Гробниця

РОЗДІЛ 51 27 вересня 1891 року, неділя

Наступного ранку після званої вечері Леоні, Анатоль та Ізольда попрокидалися пізно. Усі зійшлися на тому, що прийом видався на славу. У просторих кімнатах і коридорах маєтку, де так довго панувала тиша, знову завирувало життя. У господарчій частині весело насвистували слуги. Паскаль радісно вишкірявся, займаючись своїми справами. Маріета пурхала по залі з усмішкою на вустах.

Тільки Леоні почувалася ні в сих ні в тих. Після незвично великої кількості випитого вина й одкровень, почутих від мосьє Беяра, їй страшенно боліла голова та її морозило.

Більшу частину ранку вона пролежала у фотелі з холодним компресом на голові. Коли ж Леоні відчула в собі достатньо сил, щоб з’їсти трохи грінок із телятиною на сніданок, вона зазнала синдрому, котрий неодмінно супроводжує кожну велику подію. Омріяний вечірній прийом так довго обіймав величезну частину її свідомості, що тепер, коли він був уже в минулому, їй здалося, що більше в її житті не лишилося нічого такого, до чого б варто прагнути.

А поки що вона спостерігала за Ізольдою, яка неквапливо й розмірено — як і завжди — ходила з кімнати до кімнати з виглядом людини, із чиїх плечей упав величезний тягар. З виразу її обличчя можна було здогадатися, що, мабуть, ледь не вперше в житті вона відчула себе справжньою господинею маєтку Домен де ля Кад. Що це вона володіє маєтком, а не він володіє нею. Й Анатоль, котрий походжав, насвистуючи, кімнатами й терасою, мав вигляд чоловіка, під чиїми ногами лежав увесь світ.

Пополудні Леоні зголосилася на запрошення Ізольди прогулятися в парку. Їй треба було освіжити голову, тож, відчувши деяке покращення свого стану, вона радо скористалася нагодою розім’ятися. Повітря було непорушним і теплим, а м’яке сонце лагідно пестило її щоки. Настрій Леоні швидко покращився. Ізольда повела її до озера, і вони приязно говорили на звичні теми — музика, книги й останні тенденції моди.

— До речі, як нам заповнити твій час, поки ти тут гоститимеш? — спитала Ізольда. — Анатоль каже, що тебе цікавить тутешня історія та археологія. Тут є кілька прекрасних маршрутів. Наприклад, до зруйнованого замку в Кустоссі. Тож як?

— Це було б чудово.

— Ну й, звісно, книжки. Анатоль каже, що твоя пристрасть до читання є такою сильною, як у деяких жінок пристрасть до вбрання та коштовних прикрас.

Леоні знітилась і почервоніла.

— Йому здається, що я забагато читаю, але це тільки через те, що сам він читає обмаль! Він добре знається на книжках як предметах, але його не цікавлять історії, що в них викладені.

Ізольда розсміялася.

— Ага, тепер ясно, чому йому довелося перескладати письмовий іспит на звання бакалавра!

Леоні кинула на Ізольду швидкий недовірливий погляд.

— Він сам вам про це розповідав?

— Звісно, ні, — похапливо відповіла Ізольда. — Який же чоловік буде розповідати про свої провали?

— Тоді…

— Незважаючи на брак приязні між моїм покійним чоловіком і вашою матір’ю, він завжди хотів, щоб його тримали в курсі освіти племінника.

Леоні з цікавістю подивилася на свою тітку. Мати часто розповідала їй, що спілкування між нею та її кревним братом було зведене до мінімуму. Вона вже хотіла була розпитати Ізольду докладніше, але та знов заговорила, і нагоду було втрачено.

— Я не розповідала останнім часом, що стала членом Товариства музики й поезії в Каркасоні, та поки що не мала змоги відвідати жодного концерту? Я так розумію, що ти можеш знудитися тут, у селі, далеко від розваг великого міста.

— Та ні, я всім задоволена, — відповіла Леоні.

Ізольда схвально посміхнулася.

— За кілька тижнів мені доведеться побувати в Каркасоні, і ми можемо перетворити цю поїздку на розважальну мандрівку. Провести в місті кілька днів. Як ти на це дивишся?

Очі Леоні широко розплющилися від захвату.

— Це було б прекрасно, тітонько. А коли?

— Я чекаю на лист від юристів мого покійного чоловіка. Вони мають відповісти на мій запит. Щойно я його отримаю, ми почнемо збиратися в подорож.

— Анатоль теж поїде з нами?

— Ну аякже! — посміхнулась Ізольда. — Він каже, що ти залюбки подивилась би на відреставроване середньовічне Сіте. Подейкують, нібито його вигляд майже не змінився з тринадцятого сторіччя. Реставратори попрацювали на славу. Ще п’ятдесят років тому там були самі лише руїни. Завдяки зусиллям мосьє Віоле-ле-Дюка й інших людей було прибрано майже всі нетрі. Тепер це місце стало безпечним для туристів.

Розмовляючи, вони дійшли до кінця стежини й повернули до озера, а потім вирушили в напрямку крутосхилу, з якого відкривався чудовий краєвид.

— Тепер, коли ми ближче познайомились, можна, я поставлю тобі запитання особистого характеру? — спитала Ізольда.

— Можна, — нерішуче відповіла Леоні, — хоча це залежатиме від самого запитання.

Ізольда розсміялася.

— Та я просто хотіла спитати, чи є в тебе залицяльник!

Леоні густо почервоніла.

— Я…

— Вибач, я гадала, що наші стосунки вже є досить відвертими. Мабуть, я помилилася.

— Та ні, — хутко відповіла Леоні, не бажаючи виглядати нетактовною та наївною, хоча всі її уявлення про романтичні почуття були почерпнуті виключно з книжок. — Нічого такого. Просто… Просто ви застукали мене зненацька.

Ізольда обернулась і поглянула на неї.

— Тож як? Є в тебе хто-небудь?

Леоні на мить пожалкувала, що не має залицяльника, і сама здивувалася цій скороминущій емоції. Вона мріяла про кавалерів, але таких, які поставали зі сторінок літературних творів або на театральній сцені, де вони співали про кохання та честь. Однак її потаємні фантазії ніколи не асоціювалися з реальними живими чоловіками.

— Мене це мало цікавить, — твердо сказала вона. — І загалом, на мою думку, подружнє життя — це одна з форм неволі.

Ізольда приховала посмішку.

— Може, колись так і було, але не зараз, у наш вік прогресу. Ти ще молода. А всі молоді дівчата мріють про кохання.

— Тільки не я. Я бачила, як матінка…

Вона замовкла, пригадавши бурхливі сцени, сльози, дні, коли вони не мали грошей на харчі, чоловіків, котрі змінювали один одного…

Вираз обличчя Ізольди негайно змінився з невимушено-приязного на похмурий та серйозний.

— Маргариті важко довелося в житті. Вона зробила все, щоб вам з Анатолем добре жилося… Тобі не слід судити її надто суворо.

Леоні відчула спалах гніву.

— Я не збираюсь осуджувати її, — сказала вона різким тоном, неприємно вражена докором Ізольди. — Просто я… Я не бажаю такого життя собі.

— Кохання, справжнє кохання — це безцінна річ, Леоні, — вела далі тітка. — Воно буває болісним, незручним, робить усіх нас шаленцями, але саме воно надає значущості й барвистості нашому життю. — Ізольда зробила паузу. — Любов — це єдине, що перетворює буденне життя на щось дивовижне й піднесене.

Леоні недовірливо зиркнула на неї й уставилася собі під ноги.

— Не лише маман відбила в мене охоту до кохання, — пояснила вона. — Я була свідком того, як люто страждав Анатоль. Ось чому я ставлюся до цього саме так, а не інакше.

Ізольда різко обернулася до неї. Леоні не витримала емоційної напруги її незмигного погляду й опустила очі.

— Ось, наприклад, ота дівчина, яку він так кохав, — тихо сказала вона. — Ця дівчина померла. У березні цього року. Не знаю точно, чому, знаю лише, що за дуже сумних обставин. — Вона перевела дух, зиркнула на свою тітку й відвернулась. — У наступні місяці ми дуже за нього переживали. Анатоль підупав духом, нерви його не витримували, він навіть ударився в різні… різні негарні звички. Він днями й ночами не бував удома й…

Ізольда стиснула її руку.

— Природа чоловіка потребує таких форм розслаблення, які нам здаються немислимими та шкідливими. Не слід уважати ці речі проявами якогось серйозного захворювання.

— Ви б його бачили тоді! — скрикнула Леоні. — Він був наче сам не свій.

І не мій.

— Твоя любов до брата робить тобі честь, Леоні, — зауважила Ізольда, — та настане час, і ти будеш менше турбуватися за нього. Хоч би як там було раніше, зараз Анатоль у доброму гуморі. Ти ж не заперечуватимеш цього?

Леоні неохоче кивнула.

— Мушу сказати, він значно покращав порівняно з тим, яким був навесні.

— Ото ж бо. Значить, настав час подумати радше про власні справи, аніж про його. Ти прийняла моє запрошення тому, що потребувала відпочинку, хіба ж не так?

Леоні кивнула.

— А тепер, коли ти тут, тобі слід подбати про себе. Анатоль — у надійних руках.

Леоні пригадала поспіх, із яким вони тікали з Парижа, свою обіцянку допомагати йому, відчуття загрози, котре то зникало, то з’являлося знов, — і відчула, як з її плеч поволі спадає величезний тягар.

— Він у надійних руках, — твердо повторила Ізольда. — І ти теж.

Вони вийшли на дальній кінець озера. Воно було тихе, зеленувате й сприймалося як щось окреме від маєтку, хоча з будинку його було добре видно. Скрізь панувала тиша, що час від часу переривалася тріском сухих гілок під ногами та шерехтінням зайців у густих чагарниках. Десь у кронах дерев каркали ворони.

Ізольда й Леоні підійшли до вигнутої кам’яної лавки на невеличкому узвишші. Вона була схожа на півмісяць, а її краї закруглилися від часу. Ізольда сіла на неї й поплескала долонею поруч із собою, запрошуючи Леоні сідати біля неї.

— У перші дні після смерті свого чоловіка я часто приходила на це місце, — мовила вона. — Мені воно здається дуже заспокійливим.

Витягнувши шпильки, Ізольда зняла капелюха й поклала його поряд на лавку. Леоні зробила те саме, а ще зняла й рукавички. Вона подивилась на свою тітку. Її золотаве волосся, здавалося, випромінювало яскраве світло; вона сиділа, як завжди, випрямивши спину й поклавши руки на коліна. З-під краю блакитної бавовняної сукні визирали носки черевичків.

— А чи не бувало вам тут… страшно, я хотіла сказати — самотньо? — спитала Леоні.

Ізольда кивнула.

— Наше подружнє життя тривало лише кілька років. Жуль був чоловіком усталених поглядів та звичок, до того ж більшість часу ми провели поза межами маєтку. Принаймні я.

— Але зараз — зараз вам тут добре?

— Мабуть, я вже просто звикла, — тихо відповіла Ізольда.

Уся колишня цікавість до своєї тітки, дещо притлумлена захватом від учорашньої званої вечері, повернулася різко й негайно, накотилася, немов морська хвиля. Тисячі запитань відразу ж виникли в голові Леоні. І не останнім з них було таке: чому ж Ізольда вирішила все ж залишитися в маєтку, якщо почувалась у ньому не досить затишно?

— А ви дуже сумуєте за дядьком Жулем?

Гілки над їхніми головами гойднулись і щось зашепотіли, забурмотіли, наче підслуховуючи. Ізольда тяжко зітхнула.

— Він був турботливою й тактовною людиною, — обачливо відповіла вона. — І добросердим і великодушним чоловіком.

Леоні підозріло зіщулилась.

— А як же стосовно ваших слів про справжнє кохання? Невже…

— Не завжди в житті буває так, що одружуєшся з коханим чоловіком, — перервала її Ізольда. — Обставини, нагода, злидні — усе це відіграє свою роль.

Утім, Леоні не задовольнила така відповідь.

— Цікаво, а як ви познайомились? У мене було таке враження, що мій дядько рідко залишав маєток, тож…

— Жуль дійсно не любив їздити далеко від дому. Він постійно переймався своїми книгами й дуже відповідально ставився до обов’язків господаря маєтку. Однак він мав традицію раз на рік вибиратися до Парижа, коли ще був живий його батько.

— Отже, під час одного з таких візитів вас і познайомили?

— Так.

Тут увагу Леоні привернули не слова Ізольди, а її жести. Тітка наче мимохіть поклала руку на шию, яка сьогодні, незважаючи на теплу погоду, була закрита легким мереживом. Леоні збагнула, що цей жест був для тітки звичним. Ізольда зблідла, наче пригадавши щось неприємне, про що вона воліла б забути.

— Значить, ви не дуже за ним сумуєте? — наполягала Леоні.

Ізольда всміхнулася своєю загадковою посмішкою.

Цього разу в Леоні вже не лишилося сумнівів. Коли тітка говорила про палке кохання, вона не мала на увазі свого померлого чоловіка.

Дівчина крадькома зиркнула на Ізольду, збираючись із духом і зважуючи, розпитувати далі чи ні. Їй дуже кортіло дізнатися більше, але водночас не випадало бути неввічливою. Попри свою показну відвертість, Ізольда розповіла їй дуже мало про історію свого одруження та шлюбу. Більше того, кілька разів під час розмови в неї виникало враження, що тітка хоче порушити якусь іншу тему, яку вони ще досі не обговорювали, але ніяк не наважується це зробити. Що то могло бути, Леоні й гадки не мала.

— Може, повернемось до будинку? — запропонувала Ізольда, перериваючи її роздуми. — Либонь, Анатоль уже непокоїться, де ми.

Вона підвелася. Леоні взяла капелюшок і рукавички та зробила те саме.

— Тож вам хотілось би, щоб ми залишалися тут і далі, тітонько Ізольдо? — спитала вона, коли вони спускалися з узвишшя на стежину.

Перш аніж відповісти, Ізольда трохи помовчала.

— Побачимо, — згодом відповіла вона. — Попри свою беззаперечну красу, цей маєток є тривожним місцем.

РОЗДІЛ 52 Каркасон, 28 вересня, понеділок

Носій відчинив двері вагона першого класу, і на станційну платформу Каркасона вийшов Віктор Констант.

… раз, два, три — біжи! Як гра в піжмурки. І байдуже, устиг хтось сховатися чи ні.

Дув немилосердний вітер. Якщо вірити носію, то, згідно з прогнозом погоди, на цей регіон насувалася низка буревіїв, яких тут не зазнавали вже багато років. Дехто навіть передбачав, що буря величезної сили вразить Каркасон уже наступного тижня.

Констант озирнувся. Уздовж залізничного полотна вітер хилив додолу й тріпав дерева, від чого ті наче підстрибували, нагадуючи необ’їжджених коней. Небо було сіро-сталевого кольору. Здавалося, зловісні хмари, що неслися по небу, чіплялися за краєчки дахів. «І це — лишень увертюра», — сказав Констант сам до себе й посміхнувся власному жарту.

Він поглянув на платформу, куди служник виніс його багаж. Вони мовчки пройшли крізь приміщення вокзалу, і Констант почекав, поки йому знайдуть екіпаж. Він ліниво спостерігав, як човнярі на каналі дю Міді прив’язували свої шаланди до подвійних швартовів або навіть до стовбурів лип, котрі росли біля води. Об цегляну набережну плюскотіла вода. У газетному кіоску передовиця місцевого видання «Депеш дю Тулуз» пророчила, що буря розпочнеться цього-таки вечора й наслідки її будуть жахливими.

Констант винайняв кімнату на вузенькій вуличці в готелі «Бастід Сен-Лу». Потім, відіславши свого служника виконувати нудне й монотонне заняття — обходити кожен готель і пансіон та розпитувати про Анатоля й Леоні Верньє, показуючи при цьому фото, поцуплене з квартири на Рю де Берлін, він негайно вирушив пішки до старого міста, до старої цитаделі, що стояла на протилежному боці річки Од.

Попри свою ненависть до Верньє, Констант не міг не відчувати захвату й поваги до нього — так майстерно його суперник замітав сліди. Водночас він сподівався, що, вдало сховавшись, Верньє рано чи пізно втратить пильність, відчує самовпевненість і, як наслідок, утне якусь дурницю. Констант щедро заплатив консьєржці на Рю де Берлін, щоб вона тримала його в курсі будь-якої кореспонденції, що надходитиме на ту адресу, бо потреба для Верньє залишатися непоміченим означала також, що він іще довго перебуватиме в невіданні про смерть своєї матері. Думка про те, що паризьке кільце довкола Верньє поступово звужується, а він про це й не здогадується, приносила Константові величезну насолоду.

По містку Пон В’є він перейшов на протилежний берег річки. Далеко внизу шуміла Од, пінячись коло берегів і стрибаючи через валуни, водорості, що де-не-де позбивалися докупи. Рівень води був високий. Констант поправив рукавички, намагаючись полегшити біль від невеличкого нариву, що утворився між другим і третім пальцями лівиці.

Каркасом дуже змінився відтоді, як Констант востаннє був у Сіте. Незважаючи на несприятливу погоду, скрізь виднілися всілякі вуличні артисти, а чоловіки з рекламними щитами на грудях та спині роздавали туристичні буклети буквально на кожному розі. Він недбало передивився крикливу брошурку, ковзнувши очима по рекламі марсельського мила, винних льохів Мішлена, велосипедів і пансіонів. Самі тексти були сумішшю скромного самозвеличення та переписаної під чиїсь інтереси місцевої історії. Зіжмакавши брошурку в руці, він з огидою кинув її додолу.

Констант гидував Каркасоном і мав на те вагомі підстави. Тридцять років тому рідний дядько повів його в нетрі Сіте. Він ходив поміж руїнами й бачив брудних городян, що жили за занедбаними напіврозваленими стінами. Пізніше того самого дня він, напившись сливовиці й обкурившись опіумом, уперше в житті — з благословення свого дядька — скористався послугами повії. Це сталось у кімнаті з червоними шпалерами над баром на Пляс д’Арм.

