Диво-капелюх

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,

Наприкінці липня в долині Мумі запанувала страшна спека. Жодна пташка не зважувалась випурхнути з гілля. Дерева були втомлені й закурені, струмок висох і тік через прив’ялі луки рудий, міленький. Вода в диво-капелюсі (його помилували й поставили на столику під дзеркалом) не встигала ставати соком, бо її випивали.

День у день сонце світило, припікало в долину, мов багаття, сховане за пагорбами. Всі плазуни поховалися в свої прохолодні нори, а пташки замовкли. Друзі Мумі-троля від спеки стали роздратовані й сварилися між собою.

— Мамо, — попросив Мумі-троль, — придумайте нам якусь роботу! Бо ми тільки сваримося. Та ще й ця спека!

— Так, синку, — сказала Мумі-мама. — Я вже помітила. І хотіла б вас хоч на трохи спекатися. Чи не могли б ви на кілька днів перебратися в печеру? Там прохолодніше, ви б собі хлюпалися в морі і бавилися цілий день, як хотіли.

— І спали б там? — спитав Мумі-троль.

— Авжеж! — відповіла мама. — І не приходьте, поки знову не повеселішаєте.

Страх як цікаво було поселитися в печері по-справжньому! Посередині вони поставили гасову лампу. Кожен викопав собі в піску ямку, якраз на своє тіло, й постелив постіль. Харчі поділено на шість однакових пайок. У них був пудинг з родзинками, гарбузова каша, банани, м’ятні коржики, кукурудзяні качани та ще пиріжки на сніданок.

Надвечір знявся легенький вітер і подув над порожнім морським берегом. Червоне призахідне сонце сповнювало печеру теплими барвами. Мумрик-Нюхайлик грав своїх вечірніх пісень. Хропка поклала кучеряву голову Мумі-тролеві на коліна.

Всі були в найкращому гуморі після пудинга з родзинками. Вони дивилися, як на море налягає присмерк, і всім було трошки лячно.

— Це я знайшов колись печеру, — нагадав Пхик.

І ніхто йому не сказав, що вже чув про це сотні разів.

— Ви не боїтесь почути щось страшне? — запитав Мумрик-Нюхайлик і засвітив лампу.

— Яке страшне? — поцікавився Гемуль.

— Десь таке, як звідси до дверей, або трохи довше, коли це тобі щось пояснює, — відповів Мумрик-Нюхайлик.

— Ні, не пояснює, навпаки, — сказав Гемуль. — Оповідай, а я скажу тобі, як почну боятися.

— Гаразд, — відповів Мумрик-Нюхайлик. — Зараз ви почуєте історію, яку мені оповідала стара Гафса, коли я був малий.

На краю світу стоїть височенна гора, чорна, мов сажа, і гладенька, мов шовк. Узбіччя її спадають стрімко в безодню, а навколо шпилів пливуть хмари. А вгорі, на самій вершині, стоїть Чарівникова хатка. Ось яка. — І Мумрик-Нюхайлик намалював на піску хатку.

— Як, без вікон? — запитав Пхик.

— Еге ж, — відповів Мумрик-Нюхайлик. — І без дверей також, бо Чарівник залітає до своєї хатки згори на чорній пантері. А ночами він їздить по світу і збирає у свій плащ рубіни.

— Що ти кажеш? — вигукнув Пхик, нашорошивши вуха. — Рубіни? Як же він їх дістає?

— Чарівник може обертатися на кого завгодно, — пояснив Мумрик-Нюхайлик. — Може залізти в землю, навіть спуститися на морське дно, де лежать сховані скарби.

— А що він робить з такою силою самоцвітів? — заздрісно запитав Пхик.

— Нічого. Тільки збирає їх. Десь так, як Гемуль рослини.

— Ти щось казав? — спитав Гемуль, прокинувшись у своїй піщаній ямці.

— Я розповідаю, що Чарівник має повну хату рубінів, — пояснив Мумрик-Нюхайлик. — Вони в нього лежать купами на підлозі і повтикувані в стіни, мов очі диких звірів. У Чарівниковій хаті немає даху, і хмари, що пливуть над нею, стають червоні, наче кров, від блиску рубінів. Очі в Чарівника також червоні і блищать у темряві.

