Конституційне право зарубіжних країн

Республіка Болгарія — держава у Східній Європі, розташована у східній частині Балканського півострова. Межує з Румунією — вздовж Дунаю, на півдні — з Грецією і Туреччиною, на заході — з Югославією і Македонією. На сході омивається Чорним морем. Територія — 110,9 тис. кв. км. Населення — понад 10 млн мешканців. Столиця — Софія (1,114 млн).

§ 1. Конституція

У другій половині XIX ст., після закінчення російсько-турецької війни і звільнення країни від турецького ярма, починається конституційна історія Болгарії. Конституцій у сучасному розумінні слова було чотири: 1879, 1947, 1971 й 1991 pp.

Конституція 1879 р. — Тирнівська (за місцем засідань Великих народних зборів — Тирново — давньої столиці Болгарії) — стала одним із найдемократичніших європейських актів того часу: вона встановлювала конституційну монархію, містила широкий перелік прав й основних свобод громадян, гарантії правового статусу людини.

Після Другої світової війни у Болгарії виникла так звана держава народної демократії. Монархія була замінена республікою. Конституція 1947 p., створена за участі радянських спеціалістів, була покликана створити правову базу для соціалістичних перетворень. Вона містила 101 статтю, і статті про державу, суспільно-економічний устрій і систему державних органів передували статтям про основні права й обов'язки громадян. Прикладом для неї слугувала сталінська Конституція СРСР 1936 p., але з урахуванням різних етапів соціалістичного будівництва. Основними її характеристиками є: пріоритет державної власності (хоча визнавалася й приватна власність); закріплений антимонопольний принцип і встановлена можливість примусового обмеження і відчуження власності на користь держави й суспільства зі справедливим відшкодуванням; залишкова компетенція Народних зборів як носія державної влади; з системи органів зникли Великі народні збори і з'явився новий орган влади — Президія Народних зборів, наділений поряд із традиційними повноваженнями глави держави правом тлумачення законів, конституційного контролю і реалізації низки повноважень Народних зборів між сесіями; встановлена відповідальність депутатів перед виборцями і право їх відкликання. Праву на труд відповідав обов'язок працювати. Закріплено військову повинність, обов'язок сплати податків, охорони всенародного надбання тощо.

Після того як керівництво Болгарської комуністичної партії (БКП) дійшло висновку, що засади соціалізму побудовано, було прийнято нову Конституцію у 1971 р. Вона закріпила керівну роль БКП, принципи соціалістичної законності і демократизму, соціалістичну економічну й політичну систему; побудову комуністичного суспільства. Був доповнений перелік прав громадян і розширена система проголошених матеріальних гарантій. Змінилася система державних органів — замість Президії Народних зборів засновано Державну раду — колегіальний орган, який фактично здійснював більшу частину повноважень Народних зборів.

Чинне сьогодні конституційне право є продуктом суспільних перетворень початку 90-х років. Відмова від соціалістичного шляху розвитку, перехід від тоталітарної державності до демократичної призвели до зміни політичної системи і становлення конституційного права.

Чинна Конституція Республіки Болгарія (з назви було виключено слово — Народна) була прийнята Великими народними зборами 12 липня 1991 р. Являє собою досить невеликий документ (10 глав, 169 статей, перехідні положення, які мають власну нумерацію — 9 параграфів).

У Преамбулі проголошується рішучість створити демократичну, правову, соціальну державу, зберегти єдність Болгарії і вірність загальнолюдським цінностям: свободі, миру, гуманізму, рівності, справедливості й терпимості; верховним принципом визнаються права людини, її гідність й безпека.

Перша глава «Основні засади», що складається з 24 статей, містить характеристику держави, формулює основні принципи функціонування політичної та економічної системи, принципи діяльності держави в соціальній сфері.

Друга глава «Основні права та обов'язки громадян» (37 статей) фактично охоплює правовий статус як громадян, так й іноземців.

Правове положення органів держави регулюється главами 3–6 (відповідно: «Народні збори», «Президент Республіки», «Рада міністрів», «Судова влада»).

Сьому главу присвячено місцевому самоврядуванню і місцевій адміністрації.

Восьма має назву «Конституційний суд» і містить норми, які регулюють порядок утворення і діяльності цього суду. Його спеціально відокремлено від інших органів держави, чим підкреслено, що Конституційний суд стоїть окремо від усіх гілок влади.

Дев'ята глава регулює питання внесення змін і доповнень до чинної Конституції, а також прийняття нової.

Десята глава «Герб, печатка, прапор, гімн, столиця» присвячена головним чином символам держави.

Перехідні й заключні положення встановлюють порядок формування і функціонування державних органів у перехідний період (до формування нових органів), межі дії старого законодавства.

