Кім Джійон, 1982 року народження

2012 — 2015

Перша зустріч батьків Кім Джійон та Джон Дехьона відбулася в одному з корейських ресторанів на Каннамі, неподалік автовокзалу. Після обміну декількома ввічливими фразами: «Приємно познайомитися», «Ви, мабуть, втомилися, добираючись сюди», за столом запанувала мовчанка. Раптом Мама Дехьона почала нахвалювати Кім Джійон, при тому, що за весь період їхнього знайомства бачила її всього лише двічі. «Ваша донька така чемна, люб’язна і турботлива. Уявляєте, вона запам’ятала, що я не п’ю кави, і на наступну нашу зустріч привезла трав’яний чай, а коли ми говорили по телефону, одразу помітила, що мій голос звучить застуджено», — казала вона. Насправді, чай Джійон купила за рекомендацією консультанта в магазині, просто назвавши свій бюджет на подарунок, а про застуду згадала, бо тоді був сезон грипу, а не тому, що помітила, що голос мами Дехьона звучить якось по-іншому. Той факт, що її дії, яким вона не надала особливої ваги, можуть трактуватися багатьма способами, змусив її насторожитись. Мама Джійон, усміхаючись від радості за те, що майбутня сваха так добре відгукується про її доньку, сказала:

— Дякую вам за такі добрі слова. Джійон, хоч і доросла, поратися по дому геть не вміє. Та це моя провина, у мене такий характер, що я не давала дітям й шансу щось зробити вдома — люблю робити все сама.

Вона пожартувала, що, попри все, впевнена, діти не помруть з голоду, тож за це хвилюватися не варто. Мама Дехьона підтримала жарт і додала, що тепер усі діти такі. Вони вдвох почали обговорювати, як добре жилося їхнім донькам, які, на відміну від них самих, могли повністю присвятити своє життя навчанню і роботі, не займаючись хатніми справами.

— Немає таких людей, які можуть усе й одразу. З часом Джійон усьому навчиться. Я впевнена, що вона буде чудовою господинею, — сказала мама Дехьона.

Кім Джійон подумки їй заперечила: «О ні, мамо, я думаю, що ви помиляєтеся. Дехьон таки вміє більше за мене, адже він стільки часу прожив окремо від батьків, і він обіцяв, що після весілля візьме обов’язки по дому на себе». Ні вона, ні Дехьон нічого не сказали — вони лиш усміхались, киваючи головами.

Додавши до гарантійного депозиту, на який Джон Дехьон знімав свою холостяцьку студію, гроші, які молодятам вдалося заробити за цей час, і доклавши ще невелику суму, яку довелося взяти у позику в банку, парі вдалося взяти в чонсе — безоплатну оренду[28] — квартиру площею 80 м2, облаштувати її і навіть оплатити весільну церемонію та медовий місяць. По суті, завдяки гарантійному депозиту Дехьона і розумному підходу до грошей, який був у пари, їм вдалося одружитися, не просячи допомоги у батьків. І Дехьон, і Джійон почали працювати приблизно в один і той самий час, але хоча Джійон жила з батьками і їй не потрібно було платити за житло і продукти, Дехьону вдалося відкласти набагато більше грошей. Пояснення цьому було досить просте — зарплата Джон Дехьона була значно вищою за зарплату Кім Джійон. З одного боку, вона цього очікувала, адже компанія чоловіка була значно більшою, та й рівень зарплат у сфері маркетингу, у якій працювала Джійон, не вважався високим, але дізнавшись, наскільки великою є різниця, вона була дещо деморалізована.

Подружнє життя виявилось досить таки непоганим. Хоч вони часто працювали допізна і у вихідні, через що бували такі дні, коли їм не вдавалося ні разу поїсти удвох, Джійон та Дехьон завжди знаходили час на те, щоб піти разом на нічні сеанси в кіно чи замовити доставку їжі вночі. На вихідних, у ті дні, коли нікому з них не потрібно було виходити на роботу, вони спали до обіду, а тоді прокидалися і, снідаючи тостами, які готував Дехьон, дивилися по телевізору передачі про кіно. У такі моменти їм здавалося, що вони й досі просто зустрічаються і лише грають у подружжя.

Через місяць після їхньої весільної церемонії, у середу, Кім Джійон пізно поверталася з роботи. Вона ледве встигла на останній поїзд метро і коли повернулася додому побачила, що Джон Дехьон, який в той день незвично рано звільнився, сидів і чекав її, встигнувши до її приходу повечеряти рамьоном, помити посуд, поприбирати у холодильнику, дивлячись серіали, скласти випраний одяг. На обідньому столі лежав листок паперу — це виявилась заявка на офіційну реєстрацію шлюбу[29]. Джон Дехьон роздрукував її на роботі і попросив двох колег підписатися як свідків. Кім Джійон глянула на заявку і розсміялася:

— Нащо такий поспіх? Ми вже відіграли весілля і живемо разом, а що зміниться від того, як ми подамо заяву на реєстрацію шлюбу? — спитала вона, хоча насправді була зворушена тим, що Дехьон так поспішає з офіційною реєстрацією.

— Зміниться наше ставлення до нашого шлюбу.

Бульбашку радості, яка заповнювала її серце зсередини, ніби проткнули голкою цією відповіддю. Повітря з бульбашки почало повільно виходити, і радості ніби й не було. Вона не погоджувалася з Дехьоном і була твердо переконана, що ніякі церемонії чи заяви не можуть змінити їхні почуття одне до одного. Джійон не могла вирішити, хто з них має рацію і показує більшу відданість їхнім стосункам — Дехьон, який демонструє всю серйозність своїх намірів, прагнучи якомога швидше узаконити їхній шлюб, чи вона, яка вважала, що реєстрація шлюбу ніяким чином не вплине на їхні стосунки. Хоча Дехьон вчинив як відповідальний чоловік, цей вчинок дещо засмутив Кім Джійон.

Вони сіли удвох перед ноутбуком і почали заповнювати заяву. Джон Дехьон раз за разом заглядав у комп’ютер, щоб звірити, чи він правильно записує ієрогліфами місце походження його сімейного прізвища. Кім Джійон теж надовго застрягла на цьому пункті — здавалося, вона вперше в житті записує ці дані. Решту пунктів вони заповнили досить швидко. Джон Дехьон підготувався і дізнався у своїх і батьків Джійон їхні номери запису у реєстрі громадян, тому цей пункт теж не спричиняв проблем. Аж тут вони дійшли до питання під номером 5: «Чи ви згодні на те, що вашій дитині при народженні буде присвоєно сімейне прізвище матері?»:

— Що ти думаєш щодо цього?

— Щодо чого?

— А ось, п’ятий пункт.

Джон Дехьон вголос прочитав запитання, подивився на Джійон і спокійним голосом відповів:

— Я думаю, що прізвище «Джон» — чудове прізвище для нашої дитини.

У кінці 1990-х років у країні почалися гарячі обговорення на тему традиційного сімейного устрою та системи реєстрації новонароджених дітей, при якій немовлята повинні бути зареєстровані під прізвищем однієї людини — рідного батька, і змінювати прізвище заборонялося. З’явилися цілі організації, які боролися за скасування цієї системи, а деякі люди почали використовувати подвійне прізвище, поєднуючи прізвище матері та батька. Серед аргументів, які висували поборники оновлення системи, були історії знаменитостей, які розповідали, як у дитинстві з них знущалися через те, що їхнє прізвище відрізнялося від прізвища вітчима, адже вони були змушені жити під прізвищем біологічного батька. У той час стали особливо популярними серіали, де головними героями були одинокі матері, які протягом багатьох років у поті чола працювали, самостійно виховували своїх дітей, переборювали всі біди, і в момент як тільки у них все налагоджується, приходить антагоніст — біологічний батько — який відбирає у матері дитину, хоча до того не мав жодного інтересу до неї, а не віддати дитину рідному батькові заборонялося законом. Саме завдяки цим драмам у голові Джійон закарбувалася думка, що традиційна система реєстрації новонародженого виключно за прізвищем батька — це погано. Противників змін теж було чимало — вони, навпаки, вважали, що без збереження цих традицій, члени сімей будуть віддалятися одне від одного, відчужуватися, і, врешті-решт, усе суспільство скотиться у розвитку до періоду первісного стада.

