Елементарні частинки

1

Перше липня 1998 року припало на середу. Отож, для Джерзінські було цілком природно, хоча й незвично, спакувати свої пожитки у вівторок ввечері. В холодильнику марки «Брандт», що трохи осів під вагою морозильних циліндрів з ембріонами, разом з останніми нахолоняли пляшки шампанського; зазвичай, у ньому можна було зберігати абиякі хімічні продукти.

Чотири пляшки й п’ятнадцять термостатів — це відносно справедливо. Утім, як і все решта: інтереси, що поєднували їхню групу, були досить‑таки поверховими, одне необачне слово, зневажливий погляд — і компанія могла б легко розпастися, кожен побіжить до своєї машини. Вони перебували у напівпідвальній кімнаті з кондиціонером, облицьованій білосніжним кахлем і прикрашеній календарем з краєвидами німецьких озер. Ніхто навіть не запропонував сфотографуватися. Молодий дослідник, пришелепкуватий на вигляд бородань, що приїхав на початку року, через кілька хвилин накивав п’ятами, пославшись на проблеми з гаражем. Між співтрапезниками все більше відчувалася якась скутість; незабаром починався сезон відпусток. Дехто збирався відвідати своїх родичів, інші жадали розважити душу «зеленим туризмом». Слова зависали в повітрі. Скоро й розійшлись.

Опів на восьму усе скінчилося. На автомобільну стоянку Джерзінські вийшов у товаристві однієї з колег — довговолосої брюнетки з дуже білою шкірою і огрядними грудьми. Іона була трохи старша за нього. Мабуть, саме вона мала стати його спадкоємицею на чолі дослідницької групи. Більшість її публікацій стосувалася гена DAFЗ дрозофіли. Чоловіка в неї не було.

Зупинившись біля своєї «Тойоти», він усміхнувся і простягнув супутниці руку (вдатися до цього жесту, як і всміхнутися, він вирішив кількома секундами раніше, тож подумки встиг підготуватись до нього). Долоні зчепилися, лагідно потисли одна одну. Згодом він вирішив, що цьому потискові рук бракувало теплоти; зважаючи на ситуацію, вони могли б обійнятись, як це роблять міністри чи дехто з естрадних співаків.

Покінчивши з прощальними формальностями, він сів у авто і довгих п’ять хвилин, які здалися йому майже вічністю, сидів не рухаючись. Дивно, чому ця жінка не їде? Вона що, мастурбує там, слухаючи Брамса? Чи, може, навпаки, розмірковує про свою блискучу кар’єру, про нові обов’язки (радіє, мабуть)? Нарешті, «Гольф» генетика виїхав зі стоянки. Він знову лишився на самоті. Погода стояла чудова, ще було жарко. У ці перші літні тижні все наче завмерло в сяючій нерухомості; проте, Джерзінські відчував, як дні стають коротшими.

У свою чергу, вирулюючи на дорогу, він подумав, що працює у престижному районі. 63% місцевих мешканців на питання «Чи відчуваєте ви, живучи в Палезо, переваги престижного району?» відповідають «Так». І це можна зрозуміти: будівлі тут невисокі, між ними газони. Кілька супермаркетів легко забезпечували потреби населення. Говорячи про Палезо, поняття якість життя навряд чи здавалося перебільшенням.

Південна траса в напрямку до Парижа була безлюдною. Таке враження, наче він потрапив до новозеландського науково–фантастичного фільму, який дивився ще студентом: остання людина на Землі після загибелі всього живого. В атмосфері щось і справді відгонило сухим апокаліпсисом.

Джерзінські мешкав на вулиці Фремікур уже років десять; він звик до неї, тут було затишно. У 1993 році він відчув потребу в товаристві якоїсь живої істоти, щоб вона вечорами зустрічала його з роботи. Його вибір припав на білу канарку, створіння вкрай полохливе. Канарка співала, особливо вранці. Одначе спів її не здавався аж надто веселим; та й чи може канарка радіти? Радість — відчуття сильне й глибоке, емоція чистого захоплення, що цілком заволодіває свідомістю; її можна порівняти зі сп’янінням, зачарованістю, екстазом. Якось він випустив птаху з клітки. Від страху вона випорожнилася на канале, а потім стала кидатись на ґрати клітки, шукаючи вхідних дверцят. За місяць він спробував знову. Цього разу бідолашна пташка випала з вікна; якось пригальмувавши своє падіння, вона дивом зачепилася за балкон сусіднього будинку навпроти, п’ятьма поверхами нижче. Мішель був змушений чекати, коли повернеться хазяйка, прикро сподіваючись на те, що в неї немає кішки. Він з’ясував, що дівчина працювала редактором у журналі «Двадцять років», що мешкала вона сама та пізно поверталась додому. Юшки в неї не було.

Настала ніч. Мішель забрав крихітне створіння, що тремтіло від холоду і страху, припавши до бетонної стінки. Потім він ще кілька разів зустрічав ту редакторку, здебільшого коли виносив сміття. Вона кивала головою, мабуть, бажаючи показати, що впізнала його; він, зі свого боку, теж кивав у відповідь. Врешті–решт цей випадок дозволив йому зав’язати з нею добросусідські стосунки. Отже, все вийшло якнайліпше.

З його вікон можна було побачити з десяток будинків, тобто десь понад три сотні помешкань. Коли вечорами він повертався до себе, канарка починала насвистувати і щебетати; це тривало хвилин п’ять–десять, потім він змінював їй корм, воду, підстилку. Але того вечора його зустріла тиша. Він підійшов до клітки: канарка була мертва. Її маленьке біле тільце, що встигло вже захолонути, лежало на бочку на підстилці з гравію.

Він поснідав з пластикового коритця зубаткою з кервелем, що він його купив у супермаркеті «Монопрі–Ласуха», запивши досить посереднім вином «Вальдепеньяс». Повагавшись, він поклав мертву пташку в целофановий пакет, туди ж сунув пляшку пива, як баласт, і кинув усе це у сміттєпровід. А що він мав ще зробити? Відправити месу?

Він не знав, де кінчається цей не надто широкий сміттєпровід, а проте цілком широкий, аби пропустити тільце канарки. Втім, уві сні йому привиділися гігантські сміттєві цистерни, повнісінькі кавових фільтрів, равіолі у соусі та одрізаних статевих органів. Величезні дзьобаті хробаки, такі ж завбільшки, як і сама пташка, роздирали її тіло. Вони відривали їй лапки, шматували кишки, викльовували очі. Він схопився серед ночі, весь тремтячи; було близько пів на другу. Проковтнув три пігулки ксанаксу. Так закінчився перший вечір його свободи.

2

14 грудня 1900 року у повідомленні Берлінської академії під назвою «Zur Theorie des Geseztes der Еnergieverteilung»[1] Макс Планк уперше ввів поняття «квант енергії», яке мало зіграти вирішальну роль у майбутньому розвитку фізики. Між 1900 та 1920 роками зусиллями головним чином Ейнштейна та Бора ця концепція більш–менш хитромудрим способом була узгоджена з попередніми теоріями, але вже на початку двадцятих ці погляди були цілком спростовані.

Якщо Нільс Бор і вважається справжнім автором квантової механіки, то не тільки через власні відкриття, а, передусім, дякуючи виключно творчій атмосфері інтелектуального творення, вільного пошуку істини та дружби, яку він умів створювати навколо себе. Інститут фізики в Копенгагені, заснований Бором у 1919 році, привітно відчинив двері молодим вченим, з якими були пов’язані основні сподівання європейської науки. Тут навчались Гайзенберґ, Паулі, Борн. Будучи лише трохи старшим за них, Бор годинами міг до найменших подробиць обговорювати їхні гіпотези, унікально поєднуючи філософську прозорливість, привітність і суворість. Майже маніакально педантичний, він терпіти не міг ані найменшої приблизності у тлумаченні результатів експериментів, але в той же час жодна нова ідея не здавалася йому апріорі безглуздою, жодна класична концепція не була для нього непохитною. Він любив запрошувати студентів до свого заміського будиночка в Тісвільді; там у нього гостювали і вчені, зайняті в інших галузях науки, політики, представники мистецтва; розмови велись невимушено, переходячи від фізики до філософії, від історії до мистецтва, від релігії до повсякденного життя. Такого ще ніколи не було з часів розквіту грецької культури. Ось у такому незвичному контексті між 1925 та 1927 роками були розроблені основні поняття Копенгагенської школи, які здебільшого спростовували попередні категорії простору, часу та причинності.

Джерзінські не вдалося створити навколо себе такого оточення. Всередині дослідницької групи, яку він очолював, панувала лише робоча атмосфера. Мікробіологи далеко не були поетами своєї справи, такими собі Рембо від мікроскопа, якими полюбляють їх уявляти собі чуттєві профани. Здебільшого то були чесні технарі, не відзначені особливою геніальністю: вони читають «Нувель обсерватер» і мріють про відпустку в Гренландії. Дослідження в галузі молекулярної біології не вимагають ані винахідливості, ані творчої наснаги; фактично, майже завжди це рутинна робота, для якої слід мати бодай якісь другорядні інтелектуальні здібності. Люди здобувають докторські ступені, захищають дисертації, тим часом як двох років спеціальної освіти та атестату середньої школи з лишком вистачило б, аби впоратися з приладами. «Щоб додуматися до ідеї генетичного коду, — любив повторювати Деплешен, завідувач біологічного відділу Національного центру з наукових досліджень, — щоб відкрити принцип синтезу протеїнів, треба й справді трохи попотіти. Утім, згадайте: першим, хто сунув ніс у цю справу, був Гамов, фізик. Але щодо розшифровки ДНК… Пхе! Розшифровуєш, розшифровуєш. Створюєш молекулу, потім іншу. Заносиш дані в комп’ютер, комп’ютер робить розрахунок усіх складових її ланцюжків. Посилаєш факс у Колорадо; вони створюють гени: В27, С33. Та ж сама кухня. Час від часу вдається вносити деякі вдосконалення в обладнання, зазвичай цього досить, аби мати в кишені Нобелівську премію. Все це рутинна робота, халтура, дитячі іграшки».

Першого липня після полудня стояла неймовірна спека; то був один з тих днів, що погано кінчаються: ввечері вибухає гроза, розлякуючи та розганяючи скупчення напівголих тіл. Вікна робочого кабінету Деплешена виходили на набережну Анатоля Франса. На протилежному березі Сени по набережній Тюїльрі прогулювалися на сонечку гоміки, бесідуючи попарно чи в гурті, позичаючи один одному рушники. Майже усі вони були в стрінгах. Їх зволожені кремом для загару мускули блищали на яскравому світлі, випуклі сідниці лисніли. Не припиняючи своїх розмов, дехто потирав крізь нейлонові плавки свої статеві органи або запускав туди палець, оголюючи лобкове волосся та кінчик фалоса. Коло вікна Деплешен прилаштував бінокль. За чутками, він і сам був гомосексуалістом; насправді ж, уже кілька років він був гарно вихованим світським п’яничкою. Ось такого полудня він двічі намагався помастурбувати, прикипівши до бінокля і вп’явшись очима у підлітка, який саме приспустив плавки, щоб вивільнений член почав своє хвилююче підняття. Але його власний, плаский, сухий і зморшкуватий, відразу обвис; тому він облишив це заняття.

Джерзінські прибув рівно о четвертій. Деплешен сам попросив його зайти. Він був заінтригований. Зрозуміла річ, якщо вчений бере річну відпустку, щоб поїхати попрацювати в іншій команді до Норвегії, Японії чи навіть до однієї з тих похмурих країн, де в сорок років люди часто–густо вчиняють самогубства, — тут це нормальне явище. Дехто — такі випадки почастішали за «часів Міттерана», коли жага матеріальної наживи досягла неймовірних розмірів, — ступали на ризикований шлях, створюючи комерційні підприємства, щоб дістати прибуток з тієї чи іншої молекули; декому таки вдавалося за досить короткий час зажити величезних статків, безсовісно перетворивши у статтю прибутку знання, здобуті за роки безкорисливих досліджень. Але те, як просувається Джерзінські, котрий не мав ані конкретних планів, ані мети, ані щонайменшого розсудливого виправдання, здавалося незбагненним. У сорок років він очолював дослідницьку групу, п’ятнадцять вчених працювали під його керівництвом; сам він підпорядковувався — й то лише теоретично — тільки Деплешену. Його група мала чудові результати, її вважали одним із найкращих наукових колективів Європи. То що ж, у біса, його не влаштовувало?

Деплешен, підвищивши голос, запитав:

І що ж ви плануєте робити?

З півхвилини Джерзінські мовчав, потім коротко відповів:

Розмірковувати.

Кепський початок. Намагаючись удавати жартівливість, Деплешен провадив далі:

А в особистому плані? — Він пильно глянув на серйозне, змарніле обличчя, в сумовиті очі того, хто сидів перед ним, і раптом йому стало соромно. В особистому плані? П’ятнадцять років тому він сам розшукав Джерзінські в університеті в Орсе. Його вибір виправдав себе якнайкраще: то був пунктуальний, чіткий, винахідливий молодий дослідник; результати накопичувались у великому обсязі. Якщо Національному центру з наукових досліджень вдалося втримати за собою почесне місце в європейській молекулярній біології, то великою мірою — завдяки заслугам Джерзінські. Так що умови контракту виконані з лишком.

Звісно, — закінчив Деплешен, — ви й надалі матимете доступ до баз даних. На необмежений термін ми залишимо активними ваші коди доступу до результатів досліджень на сервері та до центральної бази даних в Інтернеті. Якщо вам знадобиться ще щось, я завжди у вашому розпорядженні.