— Я скоро почну боятися, — сказав Гемуль. — Будь ласка, розповідай обережно!

— Який той Чарівник щасливий! — зітхнув Пхик.

— І він не заспокоїться, — повів далі Мумрик-Нюхайлик, — аж поки не знайде Королівського Рубіна. Той рубін майже такий завбільшки, як голова його пантери, і коли дивитися на нього, то здається, що дивишся на палахкотливе полум’я. Чарівник шукає Королівського Рубіна на всіх планетах, навіть на Нептуні, але ніде не знаходить. Тепер він вирушив на Місяць обстежити кратери, але навряд чи йому й там пощастить. Бо в душі Чарівник вірить, що Королівський Рубін схований на Сонці. А туди він не може полетіти. Кілька разів уже пробував, та надто пече. Все це мені розповіла Гафса.

— Гарна казка, — сказав Хропик. — Дай мені ще одного коржика.

Мумрик-Нюхайлик хвилину помовчав, а тоді сказав:

— Це не казка, а все правда.

— А звідки відомо, що той Чарівник існує? — недовірливо запитав Хропик.

— Я його бачив, — сказав Мумрик-Нюхайлик і запалив люльку. — Бачив Чарівника і його пантеру на острові Гатіфнатів. Він летів понад хмарами під час бурі.

— І нічого нам не сказав! — обурився Мумі-троль.

Мумрик-Нюхайлик здвигнув плечима.

— Я люблю мати таємниці, — сказав він. — До речі, Гафса розповідала, що Чарівник носить високого чорного капелюха.

— Невже ти гадаєш… — вражено спитав Мумі-троль і не докінчив.

— Це напевне він! — вигукнула Хропка.

— Атож, — додав Хропик.

— Що таке? — спитав Гемуль. — Про що ви?

— Про капелюх, а про що ж? — сказав Пхик. — Про високий чорний капелюх, якого я знайшов весною! Диво-капелюх! Його, мабуть, здуло вітром, коли Чарівник летів на Місяць!

Мумрик-Нюхайлик кивнув головою.

— А що як Чарівник вернеться по капелюха? — стривожено сказала Хропка. — Я нізащо не зважусь глянути в його червоні очі!

— Він ще на Місяці, — сказав Мумі-троль. — А туди далеко?

— Далеко, — відповів Мумрик-Нюхайлик. — Та й скільки ще треба часу, щоб обстежити всі кратери!

Запала тривожна тиша. Всі думали про чорного капелюха, що стояв на їхньому столику під дзеркалом.

— Вкрути трохи лампу, — попросив Пхик.

— Ви нічого не чуєте? — прошепотіла Хропка. — Надворі…

Всі повернули голови до чорного отвору печери й прислухалися. Ледь чутний шурхіт — може, то скрадлива хода пантери?

— То дощ, — сказав Мумі-троль. — Почався дощ. Тепер лягаймо спати.

І вони позалазили кожен у свою ямку й позагорталися в укривала. Мумі-троль погасив лампу й заснув під шепіт дощу.

Гемуль прокинувся, бо його ямка була повна води. Надворі хлюпотів теплий літній дощ, по стінах печери збігали струмки й водоспадики, і вся вода, що зібралася назовні і всередині, потекла саме в Гемулеву ямку.

— Ой лишенько! — забідкався Гемуль.

Потім викрутив свій одяг і вийшов поглянути на погоду.

Скрізь було однаково — сіро, мокро й непривітно. Гемуль подумав, чи не скупатися йому, але лізти у воду не хотілося.

«Ніколи немає ладу на світі, — подумав він. — Учора було занадто гаряче, а тепер занадто мокро. Піду знову ляжу».

Хропикове ліжко було наче найсухіше.

— Посунься, — сказав Гемуль. — У моє ліжко натекло води.

— Тим гірше для тебе, — сказав Хропик і повернувся на другий бік.

— Я вирішив лягти з тобою, — пояснив Гемуль. — Тому не хропи.

Але Хропик ще трохи побурчав і знов заснув. І тоді Гемулеве серце сповнилося бажанням помсти. Він продовбав у піску канавку від свого ліжка до Хропикового.