Боротьба проти цієї системи увінчалася успіхом — після розгляду Конституційним судом у лютому 2005 року закон про реєстрацію немовлят виключно за прізвищем батька було визнано таким, що є несумісним з прийнятим до того законом про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, і його було відмінено у січні 2008 року, а відповідні зміни були внесені у Цивільний кодекс[30]. На сьогоднішній день в Кореї вже не існує такого поняття, як «сімейний реєстр» на офіційному рівні, і люди живуть у світі нової системи індивідуальної ідентифікації, у рамках якої записувати дитину за прізвищем біологічного батька не є обов’язковим. Батьки отримали змогу вибрати для дитини прізвище матері, але цим шансом користаються небагато пар — у 2008 році, коли було відмінено стару систему, зареєстрували 65 випадків присвоєння прізвища матері, а у наступні роки ця кількість не перевищувала 200 випадків[31].

— Зараз більшість пар усе-таки обирають прізвище батька. Якщо записати дитину на маму, то люди думатимуть, що щось не так чи що сім’я неповна. А нам доведеться постійно щось комусь пояснювати, — вголос розмірковувала Кім Джійон, а Джон Дехьон лиш ствердно кивнув.

Та все ж, ставлячи галочку навпроти варіанта «Ні, не згодні», Джійон відчула внутрішню порожнечу. Світ навколо так змінився, але закони та звичаї у цьому світі не змінилися. А якщо закони та звичаї все ті самі — чи змінився-таки цей світ? Джійон далі думала над словами Дехьона: офіційна реєстрація їхнього шлюбу змінить їхні почуття одне до одного. То все ж, це закон змінює людські почуття та цінності, чи навпаки — людські почуття та цінності визначають закони?

Їхні батьки нетерпляче очікували на «добру новину». Їм не переставали снитися «віщі сни» — хай що б там було, у цих снах, для батьків вони означали одне: скоро у них з’явиться онук або внучка. Батьки із самого рання кидалися телефонувати Джійон, щоб спитати, як вона себе почуває. Після декількох місяців таких вранішніх перевірок, вони почали переживати і підозрювати, що у Джійон не все добре із жіночим здоров’ям.

На перший після весілля день народження свекра Джійон усі, разом з ріднею Дехьона, яка проживає поблизу Пусана, зібралися на святковий обід, щоб привітати батька Дехьона, і заодно познайомитися з невісткою. Протягом всієї зустрічі — поки накривали стіл, поки святкували і навіть коли прибирали зі столу — усі бесіди зводилися до одного: чи Джійон з Дехьоном не хочуть поділитися з ріднею «добрими новинами». Немає новин? А чому? Що не так? Ви достатньо стараєтеся? Вочевидь, недостатньо, якщо дитинки ще немає. Кім Джійон спробувала закрити тему, пояснивши, що вони з Дехьоном поки не планують дітей, та її уже ніхто не слухав. Ага, значить, невістка і досі не завагітніла, у чому ж може бути проблема? З усіх сторін посипалися припущення: «Вона уже трохи застара...», «Це все тому, що вона занадто худа!», «Та ви лиш попробуйте — у неї холоднющі руки, у невістки явно проблеми з кровообігом!», «Та що тут гадати — гляньте, у неї прищ на підборідді, у її віці це може свідчити лиш про одне — проблеми з жіночим здоров’ям», — які б причини не називалися, усі вони передбачали, що проблема полягає саме у Джійон.

Одна з тітоньок Дехьона дорікнула його матері:

— А ти що сидиш і нічого не робиш? Купила би своїй невістці збір цілющих трав для зачаття! Джійон, певне, засмучена через твою бездіяльність.

Кім Джійон подумки заперечила — о ні, тільки цього їй ще бракувало. Її цілковито влаштовувало те, що свекруха зайвий раз не лізла у їхні справи. Навпаки, усі ці розмови про те, що потрібно зробити, щоб вона швидше завагітніла, здавалися їй тортурами. Їй нестерпно хотілося відрізати присутнім: «Знаєте що, я абсолютно здорова, мені не потрібні ніякі ліки і трави, я не збираюсь підлаштовуватися під ваш сімейний план з народжуваності, і взагалі, це стосується лише мене й мого чоловіка, і обговорювати наші плани на дітей з родичами, яких я бачу вперше в житті, у мене немає ні найменшого бажання». Але, як завжди, слова залишилися несказані, натомість Джійон скромно відповіла:

— Ні-ні, що ви, все в порядку.

Усю дорогу до Сеула Кім Джійон і Джон Дехьон сварилися. Джійон ображалася, що чоловік і слова не сказав, щоб зупинити потік безпідставних умовиводів і незадовільних оцінок її фізичного здоров’я з боку його родичів. Дехьон виправдовувався тим, що спроба заперечити старшим могла ще більше їх розпалити, але Джійон таке пояснення не вдовольнило — вона не могла зрозуміти свого чоловіка. Дехьон врешті сказав, що Джійон занадто гостро реагує на дрібниці, що ще більше образило її.

Решту шляху вони проїхали мовчки, не зупиняючись. Лише коли вони нарешті доїхали і припаркували машину на підземній парковці їхнього житлового комплексу, Дехьон порушив багатогодинну мовчанку:

— Я постійно думав над твоїми словами. Так, я повинен був захистити тебе перед моїми родичами. Ти нічого не можеш їм сказати, а я міг би. Давай домовимося, що відтепер будемо в таких ситуаціях захищати одне одного: я тебе — перед своїми родичами, а ти мене — перед твоїми. А за сьогодні я вибачусь. Вибач мене, Джійон.

Після цих слів Джійон уже не могла сердитися на чоловіка. Вона раптом і себе відчула винуватою, хоча й не було за що.

— І я тут ще подумав... є лише один спосіб змусити моїх батьків перестати діставати нас з дитиною.

— Який?

— Народити дитину. Ми ж усе одно збираємося зробити це рано чи пізно, чому б не вбити двох зайців одним пострілом — позбутися постійних нотацій батьків і народити хоча б одну дитину, поки ми ще молоді.

Пропозиція Джон Дехьона прозвучала ніби між іншим, так невимушено, ніби він пропонує заскочити в супермаркет купити свіженького норвезького лосося чи ввечері після роботи зібрати удвох пазл із зображенням «Поцілунку» Клімта. Принаймні так здалось Джійон. Вони ніколи не обговорювали свої плани щодо дітей, але і Джійон, і Дехьон завжди вважали, що діти — це наступний логічний крок після одруження. Тому, з одного боку, Джійон не могла сказати, що пропозиція Дехьона недоречна, але й наважитись на такий крок їй було непросто.

Старша сестра Кім Джійон вийшла заміж на рік раніше за Джійон, але у неї й досі не було дітей, та й серед недавно одружених подруг Джійон матерів не було, тому так вийшло, що вона ніколи тісно не спілкувалася з вагітними і не бачила зблизька немовлят. Кім Джійон не могла й уявити, що її очікує, як зміниться її тіло, але її найбільше лякало те, що вона була не впевнена, чи їй вдасться поєднувати виховання дитини з кар’єрою. І вона, і Дехьон часто працювали допізна і у вихідні, тому було зрозуміло, що одними яслами і нянею не обійдешся. На допомогу батьків вони теж не могли розраховувати. Раптом Джійон стало соромно за те, що немовля ще не народилося, а вона вже думає, куди його спихнути. Чому вони взагалі повинні поспіхом планувати дитину, якщо у них зараз немає ні часу, ні можливостей виховувати її? Дивлячись, як роздумує і зітхає дружина, Дехьон підійшов і поплескав її по плечу:

— Я буду тобі допомагати — мінятиму памперси, годуватиму з пляшечки, пратиму білизну.

Кім Джійон спробувала пояснити Дехьону, що її турбує невпевненість у тому, чи зможе вона зберегти кар’єру після народження дитини, і вона почуває себе винною за те, що у першу чергу задумується над тим, на кого можна буде лишити немовля. Той її уважно слухав і у потрібні моменти співчутливо кивав:

— Я розумію, але Джійон, не думай над тим, що ти втратиш — подумай про те, що ти здобудеш! Це ж так чудово — бути батьками. Навіть якщо ми, у найгіршому разі, не знайдемо нікого, хто допоміг би нам дивитися за дитиною, ти можеш не переживати за те, що тобі доведеться кинути роботу. Я зможу забезпечити нас. Я не буду дорікати тобі і заставляти ходити на роботу.

— А ти? Чим пожертвуєш ти?

— Тобто?

— Ну, ти радиш мені не думати над тим, що я втрачу. Але мова йде не про якісь дрібниці — мова йде про мою молодість, здоров’я, кар’єру, колег, друзів, мрії та плани, і майбутнє загалом. Цілком можливо, що мені доведеться жертвувати цим всім. Звісно, що лиш про це я й можу думати зараз. А як щодо тебе? Чим пожертвуєш ти заради дитини?

