Громадянин Ікс

Замовлення

Прийшов він до мене буцімто за свіжим номером «Спортивної газети»… Бачте, йому захотілося терміново ознайомитися з думкою провідних фахівців про перспективи нашої місцевої футбольної команди. На ті перспективи ми витратили години півтори, з’ясувавши повну тотожність наших поглядів на футбольні справи.

Я вже почав втрачати терпець — чекали ж бо герої недописаного оповідання, від яких одірвав мене візит сусіда-болільника. Його прихід міг фатально позначитись, на їхній долі. Захопившись футбольними проблемами, я почну раптом спрощувати сюжетні колізії, уникну небажаної гостроти конфлікту, і оповідання вийде схожим на той матч, учасники якого заздалегідь згодні на нічийний результат.

А сусіда не квапився залишити мене наодинці з чистим аркушем паперу. Щось муляло його, тривожило.

— Пишете все, пишете, — удаючи співчуття, сказав він.

— Та шкрябаю потроху, — спробував я в міру бадьоро відгукнутися на його співчуття.

— Ну-ну, — зітхнув сусіда і підійшов до столу, за яким я щовечора вправлявся в писанні різних фантастичних історій. — І все оте з голови? Чи як?

Його зацікавленість моїми літературними вправами набирала дещо непристойного характеру.

Якісь невиразні надії і сподівання бриніли в голосі затятого футбольного вболівальника, заважаючи мені відбутися словами порожніми, нічого не вартими.

А й справді, звідки воно все з’являється? З голови? Чи таки з життя? Звідки приходять на чистий аркуш паперу герої й негідники, мрійники й міщани, закохані й переконані старі парубки, альтруїсти й шукачі солодкого життя, новатори й бюрократи, оптимісти й мізантропи? І заради чого я їх на ті аркуші запрошую?

— Розумієте, — починаю обережно свої пояснення. — Все це складно. Правду кажучи, я й сам не знаю, де воно з мене народжується і що з того виходить… А чого вас це так зацікавило?

Хай він розкриє карти. Може, сусіда прийшов десятку до післязавтра позичити, а я йому натомість ключі від своєї творчої лабораторії пропоную. Потрібні вони йому!

— Та тут така справа… Не знаю, як підступити. Подумалося мені, що ви могли б допомогти. Ваші оповідання іноді журнали друкують. І навіть вечірня газета.

— Тему для фейлетону принесли? — з полегкістю зітнув я, почувши про газету. — Так це ви, друже мій, не за адресою. Фейлетонів не пишу. Я таки все більше з голови. Вигадками бавлюсь. З нічого намагаюся зробити щось…

— От-от! Це якраз те, що треба! — зрадів сусіда. — Тут без голови ми не обійдемося. І вигадати щось доведеться…

— Гаразд, викладайте, не тягніть, — капітулював я. — Отже, вам, либонь, потрібна моя порада в якійсь складній справі морально-етичного плану. Ну, скажімо, так: він любить її, а в нього двійко дітей від іншої, з якою прожив двадцять п’ять років. Чи інший аспект, службовий: підлеглий написав на свого начальника скаргу, звинуватив його безпідставно в усіх смертних гріхах. Питаєте: що вчинити начальнику? Витурити наклепника з установи, не ручкатися з ним при зустрічах чи рекомендувати на більш високу посаду в іншій конторі?

— Ви й на такі питання даєте відповіді? — щиро здивувався він.

— Відповіді можна дати на будь-які питання. Коли це не стосується вас особисто. Спробуйте. Тут нічого хитрого нема. Ви й без моєї допомоги впораєтеся, і все буде гаразд.

— Цікаво. Колись треба буде спробувати, — зацікавився щиро сусіда і продовжував: — Тільки ви вже мені даруйте, але тут справа іншого плану. Сумна, невесела, я б сказав, навіть трагічна.

На очі йому раптом почали набігати сльози. Такого повороту я не сподівався. Не поєднувалися дискусії на футбольні теми, роздуми про природу літературної творчості з рюмсанням.

— Так, безсумнівно, справа ця трагічна… Ми завтра його ховатимемо. Все вже замовлено: машини, оркестр, вінки, квіти, пристойне місце на цвинтарі… От тільки… Як би вам це пояснити… Мені доручено слово сказати над могилою… Про небіжчика… Від імені невтішних співробітників… Ні, ви не вгадали… Думаєте, припхався, голову морочить, щоб йому те слово хтось написав. У міру розумне й зворушливе. З дим ми й самі впоралися. У порівнянні з деякими нашими доповідними записками, то вже не така й хитра штука. Мене інше хвилює. Намагаюсь сьогодні весь день уявити, яким же був небіжчик? Що воно за людина поміж нас ходила? І нічого уявити не можу… Повірте, навіть обличчя не згадується. А бачилися ж востаннє позавчора.

Пригнічений цією сумною обставиною, він розгублено дивився на мене, мов хронічний двієчник на суворого вчителя.

— А людина ж буквально згоріла на роботі! Послали його з паперами до тресту на машині начальника нашого… Вже як назад повертався, врізалася та машина в бензовоза. Одним словом, нічого від них не лишилося — ні від бензовоза, ні від машини нашого начальника. Тільки течку з паперами неушкодженою знайшли потім на місці катастрофи. Уявляєте? Течка вціліла, а людини нема. Як же так?.. Я й почав згадувати. Морочився, сушив собі голову. Відчуваю, й спогадів виразних теж не залишилося. Принаймні чогось такого, про що варто було б згадати…

Приходила людина на роботу, віталася, бралася за папери, про щось гомоніли з нею співробітники. Якісь думки та людина висловлювала. От лишень які? Наче й не дурний був хлопець. Зірок з неба не хапав, але ж і не зовсім безголовий. Не базікало, але й не мовчун. Це я точно пам’ятаю. Тільки про що ж він говорив? Якби ж то ми одне одного слухали під час розмов. А то говоримо, говоримо, викладаємо своє, а чуже пускаємо повз вуха. От і не можу сьогодні згадати навіть, за яку футбольну команду вболівав небіжчик, яка пора року йому подобалася, якої думки він був про нашого начальника. Часом здається — згадав. Аж потім з’ясовується — то не його, а мої думки, слова, почуття.

Поцікавилися особовою справою. І там небагато вичитали. Спробуйте з’ясувати, що воно за один з такої інформації: років — тридцять три. Вчився. Закінчив без відзнаки. Працював. Не володіє. Не був. Не має. Не обирався. Не нагороджувався. Одружений. Дітей не залишилося. Навіть дітей після нього не залишилося! Ні дітей, ні спогадів!

Ми його, звичайно, урочисто поховаємо. Що не кажіть, людина загинула при виконанні службових обов’язків. Та від тих спроб щось згадати про небіжчика якась невиразність у всіх залишилась, немов у чомусь винні. Настрій і у мене і в колег моїх зіпсовано. От я й надумав — дай забіжу до свого сусіди-літератора, може, він лихові зарадить. Вигадає сяку-таку історійку. Не для промов — для нашого душевного спокою. Нам байдуже яку, аби кілька яскравих подробиць у ній знайшлося. Для нашої куценької пам’яті. Хай живе він у ній. Може, й не такий, яким був насправді. Принаймні це краще, аніж зовсім нічого…

Сусіда мій аж впрів від того незвичного довгого монологу. А мені було приємно усвідомлювати, що хтось так високо поціновує твої скромні літературні можливості. Марнославство, прагнення щось комусь довести спонукали мене дати згоду. Мовляв, це ми враз, це нам замість забавки.

Сусіда подякував і, ніяковіючи від завданого клопоту, пригнічений думками про людину, яка була и не була, швиденько вислизнув з мого помешкання.