Гараж пана Якобса

Розділ сьомий

Александер прокинувся десь після півночі від важкого кошмару. Він звівся на лікоть і, як це з ним нерідко бувало, ніяк не міг збагнути, де він і що з ним. Він безпорадно оглянувся: крізь високі вікна проникало слабеньке молочно-біле сяйво, при якому обриси предметів у кімнаті тільки вгадувались. Надворі, закриваючи вікна білою пухнастою завісою, слався густий туман, пронизаний місячним промінням. Александер сів, і під ним загрозливо тріснуло хитке ліжко, йому враз пригадалося, де він.

«А чи не спробувати прослизнути повз вартових, скориставшись туманом?» — подумав Александер. Навіть Шерц не знав, що їх чекає, інакше він не дав би йому пістолета… ага, а де той пістолет? Певно, впав.

Александер з величезною обережністю встав, намацав на килимі пістолет і сховав у кишеню. Якусь хвилину він напружено прислухався. Від Потсдамського шосе, що проходило за триста метрів звідси, глухо доносилось крізь туман гудіння дизеля. Протяжні гудки клаксонів у нічній тиші ніби жалілися на щось.

«Там воля, там нічого не треба боятися, — з тугою подумав Александер, — а тут… — і раптом він згадав про дівчину з Іспанської алеї. — Я й не подумав про Рут. І як я міг забути про неї? — Йому стисло у горлі. — Я думав про втечу, а тут Якобс та Копш — ці негідники — знущаються над беззахисною дівчиною…»

В цю мить Александер почув, як зарипіли сходи. Це примусило його швидко прийняти рішення. Поряд пробив годинник, раз і вдруге. Певно, вже друга година ночі, а може, й пів на дванадцяту або пів на першу чи другу, чи хто його знає… Можливо, сходи в цьому дивному будинку риплять самі собою? Але не виключено, що хтось іде до нього з візитом. Тоді буде краще, якщо його тут не знайдуть…

Александер безшумно перейшов кімнату, натис на ручку середніх дверей і повільно, міліметр за міліметром, почав відхиляти їх. На це в нього пішло хвилини зо три. В непроглядній темряві, обережно переступаючи ногами, він навпомацки рушив коридором. Зараз Александер прийняв тверде рішення відшукати підвал. Відваги й потягу до пригод йому не бракувало. Адже не кожен наважився б на таке в незнайомому будинку з трьома вартовими. Він це розумів, але заспокоював себе: «Коли б я був по той бік муру, у мене, звичайно, нічого не вийшло б. Зовнішня охорона у Якобса, мабуть, надійна. Але раз я вже тут — у цьому моя перевага. Я був би боягузом, коли б не скористався з неї, щоб допомогти дівчині».

Александер нечутно пройшов трохи коридором і завмер: раптом потягло сигаретним димом. Вартовий? Нічого ж не видно, хоч в око стрель! Він обмацав руками навкруг себе і — торкнувся зимового пальта на вішалці, від якого тхнуло сигаретами та винним перегаром.

Кроків за двадцять його чекало нове, значно серйозніше випробування. Від головного коридора праворуч відгалужувався ще один, до кімнат Літта. Александер ледве встиг відступити туди і приплющив очі — людські очі теж можуть світитись у темряві, якщо їх широко розплющити. Повз нього, скрадаючись, прослизнула якась темна постать. Незнайомець був великий, огрядний. Під ним злегка здригалась підлога, чулося човгання ніг, шарудіння рук по дерев’яних панелях, уривчасте дихання, — очевидно, йому важко було йти тихо. Та почути все це можна було тільки тоді, якщо знаєш, що тут хтось є. Александера попередив легкий запах поту. «Виходить, я добре чую носом, — подумав Александер, — мабуть, тому, що мало палю».

Він не сушив собі голови над тим, чи не до нього, бува, прямує цей гість, бо зрозумів уже, що тут усі шпигують один за одним. Серце його шалено колотилось, коли він рушив далі.

Іти по сходах було легше, ніж йому уявлялось. Вони були широкі, міцні, застелені товстими доріжками. Якщо вони й рипіли, то просто самі собою. Тут було видніше: крізь мокрі вікна, за якими стояв сірий туман, проникало жовтаве місячне сяйво. Спустившись у вестибюль, Александер хвилин двадцять розшукував вхід до підвалу. Кілька разів він втрачав усяку орієнтацію. За єдиний компас для нього правила температура: ближче до виходу ставало холодніше. Вихід був завішений важким килимом. Якщо відхилити його, то крізь високі скляні двері видно було чорну постать вартового. Він сумлінно виконував свій обов’язок: незважаючи на холод, ні на крок не сходив з місця, ніби був прикутий до нього, і тільки ледь помітні рухи свідчили, що вартовий не спить.

Нарешті збоку від головного входу Александер відшукав двері до підвалу; вони були незамкнені. Але чи не зариплять? Минуло ще хвилин п’ятнадцять, поки він спустився в підвал і опинився в лабіринті темних коридорів. Тут можна було б присвітити собі ліхтариком, та він мав з собою тільки сірники, при світлі яких побачиш мало, а себе виявиш. Однак, сподіваючись, що в підвалі, крім нього, нікого нема, він наважився запалити сірника. «Ш-ш-ш», — зашипів вогник, і Александер злякано озирнувся: білі стіни, дерев’яні двері без замків, під стелею товсті, в азбестовій ізоляції труби центрального опалення. Сірник погас.

«Котельня міститься, звичайно, у тиловій частині будинку, з боку гаража, — міркував він. — Очевидно, там і треба шукати підземний хід, про який говорив Шерц. Його ж, мабуть, прокладали так, щоб він був найкоротшим шляхом між віллою й конторою: так би мовити, повітряною трасою під землею». Навпомацки, але досить швидко. Александер пішов уперед, визначаючи на поворотах напрямок по трубах опалення. Пробравшись через вугільний бункер, він зрештою потрапив у котельню. Там стояла нестерпна жара.

Александер відразу взявся до роботи. Він освітлював стіни, головним чином фундамент з південної сторони, і вперто шукав потайних дверей. Не було сумніву, Якобс так заховав їх, щоб не могла знайти поліція. Однак проморочившись добру годину, він остаточно пересвідчився, що ні з котельні, ні з бункера до підземного ходу пройти не можна.

Александер трохи занепав духом від невдачі, та й жара знесилила його. Проте він був упертий і не хотів здаватися. Він вирішив обстежити фундамент у східному напрямку і через якісь дві комірчини, захаращені автомобільними камерами та порожніми каністрами з-під бензину, проник у винний погрібець. Тут було вже не так жарко. Александер зітхнув з полегкістю. Тут стояло чимало пляшок, вкритих порохом; з крана на протилежній стіні текла вода в широкий похилий жолоб, що розділяв погрібець навпіл. Таким примітивним способом у погребці підтримувалась потрібна температура.

Александер пошукав поміж пляшок і знайшов трохи пепсинового вина, — йому зразу спало на думку, що це вино п’є хіба що Джонні Літт, — і чимало пляшок з содовою водою. Спорожнивши одну з них, Александер відчув, як сили повертаються до нього.

В суміжній комірчині було повно ящиків. Він відломив тріску, бо сірники вже кінчалися, запалив її і спробував пробратися попід стіною. Його увагу привернуло те, як були складені ящики. На перший погляд здавалося, що вони кинуті будь-як, без усякого ладу. Насправді ж це було зовсім не так. Деякі ящики були без дна, і крізь них можна було пролізти, а де-не-де й піднятися по них, як по сходах. Александер, який намагався не шуміти, витратив на подолання цієї барикади більше ніж півгодини.

В одному місці поміж ящиками і стіною прохід був значно ширший. Тут стояв стелаж на шість полиць, заставлених консервними бляшанками.

Те, що консерви зберігалися в такому місці, здалося Александеру кумедним і водночас викликало в нього підозру. Вигадка Якобса була не дуже вдалою: це неодмінно насторожило б першого-ліпшого поліцая. При тьмяному полум’ї тріски Александер уважно розглядав бляшанки: тут були каліфорнійські фрукти, варення з персиків, сливи — все вкрите товстим шаром пороху. Він зняв передній ряд на землю. На четвертій полиці йому кинулась у вічі одна бляшанка з грейпфрутами: вона була чистіша і не заснована павутинням. Він узявся за неї, але не міг зрушити з місця; потім обережно обмацав її. А що, як повернути?..

Він злякано здригнувся: біля самих його ніг провалилася земля. Невеличкий люк опустився вниз, і бляшанки, що стояли на ньому, з гуркотом посипалися в темний отвір. Александер, не гаючись, почав спускатися туди. Серце в нього лунко стукало від юнацького запалу, ноги обережно ступали по щаблях іржавої драбини. Ще крок — і він, відхиливши завіску з мішковини, ступив у кругле приміщення з цементною підлогою, завбільшки таке саме, як кімната для нарад.

«Очевидно, я під східною баштою вілли», — здогадався Александер. Під стелею горіла електрична лампочка, яка, можливо, вмикалася автоматично, коли падав люк, але могло бути також, що внизу хтось є. Крім входу, крізь який Александер потрапив сюди, тут було ще троє дверей; залізна пожежна драбина зводилась прямо вгору і, мабуть, виходила аж у кімнату для нарад.

«Так воно, мабуть, і є, — вирішив Александер, — там якраз стоїть камін. Спеціальний колодязь прорізує всі поверхи, і драбина виходить десь біля каміна. Взагалі-то, якщо не рахувати отих дурних бляшанок, усе зроблено непогано; я виграв би дві години і значно легше добрався б сюди, якби спускався з кімнати для нарад».

«На пожежу — з водою й піском!» — закликав ще добре помітний напис на протилежних дверях. Александер відчинив їх. Як він розраховував, саме за цими дверима мав бути той підземний хід, з якого, за словами доктора Шерца, вийнято тисячу кубометрів землі. Та спочатку він потрапив у невеличке приміщення, що колись, мабуть, правило за «газовий шлюз». У кутку лежав запорошений пожежний шланг, забутий тут ще з війни. За «шлюзом» був підземний хід! Важко описати картину, що відкрилась перед Александером. Це було щось схоже на довгу трубу чи тунель. Хто не заглядав у таку трубу або не побував у тунелі, тому важко уявити цей підземний коридор. Він був весь зацементований, завширшки приблизно метр, висотою — в два метри; через певні інтервали в ньому горіли електричні лампочки. Кінця його не видно було, бо трохи далі коридор звертав убік.

Александер пішов цим коридором; йому було страшно, але впевненість, що кожен крок наближає його до мети, гнала його вперед. В одному місці коридор був трохи ширший, під стінами тут стояло кілька лавок, над якими був написаний заклик: «Неухильно виконуйте вимоги протиповітряної оборони!» Александер ніби навіч побачив незграбного чергового протиповітряної оборони — раніш двірника панської вілли, а тепер поважну персону, звичайно, наці, — як він невправною рукою виводить на стінах: «Спершу гасити пожежі, потім рятувати майно!», «Світло приваблює бомби!» — а потім, уже перед кінцем війни: «Наші стіни впадуть, але наших сердець не зломлять ніколи!» Однак «ланкастери» та «В-17» пощадили цю самотню віллу поблизу Ніколасзе, а її нові господарі розширили маленьке бомбосховище.

Александер пройшов уже чималу відстань, кроків півтораста, як йому вдарив у ніс запах сирої землі. Тут кінчалася зацементована частина коридора, далі стіни й стеля були обшиті дошками, між якими проглядала вкрита мохом земля. Раптом Александер почув за поворотом якийсь звук… помилки бути не могло: хтось іде. Але чи наближаються кроки, чи віддаляються, він не міг розібрати. Поки він гарячково обмірковував, як триматися під час неминучої зустрічі, і стояв, не рухаючись, розгублений і безпорадний, у світлі лампочки з’явився якийсь чоловік. Александер відразу впізнав його. Це був Боббі Копш, який кілька годин тому став найлютішим його ворогом. «Якобс доручив Копшу склеїти долари, оце він досі… — промайнуло йому в голові. — А може, він був у Рут?..»

Боббі підходив усе ближче. Їх розділяло вже метрів двадцять. За спиною Александера горіла електрична лампочка, тому Боббі неважко було впізнати його. Він зупинився, йому треба було добрих п’ять секунд, щоб усвідомити неждану появу Александера. Як і його дядько, він носив грубі парусинові штани, не особливо гарні, зате практичні. З правого боку на них була нашита глибока кишеня і з неї, як завжди, стирчав гайковий ключ, довгий, важкий, з гострими краями. Боббі вихопив ключ, стрибнув уперед і пожбурив ним на Александера.

Важкий ключ влучив Александерові в плече і ледве не перебив ключиці. Але він не відчув болю. Переляк і лють зробили його нечутливим, затьмарили розум. У нього лишився тільки один звірячий інстинкт — знищити, щоб не бути знищеним самому. Схопивши ключ, він рвонувся до Боббі і щосили вдарив його по голові. Дико скрикнувши, той упав.

Александер не затримувався біля нього: він боявся, що цей крик підніме на ноги весь «гарнізон» гаража. Він щодуху кинувся вперед і побачив праворуч двері, обшиті сталевими листами. Двері були замкнені. «Ключі у Копша», — майнула думка, — і він метнувся назад. Александер був як п’яний: ноги його бігли наче самі, незалежно від його волі, те ж саме було і з думками в голові. Він ніби збоку спостерігав себе і дивувався, що може ще бігти і думати. Біля Копша на землі блищали ключі, які, видно, вислизнули з кишені, коли він падав. Александер схопив їх і, задихаючись, побіг до дверей. Йому пощастило: першим же ключем замок відімкнувся.

Александер увійшов і намацав вимикач. Він іще володів собою настільки, що догадався замкнутися зсередини. В кімнаті він побачив креслярські дошки, граверні інструменти, стіл з телефоном, стопку паперу і щось схоже на друкарський верстат. «Ага, он воно що, — подумав він, дихаючи уже спокійніше, — цікаво! Але Рут тут нема».

Праворуч і ліворуч від нього були двері, які вели до приміщень, розташованих паралельно підземному ходу. Двері праворуч були замкнені. Якусь хвилину Александер підбирав ключі. Нарешті відімкнув. Не подумавши, що тут можуть бути сходи, він ступив у темряву — і на весь зріст простягся на купі паперу.

А Горн саме в цей час повертався з боку на бік у неспокійному сні. Гарячкові кошмари, яких він раніше ніколи не знав, тепер невідступно мучили його. Він раз у раз кидався, весь зрошений холодним потом, його нудило, серце шалено колотилось, боліла голова, і знову поринав у важкий сон, сповнений страшних кошмарів. Перед ним з’явився Рудольф з одутлуватим обличчям. Він затулився від Горна руками, які росли й росли до велетенських розмірів; пучки пальців на руках були чорні!

— О господи, — стогнав Горн, — я знаю, що мені верзуться дурниці, і все ж не можу позбутися їх… що ж це таке…

З’явилась голова Георга і засвітилася зеленим, жовтим, а потім зловісним червоним вогнем. Георг відкрив рот і дико, пронизливо закричав. Горн схопився. Цього не витримала б жодна людина! Напруживши всю свою волю, він розплющив очі. Сон зник, але пронизливий звук залишився. Ага, це дзвінок!

Горн схопився з ліжка, накинув халат. Була третя година ночі. За вікном клубочився густий туман, пронизаний якимсь таємничим сяйвом. Дзвінок замовк. «Треба глянути, що там», — вирішив Горн.

В передпокої він відщепнув ланцюжок, відімкнув спочатку звичайний, а потім англійський замок і повільно відхилив двері. Але за дверима нікого не було. Біля порога лежав лист. Горн підняв його.

Повернувшись до кімнати, він засвітив лампу і надірвав конверт. З нього випала маленька записка, написана друкованими літерами.

«Радимо Вам у Ваших власних інтересах, — прочитав Горн, — припинити розслідування потсдамської справи. На знак своєї згоди Ви скажете завтра Вюрцбургеру, що натрапили на інший слід. В суботу на Ваш рахунок у Німецькому банку буде переказано п’ять тисяч марок. В противному разі вам буде те саме, що й Ірінгсові!»

Підпису, звичайно, не було. Слова: «у власних інтересах», «Вюрцбургеру» і «п’ять тисяч марок» були підкреслені; записка була написана жирно, м’яким олівцем.

— Яке страшенне безглуздя! — пробурмотів Горн, що мав звичку іноді на самоті розмовляти вголос.

Але потім він прочитав лист іще раз і зупинився на Імені «Вюрцбургер»: «На знак своєї згоди Ви скажете завтра Вюрцбургеру…» — що це значить: «на знак своєї згоди»? Горн тільки тепер помітив, що аж тремтить від холоду. «Зараз піду на кухню і приготую собі чогось гарячого», — подумав він якось мимохіть і продовжував читати: «В противному разі Вам буде те саме, що й Ірінгсові!» Але звідки знають про Ірінгса злодії з Потсдама? Хіба ж це не свідчить про те, що зломщики й фальшивомонетники, які вже не один рік порушують спокій у Західному Берліні, — члени однієї й тієї ж організації?