— Я? Ну, я... Мене теж очікує багато змін. Мені доведеться рано приходити додому, тому я не зможу зустрічатися з друзями, як раніше. І я не зможу зі спокійною душею ходити на ділові вечері та корпоративи і затримуватися на роботі. Я буду втомлюватися від того, що працюватиму і допомагатиму тобі по дому. Та й взагалі, як голова сім’ї я повинен взяти на себе відповідальність за нашу сім’ю — за тебе і нашу дитину. Я буду вас забезпечувати! Так, це теж відповідальна робота.

Кім Джійон намагалася не реагувати на слова чоловіка занадто емоційно, але це їй давалося важко. Перелік його «жертв» у порівнянні з тим, чого позбудеться вона, і зі всім тим невідомим, з чим Джійон потрібно буде зіткнутися, здавався дріб’язковим.

— Так, тобі теж буде нелегко. Але ти ж розумієш, що я ходжу на роботу не тому, що ти мене змушуєш, а тому, що мені подобається те, що я роблю. Тим більше, що за це я отримую гроші, — Джійон ніяк не могла змиритися з тим, що за таких обставин їй треба жертвувати майже всім тим, що вона цінувала найбільше.

Якось Кім Джійон наснився сон. Недільного ранку вони з Дехьоном пішли прогулятися у ботанічний сад неподалік від дому. У саду вони побачили незвичайну білу траву, яка покривала всі галявини навколо. Дехьон здивовано вигукнув, де таке бачено, щоб трава була білою, на що Джійон йому відповіла, що це якась лікарська рослина. Вони прогулювалися галявиною, обережно ступаючи по густій білій траві. Аж раптом вони помітили якусь круглу зелену річ, розміром з дитячу голову, яка стирчала із землі посеред галявини. Коли Джійон з Дехьон підійшли ближче, вони побачили, що це редька — велика і блискуча. Джійон нахилилася, схопила редьку за бадилля і потягнула. Та витягнулася без жодних зусиль.

— Ти ба, це звучить як казка про ріпку, — розсміявся Дехьон, почувши розповідь Джійон. — Оце тобі наснилось.

Як показав час, сон був не просто дивним, а віщим — Джійон завагітніла.

Протягом всієї вагітності Кім Джійон мучив жахливий токсикоз — навіть ковток повітря міг у будь-який момент викликати нудоту. Серйозних проблем під час вагітності у неї не було — ніяких набряків, запаморочень чи ускладнень, але її турбували проблеми з травленням, запори, від яких ще більше роздувало низ живота, і час від часу болів поперек. Кім Джійон швидко втомлювалася і, що найгірше, її постійно хилило на сон.

Для безпеки майбутніх мам і їхнього плоду, компанія дозволяла зсувати робочі години на пів години пізніше. Коли Джійон поділилася новиною про вагітність з колегами, хтось із чоловіків-колег вигукнув:

— Оце щастить! Тепер зможеш приїжджати на роботу пізніше.

«Ага, подивлюсь я на тебе, як ти будеш радіти від того, що тебе нудить від будь-якої їжі, і ти не можеш ні пожерти, ні посрати — тільки ходиш втомлений, сонний, а тобі болить то тут, то там», — роздратовано подумала Джійон. Її образив коментар співробітника, який ні на секунду не задумався, скільки незручностей та болячок підстерігає майбутніх мам, але, з іншого боку, якої реакції варто було очікувати від чужої людини — він їй не сват і не брат. Неочікувано за притихлу Джійон заступився інший колега:

— Ти що, та ж вона не просто приходитиме на пів години пізніше — Джійон мусить відпрацьовувати ці 30 хвилин. По суті, вона все одно працюватиме стільки ж, скільки й ми.

— Я тебе прошу, ніби в цьому офісі є хоча б одна людина, яка йде з роботи вчасно. Їй просто подарували 30 хвилин фори!

Розізлившись, Кім Джійон сказала, що вона не збирається приходити на роботу пізніше — вона буде приходити у той же час, що і всі, і працюватиме на рівні зі всіма, ні на хвилину менше. Через цю обіцянку, яку вона кинула, не подумавши, Кім Джійон мала виходити з дому на годину раніше, щоб уникати пекельної години пік у метро, адже стрес і задуха могли нашкодити дитині. Вона засмутилася не лише тому, що сама собі створила додаткові незручності, але й тому, що такий вчинок міг стати черговим прецедентом, після якого у компанії почнуть очікувати такої ж самовідданості від усіх працівниць у період вагітності. Джійон не знала, що гірше: використовувати переваги і бонуси, які пропонуються компанією, і заслужити репутацію халявщиці, чи уникнути таких звинувачень, але своїм прикладом мимоволі зробити офісне життя своїх колег-жінок — теперішніх і майбутніх — ще складнішим.

Коли їй випадало їздити на метро вдень — у робочих справах чи до лікаря на огляд, люди часто поступалися їй місцем. Але не в час пік. Підтримуючи рукою поперек, щоб якось зменшити біль, Кім Джійон намагалася переконати себе, що це не тому, що люди бездушні і їм байдуже, а тому, що вони самі занадто втомлені, щоб звертати увагу на тих, хто навколо них. Та їй було дуже образливо і неприємно, що сидячим пасажирам, які не поступалися місцем, часто було ніяково від того, що вона стояла поряд з ними, а деякі навіть зиркали на неї зі злістю.

Одного вечора Кім Джійон поверталася з роботи пізніше, ніж зазвичай. У вагоні метро було так багато людей, що не було не те, щоб вільного місця, але й можливості вхопитися за поручень. Ледве відшукавши вільний відрізок поручня, Джійон стала неподалік дверей вагона. Жіночка років п’ятдесяти, яка сиділа поруч, глянула на її живіт і спитала, на якому вона місяці. Кім Джійон не хотілось привертати до себе зайвої уваги, тому вона сором’язливо усміхнулась і щось пробурмотіла у відповідь. Жінка не залишала її у спокої і спитала, чи Джійон повертається з роботи, на що та лише стверджувально кивнула.

— Бідака, у тебе ж, напевно, спина болить! І коліна, і ноги... Я минулого тижня вивихнула щиколотку, коли ходила в гори, то вона тепер так болить, що я геть не можу стояти. Якби не щиколотка, я б тобі поступилася місцем. Ну що ж це таке, хоч би хтось тобі поступився... Ану підожди секунду.

Тітонька озирнулася по сторонах, мов яструб, вишукуючи жертву, яку можна було би зігнати з місця. Люди поряд ніяково засовалися на своїх місцях, та найбільш ніяково себе почувала Джійон. Вона повторювала, що все в порядку, що вона постоїть, але жінку уже було не спинити. Коли Джійон уже збиралася просто відійти подалі, дівчина в куртці з емблемою університету, яка сиділа просто поряд із жіночкою, враз підвелася, не приховуючи свого роздратування. Коли дівчина проходила мимо Джійон, вона штовхнула її в плече і сказала так, аби було чути:

— Не розумію, для чого ті, хто змушений їздити на метро на роботу горбатитись, маючи такого животяру, заводять дітей?

Очі Джійон враз наповнили сльози. «Ось хто я — та, яка змушена горбатитись на роботі з животярою. І ще й тягатися туди на метро», — гірко подумала вона. Кім Джійон почала аж задихатися від сліз, які душили її. Їй довелося вийти на найближчій зупинці. Там вона сіла на лавочку і довго-довго плакала. Заспокоївшись, Джійон вийшла з метро, хоча вона була занадто далеко від дому, щоб дійти туди пішки, і район був їй незнайомий. Вона помітила декілька машин таксі, які очікували на пасажирів, і підійшла до найближчої. Звісно, Джійон могла просто виплакатись і сісти на наступний потяг метро, але в той момент їй не хотілося повертатися в метро — вона хотіла поїхати на таксі.

Лікарка-гінеколог із животом трохи більшим, ніж у Джійон, тепло всміхнулася і сказала тій «готувати рожеві пелюшки». У Джійон з Дехьоном не було особливих очікувань щодо статі дитини, але вони знали, що всі родичі чекають на хлопчика, від чого подружжя охопило відчуття легкої паніки, яке виникає, коли знаєш, що тебе очікує неприємна розмова чи якась стресова ситуація. Коли вони поділились новиною з батьками, мама Джійон сказала: «Ну нічого, наступним у вас обов’язково буде хлопчик», а мама Дехьона лиш мовила: «Буває». Така реакція, м’яко кажучи, не сподобалася Джійон.

