КГБ СРСР. Спогади опера

ПУТЧ, ПУТЧ, ПУТЧ…

19 серпня 1991–го, неділя, п’ята ранку, диктор ще нічого не говорив, «Лебедине озеро» ще не транслюється…

Пронизливо дзвонить телефон. Я за звичкою зриваюсь, не усвідомлюючи, що вже дванадцятий день, як підписано наказ про моє усунення з посади старшого оперуповноваженого КГБ УРСР.

Вже потім, місяців через два, буде наказ про моє звільнення з військової служби за власним бажанням без права перебувати в запасі органів КДБ СРСР.

У військкомат я піду пізніше, де на мене вирячить очі тамтешній начальник відділення з обліку офіцерів запасу – КГБістів у них зроду не бувало. Виник конфуз: адже звання «лейтенант» мені присвоював міністр оборони, а наступні звання – якийсь голова чогось там, що для воєнкомівців не авторитет (мене просто переплутали з численними міліціянтами, чиї спеціальні звання вони демонстративно не визнають). Гебешні ж запасники стоять на обліку в мобілізаційних відділах обласних управлінь. Звільнені за порушення дисципліни, нероби чи п’яниці все ж залишаються в запасі КГБ і тільки таким як я, що свідомо не побажали служити далі і звільнені за власним бажанням, відмовлялось бути гебешниками навіть запасу.

Я, дурень, обурився, почав качати права і врешті добився, щоби мені залишили звання, яке вказане у військовому квитку. От якби погодився стати тоді знову лейтенантом, мав би зараз підставу з ними судитися.

О, який би був «шкандаль», розголос, преса, високоповажні і високопоставлені вболівальники і співчувальники – дивись, була б, здуру, і пенсія. Боже, ну чого ми такі розумні заднім числом.

Я схопив слухавку і почув істеричний голос моєї куми Ліди, авіадиспетчерки міжнародного аеропорту «Бориспіль»: «До нас йде вітебська дивізія ВДВ на сорока бортах Іл–76. Наш воєнпред бігає по залу, розмахує пістолетом і вимагає їх терміново прийняти. Всі оперативні та відповідальні чергові по авіарайону, галузі, міністерству, радміну і ЦК республіки сповіщені, проте всі ухиляються від відповідальності. Ніхто не дає ніяких команд. Борти ми зараз ставимо в коло, де вони зможуть провисіти ще годин зо три. Що робити далі? Що це? Переворот, путч, війна?»

З Лідою живемо ми поруч. Моїй доні і її синку по сім рочків. Разом водили дітей в сусідський російськомовний дитсадок, а зараз ми з нею складаємо так звану «ініціативну групу» з відкриття українського класу в російськомовній школі. Ми повірили в щойно прийнятий Закон про мови в Українській РСР, де, серед всього іншого, зазначено, що за наявності восьми заяв батьків у школі мусить бути відкрито клас з українською мовою викладання.

Я, як офіцер КГБ, намагався не світитися, а от Ліда, добра душа, була справжньою активісткою. Особисто обходила батьків майбутніх першачків і умовляла, просила, агітувала, а сама все мене допитувалась, а чи справді Рух дозволять? А чи справді український клас відкриють? Вона так журилася, що старшого синочка була змушена віддати в російську школу (адже вона ось тут, поруч). Все переживала за українську мову, бо вона була ОФІЦІЙНО ЗАБОРОНЕНА і в неї, і в мене на роботі. І біда була не в цьому. Біда була в дедалі нахабнішій мовній поведінці і її, і мого начальства, яке дозволяло собі не просто гучні заяви, а й приниження, образи і навіть звільнення за мовною ознакою.

Скажете такого не було?

Ха, ха. Таке існує й зараз, на двадцятому році незалежності. Існує, бо воно безкарне.

Ліда зібрала 28 заяв від батьків і ми торжествували, як раптом виявилось, що відкриття україномовного класу недоцільне, тому що «заяв недостатньо». Ліда підняла ґвалт: вона ж особисто передавала ці заяви директорові школи, але коли вони дійшли до міськвно, виявилось, що їх залишилось всього шість.