Коли Джерзінські пішов, Деплешен знову присунувся до вікна. Він трохи спітнів. Молодий брюнет північно–африканського типу на набережній навпроти стягував свої шорти. У фундаментальній біології залишалися суттєві проблеми. Біологи думали і діяли так, наче молекули були розрізненими матеріальними елементами, з’єднаними лише електромагнітним притяганням та відштовхуванням; жоден з них — у цьому він був цілком певен — навіть не чув про парадокс ЕПР[2], про експерименти Аспекту; ніхто навіть не взяв на себе обов’язок поцікавитись, якого прогресу досягла фізика з початку сторіччя; їх уявлення про атом не дуже відрізняються від тих, що були в Демокріта. Вони накопичували інформацію одноманітно, з єдиною метою негайно застосувати її у промисловості, анітрішечки не розуміючи, що під концептуальний фундамент їх діяльності вже давно закладено мінний заряд. Джерзінські та й він сам, завдяки своїй першій фізичній освіті, мабуть, були єдиними в Національному центрі наукових досліджень, хто усвідомлював: тільки–но сучасна біологія основ життя зіштовхнеться з атомістикою, вона негайно злетить у повітря. Ось про що розмірковував Деплешен, дивлячись, як над Сеною спускається вечір. Він не міг уявити, якими шляхами рухається думка Джерзінські; він навіть не відчував у собі достатньо сил, щоб обговорювати це з ним. Він наближався до шостого десятка; в інтелектуальному плані він відчував себе згорілим дощенту. Гомосексуалісти пішли, набережна спорожніла. Йому більше не вдавалося згадати свою першу ерекцію. Він чекав на грозу.

3

Гроза вибухнула близько дев’ятої вечора. Джерзінські слухав шум дощу, потягуючи маленькими ковтками дешевий ари маніяк. Йому тільки що виповнилося сорок: чи став він жертвою кризи сорокаріччя? Враховуючи поліпшення умов життя, у сорок років люди сьогодні ще сповнені сил та енергії, перебувають у чудовій фізичній формі; перші ознаки, що вказують як зовнішнім виглядом, так і реакцією організму на навантаження, — що ось він, поріг, після якого почнеться довга дорога вниз, до могили, усе частіше спадають на думку десь ближче до сорока п’яти, навіть до п’ятдесяти років. До того ж ця горезвісна «криза сорокаріччя» часто–густо асоціюється з феноменами сексуальними, з раптовими гарячковими пошуками тіл дуже юних дівчат. У випадку із Джерзінські такі міркування виключалися геть цілком: член був йому потрібен лише задля того, щоб висцятись, ото й усе.

Наступного ранку він прокинувся близько сьомої, взяв у своїй бібліотеці «Частину й ціле», наукову автобіографію Вернера Гайзенберга, й пішки почимчикував на Марсове поле. Світанок був прозорий та свіжий. Цю книгу він придбав, коли йому було ще сімнадцять років. Улаштувавшись під одним з платанів алеї Віктора Кузена, він перечитав те місце з першого розділу, де Гайзенберг, розповідаючи про роки навчання, згадує свою першу зустріч з теорією атома:

Близько одинадцятої спека посилилася. Повернувшись додому, Мішель повністю роздягся і простягнувся на канапі. У наступні три тижні він максимально скоротив свої пересування. Він нагадував рибину, що час від часу висовується з води, щоб ковтнути повітря; на лічені секунди перед нею з’являється зовсім інший, райський, повітряний світ. Звісно, вона має негайно повертатися назад, у своє тінисте середовище, де риби пожирають одна одну. Але на кілька секунд у неї було передчуття існування іншого світу, досконалого, нашого світу.

Ввечері 15 липня він зателефонував Брюно. Музикальний джазовий фон у стилі «кул» надавав голосу його зведеного брата ледве вловимої пихатості. Брюно — ось типова жертва кризи сорокаріччя. Носить шкіряний плащ, відпустив бороду. Щоб показати, що добре знає життя, поводиться і розмовляє, наче персонаж другосортного поліцейського бойовика: палить цигарки, нарощує м’язи. Втім, Мішель не вважав, що у випадку з братом усе можна було списати на «кризу сорокаріччя». Людина, що стала жертвою цього лиха, прагне просто жити, але жити повнокровним життям. Бодай трохи продовжити його. А братові, судячи з усього, все остаточно остогидло, він уже не бачить ані найменшого сенсу в його продовженні.

Того ж вечора Мішель відшукав фотографію, зроблену в початковій школі, у Шарні, і заплакав. Хлопчик сидить за партою, тримає в руках відкритий підручник. Він дивиться в об’єктив з чарівною посмішкою, сповнений радості та відваги; і ця дитина — треба ж! — він сам. Хлопчик робить домашнє завдання, з довірливою серйозністю слухає пояснення вчителя. Він входить у цей світ, відкриває його для себе, і цей світ не лякає його; він готовий зайняти своє місце серед людей. Усе це можна прочитати в погляді малюка. На ньому блуза з невеличким комірцем.

Кілька днів Мішель тримав фотографію біля себе, прихиливши її до лампи у головах. Таємниця часу банальна, все це цілком нормально, — намагався він переконати себе: спочатку тьмяніє блиск очей, зникають радість та довіра. Простягнувшись на канапі марки «Бюлтекс», він без успіху намагався приручити себе до недовговічності. На чолі хлопчика можна було побачити маленьку круглу западинку — відбиток вітряної віспи; цей шрам пережив роки. Де ж істина? Полуденна спека наповнювала кімнату.

4

Мартен Секальді, котрий народився 1882 року в глухому корсиканському сільці у неписьменній селянській родині, здавалося, мав прожити пастухом та хліборобом усе своє життя, для нього була уготована та сама обмежена сфера діяльності, що була долею нескінченної низки генерацій його предків, які змінювали одна одну. Йдеться про стиль життя, який в наших краях давно вже канув у минуле, тож його повний аналіз викликав би лише неширокий інтерес; хіба що деякі радикальні екологи час від часу демонструють незрозумілу ностальгію за таким існуванням, проте я для повноти картини пропоную коротко його змалювати: людина живе на природі, дихає свіжим повітрям, обробляє якийсь там клаптик ділянки, розмір якої визначається за суворо встановленим правом успадкування; коли–не–коли впольовує дикого кабана; трахає всіх направо й наліво, передусім свою дружину, яка народжує йому діточок; виховує цих дітей, щоб вони в свою чергу зайняли його місце у тій самій екосистемі; з роками починає хворіти, ото й усе.

Особлива доля Мартена Секальді фактично надто примітна, бо свідчить про роль, яку зіграли інтеграція французького суспільства та прискорення технологічного прогресу під час Третьої республіки, завдяки титанічним зусиллям світської школи. Його викладач швидко зрозумів, що має справу з неабияким учнем, наділеним абстрактним мисленням і деякою винахідливістю, виявити які в своєму середовищі йому буде вкрай важко. Цілком усвідомлюючи, що його місія не обмежується лише забезпеченням майбутніх громадян багажем елементарних знань, а й що разом з тим він мусить ще відбирати тих, хто з часом має стати частиною еліти Республіки, він зміг переконати батьків Мартена, що покликання їхнього сина може здійснитися виключно за межами Корсики. Отже, у 1894 році, здобувши право на стипендію, юнак вступив інтерном до марсельського ліцею Тьєра, так вдало зображеного в дитячих спогадах Марселя Паньоля, які мали до останніх днів Мартена Секальді стати його улюбленим читанням, завдяки чудовому за своєю правдивістю відтворенню основних ідеалів того часу, що знайшли своє втілення в життєвому шляху юнака — вихідця з самих низів. У 1902 році, повністю справдивши надії свого першого вчителя, він вступив до Вищої політехнічної школи.

Дев’ять років по тому він дістав призначення, яке зумовило його подальший життєвий шлях. Йшлося про створення діючої водопровідної мережі, яка охоплювала б усю територію Алжиру. Він займався цим понад двадцять п’ять років: розраховував ступені кривизни акведуків та діаметр водопровідних труб. У 1923 році він одружився з Женев’євою Жюлі, продавщицею в тютюновій крамничці, рід якої походив з Лангедоку, але останні два покоління облаштувались у Алжирі. У 1928 році в них народилася донька Жанін.

Розповідь про життя людини може бути як завгодно довгою чи короткою Метафізичний або трагічний вибір зводиться врешті–решт до традиційних табличок на надгробному камені з датами народження та смерті. Він приваблює своєю надзвичайною стислістю: Але щодо Мартена Секальді буде доречним розглянути історичний та соціальний аспекти, зосередившись не стільки на його особливих якостях, скільки на еволюційному розвитку суспільства, характерним елементом якого він є. Ці характерні представники свого часу, яких, з одного боку, захоплює хід історичного розвитку, а з другого — вони самі охоче пливуть за течією, зазвичай мають прості щасливі біографії; такий життєпис у його класичному варіанті, як правило, займає одну–дві сторінки. Що ж до Жанін Секальді, то вона належала до бентежливої категорії предтеч. Певною мірою пристосовані до стилю життя більшості сучасників, предтечі водночас прагнуть «бути вищими» за них, сповідуючи нові або пропагуючи ще мало відомі способи існування; зазвичай життєвий шлях предтеч треба змальовувати докладніше, позаяк він частенько більш вибоїстий та заплутаний. Утім, їх роль зводиться лише до прискорення історичних процесів, до того ж прискорення більш руйнівного — вони ніколи не можуть надати подіям нового напрямку: ця місія покладається на революціонерів чи пророків.

Отже, донька Мартена і Женев’єви Секальді виявляла надзвичайні розумові здібності, принаймні такі ж, які були в її батька, маючи ще й доволі незалежний характер. Невинність вона втратила у тринадцять років (надзвичайний факт, якщо взяти до уваги епоху та середовище), а потім присвятила роки війни (в Алжирі вони були досить мирними) відвідуванням різних балів, які проходили наприкінці кожного тижня спочатку в Константані, потім в Алжирі; все це не заважало їй триместр за триместром постійно досягати вражаючих успіхів у шкільній науці. Таким чином, у 1945 році закінчивши з відзнакою школу та вже маючи чималий сексуальний досвід, вона їде від батьків, щоб розпочати в Парижі вивчення медицини.

Перші повоєнні роки були сповнені важкої праці; показники виробництва були найнижчими, продовольчі картки скасували тільки в 1948–му. І все ж таки, у вузькому колі найбільш заможних верств населення вже з’явилися перші ознаки тієї пристрасті до споживання, що прийшла зі Сполучених Штатів Америки і яка мала в наступні роки поширитися всюди, цілком захопивши все населення. Отже, Жанін Секальді, студентці медичного факультету, довелося жити в Парижі майже за «років екзистенціалізму». Колись їй навіть пощастило танцювати в «Табу» бібоп із самим Жаном–Полем Сартром. Не дуже полюбляючи творчість цього філософа, вона, навпаки, була вражена його майже патологічно виродливою потворністю, тож цей випадок не мав жодного продовження. Вона була дуже гарненька — чітко виражений середземноморський тип краси — та пережила багато любовних пригод, перш ніж у 1952 році зустрілася із Сержем Клеманом, який у той час закінчував курс хірургії.

«Змалювати вам мого батька? — любив повторювати Брюно через багато років. — Візьміть мавпу, дайте їй мобільний телефон, і портрет готовий!» У той час Серж Клеман, звісно, не мав мобільного телефону; але він і справді вирізнявся надмірною волохатістю. В цілому ж його аж ніяк не можна було назвати красунчиком, але він видихав таку потужну та невідпорну чоловічу чарівність, яка б мусила привабити молоденьку студентку. До того ж він мав свої плани на майбутнє. Мандрівка до Сполучених Штатів переконала, що косметологія пророкує амбіційному практикантові великі перспективи. Поступове поширення спокус вільного ринку, розпад традиційного шлюбу, вірогідність стрімкого економічного злету Західної Європи — все це й справді здавалося багатообіцяючим, відкриваючи надзвичайні можливості для цієї галузі медицини, а Серж Клеман мав ту перевагу, що він одним з перших в Європі — а у Франції достеменно першим — побачив ці можливості; єдина проблема полягала в тому, що йому бракувало коштів, необхідних для початкового ривка. Мартен Секальді, приємно вражений підприємницькою хваткою майбутнього зятя, погодився позичити йому грошей, і в 1953 році відкрилася перша лікарня в Неї[3]. Успіх, підхоплений жіночими журналами, які в той час набирали обертів, був просто вражаючим, тож у 1955 році відкрилась уже друга лікарня, на канських пагорбах.

Разом подружжя утворило те, що згодом почнуть називати «сучасним шлюбом», і якщо Жанін завагітніла від власного чоловіка, то скоріше через недогляд. Проте вона вирішила залишити дитину; на її думку, материнство — це одне з тих випробувань, які кожна жінка має пережити; втім, період вагітності виявився доволі приємним, і у березні 1956–го народився Брюно. Нудні турботи, що їх потребує мала дитина, невдовзі видалися батькам несумісними з їх ідеалом особистої свободи, відтак з обопільної згоди у 1958 році Брюно був відряджений до Алжиру, до діда та бабусі з материного боку. На той час Жанін знову була вагітною, але цього разу батьком був Марк Джерзінські.

Гнаний лютою вбогістю, що межувала з голодом, Люсьєн Джерзінські, сподіваючись дістати роботу у Франції, у 1919 році полишає Катовіцький вугільний басейн, де народився двадцятьма роками раніше. Він пішов робітником на залізницю, потім колійним доглядачем — і одружився з Марі Леру, донькою наймита, народженого в Бургундії, яка теж працювала на залізниці. Він подарував їй чотирьох діточок, перш ніж загинути в 1944 році під час бомбардування станції авіацією союзників.

Його третьому синові Марку було чотирнадцять років, коли батька не стало. То був розумний, серйозний і трохи сумний хлопчина. У 1946 році він, завдяки зусиллям сусіда, влаштувався учнем на кіностудію Пате в Жуанвілі. Він одразу виявив великі здібності до цієї роботи: виходячи з коротких інструкцій, він міг до приходу оператора підготувати чудове підсвічування загального плану. Анрі Алькан[4] дуже цінував його і навіть хотів зробити своїм асистентом, коли в 1951 році вирішив перейти до Управління французького телебачення та радіо.

