Дивовижні події в шостому «Б»

РОЗДІЛ VI,

в якому розповідається про Лєсикову таємницю

Ви не забули, хто така Леся Чорнобривець?

Так-так, ота сама Лесикова й Жорина однокласниця, через яку в Лесикових грудях тьохкав соловейко, а в Жори холов кінчик носа.

Здається, нічого особливого в ній не було. Звичайна собі дівчина. Ну, білявенька, світлоока. Ну, чорнобрива (тут із прізвищем була абсолютна відповідність). Ну, досить гарненька. Але не така вже й красуня. Були в класі дівчатка й гарніші. Хоча б та сама Аліна Гончарук. Або Майя Корчемська. Або Маня Малюченко. Не кажучи вже про Галочку Петриківську.

Але на жодну з них ні соловейко в Лесикових грудях, ні кінчик Жориного носа не реагували. А на Лесю реагували. Та ще й як! Ну що ти скажеш!

То, люди добрі, велика загадка.

Коли у вас тьохкає в грудях соловейко, то (дивна річ!) навіть якщо ви вчитеся з нею (через кого той соловейко тьохкає) в одному класі і бачите її щодня з восьмої години ранку до чотирнадцятої, варто вам прийти додому, пообідати, годинку-другу посидіти над уроками, і вас трактором тягне з дому, на вулицю, за три квартали, під її вікно, щоб тільки глянути, чи не визирне вона, чи не усміхнеться, а може, навіть помахає рукою ще й гукне у прочинену кватирку: «А ти математику зробив? А що в тебе вийшло у сімдесят восьмій задачі?» І нема щасливішого за вас, якщо вона гукне. Хіба що, коли ви прибіжите й побачите під її вікиом Жору з холодним носом, і вона вже йому, а не вам гукнула щось, і усміхнулася, й помахала рукою. Тоді соловейко у ваших грудях затьохкає такої жалібної, що хоч плач.

То було навесні цього року.

Лесик почав помічати, що Леся поводиться якось підозріло. Додому вона завжди ходила у гурті, з усіма, з ким по дорозі. Любила велику компанію, сміх, жарти. А то раптом стала серйозною, заклопотаною. Після уроків кудись поспішала. Причому одна, без Аліни, найближчої своєї подруги. Правда, Аліна потім захворіла. Але то вже було після того, як Лесик помітив підозрілу Лесину поведінку.

Коли він, наче між іншим, прямо спитав її: «А куди це ти поспішаєш?» — вона знітилась і махнула рукою: «Та!... У справах... Треба...» І побігла. Звичайно, стежити, підглядати негарно. Але... Коли ви дуже хвилюєтесь, коли це стосується людини, вам не байдужої, коли ви думаєте: «А що, як у неї якісь великі неприємності, якесь горе і вона соромиться попросити допомоги, а допомога потрібна...»

Та ще коли у вас така нестримна фантазія, яка малює вам картини, одну страшнішу за іншу: от якісь страшні злодії шантажують Лесю, вимагаючи в неї ключі від квартири, от вона в лікарні, де бородатий професор ставить їй діагноз невиліковної хвороби, от вона шукає і не може знайти якусь дуже цінну річ, яку ненароком загубила...

Будемо вважати, що це не сам Лесик, а той соловейко його намовив стежити. Що ти зробиш з тим соловейком, з нерозумною птахою?..

То тільки у детективних романах і кінофільмах стежити легко й просто. Насправді вистежити когось, щоб він тебе не помітив, дуже важко.

У цьому Лесик переконався в перший же день.

