Кім Джійон, 1982 року народження

1982 — 1994

Кім Джійон народилася в одному із пологових будинків Сеула 1 квітня 1982 року, вагою 2,9 кг та ростом 50 см. На момент народження Джійон її батько працював держслужбовцем, а мати була домогосподаркою. У Джійон була сестра, на два роки старша за неї, а через п’ять років з’явився ще молодший брат. Усі вони — батьки, троє дітей і бабуся зі сторони батька — проживали у невеликому особнячку у 33 м², що вміщував дві спальні, кухню-вітальню та ванну кімнату.

Перший спогад Кім Джійон пов’язаний з тим, як вона їла молочну суміш молодшого брата. На той час їй було шість чи сім років. Чомусь тоді молочна суміш здавалась їй казково смачною, тому щоразу, як мама готувала для брата, Джійон сідала поряд і, змочивши палець слюною, підбирала крихти суміші з підлоги. Час від часу мама казала Джійон відкрити рот і всипала туди цілу ложку смачнющого солодкого порошку. Він, змішуючись зі слиною, перетворювався у карамельні пластівці, які повільно танули у роті, залишаючи на кінчику язика дивний післясмак.

Ко Сунбун, бабуся Джійон, яка жила разом із ними, дуже не любила, коли Джійон їла молочну суміш свого брата. Якщо бабуся заставала внучку за цим, то лупила Джійон по спині так сильно, що суміш виходила у тої із носа і рота. Кім Инйон — сестра Джійон, старша за неї на два роки — взагалі не дозволяла собі їсти суміш після того, як одного разу бабуся добряче нагримала на неї за це.

— Инйон, а ти що, не любиш молочну суміш?

— Люблю.

— Тоді чому ти не їси її?

— Бо вона жаднюга.

— Що? Хто жаднюга?

— Вона. Вона жадібна, тому я не буду більше їсти цю суміш, ніколи. Нізащо.

Маленька Джійон не знала, що означає слово «жадібний», але розуміла, про що говорить сестра. Бабуся не просто сварилась через те, що Джійон була занадто великою, щоб їсти суміш, чи тому, що суміші не вистачало для брата. Було ще щось. Це «щось» вигулькувало у тоні, яким говорила бабуся, у її погляді, у тому, як вона нахиляла голову та піднімала плечі, ба навіть у тому, як змінювалось її дихання. Це почуття важко було сформулювати одним словом, скоріше його можна було описати реченням: «Як ти насмілилась брати щось, що належить моєму дорогоцінному внуку?!» Її внук та все, що з ним пов’язано, було найважливішим, його речі — найціннішими, і абихто не смів торкатися цих речей. Джійон відчувала, ніби вона навіть гірша, ніж «абихто». Так само почувала себе і її сестра.

Тоді здавалось абсолютно природним та справедливим, що під час їди теплий зварений рис спочатку подавали татові, тоді молодшому брату, а тоді бабусі. Також природним здавалося те, що в той час, як брату діставалися найсмачніші та найгарніше зліплені пельмені, шматочки тофу та підсмаженого в клярі м’яса, Джійон із сестрою були змушені доїдати ті шматки, які розвалилися в процесі готування. Усі речі брата — палички для їжі, шкарпетки, термобілизна і навіть його портфель з мішечком для взуття — були парними. Здавалося природним, що у Джійон та її старшої сестри такі речі були намішані із різних пар. Якщо вдома було дві парасолі, одна з них цілком діставалася брату, а іншою сестри мали користуватися удвох. Так само виходило і з ковдрами — однією брат укривався сам, а іншою сестри мали накриватися удвох. Якщо було два шматочки солодкого — один з’їдав брат, а інший сестри ділили навпіл. Проте тоді Джійон і не помічала, що до брата ставляться по-особливому, тому й не заздрила йому. Усе це їй здавалось природним, адже так було завжди. Хоча іноді їй було образливо, Джійон завжди себе втішала тим, що вона все ж таки старша сестра, а тому повинна поступатися брату, та й ділитися речами логічніше було їм із сестрою, адже вони обидві дівчата. Мати часто хвалила доньок за те, що вони так гарно опікуються братом, не ревнують і не заздрять йому, тому Джійон із сестрою просто не могли поводитися по-іншому.

Батько Джійон був третім із чотирьох братів. Найстарший брат загинув у автокатастрофі, навіть не встигнувши одружитись. Другий — переїхав із сім’єю жити в Америку. Наймолодший брат уже давно перестав спілкуватися із родиною через суперечки, пов’язані зі спадщиною, та тим, хто буде піклуватися про матір у старості.

