Гробниця

РОЗДІЛ 34 21 вересня 1891 року, понеділок

Леоні позіхнула й розплющила очі. Витягнувши над головою тонкі бліді руки, вона розім’яла їх, а потім сіла в ліжку, спершись на величезні білі подушки. Попри надмір випитого вчора вина «Бланкет де Ліму» — а може, завдяки йому, — вона добре виспалась.

У ранковому світлі Жовта кімната виглядала чепурненькою й гарною. Леоні трохи полежала в ліжку, прислухаючись до звуків, які зрідка порушували глибоку сільську тишу. Ранкові співи пташок, шум вітру в деревах. Це було набагато приємніше, аніж прокидатися сірим паризьким ранком і слухати, як гудуть паровози на вокзалі Сен-Лазар.

О восьмій Маріета принесла тацю зі сніданком. Поставивши її на столик біля вікна, вона розсунула штори, і в кімнату зазирнув потік перших несміливих сонячних променів. Через нерівне скло старовинних вікон Леоні побачила яскраву блакить неба та рожеві й білі пасма хмаринок.

— Дякую, Маріето, — сказала Леоні. — Я сама впораюсь.

— Добре, мадемуазеле.

Відкинувши ковдру, Леоні прудко опустила ноги на килим і намацала свої капці. Знявши з гачка за дверима блакитну кашемірову сорочку, вона похлюпала на обличчя залишки вчорашньої води й сіла за стіл біля вікна, відчуваючи легкий дискомфорт від того, що їй доводиться снідати на самоті в спальній кімнаті. Востаннє їй доводилося це робити, коли в гості до матері приходив Дюпон.

Піднявши кришку кавника з гарячою кавою, вона випустила назовні незрівнянний аромат свіжопідсмажених зерен — наче джина з лампи. Коло срібного кавника стояли глек пінистого теплого молока, горнятко з грудочками білого цукру, а біля горнятка лежали спеціальні щипчики. Піднявши напрасовану лляну серветку, Леоні знайшла під нею таріль із білим хлібом, золотава скоринка якого була ще теплою на дотик, а також блюдце зі збитим вершковим маслом. У трьох окремих порцелянових тарілочках було три різновиди варення, а в глечику — компот з айви та яблук.

Наминаючи сніданок, Леоні час від часу поглядала на парк. У долині між пагорбами висіла пелена білого туману, зачепившись за верховіття. Галявини, залиті млявим вересневим сонцем, були тихими та спокійними; вітру, який загрожував учора ввечері зіпсувати погоду, і слід загув.

Одягнувши просту вовняну спідницю та закриту блузку, Леоні взяла книжку, що її вчора приніс їй Анатоль. Їй здумалося самій побувати в бібліотеці, понишпорити на її запилених полицях серед корінців старовинних книжок. Якщо їй почнуть докоряти — а вона не бачила для цього причини, бо Ізольда ж сама вчора сказала, щоб вони почувались як удома, — то в неї є готове пояснення: вона прийшла, щоб повернути брошурку мосьє Беяра.

Відчинивши двері, вона вийшла в коридор. Здавалося, решта домочадців іще спала. Скрізь було тихо. Не дзенькали кавові філіжанки, не насвистував Анатоль, як то він зазвичай полюбляв робити вранці, не було ніяких ознак життя взагалі. Унизу, у залі, було безлюдно, хоча з кімнати прислуги доносилися приглушені голоси, а з кухні — тихе постукування чашок та горщиків.

Бібліотека займала південно-західний кут будинку, і потрапити до неї можна було через вузенький коридор, затиснутий між вітальнею та дверима, що вели до кабінету. Леоні здивувалася, як Анатоль узагалі знайшов дорогу до бібліотеки. Учора ввечері було замало часу, щоб походити по будинку й роздивитися, що й де є.

Попри це, коридор, що вів до бібліотеки, був досить просторим і вміщував кілька вітрин, які кріпилися до стін. У першій була виставлена порцеляна з Марселя та Руана, у другій — невеличка кіраса, дві шаблі й рапіра, схожа на ту, якою полюбляв фехтувати Анатоль, а також мушкет. У третій вітрині, що була меншою за перші дві, зберігався комплект медалей і стрічок, розкладених на синьому вельветі. Ніде не було вказано, кому їх вручили й за що. Тож Леоні припустила, що ці нагороди належали їхньому дядькові Жулю.

Натиснувши на ручку на дверях бібліотеки, вона прослизнула всередину. Й одразу ж відчула її спокійну, майже ідилічну атмосферу — запах воску, чорнила, запиленого оксамиту й промокального паперу. Бібліотека виявилась просторішою, ніж сподівалася Леоні, а її вікна виходили на південь і захід. Портьєри з важкої золотаво-жовтої парчі, складками спадали від стелі до підлоги. Звуки кроків поглинав товстий овальний килимок, що лежав посеред кімнати, а на ньому стояв круглий стіл на одній ніжці. Він був доволі великим, тож міг розмістити найбільший і найважчий фоліант. На столі були чорнильниця й ручка, а поруч — відривний блокнот і свіжа промокашка.

Леоні вирішила розпочати своє дослідження з найдальшого від дверей кута. Пробігаючи очима по кожній полиці, вона читала назви на корінцях, проводила по них пальцями та вряди-годи зупинялась, якщо якийсь томик привертав її увагу.

Вона натрапила на розкішний молитовник із подвійними прикрашеними застібками, виданий у Турі. Він мав темно-зелені та золотаві форзаци й тонесенький пергаментний захисний Папір на гравюрах. На форзаці дівчина прочитала ім’я свого покійного дядька — Жуля Ляскомба — й дату його миропомазання.

На одній з полиць Леоні знайшла також перше видання книги Жозефа де Местра «Подорож навколо моєї кімнати». Це був потріпаний, зачитаний до дірок томик, зовсім не схожий на бездоганно-новий екземпляр, що його мав удома Анатоль. В іншому місці вона знайшла збірку релігійних та палких антирелігійних текстів, згрупованих наче навмисне так, що вони заперечували один одного.

У розділі, присвяченому сучасній французькій літературі, був повний комплект романів циклу «Ругон-Маккари» Еміля Золя, а також Флобер, Мопассан та Гюїсманс — по-справжньому інтелектуальні твори, які Анатоль даремно намагався змусити її читати, — і навіть перше видання роману «Червоне та чорне» Стендаля. Було там також кілька перекладів, але не до її смаку, хіба що Бодлерів переклад мосьє Алана Едгара По. І жодного твору мадам Редкліф чи мосьє Ле Фану.

Сама лише нудота.

У найдальшому куточку бібліотеки Леоні виявила нішу з книжками з місцевої історії, звідки, як вона припустила, й узяв Анатоль монографію мосьє Беяра. Серце її збуджено закалатало, коли зі світла й тепла центральної частини бібліотеки вона ввійшла до тісного похмурого закутка. У ньому панувала якась волога химерна атмосфера, від якої Леоні аж дух забило.

Зиркнувши вздовж упорядкованих за абеткою корінців, вона швидко знайшла літеру «Б». Проте вільного місця в ряду не було видно. Леоні здивувалась і так-сяк запхала тоненьку книжечку на те місце, де вона, на її думку, мала стояти. Зробивши те, заради чого вона, власне, прийшла, Леоні рушила назад до виходу.

І тільки тоді вона помітила засклені шафи, що висіли праворуч високо над дверима та в яких, здогадно, мали зберігатися найцінніші видання. Під ними стояла розсувна дерев’яна драбина, закріплена на мідній рейці. Леоні взялася за пристрій обіруч і щосили потягнула. Драбина заквилила й зарипіла, але швидко піддалася. Висунувши її на половину довжини, Леоні зафіксувала її, а потім спробувала поставити ногу на щабель.

Драбина витримала її вагу, тож дівчина стала підійматися. Її тафтові спідниці шелестіли й заважали рухатись.

Леоні зупинилася на передостанньому щаблі. Спершись колінами в останній щабель, вона почала вдивлятися в шафу. Усередині було темно, але прикривши долонями очі від світла, яке падало з двох високих вікон, вона змогла бачити досить добре, щоб прочитати назви на корінцях книжок.

Першою стояла книга Еліфаса Леві «Догма та ритуал найвищої магії». Поруч із нею був фоліант «Методичний трактат про окультну науку». На полиці зверху стояли кілька творів Жерара Папюса, Кур де Жебелена, Етейя та МакГрегора Метерса. Леоні ніколи не читала цих авторів, але знала, що вони були письменниками-окультистами й уважалися неблагонадійними. Їхні імена часто зустрічались на шпальтах газет і журналів.

Леоні вже була зібралася спуститись, аж раптом її увагу привернув простий чорний фоліант із чорною шкіряною обкладинкою, оформлений значно скромніше за решту книг. Він був виставлений обкладинкою назовні. На ній золотистими тисненими літерами було написано назву — «Таро». А під нею такими самими літерами — ім’я її дядька.

РОЗДІЛ 35 Париж

Коли у вікнах комісаріату поліції восьмого округу несміливо замерехтів імлистий ранок, пристрасті вже встигли розігратися не на жарт.

У неділю, двадцятого вересня, невдовзі після дев’ятої вечора було знайдено труп жінки, яку розпізнали як мадам Маргариту Верньє. Цю новину повідомив репортер «Ле Пті журналь» з нової телефонної будки, нещодавно встановленої на розі вулиць Рю де Берлін та Рю д’Амстердам.

Оскільки небіжчиця була знайомою героя війни, генерала Дюпона, префект Лябуж був терміново викликаний зі свого сільського маєтку для контролю розслідування справи.

Украй роздратований, він сягнистим кроком перетнув приймальню й кинув стос ранкових газет на стіл інспектора Турона.

Зрадливу Кармен убито! Затримано героя війни! Сварка коханців закінчилася смертельною ножовою раною!

— Що все це означає?! — загримів Лябуж.

Турон підскочив і перелякано забелькотів, шанобливо вітаючись із начальником, а потім притьмом почав прибирати ще один стос газет з єдиного вільного стільця в тісній та задушливій кімнаті, відчуваючи на собі лютий погляд Лябужа. Коли він закінчив цю роботу, префект зняв свій шовковий циліндр і сів, спершись руками об палицю. Дерев’яна спинка стільця жалібно рипнула, але таки витримала його чималеньку вагу.

— Що скажете, Туроне? — спитав він владним голосом, коли інспектор повернувся на своє місце. — Звідки в газетних писак стільки конфіденційної інформації? У когось із ваших людей язик без кісток, чи що?

Інспектор Турон виглядав як людина, що зустріла ранок, так і не діставши задоволення виспатись удома у власному ліжку. Під очима в нього з’явилися темні кола, схожі на серпики місяця. Вуса обвисли, а підборіддя загострилося.

— Не думаю, пане префект, — сказав він. — Просто того вечора репортери прибули на місце злочину раніше за нас.

Лябуж уставився на нього з-під своїх кущастих брів.

— Отже, хтось дав їм підказку за гроші?

— Схоже на те.

— Але ж хто?

— Та хто ж зізнається! Один з моїх жандармів підслухав розмову двох писак, де йшлося про те, що принаймні дві газетні контори приблизно о сьомій вечора в неділю отримали повідомлення, у якому був натяк, що не завадило б послати репортера на Рю де Берлін.

— А точна адреса вказувалась? Номер квартири?

— Бачите, у підслуханій розмові про це не йшлося, але я припускаю, що точну адресу було вказано.

Префект Лябуж роздратовано стиснув на набалдашникові палиці свої старечі руки з голубими прожилками судин.

— А генерал Дюпон? Він не заперечує, що вони з Маргариток) Верньє були коханцями?

— Не заперечує, хоча він вимагав нашого запевнення, що в цій справі ми виказуватимемо розважливість і стриманість.

— І ви дали йому таке запевнення?

— Так, мосьє. Генерал украй емоційно заперечує свою причетність до вбивства. Стверджує, що після денного концерту йому передали записку, де було вказано, нібито побачення того вечора відкладалося з п’ятої години на пізнішу. Сьогодні вранці він з Маргаритою Верньє мав поїхати на кілька днів у долину Марни. Усіх слуг на цей термін відпустили. Квартира справді виглядає так, наче її підготували до відсутності мешканців.

— А записка й досі в Дюпона?

Турон зітхнув.

— Генерал стверджує, що, дбаючи про репутацію дами, він порвав ту цидулку й викинув на виході з концертної зали. — Інспектор зморено сперся ліктями в стіл і обхопив руками голову. — Я послав свою людину перевірити, але того дня прибиральники восьмого округу виявили неабияку прудкість.:

— Чи є ознаки статевих зносин перед смертю?

Турон кивнув.

— А що каже на це генерал?

— Ця звістка ошелешила його, але він панував над собою. Твердить, що то не він. Тримається своєї версії, згідно з якою він приїхав і знайшов Верньє мертвою, а на вулиці коло будинку вже юрмився натовп репортерів.

— Були свідки його приїзду?

— Були — о сьомій тридцять. Питання в тому, був він у квартирі вбитої раніше того-таки вечора чи не був. Поки що ми можемо покладатися лише на його твердження, що не був.

Лябуж скрушно похитав головою.

— Генерал Дюпон… — сказав він стиха. — Має багато впливових знайомих… Непроста ситуація. — Префект уставився на інспектора. — А як він потрапив до квартири?

— Він має власний ключ.

— А решта домочадців?

Турон простяг руку до одного з високих і хитких стосів паперів, якими був захаращений його стіл. При цьому він ледь не перекинув чорнильницю. Діставши шуканий коричневий конверт, він витяг із нього аркуш паперу.

— Окрім слуг, у квартирі мешкає син мадам Верньє, Анатоль Верньє, не одружений, двадцяти шести років, колишній журналіст і письменник, а тепер — член редколегії одного періодичного видання, що спеціалізується на тематиці рідкісних і красивих книг та подібній всячині. — Він поглянув на свої нотатки. — Там мешкає також донька, Леоні, сімнадцяти років, теж не одружена.

— Їх сповістили про вбивство матері?

Турон зітхнув.

— На жаль, іще ні. Ми не змогли встановити їхнє місцезнаходження.

— Але ж чому?

— Кажуть, вони поїхали купись на село. Мої люди опитали їхніх сусідів, але вони знають обмаль. Дочка та син виїхали в п’ятницю вранці.

Префект Лябуж насумрився, і його сиві брови зійшлися на переніссі.

— Верньє? Десь я вже чув це прізвище…

— Це може бути з різних причин, мосьє. Їхній батько, Лео Верньє, був комунаром. Його заарештували й засудили до заслання. Здається, він помер на каторжних роботах.

Лябуж похитав головою.

— Я чув це прізвище зовсім недавно.

— Упродовж останнього року Верньє-молодший не раз фігурував у газетах. У замітках ішлося про його здогадну пристрасть до картярства, начебто він відвідує лігва наркоманів і борделі, але всі ці припущення є непідтвердженими. Скоріше, натяки на його аморальність, аніж фактичні докази.

— Щось на кшталт наклепницької кампанії?

— Дуже на те схоже, пане префект.

— Гадаю, то були анонімні публікації?

Турон кивнув.

— Особливо злісно нападала на Верньє газета «Ля Круа». Наприклад, вони надрукували необгрунтоване твердження, нібито він брав участь у дуелі на Марсових полях, здогадно як секундант, але навіть у такому разі це звучить досить серйозно… Ця газета надрукувала дату, час дуелі, прізвища. Верньє зміг навести алібі. Заявив, що й гадки не має, хто стоїть за цими наклепами.

Лябуж уловив інтонацію інспектора.

— Ви йому недовіряєте?

Турон скептично посміхнувся.

— Ті, хто зазнає анонімних нагінок, майже завжди знають їхніх справжніх авторів. Тому анонімними вони є лише для широкої публіки. І ще одне. Дванадцятого лютого цього року Верньє мав причетність до скандалу, пов’язаного з крадіжкою рідкісного рукопису з бібліотеки Арсеналу.

Лябуж ляснув себе по коліну.

— Ось воно що! Ось у зв’язку з чим мені видалося знайомим це прізвище!

— Завдяки своїй фахової діяльності, Верньє був постійним відвідувачем, котрий здобув довіру персоналу бібліотеки. У лютому, після анонімної підказки, виявилося, що зникла надзвичайно цінна книга з окультизму. — Турон іще раз заглянув у свої нотатки. — Твір Роберта Фладда.

— Ніколи про нього не чув.

— Ніщо не вказувало на причетність Верньє, а перевірка з’ясувала жалюгідний стан системи безпеки в бібліотеці, тому цю справу зам’яли.

— А що, цей Верньє займається езотерикою?

— Та начебто ні, хіба що в плані своєї колекціонерської роботи.

— А його допитували?

— Так, допитували. І знову, як і раніше, було дуже легко довести його непричетність. А коли його спитали, чи не має він припущень стосовно організатора кампанії цькування, Верньє знову сказав, що не має гадки, хто цим займається. Тому нам не лишалося нічого іншого, як припинити розслідування.

Лябуж помовчав, обмірковуючи почуте.

— А що ви знаєте про джерела доходів Верньє?

— Знаю те, що доходи він має нерегулярні, — відповів Турон, — хоча жодним чином їх не можна назвати незначними. З різних джерел він заробляє близько дванадцяти тисяч франків на рік. — Інспектор утупився в підлогу. — Робота в редколегії періодичного видання забезпечує йому гонорари в розмірі шести тисяч франків на рік. Контора його розташована на вулиці Монтерґей. На додаток до цього він пише статті до інших спеціалізованих часописів і, безперечно, щось виграє в карти та більярд.

— Якісь інші джерела доходів?

Турон похитав головою.

— Усю маєтність його батька, як засудженого комунара, було конфісковано. Верньє-старший був єдиним сином, і батьки його давно померли.

— А Маргарита Верньє?

— Ми наразі здійснюємо розслідування. Сусіди нічого не знали про її близьких родичів, але ми ще з’ясуємо.

— Тож Дюпон допомагав їй покривати домашні витрати?

Турон знизав плечима.

— Стверджує, що ні, але щось недуже віриться. Я не хотів би вибудовувати припущення стосовно обізнаності Верньє в цьому.

Лябуж нервово завовтузився, і стілець знову жалібно зарипів. Турон терпляче чекав, поки шеф обміркує наведені факти.

— Ви сказали, що Верньє не одружений, — нарешті мовив префект. — А коханка в нього є?

— Він підтримував зв’язок з однією жінкою. Вона померла в березні, і її поховали на цвинтарі Монмартр. Медичні картка свідчить, що за два тижні до смерті її прооперували в клініці «Мезон Дюбуа».

Лябуж скорчив презирливо-обурену гримасу.

— Штучне переривання вагітності?

— Можливо, мосьє. Медична картка кудись ізникла. Персонал стверджує, що її викрали. Утім, представники клініки не заперечують, що на операцію витратився Верньє.

— У березні, кажете, — мовив Лябуж. — Тобто жодного зв’язку з убивством Маргарити Верньє?

— Я б не поспішав із таким висновком, мосьє, — відповів інспектор і додав: — Навпаки, якщо Верньє став жертвою злобливої наклепницької кампанії, то між цими двома смертями може існувати якийсь зв’язок.

Лябуж пхикнув.

— Облиште, Туроне. Поливати людину багном — справа для безчесних та несовісних. Утім, це аж ніяк не означає, що такі люди здатні й на вбивство.

— Воно-то так, мосьє префект, і за звичайних обставин я б із вами погодився, але є один момент, який підтверджує наростання антагонізму й ворожості.

Лябуж зітхнув і помовчав, розуміючи, що інспектор іще не закінчив своє пояснення. Видобувши з кишені люльку, він злегка постукав нею по краю столу, розпушуючи тютюн, чиркнув сірником і тримав його, поки не підкурив. Тісну кімнату наповнив ядучий дим.

— Звісно, не можна беззаперечно стверджувати, що цей інцидент має якийсь стосунок до розслідуваної наразі справи, але Верньє сам став жертвою нападу рано-вранці сімнадцятого вересня цього року в Пасаж де Панорама.

— Наступного ранку після заворушення в оперному театрі?

— Вам знайоме те місце, мосьє?

— Чепурненька аркада з крамницями та ресторанами. Гравіювальник Штерн теж має там крамницю.

— Саме так, пане префект. Верньє зазнав сильної травми якраз над лівим оком, а також дістав кілька добрячих синців. Про це повідомили, знову ж таки — анонімно, наших колег із дванадцятого округу. Вони ж, своєю чергою, сповістили нас, знаючи про нашу зацікавленість цим паном. Під час допиту нічний сторож пасажу засвідчив, що він знав про напад, фактично, став його мимовільним свідком, але зізнався, що Верньє йому щедро заплатив за мовчанку.

— Ви стали розслідувати цей інцидент?

— Ні, не стали, мосьє префект. Оскільки потерпілий, тобто Верньє, вирішив не повідомляти про побиття, ми нічого не могли вдіяти. І я згадую про це лише як про підтвердження.

— Підтвердження чого?

— Підтвердження наростання антагонізму й ворожості, — спокійно й упевнено відповів Турон.

— У такому разі, Туроне, чому ж у трупарні опинилась Маргарита Верньє, а не сам Верньє? У цьому немає сенсу.

Префект Лябуж відкинувся на спинку й посмоктав люльку. Турон мовчки дивився на нього й чекав.

— Ви вірите в те, що Дюпон винний у вбивстві, інспекторе? Скажіть, так чи ні?

— Я не відкидаю жодної версії, аж поки ми не зберемо досить інформації.

— Так, звісно. — Лябуж нетерпляче змахнув рукою. — Одначе що підказує вам інтуїція?

— Правду кажучи, я не вважаю, що Дюпон є тим, кого ми шукаємо. Звісно, його причетність видається найпростішим поясненням. Генерал був у квартирі. Ми маємо лише його запевнення, що він застав Маргариту Верньє мертвою. У кімнаті було два келихи з шампанським, але був і шкалик з-під віскі, розбитий об решітку. Тут узагалі багато чого не клеїться. — Турон глибоко зітхнув, підшукуючи правильні слова. — Ну, по-перше, сама підказка. Якщо то й справді була сварка між коханцями, яка зайшла надто далеко, то хто ж тоді заздалегідь попередив газетярів? Тут не обійшлося без третьої сторони.

Лябуж кивнув.

— Кажіть далі.

— Зверніть іще увагу на такий, начебто, збіг: син і дочка від’їжджають, а квартиру готують до тривалої відсутності мешканців. — Він зітхнув. — Скидається на те, що все це було зумисне підстроєне.

— Тобто ви гадаєте, що генерала Дюпона підставили?

— Так, я гадаю, що ми не можемо виключати й такої можливості, пане префект. Якщо це він убив, то чому ж тоді лише відклав свій приїзд? Навпаки, він би вчинив так, щоб його там і близько ніхто не бачив.

Лябуж кивнув.

— Не можу не погодитись, інспекторе, що для нас було б великим полегшенням, якби нам таки не довелося притягати героя війни до судової відповідальності. Особливо такого славетного й обвішаного медалями ветерана, як Дюпон. — Він спіймав погляд Турона. — Ні, я жодним чином не збираюся впливати на ваше рішення, інспекторе. Якщо ви вважаєте його винним…

— Розумію вас, пане префект. Мені б теж було мало втіхи переслідувати героя Вітчизни!

Лябуж зиркнув на крикливі заголовки газет.

— З іншого ж боку, Туроне, ми не мусимо забувати, що вбито жінку.

— Так, мосьє префект.

— Нам треба, щонайперше, встановити місцезнаходження Верньє та поінформувати його про вбивство матері. Якщо раніше цей чоловік не бажав розмовляти з поліцією про різноманітні інциденти, до яких він мав стосунок протягом останнього року, то, можливо, особиста трагедія таки розв’яже йому язика. — Він ворухнувся — і стілець погрозливо заскрипів під його вагою. — Невже дійсно немає жодної зачіпки стосовно того, куди він поїхав?

Турон похитав головою.

— Ми знаємо лише, що він виїхав з Парижа чотири дні тому разом зі своєю сестрою. Візник, один із тих, хто постійно працює на Рю д’Амстердам, розповів нам, що минулої п’ятниці підібрав на Рю де Берлін чоловіка й дівчину, котрі відповідають наданому нами описові, та відвіз їх до вокзалу Сен-Лазар невдовзі по дев’ятій годині ранку.

— А їх хто-небудь бачив усередині вокзалу?

— Ніхто, пане префект. Потяги з Сен-Лазару обслуговують західні передмістя — Версаль і Сен-Жермен. Звідти ходять також потяги, узгоджені з розкладом руху пароплавів до міста Канни. І нічогісінько. Утім, вони могли на будь-якій станції пересісти на місцевий потяг. Мої люди зараз над цим працюють.

Лябуж витріщився на свою люльку. Здавалося, він почав утрачати інтерес.

— Гадаю, ви вже повідомили залізничну адміністрацію?

— Так. І на великих, і на місцевих станціях. В Іль-де-Франс були повсюдно розвішані об’яви, і ми перевіряємо списки тих, хто перетнув Ла-Манш на поромі, — на той випадок, якщо вони виїхали за межі Франції.

Префект важко засопів і підвівся. Сховавши люльку в кишеню пальта, він узяв свій циліндр і швидко рушив до дверей.

Турон теж підвівся.

— Зробіть іще один візит до Дюпона, — сказав Лябуж. — Він є нашим найпершим клієнтом у цій украй неприємній справі, хоча я схильний уважати, що ви мислите в слушному напрямку.

У дверях Лябуж зупинився та промовив:

— І ще одне, інспекторе.

— Слухаю, пане префект.

— Тримайте мене в курсі. Про перебіг розслідування я бажаю дізнаватися особисто від вас, а не з публікацій у «Ле Пті журналь». Мене не цікавлять плітки й пересуди, Туроне. Залиште їх журналістам і письменникам. Я зрозуміло висловлююсь?

— Цілком, мосьє.

РОЗДІЛ 36 Домен де ля Кад

У замку заскленої шафи стирчав маленький мідний ключик. Він закляк у замковому отворі й не піддавався, проте Леоні все смикала його, аж поки він не повернувся. Вона відчинила дверцята й витягла з шафи книжку, котра так заінтригувала її.

Примостившись на верхньому щаблі драбини, Леоні розкрила «Таро», з деяким зусиллям розігнувши грубу шкіряну обкладинку, та відчула запах пилу, старого паперу й давнини. Усередині лежала тоненька брошура, яку важко було назвати книгою. Вона містила не більше десятка сторінок, а її краї були нерівні й зубчасті, наче ножем обрізані. Грубий крейдований папір свідчив, що ця книжечка з’явилась у далекі, хоча й не древні часи. Вона була написана від руки чітким каліграфічним почерком.

На першій сторінці повторювалось ім’я її дядька, Жуля Ляскомба, й назва «Таро», але цього разу під нею дівчина помітила підзаголовок: Потойбіч покривала, або тлумачення карт за допомогою музичного мистецтва. Під ним була ілюстрація — цифра, схожа на вісімку або клубок пряжі. Унизу сторінки виднілася дата, коли її дядько, здогадно, написав цю монографію, — 1870 рік.

Коли моя мати втекла з Де ля Кад і перед тим, як там з’явилась Ізольда.

Фронтиспіс покривав аркуш вощеного шовкового паперу. Леоні перегорнула його — і мимоволі роззявила від подиву рот. Під цим аркушем було чорно-біле гравійоване зображення диявола зі хтивим і нахабним поглядом. Він був згорблений, плечі — покручені, руки — довжелезні, а замість зап’ясть — пазурі. Він мав завелику спотворену голову, яка видавалася карикатурою на людську зовнішність.

Придивившись до ілюстрації, Леоні побачила, що потвора мала на лобі ріжки — такі маленькі, що їх ледь було видно. Шкіра диявола викликала огиду й скидалася радше на шерсть тварини. Проте найбільшу відразу викликали чомусь дві чітко окреслені фігури людей — чоловіка й жінки, прикутих ланцюгом до підніжжя гробниці, на якій стояв диявол.

У нижньому кінці гравюри виднілася римська цифра XV.

Леоні поглянула на підвал сторінки. Але не побачила там ані імені художника, ні хоч якихось відомостей про походження малюнка. Лише єдине слово, ім’я, виведене внизу великими прописними літерами, — АСМОДЕЙ.

Не бажаючи затримуватись на неприємній ілюстрації, Леоні перегорнула наступну сторінку. І побачила щільні рядки вступного тексту, у якому йшлося про тематику книжки. Вона хутко проглянула написане, і кілька слів привернули її увагу. Перспектива прочитати про демонів, карти Таро й музику, сповнили її душу страхом і трепетом, а також змусила серце пришвидшено забитись. Вирішивши влаштуватися комфортніше, Леоні спустилася зі своєї дерев’яної вежі й, зіскочивши з кількох останніх щаблів та поклавши брошуру на стіл у центрі бібліотеки, заглибилась у читання.

Леоні стиха присвиснула й перегорнула сторінку. Однак тексту більше не було.

Якийсь час вона просто сиділа, витріщившись на останні рядки брошури. То була незвична, разюча оповідь. Окультна взаємодія музики й місця покликала до життя образи на картах і, наскільки вона зрозуміла, викликала з небуття тих, хто пішов у потойбічний світ. Au dela du voile — «потойбіч покривала», — як і зазначено в заголовку.

І це написав мій дядько.

Між іншим, Леоні також неабияк здивувалася тому, що в їхній родині був такий визначний автор, але досі про це ніхто й ніколи не згадував.

Однак…

Леоні замислилась. У вступному слові її дядько стверджував, що це — правдиві свідчення. Вона здивовано відкинулась на спинку стільця. Що він мав на увазі, коли написав про «перехід до іншого виміру»? Що він мав на увазі, говорячи про свої «я» — як колишні, так і прийдешні? А духи, що він їх викликав? Вони повернулися до потойбіччя чи так і лишилися?

По спині Леоні побігли мурахи. Дівчина різко обернулась і роззирнулася на всі боки, відчуваючи, наче хтось стоїть позаду неї. Вона придивилася до темних закутків обабіч каміна й за шторами. Невже ці духи й досі перебувають у маєтку? їй пригадалася згорблена постать на галявині, бачена нею вчора ввечері.

Попередження про лихо? Чи щось інше?

Леоні похитала головою, здивувавшись польоту своєї уяви, а потім знову зосередила увагу на книзі. Якщо вірити написаному й тому, що це розповідь про реальні події, а не вигадка, то чи не може бути так, що описана гробниця й дотепер знаходиться десь у самому маєтку Домен де ля Кад? Вона схильна була думати, що так воно і є, не в останню чергу тому, що ті музичні ноти — С, D, Е, А, якими її дядько викликав духів, складали також і назву маєтку: Cade, тобто Кад.

Цікаво, чи досі існує ця гробниця?

Леоні підперла рукою підборіддя. До неї повернулося притаманне їй раціональне мислення. Буде неважко встановити, чи немає неподалік якоїсь споруди, схожої на ту, що її змалював у своїй книжечці її дядько. У сільському маєтку такого великого розміру просто не може не бути власної каплиці або чогось на кшталт мавзолею, розташованого десь у парку. Її мати ніколи ні про що таке не розповідала, але ж вона взагалі майже нічого не розказувала про Домен де ля Кад. Тітка Ізольда про це теж нічого не говорила, але така тема просто не встигла виникнути під час учорашньої вечірньої розмови, до того ж вона сама зізналася, що їй обмаль відомо про історію родинного маєтку її покійного чоловіка.

Якщо гробниця й досі збереглася, я її неодмінно знайду.

Якийсь шум у коридорі на вході привернув увагу Леоні.

Вона швидко сховала брошурку, поклавши її собі на коліна, їй не хотілося, щоб її застукали за читанням такого твору. Не тому, що їй було ніяково, а через те, що дівчина нікого не бажала посвячувати у свої власні пригодницькі таємниці, які збиралася розкрити сама, без чиєїсь допомоги. Якщо про це дізнається Анатоль, то просто глузуватиме з неї.

Звук кроків ослабнув, а потім почулося, як грюкнули, зачинившись, двері до зали. Леоні підвелась, роздумуючи, чи брати книгу з собою. Навряд чи тітонька буде проти, якщо вона візьме її почитати, тим паче Ізольда сама просила їх почуватись як удома. І хоча книжка й лежала в замкненій шафі, Леоні не сумнівалася, що її сховали там від пилу, світла та безжального плину часу, а не тому, що вона була небажаною для чийогось читання. Інакше в шпарині не стирчав би ключ, немов запрошуючи відвідувача відімкнути шафу.

І Леоні, прихопивши з собою поцуплену книжку, пішла з бібліотеки.

РОЗДІЛ 37 Париж

Віктор Констант склав газету й кинув її біля себе на стілець.

Убивство Кармен — поліція розшукує її сина!

Його очі презирливо звузились. Це ж треба додуматись! «Убивство Кармен»! Йому було гидко від того, що після всіх тих підказок, які він надав, газетна братія виявилась такою передбачуваною. Хіба ж можна порівнювати Маргариту Верньє з імпульсивною та порочною героїнею Бізе?! Французька публіка явно надміру слухала цю оперу, і вона просто в’їлася в її свідомість. На його думку, тут напрошувалась інша аналогія — зі зрадженим військовиком та з караючим мечем.

За лічені години генерал Дюпон перетворився на газетних шпальтах з основного підозрюваного на безневинну жертву. По-перше, те, що префект не звинуватив його в убивстві, збудило цікавість газетярів і змусило ширше розкинути тенета журналістських пошуків. І тепер — не останньою чергою завдяки зусиллям Константа — у поле їхнього зору потрапив Анатоль Верньє. Він іще не став підозрюваним, але самий факт його зникнення в невідомому напрямку вже виглядав підозріло. Подейкували, буцімто поліція поки що не в змозі знайти Верньє чи його сестру, щоби сповістити їх про трагедію. Хіба ж довелося б так довго шукати невинну людину?

І справді, що більше інспектор Турон заперечував, що Верньє став підозрюваним, то впертішими ставали недоброзичливі чутки. Де факто відсутність Верньє в Парижі означатиме його присутність у квартирі на Рю де Берлін того вечора, коли було скоєне вбивство.

Лінькуватість журналістів добре прислужилася Константу. Дай їм історію, ретельно запаковану, як посилку, і вони запропонують її майже без змін своїм читачам. Припущення, що газетярі захочуть самостійно перевірити інформацію й підтвердити правдивість фактів, не справдилось.

Попри свою ненависть до Верньє Констант мусив визнати, що цей блазень виявися розумнішим, аніж він гадав. Навіть він, працюючи і вдень, і вночі, маючи купу грошей та широку мережу інформаторів і шпигунів, не відразу зміг з’ясувати, у якому напрямку зникли Верньє та його сестра.

Він кинув байдужий погляд з вікна марсельського експреса, що торохтів крізь передмістя Парижа, вирушаючи на південь. Константові зрідка доводилось виїжджати за межі паризьких передмість. Краєвиди йому не подобались. Йому не подобалось яскраве сонце, а також блякле небо, безрадісний осінній погляд якого робив так само безрадісними усе, на що він натрапляв. Констант не любив дикої природи. Він волів здійснювати свої оборудки в сутінках вулиць зі штучним освітленням і в напівтемряві потаємних кімнат зі старомодними каганцями та свічками. Він відчував огиду до свіжого повітря та відкритого простору. Його природним середовищем були пропахлі парфумами коридори театрів, заповнені жінками й дівчатами, а також приватні кімнати в приватних клубах.

Нарешті, Констант спромігся пробратися крізь лабіринт обману й заплутаних слідів, вибудований Верньє з метою приховати напрямок своєї втечі. Їхні сусіди, заохочувані двома-трьома су, твердили, що нічого не знають достеменно, але підслухали, пригадали та всотали вельми багато розрізнених відомостей. Їх виявилося досить, аби Констант зміг вибудувати мозаїку того дня, коли Верньє втік із Парижа. Власник «Ле Пті Шаблізьєн», ресторану неподалік квартири Верньє на Рю де Берлін, розповів, що підслухав розмову про середньовічне місто Каркасон.

Завдяки гаманцю, туго набитому грошима, його слуга легко знайшов візника, котрий відвозив утікачів до вокзалу Сен-Лазар у п’ятницю вранці, а потім знайшов і другий екіпаж, який відвіз їх до вокзалу Монпарнас. Констант дізнався також, що цей останній факт залишився невідомим для жандармів із восьмого округу.

Не абищо, але цих відомостей було задосить, щоб переконати Константа витратитись на залізничний квиток на південь. Якщо брат і сестра Верньє зупинились у Каркасоні, то це спростить завдання. Йому було байдуже, з ним та шльондра чи ні. Віктор не знав, під яким іменем вона зараз живе, бо те ім’я, під яким він її знав, було викарбуване на могильній плиті на цвинтарі Монмартр. Глухий кут.

Констант мав прибути до Марселя ввечері того-таки дня. Завтра вранці він сяде на потяг із Марселя до Каркасона. А в тому місті влаштується, наче павук у центрі павутини, й чекатиме, поки жертва не опиниться в межах його досяжності.

Рано чи пізно, але люди щось скажуть. Так завжди бувало раніше. Чутки, пересуди. Сестра Верньє — дівчина дивовижної вроди. Серед темноволосих, чорнооких і засмаглих мешканців півдня її білу шкіру й каштанові кучері неодмінно запам’ятають.

Можливо, це забере певний час, але він однаково їх знайде.

Констант вийняв із кишені відібраний у Верньє годинник. То була коштовна й рідкісна річ — у золотому корпусі, з платиновою монограмою. Йому було приємно тримати його у своїй руці, обтягненій елегантною рукавичкою, приємно було усвідомлювати, що він хоч щось та забрав у Верньє, хоч якось йому помстився. Око за око.

Його обличчя набуло жорстокого виразу, коли він уявив ту шльондру, котра посміхається зараз Верньє так само, як колись усміхалася йому. Раптом його свідомість пронизала картина: його суперник не зводить зачудованого погляду з її оголеного тіла. Ця думка була нестерпною.

Щоб хоч якось відволіктись і згаяти час, Констант потягнувся до своєї подорожньої валізи. Там він намацав ніж, схований у товсті шкіряні піхви. Цим ножем він випустив дух із Маргарити Верньє. Потім Констант дістав із валізи «Підземну подорож» Ніколаса Кліма й «Рай та Пекло» Сведенборга, але обидва твори не припали йому до смаку.

Він витяг іще одну книгу. То була «Хіромантія» Роберта Фладда.

Іще один спогад про жінку, котра його зрадила. І цей твір прекрасно збігся з його настроєм.

РОЗДІЛ 38 Рен-ле-Бен

Не встигла Леоні вибратися з бібліотеки, яку коридорі наштовхнулася на служницю Маріету. Забачивши її, вона хутко сховала книжку за спиною.

— Мадемуазеле, ваш брат послав мене сказати вам, що сьогодні вранці збирається відвідати Рен-ле-Бен і буде радий, коли ви складете йому компанію.

Леоні завагалась, але тільки на якусь мить. Їй страшенно кортіло взятися до втілення своїх планів — знайти гробницю в маєтку Домен де ла Кад. Утім, така експедиція може й почекати. А поїздка до містечка з Анатолем — не може.

— Будь ласка, перекажіть вітання моєму братові. Повідомте його, що я буду дуже рада до нього приєднатися.

— Гаразд, мадемуазеле. Екіпаж наказано подати о десятій тридцять.

Перестрибуючи через дві сходинки, Леоні притьмом кинулася до своєї кімнати, щоб знайти там якесь потаємне місце та сховати поцуплену книгу. Їй не хотілося, щоб цей твір потрапив на очі слугам. Її погляд упав на скриньку з шитвом. Швидко піднявши оздоблене віко, вона засунула книжку під пряжу й котушки, що лежали там упереміш із клаптиками матерії, подушечками для встромляння голок та наперстками.

Коли Леоні спустилася в хол, Анатоля там іще не було.

Поволі вийшовши на терасу в тильній частині будинку, вона сперлася руками на балюстраду та глянула на галявину. Чітко окреслені промені світла, пробиваючись крізь хмари, заважали добре бачити, бо створювали різкий контраст між світлом і тінню. Леоні глибоко вдихнула, набравши повні легені свіжого незабрудненого повітря. Це було так несхоже на Париж із його кіптявою, сажею та непозбутньою мантією смогу!

Унизу, на клумбах, працювали садівник із хлопцем-помічником, обрізаючи кущі й гілки дерев. Поруч стояв дерев’яний ящик з опалим листям червоного та жовтого кольорів. Садівник мав на собі коротку коричневу куртку та кепку, на його шиї була пов’язана червона хустина. Хлопець років дванадцяти-тринадцяти був з непокритою головою та мав на собі сорочку без комірця.

Леоні спустилася сходами. Коли вона наблизилася, садівник хутко стягнув з голови чорну фетрову кепку й стиснув її вимазаними в землі пальцями.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, мадемуазеле, — знічено промимрив він.

— Такий гарний день сьогодні!

— Насувається буревій.

Леоні з сумнівом подивилась на чисту блакить неба з рідкими хмаринками.

— А здається, ніби все так спокійно. Не схоже, ідо погода зміниться.

— Іще не час.

Він нахилився до неї й заговорив, оголивши ряд кривих потемнілих зубів, схожих на похилені надгробки.

— Цей буревій — робота диявола, не інакше. Ті самі ознаки, що й завжди. Учора ввечері над озером чулася музика.

З його рота йшов неприємний тухлий запах, і Леоні інстинктивно відсахнулася. Несподівана відвертість садівника чимало її здивувала.

— Це ви про що? — спитала вона різким тоном.

Садівник перехрестився.

— У цих краях вештається диявол. Щоразу, коли він виходить з озера Лак де Барренк, він приносить із собою люті буревії, що шаленіють довкола, змінюючи один одного. Покійний хазяїн хотів був засипати озеро й послав туди робітників, але диявол вийшов і відверто попередив їх, що коли вони продовжуватимуть свою роботу, то Рен-ле-Бен провалиться крізь землю.

— Це просто дурні забобони. Я не збираюся…

— Було досягнуто угоди — не мені казати, якої саме і яким чином. Утім, факт залишається фактом: робітники пішли геть, давши озеру спокій. Але тепер mas ага, тобто природний стан речей, порушено. Про це свідчать усі ознаки. Невдовзі диявол прийде за належним.

— Природний стан речей? — вирвалось у Леоні. — Що ви хочете цим сказати?

— Двадцять один рік тому, — стиха пробурмотів садівник, — покійний хазяїн розбудив диявола. І тепер, коли з гробниці виходять духи, грає музика. Не мені розповідати, чому та як це відбувається. Покликали священика.

Леоні насупилась.

— Священика? Якого священика?

— Леоні!

Відчувши враз провину й полегкість, Леоні хутко обернулася, зачувши голос свого брата. Анатоль стояв на веранді й махав їй рукою.

— Уже подали двоколку! — гукнув він.

— Тримайте вашу душу під замком, мадемуазеле, — стиха мовив садівник. — Коли зчиняється буря, духи виходять з могили й вештаються довкола.

Подумки Леоні швидко зіставила цифри. Старий сказав «двадцять один рік тому», отже, це трапилося 1870 року. Вона здригнулася. Перед її очима виникла та сама дата на першій сторінці поцупленої нею книги «Таро».

Духи виходять з могили й вештаються довкола.

Слова садівника прозвучали суголосно з тим, що вона прочитала сьогодні вранці. Леоні розкрила була рота, щоб спитати, але старий уже насунув кепку на голову та знов заходився копати. Трохи повагавшись, вона підібрала спідниці й легко збігла по східцях до брата.

Почуте заінтригувало її. І трохи налякало. Однак вона не дозволить якимсь сумнівним історіям зіпсувати їй приємну подорож з Анатолем.

— Доброго ранку, — привітався він, поцілувавши сестру в розпашілу щоку та оглядаючи її з ніг до голови. — Трохи нескромно, еге ж?

Леоні зиркнула на свої шовкові панчохи, що виднілися з-під спідниць. До них прилипли маленькі цяточки землі з клумби. Дівчина посміхнулась, опустила спідниці й розправила їх, закриваючи панчохи.

— Ось так, — сказала вона. — Тепер цілком пристойно.

Анатоль з удаваним докором похитав головою.

Вони пройшли разом через будинок і сіли в екіпаж.

— Ти вже зранку шила? — спитав Анатоль, помітивши червону нитку, що причепилася до рукава сестри. — Яка неочікувана працьовитість!

Леоні зняла нитку й кинула її додолу.

— Мені треба було дещо знайти в скриньці, — швидко мовила вона, навіть не почервонівши від такої невимушеної брехні.

Візниця хляснув батогом, екіпаж смикнувся й рушив по алеї.

— Тітонька Ізольда не забажала з нами проїхатись? — спитала Леоні, перекрикуючи брязкіт упряжі та цокіт копит.

— Вона сьогодні має якісь невідкладні справи в маєтку.

— Але ж вечерю призначено на суботу?

Анатоль поплескав себе по кишені куртки.

— Дійсно. І я пообіцяв їй, що ми з тобою виступимо в ролі посильних і розвеземо запрошення.

Пориви нічного вітру струсили на землю віти й листя зі сріблястих буків, проте не настільки багато, щоб завадити екіпажу рухатися з належною швидкістю. Коні були в шорах і поводилися спокійно, тільки лампи час від часу розгойдувались і стукались у боки екіпажа, коли він спускався з плоскогір’я в долину.

— Ти чув, як уночі гримів грім? — спитала Леоні. — Так химерно! Просто гуркотіло, а дощу не було. Аж потім — раптові пориви вітру, що тривали до ранку.

Анатоль кивнув.

— Очевидно, грім без дощу є в цих краях улітку звичним яви — щем, коли за одну ніч може пронестися кілька буревіїв — один по одному.

— Схоже було, що грім застряг у долині між пагорбами. І це, вочевидь, дуже його розлютило.

Анатоль осміхнувся.

— То, мабуть, місцеве вино так на тебе вплинуло!

Леоні показала йому язика.

— Ніяке то не вино. І жодного похмілля я не відчуваю, — відказала вона. Помовчавши, додала: — Садівник розповідав мені, що, згідно з переказами, буревії трапляються тоді, коли з могили виходять духи. Чи навпаки, духи виходять з могили та приносять із собою буревій? Я не знаю достеменно.

Анатоль здивовано підняв брови.

— Що ти таке кажеш?

Леоні нахилилась і звернулася до візниці, що сидів на лавці.

— Ви знаєте про місце, що зветься Лак де Барренк? — спитала вона, перекрикуючи скрипіння коліс.

— Так, мадемуазеле.

— А це далеко звідси?

— Pas leunh — недалеко. Там полюбляють бувати туристи, однак я б не наважився туди їхати. — Візник простяг руку й указав батогом на темний гай, посеред якого, на галявині, стирчали з-під землі, наче встромлені чиєюсь велетенською рукою, чотири кам’яні мегаліти. — Ото — Крісло диявола. Неподалік знаходиться Зуб диявола, а за ним — Рогата гора.

Леоні прекрасно усвідомлювала, що говорить про свої страхи лише для того, щоб їх позбутися. Однак навіть попри те, що це їй не вдалося, вона обернулась до Анатоля й із тріумфом у голосі мовила:

— Ось бачиш! Повсюдно — докази існування дияволів та привидів.

Анатоль розсміявся.

— То все забобони, мала, звичайнісінькі забобони, а не докази.

На Пляс дю Перу екіпаж зупинився, і вони вийшли.

Анатоль знайшов хлопця, котрий за один су зголосився рознести Ізольдині запрошення, а потім вони неквапливо рушили головною вулицею в напрямку водолікарні. По дорозі вони ненадовго зайшли до маленького вуличного кафе, де Леоні випила чашечку міцної кави з цукром, а Анатоль пропустив шкалик абсенту. Повз них проходили панії та пани у фраках і прогулянкових костюмах. Нянька штовхала поперед себе дитячий візочок. Гомоніли дітлахи — дівчатка з чорними та червоними стрічечками в кучерявому волоссі й хлопчаки в бриджах по коліно. Вони грались обручем і ціпком.

Потім Анатоль та Леоні зайшли до найбільшої крамниці в місті — «Магазину Буска», де продавали різну всячину — від ниток і стрічок до мідних каструль і пателень, а також пасики, рибальські сітки й мисливські рушниці. Анатоль передав Леоні список необхідного для суботньої вечері й дозволив їй зробити замовлення.

Леоні це страшенно сподобалось.

Потім вони роздивлялись архітектуру міста. Багато будинків на лівому березі виглядали з боку річки набагато солідніше, аніж із дороги. Кілька з них були величенькими, мали багато поверхів і міцно трималися за скелястий берег. Одні будинки були добре доглянуті, хоча й скромні. Інші — дещо занехаяні. З їхніх стін злущувалася фарба, а самі мури були кривуваті й кособокі, наче придавлені тягарем років.

На звиві річки увагу Леоні привернув чудовий краєвид терас водолікарні та задніх балконів «Готелю де ля Рен». З боку річки курортний заклад виглядав поважнішим, аніж від вулиці. Він панував над довколишнім ландшафтом завдяки своїй пишності та значущості. Його сучасні будівлі мали великі вікна, які, вочевидь, коштували чималеньких грошей.

Вузькі кам’яні сходи вели з терас просто до води, де стояло кілька окремих кабінок для купання. Усе це свідчило про поступ, про здобутки медичної науки, про те, що ця водолікарня була місцем паломництва, куди стреміли сучасні пілігрими, котрі потребували фізичних процедур.

Самотня медсестра в крислатому, схожому на білого морського птаха капелюсі штовхала крісло-візок із пацієнтом. Біля води, у кінці алеї Бен де ля Рен, схожа на корону альтанка з кованого заліза створювала затінок від сонця. Із протилежного боку розмістився пересувний кіоск, чиє складане віконце виходило на вулицю. У ньому жінка в білій хустці та з повними засмаглими руками продавала яблучний сидр по два сантими за чашку. Неподалік пересувного кафе на колесах, схожого на фургон, виднівся дерев’яний пристрій для чавлення яблук. Його металеві зубці повільно обертались, а маленький хлопчик із подряпаними руками та в завеликій сорочці навипуск засовував у нього червоні й жовтувато-золотаві яблука.

Вистоявши в черзі, Анатоль купив дві чашки сидру. Як на його смак, він був занадто солодким. Леоні ж заявила, що він смакує просто чудово. І випила спочатку свою чашку, а потім і недопите Анатолем, виплюнувши випадкові кісточки в носовичок.

Правий берег річки відрізнявся від лівого. Будинків на ньому було значно менше, а ті з них, що приліпилися до схилу гори, розсипавшись поміж дерев, які спускалися майже до води, являли собою приватні помешкання — невеличкі й скромні. У них жили ремісники, слуги, крамарі, чий добробут залежав від захворювань та іпохондрії представників міського середнього класу, котрі приїздили сюди переважно з Тулузи, Перпіньяна та Бордо.

Леоні бачила пацієнтів, що сиділи в гарячій, багатій на залізо воді в купальнях, до яких вела окрема огороджена алея. Невеличкий натовп медсестер і слуг з рушниками терпляче чекав на березі.

Коли вони, на втіху Леоні, оглянули все місто, вона заявила, що втомилась, і поскаржилася, що їй тиснуть черевики. Обминувши пошту й телеграф, вони повернулися на Пляс дю Перу.

Анатоль запропонував підживитися в ресторані з південного боку площі.

— Може, тут сядемо? — спитав він, указавши палицею на єдиний вільний столик. — Чи, може, всередину зайдемо?

Між будинками дмухав легенький вітерець, немов граючись сам із собою в піжмурки. Він шурхотів по алеях і тріпотів навісами. Леоні зачудовано глянула на золотисте, червоне та брунатне осіннє листя, що його здіймав вітер, і на бляклі сонячні промені, які падали на оповиті плющем будинки.

— Сядьмо на вулиці, — відповіла вона. — Тут так гарно. Просто прекрасно.

Анатоль усміхнувся.

— Мабуть, це саме той вітер, який на півдні Франції називається «серс», — задумливо сказав він, сідаючи навпроти сестри. — Здається, він дме з північного заходу, з боку гір, як твердить Ізольда, на відміну від південно-східного вітру з Середземного моря. — Із цими словами він витрусив свою серветку. — Чи, може, це містраль?

Леоні стенула плечима.

Анатоль замовив для обох макарони по-домашньому, тарілку помідорів та кружальце місцевого козячого сиру, приправленого медом і мигдалем, а також глечик червоного вина.

Леоні відламала шматочок хліба й укинула його в рот.

— Сьогодні вранці я була в бібліотеці, — почала вона. — Там дуже цікаві книжки, мушу тобі сказати. Я взагалі дивуюся, що ти вчора ввечері був з нами в компанії, а не застряг у бібліотеці.

Карі очі Анатоля заблищали цікавістю.

— Ти про що?

— Та тільки про те, що там досить цікавих книжок, аби надовго тебе зайняти, а також про те, що ти примудрився серед такої кількості книг знайти саме монографію мосьє Беяра. Це мене дивує. — Леоні хитро примружила очі. — Чому ти вибрав саме її, га?

— Та просто так, — відповів Анатоль, покручуючи кінчик вуса.

Відчувши нещирість у його голосі, Леоні відклала виделку.

— Коли ми вже про це заговорили, то мені також дивно, що ти взагалі не згадав про збірку, коли зайшов до мене перед вечерею.

— Про яку збірку?

— Про збірку творів художньої літератури, це по-перше. — Леоні втупилася в обличчя брата, стежачи за його реакцією. — А по-друге, про книги з окультизму ти теж мені нічого не сказав. А деякі з них, між іншим, є дуже рідкісними виданнями.

Анатоль відповів не відразу.

— Ну, ти ж раніше не раз докоряла мені тим, що я втомлюю тебе розмовами про антикварні книжки, — нарешті сказав він. — І тому вчора я просто не хотів набридати тобі, от і все.

Леоні розсміялася.

— На Бога, Анатолю, що з тобою? Ти що, не пам’ятаєш? Ти ж сам колись казав мені, що багато з цих книжок уважаються шкідливими та непристойними. Навіть за паризькими мірками. І в цьому маєтку вони виглядають якось не надто доречно, тобі не здається? І тому мені дуже давно, що ти вчора нічого про них не сказав…

Анатоль неквапливо видобув цигарку.

— Нумо, кажи! — настійливо вимагала Леоні.

— А що казати?

— Можеш почати з пояснення: чому ти приховуєш від мене свою зацікавленість? Удаєш, що тобі байдуже до цього? — Леоні віддихалась. — І чому в нашого дядька виявилась така велика збірка цих книжок? Тітка Ізольда нічого про це не сказала.

— Чому ж, фактично, вона це пояснила, — відказав Анатоль. — Ти так і хочеш її в чомусь звинуватити. Вона тобі явно не подобається.

Леоні знітилась і почервоніла.

— Якщо в тебе склалося саме таке враження, то ти помиляєшся. Я вважаю тітоньку Ізольду чарівною жінкою. Вона відразу ж підвищила тон, щоб Анатоль її не перервав, і додала: — Мене бентежить не наша тітка, а зловісна репутація маєтку, підсилена наявністю в бібліотеці книг з окультизму.

Анатоль зітхнув.

— Я їх не помітив. Ти, напевно, перебільшуєш. Найочевиднішим поясненням є те, що дядько Жуль дотримувався католицького або, скоріше, ліберально-католицького світогляду. Окрім того, цілком може бути, що він просто успадкував цю бібліотеку разом з маєтком.

— Деякі з цих книг були видані зовсім недавно, — наполягала Леоні.

Вона здогадувалася, що провокує Анатоля на неприємну розмову, й воліла б припинити, але вже не могла стриматись.

— А ти в нас — фахівець із таких публікацій! — скептично зауважив він.

Леоні аж пересмикнуло від зневажливого тону брата.

— Ні, але саме про це я й хотіла сказати. Фахівець із такої літератури — саме ти! Звідси й моє здивування, що ти не згадав про збірку окультної літератури взагалі.

— Не можу збагнути, чому ти так уперто намагаєшся знайти в усьому якусь таємницю. Мені це геть незрозуміло.

Леоні нахилилася вперед.

— Кажу тобі, Анатолю, у цьому обійсті є щось дивне та загадкове, хочеш ти це визнавати чи ні. — Вона трохи помовчала, а потім додала: — Знаєш, мені починає здаватися, що ти взагалі не ходив до бібліотеки.

— Зараз же припини! — відрубав брат із погрозливою ноткою в голосі. — Що за біс у тебе вселився сьогодні?!

— Ти дорікаєш мені тим, що я вигадую якісь таємниці стосовно цього маєтку. Можливо, саме так воно і є. Але ж ти дотримуєшся іншої крайності: вперто заперечуєш існування будь-якої таємниці взагалі!

Анатоль сердито підкотив очі під лоба.

— Тільки подумай, що ти верзеш! — вибухнув він. — Ізольда влаштувала нам гостинний прийом. Вона перебуває не в надто комфортній ситуації, і якщо з її боку і є якісь дрібні огріхи, то це лише тому, що вона сама почувається тут чужинкою, живучи серед слуг, котрі працювали тут роками та яким, можливо, вельми не подобається те, що ні сіло ні впало з’явилась якась незнайомка та стала господинею маєтку. Наскільки мені зрозуміло, Ляскомб подовгу не бував удома, і тому цілком можливо припустити, що челядь сама розпоряджалася будинком на свій розсуд і заради своєї вигоди. Тобі зовсім не личить казати таке про тітку.

Збагнувши, що зайшла надто далеко, Леоні дала задній хід.

— Я тільки хотіла… — почала була вона, однак Анатоль, витерши рота серветкою й кинувши її на стіл, перервав її;

— Усе, що я хотів, — це знайти тобі книгу, щоб тобі не було нудно ввечері, — сказав він. — Я хотів, щоб ти не відчувала туги за домівкою в чужому помешканні. Ізольда не виказала стосовно тебе нічого, крім доброти, однак ти все одно до всього прискіпуєшся.

Бажання Леоні влаштувати сварку кудись щезло. Вона навіть уже встигла забути, чому взагалі хотіла її влаштувати.

— Вибач, якщо мої слова якось тебе образили, проте… — почала вона, але було вже пізно.

— Здається, хоч би що я сказав, це однаково не втримає тебе від твоєї дитячої вередливості, — сердито перервав її Анатоль, — тому я не бачу сенсу продовжувати цю розмову. — Він ухопив свого капелюха й палицю. — Ходімо. Двоколка вже чекає.

— Анатолю, будь ласка… — благально звернулася до нього Леоні, одначе брат уже йшов сягнистим кроком через площу. Дівчині, котра розривалася між злістю й жалем, не лишалося нічого іншого, як піти слідом за ним. Вона страшенно шкодувала, що не тримала язик на зашморзі.

Утім, коли вони виїжджали з Рен-ле-Бена, душу її почала переповнювати образа. У сварці не було її провини. Принаймні, починаючи розмову, вона не мала якихось недобрих намірів. Вона й не думала його кривдити, але Анатоль таки образився — наче навмисне. І за цим висновком не забарився ще один, прихований, мотив його поведінки.

Він захищає Ізольду переді мною.

Це було вкрай несправедливо й необачно після такого короткого знайомства. А ще гірше — ця думка змусила Леоні страшенно ревнувати.

РОЗДІЛ 39

Подорож назад була мовчазною й напруженою. Леоні набурмосилась. Анатоль уперто її не помічав. Щойно вони приїхали, він вискочив з екіпажа та, навіть не озираючись, зник у будинку, залишивши Леоні наодинці зі своїми думками про самотній вечір, що чекав попереду.

Не бажаючи нікого бачити, вона вихором промчала до своєї кімнати й кинулась долілиць на ліжко, зарившись обличчям у ковдру. Скинувши черевики, які з глухим стуком гепнулись на підлогу, Леоні звісила ноги над краєм ліжка, наче лежачи на плоту в річці.

Як я втомилася!

Годинник на камінній полиці пробив другу годину.

Роздивляючись нитки, що повибивалися з вишитого покривала, вона почала висмикувати їх, і невдовзі поруч із нею на ліжку утворилася чималенька купка золотавих пасом, яких вистачило б для казкової Золотоволоски. Леоні похмуро зиркнула на годинник.

Дві хвилини на третю. Час майже не рухався.

Зіслизнувши з ліжка», вона підійшла до вікна та ледь відсунула краєчок портьєри. Галявини були залиті золотавим сонячним сяйвом.

Скрізь виднілись ознаки шкоди, завданої вітром-лиходієм. Проте водночас парк виглядав тихим і спокійним. Може, трохи погуляти? Подивитися, що та де є? Раптом Леоні помітила скриньку з шитвом, і очі її збуджено загорілися. Швидко розгорнувши сувої тканини та всяку всячину, вона намацала чорну книгу.

Ну, звісно ж! Як же я могла забути!

Наразі випадала чудова нагода пошукати гробницю. Повернутися до свого попереднього плану на сьогодення. Можливо, їй навіть поталанить знайти карти Таро. Леоні витягла книжку зі скриньки. Цього разу вона уважно прочитувала кожне слово.

Годину по тому, вдягнувши шерстяну жакетку, міцні прогулянкові черевики й насунувши на голову капелюшок, Леоні вислизнула на веранду.

У парку нікого не було, проте вона все одно йшла прудко, ні перед ким не збираючись звітувати й виправдовуватись. Майже підтюпцем проминула вона рододендронові та ялівцеві зарості й не збавляла ходу, аж поки будинок не щез із-перед очей. Тільки пройшовши крізь прогалину у високому самшитовому живоплоті, Леоні зупинилася, щоб відсапнути. Від швидкої ходьби вона спітніла. Засунувши рукавички в кишені та знявши мулький капелюх, вона з насолодою підставила непокриту голову легкому вітерцю. Повітря було свіже й чисте, не те що паризький смог. На душі в Леоні стало легко й весело від того, що вона сама, ніхто її не бачить і ніхто не заважає. Вона — сама собі пані.

На краю лісу вона зупинилася: легке поколювання в шиї та холодок, що пробіг по спині, нагадали їй про доконечність бути обережною. Скрізь панувала тиша — така густа, що її неначе можна було помацати рукою, а повітря було просякнуте запахами папороті й сухого опалого листя. Леоні озирнулась, а потім глянула на темний і похмурий ліс попереду. Будинку ніде не було видно.

А що, як я не знайду дороги назад?

Леоні глянула на небо. Якщо вона затримається ненадовго, якщо погода не зіпсується, то їй треба буде просто прямувати на захід, у напрямку призахідного сонця. До того ж це приватний ліс у межах маєтку, доглянутий і впорядкований. Навряд чи її мандрівку можна назвати подорожжю в невідомість.

Нема причини турбуватися.

Умовивши себе рушити далі й почуваючись героїнею пригодницького роману, Леоні пішла зарослою стежиною. Невдовзі вона опинилась на роздоріжжі, де перетиналися дві стежини. Ліворуч відчувалась атмосфера занедбаності й мовчазного занепаду. Здавалося, самшити й лаври геть змокріли від вологи, що сконденсувалася на них. Дуби та приморські сосни наче зігнулися під тягарем невблаганного часу й мали якийсь виснажений та хирлявий вигляд. Стежина, що забирала направо, виглядала значно буденніше й оптимістичніше.

Якщо на території маєтку є давно забута гробниця, то, ясна річ, її слід шукати десь у гущавині лісу, десь далеко від будинку, еге ж?

І Леоні звернула на стежку, яка йшла ліворуч, у похмурий і темний ліс. Схоже було, що цією стежиною давно ніхто не ходив. На ній не було слідів від коліщат садівницького візка, не видно було, щоб хтось згрібав опале листя.

Невдовзі Леоні відчула, що стежка пішла вгору, стаючи дедалі крутішою, вибоїстішою та менш виразною. На ній чимраз частіше траплялося каміння, пагорбки землі та сухе гілляччя, що нападало з кущів і дерев, які обступили стежину з обох боків. Дівчина відчула себе неначе в оточенні, ландшафт ніби нависав, тиснучи на неї все сильніше. З одного боку над стежиною навис крутий насип, укритий щільно переплетеними густими чагарниками глоду й тисовими заростями. У напівмороці лісу їхнє плетиво скидалося на мереживо з кованого заліза. Леоні відчула, як стривожено затріпотіло її серце. Кожна гілка, кожен корінь промовляли про занедбаність і самоту. Здавалося, навіть тварини — і ті тримались осторонь лиховісного лісу. Не було чути ні пташок, ані шерхоту зайців, лисиць або мишей, що пробиралися крізь підлісок і траву до своїх нір.

Невдовзі праворуч від стежини почався глибокий і крутий ярок. Кілька разів Леоні зачіпала черевиком каміння й чула, як воно з тріскотом котилося вниз у провалля. Неприємні передчуття дедалі більше давалися взнаки. Не треба було докладати особливих зусиль, щоб викликати в уяві всіх тих духів, демонів і привидів, про які розповідав їй садівник і писав у своїй книзі мосьє Беяр.

Раптом Леоні вийшла на більш-менш рівну ділянку на схилі пагорба, з якої відкривалася панорама далеких гір. Через дренажну канаву вів маленький кам’яний місток. Під ним стежину перетинала смуга коричневої землі з неглибоким руслом, промитим весняними талими водами. Зараз воно було сухе.

Далеко за галявиною, підіймаючись над вершечками дерев, перед Леоні несподівано відкрився величезний світ, схожий на безмежне полотно художника. По неозорому небу пливли хмарини, а в долинах і западинах висіла легка надвечірня імла, що утворилася внаслідок спекотної та вологої погоди.

Леоні набрала повні груди повітря. Удалині від цивілізації, від сірих і червоних дахів Рен-ле-Бена, від силуету годинникової вежі та від обрисів «Готелю де ля Рен» у неї з’явилося неповторне відчуття легкості й піднесеності. Укрита, наче коконом, тишею лісу, вона уявляла собі гамірні кафе та бари, стукотіння начиння на кухнях, брязкотіння упряжі й екіпажів на головній вулиці Рен-ле-Бена, вигуки, візників на Пляс дю Перу. І тут вітер до неї доніс тоненький голос церковного дзвону.

Уже третя година.

Леоні прислухалась, аж поки звук дзвону не розтанув у навколишній тиші. Раптом їй пригадалися слова садівника.

Тримайте вашу душу під замком.

Вона пожалкувала, що не спитала в нього — і взагалі ні в кого, — як орієнтуватись у лісі. Завжди намагаючись усе зробити самостійно, Леоні страшенно не любила просити про допомогу. А понад усе вона шкодувала про те, що не взяла з собою книгу.

Але ж я вже зайшла надто далеко, щоб повертатися.

Високо піднявши голову й рішуче виставивши вперед підборіддя, Леоні рушила вперед, поборюючи невиразну й дедалі міцнішу підозру, що вона йде в хибному напрямку. Мабуть, інтуїція її підвела. Вона не мала ні мапи, ні орієнтирів, ані вказівок. Знов і знов дівчина докоряла собі за те, що пиха не дозволила їй хоча б спитати в когось про план маєтку Домен де ля Кад. До того ж вона, здається, уже бачила його в бібліотеці.

Раптом їй спало на думку, що ніхто й гадки не має, куди вона пішла. Якщо вона заблукає, то ніхто не знатиме, де її шукати. Хоча б якийсь натяк треба було залишити! Уривки паперу чи білі камінці, як робили Ганзель та Ґретель, помічаючи свій шлях з лісу додому.

А чому, власне, ти неодмінно маєш загубитися?

І Леоні продовжила свій шлях, усе далі заглиблюючись у ліс. Ось вона вийшла на рідко порослу деревами прогалину, оточену колом ялівцевих кущів із пізньостиглими ягодами. Схоже було, що навіть птахи не прилітають сюди подзьобати їх.

Напівтемрява й миготливі тіні то з’являлися, то зникали в неї перед очима. Під зеленою мантією лісу сонячне світло дивовижним чином концентрувалося та руйнувало знайомий і звичний світ, замінюючи його чимось древнім і непізнаваним. Без попередження на дерева, зарості шипшини й підлісок упав надвечірній туман. Повсюди запанувала цілковита й непроникна тиша. Просякнуте вологою повітря приглушувало всі звуки. Його холодні руки оповивали шию Леоні, як кашне, воно горнулося до її ніг, наче кіт.

Аж раптом попереду між деревами показалося щось, явно зроблене не з дерева, не з кори та не з землі. То була невеличка кам’яна капличка, у яку могли вміститися не більше шести-восьми людей. Вона мала гострий дах і маленький кам’яний хрест над арковим входом.

Леоні забило дух.

Я знайшла її.

Гробницю оточувала купа шишкуватих тисів із покрученими та спотвореними коренями, схожими на вузлуваті руки старої людини. Вони нависали над стежкою. На довколишній землі не було відбитків. Неподалік буяли перерослі кущі шипшини й ожини.

Однаковою мірою відчуваючи і радість, і тривожне передчуття невідомого, Леоні зробила крок уперед. Під її ногами зашаруділо листя й затріщали сухі віти. Іще один крок. Ближче, іще ближче. Аж ось Леоні опинилася перед входом. Задерши голову, вона глянула вгору. Над дерев’яною аркою чітко виднілися два симетричні віршовані рядки, вимальовані стародавніми чорними літерами.

Леоні двічі вголос прочитала слова, заледве вимовляючи невідомі звуки. Потім, видобувши з кишені хімічного олівця, вона переписала їх на клаптик паперу.

Позаду почувся якийсь шум. Що то? Дика тварина? Рись? Згодом стало чути інший звук, наче на палубі корабля натягували линву. Змія? Упевненість і рішучість Леоні враз випарувались, і їй здалося, що темні очі зусібіч витріщилися на неї. З моторошною ясністю в пам’яті дівчини постали слова з книжки. У душі збурились лиховісні передчуття й страхи. Це було місце, де ширму між світами відсунуто.

Леоні раптом страшенно перехотілося заходити всередину гробниці. Однак альтернатива лишитися безпорадною та незахищеною на галявині видавалася ще гіршою. Відчуваючи, як кров пульсує в скронях, вона випростала руку, узялася за важке металеве кільце та штовхнула двері.

Спочатку не сталося нічого. Тоді Леоні штовхнула ще раз. Цього разу почулося скреготіння металу, а потім різкий лязкіт — то піддався засув. Налігши своїм тендітним плечем на дерев’яні двері, дівчина натиснула на них усією вагою свого тіла — і різко штовхнула їх.

Двері задвигтіли й повільно розчинилися.

РОЗДІЛ 40

Леоні ввійшла в гробницю. Назустріч їй ринуло прохолодне повітря, змішане з легко розпізнаваним запахом пилу, старовини й ледь уловимим ароматом ладану. То був навіть не аромат, а лише спогад про нього, донесений крізь століття. Проте було в гробниці щось іще. Ще якийсь запах. Леоні поморщила носа. То був слабкий запах риби, моря та просолених дощок розбитого рибальського човна.

Вона притиснула руки до боків, щоб вони не тремтіли.

Ось це місце я шукала.

На західній стіні каплиці, відразу біля дверей, розташовувалась сповідальня. Вона мала приблизно шість футів заввишки, вісім завширшки й не більше за два завдовжки. Зроблена з потемнілого дерева, вона була дуже простою, зовсім не схожою на прикрашені різьбленням та візерунками сповідальні в соборах і церквах Парижа. Вхід до неї був закритий гратами. Біля одного сидіння висіла єдина вицвіла штора. З протилежного боку штори не було.

Відразу ліворуч від входу стояла чаша для святої води. Леоні перелякано відсахнулася. Чаша була зроблена з червоно-білого мармуру, проте підпорою їй слугувала спина якогось злісно вишкіреного демона. Укрита виразками спина, руки й ноги з пазурами, пронизливі й люті блакитні очі.

Я знаю, хто ти.

Ця статуетка було точною копією гравюри з фронтиспіса книги, яку вона поцупила з бібліотеки.

Попри тягар на плечах нахабство та погорда залишились. Обережно, наче побоюючись, що фігура може ожити, Леоні підступила ближче. Унизу, на маленькій пожовклій від часу картонці, знайшлося підтвердження її здогадки: ASMODEE, MACON AU TEMPLE DE SALOMON, DEMON DU COUROUX. «Асмодей, будівник храму Соломона, демон люті», — уголос прочитала Леоні. Ставши навшпиньки й відчуваючи, як захололи від страху пальці її ніг, Леоні зазирнула всередину. Чаша була порожня. Проте в ній виднілися якісь літери, викарбувані в мармурі. Вона провела по них пальцем. «Par се signet tu le vaincras», — знову прочитала вона вголос. — «Цим знаком ти його переможеш».

Леоні насупилась. Кого — «його»? Самого диявола Асмодея? І відразу ж з’явилося ще одне запитання: що було першим — ілюстрація в книжці чи чаша для святої води? Що було копією, а що оригіналом?

Утім, їй була відома лише дата в книзі — 1870 рік.

Нахилившись і при цьому витворивши своїми спідницями химерні візерунки на запиленій кам’яній підлозі, Леоні придивилася до п’єдесталу статуї — чи немає на ньому якоїсь позначки. Та не побачила нічого, що свідчило б про її походження або про дату виготовлення.

Зрозуміло одне: ця статуя — не вестготська.

Вирішивши повернутися до цього питання пізніше — може, Ізольда щось підкаже, — Леоні підвелась і повернулася до нефа. З південного боку гробниці стояли три ряди простих дерев’яних лавок. Подушечок, на які падають навколішки, не було — тільки одна тоненька підніжка, що тягнулася на всю довжину кожної лавиці.

Тиньк на стінах гробниці порепався й відлущувався. Прості аркові вікна зі звичайним, а не кольоровим склом, пропускали світло, проте позбавляли його теплоти та яскравості. Кальварії являли собою маленькі малюнки, вставлені в раму дерев’яних хрестів, — їх і малюнками важко було назвати, вони радше нагадували медальйони та здавалися нерозбірливими, принаймні для незвиклого ока Леоні.

Вона повільно рушила до нефа, немовби наречена, котра не бажає виходити заміж. І щодалі відходила вона від дверей, то дужчим ставало її занепокоєння. Якоїсь миті їй здалося, що ззаду хтось є, і дівчина рвучко обернулася.

Нікого.

З лівого боку нефа стояли гіпсові статуї святих у половину натуральної величини. Вони скидалися на недобрих злобливих дітей. Коли вона проходила повз, їй здалося, що вони за нею стежать. Леоні час від часу зупинялася, щоб прочитати їхні імена, написані чорними літерами на дерев’яних дощечках під кожним зі святих: святий Антуан, Єгипетський Заточник; свята Жермен із фартухом, повним піренейських гірських квітів; кульгавий святий Рош зі своєю палицею. «Це святі місцевого значення», — вирішила Леоні.

Остання, найближча до вівтаря статуя являла собою маленьку тендітну жінку в червоній сукні по коліно та з прямим чорним волоссям до плечей. Обіруч вона тримала меч, не нападаючи й не погрожуючи, а наче збираючись когось захищати.

Під статуєю була друкована картка зі словами «Le Filie d’Epees».

Леоні наморщила лоба. Дочка мечів. Може, це означало святу Жанну Д’арк?

Почувся якийсь шум. Леоні зиркнула на високі вікна. То просто гілки їстівного каштана цокали, наче гвіздки, по склу. І пташині крики. Але якісь безрадісні й сумні.

У кінці нефа Леоні зупинилася, присіла й почала придивлятися: чи нема де описаного автором чорного квадрата з чотирма літерами С, А, О, Е, які, здогадно, накреслив на долівці її дядько. Нічого такого вона не побачила, натомість знайшла напис, видряпаний на кам’яних плитах:

Fujhi, poudes; Escapa, non, — прочитала Леоні й занотувала ці слова на папірці.

Випроставшись, Леоні підступила до вівтаря. Він повністю збігався з тим описом, що його вона прочитала в книжці «Таро»: голий стіл без релігійних аксесуарів — ані свічок, ані срібного хреста, ні молитовника, ні антифонарія. Вівтар розташовувався у восьмикутній апсиді, а над ним була небесно-лазурова стеля, схожа на квітчастий дах палацу Ґарньє. Кожну з восьми панелей укривали вицвілі візерунчасті шпалери з широкими рожевими смугами, розділеними фризом червоно-білих квітів ялівцю та повторюваним зображенням дисків або монет. На стикові кожної вкритої шпалерами секції були якісь палиці чи жезли, пофарбовані в золотистий колір.

І на кожному було намальовано по одному зображенню.

Леоні аж дух перехопило, коли вона здогадалася, що це перед нею. То були вісім окремих зображень, узятих із Таро. Наче кожна фігура виступила зі своєї карти на стіну. Під кожною з них був напис: Блазень, Чарівник, Жриця, Закохані, Сила, Справедливість, Диявол, Вежа. Написи старовинним чорним атраментом на пожовклій карті.

І в книзі так само.

Леоні кивнула. Чи не є це найкращим підтвердженням того, що свідчення її дядька ґрунтувалися на реальних подіях? Вона підійшла ближче. Питання полягало в іншому: чому з сімдесяти восьми карт, зазначених у книжці її дядька, тут зобразили лише вісім? Тремтячи від збудження й цікавості, Леоні почала переписувати імена, але місця на клаптику паперу майже не лишалось, і вона роззирнулася довкола, видивляючись, чи нема поблизу чогось такого, на чому можна було б писати.

З-під кам’яного підніжжя вівтаря стирчав краєчок якогось аркуша. Дівчина витягла його. То був твір для фортепіано, написаний на цупкому жовтому пергаменті. Басові та дискантові ключі, звичайний такт, ані бемолів, ані дієзів. Їй відразу ж пригадався підзаголовок книги й місце в ній, де дядько розповів про те, як записав почуту в гробниці музику.

Розгладивши пергамент, Леоні спробувала наспівати перші такти, але не змогла вловити мелодію, хоча вона й була дуже простою. Вона складалася лише з кількох нот, які на позір здалися дівчині чимось на кшталт тих простеньких вправ для чотирьох пальців, що їх її змушували студіювати в дитинстві, коли вона навчалася гри на фортепіано.

Та ось її вуста повільно розпливлись у вдоволеній посмішці. Леоні нарешті вловила ритм і структуру: С-А-О-Е. Ті самі ноти, повторювані послідовно. Чудово. Як і написано в книзі, музика викликає духів.

І раптом блискавкою промайнула думка: якщо аркуш із музикою лишився в гробниці, то куди ж поділися карти?

Леоні завагалась, однак згодом написала вгорі аркуша дату й слово «гробниця», щоб засвідчити місце й час знахідки, а потім, поклавши його в кишеню, продовжила огляд каплиці. Вона обмацувала запилюжені западини та ніші, але нічого там не знайшла. Не було там ані меблів, ані якихось інших предметів обстановки, за якими можна було б сховати колоду карт.

Якщо не тут, тоді де?

Леоні обійшла вівтар іззаду. Тепер, коли її очі призвичаїлися до тьмяної атмосфери каплиці, вона подумала, а чи не пошукати на панелях апсиди обрисів якихось потаємних дверцят? Леоні почала обмацувати панелі, відшукуючи шпарини на їхній поверхні. І таки знайшла невеличке заглиблення, вочевидь, на місці колишнього отвору. Вона сильно натиснула на поверхню рукою, але нічого не сталося. Отвір було надійно закрито. Якщо колись тут і були двері, то ними вже давно ніхто не користувався.

Леоні відступила й узялася під боки. Їй було важко змиритися з думкою, що карт у каплиці немає, але вона вже оглянула всі можливі місця, де можна було їх сховати. Ніщо інше не спадало їй на думку, як тільки повернутися до книги й перечитати її, щоб знайти відповідь. Тепер, побачивши саму гробницю, вона була впевнена, що зрозуміє прихований потаємний сенс цього місця.

Звісно, якщо він тут є взагалі.

Леоні знову зиркнула на вікна. Світло дня поволі блякло. Промені сонця, що пробивалися крізь листя, щезли, і скло потьмяніло. Тепер дівчині знову здалося, що статуетки святих стежать за нею своїми недобрими очицями. Щойно вона усвідомила їхню присутність, як атмосфера в каплиці враз почала змінюватись.

Леоні відчула різкий подув вітру. Ось вона розібрала далекі звуки музики. Вона звучала в її голові і, здавалося, линула звідкись ізсередини її тіла. Музика відчувалась, але не була чутною. Потім виникло враження чиєїсь присутність. Хтось шугав повз Леоні, дуже близько, але не торкаючись, однак підбираючись усе ближче. То був безупинний рух, супроводжуваний мовчазною какофонією шепоту, зітхання та скигління.

Серце її несамовито закалатало.

Ні, не може бути, це просто моя уява.

Раптом Леоні почула ще один звук. Вона спробувала викинути його зі свідомості, як відмахнулася від інших звуків, що линули ззовні та зсередини. Проте він з’явився знов. Якесь шаркотіння, якесь шкрябання. Дряпання нігтів по могильних плитах, що доносилося звідкись із-за вівтаря.

І Леоні відчула себе порушницею, непроханою гостею. Вона потривожила тишу та спокій гробниці й тих статуй, котрі населяли її запорошені проходи і які зараз підглядали за нею та підслуховували її. Її тут ніхто не чекав. Вона зиркнула на зображення на апсиді й на святих, що вони з неї очей не зводили. Леоні обернулась — і зустрілася з поглядом злобливих блакитних очиськ Асмодея. Вона дуже виразно пригадала опис демонів у книзі. Їй пригадався той страх, з яким її дядько описував чорні крила істот, котрі на нього напосідали. Вгризались у його тіло та рвали на шматки.

Позначки на моїх долонях, схожі на стигмати, так і не зійшли.

Леоні глипнула на свої руки й побачила — або ж їй так здалося, — що на її долонях розростаються червоні позначки. То були подряпини у формі перевернутої на бік вісімки, що дедалі виразніше проступали крізь бліду шкіру.

Хоробрість і мужність залишили її.

Підібравши спідниці, Леоні прожогом кинулась до виходу. Коли вона пробігала повз Асмодея, їй здалося, що той проводжає її глузливим поглядом. Охоплена панічним страхом, вона з усього розмаху штовхнула двері, але ті від удару лише міцніше зачинилися. Долаючи переляк, Леоні пригадала, що вони відчиняються всередину. Ухопившись за ручку, вона смикнула її.

Тепер Леоні вже не сумнівалася, що чує за собою чиїсь кроки. Пазурі й кігті шкрябають кам’яні плити й наближаються до неї. Демони з могили вийшли, щоб захистити недоторканність гробниці. Злякано хлипаючи, Леоні нарешті відчинила двері та, знесилено похитуючись, вибралась у потемнілий ліс.

Рипнувши старовинними завісами, двері позаду неї з грюкотом зачинились. Дівчина вже не боялася тих страхів, що чигали на неї в сутінках лісу. Вони були нічим порівняно з тим потойбічним жахіттям, що причаїлось у гробниці.

Піднявши спідниці, Леоні кинулась бігти, відчуваючи на спині погляд очей диявола. Тільки зараз вона збагнула, що саме лиховісний погляд демонів і привидів допомагав їм оберігати свою домівку від чужинців. Загубивши капелюшок, мчала вона вперед крізь прохолодне вечірнє повітря, спотикаючись і ледь не падаючи, намагаючись триматися тієї самої стежини, якою сюди прийшла. Проминувши місток і вкриті сутінками лісові зарості, Леоні нарешті вискочила до таких жаданих тепер галявин і парків маєтку.

Fujhi, poudes; Escapa, non.

На якусь невловиму мить їй здалося, що вона збагнула значення цих слів.

РОЗДІЛ 41

Змерзла як цуцик, Леоні вбігла до будинку. Анатоль, чекаючи на неї, нервово походжав по залі. Її відсутність була не лише помічена — вона викликала велику тривогу й занепокоєння. Ізольда кинулась була обіймати Леоні, та швидко стушувалася, наче засоромившись такого вияву симпатії. Анатоль обійняв сестру, а потім почав шпетити. Він розривався між бажанням вилаяти її та полегкістю, що все обійшлось і з нею нічого не сталося. Спершу не йшлося про сварку, що призвела до втечі Леоні.

— Ти де була? — погрозливо спитав Анатоль.

— Гуляла в парку.

— Гуляла?! Уже скоро стемніє!

— Мене зрадило відчуття часу.

Анатоль буквально закидав Леоні запитаннями. Чи бачила вона кого-небудь? Чи не забрела вона за межі маєтку? Чи не помітила вона чогось незвичного? Під тиском такого безперервного допиту страх, який охопив Леоні в каплиці, поволі зменшився. Вона заспокоїлась і, набравшися зваги, почала захищатись. Братове прагнення роздмухати конфлікт додавало їй рішучості протистояти цій спробі.

— Я вже не маленька, — огризнулась Леоні, всерйоз розізлившись на таке поводження брата. — І здатна сама за себе постояти.

— Не мели дурниць! — заволав Анатоль. — Тобі лише сімнадцять!

Леоні вперто труснула своїми каштановими кучерями.

— Ти говориш так, наче боявся, що мене викрали.

— Не сміши мене, — відрубав він, але дівчина встигла помітити, як Анатоль швидко перезирнувся з Ізольдою.

Вона підозріло зіщулилась.

— А що, власне, сталося такого, що змусило тебе так бурхливо реагувати на мою відсутність? Ти від мене щось приховуєш, га?

Анатоль відкрив був рота, щоб відповісти, потім знічено замовк, і в розмову втрутилась Ізольда.

— Вибач, Леоні, якщо наша тривога за тебе видалась тобі надмірною й обтяжливою. Звісно, ти маєш повне право ходити скрізь, де тобі заманеться. Просто річ у тім, що останнім часом було багато повідомлень про диких тварин, які виходять у долину, коли сутеніє. Неподалік від Рен-ле-Бена було помічено рисей та вовків.

Леоні хотіла була відкинути це пояснення й висміяти його, але раптом пригадала звук кігтів, що дряпали камінні плити в гробниці. Вона затремтіла. Дівчина не могла впевнено сказати, що саме перетворило її цікаву пригоду на щось зовсім інше, і до того ж перетворило дуже швидко. Знала тільки, що тієї миті, коли вона кинулась бігти, у неї виникло відчуття смертельної небезпеки. Але звідки походила та небезпека, вона не знала.

— Лише поглянь на себе: ти вся бліда й тремтиш! — знову загримів Анатоль.

— Анатолю, досить, — тихо сказала Ізольда, злегка торкнувшись його ліктя.

І, на превеликий подив Леоні, її брат одразу ж угамувався й замовк, а потім роздратовано відвернувся й став, узявшись під боки.

— До того ж із гір надходять ознаки того, що погода незабаром погіршиться, — сказала Ізольда. — І тому ми боялися, що ти потрапиш під дощ та буревій.

Її зауваження перервав погрозливий гуркіт грому. Над верхогір’ям клубочилися зловісні хмари. Удалині, у гірських долинах, висів густий туман, схожий на дим великих пожеж. Пролунав іще один удар грому, тепер — значно ближче, й у вікнах затремтіли шибки.

— Ходімо, — сказала Ізольда, беручи Леоні за руку. — Я звелю служниці, щоб вона приготувала тобі гарячу купіль, а потім ми повечеряємо біля каміна у вітальні. Якщо хочеш, можемо в карти-пограти. У безик, в очко — у що забажаєш.

Леоні знову згадала про каплицю та глянула на побілілі від холоду долоні своїх рук. Червоних міток на них не було.

І вона дозволила, нарешті, відвести себе до Жовтої кімнати.

Поки не пролунав дзвоник до вечері, Леоні сиділа на стільчику перед туалетним столиком, задумливо розглядаючи своє відображення в дзеркалі.

Її очі, хоч і ясні, поблискували лихоманковим вогнем. Здавалося, моторошні спогади назавжди закарбувалися на її шкірі, і Леоні побоювалася, що Ізольда й Анатоль це обов’язково помітять.

Леоні вагалася. Їй не хотілося розбурхувати ще не вгамовані нерви, але все-таки вона підвелась і витягла книгу «Таро» зі скриньки.

Леоні хутко закрила книгу.

Усе в цьому творі чітко збігалося з тим, що їй довелося пережити. Питання було ось у чому: може, слова, прочитані Леоні, так глибоко запали в підсвідомість, що керували її емоціями та вчинками там, у гробниці? Чи все ж таки вона самостійно пережила те, про що написав її дядько? Ще одна здогадка спала їй на думку:

А чи не знає про все це Ізольда?

У тому, що її матір та Ізольда відчували щось тривожне в характері цієї місцини, Леоні не сумнівалась аніскілечки. Кожна з них по-своєму натякала на химерність тутешньої атмосфери, на бентежне відчуття неспокою, хоча слід зазначити, що жодна з них не робили це напрямки й відверто. Леоні склала долоні хатинкою й замислилась. Того вечора, коли вони з Анатолем приїхали до маєтку Домен де ля Кад, у неї теж виникло химерне й тривожне відчуття.

Не припиняючи обмірковувати прочитане й побачене в лісі, дівчина вклала знайдений у каплиці аркуш поміж сторінок книжки, засунула її в схованку й поспішила вниз на вечерю. Тепер, коли страх відступив і вгамувався, у неї з’явилася рішучість продовжувати пошуки. Вона була надзвичайно заінтригована. Леоні мала багато запитань до Ізольди, зокрема — чи знала вона що-небудь про заняття свого чоловіка перед тим, як вийти за нього заміж? Може, вона навіть напише матусі та спитає, чи не траплялися з нею в дитинстві якісь випадки, що викликали тривогу? Ба навіть не знаючи причин і подробиць, Леоні не сумнівалася: то сама тутешня місцевість — і ліс, і озеро, і старезні дерева — породжувала страх і тримала в його полоні всіх місцевих мешканців.

Однак, зачиняючи двері своєї кімнати, Леоні збагнула, що краще не згадувати про свою експедицію, бо їй можуть заборонити ходити до каплиці. Якийсь час її дослідження й мандрівки мусять лишатися таємницею.

На Домен де ля Кад повільно опустилася ніч, принісши з собою передчуття важливих подій і розуміння необхідності вичікувати й придивлятися.

Вечеря минула в приязній атмосфері, яку зрідка намагалися порушити далекі зловісні звуки грому. Про мандрівку Леоні навіть не згадували. Натомість чимало говорилося про Рен-ле-Бен, про підготовку до суботньої вечері, про гостей та пов’язані з цим приємні турботи.

То була приязна, проста, домашня розмова.

Поївши, вони перейшли до вітальні, і їхній настрій змінився. Темрява за стінами здавалася велетенською живою істотою. Коли ж, нарешті, вибухнула буря, усі відчули полегшення. Здавалося, саме небо ревло й трусилося від гніву. Яскраві зигзаги блискавок розпанахували сріблясто-чорні хмари. Грім гуркотів, стукотів, гудів і відскакував рикошетом від валунів та дерев, відгукуючись луною в долинах.

Зненацька вітер ущух на якусь мить, наче збираючись на силі, а потім несподівано щодуху накинувся на будинок, принісши з собою перші краплини дощу, котрий так довго намірявся піти. По вікнах заторохтів град, і мешканцям будинку, що перелякано затихли, здалося, що на нього накотилася лавина води, яка вдарила в будинок, наче гігантська морська хвиля.

Час від часу Леоні здавалося, що вона чує музику. Ті ноти, що лежали між сторінок книги в її спальні, тепер підхопив і висвистував вітер. Вона здригнулася, пригадавши, що саме про це й попереджав її садівник.

Анатоль, Ізольда та Леоні здебільшого намагалися не звертати уваги на буревій, що розлютувався надворі. У каміні палав веселий вогонь, тріскотіли сухі дрова. Горіли всі лампи, і слуги принесли додаткові свічки. Трійко людей улаштувалися якомога зручніше й затишніше, та Леоні все одно боялася, що стіни ось-ось вигнуться й зрушать із місця під шаленим натиском стихії.

Вітер розчахнув незамкнені двері зали, але їх швидко зачинили й замкнули. Леоні чула, як слуги ходять по будинку й перевіряють, щоб усі вікна були затулені віконницями. Існувала небезпека, що тонкі шибки старих віконних рам не витримають і тріснуть, тому всі штори теж було запнуто. На горішніх поверхах чулися кроки й брязкіт цеберок та ковшів, що їх підставляли під ті місця, де, за словами Ізольда, зі стелі капала вода, яка протікала крізь прогалини в черепиці на даху.

Змушені залишатись у вітальні, Анатоль, Ізольда й Леоні сиділи або походжали туди-сюди, розмовляючи. Навіть випили трохи вина. Вони намагалися взятися, наче нічого не було, до звичайних вечірніх справ. Анатоль підкидав у камін дрова й доливав вино в келихи. Ізольда сиділа, поклавши руки на коліна й розминаючи свої довгі бліді пальці. Раз Леоні була відхилила штору й визирнула в чорнильну темряву. Їй було видно обмаль крізь шпарину в нещільно прилеглих стулках віконниць, хіба що силуети дерев, які час від часу поставали в спалахах блискавок. Вони то гнулись додолу, то рвучко підскакували, наче необ’їжджені коні. Старезні дерева, борючись із вітром, скрипіли й тріщали, і Леоні здалося, що то парк кличе на допомогу.

О десятій вечора Леоні запропонувала пограти в безик. Вони з Ізольдою всілися за картярський стіл, а Анатоль тим часом стояв, спершись рукою на камінну полицю, і курив, зрідка посьорбуючи бренді.

Вони говорили мало. Кожен, удаючи байдужість до буревію, насправді напружено прислухався до будь-яких найменших змін, котрі вказували б на те, що найгірше вже позаду. Леоні помітила, що Ізольда дуже зблідла, наче була ще якась загроза, про яку промовляла буря. Час тягнувся повільно, і дівчині здалося, що її тітка щосили намагається зберігати самовладання. Її рука часто мимоволі сіпалась до живота, наче вона страждала від нападу якоїсь хвороби. Інколи ж її пальці інстинктивно мацали спідницю чи краї карт або смикали зелену скатертину столу.

Зненацька грім бабахнув прямісінько над будинком. Сірі очі Ізольди широко розплющились. Мить — і Анатоль уже був біля неї. Леоні аж тіпнуло від ревнощів. Вона раптово відчула себе чужою, наче ці двоє взагалі забули про її присутність.

— Усе гаразд, ми в безпеці, — промимрив Анатоль.

— Як стверджує мосьє Беяр, — перервала його Леоні, — згідно з місцевою легендою, буревії насилає диявол, коли у світі щось розладнується. Коли порушується природний стан речей. Те саме сьогодні вранці казав мені садівник. Він розповів також, що вчора ввечері над озером чули музику, яка…

— Досить, Леоні! Негайно припини! — різко сказав Анатоль. — Усі ці байки про демонів та диявольські витівки, усі ці прокляття й наврочення — то лише казки, що ними лякають дітей!

Ізольда кинула погляд на вікно.

— Скільки ж іще це триватиме? Я вже не маю сил.

Анатоль на мить наче незумисно опустив руку їй на плече, та потім швидко прибрав, але не настільки швидко, щоб Леоні не помітила цього жесту.

Як же він хоче піклуватися про неї. Захищати її!

Вона хутко відкинула цю ревниву думку.

— Невдовзі буревій виснажиться й ущухне, — зазначив Анатоль. — Це просто вітер, і все.

— Ні, це не просто вітер. Я відчуваю, що… що має трапитися щось жахливе, — прошепотіла Ізольда. — У мене таке передчуття, що він іде сюди. І підходить дедалі ближче.

— Ізольдо, люба… — тихо мовив Анатоль.

Леоні звузила очі.

— Він? — перепитала вона. — Хто це «він»? Хто сюди йде?

Утім, ані Анатоль, ні Ізольда не звернули на її запитання жодної уваги.

Іще один порив вітру загрюкав віконницями. Небо репнуло зі страшенним гуркотом, розчахнуте навпіл блискавкою.

— Я певен, що цьому поважному старовинному будинку доводилось переживати й набагато гірші випробування, — сказав Анатоль, надаючи своєму голосу якомога більшої невимушеності. — Закладаюся, він простоїть іще багато років після того, як ми спочинемо в могилі. Нам нема чого боятись.

Очі Ізольди перелякано розширились. Леоні побачила, що слова її брата справили на неї враження абсолютно протилежне тому, на яке він розраховував. Вони не тільки не заспокоїли Ізольду, а навпаки — ще дужче налякали.

Спочинемо в могилі.

На якусь невловиму мить Леоні здалося, що вона побачила спотворене гидотною гримасою обличчя демона Асмодея, котрий позирав на неї крізь полум’я каміна. Вона аж відсахнулася назад.

Леоні вже була зібралася розповісти Анатолеві правду про те, як вона провела другу половину дня й вечір. Про те, що чула й бачила. Однак, обернувшись до нього, вона побачила, що брат дивиться на Ізольду з величезною турботою й ніжністю, і їй стало майже соромно за те, що вона є свідком цієї сцени.

Дівчина стиснула губи й промовчала.

А вітер не вгамовувався. Не вгамовувалась і неспокійна уява Леоні, не даючи їй ані хвилини спокою.

РОЗДІЛ 42

Коли Леоні прокинулася наступного ранку, вона з подивом виявила, що спала на канапі у вітальні, а не у своїй спальні.

Крізь щілини в шторах до кімнати проникали золотаві промені вранішнього сонця. Полум’я в каміні давно згасло. Карти й порожні келихи стояли там, де їх полишили вчора ввечері.

Леоні трохи посиділа на дивані, вслухаючись у тишу. Після гуркоту грому, барабанного дробу дощу та завивання вітру тепер скрізь панувало цілковите безгоміння. Старий будинок більше не рипів і не стогнав. Буря минула.

Леоні усміхнулася. Під лагідним ранковим сонцем учорашні страхи — думки про привидів та дияволів — здавалися щирим безглуздям. Невдовзі відчуття голоду підвело її з дивана, і вона рушила навшпиньках до зали. Повітря там було прохолодним і повсюди відчувалася пронизлива сирість, але також і свіжість, якої бракувало минулого вечора. Пройшовши крізь двері, що сполучали передню частину будинку з господарчою, та відчуваючи холодні кахлі через тонкі підошви капців, Леоні опинилась у довгому коридорі з кам’яною долівкою. У його кінці, за ще одними дверима, чулися голоси й стукіт кухонного причандалля. Хтось насвистував мелодію.

Леоні ввійшла в кухню, яка виявилась меншою, ніж дівчина собі уявляла. То була приємна й затишна кімната з навощеними стінами й темними поперечинами, на яких висіли всілякі обміднені знизу пательні й кухарське начиння. На закіптюженій плиті, розташованій під величезною витяжкою, кипів казанок.

Кухарка, котра тримала в руці копистку з довгою ручкою, обернулась назустріч неочікуваній гості. Заскрипіли по кам’яній підлозі дерев’яні ніжки стільців — то інші слуги, що снідали посеред кухні за пошкрябаним дерев’яним столом, підвелись привітати Леоні.

— Будь ласка, сидіть, — швидко сказала вона, знітившись через своє вторгнення. — Я просто зайшла поцікавитися, чи не можна у вас роздобути кави. І, може, трохи хліба.

Кухарка кивнула.

— Я приготую вам тацю зі сніданком, мадемуазеле. Куди принести — у маленьку їдальню біля кухні?

— Так, дуже дякую. Ще ніхто не виходив? — спитала вона.

— Ні, мадемуазеле. Ви перша.

Сказано було ввічливо, але з кухарчиного тону можна було чітко зрозуміти, що розмову закінчено.

Однак Леоні не поспішала йти.

— Чи завдав вітер якоїсь шкоди?

— Нічого такого, що не можна було б полагодити, — відказала кухарка.

— А ніде нічого не затопило водою? — спиталася Леоні, побоюючись, що суботню вечерю, до якої хоч і було ще кілька днів, можуть скасувати через розмиту чи затоплену дорогу.

— З Рен-ле-Бена не було жодної звістки про щось серйозне. Одна з наших дівчат чула, що на Рен-ле-Бен стався зсув. А в Ліму через негоду затрималась поштова карета. — Кухарка витерла руки об фартух. — А тепер, мадемуазеле, якщо ви не маєте більше запитань, то даруйте: мені час братися до роботи. На сьогоднішній вечір треба приготувати чимало страв.

Леоні не лишилося нічого іншого, як погодитись:

— Звісно, вибачте.

Коли вона виходила з кімнати, годинник на стіні вдарив сьому. Глянувши у вікно, вона побачила рожевувате небо за білими хмаринками. У парку почали прибирати листя та гілляччя, якого багацько нападало з дерев під час буревію.

Кілька наступних днів плинули тихо та спокійно.

Леоні мала досить вільного часу, щоб обстежити будинок і прилеглу територію. Вона снідала у своїй кімнаті, а потім уранці могла займатися, чим забажає. Часто Леоні не бачила Анатоля й Ізольди аж до обіду. Оскільки погода давала добру нагоду, удень вона гуляла з тіткою поблизу будинку. Ізольда була незмінно уважною, приязною, але водночас дотепною й гострою на язик. Вони грали на фортепіано дуети Рубінштейна — трохи незграбно й радше з веселим ентузіазмом, аніж з управністю, — а вечорами розважалися всілякими хатніми іграми. Леоні читала й малювала будинок з навколишнім ландшафтом, стоячи на невеликому пагорбку біля озерця.

Вона багато думала про дядькову книжку та аркуш із музикою, знайдений у гробниці, але не чіпала їх. А під час прогулянок у парку Леоні навмисно не дозволяла собі вирушати в напрямку тієї зарослої стежини, що привела її до вестготської каплиці.

Ранок 26 вересня, на яке було призначено звану вечерю, видався чистим і сонячним.

Коли Леоні доїдала сніданок, по під’їзній алеї заторохтів перший постачальницький візок з Рен-ле-Бена. З нього зіскочив хлопець і вивантажив дві великі брили льоду. Невдовзі прибув іще один візок, цього разу — з м’ясом, сирами, свіжим молоком і вершками.

У кожній кімнаті будинку — принаймні так здалося Леоні — слуги під наглядом досвідченої економки прибирали, стелили свіжі обруси й покривала та розставляли попільниці й келихи.

О дев’ятій ранку зі своєї кімнати вийшла Ізольда й повела Леоні гуляти в парк. Озброївшись секаторами та вдягнувши товсті гумові калоші, щоб не промочити ноги на вологих стежинах, вони нарізали росяних квітів для настільних букетів.

Повернувшись до будинку об одинадцятій, Леоні з Ізольдою поскладали квіти в чотири пласкі дерев’яні діжечки. У маленькій їдальні біля кухні на них уже чекали філіжанки з паруючою кавою — і Анатоль, який осміхався до них з-за ранкової газети. Він був у прекрасному гуморі.

До середини дня Леоні закінчила виготовляти таблички з іменами гостей згідно з указівками, що дала їй Ізольда. Вона також заручилася тітчиною згодою на те, що сама розкладе ті таблички по місцях, коли стіл буде готовий.

Отак потроху було зроблено все належне для прийому гостей. Після легкого обіду Ізольда заявила про намір піти до себе й кілька годин відпочити. Анатоль теж пішов до своєї кімнати — почитати, як він сказав. Леоні не лишалося нічого іншого, як учинити так само.

У своїй кімнаті вона зиркнула на скриньку, де під клаптиками матерії та нитками покоїлась книга «Таро». Однак попри те, що після її експедиції до каплиці минуло вже кілька днів, Леоні й досі не хотіла знову порушувати спокій своєї душі та поринати в таємниці, що крились у цій книжці. Окрім того, вона добре розуміла, що вдумливого читання сьогодні не вийде через її настрій. А настрій у неї був надто мінливий і вередливий. Вона нетерпляче чекала прийдешнього вечора.

Тому, замість узяти книгу, Леоні зиркнула на підлогу, де лежали її фарби, пензлики й альбом для малювання. Вона підвелась, відчувши приплив любові до своєї матері. І вирішила, що зараз — прекрасна нагода скористатися вільною годиною й намалювати щось на згадку, як подарунок. І цей подарунок вона віддасть матусі, щойно повернеться додому наприкінці жовтня.

Подарунок, що затьмарить материні невтішні спогади дитинства в Домен де ля Кад?

Леоні подзвонила служниці й попросила її принести глечик з водою для фарб і грубу скатертину, щоб накрити стіл. Потім вона дістала палітру й тюбики та почала вичавлювати краплини темно-червоної, охрової, світло-блакитної, жовтої та світло-зеленої фарб, а для обрамлення малюнка — сіро-чорну. З альбому для малювання вона витягла один аркуш цупкого білого паперу.

Леоні посиділа трохи, чекаючи, коли до неї прийде натхнення. Не маючи певного уявлення, що саме буде малювати, вона почала тоненькими чорними штрихами робити ескіз фігури. Водячи пензлем по паперу, дівчина поринула в роздуми про прийдешній вечір, який мав принести багато цікавого й захопливого. Тож малюнок почав набувати конкретних обрисів якось сам по собі, без її участі. Цікаво, чи сподобається мені товариство гостей з Рен-ле-Бена? — подумала Леоні. Усі запрошені зголосилися скористатися гостинністю Ізольди. Леоні вже уявляла собі, як усі будуть захоплюватись нею та казати їй компліменти; вона подумки бачила себе то в блакитній сукні, то в червоній, то в зеленій із крамниці «Ля Самарітен»… Уявляла, як одягне святкові рукавички, добираючи то найбільш підхожий фасон, то найзручнішу довжину… Уявляла, як зробить собі зачіску з прикрашеними перлами гребінцями та срібними шпильками, які вигідно відтінюватимуть її каштанове волосся. Вона також обмірковувала всілякі варіанти з намистами, сережками та браслетами як завершальними аксесуарами до її бездоганної й елегантної зовнішності.

На галявині за вікном довшали тіні, у приємних думках спливав час, і з кожним мазком, що лягав на аркуш паперу, дедалі чіткіше вимальовувався образ, і він починав жити власним життям.

Тільки коли Маріета прийшла прибрати й згодом пішла собі, Леоні змогла як слід оцінити те, що намалювала. Побачене ошелешило її. Аж ніяк не збираючись цього робити, вона намалювала одну з фігур Таро, побачених у каплиці. То була Сила. Єдина розбіжність полягала в тому, що Леоні наділила ту дівчину довгим каштановим волоссям і домашньою сукнею, котра було точнісінькою копію того вбрання, що висіло в її шафі на Рю де Берлін.

Вона поєднала себе з зображенням на карті Таро.

Зі змішаним почуттям, у якому були і гордість за добре виконану роботу, і здивованість через підсвідомий вибір теми малюнка, Леоні піднесла автопортрет до світла. Як правило, усі намальовані нею персонажі виглядали схожими один на одного й мали небагато спільного з тим первісним об’єктом, що його вона збиралася зобразити. Проте цього разу подібність була вельми очевидною.

Сила?

Виходить, саме такою вона себе уявляла? Ні, не такою. Навряд чи. Леоні ще трохи потримала малюнок перед собою, придивляючись до нього, однак, знаючи, що наближається вечір, змушена була поставити портрет за годинник на камінній полиці й викинути думку про нього з голови.

О сьомій до неї постукала Маріета.

— Мадемуазеле? — гукнула вона, зазираючи в прочинені двері. — Мадама Ізольда послала мене, щоб я допомогла вам одягнутися. Ви вже вирішили, що вберете до сьогоднішньої вечері?

Леоні кивнула, наче давно все обміркувала й такого питання перед нею не стояло.

— Зелену сукню з квадратним вирізом. І нижню спідницю з вишитим візерунком.

— Гаразд, мадемуазеле.

Маріета принесла вдяганку на витягнутій руці й обережно поклала її на ліжко. Потім управно допомогла Леоні надягти корсет на сорочку та спідню білизну, туго зашнурувавши його ззаду й застебнувши на гачки та петельки спереду. Леоні покрутилася перед дзеркалом і вдоволено посміхнулась.

Видершись на стілець, служниця вбрала Леоні спочатку в нижню спідницю, а потім — у сукню. Спадаючи складками, що мерехтіли, наче морські хвилі на сонці, зелений шовк приємно холодив тіло.

Зіскочивши зі стільця, Маріета зайнялася застібками, потім, сівши навпочіпки, стала поправляти край сукні, а Леоні тим часом розправляла рукави.

— Яку вам зачіску зробити, мадемуазеле?

Леоні сіла за туалетний столик. Схиливши голову набік, вона взяла товстий жмут своїх кучерів, обкрутила його навколо долоні й підняла до маківки.

— Ось так.

Вона відпустила волосся й підсунула до себе маленьку шкатулку з коричневої шкіри, де тримала свої прикраси.

— Тут у мене черепахові гребінці з неоправленими перлинами, які пасують до намиста й сережок, що їх я хочу вбрати.

Маріета працювала швидко, але обережно та вправно. Зафіксувавши застібку у формі платанового листка й начепивши на шию Леоні перлове намисто, вона зробила крок назад, щоб помилуватися своєю роботою. Леоні довго вдивлялася в переносне люстерко, перехиливши його так, щоб бачити себе всю. Побачене втішило її, і вона задоволено посміхнулася. Сукня — ні занадто скромна, ні занадто екстравагантна для вечері у вузькому колі — сиділа добре. Яскраві очі світилися захватом, а колір обличчя був просто прекрасний — ані вельми блідий, ані надмірно рум’яний.

Знизу почулося деренчання дзвоника. Потім відчинилися двері: то прибули перші гості.

Дівчата перезирнулися.

— Які рукавички вам більше до вподоби — зелені чи білі?

— Зелені з оторочкою, — відповіла Леоні. — У шафі в коробці з капелюхами лежить віяло приблизно такого самого кольору.

Коли Леоні була вже цілком готова, вона прибрала свою скриньку з прикрасами і взулася в зелені шовкові туфлі без підборів.

Маріеті аж дух забило від захвату.

— Ви така вродлива, немовби намальована, мадемуазеле! — вихопилось у неї.

Вийшовши зі своєї кімнати, Леоні почула гучний шум, що линув знизу, і від несподіванки аж заклякла. Підступивши до балкону, вона обережно зиркнула вниз, у залу. Слуги, вдягнуті у взяті напрокат лівреї, виглядали шикарно, і це підкреслювало урочистість події. Зобразивши сліпучу посмішку та ще раз перевіривши, чи добре сидить на ній сукня, Леоні, тремтячи від хвилювання, зійшла вниз, щоб приєднатися до гостей. На вході до вітальні Паскаль гучним і чистим голосом назвав Леоні, але потім трохи зіпсував урочистий ефект, підморгнувши їй, коли вона проходила повз нього.

Біля каміна стояла Ізольда й розмовляла з якоюсь молодицею, що мала нездоровий колір обличчя. Поглядом вона запросила Леоні підійти до них.

— Мадемуазель Денарно, дозвольте відрекомендувати вам мою племінницю Леоні Верньє, доньку сестри мого покійного чоловіка.

— Дуже втішена, мадемуазель Денарно, — чемно мовила Леоні.

Під час короткої розмови з’ясувалося, що мадемуазель Денарно є незаміжньою сестрою мосьє, котрий допомагав Леоні й Анатолю переносити багажу Куїзі того дня, коли вони приїхали. Сам же Денарно помахав рукою, помітивши, що Леоні дивиться на нього з іншого кінця кімнати. Вона дізналася, що ця жінка працювала економкою в кюре з Рен-ле-Шато, якому доводилась далекою родичкою. «Іще одна велика родина», — подумала Леоні, пригадавши, як два дні тому за вечерею Ізольда розповідала, що отець Соньєр мав одинадцять братів і сестер.

Її спроби розпочати розмову наштовхнулись на холодну непривітність гості. Хоча мадемуазель Денарно, мабуть, була не старшою за Ізольду, на ній була скромна сукня з важкої парчі, яка більше пасувала б жінці, удвічі старшій за віком, а також жахливо застарілий та немодний турнюр — такі в Парижі не носили вже кілька років. Контраст між нею та господинею був просто разючим. Вони відрізнялись, як небо та земля. Ізольда накрутила дрібненькі кучері й зафіксувала їх високо на голові перловими шпильками та гребінцями. Її золотиста тафтова сукня й кремова шовкова загортка виглядали, на думку Леоні, не гірше за речі з найостаннішої колекції Шарля Ворта. Убрання було гаптоване блискучими нитками сріблясто-металевого кольору. На шиї Ізольди покоїлась горжетка з тієї самої тканини, що й сукня, а на ній красувалася перлова брошка. Коли жінка розмовляла й рухалась, її сукня, відбиваючи світло, мерехтіла й переливалася.

Леоні полегшено зітхнула, побачивши Анатоля, котрий стояв біля вікна, курив і про щось розмовляв із доктором Габіньйо. Перепросивши, вона прослизнула повз купки гостей і опинилася коло цих двох паничів. На підході до них її привітав запах сандалового мила, олії для волосся та свіжовипрасуваного вечірнього костюма; Анатоль зрадів, побачивши її.

— Леоні!

Обійнявши сестру за талію, він міцно притиснув її до себе.

— Нічого казати — виглядаєш ти просто чарівно. — Відступивши на крок назад, Анатоль дав змогу докторові взяти участь у розмові. — Ґабіньйо, ви пам’ятаєте мою сестру?

— Аякже, пам’ятаю, — стримано вклонився доктор. — Здрастуйте, мадемуазель Верньє. Я приєднуюсь до компліментів вашого брата.

Леоні спалахнула чарівливим рум’янцем.

— Як багато гостей! — зауважила вона.

Анатоль коротко розповів їй про кожного з них.

— Пам’ятаєш метра Фроміляжа? А то — Денарно зі своєю сестрою, вона допомагає йому прибиратися й готувати їжу.

Леоні кивнула.

— Тітка Ізольда їх уже відрекомендувала.

— А он — Беренже Соньєр, парафіяльний священик з Рен-ле-Шато, приятель нашого покійного дядька.

Із цими словами Анатоль показав на рослого та м’язистого молодика з високим чолом і вольовими рисами обличчя. Чорна священицька мантія явно дисонувала з його статурою.

— Начебто приємний парубок, — вів далі Анатоль, — хоча видно, що тривіальності його мало цікавлять. — Він кивнув на доктора. — Його більше цікавили медичні студії Ґабіньйо, аніж звичайний набір світських банальностей, які запропонував йому я до обговорення.

Ґабіньйо всміхнувся, підтверджуючи правдивість сказаного.

— Соньєр — чоловік винятково поінформований у всіх галузях. Він має невситиму жагу до знань. Увесь час про щось розпитує та про щось дізнається.

Погляд Леоні затримався на священикові, а потім перемістився на інших гостей.

— А що це з ним за пані?

— То — мадам Буск, далека родичка нашого покійного дядька. — Анатоль стишив голос. — Якби Ляскомб не вирішив одружитися, то вона успадкувала б Домен де ля Кад.

— Однак вона все ж прийняла запрошення на вечерю?

Анатоль кивнув.

— Стосунки між мадам Буск та Ізольдою навряд чи можна назвати родинними, але вони принаймні тримаються в рамках пристойності. Вони іноді роблять одна одній візити. А Ізольда взагалі в захваті від неї.

Тільки зараз Леоні помітила високого худющого чоловіка, що стояв трохи далі від їхньої невеличкої групи. Вона напівобернулася, щоб його роздивитися. Чоловік був одягнений екстраординарно — у білий костюм замість чорного вечірнього, а з кишені піджака виклично стирчав жовтий носовичок. Жилетка його також була жовтого кольору.

Його обличчя вкривали зморшки, а стареча шкіра ледь не просвічувалась, однак Леоні відчула, що в ньому й близько не було старечої немочі, і він не виглядав стариганом. Та їй здалося, що в глибині його душі ховалась якась печаль. Він був схожий на чоловіка, котрому випало чимало побачити у своєму житті й багато страждати.

Анатоль обернувся, щоб з’ясувати, хто ж то так зацікавив його сестру. Він нахилився й прошепотів їй на вухо:

— Ага, то найзнаменитіший поміж усіх гостей з Рен-ле-Бена — Одрік Беяр. Він є автором отієї дивної брошури, що так захопила твою уяву.:— Анатоль посміхнувся. — Вочевидь, доволі ексцентрична особистість. Габіньйо розповідав мені, що мосьє Беяр завжди вдягається тільки так, незалежно від оказії. Завади світлий костюм, завжди жовтий носовик.

Леоні повернулася до доктора.

— А чому так? — стиха спитала вона.

Габіньйо всміхнувся та знизав плечима.

— Гадаю, то на спомин про друзів, котрі пішли з життя, мадемуазель Верньє. Я не зовсім певен.

— За обідом зможеш сама в нього спитати, мала, — додав Анатоль. Їхня розмова тривала доти, доки не прозвучав сигнал братися до вечері.

Ізольда, супроводжувана метром Фроміляжем, повела гостей з вітальні через залу. Анатоль склав компанію мадам Буск.

Леоні, узявши під руку мосьє Денарно, пасла оком пана Беяра. Отець Соньєр із доктором Габіньйо замикали процесію, і між ними йшла мадемуазель Денарно.

Елегантний Паскаль у взятій напрокат червоно-золотистій лівреї широко розчинив двері, щойно гості наблизились. Побачивши інтер’єр їдальні, усі як один відразу ж захоплено загомоніли. Навіть Леоні, яка була очевидицею всіх приготувань, вразило перетворення, що його зазнала їдальня. Вишукана скляна люстра виблискувала триповерховими рядами воскових свічок. Довгий овальний стіл був прикрашений великими букетами живих лілій і освітлений трьома свічками в срібних канделябрах. На буфеті стояли супниці з банеподібними кришками, які виблискували наче обладунок. Мерехтливе світло свічок танцювало на обличчях предків родини Ляскомб, чиї портрети висіли на стінах.

Співвідношення чотири дами на шестеро кавалерів робило стіл дещо асиметричним. Ізольда сіла на чолі столу, мосьє Беяр — навпроти. Анатоль опинився ліворуч від Ізольди, а метр Фроміляж праворуч. За Фроміляжем сіла мадемуазель Денарно, а біля неї — доктор Габіньйо. Місце за Габіньйо дісталося Леоні, а праворуч від неї опинився Одрік Беяр. Сідаючи, дівчина зашарілась і посміхнулася.

Із протилежного боку Анатоль мав приємність опинитися поруч із мадам Буск, а за нею сиділи Шарль Денарно та панотець Соньєр.

Слуги щедро наповнили вином «Бланкет де Ліму» пласкі й широкі келихи, схожі на кавові чашки. Фроміляж зосередив свою увагу на хазяйці й цілковито ігнорував сестру Денарно. Леоні це здалося неввічливим, хоча вона його добре розуміла й не могла докоряти. Їй вистачило короткої розмови з мадемуазель Денарно, щоб зрозуміти: ця жінка вкрай нецікава та занудлива.

Леоні почула, як Анатоль, обмінявшись формальними милощами з мадам Буск, почав жваву розмову з метром Фроміляжем про літературу. Фроміляж був чоловіком твердих переконань і цілком заперечував новий роман Еміля Золя «Срібло», бо вважав його нудним, похмурим та аморальним. Він також різко засуджував колегу Золя — Ґі де Мопассана, котрий, згідно з чутками, намагався накласти на себе руки і, як наслідок, потрапив до паризької психлікарні доктора Бланка. Марно Анатоль намагався довести метрові, що не можна буквально ототожнювати приватне життя письменника з його творчістю.

— Аморальність у житті руйнує мистецтво, принижує його, — уперто твердив Фроміляж.

Невдовзі до їхніх дебатів приєдналась і майже вся решта гостей.

— Ви мовчите, мадемуазель Леоні, — почувся голос біля її вуха. — Чому? Вас не цікавить література?

Леоні з полегкістю обернулась до Одріка Беяра.

— Я залюбки читаю. Але в такій компанії важко розраховувати на те, що на твою думку зважатимуть.

Беяр осміхнувся.

— Ага, зрозуміло.

— І мушу зізнатися, — продовжила вона, злегка почервонівши, — більшість сучасної літератури видається мені цілком і повністю нудною. Сторінка за сторінкою йде виклад ідей, смакуються вишукані фрази, вдалі звороти та вирази, але ж нічого не відбувається!

В очах Беяра блиснув іронічний вогник, і він посміхнувся.

— Отже, вам більше подобаються цікаві сюжети? Саме вони заволодівають вашою уявою, так?

Леоні всміхнулася.

— Мій брат Анатоль завжди каже, що в мене примітивний смак. Може, він і має рацію. Найцікавіший та найбільш захопливий роман, який я прочитала, це «Замок Оранто», але ще я дуже полюбляю оповідання про привидів письменниці Амелії Едвардз, а також усе написане мосьє Едгаром По.

Беяр із розумінням кивнув.

— Дуже талановитий письменник. Він був чоловіком з нестійкою психікою, але чи не гадаєте ви, що він напрочуд майстерно висвітлив темний бік людської природи?

Леоні відчула наплив задоволення й ентузіазму. Скільки разів доводилось їй страждати на занудливих вечірках у Парижі, скільки разів її думку нехтували як не варту уваги! Одначе мосьє Беяр здавався зовсім іншою людиною.

— Я згодна з вами, — відповіла вона. — Моїм найулюбленішим серед оповідань мосьє По є «Серце-донощик», хоча щоразу, коли я його перечитую, мені потім сняться кошмари. Убивцю доводить до сказу пульсуюче серце людини, яку він убив і закопав під підлогою. Прекрасне оповідання!

— Почуття провини — дуже сильна емоція, — тихо зауважив Беяр.

Леоні пильно глянула на нього, чекаючи, що він продовжить свою думку, але старий промовчав.

— А можна мені набратись нахабства й поставити вам запитання, мосьє Беяр?

— Звісно.

— Ваша одіж, ну… — Леоні замовкла, не бажаючи ображати співбесідника.

Беяр посміхнувся.

— Незвичайна? Не схожа на тривіальну уніформу?

— Уніформу?

— У яку вдягнені чоловіки, присутні тут, за столом, — відповів він із пустотливим вогником в очах.

Леоні зітхнула.

— Можливо. До речі, мій брат розповів, що ви, як відомо, завжди носите жовте. На спомин про полеглих друзів. Саме так він і сказав.

Здалося, що на обличчя Одріка Беяра набігла легка хмаринка.

— Це правда, — тихо підтвердив він.

— Ви билися під Седаном? — спитала Леоні, а потім, завагалась. — А може… Між іншим, мій тато бився за Комуну. Мені так ніколи й не довелося його побачити. Його вислали й…

На якусь коротку мить рука Одріка Беяра накрила, її руку. Крізь матерію рукавички вона відчула його тонку, як папір, шкіру, відчула легкість його дотику. Леоні не знала, що, найшло на неї тієї миті, але душевний біль, який завжди крився в глибинах її свідомості, раптом вийшов назовні.

— А чи завжди варто битися за свої переконання, мосьє Беяр? — тихо спитала вона. — Мені часто не давала спокою ця думка. Навіть коли це дорого коштує твоїм ближнім?

Старий чоловік стиснув її пальці.

— Завжди, — тихо сказав він. — І пам’ятати тих, хто поліг у бою.

На невловиму мить шум у кімнаті стих. Ущухли голоси, сміх, дзенькіт келихів і брязкіт срібного посуду. Леоні зиркнула на Беяра й відчула, як її погляд та її думки поглинаються мудрістю й досвідом, що ними світилися сповнені особистої гідності очі старого.

Він усміхнувся. Очі його примружились, і відчуття близькості та відвертості зникло.

— Справжніх християн, катарів, силою змусили носити жовтий хрест, нашитий на їхній одяг, щоб їх можна було легко розпізнати. — Із цими словами він торкнувся жовтого носовичка, що визирав із кишені його піджака. — Я ношу це на знак пошани до них.

Леоні схилила набік голову.

— Бачу, виїм дуже співчуваєте, мосьє Беяр, — сказала вона з посмішкою.

— Ті, хто пішли з життя раніше від нас, зовсім не обов’язково пішли назавжди, мадемуазель Верньє. — Беяр постукав себе в груди. — Вони живуть ось тут. — Він осміхнувся. — Ви не знали свого батька, але ж він живе у вашому серці, чи не так?

На її превеликий подив, Леоні відчула, як їй на очі навернулися сльози. Вона ствердно кивнула, не наважуючись говорити, бо не знала, які слова можуть зірватися з її вуст. Тому вона відчула певне полегшення, коли доктор Габіньйо про щось її запитав і вона була змушена йому відповідати.

РОЗДІЛ 43

На стіл виставляли страву за стравою. Свіжу форель, рожеву та запашну, яка відділялася від кісток, наче масло, змінили смачнючі телячі котлети в соусі зі стиглої спаржі. Чоловікам наливали міцне та хмільне вино «Корб’єр» з льоху Жуля Ляскомба, а дамам — напівсолодке біле вино з Тараскона. Воно було маслянисте, темне й кольором нагадувало стиглу жовту цибулину.

Атмосферу в кімнаті підігріли жваві розмови й обмін думками, аргументи з царини релігії та політики, суперечки про відмінності між півднем і північчю країни, про переваги й ганджі сільського та міського життя. Леоні глянула через стіл на брата. Анатоль перебував у своїй стихії. Його очі яскрилися від запалу, темне волосся блищало, і Леоні побачила, що він зачарував і мадам Буск, і саму Ізольду. Водночас вона не могла не помітити темних тіней під його очима. А шрам над його бровою виглядав у світлі свічок іще виразніше.

Леоні не знадобилося багато часу, щоб оговтатись відсильних емоцій, викликаних розмовою з мосьє Беяром. Мало-помалу розгубленість і збентеження через те, що вона так відверто — і так несподівано — висловила свої почуття, змінилися зацікавленістю: що ж змусило її вчинити саме так, а не інакше? Відновивши самовладання, вона хотіла якнайскоріше повернутися до розмови. Проте мосьє Беяр був дуже зайнятий суперечкою з кюре — Беренже Соньєром. Доктор Ґабіньйо, котрий сидів з іншого боку, уперто намагався заповнити кожну мить бесідою. І тільки коли принесли десерт, випала слушна нагода.

— Тітонька Ізольда каже, що ви — знавець у багатьох сферах, мосьє Беяр. Що ви знаєтесь не лише на альбігойцях, а й на історії вестготів та єгипетських письменах. Першого вечора в Домен де ля Кад я прочитала вашу монографію «Дияволи, злі духи та привиди гірських країв». Тут, у бібліотеці, є один примірник.

Старий посміхнувся, і Леоні відчула, що він теж був радий поновити розмову з нею.

— То я подарував її Жулю Ляскомбу.

— Мабуть, вам довелося витратити багато часу, збираючи всі ці історії в одну книжку, — зауважила Леоні.

— Та ні, не так уже й багато, — невимушено відповів Беяр. — Усе залежить від уміння слухати ландшафт і людей, які населяють цей край. Історії, часто записувані як міфи та легенди про демонів і злих духів, переплелися з характером цього краю не меншою мірою, аніж валуни, гори й озера.

— Звісно, — погодилась Леоні. — Проте чи не здається вам також, що є таємниці, котрі неможливо пояснити?

— Ос, мадемуазель, іеи tanben. Я теж такої думки.

Від захвату Леоні широко розплющила очі.

— Ви розмовляєте провансальською мовою?

— Це моя рідна мова.

— Тож ви не француз?

Старий саркастично посміхнувся.

— Виходить, що ні.

— Тітка Ізольда наполягає, щоб слуги в будинку розмовляли французькою, але вони переходять на провансальську так часто, що їй уже набридло докоряти їм.

— Провансальська є мовою тутешніх країв. Од, Ар’єж, Корб’єр, Разес, і далі — до Іспанії та П’ємонту. Це мова поезії, переказів і фольклору.

— Тож ви теж тутешній, мосьє Беяр?

— Звісно, — стримано відповів він і замовк, явно не палаючи бажанням заглиблюватись у цю тему.

Усвідомлення того, що він зможе перекласти їй слова, що їх вона бачила над входом до каплиці, швидко змінилося спогадом про шкряботіння кігтів об кам’яні плити, схоже на борсання тварини, що потрапила в пастку.

Леоні мимоволі здригнулася.

— А чи правдиві ці історії, мосьє Беяр? — поцікавилась вона. — Про злих духів, демонів, привидів… Вони правдиві чи ні?

— Vertat? — перепитав він, затримавши на Леоні погляд своїх вицвілих очей. — Правдиві? Кому про це судити, мадемуазель? Є ті, хто вірить, що завіса, яка відокремлює один вимір від іншого, є такою прозорою, такою тоненькою, що вона майже невидима. Інші ж твердять, що лише наукові закони можуть диктувати нам, у що вірити, а в що — ні. — Він на мить замовк. — Зі свого боку, можу лише сказати, що з роками погляди змінюються. Що в одному столітті вважається за факт, в іншому розглядатиметься як єресь.

— Мосьє Беяр, — квапливо зазначила Леоні, — коли я читала вашу книгу, мені спало на думку, а чи не пов’язані легенди якимось чином із природним ландшафтом? Такі назви, як Крісло диявола чи Зуб диявола, — вони виникли внаслідок історій чи стали причиною їх виникнення?

Старий розуміюче кивнув і посміхнувся.

— Дуже проникливе й глибоке запитання, мадемуазель.

Беяр говорив тихо, проте Леоні здавалося, наче решта звуків відступала перед його чистим голосом, котрий немовби линув із вічності.

— Те, що ми називаємо цивілізацією, є лише засобом, за допомогою якого людина намагається нав’язати свої цінності світу природи. Книжки, музика, живопис — усі ці штучні речі, що так заволоділи увагою гостей на сьогоднішньому вечорі, є тільки спробами збагнути й відтворити душу всього того, що ми бачимо довкола. Це спроба надати сенсу, упорядкувати людський досвід, зробивши його чимось піддатливим і керованим.

Леоні з подивом глянула на нього.

— Одначе привиди й дияволи, мосьє Беяр? — повільно спитала вона. — Ви самі вірите в привидів?

— Можливо, — відповів старий своїм тихим, але твердим голосом.

Він повернувся до вікна, наче збираючись за ним когось побачити, а потім знову перевів погляд на Леоні.

— Ось що я скажу. Двічі викликали диявола, який ховається в цих краях. І двічі його перемагали. — Беяр кинув швидкий погляд правоворуч. — Останній раз це сталося не без допомоги нашого друга, зараз тут присутнього. — Старий трохи помовчав. — Не хотілося б мені це знову пережити, хіба що я не матиму іншого вибору.

Леоні простежила за його поглядом.

— Це ви про панотця Соньєра?

Беяр удав, що не почув її.

— Ці гори й долини, ці камені й ліси — а також дух, котрий дав їм життя, — існували задовго до того, як сюди прийшли люди та спробували висловити суть древніх явиш, за допомогою своєї мови. У тих назвах, що їх ви згадували, відобразилися наші страхи.

Леоні замислилась над його словами.

— Але я не впевнена, що ви відповіли на моє запитання, мосьє Беяр.

Він поклав руки на стіл. Леоні побачила на їхній блідій шкірі голубі вени та старечі коричневі плямки.

— Є дух, котрий живе в усьому. Ось ми з вами сидимо за столом у будинку, якому кілька сотень років. За людськими мірками він солідний і давній. Проте він стоїть на місцині, чий вік обчислюється тисячами й тисячами років. Наш вплив на всесвіт — це не більше, як шепіт, і по всьому. Його фундаментальні властивості, його суперечливий характер світла й тіні, були визначені за багато тисяч років до того, як людина залишила на ній свої перші матеріальні сліди. Духи тих, хто пішов із життя раніше від нас, нікуди не поділися, вони — скрізь і довкола, вони включені в схему всесвіту, у його музику, якщо хочете.

Леоні зненацька відчула, як її лихоманить, і приклала руку до лоба. Утім, на її подив, він був липкий і холодний на дотик. Кімната колихалась, оберталась і змінювала обриси. Свічки, гості, слуги — усе розпливлося, втратило чіткі обриси й погойдувалося туди-сюди перед її очима.

Леоні спробувала повернути думки до теми, що її вони обговорювали, і відсьорбнула вина, щоб угамувати свої нерви.

— Музика, — мовила вона, і її голос долинув наче звідкись іздалеку. — А що ви скажете про музику, мосьє Беяр? — Вона побачила, як змінився на мить вираз його обличчя, і їй здалося, що він якимось чином збагнув невимовлене запитання, що крилося за її словами: — Чому мені, коли я сплю або входжу до лісу, чується у вітрі якась далека музика?

— Музика — це вид мистецтва, що полягає в певному впорядкованому розташуванні звуків і тиші, мадемуазель Леоні. У наш час ми звикли дивитись на неї як на розвагу, приємне заняття, але музика — це щось набагато більше. Уявіть собі натомість знання, виражене у звукових термінах, тобто в мелодії й гармонії; за допомогою ритму, себто темпу й розміру; за допомогою якості звука, тобто його тембру, динаміки й структури. Висловлюючись простіше, музика — це особистісна реакція на коливання, на флюїди.

Леоні кивнула.

— Я десь читала, що в певних ситуаціях музика здатна забезпечити зв’язок між нашим світом та сусіднім. Що індивідуум може потрапити з одного виміру до іншого. Як ви гадаєте, чи є якась правдоподібність у цих твердженнях, мосьє Беяр?

Він глянув їй у вічі.

— Немає такої схеми, придуманої людиною, яка б уже не існувала у світі природи, — відповів він. — Усе, що ми робимо, бачимо, пишемо, занотовуємо, усе це — лише відлуння глибоких і потаємних процесів, що відбуваються у всесвіті. Музика є невидимим світом, котрий став зримим за допомогою звука.

Леоні відчула, як серце її схвильовано тьохнуло й стислося. Вони поступово наближались до осердя проблеми. Від самого початку розмови Леоні відчувала, що настане той єдиний момент, коли вона зможе розповісти про те, як знайшла сховану в лісі каплицю, до якої її привели натяки на сокровенні таємниці, що їх вона вичитала в книжці. Такий чоловік, як Одрік Беяр, обов’язково її зрозуміє. І розкаже їй те, про що вона хотіла дізнатися.

Леоні набрала повні груди повітря.

— Що ви знаєте про карти Таро, мосьє Беяр?

Вираз його обличчя не змінився, але погляд умить став настороженим.

І дійсно, таке враження, що він чекав на це запитання.

— Скажіть мені, мадемуазель, — нарешті мовив старий, — ваше запитання якось пов’язане з темою, котру ми щойно обговорювали? Чи не пов’язане?

— І те, й інше, — відповіла Леоні, відчуваючи, як спалахнули її щоки. — Утім, я питаю тому, що… тому, що в бібліотеці мені трапилась одна книга. Вона написана в дуже застарілому стилі, слова якісь малозрозумілі, однак у них було щось таке, що… — Леоні замовкла. — Я майже певна, що здогадалася про їхній справжній сенс.

— Кажіть далі.

— У цьому тексті стверджувалося, що він є розповіддю про справжні події; він був написаний… — Вона перервалася, немов побоюючись розголошувати дійсне авторство книги.

— … Написаний вашим покійним дядьком, — сказав Беяр і всміхнувся, побачивши на обличчі Леоні чимале здивування. — Я знаю про існування цієї книжки.

— Ви читали її?

Старий кивнув.

Леоні полегшено зітхнула.

— Автор, себто мій дядько, розповідав про музику, уплетену в тканину тілесного світу. Стверджував, що певні ноти мають здатність викликати духів. А карти Таро він також пов’язував як із музикою, так і з конкретним місцем. Зображені на них фігури оживають тільки в процесі спілкування двох світів. — Леоні помовчала. — У тій книзі йшлося про гробницю та про подію, яка одного разу там сталася. — Вона підвела голову й подивилася старому просто у вічі. — Ви не чули розповідей про такі події, мосьє Беяр?

Він спокійно витримав її прискіпливий погляд.

— Так, чув.

На початку розмови Леоні вирішила приховати факт своєї експедиції до гробниці, але під уважним і проникливим поглядом старого чоловіка зрозуміла, що це неможливо.

— Я… я знайшла її, — стиха мовила вона. — Гробниця розташована на сході, на узвишші в лісі.

Леоні повернула своє розпашіле обличчя до розчиненого вікна. Раптом їй страшенно закортіло вискочити надвір, подалі від свічок, розмов і спертого повітря добре натопленої кімнати. Несподівано її пройняв дрож: їй здалося, що позаду неї стала якась примара.

— Я це знаю, — сказав старий. Він замовк, трохи почекав, а потім додав: — І, наскільки я розумію, ви хочете стосовно цього щось у мене спитати?

Леоні відвернулася від вікна та глипнула на нього.

— Над входом у гробницю є напис.

І вона переказала, як могла, важковимовні незнайомі слова:

Aici Іо tems s’en, va res I’Eternitat.

Беяр усміхнувся.

— Ви маєте гарну пам’ять, мадемуазель.

— Що означають ці слова?

— Сам текст дещо неточний і спотворений, але сенс його такий: «Звідси, з цього місця, час лине у вічність».

На мить їхні очі зустрілися. Її — блискучі й іскристі від випитого вина, його — немиготливі, спокійні, мудрі. Беяр посміхнувся.

— Ви дуже нагадали мені, мадемуазель Леоні, одну дівчину, котру я колись знав.

— А що з нею сталося? — спитала Леоні, на мить відволікшись від своїх думок.

Старий нічого не відповів, але вона побачила, що він пригадує.

— О, то зовсім інша історія, — тихо сказав він. — І вона ще не готова до того, щоб її розповідати.

Леоні побачила, що Беяр замкнувся в собі, немов загорнувшись у власні спогади. Раптом шкіра його здалася ще більш, прозорою, а зморшки на обличчі поглибились, наче викарбувані в камені.

— Ви розповідали мені, як знайшли гробницю, — сказав він. — Ви заходили всередину?

Леоні подумки перенеслася в той вечір.

— Так, заходила.

— Отже, ви прочитали напис на підлозі — Fujhi, poudes; Escapa, non? І тепер вам здається, що ті слова переслідують вас?

Леоні здивовано уставилася на нього широко розплющеними очима.

— Так, але звідки ви знаєте? Я навіть не відаю їхнього смислу, знаю лише, що вони безперестанно крутяться в моїй голові.

Беяр трохи помовчав, а потім спитав:

— Скажіть мені, мадемуазель, як ви гадаєте, що ви там знайшли? У Гробниці?

— То — місце, звідки виходять духи, — почула Леоні власні слова, знаючи, що вони є правдою.

Беяр мовчав. Здавалося, його мовчання тягнутиметься безкінечно. Та нарешті він озвався.

— Раніше ви питали мене, чи вірю я в привидів, мадемуазель. Існує багато їх різновидів. Є такі, що не мають спокою через завдане ними зло, і через те вони мусять прагнути прощення або спокути. А є такі, що постраждали від завданого їм лиха й тому мусять знайти посередника, вершителя справедливості від їхнього імені.

Він глянув на неї.

— Ви шукали карти, мадемуазель Леоні?

Вона кивнула й відразу ж пожалкувала, бо раптом кімната закрутилась і захиталася.

— Але я не знайшла їх.

Леоні замовкла, бо раптом їй стало зле. Її шлунок занив, його крутило, наче вона опинилась на кораблі під час шторму.

— Усе, що я знайшла, — це аркуш із нотами для фортепіано.

Її голос звучав приглушено, наче з-під води.

— Ви забрали його з гробниці?

Леоні уявила, як вона засовує аркуш із нотами в кишеню, як вискакує геть із каплиці й біжить, нажахана, крізь сутінковий ліс. А потім укладає аркуш між сторінок книги «Таро».

— Так, — відповіла вона, наче спіткнувшись об це слово. — Забрала.

— Слухайте-но, Леоні. Ви — сильна й мужня дівчина. Forca е vertu. Гарні риси, якщо розпоряджатися ними мудро. Ви здатні на любов, і це добре. — Із цими словами Бояр глянув через стіл на Анатоля, а потім кинув побіжний погляд на Ізольду. — Боюся, що попереду у вас — великі випробування. Ваша любов випробовуватиметься на міцність. Вас закличуть до дії. І вашої допомоги потребуватимуть живі, а не померлі. Повертайтеся до гробниці тільки — тільки! — у разі крайньої потреби.

— Проте я…

— Раджу вам, мадемуазель, повернути книгу «Таро» до бібліотеки. Забудьте все, що ви там прочитали. У багатьох сенсах то є дійсно захоплива та спокуслива книжка, але поки що ви мусите викинути все це з голови.

— Мосьє Беяр, я…

— Ви сказали, що сумніваєтеся, чи слушно зрозуміли слова в цій книзі. — Старий помовчав. — Слушно, Леоні. Ви зрозуміли їх дуже добре.

Леоні вразило те, що Беяр назвав її просто на ймення.

— Значить, це правда? Що карти мають здатність викликати духи померлих?

Старий не дав прямої відповіді.

— Якщо правильно розташувати музику, зображення та місце, таке може статись.

Голова в Леоні пішла обертом. Їй хотілося поставити тисячу запитань, але вона не могла знайти потрібних слів.

— Леоні, — сказав Беяр, повертаючи її до реальності. — Бережіть свої сили для живих. Для свого брата. Для його дружини та дитини. Саме їм знадобиться ваша допомога.

Дружина? Дитина?

Її довіра до мосьє Беяра вмить захиталася.

— Та ні, ви помиляєтеся. Анатоль не має…

Цієї миті з-за столу почувся голос Ізольди:

— Пані та панове!

І враз кімната наповнилася стукотом і скрипом стільців — то гості, відсовуючи їх по полірованій підлозі, почали підводитися з-за столу.

Леоні нетвердо встала. Складки її зеленої сукні падали на підлогу, наче водоспад.

— Не розумію, мосьє Беяр. Мені здалося, що я втямила, але тепер бачу, що помилилась. — Вона запнулась, і до неї дійшло, що вона сильно сп’яніла й заледве тримається на ногах. Простягнувши руку, вона сперлась на спинку стільця.

— Ви дослухаєтесь моєї поради?

— Старатимусь, — відповіла Леоні з нещирою посмішкою. Її думки гасали по колу. Вона вже не розбирала, які слова були мовлені, а які існували лише в її сплутаній свідомості.

— От і добре. Я радий це чути. Хоча… — Беяр замовк, наче вагаючись, чи говорити далі. — Якщо дійсно настане час і вам доведеться вдатися до посередництва карт, мадемуазель, та знайте ось що: ви можете покластись на мене. Покличте мене; і я прийду на допомогу.

Леоні кивнула — і знову кімната шалено завертілась і заколихалася.

— Мосьє Беяр, — сказала вона, — ви так і не сказали мені, що означає отой другий напис. Той, що на підлозі.

— Fujhi, poudes; Escapa, non?

— Так, саме ці слова.

На обличчя Беяра набігла тінь тривоги.

— Ти можеш бігти, але втекти не зможеш.