Коли на початку 1957 року Марк познайомився із Жанін, він працював над телерепортажем, присвяченим мешканцям Сен–Тропе. Героїнею репортажу була Брижіт Бардо (фільм «І Бог створив жінку», що вийшов у 1956–му, справді дав початок міфу Бардо), але у пошуках матеріалу Марк часто крутився в деяких артистичних та літературних колах, насамперед його приваблювала компанія, яку згодом назвали «бандою Саган». Цей світ, закритий для Жанін, незважаючи на її гроші, зачарував дівчину, і вона серйозно захопилася хлопцем. Вона одразу перейнялася думкою, що з нього має вийти великий режисер; утім, так, мабуть, і повинно було статися. Працюючи над репортажами з освітлювальною апаратурою полегшеного типу, йому вдавалось, переставляючи предмети, створювати хвилюючі кадри в дусі Едварда Хопера, реалістичні, спокійні, але водночас сповнені цілковитої безнадійності. Спілкуючись із знаменитостями, він ковзав по них байдужим оком і, знімаючи Бардо чи Саган, приділяв їм не більше уваги, ніж ракам чи кальмарам. Він ні з ким не розмовляв, ні до кого не виявляв симпатії; він був насправді чарівним.

У 1958 році, невдовзі після того, як Брюно відправили до її батьків, Жанін розлучилася з чоловіком. Це було полюбовне розлучення, кожна сторона взяла частину провини на себе. Серж щиросердо поступився своєю часткою прав на каннську клініку, прибуток від якої мав забезпечити Жанін комфортабельне існування. Влаштувавшись на віллі у Сент–Максимі, Марк нічим не зрадив свої холостяцькі звички. Жанін змушувала його докласти бодай якихось зусиль задля продовження кар’єри в кіно; він погоджувався, але нічого для цього не робив, просто чекав, коли трапиться нагода для нового репортажу. Якщо вона влаштовувала вечірку, він здебільшого волів перекусити десь на кухні сам–один, а потім йшов прогулятися набережною, повертаючись аж тоді, коли гості збирались уже розходились. У своє виправдання він посилався на те, що довелося терміново закінчувати монтаж. Народження сина — у червні 1958–го — викликало в нього очевидне збентеження. Кілька довгих хвилин він, не відриваючи очей, дивився на немовля, яке було неймовірно схоже на нього: те ж саме обличчя з чіткими рисами, ті ж самі гострі вилиці, ті ж самі великі зелені очі. Згодом Жанін почала зраджувати його. Мабуть, він страждав, але стверджувати це важко, бо насправді він говорив усе менше й менше. Він будував невеличкі вівтарі з гальки, хмизу та панцирів ракоподібних. Потім фотографував їх з боковим підсвіченням.

Репортаж про Сен–Тропе мав великий успіх у певних колах, але він відмовився відповідати на запитання журналіста з «Кайє дю сінема». Його шанси на успіх ще збільшилися після короткого, дуже гострого документального фільму про групу «Привіт, хлопці!», який він відзняв навесні 1959 року, та зародження музичного стилю йє–йє. Художній кінематограф його анітрохи не цікавив; він двічі відмовлявся від пропозиції попрацювати з Годаром. У той час Жанін познайомилася з приїжджими американцями, які частенько з’являлися на Лазуровому узбережжі. У Сполучених Штатах, в Каліфорнії, саме виникло щось радикально нове. В Ізалені, поблизу Біг Сура, з’являлися комуни, засновані на базі сексуальної свободи та застосування психоделічних наркотиків, що, як вважалося, сприяє вивільненню підсвідомих бажань. Жанін стала коханкою Франческо Ді Меоли, американця італійського походження, який був знайомий з Аленом Гінзбергом та Олдосом Хакслі, а також однією із співзасновників Ізаленської общини.

У січні 1960 року Марк вирушив до Народного Китаю готувати репортаж про будівництво комуністичного суспільства нового типу. До Сент–Максима він повернувся 23 червня вдень. Будинок здавався покинутим. Втім, у вітальні на ковдрі по–турецьки сиділа зовсім гола дівчина років п’ятнадцяти. У відповідь на його питання вона буркнула: «Gоnе tо thе bеасh»[5] , після чого знов упала в прострацію. У спальні Жанін, розлігшись упоперек ліжка, хропів здоровенний, вочевидь п’яний, бородань. Марк прислухався: йому здалося, що хтось чи то плаче, чи то стогне.

У кімнаті на другому поверсі панував неймовірний сморід; люті сонячні промені, проникаючи крізь шибки, освітлювали чорно–білий кахель підлоги. Його син незграбно повзав долі, час від часу ковзаючись у калюжах сечі та екскрементів. Він мружився і протяжно скиглив. Помітивши, що хтось увійшов до кімнати, малюк спробував утекти. Батько взяв його на руки; налякане крихітне створіння тремтіло в його обіймах.

Марк вийшов з дому; у найближчому магазині він купив сидіння для малюка. Відпустивши круте слівце на адресу Жанін, він сів у машину, закріпив дитину в сидінні й поїхав у північному напрямку. Не доїжджаючи до Валанса, він повернув до Центрального масиву. Вряди–годи, між поворотами він поглядав на сина, що дрімав позаду нього, і дивне відчуття охоплювало його.

З того дня Мішель зростав під наглядом своєї бабусі, яка жила самотньо в Йонні, звідки вона сама й походила. Невдовзі його мати поїхала до Каліфорнії, щоб оселитися в комуні Ді Меоли. Мішель знов побачив її аж коли йому виповнилося п'ятнадцять. А втім, свого батька він теж недовго бачив. У 1964 році той подався робити репортаж про Тибет, який у той час був зайнятий китайськими військами. У листі до матері він писав, що живий, здоровий та що перебуває під враженням від маніфестацій тибетських буддистів, яких Китай несамовито намагався знищити; більше звісток од нього не було. Протест, з яким Франція звернулася до китайського уряду, нічого не дав. Хоча тіло так і не знайшли, через рік було офіційно повідомлено, що Марк пропав безвісти.

5

Літо 1968–го. Мішелю десять років. З двох років він живе разом зі своєю бабусею. Вони оселились у Шарні, що в департаменті Йонн, неподалік од Луаре. Вранці він прокидається рано, щоб приготувати сніданок для бабусі; він завів спеціальний зошит, куди записує, як довго треба настоювати чай, скільки потрібно бутербродів і таке інше.

Нерідко він аж до полудня не виходить з кімнати. Читає Жуля Берна, комікси про собаку Піфа чи про «Клуб п’ятьох», але найчастіше він захоплюється багатотомним зібранням «Всесвіт». Там розповідається про опір матеріалів, про різні види хмар, про бджолині танці. Є щось про Тадж–Махал, палац, збудований у давнину одним царем на честь померлої дружини, про смерть Сократа, про геометрію, створену Евклідом понад дві тисячі років тому.

Після обіду, одягши короткі штанці, він сидить у саду. Притулившись спиною до стовбура черешні, він насолоджується пружною м’якістю трави. Гріється на сонечку. Листя латуку поглинає сонячну спеку; так само вбирає воно й воду; він пам’ятає, що ввечері має полити його. Він продовжує читати «Всесвіт» або якусь іншу книжку із серії «Сто питань про…»; він поглинає знання.

Іноді він їде велосипедом за місто. Щосили натискає на педалі, наповнюючи легені ароматом вічності. Дитяча вічність дуже коротка, але він ще цього не знає; а краєвиди пролітають повз нього.

У Шарні залишилась лише одна бакалійна лавка; але щосереди сюди заїжджає вантажівка м’ясника, а щоп’ятниці — торговця рибою; в суботу на обід бабуся часто готує тріску під вершковим соусом. Мішель проводить у Шарні своє останнє літо, проте цього він ще не знає. На початку року в бабусі був інсульт. Дві її доньки, що мешкають у передмісті Парижа, шукають їй помешкання поближче до них. Вона більше не може цілий рік жити сама та опікуватися своїм садочком.

Мішель дуже рідко грається з хлопцями свого віку, проте стосунки з ними у нього нормальні. Він здобув право триматися трохи осторонь; вчиться він добре, розуміє все без очевидних зусиль. З усіх предметів він завжди перший, і, звісно, бабуся дуже цим пишається. Але друзі не сердяться на нього, не дражнять. Під час контрольних робіт він дозволяє їм списувати. Чекає, не перегортає сторінку, аж поки його сусід закінчить. Але незважаючи на свої досягнення, він сидить на останній парті. Непевне щастя в його королівстві.

6

Одного літнього ранку, коли Мішель ще мешкав у Йонні, він утік на луки зі своєю кузиною Брижіт. Брижіт була надзвичайно милою, дуже вродливою шістнадцятирічною дівчиною, яка через кілька років мала одружитися з неймовірним бовдуром. Це було влітку 1967–го. Вона взяла його за руки і закружляла, змушуючи бігти навколо неї; потім, знесилені, вони попадали на свіжоскошену траву. Він пригрівся коло її гарячих грудей; на ній була коротенька спідничка. Наступного дня вони обоє покрились маленькими червоними прищами, а їхні тіла час од часу пронизував шалений свербіж. Thrombidium holosericum, він же кліщик–червонотілка, — доволі часто зустрічається на літніх луках. Його діаметр — близько двох міліметрів. Він товстий, м’ясистий, дуже опуклий, яскраво–червоного кольору. Впиваючись своїм хоботком у шкіру ссавців, він спричиняє нестерпне подразнення. Linguatulia rhinaria, або п’ятиустка, оселяється в носовій порожнині, лобових або верхньощелепних пазухах собак, а іноді й людей. Личинка овальна, ззаду — хвостик; у роті — жвала для свердління. Дві пари виступів (чи то пак відростків) оснащені довгими кігтиками. Доросла особина має білий колір, ланцетоподібна й може досягати 18 — 85 міліметрів завдовжки. В неї сплощене тіло, кільчасте, прозоре й покрите хітиновими голками.

У грудні 1968–го його бабуся переїхала до департаменту Сена- і–Марна, ближче до своїх доньок. Спочатку життя Мішеля майже не змінилось. Околиці Кресі–ан–Брі, що десь за п’ятдесят кілометрів од Парижа, у той час були сільською місцевістю. Чарівна місцина, повсюди старовинні будиночки, Коро написав тут кілька своїх картин. Система каналів, що підводили сюди воду річки Гран–Морен, подарувала Кресі назву Брійської Венеції, принаймні так її називали в деяких проспектах. Мало хто з тамтешніх мешканців їздить на роботу до Парижа. Більшість працює на місцевих невеликих підприємствах або ж — найчастіше — знаходить собі роботу в Мо.

Ще через два місяці бабуся купила собі новий телевізор; у той час на першому каналі саме з’явилася реклама. Вночі проти 21 липня 1969 року Мішель мав нагоду спостерігати у прямому ефірі за першими кроками людини на Місяці. Шістсот мільйонів телеглядачів, розкиданих по всій планеті, були присутні на цій виставі разом із ним. Мабуть, ті кілька годин, що тривала трансляція, можна цілком слушно назвати кульмінацією першого періоду західної технологічної мрії.

Прибувши до Кресі–ан–Брі в розпалі навчального року, він проте легко адаптувався в міському середньоосвітньому колежі і до п’ятого класу перейшов без особливих проблем. Кожного четверга він купував «Піф», який тоді вже змінив свій формат.

На відміну од більшості читачів, він купував його не заради поліграфічних нововведень, а саме заради пригодницьких оповідань. Усупереч яскравій зміні часів та декорацій в цих історіях на перший план виходили прості глибокі моральні цінності. Реньяр–Вікінг, Тедді Тед та Апач, «син суворих віків» Раган, Ходжа Насреддін, який обдурював візирів та халіфів, — усіх їх об’єднувала єдина мораль. Мішель дуже швидко це збагнув, таке усвідомлення мало серйозно вплинути на нього. Читання Ніцше не викликало в нього нічого, крім миттєвої досади, а знайомство з Кантом лише підтвердило те, що він і до цього знав. Закони чистої моралі єдині та всеохоплюючі. З часом вони ані збагачуються, ані збіднюються. Мораль не залежить від жодних історичних, економічних, соціологічних або культурних чинників, вона взагалі ні від чого не залежить. Ніщо не визначає її, але сама вона визначає. Безпричинна, вона сама є причиною. Інакше кажучи, вона — абсолют.

Мораль, яку можна спостерігати на практиці, завжди становить суміш у різних пропорціях чистої моральності з іншими складовими більш–менш темного, переважно релігійного походження. Чим вагомішою в цій суміші буде частка первісної моралі, тим тривалішим та щасливішим може бути існування суспільства, що обрало її своєю опорою. В ідеалі, суспільство, організоване за універсальними законами моральності, мало б існувати аж до кінця світу.

Мішель захоплювався всіма героями «Піфа», але його улюбленцем, звісно, був Чорний Вовк, індіанець–одинак, шляхетне поєднання всіх чеснот апачів, сіу та шейєнів. Чорний Вовк весь час мандрував преріями разом із своїм конем Чінука та вовком Тупі. Він не тільки активно діяв, без вагань кваплячись на допомогу всім слабким та приниженим, а й постійно коментував усі свої вчинки, спираючись при цьому на трансцендентні етичні категорії, час від часу висловлюючись у поетичній формі прислів’їв племені крі чи дакота, а іноді ще простіше — посилаючись на «закон прерій». Навіть через багато років Мішель мимоволі визнавав його ідеальним кантівським героєм, який завжди діє так, «наче його максими надавали йому право засідати в законодавчому зібранні всесвітнього королівства обранців».