Конституція Болгарії 1991 р. разом із врахуванням власного досвіду, парламентських традицій використовує в основному післявоєнний конституційний досвід і тому є досить «соціалізованим» актом: проголошуються не тільки право на труд і заборона примусової праці, на соціальне забезпечення у випадку безробіття і у зв'язку з непрацездатністю, а й заборона дитячої праці, нічної роботи для жінок, соціальна функція власності, охорона навколишнього середовища.

У Конституції збережено положення про об'єкти виключної державної власності (ст. 18), хоча й дещо змінене.

Закріплена заборона оголошувати чи засновувати будь-яку політичну партію або ідеологію як державну (ст. 11); заборонено примусову асиміляцію (ст. 29). Оголошено про неможливість скасування основних прав громадян (ст. 57).

Згідно з ч. 1 і 2 ст. 5 Конституція є верховним законом, інші закони не можуть протирічити їй, а її приписи мають безпосередню дію.

Передбачений своєрідний порядок зміни й доповнення Конституції. Народні збори можуть змінювати та доповнювати усі положення Конституції, окрім тих повноважень, зміна яких віднесена до повноважень Великих народних зборів. Правом ініціативи зміни й доповнення Конституції наділені 1/4 народних депутатів і Президент. Пропозиції розглядаються Народними зборами не раніше, ніж через місяць, і не пізніше, ніж через три місяці після її внесення. Закон про зміни чи доповнення Конституції приймається Народними зборами 3/4 усіх народних представників трьома голосуваннями у різні дні. Якщо пропозиція отримала менше 3/4, але не менше 2/3 голосів, вона виноситься на розгляд не раніше, ніж через 2, і не пізніше, ніж через 5 місяців і приймається, якщо проголосували за нього не менше 2/3 загального числа народних представників. Закон про зміни чи доповнення Конституції підписується і обнародується головою Народних зборів.

Для найсуттєвіших конституційних реформ повинен бути скликаний спеціальний орган установчої влади — Великі народні збори, які складаються з 400 народних представників, що обираються у загальному порядку. До їх компетенції входять: а) прийняття нової Конституції; б) рішення питання про зміни території республіки і ратифікацію міжнародних договорів, що передбачають такі зміни; в) рішення питань про зміни у формі державного устрою і державного управління; г) рішення питань про зміни положень конституції щодо безпосередності дії її норм, пріоритету міжнародних договорів перед внутрішнім законодавством, про не-скасовування основних прав громадян, про обмеження прав громадян в умовах війни і надзвичайного стану; д) рішення питань про зміну і доповнення гл. 9 Конституції.

Право ініціативи за такими питаннями мають не менше 1/2 числа народних представників і Президент. Проект нової Конституції чи зміна чинної, проект територіальних змін розглядаються Народними зборами у термін від 2 до 5 місяців після внесення. Народні збори вирішують питання про проведення виборів до Великих народних зборів більшістю 2/3 від загального числа народних представників. Після цього у тримісячний строк Президент призначає вибори до Великих народних зборів, з проведенням яких повноваження Народних зборів закінчуються.

Великі народні збори не можуть вирішувати інші питання, ніж ті, для рішення яких вони скликані. Рішення з внесених проектів приймається більшістю 2/3 усіх народних представників трьома голосуваннями у різні дні. У невідкладних випадках воно виконує функції і Народних зборів. Акти Великих народних зборів підписуються і оприлюднюються їх головою у семиденний термін від їх прийняття.

Повноваження Великих народних зборів припиняються, коли будуть прийняті остаточні рішення з усіх питань, задля яких вони були скликані. Тоді Президент призначає вибори до Національних зборів у встановленому порядку.

§ 2. Конституційні основи правового статусу особи

Конституція регулює положення як громадян, так й іноземців, та інститут громадянства. Низка важливих положень щодо правового статусу особи міститься у першій главі «Основні засади». Зокрема встановлено, що держава гарантує життя, гідність і права особи і створює умови для вільного розвитку людини у громадянському суспільстві (ст. 4). Друга глава починається з положень про громадянство і режим іноземців, після чого йдеться про громадянські (особисті), політичні й соціальні права й свободи та визначаються основні обов'язки.

Усі люди народжуються вільними і рівними у правах, є рівними перед законом (ст. 6). Закріплена заборона обмежень прав на дискримінаційних підставах. Гарантується політичний плюралізм. Основні права не можуть бути скасовані. Приписи Конституції діють безпосередньо. Перелік конституційних прав і свобод у цілому є традиційним, відповідає міжнародному праву.

До прав людини у Конституції віднесені право на життя, особисту свободу, недоторканність житла, свобода і таємність листування, свобода вибору місця проживання, свобода совісті, думки, право на освіту, розвиток своєї культури тощо.

