Кім Джійон, 1982 року народження

2001 — 2011

Кім Джійон планувала старанно вчитися, щоб отримати стипендію від університету, але її надіям не судилося здійснитися. У першому семестрі її середній бал ледве перетнув позначку в 2.0 бали (за шкалою від 1.0 до 4.0), незважаючи на те, що відвідування у неї було ідеальне, домашні завдання вона здавала всі і вчасно, а вчилася не покладаючи рук. Для Джійон, яка звикла, що в школі у неї завжди були добрі оцінки, та яка завжди могла постаратися та виправити оцінку за погано написану контрольну роботу, така ситуація була стресовою. На відміну від школи, в університеті навчалися студенти, кожен з яких у свій час був одним з найкращих у своїй школі, так що стати «найкращим з найкращих» було не так просто. У Джійон не було довідкових матеріалів, які могли б допомогти розібратися з матеріалом у підручниках, не було і підказок, як правильно відповідати на екзаменаційні завдання, тому їй було дуже складно зрозуміти, що ж потрібно робити, щоб отримати найкращу оцінку.

Дні, коли студентські роки називали найлегшими у житті, давно промайнули — тепер студенти не могли собі дозволити гуляти і розважатися, відсунувши навчання на задній план. Більшості студентів доводилося постійно боротися за свої оцінки, вивчати англійську, змагатися за вакансії інтернів у компаніях, а «на десерт» ще й підробляти. Якось втомлена Кім Джійон пожалілася сестрі, що студентське життя втратило всю свою чарівність, на що та відповіла, що Джійон здуріла, і нічого кращого й бути не може.

Ще у ті часи, коли Джійон ходила в школу, вона часто чула історії своїх друзів про те, як бізнес їхніх батьків прогорів чи про те, як їх скоротили. Ситуація не покращилася і тоді, коли Джійон пішла в університет — її друзі, які були змушені постійно шукати підробітку, і навіть батьки цих друзів, отримували дуже низьку зарплату, у той час, коли вартість навчання, яка до того була тимчасово заморожена на вимогу МВФ, різко подорожчала. Здавалося, університети намагаються надолужити все те, що вони не могли заробити за період дії тимчасових обмежень. У 2000 році коефіцієнт зростання вартості навчання вдвічі перевищив рівень інфляції[17]. Найближча університетська подружка Джійон була змушена піти у академвідпустку після першого курсу. Сама вона приїхала з невеликого міста, яке було на відстані трьох годин їзди на швидкісному автобусі від Сеула. Подруга розказувала Кім Джійон, що відчайдушно хотіла вирватися з-під батьківського крила, і тому зробила все, щоб вступити у сеульський університет. Вона не вдавалася у деталі, але, наскільки Джійон могла зрозуміти, батьки нічим не допомагали її подрузі. Як би та не старалася, скількома підробітками вона б не займалася, цього виявилось недостатньо, щоб сплатити за навчання, підручники, оренду житла та решту витрат.

— Вдень я викладаю на курсах — навчаю учнів писати екзаменаційні твори, ввечері підпрацьовую офіціанткою. Поки прийду додому, поки вмиюся — бац, і на годиннику уже друга година ночі, а перед тим, як лягти спати ще ж потрібно підготуватися до наступних занять, перевірити учнівські твори... А, ну і ще, як ти знаєш, я час від часу підробляю в університеті, коли випадає вільна годинка між парами. Чесно, я так втомлююсь, що на парах просто вирубуюсь, — ділилася своїми переживаннями подруга. — Заробляючи на навчання, я просто руйную своє університетське життя... Що там вже казати про оцінки, мене вже ніщо не врятує, це якийсь кошмар.

Вона вирішила зробити перерву, повернутися до батьків і заробити гроші. Кім Джійон, розуміючи, що допомогти подрузі тим, чого у цій ситуації вона потребувала найбільше — грошима — вона не може, давала їй те, що могла — була співрозмовницею, яка вміла вислухати та розділити її біди. За перший рік навчання подруга Джійон, ростом трохи більше ніж 160 сантиметрів, втратила 12 кілограмів, і тепер важила близько сорока кілограмів. Сміючись так, ніби вона щойно почула найсмішніший жарт у світі, вона завжди примовляла: «От правду кажуть, що в університеті усі худнуть!» Розтягнуті рукави старенького піджака не могли приховати її кістляві зап’ястки.

Якщо порівнювати із життям подруги, університетське життя Кім Джійон можна було вважати щасливим, якщо не розкішним. Вона жила у батьківському домі, їй не потрібно було оплачувати кредит за навчання, а підробіток обмежувався репетиторством чотири години на тиждень, який їй організувала мама. Хай оцінки Джійон були невисокими, сам процес навчання їй подобався, їй було цікаво. Кім Джійон ніяк не могла визначитися, де саме вона хоче працювати після університету, тому відвідувала безліч різноманітних студентських конференцій, зустрічей і гуртків, більшість з яких не мали ніякої користі у плані працевлаштування. Від цієї різношерстої діяльності не варто було очікувати моментального результату, однак якась користь від неї була. У школі Джійон не мала можливості роздумувати над цікавими темами, ділитися власними поглядами на ті чи інші питання, та й взагалі, вона була досить мовчазною, через що Джійон завжди думала, що вона — інтроверт, але університетське життя довело, що вона помилялася. Виявилось, що їй подобається спілкуватися і знайомитися з новими людьми, подобається бути у центрі уваги. І що важливо — в одному з гуртків, туристичному гуртку, Кім Джійон познайомилася зі своїм першим хлопцем.

Хлопець цей був однолітком Джійон і збирався стати вчителем фізкультури. Старші члени гуртка завжди ставили його в пару Джійон, щоб він допомагав їй у походах, завдяки чому вони й зблизились. Зі своїм хлопцем Кім Джійон вперше сходила на футбол та бейсбол. Вона не розуміла, що відбувається на полі, але чи то через запальну атмосферу матчів, чи через те, що вона була зі своїм хлопцем, їй цей досвід дуже сподобався. Насправді її хлопець перед початком матчу у загальних рисах розказував Джійон правила гри і навіть називав імена основних гравців, та під час самого матчу і він, і Джійон зосереджувалися лише на грі. Уже потім Джійон спитала у свого хлопця, чому він нічого не коментував і не пояснював їй у процесі гри, на що той відповів:

— Ну ти ж мені не пояснюєш кожну фразу і сцену з фільму, коли ми разом щось дивимося. Чесно кажучи, ті хлопці, які під час матчу щось постійно пояснюють своїм дівчатам... здаються мені якимись... як би це сказати... зарозумілими? Вони прийшли гру дивитися чи вимахуватися перед дівчиною? Коротше, це якось безглуздо.

Вони часто ходили на безкоштовні покази фільмів, які організовував студентський кіноклуб, і Кім Джійон завжди обирала, на який фільм вони підуть. Її хлопцю подобалися фільми усіх жанрів — жахи, мелодрами, історичні фільми, наукова фантастика. Під час перегляду він завжди сміявся голосніше і плакав більше за Джійон. Він ревнував, якщо Джійон казала, що актор, який з’являвся на екрані, красивий. Спеціально для Джійон він записав компакт-диск із саундтреками зі всіх її улюблених фільмів.

Зазвичай вони зустрічалися в університеті. Разом готувалися до занять у бібліотеці, робили домашнє завдання у комп’ютерному класі чи просто сиділи без діла на лавочках університетського стадіону. Обідали у студентській їдальні, бігали за перекусами у цілодобовий магазинчик, що відкрився у центрі для студентів і пили каву у кав’ярні поряд. У якісь особливі для них обох дні вони ходили у дорогі ресторани, недоступні пересічному студенту, на старанно зібрані заради цього гроші. Хлопець любив слухати, як Кім Джійон розказує сюжети коміксів, які читала в дитинстві, переказує йому сюжет популярних романів чи серіалів, і при кожній нагоді нагадував Джійон, що та має займатися спортом — будь-яким, хай би й стрибками на скакалці.

Якимось чином мама Джійон дізналася, що у новобудові навпроти викупленого ними приміщення планують відкрити дитячу лікарню зі стаціонаром. Вона вмовила чоловіка, який клявся, що більше ніколи не влізе у жодні франшизи, таки відкрити чергову франшизу — ресторанчик, у якому готують чук — каші. Через деякий час через дорогу і справді відкрилася дитяча лікарня в кілька поверхів — з другого по восьмий. Мабуть, їжа, яку готували в лікарні, була несмачною, тому батьки дітей почали часто купувати каші навинос, було багато й таких, хто заходив перекусити по дорозі до або з лікарні. Відвідувачів стало ще більше, коли було добудовано житловий комплекс поблизу, і молоді сім’ї стали постійними гостями у ресторанчику. Сім’ї з маленькими дітьми часто приходили навіть у будні дні і ставали постійними клієнтами, адже в тому районі практично не було закладів харчування, де пропонувалося меню для дітей. Виручка виросла настільки, що місячний дохід батьківського ресторанчика в рази перевищував розмір зарплати, яку тато Джійон отримував у свій час на державній службі.

Тим часом мама Джійон, не кажучи нікому, купила квартиру площею 139 м² у багатоквартирному житловому комплексі неподалік від їхнього ресторанчика. Протягом багатьох років вона самостійно виплачувала іпотечну позику, і завдяки успіху з рестораном та продажу старої квартири кредит врешті вдалося закрити. Сім’я переїхала у нову простору квартиру. Переїхала з ними й Инйон, яка після закінчення університету вирішила ризикнути і скласти держіспит на посаду вчителя у Сеулі, пожертвувавши додатковими балами, які давалися тим, хто погоджувався залишитись викладати у провінційних школах. Ризик був виправданий — Кім Инйон успішно склала іспит.

