КГБ СРСР. Спогади опера

ГЕРОЙ НЕДОПИСАНОГО РОМАНУ

В Яготині проти залізничного вокзалу стоїть школа. Стара, двоповерхова. Зараз там знаходиться медичне училище, яке було переведене сюди з Чорнобиля після аварії на ЧАЕС, тому будівля добудована, перебудована і, на жаль, втратила свій неповторний первісний вигляд.

Побудована вона була в перших роках буремного ХХ століття разом з залізничним вокзалом і місцевим цукровим заводом як школа, якою в була протягом 80 років. В цій будівлі школа була завжди, і в лихі роки, і в не дуже. Навіть під час окупації, коли на другому поверсі тут була німецька залізнична жандармерія, на першому поверсі в п’ятому класі училась моя мама.

На початку 60–тих і мене привели туди в перший клас. Я пам’ятаю свою школу красивою, затишною і просторою.

Ліворуч школи притулився Поштовий перевулок, маленька вуличка, якою ніколи не їздили ні машини, ні підводи. Це був такий собі пішохідний прохід, посеред якого колись росли розкішні дерева рідкісного на наш час гльоду.

Зазирнув у словник і виявив, що правильна відміна цього слова «глоду» і це не дерево, а кущ, проте ні язик не повертається, ні на папір чомусь у мене воно не лягає. В моїй дитячій пам’яті так і залишилось «глід – гльоду» – великі, чудернацько покручені дерева, на які ми, першачки, на перервах між уроками лазили поласувати солодкими і терпкими плодами.

Хто саджав і вирощував цей глід – для мене велика таїна. Можливо б і достояли ці дерева до нашого часу, якби не танки.

Десь в середині чи в кінці шестидесятих посеред спекотного літа на місцеву залізничну станцію прибули чисельні ешелони зі справжнісінькою військовою технікою. Одних танків Т–34 було більше півсотні. А ще були КВ і ІСи, радянські самохідні артилерійські установки часів війни, «Тигри», «Пантери», «Фердинанди», розмальовані німецькими хрестами, установки гвардійських мінометів «Катюша» на справжніх «Студебекерах», різноманітні артилерійські системи, наші полуторки і багато солдат.

Вся пристанційна територія перетворилася на великий військовий табір: солдати з автоматами – охорона, кухні, ремонтні майстерні і навіть будка на модерновому тоді всюдиході ЗіЛ–157 з крейдяним написом «ШТАБ».

Все це прибувало, розвантажувалось і накопичувалось протягом трьох–чотирьох днів і для нас, дітей і підлітків, які жили в містечку, і де військову людину можна було побачити дуже рідко — це було справжнє свято. Нас від техніки вартові солдати відганяли для годиться, а тому можна було залізти на танк, повисіти на його гарматі, а декого (і в мене в тім числі) навіть допускали і всередину подивитись в приціл і покрутити танкову башту.

Яке ж було моє розчарування, коли залізши в німецьку «Пантеру» і поглянувши в перископ, я побачив листовий стальний каркас, яким був обшитий серійний сучасний танк Т–55. Справжніх німецьких танків тут не було – самохідний муляж.

Відповідь була проста, проте загадково–романтична: це все було призначено для зйомок справжнього кіно.

Саме кіно повинно було зніматись десь на переяславщині, куди вся ця армада повинна була добиратись своїм ходом. Батальні сцени танкового прохорівського бойовища Курської битви та переправа через Дніпро за участю десятків артистів, сотень статистів і тисяч справжніх солдат були відзняті саме там.

В той час автомобільного мосту через залізницю ще не було, а через переїзд важку військову техніку не пускали залізничники, тому й вирішили перетнути залізницю під нею, через старий міст–тунель, до якого можна було добратись тільки через Поштовий перевулок.

Казали, що плодами цих дерев гльоду яготинці рятувались ще в 1933–му. Вистояли вони і під час німецької окупації, коли в місті вже почали рубати знаменитий яготинський рєпнінський парк, що тоді ще суперничав з білоцерківською «Олександрією» і уманською «Софією».

Дерева гльоду навіть не рубали. Їх зніс перший танк. Наступні просто розтовкли їх на порох. Дерева помирали мовчки на очах цікавеньких городян, дітей та підлітків і тільки за парканом якась старенька бабця плакала. Вона з жахом дивилась на зіркасті і хрестаті танки, що мирно рухались однією колоною і оплакувала дерева та своє життя, тримаючи в жмені пригорщу яскраво–червоних плодів гльоду.