— Це не по-гемулячому! — обурився Хропик, підводячись у мокрому укривалі. — Я б ніколи не повірив, що ти можеш придумати таку витівку!

— Вона сама придумалась! — радісно сказав Гемуль. — А що ми будемо сьогодні робити?

Хропик висунув надвір носа й поглянув на небо та на море. Тоді діловито сказав:

— Ловитимем рибу. Буди всіх, а я йду готувати човна.

І Хропик почалапав мокрим піском на пристань, яку збудував тато Мумі-троля. Хвилину він дивився на море. Воно було тихе-тихісіньке, нечутно падав дощ, і кожна крапля утворювала на блискучій водяній поверхні маленькі кола. Хропик кивнув сам собі і вибрав з повітки найдовший перемет. Потім прилаштував рибник під помостом пристані й заходився чіпляти на гачки принаду, насвистуючи мисливську пісню Мумрика-Нюхайлика.

Усе вже було готове, коли його друзі повиходили з печери.

— О, нарешті ви з’явилися! — сказав Хропик. — Гемулю, принеси щоглу й заклади кочети.

— Хіба неодмінно треба ловити рибу? — запитала його сестра. — Як ловиш рибу, то нічого не стається. Та й жалко маленьких щучок.

— Сьогодні неодмінно щось станеться, — відповів Хропик. — Сідай на прову, не так заважатимеш.

— Дай я тобі поможу, — сказав Пхик і схопився за скриньку з переметом.

Він шарпонув її, човен похитнувся, і перемет наполовину розсипався по човні, заплутавшись у кочетах і в якорі.

— Гарна робота, — сказав Хропик. — Дуже гарна. Матроси, зберігайте спокій у човнах і так далі. А найперше поважайте працю інших. Еге ж.

— Ти навіть не лаєш його? — здивувався Гемуль.

— Лаю? Я? — Хропик понуро засміявся. — Хіба капітан має щось казати? Ніколи. Нехай перемет лежить так, як є, щось та зловиться.

І Хропик заліз під кормову дошку й натяг на голову брезент.

— Ото лиха година! — сказав Мумі-троль. — Бери весла, Мумрику, зараз ми щось зробимо. Ти осел, Пхику.

— Авжеж, — вдячно погодився Пхик. — З якого кінця почнемо?

— З середини, — сказав Мумі-троль. — Але не вплутай туди ще й хвоста.

Мумрик-Нюхайлик поволі вивів «Шукача пригод» у море.

Поки вони ловили рибу, Мумі-мама вешталась по хаті й почувала себе пречудово. В садку лагідно шепотів дощ. Скрізь було тихо й спокійно.

— Як усе гарно ростиме, — сказала Мумі-мама сама до себе. — О, як добре, що діти в печері!

Вона вирішила трохи прибрати й почала визбирувати порозкидані шкарпетки, шкірки з яблук, якісь камінці, шматки кори та всякий інший непотріб. У музичній скриньці Мумі-мама знайшла кілька папоротей, що їх Гемуль забув засушити. Вона зв’язала їх докупи, дослухаючись до шепоту дощу.

— Як усе гарно ростиме! — знову сказала вона і неуважно впустила папороті з лап.

Пучечок упав просто в диво-капелюх, проте Мумі-мама не помітила цього. Вона подалася до своєї кімнати трохи відпочити, бо нічого так не любила, як спати під шелест дощу.

А в морі Хропиків перемет ловив рибу. Він лежав уже дві години, і Хропка гинула з нудьги.

— Постривай, ще буде цікаво, — втішав її Мумі-троль. — Бо ж на кожен гачок щось зловиться.

Хропка стиха зітхнула.

— Та вже добре хоч те, що опускаєш гачок і на ньому півсебелика, а витягаєш цілого окуня, — сказала вона. — І знаєш, що то цілий окунь.

— Або зовсім нічого! — сказав Мумрик-Нюхайлик.

— Або ж бичок, — додав Гемуль.

— Жінки в риболовлі нічого не тямлять, — зробив висновок Хропик. — Можна тягти. І щоб мені ніхто не кричав. Спокійно! Тягніть поволі!

