Диво-капелюх

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

Другого ранку, коли Ондатр, як звичайно, вийшов з книжкою надвір і влігся в гамак почитати про все непотрібне, мотузка перервалася, і він гепнув на землю.

— Неподобство! — обурився він, виплутуючись із ковдри.

— Ото біда, — сказав Мумі-тато, що саме поливав грядку з тютюном. — Сподіваюсь, ви не забилися?

— Не в тім річ, — понуро відповів Ондатр і смикнув себе за вуса. — Хай хоч земля лопається, це не порушує мого спокою. Та я не люблю опинятися в смішному становищі. Це ображає мою гідність.

— Але ж, крім мене, вас ніхто не бачив, — сказав Мумі-тато.

— На жаль, ви бачили, — відповів йому Ондатр. — Я вже немало натерпівся у вашому домі. Торік, наприклад, на мене впала комета. Нічого страшного не сталося. Але, як ви, мабуть, пам’ятаєте, я сів на торт! І це дуже образило мою гідність. Потім хтось утнув безглуздий жарт: засунув мені в ліжко щітку. Я вже не кажу про…

— Знаю, знаю, — перебив його Мумі-тато. — Але дім наш неспокійний. Та й мотузка перетирається за довгий час…

— Не в тім річ, — сказав Ондатр. — Якби я вбився на смерть, то було б нічого. Але уявіть, щоб мене ще хтось побачив! Тому я твердо вирішив податись у відлюдне місце і жити самотою, спокійно, далеко від метушні.

— Що ви кажете! — шанобливо мовив Мумі-тато. — А де ж саме ви житимете?

— В печері, — відповів Ондатр. — Там нічиї дурні жарти не заважатимуть мені думати. Ви можете приносити мені їжу двічі на день, але не раніше десятої години.

— Гаразд, — сумирно сказав Мумі-тато. — А якісь меблі теж принести?

— А чого ж, принесіть, — погодився Ондатр трохи лагідніше. — Але тільки найпростіші. Я розумію, що ви не бажаєте мені зла, та через вашу родину в мене вже урвався терпець.

Він узяв книжку та ковдру і поволі подався геть.

Мумі-тато зітхнув сам до себе, тоді заходився знову поливати тютюн і скоро забув пригоду з Ондатром.

Оглянувши печеру, Ондатр лишився дуже вдоволений нею. Він розстелив ковдру на піщаній долівці, сів і задумався. Так він сидів годин зо дві. Навколо було тихо й спокійно. Крізь шпари зазирало сонце й освітлювало його відлюдну оселю. Час від часу Ондатр трохи пересувався, коли на нього переставало падати сонячне проміння.

«Тут я лишуся назавжди, — думав Ондатр. — Чи ж варто метушитися, теревенити, будувати оселі, варити їжу і збирати якесь багатство?»

Він задоволено роззирнувся по своїй новій домівці й помітив диво-капелюх, якого Мумі-троль і Мумрик-Нюхайлик заховали в найдальший куток.

— Кошик на сміття, — сказав Ондатр сам до себе. — Ага, то він тут. Ну, хай стоїть, може, на щось знадобиться.

Ондатр ще трохи поміркував, тоді вирішив поспати. Він загорнувся в ковдру, а свої вставні зуби поклав у капелюх, щоб на них не налипло піску. Потім спокійно й радісно заснув.

У будинку Мумі на сніданок були пиріжки, великі пиріжки з малиновим варенням. Була ще вчорашня каша, але ніхто не хотів тієї каші, то вирішено залишити її на завтра.

— Сьогодні мені хочеться зробити щось незвичайне, — сказала Мумі-мама. — Ми щасливо спекалися того страшного капелюха і треба відсвяткувати цю подію. А крім того, нудно сидіти на одному місці.

— Таки правда, — підхопив Мумі-тато. — Виберемося кудись, га?

— Ми вже всюди були. Якихось нових місць немає, — сказав Гемуль.

— Повинні бути, — заперечив тато. — А як немає, то ми їх створимо. Годі їсти, діти, ми візьмемо сніданок з собою.

