Чудове Чудовисько

«Іди, малий…»

Над самісіньким правим вухом неприємно задзижчало. Не розплющуючи очей, Соня ляснула себе по вусі. Віднедавна вона дуже упереджено ставилась до кровопивців усіх гатунків.

Дівчинка відкрила очі й поглянула на долоню: до неї крапелькою крові був приклеєний прибитий комар.

— Сподіваюся, ти і є той триклятущий упир-глипач, — переможно промовила Соня і, задоволена собою, роззирнулася довкола.

Дивовижно, але вона стояла посеред густого лісу, навпроти великого, дещо понурого куреня. По обидва боки дверей, за які тут правило старе вицвіле та вимочене дощами рядно, наче вартові, чатували два чималі пластилінові баранці. Точніше, барани — синій і коричневий. Таки барани, бо були геть не такі дрібні, як оті, що Чу так любив ліпити разом із Сонею в неї вдома. Це ж бо були справжні велетні — заввишки десь по пояс дівчинці. На кожного, мабуть, пішло щонайменше п'ятдесят плиток пластиліну.

Зсередини лісового житла долинув загадковий стогін.

Соня відхилила вхідну ряднину і з цікавістю зазирнула досередини.

У курені було лише одне невеличке віконце — точніше, віконцем слугувала прогалина між гіллям, з якого й був збудований дім Чу. Оскільки та щілина не пропускала достатньо світла в курінь, на масивному столі блимав каганчик. Його світло весело стрибало по встеленій молодим листям папороті долівці, по кострубатих стінах, по великому дубовому ліжку, на якому лежав бабай. Він мав на голові рушник, зав'язаний під підборіддям і голосно стогнав. Над бабаєм схилився Чу. Його лице променіло співчуттям.

— Чу! — тихенько покликала Соня. — Чу! Це я! Чудовисько стрепенувся й підвів голову, дослухаючись.

— Я тут, Чу! — знов озвалася дівчинка.

Як же він зрадів, коли побачив приятельку, що, тримаючись обіруч за вхідну завісу, причаїлася біля дверей! Як звеселів його погляд… і тут-таки затьмарився тривогою.

Чу замахав на Соню обома лапами і притьмом рушив до неї.

— Ховайся, зникни, — шамотів Чу самими лише губами, щоб бува не почув бабай.

Він ухопив дівчинку за руку і вивів надвір.

— Як це ти знайшла? — оторопіло спитав Чу, коли вони вже були надворі.

— Пам'ятаєш карту, що ти намалював у альбомі? — спитала Соня. — Вона якось ожила, Чу. Це були чари? Ти навмисне так підлаштував?

— Оттакої! — Чу був дуже здивований. — Такі карти рідко спрацьовують без чарівних слів, а я ж тобі їх не казав.

— Ні, не казав. Ти взагалі не казав, що ця карта така, ну… така…

— Е, я так собі намалював, думав, може колись скористаюся, як засиджуся в тебе допізна. Е, взагалі я й забув про неї. Але як же вона спрацювала? Ти дуже хотіла потрапити в ліс…

— Дуже-дуже, я аж заплакала.

— Точно! Сльози! Це ж потужні інформаційно-енергетичні згустки. Ти плакала і думала в цей час про…

— Про тебе, Чу. Я мушу тебе забрати звідси.

— Я такий радий… — Чу дещо зніяковів. — Ну… добре, що ти прийшла, але… але погано. Розумієш?

— Я заберу тебе, Чу. Ти мусиш…

— Е! Що ти, — Чу знову замахав на Соню лапами, наче на якусь мару. — Якби ти бачила, що тут було!

— А що? — спитала Соня.

— Бабай тут рвав і метав. Він так розлютився, дізнавшись про те Збіговисько й про Тома… О, ти дала йому часнику?

— Стоп! — дівчинка перебила свого друга. — До чого тут мій Том? Навіщо йому давати часник? Хіба він їстиме? І де він взагалі подівся?