Горн зненацька чхнув з усієї сили і пішов на кухню. Він був прихильником народних методів лікування і регулярно пив відвар з липового цвіту. Він вживав його разом з фенхелем і чебрецем проти катару бронхів, який завжди загострювався у нього пізньої осені. Ось такий напій він поставив зараз на газ і трохи згодом випив його без цукру.

Одночасно він думав про Вюрцбургера: чи справді причетний той до цієї справи? «Якщо справді так — а його поведінка говорить за це, хоча посада і умови життя, вірніше, прибутки, суперечать цьому, — тоді вони зробили величезну дурницю, підкинувши мені цього листа. Проте, можливо, він написаний без відома Вюрцбургера. Якщо Вюрцбургер не має до цієї справи ніякого відношення (на що я від усієї душі сподіваюсь), тоді цей лист — спроба кинути на нього тінь, досить-таки жалюгідна спроба. Очевидно, їм хочеться мене запевнити, що мій шеф — їхній спільник, і тим полегшити мені зраду. Отже, є три варіанти. Який з них найвірогідніший?» Він вирішив обміркувати їх по черзі… Перше: чи мислимо, щоб чиновник, який займає високу посаду, який сподівається в майбутньому стати начальником західноберлінської кримінальної поліції, дозволив собі взяти хабара? Спочатку така думка здалася неймовірною. Гараж «Зюд-вест» — дрібне підприємство. Звідки ж їм узяти стільки грошей, щоб спокусити людину, яка одержує кілька десятків тисяч платні на рік, на риск і тяжкий злочин? Горн згадав про Рудольфа, який любив говорити жартома, що навіть генерального прокурора можна підкупити — були б тільки гроші! Просто ні в кого немає такої суми. Але йому відразу ж згадалася стаття в газеті, й він подумав: а чи й справді нема?

Коли припустити, що гараж — це тільки ширма, то справа набирає зовсім іншого вигляду. Організація, яка за ним криється, може мати досить капіталу, щоб при небезпеці витрачати на підкуп значну суму. Щоб підкупити Вюрцбургера, звичайно, замало п’яти тисяч, які пропонують йому…

Але Горн облишив свої міркування: він розумів, що для правильного висновку у нього не вистачає даних. До того ж, усе тіло його ніби налилося свинцем і знову розболілася голова. «Зовсім розклеївся, — сказав він сам собі. — Не дуже корисна для здоров’я звичка — працювати дванадцять годин на добу, та ще в таку грипозну погоду. Треба буде вивісити у себе на дверях об’яву про години прийому, щоб добродії з гаража „Зюд-вест“ більше не робили мені візитів у такий пізній час. Так, тобі тільки й лишилося жартувати, старий дурню, — вилаяв він сам себе і ковтнув таблетку. — Постарайся краще заснути, щоб через кілька годин…»

Він погасив світло і накрився з головою. Відразу перед очима знову з’явився лист. «На знак своєї згоди ви скажете Вюрцбургеру… ви скажете Вюрцбургеру… що ви натрапили на інший слід, — крутилося в голові… — скажіть Вюрцбургеру… ви натрапили на інший слід… У противному разі Вам буде те саме, що й Ірінгсові…»

Александер зарився в купу паперу. Під ним шелестіли гроші. Справа в тому, що Джонні Літт винайшов оригінальний метод надавати новим банкнотам старого вигляду. Їх м’яли й скидали на купу в сусідньому приміщенні. Там вони проходили, так би мовити, процес достигання, — їх топтали ногами, посипали графітом, поливали водою і кофейною гущею, кілька разів перевертали, і за тиждень вони набували такого вигляду, ніби були у вжитку вже з півроку.

Александер трохи підвівся, у нього дуже боліло плече. Він відчув легкий запах духів, тих самих, якими пахло у квартирі на Іспанській алеї. Очевидно, дівчина була десь тут. Побачити щось було майже неможливо. З сусіднього приміщення, з якого він щойно вийшов, пробивалася тільки вузенька смужка світла. Александер узяв банкноту в п’ятдесят марок і підпалив її своїм останнім сірником. Папірець спалахнув, і він побачив Рут. Вона тихо зойкнула і підійшла до нього.

— Як ви потрапили сюди? — злякано спитала вона.

— Це… це не важко, — непевно відказав Александер, але зразу ж збентежено змовк. Тільки тепер він повністю усвідомив, що наробив. Боббі Копш лежить посеред коридор а. Він добре-таки стукнув його якоюсь важкою залізякою, — що то було, він і не знає. Може, він його тільки поранив, а може — й убив. Правда, він зробив це обороняючись, але де ж свідки? Копш — мерзенний підлий негідник, однак чи він заслуговував на таку кару? Александер відчув, як тремтять його руки, і з великим зусиллям опанував себе. «Треба думати не про те, що було, а про те, що буде, як вибратися звідси…» — сказав він собі.

— Мені щось почулося недавно, — прошепотіла Рут, — якийсь крик, жахливий крик!

— Так, так, справді, — насилу видавив Александер. — Але те вже минуло. Нам треба якнайшвидше тікати звідси.

Вона не відповідала і, здавалося, до чогось прислухалася.

— Ходімо, — наполягав він і схопив її за руку, — нам треба поспішати, поки ще не пізно!

Вона не поворухнулася.

— Ви боїтеся?

— Так.

— Я розумію вас, але треба спробувати, це наш останній шанс. Побіжімо до контори, на подвір’ї гаража вони не наважаться нас переслідувати, там, може, вже є клієнти…

— У вас же є ключ, — перебила вона його, — давайте замкнемося, замкнемо двері в коридор…

— Ключ є, але…

— Тоді лишаймось тут! — вигукнула вона. — Нам треба лишитися тут, розумієте? Ми не пройдемо. Послухайте мене — лишаймося тут!

Александер зрозумів, що йому не вдасться її переконати. Його охопило гірке розчарування. Виходить, усе було марно, все ні до чого. Він був близький до розпачу.

Дівчина, видно, відчула це.

— Не гнівайтесь на мене, що я не слухаюсь вас. Я така вдячна вам за те, що ви заступилися за мене вчора ввечері… — і вона тепло потисла його руку. — Повірте мені, виходити не можна. Ніяк не можна. Нам треба сидіти тут, поки не прийде поліція. Шерц шепнув мені вчора, що гараж доживає останні години. А біля контори завжди стоїть вартовий.

— З вартовим я б справився, — сказав Александер і до половини витяг з кишені пістолет. — А втім, може, й не доведеться стріляти, хіба що в повітря.

— Ви б краще не носили з собою таких речей, а то вас ще колись за це арештують. Давайте я покажу вам, де ми можемо сховатися. Ходімо!

Вона хутко пройшла вперед і піднялася по східцях у приміщення, де стояв друкарський верстат. Александер пішов за нею і одним з ключів відімкнув двері в комірчину навпроти.

З першого погляду було видно, що це хімічна лабораторія. Тут стояв довгий стіл для дослідів, до якого були підведені вода, газ і електрика. Стіл був заставлений колбами, ретортами, штативами, пробірками. В стелі був вентилятор, що забезпечував необхідну подачу повітря. Отвір його виходив, напевне, десь у парку і був схований поміж кущами. За лабораторією була ще одна маленька комірчина, захаращена картонними коробками та ящиками.

— Ось тут ми й заховаємося, — сказала Рут.

— Заховатися-то ми, звичайно, можемо, — іронічним тоном відповів Александер, — та якщо ми замкнемо двері, вони зразу догадаються, де ми.

— А що, як ми заховаємось в оцій останній кімнаті?.. Мені здається, сюди вони не заглянуть.

— Це нам не допоможе. Треба забарикадувати всі двері якомога краще столами і ящиками. Це їх затримає до приходу поліції. Цього вже не довго чекати.

Александер згадав свій вчорашній візит у президіум. Правда, йому не вдалося більше нічого сповістити Вюрцбургеру. Але й того, що він розповів, цілком досить, щоб найближчим часом сюди обов’язково нагрянула поліція. Справді, це повинно статись не пізніш як через кілька годин. «Чи не розповісти Рут, що я був у поліції? — подумав він. — А чому б і ні? Це трохи заспокоїть її…»

В п’ятницю в президіумі сталася небувала подія: криміналдиректор Вюрцбургер з самого ранку — за дві хвилини до восьмої — зайшов у кімнату 379, де знаходився Горн і два вахмістри з його відділу.

— Ну, колего, — відразу ж почав він, дрібними кроками походжаючи по кімнаті. — Чи не натрапили ви на які нові сліди в цій прикрій целендорфській справі?

Горн сторопів. Невже натяк на лист… Він глянув на Вюрцбургера, який не зводив з нього очей, і примусив себе відповісти:

— Ні. Якщо не рахувати анонімного листа, підкинутого мені вчора.

— Он як! — Вюрцбургер зупинився.

— Так. Я вже передав його на експертизу у восьмий відділ.

Жодна рисочка на обличчі Вюрцбургера не здригнулася. Горн подав йому через стіл копію листа.

— Нічого особливого, правда?

— Не знаю, — лаконічно сказав Горн, але, помовчавши, додав: — Одне лише можу сказати: лист підтвердив моє припущення, що люди, які прибрали з дороги Ірінгса, знаходяться в гаражі «Зюд-вест».

Вюрцбургер нічого не сказав на це.

За вікном пливли сірі пасма туману. Запала мовчанка; криміналдиректор швидко походжав по кімнаті. Обидва вахмістри шанобливо стояли біля дверей.

— Про це ми поговоримо при нагоді, — промимрив Вюрцбургер і пригладив своє густе сиве волосся. — Отже, нових даних у вас нема… — Не промовивши більше й слова, так само неждано, як з’явився, він вийшов з кімнати.

Вахмістри здивовано перезирнулися, а Горн нервово забарабанив пальцями по столі.

«Якщо Вюрцбургер у змові з злочинцями, то тоді багато дечого стає зрозумілим. Наприклад, те, що секція „F“ з дня її заснування в лютому весь час зазнавала невдач. В листі є пароль, і фактично Вюрцбургер уже вимовив його. Він ясно натякнув мені про свою причетність до цієї справи, але цього замало, щоб всерйоз обвинуватити його. Автор листа хотів дати мені можливість зрадити цілком легально. Ми повинні були взаємно відкрити свої карти, не промовивши про це й слова, — ось як треба, очевидно, розуміти той лист. Ми розіграли б один перед одним роль вірних своєму обов’язку людей, і все було б тишком-нишком — так було задумано… О, він хитра лисиця, але ж і я не осел».

Десь після восьмої години ранку доктор Шерц закінчив голитися. Як завжди, обприскався одеколоном, одягнув коричневий шовковий халат на ваті і попрямував у бібліотеку, щоб не пропустити ранкового концерту з Дройтвіча, Хілверсума чи Калундборга. Він любив слухати музику, п’ючи своє ранкове какао.

Шерца трохи здивувала відсутність Александера. Однак вирішивши, що той незабаром з’явиться, він спокійно сів за приготовлений Еріхом сніданок. У нього був непоганий настрій, хоча трохи меланхолійний. Снідав він, за звичкою, досить довго.

Двері раптом відчинилися, проте ввійшов не Александер, а Руді Якобс. Обличчя його було землистого кольору, галстук з’їхав набік, і взагалі вигляд у нього був такий, ніби він провів безсонну ніч.

— Доброго ранку! — буркнув він і став біля приймача, засунувши руки в кишені.

— Доброго ранку, Руді! — привітно обізвався доктор Шерц, продовжуючи снідати. У такі хвилини він глибоко відчував, наскільки він переважає свого компаньйона зовнішнім лоском і культурою.

Не спитавши дозволу, Якобс роздратовано вимкнув радіо і різко сказав:

— Я прийшов сказати тобі, що нас оточили вартовими!

— Я знаю, — відповів Шерц. — І що ж з того?

— Це ще не все. Двоє наших, скориставшись з туману, ходили на розвідку і в кількох місцях наткнулися на телефонний кабель!

— Будемо сподіватися, що вони його не пошкодили, — добродушно мовив Шерц. — Цілком природно, що поліції потрібен зв’язок. Не можна їх суворо засуджувати за це.

— Не дратуй мене! — розізлився Якобс. — Краще порадь що-небудь розумне. Здається, пахне смаленим, сто чортів йому в печінку!

— Оце правильно сказано! — весело вигукнув Шерц. — Ти завжди потрапляєш у самісіньку точку! — він відсунув убік чашку з какао. — Голову собі дам відрубати, що через три години поліція буде тут, якщо Кросбі нічого не зробив. Хочеш, поб’ємося об заклад? Я ставлю третину свого грудневого прибутку…

— Не мели дурниць! Ти, здається, вже з глузду з’їхав!

— Оте «здається» часто підводить, — спокійно промовив Шерц, добре бачачи, що його слова дратують боса. На цей раз він не послухався розуму, а піддався бажанню відомстити за перервану музику й порушений сніданок. — Ні, любий Руді, я не мелю дурниць, навпаки. І порада моя така: по-перше, треба негайно почати пакувати всі рухомі цінності. Я маю на увазі перш за все друкарський верстат, його треба розібрати і з усім приладдям перенести в контору й навантажити на «бюсінг». Якщо Кросбі чогось доб’ється, тоді ми завжди можемо перенести його назад. На мою думку, треба зробити тільки так. Наші особисті речі винесемо через аварійний вихід. Я спакував свій чемодан ще позавчора. Проте тягти за собою весь старий мотлох нема рації, — зараз же поправився він, — цінність речей, як відомо, відносна. Це одне. По-друге, зараз надворі такий розкішний туман, що просто гріх не скористатися ним. Нехай хтось з наших вислизне й підключиться до поліцейського кабеля: тоді ми будемо в курсі їхніх справ і зможемо приймати відповідні рішення.

Якобс підійшов до вікна і з похмурим виглядом дивився надвір. Що робилося в нього в голові, вгадати було нелегко. Однак, план Шерца він, здавалося, схвалював, бо кілька разів кивнув головою і якось невиразно гмукнув, що можна було розуміти, як згоду.

— А де це твій Шенцлін? — раптом спитав він.

Шерц знизав плечима.

Якобса охопила тривога. Він уже простяг був руку до телефонної трубки, щоб спитати про Шенцліна у вартових, але телефон задзвонив сам. Якобс здригнувся і зняв трубку. По голосу він упізнав Джонні Літта.

— Алло, алло, хто біля телефону? Мені потрібен шеф… прошу шефа негайно взяти трубку… трапилось лихо… страшне лихо! — кричав він істерично.

— Якобс слухає, — обізвався бос. — Що сталося?

— В лабораторії хтось є, — белькотав Літт, — замкнувся і не відповідає. Скажіть мені, ради бога, в чому справа? А кімната, де була дівчина, порожня!

Якобс пройнявся передчуттям якогось лиха, бо він знав звичку Літта залишати найважливіше на кінець.

— Що там іще? — запитав він.

— Посеред підземного ходу… — о, страшно вимовити! — посеред ходу лежить Боббі… мертвий… уже зовсім холодний…

— Це твій Шенцлін! — проревів Якобс, жбурнувши трубку на стіл; кров ударила йому в обличчя.

— Що там таке? — спокійно спитав Шерц, який, звичайно, не чув новини. — Де він?

Якобс оскаженів від цих слів. Брутально вилаявшись, він схопив стілець і щосили грюкнув ним об стіну — з нього аж тріски полетіли. Однак цього йому було замало. Він шалено рвонув скатертину з столу, і посуд з брязкотом посипався на підлогу. Джонні Літт на другому кінці проводу почув цей брязкіт і інстинктивно затулив обличчя рукою.

Доктор Шерц, однак, лишився спокійним. Він підвівся з незворушним виразом обличчя і байдуже змахнув з халата бризки какао. Він не знав нічого гіршого за нестриманість, але вважав, що зараз не підходящий час, щоб робити зауваження.

Бос, стоячи однією ногою в калюжі какао, знову вчепився в трубку і гаркнув так, що у Джонні заболіло у вухах.

— Зараз одержиш підкріплення, зрозумів?.. Висади двері, знищ обох!

— І починай розбирати верстат, — підказав Шерц, який умів підхоплювати все на льоту.

— …І починай розбирати верстат, — повторив Якобс голосом, що зривався від гніву, і грюкнув трубкою.

— Я сам піду туди, — сказав Шерц і вийшов з кімнати. Бос гнівно кинув йому вслід:

— Мавпа!

«Пожди, Руді Якобс, скоро я з тобою поквитаюся. О, дуже скоро!» — подумки відповів йому Шерц, який ніколи не прощав образ.