— А можна доїсти те, що в роті? — запитав Пхик.

— Не мели дурниць! — гримнула на нього Мумі-мама. — Мерщій збирайтеся, бо тато зараз вирушає. Але не беріть того, без чого можна обійтися. Лишимо записку, щоб Ондатр знав, де ми.

— Присягаюся моїм хвостом! — вигукнув Мумі-тато й схопився за голову. — Я геть забув! Ми ж мали занести йому їжу й меблі до печери!

— До печери? — запитали разом Мумі-троль і Мумрик-Нюхайлик.

— Авжеж. Урвалася мотузка в гамаку, — пояснив тато, — і Ондатр заявив, що більше не може думати й хоче перебратися від нас. Ви ж підклали йому в ліжко щітку… та й не тільки це. От він і втік до печери.

Мумі-троль та Мумрик-Нюхайлик зблідли і злякано перезирнулися. «Капелюх!» — подумав кожен з них.

— Ну, нічого страшного не сталося, — сказала Мумі-мама. — Ми ж ідемо до моря, то й занесемо Ондатрові їжу.

— Морський берег такий нудний! — заскиглив Пхик. — А не можна піти кудись-інде?

— Цитьте, діти! — гримнув на них тато. — Мама хоче скупатися. Ну, збирайтесь.

Мумі-мама почала хутенько складатися. Взяла укривала, горщики, чашки, кавник, усякої їжі, як на довгу подорож, миски й ложки, масть для засмагання, а ще парасольку, теплий одяг, порошки від шлунка, подушки, сітку від комарів, купальники, скатертину та свою торбинку. Вона поралася й думала, чи нічого не забула. Нарешті, все склавши, сказала:

— Ну, я готова! О, як чудово відпочити біля моря!

Тато Мумі-троля запакував люльку й вудку.

— Чи ви вже готові? — запитав він. — І чи певні, що нічого не забули? То ходімо.

І вони пішли до моря. Останнім дибав Пхик, тягнучи за собою на шворці шість іграшкових човників.

— Як ти гадаєш, Ондатр нічого не покладе в капелюх? — пошепки спитав Мумі-троль Мумрика-Нюхайлика.

— Не повинен, — так само пошепки відповів той. — Але я трохи хвилююся.

Тієї миті всі спинилися так раптово, що Гемуль мало не виколов собі ока вудкою.

— Хто то кричить? — злякано спитала Мумі-мама.

Весь ліс здригався від страшного крику. Хтось чи щось мчало дорогою їм назустріч і ревіло з жаху. Може, якийсь божевільний?

— Поховайтеся! — крикнув тато Мумі-троля. — Біжить якась почвара.

Та не встигли вони сховатися, як упізнали Ондатра. Очі в нього були витріщені, вуса настовбурчені. Він замахав їм лапами і виголосив цілу промову, таку безладну, що її ніхто до пуття не второпав: чи він був дуже сердитий, чи дуже наляканий, чи тому сердитий, що наляканий. За хвилину він пострибав далі в напрямку долини Мумі.

— Що з ним сталося? — вражено спитала Мумі-мама. — Він завжди такий спокійний і поважний…

— Так образитись через те, що лопнула мотузка в гамаку! — здивовано похитав головою Мумі-тато.

— Він, мабуть, розсердився, що ми забули принести йому їсти, — сказав Пхик. — Тепер хай сам собі шукає сніданок.

Вони пішли далі до берега, заклопотані думками про Ондатра. Але Мумі-троль і Мумрик-Нюхайлик непомітно випередили всіх і завернули до печери.

— Не будемо заходити всередину, — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Може, воно ще там! Вилізьмо нагору й зазирнімо крізь шпару в стелі.

Вони обережно видряпалися нагору, індіянським способом поповзли до шпарки й зазирнули всередину.

В печері стояв порожній диво-капелюх. Ковдра лежала в одному кутку, а книжка в іншому, але нікого не було.

Однак скрізь на піску видніли дивні сліди, ніби хтось танцював і підстрибував.

— Ондатрові лапи не залишили б таких слідів, — сказав Мумі-троль.