Тепер же цей дядько перебував на примусовому лікуванні в Ламалу-ле-Бен. Сифілітичний та божевільний, він гадав, що лікарі висмоктують через ніс його мозок. Констант не відвідував його. Він не хотів бачити, як і на ньому може з часом відбитися ця хвороба.

Вона була першою, кого вбив Констант. Це було ненавмисне, і той нещасний випадок став для нього потрясінням. Не тому, що він позбавив людину життя, а тому, наскільки легкою справою це виявилось. Рука на горлі, нервове збудження від страху в очах дівчини, котра збагнула, що насильство під час любощів було лише прелюдією до насильства набагато страшнішого.

Якби не тугий гаманець дядька та зв’язки в мерії, на Константа чекала б або каторга, або гільйотина. Натомість їм лише довелося виїхати — швидко й без зайвого розголосу.

Цей випадок навчив його багатьом речам, і не в останню чергу тому, що гроші можуть переписати минуле й переробити потрібним чином кінець будь-якої історії. Коли йдеться про золото, то такі речі, як «факти» перестають існувати. І цей урок Констант засвоїв дуже добре. Усе життя він прив’язував до себе і друзів, і ворогів — різними зобов’язаннями, боргами, а коли це не спрацьовувало, то й залякуванням. І лише за кілька років до нього прийшло усвідомлення, що за всі уроки треба платити. Та дівчина нарешті помстилася йому. Вона «нагородила» його хворобою, котра зараз поволі висмоктувала життя з його дядька й невдовзі висмоктуватиме й із нього. І Констант нічого не міг тій шльондрі вдіяти, бо вона була в іншому світі — далеко за межами його досяжності. Проте свою лють на неї Констант виміщав на інших.

Сходячи з мосту, він знову згадав те задоволення, що його мав від убивства Маргарита Верньє. Хвиля збудження накотилася на нього. Хоч ненадовго, але вона стерла з його пам’яті те приниження, якого він зазнав від її сина. Простий факт залишався фактом: навіть після стількох нещасних, котрі пройшли через його криваві й брудні руки, він іще раз пересвідчився, що чим вродливішою є жінка, тим приємніше нею оволодівати. Це робило справу вартою.

Збуджений понад міру спогадами про ті незабутні години, які він провів у квартирі на Рю де Берлін з Маргаритою, Констант розстебнув комірець. Йому в ніздрі вдарив запаморочливий запах крові та страху, завади притаманний таким стосункам. Він стиснув кулаки, пригадавши солодке відчуття її опору, неслухняну пружність її шкіри.

Часто й важко дихаючи, Констант зійшов на грубу бруківку вулиці Тріваль і трохи почекав, отямлюючись. Потім презирливо роззирнувся. Здається, сотні, тисячі франків, викинутих на реставрацію фортеці тринадцятого століття, жодним робом не вплинули на життя мешканців кварталу Тріваль. Він залишався таким самим злиденним і занедбаним, як і тридцять років тому. На брудних поколупаних ганках сиділи босоногі діти з непокритими головами. Мури з каміння та цегли похилилися в бік вулиці, наче їх штовхала невмолима й невидима рука часу. Сліпий жебрак, закутаний у ганчір’я, благально виставив брудну руку, зачувши його кроки. Констант не звернув на нього уваги.

Він перетнув площу Сен-Жімер перед неоковирною новою церквою мосьє Віоле-ле-Дюка. Зграйка собак і дітей чіплялася йому за п’яти. Діти просили грошей і пропонували свої послуги посильних та гідів. Він не зважав на них, аж доки один хлопець не підібрався надто близько. Тоді Констант з розмаху торохнув його металевим набалдашником своєї палиці й розбив щоку. Компанія набридливих шибеників перелякалась і позадкувала.

Невдовзі він увійшов у глухий провулок, що впирався в підніжжя фортечного муру Сіте. Обережно переступаючи через купи сміття, Констант пильнував, щоб не послизнутись і не впасти. Поверхня дороги була вкрита нальотом мулу, що кольором нагадував імбирний пряник. Повсюдно валялися відходи злиденного життя. Уривки газет, собаче лайно, овочі — настільки гнилі, що навіть шолудиві пси відмовлялися їх їсти. Констант відчував на собі погляди незримих темних очей, що піддивлялися за ним через шпарини у віконницях.

Перед крихітним будиночком, що сховався в тіні фортечного муру, Констант зупинився й різко постукав у двері своєю палицею. Аби знайти Верньє та його шльондру, йому потрібні послуги чоловіка, котрий тут мешкав. Він терпляче чекатиме. Чекатиме доти, доки, на свою втіху, не переконається, що Верньє справді переховується десь поблизу.

У дверях розчинилося маленьке дерев’яне віконце.

Пара налитих кров’ю очей широко розплющилася — спочатку від здивування, а потім від страху. Віконце з тріском захряснулося. Згодом заскреготав засув і двері розчинились.

Констант увійшов усередину.

РОЗДІЛ 53 Домен де ля Кад

Мінливий вересень із частими поривчастими вітрами поступивсь місцем тихому й теплому жовтню.

Минуло тільки два тижні відтоді, як вони виїхали з Парижа, а Леоні вже заледве пригадувала своє домашнє життя. І на свій подив збагнула, що ця обставина її анітрохи не засмутила. Вона не сумувала ні за паризькими краєвидами, ні за велелюдними вулицями, ні за материною компанією старих матрон. За матір’ю вона теж не сумувала.

Здавалося, що після званої вечері Анатоль та Ізольда зазнали якоїсь незворотної внутрішньої переміни. Очі Ізольди більше не затьмарювала тривога, і, хоча вона легко втомлювалась і подовгу відпочивала у своїй кімнаті, її обличчя пашіло здоров’ям та життєрадісністю. Після успішного прийому вони отримали подячні листи, які свідчили про те, що Рен-ле-Бен був готовий прийняти вдову Жуля Ляскомба до свого товариства.

У ці тихі й спокійні тижні Леоні багато гуляла, досліджуючи кожен куточок маєтку, але зарослої стежини, що вела до гробниці, всіляко уникала. Сонце й осінні дощі забарвили світу яскраві кольори. Співали пташки, з долини доносився поодинокий гавкіт собак, інколи шурхотіла густа трава — то рятувався втечею заєць. Під черевиками Леоні потріскували сухі гілочки, вряди-годи вона зачіпала носками камінці, і вони відлітали вбік; у деревах співали цикади. Словом, маєток Домен де ля Кад був мальовничим і вражав своєю красою. Коли час розширив відстань між нею й тими примарами, з якими вона зіштовхнулась у прохолодній гробниці, Леоні стала почуватися цілковито як удома, їй тепер було невтямки, чому маєток та прилегла територія видавалися її матері тривожними й зловісними. Бо ж тут так гарно та спокійно, — переконувала себе Леоні.

Її життя в маєтку перетворилося на суцільне задоволення. Уранці вона часто малювала. Спочатку їй кортіло започаткувати серію пейзажів — традиційних і нехитрих, у яких вона сподівалася відобразити мінливий характер осінніх сільських краєвидів. Утім, після неочікуваного успіху, коли напередодні званої вечері вона мимовільно намалювала автопортрет, абсолютно не збираючись цього робити, Леоні продовжила в тому-таки дусі й стала малювати з пам’яті решту сім образів Таро з панелей гробниці. Вона передумала робити подарунок своїй матері, а вирішила, що це буде серія малюнків на спомин Анатолю про їхню спільну подорож. Удома в Парижі, у галереях та музеях, на широких проспектах і в підстрижених парках пишнота природи залишала її байдужою. Однак тут, у маєтку, Леоні відчула якийсь глибинний зв’язок із деревами та краєвидами, що їх бачила зі свого вікна. Із подивом вона виявила, що в кожен свій малюнок вставляє якийсь краєвид маєтку Домен де ля Кад.

Деякі з побачених у каплиці образів Таро пригадувалися швидше й легше відтворювались пензлем на папері. Образ Блазня набув схожості з Анатолем — із виразом його обличчя, постаттю, кольором волосся та шкіри. Жриця асоціювалася з елегантністю та шармом, які Леоні вбачала в Ізольді.

Проте Диявола вона не стала малювати.

Після обіду Леоні зазвичай читала у своїй кімнаті чи гуляла з Ізольдою в парку. Тітка й надалі була обачливою та скритною щодо обставин свого заміжжя, але мало-помалу Леоні примудрилася витягти з неї шматочки інформації, з якої склалася більш-менш цілісна картина.

Ізольда виросла в передмісті Парижа під опікою підстаркуватої тітки, злої та немилосердної жінки, для якої вона була не більше, аніж зайвим ротом. Після її смерті ставши вільною, але без засобів до існування, дівчині довелось у двадцять один рік самій пробивати собі дорогу в житті. Вона найнялася служницею до одного фінансиста та його дружини. Та жінка, знайома Ізольдиної тітки, за кілька років до того осліпла й потребувала щоденного догляду. Ізольда не втомлювалась, бо її робота була легкою. Вона писала під диктування листи й іншу кореспонденцію, читала вголос газети й найостанніші романи, а також супроводжувала свою роботодавицю на концерти й до оперного театру. З лагідної інтонації Ізольди, з якою вона пригадувала ті роки, Леоні зрозуміла, що тітці подобалися фінансист і його дружина. Завдяки їм вона набула знань у царині культури, світських навичок і навчилася розбиратись у моді. Ізольда не розводилася про причини свого звільнення, одначе Леоні припустила, що до цього доклався син фінансиста та його негідна поведінка.

Стосовно ж свого шлюбу Ізольда виявляла більше обережності. Однак Леоні було ясно, що нужденність і бажання скористатися нагодою відіграли чималу роль у тому, що її тітка при — йняла пропозицію руки й серця від Жуля Ляскомба. То була ділова угода, а не романтичний союз.

Леоні також удалося дізнатися трохи більше про низку інцидентів, що викликали тривогу в Рен-ле-Бені та які згадував мосьє Беяр, хоча вона не могла збагнути, яким чином ці події були пов’язані з Домен де ля Кад. Ізольда не пояснювала деталей. Ходили також розмови про те, що в 1870-х роках у секуляризованій каплиці неподалік маєтку відбувались якісь непристойні та розпутні дійства.

Почувши це, Леоні ледве стрималася, щоб не виказати своїх сокровенних думок і почуттів. Спочатку її кинуло в холод, потім у жар — то їй пригадалася розповідь мосьє Беяра про те, як панотця Соньєра викликали для приборкання тамтешніх духів і привидів. Леоні кортіло дізнатися більше, але Ізольда чула про цю історію давно й не від самих очевидців, тому чи не могла, чи просто не хотіла вдаватися в подробиці.

Під час іншої розмови Ізольда розповіла своїй племінниці, що в Рен-ле-Бені Жуля Ляскомба вважали кимось на кшталт відлюдника. Залишившись на самоті після смерті мачухи та від’їзду зведеної сестри, він тішився своєю самотністю. Як пояснила Ізольда, він не потребував нічийого товариства, а тим паче— товариства дружини. Однак у Рен-ле-Бені його статус неодруженого викликав дедалі більшу недовіру, і невдовзі Ляскомб став об’єктом підозр. У містечку почали лунати гучні голоси: чому його сестра втекла з маєтку кілька років тому? А може, вона взагалі нікуди не тікала?

За словами Ізольди, потік чуток та пліток ставав чимраз сильнішим, і, зрештою, Ляскомб змушений був щось робити. Улітку 1885 року новий парафіяльний священик Рен-ле-Шато, Беренже Соньєр, підказав Ляскомбу, що присутність жінки в маєтку посприяє припиненню пліток і заспокоїть місцеву громаду.

Спільний приятель познайомив Ізольду з Ляскомбом у Парижі. Ляскомб чітко дав зрозуміти, що йому буде прийнятно — і навіть бажано, — щоб його молода дружина більшість свого часу мешкала в місті за його рахунок, за тієї умови, що вона приїжджатиме до Рен-ле-Бена тоді, коли він її попросить. У голові Леоні відразу ж промайнуло запитання — хоча вона не наважилася його поставити, — а чи був узагалі їхній шлюб оформлений юридично?

Це була прагматична й зовсім неромантична історія. І хоча Леоні й дістала відповіді на свої численні запитання стосовно природи шлюбу Ізольди з її дядьком, їй так і не стало ясно, про кого з такою ніжністю та закоханістю говорила її тітка під час їхньої першої прогулянки парком. Тоді Ізольда натякнула на велику пристрасть, яка наче зійшла зі сторінок роману. Вона представила Леоні коротенький і болісно-спокусливий опис почуттів, що про них Леоні могла тільки мріяти.

У ці перші тихі тижні жовтня прогнозовані буревії ніяк не давали про себе знати. Яскраво світило сонце, проте воно було м’яким і лагідним. Дув жвавий, але помірний вітерець, і, здавалося, ніщо не могло порушити довколишнього спокою та безтурботності. То була приємна пора, і мало що збурювало поверхню самодостатнього домашнього життя, яке творили для себе мешканці Домен де ля Кад.

Єдиною темною хмариною на обрії став брак звісток від їхньої матері. Маргарита була лінькуватим листувальником, але ж не написати жодного листа! Це викликало подив. Анатоль спробував заспокоїти Леоні, висловивши припущення, що лист від матері був якраз у тій поштовій кареті, що перекинулась неподалік від Ліму під час бурі. Начальник пошти сказав йому, що пропав увесь вантаж листів, телеграм і посилок. Він упав у річку, і його змило потоком.

Піддаючись настійливим проханням Леоні, Анатоль погодився написати матері сам, хоча й без особливого бажання. На листі він вивів адресу на Рю де Берлін, сподіваючись, що, можливо, Дюпонові через якусь невідкладну справу доведеться повернутися до Парижа й Маргарита, приїхавши разом із ним, отримає листа.

Коли Леоні спостерігала, як Анатоль запечатував листа й віддавав його хлопчикові-посильному, щоб той укинув його в скриньку в Рен-ле-Бені, її несподівано охопив сильний страх. Вона вже була простягнула руку, щоб зупинити брата, але стрималась. Яка дурниця! Навряд чи кредитори Анатоля йдуть його слідами.

І справді, хіба може заподіяти шкоду відісланий лист?

Наприкінці другого жовтневого тижня, коли в повітрі висів запах осінніх багать, Леоні спитала Ізольду, а чи не з’їздити їм у гості до мосьє Беяра? Чи навпаки — запросити його в гості до маєтку Домен де ля Кад. Утім, її спіткало розчарування: як повідомила тітка, їй розповіли, що мосьє Беяр несподівано покинув свої апартаменти в Рен-ле-Бені й мав повернутися лише напередодні Дня всіх святих.

— Куди ж він поїхав?

Ізольда похитала головою.

— Ніхто не знає. Кажуть, кудись у гори, але ніхто достеменно не знає.

Одначе Леоні наполягала на своєму. Анатоль та Ізольда спочатку впирались, але потім капітулювали, і візит було призначено на п’ятницю, 16 жовтня.

Уранці вони приїхали до Рен-ле-Бена та приємно провели там час. Випадково зустрівши Шарля Денарно, вони пішли попити з ним кави на веранді готелю «Де ля Рен». Попри його сердечність і приязність, Леоні ніяк не могла змусити себе змінити на краще своє ставлення до нього, а зі стриманої поведінки Ізольди здогадалася, що тітка почувалася так само.

— Я йому недовіряю, — прошепотіла Леоні. — У його манерах є щось фальшиве.

Ізольда нічого не відповіла, проте зробила такий рух бровами, який підтверджував, що вона теж поділяє побоювання Леоні. І коли Анатоль устав, щоб попрощатися з Денарно, Леоні відчула велике полегшення.

— Ну як, Верньє, сходимо колись уранці, постріляємо? — спитав Денарно, тиснучи Анатолеві руку. — Цієї пори року в лісі багато кабанів, а також вальдшнепів і диких голубів.

Карі очі Анатоля радісно заблищали від такої перспективи.

— З радістю, Денарно, але попереджаю, що в мені більше ентузіазму, ніж управності. До того ж мушу засмутити вас, я не готовий. У мене немає рушниці.

Денарно заспокійливо поляскав його по спині.

— Я потурбуюся про рушниці та набої, якщо ви оплатите харчі.

Анатоль усміхнувся.

— Згода, — сказав він, і попри свою антипатію до цього чоловіка Леоні втішилася тим задоволенням, що було написане на обличчі Анатоля, котрому думка про полювання явно припала до смаку.

— Дами, до побачення, — попрощався Деонарно, злегка підіймаючи капелюха. — Верньє, значить, наступного понеділка, так? Я заздалегідь пришлю вам усе необхідне — звісно, якщо ви не заперечуватимете, мадам Ляскомб.

Ізольда кивнула.

— Не заперечуватиму.

Коли вони прогулювались, Леоні не могла не помітити, що її тітка викликала помітну цікавість серед місцевої публіки. У цій цікавості не було ворожості чи підозри, але була в ній якась пересторога й обережність. Ізольда була вдягнена в строгу одіж, а на вулиці опускала вуаль. Леоні чимало дивувало те, що через вісім місяців після смерті чоловіка Ізольда й досі мусила вдягатися як удова Жуля Ляскомба. У Парижі жалоби дотримувались недовго. А тут, виявляється, цей період був істотно тривалішим.

Утім, чільною подією їхньої поїздки стала для Леоні присутність переїжджого фотографа на Пляс дю Перу. Він ховав голову під грубою чорною тканиною, а фотоапарат поміщався на дерев’яній тринозі з металевими лапками. Фотограф приїхав зі студії в Тулузі. Метою його приїзду було зафіксувати для нащадків життя й людей долини От Валлє. Він уже встиг побувати в Рен-ле-Шато, Куїзі й Кустоссі. Після Рен-ле-Бена він мав вирушити до Естерази та Квіяна.

— Може, сфотографуймося? Це буде спогадом про час, який ми провели в цих краях, — посмикала Леоні брата за рукав. — Будь ласка. Це буде подарунок матінці.

На її подив, їй на очі вмить навернулися сльози. Уперше після того, як Анатоль надіслав матері листа, Леоні розчулилася, щойно подумала про неї.

