Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Борис Монкевич. Військовий та історик

"Майже 200 літ Україна не творила своєї військової історії… Нам не світило сонце Австерліцу, не краяла серця чорна розпука Ватерлоо і не палали лиця ганьбою Седану. Од Мазепи українська нація наче спала, не переживаючи тих зворушень і катастроф, які навідують кожну самостійну державу і дають їй як би новий імпульс, нову енергію…" — так починає свою книгу "Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим" сотник Армії УНР Борис Монкевич.

І ось 1917 року сталося. Одразу після Лютневої революції почало стихійно формуватись Вільне козацтво. Виявилося, що "войовничість уславленого Війська Запорозького жила в нащадках". Століття неволі не знищили в народі військового духу. І це засвідчило здатність українців до самостійного державного життя.

Книга Монкевича "Слідами новітніх запорожців…" — про славу української зброї, а якщо конкретніше — про звитяжний шлях Війська Запорозького нової доби від Сарн на Волині до Харкова — через Житомир, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву, а потім на Крим і звільнення його від більшовиків. Важливо, що Борис Монкевич пройшов цей шлях зі зброєю в руках, а отже, його спогади особливо вагомі.

Борис Монкевич народився 25 березня 1896 р. в с. Баговиці Кам'янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (у дівоцтві). До 1910 року жив у Кам'янці-Подільському, а потім переїхав до свого дядька в Одесу. 1915 року закінчив там реальну школу, а наступного року — Одеську військову школу. В 1916–1917 рр. прапорщик Монкевич перебував у дієвій армії на фронтах Першої світової війни.

"(У) 1917 році після революції, - стверджував він у своєму "Списі життя", — (я) перейшов на службу в Українську Армію і прийняв діяльну участь в її організації". Був старшиною першого полку української армії — 1-го козацького ім. гетьмана Богдана Хмельницького.

Борис Монкевич — учасник оборони Києва в січні 1918 року, зокрема і відомого бою під Кругами…

Коли до влади прийшов Гетьман України Павло Скоропадський, хорунжий Монкевич не покинув служби в Українському війську.

Подальша його доля пов'язана з 4-м Запорозьким ім. гетьмана Богдана Хмельницького полком 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу. У складі його він пройшов великий бойовий шлях, весь час перебуваючи на передовій. За бойові заслуги Монкевича було підвищено до рангу сотника. Взяв він участь і в Першому зимовому поході Армії УНР по тилах Добровольчої та Красної армії (грудень 1919 — травень 1920).

У листопаді 1920 р. Монкевича разом з іншими було інтерновано в Пйотркуві-Трибунальському (Польща). Цікаво, що в цьому таборі перебував і сотник (згодом видатний український поет) Євген Маланюк, який редагував двотижневик Армії УНР "На хвилях життя". Напевно, що Борис Монкевич був одним із читачів цього часопису.

1921 року йому вдалося звільнитися з табору. Рік навчався на математичному факультеті Варшавського університету, потім на архітектурному факультеті Варшавської політехніки. Та серед польської молоді запорожець, очевидно, почувався не зовсім затишно. Його весь час тягнуло до своїх.

Довідавшись, що в Подєбрадах (Чехо-Словаччина) відкрилась Українська господарська академія, в якій навчались переважно вояки Армії УНР, Монкевич вирішує змінити навчальний заклад. У червні 1924 р. він звертається до керівництва академії із проханням прийняти його на лісовий відділ агрономічно-лісового факультету. Очевидно, йому відмовили, бо "Особисту справу Бориса Монкевича" почали 27 червня, а завершили вже 14 липня 1924 року…

У цей час Борис Монкевич пише низку спогадів. Перша відома його публікація з'явилась у "Календарі Червоної Калини на 1923 р.". Називалась вона "Крути: з давно пережитого". Наступні, відомі мені, публікації виходять вже 1927 року в журналі "Табор", що видавався у Варшаві, - "Слідами запорожців (про Окрему запорозьку дивізію)" та "Піонери Українського війська". 1928 року у Львові виходить його надзвичайно цінна книга "Слідами новітніх запорожців…". У ній автор із позицій військового фахівця детально описує десятки переможних боїв, у яких брали участь запорожці Петра Болбочана. Цінними є й історичні документи та фотографії, опубліковані в додатках, зокрема "Короткий список старшин запорожців" та "Список лицарів Залізного хреста" (який ми публікуємо в цій книзі).

Наступного, 1929, року у Львові Борис Монкевич видає нову свою книгу — "Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців" (значну її частину в 1950-х роках з дозволу автора використав Петро Дяченко у своїх спогадах "Чорні запорожці").

Крім цього, Монкевич опублікував ще такі статті: "Бій під Кругами", "Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 р.", "Із днів змагання (уривок з воєнних спогадів)", "Слідами новітніх запорожців: Запорозький корпус. 1918 р.", "Організація регулярної армії Української Держави 1918 р.", "Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)", "З останніх днів боротьби".

Запитаймо себе: а що ми читали з цих публікацій?..

Отак ми знаємо історію Визвольних змагань свого народу…

У передмові видавництва до другого видання споминів "Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим" (Нью-Йорк: Т-во запорожців ім. полковника Петра Болбочана, 1956) зазначено: "Шалений гін тогочасної молоді до козацької Традиції самочинно створив у 1917 році Військо і намітив покозачення цілої України з територіальними полками. Ця Ідея навіть охопила загал і так горіла, що лякала ворогів. Але Провід був сліпий і глухий… Провід боявся проявів козацького духу, жахався українських "Наполеонів", Гетьманів і не перебирав… засобами, щоб тільки забезпечити себе перед уявленою загрозою. Тому свідомо й несвідомо плентався (він) у хвості за гаслами однодумців — нових володарів упавшої російської імперії. В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й піти манівцями… Це була трагедія народу, котрого пробуджені національно-козацькі почування загнано в русло інтернаціональної ріки…"

Борис Монкевич написав ще і другу частину своїх спогадів про видатного українського воєначальника під назвою "Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана". Та, як виглядає, не знайшлося видавця. І цей рукопис, напевно, втрачений. Як би там не було, а Борис Монкевич усе зробив, щоб історична пам'ять нашого народу не переривалася.

Пам'ятаймо його — і за кров пролиту в обороні нашої Вітчизни, і за те, що доніс до нас пам'ять про полковника Болбочана та його славних запорожців.

Роман КОВАЛЬ

Джерела

За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Варшава, 1937. — Збірник 7. — С. 104 А.

