Кантика для Лейбовіца

Розділ 12

Маркус Аполло впевнився у неминучості війни тієї самої миті, коли став випадковим свідком однієї розмови: третя дружина Ганнеґана хвалилася перед своєю покоївкою про те, що її улюблений придворний вельможа повернувся необбілованим після відвідин у якійсь справі шатер Шаленого Ведмедя[86]. Уже сам факт того, що йому вдалося повернутись із табору кочовиків живим, свідчив про наближення цієї війни. Вважалося, нібито емісар мав інформувати племена Рівнин про Пакт Священної Кари, який між собою уклали цивілізовані держави, розділивши відповідно до нього спірні території та дійшовши згоди сукупно вдарити у своїй лютій помсті по кочових народах і ватагах лиходіїв за всі їхні попередні наскоки. Але ні одна жива душа не могла би вільно принести цю звістку Шаленому Ведмедю. Відтак Аполло підсумував, що Ганнеґанів посланець їздив на Рівнини насправді не з ультиматумом, а з потаємним завданням. Однак воно було всім очевидне.

Аполло чемно пробирався проз невеликий натовп гостей, вишукуючи гострими очима брата Кларе та намагаючись перехопити його погляд. Висока постать у строгій чорній рясі зі скромним проблиском барви на поясі, який виказував ранг священнослужителя, різко виділялася на тлі калейдоскопічного буйства кольорів, що заполонили залу для бенкетів. Нарешті писар зважив на нього, і вони зустрілися біля стола для наїдків, від яких уже лишилися тільки огризки, масні чашки та кілька смажених — точніше, обгорілих — голубів. Аполло зачерпнув коряком рештки пуншу з осадом, розгледів дохлого таргана серед спецій і замислено передав першу чашу братові Кларе, коли той надійшов.

— Дякую, месере, — вклонився Кларе, не помітивши таргана. — Ви хотіли мене бачити?

— Одразу по закінченні прийому. В моїх покоях. Саркал повернувся живим.

— Овва.

— Ще ніколи «овва» не мало зловіснішого відтінку. Гадаю, тобі не потрібно пояснювати щонайцікавіші припущення, які можна з цього зробити?

— Звісно, месере. Це значить, пакт — облуда зі сторони Ганнеґана, і він має намір скористатися ним для...

— Ц-с-с. Усе згодом. Аполло натякнув очима, що до них наближається товариство, і писар повернувся, щоб іще раз наповнити чашу пуншем, яка несподівано його зацікавила настільки, що він не помітив худорлявої постаті в муарових шатах, що крокувала до них від порогу. Аполло зіграв формальну посмішку й вітально вклонився чоловікові. Потиск рук був коротким та підкреслено прохолодним.

— Ну і ну, тоне Таддео[87], — проказав священик, — я подивований із вашої присутності. Мені здавалося, ви маєте звичку цуратися таких святкових раутів. Чим же цей привабив увагу видатного вченого? — Аполло вигнув брови у вдаванім спантеличенні.

— Вашою персоною, бо як же інакше, — новоприбулий навзаєм не поскупився на сарказм. — Ви єдина причина моєї присутності тут.

— Я? — удав здивування Аполло, але це твердження, найпевніше, мало під собою ґрунт. Прийом із нагоди шлюбу однокровної сестри навряд чи міг примусити тона Таддео вбратися у парадний стрій та полишити всамітнені аудиторії колегіуму.

— Насправді, я вас шукаю цілий день. Мені сказали, що вас можна буде побачити тут. В іншому разі... — він роззирнувся навколо залою для бенкетів та роздратовано пхикнув.

Це фиркання змогло перебити заворожений погляд брата Кларе, який не міг відірвати очей від чаші з пуншем, і він поклонився тонові.

— Налити вам пуншу, тоне Таддео? — запропонував йому наповнену по вінця чару.

Учений стримано кивнув, узяв її й осушив.

— Я хотів би ще вас порозпитувати про папери Лейбовіца, які ми вже обговорювали, — звернувся він до Маркуса Аполло. — Мені надійшов лист від такого собі Корнгура із абатства. Він запевняє, що вони мають тексти з періоду останніх років існування європейсько-американської цивілізації.

Кілька місяців тому Аполло й сам запевняв ученого в аналогічному. Якщо він і дратувався з цієї причини, то вираз обличчя лишався спокійним.

— Так, — погодився клірик. — Наскільки мені відомо, документи справжні.

— Коли це правда, то мені видається напрочуд загадковим, що ніхто досі не чув... Та облишмо. Корнгур перелічив та описав низку документів і паперів, що зберігаються, за його словами, в абатстві. Якщо вони реальні, то я повинен їх побачити.

— Ось як?

— Так. Якщо вони фальшиві, то цей факт потрібно підтвердити, якщо ні, то інформація, вміщена в них, може виявитися безцінною.

Монсеньйор спохмурнів.

— Можу вас запевнити: ні про які фальшивки не йдеться, — напружено відказав Аполло.

— У листі мене запрошують відвідати абатство та зайнятися дослідженням документів. Напевно, про мене там чули.

— Не обов’язково, — священик ледве стримувався від нагоди порадіти такій оказії. — Вони раді пустити до книжок будь-кого, хто миє руки і не псує монастирської власності.

Учений побуряковів. Припущення про те, що на світі існують люди, котрі вперше чули його ім’я, не порадувало його.

— Але ж послухайте, — приязно правив далі Аполло, — я не бачу тут жодної проблеми. Приймайте їхнє запрошення, вирушайте в абатство, вивчайте їхні реліквії. Вас там радо зустрінуть.

Учений тільки роздратувався із цих припросин.

— І відправитися на Рівнини, де в цей час клан Шаленого Ведмедя... — Тон Таддео раптом змовк.

— Так що ви казали? — під’юджував його Аполло, надавши своєму обличчю дуже пильного виразу. Однак пульсування жилки на скроні виказувало його хвилювання, коли він очікувально прикипів поглядом до тона Таддео.

— Усього лишень те, що подорож туди тривала й небезпечна, а я не можу собі дозволити піврічну відсутність у колегіумі. Мені хотілось би обговорити з вами можливість того, щоби Мер надіслав у монастир добре озброєний загін своєї гвардії і вони доставили сюди документи для вивчення.

Аполло сторопів. У нього по-дитячому засвербіли кулаки та з’явилося бажання копнути вченого в гомілку.

— Боюся, — чесно відповів він, — таке геть неможливе. Хай там як, але це поза рамками моїх повноважень, і навряд чи я зможу вам чимось допомогти.

— Чому ж ні? — наполягав тон Таддео. — Хіба ж ви не є нунцієм Ватикану[88] при дворі Ганнеґана?

— Саме так. Я представляю Новий Рим, а не чернечі ордени. Врядування абатством повною мірою здійснюється його настоятелем.

— От якби Новий Рим трошки на нього натиснув...

Бажання завдати удару по ногах ученого стрімко зростало.

— Нам ліпше обговорити це питання пізніше, — лаконічно відповів монсеньйор Аполло. — Якщо ваша ласка, то в моєму кабінеті цього вечора. — Він зиркнув через плече, ніби хотів поцікавитися: «Ну і?»

— Я прийду, — різко відказав учений і рушив геть.

— Чому ви просто тут і зараз йому не відмовили? — аж пашів Кларе, коли вони за годину сиділи в посольських апартаментах. — У наш час везти безцінні реліквії через весь злодійський край? Месере, це ж немислимо.

— Звичайно.

— То навіщо?..

— Дві причини. По-перше, тон Таддео — родич Ганнеґанові. Причому впливовий. А до Кесаря необхідно проявляти чемність, байдуже, подобається він нам чи ні. По-друге, він почав був щось говорити про клан Шаленого Ведмедя, але потім облишив. Гадаю, він у курсі прийдешніх подій. Я не збираюся надто за кимось шпигувати, та якщо він сам видасть нам якісь відомості, то нічого не завадить внести це у реляцію, котру ти особисто повезеш до Нового Риму.

— Я?! — писар здавався приголомшеним на вигляд. — До Нового Риму?.. Але раптом...

— Говори тихіше, — нунцій зиркнув на двері. — У моїх планах — поінформувати Його Святість про ситуацію, що зараз тут складається. Якнайшвидше. Але про такі речі писати не наважуюся. Якби Ганнеґановим людям пощастило перехопити таке донесення, то наступного дня нас би виловили у Червоній ріці долічерева. Якщо про це вивідають Ганнеґанові вороги, то він відчуватиме моральне право повішати нас за шпигунство. Я не проти мучеництва, але першим ділом — робота.

— Я доповідатиму у Ватикані усно? — пробурмотів брат Кларе, якого, вочевидь, не тішила подорож через недружній край.

— Інакше нічого не вдієш. І тон Таддео може, поки що просто може, стати нашим виправданням твоєї несподіваної подорожі в абатство святого Лейбовіца або до Нового Риму, або в обидва місця одночасно. Якщо при дворі виникнуть якісь сумніви, то я постараюся їх розвіяти.

— Месере, про що мені доповідати по суті?

— Про те, що Ганнеґанові амбіції об’єднати материк під владою однієї династії — не такий уже й страшний сон. Про те, що Пакт Священної Кари, найпевніше — його підступ, через який він має намір посварити Денвер та Ларедо[89] з рівнинними кочовиками. А якщо лареданці зав’язнуть у боях із Шаленим Ведмедем, йому практично не доведеться підштовхувати правителя Чіуауа[90] — той і сам нападе на Ларедо з півдня. Там і без нього панує давня ворожнеча. Ну, а тоді Ганнеґан буде готовий пройти переможним маршем до Ріо-Ларедо. Підкоривши Ларедо, можна замислитися і про змагання з Денвером та Республікою Міссісіпі, не турбуючись про удар у спину з півдня.

— Месере, вам здається, що Ганнеґанові це під силу?

Маркус Аполло взявся був відповідати, але поволі стулив рота. Він підійшов до вікна і подивився на осяяне сонцем місто, котре розкинулося під ним хаотичною забудовою із цегли, що належала іншій епосі. Місто, без будь-якого планування, помалу виростало на стародавніх руїнах, так само як колись, можливо, інше місто виросте і на його місці.

— Не знаю, — тихо відповів він. — У наш час складно комусь інкримінувати прагнення об’єднати цей понівечений континент. Навіть такими засобами... але ні, не слухай мене. — Аполло тяжко зітхнув. — Хай там як, а наші інтереси не збігаються з політичними. Ми повинні попередити Новий Рим про майбутні події, бо вони за будь-якого перебігу неминуче позначаться на Церкві. Попереджена, вона знайде спосіб залишитися осторонь цих чвар.

— Ви й насправді в це вірите?

— Звичайно ж, ні! — лагідно заперечив священик.

Тон Таддео Пфардентротт прибув у кабінет Маркуса Аполло, як тільки почало вечоріти, а його манери від часу зустрічі на бенкеті зазнали серйозних змін. Він видушив із себе щиру посмішку, та говорив, помітно нервуючи. «Цьому чолов’язі і справді щось украй потрібно, — думав Маркус, — заради такого він навіть готовий ввічливо спілкуватися». Можливо, настільки сильне враження на тона справив саме перелік документів, надісланий з абатства Лейбовіца, але він не хотів цього визнавати. Нунцій готувався до словесного фехтування, проте очевидне збудження вченого перетворювало його на легку жертву. Тож Аполло розслабився і випустив пару, від якої розпирало дуелянта.

— Сьогодні вдень відбулося засідання викладачів колегіуму, — промовив тон Таддео, тільки-но вони повсідалися. — Ми обговорили повідомлення брата Корнгура та надісланий ним перелік документів. — Він змовк, немовби не знав, із якого боку підійти до свого питання. Від сірого світла сутінок, яке лилося у велике арочне вікно ліворуч, обличчя тона Таддео здавалося поблідлим та напруженим, а широко розплющені сірі очі мишкували за священнослужителем, ніби зважували та оцінювали його.

— Мені здалося, що у ваших словах прозвучав скептицизм?

Сірі очі на мить погасли, але відразу заіскрилися.

— Сказати ввічливо?

— Можете не перейматися, — хіхікнув Аполло.

— Скептицизм таки прозвучав. Але його коректніше було б назвати «невірою». Особисто я вважаю, що в разі існування цих документів, вони, найпевніше — підробка віком кілька століть. Та я сумніваюся, що нинішні ченці з абатства намагаються поширювати фальшиві папери. Вони їх просто вважають справжніми від природи.

— З вашого боку ви проявляєте справжню ласку, що відпускаєте їм їхній гріх, — кисло промовив Аполло.

— Я же спитав, чи говорити мені ввічливо. То мені не продовжувати?

— Чому ж? Я вас слухаю.

Тон висковзнув зі свого крісла і пересів ближче до вікна. Він поглянув у західне небо на клапті хмар, що все більше жовтіли, а потім став тихенько постукувати по підвіконню в такт своїм словам.

— Документи... Чим би ми їх не вважали, сам факт визнання їх існування (якщо є хоч найменший шанс того, що вони існують) настільки бентежить думку, що це питання мусить бути негайно дослідженим.

— Дуже добре, — весело проказав Аполло. — Вас запрошено. Але скажіть, що вам здається аж таким бентежним у цих документах?

Учений подарував священику короткий погляд.

— Ви ознайомлені з моїми працями?

Монсеньйор завагався. З роботою тона Таддео він ознайомився, але визнання цього може примусити його визнати і те, що прізвище Пфардентротта згадується в одному ряду з іменами натурфілософів, які померли тисячі років тому, хоча самому досліднику ще не виповнилося й тридцяти. Нунцій не палав бажанням дати зрозуміти тонові Таддео, що його справді вважають одним із тих рідкісних самородків людського генія, які народжуються раз чи два на сторіччя та єдиним замашним порухом руки призводять до справжньої революції в цілій галузі. Священнослужитель знічено прокашлявся.

— Мушу зізнатися, я читав не так багато...

— Нічого страшного, — відмахнувся Пфардентротт. — Більшість моїх трактатів надмір абстрактні й здаватимуться нудними непосвяченій людині. Теорії про електричну сутність. Планетарний рух. Притягання тіл. У новому переліку від Корнгура згадуються прізвища Лапласа, Максвелла й Айнштайна[91]. Вони вам про щось говорять?

— Небагато. В історії вони згадуються як натурфілософи, правда ж? Із часів, що передували падінню минулої цивілізації. Крім того, здається, про них говориться в язичницьких житіях святих.

Учений кивнув.

— І це все, що відомо про них або їхні досягнення. Наші історики непереконливо стверджують, що це фізики, котрі нібито, на їхню ж думку, зробили вирішальний внесок у розвиток європейсько-американської культури. Їхні здобутки згадуються вкрай фрагментарно. Мені вони практично вивітрилися із голови. Зате відповідно до опису старих документів, укладеного Корнгуром, серед них можуть міститися деякі, що їх можна вважати такими собі науковими текстами із царини фізики. Це просто неймовірно!

— Але вам особисто треба в цьому переконатися?

— Нам усім треба переконатися. Тепер, коли заварилася каша, я вже шкодую, що взагалі дізнався про їх існування.

— Чому?

Тон Таддео вдивлявся у щось на вулиці. Він поманив до себе священика.

— Підійдіть-но сюди на секунду. Замість відповідати, я вам дещо покажу.

Аполло вислизнув з-за стола і поглянув на брудні, посічені коліями вулиці за муром, який оточував палац, казарми та корпуси колегіуму, що відгороджували начальницьке пристанище від бурхливого міста плебеїв. Учений показував на темну постать селянина, який у присмерку тягнув додому віслюка. На його онучі з мішковини налипнуло стільки болота, що, здавалося, чоловік ледве волочив ноги. Однак він помалу чвалав уперед, роблячи важкі кроки та щоразу відпочиваючи за кожним із них. Здається, він просто смертельно втомився і не хотів зчищати грязюку з ніг.

— Він не їде верхи на віслюкові, — пояснив тон Таддео, — бо вранці навантажив його зерном і просто не замислюється над тим, що зараз торби порожні. Так було вранці, так є і надвечір.

— Ви його знаєте?

— Він проходить і під моїми вікнами. Кожен ранок і кожен вечір. Ви його не помічали?

— Таких тисячі.

— Погляньте. Ви спроможетесь переконати себе в тому, що він — прямий нащадок людей, які, ймовірно, винайшли літальні апарати, подорожували на Місяць, приборкали сили Природи, конструювали машини, які, здається, не тільки говорили, а й мислили? Ви здатні повірити, що колись існували такі люди?

Аполло змовчав.

— Погляньте на нього! — наполягав учений. — Але ж ні, уже надто темно. Вам не видно, що пранці вже глитають його карк, у нього провалилося перенісся. У нього парез[92]. Але, звісно ж, починати слід було з того, що він недоумкуватий. Неписьменний, забобонний, душогуб. Заразив дітей. А за кілька монет і вбив би їх. Рано чи пізно він їх продасть, коли вони стануть трошки старшими і з них уже буде хоч який пожиток у хазяйстві. Погляньте на нього і скажіть, чи ви бачите в ньому нащадка колись могутньої цивілізації? Що ви бачите?

— Подобу Христову, — процідив крізь зуби монсеньйор, подивувавшись зі свого раптового гніву. — А що вам хотілось, аби я роздивився?

Учений нетерпляче пхикнув:

— Невідповідність. Людей на вулицях, котрих бачимо з усіх наших вікон, та людей, у стародавньому існуванні яких нас намагаються переконати історики. Для мене це неприйнятно. Як примудрилася повністю знищити себе настільки потужна й обізнана цивілізація?

— Можливо, — припустив Аполло, — саме через свою матеріальну велич та матеріальну обізнаність, не більше... — Він підійшов до лойової свічки і запалив її, бо сутінки швидко переростали в ніч. Священик тесав кременем об кресало, доки не зблиснула іскра, і він її обережно роздмухав у трутниці.

— Можливо, — погодився тон Таддео, — але я в цьому сумніваюся.

— То ви повністю заперечуєте історію, вважаючи її міфом? — З іскри народився пломінчик огню.

— Не «заперечую». Але ми повинні все ставити під сумнів. Хто творив усі ці ваші історії?

— Звичайно ж, чернечі ордени. У найтемніші століття більше не було кому вести записи. — Він переніс вогник до ґнота.

— Ну, от і маєте! А в часи антипап скільки орденів-розкольників фабрикували свої версії подій, а потім видавали свої примірники за творіння предків? Вам нічого насправді не відомо. Нічогісінько. Ми не можемо заперечувати лиш одного: колись на цьому материку процвітала набагато розвинутіша в порівнянні з нами нинішніми цивілізація. Просто подивіться на кам’яні руїни та зогнилий метал, і самі в цьому переконаєтеся. Можна копнути під розвіяний вітром бархан і натрапити на їхні понівечені дороги. Але де ж свідчення того, що існували машини, про які нам зараз торочать ваші історики? Де рештки екіпажів-самобігів або летючих апаратів?

— Їх перекували на орала та мотики.

— Якщо вони взагалі існували.

— Коли ви настільки недовірливі, то навіщо морочити собі голову лейбовіцівськими документами?

— Бо недовіра не дорівнює запереченню. Недовіра — могутнє знаряддя, яке необхідно застосовувати й до історії.

Нунцій силувано посміхнувся:

— То що ж вам потрібно від мене, вельми вчений тоне?

Дослідник завзято подався вперед:

— Напишіть тамтешньому абатові. Переконайте його, що з документами поводитимуться із максимальною обережністю. Що їх неодмінно повернуть після якнайретельнішого вивчення на предмет достовірності змісту.

— І чиї ж запевнення ви хочете йому передати — ваші чи мої?

— Ганнеґанові, ваші та мої.

— Я можу пообіцяти тільки ваші та Ганнеґанові. Власних військ у мене немає.

Учений аж розчервонівся.

— Скажіть мені, — поквапливо додав нунцій, — чому ви не хочете самі відправитися до абатства, а натомість волієте бачити їх тут? Тільки через грабіжників?

— Найвагоміша з-поміж усіх причин, яку ви можете переказати наставникові, це та, що в разі, коли нам доведеться перевіряти достовірність документів в самому абатстві, то наш висновок нічого не значитиме для інших світських дослідників.

— Хочете сказати, ваші однодумці можуть запідозрити монахів у маніпуляціях вашою думкою?

— Ем-м-м, вірогідно. Але врахуйте, якщо документи перебуватимуть тут, то з ними зможуть ознайомитися всі вчені колегіуму, котрі мають відповідний вишкіл. Будь-який тон із інших князівств матиме змогу поглянути на них особисто. Але ж цілий колегіум не може на півроку переїхати кудись у південно-західну пустелю.

— Я розумію ваші мотиви.

— То ви надішлете клопотання в абатство?

— Так.

Тона Таддео відповідь, здається, подивувала.

— Але клопотання буде від вашого імені, не мого. Ну, і з мого боку буде справедливо застерегти, що навряд чи абат, дом Пауло, дасть на це свою згоду.

Але, схоже, ця відповідь тона цілком задовольнила. Коли він пішов геть, нунцій викликав свого писаря.

— Завтра ж вирушаєш до Нового Риму, — повідомив він його.

— Повз абатство Лейбовіца?

— Заїдеш до них по дорозі назад. Послання для Нового Риму не терпить зволікань.

— Так, месере.

— А в абатстві перекажеш дому Пауло, що цариця Савська чекає до себе в гості Соломона[93]. З дарами. А потім тобі буде ліпше затулити вуха. Коли в настоятеля скінчиться вибух гніву, вертайся сюди чимшвидше, аби я міг відмовити тонові Таддео.

Розділ 13

У пустелі час збігає повільно, і його плин важко помітити. Змінилося дві пори року відтоді, як дом Пауло відмовився задовольняти клопотання з-за Рівнин, але все стало на свої місця тільки два тижні тому. Та чи стало насправді? Адже очевидно, що внаслідок цього Тексаркана лишилася невдоволеною.

Перед заходом сонця абат гуляв по мурах свого монастиря, випнувши уперед щелепу, як старий, поораний часом визубень скелі, немов хотів, щоб об нього розбилися штормові хвилі з моря подій. Білими вимпелами майоріли на пустельному вітрі пасма вже рідкуватого волосся, а ряса під його поривами щільно липнула до тіла, неначе бинтом обгортаючи сутулі плечі. Від цього священик скидався на виснаженого Єзекиїла[94] із напрочуд кругленьким черевцем. Скрючені пальці він поховав у рукавах і час від часу гнівно позирав у пустелю та на даленіюче селище Сантле-Бовіц. Крокуючи у червоному світлі, абат відкидав довгу тінь через увесь двір, і ченці, яким вона вряди-годи втинала шлях, підводили замислений погляд на діда. Останнім часом їхній управитель став примхливим, його оповивали дивні передчуття прийдешніх злигоднів. Напошепки ходили чутки, що незабаром над братами святого Лейбовіца призначать нового абата. Також шепталися про те, що старий нездужає, сильно нездужає. І ще шептунів хвилювало, що якби настоятель дізнався про їхні перешіптування, то їм би довелося негайно пнутися через стіну й тікати світ за очі. Настоятель чув їхнє шепотіння і радів, що цього разу може собі дозволити на нього не зважати. Адже йому було добре відомо, що шептуни мають рацію.

— Зачитай-но мені ще раз, — раптом звернувся він до ченця, котрий нерухомо стовбичив недалеко від нього.

Клобук монаха ледве потрюхикав у напрямку настоятеля.

— Котре з них, домне?

— Ти й сам знаєш.

— Так, владико. — Монах понишпорив у рукаві, де немовби зберігався багатофунтовий запас паперів та листів. Нарешті він знайшов потрібний сувій, до якого було прикріплено бирку:

SUB IMMUNITATE APOSTOLICA HOC SUPPOSITUM EST.[95]

QUISQUIS NUNTIUM MOLESTARE AUDEAT,

IPSO FACTO EXCOMMUNICETUR.

DET: R’dissimo Domno Paulo de Pecos, AOL, Abbati[96]

(Монастир Братства Лейбовіца,

що в околицях села Сантле-Бовіц

у Південно-Західній пустелі, Денверська імперія)

CUI SALUTEM DICIT: Marcus Apollo

Papatiae Apocrisarius Texarkanae

— Усе правильно, це воно. Читай, — нетерпляче промовив абат.

— Accèdite ad eum... — Чернець перехрестився і пробурмотів звичні слова Благословення тексту, що промовлялися перед читанням або писанням так само ретельно, як і благословлялася їжа. Адже збереження грамотності й учення впродовж чорного тисячоліття стало першочерговим завданням Братства Лейбовіца, а такі дрібні обряди завжди помагали тримати це в центрі уваги.

Скінчивши ритуал, монах розгорнув сувій проти сонця, так що він аж здався прозорим.

— «Iterum oportet apponere tibi crucem ferendam, amice...»[97]

Голос слабко бубнів, поки очі читця вихоплювали слова з лісу рясних закрутків курсиву. Абат схилився на парапет і слухав, не зводячи погляду з грифів, що кружляли над столовою горою з Останнім Пристановищем.

— «І знову на твої плечі має лягти, старий друже та пастирю короткозорих бібліофілів, тяжкий хрест, — дзумів монах, — який цього разу, мабуть, означатиме тріумф. По-моєму, цариця Савська все ж таки збирається до Соломона, хоча, і таке цілком можливо — з метою проголосити його шарлатаном.

Цим листом я ставлю тебе до відома, що тон Таддео Пфардентротт, доктор натурфілософії, Щонаймудріший серед Премудрих, Учений над Ученими, Світлоголовий син певного Князя, народжений поза шлюбом, і Божий Дар „Покоління пробуджених“[98], нарешті зважився нанести вам візит, остаточно вичерпавши всі рештки надії доставити ваш Меморіал у ці прекрасні володіння. Він має прибути близько Успіння, якщо по дорозі до вас зможе уникнути ватаг „розбійників“. Щоб уникнути прикрих несподіванок, його супроводжуватиме збройна кіннота, котру люб’язно надав Ганнеґан II, чия опасиста персона і зараз нависає наді мною. Монарх бурчить і мружиться на ці рядки, що їх я пишу із наказу Його Зверхності. На задум Його Зверхності, вони мають прославляти його двоюрідного брата, тона, в надії, що у вас його вшанують гідним чином. Та позаяк секретаря Його Зверхності звалила подагра, я не відмовлятиму собі в щирості.

Тож першим ділом дозволь мені застерегти тебе стосовно цієї людини — Тона Таддео. Ставтеся до нього зі звичним для вас милосердям, але віри йому не йміть. Він блискучий дослідник, але мирянин і політичний бранець Держави, а Держава тут — це Ганнеґан. Крім того, тон сповідує погляди, які можна назвати антиклерикальними, хоча спрямовані вони, головним чином, на монастирі. Після своєї невигідної появи на світ він мимоволі потрапив до бенедиктинців і... краще розпитай про це у придворних...»

Чернець відірвав погляд від листа. Абат усе ще спостерігав за грифами над Останнім Пристановищем.

— Брате, а тобі випадало щось чути про його дитинство? — поцікавився дом Пауло.

Монах кивнув.

— Продовжуй читати.

Чернець правив далі, але настоятель уже його не слухав. Він майже напам’ять знав цей лист, але попри те його ятрило відчуття, нібито між рядків Маркус Аполло намагався йому щось сказати, чого він, дом Пауло, досі не розумів. Маркус намагається його застерегти? Але від чого? Тональність листа легковажна, але його, здавалося, невипадково переповнювали зловісні суперечності, які при бажанні та вправному складанні можна було підсумувати в одну похмуру беззаперечність. У чому ж могла полягати небезпека від відвідин абатства ученим мирянином?

За словами гінця, котрий привіз листа, тон Таддео змалечку виховувався в бенедиктинському монастирі, куди його відправили незабаром після народження, аби дружина його вітця могла уникнути ганьби. Тоновим батьком був дядько Ганнеґана, а матір’ю — покоївка. Герцогиня, законна дружина герцога, заплющувала очі на його походеньки, аж поки проста челядниця не народила йому сина, якого він так завжди хотів. Тільки тоді вона заявила про несправедливість. У неї від герцога народжувалися тільки доньки, і тепер, коли її обійшла якась мужичка, герцогиню пойняв гнів. Дитину відіслали геть, служницю відшмагали й звільнили, а сама вона знову напосіла на чоловіка. Аби повернути собі втрачену честь, вона збиралася й собі народити йому дитину чоловічої статі, але спромоглася тільки ще на три доньки. Герцог терпів п’ятнадцять років; і коли його дружина померла при чергових пологах (знову народивши дівчинку), він, не згаявши жодної миті, вирушив до бенедиктинців та оголосив про своє батьківство офіційно, зробивши сина своїм спадкоємцем.