Четверо братів росли у той період, коли корейцям жилося дуже важко. Люди помирали на війні, від голоду та різноманітних хвороб. Незважаючи на це, їхній матері, Ко Сунбун, вдалося не просто пережити той складний час, але й виростити чотирьох синів, одночасно працюючи на полі у сусідів, прибираючи чужі будинки, торгуючи і невтомно даючи раду і з власним господарством. При цьому батько синів, чоловік Сунбун, за все життя ні разу не торкнувся руками землі і міг похвалитися білосніжним, необпеченим палючим сонцем лицем та м’якою, доглянутою шкірою на руках. Він не міг та й, чесно кажучи, не мав особливого бажання докладати зусиль, щоб прогодувати сім’ю. Та бабуся і не скаржилась. Вона щиро вірила, що їй пощастило з таким чоловіком, адже він не був гулящим і не бив її. Врешті виявилось, що після таких зусиль та жертв з боку матері, лиш тато Джійон був готовий справно виконувати свої синівські зобов’язання. Ко Сунбун втішала себе і виправдовувала своє важке та безрадісне життя дивною, важкою для розуміння логікою:

«Саме завдяки тому, що я народила аж чотирьох синів, я можу їсти свіжоприготовлений рис і спати в теплій кімнаті. У кожній сім’ї повинно бути мінімум чотири сини».

Хоча рис варив не її син, а невістка — О Місук, невістка ж і стелила постіль для свекрухи у теплій кімнаті, Ко Сунбун завжди казала: це все це все є можливим лише завдяки тому, що у неї було четверо синів. Однак свою невістку вона таки цінувала, особливо якщо враховувати звичаї того часу і порівнювати з тим, як свекрухи ставились до своїх невісток у інших сім’ях. Ко Сунбун завжди говорила своїй невістці: «Потрібно народжувати синів, ти маєш народжувати синів. У тебе обов’язково має бути хоча б двоє синів...»

Коли народилася Инйон, мама Джійон, тримаючи на руках новонароджену донечку, розплакалась та, опустивши голову, почала вибачатися перед свекрухою. Та м’яко втішила невістку:

— Нічого-нічого, все гаразд, наступним народиш сина.

Коли ж наступною народилась Джійон, її мати знову розплакалась, обіймаючи немовля:

— Пробач мене, маля.

Бабуся і в цей раз втішила невістку:

— Нічого-нічого, все гаразд, от третім уже точно народиш сина.

Менш ніж через рік після народження Джійон, її мати знову завагітніла. Якось уночі їй приснилося, що з-за воріт вискочив величезний тигр та вчепився зубами в її спідницю, що вселило віру матері Джійон у те, що цього разу вона таки чекає хлопчика. Але літня лікар-гінеколог, яка вела дві її попередні вагітності, ведучи ультразвуковим датчиком по животу мами Джійон вверх-вниз, нахмурилась і обережно мовила:

— Така красива дитинка... буде схожа на своїх сестер.

Мама Джійон повернулась додому, гірко плачучи. Вона плакала і плакала, аж поки її не стало нудити, і решту вечора вона провела у туалеті. Прислухуючись до звуків, що долинали з-за дверей туалету, свекруха привітала невістку:

— Тебе ніколи не нудило, коли ти була вагітною Инйон та Джійон. Видно, цього разу маємо чекати не дівчинку.

Мати Джійон не могла навіть вийти з туалету, вона плакала, і її й далі нудило. Уже пізньої ночі, коли діти спали, вона спитала чоловіка, який крутився і ніяк не міг заснути:

— А що якщо, припустімо, у нас і цього разу буде дівчинка? Що ти будеш робити?

Вона очікувала, що чоловік скаже, що немає різниці, хто у них народиться — хлопчик чи дівчинка, що у будь-якому разі вони роститимуть дітей зі всією любов’ю та турботою, але той мовчав.

— Ну, чого ти мовчиш? Скажи щось.

— Не каркай. Краще лягай спати, а то ще накличеш біду, — сказав він та відвернувся лицем до стіни.

Мати Джійон, закусивши губу, беззвучно проплакала всю ніч. Подушка промокла від сліз. На ранок її губи так розпухли, що їй було боляче їх стуляти.

Приблизно тоді ж уряд Кореї розпочав програму з контролю народжуваності під назвою «Планування сім’ї». Проведення абортів за медичними показаннями було дозволено в Кореї ще років 10 тому, і «у вас буде дівчинка» на той час прирівнювалось до таких медичних причин, з яких лікарі, на прохання батьків, могли відправляти жінок на аборт[6]. Це тривало протягом 1980-х років і призвело до значного порушення гендерного балансу на початку 90-х років. Особливо це було помітно по багатодітних сім’ях — статистика показувала, що кількість сімей, у яких третьою дитиною був хлопчик, удвічі перевищувала кількість тих сімей, де третьою народжували дівчинку[7].

Мати Джійон сама пішла у клініку, щоби «стерти» сестру Джійон. Це був не її вибір, але відповідальність за нього вона взяла на себе, а поряд не було нікого, щоб втішити та підтримати її. Вона голосно плакала від болю — фізичного та морального, виючи, ніби тварина, дитинча якої щойно убив хижак. І лише старенька лікар-гінеколог, тримаючи за руку маму Джійон, сказала, що їй дуже шкода. Можливо, саме завдяки цим словам матері Джійон вдалося тоді не зійти з розуму.

Через декілька років мама Джійон знову завагітніла і благополучно народила хлопчика. Це і був молодший на п’ять років брат Джійон.

Батько Джійон працював держслужбовцем, тому, на відміну від більшості корейців того часу, не переживав за ймовірне звільнення чи невиплату зарплати. Та все ж його зарплати не вистачало на сім’ю із шести людей. Особливо це відчувалось з трьома дітьми у крихітному двокімнатному особнячку — діти підростали, а місця ставало все менше. Мати Джійон мріяла про переїзд у простору квартиру, де могли б мати свою окрему кімнату доньки, які весь цей час жили в одній кімнаті з бабусею.