Колянчук О. Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20 -30-х рр. XX ст. у Польщі. — С. 75.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956. — С. 4–5.

Українська революція і державність (1917–1920 рр.). — Київ, 2001. -С. 342, 351, 364, 365, 441, 444, 523, 541.

Особиста справа Бориса Монкевича. ІДДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1584, арк. 1–8.

На світлині — Борис МОНКЕВИЧ. Копія.

Олександр Шаруда, бунчужний Чорних

Олександр Шаруда народився 1901 року в с. Шишаках на Полтавщині у старокозацькій родині. Ще малим любив слухати оповідання дідуся про походи козаків на турків і ляхів. Ці розповіді закарбувалися в його пам'яті, напевно, й викликали бажання самому стати, як виросте, козаком, захисником Батьківщини. Мрії ці дуже швидко здійснились…

Миргородську гімназію Сашко не закінчив її, бо п'ятнадцятилітнім хлопцем утік на фронт. 1916 року, потайки від батьків, переповнений бажання боротися з німцями, вирушив до Петрограда. Військову службу почав на Балтійському флоті та згодом перейшов до одного з петроградських полків, у складі якого в лютому 1917 р. став учасником революції.

Повернувшись у рідні Шишаки, Сашко взявся за просвітянську роботу. Допомагав і дядькові Юстиму організовувати Вільне козацтво. А коли наприкінці березня 1918 року до його села несподівано завітав Богданівськии курінь, Сашко вирішив стати до його лав, ще й товаришів намовив. На цей раз родину про своє рішення сповістив. Батько відповів:

— Якщо йдещ за нашу справу, то благословляю. Якщо ж, не дай Боже, підеш проти свого народу, то забудь, що в тебе був батько.

"Батько поклав на мене хрест, а мама повісила на шию маленьку ікону Божої Матері, - згадував Олександр Шаруда. — То була остання моя розмова з ним і останнє побачення. Його заповіт я все життя зберігав у серці і ніколи, навіть при найтяжчих обставинах, не забував і не забуду до кінця мого життя".

Так сімнадцятилітній хлопець став козаком-богданівцем. Разом з ним пішов до війська й дядько Юстим. їхня частина вирушила на Полтаву. Вибивши з неї більшовиків, стали на переформування, адже командир Запорозької дивізії Зураб Натієв віддав наказ розгорнути Богданівський курінь у 3-й Запорозький ім. гетьмана Богдана Хмельницького полк. "Цим усунено несправедливе становище Українського Уряду до цього полку, якого Уряд не хотів ніяк реставрувати".

Несподівано дядько Юстим, який приглядав за небожем, отримав окреме завдання від командира і мусив повертатися для його виконання додому. Прощаючись, сказав:

— Можливо, Сашко, нам не доведеться зустрінутися на цьому світі. Ідеш на святе діло, благословляю тебе. Стій твердо, борися проти всіх, хто посягне на нашу дорогу Батьківщину. Пам'ятай, що ти син України і нащадок козаків, які клали голови за свої землі, народ і права. Бережи себе, будь розважний, а коли зайде потреба, то зложи свою голову за праве діло…

Голову за правеє діло поклав сам Юстим — він загинув від ворожої кулі в 1920-х роках…

Тепло попрощавшись, глянули один на одного востаннє та й розійшлися навіки. Юнак залишився без родинної опіки. З квітня він у складі кінного відділу Богданівського полку через Іскрівку, Кочубеївку і Диканьку попрямував на Харків. Полк перебував у резерві і з огляду на успішну акцію передових сил не потребував брати в ній участі — "не вигружався з вагонів аж до самого Харкова".

Під Білгородом, що на кордоні України і Росії, богданівці зустрілися з кінною сотнею 2-го Запорозького полку, що, як і вони, входила до складу Запорозької дивізії Зураба Натієва. Серед козацтва сотні Сашко зустрів гімназійних товаришів. Вони й підбили його перейти до їхньої частини. Разом із друзями Шаруда охороняв кордони Української Держави.

Напередодні присяги на вірність гетьманові та Українській Державі, яка мала відбутися в Харкові, поручник Петро Дяченко з 2-ї чоти кінної сотні та його помічник Дубина скликали на станції мітинг. Петро Дяченко закликав козаків не присягати гетьманові. Майже 200 вояків, у тому числі й Олександр Шаруда, підтримали поручника Дяченка. "У той час пригадав я слова дядька Юстима і подякував Богові, що направив мене на добрий шлях", — зазначав Олександр Шаруда.

Попри це, бунтівників з армії не виставили. Петро Дяченко, Іван Дубина, Олександр Шаруда та інші продовжували захищати кордони нашої держави.

Після антигетьманського перевороту, в січні 1919 р., кінну сотню Римського-Корсакова було розгорнено в Окремий кінний партизанський дивізіон ім. Петра Болбочана, а тоді і в полк. Через хворобу його командира Римського-Корсакова Петро Болбочан доручив полк Петрові Дяченку.

Після того як 22 січня Омелян Волох з наказу Петлюри арештував Петра Болбочана, багато старшин уже не вірили в успіх української справи, дехто з них покинув українське військо і помандрував на Дон шукати долі в Добровольчій армії. Одним з них був і Римський-Корсаків. Про це у своїх споминах пише Петро Дяченко.

Бунчужний Олександр Шаруда теж написав спогади про свою участь у Визвольній війні, але їх досі не опубліковано, окрім маленького уривка в журналі "Дороговказ". Навіть невідомо, чи збереглися вони. Завдяки Ларіону Липовецькому знаємо лише, що Олександр Шаруда побував у денікінському полоні, а тоді ще й у полоні у Волоха. Випало полтавцеві ще й вдавати із себе червоноармійця в Таращанській дивізії. Та невдовзі він таки потрапив до своїх, у лави загону подільського отамана Ананія Волинця…

Після поразки Визвольних змагань юний ветеран опинився в Польщі, у вадовицькому таборі для інтернованих, звідки втік до Чехо-Словаччини, де проживав до початку Другої світової війни. Очевидно, на той час він вже був членом ОУН, бо виконував "різні функції з доручення Проводу ОУН". Був арештований гестапо, але врешті вийшов на волю. Наприкінці війни, напередодні приходу Красної армії, вирушив на захід. Опинився аж у Канаді, в Торонто. Тут став членом ветеранської організації — Союзу бувших українських вояків, — дисциплінованим, активним і жертовним, як зазначали друзі.