Одного вечора тато Джійон пізно повернувся додому напідпитку після посиденьок із колишніми колегами. Він почав голосно кликати дітей, піднявши всіх на ноги. Молодший син, який слухав музику в навушниках, і дві сестри, які вже давно спали, вийшли у вітальню, привіталися з татом, а той витяг гаманець і почав роздавати дітям гроші. Мама, позіхаючи, теж вийшла зі спальні, і почала дорікати чоловіку за те, що той прийшов таким п’яним і всіх розбудив, та батько не зважав на неї:

— От всі й побачили, що моє життя склалося найкраще! У мене все вийшло! Недарма я так горбатився усі ці роки! Ми впорались!

Як виявилося, його друг, який займався торгівлею з Китаєм і тоді пропонував татові Джійон долучитися, втратив усі гроші, а колишні колеги, які продовжували працювати на держслужбі чи займалися якимось бізнесом, заробляли копійки. У батька Джійон був найвищий дохід і найпросторіша квартира. Усі заздрили тому, що його старша донька працювала вчителькою, друга — була студенткою столичного університету, а син ріс здоровим і мужнім. Тато стояв посеред кімнати, гордо вип’ячуючи груди, а мама, сміючись, підійшла і обійняла його за плечі:

— Любий, ти не забувай, що ідея з ресторанчиком з кашею — моя, та й квартиру цю купила я. А діти самі виросли і добилися всього. У тебе справді щасливе життя, варте того, щоб твої колеги заздрили тобі, але пам’ятай, завдяки кому воно таке. Тож веди себе гарно і піклуйся про мене та дітей. А спати сьогодні будеш у вітальні, від тебе за кілометр несе алкоголем.

— Звісно, звісно, люба! Половина успіху — цілком твоя заслуга! Я твій боржник до кінця життя, пані О Місук!

— Половина? Тут, скоріше, варіант 70 на 30, де 70% — моя заслуга, а 30% — твоя.

Мати знову позіхнула і пішла за подушкою та ковдрою для чоловіка. Тато Джійон сказав, що спатиме у вітальні зі своїм єдиним сином, але той відповів, що не витримає смороду алкоголю. Та навіть відмова сина не могла засмутити батька. Він, не вмившись, завернувся в ковдру і моментально заснув.

Після другого курсу хлопець Джійон пішов у армію. Кім Джійон разом з батьками хлопця поїхала провести його до місця служби, де вони довго та слізно прощалися. Уже через декілька місяців Джійон почала відчувати себе дуже самотньою без коханого. Вона писала хлопцю довжелезні листи, які ледве влізали у конверт, та водночас її іноді розбирала така злість, що Джійон переставала відповідати на його дзвінки. Постійні перепади настрою коханої виводили з себе колись спокійного і люблячого хлопця Джійон — він просто не знав, що йому робити. Не допомагали і постійні роздуми про те, що найкращі роки свого молодого життя він тратить в армії, незрозуміло на що, і ці думки викликали у нього депресію та злість. У рідкісні моменти зустрічей парі вдавалося справді насолодитися лише першими хвилинами, решту часу вони сварилися і ображалися одне на одного.

Джійон запропонувала хлопцю розстатися. Він погодився, але ще довго після цього телефонував їй кожного разу, коли його в армії відпускали у відпустку і він десь напивався, на світанку писав смс-ки: «Спиш?», а іноді навіть приходив посеред ночі, п’яний як чіп, до ресторанчика батьків Джійон, де умудрявся наблювати і заснути просто під дверима. Після того по району поповзли чутки, що молодша донька власників ресторану, у якому готують каші, кинула свого хлопця, поки той був в армії, після чого він втік з військової частини для того, щоб помститися колишній.

Після всього цього Джійон довго не могла змусити себе ходити в туристичний гурток, але з часом вона знов почала заглядати на зустрічі, допомагаючи новеньким дівчатам. Членами гуртка були в основному фізично витривалі хлопці, і дівчатам бувало важко угнатися за ними, тому вони часто кидали гурток після декількох походів в гори. Колись пережити цей переломний момент Кім Джійон допомогла її подруга Чха Синйон, тому Джійон хотілося стати такою ж рятівницею для новеньких дівчат.

Хлопці з гуртка величали дівчат «квітами» і вели себе відповідно. Як би дівчата не відмовлялися, хлопці завжди допомагали їм нести важкі сумки, допомагали з вибором страви на обід, місця для зустрічей гуртка обирали таким чином, аби було зручніше дівчатам, а у поїздках віддавали дівчатам найбільшу і найкращу кімнату, навіть якщо у таку поїздку їхала тільки одна дівчина з гуртка. При цьому хлопці переконували, що гурток тримається купи саме завдяки їм — мужнім та сильним мужчинам. Головою, заступником і секретарем гуртка завжди були хлопці, які іноді виступали ініціаторами проведення походів спільно з туристичним гуртком жіночого університету. У якийсь момент вияснилось, що випускники гуртка проводять зустрічі випускників, на які запрошують тільки хлопців. Чха Синйон постійно казала, що дівчатам сто років не потрібна ця екстратурбота — краще б хлопці чесно розділяли з ними свої обов’язки, а ще краще — дозволили призначити головою гуртка дівчину. На що хлопці, посміхаючись, лише примирливо кивали головою, заперечити щось вголос насмілювався лише хлопчина-аспірант, який був незмінним членом гуртка уже дев’ять років:

— Синйон, скільки разів тобі повторювати? Дівчатам важко займатися цим всім. Ваше завдання — надихати нас і заряджати енергією на нові звершення.

— Я ходжу в гурток і у походи не для того, щоб «заряджати вас енергією», — збісилась Чха Синйон. — Якщо ви такі втомлені — купіть собі женьшень чи енергетичний батончик. Боже, як ж мені хочеться все послати під три чорти, але я потерплю, я таки дочекаюсь того дня, коли головою гуртка стане дівчина!

На жаль, цього не сталося за період навчання Чха Синйон, та все ж потім головою гуртка таки обрали дівчину, яка вступила в університет на десять років пізніше за Синйон. Чха Синйон, дізнавшись про це, сказала лише: «Недарма кажуть, що час усе змінює».

Кім Джійон, яка досить активно ходила на зустрічі гуртка, кинула його після одного з осінніх походів на третьому курсі. Вони зупинилися на невеликій базі відпочинку, що містилася на території національного природного парку неподалік. Після короткотривалого походу члени гуртка розбилися на невеликі групки — хто грав у настільні ігри, хто — у футбол, хто просто пив. Кім Джійон відчула, що її морозить, тому вона пішла в одну з кімнат, які обігрівалися, де декілька новеньких грали в карти, лягла на купу покривал, звалених у кутку, і накрилася ковдрою так, що її не було видно. Тіло потрохи зігрівалося, голоси та сміх колег по гуртку зливалися в один нерозбірливий гул, і її почало хилити в сон. Але раптом Джійон почула своє ім’я:

— Мені здавалося, що між ним і Джійон все закінчилось.

Інші голоси майже водночас завели: «Тобі ж подобалась Кім Джійон», «Та спробуй, це твій шанс!», «Запроси її на побачення», «Ми тобі допоможемо». Все ще сонній Кім Джійон спочатку здалося, що це їй сниться, але зовсім скоро вона остаточно прокинулася і навіть змогла розрізнити, хто це говорить. Це були голоси хлопців, які, як знала Джійон, недавно повернулися з армії. Хоча їй вже не хотілося спати, та й під ковдрою ставало дедалі гарячіше, вона не могла ні вийти, ні поворухнутися, адже говорили про неї, і їй мимоволі довелося підслуховувати бесіду хлопців.

— Та ні, здалась вона мені, хто захоче жувати жуйку, яку виплюнув хтось інший? — відповів знайомий голос.

Це був один зі старших членів гуртка, який любив випити, але при тому ніколи не змушував молодших пити з ним. Також, на відміну від інших старших, він хоч, як і заведено, завжди пригощав новеньких, але ніколи не нав’язувався і не просив їх їсти з ним. Джійон завжди вважала його хорошим хлопцем, і тому не могла повірити, що саме він це сказав. Але чим більше вона вслухалася у розмову, тим міцнішала впевненість, що це таки був він. Звичайно, він міг бути просто п’яним, або, можливо, то була спроба попередити недолугі намагання друзів посватати їх — можна було знайти й інші пояснення цих жорстоких слів, але жодне з них не допомогло б утішити Джійон. Єдине, що крутилося в неї на думці — це те, що й адекватні у повсякденному житті та, на перший погляд, добрі хлопці, можуть, не задумуючись, образити дівчину, навіть ту, до якої вони були небайдужі. «Ось так, я тепер — просто використана кимось жуйка», — гірко подумала Джійон.

Заливаючись потом, Кім Джійон лежала під ковдрою, хоча дихати ставало все важче. Вона боялася, що хтось її помітить і що винною у цій ситуації буде вона. Лише тоді, коли хлопці вийшли і в кімнаті стало тихо, Джійон насмілилась вилізти з-під ковдри і повернутися у кімнату дівчат.