Ну, що ви, наприклад, зробите, коли ваш «об'єкт» сідає в тролейбус, а ви в цей час стоїте за рогом будинку метрів за двадцять від нього? У романах та кінофільмах хапають таксі і їдуть за тролейбусом. А в житті? В житті ніякого таксі поблизу нема. Та якби й було, то де учневі п'ятого класу взяти на нього гроші? І взагалі, який таксист захоче везти п'ятикласника за тролейбусом і зупинятися на кожній тролейбусній зупинці, щоб дати йому змогу простежити, чи не вийшов на цій зупинці його «об'єкт»? Таксист негайно одвезе того п'ятикласника прямісінько в міліцію.

Бігти ж за тролейбусом зовсім дурне діло. По-перше, не доженеш. По-друге, коли б і догнав, «об'єкт» з тролейбуса вмить тебе побачить.

Ні, насправді вистежити когось, щоб він тебе не помітив, дуже важко...

А втім, того дня, як Лесик почав свою детективну діяльність, стався епізод, на перший погляд незначний, але який чогось запам'ятався йому.

Коли Лесик назирці поспішав за Лесею через прохідний двір, він раптом побачив під стіною на асфальті маленького горобчика-пташеня. Горобчик уже вбився у пір'я, але літати, здається, ще не вмів. Хвостик у нього був дуже куценький. Пташеня стрибало по асфальту, а над ним пурхали дорослі горобці. Мабуть, воно випало з гнізда. Лесик глянув угору. На стіні метрів за три від землі чорнів квадратик вентиляційного дущиика, з якого стирчали соломинки. Горобці часто мостять гнізда в таких душниках.

Лесик на якусь мить зупинився. Але він так поспішав!.. Леся вже завернула за ріг.

Що він міг зробити? Щоб покласти пташеня назад у гніздо, треба драбину. А де він візьме драбину?.. Лесик побіг далі.

А коли Леся сіла в тролейбус і Лесик ні з чим повертався через прохідний двір, пташеняти під стіною вже не було. Почуття вини ворухнулося у його серці. А що, як кіт...

І тут Лесик несподівано побачив Довгого, власне, його спину, що майнула й зникла у під'їзді (Довгий жив у цьому дворі).

Лесик так і спинився, вражений.

Невже Довгий підняв і поклав у гніздо? Правда, йому й драбини не треба. Спокійнісінько міг собі стати на отой он ящик, що валяється під стіною, і...

Він, Лесик, значить, не підняв, а Довгий...

Це було якось так несподівано і так не в'язалося із звичними уявленнями про трійцю, що Лесик просто поспішив одігнати ці думки.

Та й інше займало його зараз.

Ну чому, чому він такий нещасливий?

Він уже й не сподівався дізнатися, куди поспішає Леся.

І все-таки... Все-таки йому пощастило.

На третій день після початку своєї детективної діяльності Лесик, знову ж таки довівши «об'єкт» до тролейбуса й втративши його, махнув рукою, сів і собі в тролейбус та й поїхав на площу Толстого. Якщо ви киянин, то ви знаєте, що на площі Толстого є, по-перше, прекрасне кафе-морознво «Сніжинка», по-друге, кінотеатр «Київ». Лесик вирішив заїсти свою невдачу морозивом і піти з горя в кіно.

На площі Толстого Лесик зійшов з тролейбуса і посунув до підземного переходу. І «Сніжинка», і кінотеатр «Київ» були на тому боці. До переходу довелося йти дерев'яною галереєю під парканом, за яким був будівельний майданчик (над переходом і станцією метро щось будували). Коли галерея закінчилася, Лесик побачив на тротуарі цілий автопарк дитячих колясок. Тут була молочна кухня.

Ковзнув поглядом по відчинених дверях і... спіткнувся.

Біля молочної кухні серед численних мам, бабусь, дідусів і татусів стояла в черзі... Леся. Більше того, вона в цю мить повернула голову і побачила його. І... усміхнулася.

Ховатися було пізно.

Леся дивилася на нього так, що йому здалося, ніби погляд її промовляв: «Не тікай! Я зараз...» І він спинився й почав чекати. Леся вийшла дуже швидко. У молочних дитячих кухнях черга рухається блискавично — порожні пляшки здав, повні взяв і поганяй.