Можливо, помітивши її збуджений стан, Анатоль здався. Він усівся посередині на старому металевому стільцеві, не знаючи, як ліпше примостити ноги на нерівній бруківці. Палицю й циліндр він поклав на коліна. Ізольда, яка виглядала елегантно в темній жакетці та спідниці, стала ззаду ліворуч і поклала тонкі пальці в чорній рукавичці Анатолю на плече. Гарненька Леоні в чепурненькій червоно-коричневій жакетці з мідними ґудзиками й оксамитовою оборкою стала праворуч і посміхнулася в об’єктив.

— Ось так, — резюмувала Леоні, коли сеанс скінчився. — Тепер ми назавжди запам’ятаємо цей день.

Перед від’їздом з Рен-ле-Бена Анатоль здійснив своє вже звичне паломництво до поштового відділення, а Леоні, бажаючи пересвідчитися, що Одрік Беяр дійсно у від’їзді, пішла до його скромного житла. Знайдений у каплиці аркуш із музикою вона поклала в кишеню та збиралася показати його. Вона хотіла також зізнатися мосьє Беяру, що почала з пам’яті малювати образи, бачені нею на апсиді.

І попрохати його розповісти докладніше про чутки, пов’язані з Домен де ля Кад.

Ізольда терпляче чекала, поки Леоні стукала в дерев’яні двері, наче хотіла матеріалізувати мосьє Беяра самим лише зусиллям волі. Віконниці всі були зачинені, а квіти у вазонах на зовнішніх підвіконнях були вкриті фетром на випадок осінніх приморозків, які могли трапитися з дня на день.

Біля будинку відчувалась атмосфера заціпенілості, наче господар довго не збирався сюди повертатися.

Леоні знову постукала.

Коли вона подивилась на будинок із зачиненими віконницями, у її свідомості ще виразніше, ніж раніше, постало попередження мосьє Беяра не ходити до гробниці й не шукати там карт. Хоча вона й провела з цим дивним старим лишень один вечір, Леоні цілком і повністю довіряла йому. Після званої вечері минуло вже кілька тижнів. І тепер, коли вона мовчки стояла перед дверима, які ніхто не відчиняв, до неї раптом дійшло, наскільки сильно їй кортить розповісти мосьє Беяру, що вона слухняно дотримувалась його поради.

Майже повністю дотримувалась.

Вона більше не ходила тією стежиною. Уже не намагалась дізнатися про гробницю щось нове. Правда, вона не повернула до бібліотеки книжку свого дядька, але більше не читала її. І не тільки не читала, а й навіть не розкривала.

І тепер, хоча й пригнічена тим, що мосьє Беяра справді немає вдома, Леоні тільки зміцнилась у своїй рішучості дотримуватися його поради. Щось підказувало їй, що чинити інакше вкрай небезпечно.

Леоні обернулась і взяла Ізольду під руку.

Коли за півгодини вони повернулися до маєтку, Леоні побігла в закуток під сходами та сховала аркуш із мелодією у фортепіанний стілець, поклавши його під погризений міллю «Добре темперований клавір» Баха.

Тепер та обставина, що вона навіть не намагалася цю мелодію зіграти, видавалась їй дуже важливою.

Тієї ночі, коли Леоні загасила свічку у своїй кімнаті, вона вперше по-справжньому пошкодувала, що не повернула книги «Таро» до бібліотеки. Тепер вона чітко відчувала її присутність у кімнаті, навіть попри те, що книжка була схована в скриньці під котушками та клаптями матерії. У її свідомість проникли думки про дияволів, про дітей, викрадених зі своїх ліжечок, про сліди на землі та на камінні, які, здавалося, свідчили про неприборкане зло. Посеред ночі дівчина рвучко прокинулась, бо їй привиділося, що її обступили вісім образів Таро з апсиди в каплиці. Леоні запалила свічку — і примари кинулися тікати. Вона не дозволить їм оволодіти нею.

Бо тепер Леоні добре розуміла сенс попередження, висловленого мосьє Беяром. Тутешнім духам і демонам ледь не вдалося забрати її до себе. І вона більше не надасть їм такої змоги.

РОЗДІЛ 54

Тиха й тепла погода протрималася до вівторка, 20 жовтня.

Сталево-сіре небо повисло низько над обрієм. Густий сирий туман оповив Домен своїми липкими прохолодними руками.

Безлисті дерева перетворились на силуети. Поривчастий південно-західний вітер збурював плесо озера та гнув додолу кущі ялівцю й рододендрону.

Леоні втішалася, що Анатоль устиг сходити на полювання з Шарлем Денарно до того, як настала негода. Уранці брат із ягдташем через плече вийшов з дому з позиченою рушницею. Металеві пряжки його мисливського спорядження тьмяно поблискували на сонці. Під вечір він повернувся зі зв’язкою впольованих куликів та диких голубів. Його обвітрене обличчя та очі сяяли радісним збудженням після вдалого полювання.

А визирнувши наступного дня у вікно, Леоні подумала, що якби Анатоль пішов на полювання зараз, то воно принесло б йому набагато менше втіхи, бо погода зіпсувалася.

Поснідавши, Леоні скрутилася калачиком на канапі в маленькій їдальні біля кухні, прихопивши з собою збірку оповідань мадам Оліфант, і саме в цей час із села привезли пошту. Леоні чула, як розчинилися парадні двері, хтось із кимось привітався, а потім у залі почулися квапливі кроки — то, вочевидь, служниця понесла пошту до кабінету.

Для Ізольди наставала пора року, коли їй доводилось багато займатися справами маєтку. До дня святого Мартіна, що припадав на одинадцяте листопада, залишався місяць. Традиційно до цього дня власники маєтків намагалися закінчити річну фінансову звітність і, якщо треба, вдатися до виселення недисциплінованих платників. Ізольда пояснила Леоні, що зазвичай цього дня встановлюють орендну плату для мешканців на весь наступний рік, і вона, як хазяйка маєтку, готувалася виконати свої обов’язки. Утім, ішлося більше про вислуховування порад від управителя маєтку, ніж про самостійне ухвалення рішень, але саме цим Ізольда була заклопотана останні два дні кожного ранку.

Леоні опустила голову та знову занурилась у книгу.

Кілька хвилин по тому вона почула надто гучні голоси, потім у кабінеті задзеленчав дзвоник, звук якого Леоні майже ніколи не доводилось чути раніше. Украй здивована, вона підхопилась і, не взувши капців, підбігла в одних панчохах до дверей та злегка їх прочинила. І якраз учасно, бо побачила спину Анатоля, котрий швидко злетів сходами та зник у кабінеті.

— Анатолю! — гукнула вона. — Є якісь новини з Парижа?

Одначе брат, вочевидь, не почув її, бо, не зупиняючись, із грюкотом зачинив за собою двері.

Як дивно!

Леоні почекала ще трохи, визираючи в шпарину та сподіваючись уздріти Анатоля, але той не з’являвся, і вона, втомившись чекати, повернулася до канапи. Минуло п’ять хвилин. Десять. Об одинадцятій до їдальні зайшла Маріета й поставила на стіл тацю. На ній було, як зазвичай, три чашки з кавою.

— Мій брат і тітонька теж прийдуть?

— Інших указівок мені не давали, мадемуазеле.

Цієї миті в проході з’явились Анатоль та Ізольда.

— Привіт, мала, — сказав він. Його карі очі радісно сяяли.

— Я чула, що хтось ходив і розмовляв, — сказала Леоні, швидко підводячись. — І подумала, що, може, пошта з Парижа прийшла?

Вираз обличчя Анатоля на мить змінився..

— На жаль, ні. Від матінки листів не було.

— А що ж… що ж тоді трапилось? — спитала Леоні, побачивши, що Ізольда теж трохи збуджена. Її очі світилися радістю, а щоки порожевіли.

Вона підійшла до Леоні й стиснула її руку.

— Сьогодні вранці я одержала з Каркасона листа, на який чекала.

Анатоль став біля каміна й заклав руки за спину.

— Ізольда там щось про концерт обіцяла…

— Тож ми їдемо! — підскочила Леоні й цьомкнула тітку. — Це просто прекрасно!

Анатоль засміявся.

— Ми й не сумнівалися, що ти зрадієш. Звісно, зараз не найкращий час для подорожей, але все залежить від обставин.

— А коли ми поїдемо? — спитала Леоні, переводячи погляд з Анатоля на Ізольду.

— На цьому тижні в четвер, уранці. Ізольда повідомила своїх правників телеграмою, що прибуде о другій. — Він замовк і перезирнувся з Ізольдою. Леоні помітила це.

Він іще щось збирається мені сказати.

Серце в її грудях затріпотіло від радісного передчуття.

— Загалом, є одна справа, яку ми теж хотіли з тобою обговорити. Ізольда великодушно запропонувала нам залишитись тут на триваліший термін. Може, навіть до Нового року. Що ти на це скажеш?

Леоні ошелешено поглянула на брата, спочатку не знаючи, що й сказати. А що, як принади сільського життя встигнуть обриднути до того часу?

— Але ж… а як же твоя робота? Як на це відреагує редакція журналу? Чи не слід тобі потурбуватися про власні інтереси безпосередньо на місці?

— Узагалі-то, я гадаю, що журнал зможе обійтися без мене ще деякий час, — легковажно відповів брат, приймаючи від Ізольди філіжанку з кавою.

— А як же маман? — спитала Леоні, з раптовою тривогою уявивши собі, як мати сидить у вітальні на Рю де Берлін сама-самісінька.

— Якщо Дюпон зможе це пережити, то можна буде запросити її сюди. Ми вже міркували над цим.

Леоні уставилася на Анатоля.

Невже він і справді думає, що вона поїде з Парижа? І куди — сюди?

— Навряд чи генералові Дюпону сподобається ця ідея, — мовила Леоні, натякаючи, що відповіддю на таку пропозицію буде, скоріш за все, відмова.

— А може, тобі набридла моя компанія й ти більше не хочеш тут залишатися? — спитав Анатоль, підходячи до сестри й обіймаючи її за плечі. — Невже тебе так лякає думка про ще кілька тижнів, які тобі доведеться провести тут в остогидлій компанії свого брата?

Запала тиша — напружена та сповнена очікування, — і Леоні захихикала.

— Який ти бовдур, Анатолю! Звісно, я радо залишуся ще на деякий час. Це було б пречудово, але…

— Що «але»? — швидко перепитав Анатоль.

Посмішка зникла з вуст Леоні.

— Кортить дізнатися, як там матуся.

Анатоль поставив чашку й запалив цигарку.

— Я б теж цього хотів, — тихо сказав він. — Я певен, що вона так приємно розважається, що навіть забула написати нам. А ще треба зробити поправку на той час, поки мого листа перешлють до Марни.

Леоні примружила очі.

— Ти ж казав, що гадаєш, буцімто вони вже повернулися до Парижа?

— Я лише припускав, що вони повернулися, — спокійно відказав брат. Потім він про щось згадав, і обличчя його знову засвітилось ентузіазмом. — Але ж тебе втішає перспектива поїхати до Каркасона?

— Звісно, що втішає.

Анатоль кивнув.

— От і добре. У вівторок зранку ми виїдемо потягом з Куїзи. Громадський екіпаж вирушає з Пляс дю Перу о п’ятій.

— А на скільки ми туди поїдемо?

— Дні на два, можливо — на три.

Леоні засмутилася.

— Так мало!

— Цілком достатньо, — посміхнувся Анатоль.

І знову Леоні помітила, як брат і тітка обмінялися промовистими поглядами.

РОЗДІЛ 55

Закохані лежали, укрившись ковдрою, а на їхні обличчя падало мерехтливе світло свічки.

— Тобі час повертатися до своєї кімнати, — сказала вона. — Уже пізно.

Анатоль склав руки за головою, недвозначно демонструючи цим жестом своє бажання залишитись іще.

— Отакої! Уже всі поснули.

Ізольда усміхнулася.

— Я й не гадала, що мені випаде таке щастя, — тихо сказала вона. — Що ми колись будемо отут, разом. — Потім посмішка зникла з її блідого обличчя. І рука Ізольди за звичкою потягнулася до заглибини на шиї. — Боюся, це ненадовго.

Анатоль нахилився й поцілував рану. Навіть зараз він відчув, як Ізольда відрухово здригнулася. Той шрам був як постійне нагадування про її короткий і жорстокий роман з Віктором Константом.

Лише через кілька місяців після смерті свого чоловіка Ізольда дозволила Анатолю поглянути на страшний червоний шрам на її шиї, котрий вона зазвичай ховала під високим комірцем, кашне або горжеткою. Потім минуло ще кілька тижнів, перш аніж Анатоль умовив її розповісти, звідки той шрам узявся.

Він уважав — помилково, — що розповідь про минуле якось допоможе Ізольді опанувати спогади, притлумити їхній гнітючий уплив. Утім, нічого не вийшло. Більше того, це порушило її душевний спокій. Навіть зараз, за дев’ять місяців знаючи майже напам’ять ті страждання, яких Ізольда зазнала від рук Константа, Анатоль і досі здригався, згадуючи її спокійну й неемоційну розповідь про те, як у нападі ревнощів Констант узяв камінні обценьки, розжарив на вогні свій перстень із печаткою, та, притиснувши його до її шиї, тримав доти, доки жінка не зомліла від болю. Він поставив їй тавро. Розповідь Ізольди була такою виразною, що Анатоль навіть відчував нудотно-солодкавий запах смаленої шкіри.

Зв’язок Ізольди з Константом тривав лише кілька тижнів. Зламані пальці зажили, синці зійшли; тільки шрам лишився як фізична згадка про ті лиха, яких вона зазнала впродовж місяця їхнього знайомства. Утім, психологічна шкода виявилась набагато тривалішою та глибшою, ніж фізична. Анатолеві завдавало великого болю бачити, що Ізольда, попри свою красу, легку й прекрасну вдачу й елегантність, стала такою лякливою, невпевненою в собі та знервованою.

— Це надовго, — твердо відказав Анатоль.

Він став опускати руку дедалі нижче, погладжуючи ніжне тіло Ізольди, аж поки не зупинився в заглибленні між стегнами.

— Усе нормально. Ми отримали документ. Завтра ми зустрінемося з правниками Ляскомба в Каркасоні. А коли дізнаємося про твої права на цей маєток, то зможемо здійснити завершальні приготування. — Анатоль клацнув пальцями. — Та й по всьому.

Він потягнувся до нічного столика, і м’язи на його руці рельєфно напружились. Узявши портсигар, він витяг дві цигарки, підкурив їх і подав одну Ізольді.

— Будуть такі, хто не схоче з нами знатися, — сказала вона. — Мадам Буск, метр Фроміляж.

— Цілком можливо, — знизав Анатоль плечима. — А тебе вельми турбує їхнє ставлення?

Ізольда не відповіла на його запитання.

— Мадам Буск має всі підстави для невдоволення. Якби Жуль не надумав одружуватись, то вона успадкувала б цей маєток. Вона може навіть поставити заповіт під сумнів.

Анатоль похитав головою.

— Інтуїція підказує мені, що вона б уже зробила це, якби хотіла, — відразу ж після смерті Ляскомба, коли був оприлюднений його заповіт. Дочекаймося, про що йтиметься в додатковому розпорядженні про заповіт, а вже потім долатимемо реальні чи уявні перешкоди. — Він зробив глибоку затяжку. — Я припускаю, що метр Фроміляж висловлюватиме своє невдоволення стосовно нашого поспішного шлюбу, але яке його діло? — Анатоль знизав плечима. — Мине час, і він угамується. Він же прагматик, отож сприйме факти такими, якими вони є. І не захоче рвати зв’язки з маєтком.

Ізольда кивнула, проте Анатолю здалося, що вона зробила це через бажання вірити йому, а не тому, що він її переконав.

— Ти й досі гадаєш, що ми житимемо саме тут? Не будемо губитися в багатоликому Парижі, де заховатися так легко? — спитала вона.

Анатоль пригадав, якою пригніченою ставала Ізольда щоразу, коли вони поверталися до міста. Кожного разу вона була немовби тінь, слабкою подобою самої себе. Кожен запах, кожен звук і кожен краєвид нагадував їй про короткий зв’язок із Константом. Анатоль не хотів для них такого життя й не сумнівався, що вона теж цього не хотіла.

— Так. Якщо в нас усе вийде, то, гадаю, ми маємо осісти тут, у цьому маєтку. — Він замовк і ніжно торкнувся долонею злегка припухлого живота Ізольди. — Особливо, коли твої сподівання справдяться. — Анатоль поглянув на неї очима, сповненими гордощів. — Я й досі не можу повірити, що стану батьком.

— Це лише перші дні, — ніжно мовила вона. — Початкова стадія. Утім, не думаю, що я помиляюсь.

Ізольда накрила його руку своєю, і якийсь час вони лежали мовчки.

— Ти не боїшся, що ми поплатимося за своє нахабство тоді, у березні? — прошепотіла вона.

Анатоль насумрився, не розуміючи, куди хилить Ізольда.

— Я про клініку. Коли ми вдали, буцімто мені потрібно… конче потрібно перервати вагітність.

— Аніскілечки, — твердо відповів Анатоль.

Ізольда замовкла.

— Пообіцяй мені, що твоє рішення не повертатися до Парижа не має жодного стосунку до Константа, — нарешті сказала вона. — Париж є твоєю домівкою, Анатолю. Невже ти хочеш покинути її назавжди?

Анатоль загасив цигарку та провів пальцями по своєму густому темному волоссю.

— Ми вже достатньо про це говорили, — відповів він. — Але якщо ти почуватимешся спокійніше, коли я знову дам тобі таку обіцянку, то скажу тобі ще раз, що, на моє переконання, Домен де ля Кад є для нас найбільш підходящою домівкою. — І він перехрестив свої голі груди. — До Константа це не має жодного стосунку. І до Парижа теж. Тут ми зможемо жити тихо, скромно й поволі завойовувати належне місце серед місцевої громади.

— А як же Леоні?

— Сподіваюся, вона також із нами житиме.

Ізольда замовкла. Анатоль відчув, як напружилось її тіло, наче приготувавшись до втечі.

— Чому він і досі має над тобою таку владу?