За вірну службу Україні еміграційний уряд нагородив бунчужного Олександра Шаруду Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом.

Зустріч Нового 1970 року була останньою у його житті. Вже 17 січня 5-та станиця Союзу бувших українських вояків відпровадила тіло товариша на вічний спочинок. Поховали його з вояцькими почестями.

Над могилою, вкритою вінками і квітами, прощальне слово виголосив голова Генеральної управи СБУВ підполковник Ларіон Липовецький. "У житті часто буває так, — промовив він, — що довгими роками живемо спільним громадським життям, належимо до одної організації, працюємо для одної ідеї, а один одного не знаємо. Так, як це було колись на фронті: не питали побратима, якої він віри, яких він поглядів, бо на це не було ні часу, ні потреби, бо одному Богові молилися і одного спільного ворога мали перед собою. Якби покійний побратим О. Шаруда не залишив по собі свій широкий і вартісний життєпис, який нам було передано вже після його смерти, то залишився б він у нашій пам'яті як прикладний, активний і жертовний побратим, забираючи із собою в могилу незнане нам своє багате, тяжке і високоідейне минуле. Над свіжою могилою св. пам. О. Шаруди низько хилимо наші чола".

Виконуючи обов'язок перед покійним товаришем, побратими помістили в журналі "Дороговказ" "перший уривок із спогадів про його тяжкий вояцький шлях". Сподівалися продовжити публікацію, та наміри лишилися намірами.

Яка доля рукопису? Мабуть, лежить, покрившись шаром пилу, в родинному архіві чи архіві журналу "Дороговказ", який давно вже припинив своє існування. Як знайти ці цінні спогади бунчужного Армії УНР?

Роман КОВАЛЬ

Джерела

Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1966. — Січень — березень. — Ч. 9 (28). — С. 27.

Л-кий І. (Липовецький І.) Бунчужний Олександер Шаруда//Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1970. — Січень — березень. — Ч. 27(46). -С. 20–21.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956. — С. 70.

Шаруда О. Від богданівців до Чорних запорожців (уривок із життєпису) //Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1970. — Січень — березень. — Ч. 27 (46). — С. 8.

На світлині — Олександр ШАРУДА. Копія.

"Гриць не боявся смерті"

Гортаючи справи архіву Української господарської академії в м. Подєбрадах, знайшов я роботу студента агрономічно-лісового факультету Максима Ломацького "Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії".

Цей "Вспомин…" є хвилюючою розповіддю про героїчне життя хорунжого 3-ї ("Богданівської", або "Богдано-Дорошенківської") сотні полку Чорних запорожців Гриця Хмеленка, народженого на хуторі Хмарин біля м. Лозової на Катеринославщині 1897 року. Ось уривок цієї розповіді:

"…Гриць не боявся смерти.

— Що значить моя кров, маленького чоловіка, порівнюючи з морем крови, пролитої за Україну? — говорив він.

І дійсно він готовий був на смерть щохвилини.

До неї був готовий уже давно.

Зараз по закінченню гімназії у своїм ріднім місті Лозовій на Катеринославщині року 1915 його було покликано на Світову війну, на цю безглузду бойню народів, де потоками текла і українська кров за інтереси свого ката. Своїм чутким серцем Гриць відчув цю велику кривду, відчув її ще гостріше тоді, коли був на Галицькому фронті і бачив перед собою "ворога" — того ж рідного йому по мові, по звичаю, по крові галичанина.

Боліло серце Гриця, коли горіли українські села, коли голосили на рідній йому мові українські жінки та діти. В його душі росла тоді ненависть до тих, хто викликав цей жах…

Як звільнитися 40-мільйонному українському народові від рук катів?..

"Боротьба, збройна боротьба до загину, кров за кров", — вирішив він…

Не довго довелось і чекати. Насупились хмари і над московським катом. Вдарив грім революції, спаливши царат, затряслася російська в'язниця народів, прокинулася з 300-літньої неволі й Україна та стала кликати дітей своїх, щоб розірвати невільницькі пута. Полетів на цей поклик і Гриць, і вже в липні місяці року 1917 бачимо його в славному полку імени Гетьмана Дорошенка, де він енергійно працює по організації Українського війська, а пізніше відверто вийшов на боротьбу з московським катом, що переодягнувся в червону шкуру. "І полилася сторіками кров у синє море" дітей України, тепер вже за свою власну волю, за свої власні інтереси…"

Останній бій Гриць Хмеленко прийняв у Галичині 4 вересня 1920 р. під Медухою, родинним селом сотника УСС Дмитра Вітовського.

"Лава за лавою підступали москалі. Градом куль засипали їх оборонці наших позицій, і ворожі лави, як хвилі, зустрінувши опір, відходили назад, то знову набігали. Гриць як вихор літав з одного кінця своєї позиції на другий, давав відповідні розпорядження та, підбадьорюючи козаків, слідкував за полем бою. А поле ревіло, як пекло.

Ворог, збільшивши інтенсивність вогню, пустив свіжі резерви, і наша лава, стомлена кількаденними боями, крок за кроком стала відходити. Ззаду було село, а далі — холодні хвилі Дністра.

— Краще вмерти тут всім, як перепливати Дністер, — крикнув Гриць, вискочивши вперед куреня.

Як електричний пруд пройшов по лаві, залунало "Слава!", і, напруживши останні сили, курінь пішов на багнети… Не витримали москалі цього раптового переходу від відступу до атаки і покотились назад.

— Слава! Слава! — кричав Гриць, біжучи попереду. — Тікають… тіка…

Гостра ворожа куля, врізавшись у голову, не дала докінчити останнього слова, червона кров залила його очі. Відлетіла його шляхетна душа. Не стало дорогого життя для України, воно було віддано за перемогу…

Сумно неслися згуки похоронного маршу 6 вересня в м. Станіславові, відбивалися кроки по камінню його вулиць сотня Богдано-Дорошенківців, що прийшла віддати останню шану своєму батькові і провадити його до місця вічного спочинку. Болюче відбилася остання сальва в серцях тих, хто його любив та поважав, і запалила в них жагу помсти за його кров. Прийняла українська земля свій дорогий скарб та заховала його глибоко в своїх грудях".

Хто ж він, автор цієї зворушливої розповіді про Гриця Хмеленка?