Можна було б подумати, що такі стереотипні погляди у той час були властиві тільки старшому поколінню. Але навіть молодь могла собі дозволити ляпнути щось на зразок: «Ми так засмутилися, що у нас народилась донька, але коли виявилося, що другим у нас таки буде хлопчик — у нас ніби від душі відлягло. І рідним ми нарешті змогли сказати з гордістю, що у нас буде син! Як ми святкували цю новину! Накупили собі все найдорожче і найсмачніше!» Джійон хотілося похвалитися, що вона й без сина ходить з гордо піднятою головою і дозволяє собі все, що хочеться з’їсти і що ці речі ніяким чином не залежать від статі дитини, та боялася, що такі слова будуть сприйняті як вияв заздрощів.

Що ближче насувалася попередня дата пологів, то більше Кім Джійон роздумувала над тим, що їй робити — взяти відпустку тільки на період пологів і реабілітації? Чи взяти повноцінну декретну відпустку? А може, взагалі звільнитися? Найоптимальнішим здавався варіант з повноцінним декретом — звільнитися вона завжди встигне, а за час декрету вони зможуть придумати щось. Таке рішення було найкращим для Джійон, але найгіршим — для її колег.

Джон Дехьон та Кім Джійон дуже довго обговорювали це питання. Вони виписали на папері у три колонки можливі варіанти: вихід на роботу одразу після пологів, вихід на роботу через рік після пологів, звільнення з роботи. Під кожним з варіантів вони прописали деталі: хто буде дивитися за дитиною, скільки це коштуватиме, всі плюси і мінуси цього варіанта. Зрештою, стало ясно, що якщо вони обоє працюватимуть, потрібно буде відправити дитину в Пусан до батьків Дехьона або ж найняти няню з проживанням.

Варіант з Пусаном одразу відпадав. Хоча батьки Дехьона запевняли, що з радістю візьмуть на себе відповідальність за виховання внучки, вони були вже немолодими, тим більше, що матері Дехьона недавно зробили операцію на спині. Няня з проживанням також здавалась сумнівним варіантом — це б означало, що абсолютно чужа людина не просто дивитиметься за їхньою донькою, а постійно перебуватиме поряд з ними, стаючи невід’ємною частиною їхнього життя. Зважаючи на те, як складно буває знайти людину, яка б відповідально ставилася до виховання дитини, скільки часу у них займе те, щоб знайти людину, з якою їм буде комфортно жити? Якщо й знайдуть когось, це буде коштувати цілу купу грошей. А скільки їм доведеться жити з цією людиною? Як зрозуміти, з якого віку дитина може самостійно ходити в школу і на гуртки, готувати собі їжу? До того моменту вони явно не раз переживатимуть ситуації, які змусять їх задуматись над тим, які вони погані батьки. Врешті-решт зійшлись на тому, що комусь із них треба покинути роботу, і цією людиною, звісно, стала Кім Джійон. Робота Дехьона була більш стабільною, і зарплата його була більшою. Як-не-як традиційно ролі у суспільстві розподілялися саме таким чином: чоловік заробляє гроші, а жінка — виховує дітей і веде господарство.

Таке рішення було логічним і передбачуваним, однак Джійон була засмучена. Джон Дехьон заспокійливо поплескав дружину по плечу:

— Коли наш малюк трохи підросте, ми обов’язково наймемо няню і в садочок віддамо. А ти в той час зможеш підівчитися, підшукати іншу роботу. Це твій шанс знайти щось нове! Я обов’язково допоможу всім, чим зможу.

Хоч Кім Джійон розуміла, що Дехьон говорить від щирого серця, вона не змогла стримати роздратування і зі злістю мовила:

— Допоможеш? Серйозно? Він буде «допомагати» мені по господарству, ха! «Допомагатиме» з вихованням дитини. І навіть «допомагатиме» з пошуком нової роботи! А чий це будинок? Хіба не твій? А дитина? Не твоя? А зарплату, яку я отримуватиму на новій роботі, що, тільки я тратитиму? Чому ти постійно говориш так, ніби робиш мені послугу? Так, ніби всі ці речі не мають до тебе ніякого стосунку?

Викричавшись, Кім Джійон відчула сором за те, що вона так накинулась на Дехьона після того, як вони, здавалося, уже все обговорили і прийняли спільне рішення. Вона вибачилася перед своїм остовпілим від такого палкого виступу чоловіком, на що Дехьон відповів, що все в порядку, і він не ображається.

Кім Джійон не плакала, коли повідомляла директору про те, що йде. Не плакала, коли її начальниця Кім Иншіль сказала, що дуже надіється на те, що у них іще буде можливість попрацювати разом. Не плакала, поки помалу забирала з офісу додому свої речі. Не плакала на прощальній вечірці і в останній робочий день. У свій перший день у ролі безробітної вона прокинулась зранку, підігріла для Дехьона стакан молока, провела чоловіка на роботу і повернулася у ліжко, де проспала до дев’ятої ранку. Прокинувшись, Джійон почала планувати свій день: «Треба буде перекусити тостом по дорозі до метро. А на обід заскочу у «Чонджу» і візьму собі супчик із соєвих бобів. О, може, в кіно піти? Якщо вдасться сьогодні все швидко зробити. Треба не забути зайти в банк, щоб зняти депозит». Лише в цей момент, коли безтурботно складала плани на день, до Джійон нарешті дійшло, що все, їй вже не потрібно ходити на роботу. Тепер її життя уже не буде таким, як колись, і їй треба до цього звикати. Лише в цей момент Джійон розплакалася.

Рекламне агентство було її першою роботою, першим кроком у дорослий світ. Кажуть, що дорослий світ — джунглі, а всі ті, з ким ти знайомишся і дружиш після випуску з університету ніколи не стануть справжніми друзями, але для Джійон це було не так. Хоча в їхній компанії було більше абсурдного, ніж логічного, а зарплата залишала бажати кращого, для Джійон, яка після випуску враз відчула себе самотньою і неприкаяною, компанія стала міцним і надійним прихистком. Їй подобались її колеги — навіть більше, ніж одногрупники свого часу. Можливо, причиною було те, що їх пов’язували спільні вподобання та інтереси. Тому, незважаючи на те, що зарплата була ніякою, а результати їхньої роботи не можна було помацати чи побачити, чи назвати такими, які змінюють світ на краще, Джійон робота справді подобалась. Вона тішилася щоразу, коли успішно виконувала поставлені завдання, особливе задоволення їй приносило відчуття того, що вона самостійно заробляє на свої потреби, що дає змогу ні від кого не залежати. Та тепер цьому всьому настав кінець. Хто ж знав, що все так закінчиться — а вона ж навіть не була дурною чи бездарною. Так само, як той факт, що ви наймаєте няню для догляду за дитиною не означає, що ви не любите свою дитину, так само звільнення з роботи не означає, що у тебе немає бажання працювати.

У 2014 році — рік, коли Кім Джійон пішла з роботи — у Кореї кожна п’ята заміжня жінка була змушена залишити роботу через заміжжя, вагітність чи догляд за дитиною[32]. Рівень зайнятості жінок помітно знижується до і після народження дитини. Якщо серед жінок віком 20-29 років цей показник становить 63,8%, то у групі 30-39 років він знижується до 58%, після чого знову зростає до 66,7% серед жінок, яким за 40 років[33].

Попередньо назначена дата пологів минула, але перейми все ніяк не починалися. Плід в утробі продовжував рости, а кількість навколоплідних вод зменшувалась, тому було прийнято рішення стимулювати пологи. У останній вечір перед тим, як лягати в лікарню, Кім Джійон разом з Дехьоном з’їли на двох чотири порції самгьопсалю[34], по тарілці рису і лягли рано спати. Та сон ніяк не приходив до Джійон. Їй було страшно і водночас цікаво — як все пройде? У голову чомусь лізли всілякі спогади: як старша сестра виконувала замість Джійон її домашні завдання; як одного разу, коли Джійон йшла на шкільний пікнік, її мама забула покласти мариновану редьку у кімпаб[35], який приготувала для доньки; як колега по роботі вгостила її рисовим хлібцем якраз тоді, коли Джійон сильно нудило. Кожен спогад викликав у Джійон ті ж емоції, які вона відчувала тоді. Їй вдалося заснути аж на світанку, і поки Джійон спала, їй приснився не один сон, у якому вона народжувала дитя.