Ліда знову побігла по людях і прийшла до мене в сльозах. Все правильно. Батьки відмовлялись від своїх заяв: одних «сильно просили», інших «просили сильно подумати», а декому відверто сказали: якщо не хочеш втратити роботу (отримати квартиру, машину, путівку) – не дратуйте міськком.

Коли я поклав трубку, то подумав — хана українському класу в нашій російській аеропортовській школі № 8. Після таких подій що розгортаються, ніхто не зважиться його відкрити, бо…

… бо на мою столицю суне ціла повноцінна бойова повітряно–десантна дивізія в повному спорядженні, при повному озброєнні, з боєприпасами, медикаментами і навіть кухнями, яка вже кружляє на Борисполем з готовністю виконати будь–який наказ партії.

А на вежі аеропорту – анархія і мітинг: жоден відповідальний керівник чи черговий так і не дали зрозумілу і неоднозначну відповідь–наказ: приймати чи ні. Знову Ліда дзвонить мені:

— Ми тут думаємо, що можемо зіштовхнути борти і тоді аеропорт закриється, але тільки на одному борту – 250 людей. Живих людей.

— Боже, Ліда, та ти при своєму розумі? А чи ти знаєш, що всі без виключення розмови всіх телефонів служби диспетчерів пишуться в постійному режимі? І взагалі, що ви там думаєте? Вимагайте рішення керівних органів – в цьому ваше спасіння. Упирайте на те, що ви тільки стрілочники… Невже думка про катастрофу дійсно присутня у ваших розмовах?

— А як ще ми зможемо відкрити україномовний клас?

Її згадка про україномовний клас остаточно мене спантеличила…

Далі пішли тільки короткі гудки – чи то Ліда кинула слухавку, чи то може хтось пильний відімкнув (автоматів cлідкування тоді ще не було – і справді, в це зараз важко повірити…).

Вже потім Ліда мені розповідала про той безлад, що творився в диспетчерській службі аеропорту: ніхто не відміняв рейсові борти з численними відпочивальниками, пасажирами інших міжнародних і внутрішніх рейсів. Приходилось суміщати щоденний графік з надзвичайною ситуацією.

Аеропорт має дві злітно–посадочні смуги, одна з яких повністю контролювалась військовими, але яку в той же час жваво експлуатували обидві сторони. Злітні смуги були паралельні, починались будівлею аеропорту з пасажирським терміналом і численними допоміжними службами, що стояв між ними і закінчувались кілометрів за три далеко в полі різними «руліжками» і між якими одиноко стояв «туалет типу сортир», звичайна шпаківня на одне очко.

Військово–транспортні борти підходили до повітряного району аеропорту з поодинці з півночі і їх акуратно ставили у «коло» на значній висоті, щоб не заважати виконанню буденного графіку роботи летовища. Диспетчери тут же вираховували і видавали бортам параметри ешелонів, швидкість, дистанції, напрям і швидкість вітру тощо. Вишколені військові пілоти десантних Ілів дотримувались радіотиші, в той час як в телефонно–телетайпному режимі конференції між оперативними черговими військових штабів Москви, Києва, Мінська і Вітебська, основних та запасних аеродромів, черговими міністерства транспорту Москви та Києва велись не просто переговори, а справжній «базар» з лайками, матюками, погрозами, криками, істериками. Інколи він припинявся, коли хтось з керівників намагався прийняти якесь вольове рішення і всім щось наказати, проте ці накази явно суперечили всім можливим інструкціям і дозволам, що тут же в ефірі коментували диспетчери, які, за всіма писаними і неписаними правилами, мали вирішальний голос в цій какафонії. Учасники цього унікального радіобазару примудрялись в перервах між радіолайками зазирати в телевізори, де вже транслювалось «Лебедине озеро», яке періодично переривалось зачитанням Указу віце–презилента про ГКЧП. Всі дружно відмовлялись брати на себе будь–яку відповідальність, а в разі звернення тут же посилались на свою «відповідну інструкцію», яку кожен тримав у себе на колінах.

