед, вишукав приватний пологовий будинок, у якому було для всіх місце, бо я хотів бути зі своїми козаками. Переїзд через місто на наших драбинах викликав сенсацію, бо такого способу транспортування поранених тут не знали.

Професор Домбровський, якого викликали з військового шпиталю, заопікувався нами. По черзі брали до операційного покою. Я відмовився від усипляння і, закусивши губи, витримав операцію, а за мною пішли й решта поранених. Найтяжче поранений козак Галайденко — у груди, з розтрощеною лопаткою — без стогону переніс півгодинну операцію.

Професор Домбровський дивувався витримці козаків, підкреслюючи, що це в його практиці перший випадок такого гарту.

Того ж таки дня відвідав нас генерал [Михайло] Омелянович-Павленко. Довідавшись, що залікування треба платити, і то досить солоно, залишив 5000 марок. Другого дня почалося паломництво цікавих, і серед них, як це не дивно, делегацій з Української польової жандармерії.

Пізно ввечері привезли пораненого генерала [Миколу] Яшниченка, якого прийняв до своєї кімнати. У шпиталі всім нам давали по 100 грамів горілки. Більшість Чорних не пила, з чого втішився генерал, бо зумів випити за всіх нас.

За декілька днів мені у шпиталі вже не лежалось і я виїхав на прогулянку своїм повозом. У дорозі мої жеребці понесли і вивернули фаетон до рову. Повернувшись, промовчав, і лише по трьох тижнях, як знімали гіпс, професор Домбровський ствердив, що поранена нога коротша на 8 см. Запропонував зламати і заново скласти… На запитання, як довго ще маю лежати, почув, що найменше місяць. Тоді я подякував професорові, зазначивши, що на той світ прийду із коротшою ногою, а за тиждень я вже буду на фронті. Слова дотримав, бо точно за 28 днів від поранення виїхав зі шпиталю до полку.

А тим часом полк Чорних запорожців продовжував перебувати у складі [Окремої] кінної дивізії, яка й далі уникала битви повним складом і топталась між Галичем і Більшівцями.

4 вересня полк отримав наказ по армії, в якому згадується про бій 28 серпня. Висловлювалась подяка всій дивізії, мовби вона брала участь, а особливо Чорним запорожцям, їхньому командирові полковникові Дяченкові, а також командирові батареї поручнику Лазареві, який під ворожим вогнем з відкритої позиції нищив ворога. Справді, мав полк доброго командира батареї: дивитись на його стрілянину було естетичним задоволенням. Витриманий, холоднокровний, ні одного набою не тратив після пристрілки. Поручник [Іван] Лазар був Галичанином із вищою освітою.

Вранці 6 вересня дивізія вирушила до с. Мартинова, де була переправа на поромах через Дністер. Чорний полк прикривав відступ. Переправа пройшла спокійно. Розташувались у с. Сівка (тепер с. Сівка-Войнилівська. -Ред.).

Поручник Броже, тимчасовий командир полку, подав рапорт про звільнення його з армії, а в керування полком вступив поручник Балицький.

Після мого поранення полк Чорних запорожців став пасинком у дивізії, ним затикали всі дірки. З ар'єргарду- в авангард, а найгірше, що від полку весь час ішли роз'їзди і патрулі, що зменшувало кількість шабель, через що полк до бою не виступав у повному складі, а цього в полку не любили.

Першими запротестували у свій спосіб козаки — десятками виїздили до табору, прикидаючись хворими. При дивізії лишилося менше сотні козаків, що і змусило Броже подати прохання про звільнення. Поручника Броже викликали до штабу армії, де справу розглянув особисто командарм, який обіцяв забрати Чорний полк з [Окремої] кінної дивізії та перевести до Запорозької.

9 вересня цілий день лив дощ. У літньому одязі всі мерзли. Прийшов наказ, що полк Чорних запорожців повертають до Запорозької дивізії, а на зміну йому приходить полк Кінних запорожців.

10 вересня о 6-й вечора полк Чорних запорожців вишикувався біля штабу дивізії. Полковник [Іван] Омелянович-Павленко дякував полкові за бойову працю і бажав йому й надалі підтримувати свою бойову славу…

Три місяці пробув полк у складі Окремої кінної дивізії і в її складі слави не здобув. Дивізія налічувала до 800 шабель, 50 тяжких кулеметів і 6 гармат Чорного полку. За цей час дивізію ані разу не було повним складом кинуто до бою, а переважно полками і до того ж у різних напрямках. На лінії Ушиці — безглузда втеча перед 115-м і 116-м полками ворожої кінноти, яку потому погнали (рятуючи гармати) 3-й і Чорний полки, а тим часом штаб ДИВІЗІЇ із 2-м кінним полком тікали далі. Над Дністром — стопроцентна можні шість знищити кінну бригаду з армії [Семена] Будьонного. Над Збручем У с Товстеньке, де майже носом штаб уткнувся у ворожу кінноту, бо йшов без розвідки, не заатакував цілістю, а до того була можливість, викидаючи 2-й і 3-й полки на крила, що дозволило б Чорному полкові, не ламаючи тинів, поїхати за лінію решти полків і атакувати ворожу кінноту за підтримки своїх 18 кулеметів. Під Більшівцями з невідомих причин [командир дивізії] не дозволив мені атакувати ворожу піхоту всім полком, а пустив один курінь і до того ж без важких кулеметів. Після мого поранення начеб спеціально обезсилював Чорний полк, висилаючи половину, а то і дві третини в роз'їзди і на патрулі, а з рештою полків топтався на місці. Під таким командуванням важко було здобути славу.

Повернення Чорних до Запорозької дивізії

Полк вирушив понад Дністром у напрямку Галича. Заночував у с. Залук-ва, передмісті м. Галича. Цілий день 11 вересня на фронті — незначна гарматна й рушнична стрілянина. Погода — похмура, осіння. Прибув поручник Броже і прийняв полк — у штабі армії не дали йому звільнення зі служби.

Вранці 12 вересня полк вирушив через Галич до Єзуполя, куди пересунули вже Запорозьку дивізію. В Галичі — повно Поляків, які прибули в той же день. Не доїжджаючи до Єзуполя, в полі, на залізничному шляху, зустріли ми поїзд командарма, який затримав полк, привітав козаків і тут же, в полі, з вагонів свого потяга видав козакам і старшинам по комплектові американського одягу і парі білизни…

Сам Дідусь, як називали козаки командарма, усміхаючись, ходив між козацтвом, провадив жартівливу розмову і дивився, як вони тут же, в полі, переодягались у новий одяг. Коли вже всі переодягайсь, поїзд командарма рушив далі. Козаки проводжали його гучним "Слава!". Полк попрямував далі й у с. Ганнусівці змінив 4-й кінний полк Київської дивізії.

13 вересня о 10-й годині ранку за наказом штабу дивізії полк вирушив до села Милування, куди прибув о 1-й годині ночі. Шлях під час маршу був такий огидний, що нагадав козакам партизанщину. Вузька доріжка, кущі, болото гальмували рух полку.

14 вересня о 4-й годині ранку отримали наказ негайно прибути до Нижнева. В цей день, як видно було з наказу, Українська армія мала розпочати загальний наступ. Полк на рисях, аби не спізнитись, вирушив до Нижнева, куди і дістався о 6-й годині ранку. Оскільки не всі частини отримали своєчасно наказ, наступ відкладено.

У Нижневі скупчено багато війська: Запорозька, 6-та [Січова] стрілецька і Волинська дивізії. Полк Чорних запорожців розташувався в полі при в'їзді до Нижнева. Настала темна і холодна ніч. Навколо зловісна тиша — всі чекають ранку. Між козацтвом тільки й балачки про майбутній наступ. Усі жалкують, що немає полковника Дяченка.

Загальний наступ Української армії

О 4-й годині ранку 15 вересня почався наступ на всьому фронті Української армії. Армія форсує Дністер у трьох місцях: Єзупіль, Нижнів і Городниця. Без шуму і стрілу першою перейшла нижнівський міст Волинська дивізія, а за нею 6-та стрілецька дивізія. Зайняли позиції під горами, що ланцюгом тягнуться по лівому березі Дністра.

На світанку ворог помітив рух наших частин і почав бити з важких гармат по переправі. У відповідь шість українських батарей, розташованих на правому березі Дністра, відкрили ураганний вогонь. Ворог одразу замовк і почав спішно відходити.