— Привіт! А ти що тут робиш? — усміхнулася вона йому.

— А ти? — ухилився він од відповіді.

— А я братикові по харчування прийшла. Розумієш, мама підвернула ногу, лежить. А тато на роботі. А він же не може без харчування. Правда?

— Правда, — почервонів Лесик.

Вона більше не питала, як і чому він тут опинився. Просто йшла собі дерев'яною вузькою галереєю під парканом назад до тролейбусної зупинки, звідки він щойно прийшов, а він човгав за нею, наче так і треба, наче ніяких справ у нього й бути не могло.

Раз у раз вона мовчки озиралася й усміхалась йому так, як може усміхатися тільки та, що вам подобається, — загадково і трошечки-трошечки зверхньо.

Внутрішній голос підказував Лесику, що, рятуючи самолюбство, мабуть, треба було б самому сказати про «Сніжинку», про кінотеатр «Київ» — чого ж він усе-таки тут опинився. Але соловейко в грудях так заливисто тьохкав, що заглушив отой голос. Та й що б це дало? Ну, сказав би, ну, врятував би самолюбство, а вона б одразу: «Ах, ну біжи в кіно і в свою «Сніжинку», а я піду...» Що б він од цього виграв? Вона несла у поліетиленовій торбинці пляшечки з молоком, кефіром і ще якимсь немовлячим харчем. Зустрічні ненароком штовхали її (розминутися було важко), і пляшечки весь час дзенькали в торбинці. Лесик піймав себе на тому, що переживає, щоб ті пляшечки не побилися. І полегшено зітхнув, коли вони нарешті вийшли з дерев'яної галереї.

— Пішли в «Океан», — сказала вона. — Мені треба купити щось рибне. Ти рибу любиш?

— А чого... — непевно знизав плечима Лесик. — Я все люблю.

— Ой! А я без риби просто не можу. У нас усі люблять рибу. І тато, і мама...

В «Океані» вона купила торбинку оселедців і великий брикет свіжомороженого хека. Все це було складено у другу поліетиленову торбинку. І якось так саме собою вийшло, що ця торбинка опинилася в руках Лесика. Хлопець навіть не помітив, як це трапилося. Тільки коли вони вже були на вулиці, він звернув увагу, що несе торбинку з рибою.

— А тепер — у молочний! — Вона дістала з кишені якусь записку, зазирнула. — Масло. Ряжанка. Аерин для тата. Любительський сир.

І хоча вона не сказала абсолютно нічого смішного, Лесик раптом засміявся. Йому вже давно хотілося засміятися — так радісно клекотіло щось у нього під горлом. І зараз він просто вже не втримався. Ох, той соловейко! Що ти робиш з хлопцем?!

І Леся не здивувалася його сміхові. А й сама засміялася.

У молочному на Хрещатику, після того як Леся вибила у касі чеки, вони розділилися: вона пішла по ряжанку і аерин, а він став у чергу по масло і любительський сир.

— Чого ти смієшся? — підозріло спитала сердита тьотя, за якою він став, і оглянула себе: мабуть, вирішила, шо його розсмішила якась деталь її туалету.

Він ніяково почервонів.

Потім вони їхали у двадцятому тролейбусі додому на Печерськ.

Вона сиділа, тримаючи на колінах дві повних торбинки, а він стояв біля неї і тримав у руці третю.

Йому здавалося, що люди дивляться на них і усміхаються, а може, вони й справді усміхалися. Люди майже завжди усміхаються, дивлячись на усміхнених дітей.

— А ти любиш малих діток? — питала вона. — Ой, вони такі кумедні! Я ніколи раніше не думала, що вони такі. Просто чудо! От ти побачиш, як він складає ротик і каже: «Гу-гу»

І раптом Лесик злякався.

«От ти побачиш...»

Значить, вона запрошує його до себе.