З води з’явився перший гачок.

Він був порожній.

Другий також порожній.

— Це свідчить, що риба потягла в глибину, — пояснив Хропик. — І що вона величезна. Ану сидіть тихо!

Він витяг четвертий порожній гачок і сказав:

— Якась хитра бестія. Поз’їдала нашу принаду. Ото, мабуть, велика, аж страшно!

Всі поперехилялися через облавок і вдивлялись у чорну глибину, де звивався перемет.

— Як ти думаєш, що то за рибина? — запитав Пхик.

— Щонайменше Мамелюк, — сказав Хропик. — Гляньте, ще десять порожніх гачків.

— Ха-ха-ха! — засміялася Хропка.

— Не регочи, — сердито гримнув брат, і далі витягаючи гачки. — Цитьте, а то злякаєте рибину!

Вони вкладали перемет у скриньку. Клапті морської трави, водорості. І жодної рибини. Хоч би тобі однісінька!

Раптом Хропик закричав:

— Дивіться! Він тягне! Присягаюся, що він тягне!

— Хто, Мамелюк? — запитав Пхик.

— Тепер не розгубіться, — звелів Хропик з войовничим спокоєм. — І ні пари з уст! Ось він пливе!

Натягнений перемет послабився, але далеко внизу, в темно-зеленій глибині, полискувало щось біле. Чи то не білий Мамелюків живіт? З таємничого морського дна, наче гірський кряж, щось здіймалося вгору… Щось велике, загрозливе, нерухоме. Зелене, вкрите мохом, наче стовбур велетенського дерева, воно ковзнуло під човном.

— Сачок! — крикнув Хропик. — Де сачок?

Тієї миті повітря сповнилось гуркотом і білою піною. Могутня хвиля підняла «Шукача пригод» на гребінь і розкидала перемет. Тоді раптом знову стало тихо.

Тільки порваний перемет сумно подзенькував об човен і вир води позначав дорогу чудовиська.

— Ти й досі вважаєш, що то був окунь? — запитав Хропик сестру дивним тоном. — Такої рибини я більше ніколи не впіймаю. І ніколи не буду вже по-справжньому веселий.

— Ось тут він порвався, — сказав Гемуль, піднімаючи перемет. — І хай-но хто мені скаже, що волосінь була затонка.

— Ідіть купатися, — мовив Хропик і затулив очі лапою.

Гемуль хотів щось сказати, та Мумрик-Нюхайлик штовхнув його по лапі. В човні запала тиша. Нарешті Хропка обережно озвалася:

— А може, ще раз спробувати? Фалінь напевне не порветься.

Хропик зневажливо пирхнув. Але за хвилину промурмотів:

— А гачок де візьмемо?

— Причепимо твого складаного ножика, — сказала Хропка. — Коли відчинити обидва вістря, і коркотяг, і викрутку, і шило, то щось спіймається.

Хропик відняв лапу від очей і сказав:

— Добре, але нема принади.

— Настромимо пиріжка, — порадила йому сестра.

Хропик хвилину зважував, а його друзі напружено чекали. Нарешті він заявив:

— Якщо Мамелюк їсть пиріжки, то, звичайно, не можна кидати полювання.

Вони міцно прикрутили ножик до фаліня шматком дроту, який Гемуль знайшов у кишені, настромили на ножик пиріжка і опустили у воду. Тоді мовчки почали чекати.

Раптом човном шарпонуло.

— Ц-с-с! — зашипів Хропик. — Клює!

Знову поштовх, уже дужчий. І ще один, такий сильний, що всі покотилися помостом.

— Рятуйте! — крикнув Пхик. — Він поїсть і нас!

Човен занурився провою у воду, але відразу ж випірнув і стрілою помчав у море. Фалінь був натягнений, мов струна, і там, де він заходив у воду, здіймалися два білі вуса з бризок.

— Мамелюкові, мабуть, сподобався наш пиріжок.

— Спокійно! — наказував Хропик. — Спокійно в човні! Хай кожен буде на своєму місці!

— Аби він тільки не пірнав, — сказав Мумрик-Нюхайлик, добравшись рачки до прови.