Чорні запорожці риссю проскочили міст і пішли понад Дністром у напрямку села Луки, одночасно висилаючи 3-тю сотню в роз'їзд у напрямі на Монастириська — по осі маршу 6-ї дивізії. 4-та сотня пішла на прикриття власної батареї, яку згідно з наказом віддали в розпорядження 6-ї дивізії. Знову полк розділили, залишився один курінь, який під командою поручника Броже повів розвідку, бо вже битися не було з ким…

До с. Луки поручник Броже дійшов без зв'язку з ворогом, а в селі після короткого бою захопив 54 полонених і кілька тисяч рушничних набоїв. Більшість полонених — татари, чуваші, трохи українців. Усі вони були лихо одягнуті й голодні. Траплялися між ними й молоді хлопці. Жалілися, що їх примусово мобілізували. Українців відіслали до пластунського куреня.

16 вересня полк згідно з наказом штабу дивізії вирушив до Монастириськи і разом зі штабом пішли шляхом на Бучач. Під вечір затрималися в С. Озеряни, де зустріли піхоту Запорозької дивізії. Про ворога не чути.

17 вересня о 5-й ранку полк рушив на Бучач. Погода — тепла, ясна. Населення з цікавістю дивилося на частини, що вступали. Не затримуючись у Бучачі, полк із піснями пішов шляхом на Теребовлю, виславши чоловий і боковий роз'їзди. Ворога не видно.

У с. Могильниці затрималися на двогодинний відпочинок. О 6-й годині і вечора перейшли р. Серет і розташувалися ночувати в с. Залав'є, що за 2 км. від Теребовлі. Ворог зник, він на всьому фронті панічно тікає і, напевно, зупиниться тільки за Збручем.

"О 6-й вранці полк вирушив на Скалат через с. Іваньки, де мав години на спочинок, — розповідав Борис Монкевич. — Не доїжджаючи міста Гримайлова, праворуч помітили біля с. Елеонорівки куряву. В далековид було нидію обоз та кінноту, а ближче 4 вершники, що втікали у напрямку Гримайлова.

Зі штабу дивізії мали відомості, що у Хоросткові Волинська дивізія мала бій з ворогом, котрий тікав на м. Гримайлів і міг появитися на задах полку. Тому командант полку розсипав полк у лаву і повів у наступ. Гармати стали на позиції і відкрили вогонь по обозах і кінноті. Але, коли підійшли ближче, побачили, що то Волинська дивізія, котра гнала ворога із Хоросткова. 4 кінних волинців гналося за чотирма комуністами, двох з яких піймали Чорні. Це були агенти вознесенської чрезвичайки з Херсонщини, яких тут же розстріляли. Після цього полк перейшов через містечко Гримайлів і розташувався на ночівлю в с. Глібові, виставивши заставу і роз'їзди на Скалат.

Від Окремої кінної дивізії одержано вісті, що ворог у кількості 1600 табель має перейти у протинаступ з боку Тернополя. Це було відомо з оперативних ворожих наказів, захоплених у Теребовлі разом зі штабом 41 совєтської дивізії. Полк напоготові"].

Операції над Збручем

19 вересня о 4-й годині ранку полк вирушив на Тарноруду, яка була вже за Збручем. У Тарноруді отримано наказ зробити наскок на станцію Війтівці.

Під Війтівцями полк наткнувся на ворожу піхоту і табори. Розсипалися в лаву й атакували. Піхоту, яка чинила спротив, перерубали, а понад півсотні взято в полон. Це був армійський етап, що відходив на Проскурів. У той час до станції з боку Волочиська підійшли чотири ворожі потяги. Кулеметний вогонь затримав перший потяг, але надійшли ще три і, відстрілюючись, прорвалися на Проскурів.

На станції Війтівці здобуто чотири важкі кулемети і багато рушниць. В обозі знайшлося кілька діжок оселедців, яких козаки не іли кілька років. Ділили оселедці — пропустили ворожі потяги. Пізно вночі полк вирушив до с. Курінки (тепер у складі с. Куровечка. — Ред.), де й заночував.

20 вересня о 6-й годині ранку полк, вийшовши із с. Курінки, зайняв позицію перед залізницею Волочиськ — Проскурів. Запорозька дивізія тримала фронт на північ від полку. 2-й курінь із сотником [Віктором] Дяченком пішов на станцію Війтівці із завданням зірвати залізничний шлях.

О 8-й годині піхота Запорозької дивізії повела наступ на Волочиськ. Невдовзі з того напрямку почулася гарматна і рушнична стрілянина. З боку Волочиська показався ворожий бронепотяг. 2-й курінь ще не встиг зірвати шляху, і ворожий бронепотяг прорвався на повному ходу, обстрілюючи розташування полку з чотирьох гармат. Тим часом Запорозька дивізія вдерлася до Волочиська, але під натиском ворожої піхоти залишила місто і почала відходити.

У вечірні години полк [Чорних] отримав наказ відійти до с. Федірки, де стояв штаб Запорозької дивізії. Там отримав додатковий наказ перейти в с. Голохвости (тепер у складі с. Поляни. — Ред.), зайняти переправу на Мазурських хуторах і на 21 вересня почати наступ на Волочиськ. Усі гармати дивізії повинні були переправитися в Голохвостах через р. Збруч і з південного боку допомогти своїм вогнем здобути Волочиськ.

Поручник Броже о 9-й вечора вислав уперед 4-ту сотню, аби зайняла переправу на Мазурських хуторах. З цією сотнею пішла 2-га батарея полку під командою сотника [Дмитра] Ґонти. Пішли в напрямку с. Неміренці. Роз'їзд 4-ї сотні, входячи в село, наткнувся на кількох озброєних, що сиділи на колодках і вели розмову із селянами. На запитання, з якого вони полку, відповіли:

— Першого червоного козацтва.

Роз'їзд обстріляв їх і втік до сотні. Тієї миті гармати в'їхали до села, в якому було повно ворожої кінноти. Зупинилися в нерішучості, а потім звернули на польову доріжку, що вела до с. Голохвости. Невдовзі ворожий кулемет відкрив вогонь по гармашах. Йому відповів батарейний кулемет. За 10–15 хвилин полк в'їхав у Неміренці, ворог його зустрів кулеметним і рушничним вогнем. Полк на рисях проскочив греблю й полями пішов на Канівку, залишивши позаду кулеметну сотню та обози. Ворожа піхота із криками "ура!" кинулася на обоз. 3-тя сотня, яка була у прикритті, відкрила з коней вогонь, що дало змогу таборам і тачанкам повернутися і кар'єром гнати на с. Федірки, а звідтіль на Тарноруду. Ворожу кінноту стримувала наша 3-тя сотня.

Опівночі батарея прибула до с. Канівки. Глуха ніч. Переправи через р. Збруч і тут немає. Сотник Ґонта вирішив їхати на Тарноруду дорогою понад Збручем. Усіх морив сон, бо вже четверту добу не спали. Не доходячи з півкілометра до Тарноруди, при спускові з крутого схилу гори, через те що їздові дрімали, звалилася гармата, яка потягла за собою коней і людей. У непроглядній темноті тільки й було чути брязкіт падаючої гармати та крики козаків. Здавалося, що гармата придушила всіх. Кинулися рятувати, та виявилося, що цілі й коні, й люди. Зламався тільки дишель та погнулася скринька. Годині о 2-й батарея прийшла до Тарноруди, де з'єдналась із полком.

21 вересня від самого ранку під особистим керуванням командира димілії [Андрія Гулого] почали будувати міст через Збруч. Різали телеграфні стовпи, зривали дошки з підлоги розбитого будинку. Праця кипіла. До полудня був спокій. Спочатку показалися ворожі роз'їзди, а далі — наступ значних сил ворожої піхоти. Батарея стала на позицію і надзвичайно влучним вогнем затримала наступ, не даючи ворожим лавам зробити і кроку вперед.

Ворога затримували до 5-ї години пополудні, аби був готовий міст. Першими переправилися табори, гармати, за ними почала входити до села й піхота Запорозької дивізії.

Полк Чорних увесь час стояв напоготові на північному краю Тарноруди. Коли ворожа піхота досить близько підійшла до містечка, Чорні під проводом поручника Броже із криком "Слава!" пішли в атаку. Замиготіли шаблі, замайоріли на списах прапорці. Ворожа піхота кинулася тікати, але її наздогнали і почали рубати. Чоловік до 200 порубано, а більше сотні потрапило в полон. У цей час з'явилася ворожа кіннота, силою до 300 шабель, але не наважилася атакувати Чорних.