Кім Джійон рано-вранці приїхала в лікарню на госпіталізацію. Її перевдягнули в лікарняну одіж, ввели препарат для стимуляції пологів, закріпили апарат для моніторингу стану плоду і зробили клізму. Джійон почало хилити в сон, але щоразу, як вона, здавалось, от-от засне, до неї для перевірки стану плоду по черзі приходили лікар або одна з двох медсестер. Ці перевірки — це було щось. Кім Джійон здавалося, що лікар намагається залізти поглибше, щоб схопити немовля за ручку і витягнути його назовні, настільки ці огляди були болючі й агресивні. Джійон у такі моменти здавалося, ніби всередині у ній бушує ураган чи ще якесь стихійне лихо. Поступово, починаючи з куприка, біль почав наповнювати її тіло. Інтервали між переймами скорочувалися, біль посилювався, поки не сягнув такої сили, що Джійон почала хапатися за краї подушки і вити від болю. Їй здавалося, що вона — іграшка з конструктора Лего, яку хтось вхопив за протилежні краї і намагається розкрутити їх, розірвавши її по лінії талії. Джійон було нестерпно боляче, але ступінь розкриття шийки матки і опускання плоду були недостатніми. Хоча це здавалось неможливим, але перейми посилилися ще більше, і все, що Джійон могла робити — це повторювати, немов заведена: «Епі... Епідуралка... Благаю, вколіть щось... Епідуралка». Лікар так і зробив, і у подружжя з’явився шанс перевести подих на дві з половиною години, але після короткої перерви біль повернувся, і цього разу він був у стократ сильніший, ніж раніше.

Дитя побачило світ о четвертій ранку. Дівчинка була такою милою і красивою, що Джійон розридалася ще сильніше, ніж до того під час пологів від болю. Та, як виявилося, маленька новонароджена красуня мала сили кричати день і ніч, якщо її не брали на руки, тому Джійон мусила робити домашні справи, ходити в туалет і спати, тримаючи донечку в руках. Годувати дитину потрібно було що дві години, тому спати довше ніж дві години поспіль Джійон не могла. Незважаючи на це все, молода мама ще більш старанно, ніж раніше, прибирала квартиру, прала дитячий одяг та білизну, готувала собі їсти «із запасом», щоб завжди було достатньо молока для дитини, і багато плакала. Либонь, ще ніколи в житті вона стільки не плакала.

Після пологів у Джійон не припинялися постійні болі в тілі. Найбільше її турбувало зап’ястя — від болю Джійон геть не могла ним рухати. Тому в суботу Джійон залишила доньку з чоловіком і пішла в ортопедичну клініку неподалік від їхнього дому, де вона вже колись давно лікувала вивих щиколотки. Літній лікар повідомив їй, що проблема в запаленні, але, на щастя, все не так серйозно. Він спитав, чи Джійон не займається роботою, яка вимагає активного задіювання зап’ясть, на що та лиш встигла сказати, що насправді вона лиш недавно стала мамою, як лікар одразу ж закивав, мовляв, все ясно:

— Ну так, ну так, після пологів зазвичай спостерігається ослаблення суглобів. Я так розумію, дитина ще на грудному вигодовуванні, тому виписати ліки я вам не можу. Чи підійде вам варіант з фізіотерапією?

Кім Джійон мовчки похитала головою.

— Якщо на фізіотерапію приходити не можете, є лише один спосіб — повний спокій. Ви повинні забезпечити зап’ястям час на відновлення, — сказав лікар.

— Я не можу, мені потрібно дивитися за дитиною, прати речі, прибирати... — тихо відповіла Джійон, на що літній ортопед розсміявся.

— Ха-ха, колись жінки прали на пральних дошках у холодних ріках, розпалювали вогонь, щоб прокип’ятити дитячі пелюшки, замітали та мили підлогу, зігнувшись у три погибелі. А тепер? У вас є пральні машинки і порохотяги — що ще вам потрібно? Не розумію, на що жалітися сучасним жінкам.

Джійон хотілося йому відповісти, що брудний одяг не залізає самостійно в пральну машинку, не засипає себе пральним порошком, а опісля не вилізає звідти, щоб розвіситись на сушці; що порохотяг не миє підлогу вологою ганчіркою, не пере і не сушить цю ганчірку. Джійон хотілося його спитати, чи він сам хоча б раз у житті користувався пралкою чи порохотягом?

Лікар переглянув попередні медичні записи Кім Джійон і сказав, що випише їй ліки, які можна приймати на грудному вигодовуванні. Усі ці дії супроводжувалися лише декількома клацаннями комп’ютерної мишки, і Джійон подумала: «А колись лікарям потрібно було довго ритися у архіві, щоб знайти медичну карточку пацієнта, і всі рецепти на ліки вони виписували від руки. На що їм тепер жалітися з комп’ютерами? Офісні працівники теж колись мали бігати туди-сюди з паперовими документами та звітами за начальниками, щоб отримати гроші чи підпис — з комп’ютерами і їм, значить, немає на що жалітися. І фермерам тепер не потрібно сіяти та збирати весь урожай вручну — у них теж, виходить, не робота, а мрія?» Звісно, що ніхто б не додумався так сказати. У всіх галузях віталися технічні відкриття, завдяки яким вдавалося зменшити кількість фізичних зусиль, що докладаються до роботи, та коли діло доходило до роботи по дому, критерії враз мінялися — чомусь використання домашньої техніки, яка полегшувала життя домогосподаркам, часто засуджувалося суспільством. Ставши такою ж домогосподаркою, Кім Джійон чітко відчула, якими поляризованими були думки людей про домашню роботу. Одні асоціювали її з неробством, а інші казали, що це «робота, від якої безпосередньо залежить благополуччя людини», але навіть ці люди не задумувались над тим, щоб оцінити роботу домогосподарок у відповідному грошовому еквіваленті. Мабуть, усі боялися це робити, адже якщо оцінити таку роботу, повинен бути той, хто її оплатить. А хто буде платити жінкам, які присвячують своє життя веденню домашнього господарства?

Мама Джійон не могла допомагати доньці через те, що була занадто зайнята роботою в ресторанчику. Бізнес йшов важче, ніж колись, бо у районі відкрилося багато різноманітних ресторанчиків. Батькам довелось скоротити кількість працівників, щоб зекономити на зарплатах, через що мати Джійон повинна була працювати більше. На щастя, їм все ж вдавалося заробляти достатньо, щоб забезпечувати себе і сина, який ще навчався. Час від часу мама приносила Кім Джійон каші з їхнього ресторану.

— Хоч ти така худенька, тобі вдалося народити здорову донечку, ти годуєш і виховуєш її без чиєї-небудь допомоги — я так тобою пишаюся! Материнська любов і справді не знає лімітів.

— А як тобі було, мамо, коли ти нас ростила? Тобі було дуже важко, чи не так? Ти не шкодуєш, що нас було так багато у тебе? Чия-чия, а твоя материнська любов і справді не знала меж.

— Ой, і не кажи. Твоя сестра кричала цілодобово. Я й не пригадаю, скільки разів бігала з нею в лікарню, щоб впевнитись, що з нею все в порядку. Вас троє, ваш батько за все життя ні одного підгузка не поміняв, а бабусю вашу ніщо не могло зупинити від вимагання повноцінного раціону тричі на день. Роботи завжди було непочатий край, вічно хотілося спати, а все тіло боліло. Це було пекло, по-іншому і не скажеш.

Джійон задумалась, чому мати ніколи не розказувала про це? Не тільки мама, але й інші родичі, старші друзі та ровесники, у яких уже були діти. У фільмах завжди показували лише милих та красивих діточок, у яких були щасливі, красиві та успішні матері. Звісно, Джійон пообіцяла сама собі завжди докладати всіх зусиль для того, щоб достойно виховати донечку, але вона не хотіла чути від інших, яка вона велика молодець чи яка вона чудова мама. Їй здавалося, що такі слова позбавляють її права жалітися і права думати, що материнство — це тяжко.

У той рік, коли Кім Джійон вийшла заміж, по телевізору показували документальний фільм про природні пологи, який викликав появу безлічі публікацій на цю тему. Популярність природних пологів різко зросла. Під «природними пологами» тоді розуміли мінімальне втручання лікаря у процес і зосередження уваги на відчуттях матері та дитини під час пологів. Водночас не можна було забувати про їхню безпеку. Кім Джійон, незважаючи на модні віяння, обрала більш традиційний варіант — пологи у лікарні в оточенні професіоналів, адже такий варіант здавався їй більш безпечним. Врешті, вона вважала, що взагалі вибір способу пологів має залежати лише від переконань батьків дитини, а не від того, що подумають чи скажуть люди навколо. Та кількість статей, у яких говорили про можливі побічні ефекти від ліків та лікарського втручання і негативний вплив цих факторів на новонароджених, не могла не викликати занепокоєння та сумніви. Ті, хто поспішав прийняти знеболюючу таблетку при найменших ознаках головного болю, ті, хто вимагав анестезію під час видалення малюсінької родимки — ці люди були першими, хто голосно переконував, що жінки повинні з радістю приймати процес народження дитини таким, який він є — зі всім болем, втомою і страхом, які йдуть у комплекті. Слова «материнська любов» стали ніби заповітними, здавалося, зароджується нова релігія, у якій поклонятимуться саме їй, материнській любові: «Прийміть любов матері як нашого спасителя, бо Царство Небесне близько!»