Народився Максим Ломацький 11 серпня 1896 р. в м. Барі Могилівського повіту на Поділлі в родині Івана та Марії Ломацьких. Закінчив початкову школу ім. О. Пушкіна в Барі та 7 класів Барського реального училища (в 1916 році). Тоді ж поступив на хімічний відділ Варшавського політехнічного інституту, звідки в жовтні 1916 року його призвали до російського війська, відправивши до школи прапорщиків. По її закінченні призначили в 468-й піший Наримськии полк. На Південно-Західному фронті пробув до січня 1918 року.

Після демобілізації з російської армії зголосився до армії української: у березні 1918 р. вступив до Київської інструкторської школи старшин, яку закінчив у квітні того ж року. Призначений служити в 10-й Проскурівський полк.

"У листопаді 1918 р., - писав Максим Ломацький у своєму "Життєписі", — [я] вступив по власному бажанню в 1 п. Січових Стрільців, де пробув до листопада 1919 року, приймаючи участь в боротьбі з москалями за визволення України".

З лав української армії Максим вибув через тиф. Товариші, відступаючи, залишили його у шпиталі. Лікувався він аж до наступу "польсько-українських військ". "У травні 1920 року, — пише Максим далі, - [я] знову вступив в армію У.Н.Р. до Богданівського куреня 1-ї Запорозької дивізії, в складі якої приймав участь во всіх походах та бійках з москалями, і по відвороті армій У.Н.Р. інтернован[ий] Польською владою в листопаді 1920 року…"

8 березня 1922 р. Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ уряду УНР видав посвідчення сотнику Максиму Ломацькому в тому, що він "за час служби в Українській Армії… і понині нічим компрометуючим себе не заплямував і до союзників Української Народної Республіки відносився лояльно".

Бажаючи продовжити навчання у вищих школах за кордоном, сотник Максим Ломацький 1922 року звільняється зі служби в Українській армії у безтермінову відпустку.

1 квітня 1923 р. він просить зарахувати його студентом на агрономічний відділ агрономічно-лісового факультету Української господарської академії…

Скінчив її 4 травня 1928 року: дипломну працю виконав "дуже добре", а "дипломний іспит склав з успіхом дуже добрим". І виїхав у Словаччину, де працював у державній установі.

Впроваджував меліоративні проекти, будував дамби. Брав участь у житті української еміграції…

Помер у травні 1943 року від сухот.

Нехай пам'ять про чорношличника Гриця Хмеленка та його побратима Максима Ломацького назавжди залишиться в наших серцях.

Роман КОВАЛЬ

Джерела

Особиста справа студента агрономічно-лісового відділу Максима Ломацького. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1424, арк. 1 — 22.

Ломацький М. Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куріня 1-ї Запорожської дивізії. ЦДАВОВУ, ф. 3795, оп. 5, спр. 99, арк. 1–7.

На світлині — похорон хорунжого полку Чорних запорожців Гриця Хмеленка. Командарм Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО (з рукою на перев'язі), Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії (у центрі) та священик полку ім. гетьмана Петра Дорошенка Павло ПАЩЕВСЬКИЙ Стримає хрест). Станіславів, 6 вересня 1920 р. Копія.

Свято на колоцвинтарній вулиці

Вересень 1920 року. "Війська наші щасливо посувались вперед, лишаючи позад себе великі простори, — згадував козак українського війська Дмитро Ігнатенко. — Майже з-під самих Карпат почався наступ, а тепер минули вже Дністер, Стрипу і чекали, чи скоро покажеться Збруч. Ворог утікав, і вже декілька днів [ми] не мали з ним жадних сутичок. Сама природа ніби вітала наш прихід і помагала в цьому щасливому рухові.

Дні були сухі й ясні, а осіннє сонце силкувалось дати якнайбільше тепла і взагалі піддержати той веселий і бадьорий настрій, з яким маршувало військо.

Здавалося, що довгий шлях не впливає на козацтво. Оповідали про події минулих днів, а також намагались заглянути в будуччину та передбачити її. Кожний бажав якнайскорше [пробитися] вперед і вперед — до самого серця Вкраїни… Ось і Збруч… Це той самий Збруч, що безліч разів переходили його в обидва боки в залежності від успіху чи неуспіху військових подій".

Хоч і річку в деяких місцях, здавалося, можна перескочити конем, та її береги були заболочені. Траплялись і кручі. Тож не поспішаючи перейшли Збруч вбрід і увійшли в містечко Тарноруда[6]. Щоправда, декілька хат містечка вже вросли і в західний берег Збруча, з якого козацтво форсувало річку.

Обидві частини Тарноруди ще недавно з'єднував дерев'яний місток. Тепер його заміняла кладка, що лежала на обгорілих стовпах старого містка.

Спочинок! Лише інженерна частина під проводом командира Запорозької дивізії Андрія Гулого-Гуленка мусила братися за сокири — хочеш не хочеш, а відбудувати міст для переходу головних сил треба.

Була неділя. Тишу чудового ранку порушував лише цокіт сокир. Та ось чати доповіли, що неподалік зауважено ворога. Поводиться він неспокійно.

По обіді ген-ген на далекій могилі з'явилось кілька вершників — більшовицька розвідка. Що вони хочуть?!

Відповідь прийшла швидко — з-за гори несподівано виринула довжелезна більшовицька лава. Рухалась тихо. Червоних було так багато, що сама думка про бій із ними в полі здавалась недоречною. Треба відступити за річку. А місток ще не закінчено.

Оборонці Тарноруди засипали червоних кулями, але ті вперто посувалися вперед, півколом оточуючи містечко.

Запорожці відступали до містка, який гарячково намагалася добудувати інженерна частина. Ставало очевидним, що надія на міст не виправдається. Це першим зрозумів командир — полковник Микола Гавришко.

— Назад шляху нема! — закричав він. — Так вперед, у контратаку! Дати шлях для Чорних!

Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повернулись обличчям до ворога.

Хтось крикнув:

— Слава!

— Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! — підхопили інші й рвучко кинулись уперед.

Червоні в цей час вже були за 60–80 кроків від кремезного муру, який обгороджував цвинтар, що лежав на околиці містечка.

Опанування муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалося, вискакували з грудей.

Ще крок… два — і цвинтарний мур стає українською оборонною лінією.

Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноармійців. їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи Чорношличників у поле.

Несподівано для червоних із-за муру в їхній бік полетіли бджолині рої куль. Мить — і вжалений кулеметник падає з тачанки. Перелякані коні зриваються з місця, а за ними ~ і червона лава.

— Сла-ва-а-а! — заревли козаки і люто кинулись на більшовицьку зграю.