Після всього почутого Джійон до ранку не могла заснути. Наступного дня вона, прогулюючись територією бази, зустріла того самого хлопця:

— Що це в тебе очі такі червоні? — спитав він спокійно та привітно, як і завжди. — Погано спалося?

Кім Джійон дуже хотілося відповісти: «А жуйки не сплять!», але вона вчасно прикусила язик і просто промовчала.

На зимових канікулах на третьому курсі Кім Джійон почала серйозно готуватися до пошуку роботи. Насамперед вона перездала ті предмети, які завалила на першому курсі, щоб підняти середній бал атестата. Крім того, вона декілька разів перездавала екзамен з англійської мови TOEIC, кожного разу отримуючи все кращу і кращу оцінку. Та незважаючи на ці успіхи, Джійон не переставала хвилюватися. Вона вирішила будувати кар’єру в сфері реклами та маркетингу і намагалася знайти вакансії на стажування у відповідних компаніях, але це було непросто. Зазвичай, компанії повідомляли про пошук інтернів відповідні факультети, а оскільки Джійон не була студентом факультету реклами, вона не могла розраховувати на цю інформацію.

У вільний від занять в університеті час Кім Джійон ходила на уроки у районний культурний центр. Вона це робила не так заради отримання нових знань, як заради нових корисних знайомств. Джійон навіть вдалося організувати щось на зразок навчальної групи із новими знайомими з культурного центру. Спочатку їх було тільки троє, потім то один, то другий учасник почали приводити своїх друзів, і врешті зібралося семеро людей. Одна з дівчат, як виявилося, навчалася на кафедрі менеджменту у тому ж університеті, що й Джійон. Її звали Юн Хеджін, вона була на рік старшою за Джійон, але навчалася з нею на одній паралелі, бо колись завалила випускні іспити. Їй довелося чекати цілий рік, щоб перездати екзамен і отримати оцінку, з якою Хеджін змогла вступити в омріяний університет. Незважаючи на різницю у віці, Хеджін дозволила Кім Джійон звертатися до неї на «ти» і називати її на ім’я[18].

Члени групи обмінювалися корисною інформацією про вакансії, разом складали резюме і автобіографії. Вони брали участь у тестуванні нової продукції для компаній, волонтерили, подавали заявки на стажування. Кім Джійон удвох з Юн Хеджін взяли участь у декількох конкурсах і навіть виграли призові місця у конкурсі від місцевої адміністрації, а також декількох студентських конкурсах.

У процесі написання заявок та підготовки до інтерв’ю Джійон не сильно хвилювалася. Вона думала так — якщо їй трапиться компанія, філософія якої не суперечитиме її власним переконанням і яка буде пропонувати вакансію на ту посаду, яку хотіла би обіймати Джійон, вона обов’язково прийме пропозицію від них, навіть якщо це буде якась невелика і не дуже відома компанія. Голову Юн Хеджін тривожили песимістичні думки. За всіма пунктами Хеджін була сильнішим кандидатом — мала вищі оцінки за навчання в університеті і за TOEIC, декілька сертифікатів, що засвідчували володіння різноманітними офісними комп’ютерними програмами, та й її спеціальність — менеджмент — була такою, якій часто віддавали перевагу на співбесідах. Незважаючи на все це, Хеджін постійно казала, що не впевнена, чи вдасться їй влаштуватися на роботу не те що у солідну корпорацію, а хоча б у таку компанію, де принаймні зарплату платитимуть вчасно.

— Хеджін, чому ти таке кажеш? — питала її Кім Джійон.

— Наш університет не належить до трійки найкращих університетів Кореї, цим все сказано.

— Та перестань, ти ж була на ярмарках вакансій, на них часто приходять випускники нашого університету, і всі вони працюють у чудових компаніях.

— Якщо ти не помітила, вони всі — хлопці. Скількох дівчат ти бачила на цих ярмарках?

І в той момент у Джійон мов пелена з очей спала — вона зрозуміла, що Хеджін каже правду. Джійон не пропустила ні однієї ярмарки вакансій, ні однієї зустрічі з випускниками за всі чотири роки навчання в університеті, і вона справді не пригадувала, що бачила там дівчат-випускниць. За результатами опитування, близько 100 компаній одним із сайтів з пошуку роботи у 2005 році — якраз коли Джійон закінчувала університет — показник працевлаштування жінок становив 29,6% від загальної кількості працевлаштованих[19]. Інше опитування, проведене того ж року серед працівників відділу кадрів 50 великих компаній, показало, що 44% опитаних «за умови вибору між двома кандидатами з однаковими характеристиками, перевагу віддадуть кандидату чоловічої статі», і при цьому жоден не обрав варіант «віддам перевагу кандидату жіночої статі перед кандидатом чоловічої статі»[20].

Юн Хеджін розказувала Джійон, що іноді компанії звертаються безпосередньо на кафедри чи до конкретних професорів, щоб ті порекомендували студентів на вакантні посади, але у такому разі рекомендації отримують, знову ж таки, лише хлопці. При цьому сам процес відбору у таких випадках проходить настільки тихо і без зайвого шуму, що абсолютно неможливо зрозуміти хто, коли і за що отримав рекомендацію в ту чи іншу компанію. Так що було неясно, чи то університет пропонує відділам кадрів тільки хлопців, чи дівчата відсіюються уже представниками компаній. Хеджін поділилася з Джійон історією про одну дівчину, яка закінчила їхній університет декілька років тому.

Ця дівчина протягом всіх чотирьох років навчання займала перше місце з успішності серед студентів, мала високі оцінки з іноземної мови, зразкове резюме, у якому було все, що потрібно — нагороди, записи про стажування у різних компаніях, активна участь в університетському житті і навіть волонтерський досвід. У цієї дівчини була мрія — потрапити на роботу у конкретну компанію. І от вона дізнається, що в результаті одного з таких неофіційних відборів на факультеті, цій компанії було рекомендовано чотири кандидати на інтерв’ю — і всі хлопці. Про це їй розказав якраз один із цих чотирьох кандидатів, який провалив інтерв’ю. Розізлившись, студентка пішла до свого наукового керівника і попросила пояснити, за якими критеріями обирали кандидатів, пригрозивши, що якщо аргументованих причин їй не нададуть, вона зробить усе, щоб про це дізналися всі, на всіх рівнях і у всіх інстанціях. Врешті-решт, справа дійшла до декана факультету, і дівчина почула цілу купу абсурдних і незрозумілих пояснень: чи то компанія сама просила рекомендувати тільки хлопців; чи то університет вирішив рекомендувати хлопців, щоб компенсувати їм час, втрачений на службі в армії; чи то викладачі керувалися тим, що їм як чоловікам у майбутньому прийдеться забезпечувати сім’ю, а отже, вони повинні бути працевлаштовані у хорошій компанії. Та добила ту дівчину відповідь декана:

— Коли жінка занадто розумна, вона створює одні проблеми. Ви розумієте, що зараз, наприклад, ви створюєте проблеми університету?

Що можна було сказати чи зробити у цій ситуації? Якщо ти дурна — тебе не візьмуть, бо ти дурна, якщо ти розумна — тебе не візьмуть, бо ти розумна. Хто посередній — не підійде, бо він посередній... Безвихідь!

Дівчина зрозуміла, що всі її подальші намагання відновити справедливість не матимуть ніяких результатів, тому вона здалася, а в кінці року власними силами влаштувалася на роботу в омріяну компанію.

— Вау! Оце історія, яка вона крута! — збадьорилася Джійон. — То ця дівчина і досі там працює?

— Ні, вона кинула роботу, пропрацювавши там пів року, — шокувала відповіддю Хеджін.

Якось ця дівчина помітила, що в офісі немає жодної жінки, яка б обіймала посаду начальника відділу і вище. У інший день, обідаючи у офісній їдальні, вона помітила вагітну жінку і спитала у колег, скільки часу компанія дає на декретну відпустку. Жоден з п’яти людей, які сиділи з нею за столом, один з яких був начальником одного з підрозділів, не міг відповісти, бо вони ніколи й не бачили, щоб хтось в компанії йшов у декрет. У той день дівчина чітко зрозуміла, що просто не уявляє себе у цій компанії через десять років, і після недовгих роздумів подала заяву на звільнення. Один із колег пробурчав: «Ось чому ми не наймаємо жінок», — на що та йому відповіла: «Жінки не йшли б від вас, якби ви забезпечували нормальні умови праці».

Кількість жінок, які скористалися своїм правом на декретну відпустку, зросла з 20% у 2003 році до 50% у 2009 році, тобто і досі четверо з десяти жінок працюють, не використовуючи право на декрет узагалі[21]. Звісно, варто зазначити, що у цій статистиці не враховувалися жінки, які просто пішли з роботи після того, як вийшли заміж і народили дітей. Кількість жінок на керівних посадах повільно росла з 10,22% у 2006 році до 18,37% у 2014 році, тобто становила менше ніж двоє жінок з десяти[22].

— То чим займається тепер ця дівчина?

— А вона минулого року успішно здала держіспит на отримання ліцензії юриста. Це ж була величезна новина, яку обговорювали в нашому університеті, бо серед наших випускників таких уже давно не було. Вони навіть вивісили плакат на честь цього, не пам’ятаєш?

— Ой, точно, пригадую! — вигукнула Джійон. — Я ще тоді подумала, яка вона молодець.