Александер майже переміг свою ніяковість перед Рут. Для нього це вже була не та молода вродлива дама в елегантному плащі, перед якою він стояв, неголений і безпорадний. Це була мила дівчина, яку він мусив захищати. «Якби не Брігітта, я закохався б у неї, — подумав він. — Брігітта… що вона робить зараз? Зараз пів на дев’яту, і вона, мабуть, давно вже сидить за машинкою в конторі „Баум і К°“. Цікаво, чи одягла вона сьогодні свою коричнево-жовту шерстяну сукню?»

Александер порівнював у думці Брігітту й Рут; але ж він міг порівнювати їх тільки за зовнішністю. Рут була вища, стрункіша, жвавіша; йому подобалися її великі сірі очі й гарне каштанове волосся, від якого ішов тонкий аромат. Та, крім цього, він нічого про неї не знав. Вона здавалася розумнішою, ніж Брігітта, і, незважаючи на страх, який зараз відчувала, сміливішою й рішучішою. Таке в нього склалося враження. І все ж він віддавав перевагу Брігітті. Він надто звик за останні тижні бачити в своїй подружці найкращу, найвродливішу дівчину в світі, щоб так ураз змінити думку про неї. Він добре розумів, що є жінки, які де в чому перевершують її: у них біліші зуби, пружніша хода, краща фігура. Але зваблива зовнішність могла приховувати різні духовні вади, які він уже добре вивчив. Жінки бувають жадібні на гроші, чванливі, самозакохані, надмірно ревниві, недбайливі, занадто легковажні, або ще гірше — нудні чи завжди в поганому настрої. У Брігітти, звичайно, теж є свої невеликі вади: впертість, а також кумедна пристрасть до зовсім не потрібних речей: мереживних комірців, браслетів, ланцюжків, усяких витребеньок. Ну, і до квітів… Хто ж не знає, що квітам місце в саду, а не в кімнаті? «Брігітта — гарне дівча, але хіба через це мені вже й поглянути на інших не можна?.. Ось Рут, наприклад… Мені хотілося б ближче з нею познайомитися…»

Ось вона сидить перед ним на ящику, підперши голову руками. Може, заснула? Він підійшов ближче, сів поряд. Над ними набридливо погойдувалася сліпуча електрична лампочка. Коротка тінь Рут тремтіла на цементній підлозі. Якусь мить він відчував спокусу обняти її, але стримався і тільки тихо сказав:

— Ви могли б більше довіряти мені. Чому ви не хочете розповісти, як потрапили сюди?

Вона підвела голову і глянула йому просто в вічі.

— Тому, що я вас дуже мало знаю.

— Як ви можете так говорити, коли я вже спав у вашому ліжку? — пожартував він.

— Я вас не розумію.

— Справді. Доктор Шерц послав мене ночувати у вашу квартиру на Іспанській алеї. Я чекав на вас цілу ніч, але ви не прийшли…

Вона тихо засміялася, але нараз замовкла і здригнулася.

— Ви нічого не чуєте?

З коридора відчинилися двері, пролунали швидкі кроки, і хтось почав торгати забарикадовані двері в лабораторію. Рут схвильовано задихала і злегка притислась до Александера. За дверима заговорили, але чувся тільки один голос, ніхто йому не відповідав.

— Літт говорить по телефону, — задихаючись, прошепотіла Рут.

На деякий час у друкарні запала тиша. Раптом у двері постукали.

— Алло! — почулося з-за дверей. — Пане Шенцлін, ви чуєте мене? — Це був голос Шерца.

Александер промовчав.

— Послухайте-но, пане Шенцлін. Ви допустилися тяжкої помилки і, певно, самі це розумієте. Тобто я хочу сказати, те, що ви пристукнули Боббі, ще не страшно. Але час ви вибрали невдало, страшенно невдало, хлопчику.

Александер мовчав.

— Чому ви не озиваєтесь? Я тут сам, нас ніхто не чує, слово честі! Відчиніть і спокійно поговоримо про те, як уладнати справу.

Відповіді не було.

— Юній дамі нічогісінько не загрожує, — почекавши трохи, запевнив доктор Шерц. — Я умовив шефа зразу ж відпустити її. Правда, він має на неї великий зуб, але ми влаштуємо так, щоб вона йому не попала на очі. Як ви на це дивитесь?

— Це один варіант, — вів далі доктор Шерц. — І навпаки, якщо ви волієте залишитись, ваші справи будуть значно гірші, повірте мені. Якобс знайде спосіб викурити вас звідти, і я нічого не зможу зробити для вас. Поміркуйте над цим і вирішуйте.

Александер і не думав відповідати. Монолог Шерца потішав його надзвичайно. Йому було приємно сидіти поруч з Рут, відчувати її тепло, її дихання, вдихати запах її волосся. Він сидів би так хоч і все життя.

— Хлопче, ви чуєте? Годі вам дуріти, — не вгавав Шерц. — Невже вам хочеться дістати півфунта свинцю в живіт? Згадайте про Західну Німеччину, про п’ятдесят тисяч! Ви ж не могли забути всього, про що ми говорили з вами позавчора!.. Вам захотілося заступитися за дівчину, яка зараз з вами, але, повірте мені, ви зробили їй погану послугу, дуже погану! — він зачекав трохи і раптом запитав зовсім іншим тоном: — Чи, може, вам теж дісталося від Боббі, хлопчику? Тоді я беру вас під свій особистий захист, можете на мене покластись. От нещастя…

Стурбований тон Шерца викликав в Александера огиду. Він зіскочив з ящика, склав рупором руки і крикнув:

— Замовчіть! Робіть, що хочете, але не скигліть, будь ласка, під дверима. Зрозуміло вам чи ні?

— Цілком, — відповів Шерц, якому вже увірвався терпець, — більше нам говорити нема про що. Для дурнів закони не писані. Гуд бай, друже! Тримайтеся!

Відразу ж у двері почали з силою чимсь гатити. Бам! бам! бам! — шість разів підряд. Проте сталеві двері не піддавалися. Александер з задоволенням відчув, як Рут потягла його за руку. Він сів на ящик і обмацав своє плече: воно розпухло і дуже боліло.

За дверима зчинилася страшенна метушня. Гупали кроки по цементній підлозі, щось тягли з криком: «Раз-два, разом!» — долітав скрегіт металу: очевидно, там до чогось готувалися. Раптом за дверима пролунала автоматна черга. Хтось щось крикнув. Знову прогриміли постріли, значно гучніші. На мить стихли, потім пролунали знов.

Напевне, десь-таки двері були пробиті, бо барикада почала здригатися. В одному місці впала дошка, в іншому — з гуркотом звалився ящик. Десь проскочила куля і влучила прямо в сулію з етикеткою «Liquor ammonii hydrosulfurati» на полиці з хімікаліями. На підлогу потекла жовта рідина з запахом аміаку і тухлих яєць.

— Сконцентровані пахощі корівника, — пожартував Александер, хоч це був гумор відчаю. На очах у нього виступили сльози. Рут закашлялась. Справа дійсно поверталася так, що було не до жартів. Александер, подумавши якусь мить, схопився на ноги і потяг Рут у комірчину за лабораторією. Двері до лабораторії він замкнув, інакше за кілька хвилин гази задушили б їх.

Комісар Вольф і секретар Ульман вартували поблизу східної стіни. Стояв густий туман. Вони ходили по-осінньому голими грядками, перелазили через невисокі огорожі з залізного брухту та іржавого дроту. Обидва змерзли: холод і сирість забиралися в рукава, під комір, в холоші штанів.

— Може, вилізти на дерево, пане комісар?

— Не варт. Звідти теж нічого не видно.

— Котра година, пане комісар?

— Пів на дев’яту.

— Пів на дев’яту. Дякую. Мені треба поставити годинника. Мабуть, знову протопчемось тут цілий день…

— Говоріть тихше. Йдіть сюди, ми взяли праворуч, он, здається, вже мур. Між іншим, знаєте, вас слід було добре відшмагати. Навіщо ви вчора відіслали того чоловіка до Вюрцбургера! Ви теж могли вислухати його показання.

— Я й сам не знаю. А ви думаєте, пан криміналдиректор щось приховав з його показань?

— Я абсолютно нічого не думаю, колего. Розумієте? Але щось мені тут не подобається. Наш старий твердо переконаний, що цей гараж — справжнє кубло злочинців. Скоріш за все, це вони облагодили ту справу в Потсдамі. У них є броньований лімузин, американська модель. Сьогодні вночі старому підкинули анонімку, в ній говориться, що у власних інтересах він повинен припинити розслідування. Що ж це таке! Не розумію, чому Вюрцбургер досі зволікає? Чому ми не можемо зробити принаймні хоч обшук? Ось що мене цікавить. Та хіба це вперше!

— Що ви маєте на увазі?

— А, що там казати!.. Іноді мені гидко дивитись на все це.

— Я теж вважаю, що в цьому випадку ми діємо надто обережно, — погодився з ним Ульман.

— От бачите, це впало в око навіть вам. Якщо хочете знати, тут усе не так просто, треба вгадати, на яку ступить: чи втрутитися в цю справу, а чи триматись від неї подалі. Головне — аби тільки не зачепити американців. Почитайте-но, що пишуть східні газети про потсдамську історію. Досить цікаво!

— Та мені не треба й читати, я й так можу це уявити. Вони знову все валять на західних агентів та шпигунів. — Ульман засміявся.

— Еге ж, валять! Ось прочитайте-но…

Вольф витяг бумажник і дістав з нього газетну вирізку. Це було вчорашнє повідомлення «Юнайтед прес». «Військова комісія палати представників, — прочитав Ульман, — одноголосно схвалила проект закону, який надає урядові Сполучених Штатів право на оплату тих іноземних громадян, що допомагають агентам американської розвідувальної служби…»

Ульман розгублено глянув на Вольфа і віддав йому вирізку. Комісар витяг ще одну. В ній говорилося про закон, підписаний президентом Труменом 10 жовтня 1951 року, тобто два місяці тому. Законом передбачалася витрата ста мільйонів доларів виключно на фінансування шпигунів та саботажників.

Задубілі пальці Ульмана тремтіли.

— Зрештою, це не наше діло, — промовив Вольф. — Ми виконуємо свій обов’язок — і крапка. Та коли бачиш оце все, зло бере. І з’являється бажання перейти в народну поліцію. Може, там усе якось по-іншому.

— Я б на таке не пішов. Західні гроші приємніші, пане комісар, — Ульман тоненько захихикав.

— Авжеж. Тобто — поки що.

— Пане комісар, — раптом пошепки перебив його Ульман, — он перед нами наче хтось пройшов.

— Я нічого не бачив. Цей клятий туман…

Цього ранку туман то трохи розвіювався, то знову густішав. Зараз за десять кроків уже нічого не було видно. Вольф витяг з кишені плаща фляжку, відкрутив кришку, надпив трохи і, крякнувши, обтер губи.

— Хочете? Тепліше стає… якщо не заперечуєте, — просто з фляжки…

Ульман сором’язливо посміхнувся, пом’явся трохи і, зрештою, сказав:

— Та правда, алкоголь дезинфікує. — Він нерішуче випив кілька ковтків і закашлявся: — Ух, це щось міцне, я п’ю лише лікер. Щиро вдячний… Пане комісар, — раптом перебив він сам себе, — гляньте, он знову той, ні, здається, інший…

— Давайте простежимо! — Вольф ще раз відкрутив фляжку і перехилив її. Ніби привид, з туману перед ними виринула людська постать. Це був літній чоловік, що, видимо, збирав паливо, бо ніс під рукою сухе гілля та різне паліччя.

— Доброго ранку, дідусю! — привітався до нього комісар. — Чи не наші, бува, курені ламаєте?

— Ні, ні, ні!

— Кумедний дід, — сказав Ульман, коли вони відійшли, — ви помітили, як від нього тхне горілкою? На неї в нього знаходяться гроші, а на дрова, бач, не вистачає.

— Він зігрівається зсередини так само, як і ми з вами.

Ульман ще раз оглянувся, але старого вже не побачив.

— Кумедний тип, — повторив він. — Аж порохня сиплеться.

Коли Горн десь о дев’ятій ранку вийшов з свого кабінету в коридор, за двадцять кроків від нього відчинилися двері і на порозі з’явилася молода жінка, з якою він познайомився — пригадалося йому — торік на різдвяному балу в Шарлоттенбурзькому поліцейському управлінні. У Горна була добра пам’ять на обличчя, і, хоч з того часу минуло вже одинадцять місяців, він одразу впізнав дружину Ірінгса. Вона пройшла мимо, не глянувши на нього, і Горн з полегкістю зітхнув. Бо що ж він міг їй сказати, крім слів розради, в які й сам не вірив.

Навіть дивно, як глибоко схвилювала його ця зустріч. Перед очима в нього стояло бліде обличчя жінки, її червоні від сліз очі, і він теж пройнявся її тривогою за чоловіка, збагнув її марні надії, її тяжкий душевний біль з такою силою, що в нього ніби обірвалося серце. Потім воно тьохнуло, закалатало, і кров гаряче застукотіла в скронях. Пекучий біль змінився гнівом. «Ах, мерзотники! — вигукнув він у душі. — Я мушу якнайшвидше розквитатися з цією наволоччю».

Він швидко збіг униз по сходах. «Я не дам Вюрцбургеру далі зволікати з цією справою або попередити гараж про мої плани, — вирішив він. — Зараз же піду до Мюллера, і ми визначимо час, коли почати операцію. Беру все на свою відповідальність, а потім нехай мене карають!»

Ете Йордан, крекчучи, видирався на мур. Згори хтось простяг йому руки, він схопився за них і застогнав від болю, напруживши свої кволі м’язи; на його зморшкуватому обличчі п’яниці набрякли товсті фіолетові жили. Ще мить — і він був на мурі. Спуститися з нього було значно легше: там стояла драбина, і він зліз по ній, тремтячи від перенапруження й страху. З голови в нього злетів капелюх, та він не нахилився, щоб його підняти. Все пройшло якнайкраще!

Це була його реабілітація. Якобс, який дорожив тепер кожною людиною, годину тому звільнив його з-під арешту з умовою, що Йордан підключиться до поліцейського телефонного кабеля, і в нагороду за це обіцяв йому волю. Йордан, радий, що його ув’язнення скінчилося, обіцяв усе зробити, йому дозволили підкріпитись трохи горілкою, і він пішов на завдання. Під пахвою в оберемку сухого гілля в нього був захований невеликий моток кабеля. Цей оберемок і стареньке пальто робили його схожим на нужденного пенсіонера, що збирає дрова, і фокус удався. Він набрів на кабель кроків за п’ятдесят від муру, підключився до нього, а повертаючись назад, старанно прикрив свій провід опалим листям.

Тепер Йордан біг парком, мимрив щось собі під ніс і п’яно гикав. Він був задоволений, що з небезпечним дорученням покінчено, і радів, згадуючи про недопиту пляшку горілки, яка чекала його на кухні вілли… Силует Йордана швидко танув у густому білуватому тумані…

Початок операції проти гаража «Зюд-вест» був призначений на десяту годину п’ятдесят хвилин ранку. В цей час усі виділені для операції машини шупо і кримінальної поліції повинні були з’явитися у точно визначених місцях навколо території гаража, незважаючи на несприятливу погоду. За розробленим дванадцять годин тому планом, що лежав у письмовому столі капітана Мюллера, мур треба було форсувати на всьому його протязі. Крім того, три машини мали зразу ж прорватися у двір і перешкодити людям Якобса засісти в конторі. Деякі істотні пункти цього плану, який потрапив у архів кримінальної поліції під шифром Го/Мю — ХІІ-а — 19/51, виявилися нездійсненними, інші ж — зайвими, як, наприклад, пункт «Димова завіса при форсуванні муру з метою уникнення людських втрат». Такою буває іноді доля планів.

О десятій п’ятнадцять на Потсдамському шосе, біля кіоска з газованою водою, метрів за півтораста на схід від території гаража, зупинився «мерседес» Горна. Криміналрат пройшов городами до порожнього незамкненого дачного будиночка. Тут уже стояв польовий телефон, що з’єднував будиночок з усіма спостережними пунктами. Горн прийняв рапорт від Вольфа та Ульмана і заходився пришпилювати до старого почорнілого столу план Якобсової ділянки, йому допомагав Ульман. Це він добув у земельному управлінні план і перемалював його в масштабі 1:250. Проте Горн випровадив його з розпорядженням до Вольфа. Обидва трималися неподалік від дачки, і до Горна доносились уривки їх неголосної розмови. Залишившись сам, Горн запалив майже чорну сигару, поклав перед собою кишенькового годинника і, пускаючи кільця сивого диму, заглибився в план.

У відділі ХІІ-а Ульмана вважали чимось на зразок начальника канцелярії. Така людина потрібна майже у кожному відділі: вона складає щоденні звіти, вивчає нові накази, підшиває додатки до старих, надписує папки — взагалі виконує всю адміністративно-технічну роботу. «Ульман — славний хлопець, але його мозок настільки напханий різними теоріями, що для здорового людського глузду в ньому не вистачає місця», — думав Горн, слухаючи крізь тоненьку стіну дачі розмову Вольфа і Ульмана.