Але Мамелюк плив рівно, все далі й далі в море. Скоро вже берег здавався їм тільки тоненькою смужкою.

— Як ви думаєте, скільки він зможе отак гнатися? — спитав Гемуль.

— В крайньому разі ми переріжемо мотузку, — сказав Пхик. — А то ми дуже ризикуємо!

— Нізащо! — вигукнула Хропка й тріпнула гривкою.

Мамелюк майнув у повітрі своїм могутнім хвостом, повернувся і поплив назад до берега.

— Тепер він уже мчить трохи повільніше! — втішився Мумі-троль, що стояв навколішки на кормі й стежив за кільватером. — Він починає стомлюватися!

Мамелюк стомився, але став ще лютіший. Він смикав за мотузку, кривуляв сюди й туди, мало не перевертаючи човна.

Часом Мамелюк спинявся, щоб обдурити їх, тоді кидався вперед так швидко, що хвилі здіймалися понад провою. Мумрик-Нюхайлик витяг свою гармонію і заграв мисливську пісню. Решта всі почали пристукувати йому в лад по помості. І ти ба! Тієї миті Мамелюк виринув догори животом.

Більшої здобичі годі було й уявити. Якусь мить вони мовчки дивилися на рибину, тоді Хропик сказав:

— А все-таки я його спіймав.

— Атож! — гордо потвердила його сестра.

Поки вони тягли Мамелюка до берега, дощ припустив ще дужче. Гемуль змок до нитки, а Мумриків капелюх геть утратив свою форму.

— В печері тепер дуже мокро, — сказав Мумі-троль, що сидів біля весел і тремтів з холоду. — Може, мама хвилюється за нас, — додав він по хвилі.

— Ти вважаєш, що нам треба помаленьку рушати додому? — запитав Пхик.

— Так, і показати рибину, — відповів Хропик.

— Вертаймось, — погодився Гемуль. — Часом хочеться чогось незвичайного: послухати страшну історію, змокнути, опинитися в небезпеці і самому дати собі раду. Але як незвичайне триває довго, воно набридає.

Вони підклали під Мамелюка дошку й гуртом понесли його лісом. Роззявлена Мамелюкова паща була така велика, що чіплялася зубами за дерева, а важив він так багато кілограмів, що їм доводилось відпочивати на кожному повороті. А дощ ішов дедалі густіший і густіший. Коли вони дійшли до долини Мумі, то через дощ не видно було й будинку.

— Ми його тут залишимо, — запропонував Пхик.

— Нізащо! — обурився Мумі-троль.

І вони понесли рибину садком. Раптом Хропик спинився і сказав:

— Ми заблукали.

— Що ти мелеш! — обурився Мумі-троль. — Он бачиш нашу повітку, а ось місток.

— Бачу, а де хата? — запитав Хропик.

Дивно, дуже дивно. Хата кудись зникла. Її не стало, просто як не було. Вони поклали Мамелюка на золотий пісок перед ганком. Тобто, ганку теж не було, а натомість…

Але спершу треба пояснити, що сталося в долині Мумі, поки вони ловили Мамелюка.

Коли ми недавно згадували про маму Мумі-троля, вона збиралася спати. Та перед тим вона зв’язала в пучечок Гемулеві папороті і ненароком упустила їх у диво-капелюх. Краще б вона була взагалі не прибирала!

Бо як будинок поринув у післяобідній сон, папороті в капелюсі почали рости чарівним способом.

Вони поволі висунулися з диво-капелюха й поповзли по підлозі. Витке пагіння полізло на стіни, почіплялося за фіранки та жалюзі, проникло крізь щілини, кватирки і шпарки на ключ. У вологому повітрі з неймовірною швидкістю розпукувалися квітки й дозрівали овочі. Розкішні бруньки витикалися на ганок, виткі рослини обмотали ніжки столу й звисали з лампи, мов клубки гадюк.

Всяке зілля заполонювало будинок, шурхотіло, розростаючись, часом чувся легенький луск, коли розпукувалася якась велетенська квітка чи падав на килим плід. Проте Мумі-мама, гадаючи, що то просто дощ, поверталася на другий бік і навіть не розплющувала очей.

