Диво-капелюх

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

Серед ночі Хропка прокинулася з переляку. Щось рухалося біля її обличчя. Вона боялась глянути на нього і тільки принюхувалась. Тхнуло смаленим. Хропка натягла укривало на голову і стиха покликала:

— Мумі-тролю! Мумі-тролю!

Мумі-троль відразу прокинувся й запитав:

— Що?

— Сюди залізло щось страшне, — сказала Хропка з-під укривала. — Я відчуваю, що тут є щось страшне!

Мумі-троль глянув у темряву. Щось справді є! Якісь світлячки… Поміж сплячими ворушилися якісь істоти, що ледь світилися. Мумі-троль поторсав Мумрика-Нюхайлика:

— Бачиш? — прошепотів він. — Привиди!

— Ні, це Гатіфнати, — відповів Мумрик-Нюхайлик. — Буря наелектризувала їх, тому вони й світяться. Сиди тихо, а то дістанеш електричний удар.

Гатіфнати начебто чогось шукали. Вони перенюхали все в кошиках, і смаленим стало чути ще дужче. Раптом вони всі зібралися в кутку, де спав Гемуль.

— Може, вони хочуть його з’їсти? — схвильовано запитав Мумі-троль.

— Вони просто шукають барометра, — здогадався Мумрик-Нюхайлик. — Я ж казав йому, щоб він не брав барометра. Тепер вони знайшли його!

Гатіфнати всі гуртом учепилися в барометр. Щоб зручніше було тягти його, вони повилазили на Гемуля. Дух смаленого ставав дедалі чутніший.

Прокинувся Пхик і почав скиглити.

Раптом пролунав крик. Один Гатіфнат наступив Гемулеві на ніс.

Вмент усі прокинулись і посхоплювалися на ноги. Зчинився неймовірний переполох. Злякані запитання сипалися впереміш із зойками, коли хтось наступав на Гатіфната або діставав електричний удар. Гемуль бігав по курені й кричав з переляку. Врешті він заплутався у вітрило, і вся споруда завалилася. Це вже було зовсім погано.

Пхик потім запевняв, що вони з годину вибиралися з вітрила. А може, він трішки й перебільшував.

Та коли врешті всі виплуталися, Гатіфнати зникли в лісі разом з барометром. І нікому не хотілось гнатися за ними.

Гемуль, охкаючи, застромив носа в мокрий пісок.

— Це вже занадто! — сказав він. — Чому б не дати бідному ботанікові жити мирно й спокійно!

— Життя не буває спокійне, — захоплено озвався Мумрик-Нюхайлик.

— Дощ перестав, — сказав Мумі-тато. — Гляньте, діти, небо вже ясне. Скоро почне світати.

Мумі-мама стояла, тримаючи в лапах торбинку, і тремтіла з холоду. Вона дивилася на бурхливе нічне море.

— Може, зробимо новий курінь і спробуємо заснути? — запитала вона.

— Не варто, — заперечив Мумі-троль. — Загорнімося в укривала й почекаймо, поки зійде сонце.

Вони посідали рядком на березі, одне коло одного. Пхик запхався всередину: йому здавалося, що так найбезпечніше.

— Ви не можете собі уявити, як страшно, коли в темряві щось рухається коло твого обличчя, — мовила Хропка. — Це ще гірше за бурю!

Всі дивилися, як тане над морем ясна ніч. Вітер потроху стихав, але хвилі й далі з гуркотом котилися на пісок. Небо на сході почало блякнути. Було досить холодно. І ось, коли надійшов світанок, вони побачили, як Гатіфнати покидали острів. Човен за човном, наче тіні, випливали вони з-за відроги й простували у відкрите море.

— Ну, й добре, — сказав Гемуль. — Сподіваюсь, що я більше довіку їх не побачу.

— Вони знайдуть собі інший острів, — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Безлюдний, куди ніхто не навідується.

Він тужним поглядом проводжав легкі човники маленьких, невтомних мандрівників по світі.

