Конституційне право зарубіжних країн

Швейцарія — держава в Центральній Європі. Населення — 6,4 млн чоловік, територія — 41,3 тис. кв. км. Швейцарія з багатьох точок зору, включаючи і конституційно-правову, представляє собою, хоч і невелику, але оригінальну державу. Вона ніколи не мала монархічної форми правління, не переживала періоду абсолютизму, завжди відрізнялась децентралізованим управлінням і високим ступенем розвитку демократії. У державі рівноправні чотири державні мови.

Швейцарія займає особливе місце в Європі. Ця держава з XVII ст. у своїх міжнародних відносинах дотримується політики постійного нейтралітету, який після наполеонівських війн був у 1815 р. гарантований Росією, Великобританією, Францією, Прусією, Іспанією.

§ 1. Конституція

Діюча Конституція була прийнята на референдумі в квітні 1999 р. і набрала сили 1 січня 2000 р. Вона є п'ятою за рахунком (попередні були прийняті в 1791, 1802, 1848, 1874 роках). Як данину традиції Конституція зберегла в назві держави термін «конфедерація» — «Федеральна Конституція Швейцарської Конфедерації». Хоча фактично Конституція 1848 р. перетворила Швейцарію із конфедерації на федерацію.

До структури Конституції входять преамбула і шість розділів, які поділяються на глави, а деякі глави — на відділи. Крім цього, в текст Конституції включені «перехідні положення».

Преамбула є дуже скороченою, вона починається словами «У ім'я Всемогучого Бога!». У ній містяться вказівки на джерела прийняття Конституції («народ і швейцарські кантони»), а також закріплені основні цілі держави: оновлення союзу, укріплення демократії, незалежності та миру.

Перший розділ — «Загальні положення» містить шість статей, що закріплюють склад федерації, її цілі, принцип обмеження суверенітету кантонів, національні мови (ст. 4 закріпила чотири національних мови: німецьку, французьку, італійську, ретороманску), розкривають зміст правового характеру Швейцарської держави (ст. 5). Другий розділ називається «Основні права, громадянство і соціальні цілі». Він регламентує основи правового статусу людини (гл. 1) і соціальні цілі, тобто зобов'язання, що бере на себе Конфедерація і кантони стосовно особистості (гл. 3). Третій розділ — «Конфедерація, кантони і комуни» регламентує взаємовідносини і компетенцію конфедерації, кантонів і комун. У четвертому розділі — «Народ і кантони», регулюються найважливіші питання участі населення в політичному житті, основи статусу політичних партій, основи процедури здійснення народної ініціативи і проведення референдуму. П'ятий розділ Конституції визначає основи статусу вищих органів державної влади федерації. Розділ включає чотири глави, із них друга ділиться на три відділи: «Організація Федерального збору», «Процедура», «Повноваження». Нарешті, шостий, заключний, розділ закріпив процедуру перегляду Конституції, а також перехідні положення.

Діюча Конституція має ряд особливостей, що відрізняють її від попередніх конституцій і основних законів інших держав. По-перше, як уже зазначалося, дещо суперечливо звучить сама її назва: «Федеральна Конституція Швейцарської Конфедерації». По-друге, Конституція виходить далеко за межі регулювання суто політичних відносин, ще більш докладно в порівнянні з попередніми конституціями регулює економічні і соціальні питання. Особливо докладно регулюються питання з охорони навколишнього середовища, планування території, водокористування, лісокористування, охорони природи і природної спадщини країни, полювання і рибальства, охорони тварин (гл. 2, відділ 4 третього розділу). По-третє, на відміну від більшості конституцій інших країн, значна увага в Конституції Швейцарії приділяється регулюванню фінансових питань, зокрема питань оподаткування, різних видів податків, максимальних меж прямих податків (розділ третій, гл. З «Положення про фінанси»). По-четверте, особливістю Конституції є детальне регулювання процедури здійснення народної ініціативи і референдуму. Наприклад, повний перегляд Конституції можуть запропонувати сто тисяч «громадян і громадянок», що мають право голосу. Ця пропозиція передається на голосування народу (референдум). У статтях 138 і 139 визначається найдокладніша форма оформлення ініціативи про повний і частковий перегляд Конституції і роль Федерального збору в цьому процесі.