Але юний Таддео з роду Ганнеґанів-Пфардентроттів уже озлобився. Усе його дитинство, від немовляти аж до підлітка, збігло в полі зору міста й палацу, де його брат у перших ладнався посісти престол. От якби його сім’я цілковито знехтувала ним, то, можливо, він би подорослішав, не надто гніваючись зі свого статусу вигнанця. Адже і його батько, і служниця, із лона котрої він явився на цей світ, навідували малого доволі часто. Це постійно підживлювало думки про те, що він із людської плоті, а не каміння, і тому насправді вартий більшої любові, ніж мав до цього часу. Ба більше, в цей самий монастир на річне навчання приїжджав і принц Ганнеґан, верховодили двоюрідним братом-байстрюком і перевершуючи його в усьому, крім гостроти розуму. Юний Таддео тихо ненавидів принца і вирішив випередити його хоча б у навчанні. Але перегонів не вийшло. Вже наступного року принц покинув чернечу школу таким же неписьменним, яким і був. А далі про його освіту ніхто вже й не замислювався. Тим часом на вигнанні кузен продовжував заочну борню і домігся чималих успіхів. От тільки перемога вийшла марна, бо Ганнеґанові до неї було байдуже. Тон Таддео став зневажати весь тексарканський двір, хоча в запалі юнацької непослідовності охоче повернувся в столицю, де нарешті вступив у законний статус сина свого батька. Здавалося, він пробачив геть усім, якщо не рахувати герцогині-небіжчиці, котра спричинила його вигнання, та монахів, які потурбувалися про вигнанця.

Може, кляштори для нього — це символ порочного ув’язнення, гадав абат. Тоді в нього мають бути гіркі спогади, напівспогади і кілька надуманих згадок.

— «...зерна суперечності в квітнику Нової Письменності, — читав далі чернець. — Тож пильнуй і чекай на знаки.

З іншого боку, не тільки Його Зверхність, а й диктат доброчинності та справедливості наполягають, щоби я рекомендував тобі його як добропорядну людину, щонайменше, незловмисну дитину, подібну до всіх цих вельми освічених та шляхетних язичників (хай не зараз, але вони такими стануть попри всі перешкоди). І він поводитиметься добре, якщо ти проявиш твердість характеру. Та не забувай про свою безпеку, мій друже. Його розум — ніби заряджений мушкет, який здатен вибухнути пострілом у будь-якому напрямку. Я покладаюся на твої винахідливість та щиросердність, які допоможуть тобі поладнати із ним без зайвих клопотів.

Quidam mihi calix nuper expletur, Paule. Precamini ergo Deum facere me fortiorem. Metuo ut hic pereat. Spero te et fratres saepius oraturos esse pro tremescente Marco Apolline. Valete in Christo, amici.[99]

Texarkanae datum est Octava Ss Petri et Pauli, Anno Domini termillesimo...»[100]

— Дай-но мені ще раз поглянути на печатку, — промовив абат.

Чернець вручив настоятелеві сувій. Дом Пауло підніс його близько до обличчя, ретельно розглядаючи розмиті букви, витиснені внизу пергаменту кепсько змоченою в чорнилі дерев’яною печаткою:

СХВАЛЕНО ГАННЕҐАНОМ II, З ЛАСКИ БОЖОЇ МЕРОМ,

ПРАВИТЕЛЕМ ТЕКСАРКАНИ, ОБОРОНЦЕМ ВІРИ

ТА ЗВЕРХНИКОМ ВАКЕРО РІВНИН[101].

ЙОГО ЗНАК: X

— Цікаво, а чи потім не просив Його Зверхність кого-небудь почитати цього листа йому? — занепокоївся абат.

— Якби так сталося, Владико, то невже цей лист відправили би нам?

— Мабуть, ні. Але Маркус Аполло не легковажив би неписьменністю Мера попід Ганнеґановим носом, якби не хотів повідомити мені щось поміж рядків. Однак він чомусь не придумав безпечнішого способу зробити це. Та остання частина... де йдеться про чашу, яка, побоюється він, не мине його. Він же однозначно чогось боїться, але чого? Це так не схоже на Маркуса. Абсолютно не схоже.

Від часу, коли прибув лист, уже збігло кілька тижнів. Весь цей час дом Пауло погано спав, його знову мучила давня шлункова недуга, він забагато думав про минуле, немовби шукав, що в ньому годилося би виправити і таким чином відвернути прийдешні події. «Які події?» — домагався він відповіді в самого себе. Раціональних причин боятися майбутнього, здавалося, не було. Всі суперечності між монахами та селянами вичерпалися. На півночі та сході племена пастухів не дошкуляли. Імперська влада в Денвері покинула спроби обкласти податками чернечі конгрегації. Ніде поблизу не таборували жодні війська. В оазі, як і раніше, не бракувало води. Ні людям, ні тваринам нібито не загрожували ніякі пошесті. А на зрошуваних полях добре вродило зерно. Навколишній світ став подавати ознаки прогресу, і в селищі Сантле-Бовіц рівень грамотності сягнув фантастичного показника вісім відсотків. Такими успіхами селяни завдячували монахам Ордену Лейбовіца, хоча й не визнавали цього.

І попри те — його мучили лихі передчуття. Якась безіменна загроза затаїлася осьде тут, за поворотом, та вичікувала на схід сонця. Недобрі відчуття ятрили його, ніби рій голодної комашні, що дзижчала перед обличчям в промінні пустельного сонця. Здавалося, щось невідворотне, нещадне, бездумне згорнулося в клубок, як оскаженіла від спеки гримуча змія, ладна кинутися навіть на перекотиполе, що його ніс вітер повз неї.

Абат вирішив, що це він намагається таким чином стати у двобій із дияволом, але рогатий його успішно уникав. Нечистий абата видався дрібним, як зазвичай буває в бісів: хіба що по коліна, зате важив десять тонн і мав силу п’яти сотень волів. Ним рухало не зло, як уявлялося домові Пауло, принаймні не настільки сильно, як ошалілий примус, неначебто в скаженого собаки. Він вгризався в плоть, у кістки й нігті, бо на це прирік себе сам, відтак роковано йому було ще й невситимий апетит. І злим він був тільки тому, що заперечував Добро, і це заперечення стало частиною його природи або ж наскрізним отвором у ній. Десь там, гадалося домові Пауло, він бреде людським морем і лишає по собі безлік слідів покалічених душ.

«Які нісенітниці, діду! — сам себе лаяв абат. — Коли ти втомлений життям, то самі зміни вже здаються злом, хіба ні? Адже будь-яка переміна порушує спокій. Ні, диявол, звісно, існує, але не варто на нього списувати більше, ніж йому роковано. Невже ти настільки втомився від життя, динозавре?»

Та погані передчуття нікуди не дівалися.

— Гадаєте, грифи вже пообгризали кістки старого Єлеазара? — запитав його тихий голос десь із боку.

Дом Пауло аж підскочив у присмерку й озирнувся. Голос належав отцеві Ґолту, його пріорові та ймовірному наступнику. Той стояв, перебираючи в пальцях розарій, і виглядав зніченим через те, що потурбував самотність старої людини.

— Єлеазара? Ти хотів сказати «Бенджаміна»? А що, до тебе доходили якісь новини про нього?

— Узагалі-то, ні, панотче абате. — Ґолт ніяково розсміявся. — Просто мені здалося, що ви дивилися кудись у напрямку столової гори, тож я і подумав, що ви замислилися про Старого Юдея. — Пріор поглянув на подібну до ковадла вершину, обрис якої виділявся на сірій прогалині неба понад західним обрієм. — Там куриться димок, тож, мабуть, він усе ще живий.

— Не можна так просто вгадувати, — різко проказав дом Пауло. — Я туди відправлюся і заїду до нього в гості.

— Говорите, немов зібралися їхати сьогодні ж проти ночі, — хіхікнув Ґолт.

— За день чи два.

— Тоді стережіться. Подейкують, він жбурляє каміння у відвідувачів.

— Ми вже п’ять років не бачилися, — зізнався абат. — І тепер мені за це соромно. Йому там самотньо. Треба їхати.

— Якщо йому настільки самотньо, то чому він і далі веде всамітнене життя?

— Щоб уникнути самотності... в нашому юному світі.

Молодий священик розсміявся:

— Може, в цьому є сенс із його погляду, домне, але я його не бачу.

— Доживеш до моїх літ, або його — побачиш.

— Я і не сподіваюся стільки протягнути. Він же стверджує, що йому кілька тисяч років.

Абат усміхнувся, щось пригадуючи:

— А ти знаєш, мені йому і заперечити нічим. Ми познайомилися років п’ятдесят із гаком тому, коли я ще був новіцієм, і, їй-богу, виглядав він не молодшим, ніж зараз. Йому, напевно, вже добряче за сотню перевалило. Сам він стверджує, що йому три тисячі двісті дев’ять років. Інколи називає більшу цифру. Здається, він і сам у це вірить.

— Дивовижний випадок божевілля.

— Я би не говорив з такою впевненістю про його божевілля. Просто його здоровий глузд складається з плутаних думок. Про що ти хотів зі мною поговорити?

— Три дрібнички. По-перше, як нам позбутися Поета і виселити його з королівських апартаментів до прибуття тона Таддео? Він приїжджає за кілька днів, а Поет там уже пустив коріння.

— Я дам раду Поетові-панкові! Що ще?

— Вечірня. Ви будете в церкві?

— Тільки під час комплети[102]. Прав ти. Що ще?

— Суперечності в підвалі. Стосовно досліду брата Корнгура.

— У кого і через що?

— Ну, якщо двома словами, то суть проблеми полягає в тому, що брат Армбрустер перебуває в стані vespero mundi expectando[103], а для брата Корнгура настала утреня нового тисячоліття. Корнгур вдається до якихось перестановок, розміщуючи своє устаткування. Армбрустер верещить: «Згуба!» Брат Корнгур верещить: «Поступ!» І вони знову заходять у суперечку один з одним. Потім, розлючені, звертаються до мене, щоб їх помирити. Я сварю їх за те, що втратили терпець. Десять хвилин вони покірно слухають, підлещуючись один до одного. А потім за шість годин підлога вже здригається від утробного рику Армбрустера: «Згуба!» — який розноситься всією книгозбірнею. Я можу впоратися зі сварками, але, здається, існує ще Типова Проблема.

— Типове порушення правил, я би сказав. Що ти хочеш, аби я з цим зробив? Відлучити їх від трапези?

— Поки що ні, а от попередити не завадило би.

— Гаразд. Я цим займуся. Це все?

— Усе, домне. — Але, вже відійшовши, загальмував. — О, до речі, а що ви думаєте про хитромудру конструкцію брата Корнгура? Спрацює, по-вашому?

— Сподіваюся, ні, — фиркнув абат.

Брата Ґолта ці слова, здається, здивували.

— Але ж навіщо тоді було їм дозволяти...

— Бо спершу мене проймала цікавість. Але потім ця діяльність спричинила стільки переживань, що я вже шкодую через свій дозвіл для нього.

— То, може, його зупинити?

— Ні. Я сподіваюся, що він і без моєї допомоги зведе все до абсурду. Якщо в нього нічого не вийде — якраз до приїзду тона Таддео — це стане для брата Корнгура добрим уроком — уроком смирення та нагадування, що він прийшов у релігію не для того, аби в монастирському підвалі створити генератор електричних сутностей.

— Але ж, панотче абате, ви не можете не визнавати, що в разі успіху його досягнення можна буде назвати дивовижним.

— Я не мушу це визнавати, — різко відказав дом Пауло.

Попрощавшись із Ґолтом, настоятель провів коротку дискусію сам із собою та вирішив спочатку зайнятися проблемою Поета-панка!, а вже потім розбиратися із протистоянням згуби та поступу. Найпростішим розв’язанням проблеми Поета здавалося його виселення із королівських апартаментів, а в ідеалі — взагалі з абатства та його околиць — щоб очі не бачили і серце не боліло. Але про яке «найпростіше розв’язання» могло йтися, коли стосувалося воно питання того, як позбутися Поета-панка!

Абат спустився з муру і, перетнувши двір, попрямував до будинку постояльців. Він просувався навпомацки, адже споруди навколо вже перетворилися на монолітні тіні в зоряному світлі, і тільки в кількох вікнах горіли вогники свічок. Королівські апартаменти зоставалися темними, але Поет цурався усталеного розпорядку дня, тому якраз міг бути в себе.

Усередині абат намацав потрібні двері і постукав у них. Йому ніхто не відповів, хіба що звідкись пролунало слабке бекання, що насправді могло просочитися крізь двері апартаментів. Старий постукав іще раз і відчинив їх.

У кімнаті темрява сірішала від тьмяного червонавого мріння жаровні з деревним вугіллям; тхнуло несвіжими харчами.

— Поете?

І знову пролунало слабке бекання, тепер уже ближче. Абат наблизився до жаровні, розгріб у ній присок та засвітив від нього скіпку. Роззирнувся навколо, і його аж пересмикнуло від захаращеності в приміщенні. Нікого не було. Чоловік переніс пломінець до олійного каганця і рушив оглядати всі апартаменти. Їх доведеться ретельно відчищати, шкребти та обкурювати (може, ще й обряд екзорцизму влаштувати), перш ніж поселяти сюди тона Таддео. Хотілось би, звісно, щоб підлоги тут шурував сам Поет-панок! Та він розумів, що шанси на це примарні.

У другій кімнаті дом Пауло раптом відчув нібито за ним стежить чийсь погляд. Абат пригальмував і поволі озирнувся.

Із наповненої водою вази на полиці його розглядало очне яблуко. Старий безцеремонно йому кивнув і продовжив пошуки.

У третій кімнаті він зустрів козу. Фактично — познайомився з нею.

Тварина стояла на високій тумбочці і жувала гичку з ріпи. Порода її натякала на дрібних гірських козлів, та від них вона різнилася лисою головою, що виблискувала синьою мастю в світлі каганця. Безперечно — покруч від народження.

— Поете? — запитав він тихо, дивлячись упрост на козу і тримаючись за натільний хрестик.

— Тут, — озвався сонний голос із четвертої кімнати.

Дом Пауло видихнув із полегшенням. Коза і далі жувала гичку. Оце вже точно йому промайнула бридка думка.

Поет розпластався горілиць на ліжку із пляшкою вина, до якої міг легко дотягнутися. Він роздратовано закліпав єдиним здоровим оком при світлі каганця.

— Я вже спав, — поскаржився він, поправляючи темну пов’язку на іншому оці та хапаючи пляшку.

— Ну, то прокидайся. Ми тебе виселяємо звідси просто зараз. Вночі. Свої речі залиш у коридорі, нехай в апартаментах провітриться. Якщо сильно треба, то поспати можеш у комірчині хлопчика-конюшенка. А вранці повернешся сюди і вимиєш усе за собою начисто.

На якусь мить Поет здався схожим на вкриту синцями лілію, аж раптом ткнув руку під ковдру, шукаючи щось попід нею. Потім дістав з-під неї кулак і замислено глянув на нього.

— Слухайте, хто тут квартирував востаннє? — спитав він.

— Монсеньйор Лонґі. А що?

— Та просто цікаво, від кого мені дісталися блощиці. — Поет розкрив жменю, ухопив щось пальцями з неї, роздушив між нігтів та стрельнув рештками в сторону. — Нехай тон Таддео з ними тепер розбирається. Мені вони непотрібні. З першого дня, як я сюди заселився, вони жерли мене живцем. Я збирався вибиратися звідси, але тепер, коли ви самі запропонували мені мою стару комірчину, буду радий...

— Я мав на увазі не...

— ...скористатися вашою гостинністю іще трохи. Допоки не допишу книгу.

— Яку ще книгу? Хай там як — просто забери звідси свої речі.

— Зараз?

— Зараз.

— Добре. Навряд чи я пережив би із цими комахами ще одну ніч. — Поет скотився з ліжка, але пригальмував, щоби знову хильнути вина.

— Віддай мені пляшку, — наказав абат.

— Не соромтеся. Частуйтеся. Хороший був збір.

— Мушу тобі подякувати, адже ти її поцупив із нашого підвалу. Це вино для таїнств. Тобі це не спадало на думку?

— Його ще не освятили.

— Просто дивовижно чути це з твоїх уст. — Дом Пауло узяв пляшку.

— Я її не крав. Я...

— Забудь про вино. Де ти вкрав козу?

— Та не крав я її, — виправдовувався Поет.

— А що, тварина матеріалізувалася в чистому повітрі?

— Це дарунок, Превелебний.

— Від кого?

— Від любого друга, домнісиме.

— Чийого любого друга?

— Мого, мосьпане.

— Ну, от і маємо парадокс. Де ти міг...

— Від Бенджаміна, мосьпане.

Обличчям дома Пауло майнула іскорка подиву:

— Ти її вкрав у старого Бенджаміна?

Поет аж скривився від ужитого ним слова:

— Прошу. Тільки не «вкрав».

— А як тоді?

— Бенджамін наполіг, щоб я прийняв тварину в дарунок за сонет, складений на його честь.

— Правду кажи!

Поет-панок покірно кивнув:

— Виграв «у ножички».

— Зрозуміло.

— Це правда! Старий негідник мало не обчистив мене до нитки, а потім відмовився грати зі мною в борг. Довелося закласти своє скляне око проти його кози. Але мені пощастило відігратися.

— Забери її геть із абатства.

— Хіба ж вона не дивовижна? Її молоко має неземний аромат, і в ньому є есенції. Насправді, саме завдяки йому Старий Юдей протягнув так довго.

— І скільки ж це по-твоєму?

— Усі п’ять тисяч чотириста вісім років.

— Мені здавалося, йому всього лише три тисячі двісті... — Від зневаги дом Пауло навіть не договорив. — Що ти робив в Останньому Пристановищі?

— Грав «у ножички» зі Старим Юдеєм.

— Я хотів спитати... — гартованим голосом почав було абат. — Забудь. Просто вибирайся звідси, і все. А завтра відведеш козу назад до Бенджаміна.

— Але я виграв її по-чесному!

— Ми це не обговорюватимемо. Тоді просто віддай її конюхам. Я сам нагляну, щоб її повернули.

— Чому?

— А що нам робити з козою? Тобі тим паче вона ні до чого.

— Хо-хо, — грайливо прогуркотів Поет.

— Леле, і що б це мало означати?

— Тон Таддео наближається. Тут без кози ніяк не обійтися. Можете бути певні. — Чоловік самовдоволено захіхікав собі під носа.

Абат роздратовано відвернувся від нього.

— Просто забирайся, — побіжно кинув він і рушив у підвал, де від нього чекали вольового рішення в спорі й де тепер зберігався Меморіал.

Розділ 14

Склепінчастий підвал рили кілька століть, упродовж яких навали неосілих орд Бейрінґа із півночі не один раз прокочувалися Рівнинами та пустелею, грабуючи і плюндруючи всі селища на своєму шляху. Крихту знань минулого, збережену абатством — той самий Меморіал, — захищали стіни підземель, охороняючи безцінні писання як від нападників, так і від soidisant хрестоносців[104] із розкольницьких орденів, заснованих для боротьби з кочовиками, але звироднілих до примітивного розбою і сектантської ворожнечі.

Ні диких приблуд, ні Військовий орден Сан-Панкрац не цікавили книжки абатства, і якщо перші знищили би їх суто з радості руйнування, то лицарі-ченці спалили би переважну більшість трактатів як «єретичні» — на богословські переконання Віссаріона, свого Антипапи.

Тепер, здавалося, Темні віки минали. От уже тисячу двісті років крихітний огник знання жеврів у монастирях; тільки тепер він міг по-справжньому розгорітися в головах їхніх мешканців. Давним-давно, в минулу добу розуму, деякі вражені гординею мислителі стверджували, нібито справжнє знання неможливо знищити, що ідеї безсмертні, а істина вічна. Однак це виявилося правдою тільки в найтоншому сенсі, міркував абат, а на перший погляд — узагалі облудним твердженням. У світі справді були об’єктивніші сутності: logos, що існує поза площиною моралі[105], або задум Творця. Але ці сутності належали Богові, а не Людині, поки не знаходили своє небездоганне втілення, каламутне відображення, в думах, мовленні та культурі конкретної людської громади, здатної приписувати різну цінність різним значенням, що мають вагу тільки в певній культурі. Адже Людина — це не тільки носій душі, а й культури, от тільки остання не вічна і вмирає разом із расою чи епохою. Людські уявлення про значущість та людське розуміння правди відступають, поки самі справжні значення й істина залишаються у світі невидимими в подобі об’єктивного logos’y Природи та невимовного Логосу Бога. Істину можна розіпнути на хресті, але, вірогідно, невдовзі її чекатиме воскресіння.

Меморіал переповнювали старожитні слова, стародавні формули, міркування про смисли. Давно вже нема тих голів, у яких вони народилися, та навіть колишнє суспільство пішло в небуття. Мало що з Меморіалу підлягало розумінню. Певні документи видавалися настільки ж безглуздими, наскільки безглуздим міг видатися бревіарій шаманові[106] кочового племені. Інші зберігали своєрідну орнаментальну красу або впорядкованість, що натякали на значущість, так само як розарій міг нагадувати дикуну просте намисто. Найперші брати ордену Лейбовіца намагалися, кажучи фігурально, прикласти убрус Вероніки до лику розіпнутої цивілізації. І на ньому лишився відбиток стародавньої величі, але слабкий, неповний та незбагненний. Монахи вберегли цей образ, який навіть зараз можна було вивчати всім світом і за бажання — інтерпретувати. Сам собою Меморіал не здатний відродити древню науку або високу цивілізацію, оскільки людські племена набувають культури не при допомозі запліснявілих томів. Але книги й справді можуть стати в пригоді, сподівався дом Пауло, адже вони здатні визначати напрямки та робити підказки в новому розвитку науки І як стверджував Вельмишановний Бедулл у своєму трактаті «De Vestigiis Antecesserum Civitatum»[107], одного разу таке вже трапилося.

Цього разу, міркував дом Пауло, ми нагадаємо всім про тих, хто не давай іскорці згаснути, поки цілий світ спав. Він пригальмував та озирнувся, на якусь мить йому здалося, що він розчув перелякане мекання Поетової кози.

Уже невдовзі гамір із підвалу перекрив усі інші звуки, коли він спускався по сходах в напрямку джерела катавасії. Хтось умолочував сталеві штирі в камінь. Запах поту перемішався із духом старих книжок. Гарячкова веремія, не притаманна вченому життю, панувала в бібліотеці. Новіції гасали з інструментом. Новіції стояли невеликими групками та вивчали схеми поверху. Новіції пересували столи та конторки і виважували на руках саморобну машину, намагаючись установити її в потрібне місце. Безлад у світі лампад. Брат Армбрустер, бібліотекар та Розпорядник Меморіалу, міцно склавши руки на грудях, з понурим виразом обличчя спостерігав за всім цим із віддаленого алькова поміж стелажів. Дом Пауло намагався уникати його обвинувального погляду.

Брат Корнгур наблизився до свого наставника із неодмінним вишкіром завзяття.

— Що ж, отче абате, незабаром у нас тут горітиме таке світло, якого ще не бачила жодна жива душа.

— Отче, вашими вустами промовляє марнославство, — відказав йому Пауло.

— Марнославство, домне? Застосувати на практиці те, про що ми самі дізналися?

— Я всього лише про нашу поквапливість задля того, аби справити враження на одного вченого, котрий зібрався до нас у гості. Та годі про це. Давайте подивимося на цю вашу магію інженерії.

Вони пройшли до саморобного апарата. Абат не бачив у пристрої нічого корисного, хіба що ним можна було катувати ув’язнених. Різні блоки та паски приєднували вісь, яка служила валом, до поворотного механізму заввишки до пояса. На відстані кількох пальців одне від одного на вал були настромлені колеса підводи. В зарубках, пропиляних у їхніх грубих ободах, трималися незліченні «гнізда», сплетені з мідного дроту, що його насотали в місцевій кузні Сантле-Бовіца із переплавлених монет. Як міг помітити дом Пауло, колеса, вочевидь, оберталися вільно в повітрі, не торкаючись жодної поверхні. З іншого боку, подібно до гальм, навпроти коліс лежали залізні бруски — теж фактично не стикуючись із колесами. Їх рясно вкривали незліченні кола дротяної обмотки — «котушки збудження», як їх прозвав Корнгур. Дом Пауло поважно хитнув головою.

— Це стане найголовнішим матеріальним удосконаленням в абатстві з часу, як ми сто років тому встановили друкарський верстат, — сміливо припустив Корнгур.

— А спрацює? — поцікавився дом Пауло.

— Я готовий ризикнути і поставити на це місяць додаткових робіт по господарству, владико.

«На кону багато більше від цього», — подумав священик, але не став таке говорити.

— Звідки появиться світло? — спитав він, розглядаючи хитромудрий причандал.

Чернець розсміявся.

— Тож у нас для цього є особлива лампа. Перед вами зараз лише те, що зветься «динамо», і воно виробляє електричну сутність, що слугує паливом.

Дом Пауло зі скорботним виглядом оцінив, скільки простору займало те «динамо».

— А цю сутність, — пробурмотів він, — її випадково не можна видобувати з баранячого жиру, наприклад?

— Ні-ні... Електрична сутність... ну, вона... Хочете, щоби я пояснив?

— Мабуть, краще не треба. Природознавство — не мій коник. Хай залишається для молодих мізків. — Він хутко відступив назад, щоби двійко поквапних теслів не розчерепили йому голову своєю колодою. — От скажи, якщо вивчаючи писання доби Лейбовіца, ви здатні навчитися конструювати такі машини, то чому ніхто з ваших попередників на це не спромігся?

— Пояснити це не так уже й просто, — після тривалої паузи нарешті проказав монах. — Насправді, у збережених трактатах немає прямих відомостей про те, як збудувати це динамо. Точніше кажучи, вони незримо присутні в цілій низці фрагментів. Відтак пізнати їх можна лише дедуктивним методом. Крім того, неможливо обійтися без практичного підтвердження деяких теорій, невідомих нашим попередникам.

— А нам?

— Скажемо так, тепер, коли з’явилися постаті рівня... — і тут його голос набув украй поважного звучання, Корнгур замовк на мить і лише потім назвав ім’я, — рівня тона Таддео...

— Ти вже закінчив речення? — кисло перепитав дом Пауло.

— Ну, ще донедавна мало хто з натурфілософів по-справжньому цікавився фізичними теоріями. Правду кажучи, саме завдяки працям том Таддео, — дом Пауло помітив, що Корнгур знову говорив у вкрай поважній манері, — у нас з’явилися всі необхідні робочі аксіоми. Наприклад, його трактат «Про рухливість електричних сутностей», або візьміть ту саму теорему збереження...

— Значить, йому повинно сподобатися втілення його власних робіт. Але ж дозволь усе-таки поцікавитися: а де лампа? Сподіваюся, вона не більша від динамо.

— Ось де вона, домне, — промовив чернець і підняв якусь дрібну річ зі стола. На перший погляд вона радше скидалася на скобу із гвинтом, де була затиснута пара чорних стрижнів, відстань між якими регулювалася. — Чисте вугілля, — пояснив Корнгур. — Древні назвали би це «дуговою лампою». Існували й інші різновиди, але в нас немає матеріалів для їх виготовлення.

— Дивовижно. А звідки йде саме світло?

— Ось тут, — монах тицьнув у проміжок між двома стрижнями.

— Вогник-то, мабуть, невеличкий, — заявив абат.

— Зате який яскравий! Яскравіший, мабуть, від сотні свічок.

— Не може такого бути!

— Вас приголомшує цифра?

— Мене приголомшує безглуздість... — Проте помітивши несподівано ображений вираз обличчя Корнгура, настоятель поквапливо додав: — ...що ми досі тупцяли на місці й палили віск із баранячим жиром.

— Мені от цікаво, — сором’язливо, ніби звіряючись, запитав чернець, — а древні ці лампи і на своїх вівтарях палили замість свічок?

— Ні, — заперечив абат. — У жодному разі ні. Вже повір мені на слово. Прошу, покинь навіть думати про це. Якщо можливо, то негайно. Забудь.

— Так, отче-абате.

— І де ви збираєтеся повішати цю штуку?

— Ну... брат Корнгур примовк і обвів замисленим поглядом похмурий підвал. — Я ще про це не думав. Мабуть, варто розмістити над столом, де тон Таддео... — («То чого ж він постійно замовкає, коли говорить про нього?!», — роздратовано подумав дом Пауло.) — вирішить працювати.

— Мабуть, варто спитати думку брата Армбрустера, — мовив абат, аж раптом помітив раптову ніяковість ченця. — Щось негаразд? Ви з братом Армбрустером?..

