КГБ СРСР. Спогади опера

ПОГЛЯД З ТОГО БОКУ БАРИКАД

Коли, я служив офіцером–оперативником в Бориспільському відділенні КДБ УРСР – відповідав за 5 лінію, що тоді означало «Український буржуазний націоналізм». Треба сказати, що у відділення я перевівся з іншого підрозділу на шостому році служби вже у квітні 1989–го року, якраз через півроку після знаменитого звернення українських письменників, які опублікували в пресі програму майбутнього Народного руху України. Це вже потім, на установчому з’їзді Руху в залі КПІ, він набрав назву «Народний рух України за перебудову», а тоді він був просто РУХ.

У всіх підрозділах КДБ існував такий собі «Класифікатор». Це була досить солідна книжка, текст якої було написано і вивірено «компетентними фахівцями» і затверджено Наказом голови московської КДБ СРСР, де були прописані характеристики всіх проступків «нелояльних громадян», які можна (і треба) було кваліфікувати як підривну чи ворожу діяльність проти радянської держави і її суспільного ладу. Там був цілий розділ «Український буржуазний націоналізм» де, наприклад, були такі перли як (цитую по пам’яті) «наявність у особи переконань про самовизначення України і побудови незалежної української держави розглядати як підставу для її вивчення через ведення по відношенню до неї справи оперативного обліку».

Якщо підрозділ КДБ отримував оперативні дані (тобто власні агентурні повідомлення, дані перехватів оперативно–технічних засобів, заяви та повідомлення партійних та радянських органів чи «свідомих» громадян тощо), то після відповідної перевірки, на проведення якої давав санкцію начальник підрозділу, складався обгрунтований рапорт на ім’я начальника обласного управління КДБ про доцільність ведення справи оперативного обліку. Це міг бути ДОП (дело оперативной проверки), ДОР (дело оперативной разработки), або ДОН (дело оперативного наблюдения). В межах цих справ дозволялось проводити поточні або гострі оперативні заходи, метою яких було отримання доказів для порушення кримінальних справ за статтями кримінального кодексу УРСР «Зрада Батьківщині», або «Антирадянська агітація і пропаганда».

Після порушень кримінальних справ справи оперативного обліку вважались «реалізованими», а «легалізовані» матеріали (тобто такі, які можна було показати прокурору і суду) долучались до кримінальної справи. Все інше знищувалось.

Реалізацією справ оперативного обліку вважалось також закінчення такої справи «профілактикою», тобто письмовим чи публічним (радіо-, теле-, в пресі) покаянням і засудженням свої дій і переконань. Проте вершиною «оперативного мистецтва» вважалась «реалізація» вербовкою об’єкта справи в якості агента КДБ.

Треба зазначити, що «самодіяльність», тобто несанкціоноване проведення по відношенню до пересічного громадянина будь–яких оперативних заходів (агентура, зовнішнє спостереження, в тому числі і оперативна фіксація його дій та намірів) суворо карались керівництвом, та й на сторожі стояла власна інспекція КДБ, підрозділ якої був в кожному обласному управлінні на особливих правах – і це не «красне слівце». Саме робота цієї інспекції, контрольована особисто Юрієм Андроповим, і сприяла тому високому авторитету КДБ, який ця спецслужба мала на той час в «радянському» суспільстві. Ясно, що цьому також сприяла коштовна і ефективна пропаганда чекістської діяльності, ініційована тим же Андроповим, і до якої було залучено кращі радянські літературні, театральні, радіо–і кінематографічні сили.

Рух шестидесятників, гуманітаріїв–дисидентів чи добровільних громадських контролерів гельсінських угод був тоді, завдяки діяльності того ж КДБ, практично відверто маргіналізований, не мав авторитету, розголосу, преси і дієвої підтримки суспільства.

Показником ефективності роботи кожного офіцера–оперативника КДБ була наявність ведення таких справ оперативного обліку і ясно, що це було і власним бажанням і завданням кожного офіцера, адже він, «шукач–нишпорка», саме цим доводив свою «значимість і корисність» суспільству. Це був природній азарт лягавої–хорта.

Це все я пишу не для того, щоб подратувати сьогоднішніх свідомих українців. Мало того, я навіть самого себе сьогодні зарахував би до свідомих українських патріотів і навіть до бандерівців. Тоді ж ми ВСІ були іншими. Можливо трішки іншими.

