Грот афаліни

Розділ перший

— Я є італьяно… Ти мене розумієш? Ти мене називай синьйора Тереза. Добре? Або донна Тереза.

Італійка не могла помовчати і хвилини. Сипала й сипала словами і все добивалася уваги від Янга: «Ти мене розумієш?»

— Ти ніколи не був у Рома? Ні? О, повера бамбіно, бідне дитя… Це краще місто в світі! Які там палаццо! Таких гарних будинків ти не побачиш більше ніде! Ну, чому ти все мовчиш? Ти такий малінконіко, сумний… Треба бути оттіміста! У вас тут така природа, такий океан!

Синьйора Тереза на кожному кроці вигукувала «Ой!» та «Ой!» — усе з чогось дивувалася. Янг у думках так і прозвав її: «мадам Ой».

— Ой, мама мія! Де у вас південь? Там?! Ой, так у вас сонце не туди йде! Не зліва направо, а справа наліво! І воно у вас… Ну так, трошки на північ, не над самою головою!

Янг ішов попереду синьйори Терези, ніс на руках її Тота, чорного смішного і кошлатого собачку. З-під довгих кудлів Тота виглядали сумирні й веселі оченята. За груди собачка був по-особливому обв'язаний ремінчиком.

Коли Тота відпочив, Янг накрутив кінець ремінчика на кулак і пустив собачку на землю. Побіг Тота, старанно теліпаючи рожевим язичком, дихав важко: душно! Кожний ріг будинку, кожний стовп чи пальму він обнюхував, задирав ніжку. Мадам Ой попереджально піднімала палець: не перешкоджай, а то буде нервовий.

Янг знав тільки породи собак, які були на Біргусі, і тих бродяг, що бачив біля храму. А таке диво, як Тота, бачив уперше. Та й жінки такої не бачив: плаття біле, прозоре, плечі зовсім голі, на голові величезний білий капелюх, а над капелюхом ніби ще один капелюх, тільки удвічі більший — японська парасолька від сонця. Парасольку синьйора тримала в лівій руці, а в правій порожній волохатий мішок і величезну сумку, схожу на гаманець. А оскільки в італійки не було третьої руки, щоб вести Тота, то вона й найняла Янга одразу, як тільки вийшла з готелю «Біла орхідея» погуляти, познайомитися з Свійттауном. Янг якраз тоді поспішав з Абдулою в порт, друг обіцяв повчити його комерції — торговельній справі.

«Звільнишся, приходь туди!» — прокричав на прощання Абдула і підморгнув Янгу: мовляв, не розгублюйся, від цієї тіточки можна добитися непоганого приварку.

— Янг, чого ти мовчиш? — перервала донна Тереза його спогади. — У тебе є мама?

— Немає.

— Мадонна мія… А падре, папа?

— Теж немає… — зітхнув Янг. — «Пришелепувата якась… Чого вона лізе в душу? Хоче, щоб я розревівся на всю вулицю?»

— Ой, ой!.. Я одразу відчула інтуїто, що в тебе щось не так. Бель бомбіно — гарний хлопчик, і така трагедія. Так що, ти так і живеш сам?

— Так і живу. Брат у мене є, на Раї працює.

— О, Рай! Увечері я теж їду на Рай. Цілий місяць побуду в Раї!

Заходили в черговий магазин, і синьйора Тереза широко розплющеними очима розглядала чорні дерев'яні маски з вищиреними зубами і вирячкуватими очима, приміряла намисто: «Каралльо! Каралльо!», капелюхи з пальмового листя. Різного намиста, в тому числі з чорного кораля, вона вже купила кілька. Пхала в сумку і бамбукові серветки, блискучі черепашки, стирчали з сумки і дві маски. Продавець, побачивши, що вона не купить у нього намисто, посунув до неї іграшковий черевичок. Натиснув щось у ньому, і з черевичка жваво висунувся чортик, дико, ніби в нього від сміху болів живіт, зареготав, черевичок задриґав, засовався по прилавку.

— Мадонна міа! Дияволо! Беру. Скільки коштує?

Платила синьйора Тереза не торгуючись, і її, звичайно ж, обдурювали, беручи удвічі, а то й утричі більше. Швидко її сумку заповнив усякий непотріб.

Дійшли до базару, і донна Тереза стала, ніби остовпівши. Скільки рядів гендлярок. І біля кожної гори всякої садовини і дивовижних, небачених раніше овочів. Грейпфрути — як дитячі голови, грона бананів — для двох нести…

— Тутті-фрутті! Тутті-фрутті! — шептала і аж тремтіла. Раптом зірвалася з місця: — Коко! Коко! Який величезний! Янг, давай поп'ємо соку з цього кокоса, я чула, що це дуже смачно!

Вона вибрала два найбільші й найспіліші кокоси, подала продавцеві, щоб розкрив. Але той сказав, що в таких уже не буде соку, а тверде ядро, і вибрав сам, спритно зрубавши маківки, подав.

А далі пішло-поїхало. Італійка накидалася на банани, сирі й смажені, приплющувала від смакоти очі: «Грандійозо!» Частувала і Янга: «Премійо! Премійо!» Пару кокосів і фунтів чотири бананів запхнула в мішок і дала його нести Янгові. Куштувала вона і папайю, рамбутан, мангіс, дуку, знову запихала в мішок і те і се, і той розбухав і розбухав. «Тобі не важко, миленький?» — питала щоразу і вмить забувала про це. Спокусив її один продавець і дуріяном. Донна Тереза, хоч і зморщила від запаху ніс, відважно гризнула білу м'якоть скибочки, посмоктала кісточку. І завмерла з гидливою гримасою, роззявивши рота і замружившись. Сплюнула під ноги, почала нігтями шкребти язик, витирати і його і пальці носовою хусточкою, потім шпурнула хусточку від себе. «Ой, коко! Коко!» Янг здогадався, приніс розрубаного молодого кокоса, щоб пополоскала в роті. Навколо них уже стояв регіт: «Синьйора, треба з'їсти весь плід, тоді відчуєте справжній смак!» — «У мене смачніший, купіть ще і в мене!» Назбиралося хлопчаків, гладили Тота по голові, посмикували за хвостик. А той хлопець, що дав їй покуштувати дуріяну, розрізав його на шматки і зі смаком, з найбільшою насолодою вишкрібував їх ножем, запихав у рот, ніби рекламував фантастичний овоч.

— Це знущання над людиною! Навіть мій Тота не буде їсти таку гидоту! Це малина з часником, перцем і клопами!

Чим дужче вона обурювалася, тим більше реготали. Під цей регіт вони і йшли далі.

Не пройшли і половини базару, як у мішок уже не можна було нічого впхнути, а сама синьйора так накуштувалася всяких «тутті-фрутті», що їй зовсім стало погано. Віддала Янгові і сумку.

— Аванті, Янг! Уперед! У готель! — і частенько зацокала каблучками.

— Ну от… Пока а пока[7] і прийшов! — почув Янг позад себе голос синьйори Терези і здригнувся. Замлів уже, стоячи на осонні біля дверей готелю, а Тота ліг на бік і простягнув усі чотири лапи, ніби збирався здихати. Усередину, до вестибюля, зайти з собакою він не насмілювався. — Який ти браво, молодець! Іди ж скоріше! — Голос у синьйори був уже веселіший.

Зайшов у вестибюль і відразу подав мадам Ой і собачий повідець, і сумку, і мішок.

— О, ні, ні! У номер, будь ласка! Я тебе дуже прошу! А коли зайшли в номер; додала:

— Граціо, милий! Велике дякую! Але ти не залишай мене. Мені так сумно одній, я у вас відчуваю себе сиротою, як і ти. Я пропаду без тебе! І Тота пропаде! Ти тільки подивись, як він сумує, плаче… А на шосту годину ми повинні бути в порту, а о пів на сьому теплохід вирушає на Рай. Я тобі вже за все разом заплачу. Слухай, а може, ти зі мною і на Рай поїдеш? І мені, і Тота так потрібна близька душа!

— У мене немає грошей на квиток, — відповів Янг, ледь приховавши радість: невже так просто йому пощастить потрапити на Рай? Уже навіть сьогодні?!

— Граціо а діо! Слава богу, я ще маю чим заплатити за приємність. А ти для мене робиш тільки самі приємності. Побудеш моїм пажем.

Що таке паж, Янг не розумів, але ліг на канапу із задоволенням. Тота примостився поруч. Трохи дрімали, трохи спостерігали за синьйорою Терезою. А та ходила по кімнаті, у спальні наполовину роздягнута, не соромлячись Янга, готувалася приймати ванну. Хлюпалася у вапні довго, потім вийшла, намотавши на голову рушник, як чалму. Халатик її був дуже коротенький, ніби не на неї пошитий. Вона граціозно сіла до телефону, закинула ногу на ногу і замовила в номер обід.

Майже всім тим, що привезли, вона нагодувала Янга — «Ти такий магро… худий!» — і Тота, а сама випила тільки зо дві малесеньких чарочки вина.

Синьйора сіла в спальні до туалетного столика і трюмо, почала причепурюватися, а Янг лежав у кімнаті на канапі, забавлявся з Тота і думав, що, може, й непогано побути отим самим… як його… пажем?

Потім він ходив кликати таксі для синьйори, бо на звичайній триколісній моторній колясці з тентом, механізованим рикшею, усі чемодани, баули, валізи, коробки й сумки донни Терези завезти в порт було неможливо.

У порту, поки шофер таксі допомагав мадам Ой упоратися з речами й оформити проїзд для Янга, сам Янг востаннє прогулював на причалі собаку і розпачливо поглядав на всі боки: Абдули ніде не було видно! Покликав до себе хлопчика-лоточника, трохи вже знайомого, запитав, чи знає він Абдулу.

— А хто його не знає! — відповів той і присів погладити дивного собаку.

Янг попросив передати Абдулі, що він переїздить сьогодні на Рай.

— Зрозумів? Хай шукає мене в дельфінарії, у брата.

Хлопчик кивнув, посмикав Тота за кудлате вухо і зник у натовпі.

Теплохід був невеликий. Одразу як перейдеш на борт з трапа, можна або сходити в носовий чи в кормовий салони, або підніматися на палубу — на передню чи задню площадку. На обох площадках стояли решітчасті лавки, багато пасажирів-туристів облюбували собі місця там. Один сивий і худий європеєць стояв на носі теплохода, як орел, вдихав свіжий вітер так смачно — аж ніздрі роздималися. Усі вдягнуті були просто, по-дорожньому, і важко було відрізнити мільйонера від не мільйонера.

Теплохід заревів, загрюкав мотором одразу, як тільки підняли трап. Від причалу він відповзав помалу і задом, начадивши чорним димом. На рейді розвернувся і взяв курс на Рай.

Синьйора Тереза сиділа коло своїх речей у кормовому салоні і весь час перелічувала їх, навіть пальці загинала, все не могла перевірити, скільки в неї було і скільки зосталося місць: одинадцять чи тринадцять? Янг, узявши Тота на руки, прогулювався на теплоході. З кормового салону перебрався був у носовий, потім виліз на передню площадку. Там бив в обличчя пружний вітер, і треба було добре замружуватись, щоб не висікало сльози. Нахиливши за поручні голову, бачив, як завихрювався дугою пінистий вус, лизав щоку теплохода. Зустрічні хвилі розбивалися об ніс, злітали вище поручнів. За кормою кружляли чайки, сідали на широкий бурунний слід, хапали оглушених риб.

Постояв і біля капітанської рубки, розглядаючи крізь широку шибку, як дядько в морському кашкеті, але без кітеля, тільки в білій сорочці з короткими рукавами покручує рульове колесо — штурвал. Як хотілося Янгу бути на його місці, покрутити цей штурвал! Відчути самому, як махина теплохода слухається тебе: «Уліво руля! Управо руля!» Або хоч би постояти поруч з капітаном, подивитися крізь оту шибку вперед, і то був би щасливий. Мабуть, дуже забавний був у нього вигляд, бо дядько-капітан навіть співчутливо підморгнув йому й усміхнувся. Л може, не йому, а Тота? Бо в Тота був кумедний вигляд, язик висунувся, може, на п'ядь, метлявся, наче погано прив'язаний.

Янг хотів уже й сам усміхнутися доброму дядькові-капітану, але побачив щось дивне: у рубку зайшов ще один дядько, молодший, китаєць. Капітан сказав щось йому не оглядаючись: мабуть, думав, що хтось свій — помічник або машиніст. Аж раптом капітан здригнувся, обличчя його посіріло і витягнулося. Швиденько, наче уколовшись, глянув на свій бік, під руку, і знову погляд уперед. Губи капітана вже тремтіли, на лобі виступили краплі поту — як перлини. «Що з ним? Може, погано стало…» — Янг теж поглянув туди, праворуч капітана. Там були сутінки, і Янг подався ближче до шибки. Побачив: китаєць наставив у бік капітанові револьвер з якоюсь трубкою-насадкою — може, глушителем? Китаєць тримав револьвер у лівій руці, а правою рішуче і сильно обривав якісь проводи й антени…

У Янга від страху прикипіли до палуби ноги. Бачив: капітан хитає головою на якусь вимогу китайця. Тихо пролунав постріл, потім другий — по радіопередавачу. Курортники нічого не почули. Янг устиг ще помітити: китаєць підтримує капітана, щоб не впав, підштовхує до штурвала, щоб крутив туди, куди потрібно було бандитові.

У цей час швидко встав з лавки молодий чоловік, підійшов до Янга, схопив його за лікоть і повів перед собою до салону на кормі, штовхнув по східцях униз. Падаючи, Янг боляче вдарився. Але відразу ж схопився на ноги, озирнувся. Той, що так пустив його по східцях, замість пальця приклав до губів дуло пістолета — «Цс-с-с!». В цю мить відчинилися двері з машинного відділення, показався машиніст чи помічник капітана, смикнув двері рубки: «Відхиляємося од курсу! Що трапилось?» Назустріч йому з рубки бахнули два постріли, помічник схопився за живіт і впав під ноги молодому бандитові. Той одразу відштовхнув убитого від себе і став біля дверей машинного відділення, щоб більше ніхто не вийшов.

Янг приєднався до синьйори і сторопіло дивився, що буде далі. У салоні вже. судорожно схлипували-стогнали від страху. «Мадонна міа! Мадонна міа! Така траджіко морте! І нас… можуть… морте…» — шептала синьйора Тереза.

Тим часом на дверях машинного відділення з'явилася ще одна голова — матроса, і бандит, що стовбичив біля дверей, тріснув його рукояткою пістолета по голові, і той осів, зник з очей. Тоді бандит став спихати униз, у ті двері і вбитого. А в салоні в цей час чулися схлипування жінок. З однією сталася істерика. Крізь судорожні схлипування і ридання вона скрикувала: «Мамочко моя! Дітоньки мої!» Чоловіки спробували обуритися вголос, мовляв, будуть скаржитись, хай тільки теплохід… Однак варто було грабіжникові, який стояв біля дверей, ворухнути пістолетом, щоб усі відразу ж замовкли.

— Сидіти й не ворушитись! Речей не чіпати. Стріляю без попередження! — І в ту ж мить вистрілив по сумці однієї дами, яка спробувала підсунути її ближче до себе. — Я ж сказав — не ворушитись!

З капітанської будки вийшов перший бандит і подався у носовий салон, де почалося якесь сум'яття, прокричав майже ті самі погрози: «Не вставати! Не ворушитись! Застрелю на місці!»

У вікно салону Янг бачив, як розтає на горизонті острів Головний, як подекуди маячать рибацькі моторні й вітрильні баркаси і джонки. Рибаки займалися своєю справою, і жоден не підозрював про те, що діється на теплоході.

«Куди ми пливемо? Куди наказали тримати курс? Чи надовго вистачить сили у пораненого капітана?» — діймав себе думками Янг.

«Відвезуть далі убік, пограбують і затоплять… Висадять у повітря разом з кораблем! А тут і шляхів морських немає, ніхто й не шукатиме…» — перешіптувалися в салоні.

А теплохід усе плив і плив у напрямі Блакитного острова, і навіть найвищих дерев Головного уже не було видно — розтанули в імлі.

Звідки взявся чорний катер з кулеметом на носі, Янг не помітив. Глянув в ілюмінатор тоді, як інші пасажири завзято закрутили головами, стежачи за маневрами катера. А той раз обійшов навколо теплохода, наче брав його в петлю, вдруге. Люди, що стояли біля кулемета на катері і вздовж бортів, мали в руках зброю, махали цією зброєю капітанові, щоб загальмував хід. І скоро теплохід став, поволі загойдався на хвилях. Чорний катер відразу ж підплив до правого борту, з катера полетіли на теплохід мотузки з чотирилапими гаками на кінцях. Пірати підтягли і пришвартували свій катер упритул, поперелазили на теплохід спритно, як коти. Кожен тримав у руках целофановий мішок і зброю — пістолет або автомат, — усі вмить розбіглися по салонах і палубах. Пірати по всі були на вигляд китайцями, були і схожі на малайців.

У маленькій метушні, коли була відвернута увага того, що стояв біля дверей машинного відділення, донна Тереза встигла зірвати з пальця один перстень з брильянтом, укинути його в гаманець, а гаманець засунути під Тота, у вигин Янгового ліктя.

І тут знову пролунав постріл — пальнув той, що стояв біля машинного відділення. Одна жінка, що почала заздалегідь знімати з вуха золоту сережку, ойкнула і схопилася за руку — з під пальців заструмувала кров.

— Сидіти спокійно! Не ворушитись, поки не дійде до вас черга! — прокричав вартовий.

Пірати діяли спритно. У кого не знімався перстенець, здирали силоміць мало не зі шкірою. В однієї тітки так рвонули сережку, що потекла по шиї кров. У мішки летіли перстенці, кулони, кольє, хрестики з ланцюжками, браслети, перлинні буси, гроші. Виверталися сумки, навіть деякі чемодани, баули і коробки, але в «ганчір'ї» довго не копирсалися, самого «ганчір'я» не забирали. І без нього мішки наповнювалися швидко. Янг з жахом чекав наближення піратів, гаманець аж пік у руку.

— Екск-'юз мі! Міль пардон, мадам! — від шанобливості й делікатності піратів бігли по спині мурашки.

Янг бачив тільки очі, очі, очі… Витріщені, повні страху очі пасажирів. Навіть схлипувань більше не було чути, а якесь напівпридушене «гмг… гумг…» — боялися роззявити рота. У багатьох були золоті зуби або коронки, щоб хоч не вирвали!

Синьйора Тереза познімала з себе прикраси швидко, за що заслужила знущальну подяку-уклін. Янга пірат зігнав з місця, думав що-небудь заховано під ним. А під собаку подивитися не здогадався!

Ще хвилин через десять потрошити закінчили, і звідусюди почулися вигуки піратів: «Усе, закругляйтеся, черепахи! Відчалюємо!» Потім тупіт ніг, скреготання відчіплюваних гаків… Густе ревіння мотора чорного катера…

Хтось запізно закричав-залементував:

— Радіо! Скоріше по радіо передати, поліцію викликати!

— Розбито уокі-токі, прострілено! — відповів йому хтось.

З машинного відділення виліз переляканий матрос із засохлими патьоками крові на лобі. Відчинив капітанську рубку… Капітана біля штурвала вже не було, осунувся вниз.

— Лікаря треба! Чи нема серед вас лікаря?! — кричав матрос, витягаючи з рубки тіло капітана. «Лікаря! Лікаря!» — повторили його прохання багато голосів, навіть нагорі, на передній площадці.

Лікар знайшовся — жінка. Вона швидко спускалася східцями з передньої палуби, а за нею тупотів товстенький дядечко, мабуть, її чоловік: «Еллен, не треба! Не ходи, яке тобі діло до всього цього? Може, вони ще повернуться!» Але лікарка йшла у кормовий салон за матросом, куди той утягнув капітана і поклав на лавку. Потім жінка-лікар, кинувши сумку на руки товстунові, мовчки витрушувала на свої долоні духи чи одеколон, мила ними руки: «Роздягніть його!» Перед нею розступилися, пропускаючи до капітана, і знову зійшлися люди. Подивитися, що вона робитиме пораненому, Янг не зміг. Якби хоч собаки не було на руках!

Матрос вибрався з натовпу, став до штурвала. Теплохід набрав швидкість, ліг на потрібний курс.

— Янг! Де ти, Янг! — перелякано кричала синьйора Тереза, і йому довелося вийти з-за людей. — Сідай, миленький, осюди! І не ходи нікуди, а то я збожеволію! — підняла за шкірку Тота, дістала з-під нього гаманця: — Мої діаманте… брильянте… золоті речі… Аби ще трохи, то ці бандіто зробили б мене жебрачкою. Ви врятували мене від розорення! — І вона поцілувала Тота в ніс, а Янга в щоку… — Навіть не віриться, що врятувалися від смерті… — І вона з запізненням заплакала-заридала.

— Ти ж, дивись, приходь назад! Провідай брата, передай йому моє привітання і вертайся. Скільки братові років — тільки двадцять? Як шкода, а мені за тридцять… Тільки ти про це нікому не кажи, гаразд? Запам'ятай номер апартаменту — триста сімнадцять… Гоголь «Морська лілія»… На ось тобі на морозиво… — Синьйора Тереза дала йому три долари. — Потім я з тобою розплачуся краще… О, я тебе не скривджу! Я тобі таке подарую, що тобі й не снилось! — Мадам Ой спокушала, вона не дуже вірила, що Янг вернеться до неї. — Арівердерчі, миленький!

Перші, самим зароблені гроші… Янг відчув себе зовсім дорослим і самостійним.

Поки біг у дельфінарій, морозиво купував двічі. Ніколи в житті його не куштував — смакота!

Усі, кого питав, знали, як пройти до дельфінарію, усі правильно йому показували. Але дійшов до воріт побачив, що вони зв'язані ланцюгом, висить замок.

Постояв, подивився з сумом крізь грати на те, що було на території дельфінарію. А бачив тільки гущавину кущів і дерев — парк. Крізь листя трохи проглядала круглими боками якась не дуже висока будівля з віконцями-ілюмінаторами.

І в цей час заскрипіли двері прохідної, звідти вийшов чоловік з рушницею за плечем, ще не дуже старий.

— Ти кого тут виглядаєш? Зачинено давно все… Приходь уранці, — мовив той чоловік.

— Брат мій тут десь… Казав — шукай мене у дельфінарії… Радж.

— Ах, Ра-адж?! То так би й сказав… Нема його, до міста пішов. Ти можеш зайти, почекати, якщо хочеш. — Чоловік зайшов у прохідну, почав відмикати знадвору двері. — Ну, чого переступаєш з ноги на ногу? Боїшся мене?

— Я не боюсь. — Янг зайшов, і чоловік знову примкнув двері.

— Я сторожем тут… Хочеш — іди зі мною, я починаю обходити територію. Заодно і розкажу, що знаю… Малу мене звати, дядько Малу. Радж у нас фігу-ура… От! — показав він великий палець. — Не те, що деякі… От я, скажімо, хто? Простий сторож. А Радж мене за людину вважає, не так, як деякі. Тому і я його люблю… Ти надовго до Раджа? Назовсім?! А як ти сюди добрався? Сам чи з батьком?

Довелося почасти розказати Малу всю свою історію.

— Ай-яй… А Радж мені нічого ж не говорив. Бачу тільки — сумний, дуже сумний, переживає весь час. А не каже!

Ходили спочатку зеленою зоною, алеями. То тут, то там траплялися павичі — походжали вони по доріжках або галявинках, тягнучи довжелезні хвости, пробували злетіти на дерева. Один розпустив хвіст — і Янг завмер на місці. Такої краси зроду не бачив.

— Райські птахи… Райські на острові Рай… — зашепотів захоплено.

— Ні-і, райські не такі. У тих пір'я всіма кольорами веселки переливається, а найбільше пір'їн рожево-оранжево-золотистих. Райські дикуваті, в гущавину лізуть. Може, пощастить, то побачиш.

Підійшли до тієї напівкруглої будівлі, що помітив із-за воріт. Смішні в стінах круглі вікна — як ілюмінатори на кораблі. Заглянув у одне зблизька і ахнув: у будинку було налито до самого верху води. І чого там тільки не плавало! І риби всяких кольорів і розмірів, невеликі черепахи, повзали лангусти, під каменем згорнувся спрут.

— А черепахи тванню заросли! Водорості на собі тягають, маскування! — не втримався Янг.

— У нас і велика черепаха є, слоновою називається, — сказав Малу. — Кажуть, їй сто років.

Бабуся-черепаха жила в загінці під фікусом. Урівні з землею там була укопана і ванночка з водою. Черепаха сиділа зараз над ванночкою, широко розставивши ноги, і стогнала. Коло її слізливих очей літали мухи. «Бідна!» — пожалів її Янг.

Цікаво, чи такі припливали на їхній Біргус відкладати яйця? Не раз з іншими хлопчиками і Натачою ходили з кошиками збирати їх. Місця кладок легко можна було знайти по незграбному маскуванню, по слідах, які залишають черепахи, знову повзучи до моря. Хлопці ніколи не вигрібали кладки до кінця, брали, тільки по п'ятнадцять — двадцять яєць. А їх у кожної, казали, буває до сотні штук. Решту загрібали піском, креслили хрест — знак, що тут уже не можна брати. Які чудові яєчні смажили в ті дні матері! І самі наїдалися досхочу, і навіть свиней годували… Коли наставав час вилуплюватися черепашенятам, на берег виходили і малі й старі, чергували майже біля кожного гнізда, відганяли фрегатів, кайрів, чайок, не давали хапати малих. Зелені, схожі на жабенят, вони вигрібалися з-під піску і — дай боже ноги! — якомога поспішали до прибою. Ніби самі розуміли, що їхній порятунок у воді…

— От і дійшли, — перервав його спогади Малу.

Янг зітхнув: батьківщина, рідна батьківщина, ніколи вже не пощастить її побачити!

— От, дивись!.. Це трибуни, чоловік двісті п'ятдесят — триста уміщується… А це сам басейн… А он і дельфіни пливуть, побачили нас…

Янг не вірив своїм очам: оці сіро-сині ситенькі тіла і є справжнісінькі дельфіни?! І отак близько?!

— Роструми повисовували з води, розглядають нас! Ха-ха, на бортик голови кладуть! А вони вискочити не можуть? — присів біля бетонного бар'єра Янг, простягнув під червоно-жовті поручні руку, щоб дістати до дельфіна.

— Вони тільки он на той поміст вискакують, під пишкою. Це входить до програми вистави. Накаже Судзір, покаже рукою — вискакують, лягають, як дрова.

— А вони не кусаються? Стільки зубів гострих, і всі однакові, жувальних немає.

— Не кусаються, можеш поторкати за рострум, погладити.

— У них дзьоби теж шкірою обтягнуті, не голі. А тіло яке гладеньке, наче шліфоване! І холодне, а не тепле! А Радж казав — теплокровні тварини.

— Теплі. Але спробуй доберися до тепла, на них жиру, як на свині.

— Ой, і маленькі є! Он, он, сміється нам! Як дитя крізь сон сміється. А з очей вода дзюрчить… Може, він отак плаче?

— Ніхто не знає, коли вони сміються, коли плачуть. А отого малого Бобі звати. Було ще маля, Джейн, загинуло. Відійдемо, а то ще помітить Судзір, біди не обберешся. Не любить він, коли хтось сторонній забавляється з дельфінами. Тут він ще сьогодні… Он, чуєш? Гомін у «резиденції».

Обходили повз трибуни басейн, а Янг розглядав будинок на тому березі. Дивний будинок. Є тільки торцева стіна, а бокових майже немає, круті схили покрівлі під рожевим шифером починаються зовсім низько від землі. На схилах покрівлі на другому поверсі стирчать, як собачі будки, вікна.

— Он там Радж живе, збоку, де середні двері, — показав Малу. — Там така комора-склад, у коморі він і живе. — Помовчав і додав: — Судзір чомусь довго сьогодні тут…

І тільки встиг він це промовити, як розчинилися двері під вишкою. До нижнього помосту, на який вискакують дельфіни, вийшов європеєць у синюватому кашкеті з довгим козирком, слідом — Судзір. Він був на голову нижчий від білого, смуглястий і кощавий.

Щось здригнулося в грудях Янга. У високій огрядній людині він упізнав Піта. Того самого Піта, що лазив з напарником на озері Гірського острова, шукав золото.

— Ти чого зіщулився? Судзір не бачив, як ти гладив дельфінів, не бійся.

— Я… так… А куди до міста пішов Радж?

Малу не встиг нічого сказати, бо в цей час його голосно окликнув Судзір:

— Гей, ти! Випусти містера Уілсона.

Малу не сподобалося це «гей, ти!», неначе в нього не було ім'я. Зітхнув.

— Янг, ти ото… Можеш почекати Раджа тут, а якщо ні, то ходімо зі мною. Чаєм почастую… Ти пив коли-небудь справжній чай? — говорив це і чекав, поки містер Піт Уілсон передибає своїми довгими ходулями місточок.

— Радж не казав, куди піде? — знову запитав Янг, а на пропозицію сторожа нічого не відповів.

— Десь у ресторані або в барі твій Радж. До нього земляк заходив. Із земляком пішли.

— А хто… земляк? Не називали його?

— Чому ж ні… Знайомив мене: Пуол, чи як його…

— Пуо-о-ол?! Сюди вже добрався? — Янга ніби чимось по голові торохнули.

Він кинувся через кущі до паркану. Поліз на нього спритно, як мавпа. Мить — і був уже на тому боці.

Щось кричав навздогін Малу, але Янгові було не до нього.

Пуол. Мерзотник і гад, він же не просто так перебрався сюди. Щось уже надумав. Янг нутром відчув, що над братом нависла небезпека. Яка? Та хоч би яка, а Раджа треба попередити. Тільки куди спочатку кинутись?

Розділ другий

Не кожний той рибак, що у мокрих штанах. Пуол переконувався в цьому чим далі, тим більше. Який він дурний, який наївний! Хотів з теніскою заявитись у дельфінарій, до Раджа, показати йому, ненароком спитати — чи не знає чия? Він же всіх співробітників там знає. Радж Сінх… Радж Сінх… «Р. С.», «R. S.». Могла і йому теніска належати. Не раз бачив на ньому таку — з емблемою дельфінарію… «Проклята, проклята, проклята…» — аж зубами скреготав. Теніска вже так пекла в-живіт, що не міг витримати.

Тільки-но поліцейські висадили його в порту Рая і навіть помахали глузливо на прощання, попрямував до переповненої сміттям бочки з-під бензину, від якої тхнуло смородом. Налякав безліч котів, поглянув на всі боки і сунув теніску під сміття.

«Не можна Раджу показувати. Одразу підозра буде, насторожиться: «Звідки вона в тебе? Хто передав? Я ж не можу сказати, що «Біла змія» дала. А що сам знайшов — не повірить…»

«У дельфінарії не один Радж працює. Ініціали можуть збігтися повністю. Скажімо, якийсь Сулейман Радха або Раджа-крішна. Чи ще якось… Пристукнеш абикого, а завдання так і залишиться невиконаним. Тоді пощади від Чжана не жди…»

«Аби якось почати розмову на цю тему… про теніску. Випитати, чи не загубив хтось… І за яких обставин це сталося…»

«Запрошу Раджа у якийсь ресторан, напою. У п'яного можна що хочеш випитати. Ну, а коли з'ясується, що то його теніска? Як підняти руку… вбити? Разом росли, ходили разом… Та й зброї у мене ніякої немає, навіть ножа складаного відібрали. Якби десь іти через якийсь пустир, темної ночі… І каменем — трах! Але ж не такий Радж простачок, щоб завести його будь-куди… Напоїти, напоїти під зав'язку! З п'яним легше справитися. Його і втопити можна. Скажу, ходімо купатися, остудитись треба після ресторану. І… Хто доведе потім, допомогли втопитися чи сам утопився. А можна і сварку затіяти, напившись, причепитися до чогось, розсердити його. І… пляшкою по кумполу! П'яна бійка, з ким не буває. Якщо й схопить поліція — виручать… свого. Той офіцер виручить… Скажу: подзвоніть по телефону 11–00–22, а то будете мати неприємності… А як прізвище офіцера? От бовдур, навіть прізвище не спитав. Хоча він міг і не сказати його».