За способом зміни Конституція є жорсткою. Ініціатива про повний або частковий перегляд може виходити від народу, від парламенту або кожної із його палат. У будь-якому випадку після дотримання зазначених у Конституції процедур поправка або нова Конституція приймаються на референдумі, тобто голосуванням народу і кантонів (статті 142, 195).

Кожний кантон має свою Конституцію, що гарантується федерацією (ст. 172)

§ 2. Конституційні основи правового статусу людини і громадянина

У основі правового статусу громадянина лежить швейцарське громадянство. Право регулювати набуття прав громадянства в силу походження, шлюбу й усиновлення, а також утрату швейцарського громадянства і його відновлення належить Федеральної Конституції (статті 37, 38) і закону про громадянство 1952 р. (із наступними змінами). Цей інститут традиційно включає три види громадянства: громадянство міста або комуни, громадянство кантону і громадянство Швейцарії. Відповідно до законодавства розрізняється набуття громадянства за законом і шляхом адміністративного рішення, тобто шляхом натуралізації. Набуття громадянства за законом включає набуття його за народженням та у результаті взяття шлюбу. За загальним правилом, дитина, що народилася від матері або батька — швейцарських громадян, автоматично набуває таке саме громадянство — тобто діє принцип крові. Позашлюбна дитина іноземки стає швейцарським громадянином, якщо його батько є таким і матір бере з ним шлюб, а також, якщо батьки дитини в шлюбі не перебувають, але дитина одержує прізвище батька — громадянина країни і виховується, залишаючись під його батьківською владою. Іноземка набуває громадянства в результаті шлюбу зі швейцарцем. Кожний громадянин міста, комуни одночасно є громадянином кантону і громадянином Швейцарії.

Набуття громадянства за натуралізацією залежить головним чином від часу проживання у Швейцарії (12 років). Удвічі зараховується час, прожитий іноземцями у Швейцарії до 10-річного віку. Швейцарське громадянство втрачається: або в результаті відмови від нього, або в результаті шлюбу швейцарської громадянки з іноземцем, якщо вона заявляє про відмову від швейцарського громадянства; якщо громадянин народився за кордоном, має інше громадянство і до досягнення 22 років не заявив про бажання залишитися громадянином Швейцарії. Аналогом поняття «громадяни», застосовуваним у конституціях інших країн, є вислів «усі швейцарці і швейцарки», використовуване в багатьох статтях Конституції (статті 24, 25, 40, 97, 136 тощо).

Перший відділ другого розділу Федеральної Конституції називається «Основні права». У статтях 7 і 8 закріплені фундаментальні принципи правового статусу особистості: повага і захист людської гідності й принцип рівноправності як неприпустимість дискримінації на підставах походження, раси, статі, віку, мови, соціального стану, способу життя, своїх релігійних, філософських або політичних переконань або внаслідок фізичних, розумових та психічних вад.

Усю систему конституційних прав і свобод можна розділити на наступні види: 1) цивільні (особисті) права і свободи. У числі таких є право на життя, гарантоване забороною страти; право на особисту свободу і недоторканність; свобода пересування і поселення; право на недоторканність приватного життя; недоторканність житла і кореспонденції; свобода совісті й віросповідання, переконань й інформації; свобода користування мовою; право на одруження й утворення сім'ї (статті 10, 13, 14, 15, 16, 18, 25); 2) політичні права і свободи. Сюди належать свобода асоціацій і зборів; право петиції; право на участь у виборах і референдумах; свобода народної ініціативи (статті 22, 23, 136, 141); 3) економічні, соціальні і культурні права і свободи. До їхнього числа належать право власності; економічна свобода; свобода вибору професії й економічної діяльності; право на трудові суперечки, страйки і локаут. (Законом може бути заборонене використання страйку для деяких категорій осіб — ст. 28); право на охорону здоров'я; право на соціальне страхування; свобода наукової і творчої діяльності; право на безкоштовну базову освіту тощо (статті 12, 19,20,21,26,27,28,41).