Зараз деякі ветерани–рухівці поширюють свої спомини про те, як вони боролись проти «ненависного радянського режиму». Так, все правда, боролись. Боролись як могли, як уміли, як розуміли тодішню ситуацію. Це зараз здається, що ми тоді, по обидва боки «барикад», все робили свідомо, «чистими руками, холодною головою і гарячим серцем». Насправді оцінити тодішні свої дії ми можемо тільки зараз, оцінюючи їх з висоти прожитих літ, а найголовніше – після аналізу отриманої інформації, що називається історією України. Особливо її новітнього періоду, періоду ХХ століття.

При президенті Ющенку для професійних дослідників стали нарешті широко доступні матеріали партархівів та архівів КГБ–НКВД. Багато чого виплило назовні. Але я хотів би навести всього один документ: постанова політбюро ЦК КП(б)У від 31 липня 1946 року: кожна українська і (обов’язково) україномовна радянська (інших не було) газета або засіб масової інформації В КОЖНОМУ НОМЕРІ (ВИПУСКУ) ЗОБОВ’ЯЗАНА подавати інформацію про злочини українських буржуазних націоналістів. Її дія була припинена спеціальною Запискою ЦК КПСС «украинским товарищам», підписаною Л. Брежнєвим тільки в 1964–му році. І це був тільки один з чисельних пунктів. В інших же були завдання численним штатним агітаторам, пропагандистам, лекторам товариства «Знання», парткомам, 1–шим і 2–гим відділам всіх установ і організацій, керівництву та парткомам вишів, шкіл і навіть дитсадків.

Невже 20 років масованої і цілеспрямованої ТОТАЛЬНОЇ брехні і дезінформації та подальші десятиліття інформаційної інерції повзучого сталінізму не минулась марно, не вплинули на масову, суспільну і особливо побутову свідомість покоління, народженого в 40–і, 50–і та 60–і роки.

Так, ми діти свого народу, постгеноцидного супільства. Одиниці з нас не були піонерами і комсомольцями. А на вступ в комуністичну партію, особливо серед інтелігенції та «претендуючих» осіб, був конкурс (приблизно чотири чоловіка на місце).

Не хотів би, щоб написане оцінювали як спробу колишніх гебешників «примазатись» до нинішньої української патріотичної справи. Просто треба мати на увазі, що люди були скрізь і скрізь різні. Так, оперсклад КДБ завжди «славився» патологічним переконаним свідомим україноненависництвом, проте ставку треба робити саме на словах «свідомим» і «переконаним». Багато з нас, і я в тому числі, жертовний бандерівський дух вдихнули саме в школах КДБ, де прискіпливо вивчали московську трактовку історії української національно–визвольної боротьби на жорстоких і нелюдських прикладах «чекістсько–військових операцій» з «рейдуванням агентури і бойовиків», «перевербовки бандитів» за допомогою «близких связей», що означало прямий шантаж дружин, дітей, батьків з їх висилкою, депортаціями рідних, близьких, близько–і малознайомих людей та сусідів, використання для боротьби зі своїми перевербованих, перекуплених, пригноблених і зломлених.

Проте саме з середовища «оперсостава КГБ» вийшли і майбутній прем’єр незалежної України Євген Марчук, і нардеп Володимир Сивкович, і навіть нинішній мер Борисполя Анатолій Федорчук, та й багато ще хто.

Та і я, зокрема, теж звідти…

_________________________

Отож, повернімося в той незабутній Бориспіль, 1989–го, коли мені прийшлось приймати ділянку оперативної роботи з «контррозвідувального забезпечення» Бориспільського району, яке на той час полягало в «протидії несвідомим неформальним і інспірованим політичним напрямам і рухам антикомуністичного і буржуазно–націоналістичного спрямування».

Партія перед КГБ ставила конкретне завдання: за будь–яку ціну не допустити створення опозиційних до КПРС структур.

В обласному управлінні КДБ та всіх його районних підрозділах були підняті всі архівні матеріали по всім гучним і резонансним справам, хоча б таким, як ДГОР (дело групповой оперативной разработки) «Блок», численні матеріали «профілактик» з забарвленням «український буржуазний націоналізм».