Корнгур скривився, ніби хотів перепросити:

— Отче-абате, чесно, я щоразу тримаю себе в руках. Ми, звісно, сварилися з ним, але... — чернець стенув плечима. — Він противиться будь-яким перестановкам. Він постійно щось бурмоче про чаклунство і тому подібне. До його здорового глузду практично неможливо достукатися. Сам майже осліпнув від читання при тьмяному світлі і, попри те, твердить, нібито ми займаємося якоюсь чортівнею. Навіть не знаю, що сказати.

Дом Пауло ледь насупився, коли вони підійшли до ніші, де все ще нетямився з люті брат Армбрустер. Його дратували події, що відбувалися в підвалі.

— Що ж, тепер усе по-твоєму, — кинув Корнгурові бібліотекар, коли той підступив ближче з абатом. — Коли вже посадовите сюди механічного книгаря, га, брате?

— Брате, а нам усе ж відомі згадки про такі речі, — прогарчав винахідник. — В описах «Machina analytica» можна побачити...

— Годі-годі, — перебив його абат і звернувся до бібліотекаря: — Тону Таддео буде потрібно робоче місце. Де б ви запропонували його посадити?

Армбрустер різко тицьнув великим пальцем руки на нішу:

— Нехай читає он там за кафедрою, як і всі інші.

— А може, дозволимо йому влаштувати свій кабінет ось прямо тут, на підлозі, отче-абате? — поквапився і собі запропонувати Корнгур. — Крім письмового столу, йому знадобиться рахівниця, грифельна та креслярська дошки. А навколо цієї робітні можна буде поставити тимчасові ширми.

— Мені здавалося, йому потрібні наші записи про Лейбовіца та найдавніші писання, — підозрілим тоном уточнив бібліотекар.

— Потрібні.

— Якщо ви облаштуєте його посеред приміщення, в такому разі йому доведеться в чимало ходити сюди-туди, — вів далі бібліотекар. — А рідкісні книги в нас на ланцюгах, які далеко не дістають.

— Хіба це проблема? — здивовано проказав винахідник. — Зніміть ланцюги. Вони все одно мають безглуздий вигляд і без того. Всі схизматичні культи повимирали або ж перетворилися на містечкові. Про Військовий орден Сан-Панкрац ніхто не чув уже цілу сотню років.

Армбрустер аж побуряковів від злості.

— Е, ні. Не вийде, — гаркнув він. — Ланцюги ніхто не чіпатиме.

— Але навіщо вони?

— Ми тепер не книгопаліїв боїмося. Справа у селянах. Ланцюги залишаться на своїх місцях.

Корнгур розвернувся до абата та розвів руками.

— Бачте, владико?

— Він має рацію, — погодився дом Пауло. — У селищі зараз панують бентежні настрої. Не забувай, що їхні райці відібрали в нас школу. А тепер у них своя бібліотека, і вони хочуть за наш рахунок поповнити її полиці книжками. І звісно, чим рідкіснішими, тим краще. Ну, й на додачу до цього торік ми мали клопіт із крадіями. Брат Армбрустер правий. Рідкісні книги залишаться на припоні.

— Гаразд, — зітхнув Корнгур. — Тоді йому доведеться працювати в ніші.

— То де ми повішаємо твою чудесну лампу?

Ченці оглянули нішу, один із чотирнадцяти ідентичних кабінетиків (організованих за тематичним принципом), що виходили на центральну залу. Кожна з цих комірчинок ховалася під свою арку із залізним гаком, вбитим у замковий камінь, на якому висіло важке розп’яття.

— Ну, якщо він працюватиме в такій комірчині, — промовив Корнгур, — то можна зняти хреста і тимчасово повішати її тут. Іншого виходу...

— Язичник! — прошипів книгар. — Поганин! Блюзнір! — Армбрустер здійняв до неба тремтячі руки. — Боже, не дай мені роздерти його ось цими руками! Коли він спиниться? Забери його геть, геть! — Він повернувся до них спиною, так і не опустивши все ще тремтливих кінцівок.

Дом Пауло і собі трохи скривився через пропозицію винахідника, але насупився, вже дивлячись на рясу брата Армбрустера зі спини. Абат знав, що за своєю природою бібліотекар навіть не вдаватиме покірливість, але його характер із віком, безперечно, погіршився.

— Брате Армбрустере, розверніться, будь ласка.

Книгар скорився.

— А тепер опустіть руки і відповідайте спокійним тоном, коли до вас...

— Але ж, отче-абате, ви самі чули, що він...

— Брате Армбрустере, я вас прошу взяти стелажну драбину і зняти розп’яття.

Кров відхлинула від обличчя бібліотекаря. Він безмовно прикипів поглядом до настоятеля.

—.Ми не в церкві, — пояснив абат. — І розташування предметів культу довільне. Поки що ви знімете одне розп’яття. Здається, це єдине годяще тут місце під лампу. Потім знову поміняємо. Тепер я розумію, що всі ці заходи розладнали життя в книгозбірні, як і, можливо, твоє травлення, але ми сподіваємося, що працюємо заради прогресу. Інакше...

— Ви змусили Господа Бога поступитися місцем прогресу!

— Брате Армбрустере!

— Чому б вам не повішати цей чаклунський огонь Йому просто на шию?

Абат ніби скам’янів.

— Брате, я не примушую вас до покори і чекаю після комплети у своєму кабінеті.

Бібліотекар знітився.

— Я сходжу по драбину, отче-абате, — прошепотів він і почовгав геть невпевненою ходою.

Дом Пауло перевів погляд на Христа і хрест під аркою. «Ти ж не проти?» — подумалося священикові.

Йому крутило в животі. І він знав, що цей симптом дасться взнаки пізніше. З підвалу абат пішов іще до того, поки хтось міг би помітити його нездужання. Адже не годилося давати громаді бачити, наскільки дрібні прикрощі здатні брати гору над ним у ці дні.

Установку завершили збирати наступного дня, але на період випробування дом Пауло залишився у себе в кабінеті. Двічі він мусив виносити попередження братові Армбрустеру віч-на-віч, а потім ще й оголосити публічну догану на раді капітулу[108]. Але водночас він більше співчував саме бібліотекарю, а не Корнгуру. Абат сидів, навалившись усім тілом на письмовий стіл, та чекав новини з підвалу, практично не переймаючись про успіх або невдачу експерименту. Одну руку він заткнув спереду в рясу та поплескував живіт, ніби намагався втихомирити істеричну дитину.

І знову ці внутрішні спазми. Здавалося, вони його піймали в момент, коли наближалися якісь прикрощі, та минали, щойно ці турботи ставали зримими і настоятель мав з ними боротися. От тільки цього дня судоми нікуди діватися не хотіли.

Абат знав, що це попередження. Від янгола, чи від демона, чи від власної підсвідомості, воно наказувало стерегтися самого себе і ще чогось із навколишнього світу, що поки ніяк не проявлялося.

«І як чинити тепер?» — подумав чоловік, дозволивши собі тихенько зригнути, і подумки попросив пробачення у статуї святого Лейбовіца, що ніби реліквія стояла в ніші кабінету.

Носом Лейбовіца повзла муха. Святий дивився трохи зизом на комаху, немовби намагаючись її таким чином зігнати. Абат пристрастився до цієї різьбленої статуї із двадцять шостого століття; на її обличчі закарбувався допитливий посміх, що робив статую незвичною як для священного образу. Один кутик рота був опущений, брови насуплені в легкому сумніві, попри те, що навколо очей залягли веселі зморшки. Через мотузку вішальника, накинуту на його плече, вираз обличчя святого спантеличував. Можливо, це була всього лише нерівномірна текстура, яка зазвичай і скеровує руку різьбяра, коли той намагається передати тонші риси зображення, ніж дозволяють волокна деревини. Дом Пауло не знав, ростили це дерево спеціально під скульптурного кумира чи ні; у ті часи терплячі майстри починали свою роботу ще зі саджанця дуба чи кедра і, — збувши роки, обрізаючи пагінці, облуплюючи кору, вертячи живим гіллям та підв’язуючи його в потрібному напрямку, — змушували дерево виростати в приголомшливу постать дріади[109] зі складеними або зіпнутими вгору руками, а вже після — рубали його й обробляли різцем. У підсумку статуя неабияк противилася розтріскуванню та не щербилася, оскільки більшість її ліній повторювали текстуру деревини.

Дом Пауло частенько дивувався, що дерев’яний Лейбовіц успішно здолав кількасотлітній опір своїм попередникам. Дивувався з того неповторного посміху. Одного дня, застерігав він статую, зруйнуються і ці скривлені губи... Звісно, святі не можуть не сміятися на Небесах; Псалміст стверджував, ніби сам Бог хіхікає, проте абат Малмедді мусив би противитись таким словам... упокій, Господи, його душу... Пихатий віслюк. Чудасія, і як тобі пощастило проскочити повз нього? Дехто вважає тебе самовдоволеним. Цей твій вишкір... І хто ж так усміхався на моїй пам’яті? Мені-то до вподоби, але в цім кріслі засідатиме інший понурий пес. Cave canem[110]. Він тебе замінить на гіпсового Лейбовіца. Стражденного. Який не витріщається скоса на мух. А тебе відтак згризуть терміти у коморі. Щоби вижити в ході просіювання мистецтва, котрим займається Церква, в тебе має бути пересічна зовнішність, яка би задовольнила навіть правовірного простака. Водночас у тобі повинна існувати глибина, що вдовольняла би пильного мудреця. Відсіювання триває довго, але час від часу це решето перевертається, коли, наприклад, якийсь прелат оглядає єпископські апартаменти і бурмоче:

— Щось із цього мотлоху треба викинути.

У ситі зазвичай солодкава мішанина. Коли стара мішанина перемелеться і провіється, в нього додають нову. А от те, що не перемелюється, і є золото. Воно лишається із року в рік. Церква пережила вже п’ять століть кепського смаку священиків; ті поодинокі отці, котрі мали гарний смак, час від часу вичищали її від непотрібного мотлоху і перетворювали на величний витвір, гідний благоговійного вклякання любителів чого-небудь «красивенького».

Абат обмахувався віялом із грифового пір’я, але гнаний ним вітерець анітрохи не холодив. Вікно пашіло спекотним духом випаленої пустелі, тільки додаючи дискомфорту в животі, котрий наслав на нього якийсь біс чи невблаганний янгол. Спека навівала думки про зачаєну небезпеку, що ховалася разом з осатанілими від сонця гримучими зміями, грозами, які барилися десь за гірськими хребтами, скаженими собаками та людською вдачею, лихою від немилосердного осоння. Священика зсудомило ще більше.

— Прошу? — пробурмотів уголос він до святого, маючи на гадці не виражене словами благання про холоднішу погоду, гостріший розум та сильнішу інтуїцію, яка помогла би йому розібратися з непевним відчуттям загрози. Хтозна, ану ж оце все через сир, подумалося настоятелю. Цьогоріч він вийшов якимсь тягучим і зеленим. Можна було би послабити собі режим і перейти на легкотравну дієту.

Але ж ні, не треба повторюватися. Пауло, змирися: йдеться не про харч для живота, а про харч для мозку. Все через нього. Щось там нагорі ніяк не перетравиться.

— Але що?

Дерев’яний святий не мав на те готової відповіді. Мішанина. Відсіювання полови. Інколи його розум працював ривками. Нехай так і буде, коли його хапали спазми і цілий світ налягав тяжким вантажем. А скільки ж важить світ? Зважує він, але ніколи не був сам зважений. Інколи його терези ущербні, де на одній шальці життя і праця, а на іншій — срібло й золото. Вони ні за що не врівноважать одне одного. Але швидкий та безжальний світ зважує й надалі. Втрачає при цьому багато життів, інколи — розсипає трохи золота. І з пов’язкою на очах пустелею їде цар, тримаючи в руках ущербні терези й пару шахрайських костей для гри. А на його прапорах красується напис: «Vexilla regis»[111]...

— Ні! — застогнав абат, намагаючись відігнати видіння.

«Точніше не бува!» — ніби наполягала дерев’яна усмішка святого.

Ледве здригнувшись, дом Пауло відвернув очі від образу. Інколи йому здавалося, нібито святий сміється з нього. «Цікаво, а на Небесах сміються? — подумалося настоятелю. — Адже сама свята Мейзі Йоркська померла від реготу — пам’ятай про неї, діду! Це інакше. Вона померла, сміючись сама із себе. Та ні, не таке вже й інакше». Ик! Знову ця безгучна гикавка. От же воістину! У вівторок день святої Мейзі. Під час служби на її пам’ять хор шанобливо посміюється під час вигуків «алілуя!». «Алілуя, ха-ха! Алілуя, хо-хо!»

— Sancta Maisie, interride pro me[112].

І той цар насувався, аби зважувати книги в підвалі на своїх ущербних терезах. Наскільки «ущербних», Пауло? Що дозволяє тобі думати, нібито серед Меморіалу немає полови? Навіть обдарований Вельмишановний Бедулл якось кинув зневажливі слова, мовляв, чи не половину з тих трактатів слід було би називати Тарабарщиною. Хоч і були вони коштовними фрагментами мертвої цивілізації, але перетворилися тепер на цілковиту нісенітницю, яку впродовж сорока поколінь прикрашали оливковим листям та херувимчиками невігласи-ченці — діти темних століть, котрим дорослі переказали туманні відомості, щоби ті їх запам’ятали й доставили іншим дорослим.

Я змусив його перетнути небезпечні землі на шляху сюди із Тексаркани, подумав Пауло. А тепер переживаю, що наша власність виявиться для нього нікчемною. От і все.

Та ж ні, не все. Він знову зиркнув на посміх святого. І знову: «Vexilla regisprodeunt inferni»... Прапори Царя пекла йдуть попереду, майнув спогад про спотворений рядок із древньої комедії. Спекатися його було неможливо, неначе якої нав’язливої мелодії.

Міцніше стиснувся кулак. Абат упустив віяло і видихнув, не розціплюючи зубів. На святого дивитися не став. Невблаганний янгол гаряче вдарив із засідки в самісіньке тілесне нутро. Дом Пауло похилився на стіл. В ньому ніби розірвався гарячий дріт. Важке дихання чоловіка розчистило клаптик стільниці від шару пустельного пороху, запах якого тепер душив його. Кімната порожевіла, попливла перед очима, сповнившись чорною мушвою. Я не наважуюся відригнути. А то ще вирветься... але ж пресвятий покровителю, я мушу. Біль існує. Ergo sum[113]. Господи Ісусе Христе, прийми сей знак.

Він зригнув, відчув солоний присмак і дав голові упасти на стіл.

Отче мій, цю чашу я маю випити зараз, чи можна ще заждати?[114] Але розп’яття — це завжди «зараз». «Зараз» — повсякчас, рахуючи з-від часів перед Авраамом. І навіть перед Пфардентроттом — це «зараз». Для будь-кого, чиє тіло в цю хвилину прицвяховують до хреста, на якому висиш, а якщо зриваєшся, то тебе битимуть до смерті лопатою, тож зроби це із гідністю, діду. Якщо відригнеш із гідністю, то, може, навіть потрапиш на Небеса. Тільки не забудь щиро перепросити за брудний килимок... Абатові було страшенно прикро.

Він довго чекав. Мушви порідшало, кімната вже здавалася не такою червоною, натомість затуманилася та посірішала.

«Що ж, Пауло, то як — спливатимемо кров’ю чи дурня клеїтимемо?»

Він поринув поглядом у туман і знову намацав обличчя святого. Його дрібна усмішка була такою сумною, сповненою розуміння і чогось іще. Сміється із вішальника? Ні, сміється зі Stultus Maximus[115], зі самого Сатани. Він уперше розумів це так чітко. І в його останній чаші може відлунювати тріумфальне хихотіння. Haec commixtio...[116]

Раптом абатові страшенно закортіло спати; обличчя святого посірішало, та настоятель і далі кволо шкірився йому у відповідь.

Пріор Ґолт знайшов його непритомним та поваленим на стіл якраз перед ноною[117]. На зубах застигла кров. Молодий священик хутко перевірив пульс. Дом Пауло вмить прокинувся, випростався в кріслі і, ніби все ще вві сні, бундючно повелів:

— А я кажу тобі, що це настільки сміховинно, що далі нікуди. Повний ідіотизм. Абсурд, інакше і не скажеш.

— Про який абсурд ідеться, домне?

Абат мотнув головою і покліпав очима:

— Що?

— Я негайно приведу брата Ендрю.

— Га? Який абсурд? Вертайся. Тобі щось було потрібно?

— Нічого, отче-абате. Я одразу повернуся, тільки-но знайду...

— Та обійдемося без лікаря! Ти ж сюди не просто так прийшов. Двері до мене було зачинено. Тож замкни їх знову, сядь і кажи, навіщо прийшов.

— Дослід удався. Я маю на увазі лампу брата Корнгура.

— Гаразд. Розповідай. Присядь, починай говорити, розкажи мені про неї геть усееее. — Він розгладив рясу та витер куточок рота шматинкою. Йому все ще паморочилося, проте вузол у животі попустився. Оповідь пріора настоятелеві була геть байдужа, але він докладав максимум зусиль, щоби вдавати з себе уважного слухача. Треба затримати його, поки не прочуняю так, щоби міг думати. Не можна його відпускати за лікарем... поки що не можна. А то розійдуться новини: «Діду прийшов кінець». Треба ще вирішити, чи безпечний зараз час, аби діду прийшов кінець, чи ні.

Розділ 15

Гонґан Ос переважно був справедливою та доброю людиною. Побачивши, як декілька його воїнів розважаються із полоненими чоловіками Ларедо, він пригальмував подивитися. Та коли трьох бранців прив’язали за щиколотки до коней і хльоснули тих у шалений біг, Гонґан Ос вирішив утрутитися. Воїнів він наказав відшмагати просто на місці, адже Гонґана Оса — Шаленого Ведмедя — вважали милосердним вождем. І він іще ніколи в житті не образив жодного коня.

— Страта бранців — жіноча справа, — зневажливо прогарчав він над винуватцями. — Очистіться, поки вас не затаврували скво[118], і йдіть зі становища геть аж до нового місяця. Вас вигнано на дванадцять днів.

А коли пролунав слабкий стогін протесту, додав:

— Припустімо, котрогось із них коні потягнуть через весь табір. У нас зараз гостюють провідники травоїдів, а всі знають, що їх легко налякати видом крові. Особливо, крові їхніх родичів. Пильнувати треба.

— Але ж ці травоїди з півдня! — заперечив воїн, махнувши в сторону скалічених полонених. — А в нас гостюють травоїди зі сходу. Хіба ми, справжні люди, не уклали договір зі сходом про спільну війну проти півдня?

— Згадаєш про це ще раз, і тобі відітнуть язика та згодують його собакам! — застеріг Шалений Ведмідь. — Забудь узагалі, що чув такі речі.

— То збирачі зілля з нами на багато днів, о, Сину Могутнього?

— Кому ж відомо, що собі надумали хлібороби? — суворо запитав Шалений Ведмідь. — Їхні думки — не наші думки. Кажуть, що дехто з них рушить звідси через Сухі Землі до місцини, де живуть жерці травоїдів, ті, що ходять у чорних одежах. Інші лишаться тут поговорити. Але це вже не ваших вух справа. А тепер — геть, і нехай вас укриє ганьба на дванадцять днів.

Він розвернувся до них спиною, щоби покарані могли вислизнути, не відчуваючи його тяжкий погляд на собі. Останнім часом порядок розладнався Клани ворохобилися. Народи Рівнин прознали, що він, Гонґан Ос, потис руку посланцеві з Тексаркани над багаттям домовленостей. І шаман остриг із них по пасму волосся та зрізав нігті, щоби виготовити ляльку добрих намірів та захиститися від запроданства кожної зі сторін. Усі дізналися про угоду, а угоду між людьми й травоїдами племена вважали причиною для ганьби. Шалений Ведмідь відчував зневагу молодших воїнів, але нічого не міг їм пояснити, поки не настане час.

Сам Шалений Ведмідь охоче слухав добрі поради, навіть якщо їх давали собаки. Думка травоїдів рідко вартувала уваги, але його вразили послання від короля травоїдів на сході, котрий пояснював цінність утаємниченості та ганьбив марні вихваляння. Якби в Ларедо знали, що Ганнеґан озброює племена, то їхній задум однозначно провалився би. Шалений Ведмідь міркував над цим; думка була йому противна, адже немає нічого кращого та мужнішого, ніж повідомити ворогові про власні наміри, перш ніж вдатися до них. Та чим більше він мислив, тим більше мудрості бачив. І чи то король травоїдів був останнім легкодухом, чи ж то мудрецем, ніби справжній чоловік... Шалений Ведмідь іще досі не вирішив, чим саме, але задум йому здавався мудрим. Таємничість необхідна, навіть якщо деякий час вона здається чимось бабським. Якби власний народ Шаленого Ведмедя довідався, що зброя — це дарунок від Ганнеґана, а не трофеї з прикордонних наскоків, то й у Ларедо могли би зрештою дізнатися про задум, вибивши ці відомості з бранців, узятих в полон під час сутичок. Відтак племенам треба дозволити й надалі ремствувати про ганьбу через мирні перемовини з хліборобами на сході.

От тільки перемовини тривали не про мир. І йшли вони добре, обіцяючи багато наживи.

Кілька тижнів тому Шалений Ведмідь самотужки очолив ватагу нападників і рушив із ними на схід, а потім повернувся із сотнею коней, чотирма дюжинами довгих рушниць, кількома барильцями чорного пороху, добрим запасом шроту та одним полоненим. Та навіть воїни, котрі супроводжували його, не знали, що сховок зі зброєю для нього спеціально підготували Ганнеґанові люди, а бранцем був старшина тексарканської кінноти, який у майбутньому стане дорадником Шаленого Ведмедя з питань імовірної тактики Ларедо в бою. Будь-яка думка травоїдів ганебна, але поради старшини можна випробувати на травоїдах із півдня. А не на Гонґанові Осі.

Шалений Ведмідь недарма тішився зі свого вміння торгуватися. Він тільки й пообіцяв, що не йтиме війною на Тексаркану та не крастиме худобу на східних кордонах, однак лише доти, поки Ганнеґан постачатиме йому зброю та припаси. Угода про завоювання Ларедо була мовчазною клятвою при багатті і вписувалася в природні схильності Шаленого Ведмедя, тому в укладенні письмового пакту потреби не було. Союз проти одного з ворогів з іншим дозволяв розправитися з ними по черзі і з часом відбити колишні пасовиська, що їх минулого століття обсіли землероби.

Із приходом ночі ватажок кланів в’їхав у табір. На Рівнини спала прохолода. Його гості зі сходу із трьома старійшинами сиділи на раді біля вогнища та горнулися в ковдри, а допитлива дітлашня ловила ґав у суміжних тінях та визирала з-під пологу наметів, не зводячи очей із чужинців. Разом їх налічувалося дванадцятеро, але вони самі поділилися на дві чіткі групи, що хоч і подорожували разом, але насправді мало дбали одна про одну. Очільником однієї з груп був якийсь навіжений. І хоча сам Шалений Ведмідь нічого не мав проти божевілля (насправді, за словами шаманів, це найвищий прояв надприродного наслання), він не знав, що й хлібороби ставляться до навіженості своїх провідників, як до чесноти. От тільки цей один половину дня прокопався в землі біля сухого річища, а іншу його половину щось базграв у своїй захалявній книжечці. Однозначно — відьмак, і довіряти йому, мабуть, не можна.

Перш ніж приєднатися до товариства біля багаття, Шалений Ведмідь облачився в свої церемоніальні вовчі шкури та дозволив шаману намалювати йому тотемний знак на лобі.

— Бійтеся! — церемоніально загорлав старий воїн, коли ватажок кланів ступив у коло світла. — Бійтеся! Бо Могутній уже крокує поміж своїх дітей. Ниць, о, клани, адже звуть його Шаленим Ведмедем — звуть заслужено, бо ще замолоду він, беззбройний, подолав обійняту шалом ведмедицю, воістину голіруч задушив її, і було це в Північних землях...

Гонґан Ос пропустив повз вуха цю похвальбу і прийняв із рук старої жінки, котра гляділа вогонь наради, чашу зі свіжою кров’ю. Все ще теплу, її спустили з оббілованого оленя. Чоловік осушив посудину і тільки потім кивнув східнякам, котрі, очевидно збентежившись, спостерігали за спустошенням його заздоровного кубка.

— А-а-а-ах! — видихнув ватажок кланів.

— А-а-а-ах! — хором відповіли троє старійшин і один травоїд, котрий наважився їм підспівати. Діди з огидою витріщилися на нього.

Божевільний вирішив відволікти увагу від промаху свого товариша.

— Скажіть, — звернувся шаленець до вождя, коли той усівся, — як сталося, що ваш народ геть не п’є води? Боги забороняють?

— Хіба кому відомо, що п’ють боги? — прогуркотів Шалений Ведмідь. — Адже говориться, що вода для худоби й хліборобів, молоко для дітей, а кров — для чоловіків. То хіба має бути якось інакше?

Божевільного ці слова не образили. Якийсь час він вивчав ватажка своїми сірими очима, а потім кивнув одному зі своїх супутників:

— Ну, «вода для худоби» все прояснює, — заявив він. — Тут постійні посухи. Народ пастухів мав би зберігати всі її запаси для тварин. Просто мені було цікаво, чи ґрунтується заборона на якомусь релігійному табу.

Його товариш скривився і відказав мовою тексарканців:

— Вода! О, боги, ну, чому нам не можна пити воду, тоне Таддео? Не можна ж їм вподібнюватися до знемоги! — Він сплюнув пересохло на долівку. — Кров! Фе! В’язне в горлі. Хіба не можна випити бодай ковточок..

— Тільки тоді, як від’їдемо.

— Але ж тоне...

— Ні! — відрізав учений, а потім, завваживши, що до них розлючено приглядається народ кланів, знову звернувся до Шаленого Ведмедя їхньою мовою: — Мій товариш говорив про те, що ви мужні та здорові люди, — промовив він. — Можливо, причиною тому ваш раціон.

— Ха! — гаркнув ватажок, а потім майже веселим голосом гукнув стару: — Дай-но цьому інородцю ще кубок червоної.

Супутник тона Таддео здригнувся, але сперечатися не став.

— О, Вождю, в мене є клопотання, яке я можу звернути лише до величного, — правив далі вчений. — Узавтра ми рушаємо далі в нашу мандрівку на захід. І це була би честь для нас, якби хтось із ваших воїнів міг нас супроводити.

— Навіщо?

Тон Таддео на мить замислився.

— Ну, як провідники... — Але потім усміхнувся: — Ні, я нічого не приховуватиму. Дехто з ваших одноплемінників не схвалює нашого перебування тут. Тим часом ваша гостинність...

Гонґан Ос відкинув голову і гучно розреготався:

— Вони бояться менших кланів, — пояснив він старійшинам. — Вони бояться утрапити в засідку, щойно покинуть мої шатра. Вони ремиґають траву і страшаться битви.

Учений ледве зашарівся.

— Нічого не бійся, інородцю! — хіхікав ватажок кланів. — З вами поїдуть справжні чоловіки.

Тон Таддео схилив голову в удаваній вдячності.

— Скажи мені, — продовжував Шалений Ведмідь, — що ви шукаєте на заході Сухих земель? Нові місця під рослинництво? То я і так скажу, що їх там немає. Тільки пара джерел, а трава така, що її навіть худоба відмовляється їсти.

— Ми не шукаємо нових земель, — відповів гість. — Вам відомо, що не всі ми працюємо на землі. Нам потрібно знайти... — Він змовк на хвильку. У мові кочовиків немає слів, щоби пояснити мету подорожі до абатства святого Лейбовіца, — ...навички древніх чаклунів.

Один зі старійшин, шаман, нашорошив вуха:

— Древнє чаклунство на заході? Вперше чую, щоби там жили чарівники. Хіба що, може, ти говориш про чорноризців?

— Саме про них.

— Ха! Невже вони вміють робити щось вартісне? Їхніх посланців так легко переймати, що це навіть не цікаво. Щоправда, вони добре тримаються під час тортур. То якого чаклунства ви хочете в них навчитися?

— Особисто я згоден із вами, — відповів тон Таддео. — Але в наших писаннях говориться, е-е-е, нібито в їхній обителі зберігається тьма могутніх заклинань. Якщо це правда, то чорноризці, мабуть, просто не вміють ними користуватися. Зате ми сподіваємося одного дня їх опанувати.

— А чорноризці дозволять вам подивитись на свої таємниці?

Тон Таддео всміхнувся:

— Сподіваюся, так. Вони більше не наважуються ховати їх від цілого світу. Якби ми схотіли, то могли би забрати їх силоміць.

— Сміливе твердження, — знущально вишкірився Шалений Ведмідь. — Мабуть, хлібороби хоробріші від решти своїх боягузливих одноплемінників, але вони все одно не рівня справжнім людям.

