Двоє

4

Підійшли до могили, де похована була мати Лідії Адамівни.

— Шкода, що зараз поруч нема Світланки. Вона би посадила братки. Мама їх так любила…

Доки були з ними поруч діти, ця могилка мала більш доглянутий вигляд. Діти любили свою бабусю. Уїжджаючи до Америки, Свєта взяла з цієї могили грудку землі. Колись Свєта саджала тут квіти, Вадик фарбував огорожу і підстригав кущі. Але тепер замість квітів огидно розповзся бур’ян, а кущі занадто розрослися.

— Мамо, ось ми і прийшли. Якби ти встала і подивилася, які в тебе хороші онуки. Якби ти встала… — запричитала Лідія Адамівна.

— Нумо трохи прибиремо тут, — промовив чоловік. Взявши лопату, почав викопувати бур’ян. Лідія Адамівна спробувала підстригти садовими ножицями кущ морознику вздовж огорожі, але його стебла виявилися занадто жорсткими, не піддавалися. Її руки швидко втомились. Потім вони протерли пам’ятник, поставили у банку квіти.

— Свєта так схожа на маму, одне обличчя, — сказала Лідія Адамівна. — Мамо, мамо, незабаром і ми до тебе прийдемо… — знову запричитала вона, але чоловік увірвав її.

— Куди ти поспішаєш? ТУДИ завжди встигнемо. Потрібно жити, розумієш — жити!

У блакитному небі поволі пливли довгі білі хмари.

Навкруги — ані душі. Біля могили праворуч — місце, заросле травою. Подружжя стояло, мовчки дивлячись то на могильний камінь, то на вільне місце поряд.

— Ідемо, — тихо промовив він. — Ідемо…

Він хотів додати «рідна», але чомусь не зміг. Узяв дружину під руку, і вони неспішно пішли назад. Бездомний пес, скавучачи, плентався за ними.

— І чому я не замовив його фотографію на табличці? А з фотографією було би так добре, е-ех! — бідкався Яків Петрович.

Лідія Адамівна зітхала — втомилася, болять ноги. Іноді примружувала короткозорі очі і, неначе вдивляючись удалечінь, казала:

— Нічого, коли ми приїдемо до Світланки в Америку, я там все розповім! Розповім Гришковим родичам, що вони залишили свого помираючого брата, забули про рідного племінника. І лише мій чоловік повівся по-людські. Я їм, в Америці, ще влаштую…