Хропка спала, поклавши голову на коліна Мумі-тролеві. З-за обрію блиснуло перше проміння, кілька хмаринок, що їх забула на небі буря, геть порожевіли, і нарешті з моря показало свою осяйну голову сонце.

Мумі-троль нахилився, щоб збудити Хропку, й побачив щось жахливе. Її гарненька гривка над чолом була обсмалена! Мабуть, це сталося тоді, як об неї торкнувся Гатіфнат. Що він скаже їй, як заспокоїть і потішить її! Лихо та й годі!

Хропка розплющила очі й усміхнулася.

— Знаєш що? — квапливо сказав Мумі-троль. — Просто смішно, але мені вже віддавна дужче подобаються дівчата без гривки, аніж з гривкою.

— Справді? — вражено сказала Хропка. — Чому?

— Бо дівчата з гривкою завжди якісь розпатлані! — відповів Мумі-троль.

Хропка підняла вгору лапку, щоб причесатися, та — лишенько! — в лапі лишився обсмалений жмут шерсті. Вона злякано витріщилася на нього.

— Ти полисіла, — сказав Пхик.

— Так тобі справді личить! — потішав її Мумі-троль. — Ну не плач, чого ти!

Але Хропка впала на пісок і гірко заридала. Вона ж бо втратила свою найкращу оздобу!

Всі обступили Хропку й намагалися якось розважити її.

Та дарма!

— Бачиш, я й народився лисий, а не журюся, — мовив Гемуль.

— Ми натиратимемо тебе олійкою, і гривка знову виросте, — сказав Мумі-тато.

— Та ще й кучерява! — додала Мумі-мама.

— Це правда? — запитала Хропка.

— Авжеж, — запевнила мама. — А яка ти будеш гарна з кучерями!

Хропка перестала плакати й підвелася.

— Гляньте, яке сонце! — сказав Мумрик-Нюхайлик.

Скупане, гарне, воно здіймалося над морем, і весь острів, обмитий дощем, аж сяяв.

— Я зараз заграю вранішню пісню, — сказав Мумрик-Нюхайлик, витягаючи гармонію.

І всі голосно заспівали:

— Ану купатися! — гукнув Мумі-троль.

І всі, крім Гемуля й батьків Мумі-троля, яким вода здавалася ще надто холодною, надягли купальники й кинулись у прибій.

На пісок котилися хвилі, зелені, як скло, і білі, як вата.

О, як гарно, прокинувшись зі сну, погойдатись на зелених, як скло, хвилях, коли сонце здіймається зі сходу!

Ніч забулася, на них чекав довгий червневий день. Вони весело кидались просто у хвилі і їхали верхи на них до берега, де Пхик хлюпався на мілині. Мумрик-Нюхайлик плив на спині в море й дивився в блакитне прозоре небо.

Тим часом Мумі-мама зварила між каменями каву й пошукала слоїка з маслом, якого вона вчора сховала від сонця в мокрий пісок. Та марно, його забрала вода.

— Що я дам їм до хліба? — бідкалася мама.

— Поглянемо, чи море натомість не викинуло нам чогось іншого, — сказав Мумі-тато. — Після сніданку ми всі пройдемося берегом і подивимось, що там є.

Так вони й зробили.

З того боку, де простягалось відкрите море, острівні гори випинали свої блискучі хребти просто з води. Між ними несподівано можна було знайти латки піску, всіяні черепашками, цілі майданчики, рівні, хоч танцюй на них, або ж чорні таємничі скелі, в які вдаряється прибій, мов у залізні двері. Часом між скелями зяє невеличка печера, часом вони утворюють круглий казан, де вирує, кипить вода.

Кожен на власний розсуд подався шукати на березі здобичі, яку викинуло море. Це було найцікавіше, бо після бурі там траплялися дивовижні речі, і не раз їх було важко й небезпечно відбирати в моря.