Учений уже вичерпав свій запас терпіння від образ кочовика, тому вирішив хутчіше вшитися.

А солдати лишилися біля вогнища наради обговорити з Гонґаном Осом неминучу війну, яка врешті-решт мало цікавила тона Таддео. Політичні амбіції його двоюрідного брата-невігласа ніяк не пов’язані з відродженням науки в темному світі, звісно, коли не брати до уваги користі від покровительства монарха, що вже декілька разів дало свої добрі плоди.

Розділ 16

Старий відлюдник стояв на краю меси — столової гори — та спостерігав за наближенням порошинки, що сунула пустелею. Відлюдник прожував, пробурмотів якісь слова та нечутно хіхікнув проти вітру. Його обвітрена шкіра мала колір старої, видубленої на сонці шкури, а кошлата борода пожовтіла навколо підборіддя. Він був одягнений у грубий бриль та пов’язку на крижах із домашнього сукна, подібного на рогожу, — єдині предмети гардеробу, якщо не брати до уваги сандалів та бурдюка з козиної шкури.

Старий стежив за порошинкою, поки вона не проминула Сантле-Бовіц і не вийшла знову на шлях, що біг поруч із месою.

— Ех! — фиркнув відлюдник, якому вже починали пекти очі. — Щоби збільшити владу[119] в безконечнім мирі на його престолі і в його царстві, щоб його утвердити й укріпити справедливим судом віднині і повіки.

Зненацька він рушив униз по аройо, перестрибуючи з каменя на камінь та сковзаючи більшу частину дороги. Був схожий на трилапого кота із ціпком. Від його швидкого спуску здійнялася курява, яку підхопив вітер і поніс геть.

Коло підніжжя столової гори він сховався в мескітових деревах[120] і зачаївся. Невдовзі він почув неквапливе трюхикання вершника, який наближався до нього, і дід почав скрадатися до шляху, намагаючись визирнути на нього з ліска. З-за повороту вигулькнув поні, огорнутий тонким серпанком придорожнього пилу. Відлюдник побіг до стежини і скинув угору руки.

— Олла-аллей! — викрикнув він, і коли верхівець зупинився, то старий кинувся вперед, схопив повіддя та насупився, оглядаючи бентежним поглядом чоловіка в сідлі.

Якийсь час його очі палали вогнем.

— Хлоп’ятко нам народилося[121], сина нам дано...

Аж раптом насуплена бентежність розтанула і поступилася місцем суму.

— Це не Він! — роздратовано поскаржився старий, дивлячись у небо.

Вершник уже відкинув свій каптур і сміявся на весь голос. Відлюдник сердито кліпнув у його сторону кілька разів. А потім його обличчя просвітліло, коли він упізнав приїжджого.

— О, так це ти! — буркнув він. — Я думав, ти вже мав би вмерти. Що тобі тут треба?

— Привів назад твою блудну дитину, Бенджаміне, — відповів дом Пауло, а потім смикнув за повід — і з-за поні підтюпцем вибігла синьоголова коза. Вона мекнула і напнула шворку, побачивши відлюдника. — Чомусь подумалося... що варто тебе провідати.

— Тварина належить Поетові, — пробубонів відлюдник. — Він її чесно виграв в азартній грі. Хоча махлював, як тільки міг. Відведи козу до нього назад та послухайся моєї поради: не лізь у суєтні справи шахраїв. Вони тебе не стосуються. Доброго тобі дня! — І розвернувся у бік аройо.

— Зажди, Бенджаміне. Візьми свою козу, бо віддам її селянам. Я не дозволю їй вештатися навколо абатства і мекати в храмі.

— Це не коза, — суворо парирував відлюдник. — Це тварина, яку бачив ваш пророк, яку призначено жінці для їзди верхи. Можеш проклясти її і вигнати в пустелю. З іншого ж боку, ти не міг не помітити — це якраз те саме чотириноге з розщепленим копитом[122] та з розколиною між ратицями, й воно ремиґає. — Він знову подався вгору по схилу.

Усмішка зникла з обличчя абата.

— Бенджаміне, невже ти знову піднімешся на ту гору і не привітаєшся з давнім другом?

— Привіт, — кинув йому на прощання Старий Юдей і гнівно помарширував угору. За кілька кроків він спинився і озирнувся через плече: — Навіщо цей ображений вигляд? Востаннє ти являвся сюди п’ять років тому, «давній друже». Хех!

— І через це?! — пробурмотів абат. Він спішився і поквапився за Старим Юдеєм. — Бенджаміне, Бенджаміне, я би приїхав... я був зайнятий.

Відлюдник зупинився.

— Ну, Пауло, коли ти вже тут...

Раптом вони розсміялися та обійнялися.

— Я радий, старий дундуче, — промовив відлюдник.

— То це я дундук?

— Ну, мабуть, я теж став трохи нестерпний. Останнє століття видалося тяжким.

— До мене дійшла чутка, що ти жбурляєш каміння в новіціїв, котрі приходять сюди в пустелю під час говіння на Великий піст. Невже це правда? — Він прикипів до відлюдника сповненим удаваного докору поглядом.

— Хіба що дрібні камінчики.

— Нікчемний старий прецель!

— Полегше, Пауло. Один із них сплутав мене з моїм далеким родичем... на ім’я Лейбовіц. Гадав, що я маю передати йому якесь послання... чи це був котрийсь із інших ваших лотрів, хтозна. Мені це набридло, тому інколи відганяю їх камінцями. Ха! Більше мене ніхто не сплутає з тим родичем, бо він уже мені не родич.

Ці слова спантеличили священика.

— З ким тебе сплутав? Зі Святим Лейбовіцем? Ну ж бо, Бенджаміне! Ти вже не перебирай через край.

Бенджамін наспівом перекривив його:

— Сплутав мене з моїм далеким родичем... на ім’я Лейбовіц. І тому я жбурляю в них камінці.

Дом Пауло ще більше заплутався.

— Святий Лейбовіц помер більше тисячі років тому. Як можна... — Він змовк й обережно поглянув на старого відлюдника. — Послухай, Бенджаміне, давай не будемо знову починати цю розмову. Неможливо прожити тисячу двісті років.

— Яка нісенітниця! — перебив його Старий Юдей. — Я ніколи і не стверджував, що це сталося тисячу двісті років тому, а всього-на-всього шістсот. Ваш святий уже давно помер. Ось чому це безглуздя. Ніде правди діти, тодішні новіції сильніше вірили, були побожнішими. Здається, його звали Френсісом. Сердега. Я ж потім його й поховав. Пояснив у Новому Римі, де копати. Саме тому вам повернули його тіло.

Абат тільки й роззявив рота, коли йшов за старим до колодязя, що ховався за мескітовими деревами, тримаючи за мотуз коня та козу. «Френсіс?» — подумав він. Хіба ж ідеться не про Вельмишановного Френсіса Джерарда із Юти? Котрому якийсь прочанин відкрив місце, де в селі було старе сховище... Так говориться, але ж самого села тоді ще не існувало. Отож, це сталося років шістсот тому, то невже цей дід намагається зараз його переконати, що він і є той самий прочанин? Інколи Пауло глибоко замислювався, де Бенджамін набрався знань із історії абатства, аби вигадувати такі байки. Мабуть, від Поета.

— Звичайно, це все відбувалося тоді, коли я займався іншими речами, — правив далі Старий Юдей, — тому цю помилку легко пояснити.

— Іншими речами?

— Мандрував.

— І ти хочеш, щоби я повірив у твої дурниці?

— Кгхм-хмм! А Поет мені вірить.

— Хто би сумнівався? Поет нізащо би не повірив у те, що Вельмишановний Френсіс зустрівся зі святим. Це ж забобон якийсь. Поет радше повірить у те, що він зустрівся з тобою — шістсот років тому! Цілком природне пояснення, правда?

Бенджамін криво хіхікнув. Пауло спостерігав, як відлюдник зачерпнув води дірявим корцем із лика, спорожнив його в бурдюк і ще кілька разів опускав ківш у криницю. Вода була мутною, і в ній плавало щось непевне — геть ніби пам’ять Старого Юдея. «От тільки чи точно ця пам’ять непевна? Чи не грає вона в свої ігри з нами всіма?» — думав священик. Якщо забути про ілюзію старого Бенджаміна Єлеазара, немовбито він старіший від самого Матусаїла[123], то глузд відлюдника здавався цілком здоровим.

— Поп’єш? — запропонував відлюдник.

Абат стримав дрож відрази, але прийняв-таки чашу з його рук, щоб не ображати старого. Він одним ковтком осушив корець із брудною рідиною.

— А ти не перебірливий, еге ж? — критично поглянув на нього Бенджамін. — Я б її і пальцем не торкнувся. — Він поплескав свій бурдюк. — Це для тварин.

Абат похлинувся.

— Ти змінився, — констатував Бенджамін, не зводячи з нього погляду. — Змарнів, на колір наче сир, якийсь знесилений.

— Я хворів.

— А ти й виглядаєш, ніби хворий. Ходімо до мене в халабуду, якщо ладен подужати схил.

— Я справлюся. Кілька днів тому в мене були проблеми, і лікар наказав мені відпочивати. Фе! Якби до нас не визбирався важливий гість, я би навіть не звернув на це уваги. Але він уже їде, тому я відпочиваю. А це виснажує.

Коли вони піднімалися аройо, Бенджамін з кривим усміхом озирнувся на товариша й помахав шпакуватою головою:

— То десять миль верхи пустелею вже зветься відпочинком?

— У мене — так. Крім того, я хотів побачитися з тобою, Бенджаміне.

— Що на це скажуть селяни? — насмішкувато спитав Старий Юдей. — Подумають, що в нас перемир’я, а тому підмочать репутацію нам обом.

— Наша з тобою репутація ніколи не вартувала дорого на їхньому базарі, правда?

— Правда, — припустив Бенджамін, але загадково додав: — Поки що.

— Досі чекаєш, Старий Юдею?

— Звісно! — гаркнув відлюдник.

Для абата підйом вийшов утомливим. Вони двічі спинялися відпочити. Поки дісталися пласкої вершини, в священика закрутилася голова, і він спирався на жилавого й довгоногого Бенджаміна. Груди палали тупим огнем, що застерігав од подальших фізичних вправ, однак лютих корчів, як напередодні, Паоло не відчував.

При наближенні незнайомця стадо синьоголових кіз-мутантів розбіглося і зникло в мескітових чагарях. Столова гора виявилася напрочуд зеленішою, ніж навколишня пустеля, хоча зримих джерел води око не помічало.

— Сюди, Пауло. До моєї садиби.

Кам’яна халупа Старого Юдея мала одну кімнатчину й не могла похвалитися жодним вікном. Змурована вона була так собі, і її стіни більше скидалися на огорожу, між розхитаними каменями якої лишалися прогалини, а в них вільно гуляв вітер. Дахом служила хирлява конструкція із переважно кривих жердин, покритих оберемками хмизу, соломи та козячими шкурами. На великій плескатій брилі, що пишалася перед входом на куцому стовпчику, івритом був виведений напис:

פה מתקנז אוהלם

Розмір цієї «таблички» та її очевидна рекламна спрямованість змусили абата Пауло вишкіритися та запитати:

— Ну, про що тут ідеться, Бенджаміне? Добре з нею торгується?

— Ха! А про що в ній мало йтися? Тут написано: виробляю намети[124].

Священик недовірливо фиркнув.

— Як тобі заманеться. Можеш не йняти мені віри. Та коли ти вже ставиш під сумнів написане тут, то що вже казати про напис із другого боку таблички?

— Того, який виходить на стіну?

— Очевидно ж, того, який виходить на стіну.

Стовп так близько стояв до порога, що між пласким каменем та стіною халабуди можна було встромити якихось два пальці. Пауло низенько нагнувся і примружився, роздивляючись вузьку шпарину. Він довго вглядався, але таки переконався, що на пласкій поверхні каменя дрібнішими літерами хтось написав[125]:

שמע ישךאלי אלקינו די אחד

— Ти коли-небудь розвертаєш камінь?

— Розвертаю? Хіба я схожий на божевільного? Ще й у наш час!

— Що значить напис на звороті?

— Хм-м-м-кгм-м-м! — промугикав відлюдник, відмовляючись відповісти. — Заходь уже, ти, хто не здатний прочитати напис на звороті.

— Мені трохи заважає стіна.

— Тож стіна постійно заважає, еге ж?

Священик зітхнув.

— Гаразд, Бенджаміне. Я в курсі про те, що заповідано тобі писати «на вході й на дверях» оселі. Але тільки ти міг додуматися причепити його догори дриґом.

— Навиворіт! — поправив його відлюдник. — Доки в Ізраїлі є намети, які потрібно лагодити... Однак годі гиркатися, тобі треба відпочити. Я принесу молока, а ти мені розкажеш про відвідувача, який так збентежив тебе.

— У мене в сумці є трохи вина, — запропонував абат, із полегшенням падаючи на гору шкур. — Але про тона Таддео мені говорити не хочеться.

— О! Того самого?

— Значить, ти чув про тона Таддео? От скажи мені, звідки ти знаєш все на світі та про всіх на світі, хоча й ногою не ступиш зі своєї гори?

— Хто чує, той бачить, — загадково відповів відлюдник.

— І що ти про нього думаєш?

— Я ніколи його не бачив. Але тобі доведеться поперейматися через нього. Нехай у цих переймах і народиться щось нове, та болітиме від того не менше.

— Народиться щось нове? Ти справді вважаєш, що ми на порозі нового Ренесансу, як дехто говорить?

— Хм-м-м-кгм-м-м.

— Годі таємничо шкіритися, Старий Юдею. Просто скажи свою думку В тебе не може її не бути. Вона в тебе є завжди. Чому так важко домогтися твоєї довіри? Невже ми не друзі?

— Із деяких міркувань, так. Із деяких міркувань. Але між нами є і відмінності. Між тобою та мною.

— І який стосунок мають ці відмінності до тона Таддео й Ренесансу, котрого ми обоє воліли би дочекатися? Тон Таддео — світський науковець. Де він, а де наші з тобою відмінності!

Бенджамін красномовно знизав плечима.

— Відмінності, світський науковець, — озвався він луною, випльовуючи слова, немов яблучні зернятка. — В різні часи різні люди мене також величали «світським науковцем», інколи мене саджали на палю, побивали камінням та палили за це на багатті.

— Та ти що! Ти ж ніколи... — Священик зупинився на півслові, різко насупившись. Знову цей шал. Бенджамін підозріло прикипів до нього очима і його усмішка враз похолола. Тепер, подумалося абатові, він дивиться на мене, неначебто я один із Тих... хай би що аморфне слово «Тих» не означало, а воно загнало його в ці самотні краї. Саджали на палю, побивати камінням, палили на багатті? Чи, може, це «мене» з його вуст насправді слід розуміти — «нас», як у фразі: «мене, мій народ...»?

— Бенджаміне, я — Пауло. Торквемада мертвий[126]. Я народився сімдесят із лишком років тому і незабаром помру. Я люблю тебе, діду, і коли ти на мене дивишся, я хотів би, щоб ти бачив усього лишень Пауло з Пекоса і більше нікого.

Якусь мить Бенджамін вагався. В нього зволожилися очі.

— Інколи... я забуваю.

— А ще ти інколи забуваєш, що Бенджамін — це просто Бенджамін, а не весь Ізраїль.

— Ніколи! — гаркнув відлюдник знову з палаючим поглядом. — Три тисячі двісті років я... — Він замовк і міцно стис рот.

— Навіщо? — благоговійно прошепотів абат. — Навіщо обтяжувати себе одного минулим цілого народу?

В очах діда заіскрився попереджальний блиск, але він проковтнув гортанний звук та занурився обличчям у долоні:

— Ти рибалиш у темній воді.

— Пробач.

— Тягар мені дістався від інших не з власної волі. — Він поволі підвів погляд. — Слід було відмовитися?

Священик із присвистом вдихнув повітря. Якийсь час у хатині не лунало ні звуку, крім підвивання вітру. «В його божевіллі бринить щось божественне!» — спало на думку домові Пауло. В наші часи єврейська громада тільки де-не-де розкидана по світу. Мабуть, Бенджамін пережив своїх дітей або чомусь перетворився на ізгоя. Такий древній ізраїльтянин міг роками мандрувати, не зустрівши жодного одноплемінника. Хтозна, а що як у цій своїй самотності він пройнявся німим переконанням, що лишився геть одним, єдиним. Останній, він покинув бути Бенджаміном і перетворився на Ізраїль. Його серце гнітила п’ятитисячолітня історія — уже не давня історія, а історія його життя. І це його «мене» — антитеза зверхнього «нас».

Але ж я також належу самості, розмірковував дом Пауло, будучи частинкою конгрегації та плинності. Моє «я» також зневажив світ. Проте я не сумніваюся в чіткості межі, що пролягає поміж власною сутністю й нацією. У тебе ж, старий друже, її чомусь розмито. Тягар тобі дістався від інших? І ти його прийняв? Скільки ж він має важити? Скільки б такий заважив для мене? Він розпростав під ним плечі і спробував підняти, оцінюючи вагу: я — християнський монах і священик, а тому відповідатиму перед Богом за вчинки кожного ченця та церковника, який дихав та ступав землею від часів Христа, так само як і за свої діяння.

Абат здригнувся та заходився похитувати головою.

Ні-ні. Від такого тягаря трощиться хребет. Він заважкий для будь-якої людини, крім хіба що самого Христа. Бути проклятим за віру — вже достатній тягар. Адже прокляття ще можна якось нести, але зрештою... прийняти алогічність, що ховалася за прокляттями, алогічність, що навалюється непосильним вантажем?.. І таке терпіти не заради себе, а заради всіх твоїх одноплемінників й одновірців? Прийняти ще і це — як намагався зробити Бенджамін?

Ні-ні.

Хай там як, а власна Віра дома Пауло говорила йому, що тягар нікуди не дівався з-від часів Адама, і тягар цей накладений демоном, що глузливо кричав: «Ось чоловік!».

«Чоловік!» — закликаючи кожного звітувати про свої вчинки від самого початку; тягар, покладений на всякого ще перед тим, як вийти з лона, тягар провини первісного гріха. Нехай дурень оспорює це. Той самий дурень із поросячим кувіканням радо визнає іншу спадщину: славу предків, чесноти, тріумф і гідність, які роблять його «звитяжним та шляхетним за правом походження». Такий навіть не заперечує, що сам він нічим це не заслужив, а просто з’явився на світ у людській подобі. Його протест цілковито призначено успадкованому тягарю, який визнає його «провинним ізгоєм за правом походження», і цей вирок він чимдуж намагається не чути. Тягар і справді не простий. Також власна Віра підказувала йому, що Той, чий образ висів на хрестах понад вівтарями, звільнив його від тягаря, хоча залишений ним відбиток нікуди не подівся. У порівнянні з непомірною вагою первісного прокляття відбиток — ярмо набагато легше. Він не міг наважитися і сказати про це дідові, оскільки старий і так знав, у що вірив. Бенджамін чекав на Іншого. Останній старий гебрей сам-один сидів на горі, спокутуючи за цілий Ізраїль, та чекав на Месію, чекав-чекав-чекав...

— Хай Бог тебе милує, який же ти все-таки хоробрий дурень. Навіть мудрий дурень.

— Хм-м-м-кгм-м-м. Мудрий дурень! — перекривив його відлюдник. — Але парадокси та загадки завжди були твоїм коником, правда ж, Пауло? Якщо річ не суперечить сама собі, то вона тебе нізащо не зацікавить, правда? Тобі обов’язково треба шукати Трійцю в Єдиному, життя в смерті, мудрість у глупоті? А то все навкруги може здатися надто раціональним.

— Мудрість, Бенджаміне, — це почуватися відповідальним. А глупота — це вважати, що тягар відповідальності ти можеш нести самотужки.

— Точно не божевілля?

— Хіба що трішечки. Але це божевілля хороброго.

— Тоді відкрию тобі маленький секрет. Я все життя знав, що ладен нести його з того самого моменту, коли Він знову мене покличе. Але чи ми говоримо про одне й те саме?

Священик знизав плечима.

— Ти його називаєш тягарем Обраного. Я би радше охрестив це тягарем Первісного гріха. Хай там як, а накинена на себе відповідальність в обох випадках та сама, хоча й тлумачимо ми її по-різному, затято сваримося через слова, намагаючись з’ясувати, який зміст вкладаємо в них, хоча словами таке виразити неможливо, натомість розумієш серцем у мертвій тиші.

Бенджамін хіхікнув:

— Ну, я радий почути, що ти нарешті це визнав і підтвердив: незважаючи на постійне говоріння, ти так ніколи нічого насправді й не сказав.

— Ти, негіднику, годі гиготіти!

— Але ж ти завжди так багатослівно висловлювався, хитромудро захищаючи свою Трійцю (попри те, що Він ніколи не потребував твого захисту), перш ніж дізнався, що я вважаю Його Єдиним. Еге ж?

Священик побуряковів, але змовчав.

— Ну от, я й допік тебе до чергової сварки. Ха! Але облишмо. Я й сам багатословлю час від часу, хоча й не завжди певен, що ми з Ним маємо на увазі одне й те саме. Не думаю, що тебе можна обвинувачувати в цьому. З Трійцею, напевно, важче розібратися, ніж із Єдиним.

— Старий блюзнірський кактус! Мені й справді була потрібна твоя думка про тона Таддео і що з цього може вийти.

— Навіщо тобі думка вбогого діда-анахорета?

— Тому що, Бенджаміне Єлеазаре бар Джошуа[127], коли ці всі роки чекання на Прийдешнього не навчили тебе мудрості, то вони, безперечно, додали тобі проникливості.

Старий Юдей заплющив очі, підвів обличчя до стелі та хитро всміхнувся.

— Можеш мене ображати, — насмішкувато промовив він, — свари, допікай, переслідуй, але знаєш, що я тобі скажу?

— Ти скажеш: «Хм-м-м-кгм-м-м»!

— Ні! Я скажу, що Він уже тут. І я бачив Його краєм ока.

— Що? Про кого ти? Тона Таддео?

— Ні! Ба більше, мені начхати, і я нічого не пророкуватиму, допоки ти, Пауло, не зізнаєшся нарешті, що тебе ятрить.

— Усе почалося з лампи брата Корнгура.

— Лампи? О, так, Поет згадував про неї. І він пророкував, що вона не працюватиме.

— Як і ведеться, Поет помилився. Так мені сказали. Сам я не був на випробуваннях.

— То вона запрацювала? Чудово! І що ж потім розпочалося?

— Думки. Я замислився, наскільки близько ми підійшли до якоїсь межі? Невже допливли до якогось берега? Ці електричні сутності в підвалі... Ти усвідомлюєш, наскільки все змінилося за останні два століття?

Уже незабаром священик розлого описував усі свої страхи, а відлюдник, цей наметяр, терпляче його слухав, аж поки сонце стало на вечірній пруг і заструменіло крізь шпарини західної стінки, намалювавши своїми променями світляні стовпи в курному повітрі.

— Бенджаміне, відтоді як загинула остання цивілізація, ми займалися суто Меморіалом. І зберігали його. А що ж тепер? А тепер я розумію, на які труднощі наражається швець, намагаючись продати взуття у селі, повному шевців.

Відлюдник усміхнувся.

— Нічого страшного, якщо виробляти взуття особливе та вищої якості.

— Боюся, світські учені вже першими зробили заявку на опанування цієї методи.

— Тоді покиньте це ремесло, поки вас не спіткав крах.

— Є така ймовірність, — припустив абат. — Але про неї неприємно думати. Тисячу двісті років ми лишалися одненьким островом в океані справжньої пітьми. Переховування Меморіалу було невдячною роботою, але священною — так ми вважали. Нашим єдиним світським заняттям. Та ми завжди були буклегерами[128] й запам’ятовувачами, важко уявити, що нашій роботі невдовзі прийде край. Невдовзі вона стане непотрібною. Я просто не йму собі віри.

— А не хочете спробувати обскакати інших «шевців», і далі будуючи дивні причандали в своєму підвалі?

— Мушу зізнатися, все йде до того...

— На що замахнетеся далі, аби випередити мирян? На летючу машину? Спробуєте оживити Machina analytica? Чи, може, переступите їх і займетеся метафізикою?

— Ти мене соромиш, Старий Юдею. Ти ж знаєш, що ми насамперед монахи, які служать Христу, і це все не для нас.

— Я тебе не соромив. Я не бачу причин, чому монахи, котрі служать Христу, не можуть побудувати летючу машину, хоча для них природніше конструювати машини для молитви.

— Поганець ти такий! Я тільки нашкодив своєму Ордену, що поділився з тобою сокровенним!

Бенджамін вишкірився:

— Мені вас не шкода. Книжки, що ви їх накопичили, вкрилися мохом од свого віку, але їх написали діти світу, і забиратимуть їх у вас діти світу, Тому перш за все ви не повинні втручатися в їхні справи.

— То, значить, зараз ти готовий був видати пророцтво!

— Анітрохи. «Незабаром сяде сонце». Хіба можна назвати це пророцтвом? Ні. Це просто підтвердження віри в послідовність подій. Діти світу також послідовні. Вони всотають усе, що ви їм зможете запропонувати, заберуть ваше ремесло та проголосять вас немічним потороччям. Урешті-решт вами просто почнуть нехтувати. Самі винні. Книги, котру я вам дав, мало вистачити для вас. Тепер доведеться просто розбиратися з наслідками вашого втручання.

Говорив він легковажно, і його віщування дуже сильно збігалося зі страхами дома Пауло. Священик посумнішав.

— Не зважай, — проказав відлюдник. — Я нічого тобі не пророкуватиму, поки сам не побачу цей ваш причандал або не погляну на цього том Таддео, який, до речі, тепер мені здається цікавим. От зажди, я докладніше роздивлюся тельбушки нової ери, а потім зможу тобі щось нарадити.

— Лампи тобі не побачити, бо в абатство ти ніколи не приходиш.

— Та я просто гидую вашою вовтузнею.

— А тона Таддео тобі не побачити через те, що їхати він буде із протилежного боку. Якщо чекатимеш спочатку на тельбушки новонародженої ери, аби їх дослідити, то спізнишся, бо який сенс пророчити народження чогось, що вже з’явилося на світ?

— Нісенітниця. Совгати щупом у лоні, звідки народжується майбутнє, — шкодити дитині. Я зажду... а потім уже пророкуватиму його появу і — що це не те, на що чекаю.

— Яка обачність! Так на що ж ти чекаєш?

— На того, хто якось прокричав до мене[129].

— Прокричав?

— «Виходь!»

— Що за химородь!

— Хм-м-м-кгм-м-м! Правду кажучи, я не дуже сподіваюся на Його прихід, але мені сказано чекати, і... — він здвигнув плечима. — Я чекаю.

За якусь мить старий примружив іскристі очі і, прикипівши двома шпаринками до священика, несподівано подався до нього і завзято проговорив:

— Пауло, а проведеш цього тона Таддео повз столову гору?

Абат сахнувся в удаванім переляку:

— Повз того, хто чіпляється до прочан?! Хто збиткується з новіціїв?! Я приведу тобі Поета-панка! І нехай він паде на твою голову та спочине тут на віки вічнії. Провести тона повз твоє лігво! Яке нахабство!

Бенджамін знову знизав плечима:

— Ну то й добре. Забудь про моє прохання. Сподіватимемося, що цього разу твій тон стане на наш бік, а не на бік інших.

— Інших, Бенджаміне?

— Бік Манассії, Кира, Навуходоносора[130], Фараона, Кесаря, Ганнеґана Другого... мені продовжувати? Самуїл застерігав нас проти них, а потім сам же й подарував одного[131]. Коли поруч із ними в якійсь халупі живуть кілька мудреців-дорадників, то зазвичай вони стають від того ще більш небезпечними. Страшнішими, ніж будь-коли. От і вся порада, що можу тобі дати.

— Що ж, Бенджаміне, я достатньо тебе наслухався, чого мені вистачить іще на п’ять років, тож...

— Можеш мене ображати, свари, допікай...

— Годі. Діду, я йду. Вже пізно.

— То й що? Як там твій духовний живіт? Готовий до поїздки?

— Мій живіт?.. — Дом Пауло замовк, прислухаючись, і збагнув, що почувається набагато краще, ніж кілька останніх тижнів.

— Марудить, звісно, — поскаржився він. — Як йому ще почуватися після твоїх лекцій?

— Істину говорять: Ель-Шадай милостивий[132], але Він також справедливий.

— Боже помагай, діду! Коли брат Корнгур повторно винайде літальну машину, я відправлю сюди кілька новіціїв, нехай жбурнуть у тебе трохи каміння.

