Конституційне право зарубіжних країн

Італійська республіка розташована на півдні Європи, на Апеннінському півострові. Межує з Францією, Швейцарією, Австрією і Словаччиною. Територія — 301,3 тис. кв. км, населення — 57,2 млн чоловік.

Сучасна італійська держава бере свій початок з XIX ст., коли відбувався процес національно-політичного об'єднання. Ще 1848 р. у королівстві Сардині-П'ємонт була введена перша конституція, відома в історії як Альбертинський статут. Після об'єднання Італії 1861 р. ця конституція була поширена в усій державі в цілому. Згідно з тим актом підсилювалася форма державного правління у вигляді обмеженої монархії, що згодом трансформувалася в парламентарну монархію.

Після приходу до влади фашистів (1922 р.) ця форма правління формально збереглася, хоча сам парламент згодом був ліквідований. Формально залишалася в силі й Конституція 1848 p., однак державний лад був кардинально змінений низкою законів, прийнятих у 1922–1928 pp. Ці закони встановили інститут так званої корпоративної держави.

Після Другої світової війни за результатами референдуму, проведеного у червні 1946 p., була ліквідована монархія і встановлена республіканська форма правління.

Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому засіданні Установчих зборів 22 грудня 1947 р. 453 голосами, проти було подано 83 голоси. 27 грудня 1947 р. Конституція була промульгована Тимчасовим главою держави І. Бономі, а з січня 1948 р. вона набрала чинності.

§ 1. Конституція

Італійська Конституція — це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-юридичний документ. Вона не має окремої преамбули. Філософські установки, соціально-правові основи та юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту. Тим самим (як це прийнято вважати в італійській конституційній доктрині) підвищується юридична значущість і обов'язковість конституційних принципів і норм, що стосуються загальних питань державного устрою, демократичного характеру італійської держави та його прихильності до забезпечення громадянських прав і свобод.

Конституція складається з вступного розділу «Основні принципи», двох головних частин — «Права й обов'язки громадян» і «Устрій республіки» — і перехідних заключних постанов. Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).

Італійська Конституція має твердий характер, її перегляд можливий тільки в рамках особливої процедури і за наявності в обох палатах парламенту так званої конституційної більшості. Твердість Конституції додатково підсилюють й особливі повноваження Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично всіх прийнятих парламентом законів.

Своєрідно вирішується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Стаття 10 визначає, що правопорядок Італії погоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права.

В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить парламенту й обласним радам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою Президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд. Особливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між державою і католицькою церквою. Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її території, у Римі, розташований Ватикан — релігійний і адміністративний центр католицької церкви, а римський первосвященик — Папа — за традицією є римським єпископом.

Ще 1929 р. між італійською державою і Ватиканом були укладені особливі «Латеранські угоди» (Договір і Конкордат), що гарантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб'єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії. Конституція, підтверджуючи, що відносини між італійською державою, Ватиканом і католицькою церквою регулюються раніше підписаними Латеранськими угодами, тим самим додає конституційного характеру нормам, що містяться в цих угодах.

При цьому італійська Конституція має світський характер, додержується принципів відділення Церкви від держави і рівності віросповідань. До остаточного тексту Конституції не увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким «католицька апостольська римська релігія» була єдиною державною релігією. Пізніше, 1984 p., ця формула була також виключена з переглянутого тексту Конкордата.

Партійна система. Протягом піввікового періоду, що минув з моменту вступу в силу нинішньої Конституції, італійська держава в цілому розвивалася демократичним шляхом. Це, зокрема, знайшло своє підтвердження і в еволюції ліво- і праворадикальних партій — комуністів і неофашистів, у їхньому нинішньому поверненні в конституційні рамки.

Італійська система політичних партій зазнала серйозних змін на початку 90-х років минулого століття. Традиційно найчисельніша Християнсько-демократична партія (ХДП) значною мірою втратила підтримку населення і розпалася на ряд невеликих партій, які претендують на її електорат. Суперник ХДП — Італійська комуністична партія (ІКП), найбільша комуністична партія Західної Європи, в 1991 р. перетворена на партію соціал-демократичного спрямування — Демократичну партію лівих сил (ДПЛС). Крім того, створені нові партії. В Північній Італії і в країні в цілому посилився вплив правого політичного крила. На виборах 1991 р. християнські демократи отримали менше 30 % голосів, а коаліція партій, в якій вони відігравали провідну роль, зібрала менше половини голосів електорату.

У період з 1948 по 1963 pp. ХДП, тісно пов'язана з римсько-католицькою церквою, була достатньо сильною організацією і могла управляти самостійно, але зазвичай вступала в коаліцію з іншими партіями. Християнські демократи виступали як ядра майже 50 коаліційних урядів післявоєнного періоду.

