Грот афаліни

Розділ перший

— Навіщо вона нам? Не вистачало ще дівчаток!

— Я обіцяв її взяти, розумієш? Ми не зможемо без неї обійтися.

— Без дівчинки? Х-хе…

— Без дівчинки! Вона підготувала все необхідне. І нам на озері допомагатиме.

— Чим менше людей знатиме про це, тим краще.

— Та Натача така… така… Ну — як добрий хлопець!

— Навіть краща за мене?! — у голосі Абдули відчулася ревність.

Янг хотів відповісти «краща!», але спохватився.

— Ви обоє мої найкращі друзі!

— Ну, гаразд. Вірю… — ревність все ще відчувалася в голосі Абдули. — Веди!

— Веди… Вийдемо за місто, заховаємо все в кущах. А то поки до Натачі донесемо, поки назад…

— А де її схованка? Забрали б, що вона підготувала, і пішли б.

— Ти знову за своє! По-перше, я не знаю де. По-друге, це було б просто свинством, якщо не зрадою.

Йшли нагнувшись, обливаючись потом, дихали важко, як загнані. На Янгові був акваланг, не надівав тільки маску й ласти, а то хоч зараз кидайся у воду. Абдула ніс на руках Тота, а за плечима пару запасних балонів.

— Ще цей собака на мою голову! — обурився Абдула. — А чи добре хоч ти примкнув ялик? Краще було б дістати якийсь ланцюг і за петлю — р-раз! А трос і розв'язати можна, або перерізати.

— Даремно я тобі не дав на Раї спробувати перерізати трос або розв'язати вузол. Кишка тонка!

Ще пройшли мовчки, але кожен думав про ялик. Може, не слід було його примикати на причалі разом з човнами рибалок? Може, краще було б десь за містом витягнути на берег, замаскувати в кущах. Але ж справу зроблено, і нема коли переробляти. Абдулу турбувало, що на якусь Натачу треба гаяти хтозна-скільки часу.

Тота смикався з рук, метляв рожевим язиком, тоненько повискував. Може, хотів води? Але ж і хлопці з задоволенням напилися б, та немає.

За містом дійшли тільки до повороту на кокосову плантацію, і Абдула закомизився:

— Я тут вас почекаю, — скинув з плечей балони. — Тота погодую, постережу.

— Гаразд, нічого удвох бити ноги. Постережи тоді й акваланг, — Янг скинув важку ношу. Звільнене від вантажу тіло втратило рівновагу. Янга потягло вперед, і він аж пробіг, щоб не впасти. — Я швиденько, не сумуй! — І припустив підтюпцем.

Однак це «швиденько» розтягнулося години на дві.

Коли Янг вернувся з Натачею до розвилки, то побачив: Абдула з Тота лежать під кущами і хропуть, аж трава стелиться. Якби хтось хотів, то можна було б і акваланг, і їх самих украсти.

— Відпочинемо трохи, хай посплять, — запропонувала Натача, і сама сіла коло них, поклала під кущ свою торбинку.

— Час гається! — сказав Янг, але теж сів поруч з нею. — Давай зав'яжу… — побачив, що дівчинка однією правою рукою і зубами намагається тугіше зав'язати великий і вказівний палець лівої руки. — Одразу видно, що ніколи молотка в руках не тримала.

— А я без молотка… Я каменем била. Раз по цвяшку, раз по пальцях… З ящиків навитягала цвяшків, а вони іржаві, гнуться.

— А якби з сокирою треба було працювати, то повідрубувала б пальці?

— Хіба я дурна?

— Дай подму, не виривайся… Я знаю, як болить, коли по нігтю ушквариш… І в нас от мозолі од весел, а ми не пхикаємо.

— А хіба я пхикаю?

Він легенько дихав на Натачині пальці. У серці розливалася ніжність.

— Нігті чорні, понабігали кров'ю… Позлазять, мабуть… — Натача не виривала від нього руку.

— Так, так, так… — почули голос Абдули і здригнулися, відхилилися одне від одного. — То у вас, може, кохання, хі-хі?

Абдула лежав спершись ліктем, скалив великі зуби.

— Абдулику… По шиї заробиш!

— А я лежу і любуюся: так щебечуть, так щебечуть — як пташечки.

— Замовкни, сказано! І досить валятись, біля озера належишся. Натачо, ти бери Тота і веди нас.

— Розкомандувався… — Абдула сів, на весь рот зівнув, ледь щелепа не вивихнулася, а потім нахилився і стиха гавкнув на вухо собаці: — Гав! Гав!

Тота схопився, нестямно закрутив головою туди й сюди, спробував настовбурчити обвислі вуха. Абдула сказав:

— Чого крутишся? Підйом!

Натача розсміялась.

— Ой, так оце ти такий, Абдуло?

— Ой, а це ти така, Натачо? — перекривив її Абдула. Устав, приклав руку до серця, нахилився, уклоняючись: — Міледі, прийміть моє шанування!

— Здоров, — просто подала йому руку Натача. — Отже, так, хлопчики. Будемо прямувати просто на міське звалище.

— Не хочу я на звалище! Я ще жити хочу! — вдаючи з себе дурня, запхикав Абдула.

Янг широко ступав за Натачею і усміхався. Розказав їй, що цей чорний собачка — вельможний іноземець Тота.

Натача і справді привела на смердюче міське звалище — зарослу з усіх боків кущами улоговину між пагорбками. Кілька грифів з голими шиями і брудно-сірих чорногузів марабу, важко махаючи крилами, неохоче злетіли на засохлу акацію.

Стримуючи дихання від смороду, Натача вивела хлопців на західний бік улоговини, видерлася на одну скелю, на другу. «От!» — показала собі під ноги. Хлопці залишили все унизу і полізли до неї. Абдула розчаровано свиснув.

— Із оцим дрантям ви думаєте щось намити?!

Коло Натачиних ніг лежало в ямці руде від іржі колись оцинковане відро з пробитими в дні дірками. Лежав і емальований тазик, емаль з дна вся повідбивана. Дірочки в тазику були пробиті дрібніші і значно густіше. Усі зазубрини витикалися назовні, не так, як у відрі, — всередину. Абдула підфутболив ногою відро, і воно з дзенькотом полетіло на дно улоговини, сполохало худого собаку, який підібгав хвоста і кинувся в кущі.

— Ти що? — розсердився Янг. — Біжи, футболісте, за «м'ячем».

— А на біса воно? В ньому не можна перегрібати, руки подряпаєш.

— А носити чим будеш? У пригорщах? Руками черпати з дна, у руках носити? — Натача скривдилась: отак старалася, всі пальці повідбивала, а тут…

— Давай! — підштовхнув Янг Абдулу зі скелі. — Любиш бити, люби й м'ячі подавати.

У Янга останнім часом якось разом з'явилася самостійність, стало більше рішучості. Може, вплинуло те, що почав працювати у дельфінарії, сам заробляти на життя? А може, й те, що відчув себе дорослим. Нічого, що зросту йому ще не вистачало, він був нижчий від брата мало не на голову.

Натача зглянулась, забрала в Абдули відро, кинула в нього свою торбу і збігла зі скелі.

— Не поспішай, тепер першим піду я, — сказав Янг.

Узяли собі на плечі вантаж, пішли один за одним на західну околицю міста. Поки траплялися заміські віли і бунгала багачів, старалися йти стежками-доріжками або кам'яними приступками, прокладеними до них. Але закінчилися стежки-доріжки, а гори стали круто дибитися, перегороджуючи шлях, і почалися справжні муки. Тоді з Амарою лізли-видиралися з пустими руками, і то Янг ладен був язика висолопити, як собака. А зараз тягли великий вантаж, і ноги аж підломлювалися, боліли в стегнах і литках. Повітря ловили широко роззявленими ротами, а його все одно не вистачало, задихалися.

Відпочивали дедалі частіше. Гірше було Натачі: хоч і вантаж менший, але обидві руки зайняті, нічим хапатися за каміння й гілки, корчі, коріння… Спробувала посадити Тота у відро на торбу і вивільнити таким чином одну руку. Але собачці там не сиділося, кілька разів він вивалювався у найнесподіваніший момент, і не можна було його підхопити чи вловити. Тота ударявся, скочуючись з каменя на камінь, обдирав боки й голову об колючі кущі, скавучав-плакав. Нарешті Натача додумалась: витягла торбу, настелила на дно побільше листя, щоб не кололися задирки, посадила у відро собаку, а верх обплела молоденькими ліанами. На них поклала торбочку і сама зраділа: добре вийшло. Так і переставляла відро поперед себе з брили на брилу, з виступу на виступ. Один раз і відро покотилося, прогриміло вниз разом з Тота.

— Йому до кінця днів снитиметься ця прогулянка… — Абдула ледь говорив від утоми, йому не хотілося вже й золота.

— Хлопчики, а може перехопите трохи? — спитала Натача. — Я взяла дещо.

Перекусити не зашкодило б, бо зголодніли добре. Але обидва в один голос заявили: «Ні, ні! Там, на озері…»

:— І в мене є перекусити, от! — поплескав Абдула «о відстовбурченій спереду майці. — Якби Янг не прибіг несподівано, то й більше міг би запастися.

— Ситуацію треба було використати. Судзір ще на світанку підігнав катери, поїхали дельфінів ловити. Я теж міг би з ними. Радж запрошував. Дуже цікаво! А я кажу: живіт болить, ріже… Момент не можна було пропустити! — Янг поторкав свій живіт. — А він і справді болить, холера.

— Це від голоду. І в мене так бувало, а коли поїси щось або наллєш повний живіт води, перестає, — зауважила Натача.

— Абдуло, що ми купимо Натачі, як золото знайдемо? — спитав жартома Янг.

— Будинок триповерховий у Кампонзі… Ні, краще у Свійттауні! Легковий автомобіль, слуг наймемо дюжину… Ну й заміж віддамо за принца. І вона одразу нас забуде, задере носа.

Натача кинулась на Абдулу з кулаками. А той упав від реготу на спину, підняв руки й ноги, обороняючись:

— Рятуйте-е-е!!!

— Тс-с-с, йолопе! — Янг шльопнув ластом по відстовбурченому заду Абдули. — Ще хто-небудь прибіжить… Ходімо! А то й до вечора не доберемось. — Він надів на плечі акваланг, поліз вище.

Уже чути було булькотання струмка, і охоти у всіх додалося. Янг почав упізнавати місця і швидко вивів на невеличке плоскогір'я, де крута скеля ділила струмок на два рукави. Обернувся до своїх супутників:

— Я досі вам нічого не казав про небезпеку, — мовив тихо, майже пошепки. — А вона може підстерігати нас на кожному кроці. Того разу, коли ми були тут з Амарою, по струмках і в озері нишпорили двоє англійців чи американців… По-англійському говорили… Пітом одного звати… Якщо їм пощастило знайти тут золото, то вони й захищатимуть його. Можуть пустити в хід зброю… А ми проти них зовсім беззбройні. Щоб не натрапити несподівано на них, я спочатку піду в розвідку. Коли щось, будемо обходити берегом, підемо на протилежний бік. А може, і на острів доведеться пливти. — Янг зняв на землю акваланг. — Постережіть… І нікуди не висовуйтеся!

Як усе добре пам'ятається… Он з того навісу скелі вони любувалися озером. Звідти і за Пітом стежили, і за його супутником, бачили, як розглядали вони те, що винесли з дна озера, як сперечалися.

Пішов до тих навислих скель нагнувшись, а на самий краєчок виповз на животі, висунув ніс.

Нічого підозрілого. Тільки пронизливо кричать якісь схожі на чайок птахи, шумить водоспад.

Обережно зійшов аж до води. Потоптався на камінні, оглядаючись, поторкав пальцями грудочки шумовиння. Перескакуючи з каменя на камінь, пройшов трохи праворуч. Ніде ніяких свіжих слідів…

Мабуть, Пітова компанія перестала тут бродити, може, знайшла десь краще місце. А якщо готуються до ґрунтовнішої експедиції сюди? Вони й сьогодні можуть бути тут, скажімо, на тому боці озера, де-небудь за островом. Але там немає низького берега, скелі круто звисають у воду.

«Хай сновигають там, хай бовтаються, ми їм не заважаємо. А ми тут спочатку полазимо…»

Про їжу забули. Кожне відро кам'яного друзу і гравію, гальки перегрібали утрьох. Янг не поспішав у воду. Деякі підозрілі балабушки товкли камінням на плитах-ковадлах.

Ніде не блискала жодна металева іскринка. — Амара казав, що самородки золота зверху не блищать. Перевіряйте кожну гальку, а я поплив! — Янг знову брав відро, клав у нього камінь-грузило і шльопав обережно у воду.

Круг пошуків щоразу розширювався, зачерпував грунт з різної глибини. Запливи ставали щораз довші. Чим далі від берега, тим менше було гравію і гальки, все більшими ставали каміння-напливи, частіше траплялися тріщини, заповнені майже доверху мулом. Вода не була каламутною, але видно було все гірше, ніж у морі. Не було і тієї рослинності, кольорових коралів і губок, актиній, мало було і риб. А головне — тут було холодніше, ніж у морі.

Нагріб чергове відро, витягнув на берег. Віддав Абдулі й Натачі, а сам сидів на сонці, думав. Не хотілося признаватися навіть самому собі, що весь їхній задум з цим озером і пошуками золота — авантюра. Хоча б розпитали когось або десь почитали, як шукається це золото, як «миється». Кажуть, що є ще «золотий пісок», — а що це таке, на що він схожий? Чи блищать піщинки-крупинки? А коли щось і блищить, то чи все те золото, що блищить? Як упізнати-переконатися, чим визначити? Бо бачив золото тільки у вигляді готових ювелірних виробів, прикрас… Хоч би в тієї НЇ донни Терези. Вогнем палають її перстеньки, сережки, кулони, браслети. Щодня вона змінювала їх або комбінувала по-іншому, особливо коли збиралася на танці.

Чому той Піт з компаньйоном, перш ніж залазити в озеро, перегрібав пісок і гальку в струмках? Чи не тому, що там уже сама вода попрацювала немало, промиваючи і пісок і гравій, осаджуючи на дно найважче — метал?

Виходить, треба і струмки перевірити, не тільки глибоку частину озера. Піт не дурний, коли грібся в них.

— Копуни, треба сісти й щось поїсти! — не витримав Янг. — Не полізу більше, поки добре не нагодуєте.

Абдула сипонув рештки з тазика в озеро, зітхнув.

— Це можна. Їсти і я завжди готовий.

— Янге, тобі треба добре підкріпитись, — сказала Натача і пішла під навислу скелю, де лежала торбинка. — Бувало, як накупаєшся, помокнеш у воді — і чорта з рогами, здається, з'їв би!

— Найтерплячіший це я. У тебе торба он де, а мій згорток під майкою уже мозоль натер на пупі. — І Абдула дістав із-за пазухи свій пакунок. — Ось… привітання від донни Терези.

У згортку були дві надрізані булочки, з надрізів спокусливо виглядали смажені шматочки акулячого м'яса.

А Натача дістала з торби каструльку з пшоняною кашею, добре заправленою кокосовою олією і смаженою цибулею, підсмажені кільця манійоки, п'ять бананів, вузлик, жмень зо дві товченого пшона, сірники, складений ніж з відламаним вістрям.

— З крупи кашу зваримо завтра, а цю зараз розігріємо. Абдула, дрова потрібні! — розпорядилася вона.

— У-у, я й так з'їв би, — завів Абдула, але Янг сказав: «Піди, піди, я потерплю…» — І той поліз на кручу.

Коли Абдула відійшов настільки, що почута їх не міг, Янг промовив:

— Ти знаєш, яке золото в самородках на вигляд? Ні… І я не уявляю. І Абдула… Так от, може статися, що ми і не знайдемо нічого.

— Ну й що? Хай воно згорить! — різко відповіла Натача.

— А я думав, будеш насміхатися.

— Янг, тут так чудово, таємниче… Побудувати б хатку біля води… Або он на тому острові.

— Ага… Чудово!

— …І вдвох жити… Я і він, і нікого навколо, тільки птахи співають.

— А хто він?

— Один казковий принц… на тебе схожий. Янг відчув, як його щоки почали палати.

— Принци не живуть на такому пустирі. Їм столиці подавай, палаци, розкоші.

— А мій принц не буде королевської крові.

Янг подивився на неї, і Натача не витримала, опустила очі і теж зашарілася. Це і Янга збентежило, і він відвернув голову вбік. Але бачив Натачу, хоч і не дивився на неї. Яка гарна вона, як до лиця їй світло-рожеве, з жовтими і блакитними квіточками платтячко! Шнурок, зав'язаний трьома пелюстками…

— З чого тільки проживеш тут? Риби і то пристойної немає. Якби можна було з риби тут жити, люди давно б поселилися. Та й одному чи вдвох — здичавіти можна… Людині люди потрібні.

— І все одно! Озеро — це ти чудово придумав. Така пригода у нас… Я ніколи ще такого не переживала.

— Улетить тобі від батька: кинула роботу, пригод захотілося.

— Я записку залишила, що через добу вернуся і все-все їм розкажу.

— А ще що написала?

— Правду написала… Що йдемо з тобою обстежувати озеро. Тільки про золото жодного слова!

— Ну й правильно… — прокашлявся Янг. — А я забув… Раджу записку… Ех, якби можна було розриватися на дві половини! Щоб і тут побути, полазити і подивитись, як дельфінів ловлять.

— Не горюй, житимеш — побачиш, — розсудливо, наче її мати Према, сказала Натача.

— Абдулі нічого не кажи… про наші сумніви. Хай поки що вірить у золото.

З кущів загукав, забувши про все, Абдула, і Янг пригрозив йому кулаком.

Коли зрештою так-сяк трохи підігріли, трохи припекли кашу й зібралися їсти, з'ясувалося, що немає ложок, не взяли.

— Будемо по-китайському, паличками. А можна і просто п'ятірнею… — Абдула перший запустив пальці в каструлю — і задув на них, забурмотів. Мабуть, обпік. — А краще не паличками, а якісь лопаточки вистругати. — Але він не став робити ні паличок, ні лопаточок, знову запустив у каструлю пальці.

А Янг обстругав кору на двох паличках і подав їх Натачі, потім так само обчистив і собі. Так-сяк пристосувавшись, похапцем їли. Після каші Натача на закуску виділила по одному банану. А потім більшістю голосів вирішили, що Янгові цього замало; він же мокне у воді. Хай з'їсть булочку. Посперечавшись, Янг погодився, але м'ясом поділився з Тота.

— Та що там ложки — дрібниця. А от ліхтар підводний забули, глибиномір забули — це погано. — І несподівано навіть для себе Янг оголосив: — Пошукайте ще в струмках, а я попливу на південний бік озера. В акваланзі повітря хвилин на тридцять, вистачить на одне глибоке занурення. Із запасними балонами завтра лазитиму… тут скрізь… А ви в струмках. Пильно перевірте ті місця, де Піт з напарником лазили… І от що: давай і твою майку, наверху і в трусиках перебудеш, а там холодно… — показав Янг на озеро.

Абдула, як завжди, мовив протягом: «У-у-у…», але майку зняв.

— Допоможе тобі ця майка, як кашель хворобі. Вона ж все одно намокне! — здивувалася Натача.

— Зробимо гідрокостюм «мокрого типу». Вода, що буде під одягом, нагріється від тіла, а свіжа надходитиме повільно. Його майка, моя сорочка — вийде подвійний прошарок.

Натача швидкими рухами розв'язала шнурівку, зняла з себе плаття, зосталася в сорочці.

— На, роби потрійний. А низ у штани убереш.

— Плаття одягати не буду.

— Ну й дурень. Он малайці, майже всі у спідничках-саронгах ходять. Одягай! — Натача знову простягла плаття Янгові.

— Я не малаєць.

Натача уп'ялася зубами коло пояса плаття — тр-р-р. А потім ще й руками рвонула широко, на весь розмах. Плаття розірвалося навпіл.

— От, блузка вийшла і спідниця. Одягни блузку як сорочку, — подала йому верхню частину плаття.

— Дурна… Таке плаття порвала. Правильно Абдула казав: не треба зв'язуватися з дівчатками, — витяг шнурок з блузки, кинув його Натачі.

— Ти про мене отаке варня-якав? — Натача кинулась до Абдули знову. Той не став падати на спину, а поскакав по камінню, як козел. Натача не доганяла.

Янг одягнувся так: спочатку майку Абдули, потім Натачину «блузку», аж тоді свою сорочку. Натача і Абдула подали акваланг йому на спину.

— Довго там не будь… — говорила Натача, ніби мати відпускала погуляти неслуха-сина. Делікатно-ласкаво розправляла складки сорочки під плечовими ременями, допомогла застебнути поясний, ніжно глянула йому в очі й сором'язливо потупилась. — Може, і нам підійти берегом до південного боку? На всякий випадок… — підвела вона очі.

— Берегом туди важко. По воді простіше… Я зверху попливу, без загубника. І скоріше буде, і повітря зекономлю. Ну, не сумуйте! — сунув ноги у ще мокрі зсередини ласти, і вони відразу аж чмокнули, зняв їх. Вимив, похлюпавши, піщинки з ластів і знов «узувся», застебнув ремінчики. Забрів у озеро до пояса, помахав рукою і кинувся грудьми на воду.

— Треба було йому відро взяти, — сказав Абдула. — Зачерпнув би з найглибшого місця, а раптом… Ми тазик крутили, щоб найважчі часточки на дно сіли. А уяви собі, що це озеро теж тазик і його трясуть землетруси. Були ж тут землетруси, і не раз! От найважчі часточки найглибше і закотилися.

Натача слухала його і мовчала.

Янг плив просто на острів. Думав, що туди не більше ста метрів, а почав пливти і пливти, то відчув: помилився. На воді відстань скрадається майже вдвічі. Однак вертатися не хотів. Відпочине на острові, огляне його… А тоді можна і прямовисний південний берег обмацати, обстежити. Минулого разу, коли обходили озеро з Амарою, біля води не змогли пройти, карабкалися зверху, по кручах. Пам'ятає тільки, що глянув з обриву вниз і жахнувся: «Ух ти… Якби шубовснув звідси…»

Птахи кричали на острові дедалі пронизливіше, а в повітрі їх кружляла вже ціла хмара.

Вилазити на острів не став, оглянувся на залишених друзів. Помахав Натачі, вона стояла біля води і дивилася в його бік, а Абдули не було видно. Ліг животом на гарячий камінь, полежав, відпочиваючи. Знімати ласти не захотілося, а з ними не дуже походиш по цих брилах, що спеклися, сплавилися в одну. Аж дивно, були тут і густі кущі, знайшли за що вчепитися корінням. «Тут, мабуть, гнізд, гнізд… І яєчка можуть бути…» — але ця думка не спокусила його. Лежав, прислухався до крику птахів і, крім цього крику, нічого не чув. Відпочивши, поплив ліворуч довкола острова на південний його бік. Однак зразу висуватися не став, причаївся під навислими гілками, постежив. Ні, нічого підозрілого, навіть птахи менше стали кричати… Як гарно звідси, з острова, виглядає південний обривистий берег озера! Він ніби листковий пиріг, а сама оборка оздоблена зеленню. Листки-шари і сірі, й жовті, і руді, трохи зламані й похилені набік. Зливи або вітри поробили в них ніші й нори, і біля цих схованок кружляють гострокрилі, схожі на великих стрижів птахи.

Янг перевів погляд на водяну гладінь, де яскраво, тільки догори ногами, відбивалася вся ця круча. Світла тут було більше, ніж деінде на острові, сонце з північного заходу било променями в цей берег-обрив, розсипаючи навколо золотисті, святкові відблиски.

Тихий вітерець зовсім не здіймав хвиль, не сипав на воді брижів. Та коли подивитися просто на кручу, а звідти опустити погляд на воду, то можна в одному місці помітити якісь неповні круги-завитки із спільним центром. По цих завитках-кругах повільно рухалися пташині пір'їни/ листя. Ще не збагнув, що це може означати, а вже не витримав, поплив на самий південний бік острова, налякавши і тут птахів. В одному місці на мілководді побачив роздроблене на щебінь каміння. Порозгрібав трохи його, попересипав з долоні на долоню, пильно придивляючись. Нічого цікавого…

Спробував у ластах, розхиляючи, гущавину заростів, вибратися на берег. Але піднявся, може, метрів на два й відмовився: тут і босому, без акваланга, нелегко вилазити. Із досягнутої маленької висоти знову подивився на те місце, де кружляла вода.

«Чи не там і є те місце, звідки вода витікає з озера? Бо Амара казав: коли вода провалюється, неодмінно кружляє на тому місці і може навіть прогнутися, як лійка… А тут і кружляє, і прогнулася, здається…»

Золото геть-чисто забулось. У голову полізло інше: а чи не можна оглянути, обмацати те місце, де стікає вода? Що там — яма-криниця чи щілина в скелях? Зникає вода, а куди? Десь там, за кручею, море… Так що — туди веде підземна річка?

«Подивлюся… Я ж і хотів під цим берегом дно оглянути, то заодно огляну і місце стікання…»

Ніякої тривоги, ніякого сумніву в тому, що занурення в цій частині озера може бути небезпечним, Янг не відчував. Але здогадувався, що глибина озера тут повинна бути набагато більша.

Зліз до води, пошукав камінь-грузило завбільшки з голову. «Щоб швидко опуститися, часу не марнувати…»

… Спускався стрімко, під якийсь одноманітний гул. Янг не встигав ковтальними рухами вирівнювати тиск у вухах, і кілька разів боляче кольнуло в перетинки. Дихати ставало все важче, вода тиснула на груди з такою силою, що на кожний вдих доводилося витрачати багато зусиль. Хотілося не на всі легені вдихати, а потрошку і якнайчастіше, щоб скоріше забезпечити себе повітрям. Густим і тягучим повітрям… Але пам'яталося Раджеве попередження, що буває з аквалангістами, коли дихання збивається на такий ритм.

Таємнича холодна темрява насувалася стрімко, і не витерпів більше, випустив камінь з рук. Здалося, що почув, як він стукнувся об дно. «Ага, близько вже… Тепер і без каменя можна занурюватись…» Проплив трохи в напрямі кручі, хоч ноги й руки не дуже слухалися, дерев'яніли від холоду. Нагнув голову на груди, кинув униз руки, запрацював ластами. Темрява згустилася вже так, що дно швидше вгадувалося, ніж бачилося. Майже в ту саму мить пальці шкрябнули по дну, відчули липкий мул і глей. Густе й рівномірне гуготіння, зловісне клекотання чути було тут дужче, через нього не помічалося булькотання бульбашок видихуваного повітря, сипіння і свисту легеневого автомата. Що там може так ревти? Може, якийсь мотор працює або механізм? Тоді, на Біргусі, коли пірнали з Мансуром, під водою так гуркотіло, що аж вуха закладало. Потім гахнуло-бабахнуло, і бідолашного Мансура довелося нести на руках додому. Може, і тепер тут готується якийсь вибух?

Слизу й мулу на камінні майже не було. Дно все опускалося й опускалося, ревіння води ставало нестерпним. Янг уже хапався за каміння не для того, щоб підтягнутися вперед, а щоб затриматись. Якась нездоланна сила відривала його, розвертала і сюди й туди, навіть ногами вперед. І раптом руки зірвалися з каміння, Янга закрутило й понесло по кругу. Чинив опір безжальній дивовижній силі як тільки міг, гріб руками і ластами — щоб якнайдалі відплисти від цього ревіння, від цього дикого місця! Наверх! Туди, де сіріє вода, де повинні бути повітря й сонце! Гаряче, живе сонце.

Цього разу Янг гріб руками довше, над головою вже добре посвітлішало. Його носило кругами, а він усе гріб і гріб, відштовхувався ластами. Варто було трохи зупинитися, вирівняти тиск у вухах і дихання, як знову засмоктувало в глибину. Круги звужувалися, швидкість обертання зростала, дужчало ревіння. Янг уже здогадувався, що це реве вода, провалюючись під землю, зрозумів, що і його може туди засмоктати. На межі жаху й запаморочення зробив ще один відчайдушний ривок угору й відчув, як ліву литку полоснув дикий біль, ногу звела судорога… Порушилось і дихання, воно стало безладним. Янг уже задихався без повітря. Може, з основного балона все видихав? Кинув руку за шию, намацав вентиль резервного, крутнув з останніх сил.

«Лягти на дно, вирівняти дихання…» — крізь ревіння води почув Раджів наказ.

Безладне, некероване перевертання… Глухий дзвін балонів, Янга вдарило об скелі, притиснуло до щілини горілиць. Лежав упоперек щілини, а його трясла, душила, смоктала дика сила. Думав тільки про одне: «Не випустити загубника… Вдихати — протяжно, видихати — протяжно… Ра-а-аз — два-а-а-а… Ра-а-аз — два-а-а-а. Вдихати — довго, видихати — довго… А скільки там ще повітря, чи вистачить, щоб подолати цей вир? — Янг стогнав від болю і дихав, дихав. — Коли ж та судорога відпустить?»

І от відчув уже, що ядуха минає, повітря стало вистачати, дихання вирівнялося. От дотягнутись би тепер до литки, пощипати її задубілими від холоду пальцями… І якось дотягнувся, потер, пощипав, не відчуваючи цих щипків. Біль у литці став затихати, розтікатися, але нога не слухалась, шалений потік її тряс, бив, метляв, мняв, шпурляв, і були такі хвилини, коли здавалося: от-от вона відірветься і зникне в прірві. І все-таки в якусь мить Янгові пощастило її підігнути, а за нею і праву, впертися п'ятками ластів у край глибокої щілини, відштовхнути тіло трохи вбік від основного потоку. Буйство води, нестерпний масаж відчували тепер тільки ноги, ласти тряслися й смикалися, їх клало водою то сюди, то туди… Зробив зусилля, перевернувся на живіт… Упиратися ногами стало гірше, зате можна було хапатися руками. Тільки самими руками й підтягувався, відсовувався від ненаситного жерла — здавалось, повз дуже довго, дуже далеко. Потім відштовхнувся з усіх сил від дна, запрацював ногами, але зразу відчув, що відповз мало. Його знову понесло по кругу, потягло вниз, хоча й опирався, махав руками й ногами. А потім перестав чинити опір, стало приємно від того, що дав рукам і ногам спокій, що пливе по кругу. В якомусь маренні уявилося, що це буря або смерч, який десь ще зовсім близько реве і виє, підняв його над землею, і він ширяє в густому повітрі, а руки, звичайні людські руки служать за крила.

І знову протяжний удар об дно над розколиною, його трохи поперевертало туди й сюди, ніби потік сам розмірковував, як краще умостити його, розпорядитися Янговим тілом. Здавалось, що Янга грубо роздягають, здираючи живцем не тільки одяг, але й шкіру, смикають за ласти. Навіть стало смішно від цих марних намагань водяного вихору. «Почекай, не рви… Розстебну зараз…» — дотягнувся до правої, здоровшої ноги, відстебнув ремінчика. Дика сила миттю зірвала ласт, а прірва із задоволеним ревінням проковтнула його. Другий ласт не відстібав, Янг просто забув, що в нього дві ноги… Йому привиділися якісь зблиски-спалахи, ніби відблиски далекої грози. Здалося, що його кличуть — звідти, з розколини-жерла, з віковічної темряви. Писклявий голосок пронизував усі звуки: «Ну йди ж за мною… Іди-и-и!» Янгові стало смішно: це ж голос того, відстебнутого ласта! А раніше ж він ніколи не подавав звуку, чи, може, соромився? «Я зараз… Почекай, тільки зніму акваланг — заважає… До біса його!» Намацав поясний ремінь, відстебнув… Востаннє вдихнув на всі легені й вирвав загубник з рота. Водяний вихор допоміг зірвати акваланг з плечей, і Янг наостанку навіть з огидою відштовхнув його від себе. Не чинив опору вже, коли його почало розвертати, усмоктувати в щілину, стежив тільки, щоб менше чіплятися одягом, а коли це траплялося, то відривав себе, проштовхувався з п'яною одержимістю. «Іду-у! Я вже іду-у-у!» — кричала вся його істота. І коли застряв у вузькому місці, затулив собою жерло, засмикався, ніби в передсмертній агонії, разом з видихом крикнув просто у воду. Крик був сповнений дикого жаху, бо свідомість на мить прояснилась, збагнула — «У пастці!». Судорожно засмикався і вниз і вгору, проти потоку, а легені вже кричать-благають — «Повітря-я!»

Потопаючи, непритомніючи, відчув іще, що чиїсь зубасті, як у крокодила, щелепи обхопили хвору ногу вище кісточки, безжально смикнули, ніби вправляли вивих…

Натача й Абдула, прив'язавши Тота до деревця, шукали золото. Не на березі озера, а в струмку, високо, ще перед водоспадом. І треба ж було такому трапитись! Крутили сьомий тазик — камінчики, галька, гравій, пісок. Збирали, розглядаючи, зверху велике каміння, відкидали, зсипали, греблися. Зачерпували воду і знову крутили, перемацували осадок. Знайшли сочевичку-горошину, трішки сплюснуту, ніздрювату, з ямкою при боці. За звичкою поклали на камінь і вдарили іншим зверху. І просто диво, вона не розсипалася, а сплющилась. Свіжі подряпини від каменю» яскраво-вогненно засяяли. Ще не вірячи сам собі, Абдула по інерції гахнув удруге, з усієї сили, а третього удару не зробив: рука зависла з каменем біля вуха.

— А де… те? — ледь промовив, бо в роті раптом стало сухо. — Золото де?!

На камені-ковадлі нічого не було.

— А от! Прилипло… — Натача взяла з його руки камінь, відколупнула жовто-оранжевий струпок. — Золото! Слово честі — золото!

Покрутила в пальцях, оглянула з усіх боків, придавила навіть зубами: піддається на зуб, м'яке! Отже, метал.

— Дай сюди! — ледь не вирвав той струпок-оладочок Абдула. І він оглянув струпок з усіх боків, і він попробував його на зуб. — Ух ти-и… — схопився на ноги, закрутив головою на всі боки.

— Заспокойся, — остудила його Натача, сама з колін не вставала. — Скільки вже часу минуло? Щось Янга довго немає.

— З годину… А може, й більше.

Натача глянула на сонце.

— Більше! А він же сказав, що повітря в акваланзі на півгодини! Я-янг!!!

Схопилися на ноги, крикнули разом. Луна відбилася від південного берега, прилетіла назад: «… а-а-ах!» Ніби хтось подражнив і змовк.

Ледве не зламавши собі шию, хапаючись за виступи, за гілки кущів, Натача злетіла крутим схилом вниз на берег, до води.

— Я-янг! — Пробігла сюди-туди і знову: — Я-янг! Від-гукнися-я-я!

— Сховався десь, пожартувати хоче… — зійшов униз і Абдула. — Я сам люблю такі жарти. Почекаємо трохи.

— Почекаємо? А акваланг де? Якби хотів пожартувати, то не тягав би з собою таку вагу.

— І на острові ніякого руху… Птахи спокійні.

— Побіжімо на той бік озера! Шукати треба! — гарячилася Натача.

— Давай тазиків три переберемо, промиємо, і якщо за цей час не прийде, то підемо шукати. — Абдула намагався бути спокійним. Не вірилося, що з Янгом може що-небудь трапитись. Бо він і без акваланга добре плаває, і з аквалангом навчений.

— Золото жовте, а серце від нього чорніє. Хапуга! Бляшки тобі дорожчі за людину! — мовила гнівно Натача і побігла повз воду низьким берегом ліворуч.