Мумі-мама спустилася на піщану місцину, сховану між могутнім каміняччям. На піску росли купки синіх морських гвоздиків і дикого вівса, що шелестів, коли в ту вузьку лійку вривався вітер. Мумі-мама вирішила трішки відпочити і лягла з завітряного боку. Тут вона бачила тільки блакитне небо й гвоздики, що хиталися в неї над головою.

«Трохи полежу й піду далі», — подумала вона, та скоро вже міцно спала на теплому піску.

А Хропик вибрався на найвищу гору і оглянувся довкола. Острів було видно з краю до краю, і він здавався Хропикові букетом, що плаває в неспокійному морі. Он далеко чорніє Пхик, мов маленька цятка, — шукає викинених з води речей; он майнув капелюх Мумрика-Нюхайлика, а он Гемуль викопує з землі рідкісну орхідею… А це що? О, сюди напевне влучила блискавка! Величезна скеля, більша ніж десять будиночків Мумі, лопнула від блискавки, наче яблуко, і обидві половини утворили прямовисну розколину. Хропик, тремтячи з хвилювання, підповз до краю і зазирнув у темну розколину. Он кудою пройшла блискавка! Чорною, мов вуглина, смугою лишився її слід на відколеному камені. Але поряд бігла ще одна смуга, ясна й блискуча. То було золото! Не інакше як золото!

Хропик колупнув смугу ножиком, і на лапу йому впало невеличке зернятко. Він колупав шматок по шматкові, аж упрівши з натуги, вибирав усе більші й більші зернята. За хвилину Хропик забув про все на світі, крім блискучого золота, яке оголила блискавка. Він уже був не береговий розбійник, а золотошукач.

Тим часом Пхик натрапив на зовсім просту річ, але вона його не менше втішила, ніж Хропика золото. Він знайшов корковий пояс, трохи потемнілий від морської води, але якраз на нього. «Тепер я піду на глибину, — радісно думав Пхик. — І вже напевне вивчуся плавати, як усі. О, як здивується Мумі-троль!»

Трохи далі між шматками кори, поплавцями від мереж і водоростями він знайшов ликову мату, майже цілого коряка і старого черевика без каблука. Дивовижні скарби, а надто як грабуєш їх у моря!

Аж ось Пхик угледів Мумі-троля: той насилу тяг якусь здобич із води. Мабуть, щось велике.

«Шкода, що не я перший його побачив, — подумав Пхик. — Що то може бути?»

Мумі-троль тим часом витяг свою знахідку на берег і покотив перед собою по піску. Пхик аж шию витяг і врешті роздивився, що то було: буй! Великий сосновий буй!

— Го-го! — вигукнув Мумі-троль. — Що ти тепер скажеш?

— Непогана річ, — критично зауважив Пхик, схиливши набік голову. — А як тобі це подобається?

Він поставив на пісок рядком свої знахідки.

— Пояс добрий, — сказав Мумі-троль. — А навіщо може знадобитися вищерблений коряк?

— Знадобиться, якщо швидко черпати, — мовив Пхик. — Слухай-но! Хочеш мінятися? Даю мату, коряк і черевик за твій старий буй.

— Нізащо в світі, — сказав Мумі-троль. — Але можу взяти твій корковий пояс за таємничий талісман, що приплив сюди з далекого краю.

Він витяг дивовижну скляну кулю і труснув нею. В кулі знялося безліч сніжинок. Вони політали й знову осіли на маленьку хатку з віконцем, зробленим із срібного паперу.

— О! — тільки й мовив Пхик.

У його серці точилася запекла боротьба: надто він любив мати всякі речі.

— Дивися! — сказав Мумі-троль і знову ворухнув кулею.

— Я не знаю, — розпачливо сказав Пхик. — Не знаю, що мені більше подобається, чи пояс, чи зимовий талісман! У мене серце розривається!

— Це напевне єдиний сніговий талісман на цілому світі, — сказав Мумі-троль.

— Але я не можу відмовитися від плавального пояса, — заскиглив Пхик. — Любий Мумі-тролю, поділімо твій гарний снігопад!

— Гм, — завагався Мумі-троль.