— Навряд чи то були взагалі лапи, — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Надто вони чудні.

Потім Мумі-троль і Мумрик-Нюхайлик злізли з гори й боязко озирнулися навколо. Проте нічого страшного не побачили.

Вони так і не дізналися, що налякало до смерті Ондатра, бо він ніколи не розповідав про свою пригоду.[3]

Тим часом решта всі досягли берега. Вони стояли біля води, перемовлялися й вимахували лапами.

— Наші знайшли човна! — вигукнув Мумрик-Нюхайлик. — Біжімо до них!

І він не помилився. При березі стояв великий човен, клепаний, з вітрилом, з веслами й рибником, пофарбований у білий і зелений колір.

— Чий він? — спитав Мумі-троль, коли, засапаний, примчав до гурту.

— Нічий! — радісно відповів Мумі-тато. — Він прибився до нашого берега. Це море нам його подарувало!

— Човна треба якось назвати! — вигукнула Хропка. — Хай буде «Ціпонька»! Страх як гарно, правда ж?

— Сама ти ціпонька, — зневажливо сказав Хропик. — Я пропоную кращу назву: «Морський орел».

— Ні, треба щось латинське! — заперечив Гемуль. — Хоч би «Muminates Maritimа»!

— Я перший його побачив! — крикнув Пхик. — А тому й повинен вибрати назву. Хіба не цікаво було б, якби він називався «Пхик»? Коротко й гарно.

— Ти так думаєш? — спитав Мумі-троль.

— Цитьте, діти! — озвався тато. — Цитьте! Адже ясно, що назву має вибрати мама. Це ж вона влаштувала прогулянку.

Мумі-мама зашарілася й скромно сказала:

— А чи ж я зумію? В Мумрика-Нюхайлика така багата уява! Він, мабуть, придумає щось краще за мене.

— Ну, саме тепер мені не спадає нічого на думку, — мовив підлещений Мумрик-Нюхайлик. — Але як сказати правду, то з самого початку мені здавалося, що «Скрадливий вовк» була б дуже шляхетна назва.

— Ну, мамо, вибирайте! — попросив Мумі-троль.

— Гаразд, любі діти, — мовила Мумі-мама. — Тільки не подумайте, що я старомодна й відстала. По-моєму, назва човна повинна всім нам нагадувати, що ми збираємось на ньому робити. Ото ж я й думаю, чи не охрестити його «Шукачем пригод»?

— Чудово! Чудово! — закричав Мумі-троль. — Так ми його й назвемо! Мамо, ви нічого не взяли, що замінило б пляшку шампанського?

Мумі-мама кинулась шукати у кошиках пляшку з соком.

— О, як шкода! — забідкалась вона. — Я, мабуть, забула сік!

— Я ж питав, чи все взяли, — сказав Мумі-тато.

Усі посмутнішали. Страшно сідати в човен, коли його не охрещено, як годиться. Ще станеться якесь лихо…

Нараз Мумі-тролеві сяйнула блискуча думка.

— Дайте мені якусь посудину, — попросив він.

Тоді набрав у неї морської води й поніс до печери, де лежав диво-капелюх.

Повернувшись, Мумі-троль простяг перетворену воду татові й сказав:

— Покуштуйте!

Мумі-тато ковтнув води і вдоволено прицмокнув язиком.

— Де ти, синку, взяв соку? — запитав він.

— Таємниця! — відповів Мумі-троль.

Вони налили перетвореної води в слоїк і розбили його об форштевень човна. Мама врочисто проказала:

— Охрещую тебе навіки «Шукачем пригод»!

Такий у Мумі-тролів був звичай.

Усі загукали:

— Слава! Слава!

Тоді навантажили в човен кошики, укривала, парасольку, вудку, подушки, посуд і купальники, сіли в нього самі й попливли в незнане зелене море.

День був чудовий. Може, не зовсім ясний, бо сонце притьмарювала легенька імла. «Шукач пригод» надимав біле вітрило й стрілою мчав до обрію. Об борти хлюпали хвилі, у снасті співав вітер, а навколо танцювали водяники й русалки.