Конституція закріпила систему гарантій, що забезпечують реалізацію прав і свобод. До цієї системи включаються організаційно-правові й матеріальні гарантії. До числа організаційно-правових гарантій належать заборона свавілля і беззаконня з боку органів і посадових осіб держави; сформульований в ст. 35 обов'язок кожної особи, що виконує публічні функції, дотримуватися основних прав і сприяти їхній реалізації. У ст. 29 закріплені гарантії загального характеру, що стосуються процедури: розгляд будь-якої справи в рамках адміністративної або судової процедури безперешкодно в розумний термін; право кожної особи на юридичну допомогу, у тому числі й на безкоштовну для кожної особи, «яка не має достатньо коштів». Крім того, особа має право «на безкоштовну допомогу адвоката в тій мірі, у який того вимагає захист його права»; право громадянина на оскарження в суді будь-якої затримки, арешту або взяття під варту (ст. 31); презумпція невинуватості; право на оскарження вироку до вищестоящої судової інстанції (ст. 32).

До матеріальних гарантій прав людини варто віднести, насамперед, те, що в Конституції виділена спеціальна глава «Соціальні цілі». Норми цієї глави закріплюють зобов'язання держави і кантонів із забезпечення таких соціальних прав і свобод особи: право на охорону здоров'я, захист сім'ї, підтримку дітей, право на працю, базову освіту, що виступають і як право і як його гарантія. У ст. 119 закріплена гарантія від зловживань при зачатті з медичною допомогою і від генної інженерії. «Будь-яка форма клонування і будь-яке втручання в генотипи гамет» (статеві клітини організму) і людських ембріонів забороняються». Матеріальні гарантії прав людини містяться в багатьох розділах і главах Конституції Швейцарії. Наприклад, розділ 3, глава 1, відділ 4 — «Навколишнє середовище і планування території». У статтях 73, 78–80, 84 сформульовані положення, пов'язані з охороною навколишнього середовища.

§ 3. Партійна система і політичні партії

Конституція особливо нічого не говорить про партійну систему і статус політичних партій. Є усього лише одна ст. 137, у якій дана функціональна характеристика політичних партій, «політичні партії сприяють формуванню суспільної думки і народної волі», однак у політичному житті країни вони грають важливу роль. У Швейцарії традиційно існує багатопартійна система. Найвпливовішими є: Вільна демократична партія, що сформувалася ще на початку XIX ст., виступає за зміцнення федеративних відносин у державі, особистої й економічної свободи; Християнсько-демократична партія, утворена на початку XX ст., обстоює ідеї соціально орієнтованої ринкової економіки, об'єднує в основному католиків; Швейцарська народна партія висловлює інтереси середніх верств селянства і ремісників; Соціал-демократична партія Швейцарії, виникла наприкінці XIX ст. як марксистська партія, що висловлює інтереси робітничого класу, згодом відмовилася від властивого марксизму радикалізму і є нині лівореформаторською партією. Серед інших політичних партій можна назвати Ліберально-демократичний союз, що має вплив у окремих кантонах (Во, Женева, Невшатель і Базель) і виступає за захист особистої свободи, приватної власності і федералізму. З 1935 р. існує Ліга незалежних, що виступає на захист споживача, проти державного сектора в економіці й односторонньої політики союзів підприємців. Після Другої світової війни на базі боротьби проти припливу іноземної робочої сили з'явилася низка політичних угруповань (наприклад, партія Швейцарські демократи). Екстремістський характер має колишня Революційна марксистська ліга, що називає себе нині Соціалістичною робочою партією і не має представництва у Швейцарському парламенті. Нарешті, слід відзначити дві екологічні партії — Зелену партію Швейцарії і Вільний список, що мають разом у Федеральних зборах 6 % місць, а також Автомобільну партію, що виступає проти регулювання дорожнього руху, що зростає, і має 3 % парламентських мандатів.