— Хіба це не смішно? Спочатку вони жалілись, що розумні жінки для них — проблема. А коли вона здала держ­іспит на юриста, при чому без їхньої допомоги, вони почали трубити по всіх усюдах і вивішувати плакати: «Дивіться! Це наша випускниця!»

Кім Джійон почало здаватися, що вона стоїть на вузькій вуличці, окутаній густим туманом, і коли у другому семестрі компанії почали вивішувати оголошення про відкриті вакансії, з’явилося відчуття, що цей туман згущується, конденсується і падає холодним дощем на її голе тіло.

Кім Джійон хотіла працювати у якійсь компанії, яка була б пов’язана з харчовою індустрією, але для початку вирішила подати заявки у всі більш-менш великі компанії, незалежно від сфери їх діяльності. Вона не отримала відповіді від жодної зі сорока трьох компаній, у які відправляла свої документи. Тоді вона вирішила розіслати заявки у 18 компаній трохи меншого масштабу, які проте показували стабільний ріст з року в рік, але і вони не відповіли Джійон. Її подрузі Юн Хеджін час від часу вдавалося пробитися на етап відбіркових тестів чи навіть дійти до етапу співбесід, але жодного разу вона не отримала пропозицію роботи. Тоді дівчата вирішили розсилати свої резюме у всі компанії, які вивішували оголошення про прийом на роботу. В один з таких разів, коли Джійон за інерцією відправила чергову заявку, навіть не виправивши при цьому назву компанії у супровідному листі, їй нарешті прийшла відповідь. Кім Джійон запросили на співбесіду.

Вона спробувала знайти якусь інформацію про цю компанію. Як виявилось, вони виробляли іграшки, канцелярські товари та аксесуари для дому. Нещодавно вони підписали контракт з відомим зірковим агентством, який передбачав розміщення зображень та карикатур знаменитостей на продукції компанії, що дало їй поштовх до розвитку. Здавалося б, звичайні іграшки, щоденники, чашки та інші звичні речі починали продаватися із шаленою швидкістю, як тільки на них розміщували портрети знаменитостей. Джійон стало некомфортно — працювати в компанії, яка витягує гроші з кишень дітей? Вона була не впевнена, чи хоче бути частиною такого бізнесу, але що ближче насувався день співбесіди, то більшою ставала її симпатія, і, врешті-решт, Джійон щиро захотіла, щоб її взяли.

Напередодні співбесіди Кім Джійон до ночі репетирувала із сестрою можливі питання та відповіді на них. Коли годинник пробив першу ночі, вона товстим шаром нанесла на лице зволожувальний крем і лягла в ліжко, та сон ніяк не приходив. Джійон лежала на спині нерухомо, щоб не розмазати крем по подушці, і їй вдалось заснути лише перед самим світанком. Джійон снилися дивні сні, без початку та кінця. Вона прокинулася розбитою, і навіть макіяж не міг цього приховати. Ніби цього було недостатньо, по дорозі на співбесіду Кім Джійон умудрилася задрімати в автобусі і пропустила свою зупинку. Хоча часу було більш ніж достатньо, вона вирішила зловити таксі, щоб не хвилюватися і приїхати вчасно. Акуратно зачесаний дідусь-водій таксі, глянувши на Джійон у дзеркалі заднього виду, спитав, чи вона часом не їде на співбесіду, на що вона відповіла одним словом: «Так».

— Ти знаєш, я ніколи не беру жінок першим пасажиром за день. Але тебе я вирішив підвезти, бо я зразу подумав, що ти, мабуть, їдеш на співбесіду, — похвалився таксист.

Джійон на секунду оторопіла — вирішив підвезти? На секунду вона подумала, що це водій пропонує підвезти її безплатно, але тоді вона зрозуміла, про що саме він говорить. «Тобто, він очікує, що я йому подякую за те, що він дозволив мені скористатися його послугами за гроші? Вдає із себе такого турботливого, а сам не розуміє, що ображає жінок таким чином», — Джійон хотілося йому щось сказати, але не було бажання розпочинати даремну суперечку, тому вона просто відкинулася на сидінні, заплющивши очі.

Співбесіду проходили по троє. У групі з Кім Джійон було ще двоє дівчат такого ж віку, як вона. Усі троє, ніби змовившись, були одягнуті у темно-сірі костюми, мали стрижку-каре, довжиною трохи нижче вух, і губи, підмальовані рожевою помадою. Інтерв’юери читали їхні резюме, ставили питання про освіту, уточнювальні запитання про певні моменти з резюме, які їх зацікавили, після чого перейшли до питань про компанію, бачення перспектив розвитку галузі та маркетингові стратегії. Усі ці питання були очікувані, усі троє дівчат відповідали впевнено і без вагань. Останнім питання поставив чоловік середніх літ, який сидів у кінці стола і весь цей час лише мовчки кивав:

— Уявімо, що ви на зустрічі з компанією-партнером. А представник компанії-партнера починає, скажімо так, розпускати руки — обіймає вас за плечі, гладить по талії... Розумієте, про що я? Так? Що ви будете робити в такому випадку? Послухаємо спочатку Кім Джійон.

Джійон на хвилинку розгубилася, не знаючи, що сказати. Показувати свою розгубленість вона не хотіла, і при цьому розуміла: занадто жорстка відповідь може позбавити її здобутих балів, тому спробувала дати нейтральну відповідь:

— Я би спробувала придумати якийсь привід, щоб покинути приміщення: сказала б, що маю на хвилинку вийти — в туалет, наприклад, або щоб підготувати якісь документи.

Друга кандидатка безапеляційно заявила, що вона б сказала цьому партнеру, що це — сексуальне домагання і що він повинен негайно припинити. І якщо він її не послухає, вона буде вирішувати це питання в судовому порядку. Інтерв’юер, який поставив запитання, почувши цю відповідь, здивовано припідняв брову і щось записав на своєму папірці. Джійон не знала, що й думати.

Остання кандидатка, у якої було найбільше часу на те, щоб обдумати свою відповідь, сказала:

— Спершу я маю переконатися, чи все гаразд з моїм зовнішнім виглядом, і чи не могла я спровокувати людину на такі дії своєю поведінкою. Якщо щось не так, я постараюсь якомога швидше виправити ситуацію.

Друга кандидатка іронічно хмикнула — вона явно вважала таку відповідь сміховинною. Джійон також подумала, що дівчині так відповідати не пасує — у чому може бути її вина? — але, з іншого боку, вона задумалась, чи не розцінять інтерв’юери відповідь третьої дівчини як більш слушну. «Можливо, і мені варто було щось таке сказати?», — подумала вона, але одразу ж посоромилася своїх думок.

Через декілька днів Кім Джійон отримала лист, у якому її повідомили, що вона не пройшла. Джійон не давала спокою думка: невже її не обрали через відповідь на останнє питання? Урешті-решт вона вирішила зателефонувати у відділ кадрів і поцікавитися. Представник відділу кадрів, на якого вона потрапила, відповідав на її питання загальними відрепетируваними фразами: «Відповідь на одне запитання не може визначити: проходите ви чи ні», «Оцінювання кандидата проводиться комплексно», «На жаль, ваша кандидатура не зовсім підходить нашій компанії» і все в тому ж дусі. Трохи заспокоївшись, Кім Джійон спитала, чи пройшли ті дві кандидатки, які були з нею на співбесіді. Вона пояснила, що це допоможе їй у пошуку роботи, адже вона зможе трохи краще зрозуміти, чого очікують компанії від потенційних працівників. Та працівник не поспішав відповідати на це запитання.

— Будь ласочка, скажіть, я просто у відчаї, а так я хоч розумітиму, що маю виправити, щоб наступного разу показати себе з кращого боку, — вмовляла його Джійон.

Він здався і сказав, що інші кандидатки також не пройшли. Ця відповідь добила Джійон. «Якби знала, що і так провалю співбесіду, я б їм сказала, що насправді думаю!» — пошкодувала вона.

Якби Кім Джійон знала, що все одно не пройде, вона б сказала їм, що переламала б руки тому, хто посмів би до неї торкнутися; вона б сказала тому бровастому, що його питання — це теж сексуальне домагання: «Либонь, чоловікам на співбесіді ви таке питання не ставите?» — вона все б їм сказала в очі!

Та оскільки зробити цього Джійон уже не могла, все, що їй залишалося — викричатись, дивлячись у дзеркало. Чомусь полегшення це не дало. Вона лежала в ліжку, засмучена і розчарована, і розлючено копала ковдру, яка раз за разом заплутувалась у неї в ногах. Ця співбесіда стала першою у безкінечному ланцюжку співбесід, де інтерв’юери дозволяли собі непристойно жартувати та робити недоречні коментарі щодо її зовнішності й одягу, безсоромно витріщатися на певні частини її тіла, а іноді навіть намагалися розпускати руки. Жодна із цих співбесід не завершилася запрошенням на роботу.

Кім Джійон почала думати, чи не варто їй відтермінувати закінчення університету? Може, варто взяти академвідпустку? Чи з’їздити кудись на мовні курси за обміном? Поки Джійон міркувала над тим, що їй робити, осінній семестр добіг до кінця, тож їй не залишалося нічого, крім як завершити навчання.

