КГБ СРСР. Спогади опера

ГЛИВКИЙ МЛИНЕЦЬ

З Середньої Азії в рідний Київ я летів на крилах гордості «Аерофлоту», лайнері Іл–62. Позаду були враження від Ташкенту, його людей, звичаїв і обрядів, клімату і колоритних базарів, від навчання у Вищій школі КГБ, викладачів, засвоєного матеріалу, від однокурсників, нових друзів і нових товаришів.

Київ зустрів привітним літнім теплом, буйною зеленню і відвертою байдужістю підполковника–кадровика управління КДБ УРСР по місту Києву і Київській області.

— Які квартири в Києві? Ти що, друже. Та й вакансій тут катма. А ти, я бачу, з Яготина, ось і дуй на свою батьківщину в Переяслав–Хмельницьке відділення. Будеш жити дома і працювати на славу…

А вже в Переяслав–Хмельницькому, на вулиці Одинця, мені були раді:

— Приймай ділянку роботи – ціла Згурівка з околицями, є де розгулятися.

Почав з літерних справ: на цілу Згурівку сторінок з двадцять. Все інше в київських архівах.

З цих двадцяти сторінок дізнався, що Згурівка колись була районом, потім її приєднували і до Чернігівської, і до Полтавської, а зараз до Київської області.

В сумнозвісні сорокові тут навіть було своє незалежне відділення НКГБ–МГБ, де було цілих п’ятнадцять оперативних офіцерів–агентуристів. Цікаво, що вони тут робили, адже один офіцер – це 30–40 агентів і до ста довірених осіб… Як потім виявилось– таке було скрізь. Гебешників, що тоді маскувались під міліціянтів з угро, було втроє, а то і вп’ятеро більше за самих міліціянтів з угро і роботи було вдосталь.

Вражали також прізвища оперів: Меклер, Вайнштейн, Атлас, Файнберг, Рабинович, Халфін… Був також і Мойша Іванов. А начальником у них був капітан Коровін. На хазяйстві була особиста зброя, кулемет «Максим», бричка, підвода і четверо коней.

Коли читав ті сторінки, якось підсміювався і не усвідомлював, що «если партия скажет», то наступним «Мойшею Івановим» прийдеться стати мені. Навіть будучи всередині системи, не усвідомлюєш про своє покликання – для чого ж ти там. Це видно тільки збоку, а всередині – азарт, спорт, кураж і… безвідповідальність.

Але то було колись.

Ділянка роботи була досить проста: цукрозавод, сільгосптехніка, сільгоспхімія, один радгосп, чотирнадцять колгоспів, три православних приходи, секта баптистів, селище, двадцять одне село і п’ятнадцять хуторів, дванадцять тисяч населення і аж один агент. Справ оперативного обліку не було вже років з десять, кримінальних справ по гебешному профілю – років з двадцять. Ще правда рахувалась оперативна підбірка на якогось Олега Жупанського, але самої підбірки в сейфі не було. Виявилось, що підбірка була передана в київське управління і долучена до справи на «махрового вражину–націоналіста», а запис про передачу зробити забули.

До речі, підбірка – це та сама справа оперативного обліку яка, правда, велась без санкції обласного начальства. Всі такі справи починались з підбірок, а вже потім, на підставі отриманих матеріалів, писався рапорт на генеральське ім’я, а після його погоджувальної санкції отримувались палітурки і заводилася сама справа, куди першими вшивались матеріали цієї самої підбірки.

Попередили, що Олег Жупанський, один з випускових редакторів київського журналу «Всесвіт», інколи приїжджає додому в Згурівку, де чи вдома, чи у друзів за чаркою може вести «антисоветскую буржуазно–националистическую агитацию».

Забігаючи наперед, мушу визнати, що мені так і не видалось познайомитись з цим знаменитим Олегом, проте паперів «про його душу» прийшлось списати мабуть з цілий том. Це все були відповіді на запити «…а не был ли он такого–то числа в…», «…а не было ли в его окружении известного N…», «…а как он отзывался о выступлении Генерального секретаря на съезде…», «…а не хранит ли он дома литературу буржуазно–националистического толка…»

Почухавши потилицю і протянувши щось на кшталт «Так, один агент – не густо…», я подався до начальника.

Керував нами тоді такий собі Дмитро Григорович Неділя. Це потім я дізнався, що в це тихе болото Діма–фармацевт потрапив завдяки своєму своякові, в той час генералу, заступнику самого голови республіканського комітету Степана Несторовича Мухи.

Сам Діма був колись парашутистом–десантником, розказував, що під час карибської кризи четверо діб підряд ночував у жерлі літака, не знімаючи парашута. Потім вчився на фармацевта, а коли свояк дослужився до генерала, Діму призвали в органи, присвоїли офіцерське звання і вже через рік він об’явився в Переяславі–Хмельницькому старшим лейтенантом на посаді підполковника, начальника відділення КГБ.

