Гараж пана Якобса

Розділ шостий

Александер прокинувся — не від дзеленчання будильника, як удома. Глянув на годинник: ого, вже восьма година. А втім, не дивно, що він так заспав: від самої неділі він уперше зміг як слід виспатися. Звечора він довго вагався, де лягти — на дивані чи в ліжку; в чужій квартирі завжди почуваєш себе якось незручно. Правда, це почуття майже зовсім зникало, коли він думав про ту гарненьку молоду дівчину, що жила тут до нього. «А, ви маєте на увазі нашу секретарку… — сказав тоді доктор Шерц. — Ми влаштуємо її в іншому місці».

Щось тут не так. Що це за секретарка, яку, не довго думаючи, можна виселити з квартири? Її одяг усе ще висів у шафі, і від нього йшов тонкий аромат духів; на туалеті стояло з півдесятка флакончиків, лежала губна помада вишневого кольору — повністю переселитися дівчина ще не встигла. Вона може прийти сюди кожної хвилини. Ця думка змусила Александера рвучко відкинути ковдру і схопитися з ліжка.

Голячись, він перебирав у голові вчорашні події і прийшов до висновку, що, власне кажучи, мало чого добився. Правда, з Боббі Копшем вийшло досить вдало. Він довідався від нього адресу організації, що, власне, й було його єдиним досягненням. А от Шерц! Александерові до найменшої дрібнички пригадався його вчорашній провал. Хіба ж він не мав спочатку твердого наміру обдурити свого супротивника? А потім узяв та й бовкнув те, чого зовсім не хотів казати. На цей раз, правда, ще якось обійшлося, але задуматись усе ж було над чим. Обдурити хитрого пройду Шерца — справа нелегка. Щоб обкрутити кругом пальця таку людину, треба самому бути хитрим, спритним і, головне, мати твердий характер. І він почав сумніватися, що у нього щось вийде. Це завдання стало здаватися йому непосильним. «Нічогісінько з цього не буде, — говорив собі Александер, — не може ж мені завжди щастити так, як учора. Краще піти в поліцію, — вирішив він. — Зараз я все-таки дещо маю для неї — адресу, якої я вчора ще не знав».

Александер знайшов у буфеті кілька черствих булочок, поквапливо намазав їх чимось — він навіть не помітив чим саме — і швидко з’їв. «У поліцію, мерщій у поліцію, — снувалася уперта думка, — поки ще не пізно». Однак Александер не збирався говорити в поліції все, що знав. Він взагалі ще не зовсім уяснив собі, що ж саме хоче розповісти, і вирішив подумати про це дорогою. Так, дорогою… але спочатку треба було узнати, як знайти поліцайпрезидіум.

Йдучи до зупинки електрички, він запитав про це у поліцая в сіро-блакитній формі. Шенцлін знав, що колись президіум був на Александерплац, але поліцай сказав, що то було ще до капітуляції. Тепер це східний сектор; десь там недалеко розмістилася народна поліція, але туди він, напевне, не хотів би потрапити, — вишкірив зуби поліцай. Александер енергійно похитав головою. Насправді ж він і сам не знав, у яку з поліцій розділеного Берліна краще звернутись. Та, зрештою, він вирішив, що народна поліція все одно нічого не зможе зробити, бо гараж знаходиться в американському секторі…

— Отже, сідайте тут в електричку і їдьте до Шенеберга, — докладно пояснював поліцай, який прийняв Александера за приїжджого, — це — дайте подумати — шоста, сьома, ні, восьма зупинка. Там ви пересядете на кільцеву електричку. Запитаєте, куди вона йде, щоб, бува, не поїхали назад. Вам треба до Темпельгофа, це друга зупинка. Звідти ще проїдете дві станції метро. Вийдете біля аеропорту, пройдете пішки хвилин десять, а там вам кожна дитина скаже, де поліція.

Александер здивувався: адже вчора вранці він проїздив саме цим шляхом, і коли вийшов з аеропорту, то був зовсім близько від президіуму. Дорогою йому спало на думку, що він діє дуже необачно. А що, коли за ним стежать? Може, Шерц приставив до нього шпига? І той наглядав за ним від самого дому, бачив, як він говорив з поліцаєм, а зараз сидить десь тут, у вагоні. Треба негайно позбутися його! Александер вийшов з вагона і протиснувся поміж людьми в останній. Він ледве встиг вскочити в вагон, як двері зачинилися. На першій же зупинці, Фейєрбахштрасе, Александер вийшов, щоб пересісти в інший поїзд. Він уважно приглядався до людей, що вийшли разом з ним. Їх було небагато, і вони швидко зникли в тунелі. Тільки один чоловік у теплій коричневій куртці зупинився біля кіоска і почав розглядати напівголих красунь на обкладинках ілюстрованих журналів.

«Чому цей тип не йде з перону? — думав Александер. — Адже тут нема пересадки. Купує сигарети… Не зійшов же він з поїзда тільки заради цього! Напевно, це шпиг. Тільки який незграба… Ну, та й стежити за мною не так-то просто».

Минуло чимало часу, поки підійшов другий поїзд. Александер стрибнув у вагон в останню хвилину, намагаючись не випускати з ока коричневу куртку. Той сів слідом за ним. Сумніву більше не було. «А що, як встати у Фріденау, — говорив собі Александер, — і, якщо він вийде за мною, підійти до нього, ляснути по плечі і сказати навпрямки: „Гайда додому, голубе, тут тобі нема чого робити“.»

Та згодом це здалося йому не дуже розумним, не кажучи вже про те, що він втратить іще з чверть години. Александер вирішив зробити інакше. У Шенеберзі він не вийшов, а став під самісінькими дверима. Коли поїзд рушив, він спробував втримати їх відчиненими — та даремно: вони зачинялися автоматично, і нічого не можна було вдіяти. Він щосили смикав ручку…

— Нічого не вийде, хлопче, — сказав один з пасажирів.

Александер промовчав. Поїзд набирав швидкість. Він з усіх сил натис на ручку — вона піддалася. Двері рвучко відчинилися, і під обурені вигуки пасажирів Александер вистрибнув на край платформи. Він поточився, обернувся і встиг углядіти, як у вікні вагона промайнула коричнева куртка.

— Могло б погано скінчитися, юначе, — сказала якась жінка, — хіба можна так легковажно…

Йому пощастило: якраз відходила кільцева електричка на Темпельгоф.

За чверть години Александер добрався до Фрізенштрасе і зупинився перед червоним будинком, схожим на казарму. Біля входу стояв поліцай.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку. Вам до кого?

— Я хотів би бачити доктора Горна.

Це прізвище назвав учора Шерц, і Александер запам’ятав його.

— Криміналрата доктора Горна?

Александер підтвердив.

— У якій справі?

— Я хотів би дати показання.

— Добре, — поліцай трохи подумав. — Пана криміналрата зараз нема, однак показання ви можете дати й комусь іншому. Бачите он ті двері? — він показав рукою через двір. — Підніметесь на третій поверх. Кімната триста вісімдесят.

Александер подякував і пішов через двір. До цієї хвилини він почував себе досить впевнено, його підбадьорило те, що йому вдалося втекти від шпига. Але чим вище він піднімався по сходах, тим менше лишалося в нього впевненості, а коли він ступив у коридор, йому навіть пересохло в горлі. О, який довгий коридор! 369, 372, 374, і нарешті «379. Вхід через кімнату 380!» «До службових приміщень стукають тільки боягузи», — промайнуло в Александера в голові, і він рвучко відчинив двері.

За письмовим столом сидів молодий чиновник у цивільному одязі, з ріденьким волоссям і рум’яним повним обличчям. Він звів на Александера круглі блакитні очі.

— Чим можу прислужитись?

— Я хотів би дати показання, — з зусиллям вимовив Александер.

Обличчя секретаря Ульмана набрало невдоволеного виразу. На його насупленому лобі ніби було написано: «Ви не туди потрапили». Завжди отак хтось вривається, саме коли у нього роботи по саму зав’язку. А ще старий от-от має прийти…

— В якій справі ви хочете дати показання?

— У справі одного гаража в Целендорфі, так званого «Гаража „Зюд-вест“».

Якби Вернера Ульмана хтось стусонув кулаком у живіт, це не вразило б його сильніше. Він насилу перевів подих.

«Горна нема, — було його першою думкою, — і вся відповідальність лягає на мене. А коли тут справді щось серйозне, то доведеться мені моє зведення починати з початку. На це знову піде кілька годин. Звичайно, якщо не дуже старатися, як багато моїх колег… а от у мене завжди все ясно і переконливо, навіть розділові знаки усі на місцях — це начальству подобається…»

— Прошу, — нарешті неохоче сказав він, — сідайте, я застенографую ваші показання. Почнемо з анкетних даних. У вас є при собі документи?

Александер поклав на стіл своє посвідчення. Ульман здивовано кліпнув очима:

— Але ж це посвідчення з східної зони!

— Так точно, пане комісаре: я прибув із НДР.

— З радянської зони, — машинально поправив Ульман. — Ви емігрант? — Він почав записувати анкетні дані.

Александер здивовано поглянув на нього.

— Ні… чого це?

Ульман почав нервувати. Він знав, що Вюрцбургер забороняє будь-які стосунки із східною зоною. Може, цей чоловік з тамтешньої кримінальної поліції? Але ні: він би сказав про це. Ульман навіть застогнав тихенько. Неспокій його зростав…

— Ну, так от… — почав Александер і відкашлявся.