— То ти не дала собаці часнику?

— Та ні! — Соня вже аж сердилася. — По-перше, він кудись пропав, а по-друге, поясни мені нарешті, чому я повинна годувати Тома смердючим часником?

— Е, почну спочатку, — Чу вмостився на пеньку і посадив коло себе Соню. — Коли мій бабай прибув сюди, то в перший же вечір наскочив на глипача. Тут він і зрозумів, що відбувається щось підозріле і до цього причетний я. Наступного дня коли ми пішли до школи, бабай зустрівся з глипачем і змусив його розповісти, чому той ошивається біля нас із тобою. Тоді бабай і дізнався про ту історію з подяками. Він дуже розсердився і вирішив забрати мене з собою, а справу із закиданням зам'яти через друзяк у Раді Збіговиська. Він же колись сам був Верховним, і гадав, що зможе домовитися. Е, це спересердя думав, бо лютий він тоді був… Е, ти ж сама чула.

— Де це я чула? — не зрозуміла Соня.

— Е, коли ти по пенал пішла, у тебе ж у кімнаті вони розмовляли, а ти подумала, що то злодюги.

— Але поясни, чому твій бабай надумав зустрічатися з глипачем у моїй кімнаті? Їм що — мало інших місць?

— Бо Том тоді не пішов з нами, а лишився вдома, пригадуєш? — мовив Чу.

— Наша пісня гарна й нова! — випалила Соня. — Та поясни ж мені врешті-решт, до чого тут Том?

— Хіба ти й досі не допетрала? — Чудовисько безмежно здивувався. — Твій Том і є глипач, Соню!

— Що?!

— Що чула. Том — глипач.

— Мій песик? — Соні ледь мову не відібрало від такої новини. — Мій Том?.. Хочеш сказати, що я стільки часу ночувала в одній кімнаті не з собакою, а…

— З упирем, — кивнув Чу. — Глипачем призначили упиря на ім'я Дуже-Розлючений Акула.

— Як же це? — Соня не знала, що й казати. — То ось чому він так любив кров'янку!

— Ага, — погодився Чу. — А згодом перейшов на свіженькі харчі.

— Це він пив…

— Так. Ось чому йому слід було якнайшвидше дати часнику: упирі терпіти не можуть навіть його духу.

— Виходить, у мене знову немає собаки.

— Не факт, Може, той глипач не перетворювався на Тома, а лише тимчасово вселявся в тіло песика.

— Це означало б, що Том існує насправді, незалежно від упиря? — з надією спитала Соня.

— Може. Втім, ти кажеш, що він зник?

— Я прийшла зі школи, а його ніде нема.

— Отже, глипач після розмови з бабаєм наполохався і втік, — промовив Чу. — Значить, тепер ти почнеш одужувати.

— А що, — спитала Соня, — бабай домовився з тими чудовиськами, з Ради?

— Е, де там! Хіба з ними можна домовитись! Бони ж усі там ненормальні, самі між собою домовитись не можуть, гризуться увесь час… Повернувся, одне слово, бабай ні з чим, відмовили йому. Він пересварився там з ними всіма і ще лютіший став. Але все одно каже, що забере мене до себе й начхати хотів і на Збіговисько, й на Раду. У них же там давні рахунки. Бабай і був Верховним, ще до Спиноока. Але багато хто був не проти зайняти чільне місце. А надто Акула — як нам тепер відомо, мій, точніше, наш глипач. От він і влаштував змову проти бабая — підмовив декого, а ті ще інших — і так пішлопоїхало — нібито бабай вже старий і в нього, взагалі вже дах їде. Словом, буцім вже не може він бути Верховним.

— А як же той Акула доводив свої звинувачення?

— Е, бабай сам трохи винен: дуже вже переборщував з тими своїми гарбузами.

— З якими гарбузами?

— Ну, він кохається в гарбузах: вирощує, виводить усякі чудернацькі сорти — балакучі гарбузи, пірамідальної форми, наприклад, або такі, що прогнозують погоду…

— Як це? — не зовсім вірила Соня.

— Такі гарбузи перед дощем, наприклад, гудинням риють під собою нори й ховаються в них від негоди. Е, бабай сортів із сорок усяких таких дивовижних вивів. Мені найбільше подобаються змієподібні. Вони, коли достигають, наповнюються якимось летючим газом і, наче повітряні кульки, піднімаються над грядкою. Так і висять у повітрі, тримаючись за землю самим корінням. А гудиння довге мають, то й скидаються на повітряних зміїв, що витають аж у небі. А в останні місяці свого верховенства бабай вирішив усе збіговисько до гарбузолюбства привчити, почав вимагати, щоб усі розводили гарбузи, а на початку кожного Збіговиська запровадив ритуальне поїдання гарбузяної каші. Це й стало фатальною помилкою бабая: багато кому каша не смакувала, тож вони залюбки пристали на змову проти нього, аби тільки не давитися вареними гарбузами. От і повстали чудовиська. Бабая відсторонили від верховенства, але на виборах Акула пролетів: програв один переляк Спинооку, теперішньому Верховному Страхополоху.

— Як це програв переляк? — здивувалася Соня.

— Ну, на наших виборах рахують не голоси, а переляки. Кожен кандидат по черзі лякає все Збіговисько. Хто набере більше переляків, той і стає Верховним. От Акулі одного переляку й забракло. А знаєш, чийого? Мого. Я його не злякався. Тому, мабуть, він і викликався бути моїм глипачем, тому й тебе мучив, щоб обов'язково мені помститися.

— Тепер зрозуміло, — сказала Соня, — а що це старий так стогне?

— Е, то ж, як на зло, ще й зуб у нього розболівся. Я вже не знаю, як допомогти, він цілісіньку ніч промучився.

— А давай я його полікую, — раптом рішуче мовила Соня й без роздумів рушила до куреня.

— Стій! — Чу намагався зупинити дівчинку. — Не треба, він же на тебе теж сердитий, бо я з тобою воджуся. Стій, кажу…

Однак Соня вже шмигонула всередину лісового куреня.

— Не йди, — з останніх сил намагався переконати дівчинку Чу, але вона впевнено прямувала до ліжка, на якім вовтузився, крекчучи й стогнучи від болю, бабай.

— Хто це там, малий? — почувши гамір у курені, озвався хворий. — Ой…

— Е, це я тут… — Чу ще сподівався якось зупинити Соню, але дівчинка додала:

— І я. Це ми.

Вона сміливо підійшла до ліжка.

— Здрастуйте. Я прийшла вас полікувати.

— О-ой… Малий, мені що, вже мариться? — простогнав бабай. — У мене лихоманка! Ой-ой-о-ой!.. А це все через нерви, малий. О-ой… Устругнув ти мені штуку на старості літ, спасибі, онучку! О-ой…

— Нічого вам не мариться, — перебила старого дівчинка. — І годі вже ойкати! Як вам не соромно? Таке здоровило, а стогнете, наче дитина. Ану, відкривайте рота!

— Малий, — бабай стурбовано глянув на онука, — вона, оця-го — що, тут справді оце є?

— Е… — Чу якось непевно махнув лапою.

— Давай не екай, — гримнув бабай, — а кажи: вона справжня?

— Справжня, — здався Чу. — Це Соня.

— Ти диви, яка ділова ковбаса! — бабай від подиву навіть забув про свій хворий зуб. — І не боїться!

— Досить розмов, хворий, — суворим голосом звернулася до великого чудовиська Соня, — я справжня, і я не жартую. Відкривайте рота, коли не хочете мучитись далі.