Допитався, де той дельфінарій. Купив квиток на останню виставу. Перед початком ходив по території, розглядав малий басейн з рибами і черепахами — і не бачив того, що розглядав.

Попрямував до трибун головної арени. Ходив там, поглядав на всі боки, придивлявся до тих, хто підходив і займав своє місце. Йому здавалося, що серед глядачів є поліцейський агент, стежить за ним. А що є люди від «Білої змії», то неодмінно. Бачив худенького, ніби виснаженого, хлопця по той бік басейну, приніс лоток з порізаними тунцями, поставив коло смугастого помосту на тому березі. Дельфіни одразу завирували, захлюпали біля того місця, полізли головами на борт басейну, чекаючи подачки. «Як собаки голодні…» — подумав Пуол. Наблизився до горбатого мостика з товстих бамбучин, перекинутого аркою через воду. Вхід на нього був загороджений низенькими, до колін, на всю ширину мостика ворітцями. Повз нього пройшов невисокий чоловік з «дипломатом», стрельнув на Пуола чорними пронизливими очима, аж похололо в грудях. Відчинив ворітця ривком, як господар, одразу ж і зачинив за собою. Швидко зник за дверима під вишкою. За каналом у кущах промайнув що якийсь чоловік, але він не був схожий на Раджа.

Не з'явився Радж і під час вистави з дельфінами. Прислуговував чоловікові з пронизливими очима той худорлявий хлопчисько.

Сидів Пуол і більше стежив за публікою, аніж дивився на дельфінів. Заздрив він цим багатіям-туристам лютою заздрістю. Не міг Пуол отак безтурботно, як вони, захоплюватись усякими «штучками» дельфінів, плескати в долоні, ніби якимсь артистам.

Не можна було всидіти, наче під його штанами стирчали гострі черепашки або хтось підштрикував його знизу ліановою колючкою. Йому хотілося весь час озиратися, спіймати зненацька хоч один з тих поглядів, що кололи потилицю. Але не спіймав жодного. Глядачам було не до. нього, глядачів цікавили тільки дельфіни.

Як тільки дресирувальник роздав сувеніри, вигукуючи номери ряду й місць, Пуол схопився, заспішив. Наступаючи людям на п'яти, обійшов басейн.

— Ей, друже! Підійди сюди! — покликав худого хлопця, а сам почав відчиняти червоні ворітця на місток.

— Сюди не можна. Що ви хотіли? — хлопець, підійшовши, зачинив ворітця, узяв на защіпку.

— Як тебе звати?

— А вас?

— Ти мені ще свого імені не сказав, а вже…

— Гуга. А що?

— Дуже гарне ім'я. Раджа мені треба побачити. Земляки ми, друзі.

— Він ще не скоро буде. Поліз під воду з туристами.

— Як це… під воду?

— Ну як — з аквалангом.

— Шкода… А ти що тут поробляєш?

— Вистачає всього. — Гуга зібрався йти.

— Почекай! Де можна дістати таку теніску з емблемою, як у тебе?

— А ніде. Це нам містер Крафт видає як фірмовий одяг. Будете тут працювати, дасть і вам.

— Та не викай ти! Ми ж майже однолітки… А що, тут є місце вільне?

— Якби ж то було!

— А багато тут людей працює?

— Скільки треба.

— А чи є в когось по дві, по три таких теніски?

— Може, і є, якщо не зносив.

— А в тебе? Ти не продаси мені?

— Немає в мене. От пристав! Іди, вистава закінчилася!

— Я не пристав. Ти можеш мені порадити, до кого звернутися? Щоб теніску купити… Ну, одного я вже знаю — Радж Сінх. Навіть двох і тебе…

— Ну Судзір ще. Судзір Рам. Потім…

— Гу-га-а! — пролунав з-під вишки гучний, ніби металевий голос. — Мерзотнику, де ти пропав?

— Судзір кличе… — прошепотів Гуга.

Побіг він на голос, а Пуол постояв, відчуваючи слабість у руках і ногах. «Судзір Рам… Рам Судзір… Це ж такі самі ініціали — «Р. С», «R. S.». Ось тобі й знайшов… А що, коли цей «R. S.» не Радж, а Судзір? Чи, може, навіть хтось третій — четвертий є?» І знову захололо в грудях, пригадався його зміїний погляд. Ні з ним не хотів би мати справу.

«Сволота! Усі сволота! Даєте завдання, то давали б і чим його виконувати! Дали б пістолет, то я із-за рогу тут усіх би перестріляв… Бути не може, попався б і той, хто потрібний! І, головне, на відстані вбивати не страшно — все одно, наче й не ти…»

Пішов поблукати по місту, щоб вернутися години через дві.

Рай йому подобався більше, ніж Свійттаун. Стільки люду безтурботного, з роззявленими ротами! Не будеш сам роззявою, то можна і поживитись добре. І він заглянув у гаманець, якого встиг витягнути із задньої кишені шортів якогось туриста. Ого! Під сотню доларів… І якісь документи в другій кишеньці.

Підходив знову до дельфінарію і відчував не щастя удачі, а знайомий холодок під грудьми. «На біса він зачепив того Гугу, поліз із розпитуваннями про теніски. Може, збігав до Раджа… Або до тієї змії… Розпатякав усе. Радж буде вже насторожений. Як з ним повестися спочатку, про що говорити?»

Перший, кого побачив Радж, видибавши з води на мис Кіптюра, був Гуга. Хлопець, мабуть, розгубився, побачивши три однаково одягнутих постаті в чорних гідрокостюмах, з жовтими смугами на боках, з оранжевими балонами за плечима. Усі майже водночас появилися з води. Завагався, до котрого кинутись? І тільки коли Радж стягнув з обличчя маску, подався до нього, схопився за акваланг — допомогти зняти, донести до дельфінарію.

— Ти не мені… От їй допоможи, якщо хочеш, — Радж кивнув на третього, найменшого на зріст підводного мандрівника — дівчину. Руки в неї були зайняті, в кожній тримала по уламку корала, білого й рожевого. Костюм на неї був великий, і на ногах розбухли, обвисли складки — набрала води.

Гуга допоміг дівчині зняти з себе акваланг, надів ременями собі на ліву руку, почекав, поки Радж розстібне й зніме з ніг ласти. А в цей час третій мандрівник допоміг своїй напарниці звільнитись від ластів, і всі пішли до головної арени. Молода пара йшла до будинку попереду, ноги вони ставили ще невпевнено. Юнак ішов зігнувшись, не знімаючи акваланга, в руках ніс свої і дівчини маски й ласти, палиці із загостреними металевими шпениками — штоки від акул. Ішли всі і таємниче мовчали. Для Раджа не було новиною приголомшення підводних мандрівників. Вони все ще були думками там, у глибинах моря, не могли ніяк отямитися від того неймовірного, що побачили й відчули під водою.

— Душ — перші двері ліворуч, не забули? — нагадав Радж по-англійському. Молоді люди, не оглядаючись, похитали головами на знак згоди.

— Звідки вони? — тихо запитав Гуга, ідучи поряд з Раджем.

— Австралійці. Медовий місяць у подорожуванні проводять… — так само тихо відповів Радж, а голосно додав по-англійському: — Акваланг залиште на лавці, костюми — в душовій.

— Гу-уд, — цього разу турист коротко глянув на Раджа.

Пройшли трохи мовчки, голий пісок закінчився, почалися кущі й дерева, від доріжки їх відділяли дуги з бамбукових жердин, увіткнутих у землю кінцями.

— Ти уже все поробив? — спитав Радж, скидаючи акваланг на лавку біля зелені. Таких лавок стояло три, кожна ховалася під навісом магнолій, коли сонце припікає, тут завжди затишно.

— Ще. дельфінів догодувати треба і «резиденцію» Судзіра прибрати. Великим паном став, вимагає, аби щодня пил витирав, як і в кабінеті Крафта… Зачинився з якимсь американцем чи англійцем. Чарки дзенькали…

— Ого! Це на нього не схоже.

— Я підмітав під вишкою, так проганяє. Чи щоб не піднімав пил, чи щоб не підслухав нічого… Ага, трохи не забув: про тебе земляк запитував. Зліз із трибун, мабуть, виставу дивився… Не сподобався він мені: оченята бігають, як у злодія, головою крутить.

— Пуол?!

— Не називався, а моє ім'я випитав. Усе цікавився хто тут працює, як звати. Питав, скільки тенісок ми маємо з емблемою, чи можна їх де-небудь купити.

— Цікавився тенісками?! От воно що… І хто б міг подумати!.. Невже він… — здивувався вголос.

— Ти про що? — В очах Гуги все-таки відбилося непорозуміння, навіть переляк.

— Нічого, нічого… Це я, мабуть, стомився сьогодні. Ледве витурив туристів на берег. Повітря вичерпується, а їм усе мало: ще оце, ще оте, ще осюди… — Радж розсмикнув на грудях «блискавку», розгорнув камзол-сорочку, виставив руки: — Допоможи зняти.

Гуга стягував камзол, і рукава загорталися, виверталися наверх жовтим.

— Ніяк не уявляю, як костюм допомагає під водою, У нього ж все одно набирається вода.

— Трохи набирається. Але та, що набирається, стає теплішою від тіла, а свіжа майже не надходить. Зовсім без костюма заклякнеш, — сказав Радж.

— Чим ти миєш зсередини? Я — порошком… Може, допомогти тобі?

— Я сам… Ти тільки акваланги порозбирай. Не казав той земляк… чи прийде ще?

— Не казав. Мабуть, прийде.

Гуга порозбирав на лавці акваланги, розклав частини.

— Ну дякую, братухо. — Раджу хотілося побути самому, подумати про все. Але Гуга не відходив.

— Знаєш… — притишив він голос до шепоту. — Я трохи почув, про що Судзір з тим говорить. Про дельфінів говорили… Але по-англійському, то я мало зрозумів. Гість щось назве, якусь цифру, а Судзір: «Ноу, ноу, ноу…» — і свою цифру. Торгуються про щось… А ще знаєш, звідки добре чути, що в «резиденції» робиться? З душової, звідти, де шафочки стоять.

Радж устиг сказати: «Ціка-аво!..» — і побачив, що з того боку до басейна підходять Малу і Пуол, у земляка в руках якийсь газетний згорток. Гуга прошепотів: «Той самий…» — і пішов до дельфінів — догодовувати.

Радж відстебнув з правої литки піхви з крисом, почав швидко знімати з себе штани, сів на лавку. Поки Малу і Пуол переходили через горбатий мостик, він стояв уже в самих плавках. Малу підняв руку, вітаючи Раджа, і повернув до Гуги.

— Здоров, друже мій! — нібито зрадів Раджу Пуол, подав руку.

— Здоров, — стримано подав руку і Радж, пронизливо глянувши йому в очі. Пуол одразу відвів погляд, подивився на Гугу. І знову обернувся до Раджа, надав привітного виразу обличчю.

— Гарно в тебе тут. Робота ж по блату!

— А що ти розумієш у моїй роботі, що знаєш про неї? Нічого… Ото й з висновками не поспішай.

— По блату, по блату… От, аби мені таку роботу! Ти б закинув слівце про мене перед містером… містером… як його…

— Крафтом… Нема чого закидати, бо брати він нікого не збирається. Кажи одразу, що хотів, бо в мене ще багато роботи.

— Перестань морщитись, як сушена копра. А може, зуби болять? Забув хіба, що ми були друзями?

— Не треба лицемірити. Ніколи ми друзями не були.

— А я до тебе зі всією душею. Завжди! Нам і тепер треба триматися один одного. Хоч і не на Біргусі ми, порозкидало нас, як вітром… Давай зайдемо кудись, посидимо, поговоримо про життя-буття.

— Розбагатів?

— Г-гм… І поганий коваль може добру річ викувати, — він розгорнув газету і поплескав гаманцем по долоні. — Для друга мені нічого не жалко.

— На крадені я не звик.

— Ху, і що за слова в тебе якісь… Просто допоміг одному товстосумові потратити гроші. Тут у вас такі можливості — у-у-у… Так і ти допоможи мені від цих грошей позбавитися, а то сили в самого не вистачить.

«М'яка в тебе циновка, а спати — боки намуляєш», — не вірив Радж у його добрі наміри.

— Сідай… — показав на лавку, — і чекай. Мені треба ще помити костюм, повісити його сушити. — Радж пішов зі своїм гідрокостюмом у душову. Уже зсередини крізь віконце у дверях побачив, як Пуол відразу ж кинувся до піхов з крисом. «Аг-га…» — пробурмотів Радж. А Пуол витягнув кинджал, виважив у руках, полюбувався лезом, з ляскотом загнав на місце, обережно поклав, сів на лавку, закинув ногу на ногу, а руки врозкид на спинці, підборіддя вгору…

Радж відступив, пропускаючи австралійців, які вже і сполоснулися і переодяглися: «Будь ласка! Нема за що дякувати! Захочете ще — приходьте, будемо раді!» — сказав на прощання.

Пуол нетерпляче крутився на лавці. Час від часу Радж підходив до дверей, щоб подивитися, як він поводиться. І бачив, що нерви в земляка на зводі: то тарабанить пальцями по спинці лавки, то дриґає ногою, то походжає: три кроки в один бік, три — в другий. Радж прокричав із-за дверей: «Вже, вже, кінчаю!»

Потім вийшов, костюми кинув угору на кущі. Частини механізмів і балони попереносив до себе в комору, порозкладав на полицях сохнути, переодягнув плавки, надів святкові штани. Хотів і сорочку одягти святкову, все-таки доведеться йти в ресторан чи в бар, та раптом усміхнувся сам собі й натягнув на плечі стару теніску з емблемою дельфінарію. Теніска застряла трохи на плечах, закотилася, вивернувся лівий бік рубця з вилинялими літерами «R. S.». Так і пішов із сандалетами в руках до Пуола.

— Обсмикни! — обернувся до нього спиною.

— Ага… Зараз… — Пуол тремтячими руками засмикав низ теніски. Радж посміхнувся і пішов у душ, щоб обполоскати від піску ноги, взутися. На Пуола нібито не дивився, але краєм ока бачив, яке витягнуте в нього і посіріле обличчя.

Крізь щілину дверей з душової ще раз глянув на Пуола. Земляк то сідав, то підхоплювався на ноги, потім сів, витер рукою лоб, видихнув повітря на всю силу — і раз, і вдруге, ніби задихався…

«Ось ти й відкрився, голубчику… Тепер я знаю, яка ти пташка…» Але вийшов Радж з душової спокійний, навмисно ще підійшов до лавки: «Ах, забув!», забрав піхви з кинджалом, заніс у комору. Вийшов, замкнув двері.

— Я до ваших послуг, сер! — і кинув у кишеню ключ.

Вони йшли, поряд. На вулиці товклося багато людей, був улюблений курортниками час вечірнього моціону, саме в розпалі роботи нічних гендлярів. Тому йти поряд було важко, часто перехожі роз'єднували їх, ніби клинами, в сторони. Ні Раджеві, ні Пуолу не хотілося опинитися позаду або спереду один одного. Пуол жваво розмахував руками. Обидва були неприродно збуджені, і ніхто навіть подумати не міг, що це йшли два смертельних вороги. Двобій-поєдинок, ніби вибух міни, міг спалахнути між ними щомиті, і тільки він міг покласти край напруженню.

Пуол говорив і говорив, а жестикулював так, ніби відмахувався од москітів або показував комусь дорогу чи розштовхував на всі боки людей. І все для того, щоб притупити Раджеву пильність, щоб той розслабився, відкинув свої підозри.

А Радж навіть заспокоївся, був у сконцентрованій готовності блискавично ударити у відповідь будь-яким способом — ногою, кулаком, ребром долоні, ліктем, головою. Стежив краєчком ока за Пуолом: здається, в кишенях у нього нічого немає, великий гаманець несе загорнутим у порвану газету. А хоч би й було щось, Радж був певний — з Пуолом справиться. «Може, хіба тільки якоїсь отрути сипне у питво… Доведеться бути пильним, від стола не відпускати. Місце, де сісти, виберу сам. Може, навіть у «Літучу рибу» заведу…. Будемо сидіти, а тут раптом Амара: «Здорові були!» От Пуол закрутиться…»

Позаду почулися свист, гикання. Оглянулися разом: посередині вулиці мчали два рикші, в одного бідарка двоколісна з голобельками, у другого триколісний візок з педалями. В обох візках хиталися, розмахували пляшками солдати-янкі. Той рикша, що біг пішки, був у довгих трусах і сандалетах, у другого замість трусів були білі штани, він крутив педалі стоячи, босоніж, майже навалившись на кермо. Американці і підскакували, й гепали на сидінні, задираючи ноги, знову схоплювалися, криком і свистом підбадьорювали своїх «коней» і самі кричали-гоготали, як мустанги в преріях. «Скоріше! Дохлятина, скоріше! Приз! Премія переможцеві!»

На тротуарах осторонь і слідом за колясками бігли люди, потішалися незвичайним видовищем, чекали чим закінчиться це змагання. Пуол і Радж, підхоплені натовпом, теж побігли. Але в кожного були різні почуття. Пуол сам ладен був гикати й улюлюкати, а Раджа душив гнів: «Забаву влаштували… Вони ж просто знущаються над нами!.. Невже ніхто не бачить у цьому зневаги?! О, бечі дурні, і як вони погодилися на це?!»

Рикші вилетіли на майдан, люди розбіглися на всі боки, щоб не потрапити під колеса. Візки помчали по кругу навколо фонтана. У якусь мить і Радж і Пуол опинилися якраз навпроти них. У того, що біг, шльопаючи сандалетами, тіло блищало, руки з голобельками були підігнуті й відтягнуті назад, ніби його почали піднімати на дибу. Очі витріщені, рот роззявлений, аж, здавалося, метлявся язик. У того, який щосили натискував на педалі, поспадали до самих ліктів плічка брудної, мокрої від поту майки, щербатий старечий рот був теж вискалений. У педалях вищало-стогнало, і здавалось, що візок от-от розсиплеться на частини, і поряд з ними упаде господар. Майже два повних круги об'їхали рикші навколо фонтана. Той, що тримав візок за оглобельки, почав уже випереджати. І тут сталося те, що, мабуть, і мало статися: швидкість по кругу перейшла за критичну, а може, янкі хитнувся убік. Бідарка перекинулася, американець випав, як мішок з глиною, тернувшись об асфальт вухом. Рикша вискочив з голобельок, ніби випряжений кінь або віслюк, і дивився перелякано, як крутиться і ніяк не може спинитися верхнє колесо таратайки. А велорикша, щоб не налетіти на голобельки, крутнув руль до фонтана. Здавалось, він відразу ж і назад повернув, але було пізно: налетів заднім колесом на борт фонтана. Пасажир шубовснув у воду…

Одні реготали, інші допомагали «купальникові» вибратися з басейну. Навколо обох колясок стовпилися люди. Американець з обідраним вухом бив свого рикшу, закривавлював йому обличчя. Люди вже хапали янкі за руки, але американець ревів, як бізон, відмахувався від усіх: «Не підхо-о-одь!»

Радж розштовхав людей, протовпився до американця. Пуол не помітив із-за спин, які блискавичні рухи зробив він, але янкі враз осів під ноги людей.

— В'яжіть!.. Руки в'яжіть! — кричав Радж.

І, мабуть, знайшлося, чим в'язати, знайшлося, кому. Бо коли підбігли туди поліцейські, засвиставши у свистки, то янкі вже лежав зі зв'язаними за спиною руками розідраним вухом догори. Качав голову по асфальту, скреготав зубами:

— Пекла хочу-у! Пе-екла! До біса ваш рай! Пе-е-е-кла!

Радж сам знайшов Пуола, як тільки вибрався з натовпу.

— Ходімо… Зараз тут почнуть розпитувати, записувати, хай розбираються. Пасажири, мабуть, з тих вояків, що висадилися на Біргусі… Думають, що в нас скрізь джунглі і все дозволено. У-ух! — Радж сильно зціпив зуби, смикнулися на щоках жовна.

— А я і не втручався б. Хай би хоч повбивали один одного, — сказав Пуол.

— Так вони ж наших б'ють, а не один одного! Дурні бечі наввипередки пустилися, заробити хотіли… От я їх повозив би, цих янкі! Десятому б замовили!

— Скільки ми будемо ходити? І кабаре проминули, і дансінг — пройшли… Давай от сюди, в «Летючу рибу», — показав Пуол.

— Мені байдуже, — погодився Радж.

Він не впізнав бару. Тоді, коли заходив з Амарою, зала була, може, втричі меншою. А тепер у сторони розсунули рухому чорно-перетинчасту, як крило кажана, порегородку, і зала відкрилась у всій своїй величині й красі, в тому кінці її було синьо від сигаретного диму, численні гірлянди різнобарвних китайських ліхтариків не так світили, як створювали таємничий сутінок. І в цьому сутінку біля сцени-подіума смикалися-танцювали іноземці в яскравих сорочечках. На сцені тряслися і оркестранти, то виймаючи, то вставляючи в труби сурдінки. Неймовірні колінця з мікрофоном біля рота виробляв співак-мулат.

За стойкою буфету відбивалися в дзеркальцях численні пляшки. За прилавком спритно змахував якоюсь посудиною, тряс і перекидав її відгодований буфетник у білому кітелі, розливав потім у фужери коктейль. Ліворуч на прилавку сипів автомат для приготування кави, дрібно дзинчали наставляні на ньому маленькі чашечки. Радж зрозумів: того разу був або вихідний в оркестру, або не працювала кухня, тому й відвідувачів було мало і всі купчилися за перегородкою, коло буфету.

«Цікаво, де Амара, чому не показується?»

Десь у глибині зали праворуч був ще один буфет і хід на кухню, бо туди й звідти шмигали офіціанти з підносами. Темп у них був такий, що з-за плечей, здавалося, валив пар. Був час «жнив» і «молотьби», тому й моторність обслуги можна легко зрозуміти. Поки Пуол, роззявивши рота, розглядав пляшки на полицях за стойкою, Радж пройшов далі в залу, спинив офіціанта. Прохання підкріпив доларом, і той швидко організував столик і пообіцяв навіть більше за нього нікого не садити.

Сіли напроти один одного. Радж підсунув Пуолу меню: якщо він платить, то хай і «музику» замовляє… І тут короткий перепочинок і відносна тиша закінчилися. На подіумі знову засмикалися, заграли музики. Знову цілував мікрофон, пританцьовував і плескав у долоні мулат. З-за столів повставали парочки, а деякі чоловіки запрошували дам із-за інших столиків. Усі вливалися у ворушливий натовп, смикали руками й ногами, вигиналися й тряслися. Пуол щось сказав, знизавши плечима, і Радж нахилився до нього через стіл.

— Розібратися не можу!.. У тебе більше досвіду, давай ти!

— Пити що будемо? Я пропоную вино.

— Давай чогось міцнішого — душа горить! — Пуол витяг із-за пазухи того товстого гаманця, хвацько плеснув ним по долоні, потім поклав перед собою на стіл і ще поплескав зверху: «Знай наших!»

Коли до них підійшов офіціант, Радж сказав кілька речень по-англійському, і той відповів: «Зрозумів, куріть поки що…» — поклав на стіл блискучу пачку сигарет, сірники. Пуол з цікавістю потягнувся до них.

Радж не курив і взагалі важко переносив тютюновий дим. З прокуреними легенями, з кашлем під водою нічого робити. Він болісно втягував носом переповнене димом повітря. «Чому не вмикають кондиціонери?» У скронях починало стукати. Трохи очманілий від розгардіяшу й диму, він уже байдуже думав про небезпеку, поволі обводив поглядом сусідні столики. За правим, хоч і був заставлений питвом і закусками, ніхто не сидів — усі танцювали. За лівим сиділи троє чоловіків і одна жінка. Усі в літах, може, вдвічі старші за Раджа. Жінка сиділа до нього у фас. Зачіска в неї химерна, на лоб спущена гривка, від чого обличчя стало квадратним і якимсь дурнуватим. Тітка була ще не засмагла, може щойно приїхала в тропіки. Напроти неї сидів худорлявий чоловік з високо підстриженою потилицею. «Виправка військового, хоч і в цивільному…» — відзначив Радж. Праворуч, у профіль до Раджа сидів громило-боксер, теж за виправкою військовий. Із-за того, що з підстриженою потилицею, час від часу нагинався до жінки (чи не чоловік її) ще один, середнього віку, кремезнячок.

«Хоч би вікна повідчиняли…» — болісно думав Радж. І тут ніби спинився гірський обвал оркестру, аж дихати стало легше. Танцюристи почали розходитися до своїх столиків, деякі кавалери шанобливо цілували дамам ручки, церемонно кланялися. Але церемонистих було мало, більшість таких, що завалювалися за свої столи з гуркотом, важко дихаючи, обмахувались віялами і хустинками.

Сусіди ліворуч ніби зраділи, що можна поговорити, почали жваво перемовлятися, як і раніше схиляючись одне до одного і до середини стола, ніби все ще перешкоджав оркестровий лемент. Говорили по-англійському. Незнайомі згадували в розмові їхній Біргус!

— Ні, спільного мало! Хоча якусь подібність можна й побачити. Тисячі атолів схожі один на одного! — говорив «боксер». — Лагуни особливо схожі.

— На Біргусі менша… Може, навіть удвоє менша. Але вигода в тому, що і Дієго-Гарсія, і Біргус розташовані однаково: вони найпівденніші в архіпелагах, нижче них — відкритий океан. Зручно!

— А я вважаю, що купівля не зовсім вдала, — сказав кремезнячок. — По-перше, і острів набагато менший, і лагуна менша. По-друге, дуже близько інші острови. Літакам доведеться робити розвороти над сусідніми островами, заходячи на посадку. Та й злітних смуг таких не збудуєш, як на Дієго.

— І не треба! Головне — острів наш, лагуна. Я, коли перший раз приїжджав на Дієго-Гарсія, то теж не міг повірити, що можна всього стільки наробити, — говорив з притиском «боксер». — Дієго в плані трикутний, а Біргус — як панцир черепахи. І лагуна в Дієго з півночі, а не з півдня, як на Біргусі… На Дієго в проході в лагуну три невеличкі острівці. Між ними добрі протоки. А на Біргусі довелося висаджувати в повітря, очищати прохід від рифів. І в середині лагуну доведеться ще почистити. Зате така стоянка для субмарин буде — люкс! І тільки за півмільйона доларів, для нас це як раз плюнути.

Знову заграв оркестр, тепер щось мелодійне і спокійне. Але розібрати, що говорилося за сусіднім столиком, було вже важко. Товстун з жінкою прихилилися головами і зашепталися про щось своє, раз у раз стривожено поглядаючи на гаманець біля Пуола.

Співак не співав, сидів на краю подіуму і ліниво цідив з шийки пляшки якийсь напій. Був він блідий, наче як сухотний, і дуже стомлений: п'ючи, трохи булькав у роті, полоскав горло. З усього видно було, що йому страшенно набридли ці концерти, — одне й те саме щовечора.

Офіціант приніс замовлення — питво у штофах, тарілки. Сам наповнив келихи: Пуолу — «Рашн водка», Раджу — «Мартіні».

Пуол ніби пробудився від якихось тривожних думок, втупив очі на свою чарку, а потім на Раджеву. Хотів заперечити, що не на рівних правах, та Радж випередив його:

— Не гіпнотизуй чарок… Справи ще в мене.

Брав Пуол свою чарку, і рука тремтіла. Понесли до губів, не чаркуючись. Пуол хильнув і відразу витріщив очі, поперхнувся і закашлявся. І поки він кашляв, одвертаючись від стола і синіючи (горілка потрапила «не туди»), з-за сусіднього стола підвівся схвильований товстун з «Гаваною» в руках. Уже стоячи, відкусив кінчик, сплюнув під ноги і підійшов до їхнього стола.

— Дозвольте вашими сірниками покористуватися, — пробурмотів він невиразно, не випускаючи сигари з рота. Потягнувся до сірників, не чекаючи згоди.

Пуол усе ще кашляв і синів, не маючи змоги щось сказати, і Радж кивнув сам, дозволяючи. Пуол не помітив, а Радж бачив, що така сама коробка сірників лежить і на тому столі, з-за якого встав товстун, від них там припалювали не раз. Радж знову перевів погляд на товстуна і побачив, що в того тремтять руки, вогник не потрапляє на кінчик сигари. І не дивно: очі товстуна дивилися не на вогник, а на гаманець! Ніби мацав ними, обстежував бумажник. Припалив зрештою, кивком подякував — і за свій стіл. Пуол, хоч і перестав уже кашляти, одвертатися від стола, не помітив, на що дивився товстун, який у нього був вираз обличчя і очей.

— Ти що мені замовив! — просипів Пуол. — Ти отруїти мене хочеш?! — говорив ніби жартома, але з погрозою.,

— А що — сподобалася? — вдав із себе безневинного Радж. Дивився на перенісся Пуола, а боковим зором бачив, що за сусіднім столом товстун з жінкою знову перешіптуються. Жінка встала, швидко пішла до виходу.

«Аг-га… Пуол зараз пожне те, що посіяв… Бумажник пізнали…» Радж трохи навіть зрадів: так дурневі й треба.

«Що робити? Можуть визнати за співучасника крадіжки… Чекати розв'язки чи придумати якусь причину залишити Пуола? Але тоді він подумає, що я злякався його».

Встав з місця, попрямував до вікна, сам відщепнув, штовхнув на двір стулки. Вертаючись, подумав: «Може, пошукати Амару чи запросити когось на танець?» Ні розмовляти, ні сидіти з Пуолом за столом не хотілося. Але оркестр замовк.

Пуолові теж не сиділося.

— Облиш забавлятися «Мартіні». Хоч разок оцього… — потягнувся зі штофом До келиха Раджа. Линув, Радж не встиг відхилити чарку. — Хо-хо! Коктейль «Білий ведмідь»… Я й собі так зроблю… Пуол узяв в обидві руки по штофу, налив у свій келих з одного і з другого. І не встиг поставити штофи на скатертину, як у нього за плечима виросли двоє поліцейських — непомітно зайшли повз стіну од вікна. Пуол побачив, як чужа рука простяглася до гаманця, — і сам цапнув його. Але другий поліцейський натиснув рукою на плече.

— Сиди, юначе!

— Це гаманець — ваш? — запитав перший поліцейський, відкопилюючи товсту губу.

— А чий же ще! — знову хотів схопитися Пуол, і другий поліцейський знову натиснув йому на плече.

А до стола підсунулися уже впритул, мало животами не налягли товсті чоловік і жінка.

— Брехун він! Це злодій!

— Ага! У мого чоловіка гаманця витягнув!

— Перелічіть, що було в гаманці, — звернувся до товстуна поліцейський.

Той назвав спочатку, скільки було грошей. «Але їх стільки може вже й не бути!» — додав, спохватившись. Назвав, які документи пропали разом з гаманцем, на чиє ім'я виписані. «Їх теж може не бути, може, викинув десь на смітник!» — поки це товстун додавав, жінка простягла руки до Пуолової чуприни, учепилася за чуба: «Злодюга! Мафіозі!»

Поліцейському, що стояв позад Пуола, довелося вже обороняти його, розчіплювати жінчині пальці: «Ма-да-а-ам! Мадам!» Товстогубий поліцейський тим часом потрошив гаманця над столом і розкладав те, що було в ньому. Товстун вигукував: «Паспорт цілий! І права водія!.. І квитки на авійон… І страховий поліс! І чекова книжка!» Він і руки простягав до того, що розкладалося, але відсмикував, ніби обпікався чи боявся залишити відбитки пальців, і все витирав мокрий лоб і залисини великим картатим носовиком.

— Ну от… І чорт з ним! Відпустіть! — говорив поліцейському.

— Не пускайте! — мало не вищала жінка. — Це одна зграя! Заодно вони! — показувала і на Раджа.

— Ну, ходімо, панове, у поліцейську дільницю. І ви тож з нами! — наказав Раджу перший поліцейський.