— А як закінчилася справа з банкнотою? — якраз запитав Вольф, очевидно не знайшовши іншої теми для розмови з Ульманом, бо тем з позаслужбового життя, на які можна було б поговорити з ним, існувало дуже мало. Вольф уже знав, що анекдотів розповідати йому не варто, бо на кожну двозначність він реагує досить кислою міною.

— Нічим не закінчилася, пане комісар, — відповів Ульман.

— Справді?

— Так. Історія з банкнотою, здається, здана в архів. Вона лишилася без кінця. Я, признатись, теоретично займався цією справою… — Горн уявив собі, яка презирлива гримаса з’явилася в цю мить на обличчі Вольфа… — сподіваюся, ви не смієтеся з мене?..

— Нітрохи, — з невинним виглядом запевнив його Вольф.

— Отже, як ви, певно, пам’ятаєте, ту банкноту тримали в руках четверо.

— Правильно, — підтвердив Вольф.

— Але на банкноті лишилися відбитки пальців тільки трьох осіб. Ну, скажіть мені, будь ласка, пане комісар, — підбадьорений зацікавленістю свого старшого колеги, просторікував Ульман, — скажіть, що б це мало означати?

— Це дуже легко пояснити: один з чотирьох був у рукавичках.

— Звичайно, могло бути й так, однак мені не віриться. А якщо ми спробуємо відкинути таке припущення?

— Це схоже на урок у поліцейській школі, — сказав Вольф. — Що можна ще припустити? Ну, та зрозуміло ж: відбитки пальців однієї особи встигли стертися. Ви ж знаєте, якщо руки дуже сухі…

— Ваша правда, безперечно, — погодився Ульман, — такої ж думки і наш шеф. Але спробуйте уявити собі, що відбитки пальців невідомого за ті два дні (що, на жаль, минули до експертизи) не встигли зникнути. Який з цього можна зробити висновок?

Вольф не відповів, напевне, вважаючи все це за дурницю.

— Насамперед той, — вів далі Ульман, — що вони під час експертизи ще були на банкноті!

— Ну, це вже нісенітниця!

— Ні, не зовсім так, — делікатно заперечив Ульман. — Як я вже сказав, я роблю поки що чисто теоретичні припущення. То що виявилося б, на вашу думку, пане комісар?

Комісар знизав плечима.

— Не дивно, що зразу воно вам не впадає в око. Але я думав над цим кілька годин. Якщо вам цікаво…

— Надзвичайно.

— Банкноту тримали в руках четверо, — значуще і таємниче прошепотів Ульман, — але на ній виявлено відбитки пальців тільки трьох. Отже, один з них тримав її в руках двічі. Може, вдруге він видавав себе за іншу людину, та пучки пальців, які він не міг замаскувати, зрадили його.

Ульман недовго тішився радістю теоретика, який прийшов до такого дивовижного висновку, бо Вольф поставився до його слів скептично.

— Таким чином, це означало б, — переніс він ідею Ульмана на реальний грунт, — що наш старий, або Ірінгс, або приятель старого адвокат Крамер і є той самий фальшивомонетник з Мулакштрасе. Я радив би вам викинути все це з голови, колего.

— Ну, пане комісар, — не здавався Ульман, — нашого шефа ми до уваги не братимемо. Так само і комісара Ірінгса. Але що нам, зрештою, відомо про цього доктора Крамера? Завважте, моя гіпотеза має ще одне підтвердження: Ірінгс був знайомий тільки з людиною з «Черепахи», а не з Крамером. Наш шеф знає свого друга Крамера, але не знає фальшивомонетника. Разом їх ніхто ніколи не бачив. Розумієте?

— Цілком, — іронічно відповів Вольф, — так само ніколи не бачили разом Конрада Аденауера і містера Трумена або Чан Кай-ші і вас, приміром. Проте мені б ніколи не спало на думку стверджувати, що вони являють собою одну й ту ж особу. Друже, це — нісенітниця!

Більше нічого Горн не чув. Чи то Ульман образився й замовк, чи обоє відійшли від будиночка.

Горн глянув на годинник. Була за чверть одинадцята. За п’ять хвилин — початок операції. Він загасив недокурок сигари, узяв трубку й покрутив ручку.

— Перший слухає! — Другий слухає! — Третій слухає!.. — доповіли йому з різних спостережних пунктів.

— Говорить Горн, — сказав він. — Приготуйтесь зустріти машини! За чотири хвилини починається операція «Ведмідь». Усе.

В цей час Руді Якобс був у підвалі під конторою. Біля стіни на довгому вузькому столі стояли чотири зовсім однакових телефони. Перший був підключений до міської мережі, другий був внутрішній, третій зв’язував контору з підземною друкарнею, четвертий був нещодавно приєднаний Ете Йорданом до поліцейського кабеля.

Якобс не відходив від телефонів. Він обрав собі командний пункт всупереч принципу: «Добрий обзір важливіший за безпеку» — а тому майже нічого не бачив, і не чув, і мусив цілком покластися на свої телефони. Зрозуміло, що трубку четвертого телефону він не віднімав від вуха. Під час розмови по іншій лінії він мусив прикривати її рукою, щоб до поліцейського телефону не проник підозрілий шум.

Зараз саме задзвонив третій телефон; Якобс узяв трубку.

— Ми винесли друкарський верстат і всю іншу апаратуру в коридор, — доповідав Джонні Літт, — гроші спакували в ящики. Хвилин за десять переправимо все в контору, а там можна буде вантажити на машину.

— Та-ак, — буркнув бос, — а що роблять оті… — він не договорив, бо в цю мить задеренчав четвертий телефон. Якобс не розгубився, він притиснув обидві трубки до вух і крикнув Джонні Літту.

— Заткни пельку! Мовчи і не відходь від телефону!

Він почув рапорти поліцейських постів, а потім такі слова: «Говорить Горн. Приготуйтесь зустріти машини! За чотири хвилини починається операція „Ведмідь“. Усе».

«Зустріти машини? Що це за операція „Ведмідь“? Це може бути тільки умовна назва для… Прокляття!..»

— Що там сталося? — допитувався Джонні Літт. — Я мушу поспішати, щоб перенести все в контору…

— Не мели дурниць! — загорлав Якобс. — Хто сказав, що треба через контору?..

— Ти сам тільки що… — хоробро доводив Джонні Літт.

— Тільки що — це не зараз! — сердито вигукнув бос. — Зараз усе змінилося, зрозуміло тобі? Виносити все через західний аварійний вихід!

— Але чому? — наважився спитати Літт. — Так ми втратимо щонайменше цілу годину!

— Роби, що кажуть! — гаркнув бос. — Якщо скажу чому, ти накладеш у штани! Хутко там!.. Ага, почекай-но. З тим типом покінчили нарешті?

— Ще не зовсім. Двері напіврозбиті, а він — ні пари з уст. Ульріх говорить, що в нього є пістолет, отже, вдиратися туди небезпечно. Тут, до того, так смердить…

— Тут також. Смаленим, — сказав Якобс, сприйнявши слова Літта за образний вислів. — Ви в лабораторії?

— Ми могли б зайти туди, коли б не цей сморід… — нерішуче відповів Літт.

— Вигадки. Позатикайте носи! Висадіть двері і відкрийте газові вентилі в лабораторії!

— Не можна, — заперечив Літт, який завдяки великій довжині провода не втрачав мужності в розмові з босом, — газ проникне в коридор, і там тоді не пройдеш.

— Ах, он як, — буркнув бос і занепокоєно глянув на годинника: було десять годин сорок вісім хвилин, — в такому разі пустіть воду! Відкрутіть кран і добре закрийте вихід до коридора. Зрозуміло? Та мерщій, мерщій кінчайте!

Якобс поквапливо кинув трубку, схопив іншу і шалено крутнув ручку.

— Всім, всім! — крикнув він у трубку. — Хлопці, за хвилину поліція буде тут! Тим, хто ще біля бензоколонок чи в гаражах, негайно повернутись до контори. Облишити все! Про кожну подію доповідати! — Він перевів подих. — Де доктор Шерц? Нехай обізветься!

— Слухаю, — почулася спокійна відповідь, — я перебуваю зараз у бібліотеці.

— А я перебуваю зараз у підвалі контори, — злісно передражнив його Якобс. — Бери на себе командування у віллі. Нам необхідно протриматися щонайменше з годину, поки Джонні не відправить верстат і весь мотлох. Зрозуміло?

— Зробимо, що буде в наших силах, — спроквола відповів Шерц, але раптом додав жвавіше: — Алло, Руді! Здається, починається!

— Що?

— Щось гупає в ворота парку. Ах, чорт, з комфортом хочуть…

У цю мить до Якобса крізь товсті стіни долинув ледь чутний своєрідний звук: спочатку тріск, потім пронизливий скрегіт. «Десь, певно, біля бензоколонок», — подумав він і глянув на годинника: було десять годин п’ятдесят хвилин.

— Ага, почалося! — задихаючись, крикнув він. — Тримайтеся! Про все сповіщати мене. Твого Шенцліна ми втопимо. Я наказав повідкручувати водопровідні крани.

— Джонні промочить ноги, — зауважив Шерц і поклав трубку.

Така поведінка завжди обурювала Якобса. Кінчати розмову належало йому і нікому більше. Та тепер, коли запахло смаленим, вони всі почали зуби показувати… Нікчемний набрід…

Дзвінок другого телефону перервав його думки. Він узяв трубку. «Не могли ті дурні приладнати до поліцейського телефону навушник, — майнуло у нього в голові, — а то морочся весь час з двома трубками…»

«Алло, шеф, — почув він, — говорять з даху контори. Біля головних воріт якась машина налетіла на наш трос, уже видно, туман порідшав».

Першою домчала до гаража велика поліцейська машина. Вона круто розвернулася і з шаленою швидкістю — дуже небезпечною при такому тумані — рвонулась повз бензоколонки до воріт.

Майнула вивіска «В’їзд», і машина без сигналу влетіла на подвір’я. В останню мить шофер помітив товстий трос, натягнутий на висоті вітрового скла, і натис на гальмо. Але було вже пізно.

Машина з усього розгону налетіла на трос. Брязнуло розбите скло. Здавалося, тросом знесе весь верх машини. Але й трос не витримав такого удару — лівий кінець його вирвало з муру. Загальмовані колеса пронизливо завищали, машина просунулася ще метрів десять і повернулась боком. Запахло горілою гумою. Друга машина наскочила на першу і буфером пробила їй борт. Сама вона лишилася майже неушкодженою, але скільки не давав шофер задній хід, звільнити свій буфер він не міг. Проїзд був закритий! Раптовий напад на контору було зірвано.

Система оборони гаража «Зюд-вест» мала один недолік, який пояснювався тим, що тут про неї ніколи всерйоз не задумувались. У Якобса не вистачало людей, щоб забезпечити оборону всієї території, і тому з гаражів, з парку й від бензоколонок довелось відступити заздалегідь. Це відбулося організовано, і лишалося тільки два об’єкти, які чинили впертий опір, — вілла та контора.

В цьому, проте, була не слабість оборони, а скоріше навпаки. Якобс знав своїх людей і розумів, що він може покластися на них тільки тоді, коли вони в гурті. Кожен з них мусить весь час бачити, що його сусід ще не втік.

Недолік полягав у іншому. Захищати віллу було важче, ніж контору. Тому її, зрозуміло, мали захопити в першу чергу. Щоб відступити з вілли, треба було потайною драбиною в каміні спуститися з кімнати для нарад у підвал, а звідти вийти через аварійний вихід. З контори ж доведеться тікати довгим підземним коридором до підвалу під віллою, і це тоді, коли вілла буде вже зайнята поліцією. Отже, шлях відступу пролягав під самісіньким носом у поліції.

Тому для Якобса було дуже важливо, щоб вілли не здали занадто рано, хоч він і знав, що знайти драбину, заховану в каміні кімнати для нарад, нелегко. Другий же хід до підвалу, яким пробирався Александер, годину тому був ліквідований: колодязь з драбиною завалили бензиновими каністрами, люк закидали ящиками. За нього можна було не боятися.

Через якусь годину верстат винесуть, і тоді можна дременути звідси. Руді Якобс витер з лоба піт. Треба тільки усе як слід організувати…

Як тільки в лабораторії зашуміла вода і, поблискуючи, потекла з-під напіврозламаних дверей, Александер відразу ж взявся за підрахунки. «Тут чотири підвали, — міркував він, — всього близько вісімдесяти квадратних метрів площі, об’єм їх при висоті два з половиною метри становитиме кубометрів двісті. Щоб затопити все це, треба кілька днів…»

— Рут, у вас удома є ванна?

— Так, а що?

— За який час вода з крана наповнює ванну?

— Точно не можу сказати, здається, за три-чотири хвилини, — відповіла Рут, з острахом поглядаючи на калюжу, що швидко розтікалася по підлозі.

Александер кивнув з удаваною безтурботністю і продовжував свої розрахунки. «Ванна вміщує двісті літрів, або одну п’яту кубометра. На всякий випадок припустимо, що на це йде не три чи чотири хвилини, а дві; в такому разі через звичайний кран за десять хвилин витікає один кубометр води. Я бачив два крани, значить, треба взяти вдвічі більше. Отже, мине принаймні шістнадцять чи сімнадцять годин, поки вода заллє всі чотири підвали. Немає ніяких підстав для паніки, абсолютно ніяких! До того ж, за дверима є стік, і частина води витече». Він коротко пояснив це Рут, що примостилася на ящику.

— Звичайно, це все теоретично, — додав він. — Будемо вимірювати рівень води кожні п’ять хвилин і, можливо, прийдемо до ще більш втішних висновків.

Александер помилявся. Якобс, для якого речі мали якусь вартість тільки тоді, коли вони були його власністю, з самого початку будівництва гаража подбав про заходи, щоб при потребі знищити своє підприємство. Зокрема по подвір’ю гаража і навколо вілли, всупереч постанові поліції «Про поводження з вогненебезпечними рідинами» від 26/ІІ 1930, як згодом визначив Ульман, — були розставлені бочки з бензином, які своїм зовнішнім виглядом нагадували діжки для дощової води.

В стіні лабораторії з тією ж метою був встановлений великий вентиль, підключений до магістральної труби. При достатньому тискові в мережі з нього за хвилину виливалося близько трьох кубометрів води струменем завтовшки в руку. Літт перед тим, як вийти з підземелля, відкрив цей вентиль.

— У вас є годинник? — спитав Александер.

— У мене його забрали.

Стоячи по кісточки у воді, Александер придивлявся до дверей. Крізь проломи тоненькими цівками била вода — ознака того, що за дверима рівень води був уже значно вищий.

— Шкода, — сказав він, — ми могли б вирахувати, коли… — і затнувся.

— Що ви хотіли сказати?

— Треба зробити якесь підвищення!

Вони поставили ящики, що вже плавали по кімнаті, один на один. Це нелегка робота, якщо стояти майже по коліна в крижаній воді. Ледве вони вибралися на збудовану піраміду і вмостилися там — погасло світло.

— Якобс був і лишається скнарою, — спробував пожартувати Александер.

Рут не відповіла. В кімнаті була непроглядна темрява. Удвох на верхньому ящику було тісно. Александер обняв Рут за плечі і відчув, як вона здригається. Під ними, на відстані якогось метра, невидима, клекотіла вода.

Доктор Шерц, по-турецькому підібгавши ноги, сидів під столом у бібліотеці. На ньому був спортивного крою костюм з добротного англійського сукна, і він вважав принизливим для себе лягати на підлозі, хоч з точки зору безпеки це не завадило б. На килимі перед ним стояв телефон.

Обороняти віллу було важко ще й тому, що в ній було багато вікон, до того ж, великих. Поліцаям уже на початку операції вдалося перелізти через мур, і постаті в сірих уніформах розсипалися по всьому парку. Вони просувалися вперед під прикриттям альтанок, горбків, мокрих кущів, голих зарошених дерев. Туман трохи розійшовся, і кулі раз у раз летіли у вікна вілли. Доктор Горн, що керував операцією на цій ділянці, наказав своїм людям діяти дуже обережно. Він не забув заплаканого обличчя дружини Ірінгса і хотів по змозі уникнути нових сліз.

Тому-то Шерц уже півгодини даремно чекав на якісь рішучі дії поліції, на штурм вілли. Він розумів, що затяжний опір, якого вимагав Якобс, — небезпечна й нерозумна справа. Надії на врятування верстата було мало. Аварійний вихід був за кілька сот метрів від вілли, у підвалі одного дачного будиночка поблизу Потсдамського шосе, і під’їжджати туди вантажною машиною, мабуть, було уже надто рисковано. Значно доцільніше було б винести в портфелі тільки найцінніше, тобто кліше банкнот. Правда, пропозицію вивезти все устаткування вніс саме він, та лише тому, що це відповідало його особистим планам.