— Я тільки часом його потримаю, — просив Пхик. — Наприклад, у неділю!

Мумі-троль трохи подумав, а тоді сказав:

— Гаразд. Я тобі віддаватиму його на неділю й на середу.

А далеко берегом ішов Мумрик-Нюхайлик. Він ступав так близько від шипучих хвиль, як тільки можна було, а коли вони чіплялися за його черевики, відстрибував і сміявся. Це їх страшенно сердило!

Поблизу відроги він побачив тата Мумі-троля, що витягав з води балки й дошки.

— Гарні, правда? — засапано сказав той. — Я збудую з них пристань для човна.

— Помогти вам нести? — запитав Мумрик-Нюхайлик.

— Ні, що ти! — злякався Мумі-тато. — Я сам упораюся. Пошукай собі щось інше.

Там було що витягати з води, але все не те, що б зацікавило Мумрика-Нюхайлика. Барильця, зламаний стілець, кошик без дна, прасувальна дошка. Важкі, обтяжливі речі.

Мумрик-Нюхайлик засунув лапи в кишені й засвистів. Він тікав від хвиль, доганяв їх, дражнився з ними. А як вони хотіли спіймати його — не давався. І так уздовж цілого берега, довгого, безлюдного.

А на відрозі Хропка дряпалася по скелях. Вона прикрила обсмалену гривку вінком із морських лілей і шукала чогось такого, що всіх би вразило і викликало заздрощі. А як усі добре надивуються, тоді вона віддасть його Мумі-тролеві (звісно, якщо то тільки не буде якась прикраса). Їй важко було дряпатись по камінні, і вінок воднó зсувався з голови. Але добре, що хоч хвилі трохи вляглися. Море з сердитого, зеленого й шипучого стало спокійне, блакитне, і білі гребінці на хвилях були швидше прикрасою, аніж погрозою. Хропка спустилася на вузеньку смугу жорстви біля самої води. Але там не було нічого, крім водоростей, очерету й кількох поламаних дощок. Розчарована, вона почвалала далі.

«Прикро, що інші так багато всього роблять, а я ні, — журилася Хропка. — Стрибають на крижини, загачують струмки й знаходять мурашиних левів. Я б хотіла зробити щось нечуване, сама, своїми силами, щоб Мумі-троль мене поважав».

Зітхаючи, вона обвела поглядом пустельний берег. І раптом спинилася. Серце в неї загупало в грудях. Далі до відроги… О ні, навіть глянути лячно! Там щось лежало й билося об берег, і голова його була схована під водою. І воно було страшенно велике, вдесятеро більше за сердешну Хропку.

«Я зараз таки побіжу й покличу всіх наших!» — подумала Хропка. Але не побігла.

«Нема чого боятися, — заспокоювала вона себе. — Треба подивитися, що то».

І, тремтячи, вона підступила до страховиська. То була велика жінка…

Велика жінка без ніг… Який жах! Хропка ступила ще кілька непевних кроків і вражено спинилася. Жінка була витесана з дерева! А яка навдивовижу гарна! З чистої води ясніло її спокійне, усміхнене обличчя з рожевими щоками й червоними губами. Круглі блакитні очі були розплющені. Коси також було видно: вони спадали довгими мальованими кучерями на плечі.

— Це королева, — врочисто сказала Хропка.

Руки в жінки були схрещені на грудях, оздоблених золотими квітками й ланцюжками, а з тонкого стану рівними червоними згортками спадала сукня. І все було з пофарбованого дерева. Одне дивно: жінка не мала спини.

«Це занадто гарний подарунок для Мумі-троля, — міркувала Хропка. — Та однаково хай буде йому».

Надвечір горда Хропка запливла до затоки, сидячи на животі дерев’яної королеви.

— Ти знайшла човен? — запитав Хропик.

— І сама доправила його сюди? — здивувався Мумі-троль.

— Це прикраса з прови корабля, — пояснив Мумі-тато, що замолоду бував на морі. — Моряки люблять прикрашати свої кораблі дерев’яними королевами.

— Навіщо? — запитав Пхик.

— Щоб було гарно, — відповів тато.

— Але чому ж у неї немає спини? — здивувався Гемуль.

— Щоб вона щільно прилягала до стовпа, чому ж іще, — сказав Хропик. — Навіть дитина здогадалася б.

— Вона надто велика, щоб почепити її на «Шукача пригод», — сказав Мумрик-Нюхайлик. — А дуже шкода.

— О, яка вродлива дама, — зітхнула мама Мумі-троля. — Подумати тільки: така гарна і не має з того ніякої радості.

— А що ти зробиш з нею? — запитав Пхик.

Хропка опустила очі, всміхнулась і сказала:

— Думаю віддати її Мумі-тролеві.

Мумі-троль не міг і слова вимовити. Червоний, мов рак, він ступив уперед і вклонився. Хропка розгублено присіла — достоту, як кавалер і дама на бенкеті.

— Сестро, — вигукнув Хропик, — ти ще не бачила, що я знайшов!

Він гордо показав на купку блискучого золота, що лежало в піску.

Хропка глянула на нього.

— Щире золото! — стиха мовила вона.

— І там його ще й лишилося повно! — похвалився Хропик. — Ціла золота гора!

— А я зібрав те, що прибилося само собою, — сказав Пхик. — І це будуть мої власні речі!

О, як усі захоплювалися своїми знахідками. Родина Мумі раптом забагатіла. Але найкоштовнішою здобиччю все-таки були дерев’яна королева і чудесний снігопад усередині скляної кулі.

Коли вітрильник після бурі нарешті відплив від безлюдного острова, він набагато поважчав. Ззаду пливла ціла флотилія балок і дощок, а вантаж на човні складався з золота, зимового талісмана, великого соснового буя, черевика, вищербленого коряка, коркового пояса й ликової мати. На прові лежала дерев’яна жінка й дивилась понад море. Коло неї сидів Мумі-троль, поклавши лану на її гарні сині коси. Який він був щасливий!

Хропка часом позирала в його бік.

«Ох, аби я була така гарна, як та дерев’яна королева! — думала вона. — А в мене тепер ще й гривки немає…» Вона вже не раділа, як перше. Ні, була майже зажурена.

— Тобі подобається королева? — запитала вона.

— Дуже подобається, — відповів Мумі-троль, не глянувши на неї.

— Ти ж казав, що не любиш дівчат з косами, — мовила Хропка. — А втім, у неї коси намальовані!

— Але як гарно намальовані! — сказав Мумі-троль.

Хропка зажурилася. Вона дивилась на море і помалу почала сіріти. До горла їй підступали сльози.

— Мені здається, що ця дерев’яна королева дурна! — сердито сказала вона.

Мумі-троль глянув на Хропку.

— Ти чого посіріла? — здивувався він.

— Так собі! — відповіла Хропка.

Тоді Мумі-троль зліз з прови й сів біля неї.

— Знаєш що? — сказав він по хвилі. — Мені також здається, що дерев’яна королева зовсім дурна!

— А що я казала! — зраділа Хропка й знову порожевіла.

Сонце поволі хилилося до вечора, і довгі блискучі брижі набули золотого відтінку. Все стало золоте — вітрило, човен і ті, що в ньому сиділи.

— Пам’ятаєш золотого метелика? — запитав Мумі-троль.

Хропка кивнула головою, втомлена й щаслива.

Вдалині в промінні вечірнього сонця мерехтів і мінився безлюдний острів.

— Я оце собі думаю: що ми зробимо з Хропиковим золотом? — сказав Мумрик-Нюхайлик.

— Обкладемо ним грядки, щоб гарно було, — відповіла Мумі-мама. — Звичайно, тільки більшими шматками, бо малі, здається, ні на що не придатні.

Всі замовкли й дивилися, як сонце пірнуло в море і барви поблякли, змінившись на сині й фіалкові. А «Шукач пригод», повільно погойдуючись, плив додому.