Телевізор цікавив його менше. Втім, хоч і не дуже охоче, він щотижня дивився «Життя тварин». Газелі та лані, ці граціозні ссавці, проводили свої дні у постійному страху. Леви й пантери перебували у стані тупої апатії, що переривалася короткими вибухами жорстокості. Вони вбивали, роздирали, пожирали слабких, старих і хворих тварин, а потім знов поринали в безглузду сонливість, прокидаючись хіба що через напади дрібніших паразитів, що гризли їх ізсередини, та в свою чергу ставали тлом для репродукції вірусів. Між дерев повзали змії, хапаючи своїми отруйними зубами птахів та ссавців, якщо тільки чийсь хижий дзьоб не розривав на шматки їх власне тіло. Поважний, дурнуватий голос Клода Дарже супроводжував ці жорстокі сцени коментарями, сповненими нічим не виправданого захоплення. Мішель здригався всім тілом від огиди. У ці хвилини він також відчув, як зростає в ньому незаперечна впевненість: загалом дика природа як вона є — не що інше, як найбільша мерзенність та підлість; дика природа в її цілісності — не що інше, як виправдання тотального руйнування, всесвітнього геноциду, а місія людини, певно, й полягає в тому, щоб довести цей голокост до остаточного кінця.

У квітні 1970–го «Піф» вийшов з новою штучкою, яка мала додати деякої популярності і закарбуватися в пам’яті читачів. То був так званий «порошок життя». До кожного номера додавався пакетик з ікрою малюсіньких морських рачків Аrtemia salinа. Впродовж кількох тисячоліть ці організми перебували в анабіозі. Процедура для їх оживлення була досить складною: слід було три доби відстоювати воду, потім підігріти її, всипати вміст пакетика й акуратно збовтати. В наступні дні треба було тримати посудину біля джерела світла та тепла, регулярно додаючи туди воду належної температури, компенсуючи таким чином випаровування; обережно перемішувати рідину, щоб наситити її киснем. За кілька тижнів у пляшці кишіла сила–силенна напівпрозорих рачків, не дуже апетитних, але безперечно живих. Не знаючи, що з ними робити, Мішель урешті–решт виплеснув їх у Гран–Морен.

У тому ж номері на двадцяти сторінках, присвячених пригодницьким оповіданням, дещо розповідалося про ті обставини юності Рагана, що за доісторичних часів зробили його самотнім героєм. Коли він був ще дитиною, через виверження вулкану загинуло його плем'я. Його батько, Крао Мудрий, помираючи, залишив йому у спадок лише намисто з трьома кігтями. Кожен з тих кігтів символізував якусь чесноту «тих, хто ходить прямо», тобто людей. Там був кіготь чесності, кіготь мужності та найважливіший — кіготь доброти. З того часу Раган носив це намисто, намагаючись бути гідним того, що воно значило.

Їхня садиба в Кресі на всю довжину була обсаджена черешнею, садочок був трохи меншим, ніж в Йонні. Мішель і тут читав «Всесвіт» та «Сто питань про…». Коли хлопчику виповнилося дванадцять, бабуся подарувала на його день народження набір «Юний хімік». Хімія була набагато привабливішою, ніж механіка чи електрика: таємничішою та різноманітнішою. Хімікати лежали у своїх коробках, різні за кольором, формою та фактурою, наче навік розлучені істоти. Проте варто зіштовхнути їх між собою, і почнеться бурхлива реакція, миттєво створюючи нові сполуки.

Одного липневого дня, коли він як завжди читав у садочку, Мішель усвідомив, що хімічні основи життя могли б бути цілком іншими. Ту ж саму роль, яку в складі молекул живої плоті відіграють молекули вуглецю, кисню та азоту, могли б виконувати молекули з тією ж валентністю, але більшою атомною вагою. На іншій планеті, за інших температурних умов та сили тяжіння, молекули життя мали б містити в собі кремній, сірку і фосфор або ж германій, селен і миш’як, а то ще й олово, телур і сурму. Не було нікого, з ким він міг би обговорити ці речі, а тому на його прохання бабуся купила йому кілька книжок з біохімії.

7

Перші спогади Брюно належали до його чотирьох років; то були спогади, пов’язані з його приниженням. У той час він ходив до дитячого садочка у парку Лаперльє в Алжирі. Одного осіннього дня вихователька пояснювала хлопчикам, як робити гірлянди з листя. Дівчатка чекали, сидячи на пагорбку; вже тоді в них виявлялися перші ознаки тупої бабської покірливості; майже на всіх були білі платтячка. Земля була вкрита золотавою ковдрою з листя, переважно каштанів та платанів. Його товариші, один по одному завершуючи свої вироби, підходили кожен до своєї обраниці, щоб оповити гірляндою її шию. У нього ж нічого не виходило, листя кришилось у його руках, все розпадалось. Як пояснити їм, що він потребує любові? Як пояснити це без листяної гірлянди? Від люті він розридався; вихователька не прийшла йому на допомогу. Все скінчилося, діти повставали зі своїх місць і подалися геть із парку. Невдовзі той дитячий садочок закрився.

Його дідусь та бабуся жили в дуже гарному помешканні на бульварі Едгара Кіне. Будинки буржуа в центрі Алжира були збудовані у тому ж стилі, що й паризькі будівлі епохи Наполеона III. Помешкання перетинав величезний двадцятиметровий коридор, що вів у вітальню з балконом, звідки можна було помилуватися зверху на біле місто. Навіть через багато років, ставши розчарованим сорокарічним буркуном, Брюно часто бачив перед собою цю картину: йому чотири роки, він щосили тисне на педалі триколісного велосипеда, прямуючи темним коридором до відчинених дверей балкона. Мабуть, саме тоді він спізнав найбільше земне щастя.

У 1961 році дідусь помер. У нашому кліматі труп ссавця чи птаха спочатку приваблює деякі види мух (Мusса, Сurtоnеvrа) тільки–но він почне розкладатися, нові біологічні види вступають у гру, а саме Саlliphora і Lucilia. Під дією бактерій і травних соків, що їх виділяють хробаки, труп більш–менш розріджується, перетворюючись на середовище маслянокислого та аміачного бродіння. За три місяці мухи завершують свою справу, поступаючись місцем команді жорсткокрилих комах з роду Dermestes та лускокрилих метеликів Aglossa pinguinalis, які переважно живляться жирами. Під час бродіння білкової матерії її споживають личинки Piophila petasionis та жорсткокрилі роду Соrynetes. Труп, що розрідився, ще містить певну кількість вологи, стаючи надалі вотчиною кліщів, які висмоктують з нього останню сукровицю. Висушений таким чином та муміфікований, він стає житлом для нових користувачів — личинок хутряного шкіроїда та шкіроїда–антренуса, гусениць метеликів Аglossa cuprealis та Tineola bisellelia. Вони й довершують цикл.

Подумки Брюно знову бачить труну гарного глибокого чорного кольору із срібним хрестом, а в ній – діда. Картина умиротворена, навіть чарівна: дідусеві, певно, добре в такій чудовій труні. Згодом він дізнається про існування кліщів та трупних личинок з іменами другосортних італійських старлеток. Проте, навіть зараз, образ дідусевої труни лишається в його пам’яті щасливою картиною.

Ще він уявляв собі бабусю того дня, коли вони приїхали у Марсель, як вона сидить на валізі посеред викладеної кахлем кухні. Долівкою снують таргани. Мабуть, саме того дня її розум затьмарився. За кілька тижнів вона пережила смерть чоловіка, його останню агонію, спішний від’їзд з Алжира, важкі пошуки житла в Марселі. Неймовірно брудний квартал, у якому вони опинилися, був на північному заході міста. Раніше вона ніколи не була у Франції. І донька кинула її, не приїхавши на батьків похорон. Мабуть, тут була якась помилка. Хтось колись мав припуститися тут якоїсь помилки.

Вона одужала і прожила ще п’ять років. Купила меблі, поставила ліжечко для Брюно в їдальні, записала його до початкової школи в їхньому кварталі. Щовечора вона забирала його звідти. Він соромився цієї маленької жінки, старезної, сухої, що водила його за ручку. Інші мали батьків; у той час дуже рідко можна було побачити дітей, чиї батьки розлучилися.

Щоночі вона знов і знов згадувала етапи свого життя, що закінчувалося так сумно. Стеля в помешканні була низенькою, влітку тут стояла задушлива спека. Врешті–решт вона засинала перед самісіньким світанком. Удень вона сновигала туди й сюди в стоптаних капцях, і раз у раз повторювала, сама того не усвідомлюючи, іноді до п’ятдесяти разів за день, одне й те саме. Вона все ніяк не могла забути вчинок доньки. «Не приїхати на похорон рідного батька…» Вона ходила з кімнати в кімнату, часом не випускаючи з рук ганчірку чи каструлю, забуваючи, нащо вона їх взяла. «Похорон рідного батька… Похорон рідного батька…» Її капці шаркали по кахельній долівці. Брюно злякано завмирав, скулившись у своєму ліжку; він розумів, що все це погано скінчиться. Інколи вона бурмотіла вже з самісінького ранку, ще в халаті та бігудях: «Алжир — це Франція…»; тоді починалося човгання. Вона тинялася з кімнати в кімнату, втупившись очима в якусь одну невидиму цятку. «Франція… Франція…» — весь час повторював її голос, поступово слабшаючи.

Вона все ще була доброю куховаркою, це була її остання втіха. Для Брюно вона готувала смачну вишукану їжу, якою можна було б нагодувати десятьох їдців. Перці в олії, анчоуси, картопляний салат: зрідка перед основною стравою на стіл виставлялося кілька різних закусок — фаршировані кабачки, заєць з оливками, іноді кус–кус[6].

Хіба що кондитерські вироби їй не дуже вдавалися, але у дні, коли вона отримувала пенсію, вона приносила додому коробки з нугою та мигдалевим печивом з Ексу, вершки з каштановою пудрою. Поволі Брюно став опецькуватою боязливою дитиною. Сама вона майже нічого не їла. В неділю вона прокидалася пізніше; він залізав до неї в ліжко, притулявся до її худого тіла. Іноді він уявляв, як підводиться вночі і встромляє ніж їй у самісіньке серце; потім він бачив самого себе на підлозі, всього у сльозах, біля її трупа, йому здавалося, що він сам одразу помре.

Наприкінці 1966 року вона отримала листа від доньки, яка дізналася про її адресу через батька Брюно — щороку на Різдво вони обмінювалися листами. Жанін не висловлювала аніякогісінького жалю з приводу минулого, згадавши про нього лише одним реченням: «Я довідалася про смерть батька і про твій переїзд». Між іншим вона повідомляла, що виїхала з Каліфорнії, повернулась на південь Франції, де й оселилася; проте адреси не повідомила.

Одного березневого ранку 1967 року, намагаючись приготувати кабачкові оладки, стара жінка перекинула на себе сковорідку з киплячою олією. В неї вистачило сил вийти в коридор; її стогони привернули увагу сусідів. Коли ввечері Брюно повернувся зі школи, він зустрів мадам Аузі, котра мешкала над ними; вона відвела його прямісінько до лікарні. Йому дозволили увійти до бабусі всього на кілька хвилин; її опіки були приховані під простирадлами. Вона отримала велику дозу морфіну; проте, впізнала Брюно, взяла його за руку; потім хлопчика забрали. Вночі її серце зупинилося.

Брюно довелося ще раз зустрітися зі смертю. І знову він майже нічого не зрозумів з того, що відбулося. Навіть кілька років по тому, отримавши контрольну роботу з французької чи написавши гарний твір з історії, він казав собі, що розповість про це бабусі. Звісно, він одразу згадував, що вона померла, але ця думка, то зникаючи, то знов повертаючись до нього, по суті не переривала їхнього діалогу. Коли відбувся його конкурс на заміщення посади викладача сучасної літератури, він довго обговорював з нею свої оцінки; втім, тоді він вірив у її присутність лише у хвилини душевного затьмарення. Заради такої нагоди він купив дві банки вершків з каштановою пудрою; то була їхня остання тривала розмова. Діставши посаду викладача, він помітив, що більше не може вийти на контакт з нею; тоді образ бабусі поступово зник за стіною часу.

Наступного дня після похорону він став свідком дивної сцени. Батько з матір’ю, котрих він бачив уперше, сперечалися про те, що робити з ним. Це відбувалось у їдальні їх марсельського помешкання. Брюно слухав, сидячи на ліжку. Завжди цікаво слухати, як інші говорять про тебе, особливо коли вони, як здається, не усвідомлюють твоєї присутності. Так і самому можна втратити певність у власному існуванні, в цьому є своя чарівність. Отож, здавалося, все це його не стосується. Проте ця розмова мала зіграти вирішальну роль у його житті, він багато разів згадуватиме її, хоча так і не зможе відчути справжнього хвилювання. Він не зможе віднайти кревного зв’язку між собою і двома дорослими людьми, які того дня в їдальні особливо вразили його своїм високим зростом і моложавою ходою. У вересні Брюно мав піти до шостого класу; вирішили, що для нього знайдуть пансіон, а батько забиратиме його до себе у Париж на вихідні. Мати спробує час від часу забирати його на канікули. Брюно не заперечував: ці двоє не здалися йому надто ворожими. Що не кажіть, а справжнім життям для нього було життя з бабусею.

8

9

З точки зору еволюції звичаїв 1970 рік був позначений швидким поширенням і споживанням еротичної продукції, усупереч все ще пильній цензурі, яка намагалася втрутитись у процес. Мюзикл «Волосся», покликаний нести в маси «сексуальну революцію» шістдесятих, мав шалений успіх. На пляжах південного узбережжя швидко поширилася мода на оголені груди. За декілька місяців кількість паризьких секс–шопів зросла з трьох до сорока п’яти.

У вересні Мішель пішов до четвертого класу й почав вивчати німецьку як другу розмовну мову. Саме завдяки заняттям німецькою він і познайомився з Анабель.