Років через три–чотири, коли всі вже й думати забули про цю історію, на екрани кінотеатрів країни вийшла кіноепопея «Визволення». Пригадуючи розвантаження танків у нашому містечку, ми пильно вдивлялись в кадри кінострічки, де і у німецьких панцерників, і у радянських танків були чомусь однакові шасі харківського зразку.

Пізніше мені стало відомо, що одним з авторів сценарію цієї кіноепопеї був відомий російський письменник Юрій Бондарєв. В фільмі було художньо екранізовано епізод одного з його воєнних романів. Пізніше, в 1985–му, ця повість була екранізована окремо зі своєю авторською назвою «Батальйони просять вогню».

Мова йде про запеклі та драматичні бої на Букринському плацдармі, які відіграли вирішальну роль у визволенні Києва.

Головну роль капітана Цвєтаєва у «Визволенні» зіграв Микола Олялін, а у «Батальйонах…» роль капітана Єрмакова – Олександр Збруєв. Відомі і популярні артисти, всесоюзна слава…

Коли ж мені, свого часу, прийшлось служити опером районного масштабу, то мав честь знатися з прототипом цього кіноперсонажу. Саме з нього письменник Бондарєв списав свого героя. Саме його ратний подвиг увіковічений в романах і кінострічках, але якби була екранізована його подальша післявоєнна доля, то вважаю «Оскар» за сценарне рішення вже давно був би в Києві, а різні там Спілберги і Камерони повісились би від заздрощів. Такого матеріалу не мав навіть і сам Голлівуд.

Коли я приймав справи у свого попередника, то мені було передано новеньку тоненьку теку, що носила скромну назву «Дело оперативного наблюдения с окраской антисоветская агитация и пропаганда в форме клеветы на советский государственный и общественный строй». З документів, що знаходились в цій теці, було ясно, що ми маємо справу з запеклим і майже професійним наклепником, який колись тягнув лямку в гулазі, потім неодноразово піддавався так званій «профілактиці», проти нього ще двічі порушувались кримінальні справи, але чомусь на стадії слідства гальмувались і знову об’єкт попадав під нагляд КГБ.

З одного боку – «вражина», а з другого – його милували в останню хвилину. І так з … 1956–го року (!). Тобто під наглядом КГБ майже ТРИДЦЯТЬ років. Він був уже «под наблюдением» коли я ще тілько–но народився. Єдине, що мені було передано до цієї справи усно:

— Не вступай з ним в контакт, Через нього погорів не один опер. І навіть не два. Справа гнила. Окрім агентурних довідок, підшивай також до справи чергові «пасквілі», які об’єкт надсилає в Київ і Москву і які обов’язково повертаються до нас. На все інше – не звертай увагу.

І я не звертав. Приблизно за рік мені «для концентрації в справі» були передані два таких листи об’ємом у два звичайні шкільні зошити в клітинку, кожна з яких слугувала за рядок рукописного письма. Ясно, читати цю «муру» ніхто не мав ні часу, ні бажання. В тому числі і я.

Та якось, заступивши на добове чергування, від нічого робити (бо ще забув вдома і книжку) почав гортати сторінки старих літерних справ і таки добрався до «крамольної писанини» цього набридливого дідугана.

По–перше, мене вразив стиль і літературна якість листів, а по–друге… Та невже нікого це не зацікавило? Ніхто за всі ці 30 років так і не дочитав до кінця?

Отже, розповідь капітана Цвєтаєва–Єрмакова після описаних Юрієм Бондарєвим подій штурму Букринського плацдарму:

Насправді прототип кіношного капітана Цвєтаєва–Єрмакова носив старовинне українське козацько–шляхетне прізвище Каніболоцький Аркадій.

Після розгрому сміливців на Букринському плацдармі на той, на «наш» безпечний берег добралось всього менше десяти бійців з більш як півторатисячного штурмового–ударного зведеного полку посиленого невідомо скількома тисячами «чорної піхоти».

Чорна піхота – це не те, що ви думаєте. Це не штрафники і не зеки. Це сільські мужики з українських сіл Полтавщини, Чернігівщини і Київщини, не перевдягнені, майже неозброєні, яких гнали «НКВДешні заградотряди» попереду штурмових колон на мінні поля, на замасковані ДОТи і ДЗОТи, з них створювали «лжештурмові» наступаючі колони для відволікання вогню від основних груп прориву. Це про них говорив маршал побєди Жуков на нараді командувачів армій, корпусів і дивізій 1–го Українського фронту: «Чем больше мы их утопим в Днепре, тем менше нам придется их ссылать в Сибирь».