Зазначені права, здійснення яких можливе за умови болгарського громадянства: недоторканність приватного життя (ст. 32), право повернення до країни (ст. 35), вивчення болгарської мови (ст. 36), отримання інформації від державних органів (ст. 41), виборчі права (ст. 42), свобода зборів (ст. 43), право на труд (ст. 48), на здорове навколишнє середовище (ст. 55) тощо. Очевидно, що деякі права і свободи недоцільно віднесені до прав громадянина: хіба тільки громадяни мають право на сприятливе природне середовище чи на захист порушених прав?

Стаття 57 передбачає заборону зловживання правами і використання їх на шкоду правам і законним інтересам інших осіб. Закріплено чотири способи обмеження прав і свобод.

Громадянство Болгарії і режим іноземців. У ст. 25 Конституції передбачено кілька способів отримання громадянства: якщо хоча б один із батьків є болгарським громадянином, народження на території республіки, якщо не отримано іншого громадянства за походженням. Воно може бути отримане і за натуралізацією, для чого необхідно проживати на території держави не менше 5 років (згідно із законом про громадянство 1968 р.). В особливих випадках за особливі заслуги перед Болгарією, для осіб болгарської національності, які перебувають у шлюбі з болгарськими громадянами, та деяких інших категорій осіб натуралізація можлива і без дотримання вищезазначеної вимоги.

Конституція передбачає заборону позбавлення громадянства громадян за народженням (натуралізовані громадяни можуть бути позбавлені громадянства у випадку вчинення тяжких злочинів проти Болгарії і протягом 5 років з моменту натуралізації при повідомленні неправдивих даних для отримання громадянства), заборону вигнання громадянина з країни і видачі іншій державі, Полегшений порядок отримання громадянства для осіб болгарського походження. Болгарські громадяни, що перебувають за кордоном, користуються заступництвом республіки. Іноземцям надається національний режим, крім випадків, встановлених у законодавстві (ст. 26), гарантується, що їх не буде вигнано й видано проти їх волі іншій держав (ст. 27). Республіка надає притулку тим, хто переслідується через свої переконання або діяльність на захист визнаних прав і свобод.

У Конституції можна виділити три блоки прав і свобод:

— громадянські (особисті) (статті 28–37). Поряд із загальновідомими свободами треба зазначити заборону насильницької асиміляції, яку закріплено через те, що за часів правління компартії проводилася політика обмеження прав і національної гідності тисяч мусульман, яке у 1984 р. втілилося у насильницькій зміні імен болгар турецького походження (біля 10 % населення).

— політичні (статті 39–45) — право брати участь у виборах і референдумах, проводити мирні збори, вільно об'єднуватися, висловлювати свою думку, отримувати і поширювати інформацію тощо.

— економічні, соціальні і культурні (статті 48–51) — право на труд і заборона примусової праці, на відпустку, на відпочинок, на

здорові і безпечні умови праці, право робітників на страйк, об'єднання у профспілки, на страхування здоров'я, сприятливе природне середовище і обов'язок його берегти; рівність у шлюбі, рівноправність дітей, народжених у шлюбі і поза шлюбом, особливий захист державою жінки-матері; право на освіту (платну і безплатну), розвиток своєї культури, свобода творчості тощо.

Закріплені обов'язки: поважати права і законні інтереси інших, дотримуватися і виконувати Конституцію і закони держави, захищати батьківщину (військовий обов'язок), платити податки й збори відповідно до доходів і майна.

§ 3. Конституційні основи суспільного ладу

Економічна система. У Конституції Болгарії прямо не говориться про ринкову економіку. Передбачена свобода підприємницької діяльності («Економіка Республіки Болгарія засновується на вільній господарській ініціативі»). Усі учасники господарських відносин є рівними — «закон створює і гарантує для усіх громадян і юридичних осіб однакові правові умови господарської діяльності, запобігаючи зловживанням, пов'язаним з монополізмом, несумлінною конкуренцією, і захищає споживача» (ст. 19). Матеріальну основу і гарантію економічної свободи людини становить приватна власність, яка є недоторканною.

Конституція виділяє приватну і публічну власність, причому приватна передує публічній (ст. 17). Встановлена можливість вилучення власності за певних умов: на підставі спеціального закону; за умови, що державні й общинні інтереси не можуть бути задоволені іншим способом; тільки за попереднього і рівноцінного відшкодування.

До об'єктів виключної державної власності належать: надра, прибережна смуга пляжів, республіканські шляхи сполучення, води, ліси, парки національного значення, природні й археологічні резервати, визначені законом (ст. 18).