Ульман пригладив своє ріденьке волосся. У нього раптом виникла непогана ідея: що, як послати цю людину до Вюрцбургера, хай його сам допитує. Секретар Ульман відчував, що тут пахне політикою, і вважав себе некомпетентним у таких справах. Він узяв трубку і попросив комутатор з’єднати його з шефом. «Негайно до мене!» — наказав той.

— Пане Шенцлін, нам з вами доведеться спуститися на поверх нижче. — Ульман випростався на весь свій не вельми високий зріст. — Що ви сказали? Нічого? Ну, гаразд, тоді ходімо.

Внизу, в приймальні Вюрцбургера, обставленій трохи краще, ніж приймальня Горна, їм довелося трохи почекати. Товстощокий чиновник зняв трубку і доповів про них Вюрцбургерові, що сидів у кабінеті поруч.

Коли вони зайшли до кабінету, з-за письмового столу, поблискуючи скельцями окулярів, підвівся кремезний чоловік років шістдесяти, з густим сивим волоссям.

— Дякую, дякую, друже мій, — перебив він Ульмана, який виструнчився біля самих дверей і почав офіціально доповідати. — Можете йти.

Ульман з полегкістю опустив плечі. Правда, у нього промайнула думка, що краще все-таки було б самому записати показання цієї людини, хоча б заради Горна, якого він дуже любив. Та він тільки стиха промовив:

— Слухаю, пане криміналдиректоре! — і повернувся до дверей.

Вюрцбургер сів.

— Дайте-но ваше посвідчення, — недбало кинув він, — і сідайте сюди, — він показав рукою на крісло, що стояло кроків за три від столу. Тримаючи у лівій руці посвідчення, він правою барабанив по столі, на якому, крім телефону, нічого не було.

— Яке відношення маєте ви до гаража «Зюд-вест»? — ніби цілком байдуже запитав він.

— Службове, — збрехав Александер. — Я диспетчер однієї магдебурзької транспортної фірми. Наші водії часом ставлять там свої машини.

— Дрібна нелегальна торгівля між Сходом і Заходом, правда ж? — Вюрцбургер не чекав відповіді. — Ваш рік народження?

— 1925, шостого червня, — сказав Александер, посміюючись у душі над цим старим, як світ, поліцейським прийомом.

— Де ви народились?

— У Гамбурзі.

Вюрцбургер повернув йому посвідчення.

— Добре визубрено, — пробурмотів він. — Ну, так що там у Целендорфі, в тому гаражі «Зюд-ост» чи «Зюд-вест». Розповідайте!

— Там займаються спекуляцією кольоровими металами, — почав Александер. — Я випадково почув одну розмову і зрозумів…

— Скажіть, які ваші показання були записані на третьому поверсі?

— Тільки анкетні дані.

— Так-так, отже, тільки анкетні дані.

— Я, власне, йшов до доктора Горна.

Вюрцбургер насторожився, його темні очі допитливо глянули на Александера.

— Ви знайомі з доктором Горном?

— Ні, в Берліні у мене нема знайомих. Я тут уперше в житті. Ім’я Горна я почув у гаражі. «Доктор Горн з кримінальної поліції наступає нам на п’яти», — чи щось подібне. От я й подумав: «Поїду й усе розповім».

«Вистачить з нього, — подумав Александер, — це звучить досить правдоподібно для того, щоб він мені повірив. Більше я нічого не скажу, а то вони мене відразу затримають…»

Однак обличчя Вюрцбургера набрало скептичного і ледь глузливого виразу. Та він не встиг нічого сказати, бо задзвонив телефон; він зняв трубку.

Александер весь упрів у теплій шкірянці. Знічев’я він почав оглядати кабінет. Велика, пофарбована в світлий колір кімната, дуже скупо обставлена: дощана підлога без лінолеуму, два великі письмові столи, шкіряне крісло, гарна настільна лампа, звичайні стінні шафи — оце і все. Дещо по-спартанському, але солідно. Єдина прикраса — портрети Конрада Аденауера та Якоба Кайзера. Це був кабінет людини, яка проводить тут усього кілька годин на день і не дуже зважає на обстановку.

— Що не говоріть, а цікаво, досить цікаво, пане докторе, — казав Вюрцбургер у трубку. — Тобто не так сам факт, як ваша невтомна заповзятливість. Ви кажете, машина броньована? Гм… А як це виявилося? Випадково стукнули по дверцятах? Он як! Хіба це так легко виявити? Що? Звук не той? Прекрасно, прекрасно. Але, звичайно, це ще не доказ, ні, аж ніяк не доказ. Тут, мабуть, якась помилка. Що? Я сказав: тут, напевне, помилка. Ні, броньованих лімузинів у нас не буває, колего. Це колись Аль Капоне займався такими речами. Як? Не знаєте? Хіба ви ніколи не читали «Міжнародного криміналістичного бюлетеня»? От бачите, згадали. Ну, про все інше поговоримо при зустрічі. До побачення!

Вюрцбургер провів рукою по своєму густому сивому волоссю і, помовчавши трохи, — мабуть, думав над тільки що закінченою розмовою, — повернувся до Александера.

— Юначе, — заговорив він, проникливо глянувши на нього своїми темними очима, — я дам вам пораду: кажіть усю правду, все, що знаєте, а не якісь дрібниці. Махінації з кольоровими металами — це не дуже цікаво. Кажіть усе, абсолютно все. Для вас теж так буде краще.

Під цим поглядом у Александера все попливло перед очима. У нього було таке відчуття, ніби очі Вюрцбургера впиваються йому в мозок і проривають тоненьку плівочку, яка відділяла те, що можна сказати, від того, що треба було приховати. Могутній натиск чужої волі прорвав цю плівку, — і Александер розповів усе. Точнісінько так сталося і учора ввечері, коли він говорив з Шерцом: у такому пригніченому стані він не міг брехати.

— Чудово, — сказав Вюрцбургер, коли Александер закінчив. — Ну й що ж тепер, як ви думаєте? Ви хочете добровільно піти в попереднє ув’язнення?

— Та, мабуть, доведеться. — Александер говорив хрипким голосом, його настрій важко було б описати. Після повного зізнання у нього полегшало на душі. Страху перед в’язницею він не відчував, проте його пригнічувала думка, що він знову дав маху: вибовкав те, чого зовсім не збирався розповідати.

Вюрцбургер уважно дивився на нього, і недавній глузливий вираз знову з’явився на його обличчі.

— Та ні, — сказав він недбало, — це зовсім не обов’язково. Провина ваша не така вже й велика, як вам здається. А якщо ви — будемо говорити відверто — згодні допомагати нам, то ми, зрештою, теж можемо дивитись на дещо крізь пальці.

— Я згоден, звичайно.

— Гаразд. Тоді слухайте. Ось папірець. Погляньте що там таке?

— Шестизначне число.

— Як ви гадаєте, що це?

— Номер телефону?

— Блискуче. Та не дивіться на мене з такою недовірою. Це не перевірка ваших здібностей, як ви, здається, думаєте. Це номер мого домашнього телефону, тільки читати його треба з кінця. Розумієте?

— Так.

— Гаразд. Зараз ви повернетеся в гараж. А тільки-но будуть якісь важливі новини, знайдіть привід залишити гараж і подзвоніть мені. Ви зрозуміли мене?

— Цілком. Однак часто відлучатися я не зможу, це викликало б підозру…

— І не треба. Досить буде один-два рази на день. Ризикувати не слід. І ще одне: інформувати про все мене особисто. Повторіть, будь ласка.

— Інформувати про все вас особисто, — машинально повторив Александер.

— Запам’ятайте добре, — підкреслив Вюрцбургер, — це надзвичайно важливо. Успіх залежить майже виключно від цього. Отже, у вас є мій номер телефону. Дзвоніть тільки мені. А взагалі будьте німі, як риба.

Невдовзі після Александерового візиту в президіум до кімнати 380 увійшов поліцай з VIII відділу і передав Ульманові синій конверт. Той відразу одніс його Горну, який тільки що повернувся з Целендорфа.

Горн був у поганому настрої: його мучив сильний нежить. Він розпечатав конверт і вийняв звідти двадцятимаркову банкноту і записку. Обережно тримаючи банкноту за ріжок кінчиками пальців, він сховав її у письмовий стіл і підняв на лоб окуляри в чорній оправі — так йому зручніше було читати.

«На банкноті, — хвилюючись, прочитав він у записці, — виявлено відбитки пальців трьох осіб. Ці відбитки збігаються з переданими нам для порівняння відбитками пальців: а) криміналрата доктора Горна; б) криміналкомісара Ірінгса, в) Рудольфа Крамера. Інших відбитків виявити не вдалося. Криміналоберсекретар Бруннер».

«Знову невдача, — розчаровано подумав Горн. — А я чекав хтозна-чого. Невідомий, мабуть, був у рукавичках.

На його місці це зробила б кожна розумна людина. Напевно, так воно й було, бо інакше Ірінгс відразу одніс би банкноту до восьмого відділу. Правда, він мусив зробити це за всяких обставин, адже він не міг знати, чи не тримав її невідомий до зустрічі з ним голими руками… Це недогляд Ірінгса і мій також. Я повинен був подумати про це і підказати Ірінгсу».

Горн дістав банкноту, поклав її разом з запискою в той самий конверт і, сколовши конверт двома скріпками, наказав віднести його у відділ Шнабеля.

Потім він витяг з середньої шухляди жовту папку з написом «№ 19/51. Гараж „Зюд-вест“» і почав перегортати папери. Вюрцбургер ще не повернув йому матеріалів, одержаних із східної зони, але й не повторив вимоги припинити слідство. Можливо, він відчував, що наразився б на впертий опір Горна. Криміналрата гнітила думка, що він — тільки він один — винен у зникненні Ірінгса і що зникнення комісара має якесь відношення до справи гаража «Зюд-вест». Тому він ще заповзятливіше взявся за цю справу; йому було приємно, що всі співробітники відділу перейнялись його завзяттям.