Помітну роль у політичному житті країни грають соціально-професійні об'єднання — профспілки, союзи підприємців, і роботодавців та ін., що тісно співробітничають із політичними партіями і надають їм фінансову підтримку.

§ 4.Вибори і референдум

Спеціальної глави про виборчу систему в Конституції Швейцарії не міститься. Основні принципи її, а також порядок проведення виборів закріплені в статтях стосовно правового статусу громадян і у відділі 5 — «Федеральні органи влади». У відповідності зі ст. 136 Конституції при федеральних виборах і голосуваннях «усі швейцарці і швейцарки» мають однакові політичні права й обов'язки. Право голосу належить тим із них, хто досяг 18 років і за федеральним правом не позбавлений активного цивільного права. Членом національної ради може бути обраний будь-який виборець.

Виборчі права в кантонах і комунах регулюються кантональним виборчим правом.

Федеральне законодавство передбачає позбавлення політичних, а отже, виборчих, прав на термін від двох до десяти років за вчинення злочину, що спричинило покарання у виді позбавлення волі. Кантони позбавляють виборчих прав душевнохворих, позбавлених волі на термін більше року. Ценз осілості на федеральному рівні не передбачений. Якщо у виборця немає постійного місця проживання, він повинен зареєструватися за 10 днів до дня голосування, представивши документи про народження. На кантональному і комунальному рівні ценз осілості зазвичай складає три місяці (ст. 39). «Швейцарці і швейцарки, що знаходяться за кордоном», можуть брати участь у голосуваннях на федеральному рівні. Допускається голосування поштою.

У Швейцарії діє змішана виборча система. Національна рада (нижня палата парламенту) обирається — за пропорційною системою, а Рад кантонів (верхня палата) — за мажоритарною системою в два тури.

Вибори кантональних парламентів (великих рад) проводяться за пропорційною системою, а у напівкантонах діє мажоритарна виборча система.

Швейцарському конституційному праву притаманний інститут невизнання імперативного мандата, що знайшов закріплення в ст. 161 — «заборона імперативного мандата».

Іншим інститутом безпосередньої демократії у Швейцарії (крім виборів) є референдум. У середині XX ст. й особливо після Другої світової війни цей інститут здобув у країні велику популярність. Діюча Конституція містить спеціальну главу «Ініціатива і референдум» (розділ 4, глава 2), норми якої закріпили утримання і процедуру проведення референдуму. Відповідно до Конституції референдуми підрозділяються на обов'язкові (ст. 140) і факультативні (ст. 141).

Обов'язковий референдум означає, що відповідне питання життя країни може бути вирішене тільки шляхом проведення референдуму. Коло таких питань зазначене у Конституції (ст. 140). Це: перегляд Конституції; приєднання до організацій колективної безпеки або до національних співтовариств; оголошення терміновими федеральних законів, що позбавлені конституційної основи, і тривалість дії яких перевищує один рік.

Ці закони повинні бути передані на голосування протягом одного року з часу їхнього прийняття Федеральними зборами.

Обов'язковість підтвердження референдумом також вимагає народної ініціативи (100 тис. «громадян і громадянок»), що ведуть до повного перегляду Конституції; принцип повного перегляду Конституції у випадку розбіжностей між палатами парламенту. Рішення на загальнообов'язковому референдумі схвалюються більшістю народу і більшістю кантонів. Результат народного голосування в кантоні вважається за голос кантону, а у напівкантоні — півголоса. Такі рішення є загальнообов'язковими, не потребують ніякого схвалення або утвердження.

Факультативний федеральний референдум може проводитися з питань прийняття, схвалення або зміни федеральних законів або постанов, а також схвалення міжнародних договорів (ст. 141), що мають невизначену тривалість дії, не можуть бути денонсовані. Факультативний референдум проводиться у формі голосування народу федерації. Рішення, приймається більшістю народів і має рекомендаційний характер.

На кантональному рівні референдум поширений ще більш, ніж на федеральному.