Люто, як дикі звірі, шугнули на свою здобич.

А із села вже як шуліки летіли Чорні…

Дмитру не вірилося, що перемогу здобуто, але вбиті й поранені більшовики та купки полонених, яких звідусіль гнали козаки, свідчили про це.

Невдовзі полонених через добудований міст було відправлено в запілля — на правий берег Збруча.

Роман КОВАЛЬ

ІГНАТЕНКО Дмитро Андрійович (25.10.1895, с. Карпилівка Прилуцького пов. Полтавської губ., тепер Срібнянського р-ну Чернігівської обл. — після 20.6.1928). Козак Армії УНР, інженер-лісівник.

Народився в сім'ї хліборобів. Закінчив сільську початкову школу (1906) та вищу початкову чотирикласну. Від більшовицької мобілізації ухилився, а від денікінської врятуватися не вдалося. З відділом генерала Миколи Бредова потрапив до польських таборів (Щипйорно), де вступив до українського збірного відділу та перевівся до Ланцута. Учасник боїв проти більшовиків (1920). Того ж року знову інтернований поляками. В липні 1922 р. втік із табору до Чехо-Словаччини. 1923 року закінчив матуральні курси при УГА, а 1928 року — Українську господарську академію. Спогад "Вересень року 1920" написав на початку 1920-х років.

Джерела

Ігнатенко Д. Вересень року 1920. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 585–589.

Особова справа студента Дмитра Ігнатенка. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1145, арк. 15,15 зв.

На світлині — Роман КОВАЛЬ на колоцвинтарній вулиці. Село Тарноруда, Липень 2007 року. Фотографія Романа Беднарчика.

Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців

1966 року в Чикаґо вийшла книга хорунжого полку Чорних запорожців Юрія Артюшенка — "Події і Люди на моєму шляху боротьби за державу. 1917–1966". У червні він вислав книгу кубанцеві Василеві Проході, з яким колись навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах. Зробив і дарчий напис: "В. Панові колезі-інженерові В. Проході на спогад нашої боротьби за державу".

Якось без ентузіазму зустрів цей подарунок кубанець, хоч і переконався, що сотник об'єктивно описав події, учасником яких був. Але деякі висновки були Проході не до шмиги. Він їх вважав "пропагандивно-агітаційними".

Прочитавши книгу, Василь Прохода взявся писати рецензію. "Таких, як Артюшенко, були тисячі в українській армії і десятки тисяч серед повстанців, — писав він. — Вони всі не з якогось примусу, але щиро чи то зі свідомого переконання, чи підсвідомо-інтуїтивного стремління не мріяли, не займались словесними суперечками, а діяли, боролись, здобували і… втрачали. Чому? Бо із правдивого шляху, який указала інтуїція національного пробудження 1917 року, вони збивались на манівці розумових пересвідчень чужої мудрості. Характерним для збройної визвольної боротьби України 1917–1922 років є те, що вона не мала власного національного плану та керівників, яким мало бути властиве передбачення наслідків кожного чину та стратегічне почуття… Весь визвольний рух відбувався з індивідуальної ініціативи його учасників… При цьому виявлялись надзвичайна відважність та самопожертва для загального добра. Борці діяли поза межами болю, силою духу перемагали всі фізичні перешкоди і здобували, але лише тимчасово, бо не були об'єднані у своїй чинности та підпорядковані розумному проводові, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції, яка витворилася в історичному культурному розвитку нації".

Не сказав Василь Прохода, чи був той "розумний провід, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції". І що робити, коли цей запаморочений чужими вченнями "провід" від початку боровся з українськими збройними формаціями, які творилися "знизу" на основі національної традиції? Мова і про Вільне козацтво, і Запорозький корпус полковника Петра Болбочана, і Запорозьку Січ Юхима Божка, і полк Чорних запорожців Петра Дяченка. Всі вони постали в обороні козацько-національних традицій, які соціалістичні керівники висміювали і водночас боялися…

Руйнівна політика "проводу ворохобників" і призвела до руйнації українського війська. Так, після арешту улюбленого командира полковника Болбочана почали розходитися запорожці, серед них і Юрко Артюшенко…

Юрій Митрофанович Артюшенко народився 15 квітня 1899 року в селі Котельва Харківської губернії (нині Полтавська область). Служив у російській армії, зокрема в 4-му запасному полку, який 1917 року базувався в Житомирі. Чоловік він був національно свідомий. Недаремно ж став соратником Миколи Міхновського. Як член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка Юрій організував 1-шу українську сотню в Житомирі. В 1918–1919 роках воював у Запорозькій дивізії, але після арешту полковника Петра Болбочана, під командуванням якого бився у смертельній січі за Україну, на знак протесту покинув "регулярне" військо і пішов у повстанці.

Юрій Артюшенко у своїй книзі писав: "На тлі козацької героїчної духовності виростав самобутній національно-суспільний індивідуалізм, що був побудником усіх тодішніх повстанських починів на Лівобережжі… той індивідуалізм був тим животворчим джерелом, з якого випливали всі повстанські рухи в Україні, а соціальні проблеми були в них тільки мінливим підложжям. Бо хоч соціально-політично й ідеологічно національно-революційні рухи не завжди були пов'язані в одно й організаційно не творили цілості, але все для них спільним джерелом сили були козацькі традиції. Власне, в обороні цих традицій ці рухи виростали ідейно, соціально й політично і ставали могутнім живим протиставленням усім чужим силам, що були запереченням отого національно-історичного їх джерела". Василь Прохода погоджувався з цим висновком.

До армії Юрко все ж повернувся, разом з нею й опинився в неволі в Каліші. Неспокійна натура козака-повстанця не могла змиритися зі скнінням у таборі. Й Артюшенко почав співпрацю з Українською військовою організацією, яка боролась проти поляків, що зрадили союзників-українців, засадивши їх за дроти. Не раз переходив він польський кордон, переносив нелегальну літературу, організовував таємні зустрічі, виконував інші завдання. Врешті його затримали та відправили назад до табору.

Артюшенко у своєму житті зробив дуже прикрий вчинок: він завдав образи заслуженому українському діячеві Сергію Шелухину, сенатору Української Держави, — давши ляща. На сторінках книги спогадів Артюшенко, зрозуміло, намагався себе виправдати, мовляв, Сергій Шелухин на сторінках газети "Народна воля" написав, що УВО є "організацією провокаторів".