Саме таким військом, після загибелі командування полку, довелось командувати Аркадію Каніболоцькому цілий місяць оборони плацдарму. В складі залишків полку були не тільки штурмовики і чорні піхотинці. До них також пристали десантники, що були закинуті совєтським командуванням в особі Жукова і Ватутіна для організації диверсій в тилу оборони німців. З декількох тисяч десантників, закинутих місяць тому до них, як до основних сил, добралась ледве кілька десятків. Всіх інших були або ж розстріляні в повітрі, або ж полонені, бо втрапили в розташування німецького війська, або ж були винищені в нерівних боях німецькою польовою жандармерією, що зачищала свої тили.

На плацдарм, як до «своїх» пробирались і партизани, і місцеві патріоти, і сердобольні жіночки з глеками молока – і все це під ураганним кулеметно–артилерійським вогнем, під час безперервних, в тому числі і нічних запеклих і психічних атак всієї сили вермахту.

Саме там, на плацдармі, обійнявши керівництво обороною плацдарму, командир роти, що став вимушено командиром полку, капітан Каніболоцький осягнув глибину ідіотизму, цинізму і нелюдського садизму радянського командування, що свідомо створило людську м’ясорубку, кинувши в бій десятки тисяч людських життів.

Десятки тисяч він нарахував тоді, під час боїв на плацдармі, а потім, ставши аматором–дослідником цих боїв він жахнувся читаючи документи. Рахунок йшов на сотні і сотні тисяч людських життів.

Його звіт про бої на плацдармі читав сам Сталін, який потім передав його до ознайомлення всім командирам дивізій Красної армії і до вивчення в Академії Генерального штабу.

Після боїв на плацдармі його щедро нагородили орденом «Отечественная война» І ступіня, званням майора і переводом на посаду інструктора Генерального штабу з планування підготовки штурмових та десантних операцій. Через півроку він вже був підполковником, а перемогу зустрів у полковницьких погонах з запрошенням на викладацьку роботу в одну з військових академій. Проте, вже полковник Каніболоцький попросився у мобілізаційний відділ, де добився спрямування служити на місця букринських боїв – військовим комісаром Миронівського району.

З літа 1945–го по майже 1950 рік саме він очолював роботи по розмінуванню майже 1 500 гектарів берегової смуги і прилеглих полів, густо нашпигованих смертельним боєзапасом. Саме він організував жіночу роту мінерів, і до яких, після спеціальної підготовки, залучали кмітливих і здібних місцевих підлітків. Саме він був на кожному похороні своїх підлеглих, що майже п’ять років після капітуляції агресора гинули на рідній землі від вибухів «эха войны».

Саме тут, розміновуючи мінні поля через два роки після закінчення війни загинула його кохана, лейтенант саперних військ синьоока білявка Галина. Їх палке кохання міліони глядачів побачать на екранах всього світу, та ніхто не знатиме, що воно так трагічно обірвалось, тому що автор сценарію, російський письменник Юрій Бондарєв, буде писати книги про війну, а не про життя після неї.

Ще літа 1945–го він назбирає сотні солдатських медальйонів, які ні обласний воєнком, ні мобілізаційні генерали з Москви не хотіли приймати. Не раз і не два він відверто говорив з ними, а вони розводили руками, мовляв, розумієш, така установка ЦК партії – не можна всі ці полеглі міліони визнавати загиблими «при защите СССР», адже тоді прийдеться платити страшні суми пенсій сім’ям загиблих.

Тоді його ще розуміли і умовляли, та й він сам все розумів. Для виправдання дій післявоєнного кремлівського керівництва він сам знаходив десятки доводів і аргументів. Якось він привіз в київський облвійськкомат три мішки солдатських медальйонів віднайдених місцевими жителями і саперами на Букринському плацдармі.

Його ще терпіли і розуміли, але він вже знав, що не витримає.

Та ось йому до рук попав якийсь ще довоєнний чи може навіть дореволюційний журнал, де була така собі статейка про захисників Порт–Артуру. Врешті, не ця статейка його вразила, його вразила фотографія під статейкою, що зафіксувала одну з численних могил на кладовищі в тому далекому китайському місті. Могила була доглянута і облаштована видно самими китайцями, надгробна плита виготовлена з якогось дорогого каменю, скромний білий обеліск, на якому під написом російською мовою офіцерського звання, прізвища та імені полеглого, був розмашистий каліграфічний напис чорною фарбою виконаний люблячою і вірною жіночою рукою: «Я нашла тебя. Мария».