Жінка відвела очі, і він одразу ж пожалкував, що висловився так відверто. Анатоль знав, що Ізольда прекрасно усвідомлювала, наскільки гнітить його те, що вона й досі часто згадує про Константа. У перші дні їхнього знайомства він казав їй про те, що відчуває себе неповноцінним через те, що вона досі боїться того Константа. Наче він, Анатоль, недостатньо привабливий і сильний мужчина, щоб витіснити з її свідомості привидів минулого. Він не став приховувати свого роздратування.

Анатоль знав, що Ізольда просто вирішила мовчати. Ні, згадки про зазнані страждання не стали менше переслідувати її. Тепер Анатоль збагнув, що спогади про наругу вивітрюються набагато довше, ніж зникають її фізичні свідчення. Проте він і досі не міг збагнути, чому Ізольда була такою присоромленою. Не раз вона намагалася пояснити йому, якою приниженою почувалася через знущання, котрим піддавав її Констант. Як їй було страшенно соромно за свої почуття, за те, що вона обманулася настільки, що їй здалося, наче вона покохала цього страшного чоловіка.

У хвилини зневіри й пригніченості Анатоль побоювався, що Ізольда переконала себе, нібито позбулася права на щастя в майбутньому через одну свою мимовільну, однак украй болісну помилку. І його засмучувало, що, попри його завіряння та надзвичайні заходи, яких вони вжили, щоб уникнути Константових переслідувань — навіть улаштували виставу на цвинтарі Монмартр, — Ізольда й досі відчувала навислу над нею загрозу.

— Якби Констант шукав нас, то ми про це вже дізнались би. У перші місяці цього року він і не намагався приховувати свої лихі наміри, Ізольдо. — Анатоль помовчав. — Він узагалі знає твоє справжнє прізвище?

— Ні, не знає. Нас познайомили в помешканні одного спільного приятеля, де досить було називати одне одного на ймення.

— А він знав, що ти заміжня?

Ізольда кивнула.

— Він знав, що я маю чоловіка в провінції, котрий, у загальноприйнятих рамках пристойності, толерантно ставився до моєї потреби в певній мірі незалежності за тієї умови, що я буду обачливою. Коли я сказала йому, що поїду, то послалася на необхідність повернутися до свого чоловіка.

Вона здригнулась, і Анатоль збагнув, що Ізольда пригадала ту ніч, коли Віктор її ледь не вбив.

— Констант ніколи не був знайомий із Ляскомбом, так? — спитав він із притиском. — Так чи ні?

— Вони не знали один одного.

— І він не знав жодних адрес, ніяких знайомих — лишень оту квартиру на вулиці Фейдо?

— Ні, не знав, — підтвердила Ізольда. — Принаймні від мене.

— Що ж, — мовив Анатоль таким тоном, наче він довів те, що бажав довести. — Від часу похорону на цвинтарі Монмартр минуло шість місяців, так? Так. І відтоді нічого не порушило наш спокій.

— Нічого, окрім нападу на тебе в Пасаж де Панорама.

Анатоль насупив брови.

— Той інцидент узагалі не мав жодного стосунку до Константа, — швидко відказав він, наче переконуючи сам себе.

— Проте в тебе відібрали тільки годинник твого батька, — заперечила Ізольда. — Хіба ж грабіжники залишають своїй жертві гаманець, набитий франками?

— Просто я опинився там, де не слід, і тоді, коли не слід, — відповів Анатоль. — От і все.

Він нахилився й погладив її по щоці.

— Відтоді як ми прибули до Домен де ля Кад, я завжди був насторожі, Ізольдо. І відтоді я нічого не чув і нічого не бачив. Нічого, що могло б викликати щонайменше занепокоєння. Ніхто про нас не розпитував у містечку. Біля маєтку не було помічено жодного незнайомця.

Ізольда зітхнула.

— А тебе не турбує, що від Маргарити ще не надійшло жодної звістки?

Анатоль насумрився.

— Мушу визнати, турбує. Мені не хотілося писати листів після всіх отих заходів безпеки, до яких нам довелось удатися, щоб приховати наше місцезнаходження. Я можу лише припустити, що вона надміру зайнята Дюпоном.

Ізольда посміхнулася, зачувши в його голосі погано приховану неприязнь.

— Його провина полягає лише в тому, що він кохає твою матір, — ласкаво докорила вона йому.

— Тоді чому ж він із нею не одружується? — спитав Анатоль тоном різкішим, аніж сподівався.

— Ти прекрасно знаєш, чому, — заспокійливо відповіла Ізольда. — Тому що вона — удова комунара. Генерал Дюпон не та людина, котра йтиме проти правил та умовностей.

Анатоль кивнув, зітхнувши.

— Проста істина полягає в тому, що з ним вона начебто «при ділі» і, попри всю мою антипатію до цього чоловіка, бережи його Господь, я менше турбуюся за матусю тоді, коли знаю, що вона в його товаристві в Марні, аніж тоді, коли вона в Парижі сама.

Узявши зі стільця біля ліжка свій пеньюар, Ізольда накинула його на плечі.

В очах Анатоля промайнула турбота.

— Тобі холодно?

— Та трохи.

— Може, тобі щось принести?

Ізольда поклала свою руку на його.

— Не треба, усе гаразд.

— Однак у твоєму стані тобі слід…

Ізольда посміхнулася.

— Я ж не хвора, Анатолю, — сказала вона жартівливим тоном. — Мій стан, як ти висловився, є цілком природним. Будь ласка, не переймайся ти так. — Посмішка зникла з її обличчя. — Утім, із родинного погляду, я й досі вважаю, що нам слід відкрити Леоні справжню причину нашого візиту до Каркасона. Розкажи їй про наші наміри.

Анатоль пригладив рукою своє волосся.

— А я дотримуюся тієї думки, що нам слід поговорити з нею лише після цієї події.

Він підкурив іще одну цигарку. Білі пасма диму, схожі на якийсь напис, повисли в повітрі.

— Невже ти й справді гадаєш, що Леоні простить тобі, що ти так довго тримав її в невіданні, Анатолю? — спитала Ізольда. І додала після невеличкої паузи: — Простить нас?

— Ти любиш її, еге ж? — сказав він. — Я дуже з цього радий.

Ізольда кивнула.

— Саме тому я й проти того, щоб і далі її дурити.

Анатоль зробив глибоку затяжку.

— Вона зрозуміє, що ми вважали це надто великим тягарем для неї — казати про наші плани заздалегідь.

— Я так не думаю. Гадаю, Леоні піде на все заради тебе й погодиться з усім, про що ти їй довірливо розповіси. Проте… — Ізольда злегка стенула плечима. — Проте якщо вона відчує себе обдуреною, відчує — і матиме рацію, — що ми їй не довіряємо, то поведеться так, що і ми, і вона про це згодом дуже пошкодуємо.

— Ти про що?

Ізольда взяла його за руку.

— Вона не дитина, Анатолю. Уже не дитина.

— Та їй лише сімнадцять! — заперечив він.

— Леоні вже ревнує тебе до мене, — тихо сказала жінка.

— Дурниці.

— Як по-твоєму, що вона відчує, коли дізнається, що ти — ми — її обдурили?

— Це не питання обману, — відказав Анатоль. — Це питання обережності й обачливості. Що менше людей знатимуть про наші наміри, то краще.

І Анатоль поклав руку на живіт Ізольді, даючи зрозуміти, що вважає тему закритою.

— Кохана, незабаром усе це скінчиться.

Іншою рукою він пригорнув її до себе й поцілував. Потім повільно зняв пеньюар і оголив її повні груди. Ізольда заплющила очі.

— Невдовзі нам уже не треба буде ховатися. Ми відкриємо нову сторінку у своєму житті.

РОЗДІЛ 56 Каркасон, 22 жовтня, вівторок

О четвертій тридцять Домен де ля Кад покинула двоколка з Анатолем, Леоні й Ізольдою. Спереду, накривши коліна однією ковдрою, сиділи Маріета й Паскаль, він правив кіньми.

Верх екіпажа був піднятий, але його потріскана шкіра вже не могла забезпечити надійного захисту від ранкового холоду. Леоні, загорнувшись ледь не з ніг до голови у свій довгий чорний плащ, зручно й затишно вмостилася між братом і своєю тіткою. Вона вдихала запах плісняви та нафталіну, що йшов від хутрових накидок, котрими вони, накрившись від підборіддя до ніг, скористалися цієї осені вперше.

На думку Леоні, прозоре синє небо та ранковий холод лише посилювали відчуття пригоди. Так романтично — виїхати вдосвіта з перспективою провести два дні в Каркасоні, походити по місту, побувати на концерті — вона просто палала від нетерпіння!

Ліхтарі, дві цятки світла в ранкових сутінках, погойдувались і час від часу бемкались у стінки екіпажа, коли вони під’їжджали до шляху на Сугрень. Ізольда завважила, що не виспалась, і тому її трохи нудило. Через це вона переважно мовчала. Анатоль теж здебільшого мовчав.

Зате Леоні аж підстрибувала від захвату й радісних передчуттів. Вона вдихала на повні груди ранковий запах вологої землі, до якого домішувався аромат цикламену й самшиту, каштанів і шовковиці. Ще було надто рано для пісень жайвора чи голуба, але їй чулось угукання сов, котрі поверталися з нічного полювання.

Незважаючи на їхній ранній від’їзд, дужий вітер і кепські погодні умови призвели до того, що потяг спізнився до Каркасона більше, ніж на годину.

Леоні й Ізольда зачекали, поки Анатоль знайшов екіпаж. За кілька хвилин вони вже мчали через місток Пон Маренґо до готелю в північному кварталі Бастид Сен-Луїс, що його порекомендував їм доктор Ґабіньйо.

Цей готель, розташований на вулиці дю Порт, на розі тихого провулку біля церкви Святого Вінсента, був скромним, але затишним. З тротуару до входу вели три напівкруглі кам’яні сходинки, а двері були обрамлені гравійованим камінням. Тротуари розташовувалися вище, ніж брукована вулиця. Уздовж зовнішньої стіни готелю стояли декоративні дерева в глиняних горщиках. Своїм виглядом вони нагадували вартових. Віконні рами кидали зеленкувато-білі відблиски на свіжопофарбовані віконниці. На боковій стіні великими літерами було написано «ГОТЕЛЬ І РЕСТОРАН».

Анатоль подбав про формальності й простежив, щоб до їхніх кімнат занесли багаж. У номері люкс на першому поверсі оселились Леоні, Ізольда та служниця, асам він винайняв однокімнатний номер навпроти.

Трохи перекусивши в ресторані готелю, вони домовилися зустрітись у готелі о пів нап’яту, щоб устигнути повечеряти перед концертом. Зустріч Ізольди з правниками її покійного чоловіка була призначена на другу годину на магістральній вулиці, що називалася Кур’єр Маж. Анатоль зголосився супроводжувати її. Коли вони з Ізольдою від’їжджали, він витяг з Леоні обіцянку нікуди не ходити без Маріети, тим паче — на той бік річки, за межі Бастиди.

Знову пішов дощ. Леоні зайняла себе розмовою з іще однією мешканкою готелю, мадам Санчес, котра вже багато років регулярно приїздила до Каркасона. Вона розповіла Леоні, що нижня частина міста, Бас Віль, як вона назвала її, була збудована за планом, подібним до багатьох сучасних міст в Америці. Узявши в Леоні хімічний олівець, жінка позначила ним готель і центральну площу на плані міста, що його дав їй власник готелю. Вона також зауважила, що чимало назв вулиць змінились і не відповідають тим, що вказані в плані.

— Святих змінили генерали, — сказала мадам Санчес, скрушно хитаючи головою. — Тож тепер ми слухаємо оркестр на площі Гамбета, а не на площі Святої Сесилії. І що цікаво: на музику цей факт аж ніяк не впливає!

Помітивши, що дощ ущухає, і палаючи від нетерпіння якомога скоріше познайомитися з містом, Леоні перепросила й устала, завіривши мадам Санчес, що й сама прекрасно розбереться в назвах вулиць. І відразу ж почала похапцем збиратися.

Супроводжувана Маріетою, котра за нею ледь устигала, Леоні гайнула до головної площі, Ля Пляс о’Зерб. Вона орієнтувалася за вигуками яточників і вуличних торговців, які просочувались у вузеньку вуличку, та за брязкотом упряжі. Підійшовши ближче, Леоні побачила, що багато кіосків та яток уже складалися. Проте її ніздрів досяг спокусливий запах смажених каштанів і свіжого хліба. З паруючих металевих чанів на дерев’яному возику черпаками продавали підсолоджений гарячий пунш із корицею.

Ля Пляс о’Зерб була непоказним майданом правильної форми та пропорцій, обрамленим з усіх чотирьох боків шестиповерховими будинками. З кожного його кута вели вузенькі дороги та проходи. У центрі розташовувався пишно прикрашений фонтан вісімнадцятого сторіччя з фігурою Нептуна. Позираючи з-під капелюха, Леоні, спонукана почуттям обов’язку, прочитала табличку на фонтані, однак визнала його позбавленим смаку й не стала коло нього затримуватись.

Віти крислатих платанів утрачали листя, а те, що лишалось, осінь розфарбувала в мідно-червоні, блідо-зелені й золотисті кольори. Повсюди виднілися парасольки та яскраві зонти. Вони затуляли від вітру й дощу, який то припускав, то припинявся, сплетені з вербових гілок кошики зі свіжими фруктами, зеленню й осінніми квітами. Жінки з обвітреними обличчями й у чорному вбранні продавали з плетених кошиків хліб і козячий сир.

На превеликий подив і радість Леоні, майже ввесь фасад однієї зі сторін площі займав великий універмаг. Великі літери його назви були прикручені дротом до кованих перил балкона — «ПАРИЖ-КАРКАСОН». Хоча було лише на третю, на столах перед входом в універмаг уже розкладали уцінені товари. Під навісом зі спеціальних металевих гачків звисали мисливські рушниці, готовий одяг, козуби, усіляке кухонне начиння, пательні й навіть духовки та пічечки.

Треба буде купити Анатолеві якесь мисливське причиндалля.

Однак ця думка зникла, не встигши як слід утвердитись у Невідомості. Річ у тім, що грошей у Леоні було обмаль, а взяти товар у кредит вона не мала змоги. Тож дівчина стала захоплено походжати біля входу, роздивляючись крам. У цьому місці — принаймні, їй так здалося — усі продавці (жінки та кілька чоловіків) мали всміхнені та щирі обличчя. Дівчина прицінялась до овочів, терла в руках зелень, вдихала аромат квітів із довгими стеблами, тобто робила те, про що й мріяти не могла в Парижі.

Передивившись усе, що можна було побачити на Пляс о’Зерб, Леоні вирішила пройтися провулками, що оточували площу. Вона рушила в західному напрямку й опинилася на Кур’єр Маж, вулиці, де розташовувалась контора адвокатів Ізольди. У ближньому її кінці розмішувались переважно контори та ательє. Леоні на мить затрималася коло майстерні Тісу Катала. Крізь скляні двері їй було видно виставку тканин усіляких кольорів і різноманітних швацьких матеріалів. На розкритих дерев’яних віконницях висіли пришпилені вирізки зі зразками чоловічих та жіночих мод, починаючи від чоловічих прогулянкових костюмів і закінчуючи жіночими загортками та вечірніми сукнями.

Леоні стала роздивлятися швацькі матеріали й при цьому час від часу поглядала в бік адвокатських контор, сподіваючись уздріти Анатоля й Ізольду. Проте оскільки їх ніде не було видно, Леоні поступово захопилася спокусливими принадами крамниць, що стояли далі.

Потім вона пішла в напрямку річки, а Маріета попленталась позаду. Коло закладу, що торгував антикваріатом, Леоні зупинилась і стала роздивлятися товар крізь грубе листове скло. Потім вона натрапила на бібліотеку, у вікнах якої виднілися дерев’яні шафи, повні книжок із червоними, зеленими та синіми шкіряними корінцями. З будинку номер сімдесят п’ять, де розташовувалась бакалійна крамниця, линув різкий запах меленої та смаженої кави. Леоні трохи постояла біля крамниці, вдивляючись усередину крізь високі вікна. Там, на скляних і дерев’яних полицях, було виставлено різноманітні сорти кавових бобів та всіляке причандалля для кави: кавники для вогнищ і кавоварки для плит. Над входом було зазначено «Elie Huc». У сусідній крамниці висіли разки сухих ковбас, неподалік продавали жмутки чебрецю, шавлії, розмарину, а поруч на столі стояли тарілки та банки з маринованими й соленими овочами та фруктами.

Леоні вирішила купити щось Ізольді на знак вдячності за цю поїздку до Каркасона. Залишивши коло входу Маріету, котра чекала її, стривожено заламуючи руки, Леоні ввійшла до «Печери Аладіна» й вийшла звідти за десять хвилин, тримаючи білий паперовий пакунок із запашними арабськими кавовими зернами та скляною баночкою цукрованих фруктів. Їй дедалі більше набридало стривожене обличчя Маріети й те, що вона ні на крок від неї не відставала.

Може, спробувати спекатись її?

Леоні відчула захват від цієї пустотливої думки, що безперешкодно проникла в її свідомість. Звісно, Анатоль страшенно її лаятиме. Проте якщо вона все зробить швидко, а Маріета триматиме язика за зубами, то він ніколи про це й не дізнається. Леоні швидко зиркнула в один бік вулиці, а потім — в інший. Трохи далі прогулювалася без супроводу дівчина приблизно її віку й соціального стану. Звісно, таких було обмаль, але ж вони все одно були! І ніхто не звертав на них жодної уваги. Дійсно, Анатоль явно переборщив зі своєю обережністю!

За таких безпечних умов мені зовсім не потрібен сторожовий пес.

— Я не хочу це нести, — сказала вона, тицяючи Маріеті в руки пакунок із покупками й удаючи, що стурбовано позирає на небо. — Боюся, скоро знову задощить. Краще б ти віднесла покупки до готелю й натомість принесла мені парасольку; а я тебе тут почекаю.

В очах Маріети блиснула тривога.

— Але сеньйор Верньє велів мені залишатися з вами.