У той час уявлення Мішеля про щастя були не надто мудрими. По суті, він ніколи й не мріяв про нього. Поняття, які він міг мати з цього приводу, здебільшого він перейняв од бабусі. Вона була католичкою і голосувала за де Голля; її обидві доньки одружилися з комуністами, але від цього мало що змінилось. Ось такі ідеї генерації, що в дитинстві пережила нестатки війни, а в двадцять — Визволення, ось такий світ вони бажали залишити у спадок своїм нащадкам. Жінка лишається вдома і господарює по хаті (але на допомогу їй прийшла побутова техніка, в неї з’являється багато вільного часу, який вона присвячує родині). Чоловік працює поза домом (проте завдяки роботизації його праця стає не такою важкою та тривалою). Подружні пари щасливі й віддані одна одній; вони мешкають у затишних оселях за містом (у передмістях). На дозвіллі вони захоплюються ремісничими виробами, займаються садівництвом, цікавляться красним письменством і мистецтвом. Часто подорожують, вивчають звички та культуру інших далеких країн.

Якоб Вілкенінг народився в Леувардені, в Західній Фрісландії; потрапивши до Франції у чотири роки, він мало що пам’ятав про своє голландське походження. У 1946 році він одружився із сестрою одного з найближчих своїх друзів; їй було сімнадцять, і вона не знала інших чоловіків. Попрацювавши деякий час на заводі, що виробляв мікроскопи, він відкрив власне підприємство з виготовлення точних оптичних приладів, яке здебільшого працювало як субпідрядник разом з «Анженьє» та «Пате». Японці в той час не були для них конкурентами; Франція виробляла чудові об’єктиви, деякі з них могли змагатися з продукцією Шнейдера та Цейса; його підприємство процвітало. Подружжя мало двох синів, сорок восьмого та п’ятдесят першого року народження; потім, значно пізніше, в 1958–му, на світ з’явилася Анабель.

Анабель народилась у щасливій сім’ї (за двадцять п’ять років свого шлюбу її батьки жодного разу серйозно не посварились) і навіть на мить не сумнівалася, що її доля має бути такою ж. Замислюватися над цим вона почала влітку, напередодні її зустрічі з Мішелем. Їй тоді йшов тринадцятий рік. Десь на світі жив юнак, якого вона не знала, він тим паче не знав її, але саме з ним їй судилося прожити все життя. Вона спробує зробити його щасливим, а він теж зробить усе можливе, щоб дати їй щастя; але вона не уявляла собі, як він виглядає, на кого схожий; це дуже бентежило її. Читачка її віку, що прислала листа до «Журналу Міккі», переймалася тим самим питанням. Їй відповіли якомога заспокійливіше, останнє речення звучало так: «Не хвилюйся, крихітко Коралі: ти зумієш його впізнати».

Вони почали ходити одне до одного, щоб разом працювати над домашнім завданням з німецької. Мішель мешкав на протилежному боці вулиці, метрів за п’ятдесят од неї. Щодалі вони все частіше стали проводити разом неділі та четверги; він заходив за нею одразу після полудня. «Анабель, твій женишок іде», — виглянувши в сад, оголошував її брат. Вона червоніла, але батьки не глузували з неї. Мішель їм дуже подобався, і вона здогадувалася про це.

То був дивний хлопець. Він нічого не тямив ані в футболі, ані в співачках з вар’єте. Однокласники не відчували до нього антипатії, він розмовляв з багатьма, але тримався осторонь. До появи Анабель жоден з її шкільних товаришів не бував у нього вдома. Він звик до самотніх мріянь та міркувань. Помалу він звикав і до відсутності дівчини. Іноді вони сідали на велосипед і підіймалися по схилу Вуланжі; потім пішки блукали луками та лісами, видиралися на пагорб, звідки відкривався краєвид на долину річки Гран–Морен. Вони блукали серед заростей високої трави, навчаючись розуміти одне одного.

10

11

Звідтоді в Мішеля збереглася фотографія, зроблена під час великодніх канікул 1971 року в саду батьків Анабель; її батько сховав шоколадні великодні яйця під деревами і на квіткових клумбах. На фотографії Анабель зображена серед форсітій; цілком поринувши в пошуки, вона з дитячою серйозністю розсуває кущі. Її обличчя починає набувати тонких рис, вже можна здогадатись, якою чарівною красунею вона стане. Її груди ледве вимальовуються під светром. То був останній раз, коли на Великдень у них були шоколадні яйця. Через рік вони були вже надто дорослими для таких забав.

З тринадцяти років, під впливом прогестерону та естрадіолу, що виділяються яєчниками, на грудях та сідницях дівчини формуються жирові подушечки. Якщо все йде якнайкраще, ці частини тіла набувають остаточного вигляду гармонійних округлостей; їх споглядання породжує в чоловіка пристрасне бажання. Анабель мала чарівне тіло. Як і в її матері у цьому віці. Проте обличчя матері було лише приємним, привабливим, але не більше того. Ніщо не передвіщало болісного спалаху вроди в Анабель, що починало лякати матір. Мабуть, від батька, від голландської гілки родини, Анабель отримала великі блакитні очі та розкішне сліпучо–біляве волосся; але тільки неймовірний морфогенетичний випадок міг створити таке обличчя, ці риси, чарівні за своєю чистотою. Дівчина, позбавлена краси, відчуває себе нещасною, вона втрачає надію бути коханою. Звісно, ніхто не знущається з неї, не поводиться з нею жорстоко, але вона наче невидимка — коли вона проходить, ніхто не дивиться їй услід. Незвичайна краса, яка надто швидко перевершує звичайну принадність свіжої спокусливої молодості, справляє враження надзвичайності, в ній відчувається неминуче передвістя трагічної долі. В свої п’ятнадцять Анабель стала однією з тих доволі рідкісних дівчат, побачивши яких, усі чоловіки — незважаючи на вік та соціальне становище, — завмирають, уражені; коли така дівчина просто йде собі вулицями якогось провінційного міста, повз торговельні крамнички, це викликає прискорення серцевого ритму у юнаків та зрілих чоловіків, а у старих — буркотливе ремствування жалю. Вона швидко помітила, що при її появі будь‑де — у кафе чи у лекційній залі, — всі одразу замовкають, але тільки через кілька років вона зрозуміла причину такого мовчання. У колежі в Кресі- ан–Брі всі загалом визнали той факт, що «вона з Мішелем»; але, правду кажучи, навіть без цього ніхто з хлопців не насмілився щось зробити, щоб зблизитися з нею. В житті надзвичайно вродливих дівчат це одна з головних проблем: тільки досвідчені бабії, розв’язні та цинічні, почуваються з ними вільно; таким чином, скарб їх невинності зазвичай дістається найнікчемнішим і наймерзеннішим типам, що часто–густо й стає першою стадією неминучого краху.

У вересні 1972 року Мішель перейшов до другого класу ліцею в Мо. Анабель була в третьому, вона мала залишитись у колежі на рік довше. З ліцею він повертався поїздом, потім з Еблі — на мотовозі. До Кресі він зазвичай приїжджав о 18.33; Анабель чекала на нього на вокзалі. Вони блукали удвох вуличками міста. Іноді, досить рідко, заходили у кафе. Тепер Анабель знала, що рано чи пізно Мішель захоче обійняти її, пестити її тіло, перетворення якого вона відчувала. Вона чекала цієї миті без нетерпіння, але й без страху: вона цілком довіряла йому.

Якщо головні риси сексуальної поведінки природжені, то механізм приведення їх у дію визначається обставинами перших років життя, особливо це стосується птахів та ссавців. Нагальну потребу в попередніх тактильних контактах відчувають, мабуть, собаки, кішки, пацюки, морські свинки і макаки–резуси (Масаса mulatta). У самця пацюка відсутність у дитячому віці контакту з матір’ю призводить до дуже серйозних порушень у статевій поведінці, зокрема в загальмованості в процесі залицяння. Якби від цього залежало його життя (до речі, багато в чому воно справді залежало від цього), Мішель навіть тоді не зміг би поцілувати Анабель. Увечері, коли він з портфелем у руці виходив з мотовоза, вона так раділа, побачивши його, що буквально кидалася на шию. Тоді на якусь мить вони завмирали у блаженному паралічі і тільки після цього починали розмову.

Брюно теж навчався в ліцеї Мо і теж у другому класі, але в іншому; він знав, що його мати мала ще одного сина, від іншого батька; більше він нічого не знав. Матір він бачив дуже рідко. Двічі під час канікул він гостював на її віллі в Кассі. Вона приймала в себе багато молодих людей, які з’являлись і зникали. Мандруючі хлопці. Ті, кого преса зазвичай називає «хіпі». По суті, вони не працювали: поки жили у Жанін, вона їх утримувала; своє ім’я вона змінила на Джейн. Отже, вони жили на прибуток клініки пластичної хірургії, що була заснована її колишнім чоловіком, тобто, врешті–решт, паразитували на бажанні деяких жінок, які мали відповідні гроші, боротися з неминучим зів'яненням та вродженими вадами зовнішності. Хіпі хлюпалися у бухточках голими. Брюно відмовлявся зняти плавки. Сам собі він здавався білястим, низьким, відразливим та гладким. Нерідко його мати пускала когось із хлопців у своє ліжко. Їй вже було сорок п’ять, її груди ослабли і трохи обвисли, але риси обличчя все ще були неймовірно вродливими. Брюно тричі на день охоплювала спокуса. Округлості молодих жінок були такі близькі, доступні, часом його відокремлювало від них менше метра, проте Брюно дуже добре розумів, що шлях до них для нього закритий: інші хлопці були вищими, міцнішими, засмаглішими. Через багато років Брюно дійшов висновку, що коло малих буржуа, світ держслужбовців та чинуш невисокого рангу набагато терпиміше та привітніше, воно більш відкрите, аніж середовище молодих маргіналіє, якими були в той час хіпі. «Можна так вирядитися, наче ти з респектабельних, — утішав себе Брюно, — і тоді вони приймуть тебе. Для цього мені досить придбати костюм, сорочку, краватку — на все франків 800 має вистачити, якщо купувати в «С&А» під час розпродажу; а потім всього–на–всього й треба, що навчитися зав’язувати краватку. Втім, ще залишається така проблема, як автомобіль — фактично єдина проблема в житті представника середнього класу; але її теж можна розв’язати: взяти кредит, попрацювати кілька років, розрахуватись, і все. А ось прикидатись маргіналом мені немає ніякого сенсу: я вже не такий молодий, не вродливий та не дуже й cool[8].Волосся в мене рідіє, поступово я товстішаю, а старішаючи, ставатиму все більше чуттєвим та неспокійним, все більше страждатиму від виявів зневаги та ворожості. Отже, мені бракує природності, тобто я не достатньою мірою тварина — ось найбільш непоправна вада: хоч би що я казав, робив, купував, я ніколи не зможу виправити це, адже така вада вирізняється всією безвихідністю природної потворності». З найпершого приїзду до матері Брюно зрозумів, що хіпі ніколи не приймуть його; він не був та й не мав жодної надії стати привабливим самцем. Ночами йому снилися гарні оголені груди. Тоді ж він почав читати Кафку. Спочатку він відчув холод, приховане зледеніння; через кілька годин після того як дочитав «Процес», він усе ще відчував себе обважнілим, знесиленим. Він раптом усвідомив, що цей уповільнений, таврований соромом світ, де живі істоти блукають, зіштовхуючись у космічній порожнечі, проте якась близькість між ними ніколи не можлива, точнісінько відбиває його внутрішній світ. Холодний, тягучий. Якщо десь існувало тепло, воно приховувалося в єдиному гарячому місці — між ногами в жінки; але це джерело тепла було недосяжне.

Ставало все більш очевидним, що справи Брюно йшли зовсім кепсько: в нього не було друзів, дівчата лякали його, і все його отроцтво — одна жалюгідна поразка. Усвідомивши це, його батько відчув, як на нього навалюється все зростаюче відчуття провини. На Різдво 1972 року він наполягав на зустрічі зі своєю колишньою дружиною, щоб обговорити проблему. Під час розмови з’ясувалося, що зведений брат Брюно навчається в тому ж ліцеї, теж у другому класі (тільки в іншій групі) і що вони ніколи там не зустрічалися; цей факт дуже зачепив його, як огидна ознака сімейного руйнування, в якому вони обоє були винні. Вперше виявивши волю, він вимагав, щоб Жанін відновила спілкування зі своїм другим сином, спробувала виправити те, що ще можна було виправити.

Жанін не мала ілюзій щодо почуттів, які бабуся Мішеля могла мати до неї; проте все було значно гірше, ніж вона собі уявляла. Ледве вона припаркувала свій «порше» перед особнячком у Кресі–ан–Брі, як стара вийшла звідти з господарською сумкою в руках. «Я не можу перешкодити вам побачитися з ним, адже він ваш син, — заявила вона різко. — Я йду по магазинах, повернуся за дві години, я хочу, щоб до цього часу вас тут уже не було». І вона пішла.

Мішель був у своїй кімнаті; вона штовхнула двері і зайшла. Вона хотіла обняти його, але щойно вона простягла до нього руки, як він відскочив на цілий метр. Підростаючи, він ставав разюче схожим на батька: те ж саме тонке біляве волосся, таке ж обличчя з чіткими лініями та виступаючими вилицями. Вона привезла йому в подарунок програвач та кілька дисків «Роллінг стоунз». Усе це він узяв, не сказавши жодного слова (платівки потрощив через кілька днів, але програвач зберіг). Його кімната була дуже акуратною, жодної афіші на стінах. На відкидній дошці секретера лежала розгорнена книжка з математики. «Що це?» — спитала вона. «Диференціальні рівняння», — стримано відповів він. Вона хотіла поговорити про його життя, запросити його на канікули; все це здавалося цілком неможливим. Вона обмежилася лише повідомленням про наступний візит брата; він погодився. Навіть години не минуло, як вона тут, а мовчання вже затягувалось, аж ось із садочка пролунав голос Анабель. Мішель кинувся до вікна, гукнув їй, щоб вона підіймалася нагору. Жанін устигла мигцем глянути на дівчину, що входила в садову хвіртку. «Твоя подружка гарненька…» — кинула вона, ледь скрививши губи. Це зауваження Мішель сприйняв як удар хлиста; його обличчя спотворилося. Прямуючи до свого «порте», Жанін зіштовхнулася з Анабель і зазирнула їй в очі; у погляді Жанін можна було прочитати ненависть.