Режим державної і общинної власності визначається законами: Закон про державну власність 1996 р. і Закон про общинну власність 1996 р. Згідно з ними і державна, і общинна власність може бути приватною і публічною. Майно і речі, які є об'єктами публічної державної (об'єкти виключної державної власності; майно, надане органам держави для виконання ними їх функцій; державне майно і речі, оголошені пам'ятниками культури світового чи національного значення; інше майно, призначене для задоволення суспільних потреб національного значення і передане у загальне користування) і публічної общинної власності (майно, призначене для здійснення функцій місцевого самоврядування і місцевої адміністрації; майно, призначене для тривалого задоволення суспільних потреб загального значення; нерухоме й рухоме майно, яке є суспільною власністю і оголошене пам'ятниками культури місцевого значення), не можуть відчужуватися, обтяжуватися майновими правами і на них не поширюються строки давнини.

Приватна державна і приватна общинна власність може надаватися для потреб керівництва політичних партій і профспілкових органів, а також здаватися в оренду для здійснення культурної, соціальної діяльності і охорони здоров'я. На неї поширюються загальні положення про власність.

Земля є основним національним багатством, використовується тільки для сільськогосподарських цілей, якщо інше не встановлено законом, не може бути власністю іноземців й іноземних юридичних осіб (тільки право користування, забудови й інші майнові права) (ст. 22).

Державою створюються умови для збалансованого розвитку окремих регіонів (ст. 20), вона допомагає територіальним органам і діяльності на територіях шляхом проведення фінансової, кредитної і інвестиційної політики.

Соціальна система. Конституція захищає найуразливіші у сучасному світі соціальні відносини. Стаття 14 закріплює, що сім'я, материнство й дитинство знаходяться під опікою держави і суспільства. Шлюб є добровільним союзом між чоловіком і жінкою, які мають рівні права і обов'язки у шлюбі. Законним є тільки громадянський шлюб (не церковний) (ст. 46).

Віросповідання є вільним. Традиційною релігією у Болгарії проголошено східно-православне віросповідання (ст. 13), яке відіграло значну роль у збереженні болгарської культури, хоча держава є поліконфесіональною (мусульмани, іудеї, церква адвентистів сьомого дня, Об'єднана божа церква, Вірменська апостольська церква). Закріплені відділення релігійних установ від держави і заборона використання релігійних спільностей і установ, а також релігійних переконань у політичних цілях (ст. 13).

Держава створює умови для вільного розвитку науки, освіти і мистецтва, допомагає їм. Вона має піклуватися про збереження національного історичного і культурного спадку (ст. 23).

Держава заохочує освіту, створюючи й фінансуючи навчальні заклади, допомагає здібним учням і студентам, створює умови для професійного навчання і перекваліфікації, здійснює контроль за всіма видами і ступенями навчальних закладів (ст. 53). При цьому визнається академічна автономія за вищими навчальними закладами.

Політична система. Головним принципом політичного життя Болгарії є політичний плюралізм. Жодна політична партія чи ідеологія не може оголошуватися державною.

Болгарія характеризується як республіка з парламентарним правлінням, але через те, що Президент обирається прямими виборами, її не можна віднести до парламентарних республік. А такі інститути, як вотум недовіри, можливість розпуску Парламенту Президентом, наявність посади глави уряду, свідчать про те, що вона не є президентською республікою. Отже, Болгарія є республікою зі змішаною формою правління.

Певній частині болгарського суспільства ближче монархічне правління, яке має глибокі історичні корені. Монархісти почали виявляти політичну активність вже у 1989 p., коли впав тоталітарний режим, із лозунгом «Хочемо свого царя» (мова йде про спадкоємця болгарського престолу Симеона II з династії Кобургів, який був відновлений у болгарському громадянстві, проживає у Мадриді). Монархісти на виборах 1991 р. не пройшли 4 % бар'єр і не отримали місць у парламенті.

Уся влада в державі виходить від народу і здійснюється ним безпосередньо або через представників. Державна влада ґрунтується на принципі розподілу влади.

Болгарія характеризується як правова, світська, демократична держава. Вона є єдиною державою з місцевими самоврядуванням; закріплена неможливість створення автономних територіальних утворень (статті 2 і 3).

Зовнішня політика держави здійснюється відповідно до принципів і норм міжнародного права, її основними цілями є національна безпека і незалежність держави, благоденство й основні права та свободи болгарських громадян, сприяння встановленню справедливого міжнародного порядку.

Політичні партії, які сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, є єдиним видом суспільних об'єднань (ст. 12 — «об'єднання громадян, в тому числі профспілкові, не можуть ставити політичні цілі й здійснювати політичну діяльність, властиві тільки політичним партіям»). На політичній арені Болгарії діють: Рух за права і свободи (РПС), Комітет із захисту прав, свобод і духовних цінностей, Незалежне об'єднання «Екогласність», Клуб репресованих після 1945 p., рух «Громадська ініціатива», Союз демократичних сил (СДС) тощо. Болгарська компартія була перетворена на партію соціал-демократичного спрямування (у 1990 р. вона була перейменована у Болгарську соціалістичну партію (БСП). Була поновлена робота у 1989 р. Болгарської соціал-демократичної партії, Болгарського хліборобського народного союзу «Н. Петков» і Болгарської радикал-демократичної партії.