— Це забере не більше як десять хвилин, — твердо мовила Леоні. — Ти встигнеш туди й назад, і він навіть не дізнається. — Вона похлопала пакунок. — Тут лежить подарунок моїй тітоньці, і я не хочу, щоб він зіпсувався. Тож захопи з собою парасольку. Вона нам знадобиться — а раптом піде дощ? — На останній фразі Леоні зробила особливий наголос: — Мій брат не похвалить тебе, якщо я застуджуся.

Маріета завагалась і поглянула на пакунок.

— Мерщій, — нетерпляче сказала Леоні. — Я зачекаю на тебе тут.

Час від часу підозріло озираючись — чи нікуди не пропала її молода господиня, — служниця хутко подалася назад по вулиці Кур’єр Маж.

Леоні посміхнулася, втішена своєю безневинною хитрістю. Вона не збиралася порушувати вказівки Анатоля й виходити за межі Бастиди. З іншого боку, вона не сумнівалася, що з чистим сумлінням може дійти аж до річки, щоб подивитись на середньовічну цитадель із правого берега Од. Їй дуже кортіло побачити Сіте, що про нього їй розповідала Ізольда та який так подобався мосьє Беяру. Діставши з кишені план міста, дівчина уважно вивчила його.

Та це ж зовсім близько.

Якщо Маріета встигне повернутися швидше за неї, вона просто скаже їй, що ходила до адвокатських контор шукати Анатоля й Ізольду.

Утішена своїм планом, Леоні перетнула вулицю Пелісері з гордо піднесеною головою. Вона почувалася незалежною, їй хотілося пригод, і це відчуття приємно лоскотало нерви. Пройшовши повз мармурові колони готелю «Де Віль», над яким тріпотів яскравий триколірний прапор, Леоні рушила до руїн древнього монастиря кларисинок — принаймні саме так він позначався в плані. На вершечку вцілілої вежі під декоративною банею висів один-єдиний дзвін.

Полишивши щільну павутину гамірливих вулиць, Леоні вийшла на спокійну, обсаджену деревами площу Гамбета. На ній меморіальна дошка вшановувала роботу каркасонського архітектора Леопольда Петі, котрий спроектував парк і контролював його створення. У центрі парку виднілось озерце, з-під поверхні якого били вгору поодинокі струмені водограїв, утворюючи довкола білу мжичку. Естраду для оркестру, змайстровану в японському стилі, оточували білі стільці. Їх недбале розташування, палички від морозива та свіжі цигаркові недопалки свідчили про те, що недавно тут завершився концерт. На землі валялися листівки-запрошення, а на деяких з них виднілися брудні відбитки підошов. Леоні нахилилась і підняла одну листівку.

З приємного зеленого обширу площі Гамбета Леоні звернула праворуч на досить непривабливу бруковану вулицю, що проходила повз шпиталь і мала вийти до панорамного краєвиду біля підніжжя мосту Пон В’є.

Посеред фонтану, розташованого на перехресті трьох доріг, стояла мідна скульптура. Леоні потерла табличку, Щоб прочитати напис, але їй це не вдалося. То запросто могла бути Самаритянка, Флора або навіть Помона. За класичною героїнею підглядав християнський святий, Сен-Вінсент-де-Пол. Приязним поглядом своїх кам’яних очей він озирав околиці з території шпиталю, що розташовувався на під’їзді до мосту. Поруч стояла каплиця з високим арковим входом та круглим вікном-розеткою.

Тут усе промовляло про доброчинність, багатство та гроші.

Звернувши під прямим кутом, Леоні зачудовано зупинилася. Перед нею відкрилася повна панорама Ля Сіте — цитаделі, розташованої високо на пагорбі на протилежному березі річки. Їй аж дух забило. Цитадель була водночас і величнішою, і якоюсь людянішою, ніж Леоні собі уявляла. Раніше їй доводилося бачити поштові картки із зображенням Сіте та відомим висловом Гюстава Надода: «Не можна померти, не побачивши Каркасона». Тоді їй здавалося, що то — лише рекламне гасло. Проте тепер вона пересвідчилася, що то була тільки звичайна констатація факту.

Леоні побачила, що рівень води в річці є дуже високим. Місцями вода сягала берега та хлюпалась об камінні фундаменти каплиці Сен-Вінсент-де-Пол і шпитальних споруд. Дівчина не мала наміру не слухатись Анатоля, проте ноги наче самі поволі вивели її на пологий схил мосту, що перетинав річку низкою кам’яних арок.

Іще кілька кроків — і я повернусь.

Протилежний берег був здебільшого порослий деревами. З-за їхніх вершечків виглядали водяні млини, пласкі дахи виноробень, а також текстильні майстерні з прядильним станками. Цей пейзаж видався Леоні навдивовижу сільським, наче то був залишок іншого, стародавнішого світу.

Вона глянула вгору й побачила кам’яного Христа на розп’ятті, розміщеному на центральному мостовому бику. А ще вона помітила в невисокій стіні невеличку нішу, де перехожі можуть перепочити або перечекати, поки мостом проїде екіпаж чи ломовий віз.

Леоні зробила ще один крок, потім — іще один, і так поволі перейшла з безпечної Бастиди до романтичного Сіте.

РОЗДІЛ 57

Анатоль та Ізольда стояли перед вівтарем.

Протягом години всі документи було підписано. Після затримок, що сталися влітку, нарешті було оголошено умови заповіту Жуля Ляскомба.

Свій маєток померлий заповідав власній дружині на час її життя. За якоюсь примхою долі він виявив бажання, щоб у тому випадку, коли його Дружина знову вийде заміж, маєтність відійшла до племінника, сина його зведеної сестри Маргарити Верньє.

Коли правник зачитав умови заповіту своїм сухим і скрипучим голосом, Анатоль не відразу збагнув, що цей документ стосується саме його. Він ледь стримався, щоб не розсміятися. Хоч так, хоч сяк, а Домен де ля Кадусе одно належатиме їм з Ізольдою.

Тепер, півгодини потому, коли вони стояли в маленькій єзуїтській церковці, а священик промовляв завершальні слова короткої церемонії, що зробила їх чоловіком і дружиною, Анатоль узяв Ізольду за руки.

— Нарешті, мадам Верньє, — прошепотів він. — Enfin, моя кохана.

Свідки, випадкові люди, запрошені похапцем з вулиці, посміхалися, забачивши такий безпосередній та щирий прояв почуттів, і жалкували, що вінчання минулося так скромно.

Під звуки дзвонів Анатоль та Ізольда вийшли на вулицю. І відразу ж почули гуркіт грому. Бажаючи провести перші години свого подружнього життя на самоті — і гадаючи, що Маріета з Леоні на час їхнього повернення вже чекатимуть їх у готелі, — вони побігли, ховаючись від негода, по вулиці й заскочили до першого-ліпшого закладу, який їм трапився.

Анатоль замовив пляшку «Кристалу» — найдорожчого шампанського, яке було в меню. Вони обмінялися подарунками. Анатоль подарував Ізольді срібний медальйон з її мініатюрним портретом з одного боку, і своїм — із протилежного. Вона ж подарувала йому позолочений годинник з вигравійованими ініціалами навзамін відібраного нападниками в Пасаж де Панорама.

Упродовж наступної години вони пили й розмовляли, утішаючись товариством одне одного, а тим часом у грубі дзеркальні вікна вдарили перші краплі зливи.

РОЗДІЛ 58

Зійшовши з містка, Леоні на мить стривожилась і розгубилася. Вона вже не могла дурити сама себе, вдаючи, що чинить усупереч настановам Анатоля. Проте вона відразу ж викинула цю думку з голови, обернувшись же, побачила, як над Бастидою скупчуються чорні грозові хмари.

У такий час, переконувала вона себе, буде безпечніше лишитись на протилежному боці річки, подалі від епіцентру негоди. З іншого боку, їй таки доведеться повертатися до Нижнього міста якомога скоріше. Однак шукачка пригод і дослідниця не могла просто так полишити своє починання тільки тому, що їй це заборонив брат.

Квартал Тріваль виявився набагато гнітючішим та злиденнішим, аніж вона собі уявляла. Усі дітлахи ходили тут босоніж. Скраю дороги сидів жебрак із білуватими невидющими очима. Він кутався в якесь дрантя, кольором схоже на мокру бруківку. Коли Леоні проходила повз нього, він простягнув бруднющу руку з такою самою бруднющою чашкою, просячи милостиню. Вона кинула в чашку монетку й обережно рушила далі по нерівній брукованій вулиці з непоказними будинками. Віконниці на більшості з них були в жалюгідному стані, і на них облущувалась фарба, «Пеоні поморщила носа. На занедбаній вулиці смерділо нечистотами.

Мабуть, у самому Сіте краще.

Дорога поволі йшла вгору. Незабаром будинки скінчились, і вона опинилася на відкритій місцевості, на початку зеленої алеї, що вела безпосередньо до Сіте. Ліворуч, над старими й занедбаними кам’яними сходами, Леоні побачила масивні дерев’яні двері, що сиділи глибоко в товстелезній старовинній стіні. Облуплена й вицвіла від негоди вивіска вказувала, що тут розташовано жіночий монастир капуцинів.

Вірніше, колись розташовувався.

Ні Леоні, ні Анатоль не виростали під гнітом церкви. Її мати була жінкою надто незалежної вдачі, а республіканські погляди їхнього батька, як пояснив колись Анатоль, означали, що Лео Верньє вважав церковників не меншими ворогами справжньої республіки, ніж аристократію. Однак романтична уява Леоні змусила її пошкодувати, що непоступливість і негнучкість політиків вимагали жертвувати красою на догоду поступові й скороминущій доцільності. Відлуння слів, що звучали колись у монастирі, давно завмерло, однак до неї промовляла сама архітектура будівлі.

У такому задумливому стані Леоні проминула досить примітну й красиву місцину — особняк де Монморансі із зовнішніми дерев’яними брусами та склепінчастими вікнами з ромбоподібною поверхнею скла, що, достоту як призма, переломлювала світло на сині, рожеві та жовті відтінки, незважаючи на сіре передгрозове небо.

У кінці вулиці Тріваль Леоні завернула праворуч і спостерегла просто перед собою високі та вузькі піщано-жовті башти Нарбонезьких воріт —і— головного входу до цитаделі Сіте. Її серце тьохнуло від захвату, коли вона побачила подвійне кільце стін з вежами, одні з яких були вкриті червоною черепицею, інші — плитками сірого сланцю, і всі вони чітко вирізнялися на тлі похмурого неба.

Піднявши рукою спідниці, щоб вони не заважали йти, Леоні з новою силою та ентузіазмом рушила вперед. Підійшовши ближче, за високими стінами цвинтаря вона побачила вершечки надгробків із журливими янголами та масивними хрестами.

А далі виднілися лише пасовисько та сінокоси.

Леоні на хвилину зупинилася, щоб звести дух. Вхід до цитаделі пролягав по брукованому мосту, перекинутому через широкий, зарослий травою фортечний рів. На початку мосту стояла прямокутна будка, де збирали гроші з проїжджих. Коло будки, засунувши руки в кишені, стояв чоловіку потертому циліндрі й зі старомодними бакенбардами та збирав платню з кучерів вантажних підвід і торговців, що везли до Сіте бочки з пивом.

На широкому та низькому парапеті мосту примостився якийсь чоловік у товаристві двох солдатів. На ньому був старий блакитний наполеонівський плащ, а в зубах стирчала довга люлька, така ж чорна, як і його зуби. Усі троє сміялися. На якусь мить Леоні здалося, що очі того чоловіка розширились, коли він її забачив. Кинувши на неї довгий і дещо безцеремонний погляд, він відвернувся. Збентежена його увагою, Леоні хутенько пройшла повз.

Тільки-но вона ступила на місток, на неї з усією силою налетів північно-західний вітер. Їй довелось однією рукою притримувати капелюшок, а іншою тримати сукню, щоб вона не плуталась під ногами. Вітер кидав їй в обличчя пилюку та сміття, і вона, примружившись, заледве просувалася вперед.

Та щойно Леоні ввійшла до Сіте, як опинилася в безпеці й затишку. На мить вона зупинилася поправити своє вбрання, а потім обережно, щоб не вступити в потік каламутної води посеред бруківки, пішла через відкритий простір, що відокремлював зовнішні укріплення від унутрішніх. Неподалік Леоні побачила насос; двоє хлопчаків качали його ручку вгору-вниз, набираючи пульсуючу воду в металеве цебро. Ліворуч і праворуч виднілися залишки нещодавно знесених жалюгідних халуп. На висоті горішнього поверху самотньо висів у повітрі чорний від кіптяви камінь для прочистки димарів. Коли зносили нетрі, його, вочевидь, забули прибрати.

Жалкуючи, що не прихопила з собою всього путівника, а тільки план Бастиди, Леоні змушена була розпитувати дорогу, і їй пояснили, що замок розташовано прямо попереду, й він убудований у західні стіни укріплень. Коли дівчина рушила далі, серце її тьохнуло від передчуття чогось лихого. Здалеку екстер’єр величних високих мурів цитаделі дійсно вражав, але насправді інтер’єр і проміжок між зовнішніми й унутрішніми укріпленнями виявилися досить похмурими та зловісними. А ще там було брудно. Слизьку бруківку вкривав шар багнюки. Придорожні канави повнилися сміттям і всіляким непотребом.

Шато Комталь виявився тим, чим він дійсно був — звичайнісінькою військовою спорудою, нічим не примітною, простою та брудно-сірою. У башті Тур де Вад, розташованій у тіні високих стін, перебував пороховий склад. Біля башти стояв один-єдиний вартовий і длубався кописткою в зубах. Місцина мала на собі ознаку занедбаності; видно було, що цю споруду просто терплять, однак належним чином не доглядають.

Леоні трохи постояла, роззираючись із-під широкого капелюха, намагаючись угледіти хоч якусь романтичність у простому непоказному місткові та нічим не примітному, суто функціональному проході до самого замку, але так і не змогла. Коли вона відвернулася, щоб піти, їй спало на думку, що спроба реставрувати Сіте як туристичну принаду явно зазнала фіаско. Вона ніяк не могла уявити, що такі вулиці повнитимуться відвідувачами. Тут було нудно, і ніщо не задовольняло сучасних смаків і вподобань. Нещодавно відремонтовані мури й фабричні кам’яні цеглини та черепиця тільки підкреслювали занедбаність автентичних споруд. Можна було лише припустити, що реставратори сподівалися, що коли роботи скінчаться, то зміниться й сама довколишня атмосфера. Що нові ресторани, крамниці, а може, навіть і готель надихнуть новим життям ці вузькі звивисті вулички. Леоні стала неквапливо прогулюватись. Їй зустрічалися нечисленні відвідувачі — дами, котрі від холоду ховали руки в муфти, та чоловіки в циліндрах і з палицями. Проходячи повз неї, вони чемно вітались.

У цьому місці вітер був навіть іще сильнішим, отож Леоні довелося дістати з кишені носовичок і затулити ним рота й носа, захищаючи їх від холодного сирого повітря. Пробравшись крізь заплутаний лабіринт, вона невдовзі опинилася біля старого кам’яного хреста. Перед ним відкривався краєвид на терасові сади, овочеві ділянки, виноградники, курники та кролятники. За ними, унизу, було видно купку маленьких приземкуватих будиночків.

Із цієї зручної точки Леоні добре бачила, ідо вода в річці була дуже високою. Її чорна невгамовна маса неслася повз водяні млини, обертаючи їхні колеса. Далі як на долоні виднілась уся Бастида. Дівчина розгледіла навіть шпиль собора Сен-Мішель і високу годинникову вежу церкви Сен-Вінсент якраз коло їхнього готелю. Її кольнуло відчуття тривоги. Кинувши погляд на зловісне небо, Леоні збагнула, що може надовго лишитись на цьому березі річки, якщо піде дощ і рівень води підніметься ще вище. Раптом Нижнє місто здалося їй далеким-далеким. Якщо вона потрапить у повінь, то історія, яку вона придумала для Анатоля, щоб виправдати свою відсутність, уже не матиме жодного значення.

Якийсь рух над головою змусив Леоні поглянути вгору. То була зграя круків, чорних на тлі сірого неба. Вони злетіли над баштами й мурами, відчайдушно долаючи вітер.

Леоні поспішила назад. Перша краплина дощу впала на її щоку. Потім — іще одна, ще одна. Вони почали падати чимраз частіше, стаючи дедалі більшими й холоднішими. Несподівано заторохтів град і загуркотів грім. І раптом усе довкола закрили суцільні потоки води.

То налетів буревій, якого всі так довго боялися.

РОЗДІЛ 59

Леоні швидко озирнулася, шукаючи притулку, одначе нічого не знайшла. Буря застала її посеред крутого брукованого спуску, що сполучав цитадель із кварталом Барбакан, де не було ні дерев, ні помешкань, ні споруд. Зморені ноги Леоні відмовлялися підійматись назад, до Сіте.

Лишається тільки спускатися вниз.

Спотикаючись, вона кинулася вниз схилом, піднявши спідниці до колін, намагаючись не вимочити їх у брудній воді, що бурхливим потоком неслася по бруківці. Вітер закладав їй вуха й задував воду під край капелюха, тріпав її плащ і притискав його до ніг.

Дівчина не помітила двох чоловіків, котрі стежили за нею з-за кам’яного хреста на перехресті вгорі. Один з них був добре вдягнений, імпозантний і стильний, явно з верхніх шарів суспільства й небідний. Другий — невисокий, темноволосий, у наполеонівському плащі. Вони обмінялися кількома словами. Блиснули монети, переходячи з руки в елегантній рукавичці в брудну долоню старого солдата. Потім чоловіки попрощалися. Вояк зник серед будівель Сіте.

А поважний пан пішов униз, слідом за Леоні.

Коли Леоні дісталася Пляс Сен-Жімер, вона була мокра як хлющ.

За відсутності будь-якого громадського закладу на кшталт ресторану чи кафе, їй лишалося хіба що сховатись у самій церкві. Збігши вгору непоказними модерновими сходами, вона прослизнула крізь прочинену залізну браму.