Коли полк повертався із трофеями, то піхота кричала: "Слава Чорним запорожцям!" Визнання власної піхоти — для кіннотників найкраща нагорода.

Полк відійшов до Тарноруди і, перейшовши о 8-й вечора Збруч, розташувався в с. Турівка.

22 вересня полк відпочиває, на фронті — незначна гарматна та рушнична стрілянина. Міст, збудований із такими зусиллями, піхота (запорозька. — Ред.) спалила. Надвечір помічено підхід ворожих сил до с. Мала Лука. Ніч минула напружено. Очікували наступу.

Наступного дня — відпочинок. Полк — у резерві. Перед полуднем повернувся до полку пластунський курінь — понад 200 багнетів. Враження курінь справляв дуже гарне. Люди добре одягнені й муштру знали, як видно, хорунжі [Гриць] Плужник, [Гнат] Стеценко і Черняїв часу не дармували. До куреня прилучили кілька десятків червоних, забраних у полон 21 вересня.

Пластунський курінь сформовано ще в Зимовому поході з полонених. Кадрами стали старшини і козаки Чорного полку, які щось "прошкробали", але переважно за малу дбайливість про коня. Натомість командир куреня хорунжий Плужник і його заступник хорунжий Стеценко, а також командир 1-ї сотні хорунжий Черняїв, прекрасні старшини, із вчорашніх комунарів зуміли зробити частину, гідну носити назву пластунів Чорного полку. Щоправда, пластуни часом забувалися і в наступі кричали "Дайош Варшаву!", бо так їх навчили в совєтських частинах, але не було випадку дезертирства чи переходу до ворога. Не раз їх атакувала ворожа кіннота, але вони завше відбивалися. Якось перед світанком верталася сотня хорунжого Стеценка з ар'єргарду і була атакована кіннотою, яка із криком "ура!" вже майже доходила до сотні, що перебувала в марші. Зустрінута цільними сальвами, мусила занехаяти подальшу атаку. Вислані патрулі ствердили, що то фроловці (3-й кінний полк Армії УНР, складений із донців та кубанців. — Ред.). Ця атака коштувала їм понад 20 убитих і поранених. Від того часу вже фроловці навчилися кричати "Слава!".

24 вересня о 7-й годині ранку Запорозька дивізія і полк Чорних вирушили через міст, що знову побудували. Переїхавши через Тарноруду, полк пішов у напрямку с. Немиринці. Не доходячи до с. Немиринці, зустріли ворожу кінноту й обоз, які відкрили кулеметний вогонь по Чорних, але, коли наша батарея стала на позицію й залила їх вогнем, ворожа кіннота втекла.

Полк зайняв Немиринці. Відпочивав тут до 5-ї години дня, після чого вирушив далі. Заночував у с. Гелетинці.

Захоплення Проскурова

25 вересня о 5-й годині полк вирушив із с. Гелетинці в напрямку Проскурова. Вже в дорозі було вислано від 3-ї сотні роз'їзд під командою хорунжого [Івана] Бубона, який за кілька годин привів 21 полоненого. Всі вони — роздягнені, босі, голодні, бліді, але, скуті залізною дисципліною комісарів, воюють. О 3-й годині дня полк наблизився до Проскурова, відкіля було чути гарматну стрілянину. Пізніше довідалися, що там, як завше, на одному місці товклася Окрема кінна дивізія. [Борис Монкевич цей епізод нисвітлив так: "Пізніше виявилось, що там зав'язала бійку Окрема кінна дивізія, але їй не давали ходу чотири ворожі бронепотяги"].

Наші батареї стали на позицію і відкрили вогонь по ворожих бронепотягах.

1-й курінь пішов на станцію Гречани, 2-й — на центр міста. Пластунів кинуто на станцію. Скорим кроком, а навіть бігом, пластуни кинулися вперед- попри те що ворог відкрив по них сильний гарматний вогонь. За півгодини бравурною атакою пластуни опанували станцію. Ворожі бронепотяги поспішно відійшли на Деражню.

У місті населення вітало Запорожців квітами. Вже пізно, десь о 8-й вечора, розташувалися на нічліг у с. Заріччя, виставивши забезпечення на Лісові Гринівці й Олешин. Ніч минула спокійно. 26 вересня вранці згідно і наказом полк зайняв села Лісові Гринівці й Олешин, де й розташувалася охорона лівого крила армії. [Борис Монкевич додав: "В час прибуття 2-ГО куреня до Лісових Гринівців за 4 версти в с. Пашківці стояв ворожий кінний полк у 140 шабель, який зараз же відступив, очевидно довідавшись про наступ Чорних. З боку Проскурова цілий час було чути гарматну стрілянину. Погода сонячна і тепла"].

На Старокостянтинів

27 вересня в післяполудневі години прибув 1-й курінь. Полк у повному складі згідно з наказом вирушив на Старокостянтинів. Кінні сотні, кулеметна сотня, дві батареї і пластунський курінь йшли довгою колоною і на вечір прибули до села Михайлівці, що за 15 км від Старокостянтинова. Тут заночували. В напрямку Красилова і Кузьмина вислано роз'їзди, котрі повернулися о 3-й ночі й доповіли, що ворога там немає, а за відомостями селян, у Старокостянтинові — поляки.

28 вересня о 7-й годині ранку ми мали вирушати далі, але випадок сплутав усі плани. Козак 2-ї сотні, зв'язковий при штабі дивізії, прибув до полку о 1-й ночі й доповів оперативному ад'ютантові сотнику Бугарину, що дорогою загубив наказ на 28 вересня. Бугарин не послав одразу другого зв'язкового до штабу, а залишивши вирішення справи до ранку, і тепер у штабі полку всі сиділи і розводили руками. Що робити?

Скликали до штабу полку командирів сотень. Майже всі висловилися за те, щоб повернутися до Проскурова, але командир гарматного куреня поручник Лазар зауважив, що це безглуздя, не виконавши попереднього наказу, не знаючи напевно, хто є у Старокостянтинові, повертати назад. Вирішили послати до Старокостянтинова в роз'їзд 5-ту сотню, а до штабу дивізії — новий зв'язок за наказом. Старшини на відправі згадували полковника Дяченка, бо щось подібне при ньому не могло статися. Розпустив Броже свій штаб.

Надійшов вечір, а зв'язку із Проскурова немає. О 6-й годині вечора до Проскурова вислано ще двох козаків. О 9-й вони повернулися і повідомили, що від селян взнали, що с. Пашківці зайняте ворожою кіннотою до 500 шабель, а ворожі стежі — за 5–6 км від Западинців. Відтак, швидше за все, Проскурів наші частини залишили і полк відрізаний від своїх.

Негайно вислано сильні роз'їзди на Проскурів (це треба було зробити одразу) і на Красилів. Виставлено застави. Полк напоготові. Повернулася 5-та сотня, що зайняла м. Старокостянтинів без бою. Населення щиро вітало козаків і закидало їх квітами. Цього ж вечора до полку прибув зв'язок від 6-ї польської дивізії, що опанувала станцію Шепетівку.

29 вересня о 5-й ранку із Красилова повернувся роз'їзд і повідомив, що там нікого немає. Заграли сідлання і збірку. Полк вирушив дорогою на Проскурів, Броже не витримав нервово…

Не доходячи до Заруддя, зустріли свій роз'їзд, який повертався з Проскурова. Від нього довідалися, що штаб Лівої групи [Армії УНР] стоїть у Проскурові, а штаб Запорозької дивізії — в містечку Меджибожі. Ці відомості всіх дуже потішили.

Полк повертає назад до Западинців і через Моломолинці — на Меджибіж. У селі Волосівці, куди полк прибув о 4-й пополудні й розташувався на відпочинок, одержав з дивізії відомості, що ворог у великій кількості гуртується в с. Шурубкове, намагаючись вибити запорожців з Меджибожа.

Спочивши з півгодини, полк риссю рушив у наскок на с. Шурубкове. Не доїжджаючи 2 км до села, гармати стали на позицію, пластунський курінь розгорнувся вздовж р. Бужок, 2-й курінь пішов чолово, а перший мав обійти з лівого крила. Як видно, ворог не чекав нападу з цього боку, бо гармати і далі стріляли по Меджибожі.

Кінні і пластунські сотні вільно підійшли до самого села. Відкрили вогонь наші батареї, після чого сотні з криком "Слава!" пішли в атаку. Для ворога це стало такою великою несподіванкою, що він одразу розгубився. Його обози у страшенній паніці загатили головну вулицю села. Піхота метушилася поміж возами і розгублено кудись стріляла. Все тікало, куди очі бачать. Такої паніки полк давно не бачив, і як це не дивно, але козаки майже не рубали, а з реготом били по спинах ворожу піхоту.