Другою за чисельністю партією Італії була ІКП. З часів Другої світової війни вона мала масовий характер і намагалася прийти до влади, але заперечувала насильницькі революційні способи політичної боротьби. В 1950–1960 pp. ця партія перестала спиратися на СРСР і навіть піддала критиці його керівництво. Вона визнавала багатопартійну демократію і провідну роль приватного підприємництва, а також підтримувала участь Італії в НАТО. Після того, як комуністичні партії країн Східної Європи і СРСР були відсторонені від влади, ІКП, очолювана Акілле Оккетто, змінила свою назву на ДПЛС. Все ж на наступних виборах вона отримала поразку, втративши 10 % свого електорату. Меншість комуністів намагалися зберегти свій марксистський спадок і організували Партію комуністичного оновлення, яка за кількістю членів зайняла п'яте місце в парламенті.

Італійська соціалістична партія в післявоєнний період за своєю значущістю займала третє місце. З часів заснування (1892 р.) ця партія зазнала кілька розколів, найзначніший з яких відбувся в 1921 p., коли її ліве крило відкололось і була утворена комуністична партія. Період розквіту соціалістичної партії припадає на 1983–1987 pp., коли її лідер Беттшо Краксі очолював найстійкіший після війни уряд країни (він проіснував 1060 днів). Соціалісти завжди лавірували між своїми головними суперниками і не відрізнялися сильною організацією. Коли соціалістична партія зайнялася розслідуванням скандальної справи про корупцію, щоб зберегти свій політичний авторитет, судові розслідування торкнулися і соціалістів (1992 p.). Краксі був усунений від влади, а партія розпущена.

Спадкоємцем великої частини католицького електорату і більшості політичних партій, які раніше очолювали політичне життя країни, став рух «Вперед, Італія», заснований у 1993 р. великим власником нерухомості і телебачення Сільвіо Берлусконі. Він спирався на клуби фанатів його міланської футбольної команди і користувався послугами журналістів трьох державних телеканалів, які знаходилися під його контролем. Протягом декількох тижнів йому вдалося створити сильний консервативний політичний рух, який витіснив соціалістичну партію. На виборах у березні 1994 р. рух «Вперед, Італія» випередив своїх противників і фактично став найкрупнішою партією країни. Берлусконі став досить популярною особою і отримав пост Прем'єр-міністра.

Рух «Вперед, Італія» сильно відрізнявся від традиційних італійських політичних партій. Він не мав масових організацій серед електорату, залежав від активності телебачення і преси, що належали Берлусконі, і значною мірою від особистості лідера. Все це давало привід багатьом аналітикам-політологам сумніватися у довговічності руху.

У період спаду авторитету старих партій з'явилося дві партії, що поступово набирали силу — Ліга Півночі (спочатку називалася Ломбардською Лігою) на півночі країни і «Ла-Рете» — на півдні. Ліга Півночі вийшла на політичну арену в 1990 p., коли партійне об'єднання, очолюване Умберто Боссі, зайняло друге місце (після ХДП) на регіональних виборах. Ліга Півночі, яка об'єднала Ломбардську Лігу і аналогічні їй «ліги» в інших північних районах, звертала увагу громадськості на неефективність і корупцію центрального уряду, особливо в зв'язку з рухом грошей, отриманих зі збору податків (більш високих на півночі), в проекти мафії на півдні. Найпереконливішим був заклик: «Далі від Риму і ближче до Європи».

Електорат Боссі негативно сприйняв перемогу консервативної коаліції на виборах 1994 року. Однак із тих пір Боссі посварився зі своїми політичними союзниками і в грудні 1994 р. змусив лідера руху «Вперед, Італія» Сільвіо Берлусконі піти у відставку. Надавши підтримку кабінету, який очолював Умберто Доші, Боссі став здійснювати курс на політичне наслідування. Отримавши значну підтримку на виборах 1996 p., він намагався створити життєздатній політичний рух і виступив на захист національної валюти. Боссі розраховував, що Італія не вступить до Європейського валютного союзу і ця невдача викличе хвилю суспільної підтримки ідеї відділення Півночі від економічно відсталого Півдня. Його прогнози не виправдалися, а політика призвела до ізоляції Ліги Півночі і зв'язаних з нею об'єднань. До 1998 р. Ліга Півночі стала зазнавати серйозних поразок. Виявивши гнучкість, Боссі оголосив, що повертається до ідеї захисту федерального устрою Італії.

На півдні, після того, як таємна змова між християнськими демократами і мафією піддалася ретельному публічному розслідуванню, Сицілію охопила хвиля політичних убивств. Мер Палермо, колишній християнський демократ Леолука Орландо, заснував у 1992 р. партію протесту «Ла-Рете» (в перекладі — «мережа»), і в ряді міст ця партія зайняла друге місце (після християнських демократів), набравши 72 % голосів. Проте наступні спроби досягнути розширення політичної підтримки по країні в цілому виявилися безрезультатними.