В розпал роботи аналітичних підрозділів з визначення кола «врагов», в листопаді 1989–го, мені прийшлось зустрічати в Бориспільському аеропорту скорботний борт з останками Стуса, Тихого і Литвина. Наступного дня обласні офіцери–аналітики випрошували у мене листівки з віршами Стуса, що їх поширювали рухівці в аеропорту і на повному серйозі вчитувались в рядки, намагаючись зрозуміти їх зміст. Мене це вразило – моє таємне захоплення українським націоналізмом, яке я не міг довірити навіть найближчим, раптом стало модним і престижним, навіть серед КГБешників. Для мене це був шок.

На той час мій колега, майор Геннадій, вже вів дві справи оперативної перевірки на таких «запеклих націоналістів» як учитель іноземної мови Гнідинської середньої школи Михайло Ратушний і інженер бориспільського заводу «Прометей» Анатолій Ковальчук.

Якщо з Михайлом Ратушним все було ясно: западенець, «засланий козачок», відвертий націоналіст, активіст–рухівець обласного масштабу, контролювався за допомогою «надійної» агентури (тобто люди, які висвітлювали діяльність Михайла, щиро його ненавиділи і щедро давали «потрібну» інформацію), то з Анатолієм Ковальчуком було важче. Якщо Михайло був відкритий, щирий, «рубаха–парень» з великим колом товаришів і знайомих, серед яких йому легко було підставити агентів, то Анатолій якраз навпаки: відлюдькуватий, замкнутий. Інформацію «про ворожу діяльність» щодо Ковальчука наше відділення отримало від київської агентури, як «связь известного националиста Ивана Зайца». Перевірити це було важко, тому що треба було рейдувати своїх районних агентів до Києва, а зробити це було непросто, бо підвести до Анатолія агента було проблематично. Завербувати когось з близьких друзів було ще важче з причини практичної відсутності цих самих друзів.

Майор Геннадій, мій «сокамерник» (тому що сиділи в одному кабінеті), якось жартома запропонував мені «замочити» Анатолія Ковальчука. Він йому не просто заважав, він просто «валив» одну з найголовніших його справ. Причина була проста і банальна: Гена, окрім всього іншого, вів «контррозвідувальне обслуговування» заводу «Прометей», який за декілька років до описуваних подій, отримав закуплене державою за золото дорогоцінне обладнання для виробництва магнітних дисків з західної Німеччини. Не дивлячись на всі спроби нашої вітчизняної наукової і виробничої еліт використати його за призначенням, справа не рухалась з місця, бо московські розпорядники бюджету «отримали відкат» від самих німців і закупили обладнання, яке там на заході вже було морально застаріле і ніяк не хотіло працювати «на перестройку».

Гена вже мав конкретних підозрюваних, практично повну доказову базу і готував перевести свою оперативну розробку в кримінальну справу, коли його змусили вивчати Ковальчука. І не просто змусили, а поставили вимогу звітувати в 5 управління центру по справі Ковальчука щотижнево. Ясно, що за таким розкладом, розробку по «відкату» треба було покласти в довгий ящик. Геннадій прекрасно розумів неспівставність цих справ, неодноразово їздив в область і в центр щось комусь доводив, проте, отримавши догану, принишк, тихо мріючи або передати справу мені, або десь якось удавити цього Ковальчука, що невідомо звідкіля так недоречно взявся.

Я ж, насправді, був зайнятий «надзвичайно важливою справою» — навесні 1990 року, була отримана генеральська санкція і заведена справа оперативної перевірки щодо одного з активістів Руху, лікаря–психіатра Романа Никифорука. Він ініціював і активно приймав участь у всіх можливих пікетах і маніфестаціях в місті, які так дратували районне керівництво і особливо ідеологічного секретаря Тамару Онищенко, яка майже щодня викликала до себе на килим нашого начальника відділення.

Треба сказати, що Бориспільська райлікарня давно була більмом у оці райвідділу КДБ. Там працювало декілька раніше профілактованих «архівних об’єктів», які свого часу швиденько «покаялись в гріхах» і підписали відповідні визнавальні папери. Що вони робили зараз і яка була їх роль у щойно народжуваному Русі – було неясно, адже саме відвідування ними рухівських зборів, ще не було підставою для прийняття рішень, тому мене було кинуто саме на «цю відповідальну ділянку роботи».