— Дякую, мамо, що приносиш мені каші. Без тебе я би померла з голоду, — подякувала Джійон.

«Дякую» — це все, що вона могла сказати матері за все те, що та для неї зробила.

Колишня співробітниця Джійон Кан Хесу взяла вихідний на день і прийшла навідати подругу. Вона принесла дитячу білизну, підгузки і... блиск для губ.

— Блиск для губ? Чого це ти раптом?

— Глянь, на мені зараз такий. Симпатичний колір, правда? У нас із тобою подібний тон шкіри, тому я подумала, що тобі теж підійде.

Кім Джійон втішило, що Хесу не сказала щось таке: «Матері — все ще жінки» чи «Переставай стирчати вдома у розтягнутих спортивках і приведи себе до ладу». Просто: «Я подумала, що тобі підійде», і все. Просто і невимушено. Джійон відчула, як у неї покращується настрій, і вирішила одразу ж намастити блиск. Колір і справді їй дуже пасував, від чого настрій піднявся ще більше.

Подруги говорили про все на світі, ласуючи замовленими з китайського ресторанчику чаджанмйоном і тансуюком[36]. Поки вони балакали, Кім Джійон встигла погодувати донечку Джівон — і грудьми, і прикормом, поміняла їй підгузки, походила з нею по квартирі, намагаючись заспокоїти і вкласти спати, що зрештою їй вдалося. За весь цей час Кан Хесу ні разу не взяла Джівон на руки, кажучи, що боїться зробити щось не так. Натомість вона допомагала подрузі, розігріваючи дитячу суміш, приносячи, коли треба, чистий памперс і прибираючи брудний посуд. Дивлячись, як Джівон спить, Кан Хесу сказала:

— Вона така мила і гарненька. Але навіть так у мене не виникає бажання народити свою дитину.

— Вона й справді мила і гарненька, — погодилась Кім Джійон. — Але навіть так я б не радила тобі народжувати дитину. От серйозно. Та якщо ти раптом таки наважишся на це, я обіцяю віддати тобі одяг Джівон — спеціально збережу для твого малюка.

— А раптом у мене народиться хлопчик?

— Ти хоч знаєш, скільки коштує одяг для немовлят? Повір, якщо у тебе буде можливість дістати його безкоштовно, тобі буде начхати чи він рожевий, чи кольору какульок.

Кан Хесу залилась сміхом. Джійон спиталася, чому та взяла відгул посеред робочого тижня, коли роботи точно немало, і подруга розказала про жахливий скандал, що стався у них на фірмі. У жіночому туалеті, що перед входом в офіс, знайшли приховану камеру. Встановив її один із охоронців будівлі, віком двадцяти з чимось років. Позаминулого року власник будівлі уклав договір з новою охоронною фірмою, і старих — в буквальному і переносному сенсі — охоронців замінили молоді. Дехто вважав, що з молодими охоронцями безпечніше, тоді як інші казали, що нові охоронці на вигляд як бандити. Тоді Кім Джійон ще думала, куди ж поділися старі дядечки-охоронці, яких звільнили.

Ще більш скандальним було те, як у компанії дізналися про цю приховану камеру. Молодий охоронець, який встановив її, викладав зняті відео на порносайт. Постійним відвідувачем цього сайту був один із старших менеджерів компанії, який, переглядаючи ці відео, зрозумів, що і сам туалет, і одяг та взуття дівчат у відео йому добре знайомі, тож до нього дійшло, що на відео — його співробітниці. Замість того, щоб повідомити про це у поліцію чи розказати усе жертвам, він показав фото іншим колегам-чоловікам. І досі не ясно, що це були за фото, скільки працівників їх бачили і обмінювались один з одним, і як коментували їх. Один зі співробітників, який в той час зустрічався з дівчиною з офісу, постійно казав їй не ходити в туалет на їхньому поверсі, а йти на інші поверхи. Запідозривши, що тут щось не так, дівчина не переставала допитуватися, у чому причина, і врешті дізналася правду. Але й вона спочатку не розповіла про це нікому, адже зустрічалися з колегою вони таємно, а розповісти про приховану камеру означало би, що про їхні стосунки дізнаються всі. Не знаючи, як слід вчинити, дівчина вирішила порадитися зі співробітницею, з якою вона спілкувалася найближче. Цією співробітницею виявилася Кан Хесу.

— Я одразу ж розповіла про це всім жінкам в офісі. Ми разом пішли, знайшли камеру і повідомили в поліцію. Тепер у нас в офісі всіх допитують, а той псих-охоронець і збоченці з нашого офісу, які обмінювалися фото — під слідством.

— Це жахливо. Це просто жахливо, — Джійон не знала, що сказати.

Раптом до Джійон дійшло, що і її фото можуть бути десь там, в інтернеті. Ніби читаючи її думки, Кан Хесу сказала, що приховану камеру охоронець встановив цього літа, отже, на той час Джійон уже не працювала, і додала:

— Чесно кажучи, я тепер ходжу до психотерапевта. Я намагаюся вдавати, що все добре — сміюсь та поводжуся так, ніби нічого не сталося, але це зводить мене з розуму. Кожного разу, коли зустрічаюсь з новими людьми, я можу думати лише про те, чи ця людина бачила мої фото. Якщо незнайомець мені усміхається, мені здається, що він насміхається наді мною. Боже, та мені здається, що немає такої людини на світі, яка б не впізнала мене з тих відео. Більшість жінок в офісі тепер приймають антидепресанти і ходять на психотерапію. А пам’ятаєш Джонин? Вона прийняла критичну дозу снодійних і її ледве вдалось відкачати у лікарні. Двоє дівчат з адміністративного відділу — Чхве Хеджі та Пак Сонйон — узагалі звільнилися.

Кім Джійон подумала, а що, якби вона не звільнилася? Її б тоді теж зняли на приховану камеру, і вона б так само, як і її колишні співробітниці, зараз страждала від цього, ходила б до психотерапевта чи узагалі звільнилася б з роботи. Вона не уявляла, що звичайна середньостатистична жінка може так легко стати героїнею порнокартинок. Кан Хесу сказала, що через працівника служби безпеки, який встановив у туалеті приховану камеру, і через колег, які так підло обмінювалися непристойними фото своїх співробітниць, більше ніколи не зможе довіряти чоловікам.

— Уявляєш, ті придурки, які тепер під слідством через поширення фото, ще посміли жалітися, що ми занадто жорстоко вчинили з ними, — пожалілася Хесу. — Типу, це ж не вони встановили камеру, і не вони були авторами фото — вони «просто дивилися картинки, доступні будь-кому, хто зайде на сайт», а ми тепер робимо з них, бідненьких, якихось сексуальних маніяків. Вони ж самі розповсюджували ці фото! Як вони не розуміють, що вчинили злочин? Вони всі якісь хворі на голову.

Хесу також розказала, що їхня начальниця, Кім Иншіль, зібрала групу з потерпілих, які були готові йти далі, і звернулася до організації з питань захисту прав жінок. Вона також вирішила піти з компанії, забравши з собою співробітниць, які не хотіли там залишатися, після того, як директор компанії відмовився будь-яким чином реагувати на те, що сталося. Жінки вимагали, щоб компанія вибачилася перед ними, покарала винуватців і вжила усіх заходів, аби подібне ніколи не повторювалося, але директор, навпаки, робив усе, щоб якомога швидше зам’яти цю справу, аргументуючи це тим, що подібний скандал, якщо він стане відомим широкому загалу, поставить хрест на репутації компанії. Він також апелював до того, що у всіх чоловіків, замішаних у цій справі, є сім’ї, невже жінкам стане легше, якщо вони зруйнують їхні життя? Тим паче, що чим більше жінки роздуватимуть цей скандал, тим більше людей дізнаються про їхні непристойні фотографії в інтернеті. Враховуючи, що директор вважався одним з найбільш інтелігентних та прогресивних чоловіків його віку, така невдала спроба самозахисту викликала у Иншіль відразу і стала останньою краплею, яка переповнила чашу її терпіння:

— Той факт, що у них є сім’ї та батьки, означає, що вони мали сто разів подумати, перш ніж робити щось таке, а не те, що ми маємо їм усе пробачити. Одумайтесь! Можливо, вам цього разу і вдасться все замняти, але якщо ви продовжите в тому ж дусі, це рано чи пізно повториться. Ви ж знаєте, що у нашій компанії належним чином не проводилися семінари з попередження сексуального насилля на роботі?