Внаслідок цієї атаки полк забрав у полон понад 300 чоловік, обоз із різним майном, близько 100 візків і 5 возів гарматних набоїв. Переслідуючи ворога, що тікав на Летичів, 2-га сотня хорунжого [Федора] Редьки і сотня І Бориса] Андрущенка захопили в полон гармату з кіньми і їздовими, кулемет "Максим" та 6 легких кулеметів.

На нічліг полк повернув у с. Волосівці.

Летичівські бої

30 вересня о 3-й годині дня згідно з наказом штабу дивізії полк [Чорних запорожців] вирушив у напрямку Летичева вслід за ворогом. В 11-й годині вечора прибули до с. Щедрова (с. Шедрів, тепер у складі Летичева. -Ред.), ЩО на Бузі за 3 км від Летичева. Ворог, попаливши всі мости, на східному боці річки виставив застави. Відразу почалася кулеметна стрілянина з обох боків і продовжувалася цілу ніч. Полк розташувався в селі, залишивши обози в полі за селом. У забезпеченні — пластунська сотня.

1 жовтня о 6-й годині ранку Чорні намагалися перейти річку Буг, але Невдало. До самого пізнього вечора не вгавала рушнична і кулеметна стрілянина. Не стихали цілий день і гармати. Гармаші Чорного полку стріляли мало, заощаджуючи амуніцію. Натомість ворог випустив по селу, де розташувалися Чорні, понад 300 набоїв. О 9-й годині вечора полк за наказом штабу дивізії, залишивши застави на переправах, перейшов до с. Горбасів, де став на спочинок.

Втрати полку за день: поранено командира 1-ї сотні пластунського куреня хорунжого [Гната] Стеценка і двох козаків його сотні, вбито козака [Афона] Бабія.

2 жовтня стояли в Горбасові. Погода чудова. На фронті спокій. Тільки на південь, десь далеко, чутно гарматну стрілянину.

О 10-й годині вислано роз'їзди до Новокостянтинова і далі — на цілу низку сіл. Пополудні на наказ штабу дивізії полк у повному складі вирушив до с. Терлівка. Полк і пластунський курінь увійшли до села, а батареї стали на позицію на південному краю Терлівки. Полк прийшов вчасно — ворог густими лавами розпочав наступ.

Батареї не гаючись відкрили по ворожій лаві вогонь гранатами французького зразка, які так добре рвалися, що червоні мусили залишити горбки і податися назад. Пішли в наступ пластуни, зайнявши горби, які звільнив ворог. Натомість уся кіннота Чорних просунулася балкою від Терлівки до горбів, риссю вискочила на узгір'я, розгорнулася в лаву і з криком "Слава!" кинулася в атаку.

Ворожа піхота намагалася відбити атаку кулеметним вогнем, але атака Чорних була така бравурна, що ворог не витримав і почав тікати. Захоплено в полон двох ротних командирів, понад 200 червоноармійців; до сотні вбито і поранено. Здобуто багато рушниць і 3 важкі кулемети. Полк повернуся до Терлівки ночувати, а батареї — до с. Рудні.

3 жовтня. На фронті — незначна гарматна і рушнична стрілянина. Полк відпочивав.

О 4-й годині полк із пластунами і 1-ю бригадою Запорожців, яка тим часом підійшла до Терлівки, рушили в наступ на Летичів. Майже одночасно ворожа піхота контратакувала в напрямку на Терлівку з наміром захопити переправу на р. Вовк і відрізати частини, які пішли на Летичів. Намір був слушний, але його ударемнили батареї Чорного полку, які вже стояли на позиції на схід від Терлівки. Своїм барабанним вогнем змусили ворожу піхоту до безладного відступу.

У той час під Летичевом кипів бій. Ворог чинив жорстокий опір, але до 7-ї години вечора мусив віддати м. Летичів і відійти на с. Вербка. Темрява припинила переслідування.

Полк заночував у Залетичівці (тепер у складі Летичева. — Ред.) разом із пластунами, батареї — у Терлівці. Вночі застава зловила червоноармійця, що їхав до групи військ, яка вчора билася під Летичевом, віз їй наказ далі не відступати. Над ранок 4 жовтня наш роз'їзд зловив трьох ворожих вершників, що теж везли наказ, такого змісту: "Сьогодні ранком, що б там не було, попровадити наступ, забрати Летичів і відновити старі позиції". Сили ворога — до двох тисяч піхоти і до 500 кінноти.

Штаб [Запорозької] дивізії, діставши в руки ці документи, не встиг зробити відповідних розпоряджень, як ворог уже почав наступ. У першу чергу червоні почали велику гарматну підготовку. Наші батареї не відповідали, бо не встигли на позицію. Після гарматного обстрілу вийшли густі лави ворожої піхоти і до 300 шабель червоної кінноти. Крім того, Москалі значними силами лівим крилом знову намагалися відрізати Запорожців від переправи.

Коли частини [Запорозької] дивізії залишили вже Летичів, батареї Чорного полку відкрили вогонь із шести гармат та примусили червону піхоту тікати з передмістя Залетичівки. Дивізійні батареї [Семена] Лощенка чомусь мовчали. Відступали далі, бо на нашому правому крилі ворог загрожував обходом, а жодна наша батарея не дивилася в той бік.

Піхота відходила в повному порядку. Наші гармати знялися з позиції лише тоді, коли вже вся піхота перейшла на лівий берег. Останніми перейшли сотні пластунського куреня і, відразу розгорнувшись у лаву, не дали змоги Москалям перебратися на лівий берег річки.

Тим часом гармати Чорного полку кар'єром проїхали до лісу, що на захід від с. Рудня, де, ставши на позицію, обстріляли червоним кінноту, що колоною підходила до с. Терлівка. Ворог поза р. Вовк не посунувся. Полк до самого вечора стояв у лісі, а на ніч відійшов до р. Розсоха, де й заночував. Пластуни і наші гармати стали в с. Лисогірка.

5 жовтня полк розташувався в с. Розсохи. О 7-й годині ранку батареї виїхали на позицію на північний захід від с. Рудня.

Гостро відчуваєвся брак гарматних і рушничних набоїв. Із цього приполу дивізія не може наступати. Провіанту і фуражу теж немає. Ніч застана всіх на тих самих місцях.

Вранці 6 жовтня вислано роз'їзди на лівий берег річки Буг. На фронті весь день спокій, час від часу — невелика кулеметна і рушнична стрілянина. Ворог займав панівні висоти уздовж Запорожців. У бік Деражні весь день чути велику гарматну стрілянину.

7 жовтня, як і в попередній день, частини стоять на своїх місцях. Під вечір ворог обстріляв гарматним вогнем села Рудня, Заволоки (тепер у складі Летичева. — Ред.) і Горбасів.

8 жовтня серед Запорозьких частин почався голод, бо постачання нічого не давало. П'ятий день стоїмо на одному місці, й селяни вже не мають змоги прогодувати по 7–8 козаків в одній хаті.

Весь день спокій. О 6-й годині вечора, писав у своїх споминах поручник Гриць Іванюта, до обсерваційного пункту гарматного куреня під'їхав командир полку [Петро] Дяченко, який саме повертався зі шпиталю. Його супроводжували сотник Бутарин, сотник [Віктор] Дяченко та з десяток ординарців. Полковник Дяченко зупинив свій повіз біля обсерваційного пункту, де його вітав із приїздом командир куреня поручник Лазар і старшини-гарматники. Полковник щиро подякував за службу і прохав передати подяку теж і козакам. Вигляд він мав цілком здоровий, тримав себе по-старому — весело і впевнено, чого не можна було сподіватися після такого тяжкого поранення.

Пристрасть моя до стріляння виявилася і тут. Помітивши на ворожому боці вогнище (як видно, комунари грілися), наказав я поручнику [Іванові] Лазару, щоб погрів у свій спосіб. Коротка команда — і з далекого укриття обізвалися дві гармати — розрив гранат — і вогнища немає. Задоволений, поїхав далі.

