КГБ СРСР. Спогади опера

САТАНИНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ

Коли людина пише якісь спогади зі свого життя, в них вона мимоволі прикрашає свої вчинки, показує їх шляхетність і благородство, одночасно упускаючи ті моменти, за які в житті буває соромно, чи навіть і згадувати їх неприємно.

Треба сказати, що в органи КГБ я йшов за власним бажанням, натхненний численними книгами–фільмами–оповіданнями про «холодну голову, гаряче серце і чисті руки». Я мріяв долучитися до когорти славетних, бо ще не знав, що тодішній шеф більшовицької спецслужби Юрій Андропов, користуючись своїм високим положенням члена політбюро, ще в кінці шестидесятих добився прийняття спеціальної державної програми з популяризації «славної радянської історії» і їх каральних органів, що були перетворені в «сяючий меч революції», де мечу відводилась роль шляхетного символу, а не знаряддя насильства і пригноблення.

Держава витрачала значні бюджетні кошти на створення образу людяної благородної системи вільних людей – будівників комуністичного суспільства. Навіть і сьогодні існує досить потужна ностальгія за совєтами, за ситим і щасливим життям при комуністах – і в цьому неабияка заслуга без перебільшення видатних кремлівських ідеологів Суслова і Андропова, що зуміли змусити громадськість забути про масові особисті і суспільні трагедії, катастрофи і жахи двадцятих, тридцятих, сорокових і п’ятидесятих років.

Одягнувши офіцерські погони з васильковими просвітами, я став досить значною номенклатурною особою радянського суспільства, причетною до «власть імущих», до хазяїв цього життя. Змінилась моя поведінка, мова і навіть хода, мої друзі, товариші і сусіди почали шанобливо величати мене по–батькові і навіть на ВИ. Одночасно я ставав від них дещо віддаленим, мені вже не довіряли сокровенне, не ділилися з наболілим (тільки коли комусь щось треба). Одномоментно я перетворився на ЦАБЕ.

Своєю причетністю до такої поважної державної інституції я без сумніву пишався, інколи навіть цим зловживав, проте старші товариші завжди ставили на місце – опер взагалі повинен бути непомітним, робити свою роботу таємно, без розголосу і підозр, хоча тут же розказували «перли». Так свого часу в Миронівському відділенні КГБ був офіцер, який полюбляв, добре напившись і осідлавши службового мотоцикла, виїхати на трасу, витягнути пістолет і зупинити рух транспорту. Міліцейські ДАІшники до нього не підступались і він смачно насолоджувався «данной властью». Ясно, що тверезий він все заперечував і обіцяв «розмазати» зарозумілих ДАІшників, поки ті ж його не здали, після чого «в результаті вдало організованої і успішно проведеної чекістської операції» його застукали п’яним на трасі і не виперли по–тихому з органів.

Але навіть такий анектодичний випадок не міг посіяти сумніви в головах обраних, тим більше, що з подібним нещадно боролись.

Навіть коли мене було долучено до страшенної таємниці існування агентури–перевертнів серед наших простих людей, а не серед «врагів», і коли я зрозумів, що справжніми «врагами» системи є ті ж самі посполиті, яких треба тримати у покорі, то і тоді відчуття значимості і необхідності виконуваної роботи мене ще переповнювало.

Перелом стався пізніше, коли в результаті виконання однієї надважливої і досить сумнівною за моральною чистотою роботи, мені в вічі сказали, що я служу САТАНІ в справжній сатанинській організації. І я змовчав. І не тому, що не знайшовся що відповісти – відповідати було нічого. Це була правда, якою мене пригвоздили до ганебного стовпа моєї власної совісті.

А почалася ця історія буденно.