Василь Прохода в рецензії на книгу Артюшенка зауважив, що провокатори в середовищі УВО таки були. Серед них кубанець називає "більшовицького агента" Леоніда Костаріва та "польського агента" Топольського. Кидає тяжкі обвинувачення Василь Прохода й на Петра Кожевниківа, хоч і досі ніхто не довів його причетності до контррозвідки якоїсь країни.

1925 року Артюшенко разом з Миколою Сціборським та іншими однодумцями організували в Подєбрадах Легію українських націоналістів. Коли виникло питання про організаційне вітання, схоже на те, що саме Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: "Слава Україні!" — "Козакам слава!". Пропозицію товариство прийняло, але з уточненням — відповідати треба було: "Героям слава!"

І до ЛУНу Прохода ставився з упередженням, бо "подєбрадські націоналісти" стреміли до диктатури, а він залишався переконаним демократом із соціалістичними поглядами — хоч наочно вже переконався, до якої катастрофи довели соціал-демократи і соціалісти-революціонери Україну, впроваджуючи демократичні засади навіть у військо, яке знемагало в смертельній боротьбі на кількох фронтах. Невже чужонаціональну диктатуру можна побороти демократичними методами? Невже проти грубої сили досить благих намірів?..

У Подєбрадах Юрій Артюшенко не тільки займався громадською діяльністю, а й навчався в господарській академії. У рецензії на його спогади Прохода зазначав, що в академії вояки Армії УНР "набували нової зброї — знання на національно-культурній ниві. Всі вони були націоналістами, що визнавали пройдений шлях Армії УНР правдивим". Поки був живий Петлюра, всі вони "вважали себе вояками Армії УНР в безтерміновій відпустці.." Коли ж його вбили, козаки і старшини почали гуртуватися у товариства колишніх вояків Армії УНР.

1929 року у Відні відбувся Перший конгрес (установчий) ОУН, одним із фундаторів якої стала Легія українських націоналістів. Так Артюшенко став членом Організації українських націоналістів… 1934 року на вимогу польської влади уряд Чехо-Словаччини відмовив йому у праві проживання. Розпочалися мандрівки по світу в пошуках сталого притулку. Побував він у Німеччині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Італії, знову в Німеччині, де 1937 року нарешті вдалося легалізуватися. Тут активно включився в роботу Українського національного об'єднання, до якого належав і Василь Прохода. Артюшенко став членом Головної управи, а тоді й заступником голови УНО Тимоша Омельченка. У 1937–1940 роках редагував "Український вісник".

1950 року Артюшенко переїхав до Сполучених Штатів. Багато років співпрацював із різними українськими виданнями ("Самостійна Україна", "Українське слово", "Новий шлях", "Свобода" та "Наш клич"). 1966 року вийшли його спогади "Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966". У них сотник Армії УНР висловив думку, що Визвольна боротьба, попри несприятливі обставини і "низьку національно-державну зрілість провідної верстви та мас", започаткувала "нову еру, в якій національно-державні традиції нашої доби стали основою дальшої тяглости історично-національно-державної думки й національно-державного чину".

Високо цінуючи свою приналежність до Армії УНР, сотник Артюшенко зазначав, що "перед старими кадрами Української Армії ще багато роботи, яку ніхто за них не зробить".

Хоч Василь Прохода і вважав, що Юрій Артюшенко не раз ішов манівцями, все ж наголошував, що "всі шляхи і навіть манівці можуть привести до Києва не лише безпосередньо, але й через Рим та Єрусалим, коли по них йти з дотриманням правди, з почуттям власної національної гідності, зі взаємним довір'ям і пошаною та з певним національно-державним розумом…"

Роман КОВАЛЬ

Джерела

Артюшенко Ю. Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966. — На чужині, 1966. — С. 71.

Липовецький І. Інженер Юрій Артюшенко //Бюлетень Союзу Бувших Українських Вояків у Канаді (Торонто). - 1962. — Ч. 13. — Жовтень — грудень.-С. 25.

Лист В. X. Проходи з до Л. Ю. Биковського від 12 липня 1966 року.

Прохода В. Про книжку Юрія Артюшенка "Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966". — На чужині, 1966. — На правах рукопису. — С. 1, 5, 7.

На світлині — Юрій АРТЮШЕНКО. Копія.

Романтик Валентин Сім'янців

"Коли в кого серце тужить за людиною, — нехай іде на війну: там він скорше, як деінде, знайде людей…" — так починаються спогади Валентина Сім'янціва, козака 2-ї чоти кінної сотні Богданівського полку, пізніше — 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

"Наша сотня, — розповідав Сім'янців, — це була велика родина, і коли говорити про побратимство, то в нашій сотні це почуття знайшло майже завершення".

3-тя сотня ділилася на "квартири" — по 4–6 чоловік. Кожна з них мала свої особливості: в одній гуртувалися невтомні співаки, в іншій — ті, що "занадто не цуралися" прекрасної статі, а в третій — ті, що завжди лізли вперед…

Звичайно "квартира" мала старшого. Його ніхто не обирав, він ставав лідером само собою — без голосувань та інтриг. Ці люди були моральними авторитетами і "загальним сумлінням сотні".

Такою совістю в "квартирі" Валентина Сім'янціва був Іван Пасько. Коли після бою чи переходу вечеряли, він завжди головував за столом. Був Іван талановитим промовцем, тож і до кожної чарки вмів приговорювати. Пасько завжди пропонував випити першу чарку герою дня — тому, хто першим врізався у ворожу лаву, здобув кулемет чи знищив кількох ворогів.

Герою кричали "Слава!", а він мусив у деталях розповісти, "як воно було". Товариші щиро раділи успіхові один одного. Якщо за день ніхто особливо не відзначився, то першу чарку випивав Іван.

Траплялося, що Пасько когось обносив. "Це була кара, страшна кара", її мало хто чекав — своєчасно "змивався із квартири". З'являвся лише тоді, коли подвигом відновлював свою репутацію. А тоді вже отримував від старшого першу чарку — і все забувалося.

Одного разу двоє хлопців із "квартири" Сім'янціва під час атаки затрималися за кущами. Це помітили товариші. На вечерю хлопці вже не прийшли…

Невдовзі штаб послав їх із донесеннями. Під час виконання завдання вони втрапили в халепу, з якої вийшли героями: розігнали близько 20 червоних, які були їх оточили. Під час короткого бою вбили чотирьох напасників. До сотні повернулися з трофеями: чотири шаблі, чотири рушниці, два револьвери, двоє коней із сідлами та розбитий бінокль. Один із хлопців, Яків, все бідкався, що під час сутички прострелив бінокль, "але перша чарка загоїла цей жаль" і помирила їх із товаришами. Лише тепер вони пояснили, чому спізнилися до тієї злощасної атаки: не потрапили одразу на брід. Тепер їм охоче повірили.