Події на півдні, особливо одночасне вбивство популярних слідчих, які займалися розслідуванням діяльності мафії, Джованні Фальконі і Паоло Борселіно, вплинули на політичне життя країни і змусили парламент шукати вихід із тяжкого становища. У травні 1992 р. Луїджі Оскар Скальфаро, представник християнських демократів і один із авторів Конституції 1948 p., був обраний Президентом країни. Протягом наступних семи років перебування на посаді Скальфаро став найбільш впливовим прибічником проведення політичної реформи і сприяв успішному вступу Італії до Європейського валютного союзу.

З давніх давен у політичному житті Італії важливу роль відігравали невеликі політичні партії. Щоб утриматися у влади уряди часто потребували їх голосів у парламенті. Неофашистська партія Італійський соціальний рух привернула значну увагу в 1992 p., оскільки Алесандра, онука Беніто Муссоліні, була обрана депутатом парламенту від Неаполю. Соціал-демократична партія займала центристську позицію і користувалася великим впливом. Радикали, антиклерикальна центристська політична група, відігравали провідну роль на виборах: вони виступали проти позиції Ватикану і християнських демократів у питаннях про право на розлучення, протизаплідні засоби та аборти. Республіканці — поміркована партія, що продовжує традиції реформатора XIX ст. Джузеппе Мадзіні. В 1981 р. лідер цієї партії Джованні Спадоліні став першим Прем'єр-міністром Італії. Він очолював коаліційний кабінет із представників п'яти партій, в якому більшість складали християнські демократи. Ліберальна партія, заснована Камілло Бенсо Кавуром у 1848 p., - найстаріша політична партія Італії, представляла інтереси підприємців і обстоювала принцип невтручання держави в економіку. Найбільшою партією на крайньому лівому фланзі була Партія пролетарської демократії, створена в 1974 р. дисидентами — соціалістами і комуністами, які виступили проти прагнення комуністичної партії до компромісу з християнськими демократами. Майже всі ці партії, за винятком Італійського соціального руху, перетвореного на консервативну партію, фактично зникли з політичної арени в результаті хвилі викриттів 1992–1994 pp.

Деякі невеликі партії вижили і скоро приєдналися до більш широких масових рухів. «Зелені», аналогічно своїм колегам в інших країнах Європи, представляють лівий пацифістський анти-ядерний рух і виступають за вжиття заходів з охорони навколишнього середовища. В 1992 р. «зелені» отримали 2,8 % голосів виборців (на виборах 1987 р. — 2,5 %). Серед регіональних партій особливо виділяється Південнотірольська народна партія, що представляє інтереси німецькомовного населення Південного Тіроля, і Союз Вальдотен, об'єднання франкомовних жителів Валле д'Аоста.

У 70-х роках минулого століття в Італії активізувалися невеликі групи терористів, які часто прикривали свої дії фразеологією лівого екстремізму. В 1978 р. Альдо Моро, лідер християнських демократів, який співробітничав з комуністами, був викрадений однією із таких груп — червоними бригадами — і вбитий після 55 днів полону. З'ясувалося, що це справа рук двох нелегальних груп — «Гладіо» («меч») і «Пропаганда-2» (або «ГІ-2»).

Розпалений в Мілані на початку 1992 р. значний скандал оголив корупцію у вищих колах влади. Виявилося, що провідні політики та інші урядові чиновники брали хабарі при злитті компаній або укладенні контрактів на громадські роботи.

Більш значні скандали з приводу кримінальних зв'язків політиків з мафією вибухнули в 1993. Серед обвинувачених і замішаних виявилися багато хто з високопоставлених діячів Християнсько-демократичної та Соціалістичної партій, включаючи двох колишніх прем'єр-міністрів, трьох партійних керівників, сімох міністрів і більше 100 членів парламенту. На референдумі в квітні 1993 р. виборці підтримали заходи, спрямовані на проведення реформ, включаючи відміну строго визначеного пропорційного представництва на парламентських виборах.

Правління Прем'єр-міністра Джуліано Амато супроводжувалося відставками вищих чиновників, обвинувачених у корупції. Сам Амато незабаром після референдуму подав у відставку. Скальфаро призначив головою уряду Карло Адзельо Чампі, політично незалежного керівника центрального банку країни, щоб продовжити процес реформування економіки і подолати політичний хаос.

Вибори в березні 1994 р. були проведені за новою системою пропорційного представництва, яка була схвалена референдумом у квітні 1993 р. Якщо ліві досягли успіху на місцевих виборах у листопаді 1993 р., то в березні 1994 р. перемогли праві партії і рух «Вперед, Італія», організований буквально за кілька місяців до виборів Сільвіо Берлусконі. Цей рух виступав у союзі із Лігою Півночі, яка поступилася значною долею голосів Берлусконі, і з Національним альянсом, організацією колишніх фашистів та інших консерваторів на чолі з Джанфранко Фіні. На виборах до палати депутатів приголомшуючий успіх у Північній і Центральній Італії отримали партії, які сформували блок «Полюс свободи» («Вперед, Італія», Ліга Півночі, Національний альянс і рештки Християнсько-демократичного центра). Ліві отримали більшість голосів у Неаполі і Базилікаті, а в Палермо Національний альянс з невеликою перевагою отримав перемогу над партією «Ла-Рете».