9 жовтня на фронті спокій. У Розсохах брак фуражу. Фуражири із сотень їздять за десятки кілометрів по сіно. Вівса вже третій день немає. 10 жовтня о 1-й годині ночі дивізія, залишивши на переправах піший курінь і технічну сотню, вирушила до с. Суслівці, звідки мала форсувати р. Буг. Рух розпочався у призначений час, але відбувався дуже повільно. Щокілька кроків ставали й уперто стояли. Холод — усі померзли. Прибули до Суслівців і зайняли позиції. Була вже 10-та година. Полк і пластунський курінь — у резерві. Батареї — на позиції.

Форсувати переправу мали 1-ша і 2-га піші бригади. На правому березі Бугу ворожа застава займала позицію на західному краю села. З обсерваційного пункту гарматного куреня на високому березі добре видно, як червоні залягли в ямках, метушилися і носили солому до своїх окопів, як видно, готувалися до оборони.

Наші батареї почали перестрілку, а потім справжню [артилерійську] підготовку. Чорний дим навис над садком і селом. Бідні "чубарики" не знали куди подітися. Нарешті, піднявшись з окопів, щосили побігли до хат, але й там клалися гранати чудовим вахлярем (віялом. — Ред.). Випущено до 150 набоїв.

Мосту немає, є тільки брід, але і його ворог переплутав колючим дротом і розкосами (розпірки, дерев'яні бруси. — Ред.). Бій продовжувався до 5-ї вечора. Форсування не вдалося, бо піхота Запорозької дивізії не провела своєчасно розвідку, а форсувала всліпу. Надвечір 1-ша сотня пластунів і 1-га батарея перейшли до с. Чапля, а полк — до с. Івонинці.

11 жовтня о 5-й годині пополудні до штабу пластунського куреня прибув зв'язок від польської ударної групи, що підійшла до Новокостянтинова із завданням форсувати Буг і вийти на Хмільник і Жмеринку, щоб допомогти Українській армії рушити вперед. У цей час на відтинку нашої 6-ї стрілецької дивізії червоні вели жорстокі атаки. Там уже розпочався бій. Горіли села, що по Бугу. Дим хмарою закрив частину неба.

12 жовтня із самого ранку на фронті — жвава гарматна і кулеметна стрілянина. О 1-й годині дня ворог перейшов у наступ. Запорозькі час тини були відтягнуті від річки в села на віддаль 4–5 км. Це використа ла ворожа піхота. Форсувавши Буг у селах Щедрів, Суслівці та Полівці, червоні посунулися в напрямку с. Чапля, де стояли пластунський курінь і обидві наші батареї. Для ліквідації наступу кинуто Чорних запорожців із с. Івонинці.

Батареї, що встигли стати на позиції, вогнем змусили ворожу піхоту в паніці тікати за Буг, добре викупавши її в осінній воді. Полк пішов уздовж Бугу на Суслівці, Копитинці, де захопив понад 150 полонених, що не встигли перейти р. Буг. Полк і пластунський курінь у с. Копитинці перейшли брід і переслідували ворога. Ввечері полк повернувся назад і заночував у с. Суслівці. У цьому бою отримав поранення хорунжий Неживий із 1-ї сотні і троє козаків.

13 жовтня о 2-й годині дня полк відійшов на стоянку в с. Івонинці. Пластуни і гармати повернулися в с. Чапля. Надвечір рознеслася звістка, що Поляки відступили від Новокостянтинова під натиском великих ворожих сил. Багато говорять про можливість перемир'я поляків із совєтами. У вечірніх годинах Поляки відійшли і стали позаду наших частин. Москалі далі Новокостянтинова не пішли.

14 жовтня. Весь день спокій.

15 жовтня. О 5-й годині ранку полк Чорних у повному складі на наказ штабу дивізії вирушив до с. Рудня. Цього дня мав розпочатися наступ. Уночі до с. Чапля підійшла польська кавалерія, що повинна була розпочати наступ і форсувати Буг у Суслівцях і Попівцях. Гармати Чорного полку стали на позицію під с. Горбасів, а полк із пластунами — в с. Рудня як резерв дивізії. Форсували річку обидві бригади Запорозької дивізії. Підтримали наступ обидві наші батареї: влучними пострілами вони збили ворожу батарею, яка знялася з позиції і кар'єром утекла.

В 11-й годині полк і пластуни перейшли річку біля с. Терлівка й пішли на Летичів. Зайшовши на тили Летичева, змусили ворога до відступу. Захопили 6 коней, 2 тачанки з кулеметами "Максим", 27 полонених і комісарський екіпаж. Втрати полку за день — тяжко поранений козак 3-ї сотні. Полк і пластуни залишилися в Летичеві, гармати — в с. Рудня.

16 жовтня о 6-й годині батареї із с. Рудня вирушили через Терлівку до с. Козачки, де стояла 2-га бригада. На той час під Летичевом розпочався бій. Тріщали кулемети, гриміли гармати. 1-ша бригада пішла в наступ. 2-га бригада, не дійшовши до с. Війтівці (тепер Грушківці. -Ред.), зупинилася на горбах (висоті "72". -Ред.), бо не знала, що діється з 1-ю бригадою під Летичевом, а там варилося як у казані.

Поляки вже другий день трималися пасивно. Червоні, користуючись цим, стягнули проти Летичева резерви і пішли в контрнаступ, підсилені чотирма гарматами. Попри те що ворога було в 3–4 рази більше, Запорожці кидалися з одного боку у другий, відбиваючи атаки. Вихід ворожої піхоти на тили 2-ї бригади змусив Запорожців до відступу. Полк, пластуни і батареї стали в с. Горбасів.

17 жовтня. О 6-й годині ранку червоні почали наступ силою до 500 багнетів при чотирьох гарматах на переправу під с. Терлівка. Обсерватора з батареї Чорних виставлено запізно, тож ворог без перешкод пройшов горби (висота "72". -Ред.). Вже на переправі його зустріли сильним кулеметним вогнем, згодом і гарматним, що змусило ворожу піхоту з великими втратами відійти до Терлівки. О 4-й годині полк одержав наказ штабу дивізії разом з батареями перейти до с. Рудня, звідки мав розпочати наступ разом із частинами дивізії.

[Далі розповів Борис Монкевич: "Весь день ворог маячів на східних височинах від села Терлівка. О 2-й годині дня батерія Чорних надумала розбити жидівську синагогу в м. Летичеві, де у вікні стояв ворожий кулемет і не дав з могили козакам підходить до села Заволоки. Але з випущених 23 набоїв тільки 2 розірвалося.

О 4-й годині полк одержав наказ штабу дивізії, щоб разом з батареєю негайно вирушити на позиції села Рудня, де мав розпочати наступ разом з частинами дивізії"].

18 жовтня. Цілу ніч падав дощ. О 6-й годині ранку розпочався загальний наступ Запорожців з Летичева і Терлівки на села Козачки, Варинка (тепер с. Варенка. -Ред.) і Війтівці. Полк — у резерві.

Москалі скупчили всі свої сили проти 2-ї бригади: густі лави до 500 людей піхоти при двох гарматах. Зразу ворог чинив сильний опір, але під вогнем шести гармат Чорного полку зламався. Постріли були такі влучні, що червона піхота не знала де подітися. Ворожі гармати, не давши ні одного пострілу, знялися з позиції і втекли. Тим часом Чорний полк із резерву підходив до Війтівців, які червоні залишили після невеликої стрілянини. У Війтівцях від полонених ми довідалися, що Москалі гуртуються в с. Багринівці.

Уже смеркалося, коли полк вирушив до Багринівців. Патрулі донесли, що червоні не мають забезпечення, а від селян довідалися, що в селі багато обозу і до півтори тисячі піхоти. Висланий наперед пластунський курінь гусаком увійшов у село, і козаки тихо, без гамору взялися ловити зустрічних червоноармійців. Пластуни заходили в хати і витягали розташованих там комунарів. Так дійшли до хати їхнього командира. Подивившись у вікна, що робиться в хаті, пластуни рушили до дверей. У той час із дверей вийшов комісар, його одразу схопили за руки, але він не розумів, до кого втрапив, — очевидячки, гадав, що це червоноармійці хочуть із ним розправитися, бо почав проситися:

— Таваріщі, за што? Я же вєрой і правдой служил вам!

Почувши рух у сінях, вискочив і командир з пістолетом у руках, але пластуни вистрелили і він впав. Як за сигналом, пластуни відкрили кулеметний і рушничний вогонь уздовж вулиць. "Слава!" струсонуло повітря. Чорні запорожці влетіли в село і почали рубати ворога, що втікав. У страшній паніці ворог розбігся по городах, залишаючи велику здобич.