Діма, без сумнівів, був людиною колоритною. Перед начальством, партсекретарями, їх водіями, секретарками і телефоністками він відверто плазував і навіть цим пишався. Проте перед підлеглими і підозрюваними (а підозрюваними було все населення ввіреної йому ділянки), він був відвертим cамовдоволеним самодуром. Чим також пишався.

Якось до нас на службу прийшов молодий лейтенант Толя. Він їхав з іншого кінця Київської області через Київ і, ясно, що до Переяслава втрапив десь під обід. Коли він представився начальнику Дімі, той побілів, потім почервонів, потім надувся мов міхур, а вже потім розродився лайкою впереміж з матюками про те, як смів молодий офіцер такого престижного і відданого партії і народові комітету, запізнитися на службу.

Хвилин двадцять він принижував, ображав і знищував прибульця, тримаючи того по стійці «струнко», а потім брязнув дверима і подався додому на обід.

Вже потім Толя розказував, що цю годину він провів утяжких роздумах: що ж робити? Чи змовчати і служити, чи вліпити кулаком межи очі в цю нахабну пику і висказати все, що він думає про Радянську владу… Стримався і покорився.

Це потім ми всі звикнемо до Діминого самодурства і навіть будемо до цього відноситися філософськи. А на той момент Дмитро Григорович був для мене «цар, Бог і воїнський начальник».

Коли я подався до Діми з питанням про Згурівку, той ліниво наказав мені надати йому пропозиції з організації агентурного апарату згурівського куща, де передбачити кількість, розстановку і можливості агентурних сил і засобів: агенти повинні були бути в великих трудових колективах, вузлі зв’язку, школах, а також треба було мати декількох агентів–рейдерів, які за своїми посадовими обов’язками безперешкодно могли потрапити в будь–яке село, домівку чи квартиру…

Таким чином я сам собі визначив необхідність придбання агента у згурівській середній школі.

Слухаючи,часом, просторікування «потерпілих» від влади і тих, що ледь вислизнули з рук кровожерливого КДБ «заслужених рухівців», дивуюсь, скільки вони сил і старань вкладали в пошук «агента КГБ» в своєму оточенні. Навіть тоді, коли ці рухівці вже потім прийшли до влади і отримали можливість познайомитися з методами «оперативного сыска», вони не переставали обрушуватись на якихось там «агентов».

А мабуть в тому і є досягнення того страшного оперативного мистецтва, що шукають винного серед своїх, а не у системі. Винний – він ось, поруч, живе через хату, на роботі тобі підтакує, п’є з тобою пиво чи й горілочку, ділиться плітками й анекдотами, а потім біжить до опера, щоб настукати і виказати щось твоє потаємне…

Насправді все простіше і жахливіше.

Серед гебешних оперів був такий анекдот: вийшов вранці гебешний начальник на ганок, потягнувся і мовив: «Кого сьогодні будемо вербувати?» Потягуючись, розводить руками з–за голови, а потім раптом тикає пальцем у випадкового перехожого. «Ось його».

В житті ж гебешна служба шукає об’єкта, тобто підозрюваного, на якого відкривається полювання. Це вже чим це полювання закінчиться – справа друга, може це буде кримінальна справа, може профілактика, може вербовка. Це по науці. Може бути і по «оперативной необходимости».

Тобто об’єкта інколи треба зламати, змусити каятись, зраджувати. Можна перетворити його на інструмент підлості і навіть вбивства, можна навіть його вбити – як партія скаже. І начальство.

Опер може ВСЕ, проте не може це робити за власним бажанням і за власної хіті. На сторожі власна внутрішня інспекція. І це вам не якась там міліцейська інспекція з особового складу, яка вишукує серед міліціянтів порушників закону і хабарників. Гебешники хабарів не брали, а закони порушувати їх професійно вчить держава, на сторожі якої і стоїть БЕЗЗАКОННЯ. А отже БЕЗЗАКОННЯ можна і треба застосовувати тільки по відношенню до тих, на кого партія скаже «ФАС».

Частина радянських людей вербується з радістю і охотою, вважаючи це за ознаку довіри, а згодом, усвідомивши, що їх просто ошукано, мучаться своїм відступництвом, стаючи неврастеніками, психами, а то й самогубцями.

Частина вербується з острахом, з цього моменту живучи в постійному страху і теж кінчають, як правило, не кращим чином.

Ще якусь частину громадян вербують «під чужим прапором», тобто не від імені КДБ, а під виглядом друзів, націоналістів, бандитів, іноземних розвідок тощо.