Мірилом значимості і потрібності суспільству гебешного опера було ведення справ оперативного обліку на вже викритих і «будущих» врагов, але протягом майже трьох років служби ці кляті ДОУ (дела оперативного учета) для мене були недоступні. У відділенні я виконував «чорнуху» – організовував власний агентурний апарат для отримання сигнальної інформації; виконував численні запроси кадровиків і оперативників зі всього Союзу, через які бачив, що «враг не дремлет» і десь хлопці дійсно займаються справжньою справою; був на підхваті у начальника і старших оперів; виїжджав на пожежі, технологічні аварії і катастрофи; приймав участь у розслідуваннях зловживань і «хищений» в особливо великих розмірах, в яких підозрювався явно не посполитий люд, а особи наближені до влади і носії заповітних партбілетів. Мене гнітила відсутність справжньої своєї справи, де б саме я визначав необхідність проведення тієї чи іншої акції чи гострого оперативного заходу, щоб саме я залучав суміжників з оперативно–технічного управління і зовнішнього спостереження, де б мені була довірена роль ініціатора планів оперативних розробок і комбінацій, де б я дійсно міг показати що я вмію і як красиво це роблю.

Час ішов, служба протікала, мені постійно докоряли на відсутність справ, слабкість агентури і отриманих сигналів, мене постійно тикали в якісь недоробки, недописки. Особливо бісили зауваження начальства на орфографічні помилки в документах, які насправді були не помилками, а самовпевненим самодурством мого керівництва, що навіть свою природну неграмотність перетворювало в реалізацію знаменитого «я начальник – ти дурак».

І от, нарешті…

Якось начальник розписав мені для ознайомлення документ з якогось сибірського райвідділу, де мене повідомляли, що на ввірену мені територію після семи років тюремного ув’язнення і п’яти років заслання повертається і бажає тут осісти об’єкт, свого часу засуджений за частиною другою статті 62 «Измена Родине» в формі «антисоветская агитация и пропагандя». До документа додавалась довідка «по дєлу», де невідомий мені опер стверджував, що після проведення акції з розповсюдження самопально виготовлених двох десяток листівок в людних місцях міст і містечок західної України, об’єкт був «изобличен и осужден». Провину свою не визнав, покрання відбував на загальних роботах (тобто по повній програмі без ніяких послаблень), покарань в штрафному ізоляторі не відбував, «вину свою не осознал и не раскаялся», веде себе «вызывающе», від співробітництва зі слідством і в подальшому з органами КГБ демонстративно відмовився.

Тобто «враг» яких ще треба пошукати.

Далі, правда, була ще його коротка біографія і характеристика: 1930 року народження, уродженець західної Волині, до засудження – «не привлекался», освіта – «мехмат» київського університетету і педінститут «учитель історії», авторські свідоцтва за винаходи, публікації в пресі, робота викладачем профтехучилища, а потім технікуму, неодружений, тихий, спокійний, неконфліктний, зауважень щодо виконуваної роботи і внутрішньої дисципліни не має, характеристики з місця роботи позитивні.

Резолюція мого начальника була теж багатослівна і заслуговує на те, щоб її згадати. Мій шеф ставив завдання проінструктувати довірених працівників міліції–паспортистів з недопущення «под благовидным предлогом» приписки об’єкта на території району, націлити агентуру на виявлення місць можливого працевлаштування, провести відповідну «разъяснительную работу» з їх керівниками, установити контакт з родичами, у яких він збирається зупинитись і приписатись, визначити серед них осіб, з якими можливі довірительні відносини чи навіть оперативний контакт.

Не треба навіть говорити, що об’єкта на вокзалі я зустрічав особисто.

Я одразу ж легко його визначив, хоч на свою фотографію він був мало схожий – «зек він і є зек» – і «повів» як учили. Треба сказати, що це був перший в моїй практиці випадок особистого ведення об’єкта. Справа «оперативного наблюдения» (ДОН) буде заведена дещо пізніше, залучити до роботи бригаду зовнішнього спостереження з відповідного допоміжного управління можливості ще не було, потрібна санкція начальства і підстава – зареєстроване дєло, а тому все робив сам.

