Чудове Чудовисько

Альбом

Соня ледве дочекалася кінця уроків. Вона постійно думала про записку. Навіщо? Навіщо давати Томові часник? Що за дурницю придумав Чу?

Та ще більше, ніж дивна записка, дівчинку бентежило те, що Чу тепер подасться з бабаєм у якусь глухомань, або й узагалі буде закинутий у Країну жаховиськ. Він же так і не здобув сім подяк від людей. А як же тепер вона, Соня? Вона не хоче лишатися без такого чудового друга!

«Піду в ліс, — думала дівчинка, — і попрошу, нехай і мене беруть з собою. Самого Чу я нікуди не відпущу. А закидатимуть — нехай і мене закидають, нехай! Все одно без Чу мені світ буде немилий… От тільки мама з татком… що вони скажуть? І кому подарують мого папугу? А, байдуже — піду… напишу їм записку, поясню все-все… батьки в мене класні — зрозуміють!..» На очі дівчинки цілісінький день наверталися сльози. Навіть Сашко П'явочка це помітив.

— Щось трапилось? — запитав він, підсівши до Соні на перерві. — Ти така змучена.

— Е, — наче Чу, відповіла дівчинка й махнула рукою. — Нормально. — Вона не хотіла зараз нічого пояснювати — однаково ніхто тепер не зарадить. Тим паче, Сашкові треба про близький футбольний матч проти однолітків із іншої школи думати. Навіщо йому зайвий клопіт?

Найперше, що Соня зробила, коли прийшла додому, — це знайшла на кухні голівку часнику.

— Чистити його чи не чистити? — міркувала дівчинка. — Та навіщо, все одно Том не їстиме його. І що це Чу надумав таке…

— Батьки дзвонили, — до кухні увійшла бабуся, — у вівторок прилітають.

— Ба, а ти Тома не бачила? — мляво спитала Соня.

— Ти що, не рада? — спитала бабуся, підіймаючи над бровами окуляри й пильно приглядаючись до онуки. — Щось трапилося?

— Ні, — так само мляво відповіла Соня, — і я рада, просто мені зараз Том потрібен.

— Хіба він не побіг уранці з тобою? Я думала, що побіг. Дивно, навіть обідати не просив… Ти в кімнаті в себе дивилася?

— Ще ні.

— То, мабуть, він там, де йому ще бути, — зітхнула бабуся. — Та й сама вже перевдягайся, мий руки. Я борщику насиплю. Соня пішла до кімнати.

— Томе, — покликала вона собаку. У кімнаті було тихо.

— Томе! — вже голосніше погукала дівчинка, роззираючись навсібіч.

Ні під столом, ні біля ліжка в кубелечку, ні на самому ліжку, ані деінде Тома не було. Наче корова язиком злизала. — Ти тут, Томе? — спитала невідомо в кого засмучена Соня і з надією порачкувала під ліжко.

Але й там песика не було. Проте Соня дещо знайшла. На запиленій підлозі лежав її старий альбом для малювання. Дівчинка витягла його з-під ліжка.

Так сумно й кепсько Соні ще не було ніколи в житті. Правду кажуть, що біда не сама ходить, а з дітками. Не встигла Соня оговтатись після того, як Чу її покинув, як тут пропав безвісти Том. Вона глянула на песикове ліжечко, погладила хутро шуби рукою і поклала на стіл вже не потрібні зубчики часнику. На столі рядочком стояли ліплені Чу баранці й так зажурено дивилися на дівчинку, ніби хотіли сказати: «Ну от, самі ми, самісінькі тепер зосталися…» До горла Соні підступив якийсь давкий клубок, а на очах уже вкотре за сьогодні затремтіли сльози. Вони стікали по щічках і крапали на альбом для малювання.

«Тут ми з Чу малювали кумедні картинки…»— втираючи сльози долонею, думала Соня.

Вона почала гортати альбом. Ось — портрети найкращих баранців, а на цьому аркуші Соня намалювала Чу з самоваром за плечима. А це вже її портрет, виконаний Чу. А ось вони удвох, не дуже схожі, зате такі смішні…

— Треба йти в ліс! — вирішила Соня. — Йти і просити бабая, нехай дозволить онукові ще трохи походити до школи. Тут декілька днів лишилося. У четвер — останній день навчання, і табелі з оцінками видаватимуть, у п'ятницю — останній дзвоник… Дівчинка перегорнула сторінку і… побачила малюнок, що зробив був Чу. Якось він розповідав, як дістатись до його куреня в лісі, й зобразив шлях на папері. Малюнок трохи нагадував карту. Ось зламаний дуб на узліссі, ось три стежки (йти треба тією, що ліворуч), ось малинник, ось вирубка, а он вже й сім велетенських сосен, праворуч пішла стежка до Галяви Збіговиськ, а прямо — до Чудовиськового куреня.

— Я так хочу туди потрапити, — тамуючи сльози, промовила Соня й остання прозора сльозинка скотилася по її щоці, на мить увібрала в себе малюнок з альбому, а потім, переповнившись лініями, відірвалася й упала на сторінку. Прямо на стежки і сосни, на корчі та узлісся.

І раптом зображення в альбомі затремтіло, ніби опинилося під товщею води, почало робитися з плаского опуклим, з намальованого — живим. Соня дивилася на звичайну, покреслену фломастерами альбомну сторінку і водночас ніби крізь неї бачила нехитру карту місцини, у якій мешкає Чу, і разом з тим губилася очима у високій траві. Дуби й сосни ніби відштовхували від себе простір, і невеличка сторінка альбому для малювання вже ставала безмежним полотном безмежного світу. Дівчинка чула скрип сосон і лускіт шишок у верховітті, що, розкриваючись, впускають додолу бурі насінинки, а ті на прозорих темнуватих вітрячках летять веселі, бо знають, що з них почнеться нове життя. Вловила Соня пахощі моху й жовтавих дрібних квіточок у траві, побачила, як метушиться дрібне птаство в пухнастих кронах. Вона мовби стояла за крок від дерев.

Дівчинка не знала, що сталося зі звичайним малюнком, але їй так захотілося туди, в ліс. Й вона мимохіть обережно простягла руку і… торкнулася шорсткої соснової кори. Соня відчула на дотик: кора була справжня, суха і дуже тепла — нагріта сонцем.

Дівчинка набрала повні груди повітря, заплющила очі й зробила крок уперед.