Пхик прив’язав свої шість іграшкових човників рядком, і в кільватері тепер пливла ціла флотилія. Мумі-тато стернував, а Мумі-мама сиділа собі й дрімала. Їй так рідко випадав спокійний день! Над ними літали білі птахи.

— Куди ми пливемо? — запитав Хропик.

— Пливімо до якогось острова, — попросила його сестра. — Я ще ніколи не бувала на маленькому острівці.

— То тепер побуваєш, — сказав тато. — Ми пристанемо до першого ж острова, який побачимо.

Мумі-троль сидів на прові й зачаровано вдивлявся в зелену глибінь, яку розтинав «Шукач пригод», здіймаючи обабіч на воді два білі вуса.

— Го-го! — захоплено вигукував Мумі-троль. — Ми пливемо до острова!

Далеко в морі лежав безлюдний острів Гатіфнатів, оточений скелями, в яких шумів прибій. Раз на рік Гатіфнати збираються там, а тоді знову вирушають у нескінченну подорож по світі. Вони з’їжджаються з усіх усюд, мовчазні, поважні, з білими личками без ніякого виразу. Важко сказати, нащо їм ті збори, бо вони не чують, не вміють розмовляти і ніколи не дивляться на щось інше, крім своєї далекої мети, до якої пливуть.

Мабуть, їм усе-таки приємно мати якесь місце, де вони почуваються вдома, можуть трохи перепочити й побачити знайомих. Їхня щорічна зустріч відбувається в червні, і вийшло так, що родина Мумі й Гатіфнати висадилися на відлюдний острів майже одночасно. Острів здіймався з води, дикий і звабливий, оздоблений, ніби на свято, кільцем білого прибою та зеленими деревами.

— Перед нами земля! — крикнув Мумі-троль.

Усі посхилялися на поруччя, вдивляючись у суходіл перед собою.

— Там є пісок! — зраділа Хропка.

— І чудова гавань, — додав Мумі-тато, спритно маневруючи поміж камінням.

«Шукач пригод» м’яко врізався в берег, і Мумі-троль вистрибнув на берег із фалінем.[4] Незабаром на березі вже кипіла робота. Мумі-мама наносила каменів, щоб зробити піч і підігріти їжу, назбирала хмизу, розстелила на піску скатертину, придавила її на ріжках камінцями, щоб не здув вітер, і виставила рядком чашки. Слоїк з маслом вона закопала в мокрий пісок у затінку скелі, а наприкінці поклала посеред скатертини букет берегових лілей.

— Може, помогти вам? — запитав Мумі-троль, коли все було готове.

— Огляньте краще острів, — сказала мама, бо знала, що дітям цього найдужче хотілося. — Треба розвідати, де ми висадилися. А то ще, бува, наразимось на якусь небезпеку.

— Авжеж! — зрадів Мумі-троль.

І він разом з Хропиком, його сестрою та Пхиком подалися в південний бік уздовж берега. Мумрик-Нюхайлик, що любив відкривати щось сам, пішов на північ. Гемуль узяв свою лопатку ботаніка, зелену коробку та збільшувальне скло і рушив просто в ліс. Він мав надію, що тут йому трапляться дивовижні рослини, яких ще ніхто не відкрив.

Тільки тато Мумі-троля вмостився на камені й заходився вудити рибу. Сонце поволі хилилося до заходу, а вдалині над морем здіймалися кучугури хмар.

Посеред острова простягалася зелена галявина, заросла квітучими кущами. Тут було таємне місце зустрічі Гатіфнатів. Десь сотень із три їх уже зібралися й чекали ще на чотири сотні. Вони тихо походжали в траві і врочисто кланялися одне одному. Посеред галявини здіймався високий стовп, а на ньому висів великий барометр.

Щоразу, коли Гатіфнати проходили повз барометр, вони йому низько вклонялися.

Тим часом Гемуль гасав лісом, захоплений рідкісними квітками, що цвіли на кожному кущі. Вони були не схожі на квітки долини Мумі, мали яскравіші барви і незвичайну форму.