Політична ситуація знову різко перемінилася на виборах у квітні 1996 p., коли коаліція лівоцентристів «Оливкове дерево», очолювана професором економіки і колишнім державним адміністратором Романо Проді, перемогла в тяжкій боротьбі з коаліцією Берлусконі-Фіні «Полюс свободи». Проді продовжував політику обмеження бюджету, і в 1998 р. Італія стала членом Європейської валютної системи. Його коаліція не змогла здійснити реформування існуючої політичної системи. Перемога Проді і його наступне правління сприяли подальшому зміцненню двополюсної політики.

§ 2. Права й обов'язки громадян

Із 139 статей Конституції 54 присвячені правам, свободам і обов'язкам громадян.

Конституція закріплює традиційні права і свободи громадян: недоторканність особи, що доповнюється недоторканністю житла і таємницею листування, свободою пересування країною, свободою зборів і асоціацій (за винятком таємних і військових організацій), свободою совісті, слова, друку, маніфестацій тощо. На судову владу покладене гарантування прав і свобод.

Політичні права і свободи представлені дуже повно й широко. Громадянам надане виборче право, право утворення політичних партій, причому ст. 49 Конституції вимагає дотримання цими організаціями демократичного режиму. Це положення було підкріплено законом 1952 р. про заборону створення фашистських партій. Проте ця норма дотепер залишається лише мертвою буквою, і спроби заборонити існуючі неофашистські партії й організації закінчувалися невдачею.

Помітно виділяються соціально-економічні права і свободи — право на працю, що Республіка визнає за всіма громадянами й створить умови, що роблять це право реальним. Конституція ставить в обов'язок державі надавати своїм громадянам безкоштовне початкове утримання тривалістю в 9 років. Стаття 36 говорить про право трудящих мати винагороду, що відповідає кількості та якості його праці і достатнє у всякому разі для забезпечення йому і його родині вільного й гідного існування. Визнається право на утворення профспілок і на захист своїх інтересів з боку трудящих (ст. 39); на використання із цією метою страйку (ст. 40). Право на страйк було підтверджено італійським Конституційним судом ще 1960 р. Що стосується локаутів, то вони заборонені ст. 502 Кримінального кодексу.

У Конституції говориться про дві форми власності в країні — державну та приватну (ст. 42), про надання державі досить широких повноважень щодо експропріації приватної власності (ст. 43) і регулювання відносин у сфері земельної власності, установлення її меж, перетворення великих маєтків, заохочення дрібної і середньої власності (ст. 44). Держава може вторгатися у відносини власності «в суспільних інтересах» (ст. 42), у «цілях суспільної користі» (ст. 43). Назва норми зовні нагадує регулювання соціалістичного типу і стала правовою основою розвитку процесу державного впливу на економіку. Одночасно Конституція закріплює й свободу приватної господарської ініціативи. Однак вона не може розвиватися, завдаючи збиток безпеці чи свободі людського достоїнства.

Проголошення прав і свобод має юридичне й політичне значення. Усі прості закони й акти виконавчої влади, що не відповідають конституційним нормам про права і свободи, підлягають анулюванню Конституційним судом.

Хоча в Конституції 1947 р. прямо не йдеться про матеріальні гарантії прав і свобод, але покладені на державу обов'язки (наприклад, безкоштовна початкова освіта) не можуть бути реалізовані без матеріального забезпечення за рахунок бюджету.

§ 3. Виборче право і система. Референдум

Активне виборче право на виборах до Палати депутатів, обласні, провінційні та комунальні ради надається італійським громадянам, що досягли 18-річного віку, не позбавлені цього права за кримінальні чи злочинні провини морального характеру, установлені законом. Мінімальний вік активного виборчого права по виборах до Сенату — 25 років.

Списки виборців складаються в кожному округу і переглядаються щорічно в проміжок між груднем і березнем. Закон не передбачає голосування за дорученням чи поштою.

Голосування розглядається як цивільний обов'язок. Абсентеїзм без поважних причин фіксується в судових органах протягом п'яти років, але матеріальних, адміністративних чи карних санкцій відхилення від голосування за собою не тягне.

Нижня палата італійського парламенту — Палата депутатів — включає 630 членів, що обираються на п'ять років.

Віковий ценз пасивного виборчого права для обрання депутатом 25 років, а сенатором — 40. Сенат з 1963 р. включає вдвічі менше число членів, ніж Палата депутатів, — 315, що обираються на п'ять років. Якщо Палата депутатів включає тільки одну категорію членів, то Сенат може у своєму складі, крім того, обирати ще дві групи членів: 5 членів, призначуваних Президентом Республіки за видатні заслуги перед батьківщиною в соціальній, науковій, художній і літературній галузях, і до складу палати по праву входять усі екс-президенти Республіки. Ці дві категорії осіб є членами Сенату довічно.