У матері Джійон не було постійної роботи, як у батька. Незважаючи на те, що на її плечах і так лежало виховання дітей, догляд за свекрухою та домашні справи, вона безупинно шукала хоч якусь роботу. Так жили практично всі матері у сім’ях такого ж достатку. У той час з’явилось безліч способів підробітку для домогосподарок, їх навіть стали називати по-особливому — додаючи до назви слово «аджумма», що означало «жіночка», «жінка середнього віку». Страхування-аджумма, йогурт-аджумма, косметика-аджумма — на такі вакансії жінок зазвичай наймали неофіційно, тому компанії не несли відповідальності за будь-які проблеми чи травми, що виникали під час роботи[8].

Оскільки мама Джійон повинна була пильнувати за трьома дітьми, вона обирала варіанти, які давали змогу їй працювати вдома. Це були різноманітні підробітки «на стороні»: обрізання з одягу ниток, що стирчать; збирання коробок; заклеювання конвертів; чищення часнику; скручування утеплювача для вікон... Цим підробіткам, здавалось, немає кінця-краю. Маленька Джійон завжди допомагала мамі — вона збирала зайві залишки після роботи або рахувала кількість зробленого.

Найважчим із підробітків було скручування самоклеючого утеплювача для вікон. Це були вузькі довгі губкові смужки, з однієї сторони покриті клейкою основою, щоб їх можна було прикріплювати на рами дверей та вікон. Їх у величезних мішках привозили до їхнього дому на вантажівці, а мати Джійон повинна була складати по дві смужки, скручувати у тугий рулон і запаковувати їх у пластиковий пакет. Мати фіксувала смужки між великим і вказівним пальцями лівої руки та скручувала їх правою, але в процесі скручування папір, що захищав клейку основу, раз за разом різав м’яку шкіру між пальцями. Навіть дві пари захисних рукавиць не могли захистити мамині руки, тому вони постійно кровоточили. Та незважаючи на це і на те, що матеріали займали купу місця у маленькій квартирі, на сміття, що залишалося від утеплювачів, на сморід губки та клею, від яких боліла голова, мати ніяк не могла відмовитися від цього підробітку. За нього платили більше, ніж за іншу роботу, тому вона працювала, беручи ще більший обсяг роботи і працюючи все довше.

Мати продовжувала скручувати утеплювач навіть тоді, коли батько приходив з роботи. Инйон та Джійон, прийшовши зі школи, сідали поряд з матір’ю, робили домашнє завдання, гралися, іноді допомагали їй, а молодший брат у той час грався зі шматочками губки та поліетиленовими упаковками. У дні, коли роботи було особливо багато, вони навіть не сідали за стіл, а вечеряли просто там, де мама працювала, відсунувши убік смужки та упаковки. Якось, коли тато затримався на роботі допізна, він побачив, як діти граються в купі утеплювачів і вперше почав докоряти своїй дружині:

— Подивись, скільки пилюки від цих утеплювачів, а як від них смердить! Невже тобі справді так треба працювати тут, при дітях?

Руки та плечі мами, які досі рухались, у той момент завмерли. Вона почала збирати уже запаковані смужки утеплювача у коробку, а батько, присівши поряд з нею на коліна, почав змітати залишки смужок та паперу у великий поліетиленовий пакет:

— Пробач, що через мене тобі доводиться так тяжко працювати, — мовив він, тяжко зітхнувши.

Джійон здалося, що у цей момент за спиною батька ніби пробігла величезна тінь. Мама підняла коробки, розміром більші за неї, перенесла їх у вітальню, а тоді повернулася і почала замітати підлогу.

— Тобі нема за що вибачатися, це не твоя провина. Просто зараз ми повинні працювати вдвох. Так що не вибачайся і не говори так, ніби ти єдиний, хто годує сім’ю. Ти не єдиний годувальник, та й ніхто не просить тебе ним бути, — холодно сказала вона.

Після цього випадку мати перестала підробляти упаковуванням утеплювачів. Водій вантажівки, який зазвичай привозив і забирав готову роботу, хоч і шкодував, що вона кинула роботу, адже в неї все так гарно і швидко виходило, сказав на прощання:

— Шкода, звичайно, прощатися з вами. Але ваші золоті руки достойні кращої роботи. Спробуйте навчитися мистецтву або якомусь рукоділлю, мені здається, що у вас дуже гарно виходитиме.

Мама Джійон, махнувши на нього рукою, засміялась:

— Та що я там можу ще вивчати, у моєму віці? — сказала вона, хоча на той час їй було всього лишень тридцять п’ять.

Проте слова водія таки справили на неї враження. Вона почала ходити на курси, залишаючи на маленьку Инйон ще меншу Джійон, а молодшого сина — на стареньку бабусю. Це були не курси малювання чи рукоділля, а курси перукарів. Вона не мала на меті отримати диплом перукаря, запевняючи, що для того, щоб стригти інших людей, він їй не потрібен, і взялася до роботи одразу як навчилася робити простенькі стрижки та завивку. Мама Джійон почала стригти дітей та бабусь, які жили по сусідству, приходячи до них додому.