Поряд із трьома найкрупнішими — РПС, БСП, СДС — у парламенті представлені Євролевіца (більшість керівників якої вийшли з БСП) і популістська організація «Болгарський бізнес-блок».

Порядок організації і діяльності політичних партій регулюється законом про політичні партії 1990 p., де встановлено, що партія створюється за згодою не менше 50 болгарських громадян, які мають активне виборче право. Політичні партії вносяться до окремого реєстру Софійського міського суду за письмовим проханням відповідного партійного органу, яке розглядається у 7-денний термін у відкритому судовому засіданні з участю прокурора. Рішення суду про внесення партії до реєстру публікується у «Диржавен вестник», з цього моменту партія набуває статусу юридичної особи. Політичним партіям забороняється створювати свої організації на підприємствах, в установах й інших організаціях і брати участь у керуванні ними, а також свої дитячо-юнацькі організації. Партії можуть здійснювати організовану політичну діяльність (мітинги, демонстрації, збори, публічна агітація на підтримку або проти політичних партій, кандидатів на виборах, висувати кандидатів на усі виборні посади, крім суддів).

У 1989 р. відродилися незалежні профспілки, які об'єдналися у Конфедерацію праці «Подкрепа» («Підтримка») і виступають опонентом Конфедерації незалежних профспілок (яка є наступницею болгарських професійних спілок соціалістичного періоду у реформованому вигляді).

§ 4. Вищі органи державної влади

Народні збори. Для обрання до парламенту особа повинна мати активне виборче право, болгарське громадянство і відсутність іншого громадянства, досягти 21 року. Вибори проводяться за пропорційною системою. Вибори призначає Президент не менше ніж за 50 днів до їх проведення. Виборчі округи називаються виборчими районами, виборчі дільниці — виборчими секціями. Утворюється 31 багатомандатний виборчий район: 3-у Софії, 2-у Пловдівському окрузі, інші 28-у межах колишніх округів. Виборчі секції охоплюють до 1 тис. виборців. Для організації і проведення виборів створюються: Центральна виборча комісія, районні, общинні і секційні виборчі комісії. Висувати кандидатів мають право: політичні партії, коаліції, виборці (ініціативний комітет з 5–7 чоловік реєструється у районній виборчій комісії, має зібрати 2 тис. підписів для реєстрації незалежного кандидата).

Компетенція Народних зборів закріплена у статтях 84 і 85 Конституції. Найважливішими повноваженнями вони наділені у сфері законотворчості: вони приймають, змінюють, доповнюють і скасовують закони, в тому числі про зміни і доповнення до Конституції (ст.153), крім положень, зміна яких належить до компетенції Великих народних зборів. У сфері фінансів — приймають держбюджет і звіт про його виконання, встановлюють податки, визначають їх розмір, дають згоду на укладання договорів про державні займи. У сфері відносин з урядом — обирають і звільняють з посади Міністра-голову і за його пропозицією Раду міністрів, проводять зміни у складі Ради міністрів, створюють і ліквідують міністерства. Народні представники мають право ставити питання і робити запити до Ради міністрів і окремих міністрів, на які ті повинні дати відповідь.

Народні збори призначають вибори Президента, обирають і звільняють з посади керівників Болгарського народного банку й інших установ.

У сфері зовнішньої політики — вирішують питання про оголошення війни і укладання миру, оголошують воєнний і інший надзвичайний стан за пропозицією Президента чи Ради міністрів, дозволяють використання болгарських збройних сил за межами країни і перебування іноземних військ на території держави чи прохід через свою територію; а також ратифікують і денонсують міжнародні договори.

Народні збори приймають закони, рішення, декларації і звернення.

Парламент Болгарії — Народні збори — складається з 240 депутатів, які обираються на 4 роки. Конституція досить детально регламентує статус народного представника (статті 67–72). Передбачено вільний (а не імперативний) мандат депутата, несумісність діяльності народного представника і знаходження на іншій державній службі, депутатський імунітет, визначений розмір винагороди.

Положення про організацію і діяльність Народних зборів (1995 р.) встановило, що залежно від політичної орієнтації депутати можуть утворювати парламентські групи (мінімум — 10 осіб). Угруповання меншої чисельності можуть приєднуватися до існуючих груп і утворювати парламентський союз. Не допускається їх створення для захисту приватних, місцевих і професійних інтересів.

Народні збори — однопалатний орган. На першому засіданні депутати таємним голосуванням за мажоритарною системою абсолютної більшості у 2 тури обирають голову Народних зборів і його заступників (до 5 осіб). Відкритим голосуванням із свого складу народні представники обирають 10 секретарів, які перевіряють і підписують протоколи засідань, слідкують за часом виступу парламентарів, беруть участь в організації голосування тощо.