Штовхнувши дерев’яні двері, Леоні пройшла всередину. Хоча на вівтарі та приділах горіли свічки, вона мимоволі здригнулась. Усередині було холодніше, ніж надворі. Потупавши ногами, дівчина струсила з себе, скільки могла, дощову воду та вдихнула запах мокрого каміння й ладану. Потім, повагавшись і збагнувши, що, можливо, у цій церкві їй доведеться пробути досить довго, Леоні вирішила, що не застудитися важливіше, ніж зберегти зовнішній вигляд, і тому зняла мокрі рукавички та просяклий водою капелюх.

Коли її очі призвичаїлися до напівтемряви, вона з полегкістю побачила, що в церкві досить багато людей, котрі сховалися тут від бурі. Це була химерна паства. У нефі та бокових вівтарях люди тихо тупцювали на місці. На одній з лавок сидів, неприродно випрямивши спину якийсь пан у циліндрі та плащі, поруч із ним була дама, і вони обоє морщилися так, наче їм підноса підсунули щось смердюче й огидне. Мешканці ж місцевого кварталу, багато хто босоніж та в лахмітті, примостилися навпочіпки на кам’яних плитах. Серед них навіть був віслюк, а одна жінка тримала двійко курей, по одній під кожною пахвою.

— Яке незвичне видовище, чи не так? — почувся над вухом Леоні чийсь голос. — Одначе слід пам’ятати, що прихисток гостинно вітає кожного, хто його шукає.

Сіпнувшись від несподіваного безпосереднього звертання, Леоні різко обернулась і побачила, що поруч із нею стоїть якийсь пан. Його сірий циліндр і фрак свідчили про високий соціальний стан, так само як і ціпок зі срібним набалдашником та рукавички з телячої шкіри. Підкреслена елегантність його зовнішності ще більше відтінювала разючу блакить пронизливих очей. На мить Леоні здалося, що вона вже десь його бачила, але потім збагнула, що цей чоловік своїм убранням та рисами нагадував її брата, хоча й був ширшим у плечах та кремезнішим.

Було в його прямому погляді та хижих рисах обличчя щось таке, що викликало несподіване збурення в душі Леоні. Її серце тьохнуло, і вона відчула, як під мокрим одягом її шкіра ні з того ні з сього розпашілася.

— Та я… — Вона чарівливо та знічено спалахнула рум’янцем і замовкла, уставившись собі під ноги.

— Вибачте, я не збирався вас образити, — сказав незнайомець. — Звісно, за нормальних обставин я ніколи б не звернувся до дами без попереднього знайомства. Навіть у такому місці. — Він посміхнувся. — Але ж обставини дійсно незвичні, чи не так?

Його ввічливість дещо заспокоїла Леоні. Вона несміливо підвела очі.

— Так, дійсно. Дуже незвичні.

— Тож ми з вами — подорожні, які шукають захисту від бурі. Тому я й вирішив, що звичних правил етикету й поведінки в даному разі можна не дотримуватись. — Він злегка підняв, вітаючись, свій циліндр, відкривши високе чоло та блискуче намащене волосся, підстрижене по довжині якраз до краєчку високого комірця. — Ну як, станемо приятелями на цей короткий час? Вас не образить така моя пропозиція?

Леоні похитала головою.

— Аж ніяк, — упевнено сказала вона. — До того ж, можливо, нам доведеться провести тут досить багато часу.

Вона пожалкувала, що, як на її слух, голос її звучав напружено й неприродно, був зависоким і не надто милозвучним. Проте незнайомець однаково посміхався та, здавалося, цього не помічав.

— Та отож, — зауважив він і озирнувся довкола. — Тоді дозвольте мені, дотримуючись правил пристойності, набратися сміливості й відрекомендуватися вам, щоб ми з вами більше не були незнайомцями. І щоб ваші опікуни не турбувалися.

— Та ні, я… — почала була Леоні, проте зупинилась. Можливо, нерозважливо буде зізнаватися, що вона тут сама. — Я радо з вами познайомлюся.

Злегка вклонившись, чоловік дістав із кишені візитівку.

— Мадемуазель, мене звати Віктор Констант.

Леоні взяла витіювату елегантну візитівку з легким трепетом і захопленням, які спробувала замаскувати тим, що стала начебто прискіпливо роздивлятись ім’я та прізвище на картці. Їй захотілося сказати щось цікаве й розумне. А ще вона пошкодувала, що вже зняла рукавички. Під його блакитним поглядом вона почувалася роздягненою.

— А можна мені набратися нахабства й спитати, як вас звуть?

Леоні мимоволі розсміялася.

— Звісно. Як нечемно з мого боку. Шкода, що я не… що я забула взяти з собою свої візитівки, — збрехала вона не задумуючись. — Мене звати Леоні Верньє.

Констант узяв її оголену руку й підніс до губів.

— Дуже втішений познайомитися з вами.

Леоні мимоволі смикнулась, коли його сухі й гарячі вуста торкнулися її руки. Вона вхопила ротом повітря й ураз відчула, як кров ринула до її щік. Засоромившись своєї настільки бурхливої реакції, вона відсмикнула руку.

Констант галантно вдав, що не помітив її збентеження, і Леоні це сподобалось.

— А чому ви вирішили, що я сама, а не з опікунами? — спитала вона, трохи оговтавшись. — А що, як мене супроводжує мій чоловік?

— Можливо, — відповів Констант, — але навряд чи. Я не повірю, щоб ваш чоловік був наскільки необачним, що наважився залишити наодинці свою молоду красуню-дружину. — Він роззирнувся. — Та ще в такій компанії.

І вони обоє стали розглядати пістряву компанію, що зібралася в церкві.

Леоні відчула приплив радості від почутого компліменту, однак приховала свою вдоволену посмішку.

— А може, мій чоловік пішов викликати підмогу!

— Жоден чоловік не утне такої дурниці, — зауважив він, і в його голосі прозвучала така пристрасть, така майже дикунська несамовитість, що серце Леоні тьохнуло та пришвидшено забилося.

Констант подивився на її оголену руку без обручки.

— Мушу визнати вашу проникливість, мосьє Констант, — відповіла дівчина. — Ви цілком правильно припустили, що я не одружена.

— Який же чоловік захоче бодай на хвилину покинути таку чарівну дружину?

Леоні схилила набік голову.

— А ви? Ви покинули б? — спитала вона й відразу ж пожалкувала, що не втрималась і, не подумавши, дозволила собі безтактність.

— На жаль, я не одружений, — відповів Констант, злегка посміхнувшись. — Просто я хотів сказати, що якби я мав таке безцінне надбання, то неодмінно був би обачливішим.

Їхні погляди зустрілися — блакитний та зелений. Приховуючи приплив емоцій, Леоні розсміялась, і кілька тимчасових мешканців церкви Сен-Жімер обернулися, кидаючи на них осудливі погляди.

Констант підніс до рота палець.

— Т-с-с-с. Вашу веселість тут не зрозуміють і засудять.

Він іще більше стишив голос, і їй довелося нахилитися до нього ближче. Утім, вони й так стояли настільки близько одне до одного, що ледь не торкалися. Леоні відчувала жар його бажання, наче поруч із нею палахкотіла розжарена піч. Пригадавши, що розповіла їй Ізольда про кохання, коли вони сиділи з нею на лавці над озером, Леоні вперше на мить збагнула, яким може бути це почуття.

— Хочете, розповім вам таємницю? — спитав Констант.

— Звичайно ж.

— Мені здається, я знаю, що привело вас сюди, мадемуазель Верньє.

Леоні здивовано підняла брови.

— Справді?

— Ви схожі на дівчину, котра любить пригоди й шукає їх. Ви ввійшли до церкви сама, мокра наскрізь, що свідчить про відсутність біля вас служниці, яка неодмінно мала б при собі парасольку. І в цей момент ваші смарагдові очі світилися цікавістю й захватом.

Раптом якась іспанська родина, що стояла поруч, вибухнула гучною сваркою, і Констант, відволікшись, глянув у їхній бік. Леоні, хоч би яке піднесення відчувала від почутих компліментів, усе ж не забувала про небезпеку. Бо, піддавшись настрою, можна було наговорити такого, про що згодом їй, можливо, доведеться шкодувати.

Подумки вона з насолодою повторила комплімент.

Ваші смарагдові очі.

— У цьому кварталі мешкає багато іспанських робітників-текстильників, — зауважив Констант, наче відчувши її дискомфорт. — До початку реконструкції 1847 року Сіте був центром місцевої одежної промисловості.

— Ви такі поінформовані, мосьє Констант, — сказала Леоні, намагаючись тримати свої емоції під контролем. — А ви що, брали участь у реставрації? Ви, мабуть, архітектор? їй здалося, що його блакитні очі задоволено блиснули.

— Ви лестите мені, мадемуазель Верньє, але це не так. На жаль, я не маю стосунку до цієї благородної професії. Просто так, чисто аматорська цікавість.

— Зрозуміло.

Леоні ніяк не могла знайтися, що б такого сказати? Намагаючись підтримати розмову, вона зиркнула довкола, шукаючи тему, здатну зацікавити її співбесідника. Їй кортіло виглядати перед ним розумною, кмітливою та чарівливою. На щастя, Віктор Констант продовжив розмову й без її сприяння.

— Тут неподалік донедавна була церква, збудована наприкінці одинадцятого сторіччя на честь святого Жімера. А будівлю, у якій ми зараз перебуваємо, освятили 1859 року, після того як стало очевидним, що стара церква настільки занедбана, що легше побудувати нову споруду, ніж намагатися відреставрувати стару.

— Ага, зрозуміло, — кліпнула очима Леоні.

Яка ж я нудна. Яка нетямуща!

— Церкву започаткували за сприяння мосьє Віолета-ле-Дюка, — вів далі Констант, — хоча невдовзі її будівництво передали під оруду місцевого архітектора, мосьє Кала, котрий мав допомагати творцю втілювати на практиці його задум.

Поклавши руки на плечі Леоні, він повернув її обличчям до нефа. Їй аж подих забило, і хвиля збудження прокотилася по її тілу.

— Вівтар, кафедра проповідника, приділи та вівтарні перегородки — це все робота мосьє Віолета-ле-Дюка, — пояснив він. — Досить посередня робота, мушу сказати. Являє собою суміш стилів — північного й південного. Багато предметів було перенесено сюди з оригінальної будівлі кінця одинадцятого сторіччя. І хоча, як на мене, ця церква є надто модерністською, вона, попри це, має свій стиль. Ви згодні, мадемуазель Верньє?

Леоні відчула, як він опустив руки й при цьому злегка торкнувся її талії. Вона спромоглася лише ствердно кивнути: емоції настільки переповнювали її, що дівчині відібрало дар мови.

Якась жінка, що сиділа на підлозі в боковому проході в золотавій тіні вмонтованого в стіну релікварію, заспівала колискову; щоб угамувати своє вертляве немовля.

Зрадівши можливості відволіктися, Леоні обернулась і подивилась на неї.

Слова колискової попливли в повітрі й долетіли до нефа, де стояли Леоні та Віктор.

— У простих речах є багато привабливості, — зауважив він.

— Це провансальська мова, — сказала Леоні, бажаючи справити враження. — Слуги вдома розмовляють нею тоді, коли гадають, що їх ніхто не чує.

Вона одразу ж відчула, як загострилась увага її співбесідника.

— Удома? — перепитав він. — Даруйте, але, судячи з вашого одягу та манери триматися я б сказав, що ви подорожуєте в цих краях. Мені ви здались істинною парижанкою.

Леоні посміхнулась, утішена компліментом.

— Знову ваша проникливість робить вам честь, мосьє Констант. Ми з братом справді приїхали до Лангедоку в гості. Насправді ж ми мешкаємо у восьмому окрузі Парижа неподалік вокзалу Сен-Лазар. Вам знайомий той квартал?

— На жаль, тільки з полотен мосьє Мане.

— З вікон нашої вітальні видно Європейську площу, — сказала Леоні. — Якби ви знали той район, то змогли б чітко уявити, де саме розташоване наше помешкання.

Констант із жалем знизав плечима.

— У такому разі чи не буде великим нахабством з мого боку спитати, а що привело вас до Лангедоку? Бо туристичний сезон уже скінчився.

— Ми приїхали сюди на місяць погостювати в родички, нашої тітки.

Констант удавано поморщився.

— Прийміть мої співчуття, — сказав він.

Леоні не відразу здогадалася, що він жартує.

— О, Ізольда зовсім не така тітка, як можна було подумати. Не якась там пропахла нафталіном матрона. Вона — вродлива й молода й, до речі, також парижанка.

Дівчина помітила, як при цих словах щось промайнуло в очах Константа. Щось схоже на задоволення, навіть на захват. Вона зашарілася, подумавши, що він, вочевидь, має від їхнього флірту не менше задоволення, ніж вона сама.

Це ж зовсім безневинно.

Поклавши руку на серце, Констант поштиво вклонився.

— Визнаю свою помилку, — сказав він.

— Вибачаю вам, — грайливо відповіла Леоні.

— А ця ваша тітка, — спитав він начебто між іншим, — ця вродлива й чарівна Ізольда, яка раніше мешкала в Парижі, — вона зараз постійно мешкає в Каркасоні?

Леоні похитала головою.

— Ні. Ми приїхали сюди на кілька днів. Моя тітонька має тут якісь справи, пов’язані з успадкуванням маєтку її покійного чоловіка. Сьогодні ввечері ми збираємося на концерт.

Констант кивнув головою.

— Каркасон — чарівне місто. Воно стало значно привабливішим за останні десять років. Тут з’явилося багато прекрасних ресторанів і крамниць, а також готелів. — Він зробив паузу. — Чи, може, ви поселились у приватному пансіоні?

Леоні розсміялася.

— Ми приїхали сюди лише на кілька днів, мосьє Констант. І нам цілком вистачить для цього готелю «Сен-Вінсент».

Двері церкви розчинились, і всередину ввірвався холодний вітер. То ввійшли ще якісь люди, що рятувалися від негоди. Леоні затремтіла, відчуваючи холод мокрих спідниць, які прилипли до її тіла.

— Вас лякає буря? — поспішно спитав Констант.

— Зовсім ні, — відповіла вона, втішена його турботою. — Маєток моєї тітки розташований високо в горах. За останні два тижні в нас бували бурі, значно сильніші за цю, — із громом та блискавками.

— Отже, ви мешкаєте неподалік Каркасона?

— Так, на південь від Ліму, в От Валлє. Поблизу курортного містечка Рен-ле-Бен. — Вона усміхнулась і поглянула на співбесідника. — Ви знаєте, де це?

— На жаль, ні, — відповів Констант. — Утім, мушу визнати, що той район останнім часом дуже мене цікавить. Можливо, у недалекому майбутньому мені доведеться туди з’їздити.

Леоні знову спалахнула рум’янцем.

— Там досить самотньо, проте сільські краєвиди просто прекрасні.

— А чи є в Рен-ле-Бені світське товариство?

Леоні розсміялася.

— Мабуть, нема. Однак ми цілком задоволені нашим тихим життям. У мого брата в Парижі багато роботи. І ми приїхали сюди, щоб відпочити.

— Що ж, сподіваюся, що південь Франції ще якийсь час утішатиметься вашим товариством, — тихо мовив Констант.

Леоні щосили намагалась утримати спокійний вираз обличчя.

Родина іспанців, і досі сперечаючись, раптом звелася на ноги. Леоні обернулась і побачила, що парадні двері тепер відчинені.

— Здається, дощ ущухає, мадемуазель Верньє, — сказав Констант. — Дуже шкода.

Останнє слово було мовлене так тихо, що Леоні скоса зиркнула на співбесідника, дивуючись такому відвертому прояву інтересу. Однак його обличчя мало безневинний вигляд, і Леоні подумала: може, вона його неправильно зрозуміла? Знову глипнувши на двері, вона побачила, що вийшло сонце й затопило мокрі сходи яскравим сліпучим світлом.

Пан у циліндрі допоміг своїй супутниці підвестись. Обережно вийшовши з-за лави, вони вийшли в нефі рушили до дверей. Один по одному всі посунули до виходу. Леоні з подивом помітила, як багато людей зібралось у церкві. Поглинута розмовою, вона не звернула на це уваги.

Мосьє Констант простяг руку.

— Ходімо? — спитав він.

Від його голосу в неї по спині мурашки побігли. Леоні вагалася лише якусь невловиму мить. Наче спостерігаючи за собою збоку, вона побачила, ніби в уповільненій зйомці, як її оголена рука неквапливо лягає на сірий рукав його фрака.

— Ви напрочуд люб’язні, — мовила вона.

Вийшовши разом із церкви, Леоні Верньє та Віктор Констант подалися до Пляс Сен-Жімер.

РОЗДІЛ 60

Попри свій скуйовджений вигляд, Леоні почувалася найщасливішою людиною на всій Пляс Сен-Жімер. Раніше вона часто уявляла собі такий момент, і все одно — було щось украй надзвичайне в тому, що це виявилося таким природним — пройтися під руку з мужчиною.

І це не сон.

Віктор Констант і далі поводився як джентльмен — увічливо й турботливо, але не надміру. Він спитав у неї дозволу закурити, і коли Леоні погодилась, запропонував їй турецьку цигарку — товсту й темно-коричневу, не схожу на ті, яким віддавав перевагу Анатоль. Вона відмовилась, але їй сподобалося, що з нею поводяться, як із дорослою.

Розмова між ними тривала за цілком передбачуваною схемою — погода, розваги в Каркасоні, краса Піренеїв, — допоки вони не дійшли до протилежного боку мосту Пон В’є.

— Тут, на превеликий жаль, я змушений буду залишити вас, — сказав Констант.

Розчарування накотилося на Леоні, але їй чудово вдалося зберегти вираз свого обличчя незмінним.

— Ви були такі ґречні, мосьє Констант, такі турботливі. — Трохи повагавшись, Леоні додала: — Я теж мушу повертатися. Мій брат, мабуть, уже непокоїться, куди це я поділася.

Якусь мить вони постояли в ніяковій тиші. Познайомитись у вкрай незвичайний спосіб завдяки примхам погоди було одне, а наважитися зробити наступний крок, щоб це знайомство розвинути — то щось зовсім інше.