Час спливав, у бортів, що підійшли першими вже підходило до кінця паливо, а єдино правильного рішення не було.

В цей час штатна військова охорона периметру аеродрому була приведена в режим «отражения агрессии», навкруги злітних смуг з’явились вантажні будки «Уралів», «Зілів» і «Газонів» вперемішку з бронетранспортерами та саміходними зенітними установками, зчетверенні дула яких відбивали сонячні зайчики і навіювали невеселі думи. Цю чисельну техніку і ланцюжки солдат, що біжать, було прекрасно видно з вершечку вежі, де розташувалась диспетчерська служба і їх вигляд, м’яко кажучи, не сприяв її професійній пильності і зосередженості.

Раптом старший зміни диспетчерів прильоту порадив «відсунути» цю військову армаду хоча б на півтора–два кілометри від будівлі аеропорту, щоб не спровокувати паніку серед пасажирів і обслуги, якою була вщерть набита ця споруда в цей спекотний недільний день розпалу сезону відпусток.

Ця «порада» була настільки слушною, що була беззаперечно сприйнята як наказ і прийнята до практичного виконання. Саме «виконання цієї поради», на думку чисельних свідків тієї події, послужило якоюсь іскрою дієвості влади і кінця анархії. Так, як ця команда прозвучала в режимі теле–радіо–конференції, вона була з полегкістю сприйнята всіма учасниками «радіобазару» і з цього моменту всі, без урахування звань і посад, звертались до старшого зміни як до головного командира.

Стали надходити доповіді передових бортів про наявність палива, з чого стало ясно, що вони вже «прилетіли» — пального вистачало тільки на посадку. Іншого рішення бути вже не могло.

Після команди старшого зміни: «Увага, підготувати смугу для прийому бортів» — базар раптом припинився, все стало звично, буденно, розмірено і навіть красиво. Всі знали що робити, команди надходили і виконувались з точністю нікельованого хронометра, красиві металеві птахи з трихвилинним інтервалом торкалися розпеченого бетону, миттєво гальмували і скочувались на «руліжки», звільняючи смугу для наступного красеня Іла.

Це легко читається, а ви просто помножте 3 хвилини на 40 бортів і отримаєте повних дві години – саме стільки повинна була тривати посадка дивізії. І все це впереміжку між зльотами і посадками пасажирських бортів на паралельній смузі, адже графіки роботу аеропорту ніхто не відміняв.

Цей час було навіть хвилин на двадцять скорочено, завдяки використанню «вікон» на цивільній смузі між пасажирськими, вантажними, поштовими і іншими бортами, що йшли за графіком.

Пізніше я запитував: «Ризикували?» — «Боже збав, хоч і незвичний, проте робочий розрахунок надзвичайного режиму – така робота».

За цей час не було викурено жодної цигарки, не було випито жодної склянки води, не було сказано жодного зайвого слова… Хлопці і дівчата втратили до 10 кілограмів ваги кожен з потом, кров’ю і сльозами. Вже потім, коли вони доберуться додому, то попадають в свої ліжка, забувши пообідати, а дехто навіть і роздягнутись. І кожен з них отримає маленьке пасмо сивини «на згадку».

На момент посадки останнього, перший борт стояв вже дві години під палючим серпневим сонцем на розпеченій бетонній сковороді допоміжної смуги, так званої «руліжки». Всі були на місцях, льотчики в кріслах пілотських кабін, а солдати у вантажних відсіках, спресовані як оселедці в повній викладці, в парашутах, з особистою зброєю, до розпеченого вороненого металу якої неможливо було доторкнутись. Єдине на що спромоглися командири – настіж відкрити вантажні люки літаків, щоб люди всередині не зварились.

Якщо в залі диспетчерської вежі аеропорту була напружена, але звична робота, хоча і в неймовірно шаленому темпі, то за злітною смугою, за полем, у диспетчерському залі військового терміналу всі присутні продовжували слухати радіолайку між генералами різних відомств. Вони все ніяк не могли вирішити, що ж робити з прийшлим військом, якому не було поставлено жодних завдань, окрім того, що «прибути в місто Київ».