Горн взяв листок паперу і авторучку, щоб зробити короткі виписки з справи, як раптом згадав, що вже доручив цю роботу секретареві. Він покликав Вернера Ульмана, і той ввійшов у кімнату і поклав перед ним старанно складене зведення обвинувальних матеріалів проти гаража «Зюд-вест». Усе викладалося тут пункт за пунктом в строгій хронологічній послідовності. «Не вистачає, власне, тільки показання того хлопця з Магдебурга, якого я допіру відіслав до Вюрцбургера», — винувато подумав Ульман.

«1. Відбитки пальців Йордана, — читав тим часом Горн, — підтверджують його безпосередню участь у потсдамському злочині. Зареєстрований у поліції під номером 609/49. З 1/12 1949 працює автослюсарем у гаражі „Зюд-вест“.

2. Доведено, що Якобс, власник гаража „Зюд-вест“, перебував під час вчинення злочину за межами Берліна, недалеко від Потсдама. З ним були двоє його підлеглих.

3. Йордан, за яким було встановлено нагляд, безслідно зник через кілька годин після цього.

4. Через двадцять годин після подій у Потсдамі Якобсові подзвонили по телефону з Бремена, і він закінчив розмову з підозрілою поквапливістю. За характером розмову можна розглядати як донесення співучасників Якобса про успішну доставку викрадених документів.

5. Комісар Вольф виявив на подвір’ї гаража „Зюд-вест“ броньований лімузин. (Вольфові доручено порівняти рисунок протекторів машини з фотографіями слідів і з’ясувати, чи не має в ній пристрою для скидання залізних предметів, призначених для виведення з ладу засобів транспорту). Як заявив Якобс, машина належить йому».

Нижче йшли докладні пояснення, а під ними було прикріплено ескіз карти, на якій позначено Целендорф, Потсдам і зовсім унизу — Міхендорф; червоним олівцем були нанесені: гараж «Зюд-вест», потсдамська лабораторія, місце аварії на шосе № 2 і місце, де в ніч на понеділок народна поліція застрелила невідомого мотоцикліста. Воно було всього за чотири кілометри на південний захід від Ванзе.

— Мушу визнати, — сказав Горн, — що робота виконана бездоганно. От тільки хіба що пункт третій я сформулював би інакше. Люди, за якими ми встановлюємо нагляд, не можуть зникати безслідно, правда ж? Все ж інше — добре.

На обличчі Ульмана з’явилася сором’язлива посмішка: такі хвилини були найкращими в його житті. Він вийшов.

Та за хвилину він знову відчинив двері, розчервонілий, видимо, чимсь дуже схвильований.

— Пане криміналрат, ви… ви чули? Оберкомісара Штромайєра заарештовано! Чверть години тому. Заарештовано й відправлено в Моабіт!

— Що за жарти!

— Ні, справді! Мені щойно подзвонив Вернер…

— Вам відомо за що?

— До деякої міри, пане криміналрат. Вернер розповідає таке. Адже ви знаєте, що за останні місяці крадіжки машин почали траплятися значно частіше…

— Так, мені це відомо.

— Ну, так от: то були махінації Штромайєра. Відбувалися не справжні крадіжки — їх інсценували два хлопці за дорученням Штромайєра. Вони крали машину і по телефону сповіщали йому, де саме знайти її. Звідси і його нечувані успіхи. Пригадуєте, пане криміналрат, він дуже рідко ловив самих злочинців?

— Але ж це нісенітниця, Ульман. Я не бачу тут розумної основи. Яка йому була з того користь? Ет, усе це дурниці.

— Він одержував за кожну машину двісті п’ятдесят марок, пане криміналрат!

— Що ви сказали? — Горн дивився на секретаря, нічого не розуміючи.

— Вернер сказав, що Штромайєр уклав з концерном Герлінга неофіційну угоду: за кожну знайдену машину страхова компанія виплачувала Штромайєру триста марок премії. З цієї суми п’ятдесят марок він віддавав тим хлопцям. От як воно було.

Ульман пішов, а Горн ще якийсь час сидів нерухомо. Він не міг працювати. Те, що він почув, глибоко обурило його. Якщо про це довідається громадськість, то репутація західноберлінської кримінальної поліції знову буде підірвана. А якщо не дізнається, якщо ця історія не вийде за стіни президіуму, — тим гірше. Горн вважав, що громадськість має право в першу чергу бути інформованою про все — це було одним з його небагатьох політичних принципів. На жаль, людей з подібними поглядами не тримають у інформаційному відділі поліції. Та зараз Горна, власне, менше цікавили наслідки цього скандалу. Він просто був глибоко вражений, як людина. Нарешті з великим зусиллям він узяв себе в руки.

Підвівшись, Горн дістав з шафи карту, яку Ульман приніс учора з Земельного управління. Володіння Якобса були зображені на ній у масштабі 1:250.

Горн у задумі дивився на довгий прямокутник території гаража, його обвід становив більше як дев’ятсот метрів. Отже, якщо оточити гараж загоном у сто чоловік, на дев’ять метрів припаде одна людина. Занадто мало у випадку збройного опору. Це довела минулого року ліквідація банди Мертеса. Треба принаймні вдвоє більше людей, тільки тоді можна сподіватися на успіх…

— Ну, пане Шенцлін, бурю пронесло, — сказав Шерц, зручно вмостившись у м’якому кріслі в затишній квартирі на Іспанській алеї. — Якобс утихомирився, а в поліції, здається, зрозуміли, що нас краще не чіпати. Я кажу «здається», бо той Горн рано чи пізно неодмінно повернеться до свого. Поза всякими сумнівами гараж «Зюд-вест» колись та викриють. Якби я був астрологом і якби погоду у нас не створював Захід, то я визначив би день і годину. Однак чи не натякнули б ви мені, з ким вам довелося говорити в президіумі?

«Це він навмання, — не розгубився Александер, — він нічого не знає, не може знати!»

— У вас виникла така підозра тому, що я вийшов з електрички в Шенебергу? — він засміявся зовсім невимушено. — Невже ви думаєте, що я такий дурень? Адже з поліції мене уже не випустили б. Ні, до того змусив мене ваш шпиг, він дратував мене.

— То був не мій шпиг, дякуйте за нього Якобсу. До речі, ви блискуче обдурили його, я навіть не чекав такого від вас.

— Ви забуваєте, що я якийсь час був у поліції. Не сьогодні вранці, ні, — Александер засміявся, — а три роки тому, у Гамбурзі. Дечому я там навчився.

— Що правда, то правда, — Шерц кивнув. — Слід було б мені подумати про це раніше. Ми могли б влаштувати вас тут у президіумі, це було б непогано… — та він не став розвивати свою думку далі, а ще раз закинув вудочку: — Гамбурзький президіум, мабуть, подобався вам більше, ніж ота стара казарма на Фрізенштрасе, правда ж? Я не хотів би працювати там…

— Справжнього президіуму в Гамбурзі, власне, не було; ми працювали у будинку «Німецького страхового картелю». Яке приміщення тут — не знаю… Якщо вас цікавить, де я був…

— Мене це не обходить. Вам не треба звітуватися, ви повноправний співробітник. Мене цікавить інше. Сьогодні ввечері о сьомій годині відбудеться нарада «вузького кола». Ви візьмете в ній участь. Познайомитеся з босом; його небожа ви вже бачили. Це супротивна партія. На нашому боці Джонні Літт, наш спеціаліст по грошах. Якобс посадив його під арешт, але незабаром випустить. Отже, при голосуванні нас буде троє проти двох. Проте ми майже нічого не можемо дозволити собі. З Якобсом треба поводитися обережно, як з сирим яйцем, чи вірніше, як з пляшкою нітрогліцерину. Приходьте о п’ятій годині, коли стемніє. Я дізнався, що Горн встановив нагляд за обома нашими виходами. Але нехай вас це не лякає. Якщо поліція надумається взятись за нас всерйоз, у нас на такий випадок є запасні виходи.

Александер відповів не зразу. Він не любив, щоб ним отак розпоряджалися, і йому захотілось трохи поковерзувати.

— Прийду охоче, але я вже собі геть-чисто позбивав ноги, — нахабно заявив він. — А таксі найняти нема за що, грошей катма. Мої східні марки вилетіли страшенно швидко! То скільки там мені належить за рейс у Бремергафен?

— Ваша правда, — погодився Шерц, — зволікання ні до чого. Та все це через те, що ви ще не поговорили з Якобсом. Учора не можна було, бос був не в гуморі. Зрештою, — він притишив голос, — у вас у перспективі п’ятдесят п’ять тисяч західних марок, так що вам повинно бути байдуже, дасть вам щось Якобс чи ні. На перший час я вам, звичайно, дещо підкину.