А в сусідній кімнаті сидів Мумі-тато й писав свої мемуари. «Відтоді, як я збудував пристань, не сталося нічого цікавого», — виводив він, а сам згадував про своє дитинство. І ті згадки так зворушили його, що він мало не заплакав. Він був незвичайною, обдарованою дитиною, якої ніхто не розумів. А коли підріс, його так само не розуміли. Лихо та й годі! Мумі-тато писав і думав, як усі каятимуться, коли прочитають його мемуари. Від цих думок він знову повеселішав і сказав сам до себе:

— Так їм і треба!

Тієї миті згори впала слива й залишила на папері велику пляму.

— Присягаюся своїм хвостом! — вигукнув Мумі-тато. — Ви вже дома?

Та коли він обернувся, то побачив не дітей, а буйні зарості, всіяні жовтими плодами. Він схопився на ноги, і відразу додолу посипався град слив. Під стелею розгалужувалося могутнє віття, що росло на очах і тяглося зеленим пагінням у напрямку вікна.

— Агов! — гукнув Мумі-тато. — Вставай! Ходи сюди!

Мумі-мама враз схопилася і вражено обвела очима свою кімнату, повну білих квіток. Вони звисали зі стелі на тоненьких стебельцях, оточені віночками з листя.

— О, які гарні! — зраділа Мумі-мама. — Це їх, мабуть, поначіпляв Мумі-троль, щоб потішити мене.

Вона обережно прогорнула ту квіткову завісу і встала з ліжка.

— Агов! — кричав за стіною Мумі-тато. — Відчини! Я не можу вийти!

Та Мумі-мама дарма пробувала відчинити двері. Товсте гілля витких рослин безнадійно забарикадувало їх. Тоді вона вибила шибку в тих дверях, що виходили на ганок, і на превелику силу вилізла через дірку. На ганку росли фігові кущі, а вітальня обернулася на справжній бір.

— Ой-ой-ой! — забідкалася Мумі-мама. — Це, певне, знову той капелюх.

Вона сіла долі й заходилась обмахуватися пальмовим листком.

З ванної кімнати, що геть заросла папороттю, визирнув Ондатр і сказав плаксивим голосом:

— Ось вам наслідки дурної забаганки збирати рослини! Я ніколи не довіряв Гемулеві!

Крізь димар повитикалися ліани, поповзли вниз по даху і вкрили будинок буйним зеленим килимом.

А надворі, на дощі, стояв розгублений Мумі-троль і дивився на величезну зелену купу, де безперестанку розпукувалися квіти й достигали плоди — з зелених ставали жовті, а з жовтих червоні.

— Принаймні будинок стояв тут, — сказав Пхик.

— Він усередині, — сумно озвався Мумі-троль. — Ніхто з нього не зможе вийти, і ніхто не зайде туди. Все пропало!

Мумрик-Нюхайлик ходив навколо й зацікавлено принюхувався. Жодного тобі вікна, жодних дверей! Тільки густий буйний килим заростів. Він учепився за гіллячку й шарпнув її. Гіллячка подалася, мов гумова, і скинула йому з голови капелюха, зачепившись за нього.

— Знову чари, — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Уже аж набридло.

Тим часом Пхик нишпорив коло зарослої веранди.

— Віконце в підвалі! — вигукнув він. — Віконце відчинене!

Мумі-троль кинувся до віконця й зазирнув у темний підвал.

— Лізьмо! — рішуче сказав він. — Але мерщій, поки воно не заросло!

Вони один по одному спустилися в підвал.

— Чекайте! — крикнув Гемуль, що був останній. — Я не влажу!

— То лишайся надворі й стережи Мамелюка, — сказав Хропик. — І можеш узяти собі цілий будинок до колекції.

Поки сердешний Гемуль невдоволено бурмотів щось про дощ, всі пробралися в будинок східцями з підвалу.

— Нам пощастило! — зрадів Мумі-троль. — Двері не замкнені. Бачите, часом добре бути недбалому!

— Це я забув їх замкнути, — заявив Пхик, — отже, похвала належиться мені!

Їх зустріла дивна картина. Ондатр сидів на сучку дерева і їв грушу.