Вони приязно обійнялися. Старий Юдей провів товариша до краю гори Поки настоятель спускався стежиною та повертався до абатства верхи на віслюку, Бенджамін стояв, загорнувшись у таліт[133], м’яка тканина якого дивним чином контрастувала з пов’язкою на крижах із грубої рогожі. Дом Пауло все ще міг роздивитися на тлі призахідного сонця його жилаву постать, що виділялася проти сутінкового неба, поки старий бив поклони та жував свою молитву над пустелею.

— Memento, Domine, omnium famulorum tuorum[134], — прошепотів у відповідь абат і додав: — І нехай він нарешті виграє скляне око Поета «в ножички». Амінь.

Розділ 17

— Кажу вам — буде війна, я в цьому не сумніваюся, — говорив посланець із Нового Риму. — Всі лареданські війська зараз на Рівнинах. Свій табір розбив Шалений Ведмідь. Зараз там, у стилі кочовиків, повсюди тривають битви між кіннотниками. Але з півдня Ларедо вже загрожує Чіуауа, а Ганнеґан ладнається відправити армію Тексаркани до Ріо-Ґранде, де «помагатиме боронити» кордон. Звісно ж, за цілковитої згоди лареданців.

— Король Ґоральді геть вижив із розуму! — промовив дом Пауло. — Хіба його не попереджали про підступність Ганнеґана?

— Дипломатична служба Ватикану поважає державні секрети, якщо випадково про них дізнається, — посміхнувся посланець. — Аби вберегтися від звинувачень у шпигунстві, ми обачні...

— То його попереджали чи ні? — наполегливо повторив запитання абат.

— Аякже! Ґоральді заявив, що папський легат йому бреше. Обвинуватив Церкву у розпалюванні чвар поміж союзників Пакту Священної Кари, у спробі посилити минущу владу Папи. Цей слабоумний навіть повідомив Ганнеґанові про застереження легата.

Дом Пауло скривився та присвиснув.

— І як вчинив Ганнеґан?

Посланець відповів не одразу.

— Мабуть, вам сказати про це можна. Монсеньйора Аполло заарештували. Ганнеґан наказав вилучити всю посольську документацію. У Новому Римі обговорюють можливість застосування інтердикту[135] на всі володіння Тексаркани. Зрозуміло, що ipso facto сам Ганнеґан уже на відлучення заробив, але решта тексарканців це навряд чи сильно бентежить. Вам, напевно, відомо, що близько вісімдесяти відсотків мешканців — різноманітні сектанти, а католицтво можновладців — лише зовнішній полиск.

— Значить, добралися і до Маркуса, — невесело пробурмотів настоятель. — А що з тоном Таддео?

— Навіть не уявляю, як він розраховує перетнути Рівнини і не зловити при цьому пару мушкетних куль. Я тепер розумію, чому його так непутила ця подорож. Але, отче-абате, мені нічого не відомо про нього.

Дом Пауло спохмурнів зі зболеним виразом на обличчі.

— Якщо наша відмова надіслати матеріали в його університет призведе до його загибелі...

— Не карайтеся через своє рішення, отче-абате. Ганнеґан своїх скривдити не дасть. Не певен як, але цей ваш тон зможе сюди добратися.

— Мені говорили, нібито світ його втрати не переживе. Що ж... тоді скажіть мені, будь ласка, навіщо вас відправили до нас із новинами про Ганнеґанів задум? Ми підпорядковуємося Денверській імперії, і я не дуже розумію, яким боком нас це може стосуватися.

— Ах, тож я вам тільки половину переповів. Ганнеґан має на думці поступове об’єднання материка. Варто йому надійно закріпитися в Ларедо, і він розірве коло, через яке мав зв’язані руки. А далі — візьметься за Денвер.

— Хіба шляхи постачання в такому разі не йтимуть через країну кочовиків? Це малоймовірно.

— Усе це надзвичайно складно, а значить, його наступні дії практично безсумнівні. Рівнини — це природна географічна перепона. Якби вони раптом стали безлюдні, західні рубежі Ганнеґана було би повністю вбезпечено. Але через дії кочовиків їхнім сусідам навколо Рівнин довелося їх постійно стримувати, залучаючи до цього всі свої війська. Єдиний спосіб підкорити ці землі — взяти під свою владу обидві смуги родючих земель на сході та заході.

— Хай навіть так, — погодився абат, — але ж кочовики...

— У Ганнеґана диявольські плани на них. Кіннотники Шаленого Ведмедя легко здолають вершників Ларедо, але не мають ради на пошесть серед свійських тварин. Племена Рівнин іще про це не знають, але виступаючи проти них на війну, лареданці погнали перед собою кілька сотень голів уже хворої великої рогатої худоби, яку мали перемішати з чередами кочовиків — помста за постійні набіги на своє прикордоння. Таку ідею їм підкинув Ганнеґан. Унаслідок цього на рівнинах запанує голод, і нацькувати одне плем’я на інше стане геть нескладно. Деталі нам, звісно, не відомі, проте мета тексарканців — зібрати й озброїти вірну Ганнеґанові орду під орудою маріонеткового вождя та спустошити її силами все на захід від гір. Якщо таке вдасться, то перші хвилі руйнівного припливу впадуть і на наші землі.

— Але ж навіщо? Ганнеґан має розуміти, що військовий союз із варварами ненадійний, та й не здатні вони будуть утримати імперію, щойно покінчать її калічити!

— Не здатні, мосьпане. Зате добряче пошарпають кочовиків, понівечать Денвер, і Ганнеґан зможе підібрати їх по шматочках.

— І навіщо вони йому здалися? Імперія з них вийде незаможна.

— Ні, однак цілковито забезпечена з обох флангів. А це вже набагато краща диспозиція для удару на схід або північний схід. Безумовно, поки до цього дійде, його плани може спіткати крах, проте незалежно від розвитку подій, у досить близькому майбутньому вашим землям загрожує спустошення. У наступні кілька місяців вам потрібно буде вдатися до заходів із зміцнення абатства. І в мене є розпорядження обговорити з вами проблему зі збереження Меморіалу.

Дом Пауло відчув, як навколо нього тужавіє пітьма. Після тисячі двохсот років у світі зажеврів вогник надії, аж раптом на видноколі забовванів неписьменний владар, який хоче втоптати його в землю копитами варварської орди, щоб...

Він тяжко гупнув кулаком по стільниці.

— Тисячу років ми втримували їх за межами цієї обителі, — прогарчав він, — і всидимо тут іще тисячоліття. Нас тричі облягали під час нашестя Бейрінґа і ще один раз під час Віссаріонового розколу. Ми збережемо книги. Ми вже їх зберігаємо досить давно.

— Але ж у наш час з’явилися нові ризики, мосьпане.

— Це ж які?

— Щедрі запаси пороху та шроту.

Уже й Успіння минуло, а тексарканських гостей не видно було й не чути. В індивідуальному порядку священики абатства почали правити вотивні меси для прочан[136] та подорожан. Дом Пауло взагалі покинув снідати, і в монастирі перешіптувалися, що з огляду на очевидну небезпеку зі сторони Рівнин він одбуває єпитимію за те, що взагалі запросив ученого.

На сторожових вежах постійно чатували вартові. Абат і сам нерідко спинався на мури, звідки довго вдивлявся на схід.

Невдовзі по вечірній службі на святого Бернарда[137] один новіцій повідомив, що роздивився рідкий і далекий курний слід, але вже сутеніло і ніхто, крім нього, його так і не побачив. Уже й проспівали комплету та Salve Regina[138], а біля брами ніхто не об’являвся.

— Це міг бути їхній розвідник в авангарді, — припустив пріор Ґолт.

— Це могла бути уява брата вартового, — заперечив дом Пауло.

— Ану ж вони стали табором за якихось десять миль або далі понад шляхом...

— То з вежі можна було би роздивитися вогні їхніх багать. Ніч сьогодні ясна.

— Але ж, домне, можна послати гінця, коли зійде місяць...

— Е, ні. Потемки його можуть випадково застрелити. Якщо це й справді вони, то, мабуть, не прибирали пальці зі спускових гачків усю дорогу, особливо поночі. Почекають до світанку.

Наступного дня очікувана група вершників під’їхала зі сходу заледве не в обід. З вершечка мурів дом Пауло кліпав короткозорими очима та мружився проти сонця, видивляючись їх на розпеченій і сухій місцині. На північ несло куряву з-під копит. Загін пригальмував для якогось обговорення.

— Здається, бачу двадцять чи тридцять осіб, — скаржився абат і роздратовано тер очі. — Невже їх справді так багато?

— Приблизно так, — підтвердив Ґолт.

— Як ми їх усіх розмістимо?

— Не думаю, що нам доведеться піклуватися про тих, на кому вовчі шкури, мосьпане абате, — стримано проказав молодший священик.

— Вовчі шкури?

— Це кочовики, мосьпане.

— Виводьте людей на мури! Замикайте ворота! Опустіть щита! Розгортайте...

— Заждіть, серед них не всі кочовики, домне.

— Га? — Дом Пауло знову намагався роздивитися новоприбулих.

Перемовини добігали кінця. Люди помахали руками, і товариство розділилося на дві групи. Більша частина пустилася вчвал на схід. Решта кіннотників коротко поспостерігали за ними, відтак потягнули своїх коней за повіддя та рушили клусом до абатства.

— Шестеро чи семеро. Дехто в одностроях, — пробурмотів настоятель, коли вони під’їхали ближче.

— Я певен, що це тон зі своїми супутниками.

— Але чому в супроводі кочовиків? Добре, що вчора вночі я не пустив до них гінця. Які в них можуть бути спільні справи з кочовиками?

— Схоже, вони їм правили за провідників, — похмуро заявив отець Ґолт.

— Мабуть, це по-добросусідськи — леопардові лежати біля козеняти![139]

Верхові тим часом підібралися до воріт. Дом Пауло ледве зглитнув — у нього пересохло в роті.

— То, мабуть, краще їх зустрічати, отче, — зітхнув він.

Поки священики спускалися зі стіни, мандрівники вже зупинилися перед тим, як в’їхати надвір. Від компанії відділилася одна людина, потрюхикала вперед, спішилася і простягнула свої папери.

— Дом Пауло із Пекоса? Абат?

Настоятель кивнув.

— Tibi adsum[140]. Іменем святого Лейбовіца ласкаво прошу, тоне Таддео Ласкаво прошу в цю обитель від імені всіх сорока поколінь, що чекали на вашу появу. Почувайтеся як удома. Ми до ваших послуг. — Слова прозвучали щиро. Багато років їх берегли саме для такої нагоди. Почувши, як гість односкладово щось пробурмотів у відповідь, дом Пауло поволі здійняв погляд.

Якусь мить він прикипів до вченого. Й одразу відчув, як тепло вивітрюється з нього. Цей крижаний погляд сірих допитливих очей. Скептичний, зголоднілий, гордовитий. Ними він вивчав його, немов бездиханний антикваріат.

Пауло завзято молився, щоби цей момент став містком, який би зметнувся над проваллям тисячі двохсот років. Молився, щоби через його постать останній замордований дослідник минулих епох потиснув руку завтрашньому дню. Провалля було на місці, в цьому сумніватися не доводилося. А сам абат раптом відчув, що належить геть іншій добі, що він лишився загублений на безіменній відмілині посеред річки Часу, а ніякого моста й у помині не було.

— Гайда, — лагідно промовив він. — Брат Вісклер подбає про ваших коней.

Коли гостей розселили, абат сам-один повернувся до свого кабінету, де усміх на лику дерев’яного святого все ще нагадував йому вишкір старого Бенджаміна Єлеазара, і промовив:

— Діти цього світу також рішучі.

Розділ 18

— І тепер, ніби в часи Іова[141], — виголосив брат-читець із кафедри в трапезній:

— І сталося так у ті дні, — правив далі брат-читець:

Абат раптово стукнув по столу, і чернець, який читав стародавню оповідь, негайно змовк.

— І це єдині ваші відомості про ті події? — тон Таддео силувано всміхнувся настоятелеві з протилежного краю кабінету.

— Існує кілька версій. Вони різняться в деталях. Ніде не вказано, яка держава розпочала атаку, хоча тепер це не має жодного значення. Текст, який щойно виголошував брат-читець, був написаний за кілька десятиліть по смерті святого Лейбовіца (можливо, взагалі найпершим), вже після того, як писати стало знову безпечно. Його автор — молодий монах, котрий не пережив періоду руйнування і отримав його через другі руки від послідовників святого Лейбовіца, найперших запам’ятовувачів та буклегерів. Його оповідь мімікрує під Писання. Та я не впевнений, чи є хоч де-небудь абсолютно повний запис про події часів Огненного Потопу. Від самого початку він набув таких масштабів, що одній людині годі побачити цілісну картину.

— У якій країні жив цей державець, що його звуть Ім’яреком, та чоловік на ім’я Чорній?

Абат Пауло похитав головою:

— Навіть автор оповіді точно не знав. З часу написання ми зібрали досить багато фрагментів головоломки, а тому знаємо, що перед початком голокосту навіть у деяких другорядних правителів тієї епохи завелася схожа зброя. Описані ним події властиві були більше ніж одній країні. Напевно, Ім’ярекові та Чорнію ім’я — легіон.

— Звісно, мені доводилося чути ці перекази. Безперечно, в їхній основі щось невимовно осоружне, — заявив тон і несподівано додав: — А коли можна почати вивчення... Як ви їх називаєте?

— Меморіал.

— Точно. — Чоловік зітхнув і неуважно посміхнувся до лику святого в кутку. — Якщо взавтра, я вас не сильно цим покваплю?

— Можете розпочати хоч зараз, коли маєте бажання, — промовив абат. — Почувайтесь як удома.

У підвалах тьмяно горіли свічки, і лиш кілька вчених монахів у чорних рясах пересувалися між стелажами. Брат Армбрустер понуро горбатився над записами в баюрі лампового світла свого закапелка під кам’яними сходами, та ще один каганець блимав у ніші, яка вела в секцію моральної теології, де над стародавнім рукописом зсутулилася ще одна постать у сутані. Щойно минала прима[144], більшість громади зазвичай поралася у своїх обов’язках по всьому абатству — на кухні, в аудиторіях, у саду, стайнях та кабінетах, практично спорожняючи книгозбірню, яка лишатиметься малолюдною аж до глибокого полудня та часу lectio divina[145]. Але цього ранку в бібліотечних підвалах народу зібралося чимало.

Троє ченців чекали в тіні за новим апаратом, поховавши руки в рукавах та спостерігаючи за четвертим монахом під сходами. Той терпляче дивився за п’ятим, який стояв на майданчику і пильнував вхідні двері.

Брат Корнгур метушився біля апарата, немов розхвильований батько, та коли йому вже не лишилося жодного дротика, який він міг би підкрутити, або жодної деталі, яку він міг би припасувати, монах зник у ніші природничої теології, де сів читати й чекати. Чернець мав нагоду виголосити своїм підлеглим компендіум фінальних настанов, але натомість вирішив поберегти тишу, тож навіть якщо йому і спадала на думку кульмінаційність усього життя в прийдешній події, то обличчя монаха-винахідника жодним виразом цього не виказувало. Враховуючи те, що сам абат раніше не цікавився демонстрацією апарата, брат Корнгур не чекав на оплески. Він навіть подолав свою звичку позирати із докором на дома Пауло.

І вкотре весь підвал зачаївся від тихенького шипіння, яке пролунало зі сходів, хоча раніше вже було кілька фальшивих тривог. Очевидно, ніхто так і не поставив ясновельможного тона до відома про те, що дивовижний винахід чекає на його інспекцію. Очевидно ж, якщо йому про це взагалі сказали, то применшили важливість відкриття. Очевидно, що отець-абат волів, аби вони трохи вгамували свій запал. Про все це говорили безмовні й значущі погляди, якими обмінювалися ченці.

Цього разу шипіло недарма. Монах, котрий чекав на верху сходів, урочисто розвернувся й кивнув п’ятому, що стояв на майданчику нижче.

— In principio Deus, — тихо промовив він.

П’ятий чернець повернувся і кивнув четвертому, котрий стояв на початку сходів.

— Caelum et terram creavit, — пробурмотів він своєю чергою.

Четвертий монах розвернувся до тих трьох, котрі байдикували біля машини.

— Vacuus autem erat mundus, — оголосив він.

— Cure tenebris in superficie profundorum, — озвалося товариство хором.

— Ortus est Dei Spiritus supra aquas, — відгукнувся брат Форбор, повертаючи книгу назад на полицю під гуркотіння її ланцюгів.

— Gratias Creatori Spiritui, — одноголосно проказало все товариство.

— Dixitque Deus FIAT LUX, — командним голосом виголосив винахідник.

Чатові на сходах спустилися і зайняли свої місця. Четверо ченців стали на тупчак. П’ятий — завмер над динамо. Шостий видряпався на драбинку для стелажів, де вмостився на найвищому щаблі, впершись головою у камінну арку. Для захисту очей він натягнув на обличчя маску із закопченого пергаменту, просякнутого олією, намацав прилад із лампою та його гвинт, поки брат Корнгур переживав та стежив за його діями знизу.

— Et lux ergo facta est, — промовив чоловік згори, коли нарешті дістався гвинта.

— Lucem esse bonam Deus vidit, — озвався до п’ятого винахідник.

І той вигнувся над динамо, тримаючи свічку в руках та востаннє перевіряючи щіткові дотички.

— Et secrevit lucem a tenebris, — нарешті промовив він словами завченого уроку.

— Lucem appellavit diem, — хором озвався гурт із тупчака, — et tenebras nodes. — Після цього вони всі разом налягли плечима на бруси в поворотному механізмі.

Зарипіли й закректали вісі. Закрутилися у динамо-машині колеса, зняті з підвід, і їхнє тихе туркотіння перетворилося спочатку на стогін, а потім — на вищання, коли ченці пріли й напружувалися за млинком. Вартовий динамо стурбовано дивився, як на швидкості перед його очима тонкою плівкою розмазалися спиці.

— Vespere occaso, — почав він, потім замовк, облизав два пальці і підніс їх до дотичок. Пробігла іскра.

— Lucifer! — дзявкнув він, сахнувшись, і недорікувато закінчив: — Ortus est et primo die.[146]

— КОНТАКТ! — наказав брат Корнгур у момент, коли дом Пауло, тон Таддео та його секретар спускалися сходами.

Чернець на драбині замкнув дугу. Різкий звук «пфффт!» — і сліпучий огонь залив підвал світлом, якого тут не бачили тисячу двісті років.

Гурт зупинився на сходах. У тона Таддео з вуст зірвалася клятьба рідною мовою. Він ступив крок назад. Абат, котрий не бачив випробувань апарата і не йняв віри екстравагантним твердженням, сполотнів та замовк посеред речення. Секретар умить завмер і з криками «пожежа!» вмить кинувся панічно тікати.

Абат благословився хрестом.

— Я й не знав! — прошепотів він.

Учений, оговтавшись від першого враження, обвів поглядом підвал, побачив млинок і монахів, які гарували біля поворотного механізму. Простежив очима дротяну обмотку, помітив ченця на драбині, прикинув роль, яку зіграли динамо-машина з колесами від підводи та монах, котрий, понуривши голову, чекально стояв біля початку сходів.

— Неймовірно! — видихнув він.

Монах унизу скромно й покірливо вклонився на знак подяки. В біло-голубому сяйві предмети відкидали гострі, немов ніж, тіні по всьому приміщенню, а вогники свічок розмитими плямками втонули у повені світла.

— Немов при тисячі смолоскипів, — вирвалося у вченого. — Це мало би бути щось древнє... але ж ні! Немислимо!

Немовбито в трансі він спустився по сходах. Зупинився біля брата Корнгура і з цікавістю подивився на нього, потім ступив на брук підвалу. Нічого не торкаючись, нічого не питаючи, роздивляючись усе на світі, він блукав навколо машини, вивчаючи динамо, обмотки та саму лампу.

— Це здається неймовірним, але ж...

Абат прийшов до тями та зійшов униз.

— Я звільняю тебе від обітниці зберігати мовчання! — прошепотів він до брата Корнгура. — Говори з ним. Я... трошки спантеличений.

Монах прояснів.

— Вам подобається, владико?

— Це страхітливо, — прохарчав дом Пауло.

Винахідник спав з лиця.

— Хіба можна так із гостем?! Секретар тона до смерті перелякався. Я пригнічений!

— Ну, вона досить яскрава.

— Пекельна! Йди поговори з ним, поки я придумаю, як нам перепросити.

Та, вочевидь, учений уже сам дійшов власних висновків на основі побаченого, бо швидко крокував у їхньому напрямку. Він здавався напруженим, а рухи його — різкими.

— Електрична лампа, — заявив він. — Як вам удалося стільки століть її переховувати?! Ми купу років намагалися побудувати теорію... — Він трохи задихався, немов жертва страхітливого розіграшу. — Навіщо ви її переховували? Невже ви вбачаєте в ній якийсь релігійний символізм. І що?.. — Він остаточно заплутався і мотнув головою, немов намагався знайти куди тікати.

— Ви не зрозуміли, — слабко промовив абат, хапаючись за руку брата Корнгура. — Заради Бога, брате, поясніть!

Але жодним бальзамом неможливо було вгамувати рану, завдану професійній гордості. Ні тоді, ні в будь-який інший час.

Розділ 19

Після нещасливої пригоди в підвалі абат усіма можливими способами намагався згладити враження від того прикрого епізоду. Тон Таддео нічим не проявляв своєї злостивості і навіть перепросив у хазяїв за свою спонтанну реакцію на інцидент після того, як винахідник машини докладно розповів йому про недавні роботи над нею. Але вибачення тільки зміцнили думку абата, що насправді вони припустилися серйозної помилки. Адже тон опинився в ролі скелелаза, котрий зіпнувся на верхівку «непідкореної» гори і виявив на ній закарбовані у скелі ініціали конкурента, який навіть не повідомив йому про змагання завчасно. Дом Пауло усвідомлював, що вони завдали нищівного удару по вченому саме через спосіб подачі.

Якби тон не наполягав, що це світло має неперевершену якість і його вистачає навіть для ретельної роботи з крихкими документами сивої давнини, непідвладними читцеві при свічках, то дом Пауло негайно наказав би прибрати лампу з підвалу. Проте тон Таддео запевняв, що вона йому до вподоби, аж поки не з’ясував, що для її роботи четверо новіціїв або постулантів мали постійно обертати вал динамо-машини та припасовувати стрижень дугової лампи; відтак настала вже його черга просити прибрати світильник, а настоятелева — всіляко заперечувати й наполягати на тому, щоби він лишався на місці.

Так учений розпочав свої дослідження в абатстві, у постійній присутності трьох новіціїв, котрі тяжко працювали за брусами обертального механізму, і четвертого, котрий наживав собі сліпоту від яскравого світла, осідлавши верхівку драбини, звідки стежив за горінням лампи та її регулюванням — картина, що змусила Поета нещадно віршувати на тему демона Конфуза і неподобств, учинених ним в ім’я покаяння та умиротворення.

Кілька днів тон зі своїм помічником вивчали саму бібліотеку, папери, монастирські записи, які не стосувалися Меморіалу, — так ніби визначали надійність устричної скойки, перш ніж перейти до оцінки шансів на існування самої перлини. Якось брат Корнгур натрапив на його уклінного помічника перед входом до трапезної і подумав було, що той виконує якийсь характерний обряд на пошану образу Діви Марії над дверима, але торохтіння інструментів розвіяло цю ілюзію. Асистент ученого виклав на порозі теслярський рівень і вимірював западину, що її чернечі сандалі вичовгали в кам’яній підлозі впродовж століть.

— Ми намагаємось віднайти спосіб визначення дат, — відповів він на Корнгурове запитання. — Це місце здалося нам хорошим еталоном для темпів зношування, оскільки тут легко оцінити активність руху. Три прийоми їжі на людино-день від часу укладки каменів.

Корнгур не міг не подивуватися з ґрунтовності такого підходу, але сам рід діяльності його спантеличував.

— Архітектурні записи в абатстві без прогалин, — промовив він. — За ними можна визначити період будівництва кожної споруди та крила. Чому б не заощадити час?

Чоловік зиркнув на нього невинним поглядом:

— У мого пана є приказка: Найол безмовний, а тому ніколи не бреше.

— Найол?

— Один із богів природи жителів Червоної ріки. Це образно кажучи. Об’єктивні свідчення — наш найвищий авторитет. Хроністи можуть бути облудними, але тільки не Природа. — Помітивши вираз на обличчі монаха, він поквапливо додав:

— Ми ні в чому вас не звинувачуємо. Просто в тона є свої догми, і він прагне все звіряти за об’єктивними показниками.

— Дивовижні уявлення, — пробурмотів Корнгур і нахилився поглянути на креслення перерізу западини в підлозі. — Хм, та це ж форма того, що брат Маджек зве кривою нормального розподілу. Дивно.

— Нічого дивного. Вірогідність того, що нога ступатиме в стороні від середньої лінії, відповідає функції нормального розподілу помилок.

Корнгур був приголомшений.

— Я гукну брата Маджека.

Зацікавлення тим, як гості вивчали територію монастиря, в абата було не таким езотеричним.

— Навіщо, — звернувся він до Ґолта, — їм детальні креслення наших укріплень?

Пріора питання здивувало:

— Уперше про це чую. Хочете сказати, що тон Таддео?..

— Ні. Це старшини, які прибули з ним. І вони цим займаються систематично.

— Звідки ви дізналися?

— Від Поета.

— Поета? Ха!

— На жаль, цього разу він сказав правду. Він украв ескіз із кишені одного з офіцерів.

— Він у вас?

— Ні, я змусив його повернути креслення. Але мені це не до вподоби Відгонить чимось зловісним.

— Мабуть, Поет попросив за відомості винагороду?

— На подив, ні. Цей тон йому одразу не сподобався. Ходить, щось бурмоче собі під носа з самого їх приїзду.

— Поет завжди щось бурмотів.

— Але ж нічого серйозного.

— Навіщо, на вашу думку, їм робити креслення?

Пауло скривився.

— Поки не доведемо протилежного, вважатимемо, що їхня непевна мета є суто прикладною. В ролі мурованої фортеці наше абатство мало успіх. Його жодного разу не взяли ні приступом, ані облогою. І можливо, це викликає в них професійний захват.

Отець Ґолт замислено позирнув на схід за пустелю.

— Якщо прикинути, то будь-яке військо, що наміриться вдарити на захід через рівнини, муситиме облаштовувати гарнізон десь на півдорозі перед Денвером. — Він трохи поміркував, і на його обличчі з’явилася тривога. — А тут уже ціла фортеця «під ключ»!

— Боюся, вони саме про це й подумали.

— Вважаєте, їх заслали до нас шпигунами?

— Ні-ні! Сумніваюся, що Ганнеґан узагалі про нас щось знає. Але вони тут, вони офіцери, і не можуть не роздивлятися та не вивідувати. І тепер Ганнеґан уже точно про нас дізнається.

— Що ви збираєтеся робити?

— Ще не вирішив.

— Може, поговорити про це з тоном Таддео напряму?

— Офіцери йому не слуги. Вони просто його супроводжують для охорони Чим він нам зарадить?

— Він впливовий Ганнеґанів родич.

Абат кивнув.

— Я подумаю, з якого боку можна буде підійти з цим запитанням. Але спочатку, мабуть, трохи за ними поспостерігаємо.

У наступні дні тон Таддео закінчив свої дослідження устриці і, вочевидь, задоволений тим, що до рук йому втрапив не облудний молюск, перемкнувся на перлину. Завдання виявилося не простим.

Ретельно вивчалися численні факсимільні копії. Брязкали й торохтіли ланцюги, коли цінніші книги спускалися зі своїх полиць. Якщо йшлося про частково пошкоджені або зотлілі оригінали, то немудро було покладатися на тлумачення та зір укладача факсиміле. Справжні рукописи часів Лейбовіца, котрі зберігалися запечатаними в герметичних скринях під замком в особливих частинах підвалу і мали залишатися там на невизначений період, видобувалися назовні.

Помічник тона назбирав уже кілька фунтів записів. На п’ятий день темпи роботи тона Таддео прискорилися, і в його манері відображалося завзяття голодного хорта, що вловив запах смачної дичини.

— Блискуче! — Його стан вагався між бурхливими радощами та веселим скептицизмом. — Фрагменти праць якогось фізика двадцятого століття![147] Навіть усі рівняння логічні.

— Я вже це бачив, — зазирав йому через плече Корнгур. — Однак не зміг розібратися. Це щось важливе?

— Поки що не можу сказати. Математика тут просто прекрасна[148], прекрасна! Подивись-но на цей вираз, тільки зверни увагу, наскільки він стислий та довершений. Ось це от, під знаком кореня, скидається на простий добуток двох похідних, але насправді за ним ховається цілий набір таких похідних.