Ясно, що він одразу ж подався до сестри, де вже відпрацьований мною її чоловік чітко поставив об’єкта на місце: «В нашому роду тюремників не було, а тому ми тебе не приймемо. Йди куди хочеш». Сестра, правда, в сльози… Об’єкт було вже повернувся щоб піти, та вона його повернула.

Години через три (я вже замучився сидіти в машині напроти їх дому) об’єкт вийшов «с вещами» і понуро побрів у бік міліційного відділку. Там його, як рідного, зустріли мої довірені, і чемно повідомили, що з радістю припишуть, але тільки тоді, коли він знайде роботу.

Забігаючи наперед, можна сказати про ефективність цього справді ієзуїстського способу приниження і знущання: не пропишемо поки не знайдете роботи, а на роботу не можуть прийняти без прописки. В такому стані мій об’єкт буде знаходитись ще два тижні, які особисто я потрачу на списання більше кілограма паперу, серед якого буде заповітна і довгоочікувана мною справа «оперативного наблюдения» і яка відрізнялася від всіх інших справ різних там перевірок, розробок і комбінацій тим, що не мала чіткого кінцевого терміну. Поки об’єкт не покається і не погодиться на вербовку в якості агента КГБ – постійні високопрофесійно організовані радянською системою і чесними чекістами особисті життєві капості і підлості йому забезпечені до самої смерті.

З міліції мій об’єкт до сестри не повернувся. Завтра її чоловік, сам прийде в мій кабінет і розповість, що вони ж все–таки не звірі, а які–не–які родичі, а тому сидільця накормили, напоїли, обмили, обіпрали… Ще довго плакали, а вже потім відправили, бо ж бачили у вікно машину, в якій так довго сидів опер.

Я ще цілий вечір водив об’єкта по невеликому містечку, разом з ним відвідав величний двохсотлітній парк, стравжню місцеву окрасу, спостерігав разом з ним захід сонця і вечірню зорю, а потім довів його знову до вокзалу. Чи бачив мене об’єкт чи ні – не знаю, я старався йому на очі не показуватись, проте якимсь єством все–таки відчував, що він в мій бік не дивиться принципово. Він ні разу не спробував «перевіритися» чи «відірватися». Ходив чи сидів собі, насолоджувався волею, але однозначно, це була вистава для одного глядача. І глядачем цим був я.

На вокзалі об’єкт був перехоплений моїми наперед заінструктованими довіреними міліціянтами–дільничними і запроторений до місцевої буцигарні.

Назавтра він все–таки знайде тимчасовий прихисток у якоїсь сердобольної бабусі і ще два тижні буде добросовісно оббивати пороги «присутственных мест», де його знову і знову будуть ображати і принижувати чи ввіливими посмішками, чи брутальними лайками з матюками.

Але ж і об’єкт мені попався справді міцний. Це вам не якийсь книжний тюхтій чи вошивий інтелігентишка. Виявляється я все–таки «прошляпив», не зафіксував і не перешкодив його виїзду в Київ до самого начальника обласного управління міліції. До генерала його правда не допустили, але під тиском загрози самоспалення перед будівлею ЦК партії, чиновники вимушені були визнати його незаперечні конституційні права і вирішити його питання позитивно.

Через два тижні з обласного управління міліції прийшов особистий генеральський наказ видати належний йому конституцією паспорт громадянина СРСР в якому поставити штамп про приписку. Таким чином, не дивлячись на мої старання, об’єкт легалізувався, ну а про те що мені за це «влетіло» навіть і не будемо згадувати – заробив.

Хоч з другого боку: не було б об’єкта – не було б бажаної справи. Наганяї, звичайно, ми переживемо, а от тепер вже можна з упевненістю і погордою заявити, що я вже справжній і повноцінний опер.