Радж підвівся, прикидаючи, скільки коштує замовлене ним, вийняв гроші. Поліцейський поквапно зібрав зі стола все, що повикладав з гаманця. І в цю мить од вікна пролунав дзвінкий хлопчачий голос:

— Раджа не зачіпайте! Радні ні в чому невинен! — Янг зіскочив з підвіконня, підбіг до стола.

— Ти?! — аж сторопів Радж.

— Дядечки, він невинен! — засмикав поліцейських за рукави. — Пуола беріть! Він — гад!

Навколо них уже зібрався натовп. Нервував, тупав адміністратор, пориваючись щось сказати.

Пуол зацьковано озирався, втягував голову в плечі:

— Сам ти гаденя… Ти мене ще згадаєш!

— Янг, ти — іди! Без тебе розберуться… У дельфінарії мене шукатимеш. Іди! — Радж устиг обняти Янга й підштовхнути від стола.

Товстогубий поліцейський, однак, розміркував інакше:

— Хлопчику, і ти з нами підеш. До з'ясування всіх обставин.

— Правильно! — лізла під руки товстуха. — Усіх! Під корінь! Випустите, а вони нас пристукнуть!

Поки виходили, Радж заспокійливо гладив Янга по плечах. Коли пробував щось сказати, товстогубий наказував мовчати.

Услід їм гриміла весела музика.

Розділ третій

Ніхто не чекав, що буде ураган, бо час зимових циклонів і безперервних штормів закінчився в листопаді.

Янг, відпущений з поліцейської дільниці, йшов до готелю, а пальмове листя тривожно шаруділо, вулицею здіймалися вихори. Майже не чути було нічних птахів і цикад. Дихати було важко, повітря згустилося настільки, що його, здавалося, можна було мацати в пальцях. Шпиль на вежі одного будинку блакитно світився. У проміжках між будинками на горизонті безперервно спалахували блискавиці.

І все-таки, незважаючи на задушливу атмосферу і всі циклювання, Янг устиг заснути. Поруч з його канапою у вітальні номеру синьйори Терези лежав Тота. Собачка довго непокоївся, і Янг час від часу його гладив та так і заснув, звісивши руку в його собачі кудли. Прокинувся від сильного удару грому, навіть заплющені очі сліпнули від блискавок. Тота трохи скавучав і лизав його руку. Крізь ревіння і виття вітру, дзенькіт шибок у вікнах, хлюпотіння і шум зливи було чути гуркіт водяних бурунів на пляжі, гарматні удари хвиль у районі пристані тріск дерев на алеях.

— Мадонна міа, матер деї… — голосно молилася в спальні донна Тереза. — Янге, хлопчику мій, ти тут? — вигукувала вона між словами молитви.

— Тут, тут, — відповів Янг.

— Іди до мене, а то я боюся.

«От іще не вистачало! Нав’язалася на мою голову…» — Янг знехотя пройшов до спальні.

— Увімкни світло!

Янг клацнув вимикачем — світло не загорілося. Вернувся до вітальні і там клацнув. Немає! Чи щось зіпсувалося, чи підстанція відключила струм.

— Не горить, — зайшов знову, став біля дверей.

— Боже, боже… Кінець світу, не інакше. І часто у вас такі страхи?

— Часто.

— Може, ляжеш біля мене?

Добре, що не ввімкнулося світло. Але і при блискавицях донна Тереза, якби не заплющувала очей від страху, могла б побачити, як почервонів Янг.

— Ні-і! — хитнув головою. — Може, Тота вам покласти?

— Поклади!

Янг відступив ще на крок, ліг на пластикову підлогу — вона здалася холодною.

— Ти тут, Янге?! — перелякано вигукнула синьйора.

— Тут, не бійтеся.

Пориви вітру не зменшувалися, у вікні спальні гуло й свистіло, аж стогнало, у шибки то періщили потоки води, то барабанили великі краплі. Ревли на пляжі в рифах водяні буруни. Але блискавок і грому, здається, стало менше, грозовий фронт відкотився далі, десь під Біргус.

Задрімав ще разів зо два чи зо три, і щось верзлося уві сні потворне. На світанку і добре заснув, але його розбудив Тота: почав скімлити, лизати руки, проситися на двір. Синьйора Тереза спала як убита.

— Ну, ходімо, ходімо… — неохоче встав Янг, відімкнув двері.

У коридорі під скляними кришками горіли на столі кумедні, з трубок, лампи, світили блакитним світлом. Біля кожних дверей стояло, ніби на параді, взуття — по кілька пар. Усі черевики сяяли і були повернуті носками до стіни. У номерах хто спав, а хто й не спав, а невидимий чистильник робив своє діло цілу ніч.

Надворі було свіжо, дихалося легко. Асфальт біля «Морської лілії» був увесь ніздрюватий: курортниці попротикали гострими каблуками туфлів. Величезні калюжі на асфальті диміли, ніби хтось поналивав окропу. Міріади сонечок спалахували в листі дерев, гущавина алей була затягнута туманом. У двірників було клопоту, хоч відбавляй: стягували на купи гілки, згрібали обламаний хмиз, збите листя, вантажили на тачки.

Янг помчав з собакою наввипередки, розбризкуючи калюжі, аж поки не добіг до пляжу. Море ще було неспокійне: по той бік рифів бурунами здіймалися мутно-зелені хвилі, гребені їхні здиблювалися щораз вище, кучерявилися піною, падали, з гуркотом розбивалися об рифи. По цей бік рифів усе було біле від піни, вирувало й клекотало.

Янг побіг до дельфінарію. Тота вже очуняв після ночі і зовсім розвеселився, з гавкотом кружляв навколо нього, або, догнавши, старався хапнути за литку. Янг за звичкою дивився під ноги — може, щось знайдеться? І знайшлося; з обшарпаними скельцями димчасті окуляри, кілька монет — ціленьких, це стертих, їх можна було пустити в обіг. Сунув окуляри за пазуху, оглянувся. Ех-ха, якби хоч півдня побігати по пляжу, можна було б нашукати грошей до біса! Але, мабуть, прибиральники самі вже обгасали не раз.

… Малу щойно закінчив уранішній обхід дельфінарію, бо якраз вертався до прохідної.

— О, рання пташка, — привітно обізвався до Янга. — Зараз відімкну. Але ж немає Раджа. Як пішов увечері з дружком-земляком, то й не вернувся. А що, ти так і не знайшов їх?

— Не вертався? — В голосі Янга було стільки неспокою, що й Малу затривожився.

— Виходить, ти не бачив його… А я думав, загулялися десь разом.

Янгові не хотілося нічого йому розказувати. Обернувся і пішов геть, понуривши голову. Знову на пляж? Бо й до синьйори не хотілося йти.

Плівся нога за ногу по пляжу, потім сів на решітчастий тапчан, ще вологий, у плямах присохлого піску. Поклав на задрані коліна долоні, на долоні — підборіддя. Незряче втупився очима в пінні буруни біля рифів. Як самітно, як одиноко відчував він себе на білому світі!

Що з Раджем? Невже його довго не пустять? А все через того тричі проклятого Пуола.

А Янга вчора не тримали довго. Розпитали, хто він і звідки, як опинився на острові, записали ім'я синьйори Терези і номер апартаменту в готелі «Морська лілія» — може, довідуватимуться? Виходив з участка і зустрів у коридорі Раджа, його ще вели на допит (Пуол сидів окремо). Радж бадьоро усміхнувся Янгові: «Шукай мене там…» — кивнув він у бік дельфінарію.

Крізь розірване клоччя хмар праворуч виблискувало ще не гаряче і невисоке сонце. Вітер дув поривами, і океан-море ніяк не хотів заспокоюватись — гудів і бушував, рокотав.

Не подобалося Янгові на Раї. Який же це Рай, коли немає такої тихої, спокійної лагуни, як на Біргусі! І пісок на Раї не подобається. На Біргусі він білий-білий, аж засліплює на сонці, а тут якийсь сіруватий і крупніший.

У шумі хвиль Янг чув шум кокосів на узбережжі лагуни Біргусу, уловлював навіть мелодію материної пісні, її завжди співали жінки гуртом, коли збиралися посидіти надвечір.

Коло Янга стріпнувся мокрий Тота — Янг схаменувся від бризок, притягнув собачку за вухо до себе, погладив. Той лизнув у коліна, в руки, ліг на Янгові ступні.

— Дурненький… Тебе ж могла хвиля змити і назад не вибрався б… Пробач, що я забув трохи про тебе.

Тота солодко примружив очі, і Янг знову задрімав-задумався. Цього разу в думках з'явилася Натача. Де вона тепер і що робить? Чи знайшов Натачин батько хоч якусь роботу? Чи вдалося їм на Гірському зліпити свою хатину-притулок від непогоди? Чи зберігає Натача Янгові речі? Небагато їх лишилося, зовсім трохи, найдорожча — урна з прахом предків. Легко зберігати, коли маєш свою хату, а не блукаєш по чужих кутках. Чи пощастить коли-небудь поїхати на Гірський? І її побачити хочеться, і урну забрати.

Як вона тоді делікатно і ласкаво, по-материнському змащувала йому виразки — сліди п'явок і укусів комарів… Які чутливі були в неї пальчики! І як вони тоді соромилися одне одного, як бентежилися… Згадалося це зараз, і ніби ласкавий вогник теплився в грудях.

«Цікаво, а чи с тут «морські оси»? Треба буде Раджа запитати… Мабуть, немає, бо стільки курортників з усього світу не з'їжджалося б».

Коло Біргусу їх теж немає, цих отруйних медуз. Але розповіді про них живуть. Таке страхіття, може, сам диявол вигадав. Матрос Дуку розказував, як біля Австралії раз купалися і двоє матросів потрапили на цих «ос»-медуз. І хоч зовсім близько від берега були, а так і не вибралися, загинули. У цих медуз зонтики великі, а щупальців тонких і довгих, може, тисячі, і на кожному клітки-присоски з отрутою. Одна ужалить, і досить — параліч, смерть. Отрута в них сильніша, ніж у кобри. На перших порах, після того як Дуку розказав про такі страхи, боялися у воду лізти, купатися в лагуні. І потім часто лякали одне одного: «Оси пливуть!» А Натача не боялася ніяких ос, перекидалася й переверталася у воді, наче бісеня якесь.

— Ай глед ту сі ю![8] — пролунав раптом над вухом рідний голос. — Ти що тут робиш?

— Радж! — Янг підхопився, уткнувся обличчям братові в груди, схлипнув і сам же затамував це несподіване схлипування.

— Перестань, усе ж добре. Ходімо до мене… У-у, а звідки це в тебе звір такий?

Ішли, обнявшись, уздовж прибою, і Янг розказував почасти про свої пригоди на Головному острові. А як сказав, що вже немає в них і батька, а не тільки матері, за яких обставин і де помер, то плакали разом і не соромилися сліз. Добре, що пляж був майже безлюдний, — де-не-де тільки лягло кілька чоловік загорати. Потім і про Абдулу розказав, і про Пуола, в яку авантюру був утягнув землячок. Розказав про італійку з собачкою, про те, як пощастило сховати від піратів її цінності.

— А тепер вона вимагає, щоб жив у неї. Собачку на прогулянку водив. Прислужував… — Янг цвіркнув крізь зуби під ноги слиною. Ішли вони швидко, пісок шарудів і хрупав під ногами. Тота бігав кругами навколо них, метляв рожевим язиком, з гавкотом кидався на чайок.

— І поживи… А що? На скільки вона сюди приїхала, не знаєш? — спитав Радж.

— Може, на місяць.

— Ну от, бачиш. Місяць поживеш у шикарних апартаментах. У нашому становищі треба хапатись за будь-яку можливість, щоб прожити. Добре було б, якби тобі якусь постійну роботу підшукати. Чи Гугу… Хлопець у нас у дельфінарії є, Гуга, хоче знайти іншу роботу. От якби він десь улаштувався, то я тебе посватав би на його місце. Справився б, у нього не дуже важкі обов'язки…

— Ой, Радж, це було б чудово! Я один раз побачив дельфінів, погладив їх — і полюбив на все життя! Я з ними б день і ніч займався…

— Ну-у… день і ніч. Нікому це не потрібно. Та й Судзір у нас такий — ганяє всіх від дельфінів. Отже, ти поки що побудь з італійкою, але до мене прибігай щодня. Придивлятимешся до того, що я роблю. Допомагатимеш. Може, коли-небудь і мене потрібно буде замінити на роботі. Як називається така порода собак?

— Я думав — пудель. А синьйора каже — тер'єр шотландський.

— Ти з маскою, трубкою і ластами плавав коли-небудь? — спитав Радж.

— Ні! — І Янг з такою радісною надією подивився н обличчя Раджу, що брат усміхнувся, дужче притиснув Янга до себе.

— Для початку освоїш маску з трубкою. А потім і за акваланг візьмемося.

— Ой, Радже… — від щастя, що раптово наринуло, Янг потерся вухом об його бік. І не міг від хвилювання більше нічого сказати. Це ж була його найбільша, найсвітліша мрія, яку плекав у душі не один рік. — Одразу пригадалися всі Раджеві розповіді про те, що бачив під водою, і аж у голові запаморочилось. Скоро, скоро і він побачить усі ті дива!

— Тебе назовсім відпустили з поліції?

— Назовсім. Пуол сказав, що я ні в чому не винуватий, просто він запросив мене як земляка у бар, щоб почастувати. За крадіжку всю провину взяв на себе… Не такий він уже й поганий, як виявляється.

— Радж, ти не знаєш його, хоч і росли разом. Він гад і хитрун! Обманщик! У мене гроші видурив… Він щось знову придумав!

— Поживемо — побачимо. А в нього теж вистачить часу подумати, якщо посадять.

Радж чогось не договорював, якісь думки пригнічували його. Деякий час ішли мовчки, у кожного на думці було своє.

Сторож Малу топтався коло воріт, чекаючи змінника. Його очі були червоні, мало не такі, як у бома Япа. Пропускав їх у дверці й хитляво поточився вбік. «П'яний?!» — здивувався Янг. Здурів чоловік, попереду день, спека, а він… А може, вночі пив, і тепер у нього тільки похмілля?

— Радж! Меткий у тебе брат! У мене такий шибеник є — не дам ради! Ти дивись за ним, а то влізе в якусь шкоду! — сказав їм навздогін Малу.

— Нічого, він уже не маленький, — оглянувся на мить Радж і притиснув Янга до себе. У грудях хлопчика щось щемливо заворушилося. Зараз Янг любив Раджа неймовірно — він же був йому і за тата і за маму.

— Радж! — знову вигукнув услід Малу. — Тільки що вантажний автомобіль повіз до головної арени пісок. Я пропустив, хоч мені про це містер Крафт нічого не казав… Ти нічого не чув про пісок?

— Ні! — прокричав Радж, обернувшись до Малу. — Може, Абрахамс щось вирішив ремонтувати. І цемент теж повезли?

— Цементу не бачив. Тільки пісок-черепашник!

Йшли алеєю до головної арени, і Янг бачив, що на газонах між кущами старанно працюють дві тітки з граблями.

Вийшли алеєю до трибун і басейну, відразу почули коротке: «біп-бі-іп!» і гудіння мотора. З-за північного торця трибун задом виїжджав невеликий грузовичок, він ледь не терся здвоєним заднім колесом об бетонний борт басейну. Не бачив таких машин Янг — оранжева, низенька, кузов тригранний зовсім не димить. Шофер, прочинивши дверці, дивився на колеса, стежив, щоб якомога щільніше під'їхати до борта з поручнями. Янг постояв коло перекидного містка й побачив, що з-за машини вийшов невисокий чоловік у білій курті[9]. Не боючись, що грузовик може на нього наїхати, він притулився до поручнів і рукою подавав знаки шоферові: ще трішки, ще…

— Стоп! — рвучко опустив руку вниз той чоловік. — Вивалюй!

Кузов самоскида повернувся набік. Ш-шух!

— Що він — здурів, цей Судзір?! — обернувся до Янга Радж. — Басейн чистити треба, а він…

Біла хмарка пилу пливла повз кабіну, і шофер помахав рукою біля обличчя, ніби розганяв тютюновий дим, сів за руль. Машина проїхала метрів на два уперед, і шофер знову виліз, натужно тримаючи в руках великий фанерний ящик. Щось важке було в тому ящику, бо й Судзір, узявши його, зігнувся від ваги.

Грюкнули дверці, машина крутнула навколо трибун, а на алею вискочила так, ніби брала участь у гонках.

Судзір, тримаючи ящик поперед себе, поніс його до своєї «резиденції». Ставив ящик біля дверей, і в ньому щось металеве дзв'якнуло. Швидко відчинив двері й так само стрімко зник за ними з ящиком.

— Ну й ну… — похитав головою Радж. — Але немає такого таємного, щоб воно не стало явним… Ходімо, покажу свій притулок!

Тота за ними не поспішав: став лапами на бортик і пустотливо гавкав на дельфіна, похитував головою, ніби слухав його скрип. Здається, то був малий Бобі. Дельфіненя тея? висунулося з води і з цікавістю розглядало собаку.

— Пан, бог і воїнський начальник, — казав Радж, відмикаючи свої двері. — Ніхто ніколи не знає, що думає робити Судзір. Навіть містер Крафт не наважується запитувати про його плани.

Янгу сподобалася Раджева комора. Просто чудо, а не житло! Ніби каюта на якомусь фантастичному кораблі. І скільки всього в ній на стінах, на полицях і стелажах! Цілий рік можна дивитися, і всього не передивишся. Про призначення деяких речей, дуже дивних, тільки здогадувався. Акваланги! А це довга гостра стріла-гарпун із зазубнем на кінці… Для чого Радж заховав її на полиці? Водив очима направо-наліво й зітхав.

Радж одразу пішов у дальній правий кут, там стояло щось схоже на мотор і на ту машину на колесах, що бачив з хлопцями на понтоні, тільки ця набагато менша. Радж ввімкнув її, вона запрацювала майже безшумно, тільки десь посвистувало повітря.

— Компресор японський. Електричний… Ми ним повітря накачуємо в балони, — пояснив Радж. — Піднось, будемо заряджати, — показав на стелажі, де лежали спарені оранжеві балони з ременями.

Ухопився Янг за одну пару — ог-го! Ледь з місця зрушив. Подивився на Раджа — насміхається з нього, чи що? Радж усміхався, але доброзичливо, по-дружньому.

— Що — кишка тонка? Увесь заправлений акваланг майже двадцять кілограмів важить… Кажу, щоб одразу зрозумів: з аквалангом плавати — не дитяча справа. Щоб не скиглив даремно: «Коли з аквалангом, коли з аквалангом? Маска з трубкою для тебе — якраз поки що. Освоюй і плавай. Акваланг вивчиш поступово, за цей час і сам підростеш, подужчаєш. А знаєш, цієї ваги акваланга у воді не відчуваєш! Навпаки, ще грузила на пояс прив'язуєш, бо виштовхує нагору.

Підніс одну пару балонів Раджу й почув, що на дворі нервово заскавучав Тота. Такий голос він подавав, коли сумував без господині чи без Янга або коли хотів іти гуляти. Янг вибіг з комори і побачив, що Тота бігав коло містка, принюхувався до їхніх слідів, а куди ведуть ті сліди, не розумів. Покликав його до себе, але собачка тільки покрутив хвостиком, подивився на нього з-під навислого волосся, загавкав.

— Радж, я скоро повернуся! Тота, мабуть, їсти хоче, треба бігти годувати, — крикнув братові й побіг на місток.

… Донна Тереза ще спала, і Янг аж чортихнувся. Якби знав, то так не поспішав би. Запитав би Раджа, може, знайшовся б якийсь коржик для Тота… Але пестун цей навряд чи їв би просту їжу.

Янг грався з собакою у вітальні, поки ненароком не вдарив ногою маленький столик. І в цей час донна Тереза почула їх — вийшла в нічній сорочці, натиснула, позіхаючи, на якусь кнопку біля дверей. Поки прийшов кельнер з ресторану, вона дивилася у велике дзеркало при стіні, масажувала повіки і зморшки у куточках очей, сумно зітхала. Потім наляпала собі на обличчя чогось білого і рожевого, понавитискувавши з тюбиків. З таким страшним обличчям-маскою і замовлення на сніданок зробила, хлопця-офіціанта не соромилася.

«Ця європейка і за людей нас не вважає…» — зовсім по-дорослому подумав Янг.

Потім синьйора надовго сховалася у ванній кімнаті. Уже офіціант прикотив у номер двоповерхового столика на коліщатах, цілком заставленого тарілками, вже Янг і Тота і тарілки майже всі почистили, навіть з деяких соус вилизали, а синьйора все не з'являлася.

Крикнув їй, що піде з Тота гуляти, — і скоріше до дверей.

Коло каси дельфінарію стояла черга людей. На будиночку, де розміщалася каса і прохідна, висіло оголошення, що сьогодні будуть три вистави, перша — о десятій годині за місцевим часом. Мабуть, містер Крафт зорієнтувався: море бурхливе, купатися не полізуть, а загорати цілий день ніхто не витримає, отже, посунуть шукати інших розваг.

Коло воріт дельфінарію з внутрішнього боку походжав інший сторож, не Малу. Це або нащадок негрів, або чистокровний негр. Обличчя блискуче і чорне, ніс широкий і плескатий. Сторож на вигляд був лютий, величезний і сильний, як міфічний герой Роксаса. Хоч і боязно було до нього звертатись, та довелося проситись, щоб пустив до Раджа, пояснювати, хто Янг такий.

— Своя, значить, людина? — широко усміхнувся негр, осліпивши Янга білістю зубів. Почав відчиняти йому двері.

— Ага, — усміхнувся і Янг, не можна було не зреагувати на таку усмішку. Взяв на руки Тота, бо коло нього вже присіли дві білі дівчинки, почали тицяти в рот собачці розм'яклі шоколадки.

— Проходь і пам'ятай: брат мого друга — мій брат. Алі мене звати… — Негр пригнувся і трьома величезними пальцями делікатно відігнув Янгову руку, що прикривала Тота зверху, потряс за долоню — ніби поздоровкався. Це теж розвеселило Янга: дивак, видно, цей Алі. Йому й ім'я батьки правильно дали[10]. Цікаво, яка сила в його ручищах? Що було б з рукою Янга, якби Алі поздоровкався як слід?

Радж зустрів заклопотано:

— Ти ще жодного разу не бачив програми вистави?

— Ні.

— Біля перекидного містка лавка — це ніби директорська ложа. Сядь там і дивись. Це напроти трибун, видно все добре, на ранковій виставі сонце тобі збоку буде — теж добре. А в мене поки що справи.

Янг відійшов, щоб не заважати йому. Сів на. лавку, собачку посадив на коліна, щоб не ліз нікуди. Але Тота весь час неспокійно поглядав на воду, там пропливали туди й сюди, виринали і шумно видихали повітря дельфіни. «Ай-яй, точнісінько, як люди, коли довго пірнають і випливають…» — не переставав дивуватися Янг. Він уже не звертав уваги на Тота, який смикався на руках, шкрябав ногами, щоб вирватися на волю. Янг стежив тільки за дельфінами, особливо за маленьким Бобі. Малюк частіше, ніж дорослі, виставляв з води голову. Привітно роззявивши рота, він оглядав трибуни, що їх почали заповнювати люди, або підпливав і дивився на… Тота.

— Бобі, Бобі, малюк ти мій… — ласкаво шепотів Янг, хотів, щоб дельфіненя дивилося на нього.

Бобі ніби послухався, наблизився до самого борту, поклав голову підборіддям на кант. «Скір-р-р, трин-н-н, трин-н-н», — подивився у самісінькі очі Янга, щось запитав. І ніби зрозумівши, що контакту не відбудеться, знову втупився в Тота, заусміхався на весь рот. Те кошлате і чорне, що борсалося в Янгових руках, цікавило більше — наче дитину нова іграшка. Очі дельфіненяти, здавалося, аж благали: пусти, дай це кошлате створіння, погратися, позабавлятися з ним у воді.

Янг уперся колінами в бетонний борт, присів. Собачку підсунув під червоно-жовтий поручень — нюхайтеся, знайомтеся. Бобі широко роззявив рот, повний води. Довгі ряди білих і гострих зубів здалися Тота дуже страшними. Завищав, задриґав лапами і хвостом: подумав, що Янг хоче сунути його в ці страшні зуби. І тоді Бобі линув водою з рота на собачку — як з кухля! Від такої несподіванки злякався не тільки Тота, але і Янг — підхопив собачку, відскочив сам.

— Ха-га-га! — вибухнув регіт на лавках. З трибун давно уже стежили за Янгом і собачкою.

Глядачі, які влаштувалися раніше, нетерпляче розглядали басейн і те, що в ньому діється. «Он один! А он ще два!» — захоплено вигукували то там, то тут, помітивши дельфінів. Діти плескали в долоні від радості.

Ось уже трибуни заповнилися цілком. Десь на вишці озвався невидимий репродуктор, полилася чарівна музика. З-за будинку вийшов з тазиком нарізаної риби Гуга, поставив його біля нижнього помосту. Чоловічий голос по-англійському, а потім по-французькому і по-іспанському щось розказував про дельфінів. Потім у репродукторі клацнуло, і знову полилася тиха музика. Під вишкою — навстіж, рвучко — розчинилися двері. З'явився чоловік, закутаний в широчезний чорний плащ до самого носа. Ступив кілька кроків до басейну і знову велично завмер. Повільним жестом, ніби якийсь факір, скинув плащ з плечей. Не оглядаючись назад, шпурнув його. В ту мить позаду опинився Гуга, зловив плащ на льоту й відразу ж зник з ним за дверима. Чоловік залишився в чорному й гладенькому, аж виблискував, гідрокостюмі, без шолома. «Той самий Судзір, дресирувальник! Туману напускає, щоб сильніше вразити публіку…» — подумав Янг. Поки лунала музика, дельфіни теж, видно, готувалися до вистави, бо їхні рухи ставали дедалі спокійнішими.

Раптом Судзір рвучко підняв руку, ніби висмикнув з води рибу, і один дельфін високо злетів угору, смикнув зубами за мотузочок дзвінка, який звисав з другого помосту вишки. Бебехнувся назад з таким хлюпанням, що вода ринула з басейну на береги, відкотилася, знову хлюпнула, а біля містка глухо застукав об берег легкий, з пінопласту човник. І тільки тепер помітив Янг, що там спущена у воду трубчасто-металева драбинка.

Глядачі заплескали в долоні, заплескав і Янг, затиснувши Тота під лівим ліктем. А Судзір узяв з тазика шматок риби, кинув виконавцеві номера. Котрий з дельфінів був той, що злітав, Янг не впізнав: вони всі повисовували з води роззявлені роти.

Упоперек басейну на тросі висіли три обручі, середній був трішки нижче за два крайніх. Судзір подав знак рукою, і Гуга, який опинився біля вишки, щось відв'язав чи покрутив, і обручі опустилися; до води лишилося, може, метр.

Янга дивувало, що голосу Судзіра не було чути, команди подавав дельфінам, мабуть, тільки жестами. Змах руки — і три дельфіни виринули водночас біля обручів, подивилися на них, ніби примірялися, на яку висоту злітати, і відразу ж зникли під водою, щоб розігнатися. Знову помах руки, і три виблискуючі сіро-сині тіла вигнулися боками, стрибнули крізь обручі, разом плавно шубовснули у воду. «Ай-яй-яй, — знову здивувався Янг. — Який точний розрахунок! Ні хвостами, ні плавниками жодний не зачепився!» Цього разу він затиснув Гота між колінами і плескав так, що долоні аж горіли.

Потім дельфіни стрибали через мотузок з надітими на нього кольоровими трубками з колінець бамбука. Спершу Гуга закріпив мотузка за метр від води, вдруге — метрів на три. Стрибали через бар'єр не троє, а двоє дельфінів, але не можна було розпізнати, чи це інші, чи:і тих трьох. У роззявлені роти полетіли шматки риби, і це чомусь Янгові не подобалося, ніби Судзір принижував дельфінів до рівня собак. Маленький Бобі теж роззявляв біля Судзіра рота, але йому не дісталося жодного шматочка. «У-у, скупердяй!» — незлюбив Судзіра Янг.

Потім дресирувальник кинув у воду схожого на кокосовий горіх м'ячика. Дельфіни навперебій ринулись до нього, один з них схопив м'яч ротом і, підпливши, кинув у руки Судзіру. Вдруге дельфін кинув м'яч не в руки, а в баскетбольну корзинку, прикріплену теж на середній площадці. І знову всі задоволено заплескали в долоні, а Янг відчув, що відразу закохався в дельфінів. А коли Судзір став кидати у воду різнобарвні кільця, то дельфіни почали їх ловити, надівати на роструми і нести Судзіру. Двічі кидав кільця Судзір, і обидва рази один і той же найверткіший дельфін ловив по два кільця і подавав дресирувальнику. Бобі крутився, незадоволено скрипів: йому теж хотілося хоч один раз зловити кільце, але через дорослих не щастило.

Янг забув, що в нього під рукою Тота. Став біля поручня і так заплескав у долоні, що собачка смикнувся і… висковзнув з-під руки. Упав на трубу, шкрябнув по ній кігтями, потім на краєчок бетонного бар'єру — шубовсть у воду. Сховався з головою, виринув — голова стала маленька, волосся прилизане, замолотив по воді передніми лапами, доплив до стіни. Дряпає кігтями, а зачепитися нема за що. Глядачі плещуть, кричать, деякі повставали.

Янг нічого з себе по знімав, переступив через поручень і шубовснув униз головою.

Виринув, може, посередині басейну, повернув назад до собачки. Але скоріше за нього коло Тота опинився Бобі. Виставив голову, біля собачки, роззявив в усмішці рот — «Привіт, дорогий!». Тота вискнув від страху, ще дужче замолотив лапами, став дряпати стіну, щоб вилізти, — і падав, пірнав з головою. І тоді Бобі штовхнув рострумом Тота в живіт, підняв його над водою. Собачка завис, заколихався — переважував то хвіст, то голова. Бобі опустив його нижче, потім знову штовхнув угору, як м'ячик. А тут і Янг доплив, схопив лівою рукою Тота за шкірку. Кілька змахів правою, і Янг уже біля човника, що погрюкував бортом об стіну. Посадив у нього собачку, а сам — однаково вже мокрий! — пірнув спочатку під Бобі, ковзнувши спиною йому по животі. Виринув, і те ж саме одразу ж зробив Бобі — підпірнув під Янга, провівши йому по животі пругким плавником. Янг крутнувся, схопився лівою рукою за спинний плавник, і Бобі сильно запрацював хвостом. Обидва поряд швидко пропливли по басейну.

— Стій! Хто такий? — кричав з берега Судзір. — Гуга, чому в басейні сторонні особи?!

Ніхто йому не відповідав.

Бобі в цей час обернувся плисти назад, і Янг захотів показати ще один фокус — сісти на Бобі верхи. А пругке слизьке тіло не змога було втримати ногами, та й Бобі був замалий для цього. «А на дорослому якраз було б!» — устиг подумати Янг, подивившись у бік Судзіра. Той стояв блідий, губи щільно стулені і тільки загрібав повітря правою рукою, ніби вимітав його з басейну: «Геть! Іди геть!»

Поряд з Бобі поплив до човна. Його саме відв'язував Гуга, мабуть, хотів підтягнути ближче і забрати собачку. Тота в цей час так стріпувався, аж з ніг падав. І тут сталася ще несподіванка: Бобі вихопив зубами повідець з рук Гуги і потягнув човна до середини басейну. На трибунах здійнявся регіт і свист: такого цікавого номера ще не доводилося бачити.

Янг, збентежений, виліз по драбині з басейну, почав стягувати з себе сандалети і виливати з них воду. І йому було смішно з усього, й він реготав. Та якби знав, що переплутав усю програму вистави і що Судзір уже шаленіє від злості, то не сміявся б.

У Бобі вистачило бажання затягнути човника тільки на середину басейну. Далі не знав, що з ним робити. А може, вирішив, що пожартував, і досить. Вискочив радісно з води, плюхнувся і поплив до Янга, виставивши:і поди роззявленого рота — просив на винагороду рибку. Не Янг, а Гуги підійшов до тазика, узяв шматок рибини, кинув Бобі.