Голова призначає квесторів, які виконують його розпорядження з підтримки порядку, допомагають секретарям в організації голосування тощо.

Із свого складу народні збори обирають постійні й тимчасові комісії: керівництво (голова і 2 заступники) і члени комісії (від 13 до 31 особи) обираються відкритим голосуванням з урахуванням співвідношення парламентських груп. Народний представник може входити не більш ніж до двох постійних комісій. Народні збори створюють такі постійні комісії: економічну, з бюджету і фінансів, із зовнішньої політики, з національної безпеки, із прав людини і віросповідань, з освіти і науки тощо.

Тимчасові комісії створюються для вивчення проблем і проведення розслідувань (ст. 79). Законодавчий процес визначений у статтях 87 і 88 Конституції в загальних рисах. Право законодавчої ініціативи належить народним представникам і Раді міністрів. Законопроект про держбюджет вносить тільки Рада міністрів. Закони приймаються 2/3 голосів двома голосуваннями; інші акти — одним голосуванням. Усі акти оприлюднюються у «Диржавен вестник» не пізніше 15 днів після прийняття. Рішення про оприлюднення закону належить Президенту, який може у вказані строки повернути з мотивуванням закон до Народних зборів для нового обговорення, в чому йому не можна відмовити. Повторне прийняття закону потребує 1/2 голосів усіх народних представників, після чого Президент повинен оприлюднити закон.

17 червня 2001 р. відбулися чергові парламентські вибори: найбільшу підтримку здобула коаліція «Національний рух Симеон II» (43 %), лідер якої Симеон II став главою уряду, СДС (20 %), БСП(17 %), РПС(6 %).

Президент є главою держави, уособлює єдність нації. Президентом обирається болгарський громадянин за народженням, який досягнув 40 років і останні 5 років проживав у державі, безпосередньо виборцями на 5 років.

Президент і Віце-президент обираються попарно, голосування відбувається фактично за «кандидатську двійку». Уся держава є одномандатним виборчим районом, в якому кожна двійка обирається за одним списком.

Президент наділений такими повноваженнями: призначення виборів, скликання на перше засідання нових Народних зборів, право відкладального вето, направлення звернень, інформування Народних зборів про основні питання з кола своїх повноважень, розпуск Народних зборів у разі недосягнення згоди щодо утворення уряду; участь у формуванні Ради міністрів, призначення і звільнення державних службовців, затвердження змін меж і центрів адміністративно-територіальних одиниць (за пропозицією Ради міністрів); призначення вищих судів і Головного прокурора (за поданням Вищої судової ради), призначення директора Національної слідчої служби; представництво Болгарії у міжнародних відносинах, призначення і звільнення керівників диппредставництв тощо.

У Болгарії глава держави традиційно користується своєрідним повноваженням — звільняти від сплати заборгованості державі, якщо її неможливо стягнути.

Президент видає такі акти — укази, звернення, послання (ст. 102). Передбачений інститут контрасигнування указів Президента підписами Міністра-голови чи відповідного міністра, за винятком актів про розпуск Народних зборів, про повернення закону для нового розгляду та деяких інших (ч. 3 ст. 102).

Першим Президентом був обраний Желю Желев (1991 р.). У 1996 р. був обраний Петр Стоянов також за підтримки СДС (65,74 %). У січні 2002 р. Стоянова на посаді президента змінив лідер Болгарської соціалістичної партії Георгій Пирванов (переміг на виборах в листопаді 2001 р. — 56 %).

Рада міністрів. За Конституцією керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою покладено на уряд держави (статті 105–116). Він керує виконанням держбюджету, організує господарське керування держмайном, в деяких випадках укладає, затверджує і денонсує міжнародні договори тощо. Формами здійснення його повноважень є постанови, розпорядження, рішення, які видаються на підставі й на виконання законів. Постановами Рада міністрів затверджує правила і декрети (наредбі).

Формування уряду починається з консультацій Президента з парламентськими групами Народних зборів, після яких він доручає кандидату на посаду Міністра-голови від найбільшої за чисельністю групи сформувати уряд. Якщо цей кандидат у 7-денний термін не зможе запропонувати склад Ради міністрів, то Президент покладає цей обов'язок на кандидата від другої за чисельністю групи. Якщо йому вдається сформувати уряд, то Президент пропонує Народним зборам обрати кандидата в Міністра-голови. Якщо ж згоди про створення уряду не досягли, Президент призначає службовий уряд, розпускає Народні збори і призначає нові вибори, які мають відбутися протягом 2 місяців. Президент не може розпустити Народні збори протягом останніх трьох місяців свого мандату і повинен обмежитися тільки призначенням службового уряду.