У ставленні до Брюно бабуся Мішеля не відчувала ворожості; на її думку, надто загальну, але в цілому вірну, він теж став жертвою цієї протиприродної матері. Отже, Брюно звик відвідувати Мішеля щочетверга. Він сідав на мотовоз у Кресі–ла–Шапель. Щоразу, коли була нагода (а нагода була майже завжди), він сідав навпроти якоїсь молоденької пасажирки. Здебільшого дівчата сиділи, закинувши ногу на ногу, або ж блузка була прозора, або ще щось… Він сідав не прямо навпроти, а скоріше по діагоналі, але часто на тій же лаві, метра за два. Він збуджувався вже з першого погляду на довге волосся, біляве або каштанове; вибираючи собі місце, проходячи між рядами, він відчував, як під плавками посилювався біль. Сідаючи, він одразу діставав з кишені носову хусточку. Треба було лише розкрити папку для паперу, покласти її на коліна, і все. Іноді дівчина розсувала ноги саме в ту мить, коли він діставав свого члена, йому навіть не потрібно було торкатися себе: він випускав струмінь, ледве побачивши перед очима її трусики. Хусточка була потрібна для безпеки, здебільшого він вивергав сім’я безпосередньо на сторінки своєї папки: на рівняння другого ступеня, таблиці видів комах, статистики з вуглевидобутку в СРСР. Дівчина продовжувала гортати журнал.

Минули роки, але Брюно все ще перебував під тягарем сумнівів, не знаходячи відповіді на безліч питань. Те, що з ним відбувалося, було безпосередньо пов’язане з товстим боязким малюком, чиї фотографії в нього збереглися. Цей хлопець був пов’язаний з болісним бажанням дорослого чоловіка, яким він став. Дитинство Брюно було болісним, отроцтво — жорстоким; тепер йому сорок два, тож якщо розмірковувати об’єктивно, до смерті ще далеко. Що йому залишилось у цьому житті? Мабуть, кілька феляцій, за які, це він точно знав, Брюно платитиме все з більшою готовністю. Життя, спрямоване на досягнення однієї мети, залишає мало місця спогадам. Чим швидкоплиннішою та важчою ставала ерекція, тим більше Брюно впадав у безвладну печальну розслабленість. Секс став головним сенсом його існування; тепер він зрозумів, що вже неможливо нічого змінити. З цієї точки зору, Брюно був типовим представником свого часу. За часів його отроцтва сувора економічна конкуренція, у полоні якої французьке суспільство перебувало понад двісті років, дещо пом’якшилася. Поширювалася думка, що при нормальному ході економічного розвитку суспільні умови мають змінюватись у бік деякого зрівняння можливостей. Політики та гіганти бізнесу постійно посилалися на шведську соціал–демократичну модель. Отже, Брюно не міг запалитись ідеєю перевершити своїх сучасників щодо економічного успіху. В професійному плані його єдиною — і доволі розумною — метою було проникнути в той «численний середній клас, що не має чітких меж», про який згодом писав Жіскар д’Естен. Але люди вміють створювати ієрархії: людина має відчувати свою перевагу над собі подібними. Данія та Швеція, що були зразком для європейських демократій у досягненні економічної рівності, разом з тим давали ще один приклад для наслідування — то був приклад сексуальної свободи. Всередині того самого середнього класу, до якого все більше долучалися робітники і службовці, точніше, серед дітей цього прошарку населення, раптом відкрилося нове поле для боротьби самозамилування. Під час однієї лінгвістичної конференції, що відбувалась у липні 1972 року в маленькому баварському місті Траунштайні поблизу австрійського кордону, якийсь Патрік Кастеллі, молодий француз із його групи, протягом трьох тижнів зміг оволодіти тридцятьма сьома кралями. Брюно за той же час показав нульовий результат. Він дійшов до того, що показав продавщиці супермаркету свій пеніс — добре, що вона тільки пирснула зо сміху і не стала подавати на нього до суду. Цей Патрік Кастеллі, як і він, належав до буржуазної сім’ї та мав непогані успіхи в навчанні; що ж до майнового становища, тож їх перспективи були рівнозначні. Більшість юнацьких спогадів Брюно були в такому ж дусі.

Згодом глобалізація економіки поклала початок конкуренції більш жорсткій, яка розвіяла сподівання на інтеграцію всього населення у середній клас, що розширювався із збільшенням купівельної спроможності; все більш численні соціальні верстви населення опинялись у порожнечі нестабільності та безробіття. Запеклість змагання в царині сексу не тільки не зменшилась, а навпаки, навіть посилилася.

Вже двадцять п’ять років минуло, відколи Брюно познайомився з Мітелем. Брюно здавалося, що за цей страхітливий час він майже не змінився; гіпотеза про незмінність людської суті була для нього безперечною та очевидною істиною. Втім, численні пласти його власної історії вже потонули в сутінках забуття. Місяці, цілі роки згинули так, наче він ніколи їх не проживав. Але цього не можна було сказати про останні два роки його отроцтва, такі багаті на спогади і досвід навчання. Як набагато пізніше пояснить йому брат, пам’ять людського життя схожа на «консистентні історії» Гріффітса. То було травневого вечора, вони сиділи в помешканні Мішеля, пили кампарі. Вони рідко згадували минуле, здебільшого їх розмови торкались насущних політичних чи соціальних проблем; проте того вечора вони це зробили.

Ти згадуєш різні моменти свого життя, — підсумував Мішель, — ці спогади з’являються перед тобою в різних виглядах; до тебе повертаються думки, мотиви, обличчя. Іноді просто згадуєш ім’я, скажімо, Патриція Хохвайлер, про яку ти щойно говорив, хоча сьогодні ти навіть не упізнав би її. Зрідка ти бачиш обличчя, але навіть не можеш згадати, чиє воно. У випадку з Кароліною Єсаян усе, що ти про неї знаєш, сконцентровано тільки на тій миті, коли твоя долоня лежала в неї на коліні. Термін «консистентні історії» у 1984 році ввів Гріффітс з метою встановити зв’язок між кількісними змінами в описах ймовірностей. «Історія» за Гріффітсом твориться згідно з низкою більш–менш випадкових намірів, здійснених у різний час. Кожен намір свідчить про наявність певної фізичної величини, яка може відрізнятися від результатів інших намірів і для кожного визначеного моменту стосується певної зони вимірів. Наприклад, у час t₁ електрон має певну швидкість, що вимірюється з часткою приблизності, яка залежить від способу намірів; у час і₂ він знаходиться в певній просторовій зоні; у час t₃ він має певне значення спіну. Виходячи з підмножини намірів можна визначити його історію, логічно консистентну, про яку, однак, не можна стверджувати, що вона правдива; вона лише може бути визнана несуперечливою. Серед можливих та експериментально припустимих історій нашого світу деякі можна описати у вигляді, який пропонує Гріффітс, — саме тоді їх можна буде назвати гріффітськими консистентними історіями, бо все в них відбувається так, наче світ складається з непоєднуваних об’єктів, наділених органічно тільки їм властивими стабільними характеристиками. До того ж, кількість гріффітських консистентних історій може бути описана виходячи з низки вимірювань і звичайно значно перевищує одиницю. Ти маєш уявлення про своє «я». Це уявлення дозволяє тобі вивести певну гіпотезу, а саме: історія, яку ти зараз відновлюєш, виходячи з власних спогадів, є логічною консистентною історією, яка виправдана у тій мірі, в якій її викладення однозначне. Як окремий індивід із сталими й незмінними упродовж певного відрізку часу умовами існування, що підпорядковується певній онтологічній ієрархії властивостей та сутностей, ти обов’язково, можеш не сумніватися, потрапляєш під опис гріффітської консистентної історії. Звичайно, апріорі ця гіпотеза співвідноситься зі сферою реальності, а не твоїх мрій.

Мені легше думати, що моє «я» ілюзорне, хай то буде навіть болісна ілюзія, — м’яко заперечив Брюно. На це Мішель, який нічого не знав про буддизм, не знайшовся, що відповісти.

Їм було нелегко спілкуватися, вони бачились не частіше, ніж два рази на рік. Замолоду вони вели палкі суперечки, але той час минув назавжди. У вересні 1972 року вони разом обрали природничонаукову спеціалізацію; протягом двох років пройшли курс математики та фізики. В науках Мішель був значно вищий за своїх товаришів. Він уже почав розуміти, що світ людських відносин оманливий, сповнений гірких розчарувань і тривог. Математичні рівняння давали йому світлу живу радість. Блукаючи в сутінках, він раптом знаходив вихід: кілька формул, яких–небудь зухвалих факторизацій — і ти підіймаєшся на нову сходинку, до осяйної ясності. Перше з рівнянь доведення було найбільш хвилюючим, адже на півдорозі істина все ще сумнівна, вона ледь мерехтить вдалині; останнє рівняння було найбільш радісним, найбільш сліпучим. У тому ж році Анабель перейшла до другого класу ліцею в Мо. Після занять вони часто зустрічались утрьох. Потім Брюно повертався до інтернату, Анабель та Мішель прямували до вокзалу. Ситуація стала дивною і сумною. На початку 1974 року Мішель цілком поринув у простори Гілберта; потім він відкривав для себе теорії вимірювань, прилучався до інтегралів Рімана, Лебега та Стілтьєса. Брюно тим часом читав Кафку і мастурбував у мотовозі. Одного травневого дня в басейні, який тільки–но відкрився в Шапель–сюр–Кресі, він дістав велике задоволення, стягнувши край рушника і продемонструвавши свого члена двом дівчаткам дванадцяти років; йому дуже приємно було дивитись, як вони штовхають одна одну, та пересвідчитися, що це видовище їх зацікавило; з однією з них, маленькою шатенкою в окулярах, він обмінявся довгим поглядом. Надто нещасний та ображений, щоб серйозно замислюватися про чужі проблеми, Брюно однак збагнув, що справи в його зведеного брата йдуть ще гірше. Часто вони утрьох ходили в кафе; Мішель носив спортивні куртки на блискавці та кумедні шапочки, він не вмів грати у настільний футбол, і здебільшого саме Брюно підтримував розмову. Мішель сидів не рухаючись, говорив усе рідше; підводячи погляд на Анабель, він дивився пильно і байдуже. Анабель не заперечувала; для неї Мішель був якимось втіленням правди іншого, кращого світу. Приблизно в той самий час вона прочитала «Крейцерову сонату» і деякий час вважала, що цей твір допоміг їй зрозуміти його. Через двадцять п’ять років Брюно здавалося очевидним, що вони тоді потрапили в цілком ненормальну ситуацію, хистку та безнадійну; коли дивишся у минуле, завжди виникає враження, — мабуть, оманливе — певної визначеності.

12

13

Того ж літа 1974–го Анабель дозволила одному хлопцеві на дискотеці в Сен–Пале поцілувати її. Вона щойно прочитала в «Стефані» матеріал про дружбу хлопчиків та дівчат. Торкаючись питання про друга дитинства, журнал розвиває неймовірно огидну ідею: друг дитинства надзвичайно рідко може стати дружком; зазвичай він має стати приятелем, вірним товаришем; він навіть нерідко може бути сердечним повіреним своєї подружки та підтримувати її у години хвилювань, спричинених першим досвідом флірту.

Після того поцілунку Анабель усупереч запевнянням преси в першу мить відчула неймовірний смуток. У грудях з’явилося відчуття чогось нового, невідомого та болісного. Вона пішла з дискотеки, не дозволивши йому йти за нею. Коли вона відключала протиугінний пристрій свого мопеда, її тіло тремтіло. Того вечора на ній була найчарівніша сукня. До будинку її брата було з кілометр, не більше; коли вона приїхала туди, навряд чи було більше одинадцятої вечора; у вітальні горіло світло. Побачивши освітлені шибки, вона заплакала. Саме за таких обставин цієї липневої ночі 1974 року Анабель гірко та безповоротно усвідомила факт свого індивідуального буття. Спочатку відкриваючись тварині у формі фізичного болю, індивідуальне буття повної мірою усвідомлюється членами людських товариств через брехню, з якою воно може збігтися в реальному житті. До шістнадцяти років Анабель не мала таємниць од батьків; також вона не мала — тепер вона зрозуміла, що то була за безцінна рідкість, — таємниць од Мішеля. Тієї ночі Анабель зрозуміла, що людське життя — лише безперервна низка брехні. Саме тоді до неї прийшло усвідомлення власної вроди.

Індивідуальне буття та відчуття свободи, що витікає з нього, слугують природним підґрунтям демократії. За демократичного режиму класичним способом регулювання стосунків між людьми є контракт. Будь–який контракт, що обмежує права однієї із сторін або не містить чітких умов розірвання договору, має через це бути визнаним недійсним.

Якщо своє літо 1974–го Брюно згадував охоче і в подробицях, то щодо наступного навчального року він був уже не таким балакучим; правду кажучи, ті місяці не залишили в його пам’яті нічого, крім усе зростаючого відчуття ніяковості. Непевний, але за тональністю доволі кепський відрізок часу. Він усе ще часто зустрічався з Анабель та Мішелем, загалом вони були дуже близькими, однак невдовзі вони мали складати випускні іспити, а кінець навчального року неминуче мав розлучити їх. Мішель змінився: тепер він слухав Джиммі Хендрікса й енергійно рухався в такт по килиму; набагато пізніше, ніж в інших, у ньому вочевидь почали виявлятись ознаки отроцтва. Вони з Анабель виглядали збентеженими, їм було вже не так легко взятися за руки. Коротше кажучи, як колись сказав Брюно про свого психіатра, «яйця там варилися круто».