— Гуга! — Голос Судзіра зірвався на якийсь рик. Очі палали від люті.

Тим часом дорослі дельфіни оточили човника, штовхали його носами. Тота, спершись передніми лапами на Портик, боязко поглядав на них, трохи скавучав. Дельфіни теж не знали, що робити з човником, такого номера не розучували, та й Судзір не подавав ніякої команди.

Янг знову переступив поручень, трохи присів і відштовхнувся, змахнувши руками. Описав дугу, увійшов гарно у воду, мабуть, жодної бризки не злетіло. Виринув біля човника, і Тота завищав дужче, захвилювався, загупав передніми лапами. Янг схопив човника за повідок, прибуксував до драбинки, подав його Гугу. Затиснув Тота під пахвою і виліз із басейну.

Глядачі були задоволені. Наступні номери, які показував Судзір, уже майже не захоплювали людей. Дельфін тягне за повідок човна з Судзіром? От дивина, так це ж саме робив Бобі, тільки віз не людину, а собачку. Пливе Судзір, учепившись за плавник дельфіна? І це було, Янг робив таке. Обпирається Судзір руками на спіши двох дельфінів, і всі разом летять, як три з'єднані торпеди? Це цікаво, цьому номеру можна поплескати. Навіть Янг поплескав Судзірові, затиснувши знову Тота між колінами.

Судзіра дельфіни примчали до драбинки, і він виліз поволі з басейну — чорний, виблискуючий. «Нате!» — кинув у роззявлені роти по шматку риби.

Легка музика, що супроводжувала усі номери, закінчилася, а програма вистави виконана не була. Янг із собачкою і Бобі забрали кілька хвилин. Через те останній номер тривав уже без музики. Дельфіни на знак Судзіра вискакували на нижній поміст, лягали один біля одного, як поліна дров. Навіть Бобі кілька разів стрибнув, щоб прилаштуватися хоч на краєчку, але щоразу зісковзував у воду — місця було мало.

Усім дельфінам у роззявлені роти Судзір сунув по рибині, а на малого навіть не глянув. Дельфіни поволі зісковзували-падали у воду, відпливали. Глядачі трохи поаплодували і за цей номер, і Судзір, уклонившись, простяг руку до середньої площадки вишки, взяв мікрофон.

— Програма вистави закінчилася. За моїми спостереженнями, зразково і водночас активно поводилися багато глядачів. Трьом кращим зараз вручимо сувеніри… — Судзір узяв з середньої площадки прозорий багатогранний ящичок-вертушку, покрутив його, відсунув вічко. Дістав згорнутий трубочкою папірець.

— Третій ряд дванадцяте місце! — вигукнув він, розгорнувши папірець. Потім дістав ще два папірці: — Сьомий ряд четверте! Дванадцятий — десяте!

Коли всі, хто сидів під названими номерами, обійшли басейн, проминули місток, Судзір вручив їм сувеніри — пластмасових дельфінчиків на підставках.

— Бажаємо всім приємного відпочинку на Раї. Будемо раді ще раз зустрітися з вами! — ці слова він повторив по-англійському і по французькому.

Усі почали вставати й вибиратися з-за лавок, а дельфіни продовжували вирувати біля нижнього помосту, чекали частування. То той, то інший вискакували на площадку, ворушили хвостами, роззявляли роти. Вискочив і Бобі, і Янг не втримався, підбіг до тазика, взяв рибу і дав дельфіняті. Із задоволеною мордою малюк з'їхав у воду, якийсь час його не було видно, потім знову висунувся, роззявив рота. Хитренько поглядав Янгові в очі, скрипів і хрокав, ворушив плавниками. «Ах ти, дурнику малий!» — Янг сів навпочіпки біля нього, почухав під плавниками, погладив по голові, посмикав у сторони за дзьоб-рострум. Бобі задоволено скрипів, пробував стиснути зубами руку.

Янг так захопився, що й не помітив, як Судзір запросив до себе в кімнату Гугу. Почув тільки глухий удар і скрик хлопця, потім — другий. Гуга вивалився з кімнати спиною, двері з грюкотом стукнули об стіну. Вставав хлопець поволі, зігнувшись і притискуючи долоні до живота. Поплентав через місток, задихаючись від болю і сліз.

— Гуга! Гуга! — двічі покликав Янг, схопившись. Але хлопець навіть не оглянувся — попрямував до алеї.

— А ти хто такий? Зайди-но до мене! — Судзір стояв біля дверей, ще в гідрокостюмі, не кліпаючи вирячив на нього очі. — Погово-о-римо… — останнє слово сказав з притиском.

Янг ступив тільки два кроки, встиг прочитати над дверима незрозумілі слова: «Ex aqua omnia»[11] і в цей час пролунав голос Раджа:

— Янге, ти де? Давай сюди, я вже звільнився…

Одірвав ноги від землі, побіг на братів голос. На Судзіра навіть не глянув.

Розділ четвертий

Коли Янг розповів Раджу, чим закінчилась вистава, той кинувся до Судзірових дверей, бив у них кулаком, смикав за ручку — не відчинив. «Садист! Кат!» — крикнув Судзірові Радж і вернувся до своєї комори.

До другої вистави залишалося якихось півгодини. Ніхто не знав, чи буде вона, хоч квитки всі розпродали. Судзір з «резиденції» не виходив.

Шукали Гугу і Абрахамс, і Янг, оббігали всю територію дельфінарію — немає! Алі, блискаючи білими, аж блакитними зубами, сказав, що через прохідну він не виходив. Гуга не миша, Алі помітив би. На це Янг тільки усміхнувся: потрібна йому ота прохідна. У будь-якому місці можна перелізти через паркан.

— Ах, бідний хлопчик… Ах, нещасний… Пішов, назовсім пішов. Та хто ж може витримати знущання отого біснуватого! — Абрахамс оглянувся, боявся, щоб Судзір не підслухав.

Прийшли знову до будинку, під двері «резиденції».

— Пане Судзір! Містере Судзір, містер Крафт кличе! — не знав Абрахамс, як краще назвати фанаберистого дресирувальника. Постукав навіть у двері, спочатку тихо, а потім і дужче. — Швиденько, а то Крафт гніваються!

— Іди ти під три чорти! — вилаявся Судзір. Але через якусь хвилину все-таки відімкнув двері. Був він без гідрокостюма, з мокрим, абияк налиплим чубом, стегна обгорнуті кошлатим рушником.

— Мене нема! Ясно вам? Захворів! — грюкнув дверима, аж жалібно відізвався дзвін на середній площадці вишки. Янг у цей час ходив по трибунах між лавками, шукав гарні «фантики» від цукерок і поглядав через басейн на Абрахамса і на двері.

Абрахамс зітхнув — на повні груди, розвів руки, — розпачливо плеснув ними по стегнах. Подивився на Янга.

— Хлопчику, не в службу, а в дружбу — позбирай папірці або ще, може, якесь сміття з-під лавок. Он там урна. — Коли побачив, що Янг послухався, став швидко збирати між лавками, покричав йому ще: — А рибу ти зможеш підготувати дельфінам? Хоча тут і науки великої не треба. Прибіжиш сюди, то я покажу, де, що і як.

— От-от! — відчинилися двері «резиденції». — У вас з'явився новий дресирувальник, з ним і майте справу! — Судзір стояв, зігнувшись на один бік, і тримав у руці пляшку. — Він на всі руки майстер! І Гугу, і мене замінить! — знову грюкнув дверима, зачинився.

Абрахамс підтюпцем кинувся навколо будинку до другого торця. Полізе доповідати містеру Крафту.

У Янга був веселий настрій. Ну хіба не сміх? Грізний і незамінимий Судзір капризує, як розбещене дитя. Аж надто йому хочеться, щоб просили, благали. Звичайно, Янг нашкодив Судзірові під час вистави, навіть дуже. Але щоб через такі дрібниці відбивати печінки Гугу?!

«Кричить, що я і Гугу заміню, і його… А що? І заміню! Аби мені трішки підучитися самому, з дельфінами деякий час зайнятися… І я не задирав би отак носа, як він…» — Янг у цю мить щиро вірив, що таке може бути.

— Де… де він, цей душогуб? — прибіг із-за будинку захеканий містер Крафт. — Він мене пустить з торбами по світу! Він за всі мої страждання, за все добро… інфарктом нагородить! — Однак у двері «резиденції» постукав шанобливо: — Містере Судзір! Нам треба поговорити.

Підійшов Абрахамс з переляканим виразом на обличчі, показався Радж, витираючи клоччям руки. Янг теж подався до них з Тота на руках.

— Містере Судзір! Киньте смоктати віскі: у нас ще сьогодні дві вистави… Вам хлопчик допоможе…

Янг підійшов саме тоді, коли «резиденція» відчинилася. Стояв Судзір у білих штанах, у тенісці з емблемою дельфінарію. Мокрий чуб гладенько зализаний назад. Янг ступив ближче до брата.

Суворий був Судзір, нібито й не він кілька хвилин тому мав такий розкуйовджений вигляд, не його згинала набік пляшка. Видно, щось надумав, бо в руках тримав такі самі кільця, які кидав дельфінам під час вистави. Не дивився ні на кого, кивнув на басейн і віялом шпурнув туди кільця: «Апорт!» — показав рукою на воду.

Янг блискавично сунув Тота в руки Раджу.

— Стій! — крикнув Радж. — Ти ж не собака, щоб ношу в руки приносити!

Але Янг тільки п'ятами мелькнув, шубовснув у басейн. Ось воно, жовте кільце, вже й руку до нього простягнув. Та раптом воно підскочило як живе, і… опинилося надітим на рострум дельфіна. Ніколи було роздивлятися, який дельфін був такий спритний, рвонувся саженками до наступного, рожевого. Устиг схопити! Решту похапали дельфіни, хоч їм ніхто не давав команди підбирати.

— Далі цей номер так і будемо робити: людина змагається з дельфіном — хто скоріше. — Судзір говорив твердо, мабуть вирішив це остаточно.

— Я згоден! — Янг відчував себе на сьомому небі від щастя. Якби не вважав, що треба в цю мить мати вигляд поважний, то пішов би на руках, як Абдула.

— Ну, от і добре! О'кей, синки! Готуйтеся, через п'ятнадцять хвилин будемо впускати людей. — Крафт полегшено витер лоба і товсту шию носовою хусточкою.

— Так-то воно так, — втрутився Радж, — та не зовсім так. Гуга не займався з дельфінами в басейні. Якщо Янгу виконувати всі обов'язки Гуги, та ще й у виставі брати участь, то можна й ноги простягти. А зарплату ж містер Крафт не набавить?

— Ноу, ноу! Хай містер Судзір доплачує. Янг робить полегшення йому, а не дельфінарію.

— Чому ж не дельфінарію? — стримано, але косо блиснув очима Судзір. — Ми можемо і зовсім нові номери придумати, не тільки старі удосконалювати. «Хлопчика рятують дельфіни!», «Верхи на дельфінії», «Дельфіни й діти!». Можна шикарну рекламу придумати, люди валом посунуть. Думаю, що й вам вигода чимала буде.

— Побачимо, побачимо… — пробурмотів Крафт і пішов.

— Дядьку… Містере Крафт! — не втримався Янг. — Л ви дасте мені таку теніску, як у Раджа, — з емблемою дельфінарію? — в Янга аж серце завмерло: що він відповість?

— Теніску? Ну, теніску, якщо не вернеться Гуга, допадеться дати. — Крафт оглянувся і щось схоже на усмішку торкнуло його губи.

— Тоді я згоден на все-е-е! — Янг підняв руки й потряс ними.

— Дурень! Молокосос! — сплюнув сердито Радж. Обернувся йти до себе в комору й зупинився: — Іди поскидай одяг, треба попрати, та хай сохне. Виступатимеш у трусиках… — А ти, шановний новоспечений містер, — звернувся до Судзіра, — будеш ставитися до нього якнайделікатніше. Зачепиш хоч пальцем — не поздоровиться.

«Хай лає, як хоче… Зате з Раджем буду! У дельфінарії працюватиму!» Янг стояв, очманілий від щастя, і тільки носом шморгав. У цей час він зовсім забув, що його щастя постало на нещасті іншого.

Про це нагадав Радж, познімавши з нього одяг в душовій та ще ляснувши по тому місцю, звідки ноги ростуть. Янгові не заболіло, йому хотілося сміятися й пустувати. Ах, Радж! Не може зрозуміти, скільки пережив Янг на всі дні після вигнання, скільки наскиглилась і наплакалась його душа від горя й самітності. І ось тенор, коли все так чудово складається, раптом знову треба переживати через те, що ти — не з своєї волі! — займаєш місце іншого.

— Надвечір підемо в порт. Гуга живе на човні, у плавучому селищі… Знайдемо!.. Поговоримо, що він думає далі робити. А тепер біжи! — Радж ще раз намірився ляснути, але Янг вискочив як підсмалений.

І закрутився, як собака за своїм хвостом. Судзір одразу захотів включити його в програму вистави замість себе. Порепетирували транспортування човна з Янгом — це далося зовсім легко, потім заплив на двох дельфінах, вірніше — дельфінках, Єві й Дорі. Не цілком виходило, не було такої синхронності, як тоді, коли плив, обпираючись на них, Судзір. Та не біда, все прийде з часом! А не вийде на двох, то навчиться сідлати одного й пливти.

Судзір так і не одягав гідрокостюма на час вистави, стояв на нижньому помості в білих штанах і тенісці й тільки подавав команди. Янгом він був задоволений, тільки не подавав виду… А наприкінці денної вистави, коли мокрий і збуджений Янг ще спихав з нижнього помосту пустуна Бобі, а той все висовувався й висовувався, підставляв живіт і плавники, щоб гладили й чухали, від глядачів відділилися дві жінки й пішли до перекидного містка. Одна, маленька китаянка, у штанах з широкими колошами, несла пишний букет квітів, друга висока в крислатому капелюшку і білій сукенці — паперовий пакуночок у руці. Судзір пішов їм назустріч, на місток, прийняв букет, поцілував китаянці ручку, вийняв з букета блакитний конверт і поцілував його. Потім помахав листом услід китаянці і зник в «резиденції». А жінка в крислатому капелюшку ще здалеку почала говорити, простягаючи руки в напрямку Янга: «Поверо бомбіте, поверо бомбіно… Я не знала, що ти такий маестро!» А коли підійшла ближче, сказала:

— Грандійозо, любий… — і погладила мокру Янгову голову.

Донна Тереза! І вона була на виставі… А він же зовсім забув про її існування! Забув і про Тота, який, почувши голос синьйори, почав скавучати і стогнати, смикатися з прив'язі (Янг прив'язав його до лавки напроти входу в Раджеву комору).

— Ой, ви зовсім забули про обід! Приходьте з Тота скоренько! А поки що ось вам підкріплення, — сунула пакунок йому в руки. — Бутербродики, ковбаска… Та не бавтеся довго, а то в мене ще сьогодні запланований один захід.

— Ми увечері і обід, і вечерю з'їмо, бо зараз не встигнемо. Та не турбуйтеся, собачка не голодний.

— Міраколо! Це просто жахливо! У Тота може статися розлад шлунку… Ти вже, миленький, погодуй його, добре? Ну, чао! Я люблю вас обох… Ой, я побігла. — Синьйора помахала їм пальчиками.

Янг смикнув за ручку дверей:

— Що далі робити, містер?..

Судзір лежав на канапі, поклавши ногу на ногу і розглядаючи папірець, схаменувся, сховав його в блакитний конверт, якого сунув під магнітофон на столі.

— Що?.. Насамперед стукати перед тим, як заходиш. А ще краще зовсім не заходити і не совати нікуди носа, коли тебе не просять. Зрозумів?

— Умгу.

— А взагалі я тобою сьогодні задоволений… Хоч ти мені й багато попсував крові… Думаю, ми з тобою порозуміємося, так? — Янг на це знизав плечима, а Судзір говорив далі: — Ти думаєш, чому в нас з Гугою були конфлікти? Нездатний він для цього діла, не любить його. У тебе все горить в руках, а в нього — як мокре горить. Є різниця? Ти відпочинь з півгодинки, і спробуємо ще покататися на дельфінах… Ну і… все спочатку почнеться, все спочатку! Така карусель.

Янг сторожко причинив за собою двері.

«Задоволений…» Звичайно, буде задоволений. То стояти на помості в сухому й чистому, тільки команди подавати, а то пріти в гідрокостюмі, лазити у воду, бовтатися для людської втіхи з дельфінами… Є різниця! Крафт правду казав: велике полегшення Янг робить для Судзіра.

Йшли з Раджем у район порту. Через центр, знайомою дорогою. Радж навмисно запропонував такий маршрут, хоч набережною було б скоріше. Хотів по дорозі зайти в якусь крамничку купити Янгові нові штани — відзначити його перший робочий день. Старі були вже доброго слова не варті: почав Радж викручувати після прання — розлізлися на клапті. Виявляється, ледве трималися, вже аж просвічувалися. Так і не надівав більше. Йшов у трусиках.

Ноги Янг насилу волочив, собачка трохи не випадав з рук. Напрацювався, виходить, у перший же день по саму зав'язку. Та й не виспався минулої ночі через грозу.

— Радж, а що таке маестро?

— Досвідчений спеціаліст, майстер, талант у повному розумінні цього слова. А що?

— Нічого… — Янг усміхнувся сам собі. Ну, до майстра йому ще рости та й рости, може, всього життя не вистачить.

Але як поєднати те, що йому хочеться бути капітаном далекого плавання з сьогоднішнім бажанням? Що краще? Важко розібратись, коли тобі неповних дванадцять. А так не буває, щоб поєднувати одне й друге.

По хотілося зараз Янгові думати, де він візьме грошей на школу, потім на коледж, потім щоб вивчитися на капітана.

Штани купили на площі, навіть з пластиковим поясом. Янг відразу ж надів їх і став майже як панич. Радж жартома натиснув великим пальцем йому на ніс — угору, ніби отак задерся він від радості. Янг розчулено потерся йому об груди лобом.

Шукати Гугу довелося довго, блукати у човновому селищі, розпитувати. Човни стояли біля берега на приколі, рядами, багато їх було прив'язано і до крайнього, східного молу. Деякі трималися на якорі самостійно або були пришвартовані до інших човнів, але всі притискувалися якомога глибше у заводь між бетонним молом і пірсом-набережною; у затишок. Це мало рятувало, нічна буря позривала в багатьох будках-надбудовах покрівлі, склала стіни, і човнове містечко виглядало так, паче тут погосподарював якийсь хижий звір-велетень. Подекуди було чути стук молотків, скреготання пилок. Люди знову лаштували притулок… Радж і Янг перебиралися з човна на човен по містках-дошках або по бортах, розширених дошками, які нагадували кладки. Хапаючись руками за хисткі стіни й покрівлі, переступали з борта на борт, а човни хиталися й присідали, між бортами хлюпала вода.

Нарешті знайшли Гугу, він теж ремонтував свою покрівлю. Обличчя хлопця було болісно скривлене, білки очей пожовтіли. Говорив з ними і хворобливо усміхався, скаржився на біль у правому боці, мабуть, Судзір пошкодив печінку. Треба було б піти до лікаря, але де взяти грошей на візит, а потім і на ліки? Може, стихне біль, перестане… І поки говорив з Раджем і Янгом, його малі брати й сестри, хто трохи вдягнутий, хто зовсім голий, лізли йому на руки, на коліна, і він тільки лагідно відхиляв їх або, скривившись від болю, зсаджував, але не проганяв.

— Немає чим і почастувати вас… пробачте… — подивився сумно в очі Раджу, потім Янгу.

— Радж… — почав Янг, і той зрозумів, що треба все-таки говорити головне, для чого прийшли.

— Візьміть, ось… — Радж дістав з кишені пакетик цукатів, віддав дітям. — Гуга, а ти видужуй і приходь назад. А поки що Янг тебе замінить.

— Я не вернуся… Прийду тільки розрахуватися — і все.

— Ти пробач… Я винен, це через мене перепало тобі… — язик не слухався Янга: так погано він себе ще ніколи не відчував.

— При чому тут ти! Я давно збирався піти від Судзіра. І треба було йти, поки не покалічив… Ну, а це була остання крапля.

— А як же ти далі житимеш? — зітхнув Радж.

— Не загину. От одужаю трохи, ходитиму в порт з батьком. А якщо й здохну, то це навіть краще, ніж працювати у Судзіра.

— Я свого слова назад не беру: коли напитаю десь роботу, одразу ж повідомлю тобі. Ну, тримайся! — Потиснули йому руку, навіть поплескали по плечах. Гугу понурився, щоб приховати сльози.

— Дякую вам… Ви — як брати мені.

Попрощалися, того не знаючи, що ще раз, уже в темряві, доведеться пробиратися на цього човна. Нести добру звістку: побачили в «Летючій рибі» Амару, і той сказав, що його беруть уже офіціантом, а місце посудника він замовив для Гуги: Амара теж пам'ятав колишнє прохання Раджа.

Добре, що хтось пройшов під вікном з транзистором, а то Янг прокинувся б опівдні. Швиденько схопився, сунув під пахву Тота — і до дверей. Сніданку ніколи було чокати. «Я-я-янг, це ти?» — мляво пробурмотіла спросоння донна Тереза і перевернулася на другий бік.

Сьогодні в Янга перший повний робочий день, треба поспішати.

Та хоч як він поспішав, а прийшов до прохідної само тоді, коли й містер Крафт. Зовсім не зарозумілий цей містер Крафт: перший поздоровкався, наче батько, поклав на плече Янгові руку, пропустив поперед себе в прохідну. На шанобливий уклін Малу теж кивнув.

— Ключі! — коротко мовив він Малу, і той заметушився, забряжчав своїми ключами, відмикаючи невелику висячу шафочку, де під склом були розвішані ключі. — Будеш цьому хлопцеві замість Гуги видавати ключі… — поки Крафт говорив, Малу ухитрився по-дружньому підморгнути Янгові. — Оцей — від вхідних дверей, цей — від мого кабінету… — показував тим часом Крафт. — До мого приходу ключі повинні знову висіти на місці. — Там робота невелика. Абрахамс міг би тобі все розказати й показати, але краще зроблю це я. Трошки прибереш. Танцюючи це зробиш замість фіззарядки. Ходімо, я розкажу, що можна переставляти, протирати, а що не можна чіпати… Шах-мах — і ти вільний, займайся своїм ділом.

І іони йшли алеєю, де ще лежав під пальмами й кущами туман, а Крафт не переставав говорити:

— І вільний… У душовій теж прибиратимеш, митимеш. Абрахамс скаже — як і чим мити, дезинфікувати. І вільний… На трибунах прибереш після вистав — і вільний… Абрахамс учив як рибу готувати? Ну от… І вільний.

«Ага… — думав Янг, гірко усміхаючись, — і лежи-відпочивай. А ще ж репетиції, вистави… І вільний, і відпочивай! Заліз у кабалу… О котрій же годині я маю вставати, о котрій прибігати, щоб поки він прийде все зробити й повісити на місце ключі? А коли ж учитися з маскою плавати, з аквалангом? Ще цей собака звалився на мою голову…»

Скрипучими й хиткими сходами (східці аж стогнали під вагою Крафта) містер піднімався перший. Сопів і казав:

— У нас ще є малий басейн — з рибами і черепахами. Якби ти погодився іноді й там поплавати, було б просто о'кей! На буксирі в черепахи? Публіка любить незвичайні штучки.

— А Гуга там плавав?

— Ні. Мені здається, Гуга навіть плавати не вмів. Жодного разу його у воді я не бачив. — Крафт відімкнув вхідні двері, штовхнув їх. — Ну от, бачиш — міні-коридорчик, двічі мокрою ганчіркою змахнеш — і добре, — помахав поперед себе рукою, ніби показував, як прибирати. — А от у кабінеті… — ступив два кроки, сунув іншого ключа в інші двері, потягнув їх на себе. — А от у кабінеті…

На підлозі біля дверей лежав блакитний конверт, такий самий, якого бачив Янг у Судзіра. На ньому були написані друкованими літерами два слова: «Джеральду Крафту». Містер закректавши зігнувся, підняв конверт, покрутив його між пальцями. Поштового штемпеля на конверті не було. Янг обійшов Крафта і побачив, що його обличчя стривожене, а рука з конвертом дрібно тремтить.

— Ага, так про що я говорив? — схаменувся містер Крафт. Руку з конвертом він опустив униз.

— Про кабінет. А тільки я хочу сказати одразу, що в малому басейні я плавати не буду. Та іі Радж не дозволить. Янг вирішив сховатися за брата. Дай цьому містеру палець, то він і руку відкусить.

— Ну ми про це ще будемо говорити. І з Раджем поговоримо… Протирати тут будеш підлогу, стіл, стільці, табурет, лампу, телефон, вентилятор настільний, сейф, підвіконня… На столі нічого не переставляй, місцями не міняй. Корзинку зі сміттям можеш виносити не щодня, усі папери з неї обов'язково спалювати. Читати нічого не треба, нічого тебе не повинно цікавити.

— Я такий самий конверт учора в Судзіра бачив. Йому якась китаянка разом з квітами піднесла, — несподівано для себе сказав Янг. Тота виривався з рук, скавучив, йому хотілося побігати.

— Такий чи цей самий? Що було написано на ньому?

— Не помітив.

— Такі конверти можна купити на кожному розі, і в кожному готелі. І на кожному який-небудь заклик. Тут: «Наркотикам — бій! Врятуємо націю від «білої смерті»! От… Сьогодні можеш тут не прибирати, а завтра — прошу. Усе, що буде потрібно для цього, питай у Абрахамса. Ну я тебе не затримую… — Містер Крафт знову втупив очі у конверт.

Янг вишмигнув за двері. З'їхав на поручні сходів, сівши бочком, і відразу пустив Тота погуляти.

Почув, що біля «резиденції» Судзіра гомін. Упізнав голоси Раджа й Судзіра, попрямував туди.

— Ти магнітофона не брав? — Голос Судзіра був злісний.

— Коли-и?! Навіщо?! Учора я пішов з Янгом раніш за тебе. Ти ще збирався з аквалангом на глибину лізти… І не забувай, я тебе скоріше можу звинуватити в чому хочеш: це ти маєш ключ від моєї комори, а не я під твоєї, — казав Радж теж уже роздратовано.

— Не заходь! Сліди затопчеш… — Судзір розчепірившись на дверях, загородив рукою вхід. Біля ніг у нього стояв чорний «дипломат», з яким він завжди приходив на роботу.

Радж усе-таки заглянув у «резиденцію» поверх Судзірової руки. Янг теж сунув голову в двері — нижче його руки. І справді, усередині було все порозкидано, дельфінчики валялися де попало.

— І хто тут що шукав? Хотілося б мені знати… І невже ти не чув ніякого шуму? — поцікавився Судзір.

— Я спав, — відрубав Радж. — А що ще пропало?

— Не знаю. Дельфінчики, здається, всі… Магнітофон на столі стояв, на видноті — немає. Добре, що «дипломат» не залишав на ніч. Я до тебе занесу його, хай у коморі побуде поки що… І ходімо до Крафта, треба дзвонити в поліцію… І хай виставу відміняє. — Судзір мацнув п'ятірнею Янга за обличчя і грубо відштовхнув. Янг трохи не хапнув зубами за палець, долоня Судзіра смерділа якимись ліками.

Янг перший примчав до дверей Крафта, не стукаючи, натиснув на ручку…

Містер, багровий, налитий кров'ю, сидів у єдиному м'якому кріслі перед своїм столом. Голова закинута на спинку, рот трохи роззявлений. На колінах лежав надірваний блакитний конверт, а під опущеною до підлоги, ніби неживою рукою — невеличкий папірець. На їхній тупіт і грюкіт не ворухнувся.

Радж перший опинився біля містера Крафта, посмикав його за плече, більше розстебнув сорочку, взявся за пульс.

— А-а, це ти, Радж… — розплющив тремтячі повіки Крафт. Вони були червоні, водянисто-набряклі. — Там… Там… — злегка ворухнулася права рука на поруччі, вказівний палець кивав кудись на стіл. Крафт знову прикрив повіки, задихав уривчасто, стогнучи.

Судзір зайшов за Крафтів стіл, відчинив праву шухляду, забрязкотів чимось металевим і скляним. От уже руки Судзіра над столом, у них складений шприц з голкою. Взяв у шухляді якусь ампулу, відламав голівку і набрав з неї шприцом ліки. Робив усе впевнено, ніби лікар. Висмикнув з розетки електричний шнур від лампи.

— На, перехопи йому руку вище ліктя… Міцно! — скомандував Раджу. — І краще ліву… На поруччя її поклади!

Вена на вигині ліктя нижче перев'язки розпухла, як вірьовка. Судзір підніс до неї навскіс голку шприца. Ще, може, й не кольнув, а вже у шприц пирснула з вени кров. Янг швидко відвів очі: стало погано. Погляд упав на того папірця, що лежав ліворуч біля крісла. Підняв…

Щось надруковано на машинці, по-англійському. І тут Радж перестав тримати шнур, розмотав його, забрав у Янга папірець.

Читав сам собі, ворушив беззвучно губами.

— Викуп вимагають… — сказав голосно. — Двадцять тисяч доларів. Гроші привезти не пізніше як через тиждень від дня отримання попередження. Підпис: «Уайт вайпе»… «Біла змія».

— Ум-м… — містер Крафт знову розплющив очі. — Я ж їм уже платив… у цьому році… десять тисяч… Тільки забув, який підпис був у першому папірці. Дві дабл ю чи дабл ю і ві.

Ніхто нічого йому не сказав на це. Судзір брязкотів, розбираючи над шухлядою шприц, і нібито не чув. Нарешті сильно стукнув долонею по шухляді, засовуючи її на місце.

— Я ж їм плати-ив… Люди, що ж це діється?! — з болем стогнав Крафт.

— Тріада? — одним словом спитав Судзір. — Вона жартувати не любить. Краще їх не дратувати.

— А дідька лисого їм! Де я візьму стільки грошей? — Крафт трохи ворухнувся, подивився на Судзіра, ніби той міг підказати.

— Де, це вам думати. Ми ж не в курсі ваших фінансових справ.

— Містере Судзір, не заходьте більше в ту майстерню за сувенірами. І скажіть їм хай більше не виготовляють. Треба економити.

— Навпаки, будемо вручати не по три, а по п'ять на кожній виставі. Я сказав, щоб збільшили випуск. А почнемо економити на центах, то втратимо долари.

— Ум-м-м… — Містер Крафт заплющив очі.

— І в мене лихо. Хтось погосподарював уночі, обікрав. Магнітофон пропав з робочою стрічкою, усі речі перевернуті. Може, одна компанія діє? Треба дзвонити в поліцію! — швидко промовив Судзір.

Містер Крафт мугикав, не розплющуючи очей. Янгові здалося, що в голосі Судзіра немає вже ніякої тривоги.

«А може, Судзір і підкинув цього листа? І сам у себе вкрав магнітофон, щоб відвести підозру?» — Янг подивився на Раджа: чи так думає і він? Але на обличчі брата нічого не можна було побачити, і Янг сам злякався своєї думки. То що ж тоді виходить? Хто ж такий після цього Судзір?

— Лист прийшов не поштою. Підсунули під двері сьогодні вночі… — сказав Крафт безбарвним голосом. — Ніхто з вас нічого не помітив підозрілого?..

«Ні!» — похитали головами.

— Двері в коридор відімкнули, не ламали. Користувалися, мабуть, відмичками. У сторожа й питати не слід, нікому він ключів не давав. Окрім Гуги й мене, нікому не мав права, а тепер Янгу даватиме… Містер Судзір, а якого ото вам листа вчора подали з букетом? — несподівано запитав Крафт.

Судзір полоснув Янга ненависним поглядом.

— Хіба мало які записки можуть передавати жінки чоловікам! Або навпаки… Навіть лопотливий індик не розказує своїх інтимних секретів індичці, — сухо сказав він.