Однак є частина людей, що вербуються так, ніби вербують вони, а не їх. Це природжені ділки, крутили, підлота і підлабузники. Вони примудряються працювати тільки за гроші чи за інші блага. З їх числа потім виходять самі опера, різні там партсекретаріі пройдохи–керівнички різних рівнів. Якось в спецшколі нам розказували, що все політбюро ЦК КПРС, а також всі перші секретарі обкомів у всі часи набирались виключно з «архівної агентури».

Ще частина агентів вербувалась силоміць: на «компрі», тобто на криміналі, крадіжці, якомусь некрасивому проступці, на «жінці», або на ситуації, яку гебешники організовують спеціально. Якщо саме цей кандидат на вербовку потрібен до зарізу, на допомогу прибуває спеціальна група офіцерів–психологів–вербовщиків з обласного управління чи й навіть з центрального апарату. Тоді проводиться спеціальна розробка кандидата і, як кажуть старі і досвічені опера, збою специ не дають. «Клієнта» додавлюють, а потім передають на зв’язок потрібному оперу.

Отже, коли знайдено об’єкта, то під нього вербуємо агента. Не цього, так іншого, або обох, або і всіх, хто з ним контактує. Лише один чи два відсотки громадян СРСР не йдуть на вербовку. Але це нічого. Тоді ці громадяни йдуть до або до в’язниці, або отримують такий чорний квиток по життю, що краще було б до в’язниці.

Проте об’єкта мені ще треба було знайти, а для цього потрібна так звана «сигнальна» агентура для висвітлення ситуації і перевірки цих самих сигналів. Одним з таким і повинен бути агент з числа вчителів згурівської школи.

Отже, робимо все по науці: підбір декількох кандидатів, їх вивчення на предмет можливості використання в якості агента, підбираються йому можливі «легенди» тощо.

Поки що зупиняюсь на двох молодих хлопцях.

Пишу рапорт начальнику відділення про встановлення оперативного контакту, тобто офіційного знайомства з легальним співробітником КГБ. Знайомлюсь з обома, починаю просити виконати невинні ні до чого не зобов’язуючі «прохання», потім ще і ще. Зустрічі перевожу на нелегальну основу (тобто ховаємось де прийдеться).

Потихеньку притираюсь до одного з них, Валентина. Ерудований, відповідальний, спортивний, компанійський, випиває в міру, подобається жінкам, йому часто вони «плачуться в жилєтку» — ось те, що треба. Відчувається взаємна приязнь, проте він дещо напружений… Та нічого, я ж його розумію, тут все–таки село, світиться йому знайомством з опером ні до чого, тому обіцяю з ним бути акуратним…

Тут, каюсь, я сам дав «пєнку». Річ в тому, що я спішив вислужитись і до встановленої Дімою дати, обіцяв «закрити» район агентурним апаратом, одночасно «вів» кількох агентів, з десяток кандидатів на вербовку, а тому «перестарався» і недооцінив Валіка – а й дійсно, куди ж він дінеться?

Організовую контрольну зустріч кандидата на вербовку згурівського учителя Валентина зі своїм начальником. Боже, Діма, як нова копійка, посміхається, підлещується, хизується знанням літератури, поезії, міжнародної політики, тут же грається в принциповість, чесність і історичну відповідальність соціалізму…

З полегшенням пишу рапорт на вербовку агента, який Діма самолічно повіз до генерала.

Назавтра мене офіційно повідомляють про отримання генеральської санкції на вербовку агента, але в мене окрім цього ще шість вербовок до кінця півріччя. А ще в перевірці декілька сигналів, один з яких з підозрою на український буржуазний націоналізм, а другий, страшно подумать, на самий шпіонаж і який стоїть на контролі у того ж генерала.

І все бігом, І все треба встигнути…

Вибираю запропонований мною у тому ж рапорті варіант вербовочного підходу, хоч його й не обов’язково було виконувати, головне — результат.

Підкочуюсь до Валіка і з удаваною буденністю і ніби–то поспіхом прошу виконати просту «формальність» — написати папірець для «внутрішньої бухгалтерії» (знаєш, ми теж в цій системі звітності й паперового контролю…).

— А що за папірець?

— Підписка про нерозголошення.

— Нерозголошення чого?

— Наших з тобою взаємовідносин.

— Тобто вербуєш?

Тут я беру паузу, а Валік добавляє:

— Слухай, я ж не урка і не бовдур. Сам знаєш, я ж недавно читав Юліана Семенова – після підписки дороги назад немає.

— А ти не згоден на співробітництво?

— Не згоден. Співробітничати з КГБ, бути для вас джерелом інформації – категорично ні. Будеш давити, а я знаю, як ви це вмієте робити – не буду жити.

Цього я й справді не чекав і навіть розгубився, проте (всі статути пишуться кров’ю) раптом згадав про свій рапорт, де механічно–автоматично проте детально, свого часу описував свої дії в разі відмови кандидата від вербовки від співробітництва. Валік, згідно складеного обласним офіцером–аналітиком психологічного портрета, був з тієї категорії людей, яких не можна було змушувати чи умовляти.