Але довго тут не пробіжиш, мілина скоро закінчилась, і треба було лізти вгору.

Абдула пробирався за нею назирці, не раз гукав: «Почекай, не біжи наосліп!» А потім і гукати перестав. Натача скакала через ями, оббігала скелі, пролазила під кущами, спускалася в рови, чіпляючись за гілки й коріння — спритно, легко, як мавпа.

Коли вилізли на самісіньку кручу південного берега, були мокрі від поту, замурзані. Тримаючись за кущі, звисли над обривом, обшукали очима і острів, і воду аж до кручі. Ніде нікого!

— Я-я-янг!!! — закричали удвох, без будь-якої обережності.

З острова з криками піднялася хмарка білих птахів, а з-під ніг, з-під обриву ще більша хмарка чорних. Але навіть відлуння не почули тут.

— А що там жовтіє на воді? — показав Абдула майже під самий берег.

Жовта, ніби здвоєна пляма повільно описувала на воді круг.

— Акваланг! — видихнула з острахом Натача. — А де ж сам?

Абдула не встиг нічого сказати, Натача відступила від кручі на кілька кроків і рвонулась з місця, розганяючись. На самому краю відштовхнулася ногами і, описуючи велику дугу, полетіла вниз. Руки тримала перед головою клином, увійшла в воду майже прямісінько, навіть бризків було мало — шубовсть! Не бачив Абдула такого гарного стрибка навіть у хлопців, а не те, що в дівчаток. Звиснув, шукаючи її очима на воді… Яка тут висота — п'ятнадцять метрів, двадцять? Тільки глянеш — дух захоплює!

Натача виринула не скоро, мабуть, трохи оглушилась від удару об воду. Струснула головою, пирхнула — і попливла саженками, як хлопець, до жовтої плями.

Так, це був акваланг. Натача рвонула його сильно вгору, певно, думала, що під ним завис Янг. Блиснули сонячно балони, знову плюхнулись на воду.

— Нема-а-а! — крикнула з відчаєм. Поклала руки на балони, сильно забарабанила ногами, прямуючи до берега.

— Туди!.. Туди!.. Тут не вилізеш! — кричав їй зверху Абдула, показуючи на східний берег. Потім кинувся туди й сам: біля самісінької води, у прибої була смужка піску, на яку можна було вибратись.

Підхопив акваланг за ремінь, подав і Натачі руку. А сам уже розглядав вентилі.

— Який з них від резервної подачі повітря?

— Оцей… — Натача швидко покрутила вентиль. — Він відгвинчений! — злякано вигукнула вона.

Зрозуміли: у Янга не вистачило на підйом повітря. Але чому тоді він відстебнув акваланг? Навмисно, щоб подати їм якийсь сигнал? Позначити місце загибелі?

Зрозуміли: де золото, там і лихо.

Розділ другий

Не зловити сіткою вітер. Птах у небі, а дельфін у воді не залишає сліду.

«Де ж ті дельфіни, куди вони поховалися?» Радж, та й не тільки Радж, — усі, хто був на катерах і глісерах, озиралися на всі боки, мацали очима по воді і близько, і далеко, скільки сягало око, — немає дельфінів! І погода стоїть ніби на замовлення, завжди при такій погоді табуни дельфінів, крутяться біля Раю, найсміливіші наближаються навіть до купальників.

Три катери й два глісери в їхній групі. Середній катер ніби матка, він і більший за інших разів у п'ять, не рівняючи вже з глісерами, і забезпечений двома лебідками на бортах. В ньому й бак — підвищена передня частина судна підноситься набагато вище, ніж у двох інших: як другий поверх з каютами і кубриками. На баку, тримаючись за радіомачту, стоїть Судзір. Притуляючи до очей то долоню, то бінокль, він вдивляється в океанську далечінь. Глісери праворуч і ліворуч від катерів, гасають кругами далеко, підскакують на водяних валах від катерів, показуючи яструбині «ноги», а часом і саме «взуття» — підводні крила.

Немає дельфінів, ніби хтось попередив їх — рятуйтеся, братики, облава!

Розгорнутим строєм судна обійшли Рай по великій дузі. Готелі на острові здавалися меншими, ніж чверть сірникової коробки. Будинки гарно біліли, жовтіли й рожевіли серед зелені, а пляжі й білі мережива прибою навколо острова надавали особливої краси — ніби з океанської синизни постав коштовний, у візерунках оправи камінь-самоцвіт.

Потім пройшли трохи в напрямку до Головного острова, але по дорозі траплялося багато то рибальських човнів, то суден, що поспішали на Рай, і Судзір подав сигнал повертати на схід — у той бік, де виступав з води надламаний, але ще гострий ріг гори острова Блакитний.

Незаселеним вважався острів Блакитний. Єдиними видимими мешканцями були птахи, від їхніх юрмищ аж біліли прибережні скелі. Раптом Судзір показав і рукою, і біноклем на північний захід від Блакитного. Усі стали вдивлятися в той бік: ледь помітні темні коски вислизали з води. Дельфіни!

Судзір нахилився з бака і щось прокричав униз рульовому, а потім, ніби пригадавши про портативну рацію, підхопив її, підніс до рота. Такі самі рації були у всіх рульових, усі прислуховувалися до його команд. Лівий катер, на носі якого стояв Радж, збільшив швидкість. Додав швидкості і правий, де був містер Крафт. (Судзір спочатку не хотів брати його в море — користі ніякої, а тільки заважатиме, втручатиметься непотрібними розпорядженнями. І Крафт змушений був сказати, що буде лише глядачем). Усі три катери повернули на піврумба[17] ліворуч і трохи більше розійшлися. Тепер між середнім і крайніми було метрів по сімдесят, а може, й по сто. Судзір ще щось командував, бо глісери перестали гасати будь-де, а швидко помчали наперед, ніби від крайніх катерів раптом потяглися, охоплюючи якийсь простір, руки-кліщі.

Радж зрозумів маневр: треба скоріше охопити табун, скупчити дельфінів, закружити на місці. А що буде далі? Радж уперше брав участь у відловлюванні дельфінів, усе було новим. Цього разу, коли Судзір привів у порт армаду суден (а деякі найняв на місці) і поставив Крафта перед фактом, містер Джері аж зніяковів. Усе! Немає відступу назад! Нові страшенні видатки, яких він смертельно боявся, — реальність. Навіть не втішило Крафта те, що заздалегідь платити не треба. Все одно доведеться потрошити гаманець. А наскільки? Ніби саме лихо потягнуло тоді за язик, підтакнув Судзіру, погодився на ловлю нових дельфінів (як топишся, то й за піну схопишся), а тепер уже все, відступу не може бути. Усе робить Судзір сам: і флотилію привів, і розпоряджається, як господар становища, віддає накази. За наказом Судзіра Радж узяв з собою всю збрую аквалангіста, а тепер упріває в чорному гідрокостюмі, чекає сигналу, щоб стрибнути за борт. А стрибати доведеться, бо дельфіни заплутуються в сітках. Під водою вони можуть пробути десять — п'ятнадцять хвилин, а звичайно виринають через три-п'ять хвилин. Вразливі дельфіни страшенно: якщо не утопиться, то може бути з переляку інфаркт або інсульт. Як у людей.

Табун дельфінів не здогадувався, що діятиметься далі. Вони дозволили, щоб їх обігнали, закружили на місці. Деякі весело вискакували з води, шумно плюхалися назад, зовсім близько підпливали до глісерів, пускалися з ними наввипередки по кругу і якби захотіли, то легко перегнали б, утекли. Один великий дельфін, мабуть, ватажок табуна, то запливав навперейми середньому катерові, то летів до крайніх, здиблювався на хвіст, баламутячи воду, ніби хотів заглянути, що робиться на борту, чим займаються люди.

— Ну, зроби сальто! Ну — оп-ля! — махав йому рукою Радж.

Але дельфін і не думав слухатись. Раптом він протяжно й різко свиснув, зник під водою. І відразу занепокоєно завирували дельфіни.

На катерах спішно готували сітки. Великою купою лежала сітка і на Раджевому катері, стирчали з неї то тут, то там рожеві довгасті поплавки з пінопласту, іржаві великі гайки грузил. Від сітки і до лівого борту поставали віддалік один від одного троє напівголих, з видубленою шкірою ловців, самий крайній, що коло борту, тримав у руках канат і край сітки, ще двоє розпинали її крило. Четвертий ловець стояв біля правого борту, поглядав на середній катер.

Тим часом Судзір знову підніс до губів рацію з антеною-штирем, і глісери хутко підлетіли з боків до «матки», яка уповільнила хід. З одного і з другого борту їм покидали кінці сіток, і глісери відпливли в сторони, розтягуючи їх, з'єднуючи сітками середній катер і крайні.

До катера, на якому смажився на сонці Радж, сітка не діставала, і з глісера прокричали:

— Тисяча чортів! Правіше давай!

Катер підвернув правіше і притишив хід, на борт полетів канат. Четвертий ловець спритно підхопив його, підтягнув і зав'язав за борт. «Гаразд, давай до лівого борту!» — крикнув він людям на глісерах, хоч вони й без того знали, що робити, — підхопили кінець сітки з лівого борту й помчали з нею напереріз табуну дельфінів, закриваючи шлях відступу. Такий самий маневр робив і глісер біля правого катера.

О, якби можна було миттю заскочити дельфінам наперед! Глісер тягнув сітку щосили, а вона шорхала, грюкала об борт поплавками і грузилами, поправляти й розплутувати її не встигали. Однак і дельфіни не гаялись. На мить стовпилися посеред загону — і раптом ринули за вожаком у останні «ворота».

— Скоріше, морського їжака вам у горлянку! — надривався в мегафон Судзір, тряс кулаком, але глісери не могли прискорити хід, не ризикуючи порвати сітку. «Ворота» звузилися вже до ширини 10–15 метрів, а дельфіни шугали крізь них стрімко, аж бризки розліталися. Зійшлися глісери, а від величезного табуна залишилося в загородці тільки дельфінів десять — п'ятнадцять.

Радж прикріпив пояс із грузилами, «взув» і застібнув ласти, надів маску, — чекав команди. І команда надійшла:

— Аквалангіст! За борт. Пропливти із зовнішнього боку сіток, розплутати, де заплуталися! А потім усередину, до дельфінів!

Судзір, прокричавши це йому в магафон, підніс до губів рацію. Усім рульовим він подав команду зводити судна разом, а лебідникам — «Вір-ра помалу-у!»

— Братове, допоможіть… — підійшов до ловців Радж. І ті, як тільки він проминув сітку, не дуже делікатно підхопили його під ноги, під лікті, посадили на борт.

Раджу доводилося пірнати з човна: сідав спиною до води і перекидався догори вниз головою. Така поза була найкращою, скоріше занурювався на потрібну глибину. А тут цього не можна було зробити, катер гойдало, і Радж просто відштовхнувся, полетів ногами вниз.

Занурився метрів на два. Плавучість була поганою, мабуть, замало почепив грузил. Запотіло і скельце маски, вмить утворилася сіра плівка, нічого не було видно. Крутнувся — де сітка? Так легко й самому заплутатись.

Ударив ластами, вискочив на поверхню. Зняв маску, занурив її в воду. Огледівся — ага, он де глісер, отже, і сітка приблизно туди веде. Знову натягнув маску, випрямив добре гумові закраїни і пірнув сторч головою, запрацював ластами.

Сітку він бачив праворуч, вічка великі, руку можна просунути. Такими рибу не ловлять. Так звідки ж оці ловці дельфінів, що й сітки дивні мають, і досвід ловлення?

Радж плив уздовж зовнішнього боку сітки. Вона зовсім не схожа на аламан, гігантський мішок із закрилками. Це просто плетена загородка. Зверху, біля каната, сітка натягнута туго, нейлон, здавалося, аж дзвенить від напруги. Мабуть, на крайніх катерах теж працюють уже лебідки, підтягують сітки разом з глісерами, зменшують коло охоплення. Чим глибше ішла сітка, тим зменшувалося натягання. Цікаво, яка вона завширшки? Нижній край розтає, зникає в синизні.

Почав ще більше занурюватись, чіпляючись за вічка правою рукою, туди-сюди посмикуючи, розправляючи. Тут сітка була ще слабіше натягнута, випиналася у зовнішній бік, як вітрило.

Не доводилося Раджу плавати з аквалангом у відкритому морі. Яка тут прозора синя вода! Яка пустота!.. Дна не видно, там де повинно бути дно, синіє, сутінок, за яким угадується фіолетова чорнота безодні. Мерзлякувато тягне звідти холодом і жахом.

Синя вода, бо немає планктону. А немає планктону, немає й риби. То чого товклися тут, коли немає риби, дельфіни? Вони ж не дурні, щоб просто так припливти сюди, позабавлятися, поперекидатися. Може, якийсь свій сход провадили у нейтральних водах?

Радж побачив заплутаний шматок сітки і спустився до самого низу. Від тиску зробилися на костюмі жорсткі складки, ніби металеві ребра, важко згинати-розгинати ноги. Здалося, що й думки тут, на глибині, повільніше ворушаться. Як може заплутатись нижній край? Адже там свій канат, там же грузила. А от як: одна гайка потрапила у вічко та ще перекинулась разів зо два, закрутилась. Наверху — то й придивився б краще, і скоріше збагнув би, як витягти оту гайку. А тут поки зрозумів, у який бік розкручується, а в який закручується, минули довгі хвилини. Хотів уже діставати крис, щоб шарахнути по впертій петлі. А тут іще гума маски так прилипла до обличчя, так присмокталася, ніби якісь присоски восьминога. Щосили кілька разів видихнув носом під маску, аби вирівняти тиск.

Спливав до верхнього краю сітки і бачив за нею високо-високо вгорі силуети дельфінів — то темнішим боком обернуться, то блиснуть животом. Ніби дивні безкрилі птахи кружляють у небі, спливаються разом, прямують до сіток, знову різко відвертають. Двигуни суден мовчали, і між видихами-булькотанням бульбашок чув щебет, дуже схожий на лемент горобців, коли збереться їх ціла тьма-тьмуща і щось не поділять між собою. Пташиний гармидер прорізували різкі тривожні свистки.

Темніють дві нерухомі плями — майже упритул одна біля одної. «Глісери», — здогадався. Радж. Зчепилися, щоб не залишилось ніяких «воріт» між сітками. Хотів спочатку спливти коло них, помахати рукою — «З однією все гаразд!», але передумав. Бог з ними, не викликають Судзірові люди симпатій. Поки був на катері, не почув від них жодного слова. Обмінювалися вони тільки якимись односкладовими вигуками-сигналами і, видно, добре розуміли одне одного. Стоячи на носі катера, Радж часом обертався до них, оглядав ловців. Засмаглі, мускулисті здоровані, на вигляд або китайці, або малайці.

Плив біля сітки, розтягнутої між другим глісером і правим катером, і дивувався недогадливості дельфінів: для них ніякої складності немає пірнути на глибину, шмигнути під сітку. А вони гасають біля поверхні, пірнати бояться — запанікували, мабуть.

Ця сітка така сама, як і перша. А треба ще третю й четверту оглянути, хоч зовсім но хочеться цього робити. Узяв би та крисом — р-раз, р-раз, щоб від цих загородок лишилося саме дрантя. Хай би пливли дельфіни на всі боки — на волю, в синій простір.

Містер Крафт, певно, теж був би радий. Йому десь не сидиться і не стоїться. Дивиться і переживає: з яким розмахом усе організував Судзір! От, мовляв, як турбуюсь я про дельфінарій, про справу. А чи від чистого серця все це? Судзір така людина, що в нього з курячих яєць змії вилуплюються.

А де зараз і що поробляє Янг? Не пуголовок він уже, але ще й не дорослий, хоч хвостика дитячого й відкинув. Багато дурниць у голові, за ним треба пильно дивитись… Добре, що Янг не поїхав на ловлю. Не сподобалося б і йому все це. Особливо коли почнуть піднімати сітки з дельфінами або самих дельфінів у якихось гамаках чи фартухах. Неприємне видовище. Вони не смикаються, не стріпуються, як риби. Вони зразу припиняють спроби утекти, ніби розуміють що це не хтось інший зловив їх, а людина, то хіба можна від людини чекати зла? Людина допоможе їм в останню хвилину, врятує, полікує. Так було у великому басейні дельфінарію, коли якось виловлювали Джека, щоб обробити рану на боці, зашити її (десь прищикнувся — чи в басейні вже, чи ще як ловили в морі). Зупиняли, ловили сітками у воді, тоді ще ні Джек, ні інші дельфіни не вміли вискакувати на поміст. У воді й вислизав, і чинив опір, а сила в нього була непомірна, та коли вийняли з води на берег — жодного разу не стрепенувся, навіть коли лікар колов голкою шкіру, зашивав рану. Лежав і сумно-довірливо поглядав темними оченятами на людей. Аж недобре ставало від цього погляду, ніби дельфін дуже багато знав про людей, значно більше, ніж вони самі про себе.

Закінчилася і друга сітка, ніде заплутаних місць не знайшов. Проплив під носом правого катера, виринув. Он містер Крафт, перегнувся через борт, сумно дивиться на воду, ніби вирішує проблему — шубовснути зараз через борт, утопитися чи ще трохи почекати. Радж помахав йому рукою, і Крафт кволо усміхнувся, запитав:

— Усе гаразд?

Радж вийняв загубник з рота.

— Ол райт! — і знову сунув у рот.

Перед тим як пірнути углиб, помітив на грудях у одного з ловців почеплену на шию маску. В іншого така маска була насунута на лоб. Ловці теж приготувалися стрибати у воду, коли охоплений простір стане найменшим і треба буде або виплутувати дельфінів із сіток, або підводити під них гамаки-фартухи зі стропами.

У сітках між катерами і «маткою» теж були заплутані місця. Розплутував і чув, як вони «живуть» під руками, натягуються або слабшають, коли одна лебідка відключиться, чекає іншу, щоб дати можливість скорочуватися сіткам рівномірно. Чим меншою ставала загородка, тим нервовіше гасали, кидалися в ній дельфіни. Скільки їх удалося затримати? Радж випливав посередині круга і намагався їх полічити. Здається, одинадцять, є двоє малюків такого віку, як Бобі. Один з матір'ю, бо весь час тулиться до неї, аж пливти заважає. Другий, видно, самотній — а може, мати опинилася за сіткою, на волі? Він то підпливав до дельфінки з малюком, наче хотів прилащитись, та не наважувався, то віддалявся, роблячи ривки праворуч-ліворуч, ніби когось шукав.

І раптом із зовнішнього боку сітки, тієї, що була ближче до Блакитного, з'явилася велика дельфінка. Вона неспокійно промчала в один бік, у другий, шукаючи дірку. І може, подала якусь команду, або покликала, бо малюк, наче з прив'язі зірвавшись, навпростець кинувся до неї. Радість зовсім помутила йому розум — на великій швидкості врізався в сітку, завис, засмикався, запищав.

Ось він, той випадок, те нещастя, якого треба боятися…

Полонені дельфіни враз перестали метушитись. Лихо, яке вони чекали з усіх боків, уособилось в одному, конкретному — і всі стрімко ринули до дельфіненяти. Поплив і Радж — з усією швидкістю, на яку вистачило сил. Але це була швидкість черепахи на суші у порівнянні з тією, яку могли розвинути дельфіни.

Штовханина — не пробитись. Дельфіни смикали малюка за хвіст, за плавці, деякі хапали ротом за сітку й трясли, ніби так можна було витрясти з неї дельфіненя. До Раджа одразу спрямувалося кілька роззявлених пащ, утиканих зубами-кілочками. Але жоден дельфін не вдарив рострумом, не схопив зубами, і Радж розштовхував їх у всі боки, давав стусанів то під живіт, то в голову, відштовхував ластами… Ось він малюк, застряв дзюбом так глибоко, що петля в'їлася під лобом, прорізала плоть. І що більше смикався малюк, тим дужче упивалася капронова нитка, у воді вже закручувалися струмочки темної крові… І правий плавець заплутаний, але на ньому, здається, порізів не було.

Радж підчепив нитку крисом…

Спливаючи слідом за дельфінами, які кинулись до поверхні, штовхаючи собою і малого, він зовсім забув про порізану сітку, про те, що пускав у хід ніж. Радість переповнювала груди, і якби це було не під водою, то заспівав би або засвистів.

Ось уже дельфіни на поверхні, Раджу видно, як двоє, а потім навіть троє, світячи білими животами, з боків і ззаду, ніби в почесному ескорті, супроводжують малого, не відстаючи ні на метр. Коли Радж досягнув поверхні, одразу глянув за сітку — де дельфінка? І раптом вода завирувала, величезне й гнучке тіло здійнялося дугою вгору і з шумом-плескотом упало знов у воду, але вже всередині загородки (Радж ледве встиг відхилитись, його облило водою, як з бочки). І зразу дельфінка рвонулась до тих, що водили, супроводжували її дитя, замінила одного з лівого боку.

«Оце так, — здивувався Радж. — Дитя дорожче за волю». Але й іншому здивувався: чому не можуть зробити такий самий маневр оточені дельфіни, тільки навпаки — стрибнути із загородки на волю? Невже для цього в них не вистачає глузду? Навіть дурна риба, коли тягнуть невід на берег, старається вискочити.

— … за борт!!! — почув Радж уривок Судзірової команди.

Оглянувся: з середнього, головного катера скочили з обох бортів у воду двоє ловців. З двох крайніх шубовснули по одному. По одному перекинулися і з глісерів, усі були в оранжових надутих жилетах. Ловці стали загонщиками: кричали, били руками по воді, бовтали ногами в тих місцях під бортами, де сітки задиралися вгору, — відстрашували дельфінів.

Радж спробував наблизитися до тих дельфінів, що не відходили від малюка. Хотілося краще оглянути його, може, вдалося б першого відлучити й виловити, щоб скоріше надати медичну допомогу. Але дорослі не підпускали близько, швидко віддалялися, заходячи на черговий круг уздовж загородки.

А невдовзі в загородженому просторі все завирувало у поквапності й метушні. На середньому катері, виявляється, була ще і шлюп-балка, її «рука» виступила над правим бортом, але ближче до носа. На стропах замахався під вітром обвислий шматок парусини. Виступили стріли таль-блоків з лівого і правого катерів. Дивно, Радж не помітив, був такий таль-блок на його катері чи не було. Може, його так повернули стрілою, що зовсім не впадав у очі. А може, це були якісь тимчасові примітивні пристрої, зручні, щоб можна було їх швидко зібрати й розібрати. З цих таль-блоків теж спускали стропи з гамаками-сітками, один уже ліг на воду.

Радж кидався на допомогу то одній групі ловців, то другій, допомагав підганяти дельфінів до цих полотнищ чи підсовувати полотнища під дельфінів. Плескіт, вигуки, лайка… Радж то виймав загубник з рота, щоб не заважав, то знову хапав його, коли треба було пірнути під дельфіна, трохи підняти його балонами над водою. Іноді пірнав без загубника, а коли випливав — брав у рот. Він уже кашляв — нахапався води, але вовтузитися з дельфінами не переставав. — Он уже завищали два таль-блоки під вагою дельфінів… Довгі тіла здіймалися над водою повільно, дельфіни поволі ворушили хвостами.

Судзір раптом визвірився з «матки» на Раджа:

— Займайся своєю справою! Он… дивись!!! І он!!! — ніби клюнув рукою в один бік, у другий.

Біля глісерів гарячково скакали, смикалися поплавки, мабуть, заплуталися дельфіни, а ловці, що копошилися у воді, не звертали уваги — не до того було. А може, не розуміли танцю поплавків?

Радж поплив до тієї сітки, що між правим катером і глісером. Почув знову гидку лайку Судзіра й оглянувся: Судзір і сам уже летів з борту головою вниз. Попливе, мабуть, до лівої сітки. Дурень, не багато зробиш під водою без маски, без акваланга, без ножа.

Де багато рульових, корабель потрапляє на мілину. А де жодного немає — сідає ще швидше. Усі борються з дельфінами, навіть трохи зарано почали це робити, а треба було звужувати обхват, вартувати щілини-пролази до останньої миті. Коли вивільнив дельфіна і виплив на поверхню, на таль-блоках і шлюп-балці висіло ще по дельфіну, а ловці кричали один одному: «Не туди!.. Скоріше!.. Не пуска-а-ай!!! Тікають!» Викрикував щось і Крафт, перегнувшись з борту. А дельфіни стрімко, мов стріли-торпеди, розштовхуючи людей, летіли повз борт «матки» на волю.

А де ж Судзір? З ловцями його не було, на катер він не міг так швидко вилізти… Глянув на сітку між лівим катером і глісером — поплавки її безладно, не в ритмі хвиль стрибали на воді. Радж одразу пірнув і навскоси поплив до середини сітки. Побачив два тіла, людини й дельфіна, вони вовтузилися кожний окремо, хоч і близько одне від одного. Спочатку до людини…

У Судзіра були витріщені від напруги і страху очі, перекривлене гримасою обличчя. Зачепився пряжкою ременя за сітку, порізав навіть пальці, рвучи її, — звивалися струмочки крові. А зараз спробував розстебнути ремінь, скинути штани, але й це не виходило. Радж вирвав загубник з рота, підніс до його губів. Судзір зметикував: випустив повітря з легенів, ухопив загубник. Затиснув собі ніс і зробив кілька глибоких судорожних вдихів і видихів. Але розум його ще не працював як слід, бо коли Радж показав йому пальцем — «Віддай назад! Потерпи, я допоможу…», той і не думав віддавати загубник. Радж сам уже задихався, але ще кілька секунд витерпів би, якби треба було тільки випливти наверх і все. Але випливти не можна було, вони були вже взаємозв'язані, залежали один від одного. Радж зігнув ногу, вихопив з піхов крис… Судзір перелякано випустив загубник, і Радж швиденько сам двічі вдихнув і видихнув. Полоснув ножем по сітці, обрізуючи міцні нитки, вивільняючи Судзіра. «Наверх!» — штовхнув його під зад. Судзір судорожно запрацював руками й ногами — ривками, безладно, — почав випливати.

Ще раз пустив крис у хід, визволив дельфіна. Застряв він у тій дірці, що зосталася від дельфіненяти, застряв глибоко — сітка в'їлася в тіло між грудними й спинними плавцями. Не схотів тягнути його назад у загородку, ляснув по спині — пливи на волю, герою!

Виплив наверх, підтримав Судзіра: той кашляв і ледве тримався на воді.

— Допоможи… до катера… Погано мені… — прохрипів Судзір.

Радж допоміг йому добратися до катера. Усі вже вилазили з води по мотузяних драбинках, дерев'яні поперечки грюкали по бортах, як кістки. Брати, виловлювати більше не було кого — дельфіни повтікали.

Зовсім близько від глісерів раптом висунувся з води гострий і високий, загнутий назад плавець, пішов різати, креслити воду навколо сіток і суден. Метрів за сто висунувся ще один. Акули… Відчули кров, примчали на свіжину.

Витягували на «матку» праву сітку і витягли… дельфіна! Заплутався й захлинувся, а в метушні й розгардіяші ніхто не помітив, як тримаються на воді поплавки з цієї сітки. Піднімали дельфіна на борт лебідкою разом із сіткою, ніхто вже лізти у воду не хотів. Поки діставали праву сітку з дельфіном, на ліву не дивилися. А коли подивились, то жахнулися: вода біля неї вирувала, раз у раз висувалися довгі й криві, як турецькі ятагани, спинні плавці. Тягнули цю сітку й побачили, що в ній теж заплутався й утопився дельфін. Його туша вже була безформна, з вирваними великими ямами, а вода навколо густо забарвилася в темний колір. Тіло дельфіна зависло вже над водою, акули все скакали й рвали його, як собаки. Одна навіть високо підскочила, загнула ніс якомога вгору, рот з гострими, як бритва, зубами аж випнувся. Цапнула дельфіна за бік, шарпнула головою, Раджу здалося, що він навіть почув собаче «Р-р-р-р!», шубовснула з шматком м'яса у воду…

Море кишіло акулами. Їм на поживу викинули не тільки мертвих дельфінів. Судзір зробив ревізію всьому улову — сім штук зуміли ловці підняти на борт катерів — і наказав викинути ще одного: правий плавець майнує відірваний, глибока рана на голові. Даремно Радж умовляв Судзіра, аби пожалів, залишив, просив, що сам його догляне, вилікує. Судзір був безжальний і невблаганний: рани зараз опрацювати не було чим, поки довезуть, то помре.

— Усім, усім! — підніс Судзір до губів рацію — Повний уперед! — Замінив рацію на мегафон і додав: — Зробити дельфінам затінок! Поливати безперервно!

Дельфінів поливали — де зі шлангів, а де просто опускали за борт на мотузках відра, черпали воду.

На душі в Раджа було сумно й важко. Все пригадувалися тужливі очі пораненого дельфіна, якого шпурнули акулам.

— А що — хіба Янга немає? — перепитав Абрахамс. — Ялика теж немає. Може, взяв та відплив рибу половити… Ах, ах, а вже ж скоро вечірній улов рибалки на Рай привезуть, треба було б поїхати на пристань.

— По рибу не поспішайте. Не до їжі дельфінам поки що… Хай освоюються, — сказав Радж.

І Радж, і Абрахамс стояли над великим басейном поблизу нижнього помосту й дивилися на воду. Дельфіни тісною групкою — тільки чи всі? — знаходились у завороті з південного боку, біля греблі. Час від часу поважно, теж не відстаючи один від одного, пропливали повз самісінькі трибуни на північний бік. Ні свистів, ні скрипіння не було чути, а коли й перемовлялися, то на ультразвукових хвилях, щоб люди не чули їх і, не дай боже, раптом не зрозуміли розмов. Не одне прокляття, мабуть, посилають вони людині, може, навіть складають плани помсти за все зло, яке заподіяли їм сьогодні люди. Так думалося Раджу.

— Почекаємо трохи, може, скоро вернеться, — сказав Радж про Янга і пішов у комірчину.

Двері залишив навстіж. За день назбиралося стільки духоти, що хоч копру суши. Вдихаєш повітря, і здається, що воно обпікає все зсередини. Припав до банки з прісною водою, але вона була така тепла й несмачна, що стало нудно.

«Бісів син… Гроші так і лежать, по продукти не ходив», — Радж підняв зі столика п'ять доларів, які залишив уранці Янгові, сунув у кишеню.

Потоптався трохи, не знаючи, що робити, і вийшов на двір, сів на лавку під кущами. Сидів, то нагнувшись і підперши рукою щоку, нервово подригуючи ногою, то відхилявся на спинку, втупивши очі в небо. Чогось дедалі дужче спирало в грудях, серце смоктав тривожний біль. «Куди він міг подітися? Хво-о-ренький… Цікаво, вудки на місці чи ні?» — підвівся, пішов у комору, глянув на стіну над компресором, де вони звичайно висіли. На місці! Пробіг очима по аквалангах — одного немає. «Не може бути!..» — почав ще раз оглядати. Виявив, що не вистачало не тільки акваланга, але й комплекту балонів. «От воно що-о-о… А може, Судзір узяв, до себе затягнув? Свого не приніс, а взяв два. Треба запитати Судзіра!» — вискочив стрімко, але двері зачинив і примкнув.

Судзір десь у Крафта. Одразу, як тільки познімали дельфінів з катерів, з м'яких поролонових підстилок, пустили в басейн, Судзір з Крафтом зачинився в його кабінеті. Не вдвох, повів Судзір з собою ще й одного з ловців. Понад годину вже сидять, а малий катер чекає того ловця, гойдається на прибої біля входу в затоку. Важка, мабуть, у них розмова, притиснули Крафта з оплатою до стіни…

Уже ногу поставив на приступку сходів — і роздумав. Ні, до Судзіра піде в останню чергу. Якщо він не брав акваланга і запасних балонів, то ошаленіє. Та й не треба, щоб і Крафт дочасно знав, що з комори пропадають акваланги. Пішов за греблю, побрів біля самої води, придивляючись до піску, і нічого не помітив підозрілого. Отак і на мисі Кіптюра — ні слідочка, був уже приплив і все злизав.

Вернувся назад до комори. Постояв, потоптався — пішов шукати тітку-двірничку. Певно ж, ходила парком, виходила до затоки, а раптом щось бачила?

Ні, тітка нічого не бачила. Навіть образилась, що запитав:

— Тільки що Абрахамс лаяв за човна, доповідну збирається подавати Крафту! А ви ще и про хлопчика!

Дурень зрозуміє: між пропажею ялика і пропажею балонів, акваланга є прямий зв'язок. Янг узяв і те й друге, кудись вирушив. А куди? Чому досі не вернувся? День закінчується, можна і наплаватись, і риби наловити… «Риби! Вудки ж на місці… Ну я ж йому покажу рибу, покажу плавання! Дорослих не пускаю самих плавати, неодмінно супроводжую, та ще й штоками озброюю. А тут… І я добрий дурень… Треба було все розказати про підводне плавання. Особливо техніку безпеки утовкмачити в голову… Він ще не знає, чим загрожує глибина людині. Оп'яніння глибинне може бути після шістдесяти метрів. Невже Янг лазив на глибину? А може, вибрався за рифи, згубив весла і погнало у відкрите море?»

А зорова пам'ять відновила малюнок: випинається зубастий акулин рот… Кровожерний хапок — і на боці дельфіна зяє кривава рана — двома долонями не закрити. Бр-р, страшно таке побачити навіть уві сні. І не доведи господи опинитися серед цих людоїдів у воді!

«Почекаю ще… Він же голодний, повинен примчати… Але ж і всиплю, ох і всиплю!»

Примусив себе сісти на ту саму лавку, хоч зовсім не сиділося. Хотілося зірватися з місця і кудись бігти. А куди?

Вертаючись від Крафта, пройшли повз лавку Судзір з тим ловцем. Обидва глянули на Раджа, але нічого не сказали. Не зачепив і Радж Судзіра запитанням — хай ідуть.

Вирішив прийняти душ. Легше буде тілу, полегшає, може, й на душі. Та й час скоріше спливе: просто сидіти й чекати було нестерпно.

Довго стояв під слабкими, зовсім не було напору, струминками…

Витирався у прихожій, де були шафочки, ще довше. Почув, що Судзір не попрощався з гостем, там навіть чарки дзвенять. Не інакше як відзначають бариш, добре злупили шкуру з Крафта. «Поздоровляю… Тримайся тепер…» «І тебе поздоровляю… Тепер — Гірський?» — «Не обзиваються поки що. Та ніде не дінуться…» Розмова приглушена, іноді можна розібрати тільки окремі слова. Вино чи коньяк потроху розв'язувало язики, заговорили голосніше. Уже й деякі фрази можна розібрати.

Судзір:

— Це легко було зробити. Як і з тим… Я ж на місці… А навіщо?

Ловець:

— Закон є закон.

Судзір:

— Я переконав тоді… Шеф передав, що згоден почекати. Він нам ще буде потрібний… Особливо тепер.

Ловець:

— Ну, дивись. Сам знаєш… що на карту поставлено. Потім пізно буде розкаюватись!

Судзір:

— У будь-який момент устигну. Він не донощик, у поліцію не бігав. І в лікарню тоді не ходив… У роботі старанний… Потенційний дресирувальник.

Рипнули й грюкнули в Судзіра двері. Голоси зовсім затихли. І Радж зрозумів акустичний фокус: чути тільки тоді, коли відчинені двері у персональну Судзірову душову.