Сестра та мама вмовляли Джійон не поспішати, але вибору у неї не було. Юн Хеджін почала готуватися до екзаменів для вступу на державну службу і запропонувала подрузі готуватися разом. Джійон вагалася — погоджуватися чи ні, адже екзамен був дуже складним і вимагав тривалої й ретельної підготовки, а якщо вона, не дай бог, провалиться, час та зусилля, потрачені на підготовку, підуть коту під хвіст, і вона вже нічого не зможе з цим зробити. Тому Кім Джійон продовжувала розсилати своє резюме, у відчаї раз за разом знижуючи свої очікування щодо перспективного місця роботи. В один з найбільш кризових періодів у неї з’явився хлопець. Кім Джійон тримала це в секреті, і розказала новину лише сестрі, яка, помовчавши декілька секунд, лише похитала головою:

— Отакої, сестричко, у цій ситуації у тебе ще виникають думки про любов? І де тільки в тебе беруться сили на це.

— Сама не розумію, як мене так занесло, — засміялася Джійон.

Їй теж здавалося дивовижним, що у такій стресовій ситуації, у якій більшість пар розлучаються, вона змогла зустріти когось, хто їй справді сподобався. За вікном повільно падали перші сніжинки. Дивлячись на них, Джійон згадала вірш, який вона читала колись давно:

Новий хлопець Джійон був другом дитинства Юн Хеджін. Так само, як і Хеджін, він був на рік старший за Джійон, але ще навчався в університеті після служби в армії. Він цілком і повністю розділяв почуття Джійон щодо ситуації, у якій та опинилася, і розумів її як ніхто інший. Джійон цінувала те, що, на відміну від інших, він не сипав направо й наліво беззмістовними оптимістичними фразочками та обіцянками («Все буде добре!», «Нічого страшного, якщо ти не знайдеш роботу одразу після випуску!») і не нагнітав ситуацію звинуваченнями («І це все, чого ти досягла за роки навчання в університеті?», «Ну й ну, і як ти розраховуєш знайти хорошу роботу з таким резюме?»). Хлопець мовчки спостерігав за приготуваннями Джійон, допомагав їй чим міг, а якщо щось йшло не так — купував їй смаколики.

До церемонії випуску залишалося два дні, і вся сім’я Джійон вперше за тривалий час зібралася разом за сніданком. Тато Джійон вголос роздумував над тим, як краще зробити у день випуску — зробити вихідний день і взагалі не відкривати ресторанчик чи все-таки відкритись, але ввечері. Як раптом Джійон сказала:

— Я не збираюся йти на церемонію.

Татові це явно не сподобалося — спочатку він просто сказав, що вона здуріла, а тоді почав переконувати, що Джійон не може пропустити власний випускний. Та всі його вмовляння були марні — єдина фраза, на яку Джійон реагувала в ті дні, була: «На жаль, змушені вас повідомити, що ви не пройшли співбесіду». Помітивши, що донька ніяк не реагує на його слова, батько вирішив завершити свій монолог словами:

— Замість роботи знайди собі краще чоловіка — вийдеш заміж і перестанеш займатися дурницями.

Хоча це були не найжорстокіші слова, які Кім Джійон чула у своєму житті, але чомусь тепер вони ранили її дуже сильно. Намагаючись не виказати свої почуття, Джійон спробувала глибоко вдихнути повітря, щоб заспокоїтись, аж враз кухню прорізав оглушливий звук удару по столу. Це мати, не витримавши, гримнула ложкою, яку тримала у руці, об стіл:

— Як ти смієш таке казати своїй доньці, та ще й у теперішні часи! Джійон, не слухай! Ти можеш робити все, що хочеш! Хочеш працювати — працюй! Ти зрозуміла?

Кім Джійон, аби заспокоїти розлючену маму, швидко закивала головою, показуючи, що вона все добре зрозуміла. Тато від несподіванки аж почав гикати. Джійон раптом подумала, що вперше бачить, щоб її тато гикав. Вона пригадала, що колись, одного холодного зимового вечора, їхня сім’я сиділа за столом і вечеряла печеним бататом. Батат був такий гарячий, що коли мама, Инйон, Джійон та їхній молодший брат відкушували теплу картоплину, вони по черзі починали гикати, а от тато не гикнув ні разу. Кім Джійон подумала — цікаво, мабуть, так само, як Русалочка в обмін на ноги втратила голос, так, мабуть, і чоловіки з віком в обмін на цілий комплект застарілих поглядів, втрачають здатність гикати. А мама, немов чарівниця, своїм гнівом поклала край сексистським поглядам батька і повернула йому здатність гикати.

Пізніше того ж дня Кім Джійон несподівано отримала пропозицію роботи від одного рекламного агентства, у якому проходила співбесіду. Страх, відчай і невпевненість у власних силах, які весь цей час переповняли її, немов вода, що ось-ось переллється через вінця кришталевої вази, ураз прорвалися назовні нестримними сльозами. Щойно Джійон почула у трубці заповітне: «Вітаємо, ви пройшли!», вона уже не могла спинити потоки сліз щастя, які все текли і текли. Найбільше цій новині, крім Джійон, зрадів її хлопець.

Звичайно, що після такої новини, Джійон таки пішла на випускний. На церемонію прийшли також її батьки та хлопець — це була їхня перша зустріч. Вони вирішили не заходити в головний зал, де відбувалося вручення дипломів, а натомість прогулялися по території університету, зробили багато фотографій і навіть випили по чашечці кави в університетському кафе. У цей день у всіх куточках університету було шумно і велелюдно, кав’ярня не була винятком. Хлопець Джійон, перекрикуючи гам, замовив чотири чашки кави — усі різні — і коли повернувся із замовленням до їхнього столика, зміг безпомилково розставити їх відповідно до того, хто що замовляв. Поряд із чашкою лате для мами Джійон він поклав гарно згорнуту у формі трикутника серветку. Батько Джійон розпитував хлопця про його фах, де він живе, про його сім’ю, і на всі запитання той відповідав чемно та ввічливо. Кім Джійон постійно хотілося розсміятися, дуже вже це все нагадувало допит в поліції, тому вона сиділа, схиливши голову і закусивши губу, щоб не видати себе.

У якийсь момент, коли враз закінчилися теми для розмов, за столиком стало тихо. Тато було запропонував поїхати кудись пообідати, але мама Джійон нахилилася і прошепотіла йому щось на вухо. Тато Джійон прокашлявся, витягнув з гаманця кредитну картку і простягнув її Джійон, час від часу кидаючи погляд на маму, ніби чекаючи підтвердження, що тепер він усе робить правильно:

— Щось я не звернув уваги на час, нам з мамою уже пора повертатися на роботу в ресторанчик. А ви сходіть пообідайте.

Тоді мама схопила хлопця доньки за руку і сказала:

— Було дуже приємно познайомитися. Йдіть погуляйте з Джійон, сходіть у кіно — словом, розважтесь як слід. Сьогодні ми до вас не приєднаємось, але ви обов’язково заходьте якось до нас у ресторанчик.

Мама взяла тата попід руку і потягнула додому. Хлопець поклонився їм услід на прощання так низько, що його голова, здавалося, зараз стукнеться об землю. Кім Джійон нарешті могла розсміятися від душі:

— Моя мама таке сонечко! Вона спеціально змусила тата піти, щоб ти не почувався ніяково.

— Ага, мені теж так здалося. До речі, а яка страва вважається найсмачнішою у вашому ресторані?

— Ой, для мене будь-яка страва смакуватиме краще, ніж те, що готувала для нас моя мама. Вона не найкращий кухар. Але я все одно їй вдячна, як-не-як, я все ж виросла здоровою і красивою, хай і на їжі з доставки та напівфабрикатах.

Поряд з університетським кампусом було стільки людей, що пара вирішила проїхатись на метро до площі Кванхвамун. Як і наказувала мама, вони смачно пообідали, сходили в кіно і навіть купили собі по книзі у книжковому магазині неподалік. Хлопець Джійон засумнівався, чи книги входять у список дозволеного їм сьогодні, і чи не буде занадто зробити цю покупку, використовуючи саме картку тата Джійон, але та запевнила, що все гаразд і що тато, навпаки, оцінить, що вони придбали собі книги. Врешті-решт хлопчина обрав книгу, яку вже давно хотів купити, але яка була йому не по кишені. Коли вони вийшли з магазину, тримаючи в руках по книзі, кожна з яких була розміром з добрячу енциклопедію, вони побачили, що на вулиці пішов сніг.

Сніжинки падали із ніби залитого чорнилом неба. Вони були наче маленькі подарунки, що падали на голови тих, для кого вони призначалися. Час від часу сніжинки ніби тікали врізнобіч від різких поривів вітру. Хлопець сказав, що якщо впіймати падаючу сніжинку і загадати бажання, то воно обов’язково здійсниться. Одразу перейшовши від слів до дій, він, витягуючи руку, спробував зловити хоча б одного крижаного джина. Після декількох безуспішних спроб, велика красива шестикутна сніжинка таки лягла йому на кінчик великого пальця. Джійон спитала, що він загадав:

— Я загадав, щоб тобі сподобалося на твоїй першій роботі. Щоб тобі не було важко і щоб не виникло проблем. Щоб ти не втомлювалася сильно. І щоб колеги у тебе були добрі. Ну і, звісно, стабільної і вчасної зарплати, щоб ти купувала мені багато смачної їжі!

Кім Джійон відчула, ніби її серце враз наповнилося сніжинками — красивими, пухнастими, але крижаними. Їй стало страшно — що її очікує попереду? Єдине, на що Джійон залишалося надіятися — на те, що їй вдасться зробити все, щоб новий етап її життя — уже тепер в ролі офісного працівника! — проходив без розчарувань і зайвого стресу. При тому Джійон пам’ятала мамину настанову — живи так, як тобі хочеться.