Для референдумів, як і для виборів, характерний досить високий рівень абсентеїзма.

§ 5. Вищі органи державної влади

Федеральні збори (парламент Швейцарії). Правове положення Федеральних зборів, їх структура і порядок формування визначені у главі 2 розділу 5 Конституції. Відповідно до ст. 148 Федеральні збори мають вищу владу в Конфедерації за умови дотримання прав народу і кантонів. Федеральні збори складаються з двох палат — Національна рада (нижня палата) і Рад кантонів (верхня палата).

Національна Рада включає 200 депутатів, що обираються терміном до чотирьох років шляхом загальних, прямих виборів за пропорційною виборчою системою. Виборчими округами є кантони. Виборчі округи створюються пропорційно чисельності населення кантону, але за умови, що кожний кантон має право, щонайменше, на одне місце в палаті (ст. 149). Депутатом Національної ради може бути обраний будь-який громадянин, що володіє активним виборчим правом.

Рад кантонів включає 46 депутатів від кантонів. Конституція (ст. 150) містить перелік кантонів і напівкантонів, що відповідно до їхнього населення обирають кожний по одному або по два депутати. Правила обрання депутатів до Ради кантонів установлюються самими кантонами. Вибори є прямими і проводяться за мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості в два тури. Конституція не визначає терміни повноважень верхньої палати, але за загальним правилом депутати до Ради кантонів обираються на чотири роки.

Внутрішніми керівниками кожної палати є голова і два віце-голови. що обираються палатами з числа членів палати терміном на один рік. Ці особи не можуть бути обрані на наступний термін (ст. 152). Внутрішніми допоміжними органами є постійні комісії, що обираються також палатами із числа її членів. Число комісій і їхніх видів відзначаються законом. Звичайно формуються постійні комісії в палатах, а також створюються три спільні комісії (комісія з зовнішньої політики, комісія зі справ зовнішньої економіки і податків, фінансова комісія, що контролює бюджет і фінансове господарство).

Депутати Швейцарського парламенту відповідно до ст. 161 користуються вільним мандатом, «члени Федерального збору голосують без інструкції». Основною формою роботи парламенту є сесії. Регулярні (чергові) сесії скликаються один раз на рік. Позачергові (надзвичайні) сесії можуть скликатися на вимогу однієї четвертої частини депутатів кожної з палат. Палати засідають, як правило, роздільно. Палати Федерального збору рівноправні, рішення Федерального збору повинні бути схвалені обома палатами. Спільні засідання палат проводяться під керівництвом голови Національної ради тільки з питань, зазначених Конституцією (ст. 157). Це: проведення виборів; вирішення спорів з приводу компетенції між вищими федеральними органами влади; прийняття рішень щодо застосування помилування абсолютною більшістю голосуючих членів обох палат. Засідання Національної ради і Ради кантонів мають відкритий характер, але окремим законом може бути встановлене проведення закритих засідань.

До компетенції Федерального збору належать ті питання, що Конституцією віднесені до Конфедерації і не довірені іншим федеральним органам влади. Це положення дає підставу характеризувати компетенцію Федерального збору як відносно визначену.

До основних повноважень Федерального збору належать, насамперед, прийняття законів — усі важливі розпорядження, що містять правові норми, повинні бути видані у формі «федерального закону» (ст. 164). До цієї категорії, зокрема, входять основні положення, що стосуються: здійснення політичних прав; обмеження конституційних прав, прав і обов'язків осіб; оподатковування; задач і цілей Конфедерації; зобов'язань кантонів при здійсненні федерального права; організації органів федеральної влади і процедури, застосованої в них. Федеральний закон може передбачити делегування повноважень з видання правових норм іншим органам, якщо тільки це не виключається Конституцією.