Деякі з профілактованих, таких як наприклад, лікар–педіатр Олександр Бойчук, на наше щастя, тоді працювали в Києві, в Борисполі ж тільки ночували, а тому всі «тєлєги» за їх участю, що приходили до нас, ми з чистою совістю відсилали у київські райвідділи, де вони губилися в численних томах «літерних справ», без належної перевірки.

По Гнідинській школі інформацію постачав сам «горком партии», який вимагав «пресечь» діяльність Ратушного саме тому, що директором тієї школи була така собі Валентина Стрілько, активістка українського національного шкільництва, відома далеко за межами бориспільщини. Було використано звичайний таки «виробничий» конфлікт між завідуючим Бориспільським райвно М. Корніякою і непокірною директоркою, якій приписувалась «організація опозиційних антипартійних структур» в районі. Під прикриттям цього конфлікту протягом 1989–1990 років райвідділом КДБ було організоване «оперативне вивчення і документування протиправної діяльності» Валентини Стрілько і Михайла Ратушного, як об’єктів справ оперативної перевірки з забарвленням «український націоналізм і антисуспільна діяльність» з застосуванням всіх «дозволених» оперативних можливостей і засобів.

Важко тепер об’єктивно оцінити діяльність того чи іншого «об’єкта» по створенню осередку Руху в районі. Так, Валентина Стрілько була серед його активних ініціаторів і провідників. Однак на мою суб’єктивну думку, справжнім натхненником і організатором українського культурного, просвітницького, а головне політичного відродження в районі був член бюро Бориспільського міськкому партії, головний редактор районної газети Валентин Лисиця. Він вміло використовував своє службове положення, перетворивши звичайну районку з невизначеною назвою «Трудова слава» в справжню трибуну «перебудови і гласності», а головне в справжню українську газету від землі. Його кабінет перетворився на штаб новоствореного Руху, а шпальти газети на дискусійний майданчик політичних сил. Газета широко подавала розвідки з непростої і трагічної історії рідного краю, відкрито і активно виступила за відкриття українських класів у двох російськомовних міських школах, втручалася в різномаїття економічних відносин району і міжнародних контактів працівників місцевого міжнародного аеропорту.

Це не просто дратувало, а навіть бісило як обласне, так і районне «партійне начальство». Протягом 1989–1991–го років тиск на газету був просто шалений. Не гребували прямими вказівками бюро міськкому і навіть обкому. Секретар міськкому Тамара Онищенко прямим текстом вимагала від підполковника Петра Чичканя, начальника відділення КДБ, «розібратися» з головним редактором. Той же кивав на міськком, мовляв, виводьте його з членів бюро міськкому, тоді я зможу все.

Міськком партії не мав реальної влади на своїх же членів і не міг ось так просто вивести з своїх лав непокірного «борзописця». Партсекретарі хотіли прибрати Валентина Лисицю чужими руками, руками КГБ.

Але часи вже були не ті. КДБ на той час вже не мав «розв’язаних» рук, керівництво обласного управління та і центральний апарат не сміли переступити через інструкцію КДБ СССР від 1956 року, яка зобов’язувала оперативні підрозділи порушувати внутрішні справи оперативного обліку на членів партійних комітетів тільки з дозволу і санкції вищих партійних органів.

Протягом 1990 року двічі начальник відділення підполковник Чичкань звертався до начальника обласного управління генерала Шрамка з рапортами про доцільність «збору доказових матеріалів про антисуспільну і антирадянську діяльність члена бюро Бориспільського міськкому, головного редактора районної газети «Трудова слава» Валентина Лисиці в рамках справи оперативної перевірки». Та генерал не наважувався йти з цим до першого секретаря обкому. Часи вже були не ті.

Коли ж Чичкань звернувся з рапортом втретє, доклавши до нього клопотання міськкому, підписане секретарями Бистрим та Онищенко, генерал не витримав і вліпив Петрові сувору догану.

Пояснення цього «сміливого» вчинку не забарилося: в листопаді 1990–го надійшов цілком таємний наказ голови КДБ СРСР про внесення змін до «біблії контррозвідника» — Класифікатора. Цілі розділи, серед яких знаменитий «кормилец» — «Український буржуазний націоналізм» було вилучено. Тепер «наявність у особи ідей і переконань про самовизначення України і побудови незалежної української держави» вже не були підставою для цькування з боку КДБ. Стаття кримінального кодексу «Антирадянська агітація і пропаганда», а також частина друга статті «Зрада Батьківщині» в формі переходу на бік ворога – з’їздом народних депутатів СРСР скасовані.