Під написом була ще й дата «12.IV.1912».

Тобто сім років вірна дружина шукала свого чоловіка. Їй довелось подолати тисячі сибірських кілометрів, кордони, чужі мови і звичаї, інші, абсолютно відмінні від нашої релігії і культури, проте скрізь вона знаходила розуміння і поміч в пошуку свого єдиного кохання і єдиної на все життя долі.

То що ж це за режим такий імперсько–совєтський нелюдський цинічний і підлий, який кидає не просто на забуття, а на історичний брехливий глум сотні тисяч чи може навіть міліони не просто людських життів, а життів відданих за саме цей режим, саме цю ідею?

З цього моменту він втратив спокій, перестав спати. Він не знав що саме має робити, проте знав, що робити щось не просто мусить, а зобов’язаний. Це вже було його обов’язком.

І ось тридцятип’ятилітній полковник сідає за стіл і пише. Він пише про все, що знає. Про бої на плацдармі, про ганебну підготовку командування до них, про нехтування людських життів радянською системою як на фронтах, так і після боїв.

Ці листи він шле в Москву, в Кремль, самому…

Але полковник на цьому не зупиняється. Він дістає солдатські медальйони, які в нього стоять у мішках (і це при тому, що носити фамільний медальйон солдати–фронтовики вважали дурною прикметою, що притягувала смерть) і пише сотні листів на адреси зазначені в них. Листи він підписує: «Миронівський військовий комісар Київської області полковник Каніболоцький», ставить свій розмашистий підпис і печатку військкомату, цим самим даючи підстави родичам полеглих солдат вимагати законну пенсію від держави за втрату годувальника, що загинув «при защите СССР».

Ось цього йому вже не простили.

У вересні 1950 року полковника Каніболоцького було заарештовано, він був позбавлений військового звання, всіх ним заслужених орденів і медалей, проти нього була порушена кримінальна справа що завершилась судом і вироком 10 років сибірських таборів.

В 1957–му письменник Бондарєв почав писати свій роман «Батальйоны просят огня», але матеріал до нього став збирати раніше, одразу після знаменитого ХХ сьезда КПСС, на якому Хрущов назвав Сталіна злочинцем.

В тому ж з’їздівському 1956–му Бондарєву до рук потрапляє звіт тимчасово виконуючого обов’язки командира зведеного ударно–штурмового полку капітіна Каніболоцького, а також (о, диво) листи вже розжалуваного, але того самого капітана, чи бак, полковника до «великого вождя і учителя». Те ще він прочитав – вразило навіть його, солдата–фронтовика.

Саме за клопотанням письменника, що був тоді у фаворі і виконував важливе партійне завдання, нашого героя було достроково звільнено з місць позбавлення волі, правда, без погашення судимості.

Тоді ж вони зустрічалися, тоді ж, за словами колишнього полковника, Бондарєв дав слово описати його життя в романі.

Письменник виконав свою обіцянку і роман написав. Роман було екранізовано навіть двічі, проте не будемо дорікати літератору, що не описав другу частину життя свого героя, бо якби він це зробив, то разом із Олександром Солженіцином совістю руської нації був би і Юрій Бондарєв.

А колишній полковник повернувся жити на місця своєї воєнної молодості, втраченого кохання, і служби, що не склалася.

Мабуть він і зараз живе в селі з промовистою назвою Букрин.

Він так і не одружився, бо не зміг забути свою єдину і вірну.

Він вже не пише нікому не потрібні листи в політбюро, бо немає самого політбюро.

Проте він і досі пише листи за адресами, знайденими в солдатських медальйонах і підписується «Миронівський військовий комісар полковник Каніболоцький».

Правда печатку під своїм підписом вже не ставить. Її в нього забрали ще тоді, в 1950–му.

Над його письмовим столом висять три фотографії: його незабутньої Галини та письменника Юрія Бондарєва. А на третій фотографії зображений один з тих десяти, що він вивів на свій берег тоді в 1943–му. То був рядовий–десантник Григорій Чухрай. Це потім він став знаменитим кінорежисером, а його «Баллада о солдате» отримала американський «Оскар» 1961–го року і премію Канського кінофестивалю.

Григорій обіцяв зняти фільм–продовження про післявоєнні поневіряння Аркадія Каніболоцького, але коли його сміливе і відверте «Чистое небо» в семидесятих заборонили до показу, він більше не зміг дивитися в очі своєму командиру.

От таке кіно.

__________________________