Першу чарку часто пив Андрій Переведенець. Він уславився тим, що ніколи не кидав на полі бою пораненого чи вбитого товариша, а завжди виносив його, та ще й сердився, коли хтось мішався до того, намагаючись допомогти. Це була його, Переведенця, робота.

Щоб заробити першу чарку, відчайдухи йшли на різноманітні ризики, які називали забавками. Так, під час відходу частини, дочекавшись, коли відступить і ар'єргард, вони маскувалися (звичайно за останньою хатою) і чекали, коли червоні вилізуть на цей край села. Несподіваний наскок на більшовицький роз'їзд, черга з кулемета, іноді кілька гранат — і дужі коні виносять їх на безпечну відстань.

"Чи повірив би я тоді (та й тепер), — писав на еміграції Валентин Сімянців, — що може бути на світі краще, як у нашій сотні?"

Справді, кожний Чорношличник готовий був усе віддати, аби тільки лишитися серед товаришів.

Козакування у 3-й сотні Чорного полку багатьом дало "на решту життя радість прожитого"…

1948 року Сім'янців часто зустрічався з генерал-полковником Михайлом Омеляновичем-Павленком. Не раз згадували про Зимовий похід. На прохання колишнього командарма і почав писати Валентин Сім'янців спогади про Зимовий похід.

Писав — і перед ним знову оживали побратими. Встав із могили Андрій Звоник, який під час звільнення Тульчина на початку травня 1920 року отримав чотири кулі — "за всіх нас дістав". Встали богданівці Расич, Гриць Українець, Шапар, Терешко, Балакшій, Ярмак, хорунжий Бубон, поручник Шенгур, встали й інші товариші, обтрушуючи землю… І сотенний 4-ї сотні полку Чорних запорожців Бурба, який водив своїх козаків в атаку легко і бравурно.

Згадав Валентин і медсестру Анет із відділу поворотного тифу, яка сховала його зброю і одяг — щоб більшовикам не дісталися. І лікарів Шапіро та Чекардековича з Тираспольського військового шпиталю, які намагалися повернути Валентина з того світу. І медсестру Марію з відділу плямистого тифу, з якою подружилися, а як стало легше, то й кохалися…

А як забути Филимона Бушанського, який врятував йому життя в Умані в січні 1920 року? Чи справедливого та дотепного Івана Паська?

Грюкав чобітьми у пам'ять і червоний командир Тираспольського охоронного батальйону Аґєєв. Він мав "вигляд не так командирський, як кацапський, — писав Валентин у "Спогадах богданівця", — [і] часто розсвічував огонь ненависти в [моїх] очах, і ніж… сам розкривався в кишені". Пригадав Валентин і більшовицькі облави на залізничних станціях, і немилосердну лайку червоних, й оте: "Всє ви, сволочі, патєрялі дакумєнти".

Споминав вдячно і добру, хоч і язикату, тітку Настю з-під Козятина, яка віддала йому стільки тепла своєї душі… ("Тіточко Насте! Оце, пишучи, пересилаю вам через океан мою щиру подяку і не забуду Вашої доброти ніколи").

Пригадав слобожанець і вдову, в якої зупинився з товаришами на нічліг, та її чотирьох дочок, які всі, разом із матір'ю, навчилися стріляти з обріза — щоб оборонити себе від напасників.

Згадував і балакучу Сару, з якою, обійнявшись (щоб не замерзнути), їхали у Бердичів на відкритій платформі товарняка. І вона, в холод, розстібнула свій кожушок, і пригорнула його, завошивленого, до себе — лиш би не задубів на морозі.

А хіба забудеш сповненого надій богданівця, з яким шукали рідну частину восени 1919 року? Юнак, незважаючи на трагічний стан рідного війська, був повний надій і не захотів повертатися додому, хоч і минав рідні околиці.

Дістав із пам'яті Сім'янців і дорогий образ товариша — Юрія Городянина-Лісовського (Юрія Горліса-Горського), який випросив у нього липову посвідку про звільнення В. Сімянціва з 45-ї совєтської дивізії, а потім використав її, влаштувавшись на роботу в міліцію в Кам'янці — щоб виконати завдання отамана полку гайдамаків Холодного Яру… І двоюрідного брата Юрія — командира Богданівського полку Армії УНР Павла Городянина.

Перед очима поставав і товариш Степан, який під Вознесенськом, зіскочивши з кобили Кукли та узявши рушницю за люфу, гатив прикладом, як довбнею, по більшовицьких головах.

Згадав Валентин і заприсяження з цілуванням шаблі — він поклявся виконувати накази свого командира Соловйова, навіть коли вони будуть звернені проти нього самого, лиш би не проти України…

І бачив Валентин, як гладив колись в Одесі Чорне море, а згодом Дністер, а давно-давно — свій рідний ставок Ришитьково та річку дитинства Бурлук, а ще — Буг… Такий у нього був звичай: пестити хвилі українських річок і мріяти. А Дніпро у Києві він гладив "з особливою гордістю й почуттям приєднання до української вічності"…

А як забути радісне тепло, яке розливалося по тілу, коли чув, як селяни Волині та Київщини лаяли більшовиків?!

Валентин Сім'янців писав, ніби розглядаючи "старий альбом із пожовклими, вилинялими фотографіями". Хоч вони зберегли "тільки тінь дорогих облич", все ж зворушували до глибини душі. Найбільше хвилювало, що "того вже ніколи не пережити. Вже не підемо в огонь один за одного. Вже не поділимося з товаришем своїми останніми набоями, щоб і він мав теж чим захиститися".

Не раз згадував Валентин і своїх друзів-коней — гарячого Дончака і англо-араба Ерота, найкращого коня в Богданівській сотні, з білою зіркою й у білих панчішках. Був він прекрасно виїжджений, розумний, з "усіма гарними прикметами його шляхетної раси". Обидва були з гарячою кров'ю і не раз давали Валентину відчути, "як лоскоче вітер у шаленому бігу". Обидва "вміли відчути екстазу і радість боротьби". Обидва загинули в боях. Ерот — під Тирасполем ще 1919 року…

Після них була шкапина, ім'я якої Валентин навіть не згадував. А потім появився Мудей, кінь невичерпної витривалості, який навіть при малому фуражі, "а іноді лише на одній водиці", творив дива… І він згинув від більшовицької кулі — в Бурштині влітку 1920 року.

Валентин — "із крови і кости кіннотник" — пізнав радість дружби з конем відповідної йому вдачі. З добрим конем зростає певність себе, казав він, "а з нею — і повага" в товаристві. А без коня гріш ціна козакові в базарний день. Так стверджував Валентин Сім'янців, із походження селянин, якого покозачила Українська революція.

"І чим би я виправдав своє життя, — писав уже на еміграції (через 40 років після подій) В. Сім'янців, — коли б добра доля не дала мені того козакування".

І це стверджував зрілий майстер-митець, відомий в українській еміграції скульптор!

"Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони… Бо й почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину", — писав Валентин Сім'янців у своїх спогадах "У Зимовому поході".

Писав — і знову, і знову перед його внутрішнім зором — і нашим також! — оживали побратими. Он Іван Пасько, який чомусь носив не шапку з голубими шликами, як всі богданівці, а кашкет Лубенського полку, з жовтим низом і блакитним верхом. А ось Филимон Бушанський несподівано навів рушницю на дезертира Івана Михайловича, який погрожував застрелити Сім'янцІва.

— Ти, камфора, положи рушницю! — коротко кинув Бушанський із кутка.

Филимон "не любив жартувати — це добре знали всі. Знав це й Іван Михайлович". Тож і поволі опустив рушницю додолу. Хто зна, може, саме завдяки богданівцю Бушанському зберігся цілий пласт спогадів про Визвольні змагання, адже він урятував Валентина Сім'янцІва. А той зберіг нам пам'ять про Національно-визвольну боротьбу. І того ж богданівця Бушанського… І Павла Городянина. І…

Своїми руками цей шляхетний син України збудував собі пам'ятник — і вояцьким життям, і скульптурними творами, і книгами, які донесли до нас пам'ять і правду про Визвольні змагання та її героїв.

Вічна слава українським романтикам!

Джерела

Сімянцев В. Роки козакування, 1917–1923 (спогади). — Філадельфія, 1976. — С. 93, 96, 97,137,199.

Сімянців В. Спогади богданівця. — Нью-Йорк: Червона Калина, 1963. -С. 5–9,11, 68, 108.

Сім'янців В. В Зимовому поході //За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Торонто, 1964. — Т. 10. — С. 116, 117.

Сім'янців В. В Зимовому поході (продовження) //За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Торонто, 1964. — Т. 11. — С. 206.

На світлині — Валентин СІМ'ЯНЦІВ. Публікується вперше. З оригіналу.

Про Петра Дяченка та його козацтво

На світлині — чорношличник. Копія.

Такими вони були!

25 років служив Петро Дяченко у різних арміях, із них 13 років — на фронтах різних воєн. Відбував службу в царській армії, військах Тимчасового уряду та Центральної Ради, Збройних силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську Польському, в УПА "Поліська Січ" отамана Тараса Бульби-Боровця, Вермахті та Українській національній армії. Дев'ять армій! А ще допомагав УПА- зброєю, документами, вишколом… По війні співпрацював з військовою розвідкою США.

Петро Дяченко пройшов дві світові війни та дві національно-визвольні епопеї. За подвиги його було нагороджено відзнаками чотирьох армій: російської, української, польської та німецької…

Попри сотні боїв, в яких він брав безпосередню участь, доля його вберегла. А от двох синів на фронтах Другої світової він втратив: Юрія та Олеся.

Дивно, але автор загалом змістовної статті про Петра Дяченка А. Руккас чомусь не зміг однозначно оцінити діяльність цього вірного сина України. Пана Руккаса схвилювала співпраця легендарного українського командира з німцями, зокрема його участь у бойових діях проти поляків, або, як зазначив дослідник, проти "своїх колишніх друзів та колег". Добродій Руккас розцінив це як "безпринципність" Петра Дяченка, а відтак його постать в українській історії вважає "неоднозначною".

Суперечливе мислення демонструє київський історик, підтверджуючи тезу, що сума знань не завжди поєднується зі здатністю робити адекватні висновки.

Невже А. Руккас не розуміє, що "колеги поляки" Петра Дяченка в 1930-х роках та в час Другої світової війни були союзниками червоного тирана Й. Сталіна і ворогами України? Невже забув, що саме поляки 1920 року зрадили Українську Народну Республіку, розділивши її з червоними росіянами по Збручу, а в 1920 — 1930-х роках відзначилися нелюдською жорстокістю до українського населення Гуцульщини, Галичини, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя? А в часи Другої світової війни хіба не поляки люто боролись проти Української повстанської армії, на прапорах якої світилося гасло української державності, та місцевого населення, яке підтримувало народних месників? Невже і роль УПА в українській історії добродій Руккас оцінює "неоднозначно" — бо ж ця збройна формація, як і Петро Дяченко, теж воювала проти окупантів-поляків?

На чиєму боці виступають такі дослідники? Якими очима дивляться вони на героїчно-трагічну історію нашого народу? Очима її сусідів?

Як би не було, та нікому не вдасться забруднити імена славних воїнів нашої Батьківщини. Вони повернулися в нашу свідомість на баских конях і з чорними прапорцями на списах. Такими вони були! І черепи та кістки на їхніх чорних знаменах означали тільки одне: "Україна або смерть!"

І згадується картина, гідна пензля і пера великих митців. Степ під Вознесенськом. Гудуть гармати більшовицького панцерника. Напівпритомний командир, у тифозній гарячці, з великим зусиллям, за допомогою козаків, сідає на коня і, не маючи сили витягти шаблю, підносить руку та, ледь тримаючись у сідлі, починає смертельну атаку на школу червоних командирів…

А Нестор Галайденко?! Оббризканий ворожою кров'ю козак із дівочим обличчям, сором'язливо усміхаючись, на питання, скільки голів поклав у бою, каже: "А хто його знає?.. Рахував до 18 — а далі надокучило!.."

Я й зараз бачу цю прекрасну посмішку!

Таке не забувається… Але ж ми забули…

Вічна слава козакам і старшинам полку Чорних запорожців та їхньому легендарному командирові Петрові Дяченку!

Роман КОВАЛЬ

На світлині — відтворений прапор полку Чорних запорожців Армії УНР.