Рада міністрів складається з Міністра-голови, його заступників і міністрів. Членами Ради міністрів можуть бути болгарські громадяни, які відповідають умовам обрання у народні представники (досягти 21 року, не знаходитися під опікою і не відбували покарання у вигляді позбавлення волі). На них поширюється принцип несумісності посад і діяльності, встановлені для народних представників.

Положення про структуру і організацію роботи Ради міністрів і її адміністрації (1996 р.) передбачає, що її діяльність ґрунтується на принципах законності, колегіальності, централізації, децентралізації оперативних функцій і повноважень, взаємодії і співробітництва, публічності. Рада міністрів може створювати і ліквідувати комітети, комісії, ради, агентства, яким може делегувати свої функції і повноваження, які не є її виключною компетенцією. Апарат Ради міністри очолює головний секретар. Парламентський секретар представляє Раду міністрів перед керівництвом Народних зборів, парламентськими групами, комісіями парламенту, політичними і суспільними організаціями, органами місцевого самоврядування. Офіційну позицію Уряду виражає прес-секретар, який діє під безпосереднім керівництвом Міністра-голови.

Створення і ліквідація міністерств є компетенцією Народних зборів, яка здійснюється за пропозицією Міністра-голови. Структуру і штатний розклад у межах загальної чисельності, визначеної Радою міністрів, затверджує відповідний міністр. Колегіум міністерства — радний орган, склад якого затверджується міністром. Колегіум скликається міністром і приймає рішення з основних проблем, пов'язаних із завданнями і діяльністю міністерства.

Стаття 89 Конституції передбачає політичну відповідальність Ради міністрів перед Народними зборами. 1/5 депутатів може запропонувати проголосувати за недовіру Раді міністрів. Пропозиція вважається прийнятою, якщо її підтримали більше 1/2 усіх народних представників. Якщо Народні збори проголосували за недовіру Міністру-голові або Раді міністрів, Міністр-голова подає заяву про відставку уряду. Якщо пропозицію відхилено, питання про недовіру з тих же підстав не можна висувати протягом наступних 6 місяців.

Рада міністрів має право вимагати від Народних зборів висловлення довіри щодо політики в цілому, програми чи конкретного питання. В разі неотримання довіри, Міністр-голова заявляє про відставку уряду (ст. 112).

§ 5. Судова влада та правоохоронні органи

Конституційний суд є спеціалізованим органом конституційного контролю (статті 147–152 Конституції і Закон про Конституційний суд 1991 p.). Він стоїть окремо від усіх трьох гілок влади. До його компетенції входить обов'язкове тлумачення Конституції, вирішення питань про неконституційність нормативних актів, вирішення спорів про компетенцію між Народними зборами, Президентом і Радою міністрів тощо. Складається з 12 суддів, 1/3 яких обирається Народними зборами, 1/3 — Президентом, 1/3 — на загальних зборах суддів Верховного касаційного суду і Верховного адміністративного суду. Строк повноважень — 9 років, склад поновлюється кожні три роки від кожної квоти.

Рахункова палата обирається Народними зборами (голова і 10 членів) на 9 років, здійснює контроль за виконанням держбюджету (ст. 91 Конституції і Закон про Рахункову палату 1995 p.).

Об'єктами перевірок є усі організації, які утримуються на кошти держбюджету чи отримують їх з нього.

Вища судова рада (ст.130 Конституції) є органом самоврядування посадових осіб судової влади, відіграє важливу роль у вирішенні кадрових питань у судовій системі Болгарії. Склад — 25 членів (голови Верховного касаційного і Верховного адміністративного судів і Головний прокурор є членами по праву; 11 обираються Народними зборами, 11 — органами судової влади, на 5 років). На засіданнях головує міністр юстиції, який не бере участі у голосуванні.

Судова система. Основи статусу судів передбачені статтями 117–134 Конституції і Законом про судову владу 1994 р.

У Болгарії існує загальна і адміністративна юстиція: Верховний касаційний суд (здійснює судовий нагляд за точним застосуванням законів усіма судами), Верховний адміністративний суд (здійснює верховний судовий нагляд за точним застосуванням законів у адміністративній юстиції, також виносить рішення щодо законності актів Ради міністрів, міністрів тощо), апеляційні (вирішують скарги і протести на рішення окружних судів свого судового району), окружні (для певних кримінальних і цивільних справ суд першої інстанції, апеляційна інстанція для скарг і протестів на рішення районних судів), військові і районні суди (суди першої інстанції, в них також діють судді-виконавці, які призначаються міністром юстиції за поданням голови відповідного окружного суду).

Прокуратура і Національна слідча служба діють при судах.

У районних судах діють нотаріуси, функції яких інколи можуть виконувати районні судді чи судді-виконавці районних судів.