Захоплено понад 300 полонених, майже винятково пластунами, які цілу ніч полювали по садках і городах, 100 возів з різним провіантом, гурт худоби та інше майно.

Утрати полку: вбито двох козаків, одного поранено.

Пластунський курінь на 80–90 % складався з полонених большевиків, серед яких було багато, що не знали нашої мови. Запорожці нарікали, що, полюючи по клунях і садках, не могли розібратися, де пластун, а де чужий, бо всі говорили московською.

Виграному бою в Багринівцях треба завдячувати пластунському куреневі з його командиром поручником [Грицем] Плужником. Плужник, старий Болбочанівець, вступив до кінної сотні 2-го Запорозького полку разом зі мною. В російській армії — підстаршина-кіннотник. На старшинській посаді — від Лозової. Пластунську сотню прийняв у Зимовому поході. З трьох десятків люду за короткий час зробив добру частину.

При зустрічі з Плужником я все питав:

— Грицю, коли вже наші комунари заведуть вас до своїх?

А тоді додавав:

— Я маю багато вітру в голові, але вашою рванню (у той час вони були босі й обідрані) не хотів би командувати.

Плужник тільки посміхався і робив своє.

Кожне днювання, а навіть звичайний відпочинок не обходилися без навчань. Навчив курінь ходити скорим кроком, і в маршах він не відставав від полку.

В бою під Багринівцями пластуни мали понад 300 багнетів і шість важких кулеметів, що майже дорівнювало складові Запорозької бригади.

Перемир'я

По всьому українсько-польському [протибільшовицькому] фронті — від Дністра до Німана — [оголошено] перемир'я від 12-ї години ночі з 18-го на 19 жовтня. Зранку ворог прислав делегацію до штабу дивізії з метою встановити нейтральну зону. Головою делегації був якийсь Прокопійчук. У штабі відповіли, що на це не мають жодних інструкцій. Делегація від'їхала ні з чим.

На фронті спокій, жодного пострілу. Погода ясна, соняшна, вранці приморозки.

20 жовтня. О 6-й годині ранку полк Чорних запорожців розташувався в с. Голенищеве. Опівдні до штабу полку приїхали три червоноармійці, які возили якийсь пакет до штабу дивізії, а тепер, їдучи через розташування полку, просили їх провести. Одягнуті дуже погано, і, як оповідали, для цього випадку їм дали ще й кращий одяг. Козаки наперебій вели з ними балачки. Які тільки питання не ставилися! Врешті цих послів нагодували і відправили до своїх.

День минув спокійно. Перемир'я встановлено до 24.00 9 листопада.

22 жовтня вдень із боку ворога чути гарматні постріли. То повстанці давали про себе знати, даремно вичікуючи на наближення українського фронту.

Пластунський курінь веде навчання в полі. Кінні сотні роз'їхалися на мобілізацію в Старокостянтинівський повіт. Залишилися тільки пластунський і гарматний курені.

23 жовтня отримано відомості, що в Літинському повіті, частину якого окупував ворог, вибухнуло повстання. Повстало 13 сіл. Большевики жорстоко з ними розправилися — попалили села і розстріляли сотні людей. З болем слухали козаки гарматні постріли, що лунали в запіллі ворога.

Нарешті і я вже в полку. Наслідки поранення досить тяжкі. Ліва нога на 8 см коротша за праву. Ходив, спираючись на палицю. Вправляюся в кінній їзді, що завдає несамовитого болю, але з часом звикну. Нарешті навів лад у наших таборах, зменшивши їх наполовину.

На 9 листопада склад полку був приблизно такий: 76 старшин, 1130 козаків.

Бойовий склад полку: 5 кінних сотень — 380 шабель; кулеметна сотня -12 важких кулеметів; гарматний курінь — 6 гармат; пластунський курінь -400 багнетів; кулеметна пластунська сотня — 8 важких кулеметів; чота санітарна — лікар [Олександра] Азарова; чота ветеринарна-лікар поручник Чупляк; чота господарська — поручник [Михайло] Токар; полковий оркестр — хорунжий Малиновський.

За час перемир'я коні і люди відпочили й набралися сил.

Останні бої полку Чорних запорожців

11 і 12 листопада (8–9 листопада. — Ред.) полк стояв у с. Клопотівці. Козацтво нудилося і раз у раз зверталося до старшин із запитанням: а чи скоро в наступ? Отримавши відповідь, що скоро, завзято поправляли свої шапки і йшли до своїх коней.

Нарешті рознісся в повітрі звук сурми. Грали "сідлання". Козацтво кинулося сідлати коней.

З'єднавшись із пластунами під марш полкового оркестру, полк вирушив у напрямку сіл Овсяники та Дубова. Довгим шнуром тягнувся полк по дорозі. Попереду штаб полку, а далі сотні кінні, пластуни, гармати. У всіх обличчя веселі, в очах горіла завзятість. Гра сурмачів навіювала на душу якусь солодку тугу.

Минули с. Овсяники. Наближалися до с. Дубова, куди вже долинав гуркіт гарматних вибухів. Це частини Запорозької дивізії билися з ворогом.

Коли вже стемніло, в'їхали в с. Петрані. Тут виділено 2-й курінь під командою сотника [Віктора] Дяченка, який і рушив дорогою на Курилівці.

Курінь із місця помчав риссю, висилаючи наперед патруль із восьми козаків. Патруль, увігнавшись у Курилівці, потрапив в оточення ворожої кінноти. Вже вхопили коня командира патруля за повід, однак він, роздаючи удари шаблею направо і наліво, рвонув через ворожі ряди, а за ним й увесь патруль. Командир патруля підхорунжий Мазур мав порубану гвинтівку і був легко поранений шаблею в руку.

2-й курінь розсипався в лаву і з криком "Слава!" кинувся в наступ, але вогонь важких кулеметів змусив його відійти.

Полк затримався в с. Петрані, готуючись зранку до наступу на Курилівці. Вранці 13 листопада (тут і далі можливі неточності в датах. — Ред.) сурми н кінноті і свистки у пластунів оголосили збірку. Пластуни вийшли в поле, розсипалися в лаву і повели наступ на Курилівці, маючи на лівому крилі 1 — й курінь із поручником Броже, який мав завдання вийти на тили ворожої оборони в Курилівцях. Наступ пластунів підтримали наші гармати. В резерві — 2-й курінь сотника [Віктора] Дяченка. Большевики відкрили стрілянину по наступаючих, і на всьому фронті заклекотіло як у пеклі.

Уже під Курилівцями пластуни піднялися і з голосним "Слава!" пішли на багнети. Ворожа піхота почала кидати зброю і піддаватися, але в цей момент червона кіннота атакувала пластунів. Настав критичний момент, ніс, на щастя, я мав під руками 2-й курінь, який і кинув проти ворожої кінноти. Завдяки цьому пластуни змогли відійти, втративши одного вбитим і 13 пораненими.

Ворожа кіннота контратаку нашого 2-го куреня прийняла. Зав'язалася рукопашна битва. Перевага в кількості була на боці ворога, і 2-й курінь мусив відійти. Шкода, що поручник Броже заглибоко пішов в обхід і вчасно не вдарив по тилах ворога, бо була змога помірятися силами із совєтським "героєм" [Григорієм] Котовським, бригаду якого мали перед собою. На вечір полк відійшов у груповий резерв до містечка Буцні.

День 15 листопада минув спокійно. О 6-й вечора — тривога. Полк пішов на допомогу Запорозькій піхоті, яка відходила під натиском на Буцні, але за 2 км від містечка сама зупинила ворога.

У той час прибув гонець зі штабу з наказом, щоб полк Чорних запорожців ішов на з'єднання з козачою дивізією осавула Яковлєва. Полк, не гаючи часу, вирушив. Дивізія Яковлєва — це колишні частини денікінських військ, які потрапили до Польщі й були інтерновані. Поляки їх озброїли і кинули проти [Семена] Будьонного під Замостям.

Коли було укладено угоду між українським урядом і російським комітетом, дивізія Яковлєва вирушила на злуку з Українським військом як автономна частина. Вона складалася з таких частин: Вовчанський драгунський полк — 350 шабель; полк донських козаків — 250 шабель; полк терських козаків — 150 шабель; батарея чотиригарматного складу. По прилученні Чорного полку — понад тисячу шабель. Наші пластуни й одна батарея тим часом залишилися при Запорожцях.

16 листопада полк з'єднався з дивізією Яковлєва. Дивізія мала завдання прорвати фронт і вдарити на тили ворога в районі с. Стара Гута. Передові частини підійшли до Старої Гути, розсипалися в лаву, і зав'язався бій, в якому взяли участь гармати з батареї сотника [Дмитра] Ґонти.