З 1963 р. після проведення конституційної реформи обидві палати стали мати однаковий термін повноважень, але цей термін не завжди може відповідати тривалості повноважень іншої палати, оскільки Президент Республіки має право дострокового розпуску однієї з палат.

Володіння мандатом в одній палаті несумісне із зайняттям місця в іншій. Якщо особа була відразу обрана в обох палатах, то вона має вибрати одну з них. Члени обох палат не можуть одночасно знаходитись у Конституційному суді, Вищій раді магістратури, Національній раді економіки і праці, не можуть бути керівниками, адміністраторами, членами ревізійної комісії підприємств, що належать державі. Не можуть бути обраними до обох палат: мери комун із населенням понад 20 тис. жителів, обласні радники, представники провінційної адміністрації, префекти, супрефекти, вищі чиновники поліції, вищі офіцери збройних сил, що не знаходяться в запасі, судді, а також особи, які за своєю професією мають стосунки з іноземними державами.

З 1993 p. була докорінно змінена виборча система при обранні обох палат парламенту, а також при формуванні муніципальних рад з населенням до 15 тисяч. На ці комуни була поширена мажоритарна виборча система, що діяла в дрібних комунах з населенням до 5 тисяч.

Після реформи при формуванні Палати депутатів країна поділяється на 27 виборчих округів; Сенат обирається на базі областей, число округів при формуванні у такий спосіб верхньої палати складає 20. Виборчі округи мають межі областей.

Крім виборів, італійські виборці беруть участь у референдумах. Конституція 1947 р. передбачає досить значне число різних референдумів на національному і місцевому рівнях.

Конституція закріплює право народної ініціативи (ст. 71), що не закінчується народним голосуванням, а розглядається парламентом.

Референдум передбачений Основним законом країни (статті 132 і 133) на випадок зміни територіальних меж усередині держави. Таке голосування проводиться при злитті існуючих областей і створенні нових областей з числом жителів не менше 1 млн за пропозицією комунальних рад, що представляють не менш як третину зацікавленого населення. Таке саме голосування проводиться при відділенні провінцій і комун від однієї області і приєднанні до іншої в межах області. З допомогою референдуму вирішується доля нових комун, можуть змінюватися їхні межі й назви.

Найбільш обмеженим, передбаченим ст. 75 Конституції, є інститут народного вето щодо чинного закону. Сама Конституція називає таке голосування референдумом. Таке голосування може бути проведене за вимогою 500 тис. населення або виборців п'яти обласних рад для скасування цілком або частково вже діючого закону. Застосування такого голосування не обмежене часом від дати вступу акта в силу. Проте з-під дії названої норми вилучені закони про податки і бюджет, про амністію та помилування, про повноваження на ратифікацію міжнародних договорів.

§ 4. Вищі органи державної влади

Система центральних органів державної влади Італії будується на основі принципу поділу влади: законодавча влада довірена двопалатному парламенту, виконавча (як і в усіх парламентарних країнах) має двоїсту структуру, — вона включає Президента республіки та уряд — Раду міністрів. Складовою частиною системи органів є Конституційний суд, що забезпечує функціонування державної системи відповідно до норм основного закону.

Парламент Італії складається з Палати депутатів і Сенату, що мають практично рівний статус. Статті 61–82 Конституції регулюють їхні повноваження і відносини, називаючи обидві «парламентами». Рівність палат юридично порушується тільки тоді, коли вони приймають рішення спільно (вибори Президента Республіки, призначення членів Конституційного суду, Вищої ради магістратури тощо), оскільки Сенат — удвічі менша за чисельністю палата. Але й у цьому разі нерівність палат ілюзорна: депутати й сенатори голосують не за приналежністю до своїх палат, а за приналежністю до своїх партійних фракцій. Нарешті, рівність палат виявляється в однаковому праві домагатися відставки уряду, відмовляючи йому в довірі чи виражаючи недовіру.

Італійські депутати й сенатори мають імунітет і індемнітет. Палати діють на основі власних регламентів, прийнятих абсолютною більшістю їхніх членів. Парламент працює в сесійному порядку, збираючись на двох сесіях щорічно. Палати можуть бути скликані і на надзвичайні сесії на вимогу їхніх голів, Президента Республіки чи третини їхніх членів. Якщо одна з палат збирається на надзвичайну сесію, то друга збирається по праву.

Керівні органи палат — бюро. Кожний з цих органів включає голову палати, чотирьох віце-голів, трьох квесторів і 8 секретарів, причому в цих органах повинні бути представлені всі партійні фракції.Бюро обирається на п'ять років, тобто на термін легіслатури палат.

У палатах утворюються постійні комісії: у Сенаті — 12 чи 13 (на два роки), у Палаті депутатів — 14 (на термін легіслатури). Сенат може утворювати комісію з європейських справ. Профіль комісій в основному повторює компетенцію відповідних міністерств.