Робота захоплювала Джійон. Щодня вона виходила на обід, гордо почепивши офісний бейдж-перепустку на шию. Вона була така не одна, але усі навколо, здавалося, носять перепустки так тому, що їм було просто незручно щоразу ховати та діставати їх, коли потрібно було кудись вийти, але для Джійон це мало особливе значення. Колись, зустрічаючись посеред білого дня у їхньому бізнес-районі з офісними працівниками, які снували туди-сюди з перепустками, на яких було вказано їхнє ім’я та назва компанії, вона могла лиш проводити їх заздрісним поглядом. Кім Джійон мріяла, що колись і вона буде йти тут з гаманцем і телефоном, затиснутими в одній руці, і з такою перепусткою на шиї, оточена колегами, які сперечатимуться, що їм замовити сьогодні на обід.

Компанія, у якій працювала Кім Джійон, вважалася порівняно великою у своїй сфері — у ній працювало близько 50 людей. Хоча переважали жінки, на керівних посадах були в основному чоловіки. Колектив був дружний, колеги — адекватними, тому загалом робоча атмосфера була досить приємною. Ложкою дьогтю стало те, що роботи було дуже багато, тому Джійон часто мусила затримуватися після роботи або працювати у вихідні. Цього разу компанія взяла на роботу чотирьох новеньких, зокрема й Кім Джійон — двох жінок і двох чоловіків. Джійон була єдина, якій вдалося влаштуватися на роботу одразу після університету. Враховуючи те, що під час навчання вона ні разу не брала академвідпустку, Джійон стала наймолодшою співробітницею у компанії.

Клеймо наймолодшої визначило і обов’язки Джійон: щоранку вона готувала каву кожному колезі зі своєї команди, враховуючи їхні смаки; на обідах в офісній їдальні Джійон мала турбуватися про те, аби правильно накрити стіл — розставити кожному столове приладдя, серветки і напої; якщо ж команда вирішувала замовити доставку, це завдання також повністю покладалося на неї, тому Джійон підходила до кожного з блокнотом і уважно записувала що і кому замовити; після обіду Кім Джійон вставала першою, щоб прибрати за всіма брудний посуд. Як наймолодший член команди, вона також була зобов’язана щоранку гортати новини, знаходити серед них статті, які були тим чи іншим чином пов’язані з клієнтами та партнерами компанії, і подавати скорочено зміст цих статей разом з їх аналізом у вигляді звіту. Одного дня начальниця їхньої команди прочитала черговий звіт Джійон і покликала її у конференц-кімнату.

Начальницю звали Кім Иншіль, і серед чотирьох керівників команд-підрозділів вона була єдиною жінкою. Кім Иншіль мала доньку молодшого шкільного віку, але завдяки тому, що Иншіль жила з матір’ю, на яку повністю переклала відповідальність за виховання доньки, їй вдавалося повністю зосередитися на роботі. Дехто захоплювався Кім Иншіль, дехто її недолюблював, вважаючи, що у неї кам’яне серце, а дехто поблажливо зазначав, що успіх Иншіль цілком і повністю є заслугою її чоловіка. Вони аргументували це тим, що невісткам не звикати жити з матерями своїх чоловіків, а от коли зятю доводиться жити зі своєю тещею — то уже не жарти. Тим більше, що конфлікт «зять-теща» останнім часом став гарячою темою для обговорень у суспільстві. Хоч жоден з них ніколи не бачив чоловіка Кім Иншіль, усі вони були впевнені, що він — золота людина, інакше й бути не може. Кім Джійон, слухаючи такі розмови, завжди згадувала свою маму, яка протягом 17 років жила зі своєю свекрухою. Поки мама працювала, бабуся лише час від часу бавила молодшого внука. Вона ніколи не готувала їсти, не годувала і не купала внуків і майже не допомагала з хатніми справами. Бабуся їла те, що готувала мама, ходила в одязі, який прала мама, і спала в кімнаті, яку прибирала мама. Та чомусь ніхто ніколи не казав, що мама — золота людина.

Начальниця похвалила Кім Джійон за сьогоднішній звіт і сказала: «Я спостерігала за твоєю роботою — ти завжди обираєш справді актуальні і корисні статті, а твої аналітичні коментарі доречні та логічні. Продовжуй в тому ж дусі». Для Джійон це була перша похвала за перше самостійно виконане завдання на її першій роботі — і це значило багато. Кім Джійон подумала, що як би там її кар’єра не склалася, ці слова стануть наріжним каменем, який дасть їй змогу переборювати будь-які труднощі, які трапляться на її життєвому шляху. Щаслива і трішки горда за себе Кім Джійон подякувала начальниці, стараючись, аби відповідь прозвучала якомога скромніше:

— І ще одне — ви можете вже не готувати мені каву щоранку, — сказала Иншіль, усміхаючись. — І перестаньте постійно накривати на стіл і прибирати зі столу за обідом.

— Вибачте мене, якщо я щось зробила не так...

— Вам немає за що вибачатися — просто це все не належить до ваших посадових обов’язків, і я хочу, щоб ви про це не забували. Скільки разів я спостерігала за цим — кожного разу наймолодша серед новообраних працівників звалює на себе всілякі дрібні завдання, якими ніхто не хоче перейматися, при тому, що її ніхто про це не просить. Зауважте, лише жінки так роблять, чоловікам таке й в голову не прийде — вони нізащо не почнуть робити те, про що їх не попросять прямим текстом. Ви ніколи не задумувалися, чому жінки завжди все звалюють на себе? — поставила риторичне питання начальниця.

Вона почала працювати в компанії тоді, коли її лише створили, і кількість працівників дорівнювала трьом. Разом з ростом компанії, росла і впевненість Иншіль у своїх силах і у тому, що вона робить. Її колеги-чоловіки, з якими вона починала кар’єру, також очолили команди-підрозділи, дехто перейшов працювати у маркетингові відділи відомих компаній, дехто зайнявся власним бізнесом, а от колеги-жінки — усі на якомусь етапі кинули роботу.

Заради того, щоб вписатися у чоловічий колектив, Кім Иншіль завжди залишалася до останнього на корпоративах, погоджувалася працювати допізна, їздила у відрядження, і навіть повернулася на роботу всього лиш через місяць після пологів. Спочатку вона пишалася собою та своїми досягненнями, але кожного разу, коли компанію покидала чергова співробітниця чи підлегла, Иншіль починала переживати і переосмислювати все. Кім Иншіль чесно собі признавалася, що більшість корпоративів були абсолютно зайвими, і що своєю готовністю працювати по ночах і без вихідних вона всього-на-всього перекривала нестачу працівників, яких, по правді кажучи, компанія повинна би була наймати для такого об’єму роботи. Пожертвувавши своїм законним правом на декретну відпустку, вона створила прецедент і подала негативний приклад, який тепер повинні були наслідувати усі працівниці, які планували стати матерями. Тому перше, що Кім Иншіль зробила, коли стала начальницею — відмінила нікому не потрібні корпоративи, пікніки і виїзні посиденьки з колегами. Наступним кроком було забезпечення гарантованої декретної відпустки і відпустки по догляду за дитиною, яку міг отримати будь-який працівник, незалежно від його статі. Кім Иншіль завжди казала, що одним із найнезабутніших днів у її житті став той, коли вона купила оберемок квітів, щоб привітати одну із підлеглих, яка в той день уперше виходила на роботу після року, проведеного у декретній відпустці. Цілий рік у декреті! Таке сталося вперше за весь час існування компанії.

— А хто це була? — спитала Джійон.

— Вона звільнилася через декілька місяців після виходу з декрету.

Причиною було те, що, як не старалася Кім Иншіль, вона не могла нічого зробити з тим, що її підлеглі часто були змушені працювати допізна та у вихідні. У підсумку більша частина зарплати тієї співробітниці йшла на оплату нянь, і при тому вона постійно перебувала у пошуках когось, хто зможе посидіти з дитиною тоді-то й тоді-то, і це все довершувалося постійними сварками із чоловіком. Якось їй навіть довелося взяти дитину з собою на роботу у вихідні. Врешті-решт, слізно вибачаючись, вона таки подала заяву на звільнення, і Кім Иншіль не знайшла що сказати.

Кім Джійон отримала перше офіційне доручення. Вона повинна була скласти аналітичний звіт щодо результатів вимірювання ступеня забруднення текстилю для сну, який виробляв один із їхніх клієнтів — компанія з виробництва екологічно чистого домашнього текстилю. Для того, щоб підготувати двосторінковий звіт, Джійон не спала декілька днів, адже вона хотіла не просто виконати поставлене перед нею завдання, а виконати його дуже добре. Начальниця сказала, що написано непогано, але це більше схоже на статтю, ніж на звіт:

— Зрозумійте, — пояснювала вона, — ми не пишемо статті — це робота журналістів. Наше завдання полягає в тому, щоб написати звіт, дивлячись на який всі репортери кинуться писати статті. Тому я попрошу вас переписати його.

Джійон не залишалось нічого іншого, як провести ще одну безсонну ніч, переписуючи все, та цього разу це було не на марне. Начальниця була дуже задоволена. Реліз пішов у публікацію без значних змін, і його передрукувало безліч журналів для домогосподарок та інших друкованих видань, згадка про результати досліджень з’явилася навіть у новинах одного з телеканалів. Кім Джійон перестала готувати всім каву вранці і накривати стіл за обідом. Ніхто на це не сказав їй ні слова.