— Ну ні,то й ні. Подумаєш… Без тебе обійдусь. – Ми холодно і дипломатично прощаємось.

Назавтра Діма як з цепу зірвався: півгодини мене розпікав криком і істерикою. Бігав по кабінету, розмахував руками, тупотів ногами, врешті зачепив графин з водою, «мать – перемать», і в кінці заспокоївся в мокрих штанях посеред битого скла.

— Стривай, а ти ж в рапорті писав, що Валентин — кандидат в члени партії і претендує на посаду завуча школи? Це дійсно так, чи це перли для генерала?

— Так, це правда.

— Тоді мерщій в Яготинський райком партії до голови парткомісії, там якраз сидить наша довірена. Вона вмить цьому чистоплюю кисень перекриє. Буде йому і посада і партквиток…

Їду в Яготинський райком, а на душі паршиво. Валік, ясно, гнилий сільський інтелігент і чистоплюй нещасний, але капості йому робити просто так, щоб пам’ятав з ким зв’язався, було якось не по собі.

Врешті, я ж сам винен, поспішив, не підготував його… Хоча, той інший кандидат був би мабуть кращим, а Валіка треба було тримати як довірену особу на довірі без підписки – дивись, якісь плітки й розказував би…

Заходжу в райком і чомусь згадалось, що цю будівлю будував батько мого друга дитинства, а ось тут, на першому поверсі, мене приймали в комсомол…

Боже, як я тоді переживав, злякано повторював питання–відповіді й чомусь думав, що мене ось так можуть і не прийняти.

Чомусь ще згадалась одна з лекцій спецшколи КГБ, де доводилось, що опера ні в якому разі не можна направляти в той район, де він виріс, чи вчився. Причина – опер повинен бути вільним від особистих стосунків, які можуть вплинути на оперативні комбінації…

— Тьху, дурниці, — кажу я про себе і стукаю в двері кабінету голови парткомісії при райкомі партії.

— Заходьте, — я відкрив двері і закляк на порозі. За столом «важного» кабінету сиділа Мирослава Михайлівна, моя колишня і незабутня класна керівничка, вона ж, зараз голова парткомісії і вона ж довірена особа нашого начальника Діми.

З приводу того, що Мирослава (як ми її скорочено називали) є довіреною особою КГБ, я не переймався. Я знав, що її чоловік, колишній офіцер–оперативник кримінальної міліції, а тому що таке «агент–резидент» вона повинна була добре знати.

А от що саме вона голова парткомісії, якій я повинен «здати» Валіка… Тут мені було вже явно не по собі.

Я сидів перед Мирославою, ніби як школяр перед вчителькою з невивченим уроком. Вона мене розпитувала, а я мнявся і мимрив щось непевне…

— Ладно, не мнись, — сказала мені Мирослава, — тільки–но мені дзвонив твій Діма. Кого треба запресувати і з якої причини?

З Мирославою, як з справжньою мамою, можна було поговорити про все. Я відверто розказав про свою помилку, про те, як мені жаль Валіка, який дійсно ні в чому не винен, просто випадково і без своєї вини він потрапив під каток системи–машини, яка мусить знищити не тільки його кар’єру, а можливо і саме життя, адже довідка про відмову від співробітництва з органами все–одно залишиться в літерній справі райвідділення, та й у оперативно–довідковій картотеці республіканського комітету теж буде виставлено «сигнальний маячок» на нього, як на неблагонадійного.

Ми з нею довго сиділи і розкладали справжній складний оперативний пас’янс з порятунку молодого вчителя, якого Мирослава, як колишня заврайвно, сама свого часу рекомендувала до вступу в КПРС.

Мирослава, сильна і вольова жінка, яка не боялась ні Бога, ні чорта, ні КГБ, взяла все на себе. Вона тут же зателефонувала Дімі і поставила йому ультиматум: або він закриває всі питання щодо Валіка, який є її протеже, або вона вже не довірена і всі питання КГБ в райкомі буде блокувати.

Ясно, що Діма моментально спікся, почав плакатись і валити все на київське начальство, а він сам, ви ж знаєте, та я для вас… Діма був як завжди невідпорний, а для начальства і жінок – дорогоцінна знахідка.

Якось, так років через десять після мого звільнення з КДБ, випадок звів мене з Валентином Олександровичем, директором Згурівської середньої школи. Була можливість для розмови і навіть для випивки.

Випивка закінчилась тим, що Валік навідріз відмовився щоби платив я.

— Ця історія заслуговує на те, щоб оплатити хоча б обід. Головне – ніхто нікого не продав, ніхто нікому не хотів зробити зла і ніхто не винен.

— Якби не Мирослава.