Хоча Леоні й уважала себе людиною, не обмеженою різними умовностями, усе ж вона чекала, що Констант заговорить першим. Виглядало б вельми недоречно й непристойно, якби вона сама запропонувала йому зустрітися знову. Проте вона усміхнулась, таким чином заохочуючи його й демонструючи, що не відмовить йому, якщо він запропонує їй зустріч.

— Мадемуазель Верньє, — озвався Констант. Леоні почула в його голосі легке тремтіння, і через це він іще більше їй сподобався.

— Так, мосьє Констант?

— Сподіваюся, ви пробачите мені таку сміливість, однак я дуже хочу спитати: ви вже мали приємність побувати на площі Ґамбета? — мовив він, показуючи рукою праворуч. — Це дві-три хвилини пішки звідси.

— Так, я гуляла там сьогодні вранці, — відповіла Леоні.

— Якщо ви є цінителькою музики, то там кожної п’ятниці об одинадцятій ранку дають прекрасний концерт. — Констант спрямував на неї всю невідпорну принадність своїх блакитних очей. — І завтра я неодмінно там буду.

Леоні приховала посмішку, захоплено відзначивши витончену елегантність, із якою він запросив її на зустріч, не вийшовши при цьому за суспільні рамки пристойності.

— Моя тітка збиралася залучити мене до всіляких музичних заходів, поки ми будемо в Каркасоні, — відповіла вона, схиливши голову набік.

— У такому разі, якщо мені поталанить, наші дороги зможуть знову перетнутися завтра вранці, мадемуазель Верньє, — сказав він, здіймаючи капелюха. — І я матиму приємність побачитися з вашою тіткою та вашим братом. — Констант уставився на неї пронизливим поглядом своїх блакитних очей, і Леоні завмерла. На мить їй здалося, що вони міцно зв’язані одне з одним, що вона — немов риба на гачку й він намотує котушку вудки, дедалі ближче притягуючи її до себе. Їй забило дух і цієї миті понад усе на світі закортіло, щоб мосьє Констант узяв її за талію, пригорнув до себе й поцілував.

— Бувайте, — сказав він.

Його слова перервали дію чар. Леоні густо почервоніла, наче він спромігся прочитати її найсокровенніші думки.

— Так… звісно, — відповіла вона, затнувшись. — Побачимось.

Констант повернувся та швидко рушив до мосту Пон В’є, а Леоні стояла, шпетячи себе за те, що так відверто продемонструвала ті сподівання, котрі нуртували в її душі.

Коли вона пішла, Констант глянув їй услід. З її елегантної ходи, з її постави, з її високо піднесеної голови він зрозумів: Леоні прекрасно здогадується, що він на неї дивиться.

Така схожа на свою матір.

Усе виявилося навіть легшим, аніж він сподівався. Дівчачий ніяковий рум’янець, широко розплющені очі, рожевий кінчик язика в ледь відкритому роті… Він міг би спокусити її й забрати з собою просто зараз, якби захотів. Утім, це не входило в його плани. Безкінечно приємніше було пограти на її почуттях. Так, він мусив знищити її теж, але спочатку мав закохати в себе. Усвідомлення цього катуватиме Верньє сильніше, ніж думка про те, що Віктор узяв його сестру силоміць.

А вона неодмінно закохається в нього. Вона ж молода й емоційно вразлива, її можна легко зірвати, наче стиглий плід.

Шкода її!

Констант клацнув пальцями.

І біля нього відразу ж вигулькнув чоловік у голубому плащі. Увесь цей час він тримався неподалік від свого хазяїна.

— Слухаю, мосьє.

Констант написав стисле послання й наказав віднести його до готелю «Сен-Вінсент». Він не міг утриматися від спокуси уявити собі обличчя Верньє, коли той це послання прочитає. Він хотів змусити його страждати. Його та його шльондру. Нехай наступні кілька днів протремтять від постійного страху, озираючись і перелякано розмірковуючи, звідки ж на них упаде його удар.

Констант кинув гаманець із грошима в сальні руки чоловіка.

— Не спускай з них очей, — наказав він. — Ніде від них не відставай. Давай мені знати в домовлений спосіб, куди саме вони вирушають. Зрозуміло? Гадаєш, ти встигнеш доставити записку в готель, перш аніж дівчина туди повернеться?

На обличчі чоловіка з’явився скривджений вираз.

— Це ж моє рідне місто! Кому ж його знати краще, як не мені! — промимрив він і зник у вузькому провулку, що тягнувся з тильного боку шпиталю «Опіталь де Маляд».

Констант викинув з голови думки про Леоні й став обмірковувати свій наступний крок. Під час їхнього нехитрого флірту в церкві, вона не лише виказала йому назву готелю, де вони зупинились, але —і це було найважливіше — повідомила йому, де саме осіли Верньє та його хвойда.

Констант знав про курорт Рен-ле-Бен і його лікувальні властивості. І це містечко цілком його влаштовувало. Він не нападатиме на них у Каркасоні. Тут надто багато людей, і конфронтація привабить забагато уваги. Проте одинокий маєток на селі? Це саме те, що йому потрібно. Констант мав кількох знайомих у Рен-ле-Бені, і одному з них, чоловікові, не обтяженому надміру моральними принципами, він колись став у пригоді. І тепер він вирішив, що ніщо не завадить йому переконати того чоловіка нарешті сплатити борг.

Констант піймав фіакр і поїхав назад, у центр Бастиди, а потім пробрався крізь мереживо вулиць за «Кафе де Негоціант» на бульварі Барбе. На ньому розміщувався один з найпрестижніших приватних клубів. Там пропонували здебільшого брюнеток, а не світлошкірих білявок, яким Констант віддавав перевагу. Одначе сьогодні він був готовий зробити виняток. Сьогодні він мав святковий настрій.

РОЗДІЛ 61

Леоні кинулася через площу Гамбета, де в калюжах дощової води вигравало сонце, а потім, пробігши повз неоковирну будівлю муніципалітету, подалася до центру Бастиди.

Заглиблена у свої думки та почуття, вона абсолютно не сприймала довколишньої метушні. Тротуари повнились людьми, а вулицями мчали потоки брудної води, несучи донизу сміття й уламки з горішніх районів міста.

До Леоні тільки зараз почало доходити, наскільки серйозними можуть стати для неї наслідки її денної екскурсії. Думки про те, як шпетитиме її Анатоль, крутилися в голові, коли вона то йшла, то бігла, то перестрибувала через калюжі, а її нерви напружились до краю.

А я все одно не шкодую.

Її покарають за непослух, Леоні аніскільки в цьому не сумнівалася, проте вона й не збиралася жалкувати, що вчинила саме так.

Глянувши на табличку, Леоні пересвідчилася, що потрапила на вулицю Куртежер, а не на Кур’єр Маж, як розраховувала.

Тепер вона й справді загубилася. Вона витягла план міста з кишені, але він розмок і розпався в неї в руках. Фарба попливла, і назви вулиць прочитати було неможливо. Леоні звернула спочатку праворуч, потім ліворуч, видивляючись хоч якусь відому їй прикметну рису довколишнього міського пейзажу, але двері та віконниці в усіх крамницях були позакривані проти негоди, і тому вузенькі вулички Бастиди виглядали тепер цілком однаковими. Кілька разів Леоні збилася з дороги, і минула, напевно, іще година, перш аніж вона примудрилась помітити церкву Сен-Вінсент, а вже від неї потрапити на Рю дю Порт до їхнього готелю. Коли вона злетіла сходами через парадний вхід, церковні дзвони вдарили шосту.

Притьмом ускочивши у вестибюль, Леоні, не зупиняючись, побігла далі, сподіваючись до неминучої зустрічі з братом спочатку дістатися своєї кімнати й перевдягнутись. Утім, Анатоль уже чекав на неї біля реєстратури, нервово походжаючи туди-сюди й покурюючи цигарку. Уздрівши його, Леоні завмерла наче вкопана. Побачивши її, Анатоль кинувся через залу, схопив її за плечі та щосили трусонув.

— Де ти, в біса, була?! — загорлав він. — Я ледь не збожеволів!

Від страху перед братовим гнівом вона заклякла на місці.

— Ну?! Тебе питаю!

— Ви… вибач мені. Я заблукала, потрапила в бурю й намокла.

— Не дури мене, Леоні! — заволав Анатоль. — Я ж чітко й недвозначно заборонив тобі гуляти самій! Ти ж спекалась Маріети під якимось сміховинним надуманим приводом, і кудись ізникла. Де ти, в біса, була? Кажи, чорт тебе забирай!

Леоні витріщилась на нього, не вірячи своїм вухам. Він іще ніколи її не лаяв. Жодного разу. Ніколи.

— З тобою могло статися все, що завгодно! Молода дівчина, сама, та ще й у незнайомому місті! Усе, що завгодно!

Леоні зиркнула на хазяїна готелю, котрий прислухався до розмови з неприхованою цікавістю.

— Анатолю, будь ласка, — пошепки сказала вона. — Я тобі все поясню. Ходімо кудись в інше місце. До нашої кімнати, і я…

— Ти що, не послухалась мене й вийшла за межі Бастиди? — Він знову струснув її. — Ну?! Кажи!

— Ні, не виходила, — збрехала дівчина, надто налякана, щоб сказати правду. — Я гуляла на площі Ґамбета й милувалася чудовою архітектурою Бастиди. Так, я дійсно послала Маріету за парасолькою — каюся, мені не слід було цього робити, — але коли почався дощ, мені здалося, що краще десь сховатись, аніж залишатися на вулиці. Маріета говорила тобі, що ми ходили на Кур’єр Маж шукати тебе?

Обличчя Анатоля спохмурніло ще дужче.

— Вона мені цього не говорила, — коротко відказав він. — А ти нас бачила?

— Ні, я…

Проте Анатоль знову розходився.

— Навіть якщо це й так, дощ скінчився більше як годину тому. Ми домовилися зустрітись о пів на шосту. Чи воно вже вилетіло в тебе з голови?

— Ні, я про все пам’ятаю…

— У цьому місті просто неможливо переплутати час. Тут тебе на кожному кроці переслідують дзвони. Не бреши мені, Леоні! І не придурюйся, ніби ти не знала часу, я однаково тобі не повірю.

— А я й не збиралася цим виправдовуватись, — сказала вона тоненьким від страху голосочком.

— Де ти ховалася від дощу? — напосідав Анатоль.

— У церкві, — похапливо відповіла Леоні.

— У якій церкві? Де?

— Я не знаю, — перелякано пробелькотіла вона. — Десь поблизу річки.

Анатоль ухопив її за рукав.

— Скажи мені правду, Леоні. Ти ходила через річку до Сіте?!

— Та церква не в Сіте! — вигукнула вона ображеним тоном і розплакалася, через що образилась на брата ще більше. — Відпусти мене, Анатолю, ти робиш мені боляче.

— Хтось до тебе чіплявся? Ніхто не завдав тобі шкоди?

— Ти ж бачиш, що не чіплявся й не завдав, — відрубала Леоні, намагаючись висмикнути руку.

Брат глянув на неї з такою люттю в очах, до якої вона ніколи не доводила його раніше. Її холодні пальці слизнули в кишеню, де вона поклала візитівку мосьє Константа.

Якщо він зараз її знайде…

Анатоль на крок відступив від неї.

— Ти мене розчарувала, і я тобі більше не довіряю. — Холодність і байдужість його голосу пробрали Леоні до кісток. — Я сподівався, що ти людина зважена й відповідальна, а ти взяла й отаке накоїла.

Гнів спалахнув у душі дівчини, і вона вже була зібралась відказати йому, що не зробила нічого поганого, а лише пішла погуляти без супроводу, проте вчасно прикусила язика. Не було сенсу дратувати брата ще дужче.

Леоні опустила голову.

— Пробач мені, — мовила вона.

Він відвернувся.

— Іди до своєї кімнати та збирай речі.

Ні, тільки не це.

Очі Леоні блиснули непокорою. І її войовничий характер таки взяв гору.

— Збиратися? Чому це я маю збиратися?

— Не став мені зайвих запитань, Леоні. Іди й роби те, що я сказав.

Якщо вони поїдуть сьогодні ввечері, то вона не зможе зустрітися завтра на площі Ґамбета з Віктором Константом. Леоні ще сама не вирішила, іти на цю зустріч чи ні, та вона не хотіла, щоб її позбавили права вирішувати самій.

Що він подумає, коли я не прийду на концерт?

Леоні кинулась до брата й ухопила його за рукав.

— Будь ласка, благаю тебе, ти ж чув — я вже перепросила. Можеш покарати мене, як хочеш, але тільки не так. Я не хочу їхати з Каркасона.

Анатоль струсив її руку.

— Прогнозують нові буревії та паводки. Це тебе абсолютно не стосується, — суворо сказав він. — Через твій непослух мені довелося послати Ізольду на вокзал саму з Маріетою.

— Але ж концерт! — скрикнула Леоні. — Я хочу лишитися! Будь ласка! Ти ж обіцяв.

— Іди та збирай речі! Мерщій! — заволав брат.

Проте навіть зараз Леоні не могла змиритися з ситуацією.

— Що змусило тебе передумати й так раптово від’їжджати?! — напустилася вона на Анатоля, теж підвищивши голос до крику. — Це має якийсь стосунок до зустрічі Ізольди з її правниками?

Анатоль різко відсахнувся, наче вона його вдарила.

— Ні, не має.

Ні з сього ні з того він раптом припинив кричати. Вираз його обличчя подобрішав.

— Будуть іще у твоєму житті концерти, — сказав Анатоль примирливим тоном. — Багато концертів. — Він спробував обійняти сестру, але вона відштовхнула його.

— Я ненавиджу тебе! — скрикнула вона.

Із колючими слізьми на очах, анітрохи не зважаючи, бачить її хтось іще чи ні, Леоні злетіла сходами нагору, пробігла коридором до своєї кімнати, кинулась долілиць на ліжко — і розридалася.

Я не поїду, не поїду!

Утім, вона прекрасно знала, що нічого не зможе вдіяти. Своїх грошей у неї майже не було. Хай би якою була справжня причина їхнього рішення від’їжджати — Леоні не вірила, що то через погіршення погоди, — але вибору вона все одно не мала. Брат рішуче налаштувався покарати її й обрав для цього найпростіший та найефективніший спосіб.

Коли напад істеричного плачу минув, Леоні підійшла до гардероба, щоб перевдягнутись у сухе, але з отетерінням побачила, що в ньому не лишилося жодного з її вбрань, окрім дорожнього плаща. Через сполучні двері вона ввірвалася до вітальні номера люкс, але там теж нічого не знайшла — Маріета забрала геть усе.

Почуваючись найнещаснішою істотою у світі, страждаючи від важкої промоклої одягачки, яка вже починала шкрябати й муляти, Леоні зібрала особисті речі, що їх служниця лишила на столику, швидко накинула на себе плащ і вихором вилетіла в коридор, де наштовхнулася на Анатоля.

— Маріета нічого мені не залишила, щоб перевдягнутися, — гнівно вигукнула вона. — А я промокла й замерзла.

— То нічого, якось переживеш, — відказав Анатоль і, ввійшовши до своєї кімнати, гучно хряснув дверима.

Леоні крутнулася на підборах і кинулась назад, до свого номера.

Я ненавиджу його!

Вона йому віддячить. Вона намагалася поводитись належним чином і не зчиняти скандалу, але він сам підштовхнув її до різких кроків. Вона дасть знати мосьє Константу, чому вона не змогла додержати слова та прийти на концерт. Щоб він не думав про неї зле. Може, він навіть напише їй листа й висловить жаль стосовно того, що їхнє знайомство так швидко й жорстоко перервали.

Розпашівшись від почуття протесту, що вирувало в її душі, й налаштувавшись украй рішуче, Леоні кинулася до бюрка й узяла звідти аркуш паперу. Швидко, поки не забракло зваги, вона нашкрябала кілька рядків, перепрошуючи та пропонуючи Константові написати їй листа до запитання на поштове відділення в Рен-ле-Бені, тим самим підтвердивши отримання цієї записки й убезпечивши її душевний спокій. Проте у своєму відчаї Леоні все ж не зайшла так далеко, щоб указати ще й адресу самого маєтку Домен де ля Кад.

Інакше Анатоль сказиться від люті.

Леоні було байдуже. Так йому й треба. Якщо він уперто поводився з нею, ніби з дитиною, то вона й сама буде поводитись, наче дитина. Якщо він не дозволяв їй ухвалювати власні рішення, то й вона відтепер не зважатиме на його побажання та вказівки.

Леоні заклеїла конверт і написала на ньому адресу. Трохи подумавши, вона витягла з сумочки скляну пляшечку з парфумами та бризнула кілька крапель на конверт, як це часто робили героїні її улюблених романів. А потім піднесла його до губів і поцілувала, наче бажаючи залишити на ньому часточку самої себе.

Ось так. Готово.

Тепер лишалося тільки віддати листа хазяїнові готелю, щоб той, нічого не сказавши Анатолю, завтра в належний час передав цей лист мосьє Константу на площі Гамбета.

А потім вона просто чекатиме, що з того вийде.

У своєму номері напроти Анатоль сидів у кріслі, обхопивши голову руками. У стиснутому кулакові він тримав зібганого листа, що його приніс посильний до готелю приблизно за півгодини до того, як повернулася Леоні.

Листом ту цидулку можна було назвати лише приблизно. Тільки чотири слова, але вони розпеченим залізом обпекли Анатолеві душу.

ЦЕ ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ.

Ані підпису, ні адреси, проте Анатоль боявся, що він правильно зрозумів сенс листа. То була відповідь на єдине слово, що він його записав на останній сторінці свого щоденника, залишеного в Парижі: «КІНЕЦЬ».

Він безпорадно підняв голову. Очі його палали. Щоки запали та зблідли від нервового потрясіння.

Якимось чином Констант про все дізнався. І про бутафорський похорон на кладовищі Монмартр, і проте, що Ізольда жива, і про те, що зараз вони з нею тут, на півдні Франції. Він дізнався навіть про те, що наразі вони перебувають у цьому готелі.

Знав духівник. І священик.

Утім, вони не відали, у якому саме готелі зупинились Ізольда й Анатоль із Леоні.