Про кого зараз говорив, кого мав на увазі Судзір? Знову якісь підозрілі розмови, невідомі плани.

У Судзіра зашуміла, захлюпала вода. Чи сам він, чи гість зайшов пополоскатися.

«До міста треба… Купити чогось, хоч макаронів якихось… Трохи олії ще є…» — думав, замикаючи комору.

Коло прохідної чути гомін. Тітка-сторожиха уперто й голосно повторює:

— Ніякого Абдули я не бачила! І Янга немає… Я тут із самого ранку — немає, не бачила!

— Санта Марія! Та йому ж нікуди більше ходити! Це Янгів друг, аміко… І собачка з ним чорний був, кучерявий такий…

— Ні кучерявого, ні простоволосого не бачила. А на територію не пущу, мадам. Усе!

Раджу теж довелося вислухати їхню розмову і підтвердити, що хлопчаків справді немає. Сам хотів би знати, де вони вештаються.

— Це жахливо! У нього серця немає — цілий день морити Тота голодом… Ви не брат Янга? Такий схо-о-жий… Скажу вам компліменто: ви дуже приємний молодий чоловік… Будь ласка, з'явиться Абдула — пошліть його скоріше до готелю. І скажіть цьому розбійникові, що в. мене починається нервове знесилення від його фокусів… Я вже не можу розпоряджатися своїм часом, усе його чекаю! Я не відпочиваю, а тільки нервую і хвилююся! Це не просто коміко, це партиджано… Скинув з плечиків мою найкращу сукенку — півмільйона лір заплатила! А своє дрантя повісив у шафу! Саме дрантя, самий бруд, у сміттєпровід треба було викинути. Я ж йому все нове купила! А він…

Ніколи було слухати балакучу італійку. Радж пообіцяв усе зробити так, як синьйора просила, й відкланявся.

Майже година минула, поки вернувся назад. Про тренування каратистів так і не згадав, а сьогодні ж треба було йти до містера Ромеша у підвал.

Італійки біля прохідної не було. Подивився запитально на сторожиху. Та зрозуміла погляд:

— Не було, не з'являвся ще.

«А чого вони підуть через ворота?.. Вони з моря підпливуть». Радж усе ще сподівався, що пригода хлопчиків закінчиться добре. Він і уявити собі не міг, де вони зараз знаходяться і що могло скоїтись.

Він і макаронів наварив, і захолонути вони встигли.

Знову підігрів і їв сам, а вони росли в роті, застрявали в горлі. Сонце вже сіло, швидко насунулася темрява. Увімкнув світло, і в розчинені двері ринули малі й великі товстопузі метелики. Напружено прислухався до звуків на морі, на алеях дельфінарію. І зрештою почув жіночі голоси, навіть схлипування. Заскрипіли бамбукові мостини на місточку…

— Ось тут… Он двері відчинені… — почувся голос сторожихи.

Радж вискочив надвір, але тітки вже не побачив — пішла назад до прохідної. У смугу світла увійшла кучерява смуглянка — заплакана, змучена, в якійсь обірваній зверху, ніби обгризеній спідничці.

— Натача?! — упізнав Радж. Схопив за руку, швидко потягнув у комору. — Як ти тут опинилася?

Натача нахилилася, затуливши обличчя руками, затряслася в плачі.

Розділ третій

Штовхани були не грубі, але сильні, тривалі, більше під груди і живіт, іноді діставалося по бороді й по носі — трохи не спускали юшку. Це тоді, коли глибоко занурювався обличчям і міг знову вдихнути води. Янг ще не опритомнів добре, але вже відчував, як горло відпустила спазма-судорога, як страшенний, з блювотою кашель роздирав пазурами горло й бронхи. А коли зміг сприймати трохи більше, відчув біль у грудях, у животі, в черепі. Німим болем нили суглоби, тупо смикали м'язи на руках і ногах, щемливий свербіж перебирав шкіру. Між литкою і кісточкою на лівій нозі пекло, як вогнем — шкіра там, певно, була зідрана.

«Пху-ух-х! Ф-фуш-х-х… Ху-ф-ф… — здається, почув крізь шум дивні й дуже знайомі звуки. Захитав, затряс головою, щоб вилилася з вух вода, і з правого вуха витекла тепла струминка. «Пфу-ух!» — почув уже виразніше. Спробував сам поворушити руками й ногами, щоб триматися на воді. Так, він був на воді, а не під водою… На воді! Притому вода здалася теплішою, ніж в озері, на глибині. Але цього тепла було так мало для його переболілого, змученого тіла!

Стулив губи, затиснув ніс, спробував продути вуха, роблячи ковтальні рухи. Важкі видихи і праворуч і ліворуч, чув і свист, і скрип, і якесь мекання чи бурмотання. «Дельфіни?! — пробилося крізь біль і каламуть у голові. — Зі мною дельфіни?!» Махнув кілька разів саженками до найближчого «Хуф-фх!», і долоня ковзнула по гладенькому, наче відполірованому, холодному тілу. Провів долонею, намацав спинний плавник. За його розміром зрозумів: не на дорослого дельфіна натрапив він, а на малюка. І не тікав він від Янга, а дужче запрацював хвостом, як тільки відчув, що взялися за плавник. Можна було трохи підгрібати лівою рукою, допомагати дельфіненяті, але в Янга було ще так мало сили!

Куди ж везе його малюк? Де Янг опинився? На тому світі, напевно. Пригадалося, як топився, як помирав на дні озера, як засмоктував його водяний вихор… Справді, тільки на тому світі може бути така непроглядна темрява, без жодної зірочки над головою. Але чому тоді він усе відчуває, як живий? Янгові болить, як живому, а на тому світі повинна бути тільки легкість і насолода для душі й тіла, цілковита нірвана. Щоправда, тільки для праведників, для тих, хто ніколи ніякого гріха не допускався. А які гріхи за дванадцять років життя мав він, що Вішну розгнівався і шпурнув його в пекло, в темряву?

Вода здається не чорною, вона, як розведене молоко, там-сям навіть пробігають якісь іскринки чи крапки… Отже, і на тому світі є море і дельфіни?!

«А де ж люди? Вони ж сотнями помирають, тисячами… Чому я один тут? Може, це ще тільки дорога в пекло, на той світ…» Над головою побачив невеличку світлу пляму, вона весь час поширювалася, а потім різонула світлом по очах. Просвіт у вишині був не круглий, а ніби викривлена й худенька вісімка. Дельфіненя завмерло на місці, перестало працювати хвостом, а дорослі дельфіни повільно і поважно, зрідка посвистуючи, закружили навколо Янга. Ніби давали можливість досхочу налюбуватися світлом, що пробивалося згори. І Янг дивився на здвоєну світлу плямку, як на незвичайне диво і помітив уже, що вона блакитна і на цій блакиті видно навіть кілька вогнистих іскринок. «Небо?! І зірки?! На світлому небі — зірки? Там ще день, а так не буває, щоб удень — зірки! Тільки на тому світі такі фокуси бувають…» Потім Янгу здалося, що на тій світлій плямі ніби щось метушиться, літає, здалося навіть, почув мишачий писк. «Невже кажани?!» А як високо до них! Та світла дірка видалась проломом у куполі височезного храму-палацу. Якась дивовижна сила розламала, розірвала землю, створила це склепіння, шпилястий грот.

Справді, це печера, грот, залитий водою. Янга усмоктало на дні озера в щілину, провалювався туди з пригодами, застрявав, і його не дуже делікатно хтось тягнув за ногу, рятував. Хто кинувся йому на поміч у водяний хаос і тісноту, хто міг почути його останній, передсмертний крик? Радж якось казав, що дельфіни страшенно бояться вузьких щілин, ніколи не лізуть у них, щоб не застряти. Ця боязкість у них передається з роду в рід, з покоління в покоління. Але ж хтось із них зважився на подвиг, переміг страх.

Дельфіни розташувалися навколо Янга на найсвітлішому місці. Видно як повиставляли з води морди, пороззявляли роти, можна помітити навіть гострі кілочки зубів. Скільки ж дельфінів? Три, чотири… Малюк — п'ятий… Усміхаються, ніби в загадки граються: угадай, хто перед тобою? Один виткнувся з води настільки, що показалися три білі царапини на боці.

— Єва-а-а! — крикнув Янг охрипло й радісно, упізнаючи. Під склепінням прозвучала луна, метушливо за-пурхали кажани. — А це Дік! Це ти, ти!!! Не крути головою… — Янг підплив до нього. — От, і зуб той, що не в ряду, і чотири пеньки праворуч… Ти, хитрун, ти! А малюк — Бобі! Наші дельфіни-и! Ура-а-а!!!

Розкотами загриміла луна, зверху навіть щось відірвалося і плюхнуло у воду. Янг залишив Діка, обернувся до Бобі. А той уже і сам плив назустріч. Потерлися щоками, Янг навіть поцілував його. Навколо кружляли і з полегкістю зітхали дельфіни. Ніби і їм було досі страшно самим у цьому підземеллі. Хто їх сюди загнав, запроторив? «Їх сховали тут… Отже, десь повинен бути вихід у бік моря… І чимось загородили той вихід, щоб не повтікали. Самі дельфіни не можуть розгородитись. А якщо я їм допоможу?»

Він ледве знаходив сили, щоб триматися на воді. Варто було зісковзнути руці з Бобі, і він міг би втопитися. Сили, щоб обіпертися на дельфіненя, уже не зібрав би.

«Нікуди не дінеться той вихід… Якщо він є…»

От якби відпочити, обсохнути… Задубів зовсім, дерев'яніють руки й ноги. Хочеться стогнати й плакати — не вистачає духу терпіти страждання.

Покерував Бобі за рострум уздовж стіни, спробував сяк-так перебирати ногами. Пливли повільно, дуже повільно у глиб грота, у темряву від світлої плями. Очі, побувши трохи на світлішому, не хотіли нічого бачити, сльозилися від напруження. «Стій, Бобі, стій… Я зміню руку…» Переліз на правий бік дельфіненяти, взявся за плавник лівою рукою, а правою вів по слизькому камені, по мокрій скелі, мацав. От уже й гострий кут, тупик. Захлюпала у воду з невеличких виямок якась живність — може, краби, може, ще що-небудь. Повернув Бобі назад, повз другу стіну, протилежну…

Попереду, куди навпомацки просувалися, проминувши світлу пляму, чути було той глухий, нудний і рівний шум. Грот мав подовжену, з гострим тупиком форму. А в цей бік стіни розходяться дедалі більше. «Бобічок, не смикайся, не виривайся… Потерпи, любий…»

Раптом права рука провалилася в пустоту, і з-за повороту у вуха вдарив шум і ревіння водоспаду. Нога натрапила під водою на якусь приступку, слизьку, з наростами. Спробував стати на неї обома ногами і… плюхнувся навзнак. Забовтався, обертаючись на живіт, пливучи до скелі. На підводну приступку став коліньми, учепився, як тільки міг, руками — виповз вище. Розлазилися на всі боки, часом потрапляли під руку більші й менші краби, плюхали у воду. Зробив кілька незграбних кроків навкарачки — і стукнувся головою об скелю. Вибився із сил зовсім, руки й ноги підкосилися.

Так і заснув обличчям на простягнутих руках, а може, й знепритомнів.

Ноги гойдалися, ворушилися, а щось важке сиділо на нозі, де закінчувалася штанина, і гризло, царапало за ранку вище кісточки. Ще добре не очунявши, тернув другою ногою по тій штанині — зіпхнулося щось кострично-колюче, безформне, як гострокутний каменюка. Від огиди й страху, здригнувся: краб, щоб він здох…

Скільки він проспав? У голові ясно і не дуже болить, та й увесь почувався міцнішим. Обережно, поволі розгинаючись, спробував устати. Ні, виступу немає, помахав угорі рукою — пусто. Обернувся обличчям до скелі, обмацав її руками. Круто дибиться холодний мокрий камінь, жодної зачіпки. Сів знову, обхопив себе за плечі руками, потер, помасажував, подавив. Відчував під долонями, що сорочка на плечах хоч і волога, але від тіла висохла, не тече з неї. Але цього так замало! А як би хотілося одягнутися в сухе, зігрітися! Щоправда, тут і сухе враз відволожиться: повітря густе від вологи, зверху ціляють по голові важкі краплі. Ех, якби на сонечко скоріше вибратись, на волю. Яке це щастя — мати сонце над головою!

Пригадав, як доплив з Бобі до цього виступу з площадкою, як вилазив на неї. Тепер він сидить спиною до того виступу, об який стукнувся. Виходить, коли встати і обернутися до нього обличчям, а потім тихенько, учепившись, нахилитися праворуч, то можна заглянути в грот-храм з діркою в куполі, звідти він плив, там трохи світліше. Янг і проробив усе це дуже обережно, привчав себе до остороги та обачливості, привчав орієнтуватися в темряві. Нахилився — і нічого не побачив: чорнота, тільки подекуди плямами сіріє вода, іноді по ній пробігають ледь помітні фосфоричні смужки. Певно, ніч уже, глибока ніч. Бо він не знає, скільки проспав.

А може, й не треба стежити за часом? Яке це має значення, коли весь час темно й темно!

«Ти де, Бобі! Пливи сюди!» — просвистів умовний сигнал. І подумав, що не почує його малюк. Шумить безперестану водоспад, хоч і не так дзвінко, як раніше: прилив заглушує, вода піднялася в печері.

Та минуло, може, якихось хвилин зо дві, як біля Янгових ніг почулися «Пху-уф…» і коротке скрипіння. Нахилився до води і намацав мордочку Бобі. Той дався полащити і відразу ж зсунувся у воду, зник з-під руки.

— Ти куди, дурненький? — не стримався і почав свистіти знову.

Пропав Бобі, як і не було. «Скривдився… Рибки не даю… — А де ж її взяти, ту рибку? Може, і є в цій печері риба, то хай сам ловить… І я сказав би «дякую», якби хтось почастував, та ще смаженою…» — в Янга набігло повний рот слини, занило в животі. Аж тепер відчув страшенний голод.

Знову почув «Ф-фу-ух!» близько біля себе і якесь ласкаве, ніби кошаче мурликання. Нагнувся в той бік, простяг руку. І відразу намацав голову дельфіна. Мала голова, отже, Бобі… «Ну й пустун малий…» Провів рукою до рострума, хотів ухопити за верхню щелепу, поводити в боки. А рука намацала щось тверде, широке.

— Що в тебе? Давай, давай… Ну, пускай же! — Янг і другою рукою посмикав. — Ласт? Справді, ласт… Ну й Бобі, ну й малюк! Якби ти знав, який ти молодець! — ніжно погладив його, поводив за ніс. — А другий де? Може, й другий знайдеш? Шукай, братіку, шукай!

Бобі щось промурмотів, а зрозумів чи ні? Мабуть, ні, бо не зсовувався у воду, лежав і чмихав дихалом, ніжився під Янговою рукою. Янг попхнув його в рострум, зсовуючи: «Пливи, пливи! Шукай!»

Не бачив, поплив чи не поплив. Здалося тільки, що зітхання й сплески навколо почастішали. Багато зітхань! Підпливли сюди, мабуть, усі дельфіни.

— Другий ласт шукайте! Маску шукайте! Ну, чого ж ви?»

Ніхто не поплив, наказу не розуміли. Прислухався крізь шум водоспаду і, здається, чув їхні зітхання й тихе похлюпування.

Янг добре обмацав ласт. Ремінчика не було, відірвався разом з вушком. Але гніздо для ноги було ціле. Він одразу сунув туди праву ступню, «взувся». Не хочеться знову лізти у воду, а треба. Міг би ще потерпіти, не лити, але вирішив налити шлунок водою — не так болітиме. Посвистів: «Ти де, Бобі?» Намацав руками дельфіна. Бобі!.. Слабак цей Бобі, от якби Дік слухався. «Сюди, сюди…» — відвертав його голову ближче до скелі, праворуч. Лікоть перекинув, звісив на той бік Бобі й долонею натискував на лівий бік, керував. Два орієнтири — скеля праворуч і шум водоспаду. Коли попливе назад, теж по них керуватиметься. Інакше не знайдеш ту площадочку, де відпочивав. Мала вона і нерівна, спадиста, але що робив би без неї? Може, де-небудь і краща є, але спробуй знайди у такій темряві!

Стіна під правою рукою подавалася на Янга. Цей печерний завулок теж звужувався, як і той храмоподібний. Шум і плескіт збільшилися, в обличчя полетіли бризки. Ззаду почулися короткі тривожні посвисти, мабуть, дельфіни пливли за ним і Бобі. Почувши сигнали, Бобі одразу крутнувся під рукою, як веретено, вирвався і сам засвистів тривожно. І в цю мить Янг коліньми намацав каміння, нагромаджені уламки, зачепилися за них руки. «Дуролоби… Бояться сюди лізти… А як же мене рятували й не боялися? Щось же затьмило їм розум, змусило кинутись на допомогу людині».

Обережно підвівся і ледве втримався на ногах: у ноги били буруни-коловерті. Простяг руки уперед, у невідомість, і холодна вода ринула по руках до плечей. Наповнював долоні і пив, пив, ледве не лопався од води, а все пив. І думав: що робити далі?

Можна пробратися назад на свою площадку і дрімати, чекати ранку. Але чи зміниться щось уранці? Тільки в храмі була хоч якась крихта світла, але там немає ніякого виходу. І тут, у Водоспадному гроті, немає. Вірніше, щілина є, але веде вона в озеро. Про те, щоб вибратися крізь цей лаз, годі й думати. Просто загадка, як він сюди потрапив і не захлинувся на смерть.

Отже, шукати, шукати, шукати… Поки є трохи сили, поки не задубів зовсім, шукати!

За тим самим принципом — права рука повинна весь час обмацувати стіну. Триматися тільки правої стіни, і зрештою прийдеш на те ж саме місце. «А якщо не на те, то в Храм, а з Храму я вже знаю, як добратися до тієї площадочки… Якщо нічого кращого по дорозі не намацаю… або виходу не знайду».

Обережно, хитаючись під ударами потоків, обернувся спиною до водоспаду. «Ти де, Бобі?» — Янг уже сміливіше ринувся грудьми на воду. «Пливи сюди!» — посвистував і відпливав від водоспаду все далі. Нарешті відчув, що вода біля нього загойдалася по-новому, не так, як від водоспаду, здається, почув і зітхання дельфінів, тонке «кр-рин-н, пр-рин-н…» коло обличчя. Викинув руку вперед і намацав малюка, учепився за спинний плавник. «Праворуч, Бобі!» — повернув трохи його за рострум. І той зрозумів, поплив правіше. Янг запрацював одним ластом, допомагаючи йому. Але через якихось метрів два Бобі різко звернув уліво. «Ти що…» — не встиг запитати, як стукнувся головою і правим плечем об слизький і гострий виступ.

Так, розслаблятися тут не можна. Слід більше довіряти Бобі. Малюк ніби остаточно зрозумів, що від нього вимагається. А кам'яна стіна то відступала управо, й доводилося запливати в кожний вигин, то раптом виступала, і знову треба було пливти зайві метри. «Ех, якби був ліхтар!»

Ще кілька уступів… І раптом здалося, що вода зарожевіла, навіть задралася чогось угору, як водоспад. Тихий водоспад, безшумний. Ця хмара рожевості праворуч чимось перетиналася, ніби хтось провів ламану лінію між нею і чорнотою. Контраст між чорним і рожевим з кожним ударом ласта збільшувався, вода попереду вже не світилася зсередини, від неї відлітали відблиски. Очі, поки підпливав, звикали до більшого світла, хоч треба було сильно примружуватись, щоб не дуже різало. Що там? Від нетерплячості гребнув кілька разів правою рукою, думав уже, що там вихід і звідти підсвічує вечорове (чи, може, вранішнє уже?) сонце. І раптом крикнув від болю в очах, випустив з-під руки Бобі, притиснув до очей долоню. Інстинктивно повернув назад — небезпека! Але Бобі не відпливав, не утікав, поблизу мирно пихкали решта дельфінів. І Янг, примружившись, як тільки міг, знову повернув до світла…

На нерівній кам'яній стіні горіла електрична лампочка. Гумовий чорний провід висовувався біля стіни з води і ліз угору до лампочки, як ліана. Сяяла лампочка, як дивовижний казковий плід, від неї розліталися на всі боки міріади тонесеньких і болючих промінчиків-голок. Вона освітлювала широку площадку. І висіла ця лампочка, виявляється, на протилежній стіні нового, третього гроту-відгалуження.

«Чому ж я не бачив її з Храму і з Водоспадного? Як повернуті входи в них до цього, третього гроту?» — думав Янг, підпливши до освітленої площадки і схопившись за берег однією рукою. Другою затуляв очі, залишивши тоненьку щілинку між пальцями. Розгледів спочатку щось нагромаджене і прикрите рогожею — праворуч від лампочки. Потім вирішив оглянути всю площадку по черзі. «Невже тут бувають люди?! Може, й тепер вони є, але заховалися?» Повертав голову якомога далі праворуч і ліворуч, щоб побачити, що діється за межами площадки, і не міг нічого розгледіти — чорнота. Невідомо було, чи далеко вправо простягається площадка і закуток-ущелина, в яку не запливав, не обмацував. Ліворуч від товстого гумового проводу теж угадувався затемнений прогин. Стеля над площадкою проглядалася, вона була невисока, перекошена до центру печери.

Обережно на колінах і руках виліз на площадку, повільно встав, слухаючи, як стікає з одягу вода і, розбігаючись, шарудять клешнями краби. Деякі — бовть, бовть — падали у воду, деякі затаювалися у виямках, виставляючи очі-перископики. Янг незграбно шльопав ластом, і коліна тремтіли від хвилювання. Додибав до прикритої купи, смикнув рогожу. Одразу почувся металевий брязкіт, із дзенькотом зсунулася під ноги така сама черпалка, як і ті, що носили в зубах дельфіни у дельфінарії. Усіх черпалок на купі Янг налічив десять. Підняв ту, що впала, навіщось постукав нігтем об днище. Не із заліза зроблена, не дуже важка, а на задньому бортику — напівкруглий виріз.

Ланцюг замкнувся… Ті золотошукачі на озері, довгий Піт з компаньйоном мають відношення і до печери. Дельфінів Судзір теж не так собі навчав: не басейн думав чистити, а щоб могли черпати на дні моря або тут, у печері, породу, виносити наверх. Усе робилося за одним планом! Компанія Піта отруїла і Малу, і дельфінів покрала, запроторила сюди. Злочинці, справжнісінькі злочинці!.. Табір на березі моря, обгороджений дошками, що його колись роздивлявся з Амарою, теж їхній. Може, стоїть якраз над входом у печеру.

«А той бовдур-офіцер завалився до Крафта: «Ми все оглянули в таборі Піта… Немає в них дельфінів, немає загородок у морі». Сказав би краще, що й не пробував шукати… У самісіньке їхнє гніздо потрапив… Ух, аби тільки вибратись! Накрили б тут усіх, як горобців ночвами…» Хотів уже шубовснути з площадки у воду, пливти якнайдалі звідси, щоб десь заховатись. Але розсудливість взяла гору: «Зараз же тут нікого немає. Бо нагорі глибока ніч. Сплять усі в таборі». Тільки в такий час Янг і може плавати безкарно. А вдень — ховатися. Тільки де? Коли вони з'являться тут з електричними ліхтарями, то знайдуть одразу. А під водою довго не всидиш. «А чому й ні? Засвітять, а я упірну… Одведе вбік — вирину… Ні, краще зразу шукати вихід звідси… Куди веде цей провід?»

Янг повів очима від самого гака, забитого у щілину в стіні, на якому висів кінець провода з лампочкою, і донизу. Провід і справді зникав під водою, а не йшов біля поверхні у прогин, у темряву. Постояв біля провода нагнувшись, спробував навіть потягнути за нього. Він майже не піддавався. Янг сів знову.

Вихід з печери під водою, туди веде провід. Навіть у їхній лагуні на Біргусі були невеликі гротики серед рифів. Зверху нічого не побачиш, а пірнеш і… «Цікаво, чи глибоко знаходиться вихід з печери? І скільки треба пливти під водою, щоб вибратися в море? І потрібний ще буде час, щоб піднятися на поверхню… О, якби на все вистачило хвилини дві-три! Можна було б пірнути одразу. Але ж там ще повинна бути загородка або сітка від дельфінів. Якщо вдасться її швидко ліквідувати, то й дельфіни зможуть вибратися. Учепитися за Діка і… Разів у три-чотири швидше буде…»

Ліхтар! Хтозна-що віддав би за ліхтар! Без нього як без рук. А якби ще був і акваланг, то й зовсім добре було б. Зостався акваланг десь у озері, а запасні балони біля озера.

«Що там тепер Натача робить, Абдула? Перелякав я їх своїм зникненням… Вирішили, що загинув… І я на їхньому місці так би подумав…»

Краби, побачивши, що їх більше ніхто не лякає, посміливішали, полізли з води на берег, повиповзали з ямок. Під лампочкою вже їх зібралося багато, ніби грілися на сонці.

«А що я робив би на місці Натачі? — прикидав Янг. — Комусь одному треба добиратися на Рай, сказати про все Раджу. Бідолашний Радж!.. Бідолашна Натача!.. Як їй пережити все це, як розказати Раджеві?» — Якось само подумалось, що добиратися до Раджа буде Натача. Вона сміливіша й рішучіша і плаває добре.

Праворуч від Янгових ніг і вправо від провода, який ішов під воду, щось білувате повільно погойдувалося коло _берега, іноді не в лад з водою, іноді затемнювалося, зникало. Там було чути шарудіння крабових клешень, якийсь скрегіт. Але це не дельфіни скрипіли, дельфіни повільно курсували на межі повних сутінків і напівсутінків, притискувалися більше до входів у Храм і Водоспадний грот. Янг лінувався вставати й дивитися, над чим бенкетують краби. Він відчув мляву насолоду від нерухомості.

«Які ноги!.. Кісточки пооббивані, зідрані… А скільки подряпин і синяків!..» — Підтягнув штанину на тій нозі, де все ще відчував сліди зубів. Ось вони, знаки… Прокусів не було, видно тільки два ряди плямок-синяків, навіть шкіра здерта на тих місцях. «Залізна хватка… За шириною рядів — не малюкова робота. Найімовірніше — Дікова… А може, Єви або Бели. Єва — мати Джейн. А котра мати Бобі? Здається, Дора… Перший міг і Бобі кинутись у ту розколину, а мати за ним, Бобі рятувати… і мене заразом…» — Янгу хотілося думати, що було саме так. Похукав, подув на синяки, навіть слиною промив — і встав. Підійшов до того, що біліло коло берега. Це була рибина, навіть завелика, п'ядей на дві. На ній безліч крабів — і більших і менших. Замість хвоста у риби ребринки-ниточки, на боках повигризані ямки. «А чого тут дохне риба? Може, вода якась застійна, отруйна?»

Очі звикли до напівтемряви, і коли Янг відвів погляд праворуч, за прогин стіни, то помітив унизу щось гранчасте і височеньке, ніби скриньку. Одразу ступив туди.

Так, це була скринька. Металева, важка… Підняв, щоб піднести ближче до світла, а вона несподівано смикнулася з рук, трохи не впустив. Помітив, що до скриньки веде скручений удвоє дріт. Вилазив той дріт теж з-під води, кроків на три глибше в темряву від того, товстого. Янг обережно поставив скриньку на місце. Серце тривожно калатало. «Не чіпатиму, ну її…» А цікавості не міг перебороти, руки вже намацали засувку. Відсунув засув, потягнув за нього — відчинилася кришка, зависла на завісах. Руки намацали укладену вздовж скриньки на важелі телефонну трубку. «Телефон?! З табору сюди дзвонять, а звідси в табір… Дивний телефон… Як по ньому дзвонять, коли немає ні диска, щоб набирати, ні кнопок?»

Зняв трубку й відразу почув, як вона ожила, загула, якраз так, як у Крафтовому телефоні. Знімав якось, витираючи пил. Але Крафтова гула, і все, а тут…

— Хелоу? Майкл біля апарата! — гучно сказала трубка по-англійському. — Що за чорт… Ф-фу-у… Ф-фу-у-у! — подули в трубку. — Зіпсувався чогось… Нікого ж там не повинно бути.

Клац… Тіу, тіу, тіу, тіу.

Янг забув, що треба дихати. Обережно поклав трубку на місце і так само обережно-стримано видихнув.

Дозабавлявся!.. Тепер можуть і серед ночі примчати сюди… «Мало тоді не буде…» Повільно закрив вічко скриньки як було, клацнув засувкою. «Як ця скринька стояла? Здається, отак…» Щоб не помітили, що хтось чіпав апарат.

І не хотів, а ще більше ускладнив своє становище. Той черговий біля телефону (а може, сам головний начальник табору, бо тільки у начальників телефони) розкаже уранці всім, як сам по собі задзвонив телефон з печери. Чорти з пекла чи дельфіни подзвонили, тільки сказати нічого не змогли. А хтось із табірників скаже, що не така вже й таємниця їхня печера, коли можна в неї забратися і звідти дзвонити…

Часу на роздум не було. «Ти де, Бобі? — посвистів дельфінчикові. Треба хутко перевірити, куди веде гумовий чорний провід. Може, пощастить ще сьогодні втекти звідси.

Бобі підплив до берега площадки, висунув голову, роззявив рота. Трохи ближче підпливли і всі інші дельфіни, але збилися докупи ліворуч від освітленої водяної прогалини, а туди, де опускалися під воду проводи, не наближалися.

— Сюди давай, сюди… — присів навпочіпки, підкликав Бобі рукою. — І ти, Дік! До мене! — покричав і ватажкові. Але ні Бобі, ні Дік, ні Бела, Дора, Єва не підпливали. Усі тривожно посвистували, насторожено поглядали на Янга. — Ну й дідько з вами! — Янг кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, потім узяв у ліву руку товстий провід, вдихнув добре наостанок і пірнув.

Пропускав провід крізь кулак, а правою гріб і гріб, допомагав і ластом. А потім почав перебирати провід обома руками, підтягуватись. Царапнув плечима об камінь… Ага, виходить, заглиблення більше немає, провід іде під скелю. Там вихід, там! Розплющив був раз очі — чорнота, через кілька метрів ще раз. Побачив попереду якусь білу заграву, почув шипіння чи дзюрчання. Кілька разів стукнулися об Янга здохлі чи оглушені (плавали абияк) рибини. Глибоко у вухах відчував болюче поколювання, аж гарячим швиргало в голову. І тут щось величезне й стрімке налетіло на нього збоку, хвостом вибило чи зубами вирвало з рук провід. З переляку Янг видихнув майже все повітря, а це було небезпечно: спливати далеко, і дуже важко буде подолати бажання вдихнути. А страховисько, розвернувшись, безцеремонно штовхнуло його під груди, а потім Янг відчув, що ліва литка опинилася в зубастій пащі. «Дельфін?!» Янга тягли й штовхали водночас, кілька разів зачепив головою і плечем за скелястий навіс, і тоді дельфін трохи опускався глибше, але щелепів не розчіплював, ноги не випускав…

Виринули разом на освітленій латці води біля площадки з лампочкою. Дельфін тільки раз фукнув повітрям і помчав у лівий бік. А Янг дихав і дихав, як загнаний. Дік (а це був він!) щось сердито свистів і скрипів, самки закружили коло нього в нетерплячому хороводі, ховаючись у темряві і знову випливаючи.

— Зараза… Щоб тебе чорти волочили… — ледве не плакав Янг. Виліз знову на площадку під лампочкою. — Допоміг, називається!

Поганявся трохи за крабами, ловив і спересердя шпурляв їх, цілився в Діка. І чого дельфіни так панічно бояться виходу з печери? Самі бояться і його не пускають. «А я без вас туди попливу, нишком, ви й не знатимете… Все одно розвідаю, що треба!» Попався на мілкому і лангуст, відламалася клешня, і Янг механічно сунув її в рот, потиснув зубами, висмоктав м'ясо. Відірвав і шийку… Смак не дуже, але терпіти можна. І вже навмисно ходив по площадці, ловив не тільки лангустів, але й крабів. Голод — не свій брат.

Зрозумів остаточно: утекти звідси буде нелегко і непросто. А як подати про себе звістку на волю? Аби вона потрапила до рук Раджу, чи Натачі, або Абдулі… Щоб знали, що живий, знали, де знаходиться… «На черпаку-совку нацарапати камінчиком листа, дати в зуби Бобі або Діку — хай пливе… — і сам усміхнувся зі своєї наївності. — Куди попливе, до кого? Як утлумачиш дельфінові, де Рай, хто такий Радж? Так буває тільки у фантастичних книжках, а не в житті. А як звідси вибратися дельфіну, коли він боїться навіть близько підпливати до виходу… Пляшку із запискою… Чи кілька пляшок… Звідси ж повинен бути якийсь стік води. І під час відливу вода відходить, понижується…» Але й цей спосіб висміяв. Ну, де візьмеш пляшку, папір, чим напишеш? І до кого швидше вона потрапить? Тільки себе виявиш, почнуть шукати… А то ще й не так буває. Радж у газеті читав, що недавно виловили пляшку, яку минулого століття кинули моряки, зазнаючи корабельної аварії. Понад сто років проплавала, і нікому не потрапила до рук!

От якби що-небудь придумати таке… Яке нікому нічого не говорить, а тільки Раджу, Натачі або Абдулі… А що?

Почав стягувати з себе мокрий одяг, аби повикручувати штани, сорочку. Поліз у воду, і знову почало трясти від холоду.

Викручував штани, намацав у кишені ножик з надламаним лезом. Зрадів, наче потрапила до рук якась невідома зброя. Натачина річ… І як він потрапив у кишеню? Викрутив штани, знов засунув ножик у кишеню. А ноги які «гарні»! До самого паху в синяках, подряпинах.

Сорочка пристала — ледве зняв. І тільки знявши, помітив, що з сорочкою знялася і та «блузка», що її відірвала Натача від свого платтячка, і майка. А він уже й забув про цю «блузку»!

Роз'єднав одежинки, викрутив кожну окремо. І знову дивувався, розглядаючи себе. Синяки були на всьому тілі, на руках. А правий рукав сорочки був трохи відірваний, з подолу вирваний і метлявся клинець. Приклав його, притулив до дірки, пригладив.

І раптом простісіньке спало на думку. Він порве на клаптики сорочку, пустить їх на воду. Може, кілька штук випливе, може, якийсь потрапить на очі Раджу. Брат неодмінно ж шукатиме його живого чи мертвого, і не тільки в озері, а й у морі коло берега. Він повинен здогадатися про цю печеру, про витік з озера в море. «Ні, краще блузку порву… Вона яскравіша, легше клаптик помітити… І матерія оригінальніша, а таких сорочок — тисячі. Натача упізнає клаптик зі своєї сукенки, якщо Радж не здогадається…»

Пройшов праворуч, за проводи, навпомацки назбирав ошмаття водоростей біля берега. Наприбивало з волі, а може, і в печері ростуть, на виході? Поробить маленькі «ляльки», в кожну загорне і шматочок водоростей. Будуть вони плавучішими… Навитягає з подолу й ниточок, поперев'язує згорточки, щоб не розкручувалися. По-своєму наперев'язує, з трипелюстковими бантиками.

Пливіть у білий світ, несіть звістку на волю!