Доктор Шерц вичікував. Перевіривши, чи досить у його людей патронів, він повернувся в бібліотеку, ліг і задрімав, незважаючи на тріск пострілів. Його збудив телефонний дзвінок.

— Бібліотека. Шерц слухає.

— Говорить Якобс. Ну, як справи?

— Нічого нового. Повилітали майже всі шибки. Страшенно дме з вікон. Наші хлопці підхоплять ревматизм.

— Ага, он як, — промовив бос, і з того, що він не реагував на Шерцове зухвальство, Шерцу стало ясно: Якобсові щось від нього треба. І він не помилився.

— Послухай, Уль, — сказав Якобс, — у моєму кабінеті, у верхній лівій шухляді письмового стола, лежить сталева касета, я забув її.

— Очевидно, вона тобі не дуже потрібна.

— Не вигадуй! — з досадою вигукнув Якобс. — У ній цінні папери, візьми її з собою, чуєш?

— Ну, гаразд.

— Чи не винесли б двоє з твоїх людей, — знову заговорив Якобс, — ще деякі особливо цінні речі? Такий жаль… Я маю на увазі перш за все…

— Не може бути й мови! — перебив його Шерц. — Ти що собі думаєш?! Нас тут усього-на-всього восьмеро: з кожного боку по одному, два біля порталу, один біля чорного ходу, а один у резерві — я.

— Та-а-ак, — невдоволено буркнув бос, — ну, то хоч знищ усе, що не зможете винести. Поріж картини…

— Зробимо, — запевнив Шерц і скривився. Він знав, що буде далі.

— Ну, добре, тримайтеся там, — сказав Якобс, — не шкодуйте набоїв; якщо не вистачає, я пришлю ще підземним ходом. Сюди вони не поткнуться. Недавно двоє спробували видертись на дах гаража, та більше вони туди не полізуть. Ну, постарайтесь там, Уль…

Шерц, який уже напам’ять знав оці підбадьорення, одразу кинув трубку, хоч почасти це сталося мимоволі, бо саме цієї миті щось просвистіло крізь вікно і врізалося в стелю. Посипався гіпс. Куля влучила в ніжку гіпсового амура, що розгорнув крила над люстрою. «Шеф стає балакучим, — подумав Шерц. — Це доказ того, наскільки небезпека змінює людей. Ну, а я лишусь у доброму настрої, навіть якщо штукатурка сипатиметься мені на голову…»

Зненацька рвучко відчинилися двері, і в кімнату вскочив замурзаний чоловік.

— Внизу вже поліція! — задихаючись, вигукнув він. — Ми вшиваємось!

Шерц підхопився. Він усвідомлював, що настав критичний момент. Якщо побіг один, побіжать усі; чого доброго, ще й перестріляють один одного, бо кожен намагатиметься пролізти в люк першим. Треба було запобігти паніці.

Він вискочив у коридор і щодуху побіг до сходів. На якусь мить у голові його майнула страшна думка: а може, поліція вже добралася до другого поверху, і шлях йому відрізано?..

На сходах було повно сльозоточивого газу. Сходини пливли перед очима. Він оступився, впав з усього розмаху і покотився вниз, стукаючись головою об поруччя. Зате враз опинився на другому поверсі.

Очманілий, він схопився на ноги. Фюїть — просвистіла куля. Посипались тріски і скалки дзеркала. В коридорі, що вів до кімнати для нарад, Шерц наткнувся на Йордана. Той безстрашно гасав по коридору, розмахуючи довгою ломакою.

— Всі повтікали! — з радісним збудженням вигукнув він, обдавши Шерца горілчаним перегаром. — Тільки Еріх лежить унизу, його клюнуло в живіт, хи-хи-хи…

— Щезни! — крикнув Шерц, якому раптом занудило; однак, він сам щез першим. Він прожогом кинувся до кімнати для нарад. Ете Йордан з щасливою п’яною посмішкою дивився йому вслід. «Тікай, тікай, боягузе, — думав він. — Я й сам їх затримаю! Жоден не пройде!»

Влетівши в кімнату, доктор Шерц зразу ж замкнув двері. Потім перевів дух і підійшов до каміна. З жалем глянувши на свій костюм, переступив низеньку решітку і, зігнувшись, поліз у камін. Люк був усередині каміна, і з кімнати його було важко помітити.

Це суперечило планам доктора Шерца. «Поліція знайде цю дірку хіба що за годину, — міркував він, — а це було б страшенно прикро».

Не довго думаючи, він скинув піджак і повісив його на камінну решітку. Потім, крекчучи, поліз у отвір. Це вимагало майже акробатичної спритності, йому довго не вдавалося протягти праву ногу. Він до краю напружив м’язи, і раптом його пронизав пекучий страх, йому уявилося, що судорога схопить його і він, безпомічний і беззбройний, потрапить до рук поліції. Проте все обійшлося. Він проліз у отвір.

Уже стоячи на драбині, доктор Шерц потяг рукав піджака і закріпив його так, що він, ніби простягнута рука, вказував на відхилений люк. «Маленький дороговказ для поліції до тебе, Руді Якобс!» — про себе сказав він і, намацуючи ногами щабель за щаблем, почав спускатися вузьким колодязем.

Якобс придумав, як звільнити руки: він затис трубку поліцейського телефону між плечем і вухом, як це роблять телефоністи. Та тільки-но він запалив нову сигарету, як задзвонив перший телефон.

— Говорить зубний лікар Лоренц. Пан шеф? Дуже добре! Скажіть, будь ласка, пане Якобс, як там з моєю машиною? Ви обіцяли, що вона буде готова сьогодні в першій половині дня. Ви ж знаєте, «опель-олімпія»…

— Шановний пане, — буркнув бос, відчуваючи велику насолоду від того, що ніщо більше не зобов’язує його до ввічливості. — Ідіть під три чорти з своєю паскудною таратайкою. Мені не до неї… — і Якобс поклав трубку на стіл.

З подвір’я долинав тихий безперервний тріск. Раптом задзвонив поліцейський телефон; Якобс прислухався. З трубки першого телефону проривалися окремі сердиті слова. Це заважало йому; він узяв обценьки і перекусив шнур.

— Увага! — пролунало з поліцейського телефону. — Говорить криміналрат Горн. Усі поверхи вілли зайняті. Взято двох чоловік. Залишайтесь біля телефону, чекайте нових повідомлень.

Якобс ледве не вилаявся в трубку: його ніхто не сповістив, що поліція захопила віллу. Як швидко це сталося! Чи, може, ще спробувати викликати Шерца?

Та знову задеренчав дзвінок — другий телефон.

— Алло, шеф! Ідуть! Нас оточують! — У трубці чути було постріли, уривки слів, якісь нерозбірливі звуки. Якобс так і похолов: адже ці слова могла почути поліція в віллі. Та й взагалі усі ці телефони доводили його до нестями.

Після останнього тривожного повідомлення зв’язок з конторою, здавалося, перервався.

«Треба б подзвонити Джонні, — подумав Якобс, — спитати, чи він з усім впорався… та, мабуть, він давно вже пішов і телефон залило водою… хоч би двері там зачинили добре, бо…»

— Увага, увага! — почулося в трубці поліцейського телефону. — Говорить комісар Вольф. На другому поверсі вілли щойно виявлено потайний хід з драбиною…

Якобс помертвів, руки в нього затремтіли.

— В якій кімнаті? — спитав він і заплющив очі.

— У східній башті, — відповів комісар, який не міг знати, хто його питає. — Мабуть, бандити втекли цим ходом. Криміналрат Горн з двадцятьма чоловіками переслідує їх. На його думку, існує підземний зв’язок з конторою. Лишайтесь біля телефону, чекайте дальших повідомлень…

— Падло! — заревів Якобс. Він жбурнув трубку об стіну, скочив з місця і, схопивши стіл за дві ніжки, з дикою силою крутнув ним навколо себе. Всі телефони з гуркотом полетіли на підлогу. Секунд за п’ять він зупинився, майже заспокоєний, тільки широке, чисто виголене підборіддя ще злегка тремтіло. Безшумно, мов великий хижак, він пройшов у дальній куток кімнати, відкрив потайний люк і схилився до вузького темного колодязя. Звідти не долинало ані звука. «Прослизнути повз двадцятеро поліцаїв нема чого й думати, — вирішив він. — Хід завширшки всього метр, а подвір’я — п’ятдесят. Тут нічого роздумувати».

Якобс зірвався з місця, відчинив двері, пробрався через комірку, захаращену запасними частинами для автомашин, і швидко піднявся по сходах з підвалу. Як не дивно, він нітрохи не злякався, зустрівши двох поліцаїв.

— Унизу нема нікого, — сказав він і протиснувся мимо.

На першому поверсі все було перевернуто шкереберть. Лунали поодинокі постріли. На порозі троє поліцаїв в уніформі, стоячи навколішках, викручували руки одному з його вартових. Той виривався, репетуючи на все горло, і вони люто били його гумовими кийками, або, як їх офіційно називають, поліцейськими жезлами. Кілька шупо бігли на другий поверх; дехто поглядав на нього. Якобс підбадьорливо кивав усім. Костюм у нього не був ні надто гарний, ні поганий, щоб впадати у вічі. В такій великій операції всі учасники не можуть знати один одного. Все залежало від його поведінки.

Якобс підійшов до вікна, що виходило на задній двір, і вдав, ніби обшукує приміщення. Жалюзі, рами й шибки — все було побите й понівечене. З вікна було видно частину подвір’я. Крізь прозору завісу туману просвічувало оранжеве полум’я: очевидно, куля влучила в бочку з бензином. Це навело Якобса на непогану ідею. Він метнувся до дверей і зірвав з стіни вогнегасник. В цю мить у контору зайшов офіцер поліції з пістолетом у руках. Обличчя в нього було червоне, зрошене потом.

— Горить! — крикнув йому Якобс. — Дайте людей! — Він крутнувся і вискочив у вікно.

Ледве відчув він під ногами бетон подвір’я, як помчав з такою швидкістю, якої ніхто не міг би від нього сподіватись. До великого гаража було близько сотні метрів. Якобс задихався. Вогнегасник заважав йому, але так він увів в оману кількох поліцаїв, що інакше неодмінно затримали б його.

Біля гаража справді яскраво горіла бочка з бензином. Вона стояла в західному кутку подвір’я. Перед нею була канава, і стіна вогню, неначе потік лави, загородила шлях. Якобс оббіг цю стіну, мало не налетівши на якогось поліцая, що жваво розмахував руками, вскочив у гараж і кинувся до «крейслера». Це й була його мета, на нього покладав він — і не без підстав — свої надії.

Якобс сів у машину і натис стартер. «Ньюйоркер» стиха замурчав, як кішка біля теплої печі, і рушив з місця. Якобс вивів машину на подвір’я, досить повільно об’їхав вогненний потік і повів її вздовж гаражів східного ряду, повз контору. Все це забрало кілька секунд. Головний вхід загороджували дві поліцейські машини. У Якобса пересохло в роті. Він майже безшумно повернув понад бензоколонками до виїзних воріт. Поперек них стояв невеликий опель.

Якобс роздумував недовго. В такі моменти він умів блискавично приймати правильні рішення. Він дав задній хід. Сірий «крейслер» легко подався назад, як рись, що хоче взяти розгін перед вирішальним стрибком. Потім повільно ковзнув уперед. Машина слухалась найменшого руху Якобсової руки. Удар був легкий, майже беззвучний. Та ледве блискучий хромований буфер торкнувся кузова поліцейської машини, як Якобс до кінця натис педаль газу. «Ньюйоркер» тихо загарчав, дюйм за дюймом посуваючи опель убік.

Проїзд поступово розширювався, однак все ще був недостатньо широким. Якобс повторив маневр: він подав «крейслера» назад і знову переключив швидкість. Раптом пролунав крик. Пронизливо залився поліцейський свисток, і ззаду об кузов дзенькнула куля. Якобс злякався: у «крейслера» теж були гумові шини, і це, за висловом доктора Шерца, було його ахіллесовою п’ятою.

Якобс прищулив очі й утретє дав газ. Машина вагою мало не в дві тонни рвонулася вперед, ударила опель ще раз, з величезною силою відштовхнула його вбік і, зробивши крутий розворот вліво — аж шини завищали, — вилетіла на Потсдамське шосе. Обриси її розтанули в тумані.

— Мій батько познайомився з Якобсом у роки війни. Потім довгий час він про нього нічого не чув, аж поки близький друг батька, адвокат доктор Шерц, не звів їх знову три роки тому. Якобс якраз шукав людину, яка фінансувала б його гараж. Він купив ділянку землі, геть-чисто витратився й сів на мілину. Тоді, невдовзі після девальвації, дістати кредит в банку було не так легко. Здається, він пропонував досить високі проценти, але батько чомусь вагався.

— Чому ж?

— Він щось прочув про Якобса, що саме, я не знаю. Певно, Якобс не здавався йому солідною діловою людиною. Він так і не пройнявся до нього повним довір’ям, хоча Якобс завжди вчасно сплачував проценти. Час від часу в батька знов оживали сумніви. Одного разу він сам відвідав гараж і, повернувшись, сказав мені: «Обличчя кількох працівників мені не сподобались». Я вважала тоді, що він перебільшує… Доктор Шерц і я, ми обоє переконували його в цьому. А виявилось, що він мав рацію.

— Так, ваш батько мав рацію, — сказав Александер, — в голові не вкладається, як міг він дозволити вам працювати тут.

— Саме тому й дозволив. Тобто частково тому. Спонукало в першу чергу те, що я втратила роботу, а тут…

— А де ви працювали?

— В одній фірмі конторських машин. Батько наполягав, щоб я вступила в університет, та мене це не приваблювало: я хотіла працювати. Закінчила курси й влаштувалася секретаркою. Згодом залишилась без роботи, а тут якраз нагодився доктор Шерц…

— Він часто бував у вас?

— Щотижня; вони з батьком друзі. Він запропонував влаштувати мене в гаражі «Зюд-вест», сказав, що таким чином ми вб’ємо двох зайців: я матиму роботу — до речі, платня в них вища, ніж я мала раніше, — а водночас зможу переконатися, що гараж — солідне підприємство. Тоді я розвіяла б останні сумніви батька.

— На словах це звучить добре. Зрештою, як і все, що говорить ця людина. Але які, власне, були в нього наміри?

— Про це можна тільки догадуватись, — промовила вона тихо. Губи її ворушилися десь біля самого його вуха. Александер згадав підслухану вчора розмову. Він починав дещо розуміти.

— Боббі Копш докучав мені значно більше. Шерц був обережнішим, — шепотіла Рут, — почав хитріше. Він, мабуть, сподівався, що я не помічу, які махінації провадяться в гаражі.

— Махінації! Це сказано надто м’яко. Тут займалися справами куди серйознішими. — Александер підтягнув угору ноги, бо холодна вода намочила його підошви.

— Так, він натякав на це. Може б, ви розповіли мені докладніше?

— Спочатку докінчіть ви, будь ласка.

— Я вже все розповіла. Коли я сказала Шерцу про те, що мені стало відомо, він повівся підло: видав мене Якобсу, і мене замкнули в підвалі. Решту ви знаєте.

— А ваш батько?

— Мені не хотілося б називати його імені.

— Я мав на увазі не ім’я, — сказав Александер, посміхаючись дещо вимушено, — але це свідчить, що ви не втратили надії вийти звідси. Я радий цьому.

Рут тихо скрикнула: вода дістала їй до ніг.

— Не бійтеся, — заспокоював він її. Ви тільки-но говорили, що батько посилав вас в університет. Це значить, що ви закінчили середню школу. Але на уроках з фізики ви, мабуть, частенько дрімали, правда ж?

— Чому це?

— Тому, що інакше ви були б спокійні, так само, як і я. Поліція може запізнитись на кілька годин, але з нами нічого не станеться. Вода не підніметься до стелі. Щонайвище — це на сорок сантиметрів від неї.

— Дуже мило з вашого боку втішати мене казками — ледь чутно промовила Рут. — Ви так стараєтесь… Це мені ви маєте завдячувати, що сидите тут і… і…

— Ніяка це не казка. Ось послухайте, — голос його звучав переконливо. — Двері тут досить низькі, верхній одвірок знаходиться приблизно за метр від стелі. Якщо вода підніметься вище одвірка, — а зараз, певно, так воно й є, — тоді повітрю нікуди буде діватися. В лабораторії було б інакше. Там у стелі я бачив витяжний отвір. Дякувати богу, тут його нема. Отже, повітря лишається в кімнаті, а де є повітря, там не може бути води. Повітря, правда, стискується, але при такому тиску води, як тут, воно стиснеться хіба що вдвоє. Ви розумієте мене, Рут?!

Вона ствердно кивнула головою, наполовину переконана.

— Якщо ми вийдемо звідси, чи зробите ви мені одну послугу?

— Охоче!