У комісіях представлені члени кожної партійної фракції палати. На засіданнях постійних комісій можуть бути присутні члени уряду, причому в засіданнях сенатських комісій можуть брати участь і не члени комісій і їм може представлятися можливість для виступу.

Засідання палат мають публічний характер. На прохання уряду, голови партійної чи фракції групи парламентаріїв палата може прийняти рішення про проведення закритого засідання.

Італійський парламент, у цілому, має традиційні для європейських парламентів повноваження. Він законодавствує, причому може робити це з будь-якого питання; в Італії не існує регламентарної сфери видання нормативних актів, як у Франції. Законодавча ініціатива належить парламентаріям, уряду, обласним радам, Національній раді економіки та праці, а також групам виборців не менш як 50 тис. осіб. Виборці, проте, не можуть вносити проекти в галузях, зарезервованих за урядом (бюджет, ратифікація міжнародних договорів тощо). Усі законопроекти, що передбачають нові витрати, повинні вказувати джерела їхнього покриття. Кожний проект має бути складений у постатейному вигляді. Усунутий проект може бути представлений тільки після закінчення шести місяців. Законопроекти вносяться на розгляд кожній із палат і набувають чинності законів тільки після схвалення обома палатами. Винятком є закон про бюджет — його проект подається на розгляд до Палати депутатів. Прийнятий закон промульгується Президентом Республіки протягом місяця.

Особливість законодавчого процесу в парламенті — представлення палатам права передавати свої законодавчі повноваження комісіям (ст. 72). У результаті близько трьох чвертей актів на практиці приймається відповідно до цієї полегшеної і прискореної процедури. Однак закони про конституційний перегляд, виборчі закони, акти про бюджет, про делегування законодавчої влади, що санкціонують ратифікацію міжнародних договорів, завжди розглядаються при дотриманні нормальної процедури.

Парламент може делегувати уряду свої законодавчі повноваження, але делегування не допускається в конституційній сфері, сфері виборчого права, прийняття бюджету, у ратифікації міжнародних договорів.

Уряд несе колективну відповідальність перед будь-якою палатою парламенту. При конституюванні уряд повинний одержати довіру обох палат. Італійському парламенту відомі такі форми контролю за діяльністю уряду, як усні та письмові питання, інтерпеляції, комісії з розслідування. Резолюції недовіри — найбільш «грізна» зброя парламентських палат — мають бути підписані щонайменше десятою частиною членів якої-небудь палати; такі резолюції обговорюються після закінчення трьох днів із моменту внесення.

У міжнародній сфері італійський парламент ратифікує договори з іншими державами, оголошує про війну. У судовій галузі парламент має такі повноваження: призначає третину членів Конституційного суду, третину членів Вищої ради магістратури, вирішує питання про оголошення амністії. На спільному засіданні палат парламент вирішує питання про передачу до суду Президента республіки, голови Ради міністрів і міністрів.

Президент республіки обирається на спільному засіданні палат парламенту, до членів якого приєднуються представники областей — по три від області; Валле д'Аосита посилає одного представника. Представники обираються обласними радами із забезпеченням представництва від партій опозиції. Однак практично глава держави обирається палатами парламенту, оскільки число представників від областей складає лише 58, а парламентаріїв -935 (не включаючи довічних сенаторів).

Вибори здійснюються таємним голосуванням: у перших трьох турах потрібно одержати 2/3 поданих голосів. Починаючи з четвертого туру досить одержання абсолютної більшості. Президент республіки, який не може бути молодше 50 років, обирається на сім років. Посада глави держави несумісна з виконанням якої-небудь іншої посади.

З терміном повноважень Президента пов'язана інша вимога законодавства. Парламент Італії чи одна з його палат не можуть бути розпущені Президентом за пропозицією уряду протягом останніх шести місяців повноважень Президента. Це право не діє, якщо останні шість місяців повноважень Президента пересікаються з останніми шістьма місяцями повноважень парламенту. Таке правило встановлене для того, щоб перешкодити Президенту скористатися проведенням дострокових виборів для свого переобрання.

Повноваження глави держави досить великі; реальне використання конституційних прав значною мірою залежить від особистості Президента, його особистісних рис.

Президент є главою держави і представляє національну єдність. Він промульгує закони, прийняті парламентом, а також постанови і декрети, що мають силу закону, призначає цивільних і військових посадових осіб, акредитує дипломатичних представників в іноземних державах (і таких представників акредитують при ньому), ратифікує міжнародні договори. Президент Республіки головує в Раді міністрів, у Вищій раді магістратури; має право помилування, дарує знаки відмінності.

Щодо парламенту в Президента республіки є два основних повноваження — право вимагати повторного розгляду законопроектів і право розпуску однієї чи обох палат.

Розпуск здійснюється за пропозицією глави уряду. Він також є головнокомандуючим Збройними силами, у випадках, передбачених Конституцією, Президент призначає референдум, за рішенням парламенту повідомляє про стан війни.