Може, з годину, а то й більше подрімав, накрившись рогожею і прихилившись плечем до стіни. Боліли від холодного каменю стегна, нив хребет. Рогожа була волога, тхнуло цвіллю. Невідомо, чи допомагала вона зігріватись, може, відбирала тепло, просихаючи від тіла. Треба було забрати її звідси, можна використати якщо не на бік, то під бік, усе-таки не голий і слизький камінь. А краби, відчувши тишу, зовсім знахабніли: повзали по ногах, пробували викарабкатися вище. І доводилося їх відстрашувати або відбрикувати ногами, глушити ластом. Крабовий пляж…

Янг чиркав об виступ скелі лезом ножика, гострив, перевіряв жало на нігті. Виявив, що в нього не просто шматок рогожі, а мішок, на дні навіть зосталося трохи брудного, в мулі, друзу. Вивернув на лівий бік, а потім зійшов до води, виполоскав і викрутив. Можна перевернути дном догори, прорізати дірки для голови і рук — і будь ласка, одягай на себе.

Коли дивитися з Крабового пляжу, то праворуч від нього чорніє ще один грот. Великий він чи малий? З'єднується з Храмом чи ні? Янг відчував, що не заспокоїться, поки не обстежить його. Спочатку почне без дельфінів, а під кінець, може, й вони насміляться, підпливуть.

Залишив рогожу на пляжі, зайшов за проводи, надів ласт і ринув грудьми на воду, піднявши велику хвилю. Після трьох-чотирьох гребків піднімав праву руку вперед і вгору, відставляв праворуч — чи тут стіна? Знову гріб, знову мацав… Хоч ласт і один, але додавав хуткості. Переконався в цьому на ґулях: кілька разів сильно стукався лобом. Стіна потроху повертала в лівий бік, зрештою закінчилася тупим кутом, починалася стіна зліва. Видно, цей грот найменший з усіх обстежених. Дивна печера, не трилисник, а чотирилисник. Щось на зразок чинари, або інакше платана, часточки-лопаті загострені. Вихід, куди ведуть проводи, уявляється як черешок листу.

Через двадцять шість гребків обмацалася площадка чи поріг. Потримався трохи за бережок, відпочив. Знову плив і лічив гребки — площадка простягається до сорок першого гребка, потім знову здіймається стіна. Не встиг її помацати зо два рази, як вона зникла з-під руки. Ага. поворот… Ріг скелі гострий, як ніс у «Нептуна». Посунувся вперед і одразу обмацав стіну-втікача. Оглянувся назад — лампочки не видно, подивився вгору і ясно побачив дві великі зірки. Ні, більше! П'ять… сім… Отже, потрапив знову в Храм?

Можна навпомацки вернутися, обстежити виявлену площадку.

Мацав стіну тепер уже лівою рукою, підгрібав правою. Почув біля себе стримане «Пфу-ух-х…». Бобі підплив, його видих більш високий за тоном.

— Ну що, боягуз, засумував без мене? — Янг завернув за той гострий ріг і незабаром ухопився за початок площадки. Вилазив на неї з такою ж пересторогою, як і на ту, де перший раз спав. Уставав обережно — головою не стукнувся, виставив руки уперед, не зачепився ні за що. Так ступив два кроки, три… Наткнувся на стіну, хоч і не дуже круту. Пішов, мацаючи ногами, уздовж неї, виставивши поперед себе тільки ліву, а правою шкребучи по стіні. Стіна нерівна, та й під ногами теж то бугорки, то ямки. Не обстежував до кінця, перед черговим виступом повільно повернувся до води. Неширока, виявляється, ця площадка, але значно краща за ту, де спав. І лампочку добре видно, навіть латку стіни біля неї. Водоспаду майже не чути.

Тут і поселиться, швендяти більше не буде. Звідси і до Крабового пляжу не більше як п'ятдесят метрів. Добре туди пливти — просто на лампочку. А звідти? От якби й тут щось блищало…

Залишилось тільки попливти за тим мішком з рогожі, і на сьогодні буде все. Бо вже ноги-руки не слухаються.

Відпочивати треба, набиратися сили. Щоправда, звідки та сила візьметься, невідомо: їсти ж нічого.

Сів навпочіпки, потім ліг на живіт, щоб ногами вниз сповзти у воду. Але почув, як нетерпляче заскрипів, затринькав дихалом Бобі. Янг сів, у воді вже простяг до малюка руку.

— Пробачення просиш? Я не серджусь, дурненький.

Бобі щось тримав у зубах, сунув йому в руки… Маска від акваланга! З несподіванки Янг трохи не впустив її. «Ну й Бобі! Це ж треба…» А руки вже гарячково обмацували маску. Ремінчик цілий… Гума ціла… У склі, здається, тріщина… Навіть дві, вони схожі разом на літеру «ві»: «V». Будуть осколки триматися під тиском чи ні? Пропустять чи не пропустять тріщини воду? Зразу ж надів маску, зсунувся до Бобі.

Здається, нормально… Ех, якби ще щось було видно! Не знімаючи маски, посвистів Бобі і поплив просто на огонь лампочки. Про відпочинок забув одразу.

Бобі проплив поруч, потім позаду. Зрештою зовсім відстав, бо дельфіни тривожно засвистіли.

Не вилазив на Крабовий пляж, а посунувся повз берег, чіпляючись руками, до товстого провода. Віддихався добре, провентилював легені. Зловив кілька «ляльок», що наробив з Натачиної сукенки, сунув за пазуху. І пірнув, хутко перебираючи провід обома руками.

Цього разу спускався набагато упевненіше. Незабаром вода спереду ніби затуманилась, потім і добре посвітлішала. Ось уже ця просвітлина набула форми широкого й нерівного зверху пологу чи запони. Провід ліг на дно і пішов під низ цього пологу, і Янг випустив його з рук. Шипить полог. Вода крізь тріщини скельців майже не просочувалася в маску, добре було видно вже, що полог складається ніби з тисяч шнурків намистинок, розтягнутих від низу до стелі. Бульбашки-намистинки не більші ніж зернятка маїсу і світяться білим, мов ті лампи, що бачив у коридорі готелю.

У голові вже дзвеніло, кололо у вухах, під груди підверталася нудота… Ще підсунувся на крок ближче, ще… Бульбашки здіймаються не просто з дна, там щось покладено металеве, схоже на іграшкове, з низенькими бортиками і дуже довге, на всю ширину полога коритця.

Здавалось, що вода тут значно тепліша, наче на самій поверхні моря. І це насторожило більше, ніж нестерпний дзвін у голові та колючий біль у вухах. Але поспішав, як і раніше, метушливо намацав за пазухою «ляльки». Хотів голою рукою пропхнути їх на той бік гарячих бульбашок, але знову ж спохопився. Зігнувся як тільки міг на лівий бік і почав бовтати ногою, стараючись ластом проштовхнути згорточки на той бік заслони. «Ляльки» не слухалися, скакали угору-вниз, мов комарі, «товкли кашу». Кілька разів ласт доторкнувався до бульбашкового пологу, і по нозі ніби бігали мурашки. Устиг помітити, що самий край ласта скручувався і розтавав від бульбашок, як від вогню, шматочки відривалися і падали на дно.

Від болю у вухах уже хотілося кричати німим криком. Побачив, як скельця в масці зсередини раптом укрили червоні кров'яні патьоки. З якимсь відчайдушним диким жахом загріб руками, замолотив ногами (забув і за дороговказний провід!)… Наверх, швидше назад, до повітря!

І виплив наверх, але раніше, ніж треба, бо стукався, царапався об нерівний кам'яний навіс стелі, вкритої черепашками. Мало не в агонії драв нігтями стелю, боровся з бажанням видихнути, щоб не розірвалися груди. Повітря! Коли буде оте повітря?!

Мало не знепритомнівши, виповз трохи на Крабовий пляж, зірвав маску. Упав долілиць.

Під щокою і носом розпливалася тепла пляма крові. Поволі, як мокриця, повз кров'яний струмочок і з правого вуха…

Розділ четвертий

Радж біг до Амари. Коли на когось у сутіні натикався, бурмотів: «Пробачте!» — і ще більше підганяв сам себе.

Швейцар на дверях «Летючої риби» не впізнав його і хотів заступити дорогу — «Немає місць!» Але Радж так глянув на нього, так гребонув-відхилив з дороги, що той аж поперхнувся і розгублено став озиратися, шукати когось на допомогу.

— Аніль, підміни мене на моїх столиках! — крикнув комусь Амара в другій половині залу «і поспішив назустріч. Його теж вразило Раджеве обличчя. — Що трапилось? — одразу потягнув Раджа до службового столика, показавши буфетнику два пальці. — Розказуй…

Радж сидів деякий час, затиснувши голову долонями, важко дихав.

— Знаєш… Він обдурив мене! Обвів навколо пальця! А Натача прибігає… Пропав, не виплив!

— Хто обманув? Хто пропав? Кажи до ладу! — Амара сів поруч з Раджем, заспокійливо, як малого, погладив по плечу.

— Янг… Хто ж іще! Прокляте озеро… І треба ж було вам на нього підніматися!

Рука Амари ковзнула з плеча. Обидва мовчки безтямно дивилися на бокали з пивом, що приніс і поставив їм буфетник. Обидва згорбилися, ніби й на плечі Амари ліг неймовірний тягар лиха. Але не все було зрозуміло, і він, вимучуючи слова, розпитував більше, поки не уявив усе, що сталося.

— Що робити, Безсмертний? В мене більше нікого не лишилося… — Радж нагнув голову, з усієї сили затискуючи рот, скрегочучи зубами, щоб не застогнати. — Жити не хочеться…

— Насамперед візьми себе в руки. Незважаючи ні на що, треба жити. Треба! Тепер кожний чесний чоловік на обліку. Ми вже не належимо тільки собі, не можемо самі розпоряджатися своїм життям.

— Це в майбутньому. Ти мені скажи, що тепер робити?!

— Піти й постаратися хоч трохи відпочити. Треба дочекатись ранку… І будемо шукати… Одного не можу зрозуміти: чого він з акваланга вивільнився?

— Могло бути глибинне оп'яніння… Я ж йому нічого про нього не казав… Тільки про елементарну техніку безпеки… Хіба я міг подумати, що Янг буде опускатися на таку глибину? Сам, без будь-якої страховки!.. Я і то ще жодного разу на таку глибину не спускався.

— Іди, друже, додому. Поспи, якщо зможеш… Важкий буде завтра день. Я до тебе прийду, як тільки розвидниться. А вночі нічого не зробиш, нічим йому не допоможеш.

«Допоможеш…» Хоч би тіло знайти… Хоч би тіло…» — розпачливо думав Радж.

До пива навіть не доторкнувся. Пішов від стола мовчки, не попрощавшись.

Натача закінчила обдирати довгу, як пакіл, криву бульбу ямса. Порізала на кружечки, щоб обсмажити. І в цей час вернувся Радж.

— А я й забув тобі сказати… Макарони ж є зварені. Їж.

— Це я на ранок підсмажу, з собою візьмемо. — У Натачі тужливо тремтіли губи.

— У Крафта ще огонь горить — забіжу. Може, дасть «Нептуна» на завтра, — сказав Радж тихо, мов прибитий, і вийшов.

— Ага, сходи, — як господиня, погодилася Натача.

Піднімався Радж скрипучими сходами важко, по-старечому.

Для годиться постукав, але двері відчинив, не чекаючи відповіді.

За столом Крафта сидів, уткнувшись у папери, Судзір.

— А де містер Крафт? — запитав здивовано.

— Був, та загув… — неохоче підвів голову Судзір. Вигляд незадоволений: перешкодили. — Правда, завтра ще зможеш його побачити — буде тут з нотаріусом. І до Англії поїде.

— У гості? У відпустку? — все не міг очуматися від такої несподіванки Радж.

— Багато запитань ставиш. Кажи, що ти хотів…

— Я хотів… З хазяїном мені треба було б поговорити.

— Слухаю тебе. — Судзір подивився на ручний годинник.

— Так ти… так ви…

— Можеш говорити «ти», як і раніше. Я не кривдитимусь. Правда, були у нас сутички по роботі… Але де їх не буває? Служба є служба. А хто давнє пом'яне, той лиха не мине.

— Так що, у тебе тепер треба проситись… просити?!

— Ага. Ніхто не знає, хто в кого буде на поминках. Завтра решту паперів на купівлю-продаж підписуємо.

Радж помовчав, збираючись з духом і думками.

— Горе в мене… Янг утопився… На Гірському… Треба їхати шукати.

— О, боги… Коли ж це могло трапитись? Я ж учора його бачив.

— То вчора, а це — сьогодні. «Нептуна» проситиму… І щоб самого з роботи відпустив.

— Мені з тобою треба багато про що поговорити. Але зараз в тебе клопоти, і в мене. Цими днями неодмінно поговоримо.

— Так я про «Нептуна»…

— Візьмеш. Я тобі зобов'язаний, можна сказати, життям… Думаю, що потім усі витрати від простою наженеш. Так?

— Так, містере Судзір.

— Ну, навіщо так офіційно? Я хотів би, щоб стосунки між нами залишились дружніми. Бувай! — трохи підняв над столом забинтовану праву руку.

— На добраніч! Дякую.

«От як… Проковтнув Крафта і не поперхнувся. І де він грошей на це стільки взяв? Зарплата в нього була тільки наполовину більша за мою…

Червоні губи викажуть того, хто жував бетель. І сліпому видно: сам Судзір приклав руку до розорення Крафта. Інакше не говорив би про це з таким спокоєм і задоволенням. Навіть звістка про загибель Янга не вивела його з цього настрою. А хлопчик же щиро любив дельфінів, охоче, навіть надмірно допомагав Судзіру в роботі.

Тісно думкам у Раджевій голові.

Віддав тапчан Натачі, а сам, узявши дещо під бік, улаштувався на лавці у дворі. За всю ніч навіть і на мить не задрімав. Хворобливе уявлення малювало жахливі картини, і все про те, як гинув, топився Янг. «Я… Тільки я винуватий у загибелі брата… Не допильнував, не доказав того, що мусив йому сказати. А треба було всю увагу йому віддати — і за себе, і за батька, і за матір…»

І була така тяжка мить, так облягло серце болями і стражданнями, що хотів уже заподіяти собі смерть. Та застогнала, почала скрикувати уві сні Натача, і це трохи протверезило.

Пройшов у комору, поторкав Натачин лоб. Він був гарячий, аж палав, і Радж узяв рушник, пішов у душ, намочив. Вийшовши, послухав ще, як непокояться, плюхаються у басейні заполонені дельфіни. Рушник трохи допоміг, хоч і невелика була від того прохолода. Натача стала дихати рівніше, тільки схлипувала іноді тоненько, не прокидаючись. «Бідолашна дівчинка… Напереживалася… Нічого не сказала — може, на її очах загинув Янг?»

Рештки ночі прислухався, як Натача дихає. І те, що не залишився сам на сам зі своїми думками і переживаннями, а довелося турбуватися про іншу людину, врятувало його.

Переконавшись, що заснути не зможе, над ранок зарядив повітрям три комплекти балонів, підготував два акваланги і два костюми — собі й Амарі, бо зріст його знав.

Ці три комплекти балонів і той запасний, що десь на Гірському — чотири. Повинно вистачити надовго.

Уранці Натача встала майже здоровою, жару не було. Поки Радж з Амарою готувалися в похід, виносили все що треба на берег затоки, поки спускали тельфером до води «Нептун», прилаштовували до корми мотор, Натача збігала в булочну, аж у центр міста. Їх троє, Абдула — четвертий. Тога — п'ятий. Компанія назбиралася велика, і треба буде пробути на Гірському, може, цілий день. «Горе горем, а людині все одно треба підкріпитись», — міркувала вона по дорослому.

Коли пливли до Гірського, Радж про все розпитував Натачу — аби не мовчати, не залишатися сам на сам з думками про Янга. Спочатку про ялик запитав: «Де залишили?», потім: «А де Абдула чекатиме?» Помовчав, поприглядався до панорами Кампонга, і знову: «Не казав Янг — добре він заряджав балони, повністю? Який був тиск на манометрі?» Натача відповідала, але коротко й ніби неохоче: настрій був пригнічений.

Домовленості, де приставатимуть до Гірського, не було, і Амара спрямував ліворуч від Кампонга, а потім узяв ще більше в море, щоб обійти попереджувальні буйки на смугастих бочках біля табору. Здалека буйки здавалися якимись комашками, що поснули на воді.

— Це і є той табір? — покричав Радж.

— Ага-а! — крикнув і Амара.

— А де ти причалиш? Там ще є селища?

— Немає! На чистий берег висадимося!

— Розвертайся назад!

— А що таке?

— А те-е! Я вже раз приставав до безлюдного берега, з яликом. На Раї! Так мені — от! — показав Радж на шрам-місячник під лівою щелепою. — А ялик проламали і втопили. Давай до причалу.

Амара зробив коло у бік відкритого моря, покерував до Кампонга. Але не витримав, усе-таки прокричав Раджу:

— Порівня-яв! Там же контрабандисти були або пірати!

— Тут теж… Ще невідомо хто!.. А коли щось з «Нептуном» трапиться, Судзір у в'язниці згноїть!

Додав усім тривоги Радж. Він і раніше відчував, що з цим табором не все просто, а підслухана розмова Піта з Судзіром і зовсім насторожила. Бо надто вже настирно ліз Судзір у компаньйони до Піта і дуже відбрикувався від цього Піт! Може, табірники і наукою займаються, хтозна. А якщо та наука тільки камуфляж, як і Судзір підозрював? Може, вони справжнісінькі хижаки, здатні не тільки на викрадення дельфінів. У таких людей нічого святого за душею немає.

Спочатку побачили Абдулу — сидів на причалі, а потім і ялик. Упритул до ялика підплисти не змогли, він був густо обставлений човнами. Вибрали місце, де вільніше, біля містків, уклинилися і закинули кормовий ланцюг за причальний залізний прут, прикутий до дощок уздовж усього причалу. Старанно замкнули на замок.

— Ти чого тут? — першою вискочила на дошки Натача.

Абдула, мабуть, закляк сидячи, бо вставав незграбно, крекчучи і тримаючись лівою рукою за поперек. Права була засунута за пазуху.

— Я ж тобі сказала: залишатися біля акваланга і балонів! Там ночувати!

— Я їх замаскував у кущах… — сказав Абдула, підходячи і здоровкаючись з усіма. І відразу перейшов на плаксивий голос: — Ага, тобі гарненько! Кинула-ринула все і побігла! А я сам на голому камінні… У дикому лісі, серед звірів.

— Пугача злякався чи сича… А там, може, хтось покрав і акваланг і балони.

— А я Тота прив'язав до акваланга.

— От знайшов сторожа! Сконав десь там з переляку… — Натача поглянула на обличчя Абдули, на його руки. — Справді, дісталося тобі. Руку чого так тримаєш? Ану, покажи!

— Тихо, я сам! — Абдула почав допомагати лівою, вивільняючи праву з прорізу манишки. — От… Як колодка напухла… Переламав, мабуть, зі скелі падаючи, як у Кампонг уночі пробирався.

— Так ти присмерком звідти утікав, не чекав до ранку?! Оце так-так, добре, що не зламав собі шию… — У голосі Натачі відчулося трохи поваги. — Хіба ти бачиш, як кіт, уночі?

Натача обережно обмацала його руку, але все одно на опухлому місці залишилися білі ямки від пальців. Абдула роззявляв рот від болю і тільки охкав.

Повела його до Раджа, який розмовляв з незнайомцем, стоячи біля купи розвантажених речей. Трохи поодаль від причалів під деревами рибаки лагодили сітки, і незнайомий, говорячи з Раджем, весь час обертався до них і навіть рукою показував або підкликав ще когось.

Радж теж обмацав Абдулову руку, обережно покрутив кисть у боки.

— Поки женитися — загоїться. Може, якась тріщинка де-небудь і є, а найімовірніше порвав зв'язки або розтягнув. Добре було б до якоїсь дощечки прибинтувати, прив'язати, щоб рука цілком відпочивала.

— Бабу[18], я знаю такі кущі… Прикладеш листочків — і опух спаде, і рана швидко заживе, — сказав незнайомець. — Будемо йти в гори, то я покаяїу.

— Гаразд, Даяле, гаразд. Клич того другого… Як його — Мамада? І розбирайте речі.

Абдула не збирався шукати дощечку, буркнув: «І так заживе як на собаці…» — і знову сховав руку за пазуху.

Вистачало вантажу всім: два акваланги, три комплекти балонів, два гідрокостюми, вісім рятувальних кругів, твердих, залитих пінопластом, дві дошки, два металевих штоки, ласти, маски, торба з харчами, бухта нейлонового ліня завдовжки метрів сто, два важких підводних ліхтарі у водонепроникних боксах. І… носилки для перенесення дельфінів: дві бамбукові жердини, з'єднані шматком парусини. Ніхто не запитував, для чого вони. Носіїв це не цікавило, а діти здогадувалися. У носилках думали нести назад Янга. Коли знайдуть тіло…

Захований Абдулою акваланг і балони довго шукали б, якби не Тота. Абдула не міг пригадати, куди затягнув їх уночі і закидав ломаччям і листям. Але почули тоненьке і хрипле, як на останньому диханні, скавучання собачки і пішли на голос. Побачили його і жахнулися: Тота так заплутав і закрутив за ніч поводок, що нашийник ледве не задушив його. У багатьох місцях поводок був погризений, пожований.

— Бідолашний… — Натача розплутувала і ніжно лащила Тота. У собачки знайшлося ще сили, щоб лизнути її в ніс. — Ти хоробріший за деяких боягузів.

— Знайшли вартового… Якби хтось тут був, то не пройшов би повз нього, повернув би на скавучання, — додав Амара.

Абдула морщився і одвертав обличчя, щоб не бачили очей.

Радж насамперед обстежив Янгів акваланг. Він був без ніяких пошкоджень, навіть резервне повітря було. Запасні балони теж заправлені як слід — 150 атмосфер тиску.

Поки зробили з тих восьми рятувальних кругів і двох дощок щось схоже на пліт, минуло чимало часу. Складність полягала в тому, аби примудритися усе зв'язати, розмотуючи один кінець ліня і не ріжучи його на шматки. Такого на островах Веселого архіпелагу не купиш, треба спеціально замовляти у Малайзії або навіть у Гонконгу. І треба було умудритися, щоб пішло на зв'язку не більше двадцяти метрів. Решта, більша частина, ліня послужить за рятувальний кінець. Прив'яжуть його, скажімо, до пояса Амари, і Даял сидітиме на плоту, травитиме потроху, відпускатиме — страхуватиме хлопця. І буде прислухатися, щоб не пропустити ні найменшого сигналу, посмикування. Три ривки — термінове підняття наверх. Піднімати треба буде хлопця із зупинками-передишками, щоб не схопив кесонну. Інструктував Радж Даяла і все-таки боявся, щоб не наробилося лиха ще більше, бо Амара спускатиметься під воду вперше (те, що пірнав у дитинстві в лагуні Біргусу, — не береться до уваги). Був момент, ще коли в'язали пліт, що Радж хотів оголосити: «Сиди хлопче, і не рипайся… Сам полізу». Але зрозумів, що Амара дуже скривдиться. Навіщо ж тоді було город городити, кликати його з собою? Навіщо було тягти з собою в гори стільки зайвих речей, спорядження, витрачати кошти на носіїв? Міг би Радж сам обплавати все озеро, і пліт не знадобився б…

І от по озеру повільно сунеться пліт. На ньому сидять три чоловіки, Радж і Амара в комбінезонах і аквалангах, а Даял — без нічого. Гребуть і руками, і ногами з ластами, прямують у бік острівка. Натача і Абдула дивляться, щоб бути урівні з ними, видираються берегом у бік південної кручі. То Натача, то він не витримують, кричать зверху плотарям, куди пливти, у який бік гребти, щоб потрапити якраз на те місце, де виплив і кружляв Янгів акваланг.

А потім вони сідають на самісінький краєчок кручі, спускають униз ноги і не зводять очей з плота. Що там діється? От — понадягали уже маски, узяли в руки важкі ліхтарі й штоки, кинулися спинами у воду… От — дядько Даял, розчепіривши ноги на дошках, перебирає в руках лінь, відпускає його дедалі більше і більше. Зрештою стає на коліна, потім сідає, а лінь тримає, хоч він увесь розмотався… От — натягується вже лінь, а пліт починає пливти то вправо, то вліво, то крутиться на місці навколо себе і навколо якоїсь латки води. Ніби гігантський поплавок величезної, як на кита, вудки. А раптом і справді візьметься якась потвора, і пліт-поплавок заходить, заскакає, як шалений, а потім косо стрибне під воду?

«Як це стрибне? — жахається Натача. — Там же не принада… Не черв'як… Там же Амара прив'язаний!» — дівчинка аж головою хитає, щоб відчепитися від страшної уяви.

І знову дивляться на пліт-поплавок, злившись зі скелею, закам'янівши. Дивляться і чекають дива. З води повинні виринути утрьох, а не вдвох. З ними і Янг буде, живий і здоровий, навіть зарегоче на все озеро: «Ха-ха… от і я! Ну й пожартував же я з вами!..»

Ніяк не можна було уявити хлопця мертвим.

А пліт описує все ширші круги. А сонце пече в потилиці дедалі нещадніше, і в Натачі і Абдули болять голови, стукає в скронях. Час повзе так повільно, що хочеться закричати не своїм голосом, аби щось зупинити або прискорити, зруйнувати нестерпну тишу. Натача засовує в рот пальці, з усієї сили натискує зубами на кісточки…

«Ну що-о, ну як там?» — хочеться кричати й Абдулі. А кому крикнеш? Лопаються тільки, може, сотнями бульбашки навколо плота. Інколи бульбашок не видно, лопають десь якраз під плотом.

І раптом побачили, що Даял схопився на ноги, став перебирати руками лінь, кидав його собі під ноги петлями. Радж і Амара, отже, пішли на підйом…

І знову час ніби застиг на місці, сонце завмерло над самісінькою головою, не хоче ступити убік ні кроку. Нещадне сонце, убивця-сонце… Натача і Абдула схоплюються на йоги, і хлопець враз захитався і трохи не впав, Натача його підхоплює. Дивляться на Даяла, запитують у нього, запитують у озера — німо, без голосу: «Ну що-о там? Що-о?!»

І раптом разом з бульбашками коло плота з'явилися чорні м'ячики голів, блиснули скельця масок. Радж і Амара випливли водночас, Даял допоміг їм вилізти на пліт.

Без Янга випливли!.. Посідали на краєчок, нахиливши голови, і… мовчать!

Натача розридалася. Абдула підтримав її за плечі, посадив на землю. І в нього текли по щоках сльози, і він не міг нічого з ними вдіяти, хоч старався стримуватися.

Мовчать хлопці на плоту. Ось один, а потім і другий повільно стягують маски і знову сидять, зігнувшись. Даял стає на коліна і просить Раджа підняти ногу, розстібає в нього один ласт. Гребе Даял ластом, поволі керує до берега — туди, звідки й відпливали на пошуки.

Натача і Абдула нічого не кричать їм, не запитують, підтримують одне одного і пробираються верхом, бредуть туди ж. Там, схрестивши руки на грудях, стоїть мов укопаний другий носій, Мамада. Стоїть і аніскілечки, мабуть, не переживає:, чуже горе ніби й не горе. Його найняли не плакати, найняли на цілий день, і він терпляче відробляє час.

Вийшли Амара і Радж на берег, похитавшись на каміннях, поковзавшись ластами. Радж одразу зняв і другий ласт, вибрав великий камінь і сів. Даял поглядав то на Раджа, то на Амару, чекав дальших розпоряджень. А вони нічого не говорили, Амара відкинув кілька каменів, розчистив площадку і ліг лицем до землі на теплий пісок. На ногах в Амари були два ласти, коло Раджа лежав один. Зате на плоту були два… Два, а не один!

— А той зайвий — чий? — схопила його Натача, підбігла до Раджа. Упала на коліна, почала водити пальцями по рубчиках, ребрах ласта. А пальці тремтять, тремтять!..

— Янгів… ласт… — вимучив Радж. — Застряв у розколині під водою… А самого засмоктало, мабуть, під землю… Там така вертушка, вода вирує…

Абдула відв'язав од запасних балонів Тота, взяв на руки, бо той усе поривався, ставав дибки. Підійшов до Натачі, сів навпочіпки і теж поторкав ласт.

— Ви з Янговим аквалангом, як виловили з води, нічого не робили? — зітхнувши, запитав Ради?

— Ні, — за обох відповіла Натача, витираючи сльози.

— Ремінь поясний нормально розстібнутий. Отже, сам, свідомо розстібнув під водою. А може, й несвідомо… І ласт акуратно відстібнутий. Янг був п'яний!.. Глибинне оп'яніння — є така підступна штуковина.

— Про це озеро в нас різні легенди ходять… Страшні! — Даял потупцював і теж сів на камінь. — Нібито на дні живе дракон вогненний. Часом як дихне — дим і пар шугають! Усе з'їдає дракон, що потрапить живе в озеро, і реве: «Ма-ал-о-о!» Тому й риби тут майже немає, і люди не хочуть поселятися, бояться навіть ходити сюди.

— Тут було так… — озвався нарешті і Мамада. — Кидали рибалки пляшки під кручу… Так наливали води й затикали, щоб пляшка ніби тонула, ніби плавала. А через тиждень виловлювали… о-он там, коло Гірського, — не оглядаючись, Мамада показав за спину. — І навіть на захід туди, коло Зубів Дракона… Як течія тягне.

— Радж… Миленький, рідненький… Сьогодні. треба шукати, не чекати цілий тиждень! У морі шукати, коло берега… Може, і Янга туди винесе. Там, певно, річка підземна.

— Будемо, Натачо, будемо…

— Але ж людина не пляшка, — сказав Амара, не підводячи голови.

— Будемо шукати… Хоч надії ніякої… — хрипота перехопила горло Раджа.

— Так що, пліт розв'язувати? — спитав Даял.

Радж хитнув головою.

Саме враз було б підобідати, сонце давно ополудні. Натача знала, що ні Радж, ні Амара навіть не перекусили, крихітки зранку в роті не було. Але на пропозицію похитали головами. Носії мовчали, бо ніхто з ними, наймаючи, про харчі не говорив. І Натача погодувала зі своїх запасів тільки Абдулу і Тота.

— Он вони… Зуби Дракона… — кивнув Мамада вправо, навіть рукою показав. — Літні люди розказують… Рибалки якось спробували закинути сітки в озеро. Ледве втекли… Дракон так розгнівався, так плювався камінням навздогін… А потім не було чим шпурляти, так він зуби виплюнув.

Унизу, ніби на першому поверсі берега, панував кам'яний хаос, а праворуч, куди ткнув рукою носій, гостроверхих і тупих брил-скель було навалено купами.

З води теж стирчало кілька гострих, мов кипариси, зазубрин-шпеників. Чорні, височенні… Між ними було накидано і малих, ніби покришених. У закутках, лабіринтах і вимоїнах між ними море збивало білі коктейлі.

— Ми з Янгом не тут спускалися… Туди, ближче до табору, — сказав Амара.

Після переходу, видирання по каміннях усі дихали як загнані. Вантажу стало більше, довелося нести ще і Янгів акваланг, його запасні балони.

— Прийдемо і туди… Вірніше, вони підійдуть. Ви потроху переносьте і переносьте речі берегом, — звернувся Радж до носіїв. — А ми морем. Під водою пропливемо, а ви зверху дивіться, прибій дивіться… — і згріб жменею краплі з лоба. Хотіли з Амарою зекономити час, не скидали гідрокостюмів, але, видно, даремно: запарилися зовсім. Струмочки поту лоскітливо дзюрчали по жолобку на спині, по ногах. Хотілося швидше залізти в морську прохолоду, але було й небезпечно, у такому стані можна й простудитися.

Поміняли в аквалангах балони на запасні і полізли з ними вниз. А носії і Натача з Абдулою злазили повільніше, подавали одне одному руки, спускали речі. Поки попереносили все на більш-менш рівне місце і зробили перший привал, бачили, як випливали Радж і Амара, а потім зникли під водою надовго.

І тоді понесли речі на нове місце, ближче до табору, звідки ледь чутно долинало чахкання двигуна.

Радж і Амара пливли зигзагами, то забираючи далі в море, то повертаючи до берега. І чим більше наближалися до табору, тим чистішим ставав берег, меншало каміння і тим крутішим здиблювався на відступі другий, гористий берег.

Обрив під водою теж був крутий, підводна стіна, мов різнобарвна палітра: на коралах жили, горіли, злегка тремтіли щупальцями-пелюстками тисячі червоних і рожевих квіточок — живих поліпів, ніби притрушених білою маніоковою мукою. Дивовижний підводний пейзаж захоплював Амару, він забував, чого знаходиться під водою, куди пливе. Усе видно й без ліхтарів, і він раз у раз зупинявся, завмирав у дитячому здивуванні: рожевий кущик з гілочками виявлявся живим! Пливе, сам не знаючи куди… А який величезний омар сидить на стіні, які клешні! А морські гребінчики, схожі на двійчасті гаманці, виявляється, можуть рухатись, а не лише лежати! Тільки-но наближається до них морська зірка, шмигають убік, здіймаючи хмарку каламуті. І як вони чують, оті зірки?! «Далі! Вперед!» — махає йому Радж, і вони знову пливуть, оглядаючи дно і особливо уважно всі виямки на дні і під берегом, зарості коралів.

Амара мимоволі весь час забирав управо, у відкрите море, втрачав берег-орієнтир, і Радж помінявся з ним місцями, тримав його ліворуч і раз у раз притискав ближче до берега. Підводний компас був тільки у Раджа. Але швидко і сам Радж повернув на глибше, бо побачив залізний строп, який тягнувся з дна, мабуть, від якоря, на поверхню. Що це таке? І тільки випливши, побачили попереджувальний буйок з бочок. Отже, вони допливли до забороненої зони?.. А де ж сітка? Ніякої сітки між буйками не натягнуто, дельфінів тут тримати не можуть.

«Куди тепер?» — притиснувся Амара склом маски до Раджевої, запитав очима. Радж показав рукою: «Ближче до берега!» Він і не думав проминати заборонену зону.

Трималися біля самісінького берегового обриву. Ставало дедалі глибше, обриси дна внизу розтушовувалися у фіолетовому сутінку. Стіна пішла дуже нерівна, з виямками і розколинами, кожний її сантиметр заріс кольоровими коралами, губками, актиніями, устрицями. З нори виглянула довга і товста, у плямках мурена. Посунулась назад у нору, загородила вхід, роззявивши зубастий рот. Амара не витримав, дав їй шток, щоб цапнула, але та злякалася, відступила глибше. Радж показав йому кулак, і Амара кинувся наздоганяти його.

Доплив і бачить: Радж щось уважно розглядає в чорних заростях мадропорів на стіні. «Дивись…» — показує. Зверху, з поверхні тягнулися вниз три проводи, два товстіші, в чорній гумі, третій тонший, сплетений у дві сталки. Радж підчепив їх штоком — натягнуті туго. Показав Амарі вниз і перший перевернувся туди головою, бовтнув ластами.

Опускалися, а назустріч випливали, а може, тільки так здавалося, паралізовані риби — котра боком, судомно ворушачи хвостом, котра догори черевцем. Під берегом чомусь не темнішало, а світлішало, і це інтригувало, насторожувало. Ось уже те, що світліло, набуло обрисів нерівно приплюснутої арки, входу в грот.