На розвантаження та марш на місто – наказів не було, на відміну бойової готовності – теж. Про них ніби–то забули. Всі намагання дізнатися про наступні дії упиралися в «чекайте на особливе розпорядження». Власники великих зірок на погонах самочинно теж ніяк не могли спромогтися на якусь зрозумілу команду. Час спливав, спека не спадала… Настав час обіду, коли раптом хтось з «батьків–командирів» нарешті розродився командою для прибулих з неба вояків: «з бортів розвантажити польові кухні, кормити особовий склад» і знову таки, чекати на особливе розпорядження.

Кухні розвантажували години три, адже за бойовим розписом, вони повинні були десантуватись останні, на вже захоплений плацдарм. Солдати вийшли на свіже повітря під палюче сонце і полягали у траву, а кінець смуги з табуном літаків–красенів затягнуло хмарою відпрацьованих газів численних моторів, адже всім цим бойовим машинам десанту, газикам, козликам і легкій артилерії треба було випхатись з жерла літаків, випустити запхнуті «на дно самісінької скрині» кухні, а потім знову влізти назад і сховатись від сонця.

Від літаків до розташування місцевої військової авіаційної частини напряму через поле по траві, тому що «руліжки» призначені тільки для повітряних суден, потягнулися газики–козлики – майже десять тисяч молодих здорових і вже досить відчутно вимучених спекою і спрагою хлопців зараз просили тільки одного – води.

Ще невдовзі задиміли кухні. Через деякий час біля них вже вишикувались черги солдат… Потім обід тут же на траві, і хоч команди «відбій» не поступало, розморене військо заснуло в найживописніших позах, які характерно показували як і хто спромігся порятувати свої стрижені голови і татуйовані тіла від «прямого попадання» сонячних променів.

Комфорту правда не було, але так «воювати» ще було можна.

А в цей час і керівники, і різноманітні чергові служб, і працівники чергових змін, а також численні пасажири в аеропорту і навколо нього, які монотонно мінялись, в залежності від «прильоту–відльоту», заглядали у екрани телевізорів, притискали до вух транзисторні приймачі, допитували і перепитували всюдисущих таксистів і водіїв пасажирських автобусів найшикарнішого в той час маршруту «Політ» — що ж там?

Проте у всіх були свої турботи, хтось відлітав, хтось прилітав, хтось проводжав, хтось зустрічав, а для когось це була просто звичайна робоча зміна. Ну прилетіли солдати, ну полягали на траві – головне, що ніхто не стріляє і, здається, не збирається. Шоу закінчилось – всім стало не до них.

Вже глибоко ввечері, коли сонце скотилось за обрій і жара спала, командиру батальйону охорони аеродрому сказали, що «отражать» нічого не треба, бо агресія відміняється, а тому – в казарми. Місцева піхота з блакитними погонами жваво заплигнула в свої «Зіли» та «Урали» і поїхала нарешті додому. В кінці колони до них пристроїлись самохідні установки протиповітряного вогню з уже зачохленими дулами і апарелями. Їх від’їзд викликав полегшення у всіх, хто це бачив.

Потім настала ніч, потім знову день. Очікували що ж буде далі.

То чекали, що скаже Кравчук, то чекали, що ж скаже Єльцин – не вірилось в серйозність цього балагану, вже названого путчем. Хтось чекав свята, хтось горя, хтось радів, хтось панікував, хтось про це взагалі нічого не знав – країна велика, хтось порівнював те що відбувалось зі словами поета: «в России было воскресенье, но… очередей оно не отменяло», мовляв, ну, ну, воюйте, а ми подивимось…

А військо в кінці злітно–посадкових смуг Бориспільського міжнародного аеропорту загорало. Про нього не просто забули – батькам–командирам було не до нього.

Командир дивізії, правда, як і належить, щогодини нагадував про себе, але його швиденько ставили на місце – ти чого там кіпішуєш? Лежите, спите, кухні кашу варять – не заважай вирішувати государеві справи.