Кім Джійон подобалась її робота і колеги. Та, на жаль, ситуація із журналістами, клієнтами компанії і особливо маркетинговими відділами цих компаній була не така райдужна. Незважаючи на те, що Джійон набралася достатньо досвіду і була впевнена у тому, що робить, їй ніяк не вдавалося налагодити співпрацю із цими групами людей. Компанії клієнтів зазвичай представляли менеджери вищої ланки. Більшість з них були старшого віку і, звичайно, чоловіками. Основна проблема полягала в тому, що Джійон ніяк не могла налаштуватися з ними на одну хвилю щодо гумору і жартів, які ті полюбляли відпускати. Кім Джійон скільки не намагалася, все не могла зрозуміти, коли сміятися і що відповідати на їхні старомодні і абсолютно не смішні жарти, яким, здавалося, не було кінця-краю. Якщо вона сміялася — вони далі жартували, засипаючи її все новими й новими порціями гнилих анекдотів, якщо ж вона не сміялася — починали допитуватися, чи все гаразд і чи нічого не сталося.

Якось Кім Джійон обідала з одним із клієнтів у дорогому корейському ресторані. Вона замовила собі кантвенджан[23], на що директор компанії-клієнта пожартував:

— Нічого собі, така молода, а любить бобову пасту. Я й не підозрював, дорога пані Кім, що ви теж «мисливиця за бобами». Ха-ха-ха!

У той час якраз з’явився неологізм — «твенджанньо[24]» — услід за десятками інших образливих слів, які закінчувалися на «-ньо», тобто «жінка». Кім Джійон так і не зрозуміла, чи то було сказано справді як жарт, хоч і невдалий, чи клієнт хотів цілеспрямовано образити її — вона навіть не зрозуміла, чи він до кінця усвідомлює значення цього слова. Директор компанії голосно розсміявся, за ним — його підлеглі, а Джійон зі старшим колегою лиш мляво посміхнулися і спішно змінили тему розмови.

Одного разу Кім Джійон разом зі своєю начальницею Кім Иншіль організовували свято ювілею однієї з компаній. Вони зробили всю роботу — від етапу планування до підготовки серії прес-релізів, присвячених ювілею, і маркетинговий відділ цієї компанії запросив їх на святкову вечерю у знак подяки за чудову роботу. Коли Джійон вже їхала у таксі з начальницею до місця зустрічі — в один із барбекю-ресторанів поблизу університету — її начальниця раптом відчеканила: «Я. Не. Хочу. Туди. Їхати»:

— Якщо вони такі вдячні, — пояснила вона, — то чому б їм не віддячити нам премією або якимись подарунками? Вони ж прекрасно розуміють, у яку ситуацію ставлять нас, і все одно «запрошують» нас їсти і пити з ними, щоб просто ще раз використати нас як обслугу! Як я ненавиджу все це. Це останній раз, відтепер я не буду погоджуватися на таке.

Маркетинговий відділ компанії-клієнта складався із начальника, чоловіка п’ятдесяти років, його помічника, років на десять молодшого, керівника підрозділу, чоловіка років тридцяти, і трьох співробітниць, яким було трохи за двадцять. З компанії Кім Джійон приїхало троє — її начальниця Кім Иншіль, сама Джійон і її співробітник, який допомагав з організацією ювілею. Начальник відділу компанії-клієнта, вочевидь, уже встиг перехилити декілька чарок. Він сидів із червоним лицем і коли побачив Джійон, почав бурхливо радіти. Керівник підрозділу, який сидів поряд з ним, схопив свій кухоль з пивом, ложку і палички для їжі, підвівся і сказав Джійон, що та може сісти на його місце. Начальник почав голосно хвалити підлеглого і верзти щось на кшталт: «Ви просто читаєте думки!» У цей час Джійон не знала, куди себе подіти — їй було неприємно, і вона гарячково намагалася придумати, як уникнути сумнівного задоволення сидіти поряд з п’яним начальником. Вона спробувала делікатно заперечити, що сяде поруч зі своїми колегами, але заступник начальника разом із першочерговим винуватцем цієї ситуації схопили її попід руки і потягнули до вільного місця поряд з начальником. Її колега не міг нічого вдіяти у цій ситуації і лише мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Кім Иншіль взагалі не було поряд — вона в той момент була у вбиральні, і коли начальниця повернулася, було занадто пізно — Джійон уже сиділа біля начальника маркетингового відділу і пила те, що він їй наливав.

Цього начальника перевели на його теперішню посаду у відділі маркетингу всього лиш місяці три тому — до того він працював у відділі розробки продукції. Проте він не переставав давати Джійон поради щодо рекламних стратегій і їх реалізації, які були засновані на «його власному досвіді у сфері маркетингу». Плавно ці поради переходили у сумнівні компліменти: «У тебе дуже красива форма лиця і ніс, от зробити би тобі ще операцію на повіки[25] — і взагалі будеш незрівнянною красунею». Тоді він спитав, чи є у Кім Джійон хлопець, пояснивши свою зацікавленість тим, що «забивати гол цікавіше, коли поряд з воротами стоїть воротар» і продовжуючи свій монолог масними жартами з категорії «18+», наприклад: «Хай є дівчата, які не робили цього ні разу, але нема таких, які, пізнавши заборонений плід, займалися цим лише раз». При цьому начальник не забував постійно підливати Джійон алкоголь. Вона спробувала зупинити його, пояснюючи, що й так випила уже забагато, і що їй ще потрібно якось добратися додому, але її мучитель лиш сміявся:

— Та що ти переживаєш, глянь, скільки тут дужих парубків, які готові провести тебе аж до дому!

«Та певно, через вас я й найбільше хвилююся» — подумки відповіла йому Джійон, непомітно виливаючи алкоголь у порожні стакани і миски, що стояли на столі.

Коли на годиннику було уже за північ, начальник маркетингового відділу, востаннє наповнивши кухоль Кім Джійон пивом, повільно піднявся з-за столу, похитуючись. Він, перекрикуючи всіх у ресторані, викликав по телефону шофера і сказав:

— Моя донька — студентка університету, що тут неподалік. Вона така молодець, допізна вчиться в бібліотеці і зателефонувала таткові, щоб я її забрав, бо їй страшно йти так пізно додому самій. Так що прошу мене вибачити, але я змушений вас покинути. Кім Джійон, цей келих ви маєте випити до дна!

Терпець у Джійон уривався. «Якщо ти і далі так будеш поводитися, хтозна, чи не доведеться колись твоїй дорогій дочці розплачуватися за твої ж гріхи, опинившись на моєму місці», — подумала вона. Кім Джійон раптом відчула, що таки сп’яніла, і написала хлопцю, щоб той її забрав, але відповіді так і не дочекалася.

Після того, як начальник поїхав, усе затихло. Всі розбилися по групках і тихо розмовляли між собою, кілька людей вийшли покурити, а однієї із дівчат з компанії-клієнта взагалі не було ніде видно. Хтось запропонував було розпочати другий раунд і продовжити посиденьки у іншому місці, але Кім Иншіль відмовилась і разом зі своєю командою відкланялася. Иншіль одразу ж викликала таксі і поїхала додому до хворої матері, а Джійон запропонувала співробітнику відпочити трохи і випити по банці кави на стільчиках цілодобового магазинчику поряд. Джійон надіялася, що холодна кава протверезить її, але натомість тіло наздогнала моментальна втома після декількох годин, проведених у постійному напруженні, і Кім Джійон заснула просто там, за столиком, заляпаним залишками рамьону. Як не намагався колега її розбудити, Джійон спала мертвим сном.

Як на зло, саме в той момент їй зателефонував її хлопець. Джійон не вдавалось розбудити, тому її співробітник вирішив відповісти на дзвінок, щоб попросити хлопця приїхати і забрати дівчину, але це було помилкою.

— Доброго вечора, я колега Джійон...

— Де вона?

— Джійон спить, тому я підняв трубку.

— Що ти сказав?! Спить? Що відбувається? Ти взагалі хто такий?

— Ні-ні! Це не те, що ви подумали! Джійон просто трохи перебра... — намагався врятувати ситуацію колега.

— Негайно дай їй трубку!

Зрештою, вечірня пригода закінчилась добре — хлопець Джійон таки приїхав — і на спині дотягнув її до дому. Але із закінченням пригоди прийшов кінець і їхнім стосункам.

На роботі Джійон оточували справді добрі люди, тому офісне життя було не таким складним, не таким стресовим і не настільки втомлювало, як вона боялась спочатку. Зарплата теж радувала — Кім Джійон часто вгощала свого хлопця, вона купила йому сумку, гаманець і багато одягу. Іноді Джійон давала йому гроші на таксі. Натомість бойфренд багато часу став проводити, очікуючи на неї — він чекав, поки вона закінчить роботу, чекав, коли у неї будуть вихідні, щоб провести час разом, чекав, коли їй нарешті дадуть відпустку, щоб поїхати кудись. Кім Джійон не могла ніяким чином впливати на те, о котрій годині закінчиться її робочий день, та й про вихідні та відпустки її повідомляли в останню чергу, не даючи можливості вибирати зручні дати, адже в команді вона була наймолодшою. Хлопець чекав на її повідомлення та дзвінки — зрозуміло, що на роботі у Джійон не було можливості часто говорити з ним по телефону чи відповідати на його смс-ки. Він дорікав Джійон за це і постійно допитувався, чому вона не може написати хоча б коротку смс-ку по дорозі на роботу, під час обідньої перерви чи знайшовши вільну хвилинку протягом довгого робочого дня. Джійон розуміла, що проблема полягає не стільки у тому, що у неї геть немає часу, а в тому, що її голова завжди була забита іншими думками та проблемами, і їй просто було не до цього. Їхня пара нічим не відрізнялася від сотень таких самих молодих пар, у яких один із закоханих працював в офісі, а інший — навчався.