Незабаром Шерц попрощався і, виходячи, лишив на столі невеликий світло-коричневий бумажник. В ньому було двісті тридцять східних марок. На думку Александера, сума досить мізерна. Мабуть, Шерц просто не чекав, що він попросить у нього грошей. Продовжуючи машинально обмацувати бумажник, Александер відчув під рукою щось тверде. Це була фотографія вродливої дівчини з довгим темним волоссям. Журлива посмішка торкала її напіврозтулені губи, і від цього обличчя дівчини здавалося ще милішим і привабливішим. То була секретарка…

В четвер рано-вранці дев’ять детективів з відділу Горна утворили кільце навколо гаража «Зюд-вест». Час від часу вони змінювались. Двоє з них розмістилися проти головного входу; двоє — на протилежному боці, де проходила польова дорога; ще двоє влаштувалися з заходу, вони натягли на себе старий одяг і, лаючись, полягали на м’яку ріллю. Ті, що були з заходу, бачили тільки сірий триметровий бетонний мур, обтиканий угорі битим склом, що тягся метрів на чотириста. Вартовим зі східного боку поталанило більше. Там, недалеко від муру, посеред невеличкого городу, хазяїн якого навряд чи міг прийти сюди в цю пору року, росла висока яблуня, вкрита місяців зо два тому розкішними плодами і ще розкішнішим листям. Зараз вона стояла без листя, і це не подобалось Вольфу. Та зрештою він видряпався на дерево на таку висоту, щоб бачити більшу частину парку, і непорушно застиг там. Вілла була кроків за двісті від нього. Коли б там спало комусь на думку глянути на яблуню в бінокль, то його, безперечно, викрили б.

Дев’ятий детектив був зв’язковим. Він улаштувався в порожньому кіоску біля Потсдамського шосе. Там встановили польовий телефон, і він залишав його тільки тоді, коли треба було передати товаришам новий наказ Горна.

Хоча все було організовано добре, Горн мав дуже невдоволений вигляд, коли десь о першій годині дня вийшов з свого кабінету. Ніби зумисне, на сходах він зіткнувся з криміналратом Шнабелем, маленьким кремезним чоловічком з квадратним черепом. Горн не міг його терпіти.

— Ну-ну, колего Горн, яка це вас муха вкусила? Га?

— «Колего»! — розсердився Горн. — А ви знаєте, що таке «колега»?

— Гм?..

— Що, не знаєте?

— Ні, — вищирив зуби Шнабель.

— Це людина, якої треба стерегтись.

— Ну, це ви жартуєте. Мабуть, натякаєте на Штромайєра? Добре все-таки, що я вас зустрів. Хотів спитати, для чого ви передали мені оту двадцятимаркову банкноту.

— Тому, що вона фальшива, — холодно відповів Горн, — це ж ваша парафія.

— Фальшива? — здивувався Шнабель. — А в супровідній записці про це нічого не говорилося! Мова йшла лише про відбитки пальців, якщо мене не зраджує пам’ять.

— Ви ж спеціаліст, — ущипливо відповів Горн, — і мусили самі побачити, що то фальшивка. Банкноту мені дав у понеділок Ірінгс. Він одержав її від невідомого, з яким домовився знову зустрітися в четвер. З того дня, як ви знаєте, комісар зник. Я сподівався, що ви в курсі справ.

— Так-так, — буркнув Шнабель, — фальшивка зроблена досконало…

— Не вище середнього рівня…

— Ну-ну… А що чути про Ірінгса? Ви не провадили ніякого розслідування?

Горн мало не задихнувся від гніву.

— Наскільки мені відомо, — різко сказав він, — Ірінгс до останнього дня працював у вашому відділі. Він зник, розслідуючи справу з фальшивими грішми. І це ваш святий обов’язок — трохи потурбуватися про нього, чорт забирай! Я вже досить сушив собі цим голову. Вам же повинно бути відомо, кого висліджував Ірінгс, з якого кінця треба розпочати розслідування!

— Та не хвилюйтеся так, колего! Я взагалі нічогісінько не знаю. Ірінгс, бачте, нічого мені не казав. Він завжди був мовчуном, а я давав йому повну волю і можливість діяти цілком самостійно… І зараз є дві справи, яким я не можу дати хід: ними займався комісар… Так що ж ви порадите мені відносно Ірінгса, що мені робити?

— Якщо ви цього не знаєте, то зверніться до відділу розшуків, кімната двісті одинадцять. Але мушу сказати відверто: для вашого відділу — це ганьба. Ви, начальник відділу, справді не знаєте, де може бути Ірінгс?

— Кімната сто одинадцять, — бездумно повторив Шнабель. — Кімната сто одинадцять — це десь тут… хоча ні, десь у тому крилі…

— Сто одинадцять — це відділ садових крадіжок, — сухо кинув Горн, — я сказав — двісті одинадцять!

— Так, так, авжеж, — зовсім змішавшись, белькотав Шнабель, — я зараз, зараз… до побачення, колего, це ж… — він збився, схопив Горна за рукав і сказав, видно, почуваючи себе в боргу перед ним: — Бога ради, будьте обережні. Говорять, ви розпочали велику справу. Про такі речі чутки розходяться швидко. На минулому тижні — чули, мабуть? — трапилася така історія з типографією СДПН… ой-ой-ой! Це Ірінгс заварив кашу. А мені тепер хоч пропадай! Такого дістав прочухана!.. Так що, колего, будьте дуже обачні, у наш час легко посковзнутися…

На розі Фрізенштрасе та Фідіцінштрасе є невеличкий ресторанчик, де можна випити чудового пива й непогано пообідати. Горн жив у західній частині міста, і щоб добратися додому, йому треба було зробити дві пересадки на метро. Їздити обідати в таку далечінь не дуже приємно, і Горн майже завжди обідав у цьому ресторанчику, за двадцять кроків від під’їзду президіуму.

Горн був людина невибаглива. Він полюбляв просту їжу, ніколи не вередував і завжди закінчував обід пляшкою пива за сорок пфенігів. Потім переглядав свіжі газети або розмовляв з хазяїном, гладким астматиком, що звичайно сидів за більярдним столом і любив поговорити з відвідувачами. Однак сьогодні Горн похмуро мовчав. У нього був поганющий настрій, і вина за це падала не лише на нежить. «Сто чортів! Кожен, навіть неспеціаліст, — з досадою думав він, — маючи такі докази, поклявся б, що гараж „Зюд-вест“ — це кубло злочинців і знищити його слід якнайшвидше. І тільки криміналдиректор з сорокарічним досвідом роботи в поліції не розуміє цього. Тут можливі два пояснення: або на шефа настільки впливає складна політична ситуація в Західному Берліні, що він уже не здатний розібратись у найпростіших питаннях криміналістики, або… ну, або тут замішані його особисті інтереси…»

Якщо Горн запідозрював якусь людину, він принципово не зважав на особи. Це був перевірений метод.

Цього разу в Горна викликало підозру те, що його начальник уперто не погоджується на проведення операції об’єднаними силами кримінальної поліції і шупо. У цій підозрі немає нічого нереального, сердито говорив собі Горн, подібні випадки траплялися в Берліні вже не раз. Наприклад, скандал з спекуляцією золотом, який зчинився рівно рік тому, у грудні 1950 року. Тоді криміналкомісар Альберт і його помічник «конфіскували» на золоторозмінному пункті на Луїтпольдштрасе дванадцять кілограмів золота. Одного засудили на два, другого на півтора року. Було встановлено, що вони діяли в згоді з групою спекулянтів, але тих, хто стояв за ними, викрити не вдалося. Громадськість майже ні про що не довідалась. В президіумі ходили вперті чутки, що між ними ще шукатимуть співучасників. А кілька тижнів тому заарештували оберкомісара Гомана. Згодом у слідчу в’язницю Моабіт було відправлено кількох працівників відділів у справах азартних ігор та шахрайства. А тепер ще історія з Штромайєром… Невтішна картина. І, очевидно, ще далеко не повна. Припускати, що вже всіх хабарників виловили, — абсурд. Кожного дня можна чекати повторення історій Альберта, Гомана чи Штромайєра. В той же час кількість карних злочинів невпинно зростає. Про це красномовно свідчать щомісячні статистичні дані. В Західному Берліні двадцять дві тисячі злочинців. Поліція не управляється з усім. У чому ж причина? Горн не знав. Він виконував свій обов’язок, і навіть більш того. Він працював десять-одинадцять годин на добу. Працював самовіддано, обачно, вміло, був розумним керівником і досвідченим спеціалістом, з головою поринав у кожну справу. Тому завжди бувало так, що у відділі ХІІ-а — відділі крадіжок із зломом — справи розслідувалися негайно й досить успішно. Інші відділи не могли похвалитися успіхами. У відділі вбивств, наприклад, тільки за цей рік назбиралось двадцять вісім незавершених справ…

Зрештою Горну захотілося відпочити від цих думок, і він взяв газету, що лежала перед ним на столі. Першу сторінку він, як завжди, ледве пробіг очима. Ну, що там? Переговори про перемир’я в Кореї, остання сесія ООН, висловлювання якихось коментаторів про неї — все нудні, нецікаві речі. На останній сторінці він проглянув повідомлення про погоду, поздоровлення, потім статтю про необхідність поліпшити освітлення приміських поїздів. Горн хотів уже відсунути газету, та нараз у вічі йому впав заголовок: «Новий скандал у західнонімецькій поліції». Кров відлила від обличчя Горна: він сприйняв ці слова як образу для себе особисто і тут же подумав: «Це вже, мабуть, про Штромайєра…»

Однак у статті говорилося не про нього. Горн вихопив очима рядки:

«Західноберлінська прокуратура розслідує зараз обставини розбійницького нападу, що стався тридцятого січня цього року перед будинком № 90 на Кнезебекштрасе в Шарлоттенбурзі. Того дня шістнадцять членів злочинної організації „Сила“ напали на комерсанта P., який не має підданства, і ретельно обшукали його. Наступного дня Р. дав показання поліції, але згодом відмовився від них і пояснив це тим, що він уже нічого не пам’ятає. Як було виявлено, злочинці шукали розписку, в якій одна з керівних осіб західноберлінської поліції підтверджувала одержання тридцяти двох тисяч західних марок. „Зацікавлені кола“ обіцяли велику винагороду, якщо напад вдасться і розписка буде повернута. Один з шістнадцяти грабіжників, людина без підданства, Адам Чарні, через два дні після нападу був тяжко поранений іноземцем Майєром Курцбардом, який чотири рази вистрілив у нього з пістолета. Чарні відмовився дати будь-які показання і через кілька тижнів, одержавши велику суму грошей від невідомої особи, безслідно зник».