Чутки про це швидко розлетілися по району. У неї справді, як виявилося, неабиякий хист до перукарського мистецтва і талант у спілкуванні з клієнтами. Бабусям після завивки вона власною помадою та олівцями робила легенький макіяж у подарунок, а коли стригла чиюсь дитину, то заодно безкоштовно підрівнювала гривки їхнім братам, сестрам чи навіть матерям. Мама Джійон спеціально для роботи брала засоби, які були трохи дорожчі за ті, які застосовували у місцевих салонах краси, і обов’язково читала вголос усі переваги цих засобів, що вказувалися на упаковці:

— Ось, бачите? «Інноваційний продукт, який не подразнює шкіру. Містить екстракт женьшеню». Уявляєте? Я ніколи в житті цей дорогезний женьшень не пробувала, а вам, пані, ми його намастимо на волосся!

Мати Джійон брала оплату готівкою, не сплачуючи ні копійки податків. Якось вона з іншою місцевою перукаркою поскубли одна одній коси, бо та втратила багато клієнтів через маму Джійон. Але всі сусіди були на боці матері, адже вона мала добру репутацію, та й мешкала зі сім’єю у цьому районі вже давно. Врешті вони з цією перукаркою поділили клієнтів і спокійно співіснували, працюючи кожна на своїй території.

У матері Джійон, О Місук, було двоє старших братів, старша сестра та молодший брат. Усі вони, подорослішавши, покинули рідне місто. До того усі покоління її сім’ї безбідно жили, займаючись фермерством. Та світ змінювався. Корея із традиційно сільськогосподарської країни перетворилася у високотехнологічну, і заробляти на життя одним лиш фермерством стало неможливо. Тому батько Місук, як і всі його односельчани, зробили все, щоб відправити своїх дітей у місто. Але у нього не було можливості оплачувати навчання та проживання усіх його дітей. Як-не-як, життя у місті було дорогим, а оплата за навчання — ще дорожчою.

О Місук закінчила початкову школу, після чого вона почала допомагати у домашньому господарстві та на полі. У п’ятнадцять років вона переїхала в Сеул. Її сестра, старша за неї на два роки, уже жила і працювала там на текстильній фабриці в Чхонгечхоні, куди влаштувалась і Місук. Разом із старшою сестрою та ще двома дівчатами, які працювали з ними, вона поселилася у крихітній кімнатці, що мала не більше ніж сім квадратних метрів. Майже всі працівниці фабрики були її однолітками. Вони були майже одного віку, подібні були й освіта та історії, що привели дівчат на фабрику. Юні дівчата працювали з ранку до ночі, не маючи змоги нормально виспатись, відпочити чи навіть поїсти, і вони думали, що так і має бути, що у всіх такі умови праці. Жар від ткацьких верстатів нагрівав приміщення фабрики настільки, що здавалось, можна зійти з розуму від цієї спеки. Дівчата підтягували свої й без того короткі спідниці якомога вище, але піт все одно стікав по руках і ногах. У приміщеннях постійно висів серпанок із пилюки, якою працівниці дихали і яка у багатьох спричинила захворювання легень. Щоб не спати, вони пригорщами їли кофеїнові таблетки і працювали днями та ночами, від чого їхні обличчя втрачали здоровий колір. Той мізер, який дівчата отримували за свою роботу, вони відправляли братам, аби ті могли оплатити своє навчання. Тоді вважалося, що саме сини повинні досягнути успіху в житті, адже від їхнього особистого успіху залежатиме благополуччя усієї родини. Доньки, своєю чергою, повинні були усіма силами підтримувати братів на шляху до цього успіху[9].

Старший брат О Місук закінчив регіональний медичний університет і все життя пропрацював у лікарні при альма-матер. Другий брат на пенсію пішов з посади начальника поліцейського відділку. Місук дуже пишалася своїми братами, які добре вчилися та виросли достойними членами суспільства. Вона навіть хвалилася успіхами братів співробітницям на фабриці. Коли старші брати стали фінансово незалежними, вони оплатили навчання наймолодшого з них. Завдяки цьому він зміг вступити у Сеульський педагогічний університет. Уся сім’я хвалила найстаршого сина, дякували йому за те, що він підтримав своїх молодших братів, допоміг їм стати на ноги, і не могли натішитись, що завдяки такому первістку сім’я нарешті зажила щасливо. Тоді-то Місук та її старша сестра зрозуміли, що шанс на підтримку та допомогу від сім’ї вони не отримають ніколи. Сестри із запізненням записалися у професійне училище і, працюючи вдень та навчаючись по вечорах, врешті-решт змогли отримати атестат про неповну середню освіту. О Місук на цьому не зупинилася і почала готуватися до кваліфікаційних екзаменів для отримання атестата про повну середню освіту[10]. У той рік, коли її молодший брат став учителем старшої школи, вона змогла отримати атестат про закінчення старшої школи.

Одного разу, коли Джійон ще ходила в початкову школу, її мама, прочитавши якесь повідомлення від учителя у шкільному щоденнику, сказала:

— А я теж колись хотіла стати вчителькою.