— Як так?

— За цими індексами можна записати розгорнутий вираз, інакше криволінійного інтегралу, про який стверджує автор, тут бути не може. Яка краса... А ось сюди гляньте, на цей вираз. Простенький, так? Але його простота оманлива! Звичайно ж, це не одне рівняння, а ціла система, проте в дуже скороченій формі. Я кілька днів сидів і думав, поки дійшло, що в автора на думці були зв’язки не просто між величинами, а між цілими системами... Мені ще не зрозуміло, про які саме фізичні параметри йдеться, але від вишуканості математичного розрахунку просто дух перехоплює! Якщо перед нами фальшивка, то вона натхненна! Якщо автентичний запис, то нам неймовірно пощастило. Хай там як, але це неперевершено. Я просто мушу поглянути на найбільш ранній документ із ним.

Брат-бібліотекар застогнав, коли чергову скриню, залиту оловом, викотили зі сховку для того, щоб її розпечатати. Армбрустер був зовсім байдужий до того, що світський учений за два дні розв’язав головоломку, котра лишалася цілковитою загадкою останні тисячу двісті років. Щоразу, коли хтось розпечатував іще одне вмістилище, Хранитель Меморіалу розмірковував про ще сильніше скорочення ймовірної тривалості існування того, що зберігалося всередині, а тому він навіть не намагався вдавати, немовбито схвалює все, що відбувається внизу. Для брата-бібліотекаря головна причина існування всіх тих книжок полягала в тому, що їх можна зберігати вічно їх використання — річ другорядна, якої варто було б уникати в разі, коли вона наражає на небезпеку саму довговічність.

Щодня ентузіазм тона Таддео тільки дужчав, тому абатові стало легше дихати, коли він бачив, як давнішній тонів скептицизм танув із кожним новим переглядом якогось фрагментарного наукового тексту з часів до Потопу. Спершу дослідник нічого не казав про замислений обсяг своєї роботи, можливо, він і сам усе бачив ніби в тумані, але тепер він заповзявся до вивчення матеріалів із рішучістю та акуратністю людини, перед котрою стоїть чіткий план. Відчуваючи непевний досвіток, дом Пауло вирішив самотужки запропонувати півнику жердинку, з якої той міг би проспівати схід сонця.

— Громада цікавиться вашими трудами, — звернувся він до вченого. — Ми би хотіли послухати про них, якщо вам це не завдасть клопотів. Звісно, ми всі ознайомлені з вашою теоретичною роботою у своєму колегіумі, але для більшості з нас тематика вкрай вузька. То чи не згодились би ви нас трохи просвітити... ну, бодай у загальних словах, зрозумілих для нефахівців Браття мають на мене храп за те, що не запросив вас до лектури, але мені здалося, що вам спочатку хотілось би уважніше роздивитися, що в нас та як. Безумовно, якщо ви цього не бажаєте...

Прискіпливий погляд тона, неначе лапки кронциркуля, обхопив череп абата й оцінив його в шести вимірах. Він непевно усміхнувся.

— Ви би хотіли, щоб я пояснив нашу роботу у найдоступніший спосіб?

— Якось так, якби це було можливо.

— Отож-бо й воно! — розсміявся він. — Невишколений чоловік читає трактат із натурфілософії і думку гадає: «Ну, чому б не написати про це простішими словами?» Він не розуміє, що тільки-но прочитане, бодай фрагментарно, — це найпростіша з-поміж усіх можливих в цій царині досліджень мова. Взагалі, натурфілософія переважно і є процесом лінгвістичного спрощення, спробою вигадати мови, котрими половина сторінки рівнянь спроможна передати ідеї, на які пішло би з тисячу сторінок так званої «простої» мови. Ви мене розумієте?

— Здається, так. Оскільки ваша відповідь недвозначна, то, можливо, ви хоча би повідомили мені, якої сфери стосується ваша праця? Хіба що будь-які припущення зараз іще вважаються дочасними. Принаймні з огляду на вашу роботу з Меморіалом.

— Я би так не сказав. Зараз ми вже чітко уявляємо, в якому напрямку рухаємося і з чим тут потрібно працювати. Безперечно, на це піде ще багато часу, поки ми завершимо. Фрагменти головоломки ще потрібно зіставити один з одним, але йдеться про кілька різних задачок. Нам іще важко спрогнозувати, до чого все це здатне нас привести, але досить добре розуміємо, чого чекати не варто. Мені приємно сказати, що перспективи райдужні. І не маю нічого проти того, щоби виступити з поясненнями загального порядку, однак... — Він укотре двічі знизав плечима.

— Що вас бентежить?

Тон нібито почувався трохи не в своїй тарілці.

— Усього лишень непевність щодо аудиторії, перед якою доведеться виступати. Мені би не хотілося образити чиїхось релігійних переконань.

— А чим же ви їх можете зачепити? Хіба мова йтиме не про натурфілософію? Або фізичну науку?

— Звісно. Але багато в кого уявлення про довколишній світ забарвлені в релігійні... ну, ви мене зрозуміли...

— Та якщо предмет ваших досліджень — це фізичний світ, яким чином ви можете кого-небудь образити? Особливо в нашій громаді. Ми вже заждалися, поки світ знову почне цікавитися собою. Я не хочу, щоби мої слова прозвучали вихвалянням, але не можу не нагадати, що в наших стінах таки мешкає кілька розумних аматорів природознавства. Візьміть хоча би брата Маджека, або брата Корнгура...

— Корнгур! — Тон обачно зиркнув на дугову лампу і, закліпавши очима, відвернувся від неї. — Я ніяк не можу зрозуміти!

— Маєте на увазі лампу? Ви же не могли не...

— Ні-ні, не лампу. З нею якраз усе просто, варто тільки пережити перші враження від того, як вона працює. Вона й мала би працювати — на папері, якщо припустити деяку невизначеність і вгадати значення деяких недоступних величин. Але цей ваш чистий стрибок від туманної гіпотези ідо робочої моделі... — Тон нервово прокашлявся. — Я не можу зрозуміти самого Корнгура. Цим пристроєм... — він тицьнув пальцем у динамо-машину, — ви махнули в стрибку через двадцятирічну прірву попереднього експериментування, що мало би розпочатися із розуміння принципів її роботи. Але Корнгур обійшовся без попередніх етапів. Ви от вірите в чудодійне втручання? Я — ні. Та ж перед нашими очима його реальне втілення. Колеса від підводи! — Він розсміявся. — Що б він тоді втнув, якби мав доступ до справжньої робітні механіка? Я не розумію, що така людина забула під монастирським замком.

— Можливо, сам брат Корнгур міг би вам пояснити це... — відповів дом Пауло, намагаючись упоратися із жорсткими нотками в голосі.

— Ну, так... — погляд тона Таддео знову заходився обміряти старого священика, ніби кронциркулем. — Коли ви справді певні, що ніхто не образиться, почувши деякі неортодоксальні думки, я був би радий поговорити про нашу роботу. Але деякі з них можуть суперечити певним усталеним забоб... усталеним поглядам.

Вони домовилися про час, і дом Пауло відчув полегшення. Він відчував, що езотеричну прогалину між християнським ченцем та світським ученим, дослідником Природи, можна трішки скоротити, якщо обмінятися думками. Корнгуру це вже частково вдалося, правда ж? Поглиблення спілкування, а не його обмеження — певно, чи не найкраще лікування будь якої напруженості. А туманна запона сумнівів та недовірливого вагання мусить по тому розвіятися, хіба ні? Варто тільки тонові побачити, що він перебуває в гостях у людей, котрих не можна вважати нераціональними реакціонерами інтелектуального фронту, всупереч імовірним підозрам ученого. Тепер Пауло відчував сором за свої колишні побоювання. Він молився: «Господи, май терпіння до нерозумного, який чинить, керуючись щонайліпшими намірами».

— Але ж ви не можете заплющувати очі на військову старшину та їхні записники, — нагадав йому Ґолт.

Розділ 20

Читець із кафедри трапезної співуче виголошував повідомлення. У відблисках свічок обличчя вбраних у ряси легіонів, котрі нерухомо стояли біля своїх дзиґликів та чекали на початок вечері, здавалися вибіленими. Голос читця порожнисто відлунював під високими склепіннями їдальні, стеля якої губилася в нуртовинні тіней понад озерцями канделябрового світла, що поцяткувало дерев’яні столи.

— Превелебний отець-абат наказав мені зробити оголошення, — бринів речитатив читця, — що на сьогодні ви звільняєтеся від неспоживання. Адже, як ви могли чути, ми приймаємо гостей. Усі віряни можуть взяти участь у бенкеті на пошану тона Таддео та його товаришів; вам дозволено споживати м’ясо. А також — бесіди під час прийому їжі, якщо говоритимете тихо.

Приглушені голоси й шум — на відміну від здавленого радіння з-поміж лав новіціїв. Столи розставлені. Страв поки що не видно, але великі обідні таці вже зайняли місце звичайних казанів із кашею, пробуджуючи апетит і натякаючи на прийдешній бенкет. Усім знайомі глечики для молока залишилися сьогодні в коморах, а їхнє місце посіли щонайліпші винні кубки. По столах розсипом лежали троянди.

Абат у коридорі чекав на завершення промови читця. Він зиркнув на місце, відведене для нього самого, отця Ґолта, почесного гостя та його товаришів. І знову на кухні кепські справи з арифметикою, подумав він. На столі вісім кувертів. Троє старшин, сам тон із помічником і двоє священиків дорівнює семи — хіба би отець Ґолт запросив брата Корнгура приєднатися до них, що видавалося малоймовірним. Читець саме завершив оголошення, і дом Пауло ввійшов до зали.

— Flectamus genua[149], — співучо протягнув читець.

Легіони в рясах із військовим вишколом упали на коліна, поки настоятель благословляв свою паству.

— Levate[150].

І легіони зіпнулися на ноги. Дом Пауло зайняв своє місце за особливим столом та озирнувся на вхід до трапезної. Решту застільників має привести Голт. Раніше приїжджим подавали окремо в гостьовому будиночку, аби не піддавати їхні шлунки випробуванням грубою монастирською їжею.

Із приходом гостей він роззирнувся в пошуках брата Корнгура, але того ніде не було видно.

— Для кого восьмий куверт? — пробурмотів він до отця Ґолта, коли ті повсідалися на свої місця.

Прочитати відповідь з обличчя Ґолта не вийшло, той просто здвигнув плечима.

Учений розмістився праворуч від абата, інші розташувалися по краях столу, залишивши місце ліворуч від настоятеля порожнім. Він розвернувся, аби поманити Корнгура, щоби той склав їм компанію, але перш ніж вдалося перехопити погляд монаха, читець заходився виголошувати префацію[151].

— Oremus[152], — сказав абат, і легіони вклонилися.

Під час благословення хтось потайки прослизнув на місце ліворуч від настоятеля.

Абат насупився, але не став упродовж молитви відволікатися на порушника.

— ...et Spiritus Sancti, Amen[153].

— Sedete[154], — гукнув читець, і шереги почали вмощуватися за столи.

Абат різко озирнувся на постать, що опинилася ліворуч від нього.

— Поете!

Потовчена лілія примхливо схилила свою голову та всміхнулася:

— Добрий вечір, вельмишановне панство, багатовчений тоне, високоповажні гості, — пишномовно заявив він. — Чим нас сьогодні порадують на честь тимчасового воскресіння, що ось-ось настане? Смаженою рибою? Медовими стільниками? Чи невже, владико, ви таки зварили того гусака сільського бурмистра?

— Я би охоче зварив...

— Ха! — мовив Поет і привітно звернувся до вченого. — Ви навіть собі не уявляєте рівня кулінарної майстерності тутешніх куховарів, том Таддео! Вам би частіше сюди наїжджати. Певно, годують там у вашому гостьовому будиночку самими лише фазанами та невигадливою яловичиною. Ганьба! Тут набагато ліпше. Я дуже сподіваюся на те, що брат шеф-кухар сьогодні в своєму звичному ударі, аж горить огнем і творить дива одним доторком. Ех... — Поет потер долоні і зголодніло вишкірився: — Може, навіть скуштуємо його натхненної фальш-свинини під кукурудзу à la фра Джон?

— Звучить апетитно, — відказав учений. — А що це таке?

— Броненосець у фритюрі з гарніром із підсмаженої кукурудзи, зварені на ослячому молоці. Фірмова недільна страва.

— Поете! — гаркнув абат, а потім звернувся до тона: — Перепрошую за цю яву. Ми його не запрошували.

Учений окинув Поета поглядом, у якому читалися притамовані веселощі.

— Владика Ганнеґан також тримає при дворі кілька блазнів, — відповів він Пауло. — Мені знаний цей підвид. Нічого страшного, не перепрошуйте.

Поет аж підірвався зі свого дзиґлика і низько вклонився тонові.

— Натомість дозвольте, вельмишановний пане, мені перепросити за абата! — зворушено заволав він.

Якусь мить Поет так і стояв, зігнутий в дугу. Всі зачекали, поки він нарешті скінчить своє фіглярство. А той раптом знизав плечима, сів на місце і настромив виделкою гарячий шмат птиці на тарелі, що її тільки-но підніс постулант. Одірвав ногу і зі смаком запхав її в рот. За ним спантеличено спостерігали.

— А знаєте, ви праві, що не приймаєте мої вибачення за нього, — нарешті промовив тонові настоятель.

Учений ледве зашарівся.

— Перш ніж я тебе виставлю за двері, хробаче, — сказав Ґолт, — спробуймо дізнатися, чи відомі тобі хоч якісь межі добропорядності.

Поет похитав головою і, жуючи, замислився.

— Далекі, вельми далекі, — визнав він.

Одного дня, коли Ґолт укотре дозволить йому вилізти собі на шию, вона не витримає, подумав дом Пауло.

Але молодший священик був явно роздратований і намагався довести інцидент ad absurdum[155], шукаючи привід вигнати ідіота.

— Вибачся врешті-решт перед гостем, Поете, — наказав він. — І заразом поясни свою поведінку.

— Облиште, отче, облиште, — поквапився Пауло.

Поет люб’язно всміхнувся до абата.

— Усе гаразд, владико, — промовив він. — Мені анітрохи не складно перепросити. Ви перепросили за мене, я перепрошу за вас, хіба не вписується такий крок у поняття про доброчинність і добру волю. Ніколи не перепрошуйте за самого себе — адже це так принизливо. У моїй же системі всі за всіх перепрошують, і нікому не потрібно перепрошувати за самого себе.

Відповіді Поета потішили, здається, тільки старшину. Очевидно, що вже факт очікування на гумор міг справити ілюзію гумору, і комедіант міг викликати сміх самими жестами та мімікою, хай там що він говорив. Тон Таддео сухо хмикнув, зробивши вираз обличчя, ніби дивиться на добре видресирувану тварину.

— Отже, — правив далі Поет, — якби ви мені дозволили взяти на себе роль скромного помічника, владико, то вам би більше не довелося каратися через власні слова. Як свого апологетичного адвоката, наприклад, ви могли би делегувати мене до ваших важливих гостей, перед котрими я би покаявся за наявність блощиць. А перед блощицями я би покаявся в раптовій зміні меню.

Настоятель аж розчервонівся і ледве притлумив бажання проїхатися підбором сандалі по пальцях босих ніг Поета. Відтак тільки копнув його в щиколотку, проте віршомаз не здавався.

— Звісно, я би все звертав на вас, — приплямкував він білим м’ясом. — Це справді хороша система, яку я готувався запропонувати і вам, мій Учений Пане-Владарю, оскільки певен, що вам вона припаде до вподоби. В мене була нагода зрозуміти, що системи логіки та методології потрібно продумувати й доводити до досконалості ще до того, як настане прогрес у науці. І моя система договірної та перевідної апологетики мала би особливу цінність для вас, тоне Таддео.

— Справді?

— Так. Шкода. Хтось у мене поцупив мою синьоголову козу.

— Синьоголову козу?

— Ваша Ясносте, у неї голова така ж лиса, як і в Ганнеґана, а синя — немов кінчик носа брата Армбрустера. Я радий був би подарувати вам тварину, але якийсь поганець підгріб її ще до вашого приїзду.

Абат зціпив зуби і вже заніс п’яту над пальцем ноги Поета. Тон Таддес ледь насупився, але, схоже, був готовий розплутувати клубок його туманних думок.

— Нам потрібна синьоголова коза? — спитав він у секретаря.

— Нагальної потреби, здається, немає, пане, — відповів той.

— Як це немає?! Вона ж очевидна! — обурився Поет. — Подейкують, ви складаєте рівняння, які одного дня змінять світ. Подейкують, займається світло нового дня. Значить, якщо бути світлу, то потрібен хтось, кого можна було би звинуватити в мороці минулого.

— Ах, ось тут до чого коза! — Тон Таддео зиркнув на абата: — Кволий жарт. Це найкраще, на що він здатен?

— Що взяти з безробітька. Але давайте поговоримо про щось розум...

— Ні-ні-ні-ні! — заперечив Поет. — Ви неправильно мене зрозуміли. Ваша Ясносте. Козу потрібно помістити в святилище для вшанування. Не для огуди! Увінчайте її короною, що дісталася вам від святого Лейбовіца, і подякуйте її за новий день. А потім погудьте Лейбовіца і виженіть його в пустелю! Так вам не доведеться носити другий вінець. Терновий. Це зветься Відповідальністю.

Ворожість Поета вирвалася назовні, тепер він навіть не вдавав із себе гумориста. Тон подарував йому крижаний погляд. Настоятель знову заніс п’яту над пальцем ноги Поета і знову неохоче зглянувся над ним.

— А коли, — ніяк не вгавав блазень, — військо вашого покровителя підійде до абатства, щоби його захопити, козу можна випустити у двір і навчити мекати: «Тут нікого немає, тільки я. І більше нікого» — щоразу, як надходитиме незнайомець.

Один зі старшин підхопився зі свого дзиґлика, його рука інстинктивно потягнулася до шаблі. Він смиконув за ефес, і шість цалів сталі вигулькнуло з піхов, застерігаючи Поета. Тон ухопив солдата за руку і спробував примусити його вернути клинок на місце, але з таким самим успіхом можна було би посмикати за руку мармурову статую.

— A-а, то ви не тільки пером махаєте, а ще й мечем! — під’юджував його Поет, котрого, вочевидь, не страшила смерть. — У складених вами начерках абатства читається справжній мистецький хист...

Старшина гаркнув якесь блюзнірство і цілком оголив зброю. Але його схопили товариші, перш ніж він встигнув кинутися вперед. Приголомшений гомін здійнявся над усією конгрегацією[156], поки злякані ченці зіскакували на ноги. Поет і далі холоднокровно посміхався.

— ...мистецький хист, — продовжував він. — Я передрікаю, що одного дня ваші креслюнки тунелів під мурами прикрашатимуть музей образотворчого...

З-під стола почувся глухий чвак! Поет, не догризши кавалок м’яса, перервався на слові, дістав кістку-вилочку з рота та сполотнів. Він щось ремиґнув, ковтнув і ніби поменшав. Невидющим поглядом втупився у стелю.

— Віддавите! — пробурмотів він кутиком губ.

— Ти скінчив патякати? — поцікавився абат, тиснучи й далі.

— Здається, в мене кістка в горлі застрягла, — припустив Поет.

— Хочеш, щоби тобі пробачили?

— Боюся, вибору в мене немає.

— Шкода. Нам тебе бракуватиме. — Пауло для закріплення ще раз добряче проїхався по пальцю. — Можеш бути вільний.

Поет шумно видихнув, промокнув вуста і підвівся. Осушив келих вина та, перевернувши, залишив посеред таці. Щось у його манерах змушувало решту спостерігати за ним. Він відтягнув великим пальцем повіку, схилився над своєю складеною в жменю рукою та потиснув. Очне яблуко вискочило просто в долоню, через що тексарканці аж крекнули, бо, вочевидь, не знали про штучне око Поета.

— Пильнуй за ними! — наказав він своєму скляному оку і примостив його на ніжку перевернутого винного келиха, звідки те лихо дивилося на тона Таддео. — Доброго всім вам вечора, вельможні панове, — попрощався із товариством за столом та покрокував геть.

Сердитий старшина вилаявся і спробував вирватися з міцних рук поплічників.

— Відведіть його до покою і посидьте на ньому, поки не охолоне, — наказав їм тон. — І краще простежте, щоби він не мав жодної нагоди дістатися до того схибленого.

— Мені надзвичайно прикро, — звернувся Таддео до абата, коли побуряковілого гвардійця потягнули геть. — Вони мені не слуги, і я не можу їм наказувати. Але я обіцяю, що він на колінах благатиме прощення. А якщо відмовиться і не схоче негайно ж поїхати звідси геть, то муситиме стати на герць особисто зі мною ще до завтрашнього полудня.

— Ніякого кровопролиття! — став благати настоятель. — Це все пусте. Давайте просто забудемо про пригоду. — В старого тремтіли руки, він аж посірів.

— Він вибачиться і поїде геть, — наполягав тон Таддео, — або я запропоную йому поплатитися за це головою. Не переживайте, він не наважиться зі мною фехтувати, бо в разі своєї перемоги привселюдно піде на палю, куди його посадить Ганнеґан, поки його дружину... забудьте. Він стане на коліна і проситиме прощення. В будь-якому разі, мені страшенно соромно, що таке могло статися.

— Я мав би викинути Поета, щойно він тут об’явився. Він усе це спровокував, а я не спромігся його зупинити. Це було очевидне підбурювання.

— Підбурювання? Вигадливими брехнями мандрівного блазня? Правда, Джозард повівся, немовбито обвинувачення Поета були правдиві.

— То вам не відомо, що вони й справді готують розлогу реляцію про військовий потенціал нашого абатства як укріплення?

Учений аж роззявив рот. Він не йняв віри цим словам і переводив погляд з одного священика на іншого.

— Невже це правда? — запитав після тривалої паузи.

Абат кивнув.

— І ви дозволили нам тут залишатися.

— У нас немає секретів. Вашим товаришам вільно робити такі дослідження, якщо вони цього бажають. Я не гадатиму, навіщо їм потрібні такі відомості. Адже версія Поета — суцільна вигадка.

— Безперечно, — слабко промовив тон, не дивлячись співрозмовникові в очі.

— Адже у вашого володаря немає агресивних амбіцій у цім краю, на що натякав Поет.

— Звісно ж, ні.

— Та якби такі й були, я певен, що йому вистачить мудрості чи принаймні мудрих радників, які пояснять, що головна цінність нашого абатства — зібрання стародавньої мудрості, яка тут зберігається і має більше ваги, ніж значення цього місця як цитаделі.

Тон уловив благальну нотку, підтекст супліки про допомогу в голосі монаха, і він, здавалося, замислився над словами, трохи подлубуючи їжу і нічого не говорячи якийсь час.

— Ми повернемося до цієї теми ще раз перед моїм від’їздом до колегіуму, — впівголоса пообіцяв він.

Бенкетну залу неначе вкрив задушливий морок, але він помалу став танути, коли після трапези у дворі залунали групові співи, й остаточно зник, коли надійшов час лекції вченого у Великій залі. Схоже, ніяковість ситуації було врешті-решт подолано, і в товаристві запанувала атмосфера хоча би позірної щирості.

Дом Пауло провів тона до кафедри. За ними йшли Ґолт і секретар дослідника. Всі разом вони вибралися на поміст. Після офіційного відрекомендовування тона абатом вибухнули сердечні оплески, а тиша, яка запанувала згодом, викликала німе очікування, як у суді перед оголошенням вироку. Ніхто не вважав ученого обдарованим промовцем, проте чернечий загал цілком задовольнився його вердиктом.

— Я вражений нашими знахідками тут, — сказав він. — Кілька тижнів тому я нізащо не повірив би, і не вірив, що документи, збережені в Меморіалі, можуть насправді походити із часів, що передували падінню останньої могутньої цивілізації. В це досі не віриться, але всі докази говорять на користь гіпотези про автентичність записів. Уже сам факт, що вони тут збереглися, — просто диво, та, як на мене, ще більш неймовірним є те, що в нашому столітті їх існування досі ніхто не помічав. Принаймні по сьогодні. Нещодавно в нас з’явилися люди, здатні оцінити їх реальне значення — і це не тільки я. Навіть не уявляю, що з ними міг би провернути тон Кашлер ще сімдесят років тому! Але зараз, на жаль, він мертвий.

Море монаших облич осяяли усмішки, коли вони почули такі милі враження про їхній Меморіал із вуст такої талановитої людини, як тон. Пауло сидів і дивувався, чому ніхто не відчуває слабкого підтексту образи... або підозри?.. в тональності промовця.

— Знав би я про ці джерела десять років тому, — продовжував він, — то багато моїх досліджень з оптики були би вже непотрібні.

«Ага! — подумалось абатові. — Ось воно що!» Принаймні частково він дізнався, що його відкриття лише повторні. Звідси і цей гіркий післясмак. Але ж хіба він міг вважати інакше, що за свого життя всього лишень слідуватиме за іншими, всіма забутими дослідниками? Хай би яким геніальним не був, а він усього-на-всього повторювач попередніх досягнень. І так буде завжди, поки світ знову не сягне рівня розвитку часів до Вогненного потопу.

І попри те, очевидно, що тон Таддео під враженням.

— Моє перебування у вас обмежене, — правив дослідник далі. — З усього, що мені довелося побачити, я підозрюю: для того, аби добути квінтесенцію інформації з Меморіалу, потрібно двадцять фахівців і кілька десятиріч. Зазвичай, фізична наука просувається вперед шляхом індуктивних розмислів, підкріплених експериментуванням, але тут перед ученим стоїть І задача дедуктивна. Із кількох розрізнених фрагментів загальних принципів треба спробувати вхопити часткове. В деяких випадках це може бути І неможливим. Наприклад... — він затнувся, дістаючи ворох записів, які нашвидкуруч прогортав, — ось цитата, котру я знайшов похованою в горі інших паперів у підвалі. Це з чотиристорінкового уривку книги, яка могла бути поглибленим джерелом із фізики. Дехто з вас міг її бачити.

«...якщо у формулі для вираження інтервалу[157] між подіями переважають просторові доданки, то інтервал вважається простороподібним, оскільки в такому разі можливо вибрати систему координат, де перебуває і спостерігач із допустимою швидкістю, у якій події здаватимуться одночасними, а відтак розділеними тільки просторово. В тому ж разі, якщо інтервал часоподібний, самі події ніяк не можуть бути одночасними в будь-якій системі координат. Проте існує система координат, у якій просторові члени зникають повністю, так що інтервал між подіями лишається суто часовим, тобто вони відбуватимуться в одному й тому самому місці, але в різний час Тепер же, дослідивши екстремуми реального інтервалу...»

Він підвів погляд і дивно усміхнувся.

— Хтось зазирав у це джерело останнім часом?

Море облич, які нічого не виражали.

— Хтось пам’ятає, що вже це читав?

Корнгур і ще двоє обережно піднесли руки.

— Комусь відомо, що це значить?

Руки хутко опустилися вниз.

Тон хіхікнув.

— Далі йде півтори сторінки математичних виразів, які я навіть не пробуватиму озвучити, бо вони ставлять під сумнів деякі наші засадничі принципи. Так ніби вони не непорушні норми, а минущі картинки, залежні від перспективи спостерігача. Текст уривається на слові «Значить». Решта сторінки разом із висновком обпалена. І попри те, самі собою логічні конструкти бездоганні. Математика досить елегантна, так що навіть я міг би дописати той висновок. Але той висновок здається божевільним. Хоча й засновки виглядають не менш безглуздими. Це фальшивка? Якщо ні, то яке місце належить цьому тексту в усій науковій системі древніх? Що необхідно знати для її розуміння? Що далі? Як це все перевірити? Питання, на які в мене немає відповідей. І це тільки один приклад численних загадок, розкиданих по документах, що так довго зберігаються у вас. Йдеться про міркування, які пов’язані з реальністю й досвідом, далекими від справ ангелології та богослов’я, далекими від науки про фізику. У цих документах описані цілі системи, що взагалі не в’яжуться з нашим досвідом. Древні могли це підтвердити експериментально? У деяких згадках говориться саме про це. В одній із книг, де йдеться про трансмутацію елементів (яку ми щойно визнали теоретично неможливою), раптом лунає фраза: «досліди свідчать». Але ж як?

Можуть знадобитися зусилля цілих поколінь, щоб оцінити й зрозуміти деякі з цих речей. Дуже прикро, що вони мусять залишатися в цьому важкодоступному місці, бо це геть непросто — забезпечити їх організоване вивчення численними науковцями та бодай хоч щось із них зрозуміти. Я впевнений, що ви цілком усвідомлюєте: зараз вам бракує ресурсів. Я вже мовчу про їхню «закритість» для решти світу.