Нарешті прийшла черга і на наш полк, що був у резерві. Проскочивши залізницю, ми розвернулися в лаву і пішли в наступ, як завше, бравурно. Фронт було прорвано, але ворог не здавався, скерувавши вогонь трьох гармат проти Чорного полку, до того ж із тилу з'явився ворожий бронепотяг, який всю силу вогню скерував на батарею сотника Ґонти, що стояла на відкритій позиції.

Між бронепотягом і двома гарматами Чорного полку почалася боротьба не на життя, а на смерть. Ураганний вогонь ворога змусив одну гармату змінити позицію, а від другої відігнав обслугу. При гарматі зосталося двоє людей: хорунжий [Дмитро] Головко і ройовий Голємбовський. Попри те що навколо рвалися гранати і шрапнелі, вони продовжували змагатися з ворожим бронепотягом. Нарешті один з набоїв вцілив у паротяг і той вибухнув.

Ворожий бронепотяг взято завдяки великій хоробрості цих двох лицарів. Він називався "Красноармеец". На ньому було 6 гармат, 16 кулеметів і багацько набоїв.

Ворога розбито. Полк Чорних, захопивши до сотні полонених, пішов на Деражню, де призначено збірку дивізії. Деражню боронив Котовський. Зв'язаний чолово Яковлівцями, поспішно покинув Деражню, бо довідався про наступ Чорного полку з півдня. Ми захопили табори, полонених і майже весь духовий оркестр Котовського. На бронепотязі знайшли оперативні накази, серед яких і "Характеристика Української Армії". Віддаючи належне українській піхоті, в якої єдиний мінус — мала кількість, ворог характеризує нашу кавалерію: згадавши мимохідь Окрему кінну дивізію, перейшов він до Чорношличників: кількість — 600 шабель, що творять бригаду, якою командує Петро Дяченко. Чорношличників неможливо несподівано атакувати — ні з тилу, ні з флангів. Вони легко перегруповуються і завжди самі атакують, навіть більші сили. Кращої оцінки не дав би і власний командарм.

Накази переслав до штабу групи, якою на той час командував генерал-хорунжий [Андрій] Гулий-Гуленко.

Заночували в м. Деражня. Від полонених довідалися, що до нашого лівого флангу підходить 6-та Залізна совєтська дивізія. На нараді в осавула Яковлєва вироблено план подальших дій:

1. Повернутися на лінію піхоти Запорозької дивізії, з командиром якої домовитися, що 17 листопада дивізія перейде до оборони, а в той час Яковлєв з Чорним полком атакуватимуть 6-ту совєтську дивізію на марші, розіб'ють її і відкинуть на північ, де вже нею "опікуватимуться" поляки.

2.18 листопада після перегрупування почнемо наступ уздовж фронту з півночі на південь. До 20 листопада фронт як такий не існуватиме. Дорога до повстанців буде відкрита.

План сміливий і реальний. Сміливі мають щастя!

Перед світанком дивізія рушила до с. Копачів (Козачки? — Ред.), де в той час стояв штаб Запорозької дивізії, якою командував генерал-хорунжий [Гаврило] Базильський. Осавул Яковлєв разом зі мною прибув до штабу. Після короткого інформування командира дивізії про наш план Яковлєв запитав Базильського, чи згодиться він затриматися на дотеперішній лінії до вечора.

Генерал Базильський відповів, що має наказ розпочати відступ сьогодні о 9-й годині і цей наказ виконає. Втрутився в розмову і я: просто благав, щоб Запорожці затрималися хоча би до полудня, бо був певний, що цього часу вистачить, щоб відкинути 6-ту совєтську дивізію.

На це ми почули відповідь:

— Не вам, мальчішкам, учить мене, старого генерала.

Базильського всього два місяці як підвищили до генерала. І він вже старий Базильського підвищено до генерал-хорунжого 5 жовтня 1920 р. -Ред.).

Вийшли з нічим. По дорозі Яковлєв тільки й зазначив, що був упевнений, що українські генерали мудріші від російських, а тепер бачить, що помилився. В подальшій розмові з Яковлєвим я запропонував, щоб фронт зайняли і утримали до вечора мої пластуни, які кількістю і якістю дорівнюють Запорожцям, а до того ще і стоять у дивізійному резерві. Яковлєв не погодився і дав команду відступати.

Чи можна було здійснити мій план?

60-та совєтська піхотна дивізія, як зізнавалися полонені, нараховувала 2500 багнетів. Атакована в марші, вона би не чинила великого опору, як взагалі тодішня піхота.

Від Летичева до Дністра совєтська піхота в тяжких боях з українськими дивізіями тільки на відтинку нашої 3-ї [Залізної] дивізії мала успіх. Поява понад 1000 шабель на тилах і безпосередня загроза флангів викликали б паніку, що дало би змогу за короткий час зіштовхнути ворога у Дністер. Совєтська кіннота на нашому фронті розкинута: 115-й і 116-й полки на нашому правому крилі прорвали фронт і вже гуляли в запіллі. Бригада [Сергія] Байлова (Байла. — Ред.) теж прорвала фронт і пішла на Проскурів. Котовський, відкинутий нами, — на Жмеринку. Залишалася ворожа піхота, досить численна, бо поповнена під час перемир'я, але вона панічно боялася нашої кінноти. Все свідчило про повний успіх. А тим часом Українська армія почала безладний відступ перед тими кількома сотнями ворожої кінноти, які загрожували нашим штабам.

18 листопада полк Чорних запорожців у складі дивізії Яковлєва рушив на Проскурів. По дорозі довідалися, що у Проскурові — ворожа кіннота. Полки, отримавши свої напрями, повели наступ на Проскурів. Чорний полк пішов полями, щоб відрізати ворога з півдня. Ранок був мрячний, за тридцять кроків нічого не було видно, що і дало змогу Байлову (Байлу. — Ред.) вискочити з наших кліщів. Ворожа кіннота залишила Проскурів і відійшла на південь.

Після недовгого відпочинку полк у хвості дивізії рушив далі й зупинився на ніч у с. Груживиці (тепер с. Грузевиця. — Ред.). Від 17 листопада не маємо жодних зв'язків зі штабом армії. 19 листопада вирушили на Чорний Острів, перейшли його і зупинилися в с. Зелена. Вислав я на всі сторони патрулі, щоб розшукати піхоту Чорних.

20 листопада полк мав разом з дивізією Яковлєва рушати на Волочиськ, коли на схід від с. Зелена почулася гостра кулеметна і рушнична стрілянина. Патрулі повідомили, що то наступає ворожа кіннота, а наша піхота обороняється. Показалися перші втікачі, і серед них — Аллочка, "кохання" полковника [Івана] Дубового. На нараді командирів полків, яка відбулася у штабі Яковлєва, він зазначив: "Я більш не воюю, нєт целі!" Нам, Чорним, уже з ним було не по дорозі, а тому я вирішив повернути своє військо на схід, аби рятувати свою піхоту. Розсипав сотні в лаву, і вони пішли на ворожу кінноту, яка майоріла на горизонті.

Перейшли через оборонну лінію та атакували ворога. Ворожа кіннота, як завжди, не прийняла удару і почала відходити. Від полонених довідалися, що це наш старий знайомий Котовський. Перечекавши з годину, щоб дати змогу своїй піхоті відірватися, тихим кроком рушив за нею на Волочиськ.

Наближався Збруч. Сумно і тяжко було покидати рідну землю, зрошену кров'ю стількох козаків, та йти до сусідів.

Чого ми відходимо, чого йдемо до поляків, від кого тікаємо? Ці питання ставили козаки своїм командирам сотень, а ті вже — командиру полку. А той їхав мовчки, похнюпившись, бо і сам не знав, що коїться.

Був вихід: повернути на схід і йти до повстанців, але прокляте поранення, через яке я із гріхом навпіл сидів на коні, підказувало: треба йти за Збруч. Таки не годився я в командири (партизанського загону!

Минули місто, спустилися до річки. Крига вкрила Збруч. Тупіт коней по мосту відбивався в голові. Переїжджаючи Збруч, кожен кидав прощальний погляд на той бік. Поляки стояли і байдуже дивилися на драму, що розігрувалася перед ними. Полк по шосе виходив із Підволочиська і тут складав зброю.