Всі справи оперативного обліку з цим забарвленням були припинені, самі справи було знищено по акту в присутності не менше двох офіцерів, а акти були надіслані в спеціальний архів 10 відділу КДБ УРСР.

Тільки одна справа оперативної перевірки була реалізована дійсно «по–чекистски»: 7 листопада 1990 року за участь в акції з недопущенню військового параду в Києві на Хрещатику «об’єкта», Михайла Ратушного, було заарештовано, його офіцера–розробника, майора Гену, і начальника, підполковника Петра Чичканя, було відзначено в наказі. Всі інші «наші об’єкти» голосно, і головне вже безкарно, протестували проти арешту свого товариша, ну а нам було вже не до них. «Український буржуазний націоналізм» перетворився на парламентську партію і ми, як і всі «радянські люди», мовчки визнали його своєю владою. 6–та стаття «советской» конституції назавжди відійшла в історію.

Змінювались закони, змінювались правила, щось не заборонялось, а щось уже і дозволялось. Проте не відмінялась любов і ненависть. Розкол був не тільки в суспільстві, розкол був і серед особового складу КГБ. Саме тоді прийшла ще одна таємна інструкція з підбору кандидатів на роботу в органи КДБ: «отбирать исключительно преданных социалистической идее и интенациональному долгу» (тоді ще продовжувалась жорстока і безглузда війна в Афганістані). Силові структури України продовжували поповнюватися «інтернаціоналістами», які або не були українцями взагалі, або щиро ненавиділи так завану демократію разом з Україною, або були відвертими пристосуванцями до будь–якої системи. Саме тоді в бориспільському відділенні з’явився молодий, запеклий і правильний молодий комуніст, лейтенант–інтернаціоналіст Анатолій Федорчук.

Тиск на «неправильну» районку не припинявся не зважаючи на рішення московських з’їздів. В день, коли країна слухала «Лебедине озеро», а над Борисполем кружляло 40 бортів з 10–ти тисячами головорізів вітебської дивізії ВДВ на борту, вже бориспільський міськвиконком прийняв остаточне рішення: припинити фінансування районної газети «Трудова слава».

Чотири місяці колектив газети буде працювати без зарплати. Всі будуть дивитись на свого головного редактора, а він не буде піднімати очей. Так буде до грудня 1991–го, до самого референдуму, на який газетярі будуть відчайдушно працювати. Добившись незалежної України без заробітної плати, Валентин Лисиця у відчаї застрелиться.

Після його похорону фінансування газети відновиться.

Все буде як і раніше. Не буде тільки Валентина Лисиці.

__________________________

Двадцять років потому:

Об’єкт ДОР «Худой» Михайло Ратушний – народний депутат України трьох скликань, голова правління Інституту національного державознавства, а віднедавна – голова Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Об’єкт ДОП «Стерва» Валентина Стрілько – була заступником глави Київської обласної держадміністрації, зараз президент Міжнародного освітнього фонду ім. Ярослава Мудрого.

Об’єкт ДОП «Хмурий» Анатолій Ковальчук – був заступником глави Бориспільської районной держадміністрації, зараз помічник–консультант народного депутата України.

Об’єкт ДОП «Пікетчик» Роман Никифорук – довгий час очолював Київську міську клінічну психоневрологічну лікарню №1 (Павлівську), зараз лікар–практик.

Начальник райвідділення КДБ Петро Чичкань – підполковник запасу, військовий пенсіонер і активіст Соціалістичної партії Мороза.

Серетар міськкому Тамара Онищенко – після розгону парткомів швиденько знайшла тепле місце заступника начальника новостворюваної тоді Бориспільської митниці…………………….

Майор Геннадій Сухомлин – військовий пенсіонер, полковник запасу, позапартійний.

Лейтенант Анатолій Федорчук – вчасно розгледів «соціалістичну» перспективу, достроково залишив службу і став мером Борисполя від Партії регіонів.

А на рогозівському кладовищі міста Борисполя над могилою Валентина Лисиці співають степові пташки.