— В бібліотеці — ви ж, напевне, знаєте, де вона, — стоїть стіл. На його дошці знизу є дірочка, ніби від сучка. То замок від потайної шухлядки. В ній ви знайдете маленьку записну книжку. По-моєму, там списки членів організації; адреси зі східної зони теж…

— Мій годинник лишився в бібліотеці. Слушний привід для цього. У всякому разі, якось можна буде… Я… я… дістану ту книжечку, неодмінно!

— Шкода, — з сумом сказала Рут і додала: — Ви добре заховайте її, а при першій нагоді спаліть.

Настала мовчанка. Холодна вода вже пойняла їхні ноги; та Александер мав рацію: вона піднімалася повільніше. Принаймні так здавалося.

— Чому шкода? — нарешті спитав він.

— Бо ви теж належите до банди. Ви ж мене навіть не спитали, для чого мені та книжечка. Ви самі зацікавлені в ній…

— Так. На жаль, ваша правда.

— Ви говорили, що ви сюди потрапили з відома поліції, за її завданням. Я так і думала, бо ваша поведінка давала підстави так думати. Я вважала, що ви щось на зразок детектива…

— А тепер ви цього не думаєте?

— Не знаю… ні, напевне, ні.

Відповісти він не встиг. Почувся якийсь невиразний шум, і рівень води враз упав. Вода з плюскотом витікала геть. Очевидно, висадили двері в коридор.

— Ну, от, — сказав Александер, — тепер я, мабуть, не існую для вас. — Він зняв руку з її плеча. — Зараз ми вийдемо звідси. Я тільки хочу сказати вам, що іноді бувають такі обставини, за яких кожна проста людина може потрапити в залежність від темних елементів.

— Вся справа в тому, як вона при цьому поведеться… — тихо сказала Рут.

— Так, правда, — відповів він розчаровано.

І раптом відчув на шиї її руки. Вона палко поцілувала його в губи.

— Я така вдячна тобі, — прошепотіла вона. — Ти, у всякому разі, поводився правильно.

Александер узяв її за голову і притис до себе. Сам він зовсім не був у цьому впевнений.

Коли Горн близько дванадцятої години дня увійшов до кімнати 379, він побачив за своїм столом криміналдиректора.

— Ви були настільки ласкаві, що не сповістили мене про початок вашої операції, — різко сказав Вюрцбургер. — Я розцінюю це як бажання звільнити мене від турбот. Ви не повідомили мене, і в вас майже нічого не вийшло, — як воно й мало бути.

— Ваша правда, на жаль, — сухо відповів Горн. — Ви маєте на увазі Якобса. Але це сталося не на моїй ділянці.

— На своїй, пане криміналрат, ви взагалі спромоглися взяти тільки двох чоловік.

— Там підземний хід.

— Ви повинні були знати про це раніше. Або, як це зробила б кожна розумна людина, треба було спочатку оволодіти підвалом, тоді втеча з другого поверху була б неможливою. Мені прикро говорити про це, але у вас вийшло не гаразд!

— У своєму рапорті, пане криміналдиректор, — спокійно сказав Горн, — я викладу причини, з яких оволодіння підвалом все одно нічого б не дало. Архітектура вілли…

— Авжеж, — похмуро посміхаючись, перебив його Вюрцбургер, — офіцер шупо теж напише рапорт і викладе причини, чому Якобс зміг втекти з подвір’я, де було півтораста поліцаїв.

— Вілла збудована за дуже складним планом, і я дозволю собі зауважити, що ваш висновок передчасний.

Вюрцбургер пригладив своє густе сиве волосся.

— Гм, передчасний, — сказав він. — Ви так гадаєте! — Пальці його забарабанили по столу.

Очевидно, він не збирався звільняти місця Горна, і той сів за стіл Вольфа. Запала ворожа мовчанка.

Аварійний хід, як Горну тепер стало відомо, мав вихід у підвалі одного дачного будиночка, недалеко від шляхопроводу шосе № 1, над під’їзним шляхом до Афуса. Щоб велосипедисти і пішоходи не заважали інтенсивному рухові транспорту, перед війною там почали будувати тунелі. Вони не були закінчені, однак у них змогли сховатися чотири легкові машини, які й чекали там, за півкілометра від гаража, на тих, хто мав вийти аварійним ходом. Завдяки невтомній роботі комісара Вольфа, поліція мала опис усіх машин Якобса. Цей опис разом з наказом про арешт утікачів з одинадцятої години безперервно передавався по поліцейському радіо.

В нагрудній кишені Горна лежала ще одна річ, яка могла стати вихідною точкою для подальших дій: записна книжка, яку знайшли у піджаку на каміні. Він ще й досі не встиг проглянути її. Зараз, коли шеф, настроєний до нього так недоброзичливо, звинувачував його в бездіяльності, він витяг книжечку. Невеличка, в обкладинці ультрамаринового кольору, вона була заповнена номерами телефонів та автомашин.

— Де ви поділи тих двох, що були замкнені в підвалі? — коротко спитав Вюрцбургер. — Взагалі хто та молода дівчина?

— Рут Дойчман, секретарка з контори гаража.

— Ви допитали її?

— Я її не бачив. Комісар Вольф задав їй кілька питань, а потім у супроводі вахмістра відпустив додому.

— Це було ваше розпорядження?

— Не міг же я тримати її довго в мокрому одязі.

Підвал був залитий водою. Пожежники викачують зараз воду з підземного ходу.

— Ви — зразок любові до ближнього, — Вюрцбургер швидко підвівся і став ходити по кімнаті дрібними нечутними кроками.

«Він виведе мене з терпіння, — подумав Горн. — Хотілося б знати, що за цим криється. Здається, він надміру роздратований тим, що я діяв без його санкції…»

— А що з тим юнаком із східної зони, цим… цим…

— Його прізвище Шенцлін.

— Ваш славетний комісар теж поставив йому кілька запитань і відправив додому? Я наказав якнайшвидше доставити його сюди для допиту. Де він?

— Вольф на місці допитав його і склав протокол. Шенцлін направлений у Моабіт. Протокол мають зараз принести.

— Кому той ваш протокол цікавий. Хай приведуть його самого. Зрозуміло?

Горн не міг пояснити собі роздратування начальника. Щоправда, він діяв самовільно, але ж операція була потрібна. Про це свідчить збройний опір і шістнадцять заарештованих! Втечі Якобса і незначної частини бандитів не вдалось запобігти, але ж далеко вони не втечуть. Підозра Горна, забута в гарячці подій, випливла знову.

— Ваші розпорядження з цього приводу мені невідомі, — сказав він спокійно, дещо офіціальним тоном. Як це — протокол не цікавий? Здається, якраз навпаки — судячи з того, що Вольф на ходу шепнув йому.

— У мене таке враження, — голос Вюрцбургера звучав різко й суворо, — що ви на мої розпорядження — доходять вони до вас чи ні — взагалі не звертаєте особливої уваги. Ви не були уповноважені домовлятися з офіцерами шупо і не мали права вводити в дію такі значні сили. Але ви вперто не зважаєте на це…

— Пане криміналдиректор…

— Замовчіть! У вас ще буде нагода виправдатись. Мене турбує зараз інше. Дуже прикро, коли підлеглі в сліпому запалі нехтують розпорядженнями і тим чинять шкоду. До того ж, пане Горн, у вас абсолютно немає інтуїції. Нам же на берлінському плацдармі потрібні люди, які вміють бачити далі вузьких рамок своєї професії.

Горн дивився на розгніваного шефа, нічого не розуміючи. Він приклав хустинку до носа, до якого все ще боляче було доторкнутись, і, нічого не сказавши, узявся до своїх справ, сердитий, втомлений, спантеличений; голова у нього, здавалось, ось-ось розколеться. Він ще ніколи не бачив Вюрцбургера таким і поступово усвідомлював, що він накоїв. Справи оберталися зле, було мало надій, що все обмежиться доганою або навіть переводом на нижчу посаду.

Він розгублено перегортав сторінки блакитної книжечки. Його морозило, він погано почував себе. Ось номери машин. Ой, що це таке?! В книжечці стояло: «Георг Зіррінгауз», під ім’ям точна адреса, а далі кілька дат… це були ті дні, коли він разом з Рудольфом Крамером бував у Георга! Дивний збіг чи… У Горна зашуміло в голові.

Тим часом Вюрцбургер дзвонив по телефону в усі кінці. В Моабіті про Шенцліна нічого не знали. Нарешті він натрапив на потрібне місце.

— …Зараз же звільнити, — невиразно донеслося до Горна. Він сидів зігнувшись, важко спершись на стіл. Тяжкий хриплий стогін вирвався у нього з вуст. Виходить, те, що вранці говорив Ульман, — не дурні балачки, а щира правда! Рудольф Крамер і цей доктор Шерц — одна і та ж людина…

Руки з набряклими синіми венами судорожно стиснули блакитну книжечку. Бліде як віск обличчя жахливо перекосилося.

— Що з вами, колего? — холодно й байдуже спитав криміналдиректор, помітивши, що з тим щось діється.

— Ні… нічого, — відповів Горн і з величезним зусиллям примусив себе підвестися. — Мабуть, серце, але вже минуло.

— Ви дуже зблідли. Може, вам краще поїхати додому? — Темні очі за скельцями окулярів насторожились. Потім Вюрцбургер опустив їх, розглядаючи свої нігті, і трохи випнув губи.

«Якщо я зараз скажу, що за станом здоров’я йому найкраще було б подати у відставку, — зважував він, — то доконаю його остаточно… Ну, та це, звичайно, сентиментальність, любий мій! Але й мстивість тут ні до чого. Візьми себе в руки, проаналізуй становище й прийми рішення. Хай йому чорт, цьому Горну, що мені з ним робити?»

Горн важко, безсило опустився в крісло. Серце шалено колотилося. Ніби металеві молоточки болюче стукали в скроні: «Після роботи я відразу ж піду до Георга, так, до Георга. Я повинен був догадатись, повинен був знати. Хіба не згадував Георг кілька разів про підприємство, гараж, куди він вклав усі свої гроші? Хіба не говорив кілька тижнів тому, що його дочка одержала там роботу? Чи не вона то була там, у підвалі…»

Вюрцбургер підвів очі. Блиснули скельця окулярів.

— Ви розумієте, пане Горн, що я мушу притягти вас до дисциплінарної відповідальності. Вирішальне слово належатиме доктору Штумму. Сьогодні вранці у нього було засідання. Останнім часом трапляються прикрі випадки — хабарництво. Цьому треба рішуче покласти край, так само, як і порушенням дисципліни!..

Вюрцбургер замовк, не зводячи з Горна пильного погляду. За ці хвилини чимало думок пронеслося у нього в голові. В цьому складному становищі треба було діяти надзвичайно обережно. Виявилася ціла серія скандальних історій. Кілька безглуздих випадків, надмірна запопадливість старанних служак, типу Горна, та паніка серед винуватців, які самі викривали один одного, — ось що спричинилось до тієї ланцюгової реакції, яка загрожувала розвалити таємну коаліцію всередині західнонімецької поліції. Та ще преса. Західні газети, пам’ятаючи про надану їм «позику» в триста тисяч німецьких марок, делікатно мовчали, але газети східної зони, які чимдалі мали все ширше коло читачів, публікували статті про поліцію Штумма, про людей, які працюють з ним, Вюрцбургером, під одним дахом. Ситуація була складна. Сенат під тиском обуреної громадськості призначив комісію в справах поліції і доручив одному «незалежному» юристу провести розслідування. Між партіями СДПН та ХДС існував антагонізм, вони — ходили чутки — знову проводили закулісні переговори про переділ ключових позицій влади; між англійцями та американцями теж точилася боротьба за більший вплив на берлінський поліцейський апарат. Вюрцбургер був певен, що тут він робить ставку на надійного коня; він сподівався при підтримці американців незабаром просунутися на посаду начальника кримінальної поліції.

Крім того, недавно був виданий наказ, за яким усяке порушення дисципліни, особливо з боку нижніх чинів кримінальної поліції, повинно негайно каратися, щоб у громадськості склалося враження, ніби в поліції вживають рішучих заходів. Про цей закон стало відомо бандам злочинців, що існували під прикриттям різних товариств — страхових, співочих, садівничих, — і вони скористались з нової ситуації, подаючи через своїх юристів скарги на невгодних їм службовців поліції за грубе поводження і зловживання владою, вимагаючи притягти їх до відповідальності. Чимало занадто старанних служак вилетить на вулицю. А чому б і ні? Хіба в Західному Берліні не чекають на вакантні місця двадцять шість колишніх високих чинів кримінальної поліції, які займали в ній раніше керівні посади? А шупо мала ще більшу резервну армію безробітних: двісті п’ятдесят офіцерів, від полковника до дільничного лейтенанта, і вісімсот нижніх чинів. Досвіду вони набули переважно в роки націзму і мали принаймні одну цінну властивість: вони були надійними виконавцями наказів. Ці люди ніколи не ставили зайвих питань і були раді, що мають роботу.

Криміналдиректор Вюрцбургер умів, так би мовити, одночасно жонглювати п’ятьма м’ячами; у нього рідко траплялися невдачі, подібні до випадку з гаражем «Зюд-вест», коли один з м’ячів вислизав з рук і падав на землю. Виною цьому була перевантаженість роботою. Кількагодинне засідання у поліцайпрезидента перешкодило йому запобігти цій операції. Крім того, його обдурили. Коли б не це, нічого подібного не сталося б. Вюрцбургер працював точно. Він мав тонку політичну інтуїцію, умів передбачати події. Ще до того, як були організовані поліцейські патрульні групи — ці воєнізовані загони — і «Відомство захисту конституції» — політична поліція, — він уже знав, що кримінальна поліція теж буде реорганізована, тому що її методи роботи вже не відповідали інтересам окупаційних військ. Велика група політично неблагонадійних службовців має залишити поліцію. А там буде видно. Криміналрат Горн теж повинен залишити її. Адже він один з тих, з кого ні на хвилину не можна спускати очей, щоб вони, бува, не накоїли лиха.

Він повинен залишити поліцію. Зробити це було неважко: формальний привід дає новий наказ. Серйозне порушення дисципліни є в наявності. Але Горн все ще лишається небезпечним противником. Він обізнаний з усіма деталями справи «Гараж „Зюд-вест“» і має змогу обвинуватити його, Вюрцбургера, в тому, що він хотів зам’яти справу з гаражем, натискав на свідків, брав хабарі. Хоч довести цього, звичайно, ніхто не зможе, але все ж на його репутації лишиться така брудна пляма, що американці, мабуть, відмовляться від його послуг. У всякому разі, його звільнять від обов’язків на час розслідування. А це означає, що події розвиватимуться без його участі. Вюрцбургер усвідомлював цю небезпеку, але все ж вирішив не пасувати перед нею. Може, розумніше було б почекати, поки все трохи забудеться. Але рішення Вюрцбургера виникло не так з теоретичних міркувань, як з того, що він побачив зараз. Перед ним сиділа людина, зломлена фізично, з обличчям, мов гіпсова маска. Звичайно, він не лікар, можна помилитись… Та він і тут поклався на свою інтуїцію. Зараз Вюрцбургер знав точно: Горна більше нічого боятися. Горн — труп.

— Я хочу звернути вашу увагу ще на таку можливість, — повільно, з притиском сказав він нарешті. — Ви можете уникнути розгляду вашої справи, якщо ще сьогодні подасте у відділ кадрів заяву про відставку. За станом здоров’я. Кожному видно, що ви не в змозі виконувати ваші обов’язки, і доктор Моріц підтвердить це. Не забувайте, що в такому випадку ви вийдете у відставку на вигідних фінансових умовах. Коли ми порушимо проти вас справу, буде гірше…

Горн з зусиллям підвівся і, похитуючись, пішов до дверей. Вюрцбургер провів його пильним поглядом. Двері зачинилися. Горн пішов не попрощавшись.

Вюрцбургер витяг носову хусточку і витер лоба. Щось схоже на страх закралося йому в душу. Та він відігнав його. З них двох він сильніший. У нього більше життєвих сил, він краще знає, що треба робити, має ширші зв’язки. За ним стоїть партія, його підтримують американці. Він розуміється на сучасній політиці, відчуває найменшу зміну її курсу і вміє скористатися з цього; Горн же в цьому абсолютно нічого не тямить.

Так, він міцно сидить у сідлі. До того ж, він знає людей, які, коли немає іншого виходу, влаштовують невеличку автомобільну катастрофу, — і небезпечний противник на кілька місяців потрапляє в лікарню. Засобів зробити кар’єру існує чимало. Хто ж одного разу сів у сідло, той знайде цих засобів ще більше, аби тільки втриматися в ньому!..