Соловейко наїжачився і замовк.

Лесик сподівався, що поможе донести їй торбинку до дверей і попрощається. А тут...

Лесиної мами Лесик не боявся. З мамами у нього завжди був контакт. Лесик був ввічливий, умів чемно всміхатися, і мамам це подобалося.

Він боявся Лесиного братика. З немовлятами у нього контакту не було. Так уже історично склалося.

Коли він був ще в першому класі, двоюрідна тітка, тьотя Льоля, народила донечку. Тато, мама і Лесик усією родиною пішли вітати. Тьотю Льолю щойно забрали з лікарні. Коли вони прийшли, розпашіла, із сяючими щасливими очима тьотя Льоля саме переповивала донечку. Всі її обступили, і Лесикова мама захоплено сплеснула руками:

— Ой, яка гарненька! — Потім повернулася до Лесика: — Глянь, сину, це твоя сестричка. Правда ж, гарна?

Лесик глянув і побачив на пелюшках червоний животик і швидкі рухи червоних ручок та ніжок. Хотів роздивитися личко, але, крім роззявленого криком рота, не видно було нічого.

— Ага, — сказав він. — Гарненька... На мавпочку схожа.

Лесик ще не вмів брехати.

Мама потім довго дорікала йому за невихованість.

Вдруге побачив він свою сестричку, коли їй було вже років півтора. І, дивлячись на справді гарненьку дівчинку з великим білим бантом на голові, не міг повірити, що то та сама «мавпочка».

Відтоді він вирішив собі, що, як ото гарний метелик спершу буває бридкою гусінню, так і людина у немовлячому віці — криклива «мавпочка», а потім вилюднює.

І до немовлят Лесик ставився, м'яко кажучи, без захоплення Коли він бачив дитячу коляску або немовля у «конвертику», то мимоволі здригався.

От і зараз він здригнувся й подумав: «Як же я піду? Я ж не зможу приховати від иеї своїх почуттів до її братика. І вона побачить і образиться. І тоді — все! Вона мені цього не вибачить ніколи».

Але вони вже під'їхали і вийшли з тролейбуса. І вже йшли до її будинку, під вікнами якого стільки разів прогулювалися і Лесик, і Жора, удаючи, що їх дуже цікавить магазин «Галантерея».

«Що робити? Що робити?» — гарячково думав він, покірно несучи за Лесею дві торбинки з продуктами. Торбинку з братиковим харчуванням вона урочисто несла сама.

До самісіньких дверей її квартири, що була на третьому поверсі, думав Лесик, як би викрутитись і не зайти, але так і не придумав. При всій схильності до фантазування іноді він губився і не міг придумати простенької брехні, на яку спроможний будь-який ледар, що не вивчив уроку.

Леся одімкнула двері і сказала:

— Давай! У темпі! Щоб протягу не було.

І він, як теля, покірно пішов, несучи в порожніх грудях розпач і тривогу.

— Тсс! Тихо! Може, він спить, — приклала палець до губів Леся, обережно, щоб не клацнути замком, замикаючи двері.

— Давай у кухню, — підштовхнула вона його. І Лесик, переставляючи ногн, як журавель, пішов за нею в кухню.

Вони ще не розпакувалися, як з кімнати почулося спершу «гу-гу-гу», потім мамине:

— Лесю, це ти?

Леся усміхнулася:

— Не спить... — І гукнула: — Це ми, мамусю! Ми зараз. Тільки розпакуємося.

Вона швидко виклала все з торбинок на стіл.

Ходімо. Не бійся. В мене хороша мама. От побачиш.

Леснк зітхнув. «От побачиш...» Знову. Що він побачить? «Мавпочку» в пелюшках? Ну що ж, тримайся, Лесику! Наберись мужності й відваги. І скажи так, як твоя мама говорила: «Ой, яке гарненьке!» Ну хіба тобі важко це зробити! Ну зроби, ну!..