Відповідно до ст. 173 Конституції Федеральні збори, крім того, виконують інші задачі і здійснюють наступні повноваження: вживають заходів із забезпечення зовнішньої безпеки, коли того вимагають обставини; видають акти з питань надзвичайного стану в країні; управляють кадровою армією і можуть приводити її в бойову готовність; вживають заходів із виконання федерального права; приймають рішення щодо законності завершених народних ініціатив; приймають рішення у спорах про компетенцію між вищими органами федеральної влади; вирішують питання про помилування і повідомляють про амністію. Особливе місце займають заходи для підтримки Федеральної Конституції, гарантії для кантональних конституцій (ст. 172). У сфері фінансів це щорічне прийняття бюджету і затвердження звіту про його виконання (ст. 167). Федеральні збори здійснюють вищий нагляд за Федеральною радою, Канцлером Конфедерації і федеральною адміністрацією, федеральними судами й іншими органами й особами, яким доручено виконання задач Конфедерації. Закон може дати Федеральним зборам здійснення інших задач й інших повноважень (ст. 173, п. 3).

Про здійснення своїх повноважень Федеральна рада видає акти у формі закону, ордонанса і постанови.

Федеральна рада і федеральна адміністрація. Конституція (ст. 174) визначає Федеральну раду як вищий розпорядницький і виконавчий орган влади Конфедерації. Він обирається Федеральними зборами після кожного нового переобрання складу Національної ради з числа депутатів Федерального збору в складі семи членів. Від одного кантону може бути обраний тільки один член Федеральної Ради. Федеральні збори обирають із числа семи членів Федеральної ради терміном на один рік Голову Конфедерації і віце-голову Федеральної ради. Обидві посадові особи можуть переобиратися на ці пости на другий термін (ст. 176). Конституція закріпила принцип колегіальної влади, усі рішення Федеральної ради приймаються колегіально шляхом голосування. Для підготування і виконання рішень справи Федеральної ради розподіляються між її членами по департаментах. Число департаментів відповідає числу членів Федеральної ради. Кожним департаментом управляє член Федеральної ради. Таким чином, департаменти є частиною федеральної адміністрації. Крім департаментів в адміністрацію включається Федеральне канцлерство, що виконує функції штабу Федеральної ради. Воно управляється Канцлером Конфедерації, що обирається Федеральними зборами (статті 168, 179).

Основні повноваження Федеральної ради закріплені в статтях 180–187 Конституції. Найважливіші з них: встановлення цілей і засобів проведення своєї урядової політики. Він планує і координує діяльність держави; здійснює право законодавчої ініціативи; стежить за застосуванням законів і постанов Федерального збору і судових рішень, винесених федеральними органами судової влади; розробляє фінансовий план, а також проект бюджету і складає державний звіт; стежить за належним фінансовим управлінням; веде іноземні справи при дотриманні права брати участь у цих справах Федерального збору; представляє Швейцарію за кордоном; підписує і ратифікує міжнародні договори і передає їх на схвалення Федерального збору; вживає заходів для забезпечення зовнішньої безпеки, незалежності й нейтралітету Швейцарії; вживає заходів для забезпечення внутрішньої безпеки; схвалює законодавчі акти кантонів, коли того вимагає виконання федерального права. Крім того, на Федеральну раду покладені інші задачі й повноваження: стежити за федеральною адміністрацією й іншими органами або особами, яким доручено виконання задач Конфедерації; робити призначення і вибори, не віднесені до відання якогось органу влади; регулярно робити звіт про своє управління і про стан країни перед Федеральними зборами тощо. Актами Федеральної ради є ордонанси.

Судова влада. Здійснення правосуддя в сфері федеральної компетенції Конституція поклала на Федеральний суд (статті 188–191). Організація і процедура у Федеральному суді регулюються спеціальним законом. У конституційному порядку визначаються лише основні положення статусу суду. Склад федерального суду — ЗО судів, що обираються Федеральними зборами терміном на шість років. При обранні Федерального суду Федеральні збори стежать за тим, щоб у ньому були представлені всі офіційні мови Швейцарії. Організацію своєї адміністрації суд установлює сам. Конституція визначає конституційну юрисдикцію. Федеральний суд розглядає: скарги на порушення конституційних прав і свобод особи; скарги на порушення автономії комун й інших гарантій, наданих кантонами корпораціями публічного права; скарги на порушення міжнародних договорів або міжкантональних угод; суперечки у сфері публічного права між конфедерацією і кантонами або між кантонами. Конституція (ст. 190) закріпила положення про те, що в сферах цивільної, кримінальної, адміністративної юрисдикції, а також в інших галузях права повноваження Федерального суду встановлюються законом.