Якась незатишність, тривога охопила хлопців. Захотілося озиратися на всі боки. Мізки ніби просвердлюються цією тривогою, у головах забив пульсуючий, розпираючий біль. У вухах задзвеніло і закололо. Кожний думав, що це йому тільки болить, нічого не говорили один одному. І ось побачили заслону, зіткану з безлічі сяючих повітряних бульбашок. Ніби сотні кулеметів, поставлених на дні в ряд, безупинно строчили вгору сяючими круглими кулями. На лінію вогню, під черги трасуючих потрапив великий оглушений окунь — і вмить розвалився на шматки. Ці шматки ворушилися, сіпалися вгору-вниз, потрапляли під нові кулі і розпадалися на ще дрібніші.

«Назад!» — посмикав Амара Раджа за плече. Але той уперто захитав головою, підігнув ногу, щоб вихопити з піхов крис. І тоді Амара рвонув його за плече дужче, аж розвернув до себе обличчям, постукав Раджу пальцем по тім'ю: «Збожеволів?!» Показав на свої вуха, схопився за голову і попрямував до виходу. Радж трохи проплив за ним, а потім відстав, виловив лівою рукою проводи. Поплив угору, пропускаючи проводи крізь кулак. Шток заважав, і Радж засунув його за пояс, а крис усе-таки вийняв, тримав у правій руці, збирався різонути по проводах. Амара, оглянувшись, замахав йому руками хрест-на-хрест — «Боронь боже!». Радж неохоче випустив проводи, неохоче сховав крис. Але раптом рухи його стали квапливими. Він випередив Амару, на ходу показуючи, ніби просовує нитку в голку і веде пальцями по нитці. Амара зрозумів: швидше пливти до того буйка на залізному стропі.

І, здається, випливли вже на лінію того буйка, а таки покрутилися, поки його побачили. Виринули, схопилися за іржавий прутик, один з двох прутиків, якими були з'єднані на торцях бочки. Разом зірвали маски, разом випхнули з рота загубники…

— Усе зрозумів? — Радж похлюпав на обличчя водою, витер з нього краплі.

— Не все…

— Печера в них там, під берегом! — ледь не крикнув він.

— Тихо… І придумали загородку — бульбашки. Не прості бульбашки… Бачив, як окунь розвалився? У мене голова аж розколюється і чую погано.

— І в мене щось з вухами… Підпливи ближче, щоб не кричати. Тепер зрозуміло, чому поліція не знайшла дельфінів. Вони в печері, за бульбашковою заслоною! їх у печері хочуть і використати… Судзір навчав їх пірнати з ковшами, черпати і виносити пісок.

— Ті, з табору, думають, що в печері на дні є золото.

— Ух, це золото!.. Якби міг, зібрав би його все! З усього світу! — і втопив би у найглибшому місці океану.

— І після цього, гадаєш, зло зникне? — іронічно усміхнувся Амара.

— Якщо не все, то на три чверті — неодмінно.

— Той витік з озера потрапляє в печеру, не інакше. То невже й тіло Янгове там?

— Я ще під водою про це подумав, хотів шарахнути крисом по проводах — і туди…

— Авжеж! Вони під струмом. Чуєш тахкає двигун?

— Чую, здається… — Радж покрутив пальцями у вухах. — А мене струмом не вдарило б. Перевірено: колодочка — ізолятор.

— Ну й що, якби не вдарило? А ти знаєш, що опісля могло відбутися? Ті, з табору, одразу кинулися б шукати пошкодження і застукали б нас.

— А дельфіни за цей час — фіу-ф'ють!

— А тобі ножем під ребро — і ф'ють на дно.

— У мене теж ножичок непоганий. Звичайно, не такий, що лезом стріляє, але…

— Скільки людей у таборі — ти знаєш? Ні… Гадаєш, вони церемонитимуться з нами, коли довідаються, що їхні махінації викриті? Сюди треба заявлятися із загоном поліції або… Щоб усіх одразу накрити… І цю печеру обстежити.

— Ти сказав — «або». Що — «або»?

Амара зам'явся:

— Ну — гаразд… Я тобі не казав, а ти не чув. Той гурток пам'ятаєш? Що в «Кракені» засідав?

— Ну…

— Так гурток гуртком, а… Є ще у підпільної організації загін бойовиків. Навчені як слід, озброєні… Їх створюватимуть дедалі більше, до того ж — у суворій таємниці. Сам міг здогадатися, що тільки лекціями і гуртками султана не переможеш.

— Вважаю, що це «або» ти не казав. Щоб розпатрати табір, досить і поліції.

— Додумався: ножем по проводах! У печеру все одно ж не поліз би одразу, ліхтарів з собою не брали. А там же темрява!

З берега почувся короткий скрик чайки. Обернули туди голови… По коліна у воді стояли Даял і Мамада. Абдула і Натача залізли аж до пояса. Усі махали їм руками, кликали до себе.

— Щось трапилося… Знайшли, мабуть, щось… — Радж, не одягаючи маску, поплив до гурту, шльопаючи по воді маскою. Амара за ним.

Носії були майже на лінії буйків, до табору залишалося метрів сто п'ятдесят — двісті. Близько! Тому Радж і Амара, щоб не маячити в гідрокостюмах, полягали на живіт у прибої.

— Ось, дивіться! — Натача впала перед Раджем на коліна, простягла до нього долоню, ледве не в ніс, і відразу ж — Амарі: — Він живий, живи-и-ий… — вона притиснула долоню з тим, що показувала, до губів.

Радж схопив її за руку, з силою одвів униз.

— Та покажи-и ти-и… чортова…

Але Натача вихопила лівою рукою з правої якусь ганчірочку, затрясла нею.

— І ось! — засмикала подолок своєї спіднички. — З мого плаття це! Така сама матерія… Отут виловили, у прибої!

— Ага! Правда! — допомагав Натачі, то присідав, то схоплювався на ноги і Абдула. Тота метлявся у нього під рукою і трохи скімлив.

— Хіба мало в прибої сміття.

— Яке сміття?! Диви-ись… як згорнутий шматочок… і зв'язаний… А як зв'язаний? Три петлі, як квіточка… Зовсім недавно Янг учив мене в'язати такі бантики! — Обличчя в Натачі палало, губи тремтіли.

Радж обережно взяв двома пальцями шматок, поклав собі на долоню. Торкав пальцями у вологий згорточок, пробував нігтем підчепити петлі, щоб розібратися, як зав'язана тоненька нитка. Але вони були мокрі й злипалися… Гмукнув недовірливо, хотів уже кинути за спину, в море.

Натача схопила згорточок, порвала нитку, розгорнула шматочок, витрусивши з нього трохи зілля.

— Чого б тоді цьому шматочку бути тут? Навіщо комусь робити такі згорточки і в'язати Янговими вузлами? — гарячилась Натача. — Він ніяк не міг подати про себе звістки! Не напишеш, не винесеш, не пошлеш… Що було під руками, з того і робив. Воді довірив, а вона винесла… Мою блузку порвав. Він знав, що його і тут шукатимемо, і зробив, аби тільки нам було зрозуміло… Ну і Янг, який він розумний, який хитрий! Він живи-и-ий!..

— Якщо все так, як ти кажеш… — почав щось говорити Амара, але подивився на Раджа. Той заплющив очі. — Ти що? Тобі погано?!

— Нічого, нічого… — відповів Радж, не розплющуючи очей, подихавши. — Затискує щось там… Перевтомився сьогодні.

— Якщо все так, Натачо… — Амара обернувся до неї. — То до твоїх рук потрапив один шанс із тисячі. А може, і ще менший, — він узяв у Натачі клаптик, розгладив на долоні.

— З тисячі? Він же не міг тисячу клаптиків з блузки нарвати, — не збагнула Натача.

— Я не в тому розумінні… Щоб зостатися живому, в нього не було шансів. А вижив! Щоб потрапив тобі до рук цей клаптик… Хай він хоч десяток чи два їх пустив… Але теж шансів майже не було. Диво, та й годі!_

— Дай сюди! — вихопила Натача ганчірочку. — От руда пляма скраєчку, бачите? Уся пляма на зірку схожа… Братик ударив у плечі каракатицею, а вона чорнило — випустила… На спині пляма була… Чого ви сидите? Шукати треба!.. Рятувати Янга треба! — Натача знову розплакалася.

— Бабу… — подав занепокоєно голос Даял. Досі носії сиділи мовчки, ніби заніміли від усього почутого. — Бабу, я такий радий… Я поздоровляю вас. Я вірю дівчинці, що брат ваш живий. Але ви на нас не розраховуйте, коли підете в табір. Ми не наймалися на це. Ми погоджувалися тільки речі нести. А тут… з оцим табором… справа нечиста.

— Ми не можемо вам усього говорити про табір, що знаємо. Але «нечиста» — не те слово. Слабо сказано! — Радж відстібнув ласти, сів по-турецькому. — Там печера її них під берегом. Якщо Янг живий, то він у печері… Вихід з неї під водою на глибині чотирьох, а то й п'яти метрів. А загороджений хитромудро, по-науковому. Сичить Янг у темряві…

— А може, й не в темряві — проводи забув? — обперся на лікті Амара, а потім теж сів. — То якщо там світло, могли й виявити Янга, спіймати… Але якби схопили, то чи зміг би він пускати такі цидулки? Коли в печері і там вода — то зміг би… А коли десь під замком сидить, уже на березі?

— Сидячи під замком, цидулок не пустиш — факт, — погодився Радж. — У печері він — це теж факт… А вдвох чим у табір не можна потикатися. А якщо все-таки учотирьох, то як? — подивився прохально на Даяла.

— Радж-бабу, ми тебе дуже поважаємо, але ти нас відпусти! Діти в мене… — став благати Даял.

— А я женитися збираюсь, наречена чекає! — поквапмо додав Мамада.

— Не будемо поспішати, Радже, — розсудливо сказав Амара. — Головне — він живий. А то поспішиш різати роги і відчикрижиш заразом вуха. Виявлять вони там Янга, то це йому так не минеться. У самісіньку ж їхню таємницю проник!

Від цих слів Натача знову захлипала.

— Ух, такі пригоди в Янга! Якби ми там разом були, тако-ого б натворили! — заблискав очима Абдула.

— Помовч, вояко, — скривилася Натача. — Сича в лісі злякався, а ще хоче…

Абдула шморгнув носом, йому стало трохи неприємно. Але прорізалася і впертість.

— Я пішов би зараз у табір і зажадав: «Давайте нам Янга!»

— На банановому листку, під соєвим соусом… — додав Амара насмішкувато.

— Радж-бабу, не роздумуй довго, відпусти нас додому… — став просити Даял. — Ми і плати всієї не будемо правити, а тільки як за півдня. Усе ж так добре закінчилося, і хлопець живий.

Нічого не сказав Радж, розсмикнув на грудях «блискавку», став скручувати поділ сорочки трубкою. Коли трубка дійшла до грудей, схрестив руки, схопився за сорочку — стягнув через голову.

— Роздягайся і ти… — кинув Амарі. — Хепі енда[19] немає, але на сьогодні досить.

«Так добре закінчилося… Добре закінчилося… Хлопець живий», — товклося у Раджевій голові. І не тільки Радж повторював ці слова на різні лади.

Нічого ще не закінчилося. Не починалося навіть. Коли пускав Янг ці листи-криптограми, то був ще живий. А що з ним тепер? Дві третини дня минуло, а нічогісінько не зробили, щоб витягти Янга.

— Розбирайте манаття… — махнув Радж на речі.

Розділ п'ятий

Нещасному і голодному — кожний рік високосний, кожна доба — рік.

Янг не пам'ятав, як перебрався з Крайового пляжу на поріг. Не пам'ятав, як забирав з собою рогожаний мішок, підстилав під бік. Але очумався на порозі, отямився від різкого й дзвінкого гуркоту — наче ото б'ють по пустій бочці з-під бензину. Сів, несамовито хитаючи головою, не тямлячи, де він і що з ним. Одне вухо боліло й не чуло, друге чуло добре. Може, вже ранок? А очі враз накололися на світло лампочки, а потім намацали і те місце, звідки долітав такий оглушливий, помножений луною звук: дон-дин, дон-ден-дин… Два чоловіки в чорних гідрокостюмах поралися на Крабовому пляжі біля смугастих бочок — точнісінько таких, як під буйками, майстрували щось схоже на пліт. Мабуть, усе, що треба було, підготували в таборі, бо пліт збирався з готових деталей. Чотири бочки були зварені торцями по дві, а зараз ці видовжені пари з'єднували на краях дошками, щоб вийшло щось схоже на раму. Недалеко від робітників лежала купа коротших дощок, а біля самої води однобалонні акваланги.

Аквалангісти все це доставили сюди через підводний вхід, витягли на пляж, гуркоту-дзвону, певно, вистачало. А отже, не чув Янг, спав як убитий. Можна було підпливти до нього, взяти сонного голими руками.

Основу плота зі скреготом зсунули у воду, один аквалангіст, похитуючись, одразу перебрався на нього. Погойдався, присідаючи, вигукнув щось схоже на «Го-го!», потім «Ол райт!». Сказав, щоб другий подавав йому з берега коротенькі дошки. Прибив одну, прибив другу. Той, що на березі, набрав дощок цілий оберемок і переліз туди сам, розклав усі помостом. Теж погойдався, сказав, що з однієї бочки не всю вилили воду, бо пліт осідає на один кут, А потім стояв, узявшись у боки і дивлячись у напрямку до Храмового гроту, майже що на Янга. Може, виглядав дельфінів? А перший повзав на колінах, крутився, стукав молотком, поки все поприбивав. Час від часу той, що стояв, обертався до прибивальника, щось говорив, але через стукіт розібрати було неможливо.

У Янга першило в горлі, хотілося добре прокашлятись, але він тільки тихенько пирхав, боявся, щоб це пирхання не дуже виділялося з шуму водоспаду. Допікав нежить, доводилося часто витиратися або сякатися. Простиг у цій мокроті й холоді… Розумів, що його становище ускладнилося: важче буде з нежитем і кашлем сховатися від чужих вух. Важко буде й під водою, коли доведеться пірнати.

Приступами калатали дрижаки: сонного добре пройняло холодом. Довелося пом'яти за боки, надавати самому собі стусанів, порозтирати живіт і спину, груди, ноги, руки. Намацав складаний зламаний ніж, дістав з-під себе рогожу. Довго мацав, крутячи поперед себе, міркуючи. Ось дно, в ньому виріже дірку. І дві зверху з боків, щоб просунути в ці дірки голову й руки.

Різав-пиляв, допомагав ножеві зубами. Зрештою натягнув на себе одежину з усмішкою: «Опудало городнє…» Кілька разів ловив ще на шиї окремі волокнинки, навпомацки відрізав, щоб не лоскотали, не кололи.

А очей не зводив з тих двох на плоту: «Що вони робитимуть далі? Навіщо їм цей пліт? Не дуже розженешся на ньому тут у темряві. Та коли мати весла або щось подібне, то можна обплавати всю печеру, обстежити… І мене знайти! Але біля них, здається, немає ліхтарів, хіба, може, десь на пляжі…»

— Ге-гей, Магомет! — закричав голосно той, що стояв руки в боки. Під склепінням розсипалося громом-гулом: «… мет… мет… мет!» — Коли не йдеш до гори, то гора прийде до тебе!

Янг утиснувся в скелю: здалося, що аквалангіст йому крикнув, у його бік дивився. «Але хіба мене Магометом звати?»

— Тихо! Здурів? Дельфіни не люблять шуму, — прибивальник теж підвівся на ноги. Обидва на фоні світлішої стіни біля лампочки виглядали як тіні-силуети.

— Це науці невідомо. А що ультразвуку свині не люблять, бояться — можна відзначити.

— Це афаліни, а не морські свині.

— Один чорт. Хто б міг подумати, що з простих бульбашок можна створити таку заслону.

— Це не прості бульбашки. Зворотний п'єзоелектричний ефект.

— Ти кумекаєш трохи, з чим його їдять?

— Ну…

— Давай лекцію, професоре.

— Отже, так… Якщо з кришталю кварцу вирізати своєрідним способом пластинку, то, стискаючи і розтискаючи її, на гранях виникають електричні заряди, протилежні за знаком. Це прямий п'єзоелектричний ефект. А якщо, навпаки, до цієї пластинки підвести електричний заряд, то вона змінить свої розміри. Чим більший заряд, тим більша вийде деформація пластинки або пластинок. Коли перемінним струмом діяти, то пластинка буде стискатися і розтискатися у такт зі зміною плюса на мінус. Є спеціальні ультразвукові генератори, коли їхньою допомогою змінювати плюс на мінус з ультразвуковою частотою, виникнуть ультразвукові хвилі. Так от зміни у розмірах пластинки під дією струму і називаються зворотним п'єзоелектричним ефектом. Але тепер такі пластинки роблять не з кришталю кварцу, а з п'єзокераміки. Це в десятки й сотні разів дешевше. І з інших речовин роблять… Щоб отримати великої інтенсивності ультразвукове випромінювання, його фокусують спеціальними концентраторами. У нас, якщо ти помітив, такі жолобки з трубок зроблені… Вони і концентрують, фокусують ультразвукові хвилі настільки, що у воді аж бульбашки виникають… У них температура — тисячі градусів, а на воду передається тиск страшенний… Сотні атмосфер!

— Як ріпу гризеш… А мені начхати на всі ці бульбашки… Аби вони робили для нас те, що ми хочемо.

Багатьох почутих від «професора» слів Янг не зрозумів, деяких, може, й не дочув. Але запам'яталася «лекція», і він вирішив усе переказати Раджу. Якщо живий зостанеться, звичайно… Цікаво, чи зрозуміє все це брат?

— Отже, дельфіни не можуть звідси втекти?

— Не можуть. Хіба що двигун зупиниться, електростанція.

— Ми могли б і біля берега цією самою заслоною з бульбашок відгородити загін, і хай би плавали.

— Авжеж! А як ти їх потім примусиш лізти в печеру? А тут вони на місці, а з плотом взагалі удвічі моя? — на прискорити обертання, не треба буде тягати породу до лампочки.

— Треба зробити переносний світильник, пустити проводу футів[20] триста, щоб з плотом переносити. І мити будемо на плоту.

— Майкл тобі не казав? Годині о другій ночі телефон зазумерив. З печери… Алло, алло, а в трубці — мовчок.

Янг і дихати перестав. Невже — влип?

— Вогкість велика. Замкнуло контакти.

— Вогкість? Вогкості, правда, вистачає. Ревматизм можемо підхопити… Ха-ха, у тропіках, у чортячому пеклі! Якби хоч добре знали, що недаремно змарнуємо час.

— Не змарнуємо. Море чому велике? Бо й від малих річок і струмків не відмовляється. Так місцева мудрість каже… Ну, а ми будемо клювати, клювати… По зернятку, по дві-три унції[21], по самородку.

— Самородків захотів?

— Будуть і самородки… Учора скільки ми тут полазили, а п'ять унцій намили. Не те, що в струмках.

— А спочатку здалося, що в струмках повинно було бути більше.

— Як де. Аби добре розвідали, пошукали, то, може, і в струмках могли на родовище натрапити… А з туземців ніхто нічого не знає про золото. Бояться цього озера.

— Старий, то ти, може, кумекаєш, як і з цими пляшконосами справлятися? Я вчора і на ймення кликав, і рибою принаджував — жоден не підплив. Курсують віддалеки, поглядають.

— Може, не нам треба було з ними займатись. Хай би ті, хто не брав участі у викраденні, транспортуванні. Може, вони нас по запаху впізнають?

— Дідько їх знає… А може, просто до лампочки бояться підпливати? І заслона бульбашкова сильно впливає на них — здалека відчувають, хоч там і спрямоване випромінювання. Спробуємо з плота…

Вода в печері хоч помалу, а все-таки рухалася в напрямку до виходу. Бо стояли ті двоє на плоту спочатку так, що лампочка виблискувала з-за плеча лівого. А поки постояли, поговорили — почала виблискувати між ними, потім — із-за плеча правого. Пліт ледь помітно рухався за водою.

— Піт був у дельфінарії, а нічого не може сказати, які команди подавав той дресирувальник.

— Він дельфінів бачив під час вистави, а не на заняттях.

— Я ж казав Піту: рано! Хай краще вивчаться. Ні-і, давай-давай, хап-хап. А тепер хоч під хвіст їм труби.

— А якщо більше не було б такого зручного випадку?

— Не було б, то самі влаштували б. Терпінням треба було запастися, терпінням!

— Терпінням… А забув, що час — гроші? Не знаєш, де виграєш, де програєш. Спробуємо, не вийде нічого — доведеться Судзіра в долю брати.

— Це той дресирувальник?

— Еге ж… Штучка — пальця в рот не клади.

— Шеф сьогодні припливає, то скаже, що робити.

— У шефа, думаєш, парламент, а не голова?

— Не парламент, але — голова.

— Погодиться шеф… Не бачу я іншого виходу. Якщо на одному втратимо, то на іншому виграємо.

— Сніданок де? На пустій каві скоро ніг не потягнеш. Злопати б хоч зо два сандвичі.

— Он… на ті черпалки я поклав.

— Мішка рогожного ти не брав? Я кинув учора на черпалки, щоб трохи просох.

— Не бачив… Може, краби стягнули.

— А рибу куди поклав?

— Там же… Не доберуться, не турбуйся.

— З оцими крабами… Відбою немає. Лізуть, як мухи на струп.

— Гадаєш, допоможе ота риба? Дельфіни не голодні, начхати їм на наше частування.

У Янга давно свербіло в носі. Він і на перенісся натискував, і сякався тихенько, і чухав пальцем у ніздрях. Не допомогло, чхнув — вибухово, бо затискував і ніс і рот долонями.

— Будь здоровий! — сказав правий аквалангіст.

— Це ти мені? Я не чхав… Може, дельфін.

— А що, дельфіни теж чхають?

— Може, і чхають. Кажуть, у них мозок дуже на людський схожий.

— Якщо такий схожий, то, може, їх і спокушати треба чим-небудь іншим… Скажімо, вином, а не рибою.

— Ха-ха, ну й придумав!

— Риби у печері вистачає, поки не переловлять всю — не сунься. А переловлять — самі на поклін прийдуть. А ми їм: хто не працює, той не їсть.

— Старий, ти не соціаліст? Тепер модно під соціаліста маскуватись.

— Ти що — того? — правий аквалангіст покрутив пальцем біля скроні.

— Гм… Виходить, ти самостійно відкрив один з основних соціалістичних принципів.

— Виходить, соціалісти — не дурні, якщо до цього додумалися.

— Розбалакалися ми тут…

— Ніхто не почує.

— Я не про те. Працювати треба, а ми… Зволікаємо час, зволікаємо. А потім Піт або шеф спитають: а що ми зробили за цілий день?

— Ага-a… Щоб вони виздихали, ці дельфіни… Знаєш. давай поснідаємо, а тоді й почнемо.

— Давай, хіба я проти?

Обидва на плоту стали на коліна, загребли руками воду, щоб щільніше пристати до пляжу. Неначе боялися намочити гідрокостюми. А пристали, то перший, що, ступив на берег, почав виробляти ногами всякі викрутаси, ніби стукав ними туди й сюди, щось розкидав на всі боки. Спинився біля купи совків, заглянув з одного боку, з другого, потупав грізно, лякаючи крабів.

— Старий, ти не пам'ятаєш, що робиш. Ніякої рогожі тут немає.

— Ч-чорт… Я ж не з'їхав з глузду. Невже краби могли потягнути? — той, що чортихнувся, озирався довкола, оглядаючи всю площадку. Потім пройшов повз самий край, вдивляючись у воду. Звідкись з правого боку, де була вже темрява, приніс дві круглі речі, схожі на решета, поперевертав їх. Обидва аквалангісти посідали на них лицем в лице, і стали потрошити виблискуючий прозорий мішок з харчами. Сиділи так, що один закривав трохи другого і закривав те, що діставали з мішка. Говорили далі напівголосно, і Янг, хоч і наставляв здорове вухо, нічого не міг розібрати.

Уявив, що вони їдять, яку смакоту, і в шлунку почалися голодні болі. Зачерпнув долонею солоної води, ковтнув. Почало нудити.

Сидів на ласті, зігнувшись, притиснувши долоні до живота, а лікті до боків. Дрижаки вже не били, рогожа і ласт усе-таки допомагали. Старався більше не думати про їжу, зосередитися на тому, що почув з розмови цих двох.

Очікується сьогодні приїзд якогось шефа… Сподіваються, що шеф дозволить покликати сюди Судзіра…

Так, це — головне. Так що — одразу підпливти до Судзіра? Так і так, мовляв… Усе-таки знайома людина, разом у дельфінарії працювали. Можливо, допоможе вибратися?

«Перелякається, як побачить мене. І так підозри на нього падали, що допомагав дельфінів красти. А тепер будуть явні докази, що співучасник. І я — свідок… А навіщо йому свідки? Чи не краще позбавитися від них?»

«Стривай, стривай… Він же не дурень. Він сам бачив, як горнуться до мене дельфіни… Не обійтися йому без мене. Злякається тільки спочатку, а потім захоче використати. Без мене йому як без рук! З чужинцями ж дельфіни не йдуть ні на які контакти…»

«Триматиме, як у тюрмі-темниці, світу білого не побачу ніколи. А Радж пошукає трохи, пошукає і… перестане…»

Гірко Янгу й сумно, кривдно за свою долю. «А я ж не жив ще, мені ж тільки дванадцять років…»

«От якби акваланг у них украсти… Не потрібний костюм, не потрібні ласти, маска… Аби загубник у зуби, аби вдихнути зо два рази… А-а-а! Бульбашки… Розріжуть, як ножем… Як крізь них пробратись?»

«Дурень… Треба було дивитися краще, чи не можна ті залізні штуки, на яких бульбашки робляться, трохи підняти. Щоб під них підлізти… А я «ляльки» просовував… Оце так дурень! А тепер уже й сили не вистачить другий раз у масці підпливти…

Тим часом аквалангісти поснідали. Усього, здається, не з'їли, бо щось скидали назад у прозорий мішок. Один потім устав, поглянув куди викинути, але кинув тихо під лампочку до купи черпалок. Потім, певно, приберуть, винесуть нагору… Обидва одразу стали квапитися, ніби захотіли наздогнати згаяний час. Перенесли на пліт кілька совків, ті круглі штуки на яких сиділи, мішок з рибою, підводні ліхтарі, ласти, маски, акваланги і ще якийсь згорток.

— Дурниця оці ліхтарі. Довго при них не напрацюєш, — сказав один.

— Я взяв пару запасних батарейок.

— Все одно це не робота. Ну, дві години промучимося, три, а користі? Лінію треба тягнути — я казав уже.

— Скажемо мотористові, хай сьогодні ж зробить.

— Безголові ми… Треба було хоч пару веселець з гумового човна взяти.

— Ага… Та й гумовий човен знадобився б: скільки вже часу минуло, а ми ще добре печеру не обстежили.

— Піту це нецікаво. Йому головне, щоб рилися в грязі, як свині, гнали чистоган.

— Де сьогодні будемо? У Дірявому гроті чи коло водоспаду? Давай до дельфінів, у Дірявий.

— Давай.

Один аквалангіст, взувшись у ласти, відштовхнув пліт від Крабового пляжу, плюхнувся сам животом на воду, вхопився за дошки. Другий увімкнув ліхтар, поставив його на ту круглу штуковину так, щоб пучок світла спрямувати вперед, і теж сунув ступні в ласти, скочив з плота у воду, учепився поруч з першим.

Пліт рухався хутко і якраз на Янга. Кругла, трохи розтягнута пляма світла ковзала по воді, часом посвічувала трохи управо, коли пліт здригався, навіть здіймалася і вгору. Янг відчував себе як у пастці. Лізти у воду, ховатися там від аквалангістів? Не хотілося: тільки-тільки почав підсихати й зігріватися. Забрався від води далі, мацаючи руками й ногами. Добре, що стіна була тут похила і намацувалися виступи і виямки. І раптом рука, простягнута вперед і вгору, не знайшла опори! Замацав нею на всі боки — диво, не стіна це була похила, а нібито ще один великий вал чи поріг. Почав вилазити й мацати ще обережніше — так і є, за валом іде зниження. Закинув туди одну ногу, підтягнув другу і зсунувся за вал ногами уперед. Западина була неглибока, може, трохи глибша, ніж півметра, і рівна, ніби якесь лігво. Зрадів неймовірно: недаремно вибрав цей поріг для житла. Тепер у нього і гніздо буде таке, що не скотишся у воду, і крабів тут немає, і ховатися добре — знизу, з води дідька лисого помітиш, хоч як світи. Якби Янг знав, що таке окопчик з бруствером, то порівняв би своє лігво з ним. Одразу скористався цим бруствером, виглянув із-за нього обережно вниз. Пліт був зовсім близько, ліхтар осліплював. Довелося затулятися рукою, світло вже скакало по тому місцю, де Янг тільки що був.

— От, уперлися… Греби ти, я пригальмую. Управо будемо брати, — почувся зовсім близько, як над вухом, чужий голос.

— Уліво, а не вправо. Я пам'ятаю цей виступ. Дірявий грот за ним, зліва.

Бочка скреготнула, зачепивши під водою камінь. Пліт гребці відтягли трохи назад, а потім спрямували в лівий бік, а коли дивитися від Янга — у правий. Світло ліхтаря зникло за мисом-скелею, ледь видний відсвіт уловлювався над гребенем бруствера. Чим більше праворуч до Храмового грота, тим більше задирався угору бруствер. Бачивши світліше «небо» і чорний силует гребеня на його фоні, Янг сміливо рушив туди, тільки виставивши поперед себе руки. Тут можна було майже стояти, обпираючись або тримаючись за гребінь, спостерігати, що робиться унизу, на воді.

Контур плота ледве виднівся, з нього углиб грота і на воду падав сніп світла. Світліли трохи і плями за плотом, де бовтали ноги плавців — фантастична, казкова картина! Янг спрямував погляд угору — а де ж та дірка в склепінні, схожа на вісімку? Очі звикли вже до світла ліхтаря, хоч і не прямого, не хотіли вловлювати те, що повинно було проникати зверху. Нарешті щось побачилося, тільки не вісімка, а ніби пуголовок з хвостиком, і зовсім блідо. Не помітив на тій плямі ні зірок, ні літаючих кажанів. Мабуть, отим пуголовком було не саме небо, а тільки відсвіт денного світла, а саме небо чимось прикривалося. Янга охопила нестерпна туга, хотілося завити, як Мансуровому собаці. Був випадок, що той завив на березі, чекаючи рибалок. І накликав біду: не вернувся з ловів двоюрідний Мансурів брат, старший за Янга на чотири роки. Бідолашний Мансур, де він тепер? Чи вилікувався? У нього ж тоді, коли він пірнув у лагуні під час підводного вибуху, полопалися барабанні перетинки, і сам він був контужений. «У мене одне вухо болить, і то не стерпіти… А як йому тоді було?»

Тим часом пліт опинився серед дельфінів. У сильно розтягнутій овальній плямі на воді побачилися спини з плавниками, дельфіни кружляли навколо плота то в один, то в другий бік. Нарешті скупчилися і відійшли в найдальший куток, куди світло не діставало.

Обидва аквалагангісти видерлися на пліт, світло ліхтаря погойдалося по воді.

— Ну от… Хоч бери ласо та кидай, як ковбой… — голосно зітхнув один аквалангіст. — І як до них піддобритися?

— Ти ж кричав: коли гора не йде до Магомета…

— Ага… Попливу до них без акваланга, спробую з рук погодувати… Як дикі, не віриться, що з дельфінарію.

Той, що згадував ласо, взяв мішок з рибою і кинувся грудьми на воду, аж хвилі захлюпали в стіни. Другий підтягнув до ліхтаря акваланг, став щось у ньому підгвинчувати чи ремонтувати. Янг був упевнений, що дельфіни не піддадуться на їхнє підлабузнювання, і відхилився од гребеня. Довго ще тут аквалангісти забавлятимуться, ще й на дно полізуть з черпаками. Треба використати цей момент!

Він миттю переліз через бруствер, сповз, мацаючи руками, до води. Скинув рогожу, роздягся догола — так, як вони купалися без дівчаток у лагуні Біргусу. Тихо ліг на воду, обережно й рівномірно запрацював руками. З Храмового гроту його не побачать, перевірено. Звідти навіть пляжну лампочку не видно. Але довго не буде на пляжі, тільки схопить той целофановий мішок з рештками їжі і назад. «Тут роздивлюся, що в ньому… Ха, а як ти роздивишся в темряві? Де хвилина, там і дві, нічого це не змінить…»

Плавав недаремно. У зім'ятому мішечку знайшовся підгнилий банан, зовсім добрий усередині, блискучий від жиру недогризок хліба і дві продовгуваті свинячі шкурки від бекону. На шкурках подекуди можна було ще обгризти, обсмоктати сало, та й самі шкурки добрі ласощі. Тільки треба вміти їх їсти… Хліб і банан проковтнув за мить, а шкурки сунув за щоку — і назад у воду.

Аж настрій покращав!

Плив, плив і виплив… у Храмовий грот! Коли несподівано посвітлішало попереду і заворушилися на цьому світлому постаті аквалангістів, він навіть розгубився: «Трохи на пліт не наткнувся!» Узяв праворуч, хутко намацав мис-виступ і свій поріг за ним, озирнувся: усе правильно, звідси лампочку видно. Обережно, щоб не позбивати коліна, виліз. Обтер з себе долонями воду, порозтирав трохи груди, спину, ноги, щоб розігріти кров. Насилу розібрався з одягом, понатягував на себе. І поки робив усе це, стікав слиною, прицмокував. Хай їм грець, цим шкуркам, так і хочеться ковтнути не жуючи. І одразу до гребеня — а що робиться на плоту? Жував, молов зубами, мліючи від насолоди, і наглядав, прислухався.

А там вилазив уже на пліт аквалангіст, що плавав з рибою до дельфінів.

— Ну як? — запитав той, що залишався на плоту.

— А хай вони поздихають… І близько не підпустили. Думав, може, не бачать, темно. Вийму рибину поплещу нею, щоб запах пішов по воді. Жоден не підплив!

— Треба було хоч так накидати. Вони не дурні, зрозуміють, що ми з добром до них.

— Кидав! Ось, у мішку, може, третина тільки зосталася. Ще раз спробую, наприкінці.

— Я пропоную так: перше занурення — удвох. А потім чергуватися. Ліхтар постав, щоб світив на воду. Для орієнтування…

Далі вони не обмовилися жодним словом, ніби посварилися. Мовчки зібралися, причепили акваланги. Один узяв підводний ліхтар, не той, що горів скраю плота, другий, і два черпаки. Занурювалися так, ніби хотіли сісти на уявний бортик плота, але знічев'я перекидалися догори ногами у воду.

Розійшлися і зійшлися круги, похитався трохи ліхтар, помигувала пляма світла на воді…

Янг набрався нахабства: поки вони занурюватимуться, а потім зачерпуватимуть, вимиватимуть, він похазяйнує у них на плоту. Ніяких мук совісті не відчував, здалося навіть, що долетів до нього схвальний голос Абдули: «Молодець! Так їм, грабіжникам, і треба!» — «Я нічого не братиму. Я тільки термос з кавою… Вони обійдуться без нього, а я вже не можу: нутро хочеться погріти… Підкину потім порожній, от здивуються!» Роздягнувся Янг другий раз швидко, хотілося скоріше дорватися до солодкої, духмяної і гарячої кави. Плюхнув у воду сміливо — не було кого остерігатись.

Ледве вибрався на пліт, царапаючи коліна об кострубаті дошки. І одразу попідпливали дельфіни, повиставляли півколом зубасті пащі, чмихаючи, муркотять, скриплять. Ну й створіння! Бобі коло самісінького помосту, задер високо голову і поклав її підборіддям на край, роззявився як тільки міг. Ніби просив-благав: погодуй! І Янг забув про термос, взявся за плівчастий мішок з рибою. Бобі делікатно взяв рибку і зсунувся у воду. Іншим кидав у роти по черзі. Дісталось кожному по дві, по три, а Бобі навіть дав четверту, маленьку. Малюк спробував вискочити на поміст, як робив це у дельфінарії, але наколовся об край дошки, зсунувся у воду, незадоволено посвистуючи.

— Немає більше… от, бачиш? — Янг навіть вивернув мішочок перед його очима, кинув його на круглу річ, зауваживши між іншим, що вона схожа на решето.

Кепська справа: дельфіни більше голодні, ніж він. Вони просто досі терпіли, а тепер, мабуть, терпіння закінчилося. Стануть поступливішими, затанцюють під дудку чужинців. Голод — не тітка.

Узяв ліхтар, поводив пучком світла по воді, провів повз стіни, по самих стінах грота. Світло розсіювалося, але можна було розібрати, що ліва стіна нахилена, як покрівля, вона нерівна, у напливах і западинах. У самому кутку, де темніше, ніж будь-де, ці напливи повилазили з колишніх щілин, як висолоплені ніздрюваті язики. Ці стіни і «язики» сіро-бурого кольору, інколи коричневі, а то й чорні. Стіна праворуч теж має нахил, але початок її близько від мису ніби викусаний. Там і створилася ота сідловинка, в яку він забирався, як у лігво. До самого верху гострого склепіння, світло ліхтаря не доходило, але світла пляма, схожа на пуголовка з хвостиком, від нього зникала.

Янг спохопився: чим він займається?! Жах… Зараз випливуть аквалангісти… А де той термос? Он, у другому решеті.

Ставлячи ліхтар на попереднє» місце, трохи не зіпхнув його у воду. Затиснув термос під пахву і плюхнув животом на воду, запрацював правою рукою. До нього одразу підплив Бобі, потім випередив, розвернувся, хлюпнувши хвостом так, що Янг закашлявся. Хотів, мабуть, сказати — чого повзеш, як черепаха?

Кашляючи, вибрався на свій берег. Клав здобич під ноги і добре обмацував навколо, щоб термос не скотився у воду. В ту ж мить почув за стіною невиразні, спотворені луною голоси: випливли аквалангісти. Добре, що встиг утекти… А що вони говорять? Не розібрати… Одягнувшись, переліз через бруствер, притискуючи термос до грудей. Зайняв місце біля свого спостережного пункту, слухав, поглядав, а руки робили своє — відкручували кришку; зуби смикнули корок, у ніс полетіли гарячі бризки. Налив трохи у кришку-чашечку, подув — і зацмокав, умліваючи від насолоди і тепла в животі.

— Бач, посміливішали без нас… Кружляють навколо плота.

Обидва аквалангісти сиділи навпочіпки на плоту один проти одного, не знімаючи аквалангів зі спини. Між ними на черпалці стояв ліхтар.

— Я зараз візьму рибку, поманю, — підвівся один на ноги, роздивився. — Ч-чорт… Зіпхнули, мабуть, у воду, вилазячи. Не бачу мішка.

— А он, на решеті. Порожній.

— Я-як порожній? Там ще кілограмів три було! Я добре пам'ятаю, що не клав його на решето!

— Старий, лікуватись треба… Склероз — погана річ.

— Іди ти!.. Дурнем мене вважаєш, чи що?

— Ну то де тоді риба? І хіба мішок з ногами, щоб перескочити на решето?

Устав і той, що називав другого старим. Підняв ліхтар, провів світлом по воді, повз стіни, ковзнув трохи по стінах, потім знову по воді. У кружок світла потрапив величезний плавник, мабуть, Діка. Ще раз промінь ковзнув по стіні — біля самого Янга, і йому довелося пірнути за гребінь.

— Не подобається мені все це. Нечисте тут місце… Недаремно туземці на озеро не ходять. Багато сьогодні всяких загадок. Випливали — ти бачив, як огонь танцював, потім зник був?

— Ну-у…

— Не подобаються мені такі фокуси… Слухай, а пам'ятаєш, як Піт розказував про виставу? Дельфіни вискакували на поміст, лягали… Може, й тепер побували тут, поковтали рибу.

— Авжеж! Вони в крайньому разі стягнули б мішок у воду і там термосили б його. А він лежить пустенький на решеті. До того ж… ще й вивернутий! І якби вони скакали на пліт, то ліхтар би зіпхнули.

«А що ви ще заспіваєте, коли побачите, що термос…» — не встиг додумати Янг.

— Не ліхтар зіпхнули, а термос… Термоса немає! — той, що стояв з ліхтарем, незграбно затупав ластами, світячи навколо плота на воду. — Ніде не плаває.

— А термос і не могли зіпхнути, я його в решето клав. І добре це пам'ятаю, можеш не посміхатись! Знаєш, у печерах іноді поселяються величезні восьминоги. Для них тут добра схованка… Восьминог може щупальцями чого хочеш наробити.

— Перестань… А то я більше у воду не полізу.

— Полізеш, нікуди не дінешся.

Вони поприсідали біля черпаків, почали ритися. Потім залишився на плоту один, а другий з ліхтарем на грудях і черпаком у руках ковзнув за борт. Той, що зостався, зняв із-за плечей акваланг, обережно поклав на дошки. Помахав трохи руками, порозгинався, натискуючи обома руками на середину і крутячи стегнами. Висипав з черпака щебінь у решето.

«Знаходять вони щось чи ні? — мляво подумалося Янгу. — Якби знаходили, то, певно, кричали б з радощів…»

Набридло йому стежити за маніпуляціями того, що на плоту. Не бадьорість відчував Янг від кави, а навпаки — захотілося спати.

Сповз у лігво, підклав лікоть під голову. І весь він відчув тепло й затишок, навіть кам'яна постіль здалася не такою холодною і твердою.

Спочатку спав без снів. Потім сни, мабуть, були, навіть страхітливі, бо кілька разів прокидайся від жаху, але заспокоювався і знову засинав.

Потім проснувся остаточно. Звідкись долинала невиразна, з великими паузами розмова… Склепіння печери по губиться у віковічній темряві, а Сіріє, можна розгледіти навислі брили, неправильні, ніби зламані арки. Десь стрімко проноситься, ковзає сліпуче світло, бо навіть його відблиски на каменях стелі болючі для очей. Звіриний інстинкт обережності примусив Янга не схоплюватися одразу, не висовуватися. Він прикинув, де може бути оте сильне джерело світла, перевернувся на живіт і по-пластунському поповз до бруствера. Потім ліг на бік, задер, завернув рогожний поділ, затулив ним обличчя й очі, щоб не так різало світло. Навіть крізь мереживо волокон дивитися було боляче.

Плота у Храмовому гроті не було. Біля входу в нього плавало щось довге і товсте, разів у три-чотири довше за Діка. Ні носа, ні хвоста не видно, вони занурені у поду. Спина сіро-срібляста, ледь здіймається над водою. Зате надбудова на половину зросту людини. Вона висовується посередині, де в дельфінів спинний плавник. У цій надбудові-кабіні Янг налічив п'ять вікон-ілюмінаторів, розташованих в одну лінію. Шосте віконце трохи видно спереду, над ним рухалася туди-сюди кругла фара, і це з неї світло різало, пронизувало простір, скакало по склепінню, ковзало по воді. Зверху кабіни-рубки були два люки, і в цих люках виднілися до пояса два чоловіки — у звичайному одязі, не в гідрокостюмах. Фара нарешті погасла, проти її яскравості і сліпучості віконця, здається, ледь жевріють. Янг поступово розбирає на боці плавучого тіла червоний напис: «PERRY CUBMARINE». «Кабмарин, кабмарин… Підводний човен! — здогадався Янг. — Але хіба бувають такі малі підводні човни?!» Він відкидає з обличчя рогожу, дивиться вже без неї, прислухається.

— Виходить, не сифон? — Янг розібрав: це сказав той, що стирчав з першого люка і обертав фару.

— Ні! — відповів задній. — І ми спочатку думали — сифон. А потім дивимося — дірка в склепінні… — і показав рукою вгору повз вухо переднього.

— Куди веде печера, не обстежували?

— Нікуди, ви ж самі світили, бачили. Чотири заводі, ця найбільша.

— Вважай — грот, а не печера.

— Хоч верть-круть, хоч круть-верть. А глибоко тут… У цій — футів сто вісімдесят, у тих — по тридцять — п'ятдесят.

— Це тут ви черпали проби?

— І тут, і там, де водоспад. А дві заводі ще не обстежували.

— А чи варто займатися?

— Думаю, що варто. Навіть коли не пощастить експеримент з дельфінами, то будемо самі. Аквалангів тільки більше треба, у нас лише три.

— Витрати, витрати… І на дельфінів даремно розщедрилися.

— Шеф! Ми на них ані долара не витратили.

— Поясни, будь ласка.

— Провели одну операцію, бомбонули дельфінарій на Раї.

— Хвіст застряв?

— Чисто! Приїжджала поліція, ми їм акваторій табору показали — дивіться, шукайте. А про печеру ніхто не знає.

— Ну й що?

— Ви про що?

— Про дельфінів. Є від них користь, годівлю хоч виправдовують?

— Ще жодного разу їх не годували. Тут вистачає їь. і риби, і крабів, і лангустів, а біля виходу — і молюсків, Самі харч здобувають.

— Та-а-ак… Не подобається мені справа з дельфінами. Можете поставити під загрозу всю справу!

— Шеф, усе буде о'кей. Правда, без дресирувальника капризують. Він з ними займався на Раї, учив черпати породу на дні, виносити наверх. За моїм завданням… Успіхи були вже.

— Та-а-ак… І тут хвіст загруз, ще й дресирувальника вплутали. Зважте, Піт: коли щось трапиться, відповідаєте головою.

— Шеф, усе буде о'кей, от побачите. Дозвольте тільки взяти його в долю, щоб він і тут з дельфінами займався.

— Ти думаєш, про що говориш?

— Думаю, а як же.

— Думаєш, тільки не головою. А коли нічого не дасть забавка з дельфінами? Усі карти відкрили… цьому твоєму дресирувальнику.

— Це не мій, а дельфінячий… І я думаю все-таки головою. Якщо нічого не вийде з дельфінами, Судзір звідси не вийде живий.

— Це хто такий — Судзір?

— Той самий дресирувальник. А зараз він уже й господар дельфінарію. Крафт збанкрутував. Такі останні відомості.

Від такої новини Янг аж устав, забувши про все. Але спохватився і знову прилип до скелі — добре, що не глянули в його бік.

— Та-а-ак… Ну що ж — під твою відповідальність.

— То на який процент погоджуватися?

— Вирішуй сам. Я фінансую всю справу, мої п'ятдесят п'ять процентів видобутку. Твої десять, решта — всім іншим. Чим більше набереш людей, тим менше припаде на вас. От зі своїх сорока п'яти процентів можете кинути йому кістку.

— На голу кістку він не погодиться. А не запросити — надто багато він знає, про багато що здогадується. Нас тепер шість з вами, з ним буде сім. Якщо тільки нам з ним ділитися, а ви збоку, це буде несправедливо, шеф. Я ж турбуюся про спільні інтереси, про ваші доходи. Але чому ми самі повинні взяти на себе Судзіра? До вас потече річка, а до нас якісь струмочки, та й ті треба ділити. Шеф, поступіться трьома процентами зі своєї частки!

— Ані долара, Піте, я ж сказав. Мені не експерименти потрібні, а робота, робота… І зваж: мої видатки з кожним роком зростають, а доходи… А доходи поки що ні. Ось довелося цей брухт купити.

— Чому брухт? Добра ще посудина.

— Позавчорашній день. Через п'яті руки дістав… Їздив сам в Уест-Палм-Біч[22] зустрічався з шефом «Пері камбарин компані», торгував нову камбарин. Не докупитись! Теперішні малятка порівняно з цим і запас ходу мають у кілька разів більший, і глибину занурення більшу, і потужність акумуляторів, і швидкість. У мого 15–20 вузлів[23], а в нових — тридцять. Транспортувати їх можна на палубі інших суден, у десантному кораблі-доку. В наше малятко тільки два чоловіки можуть забратися, а в ті — по три. І люк у тих є спіднизу, можна просто на грунт виходити в аквалангах.

— А як ви цей «брухт» доставили сюди? Стільки тисяч кілометрів.

— Військові допомогли, до самого Біргусу приперли. Ну, а в межах архіпелагу своїм ходом плаваю. Обіцяли військові трохи модернізувати, наше малятко: двигун дизельний поставлять, генератор струму, лопаті гвинта замінять.

— Не за так же, не за добре слово?

— Звичайно ж! «Ти мені, я — тобі». Будемо ділитися з ними зібраною інформацією. Шкода, печера ця мала… А то можна було б і за неї поторгуватися з ними, поступитися потім.

— Вони і таку з радістю схоплять. Тут при бажанні можна добру схованку зробити: і на атомну зброю, і на хімічну, і на бактеріологічну.

— Досить про це. І кажани можуть підслухати.

«Кажани… — посміхнувся в цей час Янг. — А я? А ті двоє, що на плоту були? Чи від них вони не ховаються? Копошаться чогось на пляжі, і пліт там припалений…»

«PERRY CUBMARINE», не занурюючись і не розвертаючись, тихо посунувся по воді у бік крабового пляжу.

«Добра посудинка… — зітхнув Янг, заздрячи. — От якби мати такого підводного човника. Я б тоді… Тоді б я…» — а придумати, що він робив би на ньому, так і не міг. Занадто багато було бажань. Насамперед, звичайно, виплив би на ньому звідси. Мабуть, човну ті бульбашки зовсім не страшні. У нього корпус сталевий або з такого металу, що витримує під водою надзвичайний тиск. Що йому якісь там бульбашки! Але, поміркувавши, Янг прийшов до іншої думки. Не полізе човен у ті бульбашки — навіщо ризикувати такою дорогою річчю? Оператор з табору відключає заслону. Так і для аквалангістів робить. Знімуть у печері телефонну трубку, а з табору — «Хеллоу? Майкл біля апарата!» А вони йому: «Через хвилину відключай, ідемо на вихід». А може, використовують якийсь пароль? Ні, навряд, щоб… Оператор і так знає їхній голос, знає, хто в печері в дану мить знаходиться.

«От якби забрався в човен — і шмиг з ним… Ага, заберешся, а як вибратися? Цапнуть за шкірку і викинуть у морі акулам… Може, на човен? Пригнутися за тією руб-кою-будкою, сісти верхи… Якщо й не відключать бульбашкову заслону, то корпус захистить…» Хотів уже спускатися до води і стримався: «Дурень… А ти знаєш, з якою швидкістю вони попливуть у цьому проході? Може, ще повільніше, ніж я сам. Захлинешся враз, не вистачить духу. Та вони й побачать через віконце, як я сяду, навмисне пригальмують, щоб захлинувся, сама маска нічого не допоможе. Це якби акваланг поцупити…» Але знову подумав, подумав і вирішив, що й акваланг не допоможе. «Залізеш з аквалангом на човен, а ті побачать, дадуть задній хід. Зразу спіймають!»

«Ой же султан Муту! Нічого не знає, що в нього в султанаті робиться… Одне тільки знає — острови розбазарювати…» Уперше Янг думав по-державному, широко й зріло.

Ті, що стовбичили з люків кабмарина, про щось напівголосно перемовлялися з тими двома, що возилися на пляжі. Розібрати, про що вони говорять, було важко.

У Янговій голові виник сміливий план: а що, коли підпливти тихо під водою до плота, учепитися там під дошками? Ніхто не здогадається про таку схованку, а почуєш геть усе. Та знову спрацював інстинкт перестороги: «А чи все ти обдумав, щоб лізти в зуби дракону? А що, коли під плотом не буде за що вчепитися? Або зімліють руки, зірвешся, плюхнеш, виявиш себе? Чим тоді все скінчиться?»

Звідкись із темних закутків повипливали дельфіни, їх примушував ховатися від тих людей теж інстинкт. Фукнув, підпливши, Бобі, захрюкав по-поросячому, потім запхикав, як дитина, яка хоче, щоб з нею погуляли. І Янгу захотілося погладити його, поштовхати в боки, потермосити за рострум, але… Що буде, коли хтось надумає полоснути в цей бік прожектором?

У кабмарині брязнули вічка люків. Ще через кілька хвилин почала осідати, ховатися під воду рубка з віконцями — нижче, нижче… Ось уже ледь просвічуються крізь воду очі-ілюмінатори. Ще мить — і все зникло в чорноті.

Один з тих, що зосталися на Крабовому пляжі, зняв трубку телефону:

— Хеллоу? Майкл, виключи свою машинерію, а то з одного шефа зробиш двох.

Розділ шостий

— Містере Сінх, я запросив вас ось чому… Ага, до речі, як з'їздили? З «Нептуном» усе гаразд?

Судзір сидів за столом Крафта рівно, як забитий у землю довбнею кілок. Жоден м'яз не ворухнувся на обличчі, поки говорив, жодного разу не підскочили вгору брови, здається, навіть не розтискував вузьких губів. Радж був. здивований таким тоном: тільки що, учора, розігрував з себе демократа, і раптом такий офіційний тон і «ви». Радж теж вирішив говорити на «ви».

— З «Нептуном» нормально. А чому ви… чому ви не спитаєте, що з Янгом?

— Спитаю, чому ж ні: що з Янгом? Знайшли тіло?

— Ні, не знайшли… Я хотів би, щоб і на завтра мене відпустили. За свій кошт.

— Сьогоднішній день теж за ваш кошт, утримаємо із зарплати. А на завтра відпустити не можу — треба працювати. І так ми щодня зазнаємо величезних втрат… («Знайома пісенька… Крафт нив так само…» — подумав Радж)… До речі, я і запросив вас так пізно тільки тому, що коваль клепле, поки тепле. Я думаю, що для нової групи дельфінів потрібен і новий дресирувальник, сам я не зможу ними займатися. За справу візьметеся ви… Шкода, що загинув Янг, він був би у вас добрим асистентом… Та й у рекламі можна було б закрутити: «На арені брати Радж і Янг Сінхи з дресированими дельфінами!» Звучить?

— Боюсь, що не справлюся. Я ніколи не займався дресируванням.

— Я ще не все сказав. Ви будете одержувати мою колишню ставку, я навіть не візьму до уваги період учнівства… Я навіть надбавлю двадцять доларів, якщо ви зможете за місяць навчити дельфінів, підготувати програму.

— Ви свою програму готували майже три місяці, і у рас уже був досвід дресирувальника.

— Ви забуваєте, що в мене не було з ким радитися, не було наставника. А у вас є — я.

— А хто водитиме на підводні прогулянки, готуватиме все спорядження?

— Хай це вас не турбує. Візьмемо нову людину, навіть не одну. Треба ставити все на широку ногу. У нас не було досі підводного полювання — і цей вид забави надамо, хай бавляться. Тепер про асистента… Самі не підбирайте, я вам дам людину.

— Ви так про все говорите, ніби я вже погодився.

— А вам нічого не залишається робити. Така робота ніде не валяється — це по-перше. А по-друге, не погодитеся дресирувальником, я вас і від підводних прогулянок звільню, і від надводних. Ідіть на всі чотири сторони… Дивак, та хтось інший у ноги впав би, щоб подякувати, що даю таку роботу, підвищую зарплату.

— Я ні перед ким ще не падав і не збираюся падати.

— Ви людина з гонором, я знаю. Коли хочете, я поважаю таких. І не люблю слимаків і медуз… Якби я міг, то залишив би жити тільки сильних, вольових осіб, а всіх слабаків і виродків топив би з каменем на шиї. Ми повинні протягом найближчих п'ятдесяти років вивести й виховати таку расу людей, щоб у нашій державі були тільки сильні особи.

— Хто це ми?

— Ми — це теж сильні особи.

— Щось я чув таке: Європа… Гітлер… Расова теорія. Друга світова війна… П'ятдесят мільйонів загиблих…

— Тебе лякають ці цифри? А мене — ні. От ти жив на Біргусі… («А-а, не вистачило духу, почав «тикатись»)… Мабуть, і городик був у батька, і росло дещо на грядках… Я теж мрію купити бунгало[24]. Так от, коли густо насіяно, то там же не рослини виростають, а… Криві бляклі ниточки, які не можуть дати ніякої користі, не можуть навіть лишити після себе потомство… А якби й залишили, то кому потрібне, скажи, таке слабосиле потомство? Тому добрий городник виполює з грядок бур'ян, потім проріджує посіви, робить видове прополювання… Чому б і з людьми таке не робити?

— Пробачте, у мене ще багато роботи… — Радж тривожно глянув на зап'ястя лівої руки, ніби там у нього був годинник.

— Отже, так: вважай, що ми домовилися.

— Містере Судзір, я прошу вас, дайте мені і на завтра вільний день.

— Ось ти кажеш, що в тебе ще багато роботи. Зваж, роботи буде щодня прибавлятись. Я думаю перетворити дельфінарій у моренаріум, а то й меринленд. Збудуємо підводний театр з усякою морською живністю. Навіть русалок туди запустимо… Пару дівчат голеньких, гарненьких… Вони ціле підводне шоу розігруватимуть, розважатимуть. У Японії щось подібне є, в Іоміурі. То чому повинно бути тільки в Японії, а не в нас? Що ми — гірші?

«Цьому кровопивцеві Крафт і в підметки не годиться… Не шукай у змії ноги», — правильно в народі кажуть. Судзір не просто людиноненависник, це — фашист. І не маскується навіть, відкрито проповідує свої ідеї, не приховується. А кого йому боятися? Султан комуністів загнав у підпілля, на судзірів не звертає уваги… А вся небезпека — саме від таких! Вони й султанові потім під зад дадуть, захоплять владу…»

— Містере Судзір, я подумав і вирішив погодитись, — сказав уголос. — Тільки дайте мені право підібрати собі асистента, який припаде до вподоби. Мені з ним працювати, а не вам, повний контакт мусить бути. Якщо за три дні не знайду хлопця, який задовольняв би мене, тоді візьму першого-ліпшого, кого призначите.

— От, це вже ділова розмова. Три дні даю — підбирай. А я ці три дні думатиму, як нам краще організувати роботу.

— Завтра я в дельфінарії не буду, дозволите ви це мені чи не дозволите. У мене вже нікого не зосталося на світі, я повинен виконати свій обов'язок перед братом до кінця.

— Шкода, що не слухаєшся. Мене теж не буде цілий день, і хотілося б, щоб хоч одна розумна голова зоставалася на місці. Цей Абрахамс на старість рештки розуму втратив, залишати на нього самого дельфінарій ризиковано.

— Даремно ви на нього так. Він дуже старається на роботі, усе виконує сумлінно.

— Занадто навіть старається, суне свого носа куди не треба. З сьогоднішнього дня повинно бути так: сумлінно виконуй тільки свої обов'язки, а я їх розпишу для кожного, все інше не повинно тебе цікавити… А все Крафт винуватий, грався тут з вами в лібералізм, порозпускав… Коротше: «Нептуна» більше не дам. Підготуй мені на завтра акваланг, костюм, заряди балони, постав під вишку біля дверей. Я скоро йтиму, заберу.

«Чорт з тобою…» — подумав Радж, залишаючи кабінет.

Постояв трохи на площадці, подихав свіжим бризом. Мав таке відчуття, що в кабінеті не повітря було, а якась отрута, чад.

«Чим йому насолив Абрахамс? Куди він совав свій ніс? Треба при нагоді розпитати старого…»

Десь з порта по-бичачому, але стримано, нібито боявся когось розбудити, подав голос теплохід — може, хотів швартуватися або, навпаки, відчалював з Раю. Тілікали і верещали цикади, у зеленій зоні дельфінарію перелякано й плаксиво скрикували павичі, чути було лопотання крилами. «Чи не на зміну погоди?» — подумалося Раджу з тривогою. Хай би постояла добра погода ще кілька днів, бо коли зіпсується — у море не вийдеш, сполучення з іншими островами майже не буде.

Повільно, прикидаючи, що треба зробити насамперед, ступав по скрипучих східцях. Зробить спочатку те, що наказує Судзір, треба поки що догоджати йому, як лихому фурункулу. Потім слід привести до ладу всі інші акваланги, балони й костюми. Амара не допоміг з ними розібратися, тільки-но причалили до затоки, — вискочив на берег. Він запізнювався на роботу, не мав часу навіть прийняти душ. Устиг крикнути, що вранці прибіжить знову. Другу добу без сну — як він витримує? Абдула теж — собачку під пахву і гайда. Ну, цей міг би й не поспішати, міг допомогти. Але щось бурмотів: «Донна… Синьйора… Донна…» Проголодався, певно, як звір, тому й поспішав. Не хотілося Раджу погано думати про Янгового друга, але дещо у поведінці хлопчика не подобалося. Було в ньому немало від міського шпанюка. Так і довелося самому розвантажувати «Нептун», заганяти його. тельфером у гараж, самому все переносити до комори. А тут і сутінки настали.

«Куди він знову намірився пуститися з аквалангом?» — подумав про Судзіра.

Радж відчував себе страшенно знесиленим, і не так фізично, м'язево, як нервово. І як тільки побачив, що Судзір залишив кабінет, прийшов у «резиденцію» приховати до ранку спорядження, вирішив не доводити до ладу все інше, а прийняти душ, переодягнутися і сходити в місто. Там підвечеряє і загляне в поліцейську дільницю. Розкаже про підводну печеру. Хай зацікавляться табірниками не відкладаючи, щоб, ті не змогли замести сліди. Певно ж, захочуть поліцейські самі переконатися, запливти в печеру. Отже, треба буде підготувати і їм пару аквалангів. Але це вже зробить, коли прийде з міста. Головне завдання — умовити поліцейських послати в табір озброєний загін. Завтра ж! Він сам їх супроводжуватиме, сам усе покаже і розкаже, що знає… «Тільки от якби Янг витримав там ще добу — якщо живий, звичайно… У ті ганчірки, що Натача показувала, важко повірити. Але… чого тільки на світі не буває!..»

Через шум і плескіт води не почув, коли Судзір залишив «резиденцію». Та коли вийшов сам, то з лавки, з-під магнолії, обізвався Алі:

— Здоров, Радже. Посидь трохи, розмова є. Коли Радж сів поруч, одразу вів далі:

— Прийми мої співчуття — таке в тебе горе… Мені тільки сьогодні Абрахамс сказав, і треба ж такому трапитись! А такий хлопчина був, він мені зразу сподобався.

— Дякую за співчуття… Але може так статися, що він живий. Ти зараз у мене про це не розпитуй, потім усе розкаяну. І сам нікому не говори, що може бути такий поворот. Наплелося стільки — у голові не вкладається.

— Що, і тебе звільняє? — випростався, ніби хотів устати, Алі.

— Ти про Судзіра? Ні, мене залишає, у дресируваники переводить. Я інші справи маю на увазі.

— А мене звільняє. І Абрахамса, і тих тіток-прибиральниць. Сказав, щоб шукали роботу, тиждень дав на це. Усіх своїх набиратиме, і тільки чоловіків. Крутилися тут сьогодні якісь підозрілі типи, розмовляв з ними Судзір. Здається, я вже бачив деяких в лице… Може, з тієї компанії, що ловили дельфінів? А надвечір англієць був, Піт. Правда, зайшов і одразу назад.

— Не думай, що мені дуже хочеться з ним працювати, навіть дресирувальником. Але згодився поки що… А для прогулянок на «Нептуні» і підводних прогулянок теж своїх поплічників набиратиме. Хвалився своїми планами тільки-но. Хоче мудріше зробити, ніж у Японії. Там є в Іоміурі, під Токіо, підводний театр. Дівки голі під водою плавають, всякі штуки виробляють, а на них дивляться крізь скло.

— Боже, боже… Був дельфінаріум, а хочуть його в притон з розпутними дівками перетворити.

— Не знаєш, чого він на Абрахамса уївся? Казав, що старий соває свого носа куди не слід.

— А-а, це… Скаржився Абрахамс… Образив його Судзір, трохи не побив. А через що? Побачив старий, що «резиденція» не замкнута, вирішив там прибрати, лад навести, хоч не його це діло. А Судзір налетів, як тигр: «Геть! Щоб і ноги твоєї тут не було!» Може, і не визвірився б так. Та побачив, що Абрахамс крутить у руках приз, дельфінчик той на підставці. «Продайте один, — каже. — Вони дуже мені подобаються, хочу внучці на день народження подарувати. Десять доларів дам». А Судзір його в потилицю, в потилицю і виштовхав за двері. Ота цяцька, може, й долара не коштує, тільки й вартості, що в продажу немає, на замовлення Судзіра десь виготовляються.

— У людей профспілки є, допомагають обстоювати свої права перед капіталістами, під час страйків допомагають протриматись. А в нас… нікому не поскаржишся. Що господар хоче, те й робить, б'є і плакати не дає.

— Радже, а чому б і в нас на острові не організувати профспілку? Одну на весь Рай, — щоб до неї всі працівники обслуги входили… От якби обслуга застрайкувала, що б тоді було? Брудом по вуха заросли б, з голоду подохли б усі оті мільйонери, що готелі позаповнювали.

— Ми з тобою про це ще поговоримо. А зараз пробач мені, хочу до міста збігати. — Радж пішов у комору переодягатися.

— Ти тільки не затримуйся. А я поки що думатиму.

— Думай. Нам усім багато про що треба думати.

Трапилося так, що в той самий час, коли Радж ще тільки подумав іти в поліцію, туди вже йшов, розпитуючи дорогу, Абдула. Примусила його йти незвичайна знахідка.

Хоч жив він у номері італійки не гірше за якогось панича, своєї давнішньої звички не полишав — заглядав у всі урни і на смітники, які зустрічалися. У Свійттауні іноді можна було знайти на смітниках, особливо в багатих кварталах, і цікавий журнал з малюнками, і якийсь одяг, і надламану цяцьку, і пляшки з недопитим питвом і трохи підгнилий овоч. У деякі дні торгівля, перепродаж всілякої дрібноти тривав погано, заробити не щастило, і тоді виручали смітники або кафе на відкритих верандах і виносні столики. Там можна було іноді підібрати недоїдки. У такі дні коли п не приносив нічого дядькові, то хоч свій живіт набивав.

І тепер, примчавши з дельфінарію, схопивши в портьє ключ, заскочив у номер і одразу до холодильника. Підмів усе, наївся сам і Тота нагодував. Але, мабуть, зайвого напхався, бо розболівся живіт. Чогось такого, щоб запити, в холодильнику не. було, і довелося напитися у ванній з-під крана. Живіт перестав боліти, і Абдула замкнув Тота в номері, а сам пішов шукати донну Терезу. Хай би замовила чогось з ресторану тепленького, може, живіт зігрівся б і перестав. Тереза могла бути в такий час або в холі, де грають у карти, або в дансінг-холі на танцях. Відчинив картярську кімнату, перебрав очима столики — немає її. Певно, на танцях на другому поверсі. Музика з дансінг-холу лупає на всіх поверхах, то тішить слух, то свердлить перетинки.

Абдула пам'ятав цей хол, з нього ведуть троє чи четверо скляних дверей на відкриту круглу площадку — обгороджений балюстрадою дах ресторану. Коли гарна погода, то більше танцюють там, ніж у холі. Абдула зійшов на площадку між четвертим і третім поверхом, заглянув звично в блакитну урну в кутку — нічого цікавого. Спустився на площадку між третім і другим поверхами, теж заглянув. У цій урні було більше сміття. З-під цукеркових обгорток майнуло щось блискуче, пластмасове. Не втримався, розгріб — і з-під сміття виглянув веселий синій дельфінчик, приклеєний до лілової підставки. Іграшка! Та не абияка, такі він бачив у дельфінарії на виставі. Судзір, дресирувальник, вручав глядачам на пам'ять. Абдула дістав іграшку, подув на неї, обтер обгортками з-під цукерок, щоб очистити від тютюнового попелу. Як шкода, що йому зараз не п'ять або хоча б якихось сім років! Скільки б радощів було, скільки забави! Але й тепер дивився на іграшку із замилуванням, потім сунув за пазуху.

Ступив нижче на кілька східців і не витримав, дістав дельфінчика, щоб знову полюбуватися. Яка краса! Тільки чому один кінчик роздвоєного хвостика відрізаний? Видно запилене чимось пусте нутро дельфінчика. У під-ставці-коробочці теж відпиляний один ріжок, на краях зсередини напилена якась жовтувата мука. Подув у дірочку, хотів свиснути, і в ніс пихнуло цим пилом, відчувся якийсь дуже знайомий, ледве вловний запах. Не переплутає цей запах Абдула ні з чим, він зненавидів цей запах за час, коли жив з дядьком у комірчині під сходами. Запах героїну — наркотика, який звів дядька в могилу. Та сама «біла смерть», про яку і радіо торочить, і газети трублять, і лякливі плакати вивішують, і на конвертах друкують, і на штампах вибивають, якими марки погашаються… Як він ненавидів цю отруту! Вона ж не тільки дядька занапастила, але і його життя зламала. Якби дядько не став наркоманом, то все могло б скластися по-іншому: міг би Абдула навчитися грамоти, здобути добру спеціальність, роботу і не був би безпритульним бродягою.

«Так ось які призи-сувеніри роздає Судзір! І не будь-кому, видно, роздає. Усе підстроєно, знає, кому давати… І не даром дає, а за великі гроші…»

Абдула забув про Терезу, забув про хворий живіт. Злетів, стрибаючи через один східець, униз, на перший поверх, кинув портьє ключ і вискочив за двері.

Де знаходиться поліцейська дільниця, розпитав у людей.

Смикнув двері сміливо — чого боятися? Скільки всюди пишуть, щоб допомагали боротися з розповсюдженням наркотиків.

За обшморганим рудим бар'єром виднілася лисенька, з налиплим на лоб ріденьким чубом голова. Черговий поліцейський… Без кашкета сидить, сорочка з погончиками розстібнута, видно чорні волохаті груди, водить головою вправо-вліво, підставляючи обличчя й груди струменю повітря від пропелерчика. На Абдулу підвів очі повільно, напівсонно, вони були затягнуті поволокою, ніби в тих бродячих корів, що бачив коло базару в Свійттауні.

— Що… хлопчику? — байдуже запитав Абдулу і поправив пропелерчик, щоб краще дув на нього.

— Ось… — простяг Абдула іграшку. — В готелі знайшов, у «Морській лілії».

Поліцейський, скривившись як середа на п'ятницю, покрутив дельфінчика в руках і, не встаючи, шпурнув у сплетений із ротангових стеблин кошик. Не попав, іграшка брязнулася об кам'яну підлогу, дельфінчик і підставка розлетілися в різні боки.

— Геть звідси, шмаркач, поки не арештував! Хіба мало де сміття валяється, так усе сюди тягти?

— Я можу піти, але потім будете самі мене шукати. — Абдула не розсердився на дурного поліцейського, спокійно підняв дельфінчика і коробочку, знову простяг їх через бар'єр. — Ви понюхайте! Он дірочки в ріжках — нюхайте!

Поліцейський обережно, ніби чекав якогось розиграшу, підніс коробочку відпиляним ріжком до носа, гидливо скривився.

— Ну й що? Брудом пахне, сміттям… — і знову замахнувся, щоб кинути.

— Героїном пахне! Наркотики! Я цей запах з сотні можу виділити.

— Носик у тебе… — недовірливо сказав поліцейський, але на обличчі вже з'явилася цікавість. Знову понюхав по черзі з коробочки і з дельфінчика. — Кажуть, що собаки добре відчувають його запах…

— Якщо хочете знати, де їх беруть, то скажу. У дельфінарії! Ціленькі, заповнені порошком! Сам бачив, як дресирувальник Судзір роздавав такі призи. Покрутить крутилку-барабан, витягне папірці з номерами. Нібито випадковим людям, а сам добре знає, кому давати. Це мій висновок.

— Іч, сищик знайшовся. Надивився фільмів?

— Я в кіно був тільки два рази в житті.

— А хто ти такий? Як потрапив у готель, хто тебе туди пустив?

Довелося трохи розказати про себе. «Аги… Аги…» — слухав поліцейський, а сам щось позначав на папері. Ліва рука лягла на трубку телефона і так і лежала, ніби не наважувалася знімати. Потім поліцейський наказав йому сісти й посидіти, поки він складе протокол на такий випадок. Абдула не знав, що це за штука, але сів.

— А тепер. зайди сюди… Штовхай дверці в бар'єрі, от… Підпиши, що все розказане — правда.

Абдула нерішуче зайшов, узяв ручку, так-сяк вивів кривулі. Хотів віддати поліцейському ручку, але той не ручку взяв, а стиснув його зап'ястя.

— Пустіть! — рвонувся Абдула. — Я правду сказав! Я вам допомогти хотів! Я буду Терезі скаржитись! — белькотав що попало. — Думав хапонути поліцейського зубами, але той заламав йому руку за спину так, що Абдула скрикнув, присів. Поліцейський штовхнув двері, що були позад нього в стіні. Абдула побачив напівтемряву коридора і ще кілька дверей направо і наліво.

— Посидиш до ранку, а там розберемося, — поліцейський пхнув його в камеру ліворуч і замкнув за ним двері.

— Я з дельфінарію. Звати — Радж Сінх.

— А мене звуть Махамуд, звання сержант. Ну й що? — поліцейський дивився на Раджа через бар'єр, той на нього — очі в очі, ніби в дитячій грі: хто кого передивиться.

— Дуже приємно. — Радж вирішив брати ввічливістю. — Якщо ви служите в поліції, то, напевно, чули, що в дельфінарії покрали дельфінів.

— Чув. Я приїжджав навіть до вас — не пригадуєте? Принесли мені новину!

— Я приніс інше. Я знаю, хто покрав дельфінів, знаю, де дельфіни.

— О, аллах… І що це за чергування в мене сьогодні? Дельфінарій вважався найтихішим районом, і раптом стільки всього.

— Потрібна оперативна озброєна група. Злодіїв можна накрити з доказами злочинства, — доводив своє Радж.

— Один шмаркач у сищики лізе, другий — в оперативники. Немає у нас вакансій, і, наскільки мені відомо, штат поліції на Раї не збільшуватиметься. Казна порожня… — поліцейський удавано покашляв, ніби спохопився, що наговорив зайвого.

— Я з вами не жартую.

— І я теж. Сідайте! Я мушу ваш донос записати в журнал подій. Але зважте, що коли це наклеп, вам доведеться відповідати.

А коли записав, то попросив Раджа пройти за бар'єр, нібито щоб підписати якийсь папірець. І одразу схопив за лікоть, поштовхав поперед себе в той самий коридор, що й Абдулу. Тільки в іншу камеру посадив. На Раджеве обурення відповів:

— Уранці захоче з вами розібратися начальник. А де я вас тоді візьму?

Однак сержант Махамуд не чекав ранку. Спочатку вагався, борючись сам з собою, прикидав, як краще подати начальникові все, що записалося в журналі чергування. А треба так доповісти, щоб створилося враження: не інакше і Махамуд приклав руку, щоб дечого добитися, щось викрити. А ще вагався тому, що дзвонити треба начальникові на квартиру. А раптом візьме трубку дружина і скаже: «Не можу покликати його… Він з роботи ще не прийшов. На службі його шукайте». Ось так… Горить начальник на роботі, не продихнути, майже цілу добу зайнятий. Отак він, певно, виправдується дома, коли пізно вертається, змарнілий від карт або рулетки, під хмельком. Начальник і всіх підлеглих привчив відповідати на дзвінки дружині, коли його немає: «На оперативному виїзді… Терміновий оперативний виїзд…» У деталі не вдаватись, усе має бути оповите таємницею.

Десь за північ, коли, за підрахунками Махамуда, пан начальник не міг не заявитися додому, подзвонив. Попросив пробачення, за турботи, але служба є служба. Доповів спочатку про дельфінчиків з героїном, насмілився навіть висловити думку, що ці призи — ниточка, за яку можна витягнути цілий клубок. Почув Махамуд у трубці приглушене: «Ну от бачиш, дорога… Справа ще більше загострюється». Мабуть, начальник звертався до дружини. Потім і про другий візит доповів, Раджів, який дає можливість і друге нерозкрите злочинство розкрити. «Дорога… — почув сержант схвильований голос начальника. — Може статися, що твій чоловік одержить орден…» — І в трубку: — Дякую за службу, сержанте! Буду зараз же!»

І начальник справді прибув швидко, за півгодини. Сам допитував Абдулу і Раджа, потім звів їх разом. «Це ти-и?!» — сильно здивувався Радж, побачивши хлопчика. З перехресного опитування Радж почув про героїн у дельфінчиках — і не стримався, ахнув. Начальник ухопився і за це:

— Що ще знаєте — висловлюйте.

— Нічого більше. Просто капловухі ми всі у дельфінарії, ні про що не здогадувалися… Не зволікайте, коли хочете здобути докази. Здається, у йото «резиденції» є такі нереалізовані дельфінчики.

Раджу не хотілося одразу висловлювати всі здогадки, хоч у голові вже виник висновок: «Судзір — член тріади. Підкинутий лист Крафту — його робота. Це він і Пуола прибрав, з тіла тоді дістали Судзірове лезо, у Судзіра є ніж, що стріляє лезами. Не дуже дресирувальник показує кому-небудь цю дорогу річ. Чотирма лезами стріляє, п'яте, основне, при потребі відкидається, ледь натиснеш на кнопку… З компанії Судзіра були й ті, що забирали прихований під водою контейнер, а також поранили Раджа з підводної рушниці. А розмова в «резиденції» Судзіра, коли частувався один з тих, що ловили дельфінів? Про Раджа вели розмову, було в Судзіра завдання і Раджа прибрати. Але не вбив, відстояв його перед тріадою. А чому? Уже тоді мав плани на весь дельфінарій, на нього. А може, тому, що тигр біля свого лігва старається не полювати? Дельфінарій прибрав до рук, здійснив мрію. Добре тепер буде у них прикриття для тріади, легальне гніздо…»

Коли начальник закінчив допит, то посадив їх уже в одну камеру. Наказав навіть Махамуду видати їм дві ковдри. «Ого!» — зрадів Абдула. «Що — не гірше, ніж у готелі?» — усміхнувся Радж. Постелили обидві ковдри в кутку на цементну підлогу, лягли обійнявшись. Зворушив Раджа вчинок Абдули: треба було мати неабияку мужність, щоб насмілитися заявити поліції про героїн. Тим самим Абдула вступав у смертельну боротьбу з контрабандистами, з членами тріади. Як і Радж.

Абдула сопів, уткнувшись носом йому в плече, а Раджа сон не брав. Думки, думки, думки…

Піт приїжджав, виходить, до Судзіра, вів переговори. Судзір збирається завтра їхати з Раю на цілий день. Куди? Ну звичайно ж, на Гірський, у табір! Піт і компанія погодилися на домагання Судзіра, взяли його компаньйоном. І не тому, що боялися, щоб Судзір не викрив їх перед властями. Не з руки Судзіру доносити на них: почнуть розбиратися, можуть і самого вплутати. Хоч як відмивайся від дуріану, хоч як полощи рот, та коли брав у руки або в рот, смердітимеш.

У табірників не ладиться з дельфінами, це ясно. Треба нічого не знати про дельфінів, щоб думати, що вони будь-кого послухаються. Похапали дельфінів і думали, що Судзір продовжить з ними роботу, на місці доведе все до ладу. І Судзір на це сподівався, розраховував на додатковий заробіток — завдаток одержав, хотів мати і другу частку суми. Поспішали табірники і тільки загострили ситуацію. Судзір міг подумати, що хотіли обійтися без нього.

Судзір буде в печері… І Янг у печері… Якщо залишився живий… Що буде, коли вони зустрінуться? Захоче мати хлопця за помічника чи здумає позбавитися його?

Коли Судзір побачить, переконається, що в печері справді можна. начерпати, намити золота, як поведеться?

Ради; сів, обхопивши коліна руками. Що вони собі думають, оці недотепи поліцейські? Чому не діють зараз же? Кожна хвилина дорога… Могли б Судзіра застати на квартирі, підняти з ліжка тепленького… А інші в цей час обнишпорили б «резиденцію» і кабінет. Судзіра, схопивши, треба одразу притиснути як слід, щоб сказав адресу майстерні чи людини, від якої одержує цих дельфінчиків. Щоб і на них несподівано наскочити.

А в цей час начальник дзвонив на Головний острів у департамент поліції. Не міг сам нічого робити. Міністр внутрішніх справ видав колись директиву «333», щоб усі справи зв'язані з наркотиками, концентрувалися в спеціальному відділі, вирішувалися централізовано.

І ось нарешті з Головного примчав спеціальний катер з офіцером і чотирма поліцейськими. Усі були в цивільному одязі, але озброєні, на стегнах піджаки настовбурчувались.

Знову допити-розпитування, знову йде час. Раджу офіцер сподобався: чорнявий, горбоносий, з дитячим чубком на лобі. І тямущий, мабуть, усе схоплює на льоту, робить висновки одразу. Коли Радж сказав, що Судзір зв'язаний з тріадою, і виклав ланцюжок фактів, офіцер одразу ж з ним погодився. Швидко створили дві оперативні групи, двоє приїжджих поліцейських і один місцевий на чолі з начальником поліції, яких теж примусили переодягтися в цивільне, повинні були затримати Судзіра, зробити обшук у нього вдома. Другу групу також з трьох чоловік очолив горбоносий офіцер. І перша, і друга групи потім об'єднаються в дельфінарії, де на той час повинен теж закінчитися обшук.

— А так не трапиться, що спалимо сто смолоскипів, а зловимо одну жабу? — сказав начальник поліції Раю офіцерові з Головного. Мав на увазі розголос, який неодмінно піде далеко і може зашкодити припливу туристів.

— Мені не жаба потрібна! Судзір потрібний! Живий! І якнайскоріше! — накричав на нього офіцер.

… Улетіли в дельфінарій по затоці. Рульовий так крутнув кермо, що катер аж висунувся на берег — коло самого ялика з Абрахамсом. Ялик так гойднуло хвилею, що старий трохи сторчма не полетів, вивалив за борт величезну миску риби. Устав, роззявивши від здивування рота, та так і стояв, поки всі не позіскакували на землю. Останніми — Радж і Абдула.

— Ви — з нами, — наказав горбоносий Абрахамсу. — Хтось ще є в дельфінарії?

— Є. Двірничка біля малої арени. Прибирає там, черепаху годує… У прохідній — сторож… Новий сьогодні, другий раз тільки його бачу, — Абрахамс хоч, може, й здогадався, хто ці люди, що висадилися, але запитально дивився на Раджа, і той шепнув:

— Поліція, дядьку…

— Новий? — зацікавився горбоносий. — Тоді так; підете за ним ви і ви! — ткнув пальцем у груди Абрахамсу і одному поліцейському. — Покличте його сюди… У розмови з ним не вступати, нікуди його не відпускати ні на крок.

Абрахамс у супроводі поліцейського зник у алеї. Горбоносий офіцер, оглянувшись на всі боки, ніби орієнтуючись на місці, питав: «Це куди веде?» — кивав на бамбукові сходи. «А що там?» — показував на троє дверей — у склад Абрахамса, у Раджеву комору, в душову. Радж пояснив. Дійшли до басейну, офіцер крутнувся і одразу побачив двері «резиденції»: «Тут?» Радж кивнув, дивуючись: «Бувалий цей офіцер… І розторопний». Офіцерові далі не стоялося, ходив по два кроки туди-сюди, поглядав на трибуни, на дельфінів, а думки його, видно, були не тут. Поліцейські не підходили до нього, посідали на лавку напроти Раджевої комори.

І ось показалися з алеї Абрахамс і новий сторож. Ішли вони поруч, а поліцейський — на два кроки ззаду. Поки підходили, Радж роздивлявся новачка: з вигляду схожий на японця або китайця, не такий силач, як Алі, але зшитий міцно; за легким пружистим кроком можна визначити — спортсмен. І раптом Радж упізнав його: бачив кілька разів на тренуваннях у Ромеша. Щоправда, не на самих тренуваннях, а зустрічалися або в роздягальні, або вже на східцях з підвалу, займався новенький карате у зміні, яка закінчувалася перед Раджевим приходом.

— Усе нормально? — насторожено подивився офіцер на поліцейського, який так і спинився за спиною новачка. — Нічого не говорив, нікуди не відпрошувався?

— Нікуди. Я тільки дозволив додому подзвонити, хворі у нього дома, — їв очима горбоносого офіцера поліцейський.

— Прокляття!.. А що він говорив — не чув?

— Нічого такого… «Батько захворів… Сходи в аптеку за ліками, а то я зайнятий».

— Капшуки прокляті! Нічого не можна доручити, — вилаявся офіцер. — Пильнуй його добре! — прикрикнув на роззяву поліцейського, і той підняв полу піджака, підіткнув її за кобуру з пістолетом, а саму кобуру розстебнув і тримав праву руку на ній. — А ви ламайте двері! Не бійтеся, під мою відповідальність… -. — наказав офіцер Абрахамсу.

— Ага… Я сокиру тільки… — Абрахамс, божачись, побіг підтюпки до свого складу.

Але руки в Абрахамса тряслися, ради дверям дати не міг. І тоді взявся за роботу один з приїжджих поліцейських — засунув лезо в щілину між одвірком і дверима, ламанув.

Довго й шукати не треба було. Іграшки лежали в ящичку під канапою. Блакитні дельфінчики на рожевій коробочці-підставці. Сім штук… Виклали їх на стіл, і офіцер кожного виважив у руках, кожного потряс біля вуха. Порожні! Для певності розтрощив одного каблуком на підлозі — порожній… Більше нічого підозрілого поліцейські не знайшли, і офіцер незадоволено побарабанив пальцями об стіл. Абдула поривався сказати, що той дельфінчик, якого він знайшов у «Морській лілії», трохи не такий за кольором. Але Радж притримав його за плече: «Не поспішай…»

Офіцер узяв з вікна прозору многогранну крутилку-барабан, з якої Судзір, покрутивши, діставав трубочки лотерейок для глядачів. Відсунув убік прозору накривку, вийняв жменю папірців. Розгортав один за одним, гмукав, потім не втримався, став читати вголос:

— Третій ряд, дванадцяте місце… Сьомий ряд, четверте… Знову третій ряд, дванадцяте… Дванадцятий, десяте… Сьомий ряд, четверте… Одні й ті самі місця понаписувані… Ні, от і нове є — п'ятий ряд, двадцять перше. Новим, видно, порожні роздає… Вони й на колір трохи відрізняються… Та-а-ак, тепер залишився кабінет. Ключів, звичайно, нікому не залишав?

— Ні, — підтвердив Абрахамс. — Нові порядки… А раніше, за Крафта, один ключ був коло сторожа у прохідній. Я поміняв учора всі замки там, Судзір наказав.

— Отже, сокира пригодиться. Ходімо туди, протокол — потім.

Поліцейський що пильнував сторожа-новачка був біля лавки напроти Раджевої комори. Новачок сидів — руки на потилиці — на лавці спиною до дверей, ноги спущені під спинку, в кущі. Поліцейський усе тримав руку на кобурі.

Сокиру пускали в хід двічі, відчиняючи двері до коридорчика і до кабінету. Робив це той самий поліцейський, що й «резиденцію» виламував, робив спритно, досвідчено. Як зайшли, Радж, Абдула і Абрахамс мовчки постояли біля дверей — як поняті. А поліцейські розкривали шухляди стола, заглядали під килимову доріжку, перевертали, обстукували та обмацували м'яке крісло і звичайні стільці, розкрили й поставили перед офіцером Судзірів «дипломат». Офіцер дістав з чемоданчика кімоно, мило, мочалку, туалетні дрібниці. Залишався неоглянутим сейф, він замкнутий був на два замки, дві дірочки від ключів прикриті стальними язичками-вертушками. Поліцейський поклав сокиру на стіл, дістав із-за пазухи, з-під руки «пушку», запитально глянув на офіцера. Той згідливо кивнув. Три оглушливо-дзвінкі постріли пролунали один за одним. Горбоносий навіть у вусі полоскотав…. Той, що стріляв по замках сейфа, знову пустив у хід сокиру…

Дельфінчики у сейфі були сині, на лілових коробочках-підставках. Якраз такі, як той, що Абдула знайшов у готелі. П'ять штук… Офіцер виважив один у руці, другий… Перебрав руками всі — на обличчі було задоволення.

— Один кілограм героїну — півмільйона доларів! Відпиляй ріжок в якому-небудь, — попросив він поліцейського, що вигріб з сейфа на стіл ще й купу паперів, кілька пачок доларів. Офіцер сів у крісло перед Судзіровим столом, посунув ближче до себе папери, почав їх переглядати. За столом на місці Судзіра сидів другий поліцейський і швидко-швидко писав, час од часу запитально підводячи очі на горбоносого, чекаючи, що він продиктує. Почав, мабуть, складати протокол.

З надрізаного ріжка підставки і справді сипнувся жовтуватий порошок. Поліцейський натрусив його трохи на долоню, понюхав сам, підніс понюхати горбоносому офіцерові. Навіть Абдулі сказали понюхати, ніби якомусь кримінальному експерту-хіміку: «Такий?» І він авторитетно підтвердив: «Такий… Усе таке…»

Коли нарешті залишили кабінет, зійшли вниз, то побачили: коло лавки лежить, скорчившись, притискуючи руки до живота, той поліцейський, що пильнував новачка-сторожа. Стогнав страшенно, не розціплюючи зубів — мабуть, у нього була розбита печінка. Клапан кобури стирчав, як собаче вухо, а в кобурі було пусто. Новачок зник разом з пістолетом поліцейського.

Розділ сьомий

Певно, ніхто з табірників так не чекав появи Судзіра, як Янг. Від хвилювання і думок довго не міг заснути, а потім чи спав, чи галюцинував наяву. Часом кидало то в піт, то в дрож, охоплювала млявість. Боліли очі, смикало, кололо вуха.

Коли нарешті задрімав, то приснився натовп людей. Гомонить натовп, перекочується в ньому гул, люди натискують одне на одного, пориваються скоріше до храму. Нібито це той самий храм на Головному, куди вони прийшли поклонитися Вішну. В натовпі штовханина, наступають одне одному на ноги батько, Ганеш і дід Амос. Не батько несе кавадзі, а він, Янг, хоч найменший і найслабший. Зігнувся Янг під вагою в три погибелі, рама муляє плечі, шию ніби хтось скручує, як тій курці. «Іди! Та швидше ж ти, не барись!» — підштовхує Янга в спину Ганеш. «Іди, іди! Заснув? — Амос і батько теж підштовхують його, щипають від злості: Через тебе можемо спізнитися! Усі милості Вішну пороздає!» А от уже здається, що Янг на базарі разом із синьйорою Терезою. Снують між нескінченними рядами, що їх утворили зі своїми товарами продавці. На голій землі, на циновках, на підстилках, на лавках, табуретках, на столиках, на прилавках, напнуті на жердини, розвішані на гілках і мотузочках, висять і лежать дари лісу, поля, городів, плантацій, моря. «Туцці-фруцці! — безперервно повторює синьйора. — Туцці-фруцці!» І все гребе до себе, звалює на спину Янгові, на плечі, чіпляє на шию, на пояс, ставить на голову. — «Неси в готель!». І раптом уже не італійка, а батько суне йому на руки рябеньку свинку: «Це наша, бери! Неси в готель! У апартамент синьйори! Вона буде тобі за матір!»

Від такої новини Янг кліпає очима і прокидається, серце бунтівливо калатає, пульс болюче стукає у хворе вухо. Янгу вже страшно засинати знову, щоб не приверзлася якась нісенітниця. Дрімота сама знаходить його, зліплює повіки, підсовує нові страхіття. Нібито хтось боляче стискує Янга за ноги і суне головою вперед у бульбашкову заслону, щоб відчикрижити голову… Шкребуть лапками і клішнями краби, омари, лангусти, йдуть на нього в наступ… У шумі Янг навіть відрізняє окремі крики крабів: «Янг уже здох! Здох і лапки простягнув! Сюди всі, сюди! Велика пожива буде! Не зрівняєш з рибою!»

А коли почув справді живі голоси людей, зітхнув з полегшенням: «Спасибі Вішну, закінчилися страждання-страхіття. Я — живий, і новий день настав… Що принесе новий день?»

Слів людей ще не розібрати, голоси задихані, зриваються. Люди тільки що повиймали загубники з рота. Янг стежить з-за бруствера і перелічує чорні, ледь помітні голови тих, що виринули з-під води: один… два… три… Троє всіх? Ні, он і четвертий, вилазить на пляж зі згортком чорного гумованого дроту і лампочкою на кінці. Голоси деяких здаються знайомими, один так навіть і дуже…

«Судзір!.. Он той, найменший… Останнім на пляж вилазить. А найбільший — «старий» — учора був на плоту. І Піт, він учора стовбичив на камбарині… Запросили-таки Судзіра, не обійшлося без нього…»

От уже всі топчуться на пляжі, шльопають ластами. Від чорних, ніби полірованих костюмів відблискує лампочка. Той, що з дротом, одразу приступив до роботи, став забивати в стіну гак.

Янг почав заспокоюватися, щось відлягло від серця. Нібито побачена реальна небезпека — Судзір — перестала бути небезпекою. З цього моменту Янг цілком перетворився на зір і слух. Не все дочував із того, що говорилося, не все розбирав з почутого, не все розумів. Говорили як і в ті дні, по-англійському, щось вантажили на пліт, а щось — з плота на пляж. Янг спробував підставляти свої слова замість недочутих, щоб збагнути зміст. І щось виходило, хоч, може, й не зовсім те, що говорилося.

Голос Судзіра:

— Ну й… (страховище) у вас тут!.. І людям, не тільки дельфінам. А дельфіни… (печер не люблять).

Піт:

— На жаль, так… (Кращих умов) їм створити не можемо. Якби були добрі умови… (то й без дельфінів обійшлися б).

— І як ви їх сюди… (загнали)? — знову Судзір. — Давали… (на сон чи наркоз)?

Піт:

— Професійний секрет.

«Старий»:

— Я читав: дельфіни наркозу… (не витримують). Не просинаються. А в даному випадку могли утопитись.

Піт:

— Слухайте увідні дані… Сюди… (дельфіни підпливати) не люблять. Вони й на відстані… (відчувають ультразвук; бульбашкову заслону); займайтеся з ними з плота, пліт можна… (відігнати далі звідси; загнати в Храмовий грот)… на місце роботи. З переносною лампочкою.

Судзір:

— Як виглядає слон, навпомацки не впізнаєш. А я хочу не тільки помацати золото… (але й побачити). Щоб знати, чи варто займатися.

Піт:

— Переконаєтеся, почекайте… (Разом з нами упірнете, самі зачерпнете). Разом промиємо, подивитеся.

Судзір:

— Пісок? Самородки?

«Старий»:

— Пісок в основному… Самородочок був один — як наперсток.

— Не будемо гаяти часу. — Судзір перший ступив до плота.

Поки дочекалися карети «швидкої допомоги», поліцейський уже конав. Носилки з потерпілим несли і санітари, і Радж хапався — до самої прохідної (ключа, щоб відімкнути ворота і впустити карету на територію, не знайшли). Всі інші йшли слідом. Абрахамс не переставав стиха бідкатися: «А що ж тепер буде? Кому ж я служитиму, що буде з роботою? У мене ж сім'я…» Ніхто йому нічого не відповідав.

Не хотів думати, про своє майбутнє і Радж. Одне знав: настав час рішучого повороту в його житті.

Горбоносий офіцер і з кабінету дзвонив, а коли дійшли до прохідної, то й з будки. Викликав додатковий наряд поліції для охорони дельфінарію. Наказував: усіх підозрілих затримувати, нікого не відпускати до особливого розпорядження. Дзвонив і на Головний, розмовляв незрозуміло, шифровано.

І нервував (по ньому було видно), чому затримується група, що пішла за Судзіром. Та перш ніж з'явилася група, прийшов стомлений Амара. Його відразу схопили за лікті. Радж ледве довів офіцерові, що ця людина ніякого відношення до Судзіра не має, що вони збиралися удвох з ним знову добиратися до Гірського, шукати брата (довелося коротко викласти історію зникнення Янга).

— А я думав, що це поліцейські підготувалися виїхати в табір, — з якимось розчаруванням промовив Амара, коли його відпустили. І Раджу довелося пояснювати йому тихо, що сталося за той час, поки він був у ресторані і вдома. І з цього часу з Амариного обличчя не сходили здивування і тривога.

І ось діждалися другої групи. Прийшла без Судзіра.

— Ну що? Відправили під варту? — звернувся офіцер до начальника поліції Раю.

— Не було вже. Ні дома, ні в коханки… Обшук теж нічого не дав.

— А коханку затримали? Хто вона?

— Відправили під замок. Касирка з дельфінарію… — начальник поліції говорив стомлено, ніби розвантажив до цього баржу.

— Не розпитували нічого? — не відставав офіцер.

— Трохи розпитував. Але, видно, не багато знає. А може, й прикидається. Сказала тільки, що кожного дня Судзір вказував їй, які номери квитків затримувати й продавати тільки за паролем. Про наркотики не здогадувалася.

— Я знаю, де Судзір, — вигукнув Радж. — Швидше треба на Гірський, до тих, що покрали дельфінів.

Абрахамса залишили в дельфінарії. Хотів офіцер і Абдулу не брати, але той несподівано так розплакався, що Раджу довелося упрошувати, щоб узяв. Офіцер відмінив своє розпорядження і наказав: після прибуття на місце з катера не сходити, під ногами не плутатись, щоб не потрапити під кулю.

На плоті — знайома, вчорашня картина. Тільки вчора сиділи біля черпалок двоє, а тепер троє, і сьогодні пліт ближче до виходу з Храму — далі не вистачило проводу з лампочкою (монтер, зробивши своє діло, одразу бовтнувся з пляжу і зник під водою). Третій з тих, що сіли навпочіпки, — Судзір. Він зняв маску, поклав її біля себе на дошки, а Піт і «старий» тільки посунули на лоб. Греблися в черпалках довгенько — то мовчки, то перемовляючись, наче бурмочучи. І хоч зовсім близько були від Янга, разів у чотири ближче, ніж тоді, коли були на Крабовому пляжі, слів не розбирав… От почали щось показувати один одному, потім Судзірові. Далі крутили й промивали в решетах, відбирали, просіювали і знову промивали, роздивлялися. Окрім черпалок і решіт, сьогодні були в них і відра, і ночви.

І Піт, і «старий» увесь час пересувалися так, що можна було бачити тільки їхні затягнуті в лискучі костюми спини й потилиці, зрідка — торбуваті, обтягнуті шоломами щоки. У Судзіра костюм без шолома, дресирувальник сидів обличчям до Янга, і коли щось знаходилося, вставав, простягаючи долоні до лампочки. Жоден м'яз не здригався на його обличчі, схвильованості своєї не виявляв.

— Ну, гаразд, переконали… — остаточно підвівся Судзір. — Тільки прошу пліт віддати в повне моє розпорядження. І щоб сторонніх біля мене не було.

— Як — сторонніх? Що ви хочете цим сказати? — разом насторожено сказали Піт і «старий».

— Ви не так мене зрозуміли. Коли я працюю з дельфінами, більше нікого біля мене не буває. А то в дельфінів розпорошується увага, вони нервують, не слухають наказів і так далі.

— Он що… То ми можемо біля водоспаду попрацювати. Салют — підняв руку Піт.

— Прохання невеличке… Рибу забули там… — Судзір махнув у бік пляжу. — Не в службу, а в дружбу — доставте сюди, га? — Голос його був майже дружній. — Черпалки залиште тут, решту… — Судзір махнув рукою, наче згріб з плота все начиння. — Ганчірку залиште… Хай дельфіни понюхають, чим воно пахне.

— Судзіре, дельфіни — не собаки… І золото не пахне, — зауважив Піт.

— Пахне, друзі, пахне.

«Старий» притягнув на пліт прозорий мішок з рибою, а деякі речі частково перенесли на пляж, а частково «старий» і Піт взяли з собою. Судзір перестав триматися за кийок з лампочкою, який був прилаштований до краю плота і від метушні хитався й нахилявся, і сів, звісивши ласти у воду. Лампочка опинилася позад нього, і Судзірове обличчя було в напівтемряві.

Сидів довгенько, ніби прикидав, що робити, з чого починати. А може, йому не хотілося взагалі розпочинати, може, розчарувався в усьому? Відхилився назад, навпомацки взяв мішок з рибою, підтягнув і поклав поруч. Потім повільно нагнувся до черпалки, узяв там щось, загорнуте в ганчірку, поволі розгорнув. Може, золотий пісок? Було його там мало, бо придивлявся до нього здалека і зблизька, ніби нюхав, чи пахне, доторкався до ганчірочки і розглядав те, що прилипло до пальця, обертаючись до лампочки так, що Янгові було видно все його обличчя. Не було вже на обличчі спокою, воно пересмикалося, а очі гарячково блищали. Брав налипле з пальця на язик, легенько стискував зубами, потім обережно повипльовував крупинки назад у ганчірочку. Зав'язав навхрест, поклав з лівого боку. А праворуч, не дивлячись, узяв з мішка рибину, очі в цей час нишпорили по воді, намацували ледь помітні спини з плавниками. Дельфіни повільно пропливали то далі, то ближче, стримано фукали повітрям, іноді висовували голови і завмирали на місці, розглядаючи Судзіра, ніби впізнаючи його чи принюхуючись.

Судзір поплескав рибиною об воду, покликав співучо: «Бо-обі-і!.. Бо-обі-і-і…» І дурний малюк спокусився, мабуть, проголодався, підплив і роззявив рот. Не зовсім близько, метрів за два або півтора. Чекав почастунку, а сам подавав такі звуки, ніби людина бурмотіла крізь зуби, потім дзвінко затенькав перетинкою. Судзір не кинув йому риби, а підняв праву ногу, зняв з литки щось гранчасте, ніби кілочок. Клац — відкинулося гостре лезо, появився ніж-кинджал. Відрізав шматочок риби, кинув Бобі в рот.

— Смачно? Давай ближче, коли ще хочеш… А ті хай облизуються… — казав Судзір, і Бобі підсунувся зовсім близько. Можна було, нахилившись, поторкати за рострум, але Судзір не доторкнувся, вкинув малюкові в рот другий шматочок. — Ну от, чавкай голосніше. І клич свою матір… До-ора-а, До-ора-а… Ну, клич!

Янг розтер лікоть, ліг на другий бік, бо зомлів, стежачи. Він відчував пекучу ревність до Судзіра, зовсім не хотів згадувати, що Бобі знав Судзіра набагато раніше, ніж його. «У-у, зрадник…» — Янгова рука сама шукала навколо, щоб що-небудь намацати й шпурнути в Бобі. Янг ладний був це зробити, видати себе, аби відігнати Бобі від дресирувальника.

— А це ти нюхав? — Судзір опустив з плота ліву руку з ганчіркою, зав'язаною вузликом, теж поплескав. — Ну — що ти відчуваєш? Чи нічого не відчуваєш? Ніяких емоцій у тебе золото не викликає? А ти нюхай, нюхай… До-о-ра-а, До-ора, До-ора! — знову покликав він, а права рука теж опустилась у воду з рибиною, заплескала. Підпливла близько і Дора, теж роззявила рот, здається, навіть щось проскрипіла чи промурмотіла, Судзір і їй кинув шматочок риби, і Дора на мить зникла під водою. Дік з Белою і Свою товпилися віддалеки, ніби радилися, що робити. Зрідка Дік сильно плескав хвостом, ніби кулаком пристукував, підтверджував своє рішення: не робити і кроку назустріч Судзірові!

А дресирувальник перестав мочити ганчірку з золотом, кинув її на середину плота, порізав на шматки ще одну рибину, пополоскав ніж і знову заховав його в піхви на литці. Зісковзнув у воду без маски, спіймав рукою Дору за спинний плавник і поплив поруч, погладжуючи її по спині, по лобі, коли-не-коли частував її шматочком риби, дістаючи десь з-за пояса. Вернувся до плота, забрав з нього черпалку і сунув ручкою в зуби Дорі — так, як робив у дельфінарії. Пропливли поряд навколо плота, Судзір увесь час лащив її, погладжував, потім забрав черпалку і знову почастував рибою. Викинув черпалку на пліт, виліз туди сам.

— А тепер, дорогенька, складніше завдання зробимо. Ти вже таке робила, треба тільки пригадати… — казав, а сам чіпляв на груди електроліхтар, надівав маску, а Дора й Бобі стежили неподалік, фиркали, задравши носи з води. — До мене! — в тоні Судзіра почувся наказ, він і жестом показав, що означає ця команда. Коли Дора підпливла ближче, кинув шматочок риби. Бобі теж підплив, але Судзір нічого йому не дав, і той незадоволено проскрипів, свиснув.

Узявши черпалку, цього разу Судзір сповз із плота якось незграбно, навіть балонами грюкнув об крайню дошку. Підплив до Дори, дав ручку черпалки їй у зуби, трохи підправив, щоб виріз акуратно приліг до шиї. — Зі мною! Аб! — схопив загубник у рот і пірнув, притискуючи і Дору лівою рукою під воду. Трохи подумавши, і Бобі пірнув. А Дік, Єва і Бела припливли на те місце, покружляли, але через якусь хвилину знову попрямували в темніший куток.

Здалося, що Судзіра з Дорого і Бобі не було довго, як тільки повітря у дельфінів вистачило. Перший вискочив, одфиркнувся Бобі. Дік та інші самки повернули до нього, ніби їм кортіло розпитати: «Ну як там? Чого він пристає до вас?» Але виринули Дора і Судзір. У Дори в зубах боком висіла черпалка, піску в ній не було ані жмені. Але Судзір поплескав її по спині і довів до самого плота, забрав і викинув на дошки черпалку, а дельфінку винагородив шматочком риби. Цього разу вилазив на пліт зовсім незграбно, здавалося, безпомічно дриґав у воді ногами. А коли виліз, то знову звісив ласти, поринув у роздуми.

За той час, поки Судзір займався з Бобі і Дорою, Піт і «старий» двічі винесли на пляж по відру піску, зсипали його там на купу і попливли за новою порцією. Янг усе відзначав, обертаючи голову і в той бік, підраховуючи їхні рейси. Судзір цього не бачив, але в голові теж, мабуть, підраховував, що за цей час можна було зробити самому і скільки взагалі потрібно буде часу, щоб чого-небудь навчити дельфінів.

— Дора, репете. — Судзір узяв черпалку, знову зсунувся у воду.

Поліз ближче до води і Янг. Не міг терпіти, бачивши, що мішок з рибою майже повний, а дельфіни плавають голодні.

Море починало розгулюватися, на гребенях хвиль скипали білі гриви. Катер летів на максимальній швидкості, часом урізаючись носом так, що бризки злітали вище голів. Але ніхто не ховався від цих бризок, тільки мружилися і напружено вдивлялися уперед. На носі біля правого борту стояли двоє — Радж і Амара, офіцер із Свійттауна і начальник поліції Раю міцно трималися за поручні.

— Я думаю, що треба було б висадитися коло табору й оточити його з усіх боків, — говорив начальник поліції.

— Аз боку моря як оточиш? Висаджуватися тільки з моря! І штурмом… Насамперед захопити їхні плавзасоби. А берегом вони далеко не втечуть, — заперечив офіцер.

— Он будиночок на колесах їхній, з антенами. Там у них, мабуть, радіостанція… Його теж треба передусім захопити, щоб перервати зв'язок зі світом, — сказав Амара.

— Правильно, юначе. Скільки їх там усіх? — У голосі офіцера була твердість.

— Думаємо, що не більше десяти… За нашими спостереженнями, — одночасно сказали Радж і Амара. — З правого боку, он, бачите намети? Два, чотиримісні.

— Зараз частина людей може бути в печері під водою, — додав Радж.

— Розпорядіться там, у кубрику, кому куди треба буде бігти, і командуйте «До зброї!» — сказав офіцер тоном, який не залишав сумніву: він здійснює загальне керівництво операцією, і тільки він. Обернувся до рульового, який виглядав з-під довгої трохи піднятої фрамуги з бризками на склі. — Бачиш їхній глісер на березі? Притрися щільненько, щоб можна було перескочити на нього. І повний уперед!

— Слухаюсь, пане офіцер.

… Дік став на хвіст, мотнув головою так, що черпалка пролетіла в повітрі, із дзенькотом брязнулася в стіну зовсім близько від Янга і плюхнула у воду. «Ой молодчина!.. Друга вже, одну Дора втопила…» — устиг подумати Янг. І тут Дік пірнув. Пірнув з ним і Судзір, не випускаючи з лівої руки обруча з провода, накинутого на голову дельфіна. Судзір, певно крутив цей обруч, дедалі тугіше скручуючи петлю. Провід урізувався в тіло, душив дельфіна. Дік, мабуть, думав, що, рвучись уперед, зможе позбавитися петлі й Судзіра, думав, що людина-хижак, який зумів підкрастися до нього разом з Дорого і несподівано накинути петлю, не витримає довго. Люди ж не можуть довго бути під водою, змагатися в цьому з дельфінами. А те забув Дік, що людина хитра, що вона озброїлась аквалангом і сама хоче взяти його змором. І вже, навпаки, у дельфіна не вистачить духу, бо треба суперничати не з людиною, а з технікою. Судзір і притопити може, і коли повіє холодом смерті з безодні, коли від ядухи заблискають вогненні кола в очах, на все підеш, аби виринути, аби вхопити повітря. І кривдно стало Янгові, що Дік стане сумирним і покірливим, що буде, як той раб-каторжник, слухняно пірнати з черпалкою, слухняно виносити Судзірові на пліт золотоносну породу.

«Так ось які в Судзіра секретні прийоми дресирування! От чому він не хотів, щоб хтось бачив його в цей час… А хіба ж можна спокійно дивитися, як дельфіна топлять і душать?!»

«Не здогадується Дік дати задній хід… Може, дельфіни не вміють плавати задом наперед? Міг би отак петлю зняти, вилузатись…»

«Кат! Недолюдок!… Сволота! — проклинав Янг Судзіра. — Отак і погубити можна людину!» Шепотів «людину», а думав про Діка.

Нарешті дресирувальник і Дік виринули. Дельфін шумно, мало не стогнучи видихнув — Янг добре почув. Видно було, що обидва втомлені до краю. Однак Судзір усе ще тримався рукою за петлю, крутив, натягував. Повів Діка до плота, а підвівши, взяв з дощок останню, третю черпалку, натиснув ручкою на зуби Діка силоміць. Мабуть, Дікові дуже заболіло, бо він не витримав, роззявив рот… Тр-р-р… — ручка перелічила зуби дельфінові. Судзір виштовхнув з рота загубник: «Аб!» — і знову вхопив загубник у рот, штовхнув Діка зверху, примушуючи пірнути. Дельфін, однак, повторив свій маневр, здиблюючись на хвіст і випручуючись, — аж Судзіра трохи підняв з води. Але вже тієї сили, з якою шпурнув черпалку до цього, не було. Просто випхнув ручку з рота, і черпалка, падаючи, вдарила Судзірові по голові, ковзнула і зникла під водою.

Судзір розлютився. Схопився за петлю правою рукою, а лівою — за спинний плавник. Рвонув петлю з Діка і почав шмагати нею по голові, по очах, по роструму… Дік якось вискнув, крутнувся веретеном, позбавляючись мучителя, потім скочив угору, шумно плюснувся всією тушею. Дельфіни, які товпилися в темному закутку храму, раптом пропали з очей, зникли під водою.

Судзір, кашляючи, виліз на пліт. Сів на краєчок, важко дихаючи. Потім зірвав з себе маску, зняв ласти, зняв акваланг, ще посидів, нагнувшись, обпираючись з обох боків руками і якось неприродно випнувши лікті. І раптом щось надумав чи на щось наважився. Згріб целофановий мішок з трьома рибинами у воду (цього разу, частуючи дельфінів рибою, Янг зробив хитріше: залишив трохи в мішку, а поклав його так, нібито він оце сам перекинувся, а риба попадала у воду). Рішуче встав — утоми як і не було. Провід з лампочкою, який з'єднував пліт з пляжем, за час вовтуження сильно провис, його середина осіла в воду. Піддаючись вазі проводу, пліт ще більше виплив з Храму. Судзір, підвівшись, став поволі тягнути провід до себе, прискорюючи хід плоту. Середина проводу час від часу плескалася по воді, але в руках дресирувальника ставало дедалі більше петель-витків.

Янг перевернувся у своїй схованці, наліг на бруствер, щоб краще було стежити за Судзіром і пляжем. І почув, що до порогу підпливали дельфіни, фукають унизу біля самого берега, жалісливо скриплять, ніби скаржаться, а котрийсь із них коротко і тривожно посвистує — подає сигнал тривоги, небезпеки. Не втримався, сповз до води.

— Ну — чого ви? — прошепотів ласкаво. — Нічого більше не можу для вас зробити. Зовсім нічим не можу допомогти… — Янгові зробилося гірко, знову стало шкода себе і дельфінів: усіх чекає марна загибель.

«Птр-рин-н… Тенк-тк-тк-ткриї…» — Бобі висунувся підборіддям на берег, виставив дзюб. Майже не видно малюка, лампочка з мотком проводу десь за животом Судзіра, сюди ніяк не світить. Янг простяг у бік дельфіненяти руку — полащити, погладити, поводити за ніс. Але рука на щось наткнулася, Бобі тримав щось у зубах. Узяв ту річ — і ледве не випустив: не сподівався, що та річ така важка. Наче залізо якесь, і холодне, як залізо. «Дивак малий… Що він дістав, притягнув? — подумав, лізучи назад у свою схованку.

Сидів і обмацував знахідку Бобі. Не гладенька вона і товстожила, нагадує гілочку з ледь помітними листочками чи пупирчиками. Там-сям щось присохло, ніби уплавилося — може, піщинки або шматочки магми. Мацав-мацав шишки, і спало на думку інше порівняння: дракончик-семиніжка, а не гілочка. І голівка є, і ніжки — дарма, що на одному боці чотири, а на другому три, і хвостик викривився вбік закарлючкою. Постукав іграшкою об камінь і не почув ніякого дзвінкого звуку. Удари були якісь в'язкі, глухі. Сунув за пояс — хай побуде там, може, пощастить підібратися до лампочки, тоді й роздивиться добре.

Судзір тим часом причалював до пляжу. Ось бочка плота шкрябнулася об берег, дресирувальник хитнувся. Дійшов до стіни із забитим кілком-гаком, повісив скручений провід з лампочкою. Від двох лампочок на пляжі стало видніше. Судзір вернувся до плота, забрав з нього на берег електроліхтар, акваланг, ласти й маску і став, руки в боки, чекати Піта і «старого». Вони теж якраз виринули — цікаво, вкотре уже? — і робили останні змахи ластами. Судзір нагнувся, однією рукою взяв з рук Піта відро, другу подав, щоб допомогти вибратися на сушу. Поставив відро, а коли Піт став розстібати ремені, зайшов йому ззаду взяти акваланг.

— Ну як, слухалися троси? — спитав Піт, ще не обертаючись до нього, смикнув маску вгору, стомлено потер долонями обличчя.

— Усяк було… — відповів Судзір. Поклав акваланг, стрімко випростався. У руці блиснув ніж — Судзір з силою штрикнув ним Піту під лопатку і відразу ж вирвав, відскочив. «А-ай!..» якось по-дитячому вигукнув здоровенний Піт, вигинаючись, і впав на бік.

Судзір крутнувся до «старого», який у цей час ставив на берег відро. Миттю наставив йому в обличчя ніж, свиснуло білою блискавкою лезо, і аквалангіст, схопившись обома руками за горло, осів у воду. У два стрибки Судзір опинився біля нього, виловив за плече, підтягнув трохи на берег і ще раз ударив ножем — уже спереду, в груди. Не відпускаючи, витяг вище на берег, відв'язав тіло від акваланга. Далі рухи Судзіра стали ще квапливішими: розсмикнув на грудях «старого» «блискавку», вибрав з купи породи каміння, не забувся оглянути їх, постукати один об один і засунув за пазуху вбитому. Знову тринькнув замком, але не до кінця, зашкодило каміння, скотив тіло у воду. Зігнувшись, рачки тупотів уздовж пляжу, «старого» тягнув по воді — туди, де була темрява, куди не діставало світло лампочок, і вже там сильно штовхнув від берега.

З тілом Піта зробив те ж саме.

Присів біля води навпочіпки, обмив на руках кров, підібрав на березі й помив ніж. Спокійно склав його, засунув у піхви на литці і пішов до телефону. Зняв трубку.

— Алло? Пришліть електрика. Погано він провід підключив… Замикання, мабуть, було, лампочка перегоріла… Що? Та помаленьку. Та тут усі… Повиносили добра, сидимо, перегрібаємо, а трохи темно: звикли до двох лампочок.

«Неправда!.. Не слухайте!.. Це вбивця!..» — хотів крикнути Янг на всю печеру, але жах відібрав мову.

Улітаючи в зону, обгороджену буйками, побачили: у воду заходить аквалангіст. Припинився, зайшовши по коліна, подивився в їхній бік. Але катер не викликав у нього підозри — занурився з головою. Мотор виключили і відразу ж почули, як чахкає, гуркоче двигун ліворуч біля плоту. Катер всунувся на берег упритул з табірним глісером. Одразу на нього стрибнув з борту один поліцейський, інші хто за ним, а хто перебігав на ніс катера і звідти стрибали просто на пісок. Начальник поліції з Раю побіг зі своєю групою до наметів, офіцер зі своєю — до вагончика.

Радж і Амара зійшли останніми. Хотів і Абдула слідом стрибнути, але його покликав рульовий, показав місце поруч із собою в рубці.

Намети виявилися не однакові — один на чотири місця, другий — на два. Нікого в них поліцейські не виявили, але перевернули все догори дном. Пробігли ще по території, заглянули за купу ящиків і бочок, за двигун-електростанцію — і там нікого. Один залишився біля двигуна, другий пішов на катер, третій до воріт за наметами.

— Я тут побуду, — повернув Амара до ящиків.

Начальник поліції слідом за Раджем поліз на східці, що збоку вели у вагончик. З маленької передньої видно троє дверей. Праворуч — до лабораторії, прямо — у комірчину, ліворуч — до операторської. Радж відчинив ліві двері, звідки долинали голоси, начальник поліції — праві.

Віконце було одне, зліва. Направо при глухій стіні здіймалася панель з приладами, схожими на манометри зі стрілками, мигали червоні лампочки. Низ панелі був скособочений, як вічко шкільної парти, на ній теж були якісь перемикачі та кнопки, стояв низенький мікрофон. Коло панелі було порожнє крісло, а оператор стояв біля глухої торцевої стіни з руками на потилиці — поліцейський скрізь його обмацував.

— Що трапилось? Це самочинство, я скаржитимусь властям! — погрожував оператор, намагаючись обернутися лицем до всіх, але його штовхав поліцейський у спину, примушуючи дивитися на стіну.

— Можете… Можете скаржитись… — горбоносий офіцер сів у крісло біля мікрофона, а на друге, коло невеличкого столика поруч з панеллю, показав іншому поліцейському, подав йому папку з паперами. Той розклав усе і завмер, чекаючи, що диктуватиме офіцер. Ще один поліцейський стояв коло дверей, де і Радж зупинився, але їм довелося відступити вбік — зайшов якийсь в окулярах і білому халаті, за ним начальник поліції. Того, що в окулярах, поставили біля тієї самої стіни, що й оператора, тільки в іншому кутку, теж обшукали.

— І всі? — здивувався офіцер, обертаючись разом з кріслом до присутніх.

— Більш нікого не знайшли, — сказав начальник поліції.

— Тільки що ми бачили — під воду пішов аквалангіст. Він у печеру? — ніби між іншим спитав оператора офіцер.

— Яку печеру? Може, риби захотів на вечерю настріляти, — відповів той.

— Не радимо корчити дурня. Ми знаємо більше, ніж вам здається. Де всі інші? Теж у печері?

— У печері… — буркнув оператор. — Фауну вивчають.

— Ага… Ваше ім'я?

— Майкл Стоун.

— А вашого вченого приятеля?

— Джордж Стоун.

— Угу — брати? Щось не схожі.

— А ми від різних матерів.

— Так от, брати-розбійники, розказуйте, чим насправді ви тут займаєтеся. Тільки швиденько, і не темнити. До речі, Судзір теж у печері? З дельфінами?

— У печері. І більше я вам нічого не скажу.

— Ну-ну, твердокам'яні…[25] Не забувай, що ви в наших руках, а не ми у ваших. Кажи! — крикнув так, що Раджу аж заклало вуха. — Скільки золота вже намили?

У Майкла опустилися плечі.

— Про золото запитайте Піта. І Джорджа, він у лабораторії працює. А моє діло — от… — обернувся на мить, кивнув на пульт керування.

Судзір затягнув акваланги вбитих на правий кінець пляжу за виступ, де починалася темрява. Потім швидко висипав породу з одного відра на купу, набрав води — хлюп на те місце, де лежав Піт. Коли вода збігла, підійшов туди, нагнувся подивитися, чи не видно чогось підозрілого. Нахилившись, щось підняв, подивився, знову нахилився, пополоскав у маленькій калюжці, поперекидав з руки в руку, як гарячу вуглину, навіть, здалося Янгові, подув собі на руки. Вийняв ніж, відклацнув основне лезо, шкребнув ним знахідку — і вкинув «вуглину» на дно піхов, а зверху засунув ніж, задоволено плеснув себе по литці. Озирнувся на всі боки, подивився на купу породи і вже ступив до неї, хотів погребтися. Але згадав про лампочки. Підійшов до стіни, викрутив одну — ту, що була в зібраному кругами проводі, шпурнув її далі від пляжу. Янг почув, як лопнула-дзенькнула вона, ударившись десь у темряві об скелю.

А тут і електрик виринув неподалік од виходу. Голова його загойдалася, як поплавок, подалася до пляжу. Вилазив електрик поважно, неквапливо. Розігнувся, вибравшись. Шльоп, шльоп ластами.

— Ну, що тут у вас? Я ж робив усе як треба.

— Ось… — показав Судзір на згорток на стіні. — Кілька хвилин погоріла, а потім блись, і нема. Я викинув… І горілим запахло, ізоляція, мабуть, починала горіти.

Електрик повернув до стіни, Судзір за ним — майже впритул.

— Не ві-і-ірте, дя-ядечку!!! — закричав Янг таким високим голосом, що зірвався. — Він вас убити хоче!

Електрик, не розуміючи, обернувся на голос.

І враз Судзір ударив — не ззаду, як думав спочатку, а в груди. Ще й відштовхнув електрика від себе, і той загримів балоном, падаючи. Дресирувальник лишився стояти, тримаючи наставлений ніж. Отак і в бік Янга обернувся, завмер на підігнутих ногах. Круть-верть головою на всі боки… Нічого не помітив підозрілого, що примусило б одразу стріляти лезом чи кидатися з ножем у руках. І випростався, розслаблено підійшов до води, присів пополоскати ніж.

Нелюдська витримка. І спокій… А може, була тільки витримка? Відступив од води і, не розгинаючись, не дивлячись на литку, ціляв ножем у піхви і не одразу попав, уповільнив. Очі Судзіра вже свердлили темряву біля Янга. Пішов до електроліхтаря, включив його, спрямував світло в Янгів бік — і нічого не побачив. Поставив ліхтар, почав одягати свій акваланг. Застібнув старанно ремені, причепив на груди ліхтар. Згадав про ласти — взув і застібнув їх. Переступив на пліт, зашльопав до його краю, взяв загубник у рот і кинувся боком у воду.

Ні, залишатися Янгові на місці не можна. Він швидко спустився до води, ще й не посвистів — «Бобі, ти де?», а малюк і сам підплив. Наблизилися і всі дельфіни, Янг чув їхні важкі видихи. Безшумно з'їхав на штанах у воду, схопився лівою рукою за плавник Бобі, а правою повернув за рострум так, щоб спрямувати в Храмовий грот.

Поплив з почесним ескортом — дельфіни оточили його з усіх боків.

Уже звідти, з Храму, побачив: над мисом по склепінню загуляли спалахи світла. Мабуть, Судзір уже нишпорив там, освітлював кожну виїмку лігва. Ось пучок вирвався з-за гребеня, дістав стелю в Храмі… — Он і голова Судзіра над гребенем. Світло ліхтаря впало на воду, розпливчасте жовте коло засковзало по поверхні, намацуючи то одного дельфіна, то іншого… Янг занурився з головою, але Бобі з-під руки не випускав. І, мабуть, його руку помітив Судзір, бо коли Янг виринув, то почув Судзірів вигук:

— … ти де, голубчику!

І різке світло зникло. Судзір уже десь світив собі під ноги, скускаючись до води.

У цей час близько до малюка підпливла Дора і Янг швиденько перекинув руку на неї. В неї було більше сили, ніж у Бобі, і Янг спрямував її до пляжу: «Швидше! Швидше!» Дора попливла так, що вода завирувала вслід.

Янг поквапно, ранячи коліна, виліз на пляж. Оббіг тіло електрика і спіткнувся об ящичок телефону. Відкинув вічко, схопив трубку… Крикнув захекано, аж перехоплювало дух:

— Судзір убив трьох ваших! Ганяється за мною! — і хляпнув трубку назад.

«Судзір убив трьох ваших! Ганяється за мною!» — переляканий хлопчачий голос увірвався в вагончик і своєю несподіваністю мало не паралізував усіх. Офіцер перший схопився за мікрофон:

— Алло! Алло-о! — та з підсилювача більше нічого не почулося.

— Він поклав трубку, не алокайте, — обернувся від стіни Майкл. — Хто там ще може бути?!

— Це брат мій!.. Янг! Живи-й! Другу добу я його шукаю! — від хвилювання, Радж навіть не чув, що викрикував.

— Але там його не може бути! — вигукнув оператор.

— Мо-оже! У мене акваланг на катері… Я попливу в печеру. А ви відключіть заслону! — він рвонувся до дверей.

— Стривайте, Радж! Чули — трьох убив? Йому не важко і вас убити. Він же у вигідному становищі, зненацька може… Інше щось треба придумати!

— Тоді в мене ідея… — зупинився Радж. — Слухайте.

Судзір був уже коло плота. Виставив з води руку, щоб ухопитись за край дошки. І тоді Янг з усієї сили штовхнув цей рухомий поміст на Судзіра, і пліт підм'яв його під себе. А сам скочив у воду, не встиг і кілька разів змахнути руками, як Дора опинилася поруч. Янг вдячно учепився за неї: «Швидше!» Дельфінка і цього разу попливла щосили. От і поріг на мисі близько, його схованка. Оглянувся: Судзір вилазив на пліт… Ага, тоді і йому можна вилізти, перепочити. Пустив Дорин плавник.

— Ти!.. Ей! Ти чуєш? Я знаю — ти Янг! Я дарую тобі життя! Але знай, що вбити можу в будь-яку хвилину! Табір тепер у моїх руках, і ти в моїх! Я господар становища! Я збережу тобі життя, буду поїти й годувати од пуза, якщо ти мені допомагатимеш, працюватимеш з дельфінами.

— А чорта лисого не хочете?!

І в цю мить зазумерив телефон. Судзір повагався, йти до нього чи ні, і ступив на берег.

— Тут «дабл ю» і «ві»! Ви переграли, Судзіре! Шеф буде вами не задоволений!

Пауза…

— Я не переграв. Я тільки виграв! Табір у моїх руках.

— Табір у наших руках. І ви в наших! Не треба бути таким жадібним, шеф цього не любить. Ваше коло діяльності — дельфінарій, а ви всунули свого носа куди не треба, зірвали плани шефа.

— Я хотів, піднести шефу подарунок… Я хотів йому подарувати чудову схованку і золоті копальні. Шеф зрозуміє мене… Я вимагаю аудієнції з шефом!

— Багато хочете, мало одержите! Ніхто не має права бачити шефа, як і обличчя бога. Сидітимете в печері доти, поки з вас не зробиться свята мумія. Житимете стільки, скільки вам захочеться, але в печері! Усе, зв'язок закінчено.

— Алло! Алло! Стривайте!.. Я все поясню! Ал-ло-о-о…

— Говоріть. Ви маєте право, як і кожний перед смертю, на останнє слово.

— Відключіть оту скажену заслону! Випустіть мене звідси!

— Вас зрозуміли. Але самі вирішити не зможемо. Зв'яжемося по рації з шефом… Чекайте дзвінка!

Горбоносий обережно поставив мікрофон, глянув на Раджа, ніби запитав: «Ну — як? Правдиво?» І Радж підняв угору великий палець.

— Куримо хвилин десять і дзвонимо, — сказав офіцер.

Але ніхто не курив. Повільно спливали хвилини.

— У мене ще є ідея. На кожну рибину — свій гачок, — сказав Радж. — Вам же він потрібний живий?

— Тільки живий!.. Єдина ниточка, можна сказати.

Судзір нервово походжав по крабовому пляжу. Янг не все зрозумів з реплік, які він кидав по телефону, але головне уловив. Судзір — член тріади… Судзір копав яму іншим, а потрапив сам у яму, яку викопали йому.

Нарешті пролунав зумер телефону. Судзір пошльопав, щоб підняти трубку.

— Шеф дозволив вас випустити. Для збирання даємо вам п'ять хвилин. Заслона буде відключена на одну-дві хвилини. До речі, хто там ще, чий голос ми чули?

— Хлопчик один. Його брат Радж Сінх працює в дельфінарії.

— Радні Сінх, якого ви мали вбити і якого залишили живим? Шеф уже тоді гнівався на вас. Чи не занадто багато ви його злите?

— Клянуся: я будь-який наказ виконаю. Можу і тепер Раджа вбити, і брата його відправлю рибам!

— Хлопчик хай посидить там. Він ще буде потрібний. А про Раджа домовимося, як вилізете. Чекаємо вас у таборі!

«Хоче вбити мене?!» — Янг знову подався до води, свиснув Бобі. Ні, просто за так він не піддасться. Та в нього ні дельфіни є, вірні друзі.

— Будь тут, Бобі. Не відпливай… — прошепотів йому, сидячи вже на самому краєчку, ногами у воді. Стежив за Судзіром. Ніякого холоду тепер Янг не відчував.

Судзір не до виходу готувався, а поквапно повзав по купі винесеної породи, метушливо розгрібав її. Щось хапав у руки, придивлявся, ніби нюхав. Здавалося, зараз почне хапати ротом пісок і ковтати, жерти, давитися ним. Нарешті Судзір встав, пішов до води. Зсунув маску на очі й ніс, рішуче взяв загубник.

Згадав про ліхтар, почепив і його на груди. Сів на бережок пляжу, глузливо помахав рукою в бік Янга — мовляв, до швидкої зустрічі — і зсунувся у воду.

«Так що ж тепер буде? Я так і загину тут?»

«Якщо тріада захопила табір, мені не жити. І Радж загине, Судзір комусь обіцяв прибрати його, піддобритися до шефа».

Знову розпач охопив Янга. Безсилля, цілковите безсилля… Навіть на плач не вистачало духу.

Не скоро він зреагував на зумер телефону. Кому вони дзвонять? Нікого ж тут не лишилось, усі мертві. Помилково?

А телефон не змовкав.

Янг кинувся грудьми на воду, намацав спину Бобі, повернув за рострум туди, до пляжу. Сам не гріб — хай везе. Ледве вистачало сили, щоб триматися за плавник.

Обминув неживого електрика повз самісіньку воду — раптом злякався трупа.

Тримав трубку обома руками…

І почув голос Раджа — такий рідний, такий дорогий!

— Янгу, братику мій… Ти мене слухаєш? Це я — упізнаєш? Ти не плач, скажи мені, що ти живий-здоровий. Ти мене чуєш?

— Чую… — ледь вимучив. — Я не можу говорити… Я не вірю, що це ти… А як же тріада, бандити?

— Найбільший бандит пливе до нас, підемо зустрічати. Слухай, мій дорогенький, акваланги там є?

— Є.

— Ти ж умієш ними користуватися. Одягай один — і в воду. Сам випливеш?

— Випливу.

— Зараз знову відключимо заслону. Та не ридай ти так, а то ще захлинешся під водою! Візьми себе в руки! Чуєш?

— Чую. А як же дельфіни?

Відповіді не почув. У трубці запіпікали короткі гудки.

Раджеві офіцер заборонив поки що висовуватись з вагончика. Побачить Судзір, і може зіпсуватись уся справа.

… Судзір вийшов з води поволі. Ще стоячи на мокрому піску, зняв акваланг і ліхтар, скинув ласти й маску. Умудрився взяти все в одну руку. А поки знімав амуніцію, поглядав у бік Амари, який сидів на ящиках. Здається, хлопець не викликав у нього підозри, міг і в тріаді такий бути. Радж і офіцер, притискуючись до стіни, виглядали з віконця вагона в той бік. І не так бачили Судзіра, як те, що рульовий вийшов з рубки і, схилившись над бортом, запізніло закривав якимсь шматтям на борту напис «Police». Судзір і на всі боки подивився, і на катер озирнувся — здається, нічого підозрілого не помітив. Повільно побрів по піску вгору.

Амара, як тільки Судзір проминув його, встав і зайшов ззаду від моря. Десь із-за намету і з-за бочок, з-за двигуна швидко вибігло кілька поліцейських, беручи Судзіра у напівкільце. І раптом Судзір кинув акваланг, цапнув за литку. Миттю крутнувся до Амари і виставив у його бік піж. Радж не помітив, як мигнуло лезо. Побачив тільки, як Амара ніби спіткнувся, хапаючись за груди.

Офіцер перший вискочив з вагончика.

— Не стріляти!

Радж вискочив слідом.

А коло води вже сплівся клубок тіл. Хтось вибив з рук Судзіра ніж, той крутнувся у повітрі млинком, довбонувся у пісок. Радж пробіг мимо купи тіл до Амари, підхопив його під плечі. З куточка рота друга цідилася ниточка крові. Він дихав часто, неглибоко, із захлипами. Мабуть, були пробиті легені.

— От… — розплющив очі Амара і розтулив закривавлені пальці. На долоні було витягнуто лезо — загострений з обох боків клинець сталі. — Але ти не бійся… Не в серце…

Радж обережно опустив голову Амари, подивився туди, де ахали і стогнали. Дехто вже корчився від ударів Судзіра. Радж кинувся в гущу, шаленіючи від гніву. Судзір миттю підкинув назустріч ногу, цілячись у пах. Радж перехопив ногу і смикнув на себе. Судзір упав, але по-кошачому крутнувся спиною вгору, щоб прикрити живіт. І вдарив другою ногою Раджа по ногах, підкосив його. На мить, падаючи, Радж послабив пальці рук, і цього було достатньо. Судзір підхопився і ще раз високо підкинув ногу — поцілив п'ятою в сонячне сплетення начальникові поліції Рая. І кинувся до води.

Залишилось на ногах тільки двоє поліцейських і горбоносий. Поліцейські безладно, не прицільно заляскали з пістолетів, і навколо Судзіра у воді здіймалися китички води.

— Не стріляти! — кричав, як божевільний, офіцер. — Заводь мотор! — покрутив у бік катера кулаком і побіг до судна. Поліцейські, хто міг, за ним.

Судзір плив розмашисто, саженками у бік відкритого моря. На що сподівався — невідомо: від катера ж не втечеш.

Радж знову хотів бігти до Амари, але побачив, що біля правого закрилка плота, який заходив у воду, виринуло кілька дельфінів. І хлопчача голова в масці показалася…

— Янг! — кинувся туди. З катера, хоч він уже відпливав, скочив через борт Абдула, теж вигукуючи: — Я-я-янг!

Янг виходив з води, обома руками затуляючи очі. Не бачивши нічого, спотикаючись, побрів на берег.

— Радж… де ти? Я, мабуть, осліп. Я нічого не бачу… Бо-ля-я-ять дуже! — схлипуючи, вимовляв Янг. — Бобі загинув… І в Діка хвіст поранений. Ми ще не пропливли усі, а хтось знову включив заслону. Бобі позаду був, і якраз на нього попало… Янг, ридаючи, притулився обличчям до грудей Раджа.

А той гладив його по плечах, по голові, як зовсім малого, однією рукою знімав акваланг.

— Братику мій, ти живий!.. А на кого ж ти схожий, боже!… Увесь побитий…

— А хто тут ще плаче?

— Абдула тут… Підійди, Абдуло.

Абдула підійшов, і Янг навпомацки, не розплющуючи очей, пригорнув його до себе і ще дужче притиснувся обличчям до грудей Раджа.

— Ой, дивіться! — раптом оглушливо крикнув Абдула. — Дельфіни перші догнали Судзіра!

— Кинуться, мабуть, рятувати Судзіра, — сказав Радж.

Янг спробував відірвати обличчя від Раджевих грудей, але знову притиснувся.

— Ой, ви розказуйте мені, розказуйте!..

— Дельфіни нападають на Судзіра! — вигукнув Абдула.

Пролунав постріл з катера і крик офіцера:

— Вогонь по дельфінах! По дельфінах, а не по Судзіру!

Стрілянина почастішала.

— Варвари, що вони роблять?! Не стріляйте в дельфінів, варвари!!! — закричав щосили Радж.

— Дивись, Ра-а-дж!.. Дельфіни б'ють Судзіра, як акулу! — . кричав Абдула.

— Ага-a… Дік, здається… І з розгону!

— Усе-e! Немає вже Судзіра на ваді! — аж завищав радісно Абдула.

— Ага, на дно пішов… Катер кружляє навколо того місця.

Чути було, як лаявся офіцер, але нерозбірливо. Може, виганяв когось з поліцейських за борт, щоб пошукав Судзіра.

— А якщо хитрує Судзір? Посидить під водою і випливе? — сказав Янг.

— Після удару Діка?! — Радж дістав з кишені носову хусточку, склав у кілька сталок і зав'язав очі Янгові.

Пішли хутко до Амари. Поліцейських, які корчилися від ударів Судзіра, на тому місці вже не було. Пришкандибали чи приповзли до води, махали катерові руками.

Амара лежав блідий, із заплющеними очима, як і раніше, дихав з хрипами і хлипанням. Крізь пальці притиснутої до грудей руки проступала кров.

— Потерпи, Амаро… Катер причалює, зараз заберемо тебе… Ти чуєш? Ти житимеш, Безсмертний! Такі, як ти, треба щоб жили! Ти постарайся жити, чуєш? — Радж розірвав на широкі стрічки свою теніску з емблемою дельфінарію. — Абдуло, підніми трохи його під плечі.

Підтримували Абдула і Янг, а Радж як зміг перебинтував Амарі груди.

— Дельфіни летять сюди! Не сюди, убік трохи! — закричав Абдула. — Чого ж вони… Чого ж ви, дурні?!

Підлітаючи до мілкого, дельфіни злітали дугою в повітря і геп, геп, геп — Дік, Єва, Бела — попадали на пісок. Дори не було, Дору, мабуть, застрілили поліцейські.

— Допоможіть їм… Чого ж ви?! — підвівся на руках, пробуючи сісти, Амара.

Янг присів, підтримуючи під спину Амару. Радж з Абдулою побігли до дельфінів, стали штовхати, тягати за хвости. Діка навіть з місця не зрушили, та за нього й братися було боязно — такий понівечено-закривавлений був хвіст. Залишили його, вхопилися за Єву, навіть до пояса у воду зайшли, тягнучи дельфінку, а потім ще й поштовхали її якнайдалі від берега. Єва поворушила хвостом, ніби проснулася, відпливла метрів на десять і знову з розгону стрибнула на пісок, важко гепнулась поруч з Діком.

Абдула виліз із води і знову схопився за Єву. Сам він не міг дати ради, з жалем і розпачем дивився то на помираючих дельфінів, то на Раджа: «Ну чого ж ти?!»

— Не треба, Абдуло… — Голос Раджа осікся.

Неможливо було дивитися на дельфінів. Вони стогнали, як люди, кліпали очима й дивилися з таким страшенним сумом, ніби збагнули якусь таємницю.

Радж обернувся й пішов на поміч Амарі і Янгу. Вони, допомагаючи один одному, встали на йоги і, обнявшись, поволі рушили в напрямку до катера.

Чути було розлютований голос офіцера: спочатку він розпікав когось на катері, потім навалився на того поліцейського, що виводив з вагончика, тримаючи напоготові револьвер, оператора і лаборанта, потім підбіг до дельфінів на березі і розрядив свій пістолет, цілячи їм у голови. Давав волю своєму гніву? Мстив за те, що не залишили в живих Судзіра?

— Мені знайомий його голос. Він мене допитував на Головному… Дельфінів… гад… — розплакався Янг.

— Тихо, ну… — заспокоював його Радж. — Може, для дельфінів це і краще. Не страждали хоч довго.

— Я знаю, чому вони не захотіли жити… — говорив схлипуючи Янг. — Може, я, читав… Може, приснилось… А може, дельфіни мені свої думки передали? У них є такий закон — не вбивати ніколи людину. Хоч би там що люди з ними робили.

— Так вони ж Судзіра вбили, а не людину! — обурився Абдула.

— Для Судзіра простої смерті мало, — зітхнув Радж.

— Не людину вони вбили — справді… — Убивцю! Він на моїх очах… у печері… трьох на той світ… Але дельфіни порушили свій закон, самі й покарали себе за це, — говорив своє Янг.

— Казки! — не погоджувався Абдула. — Іноді й кити викидаються на берег табунами… То що — і вони людину вбивали, гріх свій відплачували?

— З китами не знаю. А з дельфінами, мабуть, правда.

Амара раптом осів на руки, ледь устигли підтримати. Знепритомнів.