Гробниця

РОЗДІЛ 44 30 жовтня 2007 року, вівторок

Коли Мередіт прокинулась наступного ранку, голова її гула, бо спала вона погано. Випите вино, шепіт вітру та химерні сновидіння — усе це разом не дало їй добре виспатись.

Їй не хотілося згадувати про ніч. Про привиди та смутні видіння. Про те, що вони можуть означати. Їй треба зосередитись. Вона приїхала сюди виконувати роботу, і саме цим їй слід наразі перейматися.

Мередіт стояла під душем, аж поки не побігла холодна вода, потім прийняла дві таблетки тайленолу й запила їх пляшкою води. Витерши волосся рушником, вона вдягла зручні блакитні джинси, червоний светр і пішла вниз поснідати. Ум’явши гігантську таріль яєчні, бекону та смаженої картоплі й запивши все це двома чашками міцної й солодкої кави по-французьки, вона знову відчула себе людиною.

Мередіт перевірила свою сумочку. Усе на місці — телефон, фотоапарат, записник, ручка, сонячні окуляри та місцева мала. Трохи нервуючи, вона спустилась до зали, де мала зустріти Хола. Біля реєстратури стояла черга. Іспанське подружжя скаржилось на замалу кількість рушників у своєму номері, французький бізнесмен намагався з’ясувати, за що з нього зідрали додаткову платню, а біля кімнати консьєржки стояла гороподібна купа багажу, що її мали завантажити в автобус з англійськими туристами, котрі прямували транзитом до Андорри. Реєстраторка працювала не покладаючи рук і вже починала нервувати. А Хола ніде не було видно. Мередіт унутрішньо була вже готова до того, що Хол може й не прийти. Протверезівши вранці й утративши сміливість, яку давав йому алкоголь, він, можливо, уже пошкодував, що піддався імпульсу й запросив незнайомку на прогулянку. Водночас їй усе ж таки кортіло, щоб він прийшов. Так собі, нічого особливого, і вона не помре з горя, якщо Хол її підведе. Проте Мередіт не могла не зізнатися сама собі, що неприємний холодок у грудях вона таки відчувала.

Вона стала гаяти час, розглядаючи фотографії та малюнки, розвішані на стінах вестибюля. То були звичайні олійні полотна, що їх можна зустріти в кожному провінційному готелі. Сільські краєвиди, вежі, оповиті імлою, пастухи, гори — загалом, нічого особливого. Світлини були цікавіші, явно підібрані так, щоб підкреслити атмосферу «рубежу століть». Узяті в рамку портрети в коричневих і сірих тонах. Жінки з серйозними виразами облич, із туго затягнутими таліями, у широких спідницях та з високими зачісками. Застиглі в напружених офіційних позах чоловіки з вусами й бородами. Неприродно випроставшись, вони витріщалися в об’єктив фотоапарата.

Мередіт пробігла очима по стінах, скоріше оцінюючи загальне враження від цієї виставки, аніж удивляючись в особливості кожного знімку. Та раптом вона помітила один портрет, розташований біля вигину сходів просто над фортепіано, яке вона помітила вчора ввечері. То було коричнево-біле фото в чорній дерев’яній рамці, на ньому вона впізнала площу в Рен-ле-Бені.

Мередіт підійшла ближче. У центрі світлини на металевому стільці з прикрасами сидів якийсь чоловік із чорними вусами та зачесаним назад темним волоссям. Циліндр і палиця лежали в нього на колінах. Позаду нього, з лівого боку, стояла чарівна жінка якогось майже неземного вигляду, тендітна й елегантна, у до ладу скроєній чорній жакетці, сорочці з високим комірцем і в довгій спідниці. Її чорна напіввуаль була піднята, відкриваючи погляду легке пухнасте волосся, підколоте вгору красивим шиньйоном. Її граціозна рука в чорній рукавичці спиралася на плече чоловіка. По інший бік стояла молода дівчина. Її кучеряве волосся вкривав фетровий капелюшок, і на ній була коротка жакетка з мідними ґудзиками й оксамитовою оборкою.

Десь я її вже бачила.

Вона примружила очі й придивилася пильніше. Щось у сміливому відвертому погляді цієї дівчини привабило Мередіт і відлунням відізвалося в закутках її свідомості. Якийсь примарний спогад про ще одну схожу фотографію? А може, малюнок? Чи карти? Вона відтягла вбік важкий фортепіанний стілець і нахилилась до фотографії, лихоманково перебираючи спогади, але на думку нічого не спадало. Дівчина була разюче вродливою, із хвилястими локонами, упертим підборіддям та очима, які сміливо дивилися в самісінький об’єктив камери.

Мередіт перевела погляд на чоловіка в центрі фото. І помітила чітку родинну схожість. Може, це брат і сестра? Вони мали однакові довгі вії, однаковий сміливий непохитний погляд, однаковий нахил голови. Зі старшою жінкою визначитись було складніше. Блідий колір обличчя, світле волосся, якийсь відсторонений погляд… Попри всю її фізичну схожість із чоловіком і дівчиною, вона виглядала якоюсь крихкою та ілюзорною. Присутньою, але примарною. Наче будь-якої миті готовою кудись безслідно щезнути. «Як Мелізанда з опери Дебюссі», — подумала Мередіт; ця жінка несла в собі ледь помітну ознаку приналежності до іншої епохи й інших країв.

Мередіт відчула, як у неї похололо під серцем. Вона пригадала, що то був той самий вираз, що його вона помічала в очах своєї справжньої матері, коли ще була малою. Інколи лице Жанети було добрим і замисленим. Інколи — розлюченим і спотвореним. Проте завжди, незалежно від настрою, у ньому був той самий вираз відсторонення та байдужості як ознака блукаючого розуму, що витає десь далеко; зосереджений на людях, яких ніхто інший не бачить, він услухається в слова, що їх ніхто інший не чує.

Досить про це.

Твердо вирішивши не піддаватися дражливому впливу сумних спогадів, Мередіт простягла руку та зняла фотографію зі стіни, шукаючи хоч якогось підтвердження, що світлину дійсно зроблено в Рен-ле-Бені, — дати чи іншої позначки.

Коричневий восковий папір, місцями зморщений від часу, уже відшаровувався від рамки, проте слова, написані ззаду прописними літерами, було видно досить чітко. «РЕН-ЛЕ-БЕН, ЖОВТЕНЬ 1891 РОКУ», потім ішла назва фотостудії, а далі — «ВИДАВНИЦТВО БУСК». Неприємні емоції змінилися цікавістю.

А нижче виднілися три імені:

Мередіт відчула, як волосся на її потилиці стало сторч. Їй пригадалася гробниця в далекому кінці кладовища в Рен-ле-Бені: РОДИНА ЛЯСКОМБ-БУСК— Тут, на фотографії, що висіла на стіні, ці два імені поєдналися знову.

Тепер вона знала напевне, що дві молодші постаті на світлині мали прізвище Верньє й були братом і сестрою, а не подружжям — з огляду на їхню фізичну схожість. Старша жінка мала вигляд людини, що багато спізнала у своєму житті. І це життя було сповненим труднощів та поневірянь. І раптом Мередіт пригадала, де вона раніше бачила брата й сестру Верньє. То було в Парижі, коли вона розраховувалася за обіду «Ле Пті Шаблізьєн» — на тій вулиці, де колись жив Дебюссі. Похмурий композитор невдоволено позирав зі світлини, а поруч із ним, на сусідньому знімку, що теж висів на стіні, були зображені той-таки чоловік і та сама разюче вродлива дівчина, тільки з ними була ще якась, старша за віком жінка.

Мередіт подумки вилаяла себе за те, що не придивилась тоді до того фото уважніше. Якусь мить вона навіть роздумувала — може, зателефонувати зараз же до того ресторану й спитати, що їм відомо про родину, фотографія якої висить поруч із портретом Дебюссі? Утім, збагнувши, що їй доведеться розмовляти по телефону французькою, відкинула цю думку.

Коли вона дивилась на фото, у її уяві позаду нього смутно проступив іще один портрет — дівчинки та хлопчика. Якими вони були і якими стали. І на мить Мередіт здалося — хтозна? — що їй відомо, як і чому життєві історії, котрі вона досліджувала, переплелися між собою.

Повісивши фотографію на стіну, Мередіт вирішила згодом попрохати дозволу взяти її на деякий час. Відсовуючи на місце важкий фортепіанний стілець, вона помітила, що кришка інструмента відкрита. Клавіші зі слонової кістки злегка пожовкли, а краї надщербились, немов старі зуби. «Кінець дев’ятнадцятого сторіччя», — упевнено подумала вона. — «Блютнер будуар ґранд».

Мередіт натиснула середню С. У замкненому просторі нота прозвучала чисто й гучно. Дівчина винувато озирнулась, але ніхто не звернув на неї уваги. Усі були надто заклопотані своїми власними справами. Стоячи біля інструмента, наче побоюючись, що коли сяде на стілець, то щось кардинально зміниться, Мередіт зіграла гаму в тональності А мінор. Лише кілька нижніх октав лівою рукою. Потім — арпеджіо правою. Було приємно відчувати прохолоду клавіш на кінчиках пальців.

Наче вона повернулась додому.

Стілець був зроблений із темного червоного дерева й мав оздоблені різьблені ніжки та м’яку оксамитову оббивку, прикріплену до кришки мідними цвяхами з широкими шляпками. Понишпорити в чужих музичних збірках було для Мередіт заняттям не менш цікавим, аніж понишпорити на книжкових полицях у якоїсь із подруг, коли та на хвилину виходила зі своєї кімнати. Мідні шарніри рипнули, і вона, піднявши кришку, одразу ж відчула неповторний запах дерева, старих нот і олівцевого графіту.

Усередині виявилась купка книжок та непереплетені нотні видання. Мередіт переглянула стос і посміхнулась, уздрівши нотні зошити для «Clair de Іипе» Дебюссі та «La Cathedral engloutie» у їхній виразній блідо-жовтій обкладинці. Там були також стандартні збірки сонат Бетховена й Моцарта, а також «Добре темперований клавір» Баха — томи перший та другий. Європейська класика, вправи, нотні зошити й два-три важкі для виконання уривки з «Gigi» та «La Vie Parisienne».

— Грай, я почекаю, — почувся голос позаду.

Хол!

Почуваючись, наче винувате дівчисько, Мередіт кинула кришку стільця, і та з грюкотом закрилась. Обернувшись, вона побачила Хола, котрий із посмішкою дивився на неї. Уранці він виглядав значно краще, навіть добре. Зморшки тривоги й розпачу зникли з куточків його очей, а колір обличчя не був таким блідим, як учора.

— Ти здивована, — сказав він. — Мабуть, думала, що я тебе підведу?

— Та ні, зовсім ні… — почала була Мередіт, але замовкла й розсміялася. — Та, мабуть, трохи було. Просто промайнула така думка.

Хол широко розставив руки.

— Як бачиш, я вже зібрався й готовий їхати.

Вони трохи знічено помовчали, а потім Хол перехилився через стілець і цьомкнув її в щоку.

— Вибач, що запізнився. — Він показав на фортепіано. — Ти впевнена, що не хочеш?..

— Абсолютно, — перервала його Мередіт. — Якось іншим разом.

Коли вони ступали по кахлях вестибюля, Мередіт, ідучи поруч із Холом, відчула запах його мила та крему після гоління.

— А де ти збираєшся розпочати її пошуки?

— Її? — швидко перепитала Мередіт. — Кого «її»?

— Ну, Ліллі Дебюссі, — трохи здивовано відповів Хол. — Даруй, здається, ти сказала мені вчора, що саме її пошуками збиралася зайнятися сьогодні вранці.

— А, дійсно, — почервонівши, сказала Мередіт.

Вона відчула наплив збентеженості й замішання через свою вчорашню поспішність. Їй не хотілося пояснювати ще одну причину свого приїзду до Рен-ле-Бена — справжню причину, — бо то було дуже особисте.

Утім, звідки Хол дізнався, про що вона думала, коли підійшов до неї? Він не був схожим на телепата.

— Так, звичайно ж, — повторила вона. — Я йду по сліду першої дружини Клода Дебюссі. Якщо Ліллі взагалі тут була, то я неодмінно віднайду, коли, як і чому.

Хол усміхнувся.

— Може, поїдемо в моєму авті? Я був би радий відвезти тебе туди, куди ти тільки захочеш.

Мередіт замислилась. Це дало б їй більше часу для нотаток, уважного вивчення місцевості та звіряння мапи.

— Звісно, чом би й ні.

Коли вони проходили крізь двері та спускалися сходами, Мередіт відчула, як дівчина з фотографії на стіні дивиться їй услід.

РОЗДІЛ 45

У денному світлі під’їзна алея та прилегла територія виглядали інакше. Жовтневе сонце затопило парк і забарвило все насиченими кольорами. Крізь напіввідчинене вікно автомобіля Мередіт уловила запах змокрілих учорашніх вогнищ із сухого листя й аромат підігрітої сонцем вологої трави. Трохи далі розсіяні промені сонця падали на темно-зелені кущі та високий самшитовий живопліт. Усе довкола мало золотисто-сріблясті обриси.

— Ми поїдемо в обхід, сільською дорогою до Рен-ле-Шато. Так набагато швидше, ніж пхатись до Куїзи, а потім назад.

Підіймаючись лісистими пагорбами, дорога звивалась і петляла. Дерева буяли всіма відтінками зеленого, коричневого та червоного й мідно-каштанового — горіхи, дуби, яскраво-жовтий рокитник, срібляста ліщина та біла береза. На землі, під соснами, лежали величезні шишки, наче залишені кимсь для того, щоб позначити ними шлях.

Іще один поворот — і раптом вони вискочили з лісу на обшир луків і пасовиськ.

Забачивши перед собою такі пейзажі, Мередіт збадьорилась і повеселішала.

— Як тут гарно! Така разюча краса!

— Я дещо пригадав, і воно, на мою думку, може тебе зацікавити, — сказав Хол. Мередіт відчула в його голосі посмішку. — Коли я сказав своєму дядькові, що сьогодні вранці поїду, і пояснив, куди й чому, то він нагадав мені про здогадний зв’язок між Дебюссі та Рен-ле-Шато. Він був напрочудувічливий і всіляко намагався посприяти.

Мередіт здивовано поглянула на Хол а.

— Ти, мабуть, жартуєш?

— А я гадав, що ти знаєш основні легенди цього краю.

Мередіт похитала головою.

— Навряд чи.

— Саме це село надихнуло всі оті «Свята кров і священний Грааль», «Код да Вінчі», «Спадщина тамплієрів»… Розумієш, куди я хилю? Кревна лінія Христа.

Мередіт скорчила гримасу.

— Вибач. Я дівчина, котра більше цікавиться біографіями, історією й таким іншим. Фактами, а не художньою літературою.

Хол розсміявся.

— Зараз я коротко розповім. Ідеться про те, що Марія Магдалина насправді була одружена з Христом. Після того, як його розіп’яли, вона втекла; дехто каже, щодо Франції. Марсель, а також багато інших міст проголошують своє право називатися тією місцевістю, де дружина Христа вперше досягла берегів Франції. І ось тепер припускають, що через дев’ятсот років, 1891-го, священик з Рен-ле-Шато, Беренже Соньєр, натрапив на старовинний пергамент із кревною лінією Христа, виписаною ще від початку нашої ери.

Мередіт від несподіванки аж заціпеніла.

— Тисяча вісімсот дев’яносто першого?

Хол кивнув.

— Саме тоді Соньєр і розпочав широку реконструкцію, що розтягнулася на багато років — почалася вона з церкви, а потім охопила і парк, і цвинтар, і прилеглі приміщення… — раптом Хол замовк, і Мередіт відчула на собі його погляд.

— З тобою все гаразд? — спитав він.

— Звісно, — швидко відповіла вона. — Вибач. Розповідай далі.

— Здогадно, пергаменти з кревною лінією Христа дуже давно були сховані у вестготській колоні. Одначе багато хто з місцевих мешканців гадає, що від початку й до кінця це було звичайнісіньке шахрайство. У документах часів Соньєра не згадується ні про які таємниці, пов’язані з Рен-ле-Шато. Нічого, окрім згадки про несподіване й істотне зростання матеріального статку панотця Соньєра.

— Він розбагатів?

Хол кивнув.

— Церковні зверхники звинуватили його в симонії, тобто він відправляв службу за гроші. Його ж парафіяни виявились більш поблажливими. Вони припускали, що він знайшов якийсь вестготський скарб, і не дорікали йому, бо він, на їхню думку, значну частину цього скарбу витратив на церкву й на допомогу нужденним.

— А коли помер Соньєр? — спитала Мередіт, пригадавши дати на меморіальній дошці в церкві Рен-ле-Бена.

Хол глянув на неї своїми небесно-блакитними очима.

— Тисяча дев’ятсот сімнадцятого року. І все заповів своїй економці, Марі Денарно. А різні релігійні змовницькі теорії вперше почали оприлюднювати лише в 1970-х.

Мередіт занотувала почуте. Прізвище Денарно кілька разів зустрічалось їй на цвинтарі в Рен-ле-Бені.

— А що думає твій дядько про всі ці історії?

Хол ураз спохмурнів.

— Гадає, що це сприяє готельному бізнесу, — відповів він і замовк.

Оскільки стосунки між ним та його дядьком навряд чи можна було назвати приязними, Мередіт дивувало, чому ж Хол нікуди не поспішає їхати після похорону батька. Утім, одного погляду на його обличчя було досить, аби пересвідчитись у несвоєчасності цього запитання, тому вона зволіла промовчати.

— До речі, про Дебюссі, — обережно почала вона. — Який він має стосунок до всього цього?

Хол зітхнув, явно збираючись із думками.

— Даруй. Уважається, що існувало таємне товариство, яке охороняло пергаменти про кревну лінію Христа. Здогадно, ця організація мала у своїх лавах відомих людей, знакові постаті, якщо так можна висловитись. Серед них були, наприклад, Леонардо да Вінчі. І Дебюссі.

Мередіт була настільки вражена, що не втрималась і вибухнула сміхом.

— Знаю-знаю, — теж засміявся Хол. — Проте я лише переповідаю цю історію в тій формі, у якій почув її від свого дядька.

— Це цілковитий абсурд. Дебюссі жив своєю музикою й заради неї. До того ж він не мав схильності до членства в усіляких там клубах чи товариствах. Він був дуже скритним, некомунікабельним і підтримував взаємини лише з вузьким колом друзів. Тому думка проте; що він міг очолювати якесь таємне товариство виглядає просто дикою та божевільною. — Мередіт витерла очі краєчком рукава. — А які є докази на підтримку цієї химерної теорії?

Хол знизав плечима.

— Соньєр справді підтримував взаємини з багатьма впливовими парижанами й іншими гостями курорту Рен-ле-Шато. Серед них були глави держав, співаки… Наприклад, така собі Емма Кальве. Розумієш, куди я хилю?

Мередіт замислилась.

— Французьке сопрано… І епоха збігається, але я впевнена, що вона ніколи не співала провідних партій у творах Дебюссі. — Мередіт знову зробила запис у своєму блокноті. — Утім, я перевірю.

— Отже, ця теорія може підтвердитись?

— Будь-яка теорія може підтвердитись, якщо добряче постаратися. Однак правдивішою вона від цього не стане.

— І це каже справжній науковець.

Мередіт відчула легку іронію в його голосі.

— Це каже людина, котра половину свого життя провела в бібліотеках. Реальне життя набагато складніше. Заплутаніше. Факти перекривають один одного й часто один одному суперечать. Ти знаходиш якийсь доказ і думаєш — ось воно, нарешті! І відразу ж натрапляєш на ще одне свідчення, яке ставить усе з ніг на голову.

Якийсь час Мередіт і Хол приязно мовчали, заглибившись у власні думки. Проминувши величеньку ферму, вони перетнули місток. Мередіт помітила, що ландшафт по цей бік пагорба змінився. Був не такий зелений. З пожовклої землі стирчали деінде сірі валуни, схожі на зуби. Наче підземний світ, переживши кілька потужних землетрусів, злобливо вищирився, показуючи своє справжнє лице. То тут, то там траплялися смуги червоної глини, схожі на незагоєні рани. Тут навколишня місцевість була менш гостинною, навіть непривітною.

— Озираючись довкола, — нарешті мовила Мередіт, — розумієш, як мало змінився первісний ландшафт. Якщо прибрати автомобілі та будинки, то залишаються гори, долини й ущелини, що існували десятки тисяч років тому.

Вона побачила, як її слова змусили Хола напружитись. В обмеженому просторі авта гостро відчувалося його рівномірне спокійне дихання.

— Минулої ночі я цього не побачила. Усе здалося мені надто дрібним, надто незначущим, щоб бути центром якихось важливих подій. Утім, зараз… — Мередіт перервалася. — Саме тут, у цьому місці, відчуваєш зовсім інший масштаб того, що відбувається. І це робить імовірнішою думку про те, що Соньєр міг знайти в цих краях щось дійсно цінне. — Вона зробила паузу. — Не знаю, знайшов він що-небудь чи ні, але цей ландшафт забезпечує належний, так би мовити, фон для такої теорії.

Хол кивнув головою.

— Реде — так у давнину називався Рен-ле-Шато — був колись центром Вестготської імперії на півдні. У п’ятому, шостому та сьомому століттях. Але чи не завеликий це час — із твого професійного погляду, — щоб якась важлива річ лежала незнайденою? Якби в цих краях справді було сховане щось значуще, вестготське або навіть давньоримське, то чому його знайшли тільки 1891 року?

— Зовсім не обов’язково, — відповіла Мередіт. — Згадай сувої Мертвого моря. Дивно, еге ж, як одні речі випадково виринають із глибини століть, а інші так і лишаються незнайденими впродовж тисячоліть. У туристичному путівникові зазначено, що біля села Фа є вестготська сторожова башта, а на цвинтарі в селі Касень — вестготські хрести. І все це віднайшли досить недавно.

— Хрести? — перепитав Хол. — Вестготи були християнами? А я й не знав.

Мередіт кивнула.

— Химерно, правда ж? Цікаво, що саме вестготи мали традицію ховати своїх королів і знать у потаємних гробницях разом з їхніми скарбами, а не на цвинтарях поблизу церкви. Їх ховали разом із мечами, коштовними пряжками, діамантами, фібулами, чашами, хрестами й іншими речами. Звісно, це породило ті самі проблеми, з якими зіштовхувались і стародавні єгиптяни.

— Як уникнути розграбування гробниць.

— Саме так. Тому вестготи розробили спосіб побудови потаємних поховань під річковим дном. Він полягав у тому, що тимчасово загатою перекривали річку, а її русло скерували в обхід. Після цього викопували поховальну камеру й відповідним чином її облаштовували. Після того як у неї поміщали короля чи знаменитого воїна з його скарбами, камеру щільно закривали й маскували мулом, піском, гравієм та камінням, а потім руйнували загату. Вода поверталась у старе річище, а король зі своїми скарбами безслідно й навічно зникав з лиця землі.

Глянувши на Хола, Мередіт побачила, що її слова збурили в ньому думки про щось інше.

Однак їй важко було здогадатись, про що саме. Після всього пережитого він поводився то розкуто й відверто, то нагадував людину, котра несе на своїх плечах тягар нещасть усього світу.

А може, він волів би зараз бути в якомусь іншому місці?

Мередіт відвернулась і стала дивитися на дорогу попереду. Якщо Хол захоче довіритися їй, то він неодмінно це зробить. І не треба його підганяти.

Вони підіймалися дедалі вище по голому схилу гори, аж поки не зробили ще один крутий поворот.

— Приїхали, — сказав Хол.

РОЗДІЛ 46

Мередіт утупилась у вітрове скло поперед себе.

На запаморочливій висоті, якраз над ними, на крутому схилі гори приліпилася купка житлових будинків та інших споруд. Неподалік виднівся щит, який гостинно запрошував приїжджих до Рен-ле-Шато.

Так ось воно, це таємниче місце!

Із живоплоту над дорогою їх вітали білі й пурпурові квіти, серед яких траплялися й такі, що нагадували величезні гіацинти.

— Тут навесні повно диких маків, — сказав Хол, простеживши за її поглядом. — Краса неповторна.

За кілька хвилин вони припаркувались на запиленій стоянці, з якої відкривався краєвид на всю От Вале, і вийшли з автівки. Мередіт затримала погляд на величній панорамі гір та долин, а потім глипнула на саме село.

Відразу за ними, у центрі стоянки, стояла кам’яна водокачка, на якій із південного боку було зображено точки літнього та зимового сонцестоянь.

Нагорі був напис. Прикривши рукою очі від сонця, Мередіт прочитала його.

Вона витягла фотоапарат і зробила знімок.

На краю стоянки був щит із мапою місцевості. Хол скочив на низеньку стіну й почав показувати, де і що є: гірські піки Буґарах, Суларак і Безу, містечка Квіян на півдні та Еспераза на південному заході, Арк та Рен-ле-Бен на сході.

Мередіт набрала повні груди повітря. Безкрає небо, обриси далеких гірських піків, чітка лінія ялин, квіти вздовж дороги, башта вдалині. Пейзаж забивав дух, уражав своєю красою, і їй чомусь пригадалися карти Таро й фігура Дочки мечів. Мабуть, саме це довкілля й могло надихнути на створення карт Таро.

— Тут сказано, — озвався Хол, — що ясної сонячної днини з цієї точки можна побачити аж двадцять два села.

Він посміхнувся, зіскочив униз і вказав на гравійну стежину, що вела зі стоянки.

— Наскільки я пам’ятаю, до церкви та музею — сюди.

— А це що? — спитала Мередіт, уставившись на приземкувату зубчасту вежу, збудовану так, що з неї відкривався краєвид на долину.

— Це вежа Магдала, — пояснив Хол, простеживши за поглядом Мередіт. — Завершуючи свою програму реконструкції 1898-99 років, Соньєр збудував бельведер — оглядовий майданчик — із просто неймовірною панорамою, яка з нього відкривається. До майданчика веде брукована стежина, що тягнеться вздовж південного краю парку. У тій вежі зберігалась його бібліотека.

— Оригінальне зібрання, безперечно, зараз не в тій вежі?

— Навряд чи, — відповів Хол. — Я підозрюю, що вони зробили те саме, що мій татко зробив у Домен де ля Кад: залишили в засклених шафах кілька томів для створення відповідної атмосфери, та й по всьому. Якось він телефонував мені, щоб поділитися своєю радістю: він придбав цілу партію старих книжок на барахолці у Квіяні.

Мередіт насупилась.

— То був розпродаж старих речей, — пояснив Хол.

— Зрозуміло, — усміхнулася вона. — Значить, твій батько займався-таки повсякденними справами готелю?

Обличчя Хола знову посумнішало.

— Тато відповідав за фінансовий бік справи й час від часу приїздив сюди з Великої Британії. Це був проект мого дядька. Він знайшов цю місцину, він переконав батька вкласти в готель гроші, контролював реконструкцію й ухвалював усі поточні рішення. — Хол зробив паузу. — Тобто до цього року. Тато вийшов на пенсію та змінився. Змінився на краще. Став більш розкутим, невимушеним, насолоджувався життям. Він досить часто приїздив сюди в січні й лютому, а в травні назавжди перебрався в ці краї.

— А як до цього поставився твій дядько?

Хол засунув руки в кишені й задумливо уставився собі під ноги.

— Важко сказати.

— А твій батько раніше збирався після виходу на пенсію перебратись до Франції?

— Якщо чесно, то не знаю, — відповів Хол. Мередіт почула в його голосі суміш гіркоти й сум’яття, і хвиля співчуття та симпатії накотилась на неї.

— Мабуть, ти намагаєшся осмислити й скласти докупи останні місяці життя свого батька, — лагідно сказала вона, добре розуміючи його душевний стан.

Хол підняв голову й дещо здивовано глянув на неї.

— Саме так. Ми не були з ним дуже близькими. Моя мати померла, коли мені було вісім, і мене відправили до пансіону. Навіть коли я приїздив на вихідні додому, татко завжди працював. Правду кажучи, ми майже не знали один одного. — Хол помовчав. — Одначе впродовж останніх двох років ми почали бачитися частіше. Я відчував, що завинив йому.

Відчуваючи, що Холові треба дати змогу виговоритись, Мередіт не стала допитуватися, що він хотів цим сказати. Натомість вона ставила йому начебто цілком безневинні запитання, щоб потроху вивідати щось дійсно важливе.

— А чим він займався до виходу на пенсію?

— Інвестиційною банківською діяльністю. Виключно через брак уяви після закінчення університету я пішов працювати до тієї самої фірми.

— Тож є ще одна причина, з якої ти кинув роботу? — спитала Мередіт. — Ти успадкував частку свого батька в Домен де ля Кад?

— Це скоріше привід, а не причина. — Хол помовчав. — Мій дядько хоче викупити мою частку. Він іще мені не сказав про це, але з нього видно. Утім, мені чомусь здається, що батько волів би, щоб я продовжив його справу.

— А ти ніколи не говорив з ним про це?

— Ні. Ми не поспішали. Хто знав, що так станеться? — Він повернувся до Мередіт. — Ніхто й гадки не мав.

Розмовляючи, вони повільно наблизились до елегантної вілли, що виходила прямо на вузеньку вуличку. Напроти неї розташувався чепурненький саду класичному стилі з чималим басейном та кафе. Дерев’яні віконниці були зачинені.

— Уперше я побував тут із татком років шістнадцять-сімнадцять тому, — сказав Хол. — Тоді ні він, ані його брат і гадки не мали, що колись їм доведеться вести спільний бізнес.

Мередіт подумки посміхнулася. Тепер вона втямила, чому Хол так добре знав Рен-ле-Шато, хоча про решту краю не відав майже нічого. Це містечко було дорогим для хлопця через те, що в ньому він відчував духовний зв’язок зі своїм батьком.

— Зараз тут усе зовсім по-іншому, а тоді це було досить запущене місце. Церкву відчиняли на кілька годин на день, а за порядком уній стежила моторошного вигляду хранителька, уся в чорному. Вона лякала мене до смерті. А оце — Вілла Бетанія, — сказав Хол, показуючи на масивну споруду, коло якої вони зупинилися. — Соньєр збудував її радше для гостей, аніж для себе. Коли я приїхав сюди з батьком, вона була відкрита для відвідин, але якось непродумано й недбало. Можна було зайти в одну з кімнат і зненацька побачити воскову фігуру Соньєра, що сидить у ліжку.

Мередіт поморщилась.

— Який жах!

— Усі папери й документи були виставлені в незамкнених скляних шафах у сирих неопалюваних приміщеннях під бельведером.

Мередіт усміхнулась і скрушно похитала головою.

— Кошмар архівного працівника.

Хол кивнув рукою в бік поручнів, що відокремлювали стежку від саду.

— А тепер, як бачиш, це місце перетворилося на основну туристичну принаду. Самий же цвинтар, де Соньєр похований поруч зі своєю економкою, закрили для відвідувачів у грудні 2004 року, коли вийшов на екрани «Код да Вінчі», і кількість відвідувачів зросла неймовірно. Це тут, неподалік.

Вони йшли мовчки, аж поки не опинилися біля масивних металевих воріт, що закривали вхід до цвинтаря.

Мередіт закинула голову, щоб прочитати напис на висячій порцеляновій табличці.

Memento homo quia pulvis es et in pulverem reverteris.

— Що це означає? — спитав Хол.

— Пам’ятай людей, що з праху постали й у прах пішли, — відповіла Мередіт. Вона мимовільно здригнулася. Було в цьому місці щось бентежне та зловісне. Попри безлюдні вулиці виникло якесь химерне відчуття, що хтось витає над ними в повітрі й за всім пантрує невсипущим оком. Витягнувши свій блокнот, вона записала латинський вислів.

— Ти отак усе занотовуєш?

— Так, усе. Професійна звичка.

Мередіт осміхнулася Холу, і він посміхнувся у відповідь.

Жінка з полегкістю зітхнула, коли цвинтар лишився позаду. Вона пройшла слідом за Холом повз кам’яне розп’яття, а потім вони звернули на ще одну вузеньку стежку, що привела до невеличкої статуї Богоматері Лурдської за огорожею з кованого заліза.

На підніжжі прикрашеної камінної колони виднівся викарбуваний напис «КАЯТТЯ ТА СПОКУТА», а також «МІСІЯ 1891 року».

Мередіт здивовано уставилася на дату. Здавалося, від неї нікуди подітися. Усюди — та сама дата.

— А оце, вочевидь, ота справжня вестготська колона, усередині якої й знайшли пергамент із кревною лінією Христа, — пояснив Хол.

— Отже, вона пустотіла?

Він знизав плечима.

— Певно, що так.

— Це повне безумство — залишати його тут, — зауважила Мередіт. — Якщо цей край як магнітом притягував прихильників змовницьких теорій і мисливців за скарбами, то невже керівники того таємного товариства не боялися, що пергамент урешті-решт хтось знайде?

Мередіт пильно придивилась до лагідних очей та стулених вуст статуї, що стояла на вершечку колони. І що довше вона дивилася, то виразніше проступали на ласкавому кам’яному обличчі подряпини, борозни й канавки. Наче хтось подовбав статую різцем чи стамескою.

Що за чортівня? Не вірячи власним очам, вона підступила ближче, простягнула руку й доторкнулася до каменю.

— Що таке, Мередіт? — спитав Хол.

Поверхня виявилась рівною. Швидко, наче обпікшись, жінка відсмикнула руку. Нічого нема. Мередіт глянула на долоню, немов сподіваючись побачити на ній якийсь знак.

— Щось трапилося? — спитав Хол.

Нічого. Просто в мене галюцинації, — подумала Мередіт.

— Усе гаразд, — спокійно відповіла вона. — Просто сонце засліпило очі.

Хол був явно стурбований, і Мередіт мимоволі спіймала себе на думці, що їй це сподобалось.

— Так що ж трапилося з пергаментами після того, як Соньєр їх знайшов?

— Здогадно, він відвіз їх до Парижа на експертизу.

Мередіт насупилась.

— А оце вже щирісінька дурня. Чому він мав їхати до Парижа? Логічніше було б для нього, як для католика, податися до Ватикану.

Хол розсміявся.

— Бачу, що ти дійсно книжок не читаєш!

— Спробую заперечити, — сказала Мередіт. — Найімовірнішим контраргументом буде ось який: священик не довіряв Ватикану, бо побоювався, що там цей документ знищать.

Хол ствердно кивнув.

— Це найвідоміша теорія. Татко особливо наголошував на тому, що Церкві було набагато простіше позбутися звичайного парафіяльного священика, котрому пощастило натрапити на якусь таємницю — наприклад, на свідоцтво про шлюб чи на документи про предків аж до початку нашої ери, — аніж намагатися купити його мовчання.

— Слушна думка.

Хол помовчав.

— Хоча він мав щодо цього зовсім іншу теорію.

Піймавши якусь нову інтонацію в його голосі, Мередіт обернулась і поглянула йому у вічі.

— Що це за теорія?

— Вона полягає в тому, що ця сага про Рен-ле-Шато є лише ширмою, навмисною спробою відвернути увагу від подій, які водночас відбуваються в Рен-ле-Бені.

Холодні мурашки пробігли по спині Мередіт.

— Ширмою для чого?

— Відомо, що Соньєр був приятелем родини, яка володіла маєтком Домен де ля Кад. У цих краях сталася низка непояснимих убивств — чи то вовк, чи то рись, — але наростали чутки, що по селах шастає диявол і робить свою чорну справу.

То були сліди кігтів.

— Хоча про справжню причину пожежі в маєтку 1897 року так і не дізнались, існує досить переконливе свідчення того, що його підпалили навмисне. Можливо, для того, щоб позбутися диявола, котрий, згідно з чутками, ховався саме на території маєтку Домен де ля Кад. Щось подейкували також про колоду карт Таро, котра начебто мала якийсь стосунок до цього маєтку. Здогадно, Соньєр теж мав до цього якийсь стосунок.

Колода Буска.

— Я лише знаю те, що саме через це посварилися мій тато й дядько.

— Посварилися? — спитала Мередіт, заледве намагаючись не виказати свого хвилювання.

— Це було якраз наприкінці квітня, коли татко вирішив лишитися тут назавжди. Я саме був у Його лондонській квартирі. Коли я ввійшов до кімнати, мені вдалось уловити лише закінчення їхньої розмови. Вірніше, не розмови, а суперечки. Я мало що почув, але йшлося, здається, про те, що інтер’єр соньєрівської церкви був копією якоїсь давньої гробниці.

— Ти не спитав батька, що малося на увазі?

— Він не хотів про це розмовляти. Сказав тільки, що дізнався про вестготський мавзолей на території Домен де ля Кад, гробницю, зруйновану в той самий час, коли зайнявся будинок. Усе, що лишилося, — це купка каменів, фактично руїни.

На мить Мередіт відчула спокусу в усьому зізнатися Холу. Розповісти йому про ворожіння на картах Таро в Парижі, про вчорашній кошмар, про карти, що зараз лежать у шафі. Про справжню причину свого приїзду до Рен-ле-Бена. Проте щось стримало її. Бо наразі Хол воював зі своїми власними демонами. Вона насумрилася, згадавши про чотиритижневий інтервал між нещасним випадком і похороном.

— А що саме трапилося з твоїм батьком, Холе? — спиталася вона. І відразу ж замовкла, збагнувши, що зайшла надто далеко й надто швидко. — Вибач, може, з мого боку було недоречно питати про це…

Хол накреслив на землі фігуру кінчиком черевика.

— Та ні, усе нормально. Його авто злетіло з дороги на повороті перед Рен-ле-Беном. Перекинулося й упало в річку. — Він говорив монотонно, наче намагаючись приховати й стримати свої емоції. — Поліція нічого не могла зрозуміти. Ніч була ясною, а видимість доброю. Не було дощу чи якоїсь мрячки… А найгіршим було те, що…

Хол на мить замовк.

— Не треба казати, якщо тобі важко, — лагідно мовила Мередіт, поклавши руку йому на спину.

— Катастрофа сталася після опівночі, тому автомобіль знайшли лише вранці, за кілька годин. Батько намагався вибратись, бо дверцята були напіввідчинені. Але тварини добулися до нього першими. Його тіло й обличчя були сильно понівечені пазурами.

— Даруй, що я про це спитала.

Мередіт озирнулася на статую, намагаючись не пов’язувати трагічний інцидент 2007 року з давні ми легендами й забобонами цього краю, але зв’язок напрошувався сам по собі.

Усі системи пророкування, як і сама музика, працюють через схеми.

— Річ у тім, що я б змирився з ситуацією, якби це був трагічний випадок. Але мені сказали, що перед поїздкою мій батько випив. А це те, чого не могло бути в принципі. Я це точно знаю. — Хол стишив голос. — Батько ніколи не пив за кермом: Ніколи. Якби я знав достеменно, що саме трапилося, то все було б гаразд. Ну, не гаразд, я маю на увазі, мені було б набагато простіше й легше змиритися з тим, що сталося. Проте мене гнітить оця невідомість. Як він узагалі опинився на тому відтинку дороги? Та ще й у такий час?

Мередіт пригадала заплакане обличчя своєї справжньої матері та кров під її нігтями. Їй пригадалися старовинні фотографії, аркуш із музикою та порожнеча в душі, яка привела її в цей куточок Франції.

— Мені важко боротися з незнанням, — повторив Хол.

Ти мене розумієш?

Мередіт обійняла його й притиснула до себе. Він відповів узаємністю, пригорнув її, і вона буквально загубилася на його широких грудях. Мередіт вдихала запах його крему для гоління, а ворсинки Холового светра приємно лоскотали їй носа. Вона відчувала його запал, його гнів, його шаленство, а за всім цим — відчай.

— Так, — тихо сказала Мередіт. — Я тебе добре розумію.

РОЗДІЛ 47 Домен де ля Кад

Джуліан Лоуренс почекав, поки кастелянші приберуть на другому поверсі, а потім вийшов зі свого кабінету. Поїздка до Рен-ле-Бена й назад забере не більше ніж дві години. Часу він мав удосталь.

Коли Хол сказав йому, що їде, та ще й: із дівчиною, першою реакцією Джуліана було полегшення. Вони навіть кілька хвилин поговорили, і Хол жодного разу не зірвався. Може, племінник нарешті вирішив змиритися з тим, що сталось, і зайнятися своїми власними справами? Замислитись, як жити далі? Може, він відкинув свої сумніви?

Наразі в Джуліана лишалися деякі незакінчені справи. Він уже встиг натякнути Холові, що хотів би викупити успадковану ним частку Домен де ля Кад, але не поспішав прискорювати події. Він знав, що йому доведеться почекати до похорону й трохи після нього, але вже починав відчувати, що йому вривається терпець.

Проте потім під час їхньої розмови Хол прохопився, що дівчина, про яку йшлося, була письменницею, і це змусило Джуліана насторожитись і замислитися. Зважаючи на поведінку племінника впродовж останніх чотирьох тижнів, він не відкидав тієї думки, що хлопець спробує зацікавити журналістку історією про загибель свого батька — просто так або на злість дядькові.

Джуліан перевірив реєстраційну книгу й пересвідчився, що ця дівчина була американкою, що звали її Мередіт Мартін і що вселилася вона до п’ятниці. Він не знав, була вона знайома з Холом чи ні; може, племінник просто хотів скористатися можливістю поплакатись комусь у жилетку. Хоч так, хоч сяк, а Джуліан не міг допустити, щоб Хол використав цю дівчину для того, щоб здійняти серйозну бучу. Ще бракувало йому, щоб його плани були зруйновані плітками й туманними натяками!

Джуліан піднявся службовими сходами, пройшов коридором і за допомогою дубліката ключа проник до номера Мередіт. Він зробив кілька поляроїдних знімків, щоб потім надати кімнаті попереднього вигляду, і став обшукувати кімнату, почавши з нічного столика. Джуліан швидко понишпорив у шухлядах, але не знайшов там нічого цікавого, окрім двох авіаквитків — один з Тулузи до аеропорту Орлі в Парижі, а другий — зворотний квиток до Сполучених Штатів на одинадцяте листопада.

Потім він перейшов до бюрка. Переносний комп’ютер був увімкнений у мережу. Він підняв кришку й завантажив його. Це було легко зробити, бо операційна система не мала пароля, й американка послуговувалась готельним бездротовим доступом.

За десять хвилин Джуліан передивився її електронну пошту — нудні побутові дрібниці, нічого цікавого для нього, — перевірив сайти, на які вона нещодавно заходила, й відкрив кілька збережених файлів. Ніщо з переглянутого не свідчило про те, що ця дівчина — журналістка, котра приїхала рознюхати якусь сенсацію. То була, головним чином, місцева історія. Були там також нотатки про дослідження в Англії, а потім пішли зовсім нецікаві речі — адреси, дати, імена, які стосувалися, здебільшого, Парижа.

Потім Джуліан почав відкривати файли з фотографіями й переглядати їх у хронологічному порядку. Кілька перших знімків були зроблені в Лондоні. Потім ішли файли з паризькими фото — вуличні сцени, знамениті місця, навіть табличка з годинами роботи парку Монсо.

Остання група файлів мала назву «Ре-ле-Бен». Він відкрив її та почав передивлятися знімки. І Вони його збентежили. Серед них було кілька фото берега річки з північного в’їзду до містечка, зокрема — місток і тунель, причому саме того місця, де автомобіль Сеймура злетів з дороги.

Там були ще світлини цвинтаря позаду церкви. Джуліан визначив точний час одного знімку, зробленого з критого церковного ґанку в напрямку Пляс де Дьо Рен. Він схрестив руки за головою. У нижньому правому кутку фотографії він побачив частину скатертини, на якій лежала книга співчуттів.

Джуліан насупився. Мередіт Мартін була в Рен-ле-Бені минулого вечора та знімала похорон і місто.

Чому?

Скопіювавши ці фото на свою флешку, він спробував вигадати для них якесь безневинне пояснення, але не зміг.

Лоуренс вимкнув комп’ютер і закрив його, залишивши все точнісінько так, як і було, а потім перейшов до гардероба. Зробивши ще кілька поляроїдних знімків, він методично обшукав кожну кишеню, стос футболок і взуття — і нічого цікавого не надибав.

На дні гардероба, під чоботями й туфлями на високих підборах, лежала м’яка дорожня сумка. Присівши навпочіпки, Джуліан розстебнув застібку-блискавку й зазирнув у головне відділення. Воно було порожнім — за винятком двох шкарпеток і намиста в жорсткій упаковці. Він помацав у всіх закутках, але не знайшов нічого. Після цього Джуліан почав обдивлятися бокові зовнішні кишені. Великі симетричні відділення з обох протилежних кінців виявились порожніми, і він перейшов до трьох менших кишень по обидва боки сумки. Потім Джуліан підняв її, перевернув і потрусив. Вона виявилась досить важкою. Засунувши руку всередину, він потягнув за картонну прокладку на дні. Почувся звук, з яким розкривається застібка-липучка, прокладка відстала, і під нею виявилося ще одне відділення. Засунувши в нього руку, Джуліан витяг звідти квадратний пакунок, замотаний у чорний шовк. Великим і вказівним пальцями він розгорнув його з чотирьох боків.

І закляк на місці. На нього дивилось обличчя Справедливості.

На мить йому здалося, що в нього галюцинації, але потім він здогадався, що то лише ще одна колода карт. Джуліан розклав їх віялом і двічі переглянув.

Друковані, ламіновані — то не були оригінальні карти Буска. Соромно з його боку й непробачно, що він їх переплутав, хоча б і на секунду.

Він постояв, затиснувши колоду в руці, а потім став лихоманково перебирати карти — а раптом там є щось інше, відмінне від оригіналу?

Утім, нічого відмінного в цій колоді не виявилось. Вона була точнісінько такою, як і та, що зберігалась у його кабінеті в сейфі. Такі самі написи, такі самі зображення.

Відкинувши мимовільний страх і спантеличення, Джуліан ледь не силоміць змусив себе задуматись. Ця знахідка кардинально все змінювала, особливо у світлі недавньої інформації, здобутої з розкопок вестготського поховання у Квіяні. Серед речей, знайдених у гробниці, була сланцева дошка, що підтверджувала наявність інших поховань в околицях Домен де ля Кад.

Сьогодні вранці йому ще не вдалося зв’язатися зі своїм інформатором.

Проте відразу ж виникало запитання: звідки в Мередіт Мартін узялася ця колода карт Буска? І до того ж захована на самісінькому дні дорожньої сумки? Це не може бути якоюсь випадковістю. А що, як вона знає про оригінальну колоду та її зв’язок з Домен де ля Кад?

Що ще тут може бути? Можливо, Сеймур сказав Холові більше, ніж він, Джуліан, уважав? А якщо Хол не просто випадково зустрівся тут із нею, а привіз її навмисне, то, можливо, зовсім не для того, щоб розслідувати автокатастрофу, а щоб знайти оригінальну колоду Буска?

Джуліанові терміново закортіло випити. Думка, що Хол коли-небудь зможе дістатися до колоди Буска, вразила його, наче блискавка, і його обличчя вмить укрилося рясними краплинами поту.

Загорнувши копію колоди в чорний шовк, він поклав її в сумку, а сумку повернув на дно гардероба. Потім востаннє озирнувся, роздивляючись кімнату. Усе виглядало так, як і спочатку. Якщо якась річ лежатиме не на своєму місці, то це завжди можна буле списати на недбалість кастелянш. Швидко вислизнувши з номера, Джуліан пішов по коридору до службових сходів.

Уся операція від початку до завершення забрала не більше як двадцять п’ять хвилин.

РОЗДІЛ 48 Рен-ле-Шато

Хол першим розтулив обійми. Його блакитні очі світилися радісним передчуттям і мимовільним подивом. Щоки його трохи почервоніли.

Мередіт теж зробила крок назад. Сила емоцій, яка на мить так безоглядно притягнула їх одне до одного, змусила їх почуватися трохи ніяково.

— Ага, так про що ми там говорили? — спитався Хол, засовуючи руки в кишені.

— Про щось, — осміхнулася Мередіт.

Повернувшись до дерев’яних воріт, Хол штовхнув їх. Потім насумрився та знову штовхнув. Мередіт почула, як забряжчав засув.

— Зачинено, — сказав Хол. — Неймовірно, але музей зачинений. Вибач. Треба було заздалегідь зателефонувати.

Вони перезирнулись і розсміялися.

— Водолікарню в Рен-ле-Бені теж закрили, — промовила Мередіт. — Аж до тридцятого квітня.

Пасмо неслухняного кучерявого волосся знову впало на обличчя Холу. Мередіт відчула нестримне бажання поправити його,! але швидко оволоділа своїми емоціями й стояла, узявшись під боки.

— Хоч церква працює, і то добре, — сказав Хол.

Мередіт підійшла до нього, усім тілом відчуваючи його фізичну присутність. Здавалося, він займав усю стежину.

Хол показав на трикутний портик над дверима церкви.

— Отой напис — TERRIBILIS EST LOCUS ISTE — став іще однією причиною, через яку змовницькі теорії стосовно Рен-ле-Шато набули такого поширення, — сказав він і прокашлявся. — Ця фраза фактично перекладається як «Це місце вселяє побожний трепет». Тут terribilis треба перекладати в старозавітному сенсі, а не як «terrible», тобто «страшний», проте, як можна легко здогадатися, прихильники цих теорій перекладають це слово саме як «страшний». Тобто вони вважають, що це місце вселяє страх, а не побожний трепет.

Мередіт подивилась угору й побачила на вершечку ще один, ледь помітний напис. IN HOC SIGNO VINCES. Знову цей вислів Костянтина, християнського імператора Візантії. Вона вже бачила його на меморіальному знакові Анрі Буде в Рен-ле-Бені. Мередіт уявила, як Лaypa розкладає по столу карти. Імператор був однією з фігур великого аркана й посідав місце неподалік Чарівника та Жриці, на самому початку колоди. А ще їй пригадався пароль, який вона надрукувала, щоб мати доступ до Інтернету й передивитися свою електронну пошту…

— А хто вигадав пароль для готельної мережі? — спитала вона.

Хол відповів, дещо здивований цим недоречним запитанням.

— Мій дядько, — сказав він без вагання. — Тато не надто добре розбирався в комп’ютерах. — Він узяв її за руку. — Ходімо?

Перше, що вразило Мередіт, коли вони зайшли до церкви — це її дуже маленькі розміри, наче церкву збудували в масштабі три чверті. Здавалось, у ній було порушено всі перспективи та пропорції.

На стіні праворуч висіли написані від руки оголошення, деякі французькою, інші — ламаною англійською. З динаміків, що висіли в кутках, линув тихий і простий григоріанський спів під звуки органної музики.

— Вони все підчистили та піддали цензурі, — стиха мовив Хол. — І щоб заперечити всі чутки про загадковий скарб і таємні товариства, тепер намагаються всьому надати католицького змісту. Наприклад, ось це. — Він постукав пальцем по одному з написів. — Ось поглянь. «У цій церкві найголовніший скарб — це ви».

Утім, Мередіт уже придивлялася до чаші зі святою водою, що стояла відразу ж біля дверей з лівого боку. Кропильниця покоїлась на плечах статуетки диявола три фути заввишки. Злобливе червоне обличчя, скрючене тіло, пронизливий погляд блакитних очей. Вона вже бачила цього демона раніше. На столі у ворожки Лаури.

Диявол. Карта номер XV у колоді Таро Буска.

— Це Асмодей, — пояснив Хол. — Традиційний хранитель скарбів і таємниць, будівничий храму Соломона.

Мередіт торкнулася вишкіреного демона — холодного й крейдяного на дотик. Поглянувши на його скрючені руки з пазурами, вона мимоволі зиркнула крізь розчинені двері туди, де непорушно стояла на колоні статуя Богоматері Лурдської.

Злегка кивнувши головою, Мередіт зиркнула вгору, на фриз. На ньому було зображення чотирьох янголів, кожен з яких немов би являв собою частину хреста. І знову знаменита фраза Костянтина, цього разу — французькою. Фарби були вицвілі та де-не-де облущені, наче янголи вели битву, у якій вони були приречені на поразку.

На цоколі два василіски утворювали червону вставку, у котрій виднілися літери ВS.

— Ці ініціали можуть означати «Беренже Соньєр», — пояснив Хол. — Або «Буде та Соньєр», або ж «Бланк і Зальц» — дві місцеві річки, що впадають у розташоване неподалік озеро, відоме як le benitier, тобто кропильниця.

— А що, ці два священики знали один одного? — спитала Мередіт.

— Судячи з усього, так. Буде був наставником молодшого за віком Соньєра. На початку своєї священицької праці, коли йому довелося кілька місяців потрудитися в сусідній парафії Дурбан, Буде познайомився також і з третім священиком, Антуаном Желісом, котрий пізніше взяв собі парафію в Кустоссі.

— Я там проїздила вчора, — зауважила Мередіт. — Схоже, у цьому місці все занедбане та зруйноване.

— Самий замок — так. Одначе в селі живуть люди, хоча воно й дуже маленьке. Буквально купка будинків. Желіс помер за досить дивних і загадкових обставин. Його вбили на День усіх святих 1897 року.

— 1 вбивцю так і не знайшли?

— Гадаю, що ні. — Хол зупинився ще перед однією гіпсовою статуеткою. — Це святий Антоній Відлюдник, — пояснив він. — Відомий єгипетський святий третього й четвертого століття.

Від почутого всі думки про Желіса відразу ж вилетіли в Мередіт із голови.

Відлюдник. Ще одна карта з великого аркана.

Доказів того, що колоду Буска намальовано в цих краях, було більше, ніж досить. Про це свідчила також і ця крихітна церква, збудована на честь Марії Магдалини. Єдине лишалося для Мередіт неясним: який стосунок мав до всього цього Домен де ля Кад?

1 який стосунок, якщо такий є взагалі, це має до моєї родини?

Мередіт зосередила увагу на фактах, що їх мала у своєму розпорядженні. Не слід змішувати все докупи. Треба розібратися з усім по черзі. А що, як батько Хола мав рацію, коли казав, що все в Рен-ле-Шато було навмисне підстроєне таким чином, щоб відвернути увагу від сусіднього села в долині? Тут була певна логіка, але Мередіт хотіла знати більше, перш аніж робити якісь поспішні висновки.

— Ти достатньо бачила? — спитав Хол. — Чи, може, тобі хочеться ще трохи тут потинятися?

Мередіт задумливо кивнула головою.

— Достатньо.

Вони мало говорили, коли поверталися до авта. Гравій гучно скрипів під їхніми ногами, наче притоптаний сніг. Поки вони були в церкві, надворі встигло помітно похолоднішати, і в повітрі відчувався сильний запах диму від багать.

Хол відімкнув двері, а потім озирнувся через плече.

— На території, прилеглій до Вілли Бетанії, в 1950-х роках викопали три трупи, — сказав він. — Усі вони були чоловічої статі, віком від тридцяти до сорока років, і всі були застрелені, хоча один із трупів був явно погризений дикими тваринами. В офіційному висновку йшлося про те, що тих людей, вочевидь, убили під час війни нацисти, котрі окупували цю частину Франції, а партизанський руху цих краях був доволі сильним. Проте серед місцевих мешканців ходили чутки, що ті трупи набагато давнішого походження — кінця дев’ятнадцятого століття, і що вони мають стосунок до пожежі в Домен де ля Кад, а також до вбивства священика в Кустоссі.

Мередіт подивилась на Хола через дах автомобіля.

— А будинок у Домен таки підпалили навмисне? Я читала, що навмисне.

Хол стенув плечима.

— Щодо цього питання місцева історія дає уривчасті й не повні свідчення, але загалом усі вони дійсно сходяться на навмисному підпалі.

— Але якщо ті троє були причетними до підпалу або ж до вбивства, то хто ж тоді вбив їх самих?

Цієї миті задзвонив телефон Хола. Він підняв кришку, поглянув на номер, і його очі недобре звузились.

— Треба поговорити, вибач, — сказав він, прикриваючи мікрофон.

У глибині душі Мередіт аж застогнала з досади, але нічим не могла зарадити.

— Звісно, давай, я почекаю, — сказала вона.

Сівши в автівку, вона дивилась, як Хол поволі пішов до ялини біля вежі Магдала, щоб порозмовляти.

Випадкових збігів не буває. Усе трапляється не просто так.

Відкинувшись на підголівник, Мередіт спробувала обдумати все, що трапилось, усю низку подій відтоді, як вона вийшла з потяга на вокзалі Гяр дю Нор. Ні, не з того моменту. Дещо пізніше. З тієї миті, коли вона ступила на розмальовані кольорові сходи, що вели до кімнати ворожки Лаури. Шукаючи відповіді, Мередіт витягла свій блокнот і передивилась у ньому всі записи. Насправді питання стояло таким чином: що вона шукає тут, відлуння якої історії? До Рен-ле-Бена вона приїхала, щоб дізнатися про історію своєї родини. Чи, може, про іншу, не пов’язану з цим історію? Яка становить чисто академічний інтерес і не має до неї особисто жодного стосунку? І чи має вона хоч якийсь стосунок до Домен де ля Кад і родини Верньє?

А що сказала Лаура? Мередіт перегорнула свої записи та знайшла те, що шукала. «Лінія часу переплутана. Її напрям стрибає туди-сюди, і події втрачають свої чіткі обриси, наче змазуються. Минуле переплітається із сьогоденням».

Мередіт глянула крізь вікно на Хода, котрий уже повертався до авта, тримаючи в руці телефон. Другу руку він ховав у кишені.

А який стосунок має до всього цього Хол?

— Ну, як? — спитала вона, коли Хол розчинив дверцята. — Усе гаразд?

Хол увібрався в авто.

— Даруй, Мередіт. Я хотів запропонувати разом пообідати, але обставини змінились, і в мене виникли деякі невідкладні справи.

— Щось гарне, судячи з твого виразу? — спитала вона.

— Комісаріат поліції в Куїзі, який розслідує нещасний випадок, нарешті погодився надати мені теку з матеріалами, що стосуються загибелі мого батька.

— Так це ж чудово, Холе, — щиро пораділа вона, сподіваючись, що в тих матеріалах хлопець і справді знайде відповідь на питання, що мучили його відтоді, як загинув його батько.

— Тож я можу або завезти тебе до готелю, — вів далі Хол, — або їдьмо разом зі мною, а вже потім пошукаємо, де можна пообідати.

Мередіт ненадовго замислилась, поборюючи спокусу поїхати з ним. Утім, швидко збагнула, що тут Хол має все зробити сам. До того ж їй треба зосередитися на власній роботі, щоб проблеми Хола не засмоктали її.

— Схоже, тобі варто побути самому, — відповіла вона. — Тож, якщо не заперечуєш, можеш завезти мене до готелю дорогою до поліції, і так буде добре.

Вона з приємністю відзначила, що Хол трохи завагався, хоча лише на якусь мить.

— Мабуть, краще, якщо я заявлюсь туди сам, оскільки вони роблять мені таку послугу.

— Я теж про це подумала, — сказала Мередіт, злегка торкаючись його руки.

Хол увімкнув двигун і здав назад.

— А як стосовно того, щоб зустрітися пізніше? — спитав він, протискуючи авто вузькою вуличкою, що вела з Рен-ле-Шато. — Можна десь здибатись і трохи випити. А може, десь повечеряємо? Звісно, якщо ти не маєш інших планів.

— Та жодних проблем, — посміхнулася Мередіт, намагаючись не виказати своєї радості. — Неодмінно повечеряємо.

РОЗДІЛ 49

Джуліан Лоуренс стояв біля вікна свого кабінету в Домен де ля Кад і дивився, як авто його племінника виїхало на під’їзну алею. Потім він звернув свою увагу на жінку, котра вийшла з автівки, не помахавши на прощання рукою.

Він схвально кивнув головою. Гарна фігура, спортивна, але тендітна, пряме темне волосся до плечей. З такою не гріх би й порозважатися.

Потім жінка обернулась обличчям до нього, і він зміг добре до неї придивитися.

Джуліан упізнав її, хоча не міг пригадати, де бачив цю жінку. Він порпався в пам’яті, аж поки не пригадав. То була ота настирлива сучка, котра підходила до нього, коли вчора ввечері на дорозі до Рен-ле-Бена утворилася пробка. Ага, й акцент у неї американський.

Іще один напад страху пронизав його свідомість. Якщо ця міс Мартін працювала на Хола й уже встигла сказати йому, що бачила його тоді в Рен-ле-Бені, то племінник цілком слушно може поцікавитися, що він там робив. І здогадається, що привід, яким Джуліан пояснив своє запізнення, був цілковитою брехнею.

Він осушив келих і швидко ухвалив рішення. Трьома сягнистими кроками перетнувши кабінет, Джуліан накинув куртку та вийшов, щоб перейняти Мередіт у вестибюлі.

По дорозі з Рен-ле-Шато настрій Мередіт змінився. Вона відчула збудження й захват. До сьогодні карти, що їх подарувала їй Лаура, були для неї як тягар. Тепер же їй здавалося, що та колода повнилася захопливими можливостями.

Почекавши, поки авто Хола не зникне з очей, вона повернулась і стала підійматися східцями до парадного входу в готель. Вона трохи нервувала, проте водночас відчувала піднесення. Ті самі почуття, яких вона зазнала під час візиту до Лаури, знову повернулись, але цього разу — набагато сильнішими. Надія проти скептицизму, щемливе передчуття проти страху, ідо, намагаючись помножити два на два, вона дістане п’ять. «Міс Мартін?»

Застукана зненацька, Мередіт обернулась і побачила Холового дядька, котрий ішов до неї через вестибюль. Вона напружилася, сподіваючись, що після легкої сварки в Рен-ле-Бені минулого вечора він не впізнає її. Проте сьогодні він осміхався.

— Міс Мартін? — повторив він, простягаючи руку. — Мене звати Джуліан Лоуренс. Хочу висловити свою втіху з того, що ви в нас зупинилися. Ласкаво просимо до готелю «Домен де ля Кад».

— Дякую.

Вони поручкались.

— А ще… — Він зробив паузу та знизав плечима. — А ще хочу перепросити за свій досить різкий тон учора ввечері, у Рен-ле-Бені.

Мередіт знітилась і почервоніла.

— Я й не думала, що ви згадаєте мене, містере Лоуренс. Боюся, я сама була дещо неввічливою.

— Нічого подібного. Гадаю, Хол уже розповів вам, що вчора в нас був тяжкий день. Утім, розумію, це не виправдання…

Він не став говорити далі, і його вибачення повисло в повітрі.

Мередіт помітила, що Джуліан мав однакову з Холом звичку прискіпливо дивитися просто у вічі співбесіднику, і ця звичка викликала певний дискомфорт. Хоча дядько Хола був майже на тридцять років старшим, він мав таку саму харизму. Здавалося, що він заповнює собою ввесь прилеглий простір. «Цікаво, чи був і його батько таким самим?» — подумала Мередіт.

— Звісно, — сказала вона. — Я дуже співчуваю вашому горю, містере Лоуренс.

— Будь ласка, кличте мене Джуліаном. Дякую за співчуття. Смерть мого брата стала дня нас важкою втратою. — Він на мить замовк. — До речі, про мого племінника, міс Мартін.

Може, ви знаєте, куди він зараз подався? Наскільки мені відомо, ви мали сьогодні з’їздити до Рен-ле-Шато, проте я сподівався, що після обіду Хол уже буде тут. Мені кортіло з ним дещо обговорити.

— Ми справді їздили до Рен-ле-Шато, але щойно йому зателефонували з поліції, і він завіз мене до готелю, а сам поїхав у якихось справах. До Куїзи, здається.

Вираз обличчя Джуліана не змінився, але Мередіт відчула, як загострився його інтерес. І відразу ж пожалкувала, що виказала йому цю інформацію.

— А в яких саме справах? — поцікавився Джуліан.

— Та він не став пояснювати, — швидко відповіла вона.

— Шкода, я сподівався з ним поговорити. — Він стенув плечима. — Власне, поспішати нікуди. — Джуліан знову посміхнувся, та цього разу вже не так переконливо. Видно було, що йому не до жартів. — Волію сподіватися, що вам у нас подобається. Ви маєте все потрібне?

— Так. Усе дуже добре. — Мередіт подивилась на сходи.

— Даруйте, що затримав вас.

— Мені треба попрацювати…

Джуліан знавецьки кивнув.

— Звісно. Хол казав, що ви письменниця. Ви тут працюєте за контрактом?

Мередіт почувалася, наче метелик, проткнутий голкою. Немов миша, що потрапила в пастку.

— Не зовсім, — відказала вона. — Так, хотілось би про дещо дізнатися.

— Он як… — Джуліан простяг руку. — Тоді не буду вас затримувати.

Не бажаючи здаватися нечемною, Мередіт теж подала руку. Цього разу дотик його шкіри викликав у неї відчуття незручності. Було в ньому щось аж занадто особисте, навіть із відтінком інтимності.

— Якщо вам удасться першою побачитися з моїм племінником, — сказав Джуліан, надто міцно стискаючи їй руку, — то перекажіть йому, будь ласка, що я його шукаю. Добре?

— Добре, — кивнула Мередіт.

Нарешті він відпустив її руку. Потім повернувся й рушив через вестибюль, жодного разу не озирнувшись.

Усе ясно. Вона чудово його зрозуміла. Упевнений у собі, навіть самовпевнений, добре володіє своїми емоціями.

Мередіт повільно видихнула повітря крізь розтулені губи, намагаючись чітко з’ясувати те, що трапилося хвилину тому. Вона стояла, уставившись у порожній простір, де щойно був Джуліан. Клянучи себе за те, що розгубилась і прохопилася про те, куди поїхав Хол, вона поволі опанувала себе.

Викинь це з голови.

Мередіт озирнулась. Реєстраторка була зайнята прийомом замовлення й дивилася в інший бік. З шуму, що долітав з ресторану, Мередіт здогадалася, що більшість гостей уже обідали. Прекрасно. Дуже слушна нагода втілити свій задум.

Швидко пройшовшись по чорно-червоних кахлях, вона обігнула фортепіано, простягла руку та зняла зі стіни фото Анатоля й Леоні Верньє та Ізольди Ляскомб. Засунувши його під куртку, вона повернулася назад і хутко побігла нагору, стрибаючи одразу через дві сходинки.

Тільки коли Мередіт повернулася до своєї кімнати й замкнула двері, щоб ніхто випадково не зайшов, вона відсапнула й трохи заспокоїлась. Проте ненадовго. Щось було не так. Вона завмерла й, примружившись, роззирнулася.

Щось змінилось у самій атмосфері кімнати. У ній був якийсь чужий запах, ледь уловимий і слабкий, проте однаково він був. Мередіт обхопила себе руками, згадавши вчорашній кошмар. Але відразу ж замотала головою. Не бери дурного в голову. Сюди заходили кастелянші, щоб прибрати кімнату й застелити ліжко. До того ж це було зовсім не схоже на те, що вона відчувала вночі. «Не відчувала, а снила», — поправила себе Мередіт.

Просто кепський сон.

Раптом вона виразно відчула, що в кімнаті є ще хтось. Чиясь присутність… якась химерна прохолода в повітрі. Що ж це може бути?

Мередіт знизала плечима. Нічого. Просто якийсь засіб для миття чи полірування — і все. Ледь уловимий запах. Хоча вона не могла втриматися й увесь час морщила носа. Цей запах нагадував сморід від якогось організма, що гниє, викинутий морем на берег.

РОЗДІЛ 50

Мередіт відразу ж підійшла до гардероба, витягла з сумки карти Таро й так обережно розв’язала куточки чорного шовку, наче карти були зроблені зі скла.

Бентежливий малюнок Вежі лежав зверху. Зловісні хмари на задньому плані та дерева зараз виглядали чіткіше, аніж тоді, у Парижі. Мередіт на мить замислилась. Їй раптом здалося, що, коли Лаура ледь не силоміць змусила її взяти карти, зверху колоди мала лежати Справедливість. Подумавши, вона стенула плечима. Виходить, що ні.

Розчистивши місце на бюрку, вона поклала на нього карти й пошкодувала, що не знайшла вчора часу перенести в комп’ютер усе, що вона записала в блокноті про тлумачення карт.

Мередіт на мить задумалась. А чи не розкласти знову ті самі десять карт, що випали вчора, і спробувати в тиші та спокої розібратися з ними й дізнатися щось нове? Та зрештою вона вирішила цього не робити. Її цікавило не ворожіння на картах саме по собі, а історичні відомості, котрі вона збирала про колоду Буска, а також стосунок цих карт до історії Домен де ля Кад, родин Верньє та Ляскомб.

Мередіт стала перебирати колоду, аж поки не знайшла всі двадцять дві карти великого аркана. Відклавши потім решту карт убік, вона розклала великий аркан трьома рядами один під одним. Блазня вона помістила окремо нагорі, так само, як робила Лаура. Тепер карти відчувались іншими на дотик. Учора вони змусили її нервувати. Наче вона брала на себе якийсь невідворотний обов’язок уже лише тим, що торкалася до карт. Зате сьогодні вони були наче доброзичливими на дотик, хоча Мередіт знала, що це звучить смішно й абсурдно.

Витягнувши з-під куртки старе фото, вона поставила його перед собою на бюрку й почала вдивлятись у чорно-білі постаті, застиглі в часі. Потім опустила погляд на кольорові зображення фігур.

На мить вона зосередила увагу на Чарівникові з його блакитними пронизливими очима та густим чорним волоссям. Він притягував до себе всі символи Таро. Привабливий образ, нічого не скажеш, але чи можна довіряти чоловікам?

Потім по її шиї пробігся дражливий холодок, а по спині засновигали мурахи — то Мередіт спала на думку нова ідея. Утім, чи можна її здійснити? З одного боку вона поклала Чарівника. Потім узяла карту І, Блазня, та підняла її, тримаючи напроти фотографії. Тепер, коли обидва зображення були поруч, Мередіт уже не мала сумніву, що то був ожилий мосьє Верньє. Той самий життєрадісний вираз обличчя, та сама струнка постать, ті самі чорні вуса.

Потім карта II, Жриця. Ефемерна, бліда, трохи схожа на мадам Ляскомб, хоч у вечірній сукні з глибоким вирізом, на відміну від звичайного прогулянкового вбрання на світлині. Мередіт глянула вниз і побачила, що ці дві фігури під назвою Закохані скуті ланцюгом біля ніг Диявола.

І нарешті, карта VIII, Сила, — мадемуазель Леоні Верньє.

Мередіт мимоволі посміхнулася. Вона відчувала, що з цією картою її єднає найміцніший зв’язок, наче вона особисто знала ту дівчину. Частково це, мабуть, пояснювалося тим, що саме Леоні відповідала тому образу Ліллі Дебюссі, що склався в її уяві. Леоні була молодшою, але в ній була та сама наївність у широко розплющених очах, те саме густе каштанове волосся, хоча на карті воно вільно спадало кучерями на плечі, а на фото було зібране в строгу зачіску. А понад усе Мередіт імпонувало те, як вона дивилася — просто в об’єктив фотоапарата. Невиразна здогадка хвильками збурила поверхню її раціонального розуму, та зникла ще до того, як Мередіт спромоглася її усвідомити.

Вона звернула свою увагу на інші карти великого аркана, які проявлялися протягом дня: Диявол, Вежа, Відлюдник та Імператор. Мередіт роздивилася кожну з них по черзі, але в неї виникло таке відчуття, що чим довше вона дивилася на них, тим далі відволікали вони її від теми пошуків.

Мередіт відкинулась на спинку крісла. Антикварний виріб жалісно зарипів. Вона закинула руки за голову й заплющила очі.

Що ж мені не вдається побачити?

Вона поринула подумки в учорашній день, до сеансу ворожіння. Дала словам Лаури ввійти в її свідомість у певному порядку, так щоб з них утворилися схеми.

Октави. Усі вісім.

Вісім було числом завершення, гарного результату. Воно також недвозначно натякало на втручання, перешкоди та конфлікт. В інших, давніших колодах Сила та Справедливість мали восьмий номер. А Справедливість і Чарівник мали ще й символ вічності — перевернуту вісімку.

А все це позв’язувала воєдино музика. Минуле її родини, Таро Буска, сім’я Верньє, ворожіння в Парижі, аркуш фортепіанної музики… Мередіт розкрила свій записник і почала проглядати сторінку за сторінкою, аж поки не знайшла ім’я, яке шукала — американця, котрий провіщав майбутнє по картах і який пов’язав Таро з музикою. Вона ввімкнула комп’ютер і нетерпляче забарабанила пальцями, чекаючи, поки він завантажиться. Нарешті на екрані спалахнуло пошукове вікно. Мередіт набрала в ньому «ПОЛ ФОСТЕР КЕЙС». За кілька секунд висвітився список сайтів.

Вона відразу ж відкрила статтю у Вікіпедії, яка виявилась докладною та недвозначною. Американець Пол Фостер Кейс зацікавився картами на початку 1900-х років, коли заробляв на життя тим, що грав на фортепіано та духових інструментах у водевілях. За тридцять років він заснував у Лос-Анджелесі організацію, що поширювала його власну систему Таро. Ця організація називалася «Будівничі Святилища», скорочено англійською — ВОТА. Цю організацію вирізняло те, що за її допомогою Кейс прагнув популяризувати свою філософію, а це йшло всупереч більшості тогочасних езотеричних систем, які наголошували на цілковитій таємничості й ідеї елітності втаємничених. Більше того, його система була інтерактивною. На відміну від інших колод, карти ВОТА були чорно-білими, й основна ідея полягала в тому, що кожен індивід зможе їх розфарбувати й залишити на них якийсь свій неповторний знак. Саме це й допомогло популяризувати карти Таро в Америці.

Ще однією новацією Кейса було його асоціювання музичних нот із певними картами великого аркана. Усі вони, за винятком карт XX, Сонце, та IX, Відлюдник, — наче ці два образи стояли осторонь звичного плину подій, — були пов’язані з конкретною мелодією.

Мередіт подивилась на ілюстрацію клавіатури, де стрілками було показано, яка карта пов’язана з якою нотою.

Вежа, Вирок та Імператор стосувалися ноти С; Диявол належав до ноти А; нота D поєднувалася з Закоханими та Силою, а Чарівник і Блазень були пов’язані з нотою Е.

С-А-D-Е. Домен де ля Кад.

Мередіт витріщилась на екран так, наче він хотів якимось чином її надурити.

С-А-D-Е, усі — цілі ноти, і всі пов’язані з конкретними картами великого аркана, що вже встигли проявитися.

Ба більше, Мередіт уздріла ще один зв’язок, який уже довго напрошувався до її раціональної свідомості, але раніше вона його не помічала. Вона витягла успадкований від матері аркуш із фортепіанним твором «Гробниця, 1891». Мередіт знала його напам’ять: сорок п’ять тактів, зміна темпу в середній частині. Стилем і характером він навіював асоціації з дев’ятнадцятим сторіччям, парками й дівчатками в білих сукенках. Відлуння Дебюссі, Саті й Дюка.

І побудований на нотах А, С, D і Е.

На мить Мередіт відволіклася й уявила себе за фортепіано. Не існує нічого, крім музики. Її пальці пурхають над клавішами… А, С, D і Е. Завершальне арпеджіо — і останній акорд стихає та розчиняється в повітрі.

Вона відкинулась на спинку. Усе збігалось, однозначно.

Утім, що все це, в біса, означає, якщо це щось означає взагалі?!

Мить — і Мередіт подумки опинилася в Мілуокі, у музичному класі міс Бріджес повної середньої школи. Знов і знов повторює вона те саме заклинання. «Октава складається з дванадцяти плюс одного хроматичних тонів». Мимовільна посмішка розпливлася на вустах Мередіт. Голос учительки й досі звучав у її пам’яті: «Напівтон і цілий тон є складниками діатонічної гами. Діатонічна гама має вісім тонів, пентатонічна — п’ять. Перший, третій і п’ятий тони діатонічної гами є складниками основного тону акордів, формулою краси, формулою досконалості».

Мередіт віддалася спогадам, щоб вони скеровували її думки. Музика й математика, пошуки закономірних зв’язків, а не випадкових збігів. Вона вдрукувала в пошукове вікно слово ФІБОНАЧЧІ. Нові назви й імена випливли перед її очима. 1202 року Леонардо Пізанський, відомий під прізвиськом Фібоначчі, розробив математичну теорію, у якій числа утворювали послідовність. Після двох початкових величин кожне число було сумою двох попередніх чисел.

0, 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34, 55, 89, 144, 233, 377.

Уважали, що співвідношення між парами послідовних чисел наближалося до так званої «золотої пропорції», золотої середини.

У музиці принцип Фібоначчі інколи використовувався для визначення налаштування. Числа Фібоначчі спостерігаються також і в природному середовищі — у розташуванні гілок дерева, у вигині хвилі, у структурі конуса ялини. Наприклад, у соняшника завжди було вісімдесят дев’ять насінин. Мередіт посміхнулася.

Я й досі все це пам'ятаю.

Дебюссі бавився з послідовностями Фібоначчі у своїй знаменитій музичній поемі «Море» для оркестру. Одна з дивовижних суперечностей Дебюссі полягала в тому, що хоча його вважали композитором, який цікавився, головним чином, настроєм і кольором, але всі його найвідоміші твори фактично були побудовані згідно з математичними моделями. Радше, вони ділилися на частини, що відображали золоте співвідношення, для чого часто застосовувалися стандартні послідовності Фібоначчі. Наприклад, у поемі «Море» перша частина має тривалість п’ятдесят п’ять тактів — число Фібоначчі, — і вона складається з розділів тривалістю 21,8,8,5 і 13 тактів — також число Фібоначчі.

Мередіт доклала певних зусиль, щоб упорядкувати перебіг власних думок.

Вона повернулася на сайт Пола Фостера Кейса. Три з чотирьох нот, пов’язаних із назвою Домен — С, А і Е — були числами Фібоначчі: Блазень мав число 0, Чарівник — 1, а Сила — 8.

Тільки D, карта номер VI, не було числом Фібоначчі.

Мередіт занурила пальці у своє чорне волосся. Отже, вона щось не так зрозуміла? Чи навпаки — це був виняток, що підтверджував правило?

Вона задумливо побарабанила пальцями по столу. Закохані відповідали послідовності, якщо йшли окремо, а не парою: Блазень був нулем, а Жриця — двійкою. А нуль та двійка були числами Фібоначчі, хай навіть шістка не була таким числом.

Хоч так. Бодай щось є.

Проте навіть якщо ці зв’язки дійсно мали місце, то який стосунок існував між Таро Буска, Домен де ля Кад і Полом Фостером Кейсом? Дати не збігалися.

Кейс започаткував свою організацію ВОТА в 1930-х роках в Америці, а не в Європі. Колода ж Буска бере початок у 1890-х роках, а карти малого аркана, може, й іще раніше. Вона ніяк не могла ґрунтуватися на системі Кейса.

А що, як поміняти все це місцями?

Мередіт замислилась. А раптом Кейс щось чув про зв’язок Таро з музикою й переінакшив їх відповідно до своєї власної системи? А може, він знав щось про Таро Буска? Або навіть про Домен де ля Кад? Можливо, ідея прийшла не з Америки до Франції, а навпаки?

Вона витягла свій потертий конверт і дістала з нього фото хлопця у військовій формі. Як вона могла бути такою сліпою? Вона побачила, як Блазень перетворився на Анатоля Верньє, але чомусь не звернула уваги на очевидну схожість між Верньє та її солдатом. Теж родинна схожість із Леоні. Довгі темні вії, високе чоло, та сама звичка дивитися просто в об’єктив.

Мередіт знову глипнула на портрет. Дати збігалися. Хлопець у солдатському однострої міг бути молодшим братом, кузеном. Навіть сином.

А від нього родинна вервечка простяглася через покоління до мене.

У Мередіт наче камінь з душі впав. Немов тягар незнання, що про нього казав Хол. Натомість озвався обережний унутрішній голос і став застерігати її проти прагнення видавати бажане за дійсне.

Треба все це перевірити. Факти десь тут, поруч. Візьми й перевір.

Її пальці запурхали над клавіатурою. Їй кортіло дізнатися про все та негайно. Мередіт вдрукувала в пошукове вікно слово «ВЕРНЬЄ».

Утім, не знайшла нічого цікавого. Вона розчаровано та з недовірою втупилася в екран.

Невже ж нічого немає? Щось мусить бути!

Жінка спробувала знову, додавши Буск і Рен-ле-Бен. Цього разу вона вийшла на кілька сайтів, що продавали карти Таро, кілька рядків про колоду Буска, але більше нічого вартого уваги не відшукала.

Мередіт відкинулася на спинку. Очевидним виходом із цього глухого кута була реєстрація на родинних пошукових сайтах у цій частині Франції та спроба проникнути в минуле в такий спосіб, хоча це забере певний час. Та може, Мері допоможе шукати з протилежного кінця?

Палаючи від нетерпіння, Мередіт хутко надрукувала Мері електронного листа й попросила її передивитися місцеві історичні сайти в Мілуокі, а також пошукати прізвище Верньє в реєстрі виборців. Утім, вона побоювалася, що у випадку, якщо той солдат був сином Леоні, а не Анатоля, прізвище в нього буде інше. Навздогін вона додала також і прізвище Ляскомб, а лист закінчила довжелезним рядком із поцілунками.

На столі поруч із нею задзвонив телефон.

Якусь мить Мередіт отетеріло витріщалася на нього, не в змозі второпати, звідки воно та що це. Телефон задзвонив знову.

Мередіт ухопила слухавку.

— Слухаю.

— Мередіт? Це Хол.

Вона одразу ж відчула, що справи в нього не дуже добрі.

— Як ти?

— Я телефоную сказати, що повернувся.

— Як ти з’їздив?

Мовчання. А потім пролунало:

— Розповім, коли побачимось. Я почекаю на тебе в барі. Не хочу відволікати тебе від роботи.

Мередіт зиркнула на годинник і з подивом побачила, що вже чверть на сьому. Потім перевела погляд на хаотичне безладдя з карт, поміток інтернетівських сайтів, фотографій. Свідчення її денної роботи. Їй здалося, що голова ось-ось вибухне. Їй пощастило знайти вже багато, але вона досі перебувала в невіданні.

Мередіт не хотіла зупинятись, але відчула, що мозок її буквально плавиться від напруженої роботи. Часто в шкільні роки Мері заходила до її кімнати, цілувала їй лоба й казала, що час перепочити. Що ранок мудріший за вечір.

Мередіт усміхнулася. Мері часто — завжди — мала рацію.

Сьогодні ввечері їй уже навряд чи вдасться що-небудь знайти. До того ж із голосу Хола можна було здогадатися, що він потребує товариства. Мері схвально поставилась би до її рішення скласти компанію Холові. Віддати перевагу живим, а не мертвим.

— Узагалі-то, саме зараз слушна нагода зробити перерву.

— Справді?

Це було сказано з такою полегкістю, що Мередіт не могла не посміхнутися.

— Справді, — відповіла вона.

— Ти точно впевнена, що я тобі не заважаю?

— Абсолютно точно. Наразі все закінчу й за десять хвилин спущуся.

Мередіт перевдяглась у свіжу білу сорочку та свою улюблену чорну сукню досить скромного вигляду, а потім зайшла до ванної кімнати. Там вона трохи припудрила щоки, підмалювала губи, навела тіні й, зачесавшись, зав’язала вузликом волосся. Вона вже взувала чоботи, коли на комп’ютері писнув сигнал — прийшла електронна пошта.

Мередіт увійшла в ящик і клацнула по пошті від Мері. То було невеличке, з двох рядків, повідомлення, що містило ім’я, дати, адресу й обіцянку написати знову, тільки-но з’явиться щось нове.

По обличчю Мередіт розпливлася посмішка.

Нарешті!

Вона взяла світлину, але то вже не був невідомий солдат. Іще багато треба дізнатись, але вона вже вийшла на правильний шлях. Мередіт засунула знімок у рамку від фотографії, яку поцупила у вестибюлі. Родина об’єдналася. Її родина.

Не сідаючи, вона нахилилась і надрукувала відповідь. «Ти в мене просто молодчина. З удячністю прийму всю подальшу інформацію! Я тебе люблю».

Мередіт клацнула на кнопку «Надіслати». А потім, не перестаючи всміхатися, рушила вниз, щоб зустріти Хола.