Проте Гемуль не бачив їхньої краси, він рахував тичинки й мурмотів сам до себе:

— Це двісті дев’яностий номер у моїй колекції!

Отак нишпорячи в траві, Гемуль нарешті забрів на галявину Гатіфнатів. Він не підіймав голови, аж поки стукнувся нею в стовп. І тільки тоді вражено озирнувся навколо. Гемуль зроду ще не бачив стільки Гатіфнатів разом. Їх було повно-повнісінько, і всі дивилися на нього своїми безбарвними очима. «Здається мені, що вони чогось сердиті, — занепокоєно подумав Гемуль. — Вони, щоправда, малі, зате їх надто багато».

Гемуль позирнув на великий блискучий барометр із червоного дерева. Він показував дощ і вітер.

— Дивно, — сказав Гемуль і глянув на сонце.

Тоді постукав по барометрові, але той опав ще нижче. Гатіфнати загрозливо зашурхотіли й підступили до Гемуля.

— Та чого ви! — злякано мовив він. — Я ж не беру вашого барометра!

Проте Гатіфнати не чули його. Вони підступали все ближче й ближче, шурхотіли травою й вимахували лапами. Гемулеві душа сховалася в п’яти; він оглянувся навколо, шукаючи, де врятуватися. Вороги оточили його, наче муром, що стискався чимраз дужче. Між деревами також товпилися Гатіфнати з мовчазними незворушними обличчями.

— Ідіть геть! — закричав Гемуль. — Киш! Киш!

Та Гатіфнати нечутно наближалися. Тоді Гемуль підібрав свою сукню й поліз на стовп з барометром. Стовп був слизький, обтесаний, але страх додавав Гемулеві негемулячої сили, і за хвилю він уже сидів на вершку, тремтячими лапами вчепившись у барометр.

Гатіфнати підійшли під самий стовп і завмерли, чекаючи. Вся галявина була вкрита ними, наче білим килимом, і Гемулеві ставало недобре, коли він думав, що з ним станеться, як він упаде.

— Рятуйте! — закричав він кволим голосом. — Рятуйте!

Та в лісі ніхто не озвався.

Тоді він засунув у рот два пальці й свиснув: тричі коротко, тричі протягло й знову тричі коротко. Це означало «SOS».

Мумрик-Нюхайлик, що йшов уздовж північного берега, почув Гемулів сигнал. І, визначивши напрямок, звідки він долинає, стрілою помчав на порятунок. Свист чувся дедалі голосніше. «О, вже десь близько!» — зрадів Мумрик-Нюхайлик і, притишивши ходу, почав обережно пробиратися вперед. Поміж деревами проясніло. Він побачив галявину, Гатіфнатів і Гемуля, що міцно тримався за стовп. «Погані справи», — подумав Мумрик-Нюхайлик і гукнув:

— Гей! Я тут! Чим ти так розсердив мерзенних Гатіфнатів?

— Тільки стукнув по їхньому барометрові, — жалібно мовив Гемуль. — До речі, він падає. Любий Мумрику, спробуй якось розігнати цих потороч!

— Мені треба подумати, — сказав Мумрик-Нюхайлик.

Гатіфнати не чули цієї розмови, бо не мали вух.

За хвилину Гемуль гукнув:

— Думай швидше, Мумрику, бо я падаю!

— Слухай! — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Пам’ятаєш, як колись у садок забралися польові миші? Мумі-тато позакопував у землю кілька стовпчиків і начіпляв на них вітрячків. І коли вітрячки закрутилися, земля так загула, що миші полякались і повтікали.

— Мені завжди подобалась ця історія, — гірко сказав Гемуль. — Але я не розумію, чим вона може допомогти мені в тяжкій біді!

— Допоможе! — запевнив його Мумрик-Нюхайлик. — Не розумієш? Гатіфнати не вміють говорити, не чують і погано бачать. Зате відчуття в них дуже розвинене. Спробуй розхитати стовпа! Гатіфнати напевне відчують струс землі й злякаються. Стовп же стоїть якраз посередині їхнього натовпу.

Гемуль спробував розхитатися на стовпі.