— Де мама? — спитав Мумі-троль.

— Пробує видобути тата з кімнати, — понуро відповів Ондатр. — Сподіваюся, що для Ондатрів на небі приготовано гарний рай, бо мені скоро буде кінець.

Вони прислухалися. Хтось так гупав сокирою, що навколо них аж листя тремтіло. Нарешті щось упало й почувся радісний крик. Мумі-тато опинився на волі!

— Мамо! Тату! — крикнув Мумі-троль, пробираючись крізь зарості до сходів. — Що ви вкинули в капелюх, поки нас не було?

— Так, любий синку, — сказала Мумі-мама, — це знову той капелюх! Але ходи сюди. Я бачу в спальні кущ ожини!

Їм випав веселий день. Вони затіяли гру: Мумі-троль був Тарзан, а Хропка — Джейн. Пхик став Тарзановим сином, а Мумрик-Нюхайлик — Чітою. Хропик лазив попід деревами, зробивши собі зуби з помаранчевої шкірки,[5] і зображав ворога.

— Тарзан hungry! — заявив Мумі-троль і побрався ліаною нагору. — Тарзан eat now!

— Що він каже? — запитав Пхик.

— Каже, що голодний і зараз буде їсти, — пояснила Хропка. — Так треба, розумієш. Це по-англійському, всі так розмовляють, коли попадають у джунглі.

З шафи Тарзан заревів по-тарзанячому, і Джейн та її лісові друзі відразу відповіли йому.

— Гірше ніде бути не може, — пробурмотів Ондатр.

Він знову сховався в папороть та ще й замотав голову рушником, щоб нічого не чути.

— Я краду Джейн! — вигукнув Хропик, залигав хвостом Хропку й стягнув у печеру під столом.

Коли Мумі-троль вернувся додому в своє гніздо на дереві, то відразу помітив, що сталося. Він блискавично спустився вниз, сколихуючи джунглі своїм бойовим криком, і кинувся рятувати Джейн.

— Ой-ой-ой, їм, здається, весело! — вигукнула Мумі-мама.

— Мені також весело! — сказав Мумі-тато. — Будь ласка, подай мені банан.

Так усі розважалися до вечора. Ніхто не турбувався, що двері в підвал заростуть, і ніхто не згадував про сердешного Гемуля.

А він і далі сидів у мокрій сукні, що прилипала йому до лап, і стеріг Мамелюка. Час від часу він то їв яблуко, то брався рахувати тичинки на якійсь квітці, але найбільше зітхав.

Дощ перестав, почало вечоріти. І як тільки зайшло сонце, з зеленими хащами щось сталося. Вони почали в’янути так швидко, як досі росли. Плоди морщилися й падали на землю. Квітки губили пелюстки й скручувалися. Будинок знову сповнився шурхоту й луску. Гемуль хвильку дивився на те диво, тоді підійшов і шарпнув за гіллячку: вона зломилася, суха, мов трут. І Гемуль надумав ось що. Він зібрав купу гілля, знайшов у повітці сірники й розпалив посеред садка багаття.

Потім, радий та вдоволений, сів біля вогню й заходився сушити сукню. А за якийсь час йому спала ще цікавіша думка: він на превелику силу підтяг Мамелюків хвіст до вогню. Бо Гемуль нічого так не любив, як печену рибу.

Коли нарешті Мумі-троль з своїми друзями та його батьки пробралися верандою й відчинили двері, вони побачили щасливого Гемуля, що вже встиг з’їсти сьому частину Мамелюка.

— Ото негідник! — розсердився Хропик. — Як ми тепер зважимо рибину?

— Зваж мене і додай те, що я з’їв, — запропонував Гемуль. Він був у найкращому гуморі: такого чудового дня йому ще зроду не випадало.

— Будемо палити джунглі! — запропонував Мумі-троль.

Усі заходилися виносити з хати паливо на багаття. Такого багаття ніколи ще не бачила долина Мумі.

Вони спекли на жару Мамелюка і з’їли до останнього клаптика. Але потім ще довго сперечалися про те, який він був завдовжки: чи сягав від ганку до повітки, чи тільки до кущів бузку.