Через дві хвилини після того, як Якобс минув контрольний пост Шенерлінде на півночі демократичного сектора, туди надійшло розпорядження будь-що затримати сірий лімузин «крейслер» з західноберлінським номером і заарештувати водія. Комісар Вольф на свій страх і риск сповістив народну поліцію про втечу частини банди і дав точний опис машин. Але Якобс діяв швидше. Намагаючись якнайскоріше потрапити в район повноважень іншої поліції, він не зважав на туман, нехтував усіма правилами руху і незабаром, перетнувши секторальний кордон, узяв курс за місто. Зараз йому особливо сприяла наявність двох окремих поліцейських апаратів, і він тріумфував у душі, коли його пропустили, перевіривши звичайну перепустку.

Біля Шенвальде Якобс звернув праворуч і скоро виїхав на Бернауську автостраду. В цей час — було вже близько дванадцятої — сонце прорвалося крізь хмари, і тонкий серпанок туману почав швидко танути. Тільки легкі клапті його висіли над сірувато-жовтою бетонною стрічкою автостради, яка, наче конвейєр, злегка тремтіла і з свистом неслася під колеса машини. Пронизливо співав мотор. Настрій у Якобса покращав. Та все ж він почував себе на автостраді не зовсім спокійно. Поблизу каналу Одер-Гафель він з’їхав з неї і звернув на шосе № 109 — чудову, рівну як стріла асфальтовану дорогу, що перетинає ліс Шорфгайде. Тут можна було їхати з великою швидкістю, і менш ніж за сорок хвилин Якобс був біля Пренцлау, тобто покрив відстань у шістдесят кілометрів, йому вдалося пролетіти містом, не потрапивши на очі поліції. «Ньюйоркер» розганяв перехожих пронизливими гудками, задавив собаку, перелякав коней, що тягли фургон з пивом, і, зачепивши ручний візок, волік його за собою, поки не розтрощив ущент. Якобс не зважав ні на що, він же знав, що скарги на нього ходитимуть по інстанціях з місяць, і на той час, коли до нього прийдуть по штраф, сподівався давно вже бути в Данії або в Англії.

У Пазевальку теж усе обійшлося. Та за містом він зробив неприємне відкриття, що його переслідує мотоцикліст у синій формі. Якобс натис праву педаль. Стрілка спідометра перескочила дев’яносто. Сірий «крейслер» ще швидше став поглинати Штральзундське шосе, брав повороти на такій швидкості, що вищали шини, і, наче кішка, перелітав через вибоїни, струшуючи з радіатора рештки візка. За ним лишалися довгі шлейфи пилу, пронизані слабким промінням сонця, і розчавлені кури.

Якобс не помічав краси пізньоосіннього мекленбурзького ландшафту, він обома руками вчепився в руль і не відривав очей від дороги. Свист вітру і пронизливий гул мотора зливався з ритмічним шелестом дерев обабіч шосе. Загальмувати зараз — значило вилетіти з машини; він не міг і думати зупинити машину менше ніж за триста метрів у разі якоїсь перешкоди. Треба було напружувати всю увагу. Проте Якобс все ж наважувався час від часу поглядати в дзеркало і незабаром переконався, що мотоцикліст відстав. Його вже не було видно — відчепився!

У першому ж селі Якобс завернув у двір заїзду і подзвонив по телефону одному давньому знайомому. Цей знайомий займався тим, що скуповував вугрів на північному березі Узедому, коптив їх і переправляв у віддалені райони країни — в тому числі і до Берліна, — де вони продавалися з зиском у двісті процентів. Жив він у Трассенгайде, невеликому рибальському селищі між Цінновіцем і гирлом Пене, оточеному високими жовтими дюнами і запашним хвойним лісом. Цей чоловік мав власний моторний човен. Ще в середу, коли ситуація в Берліні загрожувала стати критичною, Якобс на всякий випадок домовився з ним про все. Тепер лишалось тільки визначити час, коли моторка візьме його на борт у одному безлюдному місці на березі Узедому. Умовилися на пів на шосту. В його розпорядженні, таким чином, було ще чотири години, а дорогу до місця посадки він міг проїхати за якусь годину. Якобс вирішив десь переховатись до вечора.

Тому скоро «нью-йоркер» зупинився вдруге. Якобс завів машину в глиб лісосмуги, так що з дороги її не було видно. Вийшовши з машини, він помахав руками й потупцював на місці, щоб зігрітись, бо, незважаючи на тепло від мотора, трохи змерз. Сонце ледь просвічувалось, воно було схоже на погано відполірований металевий диск, і від його кволого світла предмети майже не відкидали тіні. Був тьмяний холодний день пізньої осені. З недалекого лиману вітер доносив запах моря.

Якобс зламав соснову гілку і пішов до шосе замести сліди від коліс. Потім він наповнив бак бензином з запасних каністр, йому все ще було холодно, і він відкупорив пляшку ямайського рому, який міг пити, як воду. Цей напій добре пасував до свіжого терпкого морського повітря. Якобс довго плавав на морі й тільки в останні роки взяв курс на сушу. Північне море, Ельба, Гафель, Шпре, гараж «Зюд-вест» — ось етапи його шляху. Чим більше віддалявся він від моря, тим слабшим ставав у нього потяг до алкоголю; лишились тільки шалені приступи гніву і колекція добірних лайок. Однак ледве він потрапляв у царство солоних вітрів, до нього знову поверталися давні смаки.

Бос заткнув пляшку. І тут же почув на шосе тріскотню важких мотоциклів, що пролетіли мимо. Якобс кивнув і в задоволеній посмішці вищирив свої жовті конячі зуби. Потім він заліз у машину і витяг малярний пульверизатор, балон якого був наповнений нітролаком кольору беж. Задзижчав підключений до акумулятора електромоторчик; він всмоктував повітря, стискував і подавав його шлангом у пульверизатор. Якобс працював швидко і не особливо старанно, щоб не виснажити акумулятора. Незабаром «крейслер» з сірого перетворився на бежевий.

Якобс відійшов убік і подивився на свою роботу. Лак покрив машину нерівномірно, деякі місця зафарбувались надто слабко, з інших сльозами збігав лак. Проте зараз важливо було змінити загальне враження. Якобс склав своє знаряддя, сховав у багажник і почав міняти номери. Раптом його занудило: здавалось, хтось стиснув рукою шлунок, ніби губку. Він почав блювати, зблід і застогнав. Якобс знав, що це не ром, а запах лаку. Він користувався лаком, з яким звичайно працюють тільки у масці.

Годинник показував чверть на п’яту, коли «крейслер» з тихим гарчанням рушив з місця. Легкі піщинки завихрились з-під його коліс.

За Анкламом Якобса чекала неприємність. Машина наближалась до перехрестя доріг № 109 і № 111. Вони перетиналися майже під прямим кутом, і жовті таблички вказували чотири напрямки: «Грейфсвальд — 18 км», «Ярмен — 21 км», «Анклам — 18 км», «Вольгаст — 13 км».

Якобс відразу побачив, що попереду щось не гаразд, хоч сутінки швидко густішали. Він прийняв ногу з педалі акселератора і стишив хід. Посеред перехрестя під дороговказом стояли два поліцаї у блакитній формі. Їхній мотоцикл тихо стугонів на холостому ходу. Поліцаї підняли вгору круглий червоний щиток.

Якобс з задоволенням відзначив, що карабінів у них немає. Якусь мить він вагався, потім вирішив зупинитися. Ром надавав йому сміливості і самовпевненості.

Він зупинився і показав документ на ім’я Михайла Корніловича Батуріна. Джонні Літт виготував його колись про всяк випадок.

На думку йому не спадало жодне російське слово, і Якобс мовчав. Говорити ж на німецькій мові з російським акцентом він не здогадався. Він надав своєму обличчю суворого замкнутого виразу.

Вахмістр повернув йому посвідчення і ввічливо подякував. Якобс кивнув… і раптом помітив, як вираз обличчя у поліцая змінився.

Погляд вахмістра прикипів до нікельованої ручки. На сріблястому блискучому металі виднілись сліди бежевої фарби. Тепер він відчув і легкий запах лаку. Машина недавно і, видимо, наспіх перефарбована! Серед прикмет зазначалося; темний чотиридверний лімузин «крейслер». А перед ним стояв бежевий чотиридверний лімузин, здається, радянської марки. Але чи справді це так? Шкали на щитку приладів не було видно, і не можна було розібрати, чи на російській мові там позначення… а той, що сидів у машині, кивнув йому і втупився в нього поглядом…

І тут на дискові заднього колеса поліцай помітив злегка зафарбовані опуклі слова — «New-Yorker». Рука його ковзнула в кобуру. Тієї ж миті товсті сірі шини з вищанням закрутились, розкидаючи навколо гравій, і машина, збивши з ніг другого поліцая, рвонулася вперед. Вахмістр прицілився у шини і вистрілив, раз, вдруге, втретє…

Лімузин звернув праворуч у напрямку Вольгаста і з пронизливим гулом зник у сутінках.

Одна мить — і вахмістр підскочив до своєї машини.

Як добре, що мотор заведений! Як добре, що це важка п’ятисотка!

Він побачив лімузин уже перед самісіньким Люмансдорфом. Вони промчали селом. Відстань між ними не зменшилась. Лімузин дав протяжний гудок. Поліцай почав доганяти. Враз йому здалося, ніби на дорозі щось блиснуло, — і наступної секунди передня камера лопнула. Мотоцикл покотився в канаву. Спочатку вахмістр не відчув ніякого болю. Схопився. Недалеко виднілися будинки Прітціра. Він побіг. Обличчя заливала кров. Біля телефону він знепритомнів.

Його повідомлення прийшло у Вольгаст з запізненням на чотири хвилини. Бежевий «крейслер» уже проминув міст через Пене і вилетів на Узедом. Слідом за ним негайно було послано кілька мотоциклів. Розташовані поблизу частини морської і прикордонної поліції були підняті по тривозі.

На Берлін опускалися сутінки. Засвітилися вітрини, вуличні ліхтарі та неонові реклами. Александер вийшов з електрички у Віцлебені, спустився вниз по Рогніцштрасе і перейшов східно-західну магістраль, яка на цьому відрізку зветься Кайзердам. Праворуч, на кілька метрів нижче, гриміли жовто-червоні поїзди кільцевої дороги. Далі видно було голі кущі, порожні лавки. Почав накрапати дрібний дощ.

Александер підняв комір пальта і прискорив ходу. В нагрудній кишені в нього лежала та маленька записна книжечка, схованку якої описала йому Рут. Непомітно дістати книжечку було нелегко, йому пощастило зробити це після того, як Вольф допитав його і звільнив за наказом Вюрцбургера. Ще важче було тепер вирішити, що робити з нею далі.

Тоненька, завбільшки з поштову листівку, книжечка містила в собі список членів організації. В ній були імена та адреси більш ніж сорока осіб; кожному відводилась окрема сторінка, йому — теж. Якщо він віддасть цю книжечку поліції, його знову арештують і судитимуть. Якщо ж він не зробить цього, то більша частина членів організації з його вини уникне арешту, лишиться непокараною. В його руках доля всіх посередників і довірених осіб за межами Берліна. Все це, мабуть, подібно до його шефа Роберта Шмербаха, люди солідні. Може, навіть займають керівні посади. Він уявив собі, яку шкоду можуть вони ще заподіяти, якщо він приховає книжечку. Ні, робити цього не можна! Він повинен віддати список і разом з тим відповісти за те, в чому винен сам. Комісар Вольф порадив йому негайно ж відвідати криміналрата Горна і розповісти йому все, що знає. Він дав домашню адресу Горна, на Фредеріціаштрасе, і додав, здивувавши цим Александера: «До речі, на вашому місці я ніколи більше не показувався б у президіумі». Ці слова Вольфа ще більше посилили те дивне враження, яке він виніс учора після відвідин західноберлінської поліції. Як сказав йому той високий чин, що знімав у нього показання? «Всю інформацію направляти тільки мені особисто. — А ще перед тим запитав: — Які ваші показання були записані на третьому поверсі? Тільки анкетні дані? Ви знайомі з доктором Горном?» З усього цього Александер зробив висновок, що в західноберлінському президіумі кожен проводить свою власну політику. Але це його не обходить, це не його справа. Він уже наважився, не пощадивши себе, допомогти знищити всю організацію; зараз це була єдина його мета.

Александер звернув ліворуч, на Фредеріціаштрасе, і пішов по ній, придивляючись до номерів будинків. Все ще сіявся дрібний дощ. А чому, власне, Рут цікавив список членів організації? Її імені в ньому не було. Після звільнення вона відразу ж поїхала додому. Скидалось на те, що її справді, як вона й говорила, хитрістю заплутали в цю справу, і вона зовсім не винна. А може, її батько?.. Рут викликала в Александера велике співчуття, і він вирішив згодом з’їздити до неї і запропонувати їй свою допомогу.

Ось нарешті й потрібний номер. Він піднявся на п’ятий поверх і, важко дихаючи від хвилювання, натис на кнопку дзвінка. Деякий час ніхто не відчиняв. Александер подумав, що криміналрат, може, ще не повернувся з роботи. Він подзвонив удруге і почекав. Цього разу двері відчинилися скоро: перед ним стояв комісар Вольф.

— А, це ви. Ну, заходьте!

Він провів його в невеличку кімнатку і ненадовго — як сказав — залишив самого. Александер оглянув кімнату: темні масивні меблі, шкіряні крісла, велика книжкова шафа з різьбленими колонками, мармурова чорнильниця, попільничка, прес-пап’є. Всі ці речі, певно, стояли колись у значно просторішій квартирі. Між двома картинами в широких розкішних рамах був пришпилений невеличкий аркушик, схожий на вирізку з журналу. Александер підійшов ближче. Зверху було написано: «Судова статистика Західної Німеччини за тисяча дев’ятсот п’ятдесятий рік». Він машинально почав читати окремі графи: «Насильство і погрози по відношенню до службових осіб; порушення недоторканності помешкання; образи; вбивства; легкі тілесні ушкодження; розпуста; згвалтування; великі крадіжки; розтрати; шантаж; переховування; обман; підробка документів; матеріальні збитки; службові злочини; порушення автотранспортних законів…»

Цифри й літери розпливалися в нього перед очима. Він уяснив собі тільки результат: протягом одного року до судової відповідальності притягнено майже один процент населення! «Цілий процент!» — з жахом подумав він. Поряд мелодійно задзвонив годинник. З сусідньої кімнати почулися приглушені голоси. Може, не слід було приходити сюди?.. Хто тримає у себе в кімнаті такі страшні прикраси, у того, певно, немає душі. Ще є час втекти звідси…

Мов зацькований, Александер оглянувся навкруги: масивні речі в напівтемній кімнаті гнітили його. Здавалося, вони підступають до нього, немов хочуть повалитись і поховати його під собою. Він довго стояв не рухаючись.

Дзвін годинника все ще тремтів у повітрі, відбившись луною в склі книжкової шафи. Александер заспокоївся; внутрішня боротьба, яка точилася вже кілька годин, виснажила його, і в душі в нього все перетліло на попіл. Безперервний натиск подій підірвав його здатність мислити, ослабив силу волі; час від часу в нього паморочилось у голові. Він заплющив очі, але настирлива думка про меблі, що валяться на нього, знову зринула в умі. Він бачив дивні картини і чув знайомі голоси. «Я така вдячна тобі, — шепотіла якась дівчина, він не міг розібрати, це Рут чи Брігітта, — ти, у всякому разі, поводився правильно». Шерц говорив посміхаючись: «Ви кажете, що це не весело — знищити когось. Можу вас запевнити: ще менш приємно, коли знищать тебе самого». Людина з сивим волоссям заступила Шерца і просичала: «Інформувати про все мене особисто». А Кросбі розповідав з гримасою на обличчі: «Чотири тисячі brassieres, panties, slips, away, пропали, вкрадено, — boy, boy, boy!» Шеф лютий, кричить: «Кросбі, go to hell you son of a bitch!» — «Ви до мене? — спитала дівчина в плащі. — А можна подивитись, що там у вашій записці? Ах, це ви. Не смійтеся, будь ласка; нічим кращим я зараз не можу вас почастувати». — «Моє прізвище Копш, — промовив хтось, — не треба так гарячитися. Це був, так би мовити, екзамен». — «Це надзвичайно важливо. Інформувати про все мене особисто!» — знову почулося йому. І тут же пролунав голос Шерца: «Юній дамі нічогісінько не загрожує! Невже вам хочеться дістати півфунта свинцю в живіт?» Руді Якобс вищирив свої жовті конячі зуби: «Ми маємо одержати від вас ще п’ятсот доларів. Це не іграшки!» — «Ви маєте мене за якесь чудовисько, — сказав Шерц на диво приємним голосом. — 3 часом ми краще взнаємо й оцінимо один одного». — «Охоче допоможу. Але як?» — оскалилось чисто виголене обличчя Кросбі. А хтось пояснював йому: «Сі-ай-сі — Counter Intelligence Corps — американська контррозвідка. Чули про таке?» — «Мауbе». — «Ви б краще не носили з собою таких речей, — це знову був голос Рут, — а то вас ще колись за це арештують!» — «Як ви можете говорити так, коли я вже спав у вашому ліжку», — запротестував Александер. «За це ви одержували долари, — сердився Кросбі. — Besides, ти не працював на нас, ти робив banknotes, оті кляті банкноти, Джонні!» — «Кажіть усю правду, — заклинала його людина з сивим волоссям, — інформувати про все мене особисто!»