Ця стаття ще більше стривожила Горна. Він ще раз глянув на першу сторінку і побачив, що читав газету, яка виходить у східному секторі. Однак це мало втішило його: не вірити газеті у нього не було підстав. Те, що він знав про цю справу, цілком відповідало надрукованому. Про одне тільки він не чув, що напад організували заради розписки, яка таїла в собі тяжке обвинувачення одній з «керівних осіб західноберлінської поліції».

До цього часу Горн вважав, що підкупи — це поодинокі прикрі випадки. Вони підривають авторитет поліції, але все ж таки це поодинокі випадки. Подібне, зрештою, траплялося всюди, хоч, може, і не так часто, як у Західному Берліні. Більшість з цих випадків Горн ставив на карб англійцям та американцям, що — з якихось не цікавих для нього мотивів — весь час намагалися впливати на добір кадрів для поліції. На думку Горна, саме через них на відповідальні посади в поліції потрапляють люди, морально нестійкі. З усіх цих скандальних історій складалась досить виразна картина. Те, що він прочитав про «керівну особу в поліції», не виходило у нього з голови. Керівна особа, в руках якої сходяться всі нитки… Просто смішно! Настрій у нього раптом змінився. Ні, все це газетна брехня! Хіба Вюрцбургер схожий на хабарника? Або доктор Йоганнес Штумм? Тільки чому ж тоді Вюрцбургер поводиться так загадково? Його поведінка просто незрозуміла. «Я перевірю його, — вирішив Горн, — але як? Треба подумати».

Горн ніколи не приймав важливих рішень зопалу, він завжди залишав це на завтра. «Однак у поліції, як і взагалі в діловому житті, треба ловити момент, аби не запізнитися, — думав він. — А тут ще й справа така заплутана, що сам чорт в ній ногу зломить. Ульман каже, що сьогодні вранці приходив якийсь свідок у справі гаража „Зюд-вест“, але ж він, дурень, не вислухав його, а відправив до Вюрцбургера. Той сказав мені, що йшлося про дрібну спекуляцію кольоровими металами, мовляв, не варто й говорити. Щось тут не так. Нема навіть протоколу допиту! І нащо він втручається? Коли начальство всюди пхає свого носа, завжди неприємно, а тут більш ніж неприємно, тут — це підозріло. Але мені, здається, знову ввижаються привиди, — раптом обірвав він свої думки. — Коли сердишся, важко бути об’єктивним».

Він без смаку допив пиво, розплатився, підвівся й вийшов. «Похолоднішало, — подумав він, опинившись на вулиці. — Похолоднішало, а тут ще цей клятий нежить…»

Десь о третій годині дня — було дуже хмарно і вже почало смеркати — перед віллою на Іспанській алеї зупинився невеликий чорний форд на високих колесах, його створили років двадцять п’ять тому, ще в ті добрі часи, коли Генрі Форд, сповнений свідомості своєї монополії на світовому автомобільному ринку, заявив: «Покупець може любити який завгодно колір, але машина мусить бути чорною!»

З форда вийшов Руді Якобс, грюкнув дверцятами і хвилин за три вже сидів перед Александером. Вони нашвидкуруч познайомилися, перекинулися кількома фразами, і розмова між ними урвалася. Втупившись у вікно, Якобс якийсь час добирав слова, щоб перейти до справи. Однак, зрештою, вирішив обійтися без вступу, який доктор Шерц, безперечно, придумав би.

— Слухайте, — сказав він напрямки, — ми маємо одержати від вас ще п’ятсот доларів. Це не іграшки!

Александера роздратувало, що Якобс так повернув справу, адже названа сума не становила й одного процента від загальної; це був доказ того, про що з натяків Шерца він уже здогадувався: бос — скнара.

— Про них вам дасть пояснення Кросбі, — відповів він. — До речі, я теж маю одержати від вас гроші!

— Те, що вам належить, я приніс, — буркнув Якобс. — Ось вони! — Він кинув на стіл конверт. — Беріть їх, вони ваші. Я завжди додержую свого слова. Але де ті п’ятсот?

— Можливо, пішли на дорожні витрати, — нетерпляче сказав Александер. Він і справді не знав, хто поцупив ті гроші: представник замовників, Кросбі чи гамбурзький агент, і тому не міг дати кращого пояснення. Проте Якобсу, хоч він був не вельми вразливий, таке пояснення здалося надто коротким, так, наче йому, як собаці, кинули голу кістку, аби відв’язатися.

— Слухайте, — сердито сказав він, — поясніть точніше або ще краще, напишіть доповідну!

Зробити цього Александер не міг, і почалася довга неприємна суперечка. Скінчилось на тому, що він написав розписку на п’ятсот доларів або дві тисячі чотириста західних марок.

— Поки не з’ясується, — задоволено сказав Якобс. Він акуратно згорнув папірець, заховав його в нагрудну кишеню і, зразу подобрішавши, додав майже по-батьківському: — Я вірю, що ви вмієте тримати своє слово так само, як і я. Може, завтра вже трапиться нагода, коли ви… коли в нагороду вам… словом, я хочу сказати, може статися, що я порву цю розписку, розумієте?

Александер добре усе розумів. Організація переживає зараз тяжкі часи, і бос хоче усіх прибрати до своїх рук, щоб у разі необхідності використати так, як йому буде потрібно.

Водночас слова Якобса означали, що він більше не має до Александера ніяких претензій. Він попрощався з Александером. Ідучи сходами вниз, Якобс глибоко замислився: «Що воно буде? Вискочимо чи ні? Нагряне поліція, а чи все обійдеться й цього разу?» Він був трохи забобонний і, спускаючись, говорив про себе: «Так, ні, так, ні». Коли ж на останню сходинку припало «так», він, хоч і розумів ненадійність цього методу, зразу повеселішав і так швидко кинувся до дверей, що мало не збив з ніг літню жінку, яка йшла до лікаря.

Приблизно через годину після візиту Якобса Александер уже стояв перед високими шафами у бібліотеці вілли: його цікавили історичні романи. Доктор Шерц щось писав, час від часу поглядаючи на нього. Та він не любив довго мовчати і незабаром почав розповідати Александеру веселі пригоди з свого життя, глузував з Якобса, змальовував кумедні портрети тих членів організації, з якими Александер ще не був знайомий, і в гумористичній формі описував події дня.

— Гляньте-но у вікно, ліворуч, — говорив він. — Ще не зовсім смеркло, може, вам вдасться побачити по той бік муру самотнє дерево. Що, бачите? — Александер підтвердив. — Так от на тому дереві цілісінький день сидить якийсь бідолаха з поліції — певно, з платнею в двісті п’ятдесят марок — і ні на мить не зводить очей з парку. Що ви на це скажете? Хоч видно тільки його маківку, та в мене є чудова мисливська рушниця з оптичним прицілом. Уявляєте, як би я його звідти шугнув! Це звільнило б нас від необхідності слухати о сьомій годині нашого заїку-шефа: хвилин за десять тут з’явилася б поліція. Мені іноді хочеться скоротити чекання. Та, признатися, шкода хлопця. По-перше, йому ж нічого не видно, адже ми користуємося підземним ходом, який з’єднує віллу й контору. Над ним довелося колись добре попрацювати, хоча ще з війни тут було бомбосховище, яке ми й використали. З нього вийнято кубометрів тисячу землі. А куди з нею подінешся? Це було не так-то просто… Ну, а потім я ще подумав про цього бідолашного хлопця: може, в нього є дружина й діти…

— О, то ви й на це зважаєте?

— Завжди, якщо є змога. Ви, любий друже, здається, маєте мене за якесь чудовисько. У мене склалося таке враження. Ну, та з часом ми краще взнаємо й оцінимо один одного.

Він знову взявся до роботи, а Александер заглибився в книгу, якою він захопився з перших рядків. Це були «Пригоди Давіда Бальфура» Роберта-Льюїса Стівенсона. Він сів у кутку, увімкнув настільну лампу і влаштувався, мов у себе вдома. Та дійшовши до третьої сторінки, помітив, що зовсім не пам’ятає змісту двох попередніх. Таке читання — марна витрата часу. Давалося взнаки хвилювання останніх днів: у голові все перемішалося, у вухах шуміло…

Едуард Горн, як уже згадувалося, служив у кримінальній поліції двадцять п’ять років. За цей час він твердо засвоїв, що в його професії більш ніж деінде необхідна взаємна виручка. Кожен мусить бути готовий стати на захист іншого і при потребі рискнути навіть своїм життям. Однак така беззастережна готовність прийти на виручку товаришеві, готовність навіть до самопожертви була поширена лише серед невисоких чинів кримінальної поліції. Чим вище піднімалися вони по службі, тим більше зростали їхній егоїзм і продажність; товариських відносин тут уже не існувало.

Звичайно, були й винятки. Одним з них був Горн. Тепер коли вже було ясно, що Ірінгс потрапив у біду з його вини, він не міг заспокоїтися.

«Ну що ж, піду сам… — заявив тоді Ірінгс. — Правила також суворо забороняють брати на той бік зброю. Ось, будь ласка!»

«І я відпустив його, — дорікав собі Горн, — я побоявся дозволити йому те, що дозволяв собі. Взявшись за цю потсдамську справу, я ігнорую всі інструкції, бо не знаходжу в них сенсу і не можу узгодити їх зі своїми обов’язками. А коли це саме хотів зробити Ірінгс, я вставив йому палицю в колеса, бо не хотів брати на себе відповідальності!»