Об’єкт, хоча й затятий, проте виявився доволі смирним: влаштувався на роботу кранівником якоїсь будівельної контори, вибив місце в гуртожитку, не пив, не палив, не буянив – а все собі щось читав і щось писав. Підведені довірені повідомили, що писав щось особисте, яке він і не ховає, проте можливості заглянути в написане не було. Підвести ж агента – це вже проблема, тому що він в оперативному мистецтві дасть фору і мені, і моєму начальнику – з таким не жартують.

Щотижня довірені і віддалені від об’єкта агенти про щось та й постукували, але нічого такого особливого в його поведінці не було. Особливою моєю турботою був контроль його виїзду в Київ, де він може утнути будь–що і вже ось тоді в мене можуть бути неабиякі неприємності. Тут мною була розроблена ціла комбінація яка полягала в тому, що на об’єкта, як на людину тверезу і відповідальну, були покладені деякі обов’язки коменданта, а саме завідування ключами від кімнат. Тоді, коли ключі були в кишені, я був спокійний – об’єкт вдома, але коли ключі опинялись на цвяшку – мені тут же телефонували, що він може кудись чкурнути.

В таких турботах йшов час, ми з об’єктом мирно і чесно заробляли: він на будівництві, а я на ньому. Я знав його, а він мене, проте ми ніколи не віталися і обидва старанно робили вигляд що не знайомі. Можливо він чекав, що я буду до нього підкочуватись, обробляти, вербувати, але я на це не зважувався, та й начальство б не дало санкції – не той клієнт. Такого не обробиш і не завербуєш, між нами були відносини «вооруженного нейтралитета», ми з ним просто співіснували.

А життя вирувало.

КГБ вже не розстрілювало і навіть не саджало за «три колоски» от народ і «розпустився–розпоясався». На будівництві, де працював об’єкт, я вже завів двох агентів і з півдюжини довірених, яким колишній сиділець–кранівник відверто був нецікавим. Їх розпирала чи то несправедливість, чи то заздрість, коли різні будівельні начальнички клали в свою кишеню «чесно зароблену десятину». В середовищі будівельників вважалось, що присвоєння десятої частини оприходуваних будматеріалів – то не розкрадання. Вони й не крились, бо їм було не до тями, що разом з сидільцем у їх тихе будівельне болото прийшло й государєве око у вигляді гебешних агентів, які, коли вже «стукають», то зразу про все. І про своїх начальників також.

На будівництві крали всі, навіть мої агенти, вони ж то не знали, що система передбачила перепровірку отриманих даних, і вони впевнено закладували один одного. Чесно в цій конторі працювала тільки одна людина – мій об’єкт, колишній сиділець, який прекрасно знав, що будь–яка підозра щодо нього моментально обернеться новим в’язничним строком. Кого–кого, а його вже милувати ніхто не буде, на нього зразу ж повісять всіх собак. Одне слово – антисовєтчик.

Та й моє начальство теж вимагало від мене оперативної комбінації з реалізації ДОН шляхом засудженням об’єкта по загальнокримінальній статті. Тобто я сам мав спланувати, організувати і провести заходи, щоб у всіх крадіжках на будівництві звинуватити того унікального і єдиного, який не крав. Не дивлячись на повний моральний абсурд, до мене в поміч з області навіть відрядили досвіченого юриста–майора, який щиро і щедро ділився досвідом професійної фальсифікації загальнокримінальних справ.

Зараз мені непросто і навіть соромно згадувати, але я дійсно на повному серйозі і з усвідомленням відповідальності приймав участь в плануванні і організації всієї цієї підлості.

Ситуація з розкраданням будматеріалів вже була повністю контрольована, прокуратура (на наше прохання) вже порушила кримінальну справу, міліційний відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності (знаменитий БХСС) теж було підключено до цієї чекістської операції, але в справу втрутилась мораль і вищі сили, що присоромили всіх фальсифікаторів.