В очікуванні найгіршого абат, котрий сидів на помості за промовцем, почав укриватися багрянцем. Але тон Таддео вирішив не висувати жодних пропозицій. Проте з його ремарок чітко слідувало, що він усією душею волів би бачити ці реліквії у компетентніших руках, аніж ті, що опікувалися Меморіалом в Альбертинському ордені святого Лейбовіца, а ту, ситуацію, яка склалася, він вважав абсурдом. Напевно, відчувши все більшу напругу у приміщенні, невдовзі вчений перейшов до безпосереднього предмету їхніх досліджень, включно з ретельним вивченням природи світла. І деякі зі скарбів абатства значно в цьому допомагають, тому він сподівався розробити експеримент для перевірки власних теорій у найближчому майбутньому. Поговоривши трохи про явище рефракції, він замовк на мить і, ніби перепрошуючи, промовив:

— Я сподіваюся, нічим не ображаю нічиїх релігійних почуттів, — запитально обвів він поглядом аудиторію. Побачивши цікавість та добродушність на обличчях, він іще трохи порозказував, а потім запропонував конгрегації поставити йому запитання.

— А з-за трибуни можна? — почувся голос абата.

— Звісно, — із нотками сумніву відказав учений, нібито промовляючи про себе: «Et tu, Brute»[158].

— От мені цікаво, який аспект заломлення променів світла міг вам здатися таким, що може образити релігійні почуття?

— Ну... — він ніяково вагався, — скажімо, монсеньйор Аполло, котрий вам добре відомий, реагував на нього досить емоційно. Він стверджував, що допотопне світло не могло заломлюватися, бо ж веселка нібито...

Зала вибухнула громовим реготом, у якому втопився кінець відповіді. Поки монахи нарешті зважили на активну жестикуляцію настоятеля і змовкли, тон Таддео вже побуряковів, а дом Пауло заледве зберігав свій урочистий вигляд.

— Монсеньйор Аполло — добра людина і хороший священик, але в певні моменти абсолютно всі люди на світі здатні себе виставити неймовірними віслюками, особливо якщо йдеться про чужі їм сфери діяльності. Пробачте, що поставив це запитання.

— Але ця відповідь мені спрощує життя, — відповів учений. — Я ні з ким не хочу сваритися.

Більше запитань не було, і тон перейшов до другої частини: зростання і нинішньої діяльності колегіуму. Намальована його розповіддю картина вселяла надію. У стінах колегіуму воліло навчатися море кандидатів. Там тепер не тільки займалися дослідженнями, а й усе більше викладали. Серед освічених мирян з року в рік зростало зацікавлення в натурфілософії та науках. Заклад мав щедрих меценатів. Симптоми відродження та оновлення було видно неозброєним оком.

— Я міг би назвати вам кілька поточних питань, над якими працюють мої люди, — правив він далі. — Тон Вічі Мортойн продовжив роботи Брета з вивчення властивостей газів і займається проблемою штучного виготовлення льоду, якщо таке можливе. Тон Фріїдер Гальб намагається знайти практичний спосіб передавати повідомлення через дріт, використовуючи електричні коливання... — Список виявився довгий, і ченці виглядали насправді враженими. Дослідження відбувалися в численних галузях: медицині, астрономії, геології, математиці, механіці. Кілька тем видавалися непрактичними або необміркованими, але більшість із них обіцяли щедрі здобутки в знаннях та прикладній сфері. Від пошуків Панацеї Наївом до зухвалого штурму ортодоксальної геометрії, розпочатого Бодалком, ціле життя колегіуму свідчило про здорове жадання докопатися до секретів Природи, що ховалися під замком відтоді, як людство спалило в огні свою колективну пам’ять та прирекло себе на понад тисячолітню культурну амнезію.

— На додачу до всіх цих студій тон Маго Махх очолив роботу з пошуків походження людського виду. Оскільки це завдання більше археологічного штибу, то він попросив мене пошукати у вашій книгозбірні які-небудь згадки зі своєї теми, коли закінчу працювати з моєю. Але буде краще, якщо я утримаюся від докладнішого пояснення, бо це тягне за собою деякі суперечності теологічного характеру. Хіба що ви самі запитаєте...

Молодий чернець, який готувався стати священиком, підвівся, і його помітив тон.

— Мосьпане, мені цікаво, чи відомі вам думки святого Августина[159] з цього питання.

— Не відомі.

— Це єпископ і філософ четвертого століття. Він припускав, що на початку Бог створив усе в їх зародкових формах, включно з фізіологією людини, і ці зародкові форми як є запліднили безформну матерію, що вже потім поступово розвинулася в складніші форми і, нарешті, в Людину. Ви цю гіпотезу ніколи не розглядали?

Усмішку тона можна було би назвати гордовитою, хоча він не висміяв цю пропозицію, вважаючи її за дитячу.

— Боюся, що ні. Але я перевірю, — промовив він з інтонаціями, які свідчили протилежне.

— Дякую, — промовив монах і покірливо зайняв своє місце.

— Ну, а мабуть, найсміливішим дослідженням, — правив далі мудрець, — займається мій друг тон Ессер Шон. Він намагається синтезувати живу матерію. Створити живу протоплазму, використовуючи тільки шість базових складників. Його робота може нас привести... Так? У вас запитання?

У третьому ряду підвівся чернець, котрий уклонився промовцеві. Абат подався вперед, намагаючись роздивитися, хто то був, і на превеликий свій жах упізнав у ньому брата Армбрустера, бібліотекаря.

— Якщо ви будете ласкаві до старої людини, — прокректав монах, монотонно розтягуючи слова, — ось цей ваш тон Ессер Шон, котрий обмежує себе шістьма базовими складниками... дуже мені цікаво. Він теє... може користуватися обома руками?

— Що? Я... — аж раптом учений затнувся і насупився.

— А також, коли ваша ласка, я би спитав, — тріскотів сухий голос Армбрустера, — чи цей видатний подвиг він утнув сидячи, навстоячки або долічерева? Чи, може, верхи на коні, дмучи в дві сурми?

Новіції голосно загиготіли. Абат схопився на ноги.

— Брате Армбрустере, вас уже було попереджено. Вас відлучено від спільної трапези, аж поки не збудете єпитимії. Можете зачекати в Богородичній каплиці.

Бібліотекар іще раз уклонився і тихо вислизнув із зали, скромний, але з тріумфальним поглядом. Абат пробубнів вибачення, але очі тона раптом набули крижаного блиску.

— Насамкінець, — промовив він, — я хотів би коротко окреслити, чого, на мою думку, світ може очікувати від інтелектуальної революції, яка саме розпочинається. — Із пекучим поглядом він озирнув їх усіх, і в його голосі замість буденності забриніли гарячкові ритми.

— Над нами панувало Невігластво. З часу смерті імперії воно сиділо на людськім престолі, не маючи жодного супротивника. Його династії виповнився вік, і його право панувати вважається законним. Минулі мудреці на це погоджувалися. І нічого не робили, щоби скинути його.

Завтра на трон зійде інший державець. За його престолом стоятимуть люди розуму, люди науки, і його міць пізнає цілий всесвіт. Ім’я йому — Істина. Його імперія охопить усю Землю. А владарювання людини над світом відновиться. Від сьогодні мине сто років — і в повітрі літатимуть механічні птахи. Металеві екіпажі бігатимуть по дорогах із штучного каменю. В будинках буде по тридцять поверхів, кораблі ходитимуть під водою, а машини виконуватимуть усю роботу.

— Як таке стане можливим? — Він на мить замовк і понизив голос: — Боюся, так само, як приходять і всі інші зміни. Мені шкода, проте це станеться насильницьким способом — із заворушеннями, вогнем і гнівом, оскільки мирним способом на світі не відбувається жодна зміна.

Він роззирнувся під тихе бурмотіння зали.

— Так буде. Хоча ми такого й не хочемо.

— Але чому?

— Через панування Невігластва. Бо хто на престолі — той наживається та збагачується разом зі своїми спільниками. Вони — придворні невігластва. В його ім’я вони, обманюючи, визискують і керують, озолочуються та поширюють свою владу. Навіть писемність їм страшна, адже писане слово — це ще один шлях спілкування, що може згуртувати їхніх ворогів. Їхня зброя гостра, і вони добре нею орудують. Якщо їхнім інтересам щось загрожуватиме, вони ввергнуть світ у війну, після якої насильство чинитиметься аж доти, поки нинішній суспільний лад не розсиплеться на порох, а на його місці не постане новий соціум. Мені прикро, але я так бачу.

Від цих слів аудиторія спохмурніла. Усі сподівання дома Пауло розвіялися, оскільки пророцтво надавало гіпотезам ученого конкретної, зримої форми. Тонові Таддео відомі войовничі амбіції свого монарха. В нього був вибір: схвалювати їх, не схвалювати їх, ставитися до них як до безтілесного явища, опанувати котрим немає жодної змоги, як неможливо вплинути на повінь, голод або смерч.

Певно, тоді він прийняв їх як неминучі — аби позбавити себе необхідності давати їм моральну оцінку. «Нехай буде кров, залізо й плач...»

Хіба могла така людина втікати від власної совісті та зрікатися своєї відповідальності? Ще й так легко! В абатові нуртувала буря.

Та потім до нього повернулися слова: «І стерпів Господь Бог мудреців тогочасних, котрі опанували вміння, якими можна було знищити цілий світ...»

Він також стерпів те, що вони знали і спосіб його порятувати і, як завжди, дозволив їм вибирати самим. І, можливо, вони зробили той самий вибір, що тон Таддео зараз. Умити руки перед натовпом. Аби їх самих не розіпнули.

Але все одно розп’яття їх не минуло. Честі вони не вберегли. Для всіх і для кожного завжди — бути прицвяхованим, повисіти на хресті, а якщо зірвешся, тебе доб’ють...

Раптом запанувала тиша. Вчений замовк.

Абат кліпнув і поглянув у залу. Половина товариства витріщилася на вхід. Спершу він нічого не міг роздивитися.

— Що там? — зашепотів він до Ґолта.

— Бородатий стариган у якомусь укривалі, — прошипів той. — Схожий на... ні, він би не...

Дом Пауло підвівся і підійшов до краю помосту, прикипівши поглядом до ледве окресленої постаті в тінях. І неголосно гукнув:

— Бенджаміне?

Постать поворушилася. Щільніше загорнула в укривало кощаві плечі та неквапом пошкутильгала до світла. Знову зупинилася, щось пробурмотіла, розглядаючи залу, а потім її очі натрапили на вченого за кафедрою.

Обпираючись на криву патерицю, старий і кривий привид почвалав до трибуни, не зводячи погляду з чоловіка, який за нею стояв. Тона Таддео це дещо спантеличувало, однак спершу веселило, та коли ніхто не сказав ні слова, а немічна примара підійшла ближче, він нібито аж сполотнів. Обличчя бородатої старожитності горіло переможною люттю якихось страстей, а очі несамовито палали, на відміну від життя, вогник якого давно вже мав згаснути в цьому тілі.

Дід підійшов до самої кафедри і зупинився. Його очі мружилися на приголомшеного промовця. Губи затремтіли. Він посміхнувся. Потягнувся тремтячою рукою до вченого. Тон відсахнувся, рохнувши від огиди.

Але відлюдник був спритний. Він стрибнув на поміст, оббіг трибуну і вхопив дослідника за руку.

— Ви сказилися?..

Бенджамін вчепився в руку, з надією вглядаючись у вічі вченого.

На обличчя діда опустився смуток. Його вогонь згас. Він відпустив руку. Зі старих сухих легень немовби голосінням вирвалося зневірене зітхання. Вишкір Старого Юдея, знавця всього на світі, повернувся на старече обличчя. Він розвернувся до товариства, розпростерши руки, та багатозначно здвигнув плечима.

— І все ще це не Він, — кисло промовив старий та покульгав геть.

Після цього зібрання можна було закривати.

Розділ 21

На десятому тижні гостин тона Таддео посланець приніс чорні новини. Голова керівної династії в Ларедо висунув тексарканцям вимогу — негайно забрати війська з його володінь. Тієї ж ночі короля отруїли, і між Ларедо й Тексарканою було проголошено стан війни. Навряд чи тривалої. Можна з упевненістю говорити, що закінчилася вона наступного ж дня після оголошення, а Ганнеґан тепер володарював у всіх землях і над усіма народами між Червоною рікою та Ріо-Ґранде.

То все виявилися очікуваними новинами. На відміну від їх продовження.

Ганнеґан II, з ласки Божої Мер, Віце-Король Тексаркани, Оборонець Віри та Зверхник Вакеро Рівнин, з’ясував, що монсеньйор Маркус Аполло винний у «зраді», і наказав повісити папського нунція, а потім, усе ще живого, випатрати, четвертувати[160] та білувати як настанову для тих, котрі могли замишляти удар по основах країни Мера. Шматки священикового тіла згодували собакам.

Посланець міг і не додавати, що Папа наклав на Тексаркану абсолютний інтердикт. У тексті його відозви лунав зловісний відгомін «Regnansin Excelsis»[161], булли шістнадцятого століття, з поміччю якої з престолу скинули одного монарха. Однак жодних новин про контрзаходи, вжиті Ганнеґаном, поки що не надходило.

На Рівнинах лареданські війська тепер мали з боєм прориватися додому долаючи опір кочовиків, тільки для того, щоби скласти зброю на кордоні власної держави, де їхній народ і їхні родичі вже набули статусу заручників.

— Яка трагічна подія! — щиро промовив тон Таддео. — Тепер через своє підданство я мушу негайно їхати звідси.

— Чому? — подивувався дом Пауло. — Ви ж не схвалюєте Ганнеґанових дій, правда?

Учений завагався і похитав головою. Він роззирнувся навколо, аби переконатися, що їх ніхто не підслуховує.

— Особисто я їх засуджую. Але публічно... — він знизав плечима. — Мені потрібно думати про колегіум. Якби ж то на кону стояло питання мого життя, то я...

— Розумію.

— Можу я почути вашу конфіденційну думку?

— Звісно.

— Хтось має застерегти Новий Рим від марних погроз. Адже Ганнеґан буде не проти розіпнути ще кілька дюжин Маркусів Аполло.

— Значить, на Небеса відправляться нові мученики. Новий Рим не робить марних погроз.

Тон зітхнув.

— Я припускав, що у вас таке бачення проблеми. Але все одно ще раз прошу дозволу відкланятися.

— Дурниці. Чиїм би підданим ви не були, я вас припрошую залишатися з огляду на ваші загальнолюдські чесноти.

Але тріщина, що пролягла між ними, була очевидна. Учений тепер спілкувався тільки зі своїми і рідко бесідував із ченцями. Його стосунки з братом Корнгуром стали підкреслено формальними, незважаючи на те, що винахідник по годині-дві допомагав йому щодня, обслуговував динамо-машину з лампою та порядкував ними, цікавився успіхами тонових досліджень, які зараз тривали з незвичною поквапливістю. Старшина взагалі рідко показувалася з гостьового будинку.

З’явилися перші ознаки масового виходу людей із тих країв. Мешканці Сантле-Бовіца раптом знаходили численні приводи відправитися на прошу в інші володіння. Навіть жебраки та волоцюги забиралися з поселення геть. Перед купцями та ремісниками знову постав неприємний вибір між тим, щоби покинути своє майно на поталу грабіжникам та мародерам, і тим, щоби стати свідками плюндрувань.

Представники сільської громади на чолі зі старостою відвідали абатство із суплікою про надання притулку мешканцям Сантле-Бовіца у разі навали.

— Моя остання пропозиція, — заявив їм абат після кількагодинної дискусії, — така: ми прихистимо всіх жінок, дітей, калік та старих без найменших вагань. Що стосується чоловіків, котрі можуть тримати зброю в руках, то ми розглядатимемо кожен випадок окремо і залишаємо за собою право декому з них відмовити.

— Але чому? — обурився староста.

— Хіба це не зрозуміло навіть вам?! — різко відказав дом Пауло. — Цілком можливо, що нам самим доведеться відбивати наступ, але поки абатство не штурмуватимуть, ми лишатимемося осторонь. Я нікому не дозволю користатися цим місцем як залогою для військ, звідки можна провести контрнаступ, якщо об’єктом ворожих дій стане тільки село. Тому щодо чоловіків, здатних тримати зброю в руках, ми наполягатимемо на присязі — боронити монастир за нашим наказом. А відтак — в кожному окремому випадку будемо вирішувати, чи можна довіритися тій або іншій людині.

— Це несправедливо! — заскиглив один із посполитих. — Це не чесно стосовно всіх...

— Тільки тих, кому не можна довіряти. А в чім річ? Ви сподівалися заховати тут додаткові сили? Не вийде. Тут не ступить нога жодної особи з вашого ополчення. Моє слово остаточне.

За тих обставин представники Сантле-Бовіца не стали відмовлятися від запропонованої допомоги. Більше ніхто не сперечався. Коли настане час, дом Пауло збирався відчинити ворота перед усіма, але зараз хотів упередити плани селян скористатися абатством у своїх військових планах. Пізніше їх відвідають і старші чини Денверського війська. Їх менше цікавило збереження життів, а більше — збереження панівного ладу в державі. Він збирався дати їм аналогічну відповідь. Абатство збудували як оплот віри та знань, і настоятель мав намір зберегти його статус.

Із пустелі на сході поповзли мандрівники: торговці, мисливці, пастухи — всі рухалися на захід і несли новини з Рівнин. Пошесть серед худоби викосила череди кочовиків, немов огонь у степовій пожежі. Скидалося на те, що голод неминучий. У військах Ларедо після падіння лареданської династії стався розкол. Хтось повернувся додому, як і мовилося в наказі. Решта повернули на Тексаркану, склавши похмуру клятву не зупинятися, поки не матимуть голови Ганнеґана II або не накладуть своєю при цій спробі. Ослаблених чварою лареданців поступово винищили наскоки воїнства Шаленого Ведмедя, спраглого помсти за тих, кого з собою забрала чума Ходила чутка, що Ганнеґан зробив Шаленому Ведмедю щедру пропозицію прийняти звання васалів під його захистом, якщо вони принесуть обітницю коритися законам «цивілізації», прийняти тексарканських старшин у свої ради та перейти в християнську віру. Доля й Ганнеґан приготували народу пастухів вибір між покорою та голодною смертю. Багато хто обрав останнє перед службою державі торговців і хліборобів. Подейкували, що Гонґан Ос скеровував свій рик непослуху на південь, схід і в напрямку небес. Останнє проявилося в багаттях, на яких щодень горіло по шаману, чим ватаг карав племінних богів за те, що його зрадили. Він погрожував стати християнином, якщо християнські боги допоможуть йому здолати ворогів[162].

Саме під час короткого візиту пастухів з абатства кудись подівся Поет. Тон Таддео першим відзначив його зникнення із гостьового будинку та поцікавився місцеперебуванням волоцюги-віршувальника.

Обличчя дома Пауло вкрилося зморшками здивування.

— Ви певні, що він виїхав? — запитав він. — Поет часто по кілька днів проводить у селі або відправляється на месу, аби посперечатися з Бенджаміном.

— Його речей також немає, — відповів тон. — У його кімнаті порожньо.

Абат скривився в посміху.

— Поганий знак — коли зникає Поет. До речі, якщо його й справді не стало, я би радив вам негайно переглянути власні пожитки. Чи все на місці.

Тон замислився.

— Так ось де поділися мої чоботи...

— Безсумнівно.

— Я їх виставив на чистку. Їх не повернули. Того самого дня він ломився до мене в двері.

— Ломився в двері? Хто, Поет?

Тон Таддео хіхікнув.

— Боюся, я трохи його розіграв. В мене його скляне око. Ви ж пам’ятаєте той вечір, коли він його залишив на столі в трапезній?

— Так.

— Я його підібрав.

Тон розв’язав капшук, порився в ньому і виклав очне яблуко Поета на стіл абата.

— Він знав, що воно в мене, але я все заперечував. Однак з того часу ми трошки глузували з нього, навіть запускали поголос, нібито це давно загублене око Бейрінґового ідола, яке мало би повернутися в музей. Минуло трохи часу, і він геть оскаженів із цього приводу. Звичайно — я збирався повернути його перед тим, як їхати додому. Гадаєте, він більше не повернеться?

— Сумніваюся, — ледве здригнувся абат, коли кинув погляд на око. — Але я збережу його для нього, якщо на те ваша воля. Однак з такою самою вірогідністю Поет може шукати око і в Тексаркані. На його думку, це потужний оберіг.

— Чому так?

Дом Пауло всміхнувся.

— Каже, з ним у нього набагато кращий зір.

— Яка дурниця! — Тон замислився, та, вочевидь, готовий до будь-яких диких припущень, а після короткого обмірковування додав: — Дурниця, хіба що вставляючи предмет у порожню очницю, він таким чином тренує м’язи в обох очницях. Він так розповідав?

— Просто клянеться, що без нього погано бачить. Каже, що йому воно потрібно для того, аби бачити «істинні значення», хоча з ним у нього голова болить аж до сліпоти. Та хіба ж можна зрозуміти — говорить Поет правду, вигадку чи алегорію? Якби вигадка була досить розумною, то не певен, чи зміг би він розрізнити між нею та фактом.

Тон загадково всміхнувся.

— Того дня за моїми дверима він волав, що мені воно потрібне більше, ніж йому. Це наштовхує на думку, що він сам ставився до нього, ніби до могутнього талісмана — корисного для всіх. Цікаво чому?

— Поет сказав, що воно вам потрібне? О-хо-хо!

— Що вас так розвеселило?

— Пробачте мені. Напевно, він таким чином хотів вас образити. Але краще мені утриматися від пояснень, бо ще й мене запишете в співучасники.

— Анітрохи. Мені цікаво.

Абат подивився на статую святого Лейбовіца в кутку кімнати.

— Це око в Поета було заяложеним жартом, — пояснив він. — Коли він хотів щось вирішити чи обміркувати, то вставляв око в очницю. Коли йому щось не подобалося, коли він вдавав, нібито щось не помічає, коли хотів клеїти дурня, то виймав його. Коли він його носив, то його поведінка змінювалася. Наші браття прозвали це «поетичним сумлінням», і він вирішив підхопити цей жарт. Читав куці лекції і проводив демонстрації про переваги замінної совісті. Удавав, немовбито ним опановувала нестяма — зазвичай спрямована на щось буденне: до прикладу — на пляшку вина.

З оком він міг погладжувати винну пляшку, облизував губи, зітхав, стогнав, а потім відсмикував руку. Врешті-решт думка знову ним опановувала. Він хапав пляшку, наливав собі краплинку в чашку і якусь секунду над нею торжествував. Але потім знову гору брала совість, і Поет жбурляв чашку через цілу кімнату. Невдовзі він знову кидав скоса погляди на плящину і знову починав стогнати й пускати бульки над нею, борючись зі своїми спокусами — бридотне видовище. Кінець кінцем, коли він виснажувався, то просто виймав скляне око. Й одразу розслаблявся. Спокуса тепер на нього не діяла. Байдужий і зверхній, Поет брав пляшку, роззирався і сміявся. «І все одно я це зроблю», — казав він. Усі чекали, що він її осушить, натомість він надягав блаженну усмішку та виливав увесь вміст пляшки собі на голову. Переваги змінної совісті, бачте?

— Отже, на його думку, мені воно потрібніше від нього.

— Він же всього-на-всього Поет-панок!

Учений весело видихнув. Він тицьнув великим пальцем у склоподібний сфероїд і покотив його по столу, аж раптом засміявся:

— А мені навіть подобається. Здається, я знаю, кому воно потрібніше від Поета. Може, навіть і собі залишу. — Він узяв око, підкинув, зловив і сумнівним поглядом зиркнув на абата.

Пауло знову-таки просто знизав плечима.

Тон Таддео кинув око в капшук.

— Нехай забирає, якщо коли-небудь явиться за ним. До речі, якраз збирався вас поінформувати: ми тут практично закінчили. За кілька днів відбуваємо.

— Ви не боїтеся битви на Рівнинах?

Тон Таддео насупився, дивлячись у стіну.

— Десь за тиждень поїздки ми станемо табором біля щовбів на схід звідси. Там нас чекатиме загін... наш супровід.

— Я справді маю надію, — абат ніби смакував ввічливість в описі цього дикунства, — що загін вашого супроводу не перекинеться до нового сюзерена. В наш час відрізняти друга від недруга все складніше.

Тон розчервонівся.

— Хотіли сказати — особливо, якщо вони родом із Тексаркани?

— Я цього не казав.

— Будьмо відвертими один з одним, отче. Я не можу боротися проти правителя, який уможливив мою роботу, хай би що я не думав про його політику та політиків. Про людське око я вдаю свою підтримку йому, принаймні роблю вигляд, що нічого не помічаю. Якщо він розширює свої володіння, то колегіум у результаті може від цього виграти. А коли процвітає колегіум, то від нашої роботи виграє все людство.

— Певно, все ж таки ті, хто при цьому виживе.

— Ваша правда, але це так за будь-яких обставин.

— Ні-ні. Тисячу двісті років тому навіть ті, хто виграв, нічого не виграв. Невже нам знову ставати на аналогічну путь?

Тон Таддео знизав плечима:

— Що я можу з цим поробити? — запитав він сердито. — Владар же Ганнеґан, а не я.

— Але ж це ви обіцяєте поновити панування Людини над Природою. А хто управлятиме силою, що встановлюватиме таке панування над природними стихіями? Хто цим користатиметься? Задля чого? Як ви їх стримуватимете? На ці рішення все ще можна вплинути. Але якщо зі своїм товариством не займетеся таким зараз — усе зроблять інші. Кажете, від вашої роботи виграє все людство. За чиєї мовчазної згоди? Правителя, який ставить хрестик замість підпису? Чи справді вважаєте, що ваш колегіум може лишитися осторонь його амбіцій, коли монарх зрозуміє вашу цінність для себе?

Дом Пауло і не думав, що йому вдасться переконати співрозмовника. Але з тяжким серцем він помітив гнітючу терплячість, із якою тон його вислухав. Це можна було назвати терплячістю чоловіка, котрий слухав аргументацію, що її давним-давно вже із задоволенням відкинув.

— Насправді ваша пропозиція, — відповів учений, — означає коротку паузу, яку ми повинні взяти. А далі — розпуск колегіуму або його повний переїзд у пустелю, де якимось чином (без власного золота й срібла) треба буде відроджувати свою експериментальну базу й теоретичні дослідження. Дослідження повільні, важкі, про результати яких варто мовчати. Здобуті знання потрібно буде берегти, поки Людина не стане досить доброю і чистою, святою та мудрою.

— Я не це мав на увазі...

— Ви не це мали на увазі, але ваші слова означають саме це. Замкнути науку за монастирськими мурами, не намагатися застосовувати її на практиці, взагалі нічого не намагатися з нею робити, поки люди не стануть святими. Що ж, це не спрацює. Ви цим займалися в абатстві впродовж багатьох поколінь.

— Ми нічого не переховували.

— Не переховували, але сиділи на накопичених знаннях тихо, щоби ніхто не здогадався про їх наявність тут, і ви нічого з ними не робили.

В очах старого священика на мить спалахнула іскра гніву.

— Мабуть, настав час познайомити вас із нашим засновником, — прогарчав він, показавши дерев’яного боввана в кутку. — Він був науковцем, наче ви, ще до того, як світ з’їхав із глузду, а він мусив шукати собі сховку. Він заснував цей орден, щоби порятувати знання цивілізації в архівах. «Порятував» від чого і для чого? Подивіться, на чому він стоїть. Бачите вогонь? Книжки? Ось наскільки світові тоді була потрібна ваша наука. Тоді і багато століть потому. Він помер за нашу справу. В легенді говориться, що коли його викупали в олії, він попросив іще одну чашку. Катам здалося, що він мав на увазі воду, тому посміялися з нього і таки пригостили його. А він благословив її — дехто стверджує, що олія перетворилася тоді на вино, — і сказав: «Ніс est епітп calix Sanguinis Меі»[163]. Потім випив її, перш ніж його повісили і спалили. Перечитати вам мартиролог? Перелічити всі битви, в які нам довелося вступити, аби вберегти свої записи від чужих рук? Назвати всіх ченців, котрі втратили зір у скрипторії заради вас? Але ж це не заважає вам говорити, що ми сиділи склавши руки та мовчали про свої знання.

— Не навмисне, — пояснив учений. — Але фактично — так. І з тих самих мотивів, які зараз приписуєте мені. Якщо ви спробуєте вберегти мудрість, поки не помудрішає сам світ, отче, то він її ніколи й не отримає.

— Я розумію, на чому ґрунтується наше непорозуміння! — понуро відповів абат. — Служити найперше Богові або Ганнеґанові! Ось ваш вибір.

