Кров Дракона. Хто із нас жертва?

Розділ IV

Тиша, яка до цього панувала у величезній залі, порушилася гучними кроками. Оббиті металом чоботи видавали такий звук, наче залою чвалував велетень, а то й титан. Людина, до якої прямував порушник тиші, здивування не видавала.

— Роттенель, — сказав не повертаючись чоловік, вбраний у довгу синю мантію із широким воротом, — довго ж тебе не було.

Роттенель Дрегінаре вклонився, хоча чоловік у мантії міг того й не бачити. Провівши нервово рукою по лисій голові, новоприбулий монотонно та без дозволу розпочав доповідати.

— Фалмін із Мальгарда дійшов до порту Аден, що у Скйордлігу. Перетнув Люте море на дракарі, капітан якого має ім'я Стіггі Льодяний Вітер. Чаклун йде сам, без супроводу, якщо не враховувати коня, кличка якому — Гор. Чорна масть, із породи…

— Кінь мене не цікавить, Роттенелю, — сказав чоловік, усе ще повернутий до доповідника спиною. — Факти про чаклуна та дитину. Швидко.

Лисий кахикнув, почухав шрам, що потворив його ніс та губи. Не любив, коли до нього так ставилися, але із людиною, що стояла навпроти, краще було не жартувати. Це знали усі.

— Чаклуна востаннє бачили біля мису Беньйор.

— А далі? — запитала спина в синій мантії.

— Слід було втрачено через заметілі та непогоду.

— Що із дівчиною?

— Надані вами координа були правдиві, пане. Однак є проблема.

Настала пауза, від якої у Роттенеля засвербіло в паху, а чародій напружився, наче струна.

— Говори, — сказав маг голосом, у якому читалася смертельна небезпека.

— Дівчина зірвалася з місця, певно, прочула пастку. Ми змогли відслідити її через чотири дні, неподалік містечка Раадхар. Судячи із місцеположення дводенної давності, Золоте море й досі не перетнула, а отже, у Канйорі. Йде вздовж річки Руа, певно, буде намагатися її форсувати, після чого помчить до Понтарісу, а звідти — до Благандії.

— Білого ворона бачили?

— Перепрошую?

Чоловік у синій мантії нарешті розвернувся, показав своє суворе, підозріле обличчя. Роттенель зніяковіло опустив погляд, глянув на мармурну підлогу, у якій бачив своє відображення.

— Я запитую, — просичав чародій, — чи бачили поруч із нею білого птаха?

— Того ми не змогли просканувати, володарю, але не злазимо із її сліду. Невдовзі вона буде у нас.

«Курва. Знайшовся тут великий пан. Я йому, сука, інформацію із перших рук, а він морду дує, — думав Роттенель, витираючи спітнілого лоба. — Ось і працюй після цього на чародіїв».

— Ви підготували все, про що я казав? — спитав чоловік у мантії, трішки охолонувши.

— Льодяні Лілії чекають наказів. Зібралися біля фортеці Нархіте, як і було вами зазначено.

«Теж мені, заговірники шпрехані. Постійно щось мутять ці чародії, одні неприємності від них. Але, як говориться, роботодавця не обирають».

— Що накажете робити із чаклуном?

Чародій усміхнувся, попрямував до виходу, окинувши шпигуна поглядом, який міг мати лише одне значення: «Ти бісова комаха, яку я можу розчавити самим пальцем.» Роттенель полегшено видихнув, але був вкрай здивований та нажаханий, відчувши біля лівого вуха зловороже дихання.

— Чаклуна поки що залишити в спокої. Також припиніть слідкувати за його любими друзями-чародіями. Невдовзі цю проблему я вирішу сам. Усе ясно?

— Так, пане Самаелю, як світлий день усе ясно.

— Гаразд. А тепер, Роттенелю, зроби так, аби я про тебе забув на довгий час. На дуже довгий час.

— Як забажаєте, — сказав шанобливо шпигун, про себе дякуючи всіх богів за можливість більше не бачити цю паскудну людину.

Самаель спустився крутими сходами, притримуючи рукою свою довгу мантію, що так і хотіла заплутатися в ногах. Міг уже давно її зняти, але статус потрібно підкреслювати.

Ліве крило замка Трирога як завжди пустувало. Тут мешкали вищі чародії та їхня обслуга, всі інші розташувалися на перших двох поверхах.

Самаель спинився, глянув через величезне вікно на пейзаж, що розкинувся перед ним. Озеро Ід як завжди переливалося декількома кольорами завдяки веселці, створеній штучно вмілими руками місцевих чародіїв. Посеред озера, випливши на самий центр, хтось нахабно рибалив.

— Це ти дарма, — сказав крізь стиснуті зуби вищий чародій, недбало підіймаючи руку вгору. — Риба і вода цього озера призначена лише для чародіїв, а не простих собак.

Човен, до цього спокійно похитуючись у такт хвиль, почав дивним чином підніматися вгору. Чоловік, який від страху покидав вудочки, закричав. Його ніхто не чув, або принаймні робив вигляд, що не чує.

Самаель усміхнувся, підняв човен ще трішки вище, при цьому не докладаючи зусиль. Стиснув долоню в кулах. Човен вибухнув, спалахнув синім вогнем і розчинився у повітрі. Крик рибалки прокотився берегом озера Ід, помираючи між зеленими яворами та вільхами.

Вищий чародій, як ні в чому не бувало, продовжував милуватися природою.

– Існує два твоїх улюблених заняття, — сказав хтось позаду, підходячи, — це керувати людьми і дивитися на це озеро. Дійсно, дивно.

– І що ж тут дивного, мій друже?

Ігрев Лакретій Мірте підійшов, встав поруч із товаришем. Був у такій же мантії, але чорно-сірого кольору. Кольору Норенгарда. Стояли вони поруч, і зараз все більше було видно їхню однаковість. Схожі як дві каплі води чародії. Схожі повадки, схожі вирази облич. Багато хто називав Ігрева та Самаеля братами, але ніколи не були вони схожими всередині. Ніколи.

— Дивним є те, що не обрав ти замість цього споглядання, до прикладу, жінок або ж занурювання в книги, або ж лекції молодим чародіям, які мріють почути твої мудрі слова.

— Дійсно, виходить дивний вибір, — усміхнувся Самаель, глянувши на Ігрева, — але ж кожному своє красиве, чи не так, друже?

Ігрев змовчав. Бачив погляд Самаеля на його одязі. Знав, що вищий чародій не сприймає його служби у короля Сигізмунда. Знав, але не зважав. Був єдиним, хто міг у цьому випадку не зважати на думку Самаеля.

— А ти, як я пам'ятаю, полюбляєш гарну випивку й раніше сказаних жінок. Точніше, жінку, чи не так? — Самаель відвів свій погляд, знову подивився на озеро, навіть не очікуючи відповіді.

— Ми давно знаємо один одного, — сказав монотонно Ігрев, проігнорувавши слова товариша, — а тому і відаємо про те, що інші знати не повинні. Чи не так, друже?

Цього разу Самаель не усміхнувся, не відповів жодним жестом чи порухом голови. Промовчав, дивлячись на веселку, біля якої з'явилася ще одна. Була то ілюзія, але ілюзія дуже ладна та красива.

— Ти щось приховуєш, Самаелю, — сказав Ігрев прямо. Не любив фальшивити, тому сказав в лоб. — Бачу я те по твоїй поведінці. Бачу по твоїх вчинках. Бачу по очах, які все рідше піднімаєш вгору, боячись, що хтось зможе розгадати твою таємницю. Яку ж, друже, яку таку таємницю?

Самаель знову глянув на нього. Холодним та виваженим поглядом. Поглядом, у якому нічого не можна було прочитати.

— Кожен має свої таємниці, мій давній друже. Кому, як не тобі про це знати.

— Дійсно, кому, як не мені.

— Як там Ютеаль? Вона буде присутня на бенкеті?

— Риторичне запитання, — пирхнув Ігрев. — Вона входить до Магістрату, Вищого Кола, а тому зобов'язана бути, хоче того чи ні.

— А вона не хоче?

— Запитай у неї те сам.

— Я думав ви…

— Кожен думає те, що хоче, Самаелю, а я говорю ще раз — запитай сам, як є така потреба.

Здавалося, між ними постала напруга. Ігрев відповів поглядом на погляд, виразом обличчя на вираз обличчя. Були ці сутички вже давно, від шкільної парти, за якою вони сиділи разом, були вони в університеті, де ці двоє стали найкращими серед найкращих. Було й зараз. Як завжди.

— Гаразд, припинемо цю дуель, адже ти знаєш, що ніхто із неї не вийде переможцем, — відмахнувся Ігрев, примирливо усміхнувшись. Самаель зробив вигляд, що також заспокоївся. Насправді кипів усією сутністю.

— Я хотів попросити у тебе про дещо, — сказав Самаель зміненим голосом, у якому читався наказ, — зроби так, аби Сигізмунд відклав війну. Хоча б на місяць.

Ігрев довго дивився на нього. Думав, що задумав вищий чародій, але пам'ятав, що здогадатися не зможе. Самаель був непередбачуваним.

— По-перше, із чого в тебе думка, що Сигізмунд готується до війни? І по-друге, навіть якби й готувався, то яким чином я зможу на нього вплинути? Я лише радник, а не кум, брат чи сват.

— Радник, який п'є із королем кожного вечора перед каміном, говорить про делікатні речі та вирішує із ним долю світу. Скромність тобі не пасує.

Ігрев не виказав занепокоєння, проте слова Самаеля змушували задуматися. «Невже в нього є шпигуни, настільки близькі до оточення короля?»

— Ну, а щодо війни, то тут і сліпий помітив би, що регулярні частини Норенгарда два дні тому висунулися у бік кордону із Тальгрієном. Навіть одноокий старець побачив би на чолі того війська головнокомандуючого Даалаха, який завжди і всюди веде головну армію у бій. Навіть ідіот здогадається, що військо таке не може просто так бути екіпіроване та супроводжуване сотнями возів із провіантом та зброєю. Чи не так, друже?

— У тебе хороша розвідка. Хвалю.

— Дійсно, хороша. Так що на рахунок моєї…пропозиції?

— Стосовно відтягування війни?

— Саме так.

— Це неможливо, Самаелю. Король Норенгарда, попри хороші зі мною стосунки, не змінить своїх планів, не відізве війська, яке, як ти знаєш, ведуть одні із найкращих полководців останніх часів. Хоча є там і ті, хто не дуже вірує в довгу владу Сигізмунда. Тому я не вплину на нього, навіть якби і хотів.

Самаель трішки помовчав, пережовував слова Ігрева, наче кислий лимон. Скривився від того й ледь не сплюнув.

— Нехай буде так, — сказав нарешті чародій, повертаючись до споглядання озера Ід. Зробив вигляд, що відповідь не дуже його засмутила. — А щодо твоєї відмови, друже, я це запам'ятаю. Ти ж знаєш, я все пам'ятаю.

— Знаю, мій давній друже, дуже добре знаю. Був би це не ти, якби забув.

Ігрев кивнув на знак прощання, пішов впевненим кроком до своєї кімнати. Чорно-сіра мантія тихенько волоклася землею. Коли двері до кімнати зачинилися, Самаель крізь стиснуті зуби засичав, наче змія. Долоні мав стиснуті в кулаки, що аж кістки побіліли.

— Невдовзі навіть ти не зможеш противитись моїй волі, — сказав тихо. — Я знищу будь-кого, хто наважиться йти проти мене. Навіть тебе, Ігреве. Навіть тебе, мій давній друже.

Перший вибух грому почувся ближче до вечора, саме тоді, коли у таборі запалили перші вогнища. Із північного сходу, від Чорних гір, пішов холодний вітер, який дратівливо свистів між палатками вояків. Ліс, що оточував табір із заходу та півдня, загудів скрипом гілок.

Табір тягнувся майже до річки Марки й займав добрячу площу. Але армія, яка розташувалася тут, не боялася нападу. Вона сама його готувала.

Чотири дні тому, коли генерал Даалах фон Олтфеген вів свій корпус через Ведмежий яр, йому надійшов лист прямісінько із Орграда. «У руки головнокомандуючого від його величності.» Саме такі слова були першими, які прочитав генерал. Це його здивувало. Чоловік бачився із королем тиждень тому і, здавалося, почув усі накази, які хотів йому надати Сигізмунд. Але зараз король наказував зупинити передовий корпус біля річки Марки і в жодному разі не переходити її, допоки не надійдуть наступні вказівки. Даалах, попри обурення деяких офіцерів, миттєво віддав наказ отаборитися і чекати. Це рішення сприйняли не всі.

— Як це, чекати? — плювався через увесь стіл лорд Татран. — Як це, псяча матір, чекати?!

— Король Сигізмунд надіслав нові вказівки, Татране, — відповів спокійно Даалах, якого починав злити тон чоловіка, що стояв напроти. — Ми повинні отаборитися і чекати подальших наказів.

— Яких наказів? Я отримав наказ особисто вести корпус прямісінько на кордон із Тальгрієном!

— Але ж не переходити його, — Даалах усміхнувся собі в вуса, побачивши розчервоніле обличчя лорда, який був змушений замовкнути. Тепер головнокомандувач знав, що його зможуть почути усі присутні. — Ми повинні чекати наказів і, найголовніше, сидіти тихо, наче миші у коморі. Тальгрієнські війська підтягуються до протилежного берега, але вони не знають нашої кількості.

Він кинув миттєвий погляд на низенького чоловіка, який повільно підвівся зі свого стільця. Усі дванадцять присутніх командирів як один подивилися на нього.

— Прошу взяти слово, генерале, — сказав повільно чоловік, шанобливо схиливши голову.

Даалах про себе вилаявся, оскільки знав, що коли Ян Нернех брав слово, то закінчувалося це суперечкою та іноді мордобоєм. Під час громадянської війни саме цей чоловік своїми каральними загонами розігнав невдоволених біля королівського палацу, а пізніше задушив повстання, яке готували прихвостні Янагаля. Даалах сподівався, що після тих кривавих подій, до командира було двояке, навіть боязливе ставлення. Але, глянувши на зацікавлені погляди присутніх, видихнув і, очікуючи найгіршого, кивнув.

— Дозволяю, Яне, говори.

– Є до панства запитання, як буде ласка, — сказав командир, гордовито вип'ятивши підборіддя. — Наскільки довго в нас вистачить наснаги приховувати присутність десятитисячного війська?

— Ти сумніваєшся у нашій вправності? — хіхікнув капітан Йольнір, але ніхто не підтримав його, оскільки знали, що той був ідіотом. Однак ідіотом із родоводом із військових та навіть декількох генералів.

— Аніскільки, пане Йольніре, — на маленькому обличчі Яна Нернеха розпливлася широчезна усмішка, виказуючи насмішку. — Але я дуже сумніваюся, що у всіх тальгрієнців пропаде зір і вони не помітять стовбури димів, що йдуть від нашого табору.

Йольнір, на обличчі якого до сих пір грала посмішка, опустив голову, побачив на собі здивовані погляди присутніх. Даалах зрозумів, що попри страх і певну недовіру, Ян Нернех мав великий вплив серед командирів і навіть генералів. Головнокомандувач одразу збагнув, яка нині складалася ситуація, а тому слухав уважно і в разі чого був готовий командира присікти.

— Ми повинні просто дочекатися наказу, — сказав по хвильці мовчання головнокомандувач. — Наш володар усе продумав, у цьому я впевнений, а тому вважаю, що потрібно безслівно виконувати волю короля.

— Навіть, скажімо, якщо він скаже нам померти за неправильну або ж нелогічну ціль? Я б краще вмер за Норенгард.

Це запитання поставив генерал Корон, червоний нагрудник якого виділявся найбільше серед усіх. Головнокомандувач із презирством поглянув на молодого чоловіка, який у своїх двадцять сім уже був генералом. «Мене оточують молокососи і зарізяки, яким кар’яру зробили або страшні вчинки, або ж народження у правильній родині. — із розпачем та сумом думав Даалах.»

— Кожен підданий повинен бути готовим померти за свого короля, Короне, — сказав піднесено лорд Татран. — Можливо, вас цьому не вчили у військовій академії?

— Та я…

— Досить! — обірвав молодого генерала Даалах, якому набридли пусті балачки. — Усі повинні розуміти відповідальність, що лягає на наші плечі! Із години на годину може прийти новий наказ від короля і ми, як вірні піддані, повинні виконати його!

— Ті часи давно минули, генерале, — сказав Ян Нернех, пронизуючи поглядом ветерана. — Ти як ніхто повинен пам'ятати, що після того, як король Сигізмунд убив свого батька-тирана, це королівство перестало жити минулим життям.

— Про що це ти? — густі брови Даалаха звузилися, а очі примружилися. — На що натякаєш, командире?

— Я не натякаю, а говорю прямо. Після смерті Янагаля, батька Сигізмунда, усі побачили, наскільки небезпечним може бути монарх. Убити власного батька! То що тоді говорити про якогось генерала чи командира!

— Знизь тон, Яне, оскільки я бачу, що язика ти відростив великого! — крикнув до низькорослого чоловіка Татран, обличчя якого переливалося декількома відтінками червоного. Інші лише уважно слухали, не наважуючись влазити в розмову найвпливовіших лордів. — Ти забув, хто дарував тобі це звання? Забув, хто виплачує твоєму брату-каліці кошти? А зазначу, що далеко не кожному інваліду війни король платить по п'ять золотих крон у місяць. Твій тиран-Янагаль віддячував вам лише ламаною монетою і погрозами! Так що мовчи, перш ніж у чомусь звинувачувати короля!

Реакція була моментальною. Нернех схопив один із наповнених пивом кухлів, плюснув його в обличчя генерала. Здійнявся крик. Татран, облизуючи язиком пиво, вихопив свого меча, щось крикнув. Декілька командирів одразу кинулося до нього, схопили за руки, аби зупинити й не дати наробити дурниць. Нернех тим часом під вбивчим поглядом головнокомандувача відступив на крок назад і забрав руку від верхівки меча.

— Тихо! — закричав Даалах, втуливши кулаком по столу, на якому була розстелена карта Благандії. — Стадо ідіотів! Ви що, взагалі страх втратили? Сигізмунд наш законний король, а його батько Янагаль заслуговував на смерть! Забули про концтабори, які побудував цей тиран! Забули сотні жертв, що згинули у тому вогні! — генерал, ледь стримуючи у собі гнів, повільно провів поглядом по присутніх, які поступово заспокоювалися від сутички командирів. Коли в шатрі запанувала тиша, він продовжив із холодною розсудливістю. — Вельможний король Сигізмунд надав нам своє благословення і довіру, а тому цінуйте це! Або ж я власноруч підпишу указ про ваше четвертування!

Цього разу головнокомандувача здивував Корон. Він підвівся, підійшов до таці, на якій стояли келихи із пивом. Даалах із подивом спостерігав, як цей чоловік роздав кожному із присутніх по келиху і, підійнявши свій вгору, проголосив:

— Навіщо сваритися, коли за нас це можуть і роблять інші. На нас покладена велика ноша, а ми, як солдати, повинні нести її сумлінно і завзято! Слава королю Сигізмунду! Слава!

Якийсь час панувала незручна тиша, але все ж таки командири схаменулися, взялися за пиво.

— Слава! — кричали вони в один голос, а на обличчі Корона грала радісна усмішка.

«Наївний дурник, — подумав Даалах, — вважає, що примирив ворогуючі сторони, які не можуть примиритися ось уже п’ятнадцять років. Але поки що таке перемир'я нам на руку. Молодець».

Поки усі присутні пили пиво й голосно перемовлялися, у шатро непомітно забіг чоловік із листом в руці. Даалах мовчки прийняв послання, швидко здер печатку. Прочитав і декілька хвилин обдумував прочитане, нарешті голосно кашлянув. Усі як один подивилися на головнокомандувача, а коли побачили листа у його руках, завмерли у передчутті гарних новин.

— Ну, що там? — запитали одночасно Татран і Корон.

— Піднімайте людей, — сказав по хвилині мовчання головнокомандувач, після чого відклав листа. — Через дві години увесь корпус повинен стояти в повній готовності.

— Що наказує король?

— Розпочалося, шановне лицарство. Війна.

Усі радісно загорланили, почали обійматися і цілуватися, забувши про етикет й поведінку. Даалах фон Олтфеген, на прізвизько Тур, ветеран багатьох битв і солдат із чотирнадцяти років, замість радощів лише мовчки стояв в стороні і спостерігав за дійством. Старий вояка знав, що більшість командирів асоціювала війну із почестями, багатством і славою, проте особисто він знав, чим насправді є війна. «Країна до сих пір розділена на два табори, якби король не старався їх примирити. Але якщо вони не спрацюються між собою та не виконають усіх наказів, тоді полетять голови. Клянуся усіма богами, Сигізмунд не пробачить нам провалу».

Мішель Рогель оглянув свій золочений обладунок, поклав руку на ефес меча, аби виглядати якомога величніше. Глянув на небо. Бачив десятки круків та ворон, які нахабно літали довкола, у передчутті поживи.

Небо хмарилося, темніло, із заходу йшла буря.

Гриміло.

Стоячи на пагорбі бачив, як прямо під ним вишиковувалися у шеренги загони лучників, списоносців, важкої піхоти та кавалерії. Бачив вибитий на їх щитах герб Тальгрієна — золотого грифона із розкритим клювом, що танцює на біло-синьому полі. Від побаченого у Мішеля Рогеля перехоплювало подих, адже любив асоціювати себе із цим же грифоном.

Дійсно, думав він, позиція обрана добре, біля самої річки, на пагорбі. Ворог зазнає величезних втрат, перш ніж переправиться через Марку, а що вже говорити про сам бій, у якому його зустріне еліта Тальгрієна, ветерани багатьох кампаній.

Насправді, «елітою» генерал називав добре екіперованих та вимуштрованих найманців, які те і діло останні роки служили іншим королівствам та королям. Тальгрієн не вів війн більше п’ятнадцяти років, і це яскраво відбивалося на боєздатності та обізнаності армії у війні як такій: благородні, жагучі до звитяг лицарі, регулярні війська та зелені рекрути в очі не бачили справжніх битв та кривавих різанин. Але ось щастя, цим вони могли із радістю насолодитися в сусідніх країнах.

Від думок генерала відволік ад'ютант, який примчав від перших ліній війська. Хлопчина був увесь спітнілий, наче гналися за ним зграї собак. Генерала це не особливо турбувало. Така у цього хлопа була робота.

— Мій генерале… — промямлив худий, як палиця, хлопець, витираючи піт із рідких вусиків. — Прийшла доповідь від розвідки!

— Не кричи, хлопче, — скривився Мішель Рогель, із презирством дивлячись на худого ад'ютанта, — Доповідай!

— Військо Норенгарда за декілька верст звідси, йдуть швидким маршем!

Генерал усміхнувся. Так, подумав собі, ці норенгардці дійсно ідіоти. Виснажують себе швидкою ходою до битви, у якій точно зазнають поразки. Недоумки.

— Про чисельність ворога щось відомо? — спитав піднесено, отримуючи задоволення від власного голосу.

Хлопець непомітно скривився, побачивши перекошену від гордощів пику генерала. Ніколи не бачив таких кретинів, як Мішель Рогель, але врешті взяв себе в руки, адже згадав своє місце.

— Розвідка не може надати точні дані, — доповів ад'ютант, а побачивши погляд генерала, додав: — Але щонайменше десять тисяч.

— Коли підійде підкріплення? — запитав Мішель Рогель, здавалося, проігнорувавши доповідь ад'ютанта, — Лорд Вінред та Ебен уже близько?

— Година шляху, мій генерале. Швидким маршем.

Мішель Рогель, не бажаючи більше бачити хлопця, відпустив його, махнув рукою. Почув, як позаду іржуть коні. Приїхав полковник Вадлер Ітте.

— Вітаю, полковнику! — генерал кивнув лисому чоловікові, усміхнувся, — Привів своїх молодців?

Полковник Вадлер був низького зросту, лисим, та ще і з кривими ногами. Одразу видно — старий кавалерист. Мішель був знайомий із ним здавна, ще від правління короля Деріна, батька нинішнього володаря.

— Дві тисячі із Бергена, — сказав по хвилі мовчання полковник, дивлячись на вишикуване військо, — Вистачить?

— Аякже! Невдовзі підійдуть Вінред та Ебен.

– Їм довірили командування? Псяча матір… — лайнувся Вадлер Ітте, сплюнувши крізь зуби.

— Ну-ну, заспокойся! Ці двоє непогано себе проявили під час Зимньої кампанії. До того ж, наш король особисто призначив їх вести ар'єргард.

— Ти сам чудово знаєш, на що вони здатні! — відповів Вадлер, — Всю свою кар’єру для інших королів перемоги здобували, тай то, було це років так зо десять тому! Зараз можуть лише дівчат молодих у полі трахати, в той час як військо на полі битви гине. Засранці.

— Заспокойся, Вадлере, — Мішель Рогель насупився. Не подобалися йому слова полковника, навіть попри те, що служили вони разом ще із самої академії, — Не забувай, що перед тобою генерал.

— Дійсно, прошу вибачення, — сказав полковник, схиливши голову в поклоні. Мішель Рогель від такого послуху усміхнувся, уявляючи себе бог знає ким. Вадлер зробив вигляд, що цього не помітив, — Як думаєш, довго це буде тривати?

— Що саме?

— Війна, — полковник глянув на кавалеристів, які вишикувалися на флангах. Ноги і руки одразу зачухалися, давалися взнаки роки служби у кавалерії. — Довго будемо воювати?

— Не думаю, — як завжди впевнено відповів генерал, — Норенгард ще не встиг оклигати від громадянської війни. Король Сигізмунд, певно, має ще менше розуму, аніж його батько, якщо уже через рік розпочинає нову війну.

— А ти цього не очікував?

— Ха, очікував звичайно, але, чесно кажучи, не так скоро, — генерал поглянув на кам’яний міст, що з'єднував береги річки, — Я думав, що розпочнеться ближче до літа. Хоча, по правді кажучи, мені однаково, коли бити цих ідіотів.

Полковник Вадлер подивився на генерала із неприкритим нерозумінням. Військова наука вчила, що попри самовпевненість та віру в перемогу, командир повинен реально оцінювати сили та вміння ворога. Знаєш ворога — знаєш його слабкі місця. Певно, генерал Мішель пропустив це крізь вуха.

— Ось побачиш, Вадлере, ця битва закінчиться уже до сутінок, а я знову отримаю орден за велику перемогу! — проголосив генерал, навіть не намагаючись приховати свої амбіції. — Ти зі мною не згоден?

— Побачимо, Мішелю, побачимо, — пробурмотів полковник і скоріше відвів погляд від червоного обличчя генерала, яке починали дратувати все більше.

Цієї миті із неба вистрілила блискавка, загриміло так, що заклало у вухах. Попри це, усі почули віддалений гул. То били барабани та свистіли флейти. Було чутно, як співають тисячі горлянок. Йшло військо Норенгарда.

— Тримати стрій! Чіткіше крок! — кричав генерал Корон, — Пісню! Давайте пісню! Щоб усі чули!

За мить декілька тисяч горлянок заспівали. Було це схоже на шум бурі, що неслася землею і зносила усе на своєму шляху. Величезна колона війська співала разом, йдучи крок в крок по місиві та болоті, яке колись називалося дорогою. Корон, їдучи на коні поруч із колоною війська, і сам підхопив пісню, поклав руку на серце та заплющив очі. Навіть попри весь показовий патріотизм, він носив малинового кольору обладунки та плащ, а тому виглядав в очах вояків, як кретин. Усі знали, що кольори Норенгарда — сірий та чорний. Усі, окрім генерала Корона.

— Я йому зараз вріжу, — прошипів генерал Татран, їдучи попереду війська разом із головнокомандувачем, — Ну вже вискочка! Тьфу!

— Ведіть себе гідно, генерале. На нас дивиться армія Його Величності. — сказав спокійно Даалах, який у своїх міцних чорних обладунках, увесь покритий шрамами та із гордо піднятою головою зараз був схожий на живу статую, — Корон молодий, амбіційний, хоче показати, що чогось вартий. Ми були такими самими.

— Я не був! — відказав Татран, слідкуючи за розвідниками, що саме поверталися із розвідки, — Ось і розвідка.

— Мій генерале, — звернувся до Даалаха один із розвідників, — Дозвольте звернутися.

— Дозволяю.

— Військо тальгрієнців стоїть на Когутській рівнині, а точніше, на пагорбах. Міст через річку заблокували.

— Чисельність? — як ні в чому не бувало запитав Даалах, — Скільки їх?

— До дванадцяти тисяч. Десь із дві тисячі кінноти, вісім тисяч піхоти, інші лучники та обози.

Татран та Даалах перезирнулися. Позаду крокувало військо, яке нарешті закінчило співати. До них під'їхав Корон, довге волосся якого від їзди закрило йому обличчя.

— Ну, які новини? — спитав піднесено.

— Дванадцять тисяч.

— Всього лише? Ха, буде нам розвага.

Татран подивився на Корона поглядом, у якому читалося багато чого поганого. Даалах захитав головою, аби генерал мовчав.

— Військо Норенгарда не зупинить жодна армія! — закричав Корон, звернувшись до воїнів, що крокували позаду, — Слава Норенгарду! Слава Сірому Ворону!

— Слава! — кричали вояки, здіймаючи догори списи та мечі.

Даалах відправив розвідника, а сам поглянув на Корона. Молодий генерал під тим поглядом всівся назад в сідло і замовк.

— Хотів би я вірити, генерале, що із таким же запалом ти поведеш військо, — сказав напрочуд спокійно головнокомандувач.

— Я? — не повірив Корон, — Але ж…

— Кінноту поведе Татран, а ти — авангард.

— А що ж тоді ви…

— Ти за мене не турбуйся, юначе, — сказав напрочуд спокійно Даалах, хоча той же Татран уже напружився і встиг помолити богів за легку смерть для Корона, — Побачимо, чи вмієш ти воювати.

Обличчя Корон змінювало відтінок із кожною секундою. До цього був він червоним, як вишня, а зараз став білим, наче ранішнє молоко. Татран від такої зміни розсміявся, навіть не намагаючись стриматися. Корон зиркнув на нього зі злістю.

— Даремно ви так, Татране.

Генерал відповів на його слова посмішкою. Одними лише губами. Даалах, бачачи напругу, в'їхав між ними на своєму могутньому коні, подивився на кожного.

— Якщо не припините, випишу догану і відрапортую королю. Зрозуміло?

— Так, головнокомандувачу, — сказав покірно Татран.

— Зрозуміло, — сказав Корон, у якого білизна обличчя почала сходити тільки зараз.

— Попереду на нас чекає важка та кровопролитна битва. Тому, панове, готуємося до найгіршого.

Між генералами запанувала коротка тиша. Позаду крокувало військо, намагаючись чеканити крок. Зліва промчало декілька сотень вершників, на чолі із Яном Нернехом. Капітан кавалерії як завжди був нахмурений, наче хтось його смертельно образив. Від його лише вигляду в інших псувався настрій. Кавалеристи, що служили під його началом, мали точнісінько такі ж обличчя.

— Ян як завжди не в гуморі, — відмітив Татран, дивлячись вслід кавалерії, — І як можна ходити під його началом?

— Людина він не найкраща, генерале, але завдання та вказівки виконує бездоганно, — сказав Даалах.

— Я доведу, що також можу виконати будь-яке завдання, мій генерале, — сказав молодий Корон, намагаючись збадьоритися. По мірі наближення до місця битви, йому ставало все страшніше, але він краще б помер, аніж зізнався у цьому. Занадто гордовитим та завзятим він був. — Обіцяю, що не підведу вас.

— Побачимо, Короне, побачимо.

Норенгард розпочав наступ одразу опівдні, коли сонце сховалося за хмари, а в обличчя повіяв вітер із Чорних гір. Наступ очолив генерал Корон, малиновий плащ якого яскраво вирізнявся з-поміж маси сірих та чорних обладунків. На мосту їх чекали списоносці, яких прикривали лучники. На пагорбах стояла важка піхота та кіннота Тальгрієна, очікуючи подальших наказів своїх командирів.

— Вперед! За Норенгард! — кричав Корон, дико вертівши головою, від чого його довге чорне волосся скуйовдилося, — За короля!

Важка піхота, зімкнувши щити та виставивши вперед списи, ступила на міст. Їх засипав град стріл та списів, які важко тарабанили по щитах та обладунках. Войовничі вигуки уже за мить почали змішуватися із благанням про допомогу та взиванням до богів. Але якраз таки боги любили подібні побоїща обходити стороною, і робити вигляд, що вони ні до чого.

Просування значно сповільнювали балки та гілля, покладене поперек моста, тому доводилося ще й розбирати або пробиратися повз перешкоди.

— Тримати стрій! — очі Корона горіли відвагою, він вів війська вперед, навіть не думаючи спинятися. Хто б міг подумати, що цей хлопчина декілька хвилин тому боявся цієї битви. — Скидайте балки у воду! У воду!

Норенгардці рухалися повільно, але впевнено. Уже пройшли половину моста, очищуючи на своїй дорозі перешкоди. Обстріл лучників не припинявся, кожної миті у воду падали люди, де їх добивали стріли та списи. Втрати були чималі.

— Мій генерале!

Даалах, сидячи на своєму декстері, повернув голову, побачив розвідника, що мчав у його бік. Чоловік повертався із розвідки, це було видно по загнаному коні, який висунув язика і хрипів. Розвідник був весь в крові.

— Мій генерале! Підкріплення до ворога! — кричав він, ледве стримуючи коня.

— Скільки?

— Більше п'яти тисяч.

Даалах швидко поглянув на чорно-сіре військо, що сунуло мостом. Помітив серед усього того натовпу малинові обладунки та плащ. Поруч розвівався штандарт із гербом Норенгарда — сірого ворога із розправленими крилами.

— Скажіть Татрану, щоб прискорив перехід річки! — проговорив генерал до командира, який стояв поруч, — Киньте дві когорти на підтримку авангарду! Підтримайте Корона! Гвардія повинна стояти, ні в якому разі не кидати її в бій! Вперед, панове, за славою та перемогою!

На мосту кипіла затята битва, вигуки людей змішувалися із брязкотом металу, іржанням коней та криками командирів. Кам'яний міст, здавалося, прогнувся під вагою обладунків та людей, які їх носили. Ніколи ще ці краї не бачили більшої битви.

Мішель Рогель, сидячи на своєму бойовому коні, дивився на різанину, що розгорнулася на мосту. Важка піхота Норенгарда під грім барабанів налетіла на списоносців Тальгрієна. Крики людей ставали дедалі нестерпними.

Генерал побачив посеред хвилі ворога вершника у малиновому плащі та обладунку, який роздавав накази.

— Вадлере! — звернувся генерал до полковника, який був весь час поруч, — Цього малинового воїна варто прибрати. Передай лучникам, нехай цим займуться.

— Слухаюся, мій генерале!

Вадлер стрімголов помчав вниз пагорба, де розташувалися загони лучників. Мішель Рогель незворушно спостерігав за битвою. Бачив, як списоносці із грифонами на щитах прогинаються під натиском чорно-сірого війська. Він хижо примружив очі, оцінюючи ситуацію.

— Накажіть першій та другій панцирній хоругві підтримати списоносців! — крикнув він до капітанів, які тихо стояли позаду нього і очікували наказів, — Капітане Патрій та Лоренс — ведіть їй!

Кивнувши головами, двоє командирів побігли до своїх людей. Генерал із певним задоволенням спостерігав, як красиво розвертаються бойові порядки, як важка піхота строєм крокує до моста, на якому перевага все більше хилилася в бік Норенгарда. Цього Мішель Рогель допустити не міг.

Коли прийде підкріплення, думав він, ми зможемо відтіснити цих собак до самого Орграда, а там і капітуляція недалека. За мить генерал глянув на лучників, до яких дістався Вадлер. Здійнялися луки, стріли дивилися в небо, а коли командир махнув рукою, ті полетіла вгору, фуркочучи пір'ям. Мішель Рогель із задоволенням спостерігав, як декілька із них проткнули обладунок малинового лицаря, як той дивиться на стріли, а потім падає із коня у воду, яка бурхливим потоком текла під мостом.

— Нехай земля буде тобі вогнем, — усміхнувшись, сказав генерал тальгрієнського війська. — Сподіваюся, смерть командира освіжить норенгардські голови і вони збагнуть, що таке буде із кожним, хто насмілиться битися із золотим грифоном!

Даалах бачив, як здивовано Корон дивиться на стріли, що стирчали у нього із грудей. Якусь мить генерал у малиновому обладунку сидів в сідлі, дивлячись то на стрілу, то на людей, які билися довкола.

— Короне! — крикнув головнокомандувач, намагаючись привернути увагу генерала. — Негайно йдіть на поміч Корону! — закричав він до своїх людей.

На жаль, допомога була уже непотрібна. Глянувши на круків та ворон, що літали вгорі, Корон вислизнув із сідла, полетів у воду річки Марки. Даалах збагнув, що генерала витягнути уже не вдасться.

Увагу його привернула колона війська, яка вийшла з-за пагорбів і ринулася на підмогу противнику. Генерал Татран усе ще форсував річку, а тому не міг вдарити у фланги та тили ворога. Військо на мосту почало повільно відступати. Даалах побачив високого лицаря у золотих обладунках, який вів тальгрієнців вперед.

«Генерал Мішель Рогель, — зрозумів Даалах, бачачи, як ворожий генерал вступає в бій, — Я не дозволю вам перемогти.»

— Гвардія! До мене! — закричав норенгардець, — За мною!

Чорні Троянди — досвідчені, вимуштрувані битвами чоловіки мали репутацію бездоганних воїнів. Білі наплічники, на яких були вимальовані чорні троянди, не давали сплутати їх із жодним іншим загоном.

Головнокомандувач не озирався, знаючи, що п'ять сотень елітних гвардійців підуть із ним хоч до пекла. Почув, як позаду командири віддають накази, як загриміла земля від маршу еліти еліт Норенгарда.

— Вище стяги! — крикнув Даалах, витягуючи із піхов свого величезного полуторника, який мав назву Гнів Короля, — За короля!

Воїни на мосту уже встигли відступити на свій берег. Побачивши, як Чорні Троянди йдуть у наступ, союзні війська відступили назад, за спини ветеранів багатьох битв.

— Смерть грифонам!

Із цими словами Чорні Троянди на чолі із Даалахом увірвалися на міст, сіючи довкола смерть. Списоносці Тальгрієна, які до цього відчайдушно протистояли піхоті ворога, зламали стрій, