Чудове Чудовисько

«Не андерталець я…»

Останнім часом Соня була сама не своя, вона уже погано почувалася, особливо вранці, після сну. З кожним днем сили дівчинки танули, наче цукор у чашці чаю, вона схудла, а із щічок кудись подівся звичний рум'янець.

— Що це з тобою, Сонечко? — хвилювалася бабуся. — Ти ж біла мов стіна, а худа яка зробилася! Їж краще. Зараз весна, авітаміноз, мабуть, почався. Що ж мені батьки твої, он приїдуть скоро, скажуть? Чи в тебе що болить, скажи, сонечко моє?

— НІ, ба, не болить, — відповідала дівчинка, але все марніла й марніла.

Сьогодні вже навіть Чу помітив, що з Сонею щось не те.

— Тобі зле, Соню? — запитав він дорогою до школи.

— Дурниця, минеться, — відмахнулася дівчинка, — просто я трохи квола. Бабуся каже — авітаміноз, це коли вітамінів організму бракує.

— О-хо-хо, — зітхнув Чу. — Давай понесу твій рюкзак, бо тобі, бачу, важко.

Чу ніс і свого самовара, й Сониного рюкзака аж до школи.

А в школі сталося ось що.

Маргарита Семенівна зранку затрималася в перукарні й попросила свого чоловіка, учителя Історії Арнольда Сильвестровича, щоб той підмінив її на уроці математики. Історик сказав, що математики він не любить, тому вирішив розповісти третьокласникам про первісних людей: усяких там австралопітеків, пітекантропів і неандертальців. Він захоплено змальовував людських пращурів, які, на думку деяких учених, походять від людиноподібних мавп.

— Перші люди мали довгі верхні кінцівки, — розповідав він. — Такі довгі, як…

— В орангутанга? — кинув з місця П'явочка.

— Ні, — заперечив учитель, — приблизно як… е-е-е… — він на мить закашлявся і продовжив якимсь дивним, грубшим голосом: — як у Пластиліненка.

Увесь клас зиркнув на Чу.

— З голови до п'ят первісна людина була вкрита густою й грубою шерстю, — знову кахикнувши, розповідав історик уже своїм, нормальним голосом.

— Як ведмідь? — запитав ще хтось із хлопців.

— Еге ж, — кивнув Арнольд Сильвестрович і знов-таки дивним голосом докинув: — або як наш Пластиліненко.

Усі вдруге глянули на Чу, а дехто з дівчаток і навіть пирснув у кулачок.

Чу знічено зиркав то на Соню, то на вчителя.

— Так от, — продовжував історик, — наші предки вже не жили на деревах, як мавпи, а мешкали в печерах, бо побудувати собі житло їм ще не вистачало клепки, адже розуму в них було приблизно, як у…

— …Нашого Пластиліненка! — реготнув хтось із задньої парти, й увесь клас підхопив той регіт, навіть Арнольд Сильвестрович гиготав на весь рот дивним зловтішним сміхом.

Не сміялася тільки Соня й, звісна річ, сам Чу.

— Не бачу нічого смішного! — підхопилася з місця Соня. — Раденькі, що дурненькі!

Дівчинка з осудом дивилася на однокласників і на вчителя.

— Чому ж, — розмірковував знову нормальним голосом історик. — Може, й справді Чу — один з наших пращурів, які були початковою ланкою ланцюга еволюції людини, представник виду, що дивом зберігся до наших днів… скажімо, який-небудь неандерталець… це так, припущення, — учитель стомлено потер скроні. — Щось у мене голова розболілася…

— Не андерталець я ніякий, — насупився Чу. — Я ще з прабабая чудовисько.

— А це ще треба довести, — встромила свого довгого носа в розмову нестерпна Тома Козохват. (Підступна! Вже забула, як Чу врятував її від вепра?!) — Може, тебе варто в наукову лабораторію здати — для дослідів!..

Клас знову захлинувся сміхом. Тут Чу вже не витримав. Він схопився з місця і сердито вигукнув:

— Не андерталець я ніякий! Це вас тут усіх треба здати в лобаторію на досліди! Самі ви андертальці!

— Ну, це вже занадто! — скипів учитель історії Арнольд Сильвестрович, який вже тримався за голову обома руками. — Вийди з класу, Пластиліненко.

Чу вхопив портфель, сердито розвернувся й вибіг за двері.

— Дарма ви так, Арнольде Сильвестровичу, — з докором кинула Соня. — Нізащо образили!

Учитель якось причмелено, ніяково зиркнув на Соню, обвів поглядом увесь клас, потім знову глянув на дівчинку і моторошно прохрипів щось зовсім незрозуміле:

— А ти мовчи там, бо всю до крапельки висмокчу.

Дівчинка поспіхом згребла у ранець свої речі й вискочила слідом за найкращим другом.

Соня вийшла зі школи й побачила Чу. Той сидів на ґанку, меланхолійно крутив краник свого самовара і наспівував: — У тобі так багато сторін, яких я не розумію…

— Образився? — дівчинка поклала руку Чу на плече.

— Та… Ну їх, — махнув лапою Чудовисько. — Самі вони…

— Угу, — кивнула Соня, — дивний сьогодні Сильвестрович, він взагалі-то зовсім інший. Може, й у нього авітаміноз. — Хвильку помовчавши, дівчинка невпевнено додала: — Слухай, а що, коли ти й справді неандерталець?

— А я що кажу?! Вже всім півгодини товкмачу, що не андерталець я, і ніколи не був андертальцем! Ясно?

— Зажди, ти мене не правильно зрозумів, — ледь не збилася дівчинка. — Я ж не кажу, що ти андерталець, а кажу, що ти, можливо, неандерталець. Допетрав?

— І я кажу, що я не андерталець зовсім, — почухав потилицю Чу. — Допетрала?

— На жаль, ні, — зітхнула Соня. — Тобто ми обоє нічого не допетрали. Треба спростити розмову. Давай так: може, ти австралопітек, га? Якщо так, то уявляєш, який ти скарб для науки?!

— Сумніваюся.

— А чому?

— Бо знаю одну пісеньку про австралопітека. Ось зараз почуєш її і сама все зрозумієш.

І Чу заспівав.

— І що такого я мала зрозуміти? — знизала плечима Соня.

— Ти коли-небудь бачила, щоб я з дубцем за носорогами бігав? — спитав Чу.

— Та ні, начебто…

— І я не бачив. Отже, я ніякий не австралопітек, а звичайнісіньке, простісіньке чудовисько.

— Мабуть, твоя правда, — розчаровано промовила дівчинка. — Ти справді навіть найменшого інтересу для науки не становиш. Чудовиська ж не наукові створіння, а казкові.

— Це правда, — погодився Чу, підвівши голову і глянувши знизу догори на приятельку.

— Соню! — раптом вигукнув Чудовисько. — А що це в тебе?

— Де?

— Та ось же, на шиї! — Чу підвівся. — Ану, задери голову.

Соня підняла підборіддя, і Чу нахилився до її шиї.

— Грім і блискавка! — з жахом витиснув він. — І як же я раніше не здогадався?..

— Та що там, Чу, кажи вже, — Соня розхвилювалася.

— Тут дві ранки. Він п'є твою кров!

— Хто, Чу? Як це п'є?

— Глипач, хто ж іще! Тепер ясно, що він — упир, от тільки в кого перевтілюється?

— Чу, поясни, що ти таке кажеш? — ледь не заплакала Соня.

— Соню, тепер я знаю, чому ти так змарніла. Глипач — упир, він смокче твою кров, у тебе на шиї — сліди від його іклів.

— Але чому, чому я не бачу його й нічого не відчуваю?! — Тремтячими пальцями Соня торкнулася шиї.

— Бо він присмоктується, коли ти спиш, уночі.

— Точно, точно, — кивнула Соня, — вранці я почуваюся найбільш змученою. А що ж тепер робити? Я боюся.

— Поки що не знаю, але треба терміново його викрити, тоді він піде геть. Бо якщо всю до краплі висмокче…

— Ой, Чу, — раптом вигукнула Соня, — він же мені саме так і сказав!

— Хто сказав? Що сказав?

— Арнольд Сильвестрович сказав, після того, як тебе вигнав. «А ти мовчи, — каже, — бо всю до краплі висмокчу».

— То це ж він, Соню! Гайда в клас!

— Хто він?

— Глипач вселився в історика! Швидше, треба його вивести на чисту воду — і ми переможемо!

Чу та Соня ввірвалися до класу.

— Ми знаємо, хто ти насправді! — крикнув з порога Чу.

— Ви — глипач, Арнольде Сильвестровичу! — випалила за ним Соня. — Руки вгору!

Але вчитель історії досить мляво відреагував на звинувачення: він важко підвів голову, яку підтримував обома руками, наче боявся, що вона впаде й покотиться між рядами парт, і затуманеним, стомленим поглядом подивився на клас.

— Не верзіть дурниць, я вас благаю, — простогнав учитель, — страшенно болить голова.

— Не встигли, — з прикрістю промовив Чу, — Його вже немає в цьому тілі. Можемо йти на перерву.