— Значить, у мене його взагалі немає, — відказав тон. — Чи ви хотіли, щоб я служив Церкві? — Глузування в його голосі неможливо було не помітити.

Розділ 22

Був четвер на октаві Дня всіх святих[164]. Готуючись до відбуття, тон і його товариші перебирали свої нотатки та записи в підвалі. Біля них зібралося трохи ченців, і чим ближчим ставав день від’їзду, тим більш дружньою здавалася атмосфера між ними всіма. Над головами, як і перше, шипіла та сліпила очі дугова лампа, заливаючи стародавню книгозбірню біло-блакитним сяйвом, поки гурт новіціїв втомлено гарував коло ручної динамо-машини. Через недосвідченість послушника, котрий осідлав драбину під світильником і мав стежити за відстанню між стрижнями, вогонь хаотично блимав. Хлопчина щойно замінив досвідченого регулювальника, який відправився в лазарет із мокрою ганчіркою на очах.

Тон Таддео відповідав на запитання про свою роботу вже не так стримано, як раніше. Певно, він більше не переживав за такі суперечливі теми, як властивості заломлення світла чи амбіції тона Ессера Шона.

— Отже, якщо ця гіпотеза не позбавлена сенсу, — говорив він, — мусить існувати спосіб її довести якимись спостереженнями. Гіпотезу я висунув, спираючись на деякі нові... точніше, дуже давні... математичні форми, що їх підказало вивчення документів у вашому Меморіалі. Схоже, вона пропонує простіше пояснення оптичних явищ, але, чесно кажучи, мені не вдавалося придумати способу її перевірки. І тут мені допоміг брат Корнгур. — Усміхаючись, він кивнув у бік винахідника та продемонстрував начерк експериментального устаткування.

— Що це? — спитав хтось після короткої спантеличеної паузи.

— Ну... це стосик скляних пластин[165]. Промінь світла падає на нього під певним кутом і частково відбивається, а частково проникає далі. Відбита частина поляризується. Тепер ми вкладаємо стосик таким чином, щоби відбитий промінь падав ось на цю річ (це ідея брата Корнгура) і проходив через другий стосик скляних пластин. Другий стосик укладено під прямим кутом, щоби він відбивав практично весь поляризований промінь і майже не пропускав його. Дивлячись крізь нього, ми заледве бачитимемо світло. Це вже все перевірено. І от тепер, якщо моя гіпотеза правдива, замикаючи тумблер на котушках збудження брата Корнгура, маємо побачити пропущене світло набагато яскравішим. Якщо ні, — він здвигнув плечима, — значить, викидаємо мою гіпотезу на смітник.

— Або котушки, — скромно припустив брат Корнгур. — Я не впевнений, чи зможуть вони створити достатнє збудження.

— Зате я впевнений. У вас на це інстинкт. Мені набагато простіше займатися абстрактними теоріями, ніж конструювати прилади для їх практичної перевірки. А у вас хист бачити це все опоряджене гвинтами, дротиками й лінзами, поки я мислю в абстрактних символах.

— А от я нізащо не зміг би спочатку уявляти собі все це абстрактно, тоне Таддео.

— З нас би вийшла непогана команда, брате. Шкода, що ви не наш співробітник в колегіумі. Може, хоча би на якийсь короткий час склали нам компанію? Чи міг би абат відпустити вас?

— Навіть не насмілюся гадати, — пробурмотів винахідник, якому раптом стало не по собі.

Тон Таддео звернувся до решти:

— Я чував вираз «браття у відрядженні». Це правда, що деяким вашим товаришам дозволено тимчасово працювати деінде?

— Мало кому насправді, тоне Таддео, — подав голос молодий священик.

— Раніше орден постачав писарів, діловодів та секретарів білому духовенству, королівським та церковним судам. Але це було в часи найтяжчих злигоднів та вбогості абатства. Завдяки браттям у відрядженні ми тут не вмирали з голоду. Більше потреби в цьому немає, тому так чинять рідко. Звісно, кілька наших братів зараз навчаються в Новому Римі, однак...

— Ось воно! — раптом з ентузіазмом проказав тон. — Брате, ми дамо вам стипендію в колегіумі. Я вже говорив із абатом, і...

— Так? — спитав молодий священик.

— Хоч ми й не дійшли згоди в деяких питаннях, я можу зрозуміти його погляди. Я гадаю, що обмін учнями міг би покращити відносини. Звичайно ж, він передбачатиме платню, і я певен, що абат знайшов би цим грошам гідне застосування.

Брат Корнгур похилив голову, але нічого не сказав.

— Нумо ж! — розсміявся вчений. — Не схоже, щоби ви зраділи цьому запрошенню, брате.

— Мені це, безперечно, дуже лестить. Та не мені вирішувати.

— Що ж, усе розумію. Та я навіть не помислив би просити про таке вашого абата, якби ця ідея викликала у вас неприйняття.

Брат Корнгур вагався.

— Моє покликання — це Релігія, — нарешті промовив він. — Тобто життя в молитві. Тому нашу роботу ми також уявляємо своєрідною молитвою. Але це... — він махнув рукою на динамо, — мені більше скидається на якусь гру. Та якби дом Пауло вирішив мене послати...

— То неохоче прийняли би запрошення, — кисло промовив учений. — Я впевнений, що міг би домовитися щонайменше про сотню ганеґанів золотом щороку від колегіуму вашому абатству, якби ви погодилися приєднатися до нашого товариства. Я... — Він зробив паузу, аби подивитися на вирази навколишніх облич. — Пробачте, я щось не так сказав?

Спинившись на півдорозі на сходах, що вели у підвал, стояв абат, роздивляючись групу внизу. Кілька завмерлих облич повернулися до нього. За кілька секунд тон Таддео і сам помітив присутність настоятеля та люб’язно йому кивнув.

— А ми щойно вас тут згадували, панотче, — привітався він. — Якщо ви чули, то мені, мабуть, треба все пояснити...

Дом Пауло похитав головою:

— Не потрібно.

— Але я хотів би обговорити...

— Це може зачекати? Я трохи кваплюся.

— Звісно, — погодився вчений.

— Незабаром повернуся. — Він знову піднявся сходами. Отець Ґолт уже чекав на нього в дворі.

— Вони вже знають, домне? — похмуро спитав пріор.

— Я не питав, але впевнений, що ні, — відповів дом Пауло. — Теревенять там про різні дурниці. Обговорюють, як забрати брата К. зі собою у Тексаркану.

— Значить, точно не чули.

— Так. І де він зараз?

— У гостьовому будинку, домне. З ним лікар. У нього пропасниця.

— Скільки братів знає, що він тут?

— Четверо, мабуть. Ми якраз співали нону, коли він підійшов до воріт.

— Накажи тим чотирьом мовчати. Потім спустишся у підвал. Будь люб’язний, простеж, щоби вони не дізналися.

— Але, може, все-таки варто перед від’їздом повідомити їх, домне?

— Звичайно. Проте їх потрібно спочатку підготувати. Ти ж знаєш, що їх це не спинить, і вони все одно повернуться назад. Тому маємо хоча би мінімізувати їхнє спантеличення. Зачекаємо до останньої хвилини. Взяв із собою?

— Ні, всі папери в гостьовому будинку.

— Піду до нього. А ти попередь братів і йди до наших гостей.

— Так, домне.

Абат рушив до гостьового будинку. На вході його зустрів брат Фармаколог.

— Брате, він житиме?

— Не знаю, домне. Сліди мордувань, недоїдання, відсутність даху над головою, гарячка... воля Божа... — він знизав плечима.

— Можна з ним поговорити?

— Я впевнений, що це вже не має ніякого значення. Він марить.

Абат зайшов до кімнати і тихо зачинив за собою двері.

— Брате Кларе?

— Тільки не знову, — зітхнув на ліжку чоловік. — Заради Бога, тільки не знову... Я вже розповів усе, що знаю. Я його зрадив. Просто залиште мене... як є.

Дом Пауло із жалем подивився на секретаря Маркуса Аполло. Він перевів погляд на руки писаря. На місці нігтів зяяли гнійні рани.

Настоятель здригнувся і ступнув до невеличкого столика край ліжка. Поміж паперів та особистих речей він одразу знайшов грубо віддрукований документ, який біженець зі сходу приніс із собою:

Решту тексту дом Пауло проглянув по діагоналі. Вчитуватися далі сенсу не було. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ мера Ганнеґана передбачало патентування тексарканського духовенства і забороняло відправу Таїнств непатентованими особами під загрозою кари, а передумовою патентування та визнання вважалася присяга про вірнопідданість Меру. Підписано папір було не тільки знаком самого Мера, а й кількома «єпископами», чиї імена нічого не говорили абату.

Він жбурнув документ назад на стіл і сів край ліжка. Біженець важко дихав, прикипівши поглядом до стелі.

— Брате Кларе, — лагідно гукнув він. — Брате...

Тим часом у підвалі очі вченого палахкотіли надмірним вогнем дослідника, котрий вторгається в чужу йому царину іншого фахівця заради розв’язання загальних суперечностей науки.

— Так, насправді ж, воно вірно! — відповів він на запитання новіція. — Я таки знайшов тут одне джерело, що могло би зацікавити тона Мато. Безперечно, я не історик, але...

— Тона Мато? Чи не він намагається, е-е, внести корективи в «Буття»? — скривився отець Ґолт.

— Так, він... — учений раптом замовк і перелякано подивився на Ґолта.

— Усе гаразд, — захіхікав священик. — Багато хто з нас вважає, що книга «Буття» — це радше алегорія. То що ви з’ясували?

— Ми знайшли один фрагмент із часів до Потопу, де міститься натяк на досить-таки революційну концепцію. Наскільки я розумію, йдеться про те, що Людину було створено незадовго до падіння останньої цивілізації.

— Що-о-о? А звідки ж тоді взялася цивілізація?

— Не від людства. Її породила попередня раса, що на момент Diluvium Ignis[166] уже вимерла.

— Але ж Святе Письмо сягає багатьох тисяч років до Diluvium!

Тон Таддео зберігав багатозначну мовчанку.

— То ви вважаєте, — раптом аж засумував Ґолт, — що ми не нащадки Адама? Не маємо відношення до історичного людства?

— Заждіть! Я тільки озвучив здогад, що допотопна раса, яка називала себе Людиною, незадовго до падіння цивілізації успішно створила пращурів сучасного людства «на свій образ», як вид для прислужування собі.

— Але ж навіть якщо повністю відкидати Об’явлення, лишається іще здоровий глузд, і ускладнення, які породжує таке припущення, цілковито не потрібні! — поскаржився Ґолт.

Сходами тихенько спускався абат. Він спинився на нижній приступці і, не ймучи віри своїм вухам, продовжив вслухатися.

— Справді, в декого може скластися така думка, — не погодився тон Таддео, — поки не замислюєшся над тим, скільки чинників тут задіяно. Вам же відомі легенди часів Спрощення. Здається, всі вони набувають вагомішого значення, якщо розглядати Спрощення як повстання створеного для прислужування виду проти своїх творців — принаймні на це натякає джерело. Також це би пояснило те, чому сучасна людина так поступається древнім, чому з вимиранням виду хазяїв наші попередники скотилися до варварства, чому...

— Хай Бог милує! — вигукнув дом Пауло, наближаючись до ніші. — Змилуйся, Господи, бо не відаємо, що накоїли.

— Я мав би здогадатися, — пробурмотів учений.

Старий священик насувався на свого гостя, немовби Немесіда[167].

— Отже, ми всього-на-всього істоти, створені іншими істотами? Так, пане Філософе? Плоди менших богів, а не Бога? А тому, зрозуміло, далекі від досконалості. Хоча в тому немає нашої провини.

— Це тільки припущення, але воно багато чого пояснило би, — сухо відповів учений, не збираючись відступати.

— І простило би, правда? Адже тоді повстання Людини проти своїх творців, безсумнівно, було виправданим тирановбивством безмежно лихих Адамових синів.

— Я цього не говорив...

— Покажіть мені, пане Філософе, цей дивовижний фрагмент!

Тон Таддео заквапився погортати свої записи. Світло замерехтіло, оскільки новіції за млинком напружено вслухалися в розмову. Невеличка аудиторія дослідника перебувала в шоковому стані, аж поки бурхлива поява абата не розбила німий відчай слухачів. Ченці перешіптувалися між собою; дехто навіть наважився засміятися.

— Ось воно, — заявив тон Таддео і передав кілька аркушів дому Пауло.

Абат кинув на них гнівний погляд і почав читати. Стояла ніякова тиша.

— Сподіваюся, ви натрапили на цей текст у секції загального доступу?— запитав він за кілька секунд.

— Так, але ж...

Абат і надалі читав.

— Що ж, мабуть, мені час збирати речі, — пробурмотів дослідник і знову заходився складати папери. Монахи нетерпляче переминалися з ноги на ногу, немовбито прагнули непомітно вислизнути з підвалу. Корнгур сам-один стояв замислений.

Вдоволений прочитаним, за кілька хвилин дом Пауло різко тицьнув записи пріору.

— Lege![168] — сухо скомандував він.

— Але що?..

— Здається, це уривок із п’єси, або діалогу[169]. Я вже бачив його раніше. Це щось про якихось людей, котрі створили штучних людей-рабів. І невільники повстали проти своїх творців. Якби тон Таддео читав «De Inanibus»[170] Вельмишановного Бедулла, то знав би, що там це класифіковано як «імовірна байка або алегорія». Та напевно, наш тон мало цінує думку Вельмишановного Бедулла, бо має свою власну.

— Але ж якого роду це...

— Lege!

Ґолт відійшов убік із нотатками. Пауло знову повернувся до вченого і промовив, чемно, змістовно, виразно:

— «І сотворив Бог людину на свій образ[171]; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх...»

— Мої зауваження — це чисте припущення, — озвався тон Таддео. — Свобода розмірковувати необхідна...

— «Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саду порати його й доглядати його та...»

— ...для поступу науки. І якби нас стримували сліпа довіра, нераціональна догма, навіть тоді вам би ліпше було, якби...

— «Та й дав Господь Бог чоловікові таку заповідь: з усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не...»

— ...світ залишився темним, неосвіченим і забобонним, проти яких нібито ваш орден...

— «...їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш...»

— ...боровся. Ми ніколи б не здолали голод, недуги, дитячу смертність і не зробили світ хоч на дрібку кращим, ніж він був...

— «...I сказав змій до жінки: бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло».

— ...тисячу двісті років, якщо б відсікали можливі напрями думок і відкидали кожну ідею раз-по-раз...

— Ніколи він не був кращим і ніколи не стане кращим. Хіба що багатшим або біднішим, сумнішим, а не мудрішим — аж до найостаннішого дня.

Учений безпорадно знизав плечима.

— Бачте? Я ж знав, що образитеся, але ви заявили, що... Та який сенс? У вас же власна розповідь про це.

— «Розповідь», що я її цитував, пане Філософе, не хроніка творіння світу, а історія про спокусу, що призвела до Падіння. Невже ви не зрозуміли? «І сказав змій до жінки»...

— Так-так, але ж свобода розмірковувати необхідна...

— Ніхто й не помишляв позбавляти вас цього права. І ніхто не ображається. Та зловживати розумом заради гордині, пихи, марнославства або втечі від відповідальності... Ось це плоди з того самого дерева.

— Ви ставите під сумнів доброчесність моїх мотивів? — аж почорнів тон.

— Вряди-годи я ставлю під сумнів навіть власну честь. Я ні в чому вас не обвинувачував. Але поставте собі одне запитання: чому вам подобається відштовхуватися в стрибку свого припущення від такого непевного трампліна? Чому вам кортить ганити минуле аж до повного знелюднення минулої цивілізації? Щоби не було потреби вчитися на їхніх помилках? Чи вам осоружна слава всього лишень «повторного відкривача», а хочеться й самому побути «творцем»?

Тон прошипів якісь прокльони.

— Цей архів має належати компетентним людям, — гнівно проказав він. — Яка іронія!

Світло зашипіло й згасло. Не через механічну несправність, а тому що новіції за млинком припинили його крутити.

— Принесіть свічки! — наказав абат.

З’явилися свічки.

— Спускайся, — дом Пауло скомандував до послушника на драбині. — І забирай ту штуку з собою. Брате Корнгуре? Брате Корн...

— Домне, він тільки-но пішов до сховища.

— Ну то гукніть його. — Дом Пауло знову повернувся до вченого, передавши йому документи, які знайшов серед речей брата Кларе. — Читайте, якщо зможете розібрати букви при свічках, пане Філософе!

— Указ Мера?

— Прочитайте і зрадійте своїй омріяній свободі.

До них знову тихцем приєднався брат Корнгур. Він приніс важке розп’яття, яке висіло в арці на місці новітньої лампи. Чернець передав хрест дому Пауло.

— Звідки ви знали, що мені це знадобиться?

— Просто вирішив, що вже час, домне, — знизав плечима Корнгур.

Старий видряпався драбиною та повісив розп’яття на старому гачку.

Воно виблискувало золотом у палахкотінні свічки. Абат роззирнувся та гукнув згори до монахів:

— Нехай той, хто читає в цій ніші, від сьогодні читає тут ad Lumina Christi[172]!

Коли він спустився, тон Таддео вже закінчував утрамбовувати останні папірці в здоровецьку скриню для подальшого сортування. Він обачно роззирнувся, але священик нічого не сказав.

— Прочитали указ?

Учений кивнув.

— Якщо так станеться, в чому я дуже сумніваюся, і ви шукатимете тут політичного притулку, то...

Тон Таддео похитав головою.

— Тоді попрошу пояснити вашу тезу про те, що наш архів потребує компетентних людей.

— Отче, я це сказав у запалі суперечки. Я забираю свої слова назад, — понурив погляд учений.

— Але ж думки ви не змінили. Ви постійно її дотримувалися.

Тон не став заперечувати.

— Значить, марно повторювати клопотання про те, щоби коли старшина радитиме вашому двоюрідному братові скористатися абатством як прекрасним військовим оплотом, то ви виступите від нашого імені. Заради його самого скажіть, що коли загроза поставала перед нашими вівтарями та Меморіалом, наші попередники не вагалися і брали до рук мечі. — Він замислився. — Ви їдете сьогодні чи завтра?

— Гадаю, сьогодні буде краще, — тихо промовив тон Таддео.

— Я накажу зібрати вам провіант. — Настоятель розвернувся було йти, але затримався і лагідно додав: — А коли повернетеся, то оголосіть повідомлення своїм товаришам.

— Звичайно. Ви його написали?

— Ні. Просто перекажіть, що ми радо чекаємо усіх, хто хотів би тут вивчати архіви, попри кепське освітлення. Особливо, тона Мато. Або тона Ессера Шона з його шістьма складниками. Мабуть, людині доводиться перебирати помилку за помилкою вручну, поки не відділить її від істини. Єдина умова — не ловитися зголодніло на наживку хиби тільки тому, що вона має приємніший смак. Сину мій, перекажіть їм ще й те, що коли настане час, а рано чи пізно він настане, і притулку потребуватимуть не тільки священики, а й філософи, перекажіть їм, що наші мури товсті.

Він кивнув і помахом голови розпустив новіціїв, а потім важко почвалав угору сходами до себе в кабінет. У нього всередині знову нуртувала Лють, і він знав, що наближається час мордування.

Nunc dimittis servum tuum, Domine... Quia viderunt oculi mei salutare...[173]

Може, кольки цього разу минуться без наслідків, майже надіявся Пауло. Він хотів гукнути отця Ґолта, щоби сповідатися, але вирішив зачекати, поки гості не поїдуть геть. Він знову прикипів очима до указу.

Його агонію перервав стук у двері.

— Ви не могли би зайти пізніше?

— Боюся, пізніше ніяк не вийде, — відповів приглушений голос із коридору.

— А, тоне Таддео... то заходьте. — Дом Пауло випростався, він з усіх сил опанував біль, намагаючись не відмахнутися від нього, а просто тримати себе в руках, — ніби спілкуючись із непокірним слугою.

Учений зайшов і поклав теку з паперами на стіл абата.

— Мені здалося, буде правильно, якщо я залишу вам це, — промовив він.

— А що в нас тут?

— Креслення ваших укріплень. Ті самі, які виготовили старшини. Я вам раджу негайно їх спалити.

— Навіщо ви це зробили? — видихнув дом Пауло. — Після всіх тих слів унизу...

— Зрозумійте мене правильно, — перебив його тон Таддео. — Я би повернув їх за будь-яких обставин. Це справа честі, не кажучи вже про зловживання вашою гостинністю... але забудьте. Якби я повернув креслення раніше, старшини мали би достатньо часу та можливостей, щоби зробити їх повторно.

Абат поволі підвівся і простягнув ученому руку.

Тон Таддео вагався.

— Я не можу пообіцяти вам виступити від вашого імені...

— Мені це відомо.

— ...тому що вважаю, що ваш скарб має лишатися відкритим для всього світу.

— Він таким був, є та завжди буде.

Чоловіки щиро потисли одне одному руки, але дом Пауло розумів, що це не дорівнює перемир’ю між ними, а було просто знаком взаємоповаги. Більшого між ними, напевно, не варто й сподіватися.

Але ж навіщо це все програвати знову?

Відповідь ховалася десь поруч. Змій нікуди не дівся, він усе ще шепотів: «...знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло». Древній батько лжі вміє говорити напівправдою: як «пізнати» добро і зло, поки не скуштуєте того й іншого? Скуштуйте, і станете як Боги. Але ні безкінечна влада, ні безкінечна свобода не є запорукою того, що людина стане Богом. Адже для цього мала би бути ще й безкінечна любов.

Дом Пауло викликав молодшого священика. От-от уже час іти. Незабаром настане новий рік.

То був рік небачених злив у пустелі, після яких давно засохле зерно раптом проросло.

Того року кочовиків Рівнин уперше торкнулися сліди цивілізації, і навіть серед народу в Ларедо пішов гомін, що, може, все й міняється на краще. Рим не погоджувався.

Того року тимчасова угода між Тексарканою та Денвером була укладена й порушена. Того року Старий Юдей повернувся до свого минулого покликання Лікаря та Мандрівника; того року ченці Альбертинського ордену святого Лейбовіца поховали абата та вклонилися новому. Завтрашній день жеврів яскравими сподіваннями.

Того року зі сходу прибув правитель, аби підкорити всі землі й володіти ними. То був рік Людини.

Розділ 23

Над залитою сонцем доріжкою, котра оббігала лісисте узвишшя, стояла неприємна спека, що підсилювала спрагу Поета. Збігло трохи часу, поки він не відірвав запаморочену голову від землі і не спробував озирнутися. Сутичка закінчилася; в цілому — все затихло, якщо не рахувати кавалерійського старшини. Грифи вже кружляли над землею щораз нижче й нижче.

Кілька неживих біженців, один мертвий кінь та причавлений кавалерійський старшина при смерті. Час від часу кіннотник прокидався і слабко кричав. То він звав маму, то вимагав священика, інколи кликав свого коня. Його крик приваблював грифів і щоразу більше дошкуляв Поетові, сильно дратуючи того. Поет був не в гуморі. Він ніколи не чекав від світу, що той буде чемним або й узагалі поводитиметься розважливо, так рідко й бувало; інколи послідовність його жорстокості й тупості навіть підбадьорювала Поета. Але світ іще ніколи не стріляв з мушкета Поетові в живіт. На заохочення це анітрохи не подобало.

Ба більше, тепер навіть не годилося винуватити в тупості світ — тільки себе самого. Поет припустився жахливої помилки. Він нікого не чіпав і займався своїми справами, аж раптом помітив групу біженців, котрі вчвал неслися зі сходу до пагорбів, переслідувані по п’ятах загоном кіннотників Щоб уникнути бою, Поет заховався за якимсь чагарником, що ріс понад самим валом, котрий оперізував доріжку. Із цієї зручної позиції можна було, залишаючись непоміченим, роздивитися весь спектакль. То була не Поетова битва. Йому байдуже до політичних та релігійних уподобань як біженців так і військових кіннотників. Якщо судилося відбутися різанині, то фатум не міг знайти більш незацікавленої сторони, ніж Поет. То звідки ж узявся цей сліпий порив?

А порив кинув його скакнути з валу на старшину кавалеристів просто в його сідлі і тричі вдарити кинджалом, перш ніж вони обоє повалилися на землю. Поет не розумів, навіщо це втнув, адже нічого не домігся. Підлеглі командира верхівців поцілили в нього, коли він підводився на ноги. Душогубство біженців тривало й далі. Всі вони поїхали геть, переслідуючи рент втікачів та лишаючи по собі мерців.

Поет відчув, як бурчить у животі, котрий марно намагався перетравити рушничну кулю. Урешті-решт він вирішив, що зробив свій безглуздий вчинок через ту тупу шаблю. Якби старшина просто перерубав жінку в сідлі одним ударом та поїхав собі далі, Поет би знехтував його діянням. Та коли він рубав і рубав...

Він більше не хотів про це думати. Він думав про воду.

— О, Боже, о, Боже... — і далі скаржився старшина.

— Наступного разу погостриш своє столове начиння, — прохрипів Поет.

Але наступного разу не буде.

Поет не пригадував, щоби раніше боявся смерті, та він часто підозрював Провидіння в тому, що воно готує для нього найгірше, коли настане відповідний час і мова зайде про спосіб умерти. Заповідалося на те, що він повільно згниє, ароматизуючи довкілля не дуже приємним запахом. Поетична інтуїція застерігала його, що в такому разі він безперечно упокоїться в статусі розбухлого лепрозного кавалка, котрий легкодухо каятиметься, але так і не розкається. Однак він і гадки не мав, що кінець прийде так грубо й несподівано, як ось ця куля в животі, за цілковитої відсутності глядачів поблизу, які могли би вислухати його передсмертні в’їдливі слова. Остання річ, що почули Поетові вбивці, було «Ух!» — ось його заповіт нащадкам «Ух!» — оце спадщина для тебе, домнісиме.

— Отче? Отче? — стогнав старшина.

З якусь мить Поет зібрався з духом і знову підняв голову, прокліпав болото з ока та поглянув на солдата. Він був певен, що це той самий, кого нещодавно звалив, хоча він тепер і крейдово-зеленішого кольору з лиця. Оце мекання, яким він закликав священика, почало вже дратувати Поета. Серед убитих лежало щонайменше троє духовних осіб, та старшина більше не перебирав конфесійними розбіжностями. То, може, і я згоджуся, подумалося Поетові.

Він почав поволі підповзати до кіннотника. Старшина побачив його наближення і схопився за пістоль. Поет зупинився — він не чекав, що його впізнають, і вирішив перекотитися за прикриття. В його напрямку тремтіло дуло. Він повагався трохи і вирішив, що повзтиме далі. Старшина потягнув за спусковий гачок. Постріл схибив на багато кроків. Не щастить, то не щастить!

Старшина намагався перезарядити зброю, коли Поет забрав у нього пістоля з рук. Солдат, здається, марив і пробував перехреститися.

— Давай, — прохарчав Поет, відшукавши кинджал.

— Пробачте мені, отче, бо я вчинив гріх...

— Ego te absolvo[174], синку, — промовив Поет і вгородив йому кинджала в горло.

Трохи згодом знайшлася фляга вбитого, і чоловік трошки з неї відпив. На сонці вода нагрілася, але попри те видалася йому неймовірно смачною. Він умостив голову на круп старшинського коня і став чекати, поки тінь пагорба набіжить на дорогу. Господи Ісусе, як же боляче! Останню частину буде пояснити не так уже й легко, подумалося йому; ще й без ока. Якщо взагалі є потреба щось пояснювати. Поет поглянув на мертвого кіннотника.

— Смалить наче в пеклі, еге ж? — прошипів він із хрипом.

Нічого змістовного солдат не відповів. Поет іще трохи відсьорбнув з фляги, потім іще. Раптом зі страшенним болем забурчав живіт. Якусь мить довелося перетерпіти.

Над своїм обідом походжали, чепурилися та сперечалися бундючні грифи; харч іще був не готовий належним чином. Кілька днів вони чекали на вовків. Вистачить на всіх. Останнім вони з’їли Поета.

Як і завжди, дикі чорні падложери з небес у сезон відклали яйця та з любов’ю годували пташенят. Вони високо ширяли над преріями, горами та рівнинами, шукаючи своєї пайки, яку їм виділяло життя та яка їм судилася відповідно до природного плану. Самими тільки логічними доказами філософи довели, що Верховний Cathartes aura regnans[175] створив світ винятково для грифів. І чимало сторіч птахи вшановували його своїм здоровим апетитом.

Так за багатьма поколіннями темряви настали покоління світла. І назвали той рік роком Господа Бога нашого 3481-м — з Його ласки — роком миру.