Після історії з Анік, яку він був схильний прикрашати в пам’яті (втім, завбачливо уникаючи її повторення), Брюно відчував себе дещо впевненіше. Але за цією першою перемогою зовсім не було інших, і він дістав жорстокий опір, коли спробував поцілувати Сільвію, дуже стильну чарівну брюнетку з того ж класу, в якому вчилась Анабель. Проте одна дівчина захотіла його, отже, можуть бути й інші. Він почав відчувати до Мішеля якесь незрозуміле заступницьке відчуття. Адже він був його братом, до того ж молодшим братом, Брюно старший на два роки. «Ти повинен щось зробити стосовно Анабель, — казав він, — вона ж тільки на те й чекає, вона кохає тебе, це найвродливіша дівчина в ліцеї». Мішель нервово крутився на стільці та лише відповідав: «Так». Минали тижні. Він вочевидь вагався на порозі вступу в доросле життя. Якби він поцілував Анабель, мабуть, це було б для них обох єдиним засобом уникнути проблем такого переходу; але він не усвідомлював цього; він заколисував себе оманливою ілюзією, ніби те, що є, триватиме вічно. У квітні він викликав обурення викладачів тим, що відмовився записатися на підготовчі курси. Було цілком очевидно, що він, як ніхто інший, мав чудові шанси вступити до університету. До випускних іспитів залишалося півтора місяця, а він, здавалося, все більше заносився у хмари. Крізь загратовані вікна лекційної зали він дивився на хмари, дерева, що росли на подвір’ї ліцею, на інших учнів; здавалося, жодна подія зі світу людей не могла по–справжньому зворушити його.

Брюно, зі свого боку, вирішив записатися на філологічний факультет: йому вже набридли рядки Тейлора — Маклорена, а головне, на філологічному факультеті були дівчата, безліч красунь. Його батько не заперечував проти такого рішення сина. Як усі старі розпусники, він на старість став дуже сентиментальним і гірко дорікав собі за те, що через власний егоїзм зіпсував життя синові; втім, частка правди у цьому була. На початку травня він розірвав стосунки з Жулі, своєю останньою коханкою, хоча вона була блискучою жінкою; її звали Жулі Ламур, але вона носила сценічний псевдонім Джулія Лав. Вона знімалася в перших французьких порнофільмах, у нині забутих стрічках Берда Тренбарі чи Франсіса Леруа. Вона була трохи схожа на Жанін, але набагато дурніша. «Наді мною висить прокляття… прокляття…», — повторював про себе батько Брюно, коли, знайшовши фотографію своєї колишньої дружини в молоді літа, усвідомив їх схожість. Цей зв’язок став абсолютно нестерпним відтоді, як на прийомі Беназерафа його кохана зустріла Делеза і взяла за звичку при першій же нагоді пускатись у глибокі просторікування на захист порнографії. До того ж вона дорого йому обходилася, бо під час зйомок звикла до взятих напрокат «роллс–ройсів», хутряних шуб і до різних еротичних фантазій, які з роками ставали для нього все більш виснажливими. Наприкінці сімдесят четвертого йому довелося продати будинок у Сент–Максимі. Через кілька місяців він придбав для сина чудове житло поблизу садів обсерваторії: світле, спокійне помешкання з вікнами, що не виходять на стіни будинку навпроти. Прийшовши туди з Бруно, він зовсім не вважав себе виключно щедрим дарувальником, скоріше він відчував, що намагається в міру можливого загладити заподіяне лихо; хай там як, а він, мабуть, зробив гарний вчинок. Обнишпоривши все очима, він трохи підбадьорився. «Тут ти можеш зустрічатися з дівчатами!» — бовкнув він, не подумавши. Побачивши обличчя сина, одразу ж пошкодував про свої слова.

Зрештою Мішель записався на фізико–математичне відділення в Орсе; зокрема його приваблювала близькість університетського містечка: то була головна причина. Випускні іспити вони склали без жодних несподіванок. В день оголошення результатів з ними пішла Анабель; у неї було дуже серйозне обличчя, за останній рік вона дуже подорослішала. Трохи схуднувши, з чарівною, ледь помітною усмішкою на вустах вона, на жаль, стала ще вродливішою. Брюно вирішив виявити ініціативу: в нього більше не було будиночка в Сен–Максимі, проте він міг, як радила мати, поїхати у маєток Ді Меоли; він запропонував їм обом скласти йому компанію. Вони поїхали туди через місяць, наприкінці липня.

14

Чоловік, що зустрів їх на зупинці автобуса в Карпантра, був украй виснаженим і хворим. Син італійського анархіста, котрий емігрував до США у двадцятих роках, Франческо Ді Меола, поза всяким сумнівом, процвітав у житті, звичайно, у фінансовому плані. Наприкінці Другої світової війни цей молодий італієць, наче Серж Клеман, збагнув, що світ радикально змінився, і діяльність, яка довгий час вважалася справою еліти та маргіналів, незабаром набере нового економічного сенсу. Тим часом, як батько цілком займався косметологічною хірургією, Ді Меола захопився виробництвом дисків; певна річ, дехто заробив на цьому набагато більше, але і йому дістався добрий шмат пирога. До сорока років у нього, як і в багатьох мешканців Каліфорнії, виникло відчуття нової хвилі, схожої на щось більше, ніж звичайні примхи моди, що наближалась і мала знести на своєму шляху всю західну цивілізацію; тому на своїй віллі у Біг Сур він зміг поспілкуватися з Аланом Уотсом, Паулем Тілліхом, Карлосом Кастанедою, Абрахамом Маслоу та Карлом Роджерсом. Трохи згодом він навіть мав честь познайомитися з Олдосом Хакслі, справжнім духовним батьком нового руху. Старий, майже сліпий Хакслі приділив йому досить мізерну увагу; проте ця зустріч мала залишити в його пам’яті вирішальне значення.

Мотиви, що змусили його у 1970 році покинути Каліфорнію, щоб купити маєток у Верхньому Провансі, не до кінця розумів навіть він сам. Згодом, уже майже перед смертю, він нарешті зізнався собі, що ним керувала якась внутрішня потреба померти в Європі; але в ту мить з усіх своїх мотивів він усвідомлював лише ті, що лежали на поверхні. Травневі заворушення 68–го надихнули його, але коли рух хіпі став сходити нанівець у Каліфорнії, він вирішив, що, мабуть, може щось зробити з європейською молоддю. Джейн підбадьорювала його в цих намірах. Французька молодь особливо скута, її душить залізний патерналістський нашийник холізму; але, як вона запевняла, досить однієї іскри, щоб усе вибухнуло. Протягом кількох років найбільшою насолодою для Франческо було курити цигарки з маріхуаною в компанії зовсім юних дівчат, яких приваблювала духовна аура руху хіпі, а потім оволодівати ними в ароматі ладану, серед символів буддистської міфології. Дівчата, що приїжджали у Біг Сур, були здебільшого маленькими протестантськими дурепами; принаймні половина з них були незайманими. Наприкінці шістдесятих хвиля стала спадати. Тоді він сказав собі, що, мабуть, слід повертатися в Європу; йому самому такі думки здавалися дивними, адже коли він поїхав з Італії, йому ледве виповнилося п’ять років. Його батько не був революціонером, він був людиною культури, естетом, закоханим у красу мови. Мабуть, це мало якось вплинути на сина. У глибині Ді Меола завжди вважав американців цілковитими бовдурами.

Він усе ще був дуже вродливим, з гострим матовим обличчям, з довгим сивим волоссям, густим і хвилястим; проте всередині його організму клітини почали безладно розмножуватися, порушуючи генетичний код сусідніх клітин та виділяючи токсини. Думки лікарів, з якими він радився, розбігалися щодо багатьох пунктів, крім одного, головного: незабаром він помре. Його рак був неоперабельним, він продовжував безповоротно поширювати свої метастази. Більшість фахівців схилялася до того, що агонія буде мирною, а за допомогою деяких препаратів навіть удасться до самого кінця уникнути фізичних страждань; справді, досі він не відчував нічого, крім страшенної загальної втоми. І все ж таки він не міг змиритися, він не міг уявити такий кінець. Хоча для сучасної західної людини, навіть коли вона при здоровому розумі, думка про смерть є чимось на кшталт фонового шуму, що заповнює мозок, тільки–но починають зникати плани та бажання. З віком цей шум стає всепоглинаючим; його можна порівняти з глухим гулом, іноді його супроводжує скреготіння. За інших часів основою внутрішнього шуму було очікування Царства Господнього; тепер це очікування кінця. Ось так.

Хакслі, про якого він увесь час згадував, здавався байдужим до неминучості власної смерті; але, мабуть, він просто здурів од наркотиків. Ді Меола читав, проте ані Платон, ані «Бхагавадгіта», ані «Тао–те–Кінг» не принесли йому жаданого заспокоєння. Йому тільки–но виповнилося шістдесят, але він помирає, всі симптоми говорять про це, помилитися неможливо. Він навіть почав утрачати інтерес до сексу і якось неуважно, мимохідь, зауважив вроду Анабель. Що ж до хлопців, то їх він навіть не помітив. Він давно жив серед молоді і, мабуть, лише за звичкою виявив певну зацікавленість, подумавши про знайомство з синами Джейн; насправді йому, мабуть, було начхати на них. Він привіз їх у маєток, сказав, що вони можуть розташуватися, де захочуть, і розбити намет; він хотів прилягти й нікого не бачити. Фізично він ще являв собою надзвичайний тип проникливого і чуттєвого чоловіка, його погляд пронизувала іронія, навіть якась мудрість; дехто з надто дурних дівчат вважали його обличчя проясненим і сповненим доброти. Сам він не відчував у собі ніякої доброти, до того ж він не міг позбутися відчуття, що він лише посередній актор: і як це він міг пошити в дурні цілий світ? Загалом, часто казав він собі з деяким смутком, уся ця молодь, що прагне нових духовних цінностей, цілковиті бовдури.

Тільки–но вони висадились із джипа, Брюно відразу зрозумів, що припустився помилки. Положистим, з деякими улоговинками схилом маєток спускався у південний бік, навколо росли дерева та квіти. Водоспад падав в озерце спокійної зеленої води; поруч, розтягнувшись на пласкому камені, сохла на сонці зовсім гола жінка, тим часом інша намилювалася перед тим як зануритись у воду. Поруч з ними, ставши на коліна, дрімав чи медитував якийсь бородатий суб’єкт. Він теж був голим і дуже засмаглим; його довгі біляві патли вражаюче розметалися по темній шкірі; він чимось нагадував Кріса Крістоферсона. Брюно відчував себе збентеженим. А на що, власне, він сподівався? Мабуть, ще є час забратися звідси, якщо не зволікати. Він кинув погляд на своїх супутників: Анабель з вражаючим спокоєм почала розгортати намет; Мішель, присівши на пеньок, грався зав’язкою рюкзака; він мав цілком відсторонений вигляд.

Вода, що потрапила на ледь похилу поверхню, починає стікати вниз. Характер вчинків і поведінка людини, які визначені в цілому та зокрема у кожній її дії, дуже рідко піддаються спокусі рішучого вибору, та й то ніхто послідовно не дотримувався цього особливого шляху. У 1950 році у Франческо Ді Меоли народився син від італійської другорозрядної актриси — вона так і не спромоглася вийти за межі ролі єгипетської рабині в «Камо грядеші?», де вона (то була вершина її кар’єри) дістала можливість мовити дві репліки. Свою дитину вони назвали Девідом. У п’ятнадцять років Девід захотів стати рок–зіркою. І він був не один такий. Будучи багатшими, ніж директори компаній та банкіри, рок–зірки проте зберігали романтичний образ бунтарів. Молоді, чарівні, знамениті, навіюючи хтивість усім жінкам і заздрість усім чоловікам, вони складали саму верхівку соціальної ієрархії. З часів обожнювання фараонів у Стародавньому Єгипті ніщо в історії людства не піддається порівнянню з культом рок–зірок, що захопив європейську та американську молодь. Щодо зовнішності, у Девіда було все, щоб досягнути своєї мети: запаморочлива врода, водночас дика і диявольська; мужнє, але разом з тим правильне обличчя; довге волосся, чорне, дуже густе і трохи хвилясте; великі глибокі блакитні очі.

Завдяки батьківським зв’язкам Девіду вдалося в сімнадцять років записати свою першу сорокап’ятку; то був цілковитий провал. Слід зазначити, що вийшла вона в один рік із «Sgt Рерреrs», «Days of Future Passed» та багатьма іншими. Джиммі Хендрікс, групи «Роллінґ стоунз» та «Дорз» були на піку популярності; Ніл Янг уже почав записуватись, і багато надій покладалося на Брайана Вільсона. В той час пристойному, але не надто винахідливому контрабасисту нічого не світило. Девід не відступав: чотири рази він змінював групи, пробував різні ігрові прийоми; за три роки після від’їзду батька він теж вирішив спробувати своє щастя в Європі. Він без проблем отримав запрошення до одного з клубів на Лазуровому узбережжі. Щодня красуні чекали на нього в його вбиральні — тут у нього теж не було жодних проблем. Ось тільки видавничі фірми не виявляли аніякого інтересу до його музичних опусів.

Коли Девід зустрів Анабель, у його ліжку вже побувало близько п’ятисот жінок; утім, він не міг пригадати, щоб хтось із них досягав такої пластичної досконалості. Анабель зі свого боку теж, як і всі інші, тяглася до нього. Спершу вона опиралася, поступилася тільки через кілька днів після приїзду. Їх — тих, хто танцював, — було душ тридцять; усе відбувалося теплої зоряної ночі перед заднім фасадом будівлі. На Анабель була біла спідниця й коротенька теніска із зображенням сонця. Танцюючи, Девід притуляв її до себе, а іноді починав крутити за всіма правилами року. Вони танцювали, не відчуваючи втоми, вже більше години, під барабанний ритм, то швидкий, то повільний. Брюно стояв нерухомо, притулившись до дерева, насторожений, зіркий, з важким серцем. Час від часу на прогалині, в освітленому колі, з’являвся Мішель, потім знову зникав у темряві. Раптом він виник зовсім близько, метрів за п’ять. Брюно бачив, як Анабель, залишивши партнера, підійшла до нього, чув, як вона спитала його: «Ти не танцюєш?»; її обличчя в ту мить було дуже сумним. Мішель відхилив запрошення надзвичайно повільним жестом, наче він був якоюсь доісторичною твариною, яку щойно повернули до життя. Кілька секунд Анабель нерухомо стояла перед ним, а потім відійшла і приєдналася до компанії. Девід узяв її за талію, міцно притулив до себе. Вона оповила руками його плечі. Брюно знов глянув на Мішеля. Йому здавалося, що посмішка блукала на його обличчі. Брюно похнюпився. А коли він підвів очі, Мішель уже зник. Анабель була в обіймах Девіда; їхні губи майже торкались.