Уряд — найбільш активний орган виконавчої влади, включає голову Ради міністрів і міністрів; Конституцією (ст. 95) передбачено, що організація Президента, Рада міністрів, число, функції й організація міністерств установлюються законом.

Призначення уряду цілком залежить від палат уряду, а точніше — від співвідношення політичних сил у них. Уряд призначається Президентом республіки після консультацій з лідерами партійних фракцій у палатах і їхніми головами. Уряд вважається сформованим, якщо протягом десяти днів після свого утворення одержить довіру Палати депутатів і Сенату. Палати висловлюються одночасно і щодо програми уряду і щодо його складу. Голова Ради міністрів несе відповідальність за загальну політику, а міністри колективно відповідальні за дії Ради міністрів і індивідуально — за дії своїх відомств.

Уряд управляє країною в цілому відповідно до волі парламентської більшості: виконує закони, приймає регламенти, декрети, різного роду постанови з управління; повноваження, надані Конституцією Президенту республіки, фактично здійснюються урядом (призначення чиновників, розпуск палат тощо). На практиці уряд в Італії набагато більшою мірою, ніж в інших країнах, залежить від волі палат парламенту. Цьому сприяє не тільки правовий стан останнього в системі державних органів, а й спосіб його формування: парламент обирається шляхом загального обов'язкового голосування, в якому зазвичай беруть участь понад 90 % виборців. Ця обставина значно підвищує престиж парламенту в очах суспільства.

За Конституцією Італії 1947 р. засновано кілька допоміжних і контролюючих органів, що сприяють парламенту й уряду у здійсненні їхніх функцій, а іноді мають і самостійні повноваження. До числа їх належать Національна рада економіки та праці. Державна рада і Рахункова палата.

Національна рада економіки та праці формується на корпоративній основі з представників «груп інтересів» (профспілок, підприємницьких організацій, організацій осіб вільних професій тощо) і експертів. Рада є консультативним органом парламенту й уряду з економічних і соціальних питань. Цей закон має право законодавчої ініціативи.

Державна рада — консультативний юридичний орган і одночасно вищий орган адміністративної юстиції.

Рахункова палата здійснює попередній контроль законності фінансових актів уряду і контроль за виконанням державного бюджету. Про проведення контролю має право доповідати безпосередньо парламенту.

§ 5. Конституційний суд

Конституційний суд був уперше в історії країни заснований Основним законом 1947 р. Закон про Конституційний суд був прийнятий тільки через вісім років після прийняття Конституції -22 березня 1953 р.

Суд включає 15 суддів, що обираються на дев'ять років, і діє як єдина колегія. Судді призначаються парламентом на спільному засіданні палат, Президентом республіки і Вищою магістратурою, загальною та адміністративною.

Судді обираються з числа членів вищих загальних і адміністративних судових органів, штатних професорів права університетів і адвокатів за умови, якщо вони мають стаж роботи не менший за 20 років. Вони не можуть призначатися повторно. Голова Суду обирається з числа його членів на трирічний термін. За традицією головою стає один із членів, чий термін повноважень минає за наступні три роки; у такий спосіб голова може тільки один раз обіймати ту посаду.

Первісний термін повноважень суддів був 12 років, а з 1967 р. він скорочений до дев'яти. Мандат судді несумісний із зайняттям іще будь-якої посади. Судді мають імунітет, на зразок парламентського. Щодо суддів не існує вікових обмежень. Суд — автономний орган в адміністративному й фінансовому відношенні, має своє відособлене приміщення. Рішення схвалює кворум з 11 суддів і присутності принаймні одного судді від кожних трьох призначуваних категорій. Рішення приймаються більшістю голосів, у разі їхньої рівності голос голови дає перевагу.

Найважливіше повноваження Суду — контроль за конституційністю законів і актів, що мають силу закону. Такий контроль може бути попереднім і наступним.

Крім того, Конституційний суд розглядає суперечки про компетенцію (ст. 134), що можуть виникнути між парламентом і урядом, главою держави і парламентом, органами судової влади та урядом, а також між державою й областями, або між областями. Суд має повноваження розглядати обвинувачення щодо Президента Республіки. Якщо суд оголошує закон чи акт, що має силу закону, неконституційним, то він втрачає чинність із дня оприлюднення рішення. Повноваження Суду як органу, що розглядає обвинувачення щодо Президента Республіки, цілком реальні. У цьому разі склад Суду поповнюється 16 особами, що обираються зі списку, який складений парламентом і включає громадян, які мають необхідну кваліфікацію, щоб бути обраними до Сенату. Ці особи не можуть бути парламентаріями.

При проведенні голосування Суд має повноваження народного вето. Він вивчає вимогу про скасування закону чи акта, що має силу закону, з погляду їхньої конституційності. Суд розглядає питання, які з вимог допустимі, а які суперечать колу законів, щодо яких народне вето не може провадитися.