— Еге ж, а проте… Пробачте… Подзвоніть поліції самі, мене ще ноги погано тримають. А про записку від «Білої змії» не кажіть, а то можуть і не приїхати. Я знаю їх — всі вони там боягузи. О, якби це було в старій добрій Англії! Можна було б увесь Скотланд-Ярд на ноги підняти.

Судзір зайшов за стіл, переставив зручніше телефон. А поки переставляв і набирав номер, говорив:

— За успіх сьогоднішніх вистав я не ручуся. Дельфіни звикли до музичного супроводу… Може, варто відмінити хоч ранкову виставу, а провести репетицію зайвий раз?

— Відміняти будемо тільки тоді, коли, не доведи господи, не буде жодного живого дельфіна. Я ж не можу знімати капелюх, жебракувати біля воріт… Містере Судзір, вам доведеться самому сказати кілька слів про дельфінів. Що саме — не мені вас учити.

Янг перший шмигнув з кабінету. Треба було терміново готувати рибу. Де той копун Абрахамс ходить, чи хоч підвіз свіжу?

Янг помітив: Судзір задоволений. Але й стривожений: чому так легко йдуть дельфіни на контакт з Янгом, а з ним — туго, не допомагає іноді й риба? Може, дельфіни просто люблять дітей — хоч своїх, хоч людських?

Єва, він упізнавав її по трьох білих подряпинах-смужках на лівому боці за грудним плавцем, лащилася, як собака. Може, згадувала в цей час свою доньку Джейн? Може, людська дитина чимось заміняла малюка? Коли Янг довго залишався під водою, пірнала і вона, рострумом делікатно, але рішуче підштовхувала під живіт, під груди, щоб скоріше випливав. І вона, і Дора, і Бела, навіть могутній Дік (у нього з правого боку в нижній щелепі зуб сидів не в ряду, а ніби ступив крок до язика, а з лівого боку чотири зуби вже стерлися аж до коренів) любили тертися об Янга, брати його за литку зубами, проводити сюди-туди, ніби чухати. Коли першого разу отак зробила Єва, Янг з переляку смикнув ногу, і на литці зосталися багряні смуги від зубів. Дельфінки відчули запах крові, розтривожилися, заджеркотіли, як горобці. Може, ті, інші самки, докоряли Єві за необережність, а вона виправдувалася, що Янг сам винуватий, не треба так впадати в паніку. Наджеркотівшись, Єва підпливла до Янга, далася почухати себе під плавцями, сама тернулася щокою об його бік — ніби просила пробачення. Всі інші самки дружелюбно кружляли навколо, висовували з води голови, посміхалися на весь рот. Тут же і Дік плавав й аніскільки не хвилювався за свій гарем, не ревнував до Янга.

Бобі, коли Янг давав йому цілу невелику рибинку, не пірнав, щоб з'їсти, а брав делікатно за хвостика й підкидав так, що рибка робила тройне сальто і падала в рот. Нагулявшись, нахвалившись своїм умінням, Бобі з'їдав рибку — під водою, звичайно.

Малюк бачив, що під час вистави Судзір дає дорослим дельфінам рибу тільки тоді, коли ті правильно виконають якийсь трюк. І він ловив у воді то листик, то шматок медузи, ніс Судзірові або Янгові, роззявляв рот: «Дайте і мені!» Якось Бобі подав Янгові медузу, а натомість Янг нічого не дав. Бобі пірнув і так плеснув хвостом біля обличчя, що на Янга хлюпнув потік води. Виринув малюк після цього і насмішкувато дивився, як Янг відкашлюється.

У проміжку між першою і другою виставами Янг майже весь час хлюпався з дельфінами. Судзір щодо цього нічого не говорив, мовчки погодився. Привчив малого до сигналів-свисту. Варто було двічі довго і двічі коротко свиснути, а потім ще двічі коротко (за ритмом, ніби слова: «Ти де, Бобі? Пли-ви сю-ди»), і дельфіненя мчало стрімголов.

Посинілий, як дельфін, зголоднілий, вилазив Янг з басейну і тільки тоді згадував, що треба взяти маску з грубкою, тренуватися з нею. Радж відігрівав його гарячою кавою, запаси провізії в Раджа катастрофічно зменшувалися, на апетит Янг не скаржився. Добре, що донна Тереза знову, не дочекавшись їх у готелі, прийшла з візитом у дельфінарій. Пакунок з їжею цього разу був значно більший. Зворушено дивилася, як вони знищують котлети і ковбаски, особливо Тота: «Бідний собачко, як ти схуд… Зовсім зіпсуєш шлунок, а тут, мабуть, ветеринара немає. Янге, хлопчику мій, ти все-таки старайся приводити Тота на обід. І вранці годуй неодмінно, я зроблю деякі запаси в холодильнику. Бери, не соромся…» Янг згадав білу шафочку-холодильник біля стіни спальні в номері готелю. Не заглядав у неї ще жодного разу, а варто було б.

— Донно Терезо, не можу я у вас більше! Я вже на службі… Пошукайте собі когось іншого, — почав Янг проситися, щоб відпустила.

Але синьйора і слухати не хотіла.

— Як іншого?! Ой, що ти говориш — чужого взяти з вулиці?! Тота звик до тебе! У нього може бути нервовий стрес! Зіпсується шлунок, зіпсується характер… І в мене буде стрес! Я тебе полюбила. Мені буде дуже прикро, якщо ти нас залишиш! Навіть і не думай, чуєш?

І пішла. А Янг дивився їй услід, і хотілося плюнути зі злості. Чудовий Тота, потішний, він сам звик до нього. Але ж дельфіни! Він має тепер дельфінів! Одного Бобі, товстенького, ніби накачаного повітрям і зробленого з блискучої гуми, Янг не проміняє на десяток собачок. Тим більше таких розпещених, як Тота, безпомічних… От у Мансура був собака, оте собака! Ніхто з ним не няньчився, не брав на руки, хіба тільки, коли був цуценям. Бігав, де хотів, дружив з усіма хлопчиками, любив купатися, умів добре плавати. Мансур якось жартував, що скоро виучить його плавати наввимашки. «Ха-ха, собаку — наввимашки?!» Мапсурів собака завжди перший зустрічав рибаків на березі лагуни, за його поведінкою біргусівці визначали, чи все добре у рибаків і який улов. І рибаки любили його, одразу частували рибою.

Де хоч той Тота? А-а, заснув у затінку під кущем. Ну, хай поспить… Шкода, Раджа немає, поплив з туристами під воду, море трохи вже заспокоїлося.

Друга вистава давненько закінчилася, а третьої не буде. Зовсім засмутився Судзір: поліцейський, який приходив розслідувати крадіжку, сказав, що хай не сподіваються на швидкий і позитивний результат. Розслідування — справа тонка.

Судзір, випровадивши поліцейського, забрав з Раджевої комори «дипломат», переніс до себе в «резиденцію». Потім одяг гідрокостюм, акваланг і заліз під воду в басейн. Що він там робить — невідомо, але дельфіни вирують над ним, пірнають, випливають, гучно віддихаються.

Янг позбирав папірці на трибунах, знайшов у схованці ключ від Раджевої комори. Відімкнув, узяв на полиці маску з трубкою, ласти, знову замкнув і сховав ключ. Радж показував уже, як користуватися маскою і трубкою — теоретично показував, не заходячи у воду. А тепер Янг тренуватиметься практично. Не святі горшки ліплять, оволодіє і він цими штуками.

Натягнув ласти, застебнув ремінчиками і сам із себе розреготався: ну й шльопало мале! Якби ще рот до вушей, то був би на жабу схожий. Нахилився над бортом басейну, зачерпнув жменю води, промив скельце маски зсередини. Надів на очі й ніс, підсунув під ремінчик дихальну трубку, загнутий кінець повернув так, щоб зручно було брати в рот загубник. «Судзір біля північного кінця басейну… Ну, а я тут буду, коло місточка, і в рукаві. Вистачить і йому місця, і мені…»

Переступив поручень — шубовсть!

Вода з бульканням заповнила трубку. Виринув, виставив трубку, сильно дмухнув, видувши з неї воду. Одразу вдихнув повітря — і трохи не втопився: захопив трубкою і води. Страшенно кашляючи, задихаючись, зірвав з себе маску, вхопився за металеву драбинку, що вола з басейну. От чортівня… Легені розривалися від судорожного кашлю, боліло горло.

Янга впертості навчило життя — інакше нічого не доб'єшся. Віддихавшись, знову прилаштував маску з грубкою і поплив уже тихо, опустивши у воду тільки обличчя.

У воді сірий присмерк, каламуть. Він ніколи не думав, що в басейні і в рукаві аж до греблі така забруднена вода. Бідні дельфіни, як їм хочеться з цієї каламуті на полю і простір, в чистоту і прозорість! А люди спіймали їх, тримають у солоній калюжі собі на забаву… Абрахамс казав, що весь час працює помпа, подає свіжу воду, вода потроху замінюється. І щоб отакий незначний був результат?!

Тільки біля драбинки з басейну на дні посипано свіжим піском. А так дно скрізь вкрите мулом і баговинням, з'явилася навіть якась брудна лопушиста рослинність. А колись, певно ж, був чистий бетон. Валяються шматки цегли, каміння, осколки пляшок.

А яка ото темна торпеда летить назустріч йому? Дзьоб-рило так і цілиться прямо в обличчя, темніють оченята, могутньо працює угору-вниз хвіст… За якогось півметра «торпеда» стрімко злітає вгору, засвітивши білим животом. Янг піднімає з води обличчя і впізнає веселу морду Бобі. Дельфіненя уважно, з посміхом придивляється до скельця, здається, от-от підморгне: «Не сховаєшся, братику… Під будь-якою маскою впізнаю…»

Вони пливуть поруч до північного, правого краю басейну, де пірнають, кружляють, шумно віддихаються дельфіни. Що там діється на дні? Янга охоплює цікавість, хочеться постежити за Судзіром.

У глибині попереду видно розпливчасті довгі й неспокійні тіні дельфінів. З кожним гребком руки їх видно виразніше, он і Судзір у чорному костюмі з жовтими балонами за плечима. На поясі в нього торба, він раз у раз дістає звідти шматки риби, суне в рот то одному, то іншому. Але дає й інше — плескаті ручки бляшаних совків-черпаків. Задні борти черпаків круто загинаються вгору, впираються в шию дельфінам. Спереду в черпаків зубці. То один, то інший дельфін намагається удовбнути черпак зубцями в купу, набрати хоч трохи піску. Але пісок відразу ж змивається з черпака. Угору летять бульбашки, хмари каламуті повільно розсовуються на» всі боки… Янг трохи заплив у правий рукав і завмер на воді, ледве ворушачи руками й ногами. Судзір від нього внизу і праворуч, і Янг бачить, як той лізе рукою в торбу, витягає по шматку риби і суне в рот тим, у кого виходить краще, більше залишається піску на совку. А краще виходить це в Дори і Бели, а не в Єви.

Бобі залишає Янга, пірнає до ніг Судзіра, в того лежить на ластах як додатковий вантаж-якір ще один черпак. Бобі пустує, хапає його зубами то за дужку, то за бортик, тягне вбік. Судзір відбирає, шльопає малого по боці і дає дужку совка в рот Діку. Але той різко метляє головою, і черпак відлітає за купу піску. Судзір більше не пристає до нього. Зате Белу, яка зачерпнула трохи не повний совок піску, поплескав, погладив по голові, повернув рострумом до протилежного кінця басейну, де місток, повів за плавник з собою. Янг ледве встиг глибше відплисти в рукав, а потім погріб назирці за ним. Не відстати від Судзіра і Бели було легко, іноді доводилося уповільнювати рух, щоб не налетіти на них. А може, Бела тому повільно пливла, що перешкоджав черпак?

Судзір і Бела допливли майже до перекидного місточка. Дресирувальник незграбно поліз по драбинці з басейну, смішно вивертаючи ноги, щоб ставати на щаблі п'ятами. Його коліна ще були у воді, а він уже одвернувся від стіни й двічі ляснув пальцями над дельфінкою. Зсунув маску на лоб, вийняв з рота загубник. Бела показала голову з води, пирснула з дихала фонтанчиком. А підняти совок так, щоб він цілком завис над водою, не змогла. Чи не вистачало сили, чи не розуміла, чого від неї хочуть. Щелепи розслабилися, черпак перекосився, і пісок зсунувся-змився з нього. Судзір не забрав у Бели совок, а тільки підправив, щоб дужка була посередині рострума. «Репете, Бело! Репете!» — Судзір рвучко махнув рукою в північний кінець басейну. Бела потонула, зникла з очей… І тут Судзір звернув увагу на Янга… — Ти довго будеш мої нерви на шпульку намотувати?! Та я тобі… вуха… — поквапно насунув маску, вхопив у рот загубник, кинувся у воду.

Янгові чомусь стало смішно, боявся, щоб через це знову не вдихнути води. Набрав повітря і пірнув назустріч Судзірові, під нього, пройшов по самісінькому дну. З балонами Судзіру було не так спритно у воді… Коло драбинки Янг миттю зняв з ніг ласти і побачив, що на дні лежить кинутий Белою черпак. А може, це був не той? Засунув під дужку руку, ласти в ту саму руку — туп-туп по щаблях угору. Виплив Судзір, погрозив йому кулаком.

— Дядьку Судзіре! А ви будьте там, відправляйте дельфінів з вантажем, а я прийматиму їх тут! — прокричав йому і виважив у руках важкий, із залізної товстої бляхи совок.

Але Судзір не почув або не захотів почути, бо ще раз погрозив кулаком і жестом наказав кинути йому совок. Янг розмахнувся — плюсь! Нате, беріть… І пішов до Тота.

«Тіпається від злості… А чого тіпатись? Разом удвічі б скоріше видресирували».

Собачка умлівав від насолоди, лежав, відкинувши убік усі чотири ноги, посмикував спросоння вухом, відганяв муху-настиру.

А Раджа ще немає. Не запитав, скільки часу забирає кожна підводна прогулянка. Може, піти на мис Кіптюра? Там підводники заходять у воду, там початок маршруту. Посмикав за вухо Тота: «Ходімо…»

«Ех, Абдуло! Мало днів минуло, а я вже засумував за тобою. От якби й ти був тут! І Радж уже зі мною, і дельфіни, і Тота, а ніхто тебе не замінить. Ні з ким так по поговориш. Де ти тепер, Абдуло?»

Ліворуч, де замість огорожі були тильні стіни пристанських пакгаузів і складів, розрослися кущі, зарості плюща і ліан забиралися на стіни й покрівлі. І от, коли Янг вигукнув у думках — «Де ти тепер, Абдуло?», на одній плескато-нахиленій покрівлі із зелені висунулася давно не стрижена голова хлопчика на довгій шиї, а за пою голі плечі. Янг ще не впізнав його, а хлопчик уже свиснув по-розбійницькому, догори злетіли, мов крила, дві руки.

— Ге-ге-ей!!! — закричав, затанцював на місці. — Хо-хо, Янг!

Це був Абдула; з'явився ніби в казці. А кажуть, що чудес не буває!

Абдула зник у гущавині заростей, почав спускатися вниз.

Хвилина-дві — і ось він, увесь подряпаний, зі свіжими смугами на голих руках, грудях, животі. У самих старих штанах, босий. Янг кинувся назустріч, і вони міцно обнялися.

— Ти з неба впав? Я тільки-тільки подумав…

— Не з неба — з покрівлі! — рот Абдули на худому обличчі усміхався до вух. — Звідти, згори, так зручно стежити за всіма! Там і спати можна, аби тільки щось під бік постелити.

— Як це тобі вдалося? На Рай як потрапив?

— Упросився на ваговоз… Так усю дорогу машину драїв у трюмі, а на пристані розвантажуватись допомагав. Не дуже за спасибі привезуть.

— Дядька залишив, значить…

— Він мене залишив — фі-іть! — Абдула крутнув вказівним пальцем, ніби хотів просвердлити небо. — Ліг спати і не проснувся… А мене наступного дня після поховання за шкірку й на вулицю. Іншого ліфтера взяли і дядькову комірчину цід східцями віддали йому. Тепер я вільний як вітер, хоч до піратів наймайся.

— Не треба до піратів. Бачив я їх — піх-пах, і немає людини. На моїх очах одного чоловіка вбили, а тітку поранили. Грабували нас, коли ми пливли на Рай.

— Ну-у?!

— Ось тобі й ну… Розкажу потім.

— А я бачив твого брата і ще двох з ним. Он там заходили в море, з жовтими балонами. Самі чорні, у масках — бр-р-р, наче якісь марсіани. Я чекав поки повиходять, щоб про тебе запитати.

— А тут і сам я.

— А тут і ти! Та ще з собакою. Такого я вже десь бачив.

— Пам'ятаєш ту італійку? Котра була попросила пронести собачку?

— Ну?

— Так от відтоді я і забавляюся з ним. Терезою італійку звати. Ой, слухай! Я ж тебе можу засватати на своє місце! Бо я вже у дельфінарії працюю, в мене роботи — от, — чиркнув великим пальцем по підборіддю.

— Не годжуся я в собачі пастухи. Та я зразу продам його туристам!

— Абдулку! Абдулячка-скиглячка! Ти ж не знаєш, що це таке — за пастуха. У першокласному готелі житимеш, у одному номері разом з нею і собакою. Жрання — від пуза і чого тільки душа забажає! А роботи — усього-на-всього собачку прогулювати та іноді трохи прислуговувати донні Терезі.

— Рай на Раї?

— Авжеж!

— То чого ж сам відмовляєшся?

— Сказано — я в дельфінарії! Мабуть, на постійну навіть узяли. А з Тота мені треба розв'язатись, а то заважає. Ну, згодний?

— Гм…

— Ти не гмукай, пан мені знайшовся. Краще й не придумаєш. Будеш як сир у маслі плавати, а там — бог батько.

— Гм…

— А, щоб тобі… Абдурень ти, а не Абдула. От дочекаємося Раджа, допоможемо йому костюми й акваланги до ладу привести, і я тебе поведу. Візьме донна! З моєю рекомендацією — візьме.

— А тебе хто їй рекомендував?

— Ніхто. Сама зустріла мене. Я їй сподобався. Сумління у мене на обличчі прочитала. Ясно? А в тебе на обличчі…

— Ну-ну!

— Ти злодійкуватий хлопець, — пом'якшив Янг своє визначення. — У тебе в кожному оці по чортеняті скакає, так і чекай, що устругнеш якусь штуку.

— Хо-хо!

— Абдурахманчику, мені стільки всього треба тобі розказати!

— Он… уже вилазять!

Хлопчики кинулися наввипередки до берега.

Радж сидів стомлений на лавці, обсихав після душу. Поруч був накинутий на спинку вивернутий на лівий бік гідрокостюм. Янг і Абдула хлюпалися в душі, милися і самі і обмивали зсередини, прополіскували ще два гідрокостюми. Але більше, мабуть, пустували й прискалися, бо аж заходилися од вищання й сміху.

У руці Раджа був папірець, список бажаючих здійснити підводну прогулянку. Проти кожного прізвища та ймення стояв номер костюма, зріст. Двоє перших уже плавали. Третій і четвертий зараз прийдуть.

Третім у списку значився Пуол.

Розділ п'ятий

У Пуола був такий стан душі… Не піднесений, ні, найімовірніше йому пекло зле, диявольське натхнення. Досі все якось обходилося. У різні халепи ускакував, навіть був на волосок від смерті — вивертався. І в руках поліції двічі побував — «Х-хе!» — викрутився!

Випустили його з райської поліції тільки наступного дня. Ішов нога за ногою, поки знову не опинився на площі з фонтаном. У голові було пусто, ніяк не міг придумати, що робити далі, як підступитись до Раджа. Зупинився біля збірного щита-реклами, вірніше, трьох щитів, поставлених трикутником. На всіх трьох щитах висіли однакові плакати. Через десять днів морське свято, вибори «міс Рай». І портрет минулорічної «міс Рай»: голова — фотознімок, а тулуб домальовано художником, ніби сидить вона кокетливо боком на дельфіні, а той мчить у бризках. Диво-діва «міс Рай» показує в усмішці всі тридцять два зуби, витріщається просто в очі тому, хто розглядає її, і махає ручкою.

«Бетель, бетель! Кому бетель? Кращого бетеля не знайдете на всьому архіпелазі!» — спиняється біля плаката якийсь завчасно зморщений низенький лоточник-коробейник. Спереду в нього твердий, ніби з бляхи, фартух — від самих пахів і майже до землі. Не фартух, а вітрина й лоток водночас, на ньому нашиті сотні трикутних кишеньок рядами, з кожної кишеньки стирчить черешок листочка. Згорнутий листок бетеля особливий, як цигарка, в ньому є всі компоненти — зерно горіхової пальми, шматочок негашеного вапна, а хвостик проткнутий так, що ніби застібає увесь згорточок — бери за хвостика і в рот. «Покуштуй, юначе! Ти такого ще не куштував! — пристав і до нього продавець і шепнув: — Тільки два долари!» Судячи з такої великої ціни, у жвачку певно щось додали, чи не порошок героїну. Поки Пуол визбирував у своїх кишенях монети, щоб набрати потрібну суму дрібними грішми, той бурмотів крізь зуби: «Привітання від Чжана… Цікавиться успіхами… Термін продовжується ще на дві доби, закінчаться ці дві о двадцятій годині. Не зробиш що треба — смерть… Бетель! Кому бетель? Пожуєш — і раю не треба!»

Відійшов од нього Пуол, відчуваючи, як лякливо тремтить руки, а в животі стає недобре. Контроль, виявляється, є, про Пуола не забули. Хай буде проклятий той день, коли він ступив на стежку цих гангстерів! Будьте ви всі прокляті!

Сунув у рот листок бетеля, почав жувати. Рот заповнила шипуча рожева слина, відчувався і в'яло-нудотний присмак, як від тієї цигарки, що курив у підвалі. Занудило, захотілося блювати — виплюнув жвачку під пальму.

Бродив цілий день, живіт підтягувало від голоду, та чомусь, як тільки думав про їжу, в роті ставало погано іі нудило. Уже ввечері в якомусь виносному кафе сів на вулиці за столик. Затуляючись забутою кимось газетою «Фрідом» підчистив з тарілок усі недоїдки, ненавидячи себе за таке приниження. Вирішив: залізе в дельфінарій, перевірить «резиденцію» Судзіра-дресирувальника. Чи не знайдеться в нього теніска з такою самою позначкою — «R. S.»? Від результатів перевірки залежатиме дальший хід подій.

І заліз — далеко за північ, двері відімкнув зігнутим дротиком. Теніску знайшов, тільки ніякої позначки не виявив. Підсвічував собі крадькома якимсь важким, мабуть, підводним електричним ліхтарем. Щоб не було видно світла з вікна, залазив майже під канапу. «Немає тих літер…» І стало легше, але й тривожніше: ніби наблизився до фатальної межі. Згріб зі стола магнітофон, важкий, стаціонарний, загорнув у якесь простирадло, закинув за плечі. Хотів узяти кілька пластмасових сувенірів — барвистих дельфінчиків на гранованих підставках — і посміхнувся: кому потрібні ці іграшки?

Прихопив тільки ще ліхтар — і ходу.

Назад вибирався тим самим шляхом — через огорожу.

Удень, коли навколо фонтана завирував «блек мекіт», чорний ринок, магнітофон загнав. Правда, дешево, за п'ятдесят доларів, якомусь перекупщикові, аби позбутися цієї іграшки. У нього ж виміняв за ліхтар ніж-крис. Звичайно, не такий шикарний, як у Раджа, але гострий. Це вже зброя, а зі зброєю сміливіше.

На пристані у якійсь примітивній харчевні наївся од пуза. До 15-ї години спав під кущем, залізши в скверик біля «Кракена». І пішов у дельфінарій купувати квиток на підводну прогулянку.

— Ніхто з вас не хворий? Кашлю, нежитю немає? — запитував як завжди Радж. — Ну, гаразд. — Він прискіпливо почав оглядати екіпіровку Пуола і четвертого екскурсанта, якогось Грехема з американського штату Каліфорнія. Чи добре прилаштовані за плечима балони аквалангів, чи туго застебнуті поясні і брасові ремені, чи не будуть сковувати маневру, чи добре прилаштовані пояси з грузилами, чи показують манометри 150 атмосфер тиску в балонах, чи відкриті запірні вентилі і чи загвинчені вентилі резерву? Пловці-новачки стояли біля самісінької води, хвилі прибою, шипучи піною, набігали на ласти. Янг і Абдула, який тримав на колінах Тота, бачили екскурсантів ззаду і трохи збоку. Радж стояв глибше, по литки у воді, і здавався на цілу голову меншим за Пуола і на дві — за Грехема. На диво спокійним було Раджеве обличчя.

— Глибше семи — десяти метрів спускатися не будемо. Спеціального тренування ви ж не маєте? — вів далі Радж. — Не маєте. І з аквалангом ніколи не плавали? Не плавали… Щоб вернутися на берег живими, прошу суворо виконувати всі мої вимоги. Не відпливати від мене далі, ніж на два метри. Ви… — показав на Пуола, — будете пливти праворуч від мене, а ви — ліворуч… — (обидва на знак згоди похитали головами). — Рукавиць у наших костюмах немає, а тому нічого під водою голою рукою не чіпати і не брати, хоч і буде велика спокуса. Коли захочете мати черепашку або шматок корала, купіть у кіоску біля дельфінарію. Були випадки, що екскурсанти не виконували моїх попереджень, і зазнавали опіків та уколів, які довго не загоювалися. Коли покажу рукою «Підійматись!», негайно ж підніматись. Але не скоріше за бульбашки видихуваного повітря. Ми намагалися підібрати костюми на ваш зріст, але ідеально підігнати не можна. От чому, як тільки зайдемо у воду до шиї, обтиснемося гарненько, щоб не було під костюмом повітря — легше буде опускатися і менше зробиться складок. А я ще раз огляну шланги, всякі з'єднання — чи герметичні, щоб не було витоку повітря. Потім зануримо у воду обличчя, перевіримо, чи добре прилягають маски. А найголовніше ось що… — Радж відкашлявся, ніби збирався добре крикнути або взяти чисту ноту.

Янг засовав ногами по піску, збиваючи його в купи від захоплення! Надто ж усе, що чув, здавалося цікавим. А Абдула все гладив і лащив Тота, привчав до себе.

— А головне — не забувайте під водою дихати… — Пуол і Грехем гмукнули, а Янг ще й засміявся. Але Радж сказав: — Це не так смішно, як здається. Дихати під водою значно важче, ніж тут. Тиск на грудну клітку буде зростати ще майже на одну атмосферу. Не хвилюватися, не метушитися, не робити різких рухів. Дихати спокійно, протяжно, повітря глибоко вдихати й видихати, хоч будете відчувати деякий опір. Хай вас це не тривожить, не лякає. А якщо все-таки робитимете короткі, слабкі вдихання-видихання, то потрібної порції чистого повітря можете не одержати і самоотруїтися, бо ганятимете сюди-туди тільки вуглекислий газ. А якщо дихання все-таки порушиться, почнеться безладне, поверхневе, то підніматись не поспішайте, а то можете й не встигнути. Краще спокійно лягти на дно, постаратися вирівняти дихання кількома тривалими, глибокими вдихами й видихами.

Радж бачив, що від усіх цих повчань та інструкцій Пуол не заспокоювався, а ставав більш схвильованим і нервовим. Неспокійно переступав з ноги на ногу, а потім відставив праву ногу, а коліно тремтить, тремтить… У роті, мабуть, пересохло, бо Пуол похитував головою і облизував губи. Радж, хоч і відчував, що надто затягує інструктаж, робив це свідомо: хотілося, щоб землячка пройняло до печінок.

— Під час занурювання можуть заболіти перепонки — від зміни тиску. Видихніть повітря через ніс у маску, зробіть кілька ковтальних рухів, у вухах ніби щось лусне, тиск вирівняється. Хто літав на літаку, тому це повинно бути знайомим. Кажуть, відчуття майже однакові. Далі… Хоч у вас і пояси з грузилами, та спочатку занурюватися буде важко. Однак це треба перебороти, не допустити, щоб вас викинуло на поверхню ногами вгору. Отже, промиваємо маску водою зсередини, щоб не запітніла.

Пуол і незнайомий Грехем ступили глибше у воду, скоса поглядаючи на Раджа, — як він робить? — намочили скельця.

— Зверніть увагу на загубник. Він хоч і називається загубником, але оці штучки треба щоб потрапили за зуби. Не бійтеся брати в рот, усе продезинфіковано. Коли затиснеш ось так, то тримається добре… — Радж закопилив верхню губу, показавши майже всі зуби, вставив загубник, стулив губи, зробив глибокий вдих і видих і вийняв. — Ну, засвоїли? Ще раз вставте і вийміть. Виходить? Ну от, ви й готові до занурення. Забув сказати: гідрокостюми у нас «мокрого» типу. Це означає, що вода подекуди буде просочуватися, але вона нагріється від тіла, а нова вже не поступить. Запитання є? Під водою їх може виникнути багато, але, на жаль, я не зможу там відповісти. Це не прогулянка по садку зі «спікером» у руках… Шкода, що ніхто з вас попередньо не зробив прогулянку на «Нептуні» — човні з прозорим дном. З нього добре все видно, і я зміг би відповісти на багато запитань. Завжди перед підводною прогулянкою мене запитують, чи є тут акули. Відповідаю: є, особливо за рифами, але поки що вони на людей не нападали. Однак будемо пильними і дивитимемося у три пари очей — береженого і бог береже. Так?

«Підводники» у відповідь на це тільки витирали лоби, знизували плечима (сонце пекло ще сильно, а костюми чорні), топталися на місці, ніби мліли в них ноги.

— Повторюю, далі двох метрів від мене не відпливати. Візьміть у руки ось ці піки. — Показав Радж на штоки, які стирчали біля них з піску. — Якщо нападуть акули, станемо спинами один до одного. Відіб'ємося, не бійтеся! Ну, занурюємося, спочатку до шиї.

Радж вирвав з піску свій шток, уклав загубник у рот, натягнув маску, почав відступати задки у воду. Пуол і Грехем теж зробили ті самі маніпуляції і обернулися обличчям до суші, пішли, незграбно переставляючи ноги. Янг устиг помітити, як побіліло Пуолове обличчя.

Радж востаннє вийняв загубник з рота, хоч вода діставала вже до шиї і під час накатів накривала бризками з головою.

— Обтискуйтеся… Обтиснулися? Ногами під водою перебирайте, як під час плавання кролем. А можете і обома разом, як дельфіни. Руки краще тримати вперед або назад уздовж тулуба. — Радж знову взяв загубник у рот і перший занурився з головою.

Над ним завирували, вириваючись, повітряні бульбашки — раз, другий, третій… Рівномірно, як треба, дихає Радж. Янг і Абдула підбігли до прибою, потім зайшли у воду по коліна, дивилися, забувши про все. Бульбашки вивергалися і там, де занурилися під воду Грехем з Пуолом. Білі гребені на хвилях накату намагалися стерти їх, погасити, а вони вивергалися знову й знову, ніби невеличкі підводні вулкани.

Не усвідомлена ще до кінця тривога стискувала Янгове серце.

— Абдуло… Ніде не подінеться мадам Ой… Будемо чекати Раджа. — Янг загородив ногою шлях відступу крабові-сигнальщикові, схопив його за панцир і виніс на сухе, сів на пісок. Абдула сумно опустився поруч. Янгона тривога почала передаватися і йому.

Гралися з крабом без особливої цікавості, їхні думки були там, під водою. Трохи був розвеселив Тота: хотів обнюхати краба, а той миттю виставив і відразу ж сховав оченята-телескопики, цапнув клешнею собачку за носа. Тією, що велика й фіолетова, якою він любить кивати, ніби підкликаючи когось до себе.

Уперед, уперед… Ось тут ще раз оглянутися на одного й на другого: як дихають, як пливуть? Грехем майже нормально, мабуть, має досвід. А Пуол відстає, незграбно перегрібає ногами — з ластами не плавав, видихає частіше, ніж треба було б… Постояв перед ними майже вертикально, перебираючи ластами, — і головою вглиб, ногами вгору. Треба спочатку вразити підводних мандрівників глибиною, показати прірву-тіснину, похмуру й жахливу. Вона ліворуч від пристані. Вода в ній туманно синіє, а потім чорніє. Хай заглянуть туди, відчують, чим дихає безодня… Маршрут так і розрахований, щоб враження нашаровувалися за контрастом.