Кім Иншіль теж була налякана і втомлена всією цією ситуацією. Усі вони — Иншіль, Хесу та інші жертви — хотіли, щоб це все якомога швидше закінчилося, вони хотіли повернутися до нормального життя. Винуватці ризикували конкретними речами — жертви ж ризикували всім.

Коли Джівон виповнилося трохи більше ніж рік, її віддали в ясла. На диво, дівчинці там сподобалося, і вона швидко адаптувалася. Джійон відводила дочку в ясла о 9:30, там вона гралася, обідала й о першій Джійон забирала її додому, де купала і вкладала Джівон на денний сон. Не враховуючи час, який забирала дорога, Кім Джійон отримувала близько трьох годин вільного часу. Звісно, вільним цей час назвати було важко — Джійон використовувала його, щоб справитися зі всією домашньою роботою: випрати одяг, перемити посуд, поприбирати, приготувати їсти. Рідко коли у неї випадала можливість спокійно присісти і випити чашечку кави.

Дослідження доводять, що у матерів, які виховують дітей віком до двох років, у добі в середньому є 4 години 10 хвилин на себе, а у матерів, які відправляють своїх дітей у ясла, цей час дорівнює 4 годинам 25 хвилинам, тобто, різниця між ними складає всього лиш 15 хвилин. Це яскраво свідчить про те, що більшість матерів не мають часу на відпочинок, навіть якщо їхня дитина ходить в ясла. Уся різниця полягає лише в тому, доводиться їм робити домашню роботу з дитиною чи без[37]. Все одно для Кім Джійон можливість зосередитися на домашній роботі, не відволікаючись постійно на дитину, була вже великим полегшенням.

Вихователька хвалила Джівон, казала, що вона чудова дівчинка і швидко адаптується, тому можна спробувати залишати її в яслах на денний сон та забирати пізніше. Кім Джійон сказала, що поки все ж забиратиме донечку зразу після обіду, але думка про те, що у неї може з’явитися більше вільного часу, викликала бажання спробувати щось нове.

Джон Дехьону з Кім Джійон вдалося виплатити кредит, який вони брали на гарантійний депозит на квартиру, до народження дочки. Але через два роки проживання у цій квартирі хазяїн повідомив, що піднімає суму гарантії на 60 мільйонів вон[38], тому їм знову довелося взяти позику. Найближчим часом їм не світило придбання власної квартири, у якій їхня сім’я могла б жити, не переживаючи постійно за гроші на гарантійний депозит, за те, що їм прийдеться виїжджати з квартири, якщо хазяїн не захоче продовжувати договір оренди та інші турботи, які супроводжують життя на орендованій квартирі. А майбутнє обіцяло бути сповненим ще більших турбот — скоро Джівон потрібно буде відправляти в садочок, а потім — на різноманітні гуртки та заняття, на які потрібні гроші. На Кім Джійон дедалі більше навалювався тягар — вона відчувала, що і їй уже пора приносити гроші в хату. Ціни на квартири, вартість життя та навчання постійно росли, не знаючи меж. Для всіх, крім тих, кому пощастило отримати великий статок у спадок або здобути дефіцитну високооплачувану спеціалізацію, життя ставало все складнішим і складнішим.

Серед знайомих Кім Джійон було багато матерів, які, віддавши дітей у дитячий садочок, починали працювати. Деякі продовжували займатися тим же, що і до декрету, але переходили на фріланс, декотрі зв’язували свою кар’єру зі сферою освіти — починали працювали репетиторами або викладачами на курсах, відкривали власні навчальні групи у себе вдома, та найбільше було тих, хто влаштовувався на підробітки з погодинною оплатою: касирами, офіціантками, працівниками служби підтримки чи обслуговуючим персоналом із заміни фільтрів у домашніх очищувачах для води. За статистикою, більше ніж половина жінок можуть знайти нову роботу щонайменше через п’ять років після звільнення з попереднього місця. Але навіть у тих випадках, коли роботу вони знаходять, нова посада у більшості випадків виявлялася нижчою за ту, з якої вони звільнялися, а умови праці — гіршими. Порівняння жіночого ринку праці щодо віку працюючих показало, що ближче до пенсійного віку кількість жінок, які працюють у невеликих компаніях (до чотирьох співробітників) збільшується вдвічі. Також помітні зміни відбуваються у сферах праці: зменшується кількість задіяних в офісній роботі та на підприємствах, і збільшується кількість працівників жіночої статі у сфері обслуговування — готельному, ресторанному бізнесі, а також у сфері продажів. Звісно, це означало, що оплата їх праці була значно нижча, ніж могла би бути у інших сферах[39].

З моменту появи безплатних державних ясел та дитячих садків, багато людей почало вважати, що молоді матусі, спихаючи дітей у такі виховні заклади, тільки те й роблять, що попивають каву у кав’ярнях, роблять манікюри-педікюри і ходять на шопінг у торгові центри та універмаги. Насправді такий розпорядок дня серед 30-літніх молодих мам могли собі дозволити одиниці. Більшість були змушені за мінімальну погодинну плату підпрацьовувати у тих же кав’ярнях, робити манікюри-педікюри іншим і працювати продавцями чи консультантами в магазинчиках у торгових центрах. Відколи у Джійон народилася донька, вона не переставала задумуватися кожного разу, як зустрічала працюючу жінку її віку: «Цікаво, а у неї є діти? Скільки їм? Хто за ними дивиться зараз?» Періоди економічної рецесії, зростання цін, погіршення умов праці — люди постійно забували, що ці негативні фактори однаковою мірою впливають як на працюючих чоловіків, так і на працюючих жінок.

Кім Джійон відвела дочку в дитячий садок і зайшла в супермаркет, щоб купити продукти. Поряд із супермаркетом був магазинчик морозива, і Джійон помітила на дверях магазину оголошення про те, що вони шукають працівника на погодинну роботу у будні дні. Графік — з 10 до 16, оплата — 5600 вон[40] за годину, розглянемо кандидатури домогосподарок. Кім Джійон зацікавилася. Вона заглянула і про себе зауважила, що продавець за прилавком і сама, здавалося, була домогосподаркою. Джійон купила стаканчик морозива і спитала у працівниці щодо оголошення. Та люб’язно відповіла їй і розказала, що у неї теж двоє дітей, які ходять у дитячий садок, а вона підпрацьовує у магазинчику уже чотири роки. Працювала би й далі, але старший син скоро піде у перший клас, тому вона вирішила звільнитися.

— Оскільки магазинчик всередині будівлі, з вулиці його не видно, у будні дні роботи небагато. Ще менше покупців, коли на вулиці холодно. Коли я починала тут працювати, у мене боліли руки від постійного набирання кульок морозива, але з часом звикаєш, і руки уже не болять, — розповіла жінка.

— Виходить, ви понад два роки працювали на умовах погодинної оплати, вас же мали перевести на посаду постійного працівника з підписанням відповідного трудового договору.

— Божечки, яка ви наївна! Де таке бачено, щоб погодинників переводили на постійну позицію? Жоден працедавець не погодиться підписати офіційний контракт і не буде платити за вас податки чи оплачувати страховку. Вони просто кажуть: «Можете виходити на роботу завтра» — і ти виходиш. Ви домовляєтесь лише на словах, зароблені гроші перераховують особистим переказом на ваш власний банківський рахунок. Або на рахунок вашого чоловіка, як вам зручно. От і все. Заради справедливості, скажу, що хазяїн пообіцяв мені виплатити невелику вихідну допомогу, але це тільки тому, що я тут справді довго працювала.

Здавалося, продавчиня справді загорілася бажанням, щоб вакансія дісталася Кім Джійон — чи то тому, що вони обоє були матерями, чи тому, що її зворушила наївність Джійон. Вона переконувала її, що варіантів роботи для молодої мами, діти якої у садку, не так вже й багато, і що Джійон не знайде нічого кращого. Жінка сказала, що вона поки зніме оголошення про пошук працівника, щоб Джійон мала час обдумати все і сказати своє рішення. Кім Джійон пообіцяла, що обговорить це з чоловіком, і уже збиралася йти, як раптом продавець додала:

— Ох, а я свого часу закінчила університет.