Переночувати ніч у серпневому степу на духмяній траві – що ще може бути краще? Кажуть гори, чи то може море. Е, це треба спробувати, а потім сказати.

Правда щопівгодини, навіть тієї глупої ночі, поруч по злітці з несамовитим ревом несеться щось страшне… проте, якщо знаєш, що це звичайний літак і що зі смуги він нікуди не подінеться, то поряд з бетонкою можна ще й які сни бачити – і ніщо не завадить молодому хлопцю так служити, адже недаремно кажуть: «солдат спить – служба іде…».

Наступного дня знову загорали, а наступної ночі – знову спали на траві.

Найдивовижніше, що ніхто з них, окрім командира, начальника штабу та пілотів, що спали в своїх кріслах поруч з радіостанціями – навіть в голову не могло прийти, що там, ось поруч за смугою, в залі аеропорту і далі – в селах, містах, по всій країні люди чогось очікують, на щось надіються, чимось живуть.

Солдат, котрий знаходиться в стані «до особливоого розпорядження», за всіма статутами і інструкціями позбавлений будь якої інформації. Коли вони повернуться в казарми, виявиться, що їх брутально обманули – вони повернулись не додому, а в іншу країну. Може й не чужу, проте точно в іншу.

В кінці злітної смуги їх будуть тримати дві ночі і три дні. Потім буде команда «відбій. Додому». Вони звично завантажаться і знову в несамовитому ритмі будуть працювати і військові, і цивільні диспетчери повітряного руху, але це буде вже якось буденно. Ніби–то ті самі три хвилини на зліт, проте не буде наднапруги, не буде страху незнання і невідання.

Це вже буде красиво і захоплююче. Потім ці «бувалі» авіадиспетчери розкажуть молодим – вам таке і не снилось.

Наступного дня, ми з моєю дружиною, кумом Петром і кумою Лідою копали картоплю на своїх городах–ділянках, що їх виділяли для працівників аеропорту в зоні відчудження злітних смуг. Саме там в полі по транзистору ми й почули те історично трепетне «Україна стала незалежною».

Спеки вже не було, на широкому полі і там, і тут копошились люди, збираючи картопляний урожай, проте щось було не так і це всі відчули, бо не відчувати не могли. Коли вітер повертався з боку кінця злітних смуг – він приносив незвичний запах, якщо це можна було назвати запахом. Це була ВОНЬ.

Навіть за більш ніж три кілометри через поле відчувався стійкий запах людської сечі і екскрементів, які не могли заглушити навіть гасові вихлопи авіаційних двигунів, що ревіли на форсажі.

— А все це прийшле військо, — казала кума Ліда. – Уявляєте, посадили на три доби дивізію майже в десять тисяч чоловік і забули. Кажуть, лежіть, спіть, їжте кашу. А туалет? Там, у полі зору тисяч пасажирів і аеродромних служб, чисте поле і тільки один туалет для обслуги, коли комусь раптом щось прикортить. Вже третя зміна зі всіма можливими засобами, пожежними машинами і автообмивниками з реактивними пінними установками не може добратись до цієї шпаківні.

У кожного своє відчуття тієї чи іншої життєвої, сімейної чи історичної події.

У мене спомин про путч – з запахом.

І ніяких аналогій чи алегорій. Хоч як тут без них.

А ще за тиждень ми з кумою Лідою вели своїх дітей до школи. В такий жаданий і вистражданий перший і єдиний в нашій школі україномовний клас. І ніяке військо, путчі чи події не змогли перешкодити його відкриттю.

Ви спитаєте — а який зв'язок?

Вже потім хлопці з оперативно–технічного управління КДБ при моєму звільненні з комітету, чи вибачте, вже з СНБУ (Служби національної безпеки України, так тимчасово називалась наша контора до 25 березня 1992–го) подарують мені на згадку магнітофонний запис нашої з Лідою розмови 19 серпня 1991–го, де ми насправді обговорювали можливість організації справжньої авіакатастрофи. Думаю, таким трофеєм мало хто похвалиться.

От тільки ніякі музеї не стоять до мене в черзі за цим раритетом.