Після довгих і важких роздумів Горну почало здаватися, що це Ірінгс, якого вже, певно, не було в живих, лишив йому заповіт: розібратися у справі гаража «Зюд-вест», навіть якщо доведеться йти проти Вюрцбургера. Горн передчував, що одночасно він розгадає й таємницю зникнення комісара.

Він звернувся по допомогу до одного капітана охоронної поліції — свого давнього знайомого. Капітан Мюллер охоче погодився допомогти, і вони разом узялися складати план дій. Вони вирішили, що Мюллер нікому не говоритиме про цю справу, щоб потім це мало такий вигляд, ніби він прибув з загоном на місце подій за викликом Горна. Насправді ж вони вдвох розробили план операції до найменших подробиць.

— Нам слід взяти до уваги, — сказав Горну капітан Мюллер, — що в цьому кублі можуть бути підземні сховища й ходи, про які ми абсолютно нічого не знаємо. В таких випадках єдиний вихід, — він перевів дух — це раптовий наскок. Моїх двадцять машин плюс ваші люди. Половина наших сил з ходу оволодіє подвір’ям гаража, інша — прорветься до парку. Залізні ворота, кажете? Якщо вони й замкнені, то це затримає нас не надовго. У мене є дванадцятитонний тягач, який за півхвилини впорається з ними. Як на вашу думку, пане криміналрат?

— Ваш план, здається, розрахований на те, що ми реалізуємо його сьогодні вночі. Та з цього, мабуть, нічого не вийде. А вдень це пов’язано з надто великим риском.

— Одну хвилиночку, давайте по порядку… у мене є десь ваша карта, — Мюллер поліз у портфель, — судячи з неї, гараж займає чималу територію…

— Два з половиною гектари, — уточнив Горн.

— Ага… ось, будь ласка, — капітан поклав на стіл папку. Горн розгорнув її й почав читати, чим далі, тим з більшим здивуванням:

— «Проба, доставлена 28/11 1951 p., знаходиться у пляшці з номером 8, виштампуваним на неспаяному бляшаному обідку. Пляшка запечатана непошкодженою сургучною печаткою з написом: „Четверта поліцейська інспекція“. Результати аналізу: колір — синюватий; смак — водянистий; питома вага…»

— Що це за пляшка? — спитав Горн.

— Що, що? — не розуміючи, перепитав Мюллер.

— «На підставі додаткової інструкції до закону від 15/V 1931 p., § І (пункт І), — прочитав йому Горн, — молоко визначається як продукт, одержаний від однієї або кількох корів шляхом регулярного й повного видоювання вим’я, старанно перемішаний, незбираний і без домішок. Додача води в молоко знижує його поживність, погіршує якість. Це кваліфікується як підробка. Тому доставлений нам на аналіз продукт на підставі закону про якість молока повинен вважатись непридатним для вжитку». Певно, ви помилилися, — нарешті сказав він.

— А, чорт, звичайно, — вилаявся Мюллер і почервонів, — і який йолоп засунув мені цю гидоту! Пробачте, пане криміналрат… — він знову почав нишпорити в портфелі.

— Облиште, у мене є друга карта, якось обійдемося…

— Отже, у вас є сумнів щодо проведення операції вдень у зв’язку з можливим збройним опором. Але все скінчиться за кілька секунд. Ми з’явимося біля входу, швидко проскочимо машинами через двір, і наші люди миттю проникнуть на перший поверх.

— Це те, — перебив його Горн, — що зветься ідеальним випадком. Як досвідчений тактик, ви повинні знати, що на практиці обов’язково все буває не так і щонайменше половина запланованого не виходить. Уявіть собі, наприклад, так звану контору…

— Так… — капітан притис пальцем з пожовклим від тютюну нігтем відповідне місце на карті.

— …це не що інше, як бетонний бункер з небагатьма вікнами, що мають, як ми встановили, залізні жалюзі, — нібито протипожежного призначення. Там тільки одні двері, надзвичайно міцні, сталеві, на яких абсолютно ні за що вчепитись. Як бачите, я цікавився подробицями. Навкруги цього бункера широкий відкритий простір — забетоноване подвір’я — ідеальне поле обстрілу.

— Однак якось же треба туди проникнути, — уже з меншою певністю сказав Мюллер.

— Я не прихильник великої стрілянини. Треба пам’ятати, чим ми рискуємо. На подвір’я виходить вісімдесят невеликих одиночних гаражів і один спільний. Якщо навіть менша частина з них зайнята, то все ж під загрозою буде принаймні на чверть мільйона чужої власності. Двері гаражів дерев’яні, отже, постріли можуть заподіяти неабиякої шкоди. Це одне. По-друге, хотілося б обійтися по змозі без людських жертв.

— Само собою, — погодився капітан. — Якщо я правильно зрозумів вас, ви збираєтеся оточити всю територію гаража. Але коли ми поліземо на мур і дахи гаражів, то можете бути певні: добре, якщо половина з нас лишиться неушкодженими. Звичайно, при умові, що справді буде вчинено організований збройний опір.

— Та ні, я такого не мав на увазі, — заперечив Горн. — Я думав, що можна було б використати димову завісу. А потім сльозоточивий газ…

Нарада «вузького кола» тривала вже з півгодини. Вперше в житті Руді Якобс виявляв деякий неспокій. Це проявилося перш за все у тому, що він переніс нараду на раніше, чого ще ніколи не бувало. До того ж, Шерц помітив, що бос сьогодні звертає увагу на такі речі, які його звичайно анітрохи не цікавили. Так, він усе ще не довіряв Шерцу, незважаючи на вчорашнє примирення; Джонні Літт теж страждав від підозріливих поглядів боса. Зараз вони, як могли, старалися приспати його недовіру. Тільки Александер не промовив ще жодного слова. Він почував себе тут ніби стороннім спостерігачем і хвилювався не більше, ніж кіноглядач, який в особливо драматичні моменти заспокоює себе тим, що з героєм кінець кінцем нічого не станеться, або — якщо кінець був поганий — що все це лише фільм. Впевненості Александерові додавала свідомість того, що він перебуває тут як успішно законспірований агент поліції, який повинен тільки уважно спостерігати — і більш нічого.

Вразливий, як ніколи, Якобс сердився на нього за таке вперте мовчання, кидав уривчасті злі репліки і раз за разом спльовував на килим, що Александер вважав вершиною невихованості.

Для поганого настрою боса треба було знайти якусь віддушину, і доктор Шерц старався щось придумати. Та цього разу Якобс зробив це сам. Він подзвонив — і тієї ж миті з’явився один з його людей.

— Еріху, — наказав бос, — візьми ще кого-небудь і приведи до нас ту… панночку, що сидить у підвалі. Хутко!

Той зник.

— Що ти хочеш зробити з нею? — байдуже запитав доктор Шерц.

— Допитати, — буркнув Якобс, — сподіваюся, вона порозумнішала і викладе все.

— Що викладе?

— Дурне запитання. Розповість, хто її підіслав.

— Б’юсь об заклад, що вона стала м’якою, як віск, — задоволено оскалився Боббі Копш. — Ми поводилися з нею дуже делікатно, але підвал не санаторій!

«Якщо у своєму житті я відчував до когось огиду, так це до оцього бовдура», — подумав Александер. Він догадувався, про кого йде мова, і догадка його незабаром підтвердилась. Двері відчинилися, і ввели Рут. Вона була бліда, втомлена безсонною ніччю, не зачесана, але від того не менш приваблива. Рут, здавалось, не бачила його. Хто ж вона і що має тут відбутися? Та скляна стіна, крізь яку він до цього часу дивився на все, дивився зовсім байдуже, раптом зникла; з гострою цікавістю він спостерігав зараз цю своєрідну сцену.

Руді Якобс випростався в кріслі. Він підозрював, що проти нього існує змова, і був досить близький до істини. Та підозри свої він помилково спрямував проти Рут.

— Ми хотіли б знати, — почав він, — що примусило вас підслухувати тут у понеділок під час нашої наради. Ну? — його голос звучав спокійно, по-діловому.

Рут стисла губи й вперто мовчала.

Бос почекав хвилин зо дві і почав знову:

— Можете не сумніватися, у нас є засоби примусити вас заговорити… Але у нас обмаль часу і буде краще, якщо ви заговорите самі, — він глянув на годинник. — Я чекаю ще одну хвилину, потім ми будемо змушені… — він урвав на півслові і глянув на Боббі. Той бридко посміхнувся, вищиривши зуби.

— Еріху, ти забув свої рукавиці, — сказав він півголосом, не зводячи очей з Рут.

— Що це означає? — занепокоївся Александер, хоча доктор Шерц знаками просив його мовчати.

— Це означає, — відповів бос, — що ми зробимо з неї котлету, якщо вона не схоче відкрити рота.

— Що ж, — іронічно посміхнувся Шерц, — коли вам до душі такі жарти… Я, у всякому разі, хотів би підкреслити, що вмиваю руки.

В душі в Александера все закипіло. Він ладен був затопити йому в пику за ці слова.

— У нас нема часу, — нагадав Якобс, якому все це мало подобалося. Вигляд блідої дівчини вже заспокоїв його. Єдиною пристрастю Якобса були гроші; його найлютіші вороги, навіть сам прокурор, не могли б закинути йому злостивість чи жорстокість. Але на цей раз він дав небожеві вмовити себе.