Бабай зиркнув на онука, ніби шукаючи підтримки чи сподіваючись, що той таки скаже: «Тебе лихоманить — це мара, галюцинація». Однак онук винувато колупав кігтем дубове бильце ліжка й ніби не зауважив того погляду. Рота довелося відкрити.

— Все зрозуміло, — луною розійшовся Сонин голос, бо дівчинка майже повністю запхала голову в бабаєву пащу, — у вас флюс. Чу, неси теплу воду й соду. Бабай змирився з роллю пацієнта і десять хвилин полоскав рота теплою водою з содою. Коли процедура скінчилася, «лікарка» сказала:

— А тепер мені потрібен шматок сала. Чу, є в тебе сало?

— Е, є, — сказав Чу й приніс цілий шмат.

— Прикладіть до ясен, де болить, — скомандувала дівчинка.

За двадцять хвилин бабай підвівся з ліжка.

— Оце тобі… не те, щоб того, але ж і не зовсім, щоб абияк… — бурмотів він, мацаючи праву щоку.

— Ну як, краще? — спитала Соня.

— Не болить. Таки не болить. Ну, ти бачиш…

— То й добре, — зраділа дівчинка, — але бережіть зуби. Я й Чу он привчила їх чистити.

— Ну, дякую тобі, — промовив бабай, — бо думав, що помру.

— Пусте, — відповіла Соня. — Ви ж бабай Чу, а Чу — мій друг.

— Гм. Друг, кажеш. Чув я про дружбу, чув. Та казали мені ще змалечку, що не буває її, що то люди вигадали казочки про неї, а дивись… Друг… Виходить, таки не казка це.

— Звичайно, не казка, — сказав Чу, — пішов би ти до школи — побачив би, скільки там дітей, і кожен із кимсь дружить.

— Диво та й годі, — ніяк не міг повірити в почуте й побачене бабай.

— Але ж ви вже бачите це диво, — промовила Соня, — нехай і решта чудовиськ побачить і повірить у нього! Нехай Чу збере сім подяк, і збагнуть тоді, що чудовиська можуть дружити.

— Ай справді! — зненацька вигукнув бабай. — Нехай побачать, сякі-такі! Нехай! Знатимуть, як мене, колишнього Верховного Страхополоха, принижувати й облізлим опудалом називати! Йди, малий! Хай мене діти залоскочуть, іди!

— Ура! — зрадів Чу. — Дякую, бабаю, дякую.

— Та, що там, — бабай зніяковів — видно, йому ніколи ніхто не дякував. — Йди собі. А я додому піду, до баби, розкажу і їй про дружбу. І Акули ж не бійтеся. Я його викрив — тепер не посміє пхатися. А раптом що — він у мене під контролем тепер. — Бабай тріумфально посміхнувся й видобув у себе з вуха… звичайне гарбузове зерня. Принаймні виглядало воно, як звичайне. — Це мій останній винахід — зернина з підслуховувального гарбуза. Пам'ятаєш, малий, летючі змієвидні гарбузи? То я їх схрестив із вухатими, а потім із крикливими і з миттєворослими — і вийшли підслуховувальні. Така сама насінина — у вусі Акули. Коли я завітав до тебе, щоб поговорити з ним, він, у подобі твого пса, спав. Ну, я йому тим часом і запхнув тихенько. Тепер я чую все, що він робить.

— Невже воно працює? — спитав Чу.

— Аякже! Є лише один ґандж: не можна вуха мити, бо ці зернята миттю проростають, якщо на них потрапляє вода.

— Ну, то ми йдемо? — ще наче не зовсім вірячи, що йому дозволено, спитав Чу.

— Бувайте… Чи… зажди, малий. — Бабай трохи повагався, потім переборов щось у собі Й підійшов до онука.

— Наш рід дуже давній, — стримано промовив бабай. — Словом… не підведи, малий…

Бабай опустив долі вологі очі й уперше в житті невміло, але щиро й лагідно обняв Чу.