Двоє

2

Поки їхали у потягу, він часом зітхав і цокав язиком. Зі всього було видно, що тліє серцем, згадує щось. Ох, як же прикро… А згадував він свого двоюрідного брата Григорія, який помер вісім місяців тому — згорів від горілки.

Григорій колись працював фрезерувальником на тому ж заводі, що і Яків Петрович. Двічі невдало одружився, двічі розлучився. Третя дружина працювала ювеліром, мала зв’язки. Наполягла, аби Григорій пішов із заводу, і прилаштувала чоловіка в якусь комерційну фірму. Купили нову квартиру, шикарно її обставили. Ресторани, поїздки на моря і курорти. Зростав син. Все було би добре, та була одна тріщинка — Григорій дуже любив прикладатися до пляшки.

Із двоюрідним братом та його дружиною Григорій бачився зрідка. Воно і зрозуміло: навіщо мати справу з такими людьми, як Яків Петрович і Лідія Адамівна? Що з них узяти? Яків Петрович працював до пенсії на заводі комірником, Лідія Адамівна у минулому — така собі звичайна роздавальниця у відділенні дитячої молочної кухні. Люди вони маленькі, простацькі, як то кажуть, ні те ні се.

Але сталося так, що дружина Григорія несподівано померла, за свідченням медичної експертизи — від раку. Хоча на похороні було чутно шепотіння: мовляв, ніякого раку не було, вона отруїлася, бо вже несила їй було мучитися із чоловіком-п’яницею. Як би там не було, її поховали, і Григорій залишився з п’ятнадцятирічним сином. Почав пити ще більше і швидко перетворився у закінченого алкоголіка. Син же його зв’язався зі шпаною, почав потихеньку тягати з дому все нажите батьками.

Дізнавшись, що з Григорієм біда, Яків Петрович поспішив до брата. Довго тупцював біля дверей, нарешті подзвонив. Увійшов — і застиг вражений: Григорій, п’яний як чіп, валявся на підлозі, а його син різався із друзяками у карти. Шафи і сервант — нарозхрист, шухляди висунуто, словом, бардак. Яків Петрович зібрався з духом і в якомусь істеричному обуренні вигнав шпану. Викликав братові «швидку».

Повернувшись з наркологічної клініки додому, Григорій деякий час протримався. Але на річницю смерті дружини пригубив чарку і… знову запив.

Яків Петрович доглядав за братом, який, до речі, часто-густо виганяв «опікуна», коли той відмовлявся принести йому горілку. Ображався, уходив, даючи собі слово більше не повертатися в той дім. Але через кілька днів знову з’являвся.

А Григорію ставало все гірше, приїздила одна «швидка» за другою, ставили крапельниці, робили уколи. Син тим часом продавав і програвав у карти те, що не встиг пропити батько. Зникли і меблі, і шуби, і кришталь. В кінці жовтня Григорій, посірілий і розпухлий від цирозу печінки, помер. Його кремували, урну з прахом Яків Петрович забрав додому.

Незабаром після смерті батька до міліції потрапив син — брав участь у пограбуванні. Його засудили і відправили у колонію.

Яків Петрович написав кілька листів до Америки родичам Григорія, мовляв, сталася така біда, але ніякої відповіді від них не отримав. Та й що, пробачте, могли відповісти родичи з Америки? Чим допомогти?

Урна з прахом довго стояла у шафі, і Яків Петрович не знав, як із нею бути. Якось вночі йому раптом наснився Григорій. Посинілий, з кошлатим волоссям, питав: «Ти чому, братухо, не хочеш зі мною розмовляти?» Через кілька тижнів померлий знову прийшов уві сні, знову просив поговорити з ним. Яків Петрович не був забобонний, але від цих візитів йому стало трохи не по собі.

Розповів дружині про свої сни. Додав, що брат все ж таки був нещасливий.

— Чого ти все плачеш за ним? Алкоголік, загнав у домовину дружину, залишив дитину сиротою. Чи мало ти за ним доглядав? Чи мало сидів у лікарнях? Скільки разів він тебе виганяв? Та ти йому ніколи не був потрібний. А ти тепер маєшся.

Слова дружини — жорстокі, але правдиві — неприємно вразили.

— Так то воно так. Але ж все одно — брат.

— Взагалі, якщо жаліється, значить, йому ТАМ погано. Просить про допомогу, — промовила дружина.

— А чому просить мене?

— А кого же ще? Його ж і ювеліри, і бізнесмени, — всі кинули. Ти один такий дурень залишився.

Після цієї розмови він твердо вирішив урну з прахом брата поховати. На кладовищі у бюро довідок він дізнався про ділянку та місце, де були поховані батьки Григорія. Замовив металеву табличку з гравіруванням, на заводі зробили скоби. Одного дня сказав дружині:

— Потрібно би на кладовище з’їздити, давно в тещі на могилі не були. Та й ще одна там справа є…