— Так точно, шановна панночко, — підтвердив Боббі, — у нас нема часу. Якщо ви будете ласкаві… — він замовк, бо саме увійшов Еріх, нарочито повільно натягаючи шкіряні рукавиці. Боббі встав і підступив до Рут.

— Стійте! — скрикнув Александер. — Я прошу поставити на голосування ті засоби, які тут мають застосувати. Я голосую проти!

— Хто ще? — діловито запитав бос.

— Я утримуюсь, я вже сказав, — обізвався Шерц.

— Я також, — луною відгукнувся Джонні Літт, який спостерігав цю сцену з тривогою на обличчі і до цього часу не промовив і слова.

— Отже, двоє — за, один — проти, — сказав Якобс. — Давай, Боббі! Швидше!

Александера ніби паралізувало. Серце його несамовито колотилось, стискувалось горло…

— Я ніколи не міг дивитися на таке, — відвертаючись, простогнав Джонні Літт.

«Тримай себе в руках, старий», — хотів шепнути йому Шерц, та не встиг, бо в цю мить по підлозі загуркотів перекинутий стілець.

Александер зірвався на рівні ноги і кинувся на Боббі Копша. Він ударив його з такою силою, що той поточився і впав на Еріха. Якусь мить здавалося, що вони все-таки втримаються на ногах. Та Александеру було цього замало: він ще раз стусонув їх обох — вони обидва захиталися, втратили рівновагу і гепнули на килим, збивши цілу хмару сірої пилюки.

Скориставшись з загальної розгубленості, Рут вибігла з кімнати, однак далеко втекти не змогла. Якобс послав навздогін їй Еріха, що встиг уже звестися на ноги, і по телефону наказав вартовим перейняти її. Потім він повернувся до Александера, який, важко дихаючи і все ще стискуючи кулаки, стояв біля каміна.

Всі присутні не зводили з боса очей і напружено чекали, що він скаже. Але Якобс розчарував їх. Він мовчав. Здавалося, він онімів, приголомшений загадковою поведінкою Александера. Насправді ж у нього з’явилася думка, чи не замішаний Шенцлін у змові разом з дівчиною. Йому пригадалося, що обоє вони потрапили сюди за рекомендацією доктора Шерца. Це надало його підозрам іншого напрямку. Він забув, що Шерцом взагалі завербована більшість членів організації. Йому розпирало голову від усіх цих думок та підозрінь. Однак він прекрасно бачив усе, що діялося навколо нього. Зараз треба було рятувати свій авторитет.

— Йолоп! — загорлав він на Александера. — Ану на місце! Ну: раз-два-три! А то стрілятиму! — і він сунув руку в кишеню.

Цей жест підбадьорив Боббі, що тільки-тільки отямився. Він намацав у кишені свій пістолет з сльозоточивим газом, вихопив його і наставив на Александера. Той, однак, тримався насторожі: він схопив Боббі за руку і вивернув її. Пістолет вистрелив, тоненька цівка рідини, розбризкуючись, високою дугою перетнула кімнату і влучила в Джонні Літта. Той здушено закричав і почав судорожно кашляти й чхати. Зчинилася страшенна паніка. Шерц, боячись, щоб Якобс не вистрелив і не стривожив поліцейський пост за муром, підскочив до нього і вчепився йому в рукав. А той, втрачаючи над собою владу, схопив попільницю і жбурнув її в голову Александеру, а доктору Шерцу просичав, що дуже просить не заважати йому і не втручатися.

Повітря в кімнаті було отруєне сльозоточивим газом, ніби в армійській камері для випробування протигазів. Всім дошкуляв їдучий газ, у всіх градом котилися сльози, всі лютували. Зчинився страшенний гармидер.

Нараз відчинилися двері. На порозі стояв Лью Кросбі, високий, худий, в теплому плащі, з посмішкою на гладенько виголеному обличчі. Від сліз і пекучого болю в очах Якобс не відразу впізнав його і просто оскаженів, що хтось без попередження насмілився увірватися на нараду «вузького кола», оскаженів тим більше, що розумів, яку кумедну картину вони зараз собою являли. Тільки доктор Шерц не втрачав спокою. Він повідчиняв усі вікна, і кімнату сповнило прохолодне вологе нічне повітря.

Та тільки-но Кросбі передав у руки Якобса половинки доларів, з Якобсом сталося щось незвичайне. Де й подівся його гнів. Він витяг з нагрудної кишені кілька банкнот з привезених Александером, склав дві половинки докупи, і на його обличчі, щойно спотвореному люттю, з’явився вираз чистої й щирої радості. Він був тепер схожий на дитину, у якої на різдво сповнилися всі бажання. І не диво, якщо згадати, що ця тепер повноцінна пачка доларів становила двісті дев’яносто тисяч західних марок — тобто втричі перевищувала місячний прибуток усієї організації. Та й на всіх інших ця подія справила велике враження. Бромацетон уже майже вивітрився, і до всіх повернувся спокійний діловий настрій. Бос смачно позіхнув, показавши свої довгі жовті зуби, і наказав знову відвести Рут у підвал. Александерові Якобс не сказав нічого, але було видно, що він ще не заспокоївся.

Кросбі стояв, засунувши руки в кишені. Сцена, на яку він тут наскочив, мала для нього просте пояснення: передсмертна паніка. Мабуть, наближалося те, чого він уже давно боявся: поліція загрожувала існуванню організації Якобса. It’s a pity![46] Нечасто трапляються організації, що працювали б так чисто, так бездоганно…

Доктор Шерц коротко ввів його в курс справ. Поки вони розмовляли, Якобс мовчки сидів на своєму місці; настрій його знову погіршав: «вузьке коло» випадково збільшилося на двох осіб, і авторитет його, здається, луснув. Він відчував, що влада повільно вислизає в нього з рук, і його взяв страх, що Лью Кросбі знову заведе мову про переселення організації. Однак його побоювання були даремні. Кросбі висловив свою впевненість у тому, що справи їхні покращають.

— Але що нам робити, щоб розвіяти підозри поліції? — сказав Шерц.

— Nothing,[47] — відповів Кросбі. — Я подивлюсь, чим тут можна зарадити.

Шерц насторожився: таємниця Кросбі починає розгадуватись. Величина ікс набувала ясніших форм.

— Що ви хочете робити? — поцікавився він.

— Look you,[48] — пропустив Кросбі повз вуха небажане питання, — що я вам казав весь час, га? Не слід працювати тут, in the western sectors.[49] Що ми маємо з цього? Сварку з police, yes! Soviet Zone that’s okay,[50] зрозуміло?

— Я давно це кажу, — кивнув Шерц.

— Ще з тридцять третього року, — нахабно обізвався Боббі, сподіваючись догодити цим дядькові. Та Якобс не підтримав небожа, а Кросбі присадив його нищівним поглядом.

— Snot-nose,[51] — кинув він.

— А як же бути з нашими західними банкнотами?.. — несміливо втрутився Джонні Літт.

— Оті ще мені кляті банкноти! — вилаявся Кросбі. — Я вже говорив тобі: це нікуди не годиться. Print bank-notes and documents of the Soviet Zone as much as you want,[52] але ні в якому разі не західнонімецькі. Ти дурень, Джонні…

— Гаразд, — перебив його доктор Шерц, який уже все зрозумів і хотів довести справу до кінця. — Ми дали б зобов’язання працювати віднині тільки в радянській зоні. Мені здається, що на таких умовах ви могли б нам допомогти.

Американець знизав плечима і невдоволено скривив гладенько виголене, аж синювате обличчя:

— Sure,[53] я охоче допоможу, але як?

— Мені здається, є один спосіб, — доктор Шерц мимоволі притишив голос. — Зовсім близько звідси міститься Сі-ай-сі…

— Сі-ай-сі? Не знаю, що це таке, — буркнув Кросбі.

— Counter Intelligence Corps — американська контррозвідка, — терпляче роз’яснив Шерц, хоч був цілком впевнений, що Кросбі знає все якнайкраще. — Чули про таке?

— Maybe.[54]

— А в поліції Штумма є політичний відділ. Досить одного телефонного дзвінка з Сі-ай-сі, і нам дадуть спокій. Так я думаю.

— Ти так думаєш, док? — Кросбі підвівся й застебнув плащ. — Все це не так просто. Проте подивимось, що тут можна зробити.

— Ми так часто працювали на американців, — писклявим жалібним голосом сказав Літт, — тепер і ви повинні б нам допомогти.

— За те ви одержували долари, — обернувся Кросбі від дверей. — Besides,[55] Джонні, ти не працював на нас, ти робив bank-notes.[56] So long![57]

Двері за ним зачинилися.

Та тієї ж миті вони знову відчинилися, і в них просунулася голова Кросбі.

— How much? На скільки ви розщедритеся?

Якобс трохи розгубився.

— Дві тисячі, — буркнув він.

— Доларів?

— Західних марок.

— Уои are a niggard![58]

— Ну, три, — знітився бос.

— Скажи: десять, Руді, — підказав йому доктор Шерц, — не треба шкодувати для доброї справи.

Якобс пересилив себе.

— П’ять тисяч, Кросбі, — видавив він і витер з лоба піт.

— О’кей, цього досить, — сказав американець, і голова його зникла за дверима.

— На цю допомогу мало надії, — промимрив бос, — куди там йому щось зробити! — його злило, що він забув нагадати Кросбі про ті п’ятсот доларів, яких йому не додали.

— Він може, Руді, покладися на нього, він може. А рука руку миє.

Але взагалі напівобіцянки Кросбі всерйоз не сприйняли, і настрій у всіх був пригнічений. Обговорення ситуації, для якої вони зібралися, не вийшло. Бос розпорядився тільки, щоб Боббі склеїв долари у майстерні Літта. На його ж вимогу Александер залишився ночувати в бібліотеці, де йому приготували щось на зразок ліжка. З півгодини він ще посидів з Шерцом за пляшкою вина, а потім, коли його партнер пішов у сусідню кімнату, ліг на імпровізоване ліжко. Він не роздягався і лежав з розплющеними очима, намагаючись не заснути.

У цій великій кімнаті Александер почував себе зовсім самотнім. У вікна барабанив осінній дощ. Іноді між хмарами виглядав блідий місяць, світло якого несміливо проникало в кімнату і малювало на килимі ледь помітні обриси віконних рам. Двері в коридор не замикалися; на сходах часом чулося якесь рипіння, йдучи спати, Шерц вклав у руку Александера маленький пістолет; очевидно, він теж вважав становище серйозним. Александер повернувся на лівий бік, бо на праве вухо він чув краще, затис у руці пістолет і вирішив усю ніч не стуляти очей. Однак міцне солодке вино та монотонний шум дощу скоро приспали його. Глухий стук, з яким пістолет упав на килим, не порушив його рівномірного дихання.

Едуард Горн та Георг Зіррінгауз приятелювали ще з тих часів, коли двадцятирічний Горн приїхав до Геттінгена, щоб вступити на юридичний факультет. Було це десь тисяча дев’ятсот двадцять другого року. Зіррінгауз тоді втілював собою тип вічного студента; у нього не вистачало ні честолюбства, ні енергії, щоб добути якийсь диплом, він хапався за все і заробляв на прожиток роботою в журналах; жив він, правда, досить злиденно з двома такими ж гультяями в майже голій мансарді. Ця атмосфера богеми приваблювала Горна, сина чиновника. В Зіррінгаузі його захоплювало все: починаючи з манери курити сигарети та тримати тростинку і кінчаючи умінням випроваджувати небажаних гостей. Якщо Едуард навчився у всякій обстановці триматися вільно, ніби вдома, то це тільки завдяки Георгу. Їхня дружба витримала навіть тоді, коли у Берліні вони обоє закохалися в одну дівчину; зрештою вона обрала новоспеченого доктора права Горна, хоча Зіррінгауз на той час був кращою партією. Та все це давня давнина.

Основа цієї дружби, яка не старіла з роками, лежала в характері Горна. Хоч він був дотепний і мав гострий розум, однак у товаристві з нього був поганий співрозмовник, незалежно від того, чи було там чотири, чи сорок осіб. Він не вмів вести легких, невимушених розмов. Якщо він був у веселому настрої, то здавався насмішкуватим; якщо ж хотів бути щирим, то, завдяки своїй проникливості, часом бував образливо відвертим. Щоб мати успіх у товаристві, треба бути або просто дотепним, або добрим оповідачем, або ж уміти терпляче слухати. Горн не мав жодного з цих хистів, хоча інколи, переборюючи себе, брав участь у жвавих порожніх розмовах за чашкою кофе. Так бувало за життя його дружини, і він робив це, власне, тільки на догоду їй. Але кожного разу він мало не вмирав з нудьги і приходив у німий відчай від пошлості своїх ближніх — людей одного з ним класу.

Його стихією була розмова сам на сам, дискусія, обмін думками, спільне шукання причин, зв’язків, істини. Такі розмови потрібні були Горну як хліб насущний, і гідним партнером для нього був Георг, людина високого інтелекту, що знала чужі краї і людей, єдиний, на думку Горна, з ким можна було перекинутися розумним словом. Тільки в ті часи, коли при владі стояли націсти, їхня дружба трохи похитнулася. Це сталося тому, що в Горна не лежало серце до нової соціальної теорії; але те вже було давно забуте. Невдовзі після капітуляції Горн і Зіррінгауз познайомилися з адвокатом Рудольфом Крамером, волею випадку занесеним тоді в Берлін.

Горн був людиною з прогресивними, хоча до деякої міри утопічними поглядами, мав нахил до теоретизування, по природі своїй був оптимістом, досконало володів логікою, але в сучасній політиці він тямив мало. Зіррінгауз, навпаки, був світською людиною, практичною, бувалою і вмів так повернути розмову, що на словах усе виходило красиво, натхненно, а по суті нічого не значило. Але пальма першості, безперечно, належала Крамерові — найкращому діалектику серед них трьох. Він завжди приголомшував їх своїми парадоксами і все перевертав з ніг на голову. Прихильник Дідро, Гельвеція та Шопенгауера, Крамер вишукував у їхніх творах висловлювання, що відповідали його поглядам, і завжди тримав їх напоготові у своїй адвокатській пам’яті. За політичними переконаннями Крамер був анархістом, якщо під анархізмом розуміти жагучу ненависть до будь-яких державних устроїв. А оскільки Горн був представником одного з таких устроїв, то легко уявити, як проходили у них бесіди: вони фехтували не тупими шпагами.

Сьогоднішній вечір, однак, був несхожим на всі попередні. Крамер не прийшов, і Горну ніяк не вдавалося розвіяти досаду, яку він приніс з собою з президіуму.

Сидячи у вигідному кріслі, він довгий час похмуро мовчав, поки, зрештою, думки його не прорвалися назовні:

— Хай йому чорт, — вилаявся він, — коли б не той дурень, їх можна було б узяти ще сьогодні… — Він замовк, зрозумівши, що така манера висловлюватись і взагалі ця тема зараз недоречні.

— І чому ж їх не взяли? — ввічливо поцікавився Зіррінгауз, не знаючи навіть, про що йде мова.

— По-перше, тому, що дехто проти цього…

— Начальство?

— Атож. Та є й інша причина, — він трохи помовчав, а потім додав, як завжди, трошки іронізуючи сам із себе: — По-друге, у мене жахливий нежить. Це справжнє лихо, що проти нього нема ефективного засобу. Сьогодні, здається, він досяг найвищої точки і, мушу зізнатися, таки здорово дошкуляє мені.

— Чудово, Едуарде, це просто блискуче, цим ти безпосередньо підтверджуєш теорію Гольбаха.

— А хто він такий? Лікар? То краще б він винайшов якесь щеплення проти нежитю, ніж розводити відносно нього теорії.

— Ніякий не лікар, а барон, причому — філософ; помер сто шістдесят років тому. Він говорив, між іншим, що погане травлення правителя держави часом має вирішальне значення в питанні про війну: починати її чи ні. Ось як він дослівно сказав: «Розлад шлунка монарха або примхи красуні…»

— Ну, я не можу поскаржитись на свій шлунок — принаймні зараз, — але я розумію, про що тут іде мова: дрібні причини мають великі наслідки.

— Авжеж. Потім цю думку підхопили і прийшли до досить химерного висновку: якби ніс у Клеопатри був трохи довший або трохи коротший, то світова історія могла б піти іншим шляхом. Парадокс, але потрапляє в саму точку.

— Це нісенітниця, хоч і звучить красиво, любий друже, — заперечив Горн, обережно прикладаючи хусточку до носа, до якого вже боляче було доторкнутися. — Ти, здається, говорив, що маєш для мене невеликий сюрприз. Якого роду?

— Оптичного.

Зіррінгауз простяг руку і вимкнув велику настільну лампу. Друзів огорнула глибока темрява. Горн не бачив, що робить Зіррінгауз, але здогадався, що той відійшов і з чимсь возиться.

Нараз посеред кімнати спалахнула велика скляна куля. Горн не міг пригадати, чи була вона там раніше, чи ні. З лампи-кулі лилось таємниче яскраво-блакитне світло, що сповивало все в кімнаті якимсь містичним серпанком. Та враз колір змінився. По всій кімнаті розійшлася неприємна їдуча зелень. Горн швидко глянув на друга й злякався: його обличчя… То було не обличчя, а морда якогось страховиська з вищиреними у посмішці зубами.

Зелене світло раптово перейшло в жовте, різке й зловісне. Наче прозора слизька плівка, кольору сірки, затягла стіни й меблі. Та ось світло пригасло — в кулі змішалися, завихрилися всі кольори разом, а потім з них виділився тремтливий, тривожний червоний колір — колір крові.

По кімнаті ніби попливли червоні мінливі хвилі. Горну здалося тепер, що голова Георга вся залита кров’ю, і в нього мороз пробіг поза спиною.

Раптом пролунав удар гонга і світло погасло. Горн з полегкістю підвів погляд — і відсахнувся: в дверях стояла постать, закутана у біле покривало. Горн закам’янів. Минуло кілька секунд, поки він догадався, що цей привид — кадр з проекційного ліхтаря.

І знову м’яке світло настільної лампи повернуло в кімнату затишок.

— Здається, ти вирішив вилікувати мій нежить шокотерапією, — сказав Горн ущипливіше, ніж звичайно, бо він і досі ще відчував страх.

— Шокотерапією, — байдуже повторив Зіррінгауз, глибоко затягуючись сигарою. — Хочеш джину? Я показав тобі своє нове захоплення. Ця лампа мій вірний помічник: вона допомагає моїй фантазії розправляти крила. Зараз я працюю саме над розділом, дія якого відбувається в пустелі. Коли я помічаю, що мій стиль стає сухим, як кактуси на краю Сахари, то змінюю атмосферу: настроюю радіо на Алжір і вмикаю жовте світло.

— Чудово, — сердито кинув Горн, — не забудь поставити дзеркало, щоб ти міг бачити й верблюда!

Вечір, як завжди, пройшов досить весело. Але на душі у Горна було тривожно. Він не знав, чи в цьому винен грип, чи думки про Ірінгса, чи Георгова шокотерапія. На прощання, всупереч своїй звичці, він випив ще кілька чарок міцної гіркої настойки.