Лесина мама сиділа на тахті з перебинтованою ногою. А біля тахти стояла коляска.

Мама була така ж білява, як Леся, тільки брови не темні, а теж біляві.

— Познайомся, мамо. Це наш Лесик. Він допоміг мені принести все, що треба. Не доведеться ще раз бігти.

— А-а! Здрастуй, здрастуй! — лагідно усміхнулася мама. — Леся розказувала мені про тебе. Спасибі, що допоміг. Їй зараз, бідненькій, важкувато. Так мені не пощастило...

— Ну, нічого, нічого, все буде гаразд, — перебила її Леся. — Лікар же сказав ще кілька днів — і будемо ходити... А це наш Тарасик, — обернулася вона до Лесика. — Та не бійся, підійди ближче. Він тебе не вкусить.

Серце Лесикове стукотіло так гучно, що йому здавалося, і Леся, і мама це чують.

Вій підійшов і зазирнув у коляску. Перше, що він побачив, — це були веселі голубі оченята, які дивилися на нього цілком свідомо й навіть трошечки іронічно.

На голові стирчав кумедний білявий чубчик, чимось схожий на півнячий гребінець. Тарасик вимахував руками і швидко-швидко дриґав ногами, наче їхав на велосипеді.

Побачивши Лесика, він на мить завмер і раптом розтягнув ротик у широкій усмішці, показуючи два маленьких нижніх зубчики. Це було так симпатично, що Лесик засміявся. І Тарасик теж голосно хихикнув. А потім склав губи трубочкою і загугукав: «Гу-гу-гу!»

Леся і мама дружно зареготали.

— Ти диви! Він тебе признав! — вигукнула Леся.

— А він усіх хороших людей признає, — сказала мама і ніжно-ніжно подивилася на Лесика. Леся перехопила мамин погляд і теж подивилася на нього.

Соловейко тьохнув так радісно, що Лесик мало не задихнувся.

Багато у його щедрому на радості житті було щасливих моментів, але такого, що ото так перехоплювало подих, він, здається, не пам'ятає.

Вся квартира була заставлена вазонами з квітами і рослинами.

Вони стояли на підвіконнях, на спеціальних підставках, просто на підлозі, висіли на стінах у дротяних держачках.

Тут були й фікуси, й кактуси, і пальми, і китайська троянда, і кімнатні лілії, і виткий плюш, і різні інші, назви яких Лесик не знав, а деякі взагалі бачив уперше.

— Ого! — вихопилося в нього. — Ціла оранжерея!

— А це дріада восьмипелюсткова, — сказала Леся, показуючи на один з вазонів. — Листя схоже иа дубове. Правда?

— Правда, — погодився Лесик.

— Але вона з родини розових, з порядку розоцвітих. А ти знаєш, що до цієї, родини належить і черемха, і груша, і вишня і яблуня, і малина, і суниця...

— Не знаю, — усміхнувся Лесик. — Але тепер знатиму.

— Дуже рідкісна, — сказала Леся. — Зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван. В альпійському поясі, на висоті 1800—1900 метрів над рівнем моря.

— Г-м, — тільки й сказав Лесик.

— У нас на «альпійській гірці» біля школи точнісінько така. Це я посадила.

— Гм, — знову-таки сказав Лесик.

А потім його частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами («разом з Лесею!»). І такого смачного чаю з таким смачним варенням і такими смачнющими тістечками Лесик, їй же право, ніколи в житті не їв.

За цей час Тарасика двічі переповивали і один раз годували. І Лесик уже знав, шо таке підгузнички й повзунки, яка сорочечка (без зав'язочок) одягається спершу — «на грудочку», а яка (з зав'язочками) потім — «на спиночку».

А коли Леся побігла на кухню підігрівати кашку, а мамі треба було перестелити в колясці пелюшки, вона дала хлопцеві на хвилину потримати Тарасика.