Лежачи в своєму наметі, Мішель чекав світанку. Наприкінці ночі розбурхалася сильна гроза, і він здивувався, помітивши, що відчуває легкий страх. Потім у небі все затихло, пішов дощ, повільний, монотонний. Краплі з невиразним шумом падали на парусину за кілька сантиметрів од його обличчя, але він був захищений від контакту з ними. Його охопило передчуття, що все його життя буде схожим на ці хвилини. Він проходитиме крізь людські емоції, часто вони близько зачіпатимуть його, але інші пізнають щастя чи відчай, а його це ніколи по–справжньому не торкнеться, не досягне. Того вечора Анабель, танцюючи, кілька разів кидала погляд у його бік. Він хотів зрушити з місця, але не міг; він вочевидь відчував, наче стоїть у крижаній воді. Він почувався віддаленим од світу кількома сантиметрами порожнечі, що створювали навколо нього чи то мушлю, чи то панцир.

15

Наступного ранку в наметі Мішеля нікого не було. Всі його речі зникли, але він залишив записку — лише два слова: «НЕ ТУРБУЙТЕСЯ».

За тиждень поїхав і Брюно. Сідаючи в потяг, він уперше подумав, що за весь час перебування тут він навіть не спробував кадрити дівчат чи принаймні з ким–небудь поспілкуватися.

Наприкінці серпня Анабель помітила, що в неї затримується місячне. І сказала собі, що так навіть краще. Жодних проблем щодо цього не було: батько Девіда знав лікаря, поборника планування сім’ї, що працював у Марселі. То був суб’єкт років тридцяти, енергійний, з маленькими рудими вусиками, звали його Лоран. Лікар наполягав, щоб до нього так і зверталися: просто Лоран. Він показував їй різні інструменти, пояснював механізм вискоблювання та відсмоктування. З клієнтками, яких він вважав скоріше своїми приятельками, він прагнув налагодити діалог на рівних. У своїй діяльності він від самого початку був на боці жінок, і, на його думку, у цій боротьбі в нього було ще багато справ. Операцію було призначено на наступний день; усі витрати взяла на себе Асоціація планування сім’ї.

До себе в номер Анабель прийшла на межі нервового зриву. Завтра їй зроблять аборт, ще одну ніч вона проведе в готелі, потім повернеться додому; вона так вирішила. Три тижні поспіль вона щоночі пускала до свого намету Девіда. Першого разу їй було трохи боляче, але потім вона зазнала насолоди, великого задоволення; вона навіть і не підозрювала, що сексуальна насолода може бути такою сильною. Втім, вона не відчувала до цього чоловіка жодної прихильності; вона знала, що він дуже швидко знайде їй заміну, і, мабуть, це вже сталося.

Того вечора, снідаючи в колі друзів, Лоран з ентузіазмом згадував про випадок з Анабель. Заради таких дівчат ми й боремося, сказав він; ми не хочемо допустити, щоб дівчина щонайбільше сімнадцяти років («і надзвичайної вроди», ледве не додав він) занапастила собі життя через якусь там канікулярну пригоду.

Анабель страшенно боялася свого повернення до Кресі–ан- Брі, але, по суті, нічого не трапилося. Було четверте вересня; батьки похвалили її засмагу. Вони повідомили їй, що Мішель поїхав, він влаштувався в університетському гуртожитку; було зрозуміло, що вони нічого не запідозрили. Вона пішла до бабусі Мішеля. Стара жінка виглядала втомленою, але зустріла її лагідно й охоче дала онукову адресу. Їй здалося трохи дивним, що Мішель повернувся раніше за інших, це так; вона дуже здивувалася, коли Мішель переїхав до гуртожитку на місяць раніше початку занять; але він завжди був хлопцем зі своїми примхами.

Серед всесвітнього природного варварства людським істотам іноді (досить рідко) вдається створити теплі місця, осяяні світлом кохання. Такі маленькі лагідні закриті місця, де панують взаєморозуміння й любов.

Наступні два тижні Анабель присвятила написанню листа до Мішеля. Це було дуже важко, раз у раз вона закреслювала, кілька разів починала писати знову. Зрештою лист зайняв сорок сторінок; вперше вона написала справжнє любовне послання. 17 вересня, в день початку занять у ліцеї, вона віднесла його на пошту. Потім стала чекати.

Факультет в Орсе (Париж — ХІ) — єдиний в паризькому окрузі університетський філіал, організований у справжньому дусі американського кампусу. В кількох будівлях, розкиданих по парку, мешкають студенти першого–третього курсів. Орсе не тільки навчальний заклад, але й дослідницький центр дуже високого рівня, де проводяться дослідження в галузі фізики елементарних частинок.

Мішель оселився в наріжній кімнаті на п’ятому, останньому, поверсі корпусу номер 233; він одразу відчув себе тут дуже зручно. В кімнаті стояли вузьке ліжко, робочий стіл, етажерки для книжок. Вікно виходило на галявину, яка вела до річки; трохи нахилившись праворуч, можна було побачити бетонну масу прискорювача елементарних частинок. У той час, за місяць до початку занять, будівля була майже безлюдною; тут залишалося лише кілька студентів–африканців, для яких головна проблема — розташуватися заздалегідь, у серпні, коли житлові будівлі ще порожні. Мішель перекинувся кількома словами з консьєржкою. Удень він прогулювався берегом річки. Він ще не знав, що проживе в цьому корпусі понад вісім років.

Одного ранку, близько одинадцятої години, він розлігся на траві серед байдужих дерев. Він сам дивувався, що здатен отак страждати. Дуже далекий від християнських категорій спокути і милосердя, далекий від понять свободи й прощення, його погляд на світ набув характеру якоїсь механічності та нещадності. Первинні умови задано, думав він, мережу перших взаємодій параметровано, події мають розвиватись у приречено порожньому просторі; вони незворотно визначені. Те, що сталося, мало статись, інакше бути не могло. Ніхто не може вважатися в цьому винним. Уночі Мішелю снились абстрактні, вкриті снігом далечіні; його тіло, сповиване бинтами, пливло під низьким небом серед металургійних заводів. Удень він зрідка зустрічався з одним із студентів, маленьким африканцем із сірою шкірою, уродженцем Малі; зустрічаючись, вони кивали один одному. Університетська їдальня була ще зачинена; він заходив у «Континент», супермаркет у Курсель–сюр–Іветт, купував склянку консервованого тунця, потім повертався до себе. Наставав вечір. Він вештався безлюдними коридорами.

У середині жовтня Анабель написала йому другого листа, він був коротший за попередній. Тоді ж вона зателефонувала Брюно, в якого теж не було ніяких новин: він напевно знав лише, що Мішель регулярно телефонує бабусі, але, мабуть, приїде до неї не раніше як на Різдво.

Одного листопадового вечора, повертаючись з аналітичного семінару, Мішель знайшов у своїй шафці телеграму. Там було написано: «Зателефонуй тітці Марі–Терез. ТЕРМІНОВО». Вже два роки він майже не зустрічався ані з тіткою Марі–Терез, ані з кузиною Брижіт. Він одразу ж зателефонував. У його бабусі знову інсульт, вона у лікарні в Мо. Це серйозно, навіть дуже серйозно. Аорта слабка, серце може відмовити.

Він пішки йшов через Мо, проминув ліцей; було близько десятої години. В цей самий час в аудиторії Анабель розбирала текст Епікура, мислителя світлого, поміркованого в своїх думках, досить античного і, якщо чесно, трохи занудливого. Небо було похмуре, води Марни брудні та бурхливі. Він легко знайшов лікарський комплекс Святого Антонія — ультрасучасну будівлю, все зі скла та металу, що була відкрита торік. Тітка Марі–Терез і кузина Брижіт чекали на нього на площадці восьмого поверху; обличчя в них були заплакані. «Не знаю, чи варто тобі йти до неї…» — сказала Марі–Терез. Він не відповів. Усе, що він має пережити, він переживе.

То була палата інтенсивної терапії, бабуся лежала там сама. Надзвичайно біле простирадло не прикривало рук і плечей; йому було важко відірвати погляд від цієї оголеної плоті, зморшкуватої, білястої, страхітливо старої. Її поколоті руки були прив’язані ременями до ліжка. З горла стирчала трубка із жолобками. Дроти приладів зміїлися з–під простирадла. Вони зняли з неї нічну сорочку; не дали поправити шиньйон, як вона робила щоранку протягом багатьох років. З цим довгим волоссям, сивим і розпатланим, вона вже не була його бабусею; то було бідолашне смертне створіння, дуже молоде і старезне водночас, що було тепер кинуте на волю медицини. Мішель узяв її руку. Тільки цю руку він ще міг одразу впізнати. Він дуже часто брав її за руку, ще зовсім недавно, минулого року, у свої сімнадцять. Вона не розплющила очей, але, мабуть, попри все відчула його дотик. Він не стискував їй пальці, просто тримав її долоню у своїх, як робив це колись; він жагуче сподівався, що вона відчує цей дотик.

У цієї жінки було дуже важке дитинство, робота на фермі з семи літ серед пропитих напівскотів. Отроцтво було в неї надто коротке, щоб залишити будь–які реальні спогади. Після смерті чоловіка вона працювала на заводі, з останніх сил підіймаючи своїх чотирьох дітей; посеред зими вона ходила з відрами на подвір'я по воду, щоб сім’я могла помитись. Вийшовши на пенсію, вже на сьомому десятку, вона знову погодилася доглядати малюка — дитину свого сина. І внукові теж не бракувало нічого: ані чистого одягу, ані смачних недільних обідів, ані любові. Тим, що все це було в його житті, він зобов’язаний їй. При хоч найменшому вичерпному аналізі людства треба враховувати і цей феномен. В історії реально існували такі люди. Все своє життя вони працювали, працювали дуже тяжко, виключно заради обов’язку та любові, буквально віддаючи близьким своє життя, ними рухали обов’язок і любов, при цьому вони не вважали, що приносять себе в жертву; фактично, вони не бачили іншого способу прожити життя, окрім як дарувати його іншим з почуття обов’язку та любові. Майже всі такі людські створіння були жінками.

Мішель пробув у палаті близько чверті години і весь час тримав бабусю за руку; потім прийшов інтерн і сказав, що найближчим часом його присутність може завадити. З нею, мабуть, мали щось робити — не операцію, ні, операція була неможлива. Але, мабуть, йшлося про якусь процедуру, зрештою ще не все втрачено.

Назад вони їхали мовчки. Марі–Терез вела «Рено-16» наче уві сні. За обідом теж більше мовчали, тільки час від часу спливали якісь спогади. На стіл подавала Марі–Терез, їй було необхідно рухатися, щось робити: іноді зупиниться, сплакне і знову піде до кухарки.

Анабель спочатку була присутня, коли відправляли машину невідкладної допомоги, потім — коли повернувся «Рено». Близько години попівночі вона підвелася з ліжка і одяглась; батьки вже спали; вона пішки дійшла до огорожі будинку Мішеля. У вікнах горіло світло. Мабуть, усі були у вітальні, але штори заважали побачити бодай щось. У цю мить пішов дрібний дощик. Минуло хвилин з десять. Анабель знала, що може подзвонити в двері й побачитися з Мітелем. Так само, як вона могла нічого й не робити. Вона не надто усвідомлювала, що переживає практичний урок свободи вибору. Хай там як, а досвід цей був надзвичайно жорстоким, після тих десяти хвилин вона більше ніколи не стане такою, як раніше. Через багато років по тому Мішель мав обґрунтувати стислу теорію людської свободи на базі аналогії з поведінкою надтекучого гелію. На атомному рівні обмін електронами між нейронами та синапсами, що відбувається в головному мозку, також підпорядковується правилу невизначеності, проте можна вважати, що спосіб дії людини визначений — як у своїй основі, так і в деталях — настільки ж жорстко. Як і поведінка будь–якої іншої природної системи. Однак за деяких, дуже рідкісних, обставин відбувається те, що християни називають чудом милосердя: з’являється хвиля нової когерентності й поширюється в мозку, виникає — тимчасово чи остаточно — новий тип поведінки, що регулюється іншою системою джерел гармонійних коливань; тоді ми можемо спостерігати те, що звичайно називається актом вільної свободи.

Нічого такого тієї ночі не відбулося, і Анабель повернулась додому. Вона відчувала себе значно постарілою. Двадцять п’ять років мине, перш ніж вона знову побачить Мішеля.

Телефон задзвонив близько третьої ночі; медична сестра здавалася щиро збентеженою. Вони дійсно зробили все можливе, але, в принципі, нічого зробити тут практично неможливо. Серце було надто зношене, от і все. Принаймні можна сказати, що вона не страждала. Але, на жаль, тепер все скінчилося.

Мішель пішов у свою кімнату. Він рухався маленькими кроками, не більше двадцяти сантиметрів. Брижіт хотіла підвестися, але Марі–Терез знаком зупинила її. Минуло дві хвилини, потім зі спальні почулося чи то скиглення, чи то ричання. Брижіт кинулась туди. Мішель скорчився біля ліжка. Його очі майже вилізли з орбіт. Обличчя не виражало нічого схожого на скорботу чи якесь людське почуття. Лише тваринний низький страх.