Маленькій Кім Джійон, яка тоді думала, що мама може бути тільки мамою, це бажання мами стати кимось іншим здалось таким дивним, що вона розсміялася.

— Я серйозно, серед своїх братів та сестер я вчилася найкраще. Навіть краще, ніж твій старший дядько, — додала мама.

— Тоді чому ж ти не стала вчителькою? — поцікавилась Джійон.

— Я повинна була заробляти гроші, щоб оплатити навчання братів. У той час усі дівчата жили так. Такий у нас був обов’язок.

— Ну тоді ти можеш зараз стати вчителькою, — підбадьорила донька маму.

— А зараз я повинна заробляти гроші, щоб оплатити навчання вам. Зараз усі матері живуть так. Такий наш обов’язок.

Мати шкодувала себе, своє життя і навіть те, що вона стала матір’ю Джійон. Невеликий, але важкий камінь, який міцно притис довгу мамину спідницю до підлоги. Саме таким тягарем відчула себе Джійон, і їй стало дуже сумно. Мати помітила зміну настрою доньки та ніжно провела рукою по її скуйовдженому волоссі.

Джійон ходила у велику початкову школу, до якої від будинку йти 20 хвилин пішки. У кожній паралелі було від 11 до 15 класів, а у кожному класі налічувалось до 50 учнів. До того, як Джійон пішла в цю школу, тут навчалось так багато учнів, що школа була змушена працювати у дві зміни — ранкову та денну.

Для Джійон школа стала першим досвідом життя у соціумі поза сім’єю, адже в садочок вона не ходила, та із цим проблем у неї не було. Як тільки Джійон звикла до шкільного життя, мама доручила старшій із сестер — Инйон — відводити молодшу у школу. Кожного ранку Инйон перевіряла розклад сестри та спаковувала у ранець підручники та зошити, а у великий товстий пенал, на якому була зображена казкова принцеса, клала чотири підточені олівці та гумку. Якщо чогось бракувало, Инйон просила гроші у мами та купувала те, що потрібно, у магазині канцелярських товарів, що розташовувався поряд зі школою. Джійон була зразковою ученицею — вона ніколи не губилась по дорозі у школу чи додому, на уроках поводилася слухняно, не пісялась. Джійон старанно переписувала із дошки завдання для домашньої роботи і часто отримувала найвищу оцінку за диктанти.

Першим неприємним шкільним досвідом для Джійон стала оказія, з якою дають раду більшість дівчаток у школах — жартівливі зачіпання-залицяння з боку сусіда по парті. Для Джійон вони здавалися далеко не жартівливими. Вона оцінювала ці зачіпання скоріше як агресію і дуже через це переживала, проте нічого не могла з цим зробити, окрім лиш як поплакати та пожалітись сестрі та мамі. Але їхні поради нічим не допомагали. Сестра сказала, що всі хлопці — дурні, з цим нічого не вдієш, тож найкращий спосіб — просто ігнорувати їх, а мама насварила Джійон за те, що та, мовляв, плаче через дурниці, адже однокласник просто так жартує.

У якийсь момент цей сусід по парті почав зачіпати Джійон не лише словами. Коли він сідав за парту, ставав у чергу чи порпався у своєму рюкзаку, він ніби ненароком штовхав її. Проходячи біля Джійон у коридорі, він зумисне підходив ближче, боляче бив її по руці і тікав. Він також позичав у неї гумки, олівці та лінійки, але ніколи не повертав їх. Коли Джійон просила повернути її речі, він кидав їх на підлогу, сідав на них або говорив, що взагалі нічого не позичав. Якось вони посварилися через це просто посеред уроку, за що обоє були покарані. Коли Джійон врешті перестала позичати свої речі сусіду, він почав висміювати її одяг та помилки, які вона робила, перекривляти, ховати її ранець чи сумку для змінного взуття так, щоб Джійон не могла їх знайти.

Якось на початку літа, коли Джійон було особливо спекотно, вона зняла капці і поставила спітнілі ноги на нижню перекладину парти. Раптом її сусід витягнув ногу і щосили копнув один з капців. Той, пролетівши по проходу, зупинився аж біля учительського столу. Весь клас засміявся, а вчителька розчервонілася і розгнівано спитала:

— Чий це капець?

Джійон мовчала. По-перше, їй було просто страшно, а по-друге, хоч капець і належав їй, вона очікувала, що сусід зізнається у тому, що це його рук, чи то пак, ніг, справа. Проте сусід, похиливши голову, мовчав.

— Ну, я чекаю. Ніхто не зізнається? Чи ви чекаєте, щоб я особисто перевірила, у кого не вистачає пари? — не вгавала учителька.

Джійон штовхнула ліктем сусіда, прошепотівши йому: «Це ж ти зробив!» На що той відповів, ще нижче схиляючи голову: «Але ж капець твій!» Коли вчителька вкотре стукнула по столу, Джійон не знайшла іншої ради, як підняти руку. Вчителька викликала її до дошки і добряче насварила, назвавши Джійон боягузливою брехункою за те, що та так довго не признавалася, чим забрала у своїх однокласників дорогоцінний час уроку. Джійон розплакалась і не могла пояснити, що це не її провина. І тут раптом хтось тихеньким голосом сказав:

— Це зробила не Джійон, — сказала дівчинка, яка сиділа у сусідньому ряді позаду Джійон. — Це її капець, але це зробила не вона. Я бачила, як це сталось.