Окрім всього цього, Кім Джійон постійно почувала себе винною за те, що не може належним чином допомагати своєму хлопцю з підготовкою і пошуком роботи. Вона чудово пам’ятала, як свого часу він підтримував її у такій самій ситуації. Спогади про той тяжкий період і його підтримку викликали у неї такі сильні приливи ніжності до хлопця, що німіли руки. Але щоденне життя Кім Джійон нагадувало поле бою, на якому вона була змушена безупинно виборювати своє право на місце під сонцем, і ця постійна боротьба не залишала місця на те, щоб піклуватися про когось, окрім себе самої. Розчарування накопичувалося між ними, немов пилюка, що збирається на холодильнику чи на верхній поличці шафки у ванній — її ніби й видно, і ніби й пасувало би прибрати, але руки ніколи не доходять. Таким чином Кім Джійон і її хлопець поступово віддалялися одне від одного, а той вечір, коли Джійон напилася на діловій вечері, став останньою пилинкою, яка остаточно розсварила їх.

Її хлопець знав, що Джійон собі ніколи не дозволяла напиватися до відключки, він розумів, що в той вечір у неї не було іншого вибору, адже її примушували старші за неї ділові партнери, і що між нею та тим співробітником, який підняв трубку замість Джійон, нічого немає. Та це все й не було важливо. На глибоко затаєні образи, які накопичувалися так довго, що, здавалося, уже давно перетворилися на височезний стіг сіна, упала іскра полум’я, яка враз розрослася до небачених масштабів і спопелила усі ті ніжні почуття, що ще тліли у їхніх серцях.

Після розставання Кім Джійон декілька разів сходила на побачення наосліп. Деякі з цих побачень пройшли успішно, і вона ще кілька разів ходила з цими хлопцями на повторні побачення у кіно чи в ресторан. Усі потенційні партнери були набагато старші за неї, мали непогану кар’єру і, як здогадувалася Джійон, більшу зарплату. Вони робили те, що колись лежало на плечах Джійон у стосунках — оплачували ресторани, купували квитки в кіно та театр і дарували їй подарунки. Та ні до кого у неї не виникло почуттів, тому серйозних стосунків із цих побачень так і не вийшло.

Компанія, у якій працювала Кім Джійон, прийняла рішення створити відділ планування. Увесь цей час робота компанії базувалася на тому, що вони знаходили клієнтів, у яких була уже готова маркетингова стратегія і чітко проставлені цілі, а вони допомагали їх реалізувати. Але така робота створювала постійні обмеження, адже їм доводилося догоджати клієнтам за всіма пунктами. Тепер вони хотіли піти іншим шляхом — створювати маркетинговий проект самостійно, а під нього уже підбирати клієнтів, пропонуючи їм готову стратегію. Хоча такий підхід не гарантував моментального доходу, у перспективі модель ділових стосунків, у яких компанія займає позицію лідера, за яким йтиме клієнт, обіцяв стабільний приріст і значні прибутки. Більшість працівників були дуже зацікавлені у новому напрямку, і Джійон не стала винятком. Кім Иншіль назначили начальником нового відділу, і Кім Джійон підійшла до неї, щоб попросити взяти її в команду:

— Хм, а що, хто-хто, а ви маєте впоратися, — сказала начальниця.

Хоча Кім Иншіль була не проти, та Кім Джійон не потрапила у новий відділ. У команду відібрали трьох менеджерів вищого, ніж Джійон, рівня, а також двох її колег-чоловіків, які прийшли в компанію одночасно з нею. Новостворений відділ враз набув слави своєрідного елітного спецпідрозділу, від чого Кім Джійон і Кан Хесу, дівчина, яка теж почала працювати одночасно з Джійон, відчули себе обділеними. Вони встигли зарекомендувати себе краще, ніж колеги-чоловіки — старші працівники навіть полюбляли жартувати, що от ніби й вибрали їх чотирьох одночасно, за одними і тими ж критеріями, чому ж тоді хлопці ніяк не можуть наздогнати дівчат? Звісно, вони не працювали погано, але все ж таки складніші завдання зазвичай довіряли дівчатам.

Незважаючи на ці розмови і на те, що у всіх чотирьох був абсолютно різний характер, вони ні разу не сварилися і завжди були дружніми. Але з тих пір, як хлопців перевели у відділ планування, усе змінилося. Вони перестали переписуватися у спільному чаті, перестали робити перерви на каву з дівчатами, ходити разом з ними на обід і в бар після роботи. Коли дівчата перетиналися з ними в коридорі, вони лиш ніяково кивали головами, вітаючись, але при цьому відводили погляд. Врешті найстаршій з-поміж них, Кан Хесу, це набридло, і вона організувала спільний похід в бар.

Вони пили допізна, але ніхто не п’янів. Зазвичай в такі вечори колеги любили по-дурному жартувати, нити про тяжке офісне життя і пліткувати про співробітників, але того разу атмосфера була серйозніша — тон вечора задала Кан Хесу, розповівши про свій недовготривалий службовий роман:

— Між нами вже все закінчилося. Тільки не питайте і не намагайтеся вгадати, хто це. І нікому не розказуйте! Почуваюсь паршиво — втіште мене якось, абощо.

Кім Джійон почала перебирати в голові всіх неодружених співробітників, аж враз її осяяло, що таємний коханець не обов’язково має бути холостяком. Від цієї думки у неї розболілася голова. Хлопці глушили пиво. Один із них раптом заговорив про свого молодшого брата, який закінчив університет і уже понад рік шукає роботу. Він сам і досі виплачував кредит на навчання і хвилювався, чи безробітному братові, борги якого були ще більші, взагалі вдасться колись розрахуватися з банком. Другий співробітник, почухавши потилицю, невпевнено сказав:

— У нас що, вечір признань? Тоді давайте і я приєднаюся: по правді кажучи, я думаю, що не підходжу для роботи у відділі планування.

У той вечір за кухлем пива Кім Джійон дізналася багато нового. Працівників у відділ планування обирав директор компанії особисто. Менеджери старшої ланки були обрані тому, що вони мали сформувати міцну базу для роботи відділу, а хлопців обрали тому, що відділ планування задумувався як довгостроковий проект, на що дівчата, як вважав директор, не годилися. Він обґрунтовував це тим, що обсяг та інтенсивність роботи у новому відділі робили неможливим баланс між роботою та особистим життям, особливо в тому випадку, коли мова йшла про заміжжя чи виховання дітей, а отже, співробітники-жінки апріорі не могли гарантувати довготривалу самовіддачу. Директор також не бачив сенсу в тому, щоб покращувати умови роботи для жіночої частини колективу. Він був твердо переконаний в тому, що краще інвестувати час і кошти у розвиток тих співробітників, які можуть витримати напружений робочий графік, аніж полегшувати роботу тим, кому важко з нею справлятися. Саме через це Кім Джійон і Кан Хесу постійно доручали найскладніших клієнтів — не тому, що їм більше довіряли, а тому що директор наказував не переобтяжувати зайвий раз більш перспективних, на його погляд, працівників-чоловіків.

Кім Джійон здавалося, що вона вперто намагається знайти вихід з лабіринту без виходу. Рідні підбадьорювали, казали йти до кінця, а якщо треба — йти напролом, але Джійон розуміла, що це — бізнес, головна ціль якого — заробляти гроші, а отже критикувати директора за те, що той намагається отримати максимальну вигоду з мінімальними витратами просто безглуздя. Та хіба правильно віддавати перевагу хоча й моментальному, але короткостроковому прибутку? На що перетвориться світ, у якому керуються лише матеріальною вигодою? І чи будуть щасливими ті, хто житиме в такому світі?

Мало того, Джійон дізналася, що її співробітникам-чоловікам пропонували вищу зарплату ще з моменту співбесіди. Після всього того, що вона почула того вечора, ця новина не справила на неї такого шокуючого враження. Кім Джійон глибоко розчарувалася і подумала, що вже не зможе довіряти начальству і працювати з такою ж віддачею, як і раніше. Та уже наступного ранку, коли вона встала, а у крові не залишилось ні краплі алкоголю, Джійон зібралася на роботу, ніби нічого й не сталося. На роботі вона, як завжди, старанно виконувала доручені начальством завдання. Єдине, що змінилося — Джійон тепер не відчувала того піднесення, що було раніше, і довіри до старших співробітників теж як і не було.

Серед країн Організації економічного співробітництва і розвитку Південна Корея є країною з найвищим показником різниці у зарплатах чоловіків та жінок. Згідно з даними за 2014 рік, середньостатистичний показник розриву в заробітній платні у країнах ОЕСР становить близько 16%, але у Кореї цей показник сягає 37%[26]. Крім того, згідно з результатами опитування для визначення індексу «скляної стелі», проведеного журналістами англійського журналу «The Economist», Корея посіла останнє місце і отримала статус країни, у якій жінкам працювати найскладніше[27].