У Федеральному суді діють п'ять палат, у кожній з яких від п'яти до семи судів. Дві палати, по суті, суди публічного права, два — цивільного права й одна — кримінального права. Суд діє переважно як касаційна, але іноді і як перша інстанція. Для розгляду кримінальних справ передбачено утворення судів присяжних.

Судова організація в кантонах неоднакова, але загальна схема така: мировий суддя, окружний суд кантону (апеляційний суд). У багатьох кантонах діють спеціальні суди або судді — у справах неповнолітніх, у торгових справах, у соціальних справах тощо.

§ 6. Політико-територіальний устрій

Швейцарія за формою политико-територіального устрою є федерацією, хоча Конституція зберегла як данину традиції колишню назву країни — «Федеральна Конституція Швейцарської Конфедерації». Швейцарія складається з 23 кантонів, три з яких діляться на напівкантони. Перелік кантонів і напівкантонів, закріплений в ст. 1 Конституції. Федерація створена за територіально-історичним принципом, хоча в країні діють чотири офіційних мови (німецька, французька, італійська і ретороманська — ст. 4). Зберігання в діючій Конституції норми про суверенітет кантонів (ст. 3) варто розглядати як данину традиції. Кантони зазвичай мають ознаки державності (право мати свою Конституцію, громадянство, законодавство, компетенцію тощо), але ст. 49 закріплює «примат і дотримання федерального права». Кантони не мають право сецесії (виходу зі складу федерації). Компетенція Конфедерації розмежована між Конфедерацією і кантонами, її можна класифікувати на три групи повноважень: повноваження, що складають виняткову компетенцію Конфедерації: оборона, митна справа, ведення міжнародних справ, грошова емісія, залізниці, цивільне право, режим іноземців тощо; повноваження, що складають виняткову компетенцію кантонів: регулювання відносин між церквою і державою, комунальне господарство, кримінальне і цивільне судочинство тощо. Питання розмежування повноважень закріплені в третьому відділі Конституції, гл. 1 — «Відносини між Конфедерацією і кантонами».

§ 7. Місцеве самоврядування

Кантони діляться на общини (комуни). Термін «община» вживається в німецькомовній частині країни, термін «комуна» — в інших її частинах. Конституція (ст. 50) гарантує автономію комун «у межах, установлених кантональним правом». До компетенції общин (комун) входить управління своїми фінансами, регулювання питань санітарії та гігієни, шкільна справа, охорона порядку. У великих містах вони відають також дорогами, водо- і енергопостачанням. У більшості комун (общин) вищим органом місцевого самоврядування є загальні збори виборців. У великих одиницях поряд зі зборами або замість них існує виборний орган, зазвичай іменований радою. Виконавча влада у всіх комунах (общинах) здійснюється колегіальним органом, що обирається населенням комуни.

Виконавчі органи проводять у життя рішення збору або ради. Автономія комун не означає їх повної самостійності у вирішенні своїх справ. За ними здійснюється спостереження з боку держави і з боку кантонів. Кантональне законодавство передбачає втручання в справи комун (общин), наприклад, за скаргою якоїсь особи. У цьому випадку проводиться юридичний контроль, що може здійснюватися або кантональним урядом, або адміністративним судом кантону. Іншою формою втручання є контроль, здійснюваний посадовою особою — префектом. Він або обирається населенням комуни (общини), або призначається урядом кантону. З деяких питань префекти здійснюють за місцевим самоврядуванням адміністративний контроль (наприклад, щодо облаштованості території). Органи, що перевіряють, і посадові особи виходять з інтересів кантону або всієї держави.