Анатоль ледве змусив себе зосередитись. Він не міг дозволити собі гаяти час, розмірковуючи, як Констант міг про все це дізнатися, — цим він перейматиметься пізніше. Треба терміново вирішувати, як чинити просто зараз.

Пригадавши розпачливий вираз обличчя Ізольди, він безпорадно зіщулився. Він зробив би все, щоб приховати від неї цю вкрай неприємну новину, але вона зайшла в номер майже відразу після того, як принесли листа, тому він не зміг збрехати їй.

Буквально за кілька секунд від їхньої сьогоднішньої радості лишилися тільки спогади. Перспектива нового спільного життя, у якому більше не доведеться боятись і ховатися, знову вислизнула з їхніх рук.

Увечері Анатоль збирався поділитися з Леоні своїм щастям. Утім, після її сьогоднішньої жахливої та безвідповідальної поведінки він вирішив цього не робити. Його небажання розкрити їй таємницю й розповісти про те, що вони з Ізольдою збираються побратись, виявилося правильним. Леоні довела, що на неї не можна покладатися.

Анатоль підійшов до вікна, розсунув дерев’яні половинки віконниць і визирнув у шпарину надвір. На вулиці не було нікого, окрім якогось підпилого типа, що сидів під стіною напроти, підібгавши коліна й кутаючись у старий солдатський плащ.

Анатоль із хряскотом зачинив віконницю.

Звідки йому було знати, перебуває зараз Констант у Каркасоні чи ні? А якщо ні, то далеко він чи близько? Інтуїція підказувала йому, що найдоречніше було б негайно повернутися до Рен-ле-Бена.

Він покладав слабку надію на те, що якби Констант знав про Домен де ля Кад, то надіслав би листа саме туди.

РОЗДІЛ 62

Леоні чекала Анатоля у вестибюлі, мовчки склавши руки. Очі її світились погордою, але в душі вона ледь не вмирала зі страху, що хазяїн викаже її братові.

Анатоль спустився сходами, не промовивши до неї ані слова. Коло столика він коротко переговорив із хазяїном, потім вийшов повз сестру на вулицю, де очікував фіакр, щоб відвезти їх на залізничний вокзал.

Леоні полегшено зітхнула.

— Дуже вам вдячна, мосьє, — тихо сказала вона.

— Нема за що, мадемуазель Верньє, — відповів хазяїн і підморгнув. А потім похлопав себе по кишені піджака. — Я потурбуюся, щоб листа доправили за призначенням.

Леоні кивнула йому на прощання й поквапилася сходами вниз, щоб приєднатися до Анатоля.

— Залізай, — наказав він їй з екіпажа холодним тоном, наче звертався до лінивої служниці. Леоні спалахнула від образи.

Анатоль нахилився й дав візникові срібну монету.

— Жени якомога швидше!

Упродовж усієї короткої подорожі до вокзалу він не сказав сестрі ані слова. І навіть жодного разу не глянув на неї.

Екіпаж рухався через місто повільно, бо його вулиці були розмиті чи затоплені дощовою водою. Тому вони ледь не спізнилися на потяг і їм довелося захекано бігти по слизькій платформі до свого вагона першого класу в його голові. Кондуктор, який спеціально тримав для них двері, швидко впустив Анатоля й Леоні всередину вагона.

Двері з грюкотом зачинились. У кутку вже сиділи Ізольда й Маріета.

— Тітонько Ізольдо, що з вами?! — скрикнула Леоні, коли побачила її. Від її кепського настрою відразу й слід загув. У блідих щоках Ізольди не було ані кровинки, а очі почервоніли. Леоні здогадалася, що тітка недавно плакала.

Маріета підвелася.

— Гадаю, мені краще лишитися з мадамою, а не йти до свого вагона, — стиха сказала вона Анатолю.

— Я теж такої думки, — відповів він, не зводячи очей з Ізольди. — Зараз я домовлюся з кондуктором.

Сівши поруч з Ізольдою на лавку, він узяв її ослаблу й безвольну руку.

Леоні теж підсунулася до неї.

— Що ж сталося?

— Боюся, що я застудилась, — відповіла тітка. — А ще погода й подорож виснажили мене. — Вона підняла на Леоні свої сірі очі. — Мені дуже прикро, що через мене ти не зможеш сходити на концерт. Знаю, тобі дуже кортіло на ньому побувати.

— Леоні розуміє, що найголовніше — це твоє здоров’я, — різко сказав Анатоль, не даючи сестрі змоги говорити самій. — А ще вона розуміє, що ми не можемо ризикувати й застрягнути через негоду в цьому місті, навіть попри ту нерозважливу мандрівку, що її вона сьогодні здійснила.

От якби він одразу до мене так звернувся, я б і не мала підстав злитися на нього.

Образа за те, як жорстоко брат із нею повівся, знову сколихнулася в душі дівчини. Вона йому цього не подарує. Леоні вже встигла переконати себе, що Анатоль сам спровокував сварку й насправді вона нічого поганого не зробила.

Тому вона зітхнула, набурмосилася й утупилась у вікно.

Утім, коли вона, піддивляючись, чи реагує Анатоль на її невдоволення, мимохіть глянула на Ізольду, то знову відчула тривогу за її стан, яка почала витісняти з її свідомості спогад про чвари з братом.

Паровоз свиснув і видихнув клуби пари у вологе повітря. Потяг смикнувся, задрижав і повільно рушив уперед.

А вже за кілька хвилин на протилежну платформу зійшли з марсельського потяга інспектор Турон і ще двоє поліціянтів. Вони спізнилися приблизно на дві години через зсув на колії біля Безьєра, спричинений сильним і тривалим дощем.

Турона зустрічав інспектор Бушу з каркасонської жандармерії. Двоє чоловіків потисли один одному руки. Притискаючи до себе поли плащів і міцно насунувши на голови капелюхи, вони рушили до виходу, долаючи несамовитий поривчастий вітер.

Пішохідний тунель, що сполучав обидва боки станції, затопило водою, тому начальник станції чекав їх біля маленької службової хвіртки, що виходила на вулицю. Він міцно тримав ланцюжок, побоюючись, що поривом вітру хвіртку може зірвати з петель.

— Добре, що ви мене зустріли, Бушу, — мовив. Турон, зморений і роздратований після тривалої та некомфортної подорожі.

Бушу був огрядним червонопиким чоловіком передпенсійного віку, темноволосим та кремезної статури. Саме так, на думку Турона, і мав виглядати типовий мешканець півдня Франції. Проте невдовзі з’ясувалося, що Бушу — досить приязний чолов’яга, і страхи інспектора, щодо них, представників півночі, ба більше — парижан, місцеві поліціянти ставитимуться з підозрою, виявились безпідставними.

— Радий допомогти вам, — крикнув Бушу, долаючи шум вітру. — Хоча, мушу зізнатись, я дещо здивований, що така поважна персона, як ви, має особисто їхати в таку далечінь. Справа лише в тому, щоб повідомити Верньє про загибель його матері, еге ж? — Бушу зиркнув на Турона своїм хитрим оком. — Чи тут є щось важливіше?

Інспектор зітхнув.

— Сховаймося від цього вітру, і я вам усе розповім.

За десять хвилин вони зайшли до маленького кафе поруч із будівлею суду, де могли поговорити, не боячись, що їх можуть підслухати. Більшість клієнтів становили або колеги з жандармерії, або працівники місцевої тюрми.

Бушу замовив дві склянки місцевого лікеру «Ля мішлен» і, підсунувши стільця ближче, приготувався слухати. Туронові лікер видався засолодким, але він однаково був удячний колезі за пригощання. Поцмулюючи напій, інспектор почав викладати основні деталі справи.

Маргариту Верньє, удову комунара, а донедавна — коханку одного уславленого героя війни, знайшли вбитою в родинному помешканні ввечері в неділю, двадцятого вересня. Відтоді минув місяць, але їм так і не вдалося повідомити найближчих родичів загиблої, її доньку та сина, про горе, що їх спіткало.

І хоча підозрювати Верньє начебто не було причини, водночас спливло кілька подробиць, які не можуть не насторожувати. І не останньою з них є та, що він та його сестра навмисне намагалися замести свої сліди. Саме тому Турон і його люди не відразу дізналися, що мосьє та мадемуазель Верньє вирушили на південь з вокзалу Монпарнас, а не на захід чи північ із вокзалу Сен-Лазар, як уважалося спочатку.

— Правду кажучи, — зізнався Турон, — якби один з моїх працівників не виявив рішучості й винахідливості, ми б так більше ні про що й не дізналися.

— Ну-ну, — підбадьорливо мовив Бушу, зацікавившись розповіддю.

— Ви ж розумієте, що через чотири тижні після вбивства, — пояснив Турон, — я вже не мав вагомих підстав вимагати дозволу на подальше стеження за квартирою.

— Звісно, — піддакнув Бушу.

— Тому, з огляду на цю обставину, один з моїх працівників — рішучий хлопець, Ґастон Лебланк — заприятелював зі служницею родини Дебюссі, котра мешкає у квартирі якраз під помешканням Верньє на Рю де Берлін. І вона сказала Лебланку, що бачила, як швейцар брав гроші від якогось чоловіка, а навзамін віддав йому щось схоже на конверт.

Бушу сперся ліктями на стіл.

— І швейцар у цьому зізнався?

Турон кивнув.

— Спочатку він заперечував. Ці люди завжди так поводяться. Але коли йому пригрозили арештом, зізнався, що йому заплатили — і щедро — за те, щоб він передавав усі листи, що приходитимуть на адресу квартири Верньє.

— А хто йому заплатив?

Турон знизав плечима.

— Сказав, що не знає. Усе робилося через служницю.

— І ви йому повірили?

— Так, — сказав Турон, осушуючи склянку. — Урешті-решт змушений був повірити. Коротше кажучи, цей швейцар стверджував, хоча й не стовідсотково, що почерк на конверті нагадував почерк Анатоля Верньє. А штемпель був з поштового відділення Од.

— Ага, ось чому ви тут.

Турон скорчив невдоволену гримасу.

— Знаю, це не абищо, проте єдина наша зачіпка.

Бушу підняв руку, щоб замовити ще по одній.

— А справа є дражливою через поважного коханця мадам Верньє?

Турон кивнув.

— Генерал Дюпон має певну репутацію та вплив. Його не підозрюють у скоєнні цього злочину, але…

— А ви певні, що він його не скоював? — перервав інспектора Бушу. — Може, ваш префект просто хоче уникнути скандалу?

Уперше за вечір на обличчі Турона з’явилася стомлена посмішка, і він на мить здався молодшим за свої сорок років.

— Я не заперечую, що моє начальство трохи, м’яко кажучи, стурбувалось би, коли б довелося відкривати справу на Дюпона, — відповів інспектор, обережно добираючи слова. — Проте, на щастя всіх зацікавлених сторін, на його користь існує багато пом’якшувальних обставин. Однак генерал рішуче налаштований зняти з себе цю страшну підозру, бо прекрасно розуміє, що поки вбивцю не знайдуть, існуватиме пожива для чуток, а його репутація буде заплямованою.

Бушу мовчки уважно слухав, поки Турон перелічував свої аргументи на користь невинуватості Дюпона: анонімне попередження про перенесення побачення, свідчення патологоанатома, що смерть настала за кілька годин до приїзду генерала на квартиру, саме в той час, коли він, нікуди й ні від кого не ховаючись, був на концерті, а ще факт підкупу швейцара.

— А може, це якийсь коханець-конкурент? — припустив Бушу.

— Я про це також думав, — сказав Турон. — У кімнаті вбитої лишилися два келихи з-під шампанського, але в каміні знайшли також розбитий шкалик з-під віскі. А ще виявилося, що кімнату Верньє обшукували, і слуги присягаються, що було забрано лишень одну річ — родинний портрету рамці, що стояв на комоді.

Турон витяг із кишені копію цієї фотографії, зроблену в тій самій паризькій студії. Бушу глянув на неї, однак нічого не сказав.

— Наскільки я розумію, — вів далі Турон, — сестра та брат Верньє вже могли покинути Од. Це великий край, тому, боюся, буде дуже важко роздобути інформацію про їхнє місцеперебування.

— Ви маєте при собі копії?

Турон кивнув.

— Я приведу в стан готовності свою агентуру спершу в готелях і пансіонах Каркасона, а потім, можливо, й у решті великих курортних міст на півдні. — Він зиркнув на фото. — Разюче гарна дівчина, еге ж? Украй незвичайна зовнішність, — сказав Бушу й засунув фото в кишеню жилетки. — Я залишу портрет при собі, Туроне, добре? Подивимося, може, щось і вийде.

Інспектор глибоко зітхнув.

— Дуже вам удячний, Бушу. Ця справа надто вже затягнулась і перетворюється на «висяк».

— Зроблю все, що від мене залежить, інспекторе. Може, тепер повечеряємо?

Вони з’їли по біфштексу, потім перейшли до гарячої сливової запіканки й усе це запили глечиком міцного червоного вина з виноградників у Мінервуа. А дощ і вітер і далі лупцювали будівлю. Приходили та йшли геть інші відвідувачі, струшуючи воду з капелюхів і залишаючи на підлозі мокрі сліди. Вони принесли чутку, що мерія видала повеневе попередження та що річка Од ось-ось має вийти з берегів.

Бушу гмикнув.

— Кожної осені вони кажуть те саме, але жодного разу їхній прогноз не справдився!

Турон здивовано підняв брови.

— Що, жодного разу?

— Ну, принаймні кілька років поспіль, — зізнався Бушу й весело вишкірився. — Гадаю, і сьогодні оборона вистоїть.

Буря вразила От Валлє по восьмій вечора, саме тоді, коли потяг, у якому Леоні, Анатоль та Ізольда їхали на південь, наближався до Ліму.

Прогримів грім, і схожа на гостру виделку блискавка розчахнула пурпурово-синє небо. Ізольда скрикнула, й Анатоль одразу ж опинився біля неї.

— Я тут, усе гаразд, — заспокоїв він жінку.

Іще одна блискавка, ще один удар грому — і тепер уже Леоні перелякано підскочила на своєму місці. Долиною швидко насувалася буря. Приморські сосни, платани й буки захиталися, потім стали дедалі сильніше й різкіше розгойдуватися туди-сюди під наростаючим крещендо поривів вітру. Навіть виноградні лози, вишикувані рівними шеренгами, хиталися від бурі, що люто налітала на них, немов хижий звір.

Леоні витерла запітніле скло й із сумішшю страху та зачудування спостерігала за шаленством стихій. А потяг поволі чвалав далі. Кілька разів їм доводилось зупинятися, щоб розчистити колію від упалих на рейки гілок і навіть невеликих дерев, вимитих із крутосхилів зливою.

Здавалося, на кожній станції на потяг сідало вдвічі більше людей, аніж сходило. Пасажири, що залишали поїзд, якомога глибше насували на голови капелюхи та підіймали комірці, намагаючись захиститися від дощу, який немилосердно лупцював тонке скло вагонних вікон. Затримки на кожній станції ставали дедалі довшими, у прибулих екіпажах ставало чимраз більше людей, котрі втечею рятувалися від бурі.

За кілька годин вони прибули до Куїзи. У долині негода лютувала менше, але найманих екіпажів ніде не було видно, а громадський уже давно пішов. Анатолеві довелось умовити одного крамаря, щоб той послав свого сина верхи на мулі до маєтку передати Паскалю наказ запрягати двоколку й виїжджати за ними.

Чекаючи на екіпаж, вони знайшли притулок у поганенькому ресторані біля вокзалу. Вечеряти було вже пізно, ідо негоди це не мало ніякого стосунку. Проте господиня, забачивши бліду наче смерть Ізольду, пожаліла нещасних подорожніх, і нагодувала їх супом із бичачих хвостів, великими куснями чорного хліба та пригостила пляшкою міцного тарасконського вина.

До них приєдналися двоє чоловіків, що теж утікали від бурі. Із собою вони принесли новину про те, що річка Од ось-ось вийде з берегів у Каркасоні. Деякі місця у кварталах Тріваль і Барбакан уже затопило водою.

Леоні сполотніла, уявивши, як темна вода хлюпочеться біля сходів церкви Сен-Жімер. З якою ж легкістю вона могла потрапити в пастку! Вулиці, що ними вона нещодавно гуляла, тепер, якщо вірити звісткам, опинилися під водою. А як там Віктор Констант? Він у безпеці?

Усю дорогу до маєтку Леоні промучилась, уявляючи, як страждає бідолашний Констант. І ці видіння настільки її знервували, що вона не помічала всіх небезпек подорожі, не бачила, як вибиваються з сил коні, тягнучи екіпаж по слизькій та непевній дорозі.

Коли вони під’їжджали довгою гравійною алеєю до будинку, ковзаючи по слизьких каменях і грузнучи в ковбанях, Ізольда була майже непритомна. Її віки тремтіли, і вона щосили намагалася не зомліти. Її шкіра була холодна на дотик.

Анатоль влетів у будинок, на ходу вигукуючи розпорядження. Маріету послали приготувати господині снодійний порошок, іще одній служниці наказали принести грілку та рамку, щоб нагріти Ізольді постіль, а третій — підкинути дров у вогонь, що його вже встигли запалити в каміні. Побачивши, що Ізольда ослабла настільки, що не в змозі йти, Анатоль підхопив її на руки й поніс нагору. Пасма її світлого волосся звисали шовковою шаллю на чорну жакетку.

Ошелешена Леоні дивилася їм услід. Поки ж вона зібралася з думками, усі порозходились, залишивши її саму зі своїми проблемами.

Промерзнувши до кісток і ледь тримаючись на ногах, Леоні пішла на другий поверх. Роздягнувшись, вона знесилено заповзла в ліжко. Простирадла були вогкі. Камін не горів. Кімната була непривітною та похмурою.

Леоні спробувала заснути, але ввесь час їй заважав Анатоль, котрий нервово крокував туди-сюди коридором. Згодом вона почула, як він перейшов до вестибюля й став походжати там, наче вартовий солдат, клацаючи по кахлях своїми черевиками. Потім почулося, як відчинилися парадні двері.

Потім запала тиша.

Нарешті Леоні провалилася в чутливий напівсон-напівзабуття.

І снився їй Віктор Констант.