— Ти про що? Хто ж тоді це зробив? — спантеличено спитала учителька.

Дівчинка теж розгубилася і лиш мовчки глянула на винуватця. Учителька та інші учні прослідкували за її поглядом, і тільки відчувши, як погляди всього класу зупинились на ньому, сусід Джійон зізнався у скоєному. Учителька почервоніла ще більше і почала сварити тепер його. Цього разу кричала вона вдвічі довше та вдвічі голосніше.

— Ти уже давно зачіпаєш Джійон, чи не так? Я давно за тобою стежу. Сьогодні вдома на листочку напиши все, чим ти провинився перед Джійон. Навіть не думай щось пропустити, я про все дізнаюсь. Сядеш писати це зі своєю мамою, і хай вона розпишеться наприкінці! А цей лист завтра принесеш мені.

У той день сусід Джійон покидав клас, похиливши голову та плечі, та примовляючи, що мама його приб’є, а вчителька попросила Джійон затриматися після уроків.

Джійон розпереживалася, що вчителька знову її сваритиме, але, на її подив, та сіла поряд і вибачилася. І сказала, що їй дуже шкода, що вона, не розібравшись у ситуації, почала кричати на Джійон, адже тоді була впевнена: так невдало пожартував саме той, кому цей капець належав. Що це був необачний вчинок з її боку і що надалі вона буде обережнішою. Поки вчителька вибачалася, напруга поступово покидала Джійон, і вона знову розревілася. Вчителька спитала, чи у Джійон є якісь запитання або прохання, на що та відповіла, схлипуючи:

— Відсадіть його, будь ласка... І, будь ласочка, зробіть так, щоб він уже ніколи не сидів зі мною за однією партою.

Учителька погладила Джійон по плечу:

— Джійон, я уже давно помітила дещо, про що ти, здається, не здогадуєшся. Ти йому дуже подобаєшся.

Те, що Джійон щойно почула, здавалось таким безглуздим, що вона аж перестала плакати:

— Та ви що, він мене ненавидить. Ви ж самі сказали, що бачили, як він постійно мене ображає.

Учителька розсміялася:

— Хлопці завжди найбільше дражнять тих дівчат, які їм подобаються. Ти не поспішай міняти сусіда по парті через те, що сталося сьогодні. Давай я з ним поговорю, і, можливо, вам вдасться знайти спільну мову.

«Я йому подобаюсь? Те, що він мене постійно дражнить, означає, що я йому подобаюсь?» Джійон здавалось, що вона вже геть нічого не розуміє. Усі ті ситуації, коли її діставав сусід по парті, промайнули у неї перед очима, і вона не могла повірити словам вчительки. Якщо тобі хтось подобається, ти, навпаки, маєш поводитися з ним більш ніжно та ласкаво! Це правило працює і для друзів, і для членів сім’ї, і навіть для домашніх тваринок. Навіть восьмирічна Джійон це розуміла. А через зачіпання сусіда її шкільне життя стало просто нестерпним. Мало того, що весь цей час її постійно дражнили та ображали, так ще й тепер вона виглядала недружелюбною дитиною, яка не хоче розуміти свого друга. Джійон лиш похитала головою:

— Ні, я його ненавиджу.

На наступний день їх розсадили. Новим сусідом Джійон став найвищий у класі хлопець, який через свій зріст завжди сидів сам за останньою партою. З ним вони жодного разу не сварилися.

У третьому класі вони почали двічі на тиждень обідати в школі, і для Джійон, яка їла дуже повільно, це стало справжньою каторгою. Їхня початкова школа була однією з перших, яка почала впроваджувати систему шкільних обідів. Школа могла похвалитися новісінькими чистими кухнею та їдальнею. Під час обідньої перерви школярі ставали у чергу та заходили в їдальню за номерами. Оскільки місця було недостатньо, учні повинні були швиденько їсти, щоб звільнити місце однокласникам.

Учні, які справлялися зі своєю порцією, бігли гратися на шкільний майданчик, а Джійон у той час сиділа, набивши рот рисом і намагаючись пошвидше його прожувати. Найважче їй було з класним керівником у третьому класі, який не дозволяв брати менші порції, але в той же час гнівався, якщо хтось не доїдав усе, що було на тарілці. За п’ять хвилин до кінця обідньої перерви він починав обходити їдальню і квапив та кричав на тих, хто все ще їв свій обід. При цьому він стукав ложкою по столу, рис ставав переляканим дітям посеред горла, і вони намагалися проковтнути його, наче таблетку, запиваючи водою.

У Джійон був тридцятий порядковий номер із сорока дев’яти в її класі. У кожного учня класу був номер, який призначався відповідно до місяця народження, при тому у хлопців були номери з першого по двадцять сьомий, а у дівчат — із двадцять восьмого по сорок дев’ятий. Джійон народилася у квітні, тому її номер був одним із перших серед дівчат. Ті ж дівчата, які народилися у пізніші місяці, були змушені чекати, поки учні, номери яких передували їхнім, з’їдять свій обід. Саме тому найчастіше вчитель кричав саме на дівчат, адже вони їли останніми.