Так місцевий виконроб, якому цілком і повністю був підлеглий наш об’єкт, нарешті дає йому пряму вказівку: навантажити ось цю машину ось саме цими піддонами з цеглою і цементом. Проте об’єкт – не промах, відчувається школа. Він почуяв неладне і тут же витребував від виконроба розписку з письмовим наказом про вимогу навантажити те і те. Виконробу було не до цього – його кишеню вже обтяжувала солідненька пачечка банківських білетів, а робочий день вже кінчався, а тому будь–яка затримка могла бути фатальною і він швиденько обписав підсунутий папірець.

Тільки–но вантажівка викотилась на межі будмайданчика, ми вже всі були тут як тут. Всі разом: і прокуратура, і міліція і… Ну а як же без мене?

Бідному сидільцю вже заламали руки і я почав діловито нишпорити по його кишенях в присутності всієї «правоохоронної» бригади і свідків–понятих. Коли ж вийняв зім’ятий вчетверо складений папірець, то зразу й не усвідомив свого краху.

— Читай, начальник. Читай, тільки вголос, щоб всі чули, — об’єкт дивився на мене сміливо і презирливо. Його очі вже сміялись, смакуючи мою поразку і свою чисту перемогу. Проте чи ж перемога буде на його боці? Може зараз опер розірве папірець у всіх на виду і скаже що нічого такого не було? З таким він вже знайомий, він досвічений, він же антисовєтчик–сиділець.

Я пробіг очами текст, де чорним по білому було сказано, що такий–то виконроб наказує такому–то кранівнику навантажити на таку–то вантажівку такі і такі будівельні матеріали. Дата, підпис…

Читати вголос я не став, а просто передав папірець прокурорському і сказав: «Долучи до справи», а кремезним міліціянтам, що тримали сидільця в нагнутому стані з вивернутими руками сказав: «Відпустіть його, він не винен».

— Спасибі, начальник, що не порвав. Спасибі, що долучаєш до справи. Якщо відверто, то не чекав. Я ж знаю, тобі за це влетить, але ти переживеш. Посадиш другого, або й мене, тільки іншим разом. Робота в тебе така – бути слугою у Сатани в сатанинській організації.

Прокурори і міліціянти завмерли. Вони чекали на мою реакцію, а я мовчав. Що я міг сказати? Вони ж то не знали всього і ще вони не знали, що сиділець казав правду.

Мені треба було щось сказати, бо ж цього вимагав мій статус, та я мовчав. І навіть не тому, що сказати було нічого, просто до горла щось підкотилось, просто очі чомусь зволожились.

Просто було соромно за ту організацію і за систему, яку щойно назвали сатанинською.

Просто було соромно.

__________________________

Років через двадцять ми знову зустрілись.

Йому було вже за вісімдесят.

Прощений, виправданий, реабілітований зі зняттям судимості. Як особі, що незаслужено постраждала, від держави надали квартиру, в якій живе сам один. Від колись великої сім’ї зостався він та сестрині діти. У нього ж своїх не було. Та й бути не могло, тому що під час слідства його зробили калікою. Щоб зізнався і покаявся – БИЛИ. Били по голові, в пах, в проміжність, в задній прохід. Били зі знанням справи, били підло, розмірено, безкарно, не боячись, що отримають здачі: тому з тих пір він, вибачайте, не мужик.

Пенсія у нього, мало сказати невелика: мізерна – не заслужив.

А ті, що його цькували, полювали і вели слідство – заслужили.

Заслужили і ті, що присудили йому за два десятки невинних листівок цілих дванадцять років неволі.

Мають добру пенсію і ті, хто над ним у в’язниці знущався, хто принижував і катував.

От би Службі безпеки, Міністерству юстиції і Міністерству внутрішніх справ України та й поцікавитись – а за які ж такі заслуги перед українською державою, ті хто особисто фальсифікував, судив і гвалтував отримують такі, найвищі в державі пенсії?

Невже справа САТАНИ живе?

Невже і зараз йому служать?