Тіло вже урівноважилося, ніби зовсім втратило вагу, кожна клітинка відчуває насолоду. Скільки разів таке було, і все до дрібниць знайоме на маршруті, а зовсім байдужим не вдається бути. Радж ніби птах-велетень над лісом, а під ним безліч різнобарвних дрібних птахів, навіть бабок і метеликів, і ці птахн-рибки, бабки й метелики майже не зважають на людей, займаються своїми справами. Щоправда, коли тінь від людини підступає до риб, ті круто повертають убік. І рук бояться: здається, дуже просто погладити котрусь, узяти за хвіст. Ще б пак! За кожним твоїм рухом підводні мешканці стежать пильно.

Про зарості теж не завжди скажеш, рослина це чи тварина. Кущі, деревця, букети, нарости… Стерлися всі прикмети, обриси і форми химерно-фантастичні, у глибині розпливаються у зеленувато-синьому світлі. Оранжеві лілії плавно ворушать мереживними пір'їнками-щупальцями, то кожною окремо, то вигинаються всі разом, ніби піддаючись підводній течії. А он там ритмічно дихає-пульсує щось блакитне, схоже на гриб з віночком щупальців. Актинія… Біля неї розкинулося ніби усохле дерево з тонкими гілочками — чорний корал. Дорога річ…

Кожний виступчик, кожна ямка, камінь-риф чимось або кимось зайняті, заселені, і кожну особину можна розглядати нескінченно. Вибирає Радж найрівнішу площадку, опускається на дно, стає вертикально. Хай і супутники спустяться, намилуються вдосталь… На краю цієї площадки між двома виступами скелі раковина тридакни — уся в коралових наростах, якихось рослинах, зморщена і негарна. Краї раковини в оборках-складках, молюск увесь час то стискує стулки, то відпускає, і тоді між ними висовується щось драглисте, рожево-синє… Гасають за такими черепашками туристи, ця тридакна майже єдина, що залишилась в околиці, і її Радж оберігає, їй ще рости та рости, зараз вона, як невеличкі ночовки-коритце, а може вирости до двох-трьох метрів.

Помилувалися? Заклик-змах рукою, і Радж прямує до скелі-рифу. По дорозі зависає ще над «східним базаром». Тут ніби виставка різнобарвних бочок, мішків з копрою, торбинок і кишеньок, горшків, глечиків, келихів, груш, свічок… У кожного «виробу» різної товщини стінки, різні розміри отворів зверху. Усе це губки. Між «торговельними рядами» губок повільно, випинаючись і підтягуючи колючо-костричні щупальця, повзуть морські зірки.

Риф завжди обгинали з боку пляжу. Вірніше, групку рифів, бо навколо того, що стримів над водою, притулилося ще кілька недоростків. Під водою вони схожі на китайські або японські пагоди-храми з багатоповерховими покрівлями, майданчиками під ними, а також нішами, заповненими всілякою живністю.

На зворотному шляху, зробивши повну петлю навколо облюбованого рифу, ще раз спиняються біля «східного базару», навіть опускаються на дно помилуватися.

Звідти останнє півколо по мілководдю — і на берег. Уся подорож триватиме близько години, години і п'ятнадцяти хвилин.

Радж обгинає рифи повільно. Хай дивляться, хай милуються. Повертає голову туди-сюди весь час, стежить, щоб туристи не розпливалися, не лізли в щілини між рифами. Можна застряти, зачепитися аквалангом, що-небудь порвати-пошкодити або самому поранитись, прищипнути ногу з ластом. Ласт не спаде, не загубиться, ласти пристебнуті ремінцями. Та… чого не буває! Ще раз пригальмував, оглянувся… Ось Грехем, а де Пуол? Грехем підпливає до Раджа, теж оглядається. Радж подає йому знак рукою: «Почекай мене на місці!», а сам повертається за риф, ніби відкручує виток назад. Так і є, прищипнув ласт у розколині… Злегка смикає, потім згинається і щось робить, може, хоче відстебнути. Ну, це даремно, не так легко потім його під водою взути. Видихи в Пуола короткі, часті…

Радж планерує униз, до самої Пуолової ноги, щоб добре роздивитись. Пуол розгинається, показує вниз, на ласт. На якусь мить спина Раджа опинилася нижче пояса Пуола. Радж нічого не встигає розгледіти: майнула на рифі тінь Пуолової руки, відчулося коливання води. Крутнув головою уліво-вгору і відразу ж викинув назустріч напівзігнуту ліву руку. Пуолова рука з крисом ковзнула по ній, відлітаючи вбік. Крис, кремсонувши трохи плече, випав. Краєчком ока побачив: скочується з приступки на приступку рифу, лякаючи рибок і здіймаючи невелику каламуть. Розігнувся, а Пуолові руки із зігнутими пальцями вже коло шиї; цілиться, щоб вирвати загубник або здавити за горло… За скельцем маски — витріщені божевільні очі Пуола. Пірнув під його руки, а права вже у стрімкому русі: контрудар у щелепу. Стрімкість руху відносна, під водою все робиться в уповільненому темпі, щільність води не дає змоги. Пуолова голова смикнулася, відкидаючись назад, з рота випав загубник. А до поверхні цілих п'ять метрів!

Махає безладно руками, відбивається — не підступитись. Приловчився вхопитися ззаду за його балони — скоріше нагору! Із-за рифів на великій швидкості випливає Грехем, доганяє і чіпляється за лікоть Пуола, допомагає. Скоріше, скоріше… Пуол борсається, руки деруть себе «за груди… Та ось і зовсім перестав дриґати руками й ногами, знепритомнів.

Виринули, повернули Пуола обличчям догори і попід руки — до берега.

Менше всього хотілося Раджеві його втопити. Щоправда, коли побачив Пуола в списку, а потім і самого з крисом на поясі, зрозумів, що поєдинку не минути. Сутички з ним під водою не боявся, навіть подумалося, що в критичний момент вирве в нього загубник — зразу втихомириться. А тепер, коли ненавмисно сталося те, що треба, занепокоївся: хоч би добре все закінчилося. Хай би жив, хай би коптив небо, погань…

Назустріч кинулися Янг і Абдула, допомогли стягнути з Пуола акваланг і ласти.

— Радже, у тебе кров капає з плеча! — перелякано вигукнув Янг.

— Нічого, нічого… — Радж, поклавши Пуола грудьми на своє коліно, видавлював з легенів воду.

Довелося и штучне дихання робити Пуолу, оживляти. Коли зрештою очумався, душачись страшенним кашлем, він ще довго був блідий і синій, як мрець.

— Янг… Віддихається — заведеш землячка до душової, — Радж змахував з лоба піт і дивився на Пуола не тільки з огидою, але й з жалістю. — Приймеш від нього акваланг і гідрокостюм. І нехай котиться на всі чотири боки. А ви, Грехем, пробачте мені, що так сталося. Психоз… Під водою і не таке трапляється. Можемо з вами продовжити прогулянку… якщо хочете… — Мабуть, Радж чекав, що той відмовиться. Та ще б пак!

— Ага! Від кожного капіталовкладення мусить бути прибуток, користь або задоволення. — І Грехем перший ступив у воду, на ходу беручи в рот загубник і натягуючи маску.

Радж помахав піднятою рукою. Може, хотів підбадьорити Янга та Абдулу або сказати, що довго не затримається.

— Ну як вони… пляшконоси[12]? Піддаються?

— По різному.

— Посувається справа?

— Повільно. Але посувається.

— Ми могли б і аквалангістів найняти. Але там є глибина до сімдесяти метрів. Ехолотом перевіряли. І темрява одвічна.

— Містере Піт, а дельфінам і не потрібне світло. Вони в цілковитій темряві можуть працювати. Сонар у них, ультразвукова локація… Посилають сигнали, серії сигналів на різних частотах, ловлять їхні відбитки. І повна картина в голові, усе видно, що перед ними робиться, які предмети, навіть з чого зроблені.

— Той самий принцип ехолокації… Я розумію, містере Судзір.

— Вони своїми сонарами і хеморецепторами можуть навіть відрізнити залізо, скажімо, від міді.

— О-о?! Те, що треба.

Власник чужого, незнайомого голосу чогось не договорив. А може, сказав тихо? Радж ще більше напружив слух.

Правду казав Гуга: усе чути, ніби якийсь спеціальний канал для підслуховування вбудований. А може, стіна має такі незвичайні акустичні властивості, не глушить голоси, а ще більше посилює? Цікаво, а звідти теж чути, що діється в душовій? Мабуть, ні, інакше Судзір був би дуже обережний під час розмов.

Радж, сполоснувши гідрокостюм під прісним «дощиком», протирав його гумовою пористою мочалкою, щоб видалити воду. Мимоволі знову прислухався. Розумів поки що одне: розмова торкається дельфінів. Хто вій такий, містер Піт, якого так цікавлять дельфіни?

Голос Судзіра:

— Легшими черпаки треба зробити. Може, навіть не із заліза, щоб і міцні були, і легкі.

— Дюралюміній підійшов би. Але його так швидко не дістанеш.

— Може, дюралюміній, а може, ще якийсь сплав. За рахунок зменшення ваги черпалок можна більше набирати породи, грунту… Щодо конструкції… В цілому добра, але задню стінку, що притискується до підборіддя, краще робити не простою, а з вирізом, за формою шиї. Щільніше буде прилягати, менше розсипатися, змиватися під час транспортування. А то при максимальній швидкості пісок струменіє повз боки. Поки до місця доставить, мало що в черпаку залишається… А вони ще не розуміють, що я від них вимагаю не порожній ківш донести, а з грунтом.

— Проблеми, проблеми… Чорт би їх побрав! А коли ви зможете показати, що вони вже можуть робити?

— Найменше через тиждень. А то й через два.

— Ч-чорт… Кожний день на вагу золота.

— Набирати, зачерпувати ВЯІЄ майже всі можуть… Окрім Бобі, малюка. Але ж цього мало. Треба, щоб і зачерпнув, і виніс нагору, віддав у руки. Людина наверху забиратиме повні й даватиме в зуби порожні, відправлятиме назад. Ага, от іще що: добре було б дужки покрити якимсь пластиком. Не люблять дельфіни голе залізо в рот брати.

— Гаразд… А коли саме їм винагороду давати, заохочувати?

— Потім, я все розкажу. Найкраще, звичайно, коли винесе і вручить повний черпак. Я так їх і привчаю — чим повніший, тим більша винагорода.

— А скільки за день вони з'їдають?

— Дивлячись який. Дікові, може, й двадцяти кіло мало… Самки менше їдять — десять-п'ятнадцять кілограмів риби. Але коли працюватимуть, то кількість витраченої ними енергії значно зросте, отже, й риби треба більше. Скумбрію дуже люблять.

— Обжори… А так не може статися, що принесе, скажімо, разів десять, нахапається, нажереться — і будьте здорові? Не захоче більше й дивитися в той бік?

— Усе може бути. Наказати працювати по десять годин на добу ми не зможемо. — Усе на добровільних началах. Під час вистав ми не нагодовуємо їх досхочу. Увечері догодовуємо, кому мало.

— А якщо, скажімо, так: аквалангіст на дні зачерпує і дає в зуби — неси! Тільки транспортування лишити на дельфінів.

— Це було б простіше. Але ж ви самі казали, що там є і сімдесят метрів глибини.

— Не скрізь, але є.

— Людина довго не пробуде на такій глибині. А потім треба буде декомпресію проходити, швиденько не піднімешся нагору.

— Ч-чорт…

— Це, якби, скажімо, аквалангісти жили в підводному домі, не потрібно було повертатися за кожним балоном на поверхню.

— Підводний дім! Ви забуваєте про витрати… Та й скільки мине часу, поки замовиш та зроблять, поки сюди доставлять, змонтують. Ні-і, це для нас фантастика. Ніхто не дасть позику під таку авантюру. А раптом кокос порожній і не проросте?

— А я думаю, якби нічого там не було, то ви не крутилися б коло того острова.

— Якого острова?! Ви що?

— Гірського.

— Не фантазуйте.

— Я знаю більше, ніж ви думаєте. Гірського?

— Гм-м… одне скажу: в цьому архіпелазі.

— На Гірському, можете не викричуватися. Мої люди вистежили вас, містере Піт! Ховаєтеся під вивіскою «Ocean science and Enqineering» — OSE[13]. Знаю також, що це американське товариство, і займається воно видобутком алмазів біля берегів Південної Африки. Має також концесії на розробку площ континентального шельфу коло берегів Австралії, Таїланду, Малайзії, Аляски. Не чув я, щоб султан Муту дозволив вам займатися цими справами і на нашій території. Виходить… Виходить, ви тут контрабандним шляхом! Або видаєте себе не за тих, ким ви є. Висновок робіть самі, чим буде все пахнути, коли вас викрити.

— Ви нас шантажуєте? Погрожуєте?

— Ні в якому разі. Я веду з вами ділову розмову. Далі… Я все-таки постараюсь довідатись, хто ви такі насправді. Це по-перше. А по друге, OSE шукає тільки алмази. А у вас, якщо судити з натяків, не алмазами пахне, а… золотом. Так? Так, так, заспокойтеся, містер Піт… Так ось, третє: у вас немає іншого виходу, як узяти й мене на паях!

Запанувала мовчанка. Мабуть, містер Піт, притиснутий до стіни, збирався з думками.

— Але ж так ми не домовлялися, містере Судзір! Минулого разу ми не про таку оплату послуг говорили! І ви вже взяли у нас завдаток.

— Минулого разу було так, а тепер буде ось так. По-перше, навчити дельфінів того, чого ви хочете, не так просто. Я поки що не знаходжу аналогів у світовій практиці. По-друге, під час минулої нашої зустрічі я ще нічого не знав про вас, розмова точилася наосліп. По-третє, в таємниці від містера Крафта ми це залишити не зможемо. Отже, ще і його доведеться в пай брати. Коли справа обернулася таким чином, то давайте займатися бізнесом чесно.

— Чесно! — іронічно гмукнув містер Піт. — І це ви називаєте чесним прийомом — брати за горло?

— Не перебільшуйте. Ви робите свій бізнес, я — свій.

— Але ж ми ще не впевнені, знайдемо там щось чи ні!

— То чого вам хвилюватися? Ви нічим не ризикуєте. Вам порожній кокос і мені порожній.

— Я повинен порадитися з моїми компаньйонами.

— Радьтеся, мені поспішати нікуди. Одне тільки зрозумійте: коли я теж буду зацікавлений у справі, то й робота з дельфінами набуде для мене нового інтересу. Можуть і терміни скоротитися.

— Я пораджуся… Я повідомлю… цими днями… Що і як… — розгублено пробурмотів Піт.

— Всього найкращого, містере Уілсон. Своїм компаньйонам передавайте від мене привіт… А сторожу на прохідній скажіть, що я просив пускати вас до мене в будь-яку годину дня. — В останніх словах Судзіра вчувалася пихатість і нахабство господаря становища.

— А він мене вже добре знає, — кинув Піт.

Почулося легке скрипіння Судзірових дверей, ще через хвилину — поскрипування бамбукових жердин на перекидному місточку.

Пішов, значить, Піт. А Судзір? Менш за все хотів би зараз бачити Радж Судзіра. А він же може ткнути свого носа сюди, бо ще не мив свого костюма, не приносив балони для заправлення. Що робити, побачивши його? Промовчати? А чи вистачить витримки, почувши таке, такі переговори? А якщо не витримає, то що сказати?

Ну й діється на світі… Спочатку Пуол із сьогоднішнім нападом, а тут і Судзір… Добра штучка цей Судзір! Якби цій свині та ще роги, як у буйвола, то наробив би справ.

Послухаєш Судзіра, то виходить, ніби він господар дельфінарію, а не Крафт. Як він зможе разом з якимсь Пітом використати дельфінів за межами дельфінарію? Тимчасово повезуть їх туди, а потім вернуть, чи як? А може, Крафт у курсі справ, може, й він хоче побічного заробітку? Як тоді буде з дельфінарієм? Тимчасово відмінять вистави?

«А що я можу Крафту розказати? В чому я можу звинуватити Судзіра? Як зможу довести, що в нього злі наміри? У будь-який час він може відмовитися від своїх слів і від Піта: знати нічого не знаю, відати не відаю. А про експерименти з черпаками скаже: хочу навчити дельфінів басейн чистити. Поганого нічого, тільки користь для дельфінарію, для Крафта. Ну і, звичайно, для науки. В усьому світі з дельфінами досліди проводять. Он у США навіть навчають дельфінів атакувати з мінами ворожі кораблі…»

Радж почув, як знову злегка скрипнули двері Судзірової «резиденції». Пішов нарешті, навіть костюм не віддав мити. Надто. довго він сьогодні сидить тут!

Нервове напруження спало. Радж відчув себе страшенно стомленим, руки й ноги просто не слухалися. А треба ж іще раз перев'язати плече: у недобре місце пирнув Пуол, пов'язка не тримається. І треба було б заклеїти костюм. Крізь дірку надто багато потраплятиме в нього води.

Та добрався до комори, так-сяк розвішав костюми на натягнутих дротах, на стелажах, мимохідь глянув у відламок дзеркальця на одвірку. Ого, які червоні в нього сьогодні очі, поналивалися кров'ю. Відпочивати треба, більше відпочивати…

Відкинув тапчан од стіни. Упав на нього, не роздягаючись. Останнім проблиском думки було: «Янг… у готелі ночуватиме чи повернеться?»

Розділ шостий

Минуло кілька днів.

Ще ніколи Янг не жив у такому напруженні. З нього вимагали, як з дорослого, і він працював, як дорослий. І ні на кого не нарікав, нікому не скаржився. Енергії витрачав багато, і Радж аж дивувався з його апетиту. Вечорами, хоч Радж і примушував учити англійську мову, іноді не дослуховував, що втлумачував йому, — засинав. Якось Радж запитав його кілька нових слів — не знає.

— Ти мені не говорив їх! — обурився Янг.

— Говорив. Ти спав, а я все говорив-повторював. Думав, крізь сон запам'ятаєш. Я читав — так вивчають зарубіжні мови. Лягають спати, а магнітофон із записом уроку крутиться, довбає по мізках.

— Дурниця все це.

— Мабуть, дурниця, якщо в тебе ніякого сліду в голові не зосталося, — погодився Радж.

Янг справлявся зі своїми обов'язками, крім участі у виставах, якнайшвидше, щоб іще й Раджу допомогти доводити до ладу акваланги й костюми. Щоранку приносив у «резиденцію» Судзіра сухий і чистий гідрокостюм, заправлений як слід акваланг. І не розумів, чому Радж, бачивши усе це, злиться? Отак і при Гугу було. І Гуга доводив до ладу Судзірів гідрокостюм, приносив перевірений і заправлений акваланг. Не так часто було? Бо тепер Судзір щодня довго, майже до самого смерку дресирує дельфінів, учить носити черпаки, зачерпувати пісок. А це ж так цікаво!

Двічі Янг разом з туристами плавав на «Нептуні», дивився у прозоре дно під воду, слухав Раджеву розповідь англійською мовою і радів: усе розуміє! У голові складалися чарівні казки про підводне царство і морського царя Нептуна, ім'я якого має цей величезний шлюп.

Кілька разів їм вдалося поплавати з масками і трубками удвох, поряд. І Радж раз у раз виймав з рота загубник і пояснював те, що бачили на дні. Знову забирав загубник у рот, і — опля! — пірнали разом, на мить показуючи над водою, мов ті качки, свої сідниці, збовтували ластами.

Абдула за цей час двічі подивився програму вистави. Його тепер важко було впізнати: і поправився на обличчі (навіть, здається, рот став менший), і одяг новий йому донна Тереза справила. А коли не дивився на дельфінів, то йшов на берег подивитися, як плавають Янг і Радж. Від заздрощів братам сварився і муштрував ні в чому невинного Тота: «Нав'язався на мою голову!»

— Терпи, душа, в рай потрапиш! — кричав йому Радж.

— Я й так у Раю! — відповідав Абдула і сам уже кричав з берега: — Янге! Янге! І ти, Радже… Знаєте, що сьогодні було? Скандало грандійозо! Я взуття попереставляв під дверима! В готелі! Якісь чоловічі черевики, може, сорок сьомого розміру приніс через три номери і поставив під двері синьйори Терези… Йо-ха! Що там бу-ло-о-о! Жінка з того номера прибігала до Терези, за волосся вчепилася… Багато які пари пересварилися — страх і жах! Збираються подавати на розлучення, роз'їжджаються в різні готелі!

Янг і Радж мало не втопилися від реготу. Повиймали з рота трубки, повиходили з води на берег.

— А хай тобі… — попадали знеможено на пісок, щоб віддихатися.

— А що? Я їм, буржуям проклятим, ще й не «таке влаштував би! — нахвалявся Абдула.

— Абалдуй ти, а не Абдула! Ти хоч розумієш, що ти натворив? — докоряв йому Янг. — Дідько їх не візьме, ті пари — помиряться. А от чистильника можуть прогнати з роботи. Подумає хазяїн готелю, що він винуватий.

— Я так не хотів… — затих Абдула.

Одного дня настала мить, коли збулася Янгова мрія.

— Ну, гаразд, — сказав Радж. — Теоретично ти підкувався, акваланг знаєш. Так тому й бути — поліземо під воду… Костюма, правда, на тебе не підберемо… Але не замерзнеш і голий: глибоко не поліземо, довго не будемо. Гууд?

— Йес, сер! Сенкю вері мач! — Янг розхвилювався, став частіше дихати.

— Дихання! Не забувай про дихання! — прищипнув Радж пальцями його ніс.

Брат допоміг йому надіти пояс з грузилами, плечові ремені, застебнути поясний. Простежив уже на самому березі, чи добре надів і застебнув ласти. Сам, як завжди, мав на литці крис, у руці шток з гострим наконечником.

Янг уже надивився під воду і крізь дно «Нептуна», і плаваючи з трубкою та маскою. Але все-таки коли опинився під водою з аквалангом, наче вразили в саме серце. Якби й можна було говорити під водою, то не міг би вимовити жодного слова. Він відчував себе занімілою малою дитиною, якій хотілося до всього доторкнутися, помацати, а то й потягнути в рот. Казка, дивовижна казка!.. Ледь ворушив ногами, а руки тримав поперед себе, як лунатик.

Кожний листочок, кожна стеблинка виточували з себе нескінченні черги повітряних бульбашок. Блискучих, ніби із срібла: на-на-на-на-на-на… Ударяються бульбашки об тіло, об руки, злегка лоскочуть, повзуть за спину — і вгору, вгору розбиваються об поверхню.

Вивів із стану захоплення Радж, натиснувши на плече: «Далі далі!»

Попливли до каньйону-безодні, він ніби стріла напрямлявся на берег, на причали. На самісіньке «вістря» накидано бетонних кубів-брил, щоб не дуже осідав берег.

Радж і Янг пливли біля самої безодні. Янгові здавалося, що в цій безодні гойдаються, снують сюди-туди величезні потвори з вогненними очима і страшенними ротами, і ці потвори здатні проковтнути не тільки людей, а навіть і човни. Видно було розпливчасті контури бетонних брил. Вони позаростали вже водоростями, губками, актиніями…

Раптом Радж щось помітив серед бетонних брил, показав Янгові рукою і почав планерувати туди. Янгу здалося, що й він розпізнає там людський силует, голови не видно, занурена вниз, а тулуб і ноги спливли, ворушаться.

Спустилися, і сумнівів не лишилось: людина, труп людини. Навколо нього вирують, як вороння, риби. Людина одягнута і взута, ще не стара. Шматок дроту в'ївся у шию, кінці дроту прив'язані за монтажну петлю куба. За ці залізні арматурні петлі колись кран зачіпляв куби і скидав їх у море. Янг боявся дивитися в обличчя утопленика, боявся зрушити з місця, а Радж зробив круг навколо трупа і показав рукою наверх.

Коли випливли, стали на мілині, Радж звільнився від загубника і маски. Похитуючись від хвиль прибою, сказав:

— Пуол це… За всіма прикметами — Пуол… Обличчя вже пороз'їдали краби, але можна впізнати. Поліції треба заявити… — А коли видибали на сухе, то гірко зітхнув і сплюнув: — Доскакався землячок… Завели криві стежки!

Поки додзвонилися з прохідної до поліції (кабінет Крафта був зачинений), поки прибули двоє поліцейських і медексперт, минула не одна година.

А потім довелося Раджу і одному поліцейському, який умів добре плавати, прикріплювати акваланги й опускатися на дно, діставати Пуола. Другий поліцейський і медексперт залишилися на березі, спробували допитувати Янга. Але що він міг особливого розказати? Внаслідок огляду трупа з'ясувалося, що в його лівому боці рана, якраз навпроти серця. Медексперт дістав з рани лезо ножа, сантиметрів дванадцять завдовжки. Є такі ножі: натиснув кнопку — стріляє лезом, за десять метрів може вбити людину.

Радж стягнув мокре від поту кімоно і, переодягаючись, мовчки, запитливо поглядав на Амару: ну як — сподобалося? Чекав захоплення, схвалення, чекав слів: «І я проситимусь до Ромеша…» Але Амара нічого не говорив, мовчки ходив з кутка в куток темного, з однією підсліпуватою лампочкою передбанника, міцно стулював уста і думав. Радж підвівся з низенької, на всю довжину стіни, лавки, почав складати й запихати кімоно в сумку. І трохи сердився: для Амари ж старався, упрошував Ромеша пустити на заняття стороннього.

— Ну то що? — зрештою не витримав Радж, ще раз поглянувши на Амару. — Зваж на те, що Ромеш скоро набиратиме групу новачків.

— І радий би в рай, та гріхи не пускають, — зітхнув Амара.

— Якщо ти про оплату, то не думай. Упросимо, щоб платити в розстрочку.

— Ні, Радже. Просто часу немає. У мене лише один вихідний вечір на тиждень — щопонеділка. А Ромеш провадить заняття по два рази. Якби хоч не вечорами треба було ходити, а в першій половині дня… Але тільки із-за мене він не переноситиме заняття.

— Хо! Так він якраз і набиратиме денну групу!

— Ну то й що з цього? Усе одно ми не можемо бути разом. Ти увечері, а я вдень, та ще в різні дні.

Нарешті вийшли з сирого і душного підвалу. П'ять східців угору, і вже вулиця. Радж перший вибрався наверх і, чекаючи, то поглядав униз на Амару, то вгору на ящірку, яка осідлала заплетену дротом лампочку над входом і ловила мошкару й метеликів, що летіли на світло. Ящірка чавкала ротом гучно, із схлипом, мабуть, зголодніла за цілий день.

— Ромеш каже, що прогрес народу і взагалі людства залежить тільки від фізичної досконалості людини, — мовив Радж, ніби пробний камінь кинув. Як зреагує Амара?

— Досконалість… Фізична… Яка користь з неї? — Амара щільно зачинив двері, вибрався нагору. — Якби ви хоч навчалися боротьби по-справжньому, а то… Жодного разу ніхто нікого не стукнув як слід.

— Ні як слід, ні навіть трохи… За це штрафні очки нараховуються. Тільки імітація удару, тільки імітація! Удар нищівний, може, навіть смертельний, але зумій спинити кулак, або ребро долоні, або ногу за якийсь сантиметр від противника, зумій встигнути відбити контрудар і відразу ж завдати знову свого удару. Для цього треба бути дуже натренованим фізично, досконало володіти прийомами, мати точний розрахунок і гострий зір. Це тобі здасться, що ми тільки махаємо руками чи ногами, приймаємо стійки й пози. Сто потів виливається. Поклади одну на одну кілька цеглин, а добрий каратист ударить ребром долоні, і всі розлетяться. Така сила удару. Може, ти читав, а може, й ні… В Англії був випадок… Муніципалітет хотів знести один старий цегляний будинок. Так віддав каратистам, щоб його зруйнували. Ті за два дні голими руками й йогами розмолотили його на щебінь!

— Не агітуй. Краще я тебе поагітую… Найтклаб «Кракеп» знаєш?

— Ну.

— Був там хоч раз?

— Не доводилося. На такий шик грошики потрібні. Та й… не тягне мене в той притон. Там тільки буржуї розбещуються.

— Дивак… Щоб туди потрапити, не обов'язково мати товсту кишеню. До того ж… — Амара оглянувся довкола себе. Ніхто поблизу не йшов, тільки попереду, де вулиця вливалася в яскраво освітлену кольоровими вогнями площу з фонтаном, було багатолюдно. — До того ж… Кращого прикриття, конспіративного місця і не придумаєш. Жоден шпик не додумається туди заглянути.

— Прикриття — для чого?

— Потім узнаєш. Ти за мене просив Ромеша, а я за тебе — там. Поручився я за тебе. О десятій годині там заняття, ще встигнемо. Прискоримо ходу!

— Не піду, поки не скажеш, що там таке, — навмисно уперся Радж, хоч і був уже заінтригований. Здивовано приглядався до Амари. Думав, що добре знав його — друг усе-таки. А виявляється, не дуже. Останнім часом Амара вельми змінився. Стало суворішим його обличчя, зникли юнацька припухлість губів, наївний вираз в очах. До нього придивлятися було цікаво: от який земляк у нього є.

— Ну, гаразд, — сказав, пройшовши трохи мовчки, Амара. — От проминемо площу, щоб народу не було… — А коли вийшли на вулицю, що вела до «Кракена», сказав: — Це революційний гурток. Називається «Молода земля». Вивчається теорія і практика революцій, читаються лекції з сучасного марксизму-ленінізму.

— Так там тільки комуністи, агенти Москви! — пошепки вигукнув Радж і теж поглянув на всі боки.

— Не бачив я там агентів Москви. А комуністи, мабуть, є. Але багато там і не комуністів, так би мовити — широкий фронт… І запам'ятай, товаришу анархіст і стихійний бунтівник: це тобі не кинджалом пороти під бік янкі на Біргусі. Усе на світі набагато складніше, потрібна величезна підготовча робота, найсуворіша конспірація… Комуністична партія у нас на архіпелазі заборонена, перебуває в підпіллі. Можливо, що з ініціативи комуністів цей гурток організувався. Але за це їх треба не в штики зустрічати, а спасибі сказати і в ноги поклонитись. Мало стихійно, так би мовити, природно ненавидіти експлуататорів, капіталістів-запроданців. Треба ще й знати шляхи, як можна весь порядок змінити на кращий, щоб сам народ керував країною, щоб усі її багатства всьому народові належали, а не купці багатіїв.

— Усе. Загітував, веди! Про такий гурток, таку організацію я давно мріяв. А можна буде ще декого привести? Там, у Ромеша, чимало добрих хлопців.

— Ні-ні, навіть натяку не роби. Приглядайся добре, вивчай, а потім буде видно. Коли хтось зацікавиться, чого зачастив у «Кракен», думаю, знайдеш, що сказати.

— Знайду, не турбуйся. Не підведу.

— Турбуватися треба. Але якби я тебе не знав, то ти від мене і слова про «Кракен» не почув би. А я навіть порекомендував тебе!

— Дякую… — обняв за плечі Амару. — Раз на те пішло, то і я тобі одну таємницю розкажу. І ти повинен порадити, що робити, ти ж людина розумна.

І Радж розказав, як Судзір вчить дельфінів управлятися з черпаками, копати грунт, переносити. Про Піта Уілсона, який зачастив у дельфінарій до Судзіра. При згадці імені Піта Амара пожвавився, намірився щось сказати. Але на запитання Раджа — «Ти що? Ти знаєш його?», тільки сказав квапливо: «Нічого, нічого… Доказуй до кінця, я потім». Радж докладно переказав підслухану з душової розмову Піта з Судзіром.