— Тільки обережнеиько — не впусти.

І Лесик притис до грудей тепле тільце. І відчув, як б'ється під його рукою маленьке серце. Це було якесь незвичайне почуття. В його руках довірливо лежало життя, яке цілком залежало від нього, від його захисту. Лесик відчув себе раптом дорослим і дужим.

І тут несподівано в уяві виник прохідний двір і маленький горобчик-пташеня, що стрибає по асфальту...

Щось кольнуло хлопця, але тільки на одну мить. Йому було так добре зараз!..

Коли вам добре, коли вас хвалять і пригощають та ще й У родині тієї, хто вам подобається, ви, звичайно, забуваєте про час і про все на світі. Ви сидите й млієте. І збагнути, що ви засиділися, не можете аж ніяк.

Лесик зрозумів це тільки тоді, як ненароком глянув на годинник.

— Ой! Уже чверть на сьому! А... чого ж ви мене не виганяєте?

Леся з мамою перезирнулися.

— А у вас що — гостей виганяють? — лукаво усміхнулась Леся.

Лесик почервонів:

— Та ні, але...

Вже опинившись на вулиці, він раптом подумав: «А чого ж я не сказав, що й завтра можу допомогти, й післязавтра... їм же ж таки важко... Ех, я! Черевик!»

І що воно за такий хитрющий закон, що все розумне, що можна було сказати у певну мить, спливає на думку не в ту мить, а значно пізніше, коли миті вже нема і говорити вже пізно.

Назавтра Лесик підбіг до Лесі і тільки-но розкрив рота, щоб спитати про маму, про Тарасика, як наштовхнувся на Лесин погляд: «Мовчи!» Неподалік од Лесі стояла Аллочка Петриківська і Ніна Слободян, які могли почути. Лесик зрозумів, що Леся не хоче, щоб у класі щось знали.

Він кумедно-швидко закрив рота і усміхнувся.

Вона теж усміхнулась і сказала:

— Привіт!

І він сказав:

— Привіт!

Так народилася їхня таємниця.

Іноді те, про що люди мовчать, значно промовистіше за те, про що вони говорять.

І, незважаючи на те, що по всьому було видно — сьогодні з Лесикової допомоги нічого не вийде і з відвідин Лесиної домівки таким чином теж, настрій у хлопця був чудовий.

Як же це прекрасно — мати спільну таємницю з тією, хто тобі подобається! Раз у раз перезиратися з нею і поглядом промовляти: «Не бійсь! Усе гаразд! Я — могила! Не скажу. Нікому-нікому! Навіть мамі рідній, навіть найближчому другові Жорі Комп'ютеру. Клянусь! Можеш бути спокійна...» А вона розуміюче опускає очі. І знову ти на неї — зирк-зирк. А вона — блим! — і одводить очі. І поглядом: «Ну що ти! Ну припини!..» А ти знов... І вона знов...

Як це прекрасно!

Лесик увесь час усміхався. Він просто не міг втриматися.

Нарешті Жора це помітив.

— Ти чого усміхаєшся? Карбованця знайшов?

— Десятку.

— Брешеш!

— Брешу.

— Так що?

— Нічого... Просто так...

— Тю!

Потім була неділя.

А в понеділок Лесик до школи не пішов, бо застудився.

А в четвер, коли він нарешті побачився з Лесею і, вибравши хвилинку, як нікого поблизу не було, спитав: «Ну, як там твоя мама, як Тарасик?» — вона сказала:

— Спасибі! Все гаразд. Мама вже ходить потроху. А Тарасик передавав тобі привіт: «Гу-гу-гу!»

Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, шоб продовжити розмову, але вона перебила:

— Ну, я побігла!

І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.

Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала. Коротко, напівжартома. І він зрозумів, що більше нічого не буде.

Але таємниця лишилася.

Про неї не знав ніхто. Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.