§ 6. Обласна автономія і місцеве самоврядування

В адміністративно-територіальному відношенні Італія поділяється на області (їх 20), провінції й комуни. Автономна область — це вищий ешелон територіального розподілу, до компетенції якого входять сфери, що до видання Конституції 1947 р. належали до ведення центральних органів влади.

Усі області розділені на дві категорії — звичайні (15) та спеціальні (5). Якщо статус перших визначений загальними для всіх конституційними нормами, то статус других неоднаковий. Він регулюється спеціальними конституційними законами.

Повноваження областей включають організацію своїх органів, свої відомства, установлення меж комун, регулювання питань суспільної добродійності, санітарної й лікарняної допомоги. У їхньому веденні знаходяться містобудування, туризм і готельна справа, полювання і риболовля, сільське господарство і ліси, ремесла, міська та сільська поліція, а також інші питання, що можуть бути включені спеціальними конституційними законами.

Області мають адміністративну діяльність у сферах, в яких вони приймають закони. Області зі спеціальним статусом мають ширші повноваження і у них є права, що перевищують компетенцію звичайних областей у специфічній для кожної з них сфері.

На національному рівні області беруть участь у виборах Президента республіки, мають ініціативу при проведенні голосувань у формі народного вето і конституційних референдумів (статті 75 і 138), право законодавчої ініціативи (ст. 121).

Органами областей зі звичайним і спеціальним статусом є ради, джунти і голови джунт. Рада зі своїм головою є законодавчим органом, що контролює діяльність виконавчої влади. Джунта — виконавчий орган.

Чисто адміністративними одиницями є провінції (їх близько 100) і комуни (близько 8 тис). Вони мають виборні органи й органи виконавчої влади. Перші — ради; другі — у провінціях — джунти, що обираються зі складу ради, а в комунах — муніципальні джунти і мер, який виконує ще й функції представника держави. Обсяг компетенції цих територіальних одиниць невеликий — деякі соціальні, шкільні служби.

§ 7. Судова система

Згідно зі ст. 104 Конституції, магістратура має автономний й незалежний від усякої влади стан. До магістратури входять судді та прокурори. Вищим конституційним органом у судовій ієрархії є Вища рада магістратури, діяльність якої регулюється Основним законом (статті 104–108) і законом від 24 березня 1958 p., а також рядом актів. Вища рада магістратури включає 24 особи, з яких троє входять за посадою — Президент Республіки як голова, голова і генеральний прокурор Касаційного суду. Інші члени Ради обираються у такій кількості: 14 — магістратами з числа осіб, що належать до різних категорій магістратури, 7 — парламентом на спільному засіданні палат з числа штатних професорів права університетів і адвокатів з 15-річним стажем.

До компетенції Вищої ради магістратури входить: прийом до складу магістратури, переводи, підвищення й інші заходи, пов'язані зі статусом магістратів; призначення і відкликання почесних віце-преторів, світових суддів та їхніх заступників, а також членів спеціалізованих відділень, що не є магістратами; накладення дисциплінарних санкцій на магістратів і деякі інші функції.

Судова система Італії поділяється на дві галузі — загальні суди (цивільні та кримінальні справи) і спеціальні суди (адміністративна юстиція). В основі системи загальних судів лежить судовий округ, межі якого, як правило, не збігаються з існуючими адміністративно-територіальними одиницями. Підставою системи є консиліратори (мирові судді), правомочні розглядати малозначущі цивільні справи, їхня посада неоплачувана й не вимагає юридичного утворення. Далі йдуть претори, що розглядають апеляції на рішення консиліраторів і розглядають цивільні справи як перша інстанція. Вони також розглядають кримінальні справи, у яких покарання не перевищує трьох років позбавлення волі. Усього в країні близько 1 тис. преторів.

Апеляції на рішення преторів розглядаються в трибуналах, яких у країні близько 150. Кожний трибунал включає трьох суддів. До його складу входять суди присяжних, що розглядають серйозні кримінальні злочини. Рішення в таких судах виноситься двома професійними і шістьма непрофесійними («народними») суддями. Вирок виноситься простою більшістю голосів.

Двадцять три апеляційних суди займаються розглядом цивільних і кримінальних справ, що надходять із трибуналів. Кожний такий суд засідає у складі п'яти чоловік.

Вищим судом у системі загальних судів є Касаційний суд. До його функції входить забезпечення єдності судової практики, розгляд спорів про компетенцію між судами. Цей орган є касаційною інстанцією у справах, розглянутих апеляційними судами. У кожній справі рішення приймає журі з семи суддів, а особливо складні справи можуть розглядатися в об'єднаних парламентах у складі 15 суддів.

Спеціальна (адміністративна) юстиція являє собою самостійну галузь. Вона розпадається на дві підсистеми — загальні адміністративні суди на чолі з Державною радою та спеціальні, очолювані Рахунковою палатою.