Це неочікуване признання глибоко шокувало Кім Джійон. Вона весь день думала про те, що сказала продавчиня. Коли пізно ввечері Джон Дехьон повернувся з роботи, Джійон спитала, як йому ідея з підробітком в магазинчику. Дехьон задумався, дивлячись на настінний годинник:

— А ти справді хочеш цим займатися? — відповів він питанням на питання.

Тепер замислилася Джійон. Вона, чесно кажучи, не була поціновувачем морозива і воно її не цікавило. Джійон не уявляла собі, що буде вивчати щось, пов’язане з цим бізнесом, і не уявляла собі кар’єри у цій галузі. Тим більше, що, як розказала та жінка, перспектив перейти з позиції працівника на неповний робочий день і на постійну роботу чи, тим більше, на посаду менеджера і вище, немає. Та й зарплата щороку ростиме рівно настільки, наскільки держава підніматиме вимоги щодо мінімальної погодинної оплати праці. Було ясно, що ця робота не має ніяких перспектив, але в голову Джійон лізли лише думки про ту вигоду, яку вона отримає тут і зразу. Для їхньої сім’ї із середньостатистичним доходом додаткові 700 тисяч вон щомісяця не завадили б. Ця робота не вимагала пошуку няні для Джівон, і Джійон цілком могла поєднувати підробіток з доглядом за дитиною та веденням домашнього господарства. Численні «за» та «проти» робили вибір справді складним.

— Ти справді хочеш працювати там? — знову перепитав Дехьон, і Кім Джійон чесно відповіла: «Ні».

— Неможливо прожити життя, роблячи тільки те, що хочеться. Але, люба, я зараз маю роботу, яка мені справді подобається. Знаючи це і знаючи те, що я наполіг на тому, щоб ти пішла з роботи, яка тобі подобалась, я просто не можу змушувати тебе тепер робити те, що тобі не до душі. Я вважаю так, але фінальне рішення за тобою.

Уперше за десять років Кім Джійон знову задумалася про свою кар’єру. Десять років тому, плануючи своє майбутнє, вона у першу чергу враховувала свої здібності та інтереси, але тепер у гру вступало безліч інших факторів. Серед цих факторів першочерговим було те, чи зможе вона самостійно, без допомоги няні, дивитися за Джівон, обходячись лише садочком.

Незважаючи на роботу у рекламному агентстві, Кім Джійон завжди хотіла стати журналістом. Потрапити на роботу у газету на правах повноцінного працівника було практично неможливим для неї, але Джійон подумала, що шанси знайти вакансію фріланс-журналіста у неї все ж є. Одна лиш думка про те, що вона буде займатися чимось новим і захопливим, змушувала її серце тріпотіти. Спочатку Джійон зайнялася пошуками курсів для майбутніх журналістів, але, як виявилося, більшість з них були розраховані на тих, хто працював удень, і тому проводилися ввечері. Джійон цей варіант не підходив, адже у цей час дитячий садок уже був закритий, а розраховувати на чоловіка вона не могла — навіть якби він щоразу закінчував роботу вчасно і мчав додому пильнувати Джівон, Джійон встигала б тільки на другу половину заняття. Вона пробувала підшукати нянечку на цей час, але майже неможливо було знайти когось, хто погодився б приходити тільки по вечорах і на такий короткий час. Та й сам факт того, що няню довелося б наймати не заради того, щоб працювати, а всього лиш вчитися, не давав Джійон спокою. Таке навчання, враховуючи оплату послуг няні, обійшлося би їм в копієчку.

Курси, які пропонувалися у денний час, в основному являли собою клуби за інтересами, у яких журналістику вивчали як хобі, або курси для отримання сертифікації викладача читання, письма та історії для дітей. Інших варіантів не було — або хобі, або репетиторство. Джійон розчаровано подумала, що тепер, тільки через те, що у неї є дитина, сфера її інтересів та потенціал значно обмежувалися. Відчуття захоплення від нових починань швидко змінилося почуттям відчаю.

Коли Кім Джійон вирішила таки погодитися на роботу в магазинчику морозива, вакантне місце уже було зайняте. Тоді Джійон поклялася сама собі, що якщо їй знов попадеться пропозиція підробітку, у якій їй підходитимуть час та умови роботи, вона погодиться на неї, якою б не була сфера та обов’язки.

Спека нарешті відступила, їй на зміну прийшли по-справжньому осінні дні. Кім Джійон забрала доньку з дитячого садка і посадила її у коляску. Вони попрямували у парк, розташований поблизу, щоб подихати свіжим повітрям і насолодитися останніми сонячними промінчиками перед настанням холодів. По дорозі у парк Джівон заснула у колясці, і Джійон уже бувало вирішила повернутися додому, але погода була така гарна і так манила, що вона вирішила таки прогулятися. Через дорогу від входу в парк відкрилася кав’ярня, і в честь відкриття пропонувалася знижка на напої. Кім Джійон купила собі пластянку американо і присіла з нею на лавочку в парку.

Джівон спала так міцно, що у неї з привідкритого рота текла слина. Кім Джійон уперше за тривалий час могла справді насолодитися кавою, сидячи у парку. На сусідній лавці відпочивали декілька офісних працівників віком 30+ і пили каву з тої ж кав’ярні, що й Джійон. Хоча Джійон знала, які вони вимотані та втомлені роботою, вона не могла перестати поглядати на них із заздрістю в очах. Один із чоловіків раптом зиркнув на неї і щось тихо сказав своїм колегам. Джійон не могла розчути все, але деякі фрагменти їхньої бесіди таки долинули до її вух. Я б теж хотів жити за рахунок чоловіка... тинятися без діла, попиваючи каву... везе паразиткам... запам’ятайте, хлопці, я нізащо не женюсь на кореянці.

Джійон, обливши собі руки гарячою кавою, стрімко вибігла із парку разом із дитям у візку. Джівон прокинулася і заплакала, але Джійон навіть не помітила цього і далі йшла за візочком. Решту дня Кім Джійон ніяк не могла оговтатися. Вона нагодувала доньку супом, забувши його розігріти, забула одягнути Джівон підгузок, перевдягаючи її, через що мусила знову повністю перевдягати в певний момент, забула вчасно розвісити випраний одяг, через що той зім’явся. Коли Дехьон повернувся з ділової вечері, було уже за північ. Він приніс цілий пакет пиріжків у формі золотих рибок з начинкою із червоних бобів. У цей момент Кім Джійон зрозуміла, що вона пропустила і обід, і вечерю. Коли вона сказала чоловіку, що весь день не їла, той спитав, що сталося.

— Мене сьогодні назвали паразиткою.

Дехьон глибоко видихнув і відповів:

— І ти через це розпереживалася, сонце? Та ці коментарі в інтернетах пишуть придуркуваті підлітки. Зустрілися б ви наживо, вони б не посміли і заїкнутися. Ніхто так про тебе не думає.

— Ні, Дехьон, я чула це сьогодні на власні вуха. Я сиділа в парку, що поряд з нашим домом, і групка офісних працівників, років тридцяти, назвали мене паразиткою.

Джійон розповіла чоловіку, що з нею сталося. У той момент вона була розгублена і присоромлена, тому все, чого вона хотіла — це якомога швидше забратися з парку, але тепер, переказуючи все заново, її охопила злість, від якої аж затряслися руки і розчервонілося обличчя:

— Та кава коштувала всього лише півтори тисячі вон. Вони пили ту ж каву, тому вони не могли не знати її вартості. От скажи мені, невже я не маю права випити кави за півтори тисячі вон? Та й узагалі, яка різниця, навіть якщо ця кава коштувала б не півтори тисячі, а 15 мільйонів вон, яка їм різниця, як і на що я трачу гроші свого чоловіка? Це наша сімейна справа! Я ж не вкрала ці гроші у тебе. Я, помираючи від болю, народила нашу дитину, я пожертвувала своє життя, роботу, мрії — усе! — заради нашої сім’ї, заради того, щоб виховувати нашу дитину, і що тепер? Тепер я — паразитка? Як мені далі з цим жити...

Джон Дехьон лагідно обійняв дружину за плечі. Він не знав, що сказати, як розрадити кохану, тому тільки те й робив, що гладив її по спині й примовляв: «Це не так, ти не паразитка, не думай так».

Кім Джійон почала час від часу перетворюватися в інших людей. Хтось із них і досі жив, хтось уже давно помер, але усі вони без винятку були жінками, яких вона колись знала. Це не було схоже на жарт. Джійон абсолютно точно, до найдрібніших деталей, ставала цими людьми — цілком і повністю.