— Ой, я впаду! — скрикнув він.

— Швидше, швидше! — підганяв його Мумрик-Нюхайлик. — І рвучко, з усієї сили!

Гемуль хитався то в один бік, то в другий, і скоро Гатіфнати відчули, що земля під ними двигтить. Вони зашурхотіли дужче й неспокійно заворушилися. І враз стрімголов кинулися врозтіч, достоту, як колись миші.

За кілька хвилин галявина спорожніла. Тікаючи в ліс, Гатіфнати зачіпали Мумрика-Нюхайлика за ноги і жалили їх, мов кропива.

Гемуль з полегкості пустився стовпа й гепнув у траву.

— Ох, моє серце! — застогнав він. — Воно мало не вискочило в горло! Відколи я оселився в родині Мумі, то маю самий тільки клопіт і на кожному кроці на мене чигає небезпека.

— Та годі тобі! — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Ти ж чудово дав собі раду.

— Поганці! — лаяв Гатіфнатів Гемуль. — Щоб покарати їх, я заберу їхній барометр.

— Краще не бери, — застеріг його Мумрик-Нюхайлик.

Проте Гемуль зняв з гачка блискучий барометр і переможно засунув його під пахву.

— Вертаймося, — сказав він. — Я голодний, як вовк.

Коли Мумрик-Нюхайлик з Гемулем повернулися, всі вже їли щуку, яку Мумі-тато зловив у морі.

— Привіт! — гукнув Мумі-троль. — Ми обійшли весь острів. З того боку, що від моря, є повно страшних диких скель, які стіною спадають у воду.

— А ми бачили силу-силенну Гатіфнатів, — сказав Пхик. — Десь із сотню.

— Не згадуй мені про них, — з серцем мовив Гемуль. — Тепер я їх не зношу. Та гляньте на мій воєнний трофей!

Гемуль гордо поставив серед скатертини барометр.

— О, який блискучий та гарний! — вигукнула Хропка. — Це годинник?

— Ні, це барометр, — пояснив їй Мумі-троль. — На ньому видно, чи буде година, чи дощ. І часом він справді вгадує.

Він стукнув по барометрі й поважно наморщив лоба.

— Буде буря.

— Велика? — злякано спитав Пхик.

— Сам подивися, — відповів Мумі-троль. — Барометр стоїть на нулі. Нижче вже він не може впасти. Дуже велика, якщо він не жартує з нами.

Та скидалося на те, що барометр таки не жартував. Легкий туман обернувся в жовто-сірі хмари, а море на обрії стало навдивовижу чорне.

— Треба вертатися додому, — сказав хтось.

— Ні! — заперечила Хропка. — Ми ще до пуття не дослідили скелі з того боку, що від моря. І ні разу не скупалися.

— Можна трохи почекати й побачити, що буде далі, — сказав Мумі-троль. — Шкода було б так швидко вертатися. Тільки-но знайшли такий гарний острів, і зразу додому!

— Але як почнеться буря, то ми взагалі не зможемо вернутися, — розважно заперечив Хропик.

— І це буде найкраще! — зрадів Пхик. — Ми залишимося тут назавжди.

— Цитьте, діти, мені треба подумати, — сказав тато Мумі-троля.

Він пішов на берег, принюхався до повітря, покрутив головою і наморщив лоба.

Десь далеко загуркотіло.

— Грім! — крикнув Пхик. — Ох, як страшно!

Над обрієм стіною здіймалася хмара. Вона була чорно-синя і гнала перед собою ясні хмаринки. Над морем подеколи спалахували блискавки.

— Ми лишаємось, — заявив тато.

— На цілу ніч? — спитав Пхик.

— Думаю, що так, — сказав Мумі-тато. — Ану мерщій будуймо курінь, бо скоро буде дощ!

Вони витягли човна на пісок, а на узліссі хутенько спорудили курінь з вітрила та укривал. Мумі-мама обтикала його з усіх боків мохом, а Хропик викопав навкруги канавку, щоб стікала вода. Всі забігали, ховаючи в курінь свої речі. Ось між дерева війнув вітер і вони боязко зашелестіли. Грім загуркотів ближче.