У той день настрій у вчителя був дуже паскудний. Він уже встиг покарати весь клас за те, що чергові погано витерли дошку. Після того він неочікувано влаштував перевірку нігтів та чистоти рук, через що Джійон довелося у паніці швидко стригти нігті, тримаючи руки під партою. Учні, яким завжди доводилося їсти в останню чергу, помітивши настрій класного керівника, запихали у себе обід так швидко, як могли, але той все одно підганяв їх, грюкаючи кулаком по столу з такою силою, що їжа на підносах аж підскакувала. Декілька учениць розплакались, сидячи з набитим рисом ротом. Так сталося, що в цей день усі ті, хто розплакався під час обіду, затримались після уроків, щоб поприбирати у класі. Обмінявшись поглядами, жестами та короткими фразами, вони домовилися зустрітися після школи на ринку Йонгджін, у ресторанчику «Бабусині токпоккі[11]».

Щойно школярки зустрілися, навперебій почали жалітися одна одній:

— Він просто зриває злість на нас. Із самого ранку кричав ні за що.

— Саме так! Ти правду кажеш! — погоджувалися подруги.

— Чим більше він кричить і підганяє, тим важче стає їсти, кусок в горло не лізе! — додавала інша.

— Ми ж не спеціально їмо повільніше, не робимо це йому на зло, ми просто так звикли їсти, за що на нас так кричати? — підкидала третя.

Джійон була з ними згодна. У цій ситуації вчитель повівся недобре. Вона не могла точно виразити словами, у чому ж саме він поводився неправильно, але відчувала, що поведінка класного керівника засмучує її. Джійон не звикла висловлювати свою думку, тому вона просто мовчки кивала, погоджуючись із тим, що кажуть інші. Її однокласниця Юна, яка теж сиділа весь час мовчки, раптом вставила:

— Проблема в тому, що це просто нечесно, — і пояснила. — Ми постійно обідаємо відповідно до наших порядкових номерів, а це нечесно. Ми повинні попросити, щоб нам поміняли номери.

Джійон спочатку розхвилювалась: це вони мають вчителя просити? Чи вони взагалі мають право щось таке казати вчителю? Та подумавши, сама себе заспокоїла — якщо хтось із них і може таке просити, то це Юна. Вона була відмінницею, а її мама була головою батьківського комітету. Тому в п’ятницю, під час класної години, Юна підняла руку і сказала на весь клас:

— Я вважаю, що ми повинні змінити порядкові номери для отримання обіду.

Тихим, спокійним голосом, дивлячись учителю в очі, Юна пояснила, що оскільки обіди видають за порядковими номерами, ті, хто в кінці списку, отримують свою порцію пізніше, через що й останніми закінчують їсти. А це, як-не-як, нечесно стосовно тих, хто у хвості списку, і тому справедливим буде міняти порядкові номери час від часу. Учитель усміхався, ніби нічого й не сталося, але було помітно, як кутики його губ нервово посмикувалися. Атмосфера у класі стала напруженою, немов натягнута струна, що, здавалось, ось-ось трісне. Хоча весь цей час говорила лише Юна, Джійон відчувала, як від хвилювання тремтять її власні ноги. Урешті, вчитель, дивлячись на Юну, з тією ж незмінною посмішкою мовив:

— Ну гаразд. Починаючи з наступного тижня, першим обід отримуватиме номер 49 і далі. А порядок відтепер мінятимемо щомісяця.

Дівчата, які завжди були у кінці списку, переможно закричали. Проте радість їх була поспішна — хоч порядок отримання порцій і помінявся, атмосфера обідів залишилася тією ж. Черговий учитель, як і завжди, злився, коли хтось повільно їв, зганяючи злість на таких учнях настільки сильно, що ті могли ледве проковтнути ложку рису від страху. Для Джійон, яка була акурат посередині списку їхнього класу, взагалі нічого не змінилося — обід свій вона отримувала приблизно в один і той самий час. Боячись потрапити у групу тих учнів, яким діставалося від учителя найбільше, Джійон доклала усіх зусиль, щоб з’їдати свою порцію якомога швидше.

Однак Джійон відчула, що вони здобули, хай невелику, але перемогу. Їм вдалося висловити свою думку сильнішому і при тому добитися якихось змін. Для Юни, Джійон та інших дівчаток, які були у списку останніми, це стало надзвичайно цінним досвідом. Хоч вони про це ще не здогадувалися, але саме тоді у них почало зароджуватися щось, що віддалено нагадувало критичне мислення та впевненість у собі, у своїх силах. Але у їхніх головах усе ще не виникало питання: «А чому це у хлопців у всьому є перевага?» Хлопцям віддавали перші номери в черзі, їм першим дозволяли виступати з доповідями на уроках, їхні домашні завдання перевірялися у першу чергу, а дівчатам залишалося лише чекати — коли з нудьгою, а коли з полегшенням. Та ніколи такий стан речей не здавався дівчатам дивним чи нечесним, вони просто мовчки очікували своєї черги. Точно так само ніколи нікому не приходило в голову спитати: чому реєстраційні номери громадян у чоловіків починаються з цифри 1, а у жінок — із цифри 2.