Александер злякано кинувся. Перед ним на столі горіла лампа; темні меблі вже не здавалися такими зловісними. Двері, мабуть, були відхилені, бо він виразно чув два голоси.

— Наш головний свідок, здається, заснув, — упізнав він голос комісара Вольфа. — Важко повірити в таку підлість, пробачте мені на слові, — продовжував він, видимо, почату раніше розмову, — але інакше цього не назвеш! Якщо дозволите дати вам пораду — не подавайте у відставку, пане криміналрат. Боріться. Можете розраховувати на мою цілковиту підтримку!

— Мені дуже приємно чути таке від вас, дуже приємно, дорогий колего, — відповів втомлений глухий голос, — але з цього нічого не вийде, повірте мені.

— Ви вважаєте, що він надто міцно сидить на своєму місці, так? Безперечно. Боротьба буде нелегкою. Але разом ми переможемо, я в цьому твердо впевнений. Історія з Шенцліном скрутить йому в’язи. Приховати важливі показання — це вдесятеро важча провина, ніж те, що закидають вам. Не будемо здаватися, хоч би там що! Треба вивести весь цей набрід на чисту воду!

— Я вже написав, колего Вольф.

— Що? Заяву про відставку?

— Так.

— Ви ще подумайте. Я дуже прошу вас від імені нашого відділу. До речі — наш відділ. Я, очевидно, теж впав у неласку: мене переводять. Знаєте куди? В комісаріат у справах садових крадіжок. Моє шанування! Так я їм і бігатиму за вкраденими поливальницями чи падалицею! Якщо йдете ви, тоді піду і я. Тоді я піду неодмінно.

— Я… я, на вашому місці, цього не робив би. У вас сім’я.

— Ваша правда. Тому вам треба залишитись. Інакше я просто не зможу там працювати. Мене вже й так частенько нудить — пробачте на слові. А зараз я піду. Поговоріть, будь ласка, докладно про все з Шенцліном, тоді побачите, як наш шеф наставив нам носа.

Він вийшов. За ним грюкнули двері, і через хвилину в кімнату зайшов блідий сивий чоловік в окулярах з чорною оправою. Він чомусь був у пальті і в руці тримав капелюха. Александер підвівся. Очевидно, це доктор Горн.

— Добривечір, — машинально промовив криміналрат і впустив з рук капелюха. — Як ви сюди потрапили?

— Пане криміналрат…

— Сідайте, — кивнув йому Горн, — забув ваше ім’я… але це не так важливо, — він відхилився на спинку крісла. — Ви хочете мені щось розповісти, але, боюсь, це не становить особливого інтересу — вже не становить… Ви бачили коли-небудь комісара Ірінгса? Ні?.. А адвоката Рудольфа Крамера? Він, здається, ще називав себе доктором Шерцом.

— Шерца я знаю. Востаннє я чув його голос сьогодні вранці годині о десятій.

Горн схилився вперед, руки в нього тремтіли. Він попросив докладно описати йому Шерца, але, здавалось, майже не слухав. Він неуважно кивав головою, його землисте обличчя нервово посмикувалось.

— Ви знаєте й Зіррінгауза, Георга Зіррінгауза?

Александер сказав, що не знає.

— Ви сиділи в підвалі разом з його дочкою. Вам це відомо? Він… він помер. Георг помер. Ви розумієте? Цього не можна зрозуміти. Веронал, пане, така приємна річ… — прошепотів він ледь чутно, так, що важко було розібрати, — здається, у мене теж десь лежить у тумбочці одна трубочка… — він тихо засміявся, і в Александера мороз пішов поза шкірою. — Можливо, мій сусід з триста вісімдесят першої кімнати матиме роботу… — Горн замовк і невидющим поглядом дивився просто перед себе. Очі в нього блищали, як у божевільного. Щось стисло Александерові горло.

— Що… що це я тут наговорив… ви не звертайте уваги… пане… пане…

— Шенцлін, — здавленим голосом сказав Александер і підвівся. — Пане криміналрат, я прийшов до вас, щоб віддати вам записну книжку, яку я знайшов у бібліотеці вілли. Тут список членів банди Якобса…

Горн мовчки простяг руку. Він перегорнув усі сторінки книжечки, навіть придивився до неї біля лампи і повернув Александеру.

— Здається, ви маєте рацію, пане Шенцлін. Це справді схоже на список. Ось вам моя порада: підіть з нею в президіум народної поліції. Всі зазначені тут адреси, які не відомі нам, — це адреси з східної зони. Ви не знаєте, як туди пройти? Я… я поясню вам…

Якобс ввімкнув фари. Їх світло ковзнуло по лісу і піщаних дюнах — дикому безлюдному ландшафту. Він не знав цієї місцевості, але орієнтувався з допомогою карти — поруч з ним лежав розгорнутий атлас. За Цемпіном вліво відходила бетонована дорога, що вела до узбережжя. На повороті фари освітили облізлу табличку. «Увага! Заміновано! Прохід заборонено!» — прочитав Якобс і зітхнув з полегкістю: він не збився з шляху. Під час війни тут був випробний полігон ракет «фау», від шпигунів і диверсантів він був захищений мінним поясом. Тоді ж проклали й бетоновану дорогу, по якій зараз їхав «крейслер». Вона доходила майже до моря. Там, де її уявне продовження перетинає берегову лінію, і знаходилось домовлене місце зустрічі.

Якобс глянув на годинник: залишалося ще десять хвилин. Дорога погіршала. Бетон місцями був пошкоджений бомбами, від занесених піском воронок в усі боки зигзагами розбігались тріщини. Всюди валялися уламки цементу й арматурного заліза, ніби тут підірвали міцне укріплення. Раптом дорога поділилася на дві, і почався підйом. Якобс узяв праворуч і вимкнув фари. Нагорі він зупинив машину. Шуміло море. Нічого не було видно.

Якобс вийшов з машини, лишивши дверцята відчиненими, і пішов до моря. Він пробирався хвойним ліском. Гілки стьобали його по обличчю. Потім піднявся на дюну, де стояв телеграфний стовп. Тут пахло водоростями, гнилим деревом і дохлою рибою. Між соснами, покорченими від морських вітрів, показалась зовсім близько — рукою подати — темна поверхня моря. Хвилі, набігаючи на сірий пісок, розбивали свої піняві гребені об палі берегозахисних дамб… Над морем нависло темне осіннє небо, по якому пливли клапті хмар. Північно-західний вітер пронизливо свистів у телеграфних проводах, хвилями пригинав до землі високу траву на дюнах. Моторного човна ніде не було видно.

Якобс оглянувся, йому почулося, ніби десь далеко застугонів мотор. Він пильно вдивлявся в море. Воно майже зовсім почорніло, тільки далеко на півночі виділялася зловісна світло-сіра смуга обрію, підведена чорною лінією, — то, певно, був берег Рюгену. Трохи праворуч від нього блимав вогник; на карті там був позначений маяк далекого острова Грейфсвальдер-Ойє. Якобс занепокоєно глянув на годинника. Зненацька йому почулося, ніби позад нього форкнув кінь. Та то, певно, здалося. Він знову оглянувся навколо. В обидва боки тяглася вузька, злегка вигнута сірувато-жовта смуга берега, що зливалась удалині з лісом і морем. Понад берегом видно було якісь темні плями — мабуть, нанесені морем колоди. Праворуч, на трухлявих стовпах, висів переплутаний колючий дріт. Нічого і нікого не було видно. Більш безлюдного місця, мабуть, і не знайти. Але там, унизу, біля обточеного водою каміння, яке лизали хвилі, чи то, бува, не сліди кінських копит?

Вітер жалібно завивав над зловісною пустелею, зривав світлі шапки піни, ніс з моря водяний пил. Світла смуга над Рюгеном поволі темніла. Над чорною водою мигтіло жовте світло маяка. Воно спалахувало і гасло, знову спалахувало і знову гасло, навіваючи безнадію. Якобс сів на холодний сипучий пісок. Минуло вже чверть години зверх умовленого часу. Він бездумно дивився на мокрі, вкриті слизькими водоростями палі дамб, об які раз за разом у незмінному ритмі плескали хвилі. Раптом крізь невиразні шуми, завивання вітру, крізь плескіт хвиль і таємничий скрегіт у проводах він виразно вловив стукіт мотора: човен! Це він! Але де?

Якобс подумав, що в такій темряві з моторки важко буде побачити його. Він вирішив під’їхати машиною ближче до берега і сигналізувати фарами. Швидко підвівшись, він, обережно ступаючи, рушив назад. Машина стояла на місці — темна безформна маса, йому кинулось у вічі, що дверцята машини причинені; але, напевно, машина стояла не зовсім рівно, і вони причинилися самі. Він сів за руль, увімкнув запалювання і натис на стартер. Шумові мотора звідкись зовсім зблизька відповіло кінське іржання. Якобс злякався. Руки його заклякли на рулі, плечі піднялися вгору, очі впилися в темряву. Зненацька машина хитнулася, ніби хтось вліз у неї. І в ту ж мить Якобс відчув, як його міцно схопили за руки і з силою викрутили їх назад. Щось холодне, металеве охопило зап’ястя і, клацнувши, защепнулося. Якобс заревів, як звір.

Височенний поліцай з літерою «G»[59] на рукаві витяг його з машини і штовхнув уперед. Спалахнуло з півдесятка ліхтариків, його обшукали і знайшли пістолет.

— За це одне дають п’ять років, — приязно сказав йому один з поліцаїв; решта всі мовчали. Якобс теж мовчав. Це був кінець.

Повз коней, що пирхали й перебирали ногами, його звели з горба. Вони йшли по розбитій бетонній дорозі, де-не-де зарослій травою. Іржавий колючий дріт, переплетений бур’янами, провисав обабіч дороги. Хвилин за п’ять вони підійшли до закритої поліцейської машини, біля якої стояло ще кілька мотоциклів. Якобса штовхнули всередину. Хтось ланцюгом прикував його руки до залізної штанги.

Але машина не рушала. Когось чекали. Крізь тонкий брезент чути було розмову. «Це останній, — почув Якобс. — Решту взяли ще три години тому біля Магдебурга при спробі перейти в англійську зону». «Партачі нещасні», — подумав він.

Почулись чиїсь кроки, брезент відкинули, і Якобс побачив, на кого чекали. Два моряки-прикордонники допомогли його приятелю, торговцю вуграми, вилізти на машину. За ним піднялося кілька поліцаїв. Машина рушила. Це був кінець. Так, кінець.

Через тиждень після різдвяних свят хворий Горн — до його грипу ще прилучилася нервова гарячка — нерівним почерком записав у щоденнику: «Я втратив свого єдиного друга. Я втратив його подвійно. Георга вже нема, а спогад про нього навіки отруєний. Та, може, я надто суворий до нього? Як офіціальна особа, уповноважена суспільством, я повинен осудити його. Але як людина я все розумію. Щиро кажучи, всі ми не без гріхів, і ті моменти в житті, коли ми бували самовідданими і здатними на жертви, можна перерахувати на пальцях. Родина, виховання та соціальні обставини формують з нас або корисного, або шкідливого члена суспільства. Я пробую іноді уявити собі, наскільки менше було б злочинів, коли б усі жили в достатку».

Двадцять другого січня він записав: «Сьогодні мене знову відвідав Вольф. Він здійснив свою погрозу: оскільки я не забрав назад своєї заяви про відставку, він теж залишив президіум. Він тоді не розумів мене і весь час говорив про якусь політичну інтригу, жертвою якої я нібито став. Правда, я нічого не тямлю в політиці. Можливо, Вюрцбургер діяв справді з політичних мотивів, як говорить Вольф, та для мене це байдуже. Моя відставка викликана зовсім іншим. Час лікує всякі рани, але він не поверне мені втраченої віри в себе. Я ніколи більше не зможу працювати на оперативній роботі. Я не тільки дозволяв обдурювати себе на протязі трьох років, я винен у смерті Ірінгса. Рудольф, чи то пак доктор Шерц, міг дізнатися тільки від мене, що ту фатальну банкноту він віддав у „Черепасі“ службовцю кримінальної поліції. Він дізнався про це тоді, коли я так страшенно легковажно показав банкноту у Георга. Ще й сказав тоді: „…каторжними роботами на строк не менший за два роки“.

Ірінгс не допросився в мене допомоги. Я відпустив його на смерть, сліпого й беззбройного. Мене не втішають запевнення Вольфа, що в житті кожного бувають помилки і що ніхто не може знати всього наперед. Між іншим, з Нового року він служитиме в народній поліції, де потрібні досвідчені спеціалісти по зломах. Я щиро бажаю йому успіху. Він таки хороша людина».

В зв’язку з справою гаража «Зюд-вест» цікавий його останній запис, датований десятим лютого.

«На минулому тижні почався процес над двадцятьма п’ятьма членами банди Якобса, заарештованими народною поліцією. Серед них Якобс, доктор Шерц і ще один, Літт, який виготовляв у них фальшиві гроші. На підставі знайденого списка членів банди на лаву підсудних сіло також чимало поважних осіб з східної зони, які обвинувачуються в сприянні спекуляціям, грабункам, саботажу. Серед свідків державного обвинувачення Рут Зіррінгауз, дочка мого друга Георга, і юнак Шенцлін, який відвідав мене тієї пам’ятної п’ятниці. Він теж у дечому замішаний, але з нього зняли обвинувачення, тому що його примусили до участі в злочинах тільки погрозами, а крім того, це ж саме завдяки йому була ліквідована широко розгалужена злочинна організація. Він, напевне, був першим, на кому Шерцове мистецтво спокуси зазнало поразки. Розгляд справи провадиться публічно; я щодня буваю там. Наскільки Георг був замішаний у тій справі, все ще не вияснено. Рут виступала кілька разів, намагаючись реабілітувати батька. Доведено, що три роки тому в час заснування гаража він вклав у підприємство свої гроші, а згодом регулярно одержував великі суми, які Рут Зіррінгауз називає „процентами“. На мою думку, Шерц весь час, від початку до кінця, обдурював Георга, хоч те, що він був у списку організації та його самогубство, свідчать про інше.

Та ще той вечір у четвер. У мене склалося враження, ніби він навмисне намагався роздратувати мене. Він, очевидно, дивився тоді на мене не як на друга, а як на керівника можливої операції проти гаража „Зюд-вест“. Я навіть припускаю, що в горілці, якою він мене так настирливо частував на прощання, був якийсь алкалоїд, що шкідливо вплинув на моє здоров’я. Я не пригадую, щоб коли-небудь ще пив таку гірку настойку. Це можна назвати холодною війною, провадженою психологічними та хімічними засобами. Але все це припущення.

Винесення вироку при такому великому обсязі матеріалу можна чекати не раніше як через три-чотири тижні. Ще й досі невідомо, хто вбив Ірінгса, але взагалі сказано вже так багато, що вистачить принаймні на двісті років тюрми. Між іншим, найбільш несприятливе враження справляє не Якобс, який говорить дуже мало, а Шерц. Він тримається нахабно, говорить огидні, цинічні речі, і доводиться раз у раз робити йому зауваження. Спочатку він заперечував компетенцію суду східної зони судити його, мешканця Західного Берліна; згодом він, здається, знайшов задоволення в цьому процесі і виголошує тепер довгі промови, звертаючись до представників преси. Він захищає себе сам і принципово заперечує всі злочини, в яких його обвинувачують. Що він сподівається цим виграти? його співучасник Літт повністю у всьому зізнався і тим надзвичайно погіршив становище Шерца, але це, здається, не справило на нього особливого враження. Недавно, побачивши мене в залі, він кивнув мені. Це цікава людина, більшого пронози я в своєму житті не зустрічав. Це тип інтелектуального злочинця, і мене дивує, що його вдалося зловити. Подібні люди звичайно вислизають з рук. Вчора як свідок виступив комісар Вольф. Я не зовсім зрозумів, про що йшла мова: певно, слухав не дуже уважно. Було названо ім’я Вюрцбургера. Після закінчення Вольф підійшов до мене. Він був дуже задоволений і сказав, що тепер увесь набрід виведено на чисту воду. Він, як завжди, висловлюється грубувато, але влучно. Мені подобається його щира, відверта вдача. Він сказав мені, що народній поліції, безумовно, потрібні фахівці з дактилоскопії, і запропонував влаштувати мене там. Не знаю ще, чи зроблю я такий крок. Може, й так, бо без роботи я не можу жити. До речі, Вольф запросив мене до себе на неділю. Треба буде щось купити для його дружини… Може, букет квітів… А чи бувають квіти в цю пору?.. Та й діти ж у нього є…»