[Борис Монкевич звернув увагу на таке: "Коли розляглася стрілянина біля мосту, козацтво навіть не поцікавилося, що то за стрілянина, а понуро тихим кроком посувалося вперед. Прийшли відомості, що більшовики відрізали обози Чорного полку, які їхали ззаду. Та це було байдуже для кожного, найдорожче втрачено, а обози… Кожний козак, покривши поцілунком рушницю, не дивлячись, кидав її у той бік, де стояли поляки, втирав рукою сльозу, що мимоволі набігала на очі"].

Здавши рушниці, Чорні рушили далі. Зупинилися серед поля. Козаки стояли юрбою і ждали наказу. Не чути жартів, сміху. Мороз міцнішав. Під ранок розташувалися в сусідньому селі.

21,22,23 і 24 листопада минули в марші до Старого Скалату. Нез'ясоване становище полку породжувало багато балачок. Одні казали, що полк має стати разом з Яковлівцями на кордоні, інші — що поїдемо до таборів. У Старому Скалаті стояли до 28 листопада. В той день полк перейшов до с. Чернилів Руський, де розташувався Мазепинський полк. Це була перша зустріч і частинами армії після переходу Збруча.

Тут простояли до 9 грудня, а тоді перейшли в с. Малий Ходачків.

13 грудня полк перейшов у с. Шляхтинці. Тут розігрався останній акт у житті полку, бо в козаків відібрали найдорожче: вірних друзів — коней, які ділили всі їхні невигоди і труди під час тяжкої запеклої боротьби, які не раз виносили з рук неминучої смерті, які протягом трирічної війни не раз були поранені ворожими кулями.

Драматичні сцени розігралися під час здачі коней. Одні цілували коней, прощаючись навіки. Інші кусали собі губи, аби стримати сльози на очах. Треті відверталися або передавали комусь повід, щоб не бачити, як його кінь перейде до чужинця. ["Кожний козак наче сиротою залишився", — написав Борис Монкевич].

Незабаром полк у повному складі виїхав до табору полонених у Пикуличах під Перемишлем.

Почалися довгі роки інтернування, а потім еміграції.

Підсумки

У Зимовому поході, а потім у складі регулярної армії кінний полк Чорних запорожців славними перемогами над ворогом, і то в найбільш тяжких обставинах (бо майже завжди покладався на власні сили), виказав високу бойову вартість, патріотичність, хоробрість і військовий досвід своїх старшин. Велику роль відігравало і значення традиції, яка споювала цю різнорідну масу людей у цілість.

Від першого дня Зимового походу до 20 листопада 1920 р. полк здобув 13 гармат, 8 скриньок з набоями, 27 важких кулеметів, 400 возів з різним військовим майном, 500 коней і бронепотяг із 6 гарматами та 16 кулеметами.

Понад 2500 полонених, у п'ять разів більше, ніж склад полку, а порубаних не було вже кому рахувати.

Полк Чорних запорожців — не єдиний кінний полк такої вартості, майже ні в чому не поступались кінні полки: Мазепинськии полк Волинської дивізії, Донський полк [Михайла] Фролова [3-ї] Залізної дивізії, 4-й полк Київської дивізії і 6-й полк 6-ї [Січової] дивізії. Добрі полки увійшли до складу Окремої кінної дивізії. Після перемир'я підійшла російська дивізія Яковлєва.

Разом у складі Української армії [на початок листопада 1920 р.] було майже 3000 шабель, точніше: Чорний полк — 380 шабель; Мазепинськии полк — 350 шабель; 3-й кінний полк — 300 шабель; 4-й кінний полк -250 шабель; 6-й кінний полк-150 шабель; Окрема кінна дивізія — 700 шабель; дивізія Яковлєва — 750 шабель. Разом — 2880 шабель.

А які сили мав ворог? Бригада Котовського — до 500 шабель, бригада Байлова (Байла. -Ред.) — до 400 шабель; 115-й і 116-й полки — до 400 шабель. Разом -1330 шабель.

Ми мали подвійну перевагу в кількості і були не гіршої якості, але чомусь ворожа кіннота загнала наші штаби, а разом з ними і нас за Збруч.

Чому?!

У споминах з того часу всю вину покладають на переважаючі сили ворога. Так, ворожа піхота кількістю переважала, але була вона низької вартості — це була юрба, яку в наступ гнали комісари.

Вирішувала в той час кіннота. Прорив кінної армії Будьонного змусив поляків до відступу з Києва, вихід на наші тили 115-го і 116-го полків і бригади Байлова загнав нас за Збруч.

Чи був якийсь вихід у той час для нас? Чи могло статися інакше?

Завішення зброї застало нас на лінії Яруга — Ялтушків — Літин. 14-ту совєтську армію ми вже розгромили і для руху вперед майже не було перешкод. Ще кілька днів — і в наших руках опинилися би залізничні вузли Жмеринка і Вапнярка, які мали стратегічне значення.

У Ризі розпочалася конференція між Польщею і'совєтами. На вимогу останніх до складу делегації не допущено представників українського уряду. Наші союзники з тим погодилися.

Перед Українською армією постала дилема: або скласти зброю, або власними силами провадити подальшу боротьбу з Москвою. Про складення зброї у частинах ніхто й не думав — лишалася подальша боротьба.

Передбачаючи, що Ризька конференція закінчиться укладанням миру, наш старший командний склад прийшов до думки атакувати червоних, поки вони не привели себе до боєздатності. Ця думка знайшла підтримку в командарма [Михайла Омеляновича-Павленка], і він дає наказ про перехід у загальний наступ на 1 листопада, не чекаючи кінця перемир'я.

Фронтові частини сприйняли цей наказ радісно. Дивізії приготувалися до наступу, але за кілька годин до атаки прийшов наказ такого змісту: Наступ у дні 1 листопада відкладається з огляду на політичні обставини" (цей наказ дав Симон Петлюра на вимогу поляків. — Ред.). Виконуючи це розпорядження, наше командування передало ініціативу в руки червоних. Для нас лишалася тільки оборона.

У той час ми тримали фронт від Могилева до Літина — це майже 120 км. Через брак сил Українська армія не могла утримувати суцільної лінії фронту, тільки опорні пункти — села. Відстань між нами сягала часто до 15 кілометрів. За цими ділянками могли наглядати тільки стежі.

Мінусом переходу до оборони став і брак амуніції. Армійські запаси було цілковито вичерпано. Напередодні наступу червоних стрілець мав до 50 набоїв, кулемет — 2000–3000 і на гармату до 100 набоїв. Маючи такий запас, наша піхота в обороні проти ворожої кінноти була майже беззахисною. Перехід до оборони — явне самогубство. Який же вихід був для нас? І чи був? Так. І під руками.

Під час перемир'я треба було стягнути всі кінні полки, сформувавши кінний корпус з майже 3000 шабель прекрасної кінноти, протиставитись якій міг тільки Будьонний зі своєю Кінною армією, а він був далеко — на фронті проти Врангеля.

Завдання кінного корпусу — атакувати 14-ту совєтську армію і знищити її. Випровадити власну піхоту на лінію ріки Буг, що могла би послужити першою натуральною позицією для зупинки. Виконати рейд кінним корпусом на Козятин — Жмеринку, знищивши ці залізничні вузли. Це б затримало пересування ворожих резервів на фронт. Підпорядкувати повстанські загони, влити їх у піші дивізії і таким чином подвоїти, а то і потроїти кількість нашої піхоти.

Наступ розпочати не пізніше 1 листопада — щоб зірвати мирні переговори в Ризі. На нашого "союзника", який і так нас зрадив, не зважати.

Посідання терену від Збруча до Бугу набирало великого значення для Української армії, бо забезпечувало її харчуванням і поповненням людьми. Багато цукроварень на зайнятому терені із сотнями тисяч пудів цукру дали би змогу дістати з Румунії і Польщі все необхідне для української армії і населення. Наш народ мав уже досить соціалістичної дурійки і охоче би відгукнувся на заклик до мобілізації.

Підтягнення резервів і формування ударної групи, яка могла би протиставитися нашій армії, при тому балагані, який панував у совєтських тилах, могло би реалізуватися за місяць. За належного використання прекрасної української кінноти як же інакше виглядала би наша боротьба з Москвою.

Матеріали, якими я послуговувався при написанні: мої спогади та нотатки поручника [Гриця] Іванюти, упорядковані сотником [Борисом] Монкевичем ("Зимовий похід і бої полку у складі регулярної армії") — Завдяки цим матеріалам і ласкавій допомозі сотника Монкевича могли з'явитися ці мої спомини.