Судді, прокурори і слідчі користуються таким самим імунітетом, що і народні представники, їх призначає, підвищує у посаді, звільняє від посади Вища судова рада. Після трирічного перебування на посаді вони стають незмінними і звільняються з посади тільки у випадку виходу на пенсію, відставки, набрання сили вироку про позбавлення волі за умисний злочин, при неможливості виконувати свої обов'язки протягом понад рік. Голови верховних судів і Головний прокурор призначаються і звільняються з посади Президентом за поданням Вищої судової ради строком на 7 років без права на переобрання.

Політико-територіальний устрій і місцеве самоврядування. Болгарія є унітарною державою. Територія держави поділена на общини і області. Закон про адміністративно-територіальний устрій Республіки Болгарія (1995 р.) передбачає поділ території на адміністративно-територіальні (області й общини, а у складі общин — кметства і райони у великих містах) і територіальні одиниці (населені пункти — міста і села, і населені утворення — дачні зони, промислові зони, курортні комплекси і курортні місцевості, розташовані на землях населених пунктів).

Область створюється за законом, складається з однієї і більше сусідніх общин і називається як населений пункт, що є її адміністративним центром. Зараз у Болгарії 8 областей. Столиця Софія до складу областей не входить, а столична община має статус області.

Община складається з одного або більше сусідніх населених пунктів. Створюється за ініціативи і/або за згодою мешканців. Умови для її створення — більше 4 тис. мешканців; наявність населеного пункту — традиційного центру з розвинутою соціальною і технічною інфраструктурою; включення усіх сусідніх населених пунктів, які не можуть заснувати окрему общину; відстань між центром общини й іншими її населеними пунктами не перевищує 20 км. Община є юридичною особою. Зараз у Болгарії 255 общин.

Райони створюються у столиці й інших містах із чисельністю більше 300 тис. мешканців.

Кметство може створюватися на території общини за рішенням її ради і за згоди її мешканців, за наявності на відповідній території більше 100 мешканців і за можливості здійснювати надані общиною функції.

Община є основною адміністративно-територіальною одиницею, в якій здійснюється місцеве самоврядування, а громадяни беруть участь в управлінні общиною через обрані ними органи місцевого самоврядування і безпосередньо на референдумі і загальних зборах населення.

Представницьким органом місцевого самоврядування в общині є общинна рада, яка обирається на 4 роки і чисельність якої залежить від кількості мешканців (від 11 радників — при 5 тис, до 51 радника — більше 100 тис. мешканців і 61 радника у Столичній общині). Общинна рада вирішує питання місцевого значення, визначає політику розвитку общини, економічні питання, питання охорони навколишнього середовища тощо.

У великих містах проблеми щодо повсякденних потреб населення за місцем проживання тощо общинній раді допомагає вирішувати районна рада.

Органом виконавчої влади в общині є кмет, який, як і кмет району чи кметства, обирається населенням на 4 роки. Кмет общини є одночасно кметом її адміністративного центру. Кметом може керувати особа, що має освіту не нижче середньої, на час мандату не керує політичною партією і комерційними товариствами і організує діяльність общинної адміністрації, службовці якої мають статус держслужбовців.

Передбачаються ще дві форми безпосередньої демократії в общинах: збори і збір підписів. Загальні збори населення вирішують місцеві питання (в общині, районі, кметстві, населеному пункті, кварталі населеного пункту і складаються зі всіх виборців): впорядкування території, забезпечення гігієни, розпорядження общинним майном, проведення заходів із захисту рослин від хвороб тощо.

Збір підписів проводиться для визначення пропозицій населення щодо вирішення важливих питань місцевого життя. Вважається таким, що відбувся, якщо не менше 1/4 осіб із правом голосу підпише підписні листи протягом місяця. Після цього голова общинної ради повідомляє радників і у місячний термін проводить засідання общинної ради щодо цього питання.

Обласне управління здійснює обласний управляючий, якому допомагає обласна адміністрація, що включає його заступників. Його призначає Рада міністрів, а заступників — Міністр-голова. Ці особи не можуть входити до керівних органів політичних партій і здійснювати комерційну діяльність. Обласний управляючий забезпечує проведення державної політики, відповідає за захист національних інтересів, законність і громадський порядок на території області тощо. Актами обласного управляючого є накази (заповіді), які можна оскаржити у судовому порядку.

Центральні державні органи і їх представники на місцях здійснюють контроль за законністю актів місцевого врядування тільки в передбачених законом випадках.

Столичне самоврядування і управління. Столична велика община є специфічною територіальною одиницею, в межах якої поєднуються самоврядування населення з проведенням державної політики розвитку столиці. Столична общинна рада складається з 61 радника. Обласний управляючий у Софії не призначається, його функції виконує кмет Столичної общини. Вона поділяється на 24 райони, а райони — на кметства районів. У районах населення обирає районні ради. Виконавчу владу в районі здійснює районний кмет.