— Піду гляну на бурю з відроги, — сказав Мумрик-Нюхайлик.

Він насунув капелюх на вуха й подався до відроги, що виступала найдалі в море. Там він сперся спиною на великий камінь і задивився на розбурхане море, самітний і щасливий.

Море змінилося, стало чорно-зелене. На ньому здіймалися буруни з жовтим, як фосфор, полиском і з білою піною на гребенях. З півдня котився урочистий гуркіт — то надходила буря. Вона понапинала над морем свої чорні вітрила, що виросли на півнеба. Зловісно спалахували блискавки.

«Буря йде просто на острів», — подумав Мумрик-Нюхайлик, тремтячи з радості й напруження. Він пильно вдивлявся в хмару, що нависла над морем, і раптом побачив невеликого чорного лицаря на чорному коні. Побачив тільки на коротку мить, на тлі білого, мов крейда, вершка хмари. Лицарів плащ маяв, наче крила, кінь ставав дибки… Та враз лицар зник серед сліпучого клубка блискавок, сонце сховалося, і на море опустилася сіра завіса дощу. «Я бачив Чарівника, — подумав Мумрик-Нюхайлик. — То напевне був він на своїй чорній пантері! Отже це не просто давня казка, а Чарівник справді існує…»

Мумрик-Нюхайлик обернувся й помчав берегом до куреня. І тільки-но встиг залізти під накриття, як по вітрилі, що лопотіло від вітру, заторохтіли важкі краплі. Хоч до вечора було ще кілька годин, надворі потемніло. Пхик так боявся грому, що з головою загорнувся в укривало. Решта всі сиділи, притулившись одне до одного. Пахли квітки, що їх зібрав Гемуль. Раз по раз їхній курінь осявали білі спалахи блискавки. Буря, гуркочучи, тягла по небі свої залізні вози, а розлючене море шпурляло на самітний острів велетенські хвилі.

— Дякувати богу, що ми не в морі, — сказала Мумі-мама. — Ох, що б з нами було в таку бурю!

Хропка вклала свою тремтячу лапку в лапу Мумі-троля, і він почував себе її хоробрим захисником.

Пхик лежав під укривалом і скиглив.

— Тепер буря якраз над островом, — сказав Мумі-тато.

Тієї миті величезна блискавка зашипіла й стрельнула вниз, а за нею загуркотів грім.

— Оця влучила в острів, — сказав Хропик.

Справді було трохи лячно. Гемуль сидів, тримався за голову й мурмотів:

— Ото гармидер! Вічно гармидер!

Буря тим часом відходила на південь. Грім лунав чимраз далі, блискавки стали не такі яскраві. А скоро вже навколо куреня тільки шелестів дощ та бурхало море біля берега.

«Я не скажу їм про Чарівника, — думав Мумрик-Нюхайлик. — Вони й так налякані».

— Вилазь, Пхику! — гукнув він. — Буря минулася.

Пхик, кліпаючи очима, виплутався з укривала. Йому було трохи ніяково, що він так скиглив з ляку, тож він удав, начебто позіхає, і почухав за вухом.

— Котра година? — спитав він.

— Скоро восьма, — відповів Хропик.

— То ми вже, мабуть, ляжемо спати, — сказала Мумі-мама. — Після такого хвилювання треба відпочити.

— А можна, я піду гляну, куди влучила блискавка? — спитав Мумі-троль.

— Глянеш уранці, — сказала мама. — Ми тоді все роздивимось і поплаваємо в морі. А тепер на острові мокро, сіро й неприємно.

Вона обтикала всіх укривалами й лягла сама, поклавши під подушку свою торбинку.

Надворі вітер подужчав. До гуркоту хвиль домішувалися дивовижні звуки: голоси, тупіт ніг, сміх і гомін дзвонів, що їх доносив вітер звідкись з-за моря. Мумрик-Нюхайлик дослухався до тих звуків і мрійливо згадував свою подорож по світу.

«Скоро мені треба знову вирушати в дорогу, — думав він. — Але ще не тепер».