Починаючи з 4-го класу, учням дозволялось самостійно вибрати старосту, шляхом голосування. Обирали старосту двічі на рік, кожного семестру, і за три роки, на пам’яті Джійон, усі шість разів у її класі старостою обирали хлопця. При цьому вчителі завжди окремо вибирали 5-6 дівчаток, яким доручали різноманітні завдання, давали на перевірку домашню роботу однокласників, примовляючи, що дівчата все ж кмітливіші, а тому краще справляються з такими завданнями. Тобто, хоча всі — й учні, й учителі — вважали, що дівчата старанніше вчаться і однозначно чемніші за хлопців, їхні кандидатури ні разу не розглядали на роль старости класу. Така тенденція простежувалася не лише у класі Джійон — здавалося, у школі існувало неписане правило: старостою має бути хлопець, і крапка.

Якось, коли Джійон уже перейшла у середню школу, її мати зі здивуванням прочитала у газеті:

— Ти ба, пишуть, що тепер у школах кількість дівчат-старост значно збільшилась. Їх тепер більше ніж сорок відсотків[12]. Хтозна, можливо колись ви, мої дівчатка, застанете і жінку-президента!

І справді, хоча у школі Джійон старост-дівчат було менше ніж половина, це було все одно більше, ніж колись. При цьому зберігався чіткий поділ — відповідальними за чистоту у класах завжди були дівчата, а хлопцям діставалися посади, пов’язані з проведенням спортивних занять чи змагань. І не важливо, чий голос був вирішальним у виборі відповідальних — чи то вчителів, чи то учнів — розподіл ролей залишався незмінним.

Коли Кім Джійон була у п’ятому класі, вони з сім’єю переїхали у квартиру, що містилася на третьому поверсі нещодавно зведеного будинку. У новій оселі було три спальні, об’єднана з кухнею вітальня й одна ванна кімната. Нова квартира за розмірами була удвічі більшою за попередню, а за зручністю — удесятеро. Щоб її купити, мама Джійон складала копійку до копійки, відкладаючи гроші як із зарплати чоловіка, так і зі своїх непостійних заробітків. Вона прискіпливо порівнювала депозити та накопичувальні програми у різних банках, обираючи найвигідніші з них, а частину коштів інвестувала у житлові фонди.

Мати була дуже мудрою і обережною, тож вона принципово відмовляла своїй сестрі та іншим родичам, коли ті зверталися до неї з проханням взяти їх у долю. Вона завжди казала так:

— Ніколи не довіряй у грошових питаннях родичам, які живуть далеко від тебе — а то втратиш і гроші, і рідню.

Стара квартира Джійон після численних ремонтів являла собою своєрідний вінегрет із старовини і сучасності. На тій квартирі підлога кухні, яка, як і на новій, була об’єднана з вітальнею, була покладена просто на плити внутрішнього дворика і не обігрівалася. У акуратно облицьованій плиткою ванній не було ні умивальника, ні ванни, тому вмивалися та милися вони, набравши воду у величезний таз. Туалет був надворі, одразу поряд із вхідними воротами. Нова ж квартира повністю обігрівалася, а ще там була ванна. Ба більше, можна вже не взуватися щоразу, як треба в туалет чи помити руки, адже туалет — у квартирі.

Та найважливішою зміною було те, що у сестер з’явилася нарешті власна кімната. Найбільшу спальню зайняли батьки Джійон з братом, другу за розмірами спальню — сама Джійон із сестрою, а найменша дісталася бабусі. Тато Джійон з бабусею спочатку виступали за те, щоб віддати одну зі спалень брату Джійон, а сестри, як і раніше, хай би жили в одній кімнаті з бабусею, та мати була категорично проти такого поділу. Вона аргументувала це тим, що бабусі просто необхідна окрема кімната у її віці, щоб та могла, коли їй заманеться, включати радіо, слухати свої буддійські піснеспіви чи просто у будь-який момент спокійно лягти відпочити, додаючи:

— А малому для чого взагалі окрема кімната? Він ще ж навіть у школу не ходить! Тим більше, що він і так щоночі приходить до нас із подушкою і лягає поряд. Синку, як скажеш, ти хочеш спати сам чи з мамою?

Семилітній брат Джійон відповів, що він буде спати тільки з мамусею і що йому не потрібна окрема кімната. Таким чином, як мати й планувала, сестрам нарешті дісталася власна окрема кімната. Мама Джійон, потай від чоловіка, відклала трохи грошей, щоб прикрасити й гарненько облаштувати кімнату доньок — вона придбала два нові столи, розмістивши їх перед вікном так, щоб їх заливало сонячне проміння. Також мати купила дівчатам два новенькі комплекти для сну — покривала та подушки. Попід стіною розмістилися шафа для одягу та книжкові полички, а на протилежній стіні мати повісила велику карту світу.

— Дивіться, оце — Сеул. Цілий Сеул — всього лиш ця невеличка цятка на карті, крапка. А ми з вами живемо у цій малюсінькій цяточці. Можливо, вам і не вдасться побувати всюди, але завжди пам’ятайте, який безкраїй цей світ.

Через рік бабуся померла. Брату Джійон дісталася її кімната, але він ще довго по ночах приходив з подушкою у кімнату батьків та засинав у маминих обіймах.