— От і допоможи розібратися, що тут і до чого. Де на Гірському може бути місце, куди хочуть завезти дельфінів? Це раз. По-друге, невже й справді ота наукова експедиція фальшива, а під її маркою ховаються справжнісінькі авантюристи? Третє, невже й справді вони щось там знайшли і хочуть за допомогою дельфінів видобути?

Вони дійшли вже до «Кракена». Всі вікна найтклубу світилися, різнобарвно переливалися рекламні надписи, кидали перисті плями на людей, що поспішали в нічний клуб, на дерева й кущі. Обличчя Раджа й Амари то спалахували рум'янцем, то синіли й зеленіли.

— Давай пройдемо ще разок навколо «Кракена», устигнемо, — Амара взяв Раджа під руку, як панночку. — Так от, друже, знаю я твого Піта. Бачили з Янгом. Тоді ще, як на Гірському шукали вільні землі. Там є озеро в горах, у колишньому кратері вулкана. Так отой містер Піт з напарником перерили всі струмки й річечки, які в озеро впадали. Все породу промивали, розглядали осадок. Я добре почув, ми тоді в засідці з Янгом сиділи, про золото в них була розмова. Якби я так знав англійську мову, як ти, то, може, й більше щось розібрав. Якби нічого не знайшли, то отак би не крутилися. Вони і з трубками, масками плавали по озеру, з озера проби брали. А на березі моря в них табір розкинутий, дошками щільно обгороджений. Думаю, що той самий, якого і Судзірові агенти винюхали, — OSE. Я пам'ятаю, були там такі літери на вивісці. Воші й море там пригородили до табору, буйки поставили метрів за двісті від берега — заборонену зону створили. Думаю, що вони і в морі лазять по дну, колупаються… І знаєш що? В озеро багато струмків і річечок впадає, а з нього — жодної. А рівень води не підвищується… Отже, десь вона витікає в море, тільки під землею. Може, вони хочуть дельфінів у озері використати? Але ж туди й без нічого важко добратися, а не тільки з дельфінами.

— Озеро відпадає. Афаліни — тільки морські тварини, вони не зможуть жити в прісній воді. Я гадаю, що їх хочуть все-таки в морі використати. Ти не помітив, між буйками не натягнута сітка?

— Здається, ні. Хіба, може, під водою.

— Щоб утримати дельфінів, потрібна добра сітка до самого дна, та ще й над поверхнею щоб стирчала. Вони легко можуть її перескочити. Піт із Судзіром балакали про цілковиту темряву. У темряві дельфіни працюватимуть. Отже, на великій глибині, вздовж берега. А сітку… сітку можуть ще натягнути.

— Твоя правда, товаришу Сінх.

— Ех, товаришу Безсмертний!.. Якби заглянути туди… Підкрастися під водою таємно і…

— Думаю, що коли там пахне золотом, то вони й охорону організували.

— Удвох?!

— Це ми тільки на озері двох бачили. За огорожею табору ще одного, моториста. А там же і вагончик на колесах, і намети. Скільки там усередині людей, ніхто не знає.

— Цікаво, чи в курсі усіх цих задумів містер Крафт?

І не знаю, що мені робити: говорити йому про підслухану розмову чи ні… Судзір з компанією можуть йому таку свиню підкласти.

— Ти разом з ним володієш акціями дельфінарію?

— Смієшся?

— А от Судзір, з усього видно, не в такому настрої! Цей готовий урвати де тільки може. І не переживає за Крафта.

— Так що ж робити, питаю?

— Почекаємо, подивимося, що з цього вийде.

— А про Пуола ти не чув нічого? Убили його… Ми з Янгом знайшли під водою. Дротом прив'язаний… Мабуть, з китайською тріадою був знюхався. Не догодив чимось, от і прибрали з дороги. Він же і за мною полював. Отой Пуол.

— Ну-у?

— Ось тобі й ну. Є що розказати!

— Ми запізнюємося… Побігли скоріше!

Це не було схоже ні на лекцію, ні на бесіду. Швидше на диспут про життя і його проблеми… Слухачі сиділи за зсунутими столами, на яких стояли прості закуски і легке питво. Всього було чоловік двадцять, і хлопці прилаштувалися скраю від входу. Біля горця сидів проповідник. Проповідником Радж його назвав для себе. Квадратний, голова кругла, мов куля, поголена до блиску, навіть світло двох бра зі стіни відбивалося від тім'я. Якби на нього накинути шафранову тогу — точнісінько як буддійський монах. На стіні, окрім бра, нічого не висіло, за спиною проповідника височіла дощана перегородка. Ліворуч від Раджа була скляна стіна, крізь яку було видно, як на арені шість напівголих, у рожевих трико дівок, взявшись попідруки, дружно підкидають ногами під джазову мелодію. Їх метушливо освітлюють кольорові прожектори, встановлені аж на верху величезного амфітеатру, майже велотреку. Там, де мали бути навколо арени лавки, уступами зроблено широкі яруси зі столиками, щоб добре проглядалося все, що діється на арені. До гуляк і випивох за столиками підкочували на ковзанах-роликах офіціанточки, блискавично міняли страви і пляшки, так само стрімко від'їжджали. Летіли, мабуть, з жиканням і гулом, але цього не було чути. Радж навіть помітив, як летіли з-під роликів на поворотах іскри. Десь сидів оркестр, вивергав мелодію за мелодією, але музика в кабіну долітала слабо, і все, що говорив проповідник, який обмінювався зауваженнями зі слухачами, було виразно чути. Увага Раджа розпорошувалася, приголомшений усім побаченим, він не міг зосередитися на тому, що говорилося, стиха крутив головою: хотілося стежити і за ареною. А слухачі ніхто жодного разу не повернув голови у бік арени.

— Ти думаєш, нас видно із зали? — шепнув Амара Раджеві. — Скло з фокусами: натискують на якусь кнопку, і ми їх бачимо, а вони нас ні, блищить скло, як ртуть. Чудо!

Радж кивнув: еге ж, багато тут чудес.

— … А скажіть, як це так виходить: коли бандит грабує людей, то його ловлять і садять до в'язниці, а коли він увесь народ, всю країну грабує, його садять на трон? — почув Радж чергову репліку-запитання.

— У кожного владики норов дикий! — підкинув інший слухач.

Проповідник відразу ж давав відповідь. І був у його відповідях сплав східного фольклору з мудрістю «Цірукурала»[14], про який Радж чув ще змалку.

— Не народ посадив султана на трон, ви ж знаєте. А люди по своєму народженні всі однакові, рівні… Величність і велич людини залежать від того, що вона зробила. Справжнього керівника, як каже Цірувалувара, відрізняє від інших безстрашність, великодушність, мудрість і енергія.

Серед слухачів пробігло пожвавлення, дехто й зареготав. Надто вже далекими були ці класичні вимоги від тих якостей, які мав султан Муту!

— Скажу ще: один володар, без народу, ніщо. А однією рукою навіть у долоні по плеснеш, — вів далі проповідник.

— Сидить, як болячка, і нічого йому не зробиш!

— Ага! Близько пуп, та не вкусиш!

— А чи не схожі ми зі своїм гуртком на цвіркуна, який хоче брикнути осла? — чути було репліки.

— Народ може терпіти до певного часу. Навіть Будда терпів до трьох разів. Та, аби щось зробити, потрібна підготовка: навіть жаба, не підготувавшись, не стрибне. Перш ніж вирвати кілок, треба його розхитати. Якщо ви хочете розкласти великий вогонь, то треба починати з маленького. Перш ніж лікувати неміч, треба добре звати, яка то хвороба. І ще: вилікуватися самим. Від наївності, затурканості, темноти, неписьменності. Тільки ті, що володіють знаннями, можуть називатися видющими, а на обличчях неуків замість очей болячки. Лежачи животом на циновці, плавати не навчишся. У революційну практику треба вводити теорію, а теорію збагачувати практикою. Сокира без топорища — не сокира. Так і теорія з практикою взаємозв'язані. Смикнеш за ліану — всі джунглі стривожиш… Одразу багато хотіти — нічого не мати… Кожний великий шлях починається з першого кроку. Уникайте нерішучості в досягненні мети. Людина народжена для діяння. Той, хто нічого не робить, втрачений для народу. Важко перемогти народ на його власній землі, якщо він навіть позбавлений і могутніх фортець та інших переваг. Будь схожий на чаплю, яка підгортає крила і чекає потрібної хвилини, але дій з її рішучістю, коли настає час діяння. Якщо ти не маєш друзів і бачиш перед собою двох ворогів, то одного з них зроби своїм близьким спільником…

Радж відчув, що голова пухне від усіх цих премудростей. Хіба вони мають відношення до марксизму-ленінізму? Але тут, у цьому дивному кабінеті, в цій незвичайній обстановці, від отакого непростого проповідника можна було чекати ще й не таке.

Тим часом керівник заняття закінчив розмову про життя-буття й оголосив:

— А тепер почнемо знайомитися з книжкою Володимира Леніна «Держава і революція». Написав цю мудру працю керманич російської революції у 1917 році, коли якраз і ставилося питання про державу й відношення до неї пролетаріату. Через те зрозуміло, чому Ленін дав такий підзаголовок чи уточнення назви своєї праці: «Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції».

І всю свою лекцію-розповідь керівник гуртка викладав, ходячи навколо довгого стола то в один, то в другий бік. Слухачі, переважно такого віку, як Радж, повертали вслід за проповідником голови, пильно стежили за виразом його обличчя, очей, ніби це допомагало розуміти то, про що розповідалося. Раджеві здавалося, що він у школі, а керівник гуртка — учитель, що от-от він кого-небудь з особливо старанних учнів погладить по голові. Хвилюючий, теплий сплеск затопив Раджеве серце, під горло підкотив давкий клубочок. Нахилився, поквапно став прокашлюватися: «Що зі мною?» А напружені за останні дні і ночі нерви відпускалися, послаблювалися, і треба було збирати сили, щоб не розплакатися вголос. «Невже це те, про що мріяв, на що сподівався? Є ще в моєму народі життєдайна сила, є!.. — І підступила злість на себе: — А я кваша… Кваша! Треба гартувати себе по-справжньому, бути готовим до майбутніх рішучих сутичок… А я розчулився, розкис — надто вже переболіла душа… Амарі докорятимуть — якого це ти слабодуха привів?»

— Здається, ніхто нічого не записував. Якщо ненароком щось записалося, зараз же, не встаючи, спаліть. Усе повинно бути в голові і в серці! — сказав наприкінці керівник. — Усім можна йти, а керівній трійці, Амарі й новенькому залишитися для розмови. Познайомимося ближче, ху із ху[15].

З кімнати можна було потрапити в службовий коридор, до якого вели окремі кручені сходи. Дехто поспішив до них, а інші ще наостанку наливали собі прохолодного оранжаду, заспокоювали спрагу і теж поквапно прямували до виходу.

Члени трійки і керівник гуртка сіли біля Раджа й Амари. Почалися розпитування.

А за склом стіни вирувала шалена веселість. У різних позах між столами мляво рухалися парочки, не стільки танцювали, скільки виламувалися. Повно парочок було і на арені, де вже закінчилася вистава. Один здоровило з офіціанточкою на руках виліз у прожекторне коло, і Радж помітив, як кокетливо мадамочка обнімала партнера за шию, як грайливо злегка дриґала ніжками у білих черевичках з ковзанами-роликами. І нікому не було діла до того, що говорилося в цій скляній кабіні-кімнаті, наплювати їм було на те, що під їхній безумний світ готується вже міна уповільненої дії.

Настав Янгів день народження — виповнилося дванадцять років. Радж упросив містера Крафта дати і йому і Янгу відгул хоч на один день. Півмісяця Радж без вихідних, та і Янгові, хоч і нещодавно поступив на роботу, не зашкодить відпочинок. А в дельфінарії можна зробити день профілактики: хай Абрахамс увімкне пересувну асенізаційну помпу і хоч трохи висмокче з дна бруд, а потім повністю поновить воду.

Крафт хоч і позітхав чимало — кожний день простою завдавав витрат, змушений був погодитись. Чистити басейн треба, а то можуть захворіти дельфіни.

Раджеві потрібен був відгул ще й тому, що на душі весь час було неспокійно. Урна з прахом предків десь у Гірському в Натачі або її батьків, і не можна, щоб таке довго тривало. Нехай уже ниє вічна незагоєна рана — не знає, де спочиває прах матері, прах батька, так ще й урну з прахом предків трохи не згубили. А це ж великий гріх! І добре було б роздобути хоч жменьку землі з Біргусу. Острів же теж тепер небіжчик, і хотілося б мати хоч що-небудь з нього.

У порт з Гірського щодня припливали рибалки. Острів Рай був ласим, ненажерним черевом, і цей шлунок щодня вимагав багато риби. І не тільки риби. Свіжих омарів, лангустів і крабів, устриць, креветок, голотурій, каракатиць, кальмарів, акулових хвостів, плавців та печінки молодих мантів, черепах, ікри морських їжаків… Важко перелічити все, що могло наверзтися на думку товстосумам. І господарі ресторанів із шкури вилазили, щоб задовольнити, ублажити, догодити. Коли чогось раптом не було, то відвідувачам-завсідникам обіцяли приготувати страву на завтра. Аби прийшли, аби не відцуралися їхнього стола! Коли Амара розказував про все це Раджеві, то тільки підсміювався з дивацтв буржуїв. А Радж слухав і трохи не скреготав зубами: обжираються, божеволіють, а інші не мають і шматка сушеного тунця, якого можна цілий день жувати, розмочуючи слиною, і не розжуєш.

Радж одразу попрямував з Янгом у порт, до причалів. Там щодня продавали морську живність просто з човнів. Їм пощастило: побачили земляка — дядька Джипу, батька Пуола. Може, і не впізнали б його, давно неголеного, у самій пов'язці на стегнах — вішці, — зігнутого між ящиками з рибою на дні великої моторки. Але він сам перший окликнув їх.

І зраділи землякові, і засмутилися. Доведеться розказувати про Пуола. А як розказати, і чи про все розказувати?

— Може, чули щось про мого лайдака? — якраз про Пуола і запитав Джива… — Пішов з дому, і ніякої звісточки… Мати місця собі не знаходить… Я вже казав їй: дідько його не візьме, заспокойся! Може, десь уже роботу добру знайшов. А вона: ой, чує моє серце, ой ниє-горить серце!

Янг швиденько прошепотів Раджеві: «Пуол обікрав батька, усі викупні долари забрав. А Джива прокляв його». І Радж шепнув йому: «Нічого не знаємо про Пуола, зрозумів?» На це Янг тільки очима блиснув: ні, такого не зрозуміти. Як можна змовчати про Пуола, коли він устиг так допекти до кісток і йому, і Раджеві? Та й бачили ж його! Бачили під водою, роз'їденого крабами!

— Не чули, дядьку. Казав, правда, хтось, ніби бачив його на Головному острові. Вдягнутий кумедно, як панок, паличкою махає… — Радж це казав і ховав очі: не вмів він брехати.

— Ей? Дай оте, боже… Можливо, як заживе добре, то й нас коли-небудь згадає, підкине якийсь цент. А я ось у рибалки записався на старості.

— Це ваша посудина? — поцікавився Радж.

— Ні, найняв мене добрий чоловік. Його помічник загинув… Ногу акула відкусила, поки привезли на берег, то й кров'ю зійшов… Може, молодшого взяти, при доброму здоров'ї.

— А ми вже хотіли проситися, щоб підкинули до Гірського, — Радж подивився на інші човни і на людей біля кожного.

— З хазяїном поговоріть, він пішов покупця шукати. Не прийшов наш оптовий покупець сьогодні… Але ж і їхати вам нема до кого — ні батька, ні матері. Була сім'я — і нема сім'ї…

— Ми походимо трохи, а через кілька хвилин підійдемо, — Радж поштовхав у плечі Янга, бо той усе збирався щось сказати.

Хотілося сховатися в затінок, бо сонце піднімалося швидко й починало пекти немилосердно.

— Про Натачу з батьком треба було одразу розпитати, — нагадав Янг. — Може, їх немає на Гірському, а ми даремно поїдемо.

— Розумник… Я й сам про це розпитав би, якби хтось інший нагодився, а не Джива. Він мені всю голову заморочив… Ох-ха, не витримати просто. Таке відчуття, ніби я чимось завинив перед ним. А в чому моя… наша провина? Хай би не сунув голову в зашморг. — Радж виправив себе: — Не ліз, куди не треба.

Поки ходили-штовхалися між людьми, Радж кілька разів несподівано й різко озирався, ніби хотів зненацька виявити якогось переслідувача.

— Ти чого? — щоразу питав Янг, і Радж відповідав: «Нічого, нічого…» Але Янг бачив, що це не так собі, Радж чогось остерігається.

І справді, Радж усі дні, після того як знайшли труп Пуола, відчував неспокій. Часом йому здавалося, що за ним стежать чиїсь погані очі, що хтось лічить кожний його крок. Розумів, що коли Пуол мав завдання прикінчити його, але цього зробити не вдалося, то тріада не може так легко відступитись. Завдання перейшло до когось іншого. Хто він, цей інший? Коли почне полювання, п якому образі з'явиться? А може, вже з'явився?

Вернулись до моторки. Джива закінчував вивантажувати на причал ящики з рибою. Робив це, вичерпуючи останні сили, худий живіт від напруження аж провалювався. Хазяїн човна, жилавий японець у шортах і розпашонці (на лобі біла косинка з крислатим ієрогліфом), обережно витрушував з одного ящика рибу в глибоку миску чи казан, підвішений на ланцюжках до коромисла. На другому кінці важеля така сама миска з гирями. Перекупщик, такий самий японець чи китаєць, але без пов'язки і в довгих штанах, гидливо стискував губи: «Ну й дрібнота! І де ви таке назбирали? І що — у всіх ящиках така?» — «Ні, ні, там більша, і ящики ті більші…» — Та які вони більші? Не будемо усі переважувати, решту так прикинемо. А то протухне, поки будемо церемонитись…» — «Так ті ж у півтора рази більші! По два долари мінімум, треба за ті додати». — «Висипай назад… І зв'язався я тут з вами. А в риби вже от… зябра побіліли…» — «Де побіліли? Де?! Рожеві, на світанку зловлена!» Нарешті безкінечний торг був закінчений, вся риба пересипана в ящики, що стояли на електрокарах. Хазяїн з покупцем плеснули долоня об долоню, японець з пов'язкою швиденько перелічив гроші й показав Раджеві і Янгу сідати в човен. Мабуть, Джива вже говорив йому про пасажирів.

Радж охоче схопився за мокрий, у рибній лусці ящик, щоб допомогти Дживі перенести їх у човен. Але той лякливо запротестував.

— Я сам, я сам… Забруднишся! Ти став такою великою людиною, Радже, тобі вже не можна братися за таку чорну роботу! Отут сідайте, на лавку, я чистий мішок вам підстелю… Спасибі Вішну, і мій Пуол у люди вийшов… Хазяїне, ви чуєте? Вони мені таку добру новину сьогодні сказали! Мого Пуола бачили в дорогому костюмі, з краваткою… З блискучої машини вилазив, у руках портфель тримав і ціпок позолочений.

— Уга. тепер у нього ціпком носа не дістанеш, — підсміюючись, пробурмотів японець і почав заводити мотор. — Знаємо таких вискочок, знаємо… У самого такий. Батьків потім і пізнавати не хочуть, соромляться.

Мотор сильно затріщав, і більше не можна було почути, що іще говорив японець. А те, що повторював, усміхаючись, Пуолів батько, розбирали чи здогадувалися по губах:

— Ні, мій не такий… Мій — ого! Він ще малий був, а я вже казав дружині: «О, цей вирвикишка далеко піде!» І бачите — правда. Дасть бог, та ще ожениться на багатій…

Моторка робила різкий крен то ліворуч, то праворуч, поки вирулювали на вільний простір, і доводилося хапатися за борти, щоб не вивалитися. А Джива усе хвалився Пуолом: який вродливий… який сміливий, який здібний та грамотний.

— Та брехня все це! — наче з прив'язі зірвався Янг. — І Пуола вже на світі немає! Убила його тріада і в морі утопила! Ми бачили, як поліція його діставала!

Радж схопив його однією рукою за потилицю, а другою затиснув рот, але Янг викручувався і мугикав, кричав, поки не викричався. А Джива схилився спиною на ящики, почав хапати повітря ротом, як риба. Радж відштовхнув од себе Янга — «Дур-рень!», кинувся до Дживи, зачерпнув за бортом долонею води, линув йому на обличчя.

Нарешті Джива почав дивитися нормально, але дихав стогнучи.

— Що з ним? — прокричав з корми японець, тримаючи руку позад себе, на важелі руля. — Чи хоч живий? Не доведи господи, ще один небіжчик буде на човні, тоді доведеться човна міняти. Злий дух поселився в ньому.

— Нічого, хазяїне… Пробачте мені, хазяїне… — постарався сісти Джива. А Радж, балансуючи руками, вернувся на своє місце. Човен уже вийшов у відкрите море, і хвилі потроху захлюпали через борти, довелося і йому, і Янгу взятися за черпаки, вихлюпувати між шпангоутами воду. — Хазяїне, ви чуєте? Мені вже зовсім добре… Я ще дужий, і ви мене не проганяйте. Я ще все можу робити… — і не витримавши, згорбившись і тремтячи, заплакав.

Янгові було прикро і соромно, хоч за борт стрибай.

Натачу з батьком знайшли кілометрів за п'ять від Кампонгу на кокосовій плантації. Це кілометрів чотири по тій дорозі, якою йшли на болото шукати вільні землі, іще ліворуч з кілометр. Здалеку відчули запах диму і солодкувато-приторний дух гарячої, щойно з печі копри. Побачили на краю плантації і повітку з пальмового і бананового листя — довгу, не такі курені, як робили в них на Біргусі над ямками-жаровнями. Біля повітки стояла бідарка-візок, запряжений осликом. Вусатий дядько в капелюсі скидав з візка підвезені горіхи.

Підійшли ближче і впізнали: перший чоловік за візком Амат, Натачин батько. Бере кожний горіх і довбає ним об гострий, забитий у землю кілок, облущує з горіха верхню волокнисту шкаралупу — койру. Голенькі горіхи, без сорочок, з кістяним звуком падають під ноги іншому чоловікові, а той змахнувши із-за плеча широким і довгим, важким парангом — розрубує, розколює голі горіхи пополам, відкидає половинки до повітки.

Привіталися палко, Амат і Радж навіть обнялися, причому Амат смішно відставляв долоні, клейкі від шкаралупи, — щоб хоч не забруднити гостя. А з Янгом Амат привітався кумедно — притулився лобом до лоба, ніби хотів зробити «буц-буц», кольнути рогами, а потім виставив пальці літерою «V» і вколов ними Янгів живіт. Гарний настрій був у дядька Амата!

— А де Натача, дядьку? — запитав Янг, викручуючись, рятуючи свій живіт.

— А он, під кущами. Там і мати… Копру виколупують.

Янг залишив Раджа розмовляти з дядьком Аматом, який знову схопив горіх і почав облущувати його об кілок, а сам повернув за повітку.

Натача з матір'ю сиділи під крислатим кущем бугенвілів і виколупували з іще гарячих половинок шкаралупин сухі, руді, зморщені шматки ядер — ту саму копру. Натача і так темна, негритка, а тут ще замурзалась… Не стримався Янг, розреготався.

— О-ой, Я-янг?! — ніби проспівала Натача. — Ти що, а неба впав? — і засвітилась уся, засоромилась. — Мамо, поглянь, а Янг виріс! Їй-богу, вусики навіть позначилися.

Тут уже і Янг засоромився: та ну, отаке вигадала… А вголос сказав:

— Мені дванадцять років сьогодні.

І краще б не говорив: ця вертуха підхопилася на ноги і… цмок Янга у щоку, цмок у… Ні, в другу не встигла, Янг відхилився — і ще дужче засоромився.

— Я вітаю тебе!.. Ми з мамою вітаємо. Тільки подарувати тобі нема чого. На, хоч копри погризи… Може, не снідав сьогодні.

— Коли те було… Але я не хочу їсти, — сказав Янг, й сам підставив пригорщі, узяв Натачине частування. Сів коло них на траву, потроху заспокоюючись. Не думав, що так розхвилює зустріч з Натачею!

— Ну, розказуй, Янге, де ви тепер і що поробляєте, — попросила лагідним голосом Према, Натачина мати. — А ми от, бачиш, де опинилися. Курені тут поробили з гілля — недалеко. Малі там сплять. А коли почнуться дощі, то не знаю, як буде. Але спасибі Вішну, хоч таке місце знайшли. Платять тільки батькові нашому і он тому чоловікові, що рубає на половинки… Ну й збирачам. А ми вже так тут допомагаємо батькові, бо запарка у них. Треба і горіхи готувати для сушіння, і за вогнем дивитися, і перевертати-сушити, і виколупувати із шкаралупин, запаковувати в мішки. Від тонни копри платять, а на тонну потрібно тисяч сім-вісім горіхів. Без рук лишитись можна.

Янг слухав вродливу Натачину матір, думав, що Према[16] дуже підходить для неї ім'я. Крадькома любувався і Натачею, порівнював їхні обличчя і бачив, Що Натача і цяточки матері побрала. Він відчував, що після Раджа вони найближчі і найдорожчі йому люди. На запитання відповідав повільно, старався говорити поважно, як дорослий. Навіть похвалився, що тепер працює в дельфінарії і Судзір-дресирувальник не може без нього обійтися. Натача щиро реготала з фокусів Бобі, вона вже заочно полюбила це хитреньке дельфіненя.

— Піди вже, донечко, відпочинь трохи, побігай з Янгом, — відпустила їх Према.

Натача зраділа.

— Пити хочеш? — запитала вона Янга: побачила як важко він плямкає губами, ворушить язиком, жуючи копру. І не дочекавшись відповіді, схопила в зуби свій ніж, підвела голову: на яку пальму полізти? Ага, ось на цю, трохи нахилену… І кинулась крізь кущі до пальм. Невдовзі Янг побачив її над кущами — видиралася на пальму спритно, як мавпа. Через кілька хвилин на землі загупали горіхи. А скоро і сама з'явилася з оберемком горіхів на руках, задихана, очі палають.

— Коліно он подряпала, — не знайшов що сказати Янг.

— А-ат… — байдуже махнула рукою і побігла з горіхами до дядька з парангом. — Зрубайте їм маківки!

Дядько зрубував, а Натача роздавала: Раджу… батькові… самому рубщикові… А три відкриті принесла до кущів, найбільший подала Янгові.

— Донечко, ти так більше не роби. Не доведи господи плантатор побачить… Розпоряджаєшся, як на своїй плантації.

— Так що ж нам — знемагати від спраги? Та не збідніє він із-за шести горіхів! — відмахнулась Натача. Дочекалася, поки Янг висмоктав свій горіх, ухопила його за руку: — Побігли!

— Почекай, — заперечив Янг. — Я подивлюся, як у вас тут зроблено… — і завернув під повітку.

Поки роздивлялися, Натачина мати вигребла під кущем чималу ямку, позносила туди випиті горіхи, присипала землею і листям. Так буде спокійніше.

Янг побачив, що принцип сушильні такий самий, як вони робили і на Біргусі. Тільки тут розмах — не порівняти. Не якась там ямка з вугіллям, перекрита бамбуковими палицями, а довга канава… На дні горять сухі шкаралупи горіхів, тільки жар, диму майже немає, над канавою не поміст з палиць, а залізна решітка з товстого дроту. За один раз можна розкласти майже тонну горіхів.

— Ну, побігли, — мовив Янг після оглядин. — А куди?

— Куди очі бачать!

Як це чудово — бігти куди очі бачать! І вони бігли спочатку вздовж кокосової плантації, заплутуючись у тростях трави і кущів. Подекуди траплялися сині квіти бугенвілів або червоні махрові гібіскуси з довгими маточками, схожими на йоржики, що ними пляшки миють. Натача їх зривала й утикала собі в кучері. Під кінець прогулянки її голова нагадувала дивовижний, чарівний букет. Трохи були і заблудили в кущах, потім розібралися, повернули назад. Янгове серце аж тремтіло від замилування і симпатії — такою гарною він Натачу ще ніколи не бачив.

Натачине світло-рожеве платтячко на грудях зашнуровувалося і зав'язувалося бантиком. Та поки лазили по кущах, він розв'язався і кінчики білого сплетеного шнурка метлялися.

— Давай я тобі зав'яжу… — сказав Янг і, не чекаючи згоди, став зав'язувати. Вузлик вийшов. як квіточка з трьох пелюстків. Схилив голову набік, хоч іще не розумів, що з ним діється.

— Подобається?

— Ага… — усміхалася Натача. — Навчи і мене.

Янг і її навчив зав'язувати «квіткою».

У пориві щирості він розказав їй, як надумали з Абдулою обстежити з аквалангом озеро на Гірському, пошукати на дні золоті самородки. Здивувався тільки, чому Натача не захоплюється так, як колись Абдула, а навіть злякалася трохи.

— Янгу, це ж дуже небезпечно! А раптом щось з аквалангом станеться? З вами ж Раджа не буде, не знатимете, що робити, повтоплюєтеся.

— Я сам полізу, Абдула буде нагорі. А я вже знаю, як з аквалангом поводитися.

— А раптом ті, що шукали золото, нападуть? Вони ж, мабуть, озброєні! Вони ж перестріляють вас!

— Я тебе не запрошую, якщо боїшся. А знайдемо самородки, то й з тобою поділимося.

— Ні, я піду! — твердо сказала Натача. — Ви ж там без мене нічого не зробите. Або влізете в якусь халепу, знаю вас… Я вам обіди варитиму!

— Ти думаєш, ми цілий місяць там пробудемо? Один день — не більше. Ми ж зайняті на роботі, а в містера Крафта не дуже вирвешся.

— Усе одно без мене вам не обійтися. Що треба підготувати, взяти з собою? Не будете ж усе з Раю тягти.

— Потрібне старе відро, дірочок у дні цвяшком густо напробивати. А якщо цинковий тазик — то ще краще.

Натача спитала:

— А коли ви прибудете? Я ж тут усього не знайду, до Кампонга треба буде навідатися. Я там і заховаю, у Кампонзі, все що дістану. Звідти буде ближче нести.

— Не знаю коли. Старатимусь, щоб скоріше.

Янг навіть уявити не міг, що все відбудеться дуже швидко. Не міг уявити і того, що може трапитися в дельфінарії.

Розділ сьомий

Ще здалеку побачили: коло воріт дельфінарію стоїть запряжений двома мулами величезний брезентовий фургон. На півкруглому передку халабуди на білій плямі намальований червоний хрест і червоний півмісяць. Навіть не півмісяць, а так — ніби очищений банан. Мули дружно скубуть траву з туго натоптаного рептуха, що важко погойдується на дишлі. З воріт був показався поліцейський, за ним якийсь дядько в білому халаті, про щось поговорили, озираючись на ворота. Дядько витягну її з фургона складені носилки — дві бамбукових жердини з прикріпленим до них брезентом, узяв їх навпереваги і пішов у ворота, поліцейський — за ним.

Радж сунув у руки Янгові важку сумку, прискорив ходу. Янг — слідом за ним.

За воротами біля прохідної побачили чимало людей. Трохи віддалік на винесеній з прохідної табуретці сидів, як арештований, Абрахамс — руки на колінах, голова сумно нахилена. Позад нього, опираючись на мітли, мов ми рушниці, ніби в почесній варті, стоять дві жінки-двірнички. Янг бачив їх уперше, мабуть, вони прибирають зелену зону дельфінарію.

Ближче до прохідної двоє поліцейських, біля ніг у них саквояж. Один, у мундирі, щось записує до блокнота, а другий, у цивільному, може, старший начальник, щось диктує і раз у раз поглядає на двері прохідної. Там двоє чоловіків у білому, обидва тримаються за поставлені сторчма носилки і заглядають у середину будинку.

— Що трапилось? — Радж, нічого не розуміючи, обводить усіх очима і зупиняє свій погляд тільки на поліцейських і на Абрахамсі. Поліцейські незнайомі, не ті, що приїжджали за Пуолом.

Цивільний і далі розмірено диктував результати огляду місця події, не звертаючи на нього уваги.

— Ой, Радж!.. Ой, Радж! — мовив Абрахамс, ніби він чекав хлопців, щоб поскаржитись. — Нещасний Малу! Бідні дельфіни! О, що мені скаже містер Крафт?! Я ж йому служив вірою-правдою. Краще б мені на світ не народжуватися.

— Помовчте ви! — з притиском кинув Абрахамсові цивільний. — А ви чого тут рот роззявили? Театр знайшли… А-а, ви — Радж Сінх? Згадували тут такого… Стійте, коли з'явилися, і мовчіть. Дійде черга і до вас.

Янг нахилився під руку дядька в білому, заглянув у прохідну. На підлозі хтось лежав скорчившись. У нього цілився фотоапаратом то так, то сяк лисенький підстаркуватий малаєць, раз у раз сліпучо блискав спалах. Змінюючи місця для. чергового знімку, лисенький усе підштовхував і відкидав собі за спину важку сумку з батареєю. Був у прохідній і лікар, він стояв у глибині спиною до виходу і дзв'якав інструментами в сумці. Янг знову глянув на того, що лежав, і в яскравому світлі спалаху розгледів його синьо-почорніле обличчя. Янгові стало недобре, перевів погляд на стіл, де стояла надпита пляшка вина «Дримз сейл» («Парус мрії»), валялися шматки корка і вареного ямсу. Фотограф двічі клацнув і те, що було на столі, двічі — засклений стенд з ключами — і обернувся виходити. Попрямував до дверей і лікар, що складав у сумку інструменти.

— Можете забирати, — кинув він санітарам з носилками.

Янг відступив убік, учепився в Раджеву руку.

— Пане офіцер, за всіма ознаками — отруєння, — коротко сказав лікар тому, що в цивільному одязі. — Отрута швидкодіюча, смерть настала години чотири тому. Отрута була у вині… Зрештою, патологоанатомічне обстеження покаже.

Санітари пронесли носилки з трупом. Обличчя в мертвого не було прикрите.

— Малу-у?! — вигукнули Радж і Янг. Упізнали нарешті сторожа.

Лікар тим часом частував сигаретами фотографа, поліцейських. Радж упізнав його: той самий, що був у дельфінарії, коли загинула Джейн, з клініки Ентоні Pecunia.

Офіцер зайшов до прохідної, згріб на папір те, що лежало на столі, а пляшку виніс, засунувши в шийку мізинця.

— Корком треба заткнути. Хай і вміст пляшки дослідять, і дактилоскопічні відбитки знімуть, — сказав поліцейський-писар.

Офіцер віддав йому в руки паперовий згорток, а сам з пляшкою вернувся в прохідну пошукати корок. І знайшов, виніс пляшку вже інакше — вказівним пальцем правої руки тримав під денце, а таким же пальцем лівої руки натискував на корок. І згорток, і пляшку сховали в саквояж, що стояв поряд.

— Ну, як ви себе почуваєте? — звернувся офіцер до Абрахамса. — Зможете вести нас до басейну?

— А я, мабуть, там уже не потрібний? — запитав лікар і нібито пожартував: — Сподіваюся, більше трупів не буде? Протокол судмедекспертизи я завезу вам.

— На все добре, — кивнув офіцер, відпускаючи його. Абрахамс стояв біля табуретки на тремтячих напівзігнутих ногах, божився й говорив уголос:

— А я ж і душею не винуватий… За що ж ви мене тримаєте як арештанта? Я ж перший побачив, що дельфінів немає. Приплив з рибою до шлюзу, дивлюсь — а чому ж це дельфіни не хлюпаються, не зустрічають мене? Раніше було вони відчувають рибу, хвилюються, на хвіст стають, за шлюз заглядають, на берег дзюби кладуть… А цього разу — тихо-тихо… — Абрахамс говорив усе, мабуть, для Раджа, ніби шукав у нього порятунку й підтримки, бо поліцейські слухали неуважно, з іронією. Може, не вперше уже? — Біжу до Малу… — Ноги наче ватяні… Що ж це таке, як це він не устеріг дельфінів? Я ж не думав, що їх покрали, думав — шлюз хтось відчинив, а вони й повтікали… Прибігаю, а там і Малу лежить неживий… Я ж перший подзвонив вам, а за що ж ви мене арештували? Чому нікуди не пускаєте? У мене ж риби стоїть повний човен, протухне на сонці. Може, хтось ще купив би… хоч не всю… І то меншими були б витрати.

— Помовч, діду. Знявши голову, за волоссям не плачуть, — кинув офіцер. — Тупай скоріше… От як будемо тебе допитувати для протоколу, тоді й розкажеш усе по порядочку.

— Алі прийшов! — дзвінко вигукнув Янг, оглянувшись, поставив сумку. — На зміну прийшов, а Малу немає…

Усі спинилися, подивилися в бік прохідної. На обличчях поліцейських навіть загуляли усмішки, побачили, як Алі розгублено топчеться біля прохідної, розводить руками, зрештою кричить їм: «Е-ей!»

Офіцер наказав Раджеві:

— Бігом туди, бігом назад… У двох словах поясни, що сталося. Скажи, щоб нікуди не відлучався з поста. З ним ще буде окрема розмова.

Радж швидко збігав і зразу приєднався до групи. Усі йшли повільно, чекаючи його.

— А містер Крафт де? — це запитав Абрахамса другий поліцейський. — Ви ж казали, що в таку пору завжди і він приходить.

— На Головний поїхав, у Свійттаун. Справи в нього… Обіцяв сьогодні повернутися, а коли — хтозна?

— Ясно. Помовч, діду.

— Боже, я ж мовчу як риба.

Підійшли до перекидного містка, зупинились, водячи очима по басейну, по берегах, по трибунах.

— Що змінилося у порівнянні з учорашнім днем? — запитав старший поліцейський Абрахамса.

Завідувач господарством глянув то в один, то в другий бік, знизав плечима. Радж і Янг теж пильно придивлялися. Одне нове помітили: за містком праворуч, на березі рукава стоїть на чотирьох колесах пересувна помпа. Один товстий, ледве долонями обхопиш, гофрований рукав опущений у воду, а другий, довший, відведений і перекинутий за шлюз. Але ж ця новина ні про що особливе не говорить.

— Нічого, їй-богу, нічого… — промовив нарешті Абрахамс. — Я тільки там, де ялик стоїть, на березі багато слідів бачив на піску.

Пішли через місток, відхиливши з дороги хвіртку. Від містка ліворуч на березі й коло «резиденції» Судзіра — асфальт. А праворуч — пісок-черепашник з галькою, таке покриття було і на площадці біля душів, і біля Раджевої комори і третіх дверей, де склад Абрахамса, і на доріжках між газонами з кущами. Здається, можна було розпізнати на піску біля містка і на доріжці, що вела за шлюз, сліди чоловічого взуття.

Пройшли берегом уздовж поручнів, під вишкою. Пройшли — і нічого підозрілого теж не помітили. Верталися назад, і Радж звернув увагу на те, що край помосту ніби в крові — засохлій, побурілій. Стали більше придивлятися і поліцейські, помітили бурі плямки і на асфальті, і на піску. Офіцер показав рукою, щоб і плямки і сліди не затоптували, а фотограф почав знімати. Повернули на доріжку праворуч і помітили, що сліди стали глибші (пісок був вологіший), в одному місці навіть вивернута бамбукова дужка з плотика-загородки. Видно, люди йшли навантажені. Фотограф ще кілька разів клацнув, зняв і вивернуту дужку.

— Скільки чоловік потрібно, щоб понести дельфіна? — запитав цивільний Раджа. Може, вирішив, що він більше розбирається в цій справі.

— Малого Бобі удвох можна підняти. А такого, як Дік, то й учотирьох не понести, — відповів Радж.

— Скільки вони можуть прожити без води? — знову напитав той.

— Кілька годин. Але поливати треба… А найкраще їх перевозити у величезних ваннах з водою.

Коло ялика з рибою фотограф покрутився довше. Бо и слідів тут видно більше, виявили навіть ум'ятини від двох сходнів, їх клали, певно, на відстані кроку одні від одних, щоб можна було підніматись на борт одразу групою.

— Яка тут глибина? Катер може підійти? — спитав офіцер, витягнувши до води свою шию.

— Може. Наш «Нептун» сюди заходить, — разом відповіли Абрахамс і Радж.

— Виходить, підпливали на катері… Дельфінів несли двома сходнями. Одного поранили, коли виловлювали. А як ви їх ловите — сітками? — запитав старший поліцейський Абрахамса.

— Ага… тільки треба дуже обережно з ними, а то і втопити можна, — охоче пояснив Абрахамс.

— Я думаю, їх не сітками виловлювали, — сказав Радж. — Не дуже легко сітками… Їх просто брали одного за одним з помосту. Вони у нас люблять на поміст вискакувати. Є навіть трюк такий: вискакують, лягають, як дрова. Ну, а їм за це рибку дають. Хтось знав про це або бачив і скористався цим.

— І вони будь-кого слухають? Кожен може наказати, помітити? — запитав той, що писав.

— Судзіра найкраще слухаються, дресирувальника, — сказав Радж.

— Бобі сам любить вилазити, без команди, — встряв у розмову Янг. — Побачить мене, і перший — шмиг на поміст, роззявляє рота… — Голос Янга затремтів, йому раптом стало до сліз шкода Бобі. Отак мало разом поплавали — і на тобі! Злі люди розлучили. «Бідолаха Бобі… Де він тепер? Чи хоч живий? Чия це кров була на помості й на доріжці?»

— Так ви казали, що чули, як уночі гуркотів мотор? — звернувся офіцер до однієї двірнички. Тітки поволі підходили слідом за всіма.

— Ага!.. Я біля малої арени була. І чула, якраз із цього боку — ду-ду-ду-ду, — пожвавилась вона.

— Чого ж ви не підійшли, не поцікавилися? — не втримався той, що писав.

— Я подумала… Та тут же багато чого літає по воді, може, хтось заблудив.

— Двірники чергують щоночі? — спитав Абрахамса офіцер.

— Ні, вони зрідка. Тільки в ті ночі, коли немає на місці Раджа. А цієї ночі його не було, відпросився з хлопчиком на добу. — Абрахамс почав уже трохи оживати, дещо розуміти.

— О котрій годині приходить на роботу дресирувальник… Судзір, чи як його? — розпитував офіцер.

— Ага, Судзір. Повинен уже підійти. Учора він тільки заглянув у дельфінарій і пішов. А сьогодні ж нормальний робочий день, — сказав Абрахамс і ніби спохопився: — Хоча який же він нормальний? Боже, боже…

— Приблизна картина вже вимальовується… Нікому нікуди не відлучатись, будемо ще розбиратися з кожним окремо, — обернувся йти з берега офіцер. — Вільне приміщення у вас є? — звернувся до Абрахамса.

— Немає. Кабінет Крафта замкнутий, я не можу без нього пустити вас туди. І Судзіра ще немає… А в Раджа комірчина, склад, там навіть стола пристойного немає.

— Гаразд, діду… Ми в прохідній влаштуємося. Почнемо з вас, містере Абрахамс.

— Матір божа, свята діво Маріє… Не обминай мене своєю милістю… — зашепотів молитву Абрахамс. — А я ж думав, що уже все!

Лежали під кущами напроти прохідної, нудилися. Тітки прилаштувалися окремо, розв'язали вузлики з харчами. Алі, чорний і великий, як безсонна ніч, мовчки курив. З розпитуваннями до Раджа не приставав, бо піхто не знав, як тут усе сталося, а Радж — тим більше: був далеко звідси, на Гірському.

А от де був Судзір? Походжає вже нервово по доріжці біля прохідної, хоч намагається мати вигляд незалежний і бундючний. Хотів він сходити у свою «резиденцію», подивитися, може, знову там щось покрали, але поліцейські не дозволили.

Абрахамса ще мучили, мабуть, з годину. Вийшов з прохідної мокрий, як миша, поплентав наче не своїми йогами у бік головної арени. Може, думав про рибу.

— Вас хоч не били? — стиха запитав Радж.

— Ні-і… О, господи, як усе пережити? — говорив старий, бредучи. — Що мені містер Крафт скаже?

Покликали Судзіра, а не Раджа і не ту тітку, що чергувала вночі біля малої арени.

— Радже, а як тепер буде? — Янг лежав потилицею на його нозі, руку тримав на сумці — у ній урна з прахом предків, кілька горіхів. — Дельфінарій закриється?

— Не знаю. Якщо не знайдуть дельфінів, то все може бути. А може, Крафт нових роздобуде.

— А де вони продаються?

— Не знаю. Цих, що пропали, були наловили… Може, знову найме людей, щоб ловили.

— За гроші?

— А хто тобі задарма що-небудь зробить?

— А раптом у Крафта не вистачить на це грошей? Він же мало не знепритомнів, як записку від тріади одержав. Казав, нема чим платити викуп.

— Відстань! Прилип… Хай Крафтові й болить голова, а не мені.

Але й Раджу вже боліло. У такій ситуації легко залишитися без роботи. Самими надводними й підводними прогулянками Крафт займатися не буде, скаже, невигідно… А куди тоді подітися? Йти шукати місце якогось посудника? Страшна ця крадіжка і дивна. Злодії знали, що цієї ночі в дельфінарії не буде Раджа. Хто їм підказав про це? Тільки той, хто знав напевно. А напевно міг знати той, хто працює в дельфінарії. Підказати чи навіть брати участь у крадіжці могла тільки зацікавлена людина, а то й підкуплена… Абрахамс відпадає, Малу мертвий — отруїли вином. «Ага, ще штришок! Той, хто частував сторожа, знав його слабість. А від чужого, невідомого, Малу і не взяв би пляшку, не дійшов він ще до такого становища…»

Чим більше думав Радж, тим більше напрошувався висновок: уплутаний Судзір. Самі його вправи з дельфінами можуть у будь-кого викликати підозру. А розмови з Пітом? Навіть з того, що підслухано, можна зробити висновок: підозрювати можна й Судзіра. «Немає прямих доказів? Хай здобувають ці докази… На те вони й поліцейські, слідчі… А коли мене запитають, кого підозрюєте, що відповісти? А скажу те, що знаю напевно».

— Радж, а коли поліцейські і мене допитуватимуть, що мені говорити? — перепинив його думки Янг.

— А що ти можеш сказати? Ти нічого не знаєш. Розумієш? Нічого… Ти у дельфінарії недавно. А протягом цієї доби ми були на Гірському. В кого були, з ким туди пливли, з ким назад, можеш говорити. Це ти знаєш. У нас повне алібі, не бійся.

— А в Судзіра немає цього алібі?

— Судзір хай сам викручується. Головне — зайвого не базікати.

На диво, Судзіра тримали на допиті не дуже довго. Вийшов, постояв коло дверей, шукаючи поглядом Раджа. А коли побачив, то примружив ненависно очі.

— Ти що це наплів про мене? Ти бачив, що я командував, щоб дельфіни вискакували на поміст? Щоб їх брали готовеньких?

— Радж Сінх, зайдіть! — вигукнув поліцейський, прочинивши двері.

Радж пішов просто на Судзіра, йшов і говорив:

— Це я бачив на репетиціях, а не сьогодні вночі. На виставах… І я сказав, що тебе дельфіни слухаються більше, ніж будь-кого. То хіба це неправда?

Судзір гмукнув, стулив і без того вузькі губи. Але відступив ліворуч, дав дорогу Раджу. Ради? не бачив, як поволі сів на траву Янг, той уже був підготувався кинутись на допомогу братові, якщо почнеться бійка.

Поліцейські сиділи за маленьким столиком біля вікна носом до носа. Більше табуреток не було, та ніхто й не збирався запрошувати його сісти. Радж став під шафочкою з ключами, руки заклав за спину, ніби арештований.

— Я мушу зробити заяву, протест, — сказав рішуче. — Для протоколу… Я не стверджував, що Судзір брав участь у крадіжці і допомагав брати дельфінів. І прошу в цьому на мене не посилатись!

— А хіба я на тебе посилався? — безневинно спитав офіцер. Подивився на Раджа знизу вгору, але все одно вийшло, ніби згори. Верхні повіки поліцейського опустилися так, що, здавалося, закривали й зіниці. — Ми встановили… майже встановили, що в містера Судзіра алібі. Він дав адресу, де був цієї ночі, залишилось тільки перемірити ще раз, — сказав той, що писав протокол.

— Краще скажи, що ти знаєш про Піта Уілсона, — ніби між іншим, кинув офіцер.

Радж аж здригнувся. «От воно як… Я вагаюсь, чи говорити, а вони вже знають. Сам Судзір сказав?»

— Я його добре не бачив. Голос чув. По голосу міг би впізнати. Цей чоловік кілька разів приходив до Судзіра. Мабуть, на прохання Піта Судзір останнім часом учив дельфінів черпати з дна пісок, переносити його в піше місце. З їхньої розмови… ненароком почутої… я зрозумів, що дельфінів хочуть використати десь на великій глибині біля Гірського, щось шукати з їхньою допомогою.

— Усе це готувалося з відома містера Крафта? — запитав офіцер. Умів він вилущувати головне.

— Не знаю. Нібито збирався Судзір ввести Крафта в суть справи. Такий натяк я чув у розмові Судзіра з Пітом.

— Цей ваш Малу… Він добре знав Піта? — підкинув питання той, що писав.

— Думаю, що знав. Він же кілька разів пускав його до Судзіра.

— Так, так… Отже, Піт міг вивідати про ситуацію в дельфінарії від Малу. Від Піта він міг і пляшку з вином одержати… — міркував сам з собою офіцер і дивився в низьку стелю.

«Не порозумівся Судзір з Пітом… Сам сказав про нього поліцейським. Хоче всі підозри навести на нього? А яка Судзірові від цього користь? Без користі він же нічого не зробить…» — думав Радж.

— Ми знаємо, що ти був, з братом на Гірському, повернувся тільки вранці, — сказав той, що писав. — З ким їхав туди, у кого був там?

Радж усе розказав.

— Як ви гадаєте, крадіжка магнітофона в Судзіра, крадіжка дельфінів і підкинутий Крафтові лист мають якийсь зв'язок? — офіцер заговорив на «ви». — Судзір казав, що ви читали ту записку. Не пам'ятаєте, який там указаний термін виплати? Може, минув уже цей термін? Погроз у записці не було ніяких?

— Були погрози, здається… — Радж сказав усе, що знав, знову дивуючись: «Судзір і про записку їм сказав?! Крафт боявся навіть заїкнутись про неї, щоб не розгнівити ту тріаду». — Вам краще з Крафтом про це поговорити, — додав обережно.

— Поговоримо з Крафтом, поговоримо… Ну, гаразд, можете йти.

Поліцейські викликали ще до себе Алі і ту жінку, що чергувала вночі. Довго їх не тримали, мабуть, заповнювали протокол для формальності.

Невдовзі й самі пішли з дельфінарію. Вигляд у них був заклопотаний.

Чутка про події в дельфінарії якимсь чином розповсюдилася на пляжах, по всьому місту. Натовп цікавих біля каси і прохідної дедалі густішав. У всіх раптом прокинулась полум'яна любов до дельфінів, новину обговорювали на різні лади. На вистави з дельфінами квитків не продавали, і бажаючих прогулятися на «Нептуні» чи зробити підводну прогулянку набагато збільшилося. Раджеві довелося йти до каси і давати всьому якийсь лад, не міг же він розірватися на шматки. Вирішив так: спочатку він поведе дві пари на підводну прогулянку, потім покатає бажаючих на «Нептуні». Після обіду три пари під воду і одна прогулянка на шлюпі. Усіх інших — наступного дня.

— Шановний містере Судзір, може, і ти поїхав би хоч разок на «Нептуні», — пішов до нього Радж, коли побачив, що Судзір з аквалангом і ластами теж з'явився на мисі Кіптюра. — Або візьми двох на підводну прогулянку… Ось цих, я їх уже проінструктував.

— Це не мій обов'язок, — сухо кинув Судзір, сунув пальці в рот і пронизливо свиснув. Якраз за рифами розвертався глісер рятувальної служби, і там його почули. Глісер став лавірувати між рифами, повільно наблизився до берега. Матрос подав Судзірові руку.

Другий, що сидів за рулем, хоч Радж бачив його збоку, видався знайомим. Здається, це був той вусань, що кричав: «Ти куди?», коли Радж плив на ялику шукати в західному секторі підводний грот.

Оголошений графік був дуже ущільнений. Ще жодного разу Радж не брав такого навантаження. Янг устиг прибрати в коморі, звільнити на покуті й оздобити гілочками місце для урни, поставив туди посудину. Підібрав костюми для чергової пари, підзарядив балони аквалангів, а хвилин за десять до закінчення першої прогулянки повів чергову пару, вже у костюмах, з аквалангами й ластами в руках, на мис Кіптюра. Радж ніс нові балони і фляжку з гарячою кавою. Ніс і повторював екскурсантам майже все, що сам почув на інструктажах брата: менше буде Раджеві роботи перед зануренням.

— За каву ти молодчина, — похвалив Радж, — і за все молодець. А цих відведи в душову, дай лад їхнім костюмам. Та ви сядьте, панове… — звернувся він до новеньких —…і послухайте, що я вам скажу… — Радж простягся на гарячому піску, гріючись.

— Я їм уже все розказав! Веди одразу в воду, — не витримав Янг.

— Я коротко, основне, — Радж не відступав од своїх правил.

Тих, що відплавалися, Янг завів у душову, прополоскав їхні костюми, старанно витер зсередини губкою і рушником — скоріше висохнуть, виніс розкинути на лавці. І тут почув за шлюзом стукіт весел. «Абрахамс вернувся!» — побіг туди доріжкою.

Абрахамс уже витягував ялика на пісок, і це в нього ніяк не виходило. Ніби розгубив він сьогодні всі сили. Підбіг Янг, схопився за трос, допоміг.

— Майже нічого не продав. Роздав так — не викидати ж у море рибу… — ніби поскаржився він. — Хай люди споживуть.

А Янг уже не чув його, пильно дивився на ялик, мацав борти, обійшов навколо, пом'яв у руках нейлоновий трос. Те, що треба! Легкий ялик, зручний, і двом не тісно. На ньому і в море можна йти.

— Дядьку, я його вимию, добре?

— Зроби ласку, синок… А в мене сьогодні ні до чого руки не горнуться. — Абрахамс не забирав весел, пішов до головної арени, втомлено ступаючи ногами. — Поліцейських уже немає? — оглянувся, наче спохопившись.

— Немає.

Ах, з яким замилуванням Янг ще і ще оглядав ялик! Навіть подих стримував, завмирав на місці та тільки головою крутив, як півень, приглядаючись. Під ногами пекло, і не тому, що сонце розпалило пісок: час, про який мріяли з Абдулою, настає! Не треба вигадувати, як і від роботи звільнитись — дельфінів немає! Не треба горювати, на чому добиратися — на ялику, тільки на ялику! Не було щастя — нещастя помогло…

Бігом до комори, схопив відро й віхоть, бігом назад. Ялика тягнули на берег удвох з Абрахамсом, а назад на мілководдя стягнув сам. Поставив на бік, підпер веслом… І на ялик ніби обрушився величезний водоспад — отак запрацював відром.

Тут і знайшов його Абдула. Він уже знав про дельфінів і хотів поговорити про це з Янгом. Але побачив ялика, і руки самі розслабилися. Тота зісковзнув на землю. Очі запалали — зрозумів усе без пояснення!

— Коли?! — кинув палко тільки одне слово.

— Не зна-ю… — відповів протягом Янг, і так багатозначно, що Абдула зметикував: цими днями, а може, й раніше.

— А оці латки не повідклеюються? — стримуючи радість, показав Абдула на колишні пробоїни в днищі.

— Ні, — відповів Янг, хоч у самого такої впевненості не було.

— Слухай! Ми і собаку з собою візьмемо… Я попрошусь у Терези поночувати в тебе у дельфінарії. І випрошу в неї потрійний сухий пайок! Пригодиться, правда?

— Ще й як!

— А я за ці дні такого наївся! Аж шлунок розладнався… Донна-мадонна папірець блискучий з ресторану попросила, меню називається. Там усяких страв понаписувано — за рік не запам'ятаєш! Ха-ха, не я їй прислуговую, а вона коло мене увивається: «Вибирай, миленький! Ну що б ти хотів з'їсти, миленький?» А я, як панич, і заплющу очі, ткну пальцем: «Подати на стіл оце й оце!» Ха-ха, а ресторанщики все носять та носять. У цієї Терези, мабуть, грошей — кури не клюють:.. Ага, ти їв таке? Молюски у кокосовому молоці… Відбивна котлета з акули, запечена в середині плоду хлібного дерева… Варені біргуси з салатом та овочами… Смажені банани в тертому кокосі з цукром та ізюмом.

— Досить! У мене вже спазми в животі, — не витримав Янг.

— Хо, не треба було залишати таке місце! Та я тобі назвав тільки те, що Тота не хотів їсти. А скільки було такого, що й собаці до смаку, і для моєї утроби до вподоби.

— А ти ж не хотів іти в собаківники.

— Клепки не вистачало. Дай боже здоров'я і Тота, й італійці.

Доріжкою між кущами й газонами швидко йшов до них Абрахамс.

— Радж іще під водою? — здалеку запитав він хлопців. — Святий Єзус, там Крафт з'явився. З головою в нього щось… Сидить, як китайський божок, нічого не говорить. Блідий як смерть.

Раджа водило трохи на всі боки, хоч старався ставити ноги якнайширше. Здавалося, що гойдається земля, а вага акваланга за спиною аж пригинала до землі. Навіть ласти й маска в лівій руці були наче свинцеві, як і грузила на поясі. Думав, що матиме хоч короткий перепочинок перед прогулянкою на «Нептуні» (кому прогулянка, а кому й робота), а тут Абрахамс причепився: піди та піди до вартівні, Алі не знає, що робити з Крафтом.

«А що казати тому Крафту, як утішати? Як поводитись?» — дошкуляли думки.

Хоч Янг і допоміг, прийняв амуніцію в підводників, привів її до ладу, минуло хвилин п'ятнадцять. А треба ж було і самому сполоснутися.

Коли нарешті прийшов до прохідної, Крафта у вартівні не було. З кущів вийшов на алею Алі, в руках тримав склянку.

— Яв затінок його перевів, — гучно прошепотів Алі. Беча привіз, ледве з коляски витягли… Сунеться, як зачумлений, очі невидющі, руки розставив… Беча з нього гроші вимагає, а він наче й не чує, не розуміє. Мені довелося розрахуватися… Підсовую табуретку, а він і сісти не вміє — топчеться, хитається… Садовлю його, і се і те кажу — мовчить. Схоже, що поліцейські перестріли його з теплоходу, наговорили всякого.

Радж мовчки пішов до Крафта. Той сидів, прихилившись спиною до волохатої пальми, руки на стегнах, очі поперед себе. Обличчя бліде, щоки одвисли, як порожні торбинки. Нагнувся Радж, поторкав за плече:

— Містере Джері, ви мене чуєте? Це я — Радж!

Ніякої реакції. Тоді він потермосив за плече дужче, Крафт перевів очі на нього. Погляд був ще нетямущий.

— Я Сіту, касирку, до аптеки за нашатирем послав, — підступив ближче й Алі. — Дамо понюхати.

Радж слухав у Крафта пульс. Серце билося уповільнено, неритмічно, а тоді, в кабінеті, як листа від тріади одержав, грюкало, ніби в барабан.

— Радж… побудь… — раптом подав голос Крафт. — Стань ближче… Скажи, все це правда?

— На жаль, так.

Крафт протяжно, сипло зітхнув.

— Ти працюєш — молодець… А Судзір тут?

— Поїхав десь на катері. З аквалангом.

— Візьми мене під руку… Допоможи дійти до кабінету.

Радж вів Крафта по алеї і мовчав.

— Це кінець, Радже… Я ж і досі ще не виплатив проценти під кредити. Двадцять років сам кредит виплачував, напозичався, коли будували дельфінарій… І ніхто відстрочки не дасть… Думав, під кінець року розплачуся, хоч трохи зберу грошей на старість. А тут тріада ніж у бік… Знову заліз у борги, їздив відкуплятися від тих бандитів. А тепер… з дельфінами таке… А доньки-перестарки в Лондоні приданого вимагають, про заміжжя мріють… — Крафт гірко крізь схлипування хихикнув. Замовк, дістав хусточку, почав витирати очі, лоб. — Ти пробач старому. Сам я тут, ні рідних, ні друзів… Навіть щиро поговорити немає з ким.

— Вам Судзір казав, для чого він учив дельфінів?

— Учора тільки перед моїм від'їздом… Так і так, концесіонери зі Штатів хочуть найняти дельфінів для дослідних робіт під водою… І нібито це вигідно, у півтора рази більше можна заробити, ніж у дельфінарії за той самий час… Кажу: подумати треба… А тепер що хочеш думай.

— Поліцейські кажуть — у нього алібі, не має Судзір відношення до крадіжки.

— Дай боже почуте бачити.

— Не треба забувати принципу кішки, містере Крафт. Вона хоч як падає, та все на лапи приземляється.

— Радже, мене поклали вже на лопатки, мені немає куди далі падати.

— Ви сказали, що знову взяли позику.

— Взяв. Короткочасну, на три роки… Під двадцять процентів річних! Збожеволіти можна… А чим віддаватиму?

— Візьміть ще. Все одно дельфінів треба купувати.

— Думаєте, тих не знайдуть?

— А що, обіцяли знайти?

— Постараємося, сказали…

— Стараються… Магнітофон теж обіцяли знайти. Де він?

Крафт гірко зітхнув. Вони зупинилися біля великого басейну. Крафт зняв капелюх, як перед небіжчиком, згорбився.

— Люди вже йдуть з квитками… На прогулянку треба вести.

— Ага. Ти йди. Мені вже краще… Появиться Судзір — зайдете разом.

Увечері в кабінеті Крафта були не тільки Радж і Судзір. Запросив він і Абрахамса й Алі. А Янг сам прийшов, хоча й не запрошували. Усі посідали на стільцях біля стін, тільки Судзір розвалився у м'якому кріслі перед столом Крафта. Сиділи й мовчки дивилися на Крафта.

— Панове… Я завжди ставився до вас добре, — почав Крафт, зітхнувши. — Мені не хочеться думати, що хтось мною незадоволений або приховує на мене якусь злість… Я демократ за вдачею. Я сам, коли хочете знати, починав колись гендлярем-лоточником. А зараз і моє життя, і ваше залежить від дельфінарію. Відтепер я вважатиму вас у складі ради керівництва дельфінарієм. То давайте і думати разом, що робити. Аби не продали дельфінарій з молотка.

Але поговорити, подумати не встигли: заскрипіли сходи під чиїмись важкими кроками. Потім у коридорчику почувся і голос тітки-двірничихи, не тієї, котру допитували поліцейські: «От сюди… Тутечки вони…»

Не стукаючи, зайшов високий горбоносий чоловік у цивільному одязі, за ним — той офіцер, що вів розслідування зранку. Горбоносий здався Янгові знайомим. Авжеж, цей горбоносий допитував і його, і того японця-мішанця у Свійттауні! Видно, поліція з Раю викликала підмогу з Головного. Може, горбоносий — великий спеціаліст по боротьбі з тріадою і контрабандою наркотиків?

Горбоносий ступив кілька кроків до стола, потиснув Крафтові руку. Ще й руки його не відпустив, а вже оглянув усіх присутніх:

— У вас нарада? Інструктаж? Я хотів би поговорити тільки з вами… Довго не затримаю — з півгодини.

— Будь ласка, будь ласка… Панове, усі на півгодини вільні.

Однак чекати й нудитися довелося майже годину, поки відвідувачі пішли.

Піднялися сходами знову до кабінету.

— Панове… Я змушений вам сказати… — пальці у Крафта дрібно тремтіли. — Поліція оперативно побувала на Гірському в таборі Піта Уілсона. Немає в тому таборі ніяких дельфінів, немає загородок у морі. Містер Піт Уілсон щиро сумує і шле нам своє співчуття. Він не винуватий ні в чому. Пошуки триватимуть.

Судзір це слухав і криво усміхався.