Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Отаманові Петлюрі, членам Директорії, Прем'єр-міністру,

Начальнику Генерального Штабу, Голові Національного Союзу,

Голові партії Самостійників і копії до відома Отаманові Грекову,

Коновальцеві, полкам дивізії, в часописи українські й російські

Я просив, аби хто-небудь до мене зайшов, аби запитати про мою "зраду" ТИ мої "злочинства". Але видно, що всім Вам сором мені у вічі дивитися, бо український уряд всі свої помилки рішив звалити на мою шию, аби я за всіх під повідав — як зрадник і злочинець, а признатися в цім ніхто не хоче… Всі ми замість того, аби покарати винних за самочинний мій арешт, санкціонуєте його і тим даєте право щирим авантюристам (Волох, Вірко, Ковтун, Махно, [Василь] Тютюнник і т. д.) продовжувати своє Каїнове діло.

За що я заарештований? Я прохаю відповіді! Може, за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну кадрову військову частину і зумів оборонити її як від посягнень безталанного міністерства Ц. Ради Голубовича? Може, за те я заарештований, що в час гетьманського режиму не боявся дати місце-приют розформованим Січовим Стрільцям? Може, за те, що по першому заклику [Директорії] я рішив судьбу повстання? [Може, за мої гучні побіди? — Це речення з іншого варіанта листа. — Ред.]

Може, за те, що я говорив і передбачав, що після повстання буде анархія, і вимагав організованості, а не соціялістичної демагогії, і не боявся це ИМу вічі казати? Може, за те, що я, коли був у Києві у грудні 1918 р., відверто сказав Вам, що своїми силами не зможу утримати Лівобережну Україну, а вимагав для цього хоч 4 полки галичан, нарешті, хоч щонебудь просив. Цю допомогу ви обіцяли через два тижні, а деякі частини негайно. Я сподівався, що допомога буде дійсно надіслана, і чекав її, та пройшов майже місяць, допомоги не було, а події розвивалися швидким темпом. Мої люди вибились з сил, не могли на ногах триматися від безперестанних боїв, а також і морально були підірвані.

А може, за те я заарештований, що один раз дав зрозуміти, що ті нові люди, котрі засіли в Генеральному Штабі, по більшості фендрики, а не фахівці, а такі як [Василь] Тютюнник — то просто інтриган і головно нечесний чоловік, бо якби він був чоловік чесний, то будучи молодим старшиною, мало знаючи військову справу, та ще старшина не Генштабу, а він став всім заправляти і все не на користь Україні, а на користь своєї душевної (дешевої. — Ред.) натури, за нього самі за себе кажуть його розпорядження в Полтаві…

Що всі ви робили? Може, скажете, організували в тилу армії? Ні, ви не тільки самі не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну. Мало того, старалися паралізувати діяльність моїх Запорозьких частин і всякими способами провокували моє чесне ім'я в Києві і скрізь… Може, за те я заарештований, що, коли я побачив, що Київ не хоче вислухати мене і відмахнувся від мене, як від назойливої мухи в той час, [коли] я підкреслював страшну небезпеку повстання для України, вимагав кинути балачки і провадити діло?

Я знаю, що Києву (Директорії. — Ред.) це було не по нутру. Знаю, що всі зі мною згоджувалися про тверду владу, але боялися відверто про це сказати, окрім Січових Стрільців, але їх тоді теж не слухали, бо, бачите, це буде проти демократичних і розгнузданих принципів, бо, бачите, це всіх діячів може скомпрометувати в очах народу і вони, бідні, можуть свої посади загубити, — а ще проще, діячі наші, може, просто нездатні керувати і діло робити, а тільки [можуть] балачками займатися…

В останній час перед здачею Полтави, коли я побачив, що мої частини абсолютно вже не здатні, я відверто сказав в докладі Петлюрі, що без допомоги Антанти України вже ми не спасемо, а одночасно пропонував організувати армію дійсну, а не в такім напрямку, як пропонували Осецький, [Василь] Тютюнник і К°!

Скажіть, будь ласка, що ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть, чи було хоч одне ваше розпорядження з самого початку повстання проти Гетьмана, котре мало би метою організувати армію, а не популяризацію ваших особистих імен і не руйнувало б армію, з чим я боровся увесь час?

Скажіть, прошу вас, щиро, чи задумувалися ви над тим, що Україна пропадає і що зараз треба зробити, аби спасти її? Ви видали деклярацію, може, цим ви спасли Україну?

Бідна Україна, ми боремося з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а український новоповсталий уряд йде назустріч більшовизмові і більшовикам! Ви не хочете уявити, що це для України кошмар!

Мене весь час провокували, що я реакціонер, контрреволюціонер, зрадник і всяка така штука, але ніхто з цих добродіїв не задається питанням, що я військовий чоловік, та ніхто не захоче відповісти мені, що накажете робити [мені] у той час, коли вся країна на військовім стані. Якої лінії триматися?

Мене обвинувачували, що я розганяв селянський з'їзд, — де, скажіть?

Мене обвинувачували в погромах, протижидівських тенденціях, прохаю Вас, добродії "влади", укажіть мені зараз такі і такі средства, котрими абсолютно можна було би переродити українця в його відношенню до жидів… У мене сили не було відповідати за всіх українців, але погромів [я] все-таки не допустив!

Давно я почував, що проти мене Київ щось затіває, але останній час я рішив їхати до Києва, виявити становище і просити звільнити мене з посади, о чім просив по дроту отамана Петлюру ще з Полтави, але він не захотів вислухати мій доклад до кінця.

22 січня 1919 р. я мав їхати до Києва, а о 5 годині ранку 25.1. я був арештований Волохом, який грав [у] дудку з [Василем] Тютюнником, Вірком, Осецьким і К°. Після арешту я не хотів кровопролиття і не дозволив 1-й дивізії йти на Волоха, не хотілося губити людей, бо діло й так було загублено. Всі мої пляни по організації, над котрими я працював зі старшинами Генерального Штабу, дійсно відповідаючими своєму призначенню як фахівців, ВСІ ці пляни зруйновані, і все паде на нуль…

Мене привезли до Києва як злочинця — за що? Чого ви не судили мене за всі мої побіди? Місяць назад, трохи навіть більш, мені лунало по Києву гучне "слава". Ачого зараз кричите мені "ганьба"? Може, не хватає сміливости, може, сором… Наберіться хоробрости, "самостійники", начинайте, давайте тон!..

Нарешті, я запитую Вас: хто з Вас кращий від мене, хай той кине в мене камінь перший! Хто з вас більше діла зробив, а не говорив тільки за його?

Я маю право на негайну свободу, я маю право на виїзд з України — я за-I чумні цього, вимагаю цього, бо я ні в чому не винуватий, а навпаки, ви всі винуваті, бо ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці, замість того аби бути вам самими звичайними урядовцями і писарцями. Ви зовсім не думаєте про те, що маса зараз тільки тішиться вашими демагогічними викриками, та і то вже [не] вірить вам і хоче скинути вас. Зараз уже є звичка і досвід!

А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь попадеться людина порядна і працьовита, ви спішите замінити таких!

Подивіться, що уявляють ваші повітові комісари і коменданти. Подібні на Вас, більшість такі, як ви.

В час повстання я вам казав: не ламайте адміністративного старого апарату, міняйте тільки головних невідповідних керівників. Ви не згоджувалися, ви сліпі були і тільки твердили, що все, напоминавше гетьманське, повинно мусить згинути… Бо Вам необхідний був пожар.

Перед повстанням я боявся, аби [після] не повторилося ще більше безладдя, котре було при Центральній Раді і міністерстві Голубовича. Не казали ви всі, [що] цього вже не буде, ми вже навчені? Хіба навчені? Ой, багато ще треба вас вчити.

Ви, організатори республіканської армії, хочете бути розумнішими від усього світу. О ні, добродії Осецькі і Тютюнники і К°, а коли[сь] були і Жуковські, тільки дурень думкою тішився, і навіть більшовики кинули той шлях, на якім ви думали йти, але, правда, не виходить нічого.

Краще би вам не братися за не своє діло. Україна повинна перед цілим світом червоніти за свій такий уряд, котрий очевидячки веде до загибелі.

На одній нараді представників Полтавщини і Харківщини в Полтаві один із авторитетних представників українського громадянства, звертаючись у бік с.-р. (соціал-революціонерів. -Ред.), сказав: "Подивіться, що з себе уявляють міністри. Як не кретин, то падлец". Так буде до тої пори, поки всі ви, громадянські представники, не скажете: "Я перше всього українець, а потім вже партійний діяч, потім [вже] хоч готен-готської партії".

Я осібно скінчив, вимагаю для себе свободи, я її заслужив! Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з вами більшу не буду — не по дорозі нам!

Отаман Петро Болбочан

26.1.1919 року. Київ, готель "Континенталь".

Батьківщина (Торонто). -Ч. 1. - 1972. - 8 січня.

Отаманові Петлюрі, членам Директорії, Прем'єр-міністрові, Начальникові Генерального Штабу, Голові Національного Союзу, Голові партії самостійників, Командирові Осадного Корпусу і копії — отаманові Грекову, отаманові Шаповалові, полковникам Республіканської Дивізії і в часописи українські і російські

Необхідність примушує мене додати декілька слів до свого першого відкритого листа.

Вам, панове, відомо, що я сидів арештований в номері 22 готелю "Континенталь". Весь цей час (від 24 до 31 січня включно) я добивався кого-небудь бачити з наших військових або загальних керівників, щоб запитати, за що я був арештований. Ніхто не хотів зайти до мене, всі боялися, бо ніхто не міг відповісти на моє запитання: за що? Один військовий міністр отаман Греков не боявся зайти до мене і запитати: "За що ви заарештовані?"

Отаманові Грекову завсіди вірили і віримо.

Звертався я до отамана Петлюри кілька разів, один — надіслав йому листа — ніякої відповіді, і прийняти мене він теж не захотів, а зайти до мене не було чого і думати, не дивлячись на те, що Петлюра жив рядом з моїм номером через стіну (№ 21). Всі, до кого би я не звертався, відповідали: нема дома, зайнятий і т. п. (Коновалець, Мельник, Петлюра, Чайківський). В той час, за малою виключністю, головними керівниками армії були "фендрики", до котрих тяжче було добитися, ніж перед тим до Гетьмана Скоропадського. Ну не хотів Петлюра мене прийняти, хай буде так, бо я "зрадник", але він не хотів прийняти навіть мою дружину, коли вона хотіла вияснити, у кого має шукати права відносно розбійничого трусу, зробленого у неї січовиками у Києві; вони ограбили все, що у неї було. Трус був по ордеру старшини Чайківського.

Пане Отамане Петлюро! Я весь час молився на Вас, я навіть забув Ваш наказ по армії, котрий Ви видали в грудні 1917 р. і котрим Ви надовго знищили молоду Українську Армію та підірвали в неї національну ідею. Я не хотів згадувати про цей наказ, я думав, що життя Вас перемінило, однак и помилився. Тепер, коли Ви не хочете оцінити обставин і не хочете вірити, що Україні загрожує страшна небезпека, я можу сказати, що у Вас було щире бажання створити тільки "Ореол Петлюри", а не "Ореол України", і аби цей ореол не пропав, Ви рішили всю свою вину скинути на Болбочана.

Не вірю я більшій кількосте Ваших співробітників і деяким з тих, котрі стоять тепер на чолі Республіки. Тепер такий час, коли хата горить, а хто хоче вогонь гасити тим, що буде дути на вогонь, той вже не діяч, той є або хлопчак, або авантюрист, або кретин, або підлець. Ви окружили себе "єзуїтами" і інтриганами, котрі строго проводять необхідну їм тактику.

Прошу Вас, пане Отамане Петлюро, скажіть по щирости, що корисного Ви робите для Армії? Коли я сидів в "Континенталі" заарештований, я серцем відчував, що Армією правлять ті дрібні авантюристи, ті фендрики, ті інтригани, котрі окружають Вас. Ви ж в їх руках є простою маріонеткою.

За весь час перебування в Києві ні я, ні представники від Республіканської (Запорозької. -Ред.) Дивізії не могли виявити причини мого арешту, тільки всі від мене і представників Республіканської Дивізії тікали, навіть говорити боялися, бо ніхто не міг відповісти на запитання — "за що я заарештований?"

Отаман Петлюра казав: "Слідство покаже". Значить, мене арештували для чогось, а слідством вже будуть вишукувати яку-небудь причину.

А все-таки, за що я заарештований? Весь час я продовжував запитувати, бо, бачите, я сподівався, що находжуся у правовій державі та все-таки при владі найдуться порядні люди. Але багато Україні прийдеться ще пережити, поки вийде Вона на правовий шлях.

Один з добродіїв-фендриків, окружуючих пана Петлюру, п. Чайківський, висловився, що мене обвинувачують в тім, що колись-то, прощаючись з мадам N. (жінкою бувшого флігель-ад'ютанта)… поцілував її руку. Безумовно, пане Чайківський, обвинувачення дуже важне, і слава Богу, що про це не довідалася Верховна слідча комісія, а то зараз підняла би світове діло.

Так-то так, пане Чайківський, а все-таки зробили ганебний трус з Вашого наказу на квартирі, де були речі моєї дружини, а ордер був підписаний Вами. А Ви відрікаєтеся! Безумовно, так і треба, але уявіть собі, що Ви знайшли якісь компрометуючі мене документи або ті самі 120 мільйонів; як Ви думаєте, чи Ви тоді теж відрікались би? Тепер же тільки й треба відрікатися, казати, що трус був самочинний, і бути задоволеним тим, що ограбували мою квартиру і взяли не тільки те, що складало цінність, що збиралось у мене і дружини роками, але навіть фамільне наше добро забрали, котре для Вас зовсім не має ніякої ціни, напр. портрети, листи, старі документи, стару зброю і т. інше. Ви забрали у моєї дружини останні гроші, ви забрали у неї одежу, різні речі, всю мою зброю, навіть ту одежу, котру ви не взяли, ви її пірвали… Все це теж було необхідне для "політичного моменту"?

Трус Ваш був подібний до набігу розбійників.

Тепер Ви кажете, що трус був самочинний, і цим Ви себе ще більше компрометуєте. А міліція? А протокол під час трусу, а самий законний з Вашим підписом ордер?

Пане Чайківський і К°! Чого Ви шукали у мене і взагалі чого Вам від мене треба?

Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не зможе стерпіти авантюристів і кар'єристів.

Директорія від мого діла відмахнулася — то справа військова, кажуть вони. А голова Директорії пан Винниченко сказав: "Отаман Болбочан не є винуватим, але його штаб складений з росіян, контрреволюціонерів і всяких там злочинців, а Болбочан же, як людина слабохарактерна, попав під вплив штабу". І багато дечого говорилося на [Трудовому] Конгресі.

Пане Винниченко, мого штабу Ви не знаєте, не знають його і всі ті, котрі обвинувачують його й мене. Ви не знаєте, що в моїм штабі були дійсні фахівці, чесні працівники на користь України, котрі працювали під постійним моїм впливом, і працювали не балачками, як Ви.

Якого ж характеру я, про це краще всього говорить моя активна боротьба на протязі 16 місяців.

Але замість того, щоби вести безпідставні балачки, Вам, пане Винниченко, як голові Директорії, слід би було спочатку розібрати моє діло, а бодай хоч трохи познайомитися з ним. Добре було би і мене допитати, це треба було зробити, бо я займав високу посаду, — і лише після цього виступати на Конгресі хоч з будь-яким матеріялом, а не з провокаційними чутками.

Я гадаю, що авторитет і обов'язок людини, займаючої найвище місце и державі, вимагають завсіди бути державною людиною, стояти на правовім ґрунті. А може, так хотіли товариші-фендрики.

Просив я, щоби мене пустили за кордон, бо чого ж сидіти на Україні, коли права нігде не найти, а всім заправляють люди, з котрими неможливо працювати.

Мене відправили до Галичини, чого ж це так? Отаман Коновалець і старшина Чайківський кажуть, що сучасний політичний момент вимагає цього.

Слухайте, ми не діти, і подібних дурниць не слід казати.

"А що партії скажуть?" — говорить п. Чайківський.

Мені соромно за людей, котрі такі дурниці кажуть; це можуть говорити люди, яким мій арешт дійсно був необхідний.

Знаю, що всім дуже хотілося обвинуватити мене за мій відхід від Харкова і Полтави. Я цього якраз чекав. Але ж Ви побоялися про це навіть питання підняти, і то з двох причин: перше всього Ви всі почували себе страшенно винуватими в цій справі і боялися над собою суду, а по-друге, межи Вами навіть не було дійсно військових людей, котрі зуміли би оцінити бойову ситуацію (може, Тютюнник, а може, Фендрик?) і зуміли би збудувати проти мене обвинувачення. Навіть коли б я був винен, то прошу експертів дійсно військових розібратись на підставі всіх документів та доказів свідків.

Слухайте, Ви всі, у кого була влада в Києві! (Я в такій формі звертаюся, бо неможливо було розібрати, хто править краєм, а розпоряджалися тоді різні люди, особливо "фендрики"). Вам було необхідно писати про мене всі ті брудні видумки, котрі появилися в Київських часописах? Якщо це не Ви писали, то чому ж Ви не заборонили писати мерзоту таку? А може, скажете, що і це було необхідно для політичного моменту?

Ну добре, а Національний Союз? Ви є краса і гордість Української Республіки. А чи не цікавило Вас, членів Національного Союзу, що той Болбочан, котрого Ви недавно гучно вітали, заарештований як зрадник і злодій? Ні, не зацікавило? Не прийшло Вам на думку, що розвінчувати своїх героїв є позор і для тих, що це робить.

А, я розумію! Я Вам був потрібний раніш, а не тепер, коли Вам здається, що влада вже є вся у Ваших руках. Розкішно, а що ж самостійники? В чім Ви, мудреці, обвинувачуєте мене і за що секретар партії (Андрущенко) погрожував перед представниками Республіканської Дивізії: "Ми його засудимо, він понесе сувору кару"?

Слухайте, самостійники, за що? Може, в кар'єризмі мене обвинувачуєте? Чи, може, в тім, що я щиро весь час підтримував партію Самостійників і не боявся цього і в Гетьманські часи?

Нагадайте тепер самі про все, особливо хай пригадають всі ті, котрі зараз більш всього нападають на мене. Багато про Вас, самостійників, не буду писати, бо мені сором за партію.

А тепер звертаюся взагалі до всіх Вас, стоячих на чолі Держави. Ви мусите мене реабілітувати — це являється питанням чести Вашої. Ви мусите дати мені право виїхати за кордон. Ви своїми провокаторськими випадами підірвали мої сили, як фізичні, так і моральні, і служити я уже не можу, про що і рапорт подаю в одставку, а крім цього, я особливо з Вами служити не буду. Для мене необхідно, аби я бачив, що на чолі Українського Уряду стоять люди практичні, фахівці, чесні, розумні, а не фендрики, авантюристи, інтригани, провокатори. Необхідно, аби я бачив, що ті люди поведуть Україну до щастя, порядку і слави, а не до сорому…

А може, скажете, в армії треба служить? В якій армії? В тій, де дивізіями, корпусами і арміями керують фендрики, Волох і К° та інші? Ні, цього не може бути! Ви утвердили Волоха командиром корпусу після того, як він сам оголосив себе командиром корпусу і командуючим армією.

А Ви знаєте, що краще би зробили, якби командиром корпусу Запорозького призначили не Волоха, а Махна. Але тепер ще можна поправити діло і призначити "батька Махна" помічником до "батька Волоха" — буде розкішний корпус. Ви думаєте, що "батько Махно" є гірший від "батька Волоха"? Запевняю Вас, що навіть Махно багато кращий і більш військовий чоловік, ніж Волох.

Можна запросити до праці ще Шинкаря, Григорієва, Вірка, а тут ще і [Василь] Тютюнник з Волохом — невеличка, але тепла кумпанія.

Нагадую Вам і запитаю Вас, хто з Вас хотів уявити дійсне становище України, хто з Вас задумувався над тим, яка доля чекає Україну? Ніхто! Ви всьому світові оголосили війну. Ви чепурилися перед Антантою — і погрожували їй війною. Ви абсолютно не хотіли з Антантою рахуватися, а на що Ви спиралися, на яку силу? На "товаришів", на Волоха, на фендриків, на геніальних українських Гінденбургів і Людендорфів (Осецький, Тютюнник і К°)?

Як Ви подивилися на мене, як я одверто требував згоди з Антантою й негайної допомоги французькими військами. Я ніякої відповіді на свій доклад Петлюрі і Директорії не одержав. Ви думали тільки над всякими сортами соціалізації, Ви думали і думаєте над тим, як найкраще і найдовше зруйнувати Україну.

Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до "єдиної Росії".

Ви вважаєте мене зрадником і за те, що я стояв за негайну згоду з Антантою, настоював просити у французів допомоги — все одно без цього не обійтися, але чим скоріше, тим буде краще. Але Ви всі не маєте громадянської відваги про це відверто сказати, Ви боїтеся проводити тверду владу, порядок, право і через те збудувати сильну Українську Державу. Всього цього Ви боїтеся, бо тоді треба працювати, бо це, бачите, не демократично, а то, що Україна від тої занадто великої демократичности буде покрита пожаром, анархією і може зовсім згоріти, — Вам байдуже…

А коли наступить уже зовсім тяжкий час, будете тікати за кордон. Нарешті, можу тільки подякувати Вам за ту "нагороду", котру я получив від Вас за 16 місяців активної праці. І требую від Вас реабілітації свойого чесного імени, требую повернення грошей, речей і зброї, забраних у дружини моєї і у мене.

Отаман Петро Болбочан.

10 лютого 1919 р., м. Станиславів, отель "Уніон".

З архіву полковника Петра Содоля-Зілинського. Текст листа переписав сотник Степан Цап із брошури Осипа Назарука "Про Книгу Голубину", опублікованої у Львові. Лист оприлюднила також газета "Батьківщина" (Торонто) — Ч. 20. - 1970. - 28 листопада.

Державному Інспектору Запорожської групи

Зібрання полковників Запорожської групи

Військ Української Народньої Республіки

Ми, полковники полків Запоріжської Групи, рахуючись с сучасним військовим становіщем, настрієм козаків і настрієм селян тих сел, які ми проходили при наступі, сьогодні, зібравшись усі вкупі і згоді, порішили: Задля підняття нашої військової бойової мощі нашій групі необхідна об'єднаність всіх наших подій у персоні одної відомої, військово-освіченої людини, яка б безпосередньо, без політики, направляла наші частини у бій з смертельним ворогом України "Комуніей" і иншими ворогами Самостійної України.

Ми, військові люде, політичних справ у сучасний тяжкий мент України не визнаєм, а рахуючись з тим, що перш за усього треба звільнить Україну від грабіжників, а потім рішати свої домашні справи, від Уряду Української Народньої Республіки рішуче вимагаєм, аби на нашу групу був негайно призначений от. Болбочан — людина чисто військова.

Це наше вимагання ми будемо підтримувати усіма мающимися в наших руках засобами.

Підписали: Отаман Л., помішник отамана, полковник N і шість полковників полків1.

З оригіналом згідно:

Підпис.

Печатка: державний інспектор Запорожської групи М. Гавришко.

7Л/І.1919 року.

11 липня 1921 р. часопис "Українське слово" (Берлін) вперше опублікував це звернення. У примітці зазначалось: "Це звернення підписали: Отаман 2-ї (7-і) [Юрій] Осмоловськии, т. в. о. помічника отамана 2-ї Запорізької дивізії полковник [Павло] Зельницький, полковник 1-го Окремого Кінно-Республіканського полку [Петро] Дяченко, полковник 1-го пішого Республіканського полку [Віктор] Мальцев, полковник 2-го_пішого Мазепинського полку [Іван] Дубовий, полковник 3-го пішого Наливайківського полку [Микола] Пирогів, полковник 2-го пішого Богунівського полку [Дем'ян] Цирулик".

Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан. Трагедія українського державника. — Київ: Темпора, 2004; та вказаний там документ: ЦДАВО України. — Ф. 2279. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк. 17. Копія.

Лист полковників Запорізької групи військ Дієвої армії УНР до Уряду УНР

Від 15 червня 1919 р. Д[ієва] армія

Ми, Запорожці, по старому історичному звичаю обібрали (обрали. -Ред.) нашим командуючим нашого старого запорожця отамана Болбочана, якого від нас в м. Кременчузі вирвано було без жадного пояснення причин.

Коли в Кременчузі заарештовали отамана Болбочана, ми спокійно чекали правдивого суду, якого і досі не було, й отаман Болбочан замість повернення його до запорожців, де він так багато працював над збудованням військової дисципліни і боєвої міцности, якої ви маєте змогу бути свідком, зараз одержав призначення в Італію. Коли ми висловили свої бажання і тверду волю про повернення атамана Болбочана до запорожських військ, над нашими старими традиціями запорожців надглумилися: юрба п'яних розбишак ввірвалась в будинок розположення запорожців і захватала нашого старого запорожця.

Певне розуміння загальних державних справ утримало нас від кровопролиття.

З біллю на серцю та ненавистю до тих кол, що руйнували Україну і досі продовжують цю руйнацію, ми виступаємо вперед, щоби бити нашого порога грабіжника, давши Вам повну змогу опам'ятатися.

Ми доказали, що дисципліноване військо проти уряду не йшло і не піде. Ми доказали, що із-за персональних справ пролиття крові не бажаємо. Болбочана обвинувачують ніби-то у виступах проти уряду; ні з його, ні з нашого боку цього не було, та й немає жадної для цього рації, тому що ми твердо упевнені, що сам уряд довго так працювати не зможе, а тому зазначаємо, що життя отамана Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду У.Н.Р. Тому ми заявляємо, що наше запоріжське вінсько стоїть за збудовання міцної держави, яка б захистила людність її від зовнішніх оточуючих ворогів. В цей час політика якої-небудь окремої партії чи особи, як правої, так лівої, бути не може. Вся людність України мусить приняти діяльну участь у великій будівничій праці, а тому отамана Болбочана ніхто не має права одірвати від нас, бо він є наш старий працьовник, людина освічена і заплямованість його честі не доказана.

Хай буде над ним самий гострий контроль, але працю продовжувати він мусить і повинен, що своїми підписами стверджуємо. Підписи сторонців (прихильників)[1]. Всі ті ж командири, що й перше. З первописью згідно: Запорожського війська полковник Гавришко Микола.

Українське слово (Берлін). - 1921. - 1 липня.

Наказ Командуючому Волинською дівізіею і Командіру полку Чорних Запоріжців

11/11920 р.

13 год. 13 хв., с. Рогова.

Мапа 3 в одному д.

І. Обстановка: Сьогодня 11/112 г. ЗО хв. одержано донесення від 6-го загону і Київської дівізіі про те, що в с. Дзензелівка находиться 1-й Богунський полк Таращанської дівізії, складом до 300 душ при 4-х гарматах і невеликій кількосте кінноти, люди в полку: жиди, россіяне і невелика кількість українців. Козаки цего полку заявляють, що битись з нами вони не будуть, але агітатори жиди-комуністи на мітінгові виставляють Волоха своїм приятелем, а нас, Петлюрівців, звуть бандами.

II. Загальне завдання: Зважаючи на те, що урядом Россійськоі Федеративної республіки і урядом Укр. Н. Р. ведуться переговори про налагодження взаімовідносин між обома республіками, Командуючому Киівською

групою наказано передать командіру бойового участка червоної арміі припинити рух підлеглих йому відділів в райони, заняти військами У.Н.Р., а саме: на південь від желізниці Цвіткове — Христинівка — Вапнярка. Не приняття Командуванням Червоної Арміі вище зазначеноі пропозіціи буде рахуватися мною як відновлення озброенної боротьби між республіками зо всіма випливаючіми із цього наслідками. Желізнича лінія Христинівка — Цвіткове — Вапнярка лічиться тимчасово демаркаційною лінією.

Київська група займає окремими відділами Бабанка — Касановка (Косенівка. -Ред.) — Талянки (Тальянки. — Ред.) і є приготованою до дачи належного опіру при посуванню ворога.

Частични завдання.

Волинські [й] Збірній дівізіі пересилається до відома.

Полку Чорних Запоріжців в відміну оперативного наказу ч. 14 с 11/1 перейти 12 січня в с. Сеньки, прислав зв'язок до Штабу Арміі в с. Текуче.

Підписани: Командуючий Армією У.Н.Р. Отаман Ом. Павленко. Начальник Штабу Полковник Долуд.

Певно: Начальник оперативного відділу Сотник Слободян. Ч.114/оп.

Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — 6.У.1920). — Варшава: Праці Українського наукового інституту, 1932. — С. 50.

Наказ по Запоріжській Збірній дивізії ч. 13

28 березня 1920 р.

с. Бурсалово

По муштровій частині

§ 1

В ніч з 24 на 25 березня б. р. о год. 1 ворожа 45 піша дівізія в кількости 300 багнетів, 50 шабель і при 3-х гарматах несподівано напала на с. Ємилівку, де були розташовані Штаб дівізіі і Кінний Запоріжський полк.

Темна ніч і не досить пильна охорона дала можливість ворогові ввійти в село і відкрити вогонь по вулицям. Штаб дівізіі і кінний Запоріжський полк вийшли, і полковник Литвиненко негайно вислав розвідку, котра виявила, що ворог господарює в селі, забірає наші обози, старшин і козаків, котрі не встигли своєчасно покинути село.

О 5 годині ранку дівізія перейшла в контрнаступ з метою захопити с. Ємилівку і виручити своіх товаришів. В атаці приймали участь: піший Запоріжський полк, батерея і одна сотня полку Чорних Запоріжців; кінний Запоріжський полк залишився в дівізійному резерві. Завдання захоплення с. Ємилівки не було виконано, але рішучий наступ Запоріжців прикував ворога до зайнятого їм району і дав можливість армії спокійно перейти в инший район.

Цей епізод показав, що охоронна служба досі не налагоджена і важність іі досі не зрозуміла для тих, котрі свій спочинок приносять и на офіру спочинку цілих частин. Командірам частин наказую персонально провірять правильність несення варти.

Про самий бій можу зазначити слідуючий факт: сотня Чорних Запоріжців, котра була послана в тил ворогові в напрямку ст. Ємилів[ка], виконала, по докладу командіра полку, своє завдання, але цей маневр не зробив бажаного впливу на ворога. Командір кінної сотні повинен був мати кавалерійське око і, бачучи, що його обхід не робить вражіння, мусив прийняти одно з трьох рішень: 1) не заходячи глибоко в тил ворогові, атакувати його ліве крило; 2) з тилу атакувати ворога; 3) улаштувати стрілянину в ворожому тилу. Це не було зроблено і було однією з причин того, що піший полк не міг виконати свого завдання. Взагалі зазначаю, що кавалерійські начальники повинні мати ініціативу більш, чим инші начальники, і не боятися иноді провадити цілі операції на свій страх (гарний приклад цього — другий нальот Чорних Запоріжців на Богопіль), пам'ятаючи тільки загальну мету та загальний плян операції і своєчасно повідомляючи вищих начальників про своє рішення.

Бій 25-го березня б. р. вписав нову сторінку в славетню історію Запоріжського війська. Рішуча атака пішого полку з мінімальною кількістю набоїв; козацька смерть 2 курінних і поранення ідного; батарея Чорних Запоріжців працювала під рушничним і кулеметним вогнем в 800 кроках від ворожої лави; козак пішого полку, котрий верхи підвозив набої до самої лави під ворожим вогнем; атака кінного Запоріжського полку в случний мент, як раз тоді, коли ворожа кіннота переслідувала піший полк і дівізії загрожував катастрофичний відступ в паніці; кулеметчик пішого полку, котрий, бачучи, що коні кулемета загрузли в болоті, не покинув кулемета, а відкрив вогонь на 200–300 кроків, піддержавши цім атаку кінного полку.

Ця кількість героїв в одному бою показує, що може зробити український козак, котрій знає, за що він бореться, знає, що діло його праве, і перемога буде на боці того народу, котрий бореться за свою волю і має таких славетних синів.

В Ваших очах, Запоріжці, в порядку, в котрому Ви спокійно відходили під вогнем, я бачив віру в перемогу. Нехай же ця віра, смерть та кров Ваших старшин та козаків не пропадуть марно, а піднесуть Ваш дух для продовження борьби за волю Нещасної Батьківщини.

Не губіть свого лицарського хисту, бережіть віру в свої сили; знайте, що нарід наш дійсно з Нами, що ми бачили в цьому ж бою, і скоро буде перемога, скоро "усміхнеться заплакана мати".

Вічна пам'ять павшим козацькою смертю!

Слава Героям Емилівського бою!

Командірам частин наказую якнайскорое представити реєстри забитих і ранених і найбільш відважних в цьому бою старшин і козаків для представлення їх командарму, аби були нагороджені живі та забеспечені родини павших за Україну.

§ 3

Висловлюю щиру подяку козакам 4 сотні полку Чорних Запоріжців Піндюрі Івану, Корсуну Антіну і Чмураку Ільку, котрі, будучи в зв'язку при Штабу Армії, не дивлячись на часту зміну обстановки, неблагоприятну погоду, на величезні марші, своєчасно доставляли всі накази Командарма до Штадіву.

Дякую командіру полку і командіру 4 сотні за вихованність таких козаків, на котріх можна завше покластися в тяжки хвилини.

§ 4

§§ 2 і 3 з цього наказу прочитати во всіх сотнях, батеріях та ватагах.

Орігінал підписали:

Комдів Запоріжської Отаман Гулий і наштадів, полковник Крат.

З орігіналом згідно:

Начальник загального відділу чотарь (підпис).

Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — 6.У.1920). — Варшава: Праці Українського наукового інституту, 1932. — С. 153–154.

Наказ по військам армії Укр. Нар. Респ., ч. 18

19 квітня 1920 р. Д[ієва] Армія. По муштровій частині. "Слава Украіні"

§ 1

17 квітня упертим боєм цілої Арміі взято м. Вознесенськ. В самім бою, не дивлючись на майже повну відсутність набоів, Армія виявила повну велич і розуміння ваги хвилі і осягнула вповні дану ій ціль. Всі часті виконали покладені на них завдання.

Треба підкреслити завзяту атаку кінноти для підтримання своєї піхоти.

Величезна військова здобич є нагородою муштровому козацтву за сю славну побіду.

Здобуті військові трофеї дают можливість значно збільшити ряди нашої арміі озброенним козацтвом.

Хай цей день буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід.

Слава і подяка Рідного Краю Отаманам дівізій, Командіру кінної бригади, полковникам, старшинам і козацтву.

§ 2

Разом з тим мушу зазначити про присутність в наших рядах окремих недостойних осіб, здатних лише до грабунків.

Козацтво! В тяжкій, святій боротьбі, віддаючи своє життя за волю Українського Наріду, ми бороним його честь і гідність.

Наша честь — це найсвятійше, що має кожний козак, і іі мусимо всим козацьким колом охороняти.

В наших рядах, рядах будови Республіки, не мусить бути того, що плямує іі ім'я, бо святе діло визволення України потрібуе чистих рук.

§ 3

Рішуче забороняю начальникам приймати в свої частини старшин і козаків без відповідного, указаного в законі, шляху. Незаконним шляхом користуються лише ті особи, які в більшості випадків мусять понести кару за свої вчинки.

Право перевода до командірів окремих частин включно належить Комдивам.

Підтвержую, що коні, сідла і збруя мусять рахуватись в списках частин і при переводах лишаються власністью послідньої.

Всім частям арміі на похвалу, а то подяку за службу Украіні відповідати: "Слава Украіні".

Командуючий Армією військ У.Н.Р. Отаман Ом. — Павленко. Т. В. О. Начальника Штабу, Полковник Долуд.

Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — 6.V. 1920). — Варшава: Праці Українського наукового інституту, 1932. — С. 170.

Приказ Полку Чорних Зал. і Полк. Пшоннику

(З вер. в 1 дм.) 27-ІХ-20 р. с. Познанка

I.Обстановка: Прибувший Старшинський зв'язок від Галичан подав слідуюче:

ціла бувша Галицька армія повстала проти комуністів і шукає сполуки з нашою армією.

25/ІУ по умовленному терміну Галичани займають ст. Вапнярку, м. Винницю, залізницю до Козятина і м. Київ, де налічується Галицького гарнізону понад 5000 багнетів.

II.Загальне завдання: Наша Армія до ЗО/ІУ скупчується в районі на північний схід від ст. Вапнярка для установлення зв'язку з Галичанами і місцевими укр. силами, для нанесення рішучого удару в тил і флянку ворога.

III.Частні завдання:

1) Полку Чорних Зап. прискорить акцію на ст. Бірзула і прескоренними маршами іти через села: Фарната, що на захід від Балти, Попова Гребля, Торканівка і Верхівка, де буде чекати зв'язок в місцевого панотця.

Полковн. Пшоннику по акціі в районі ст. Бірзула інтенсивно провадити організацію військових сил повіту і тримати безпосередньо тісний зв'язок з Штабом Армії для одержання дальніших деректив.

Пунктами зв'язку є: Ольгополь, Верхівка.

Орігінал підписав Командуючий Арміей У.Н.Р. Отаман Омельянович-Павленко.

З оригіналом згідно:

Начальник Штабу Арміі полковник Долуд.

Надсилається Комполкам Чорних Запор, і Полк. Пшоннику.

Ч. 235.

Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — 6.У.1920). — Варшава: Праці Українського наукового інституту, 1932. — С. 187–188.

Доклад Головному отаману Військ Української Народньої Республіки Симону Петлюра та Голові Ради Народніх Міністрів

Цікаво було відмітити боі у м. Ставище Полку Чорних Запоріжців з добровольцями. В с. Ставище виступила одна сотня для освітлення місцевости. З цею сотнею відправився і я разом з Полковником Дьяченко і на власні очі наблюдав, як билися славні Чорні Запоріжці з переважаючим кількосте) ворогом.

У м. Ставище був розташований Штаб генерала [Миколи] Бредова і сам Бредов. Несподіваний і смілий наскок сотні Чорних Запоріжців під непосредственним керуванням самого Командіра полку Полковника Дьяченко, ворог за які небудь десять филин був на половину перерубаний, на половину обезброєний і захоплений в полон. В полон чуть не попався сам генерал Бредов, спася тілько дякуючи погоді туманній і через те, що був розташований на ісході села по дорозі на Умань, йому удалося утикти на автомобілі. Захоплено було: вся стража Київського повіту на чолі з Начальником стражі і часть Стражі Сквирського повіту, багато ріжного майна, кулемети і набоі.

Настілько добровольці не сподівалися такого швидкого наскоку на Ставище, що коли приходилося брати в полон, то не знали, як нас називати:

чи то ми є комуністи, чи махновці, чи хто другі, і трудно було упевнити іх в тім, що ми є частина арміі У.Н.Р.

Тілько коли доставили іх в Штаб арміі, там вони упевнилися, що мають діло з армією У.Н.Р. Откровенно говорили, що у них уже офіційно було об'явлено, що арміі У.Н.Р. нема, вона розбита і що сам Головний Отаман забитий.

Полоненних я сам перепроваджував до Штабу і захоронив ім життя з метою використати для агітаціі, аби* вони пішли по своїм частинам і наробили там ще білшоі паніки і щоб скорійше розбігалася і решта дробровольчоі (Добровольчої, -Ред.) арміі. Ця операція в деякій мірі удалася. В арміі Денікіна почалася агітація в наш бік, і було установлено, що цілі частини демонстративно відказувалися битися з нИми. З такими частинами, звичайно, добровольче командування поступало суворо, включно до розстрілу цілих десятків старшин і козаків […]

З уманського раіону розташовання я вирушив з ударною групою, Полком Чорних Запоріжців, в раіон Балтського повіту, де я провадив повстання проти комунистів прошлим літом, для підготовчої праці і для ліквідації ворога в раіоні Балта — Ананьів — Бірзула — Голта.

24 грудня по ст. ст. я прибув до Голованівська. Командір полку Чорних Запоріжців зразу ж пішов преслідувати ворога, який утікав на м. Богопіль — Голта, я занявся політичною і організаційною справою в районі Голованівська. Настільно панично відступали добровольці, свідчить факт залишення цілим телеграфного зв'язку з Одесою і цілим раіоном.

Це дало міні змогу в короткий час перевести свої завдання — скликати представників волостей і сел для інформації і налагодить організаційну працю до повстання.

Власне, приходилося відродити те, що було мною закладено ще в прошлім годі літом. Прошлогодня праця не пройшла даремно. Місцевий ватажок І Семен] Заболотний, не дивлячись на ріжні утиски з боку добровольців і провокаційну працю з боку комуністів, перевів операції по визволенню та очистці Балтського повіту від добровольців успішно.

Влада добровольців трималася лише кілько днів, а стража примушена була сидіти лише в м. Балта, не показуючи і носа на повіт […]

Закінчивши свою працю, приєднався до полку Чорних Запоріжців.

Успіхи полку Чорних Запоріжців величезні.

Ворог був настигнутий коло с. с. Липовеньки та Пушкове, на половину був перерубаний, частина утикла до Богополя, частина забрана в полон, Як розказують селяне, ворог настілько панично утікав, що офицери кидали зброю, своіх жінок і, вирвавши у селян-підводчиків коні, сідали верхи і утікали хто куди попав.

Коло цих сел захоплено вилика кількість обозу, всіх жінок, які іхали (не досчиталися тілько губернаторші), багато награбованого майна у селян добровольцями. Між річами приходилось находити части туалету актріс. В той день переслідування ворога далі для нашого полку було не можливе, бо сильна гряз настілько змучила коні, що коні поприставали, і докінчення операцій на Богопіль — Голту було відкладено до другого дня, що дало командуванню добровольчого отряду, який стояв в Голті, змогу взяти в руки свій отряд і навіть виставить застави в наш бік.

В Голті були вже стянуті великі сили ворога, переважно кіннота, і для Полку Чорних запоріжців, маюче зтомлених людей і коней, було не по силам, але йому допомогли селяне, і ворог був збитий. Ворожі застави були перерубані, а частини панично утікли в Голту, а з Голти на Вознесенск, але по дорозі були перепинені селянами і примушені були залишитися в Голті. Позаяк в бою під Богопілям (Богополем. — Ред.) ворог оказував опір і нашою контррозвідкою було установлено, що в Богопіллі (Богополі. — Ред.) і в Голті розташовані частини і ті, які знущалися над нашими хорими козаками в Жашкові Таращанського повіту, в полон нікого не брали. Результат бійки для нас гарний — потер не було людьми, ранено двоє коней […].

В[асиль] СОВЕНКО, політичний Референт У.Н.Р. при Запоріжському війську, старшина. 4 Червня 1920 року. м. Вінниця на Поділю.

Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — б. У.1920). — Варшава: Праці Українського наукового інституту, 1932. — С. 6–8.

Наказ по кінному полку Чорних Запорожців Ч. 33, 20 червня 1920 року

По муштровій частині

Вартовий по полку — хорунжий Мороз. Вартова сотня — третя.

§ 1

Козаків першої сотні Кавку Івана та Кемпу Лавра, не занесених в налічний склад полку, занести в реєстри полку, сотні на всі види грошового та харчового задоволення і рахувати їх поступившими на службу до полку першого — з 15, а другого з 11 Лютого цього року.

Підстава: рапорт сотенного ч. 40.

§ 2

Самовільно відлучившихся і до цього часу не повернувшихся козаків першої сотні Буряка Дмитра та Шіфанчишина Левка рахувати втікачами; виключити з реєстрів полку, сотні, усіх видів грошового та харчового задоволення з 14 цього Червня.

Підстава: рапорт сотенного ч. 41.

§ 3

Прибувших на службу до полку козаків Моспана Волидимера з більшовицького полону і Домбровського Павла з м. Ямпіля призначаю в кулеметну ватагу; занести в реєстри полку, ватаги, на всі види грошового та харчового задоволення першого з 3, а другого з 8 Червня цього року.

Підстава: рапорт сотенного ч. 93 і 94.

Оригінал підписав: Командір полку, Полковник Д'яченко.

З оригіналом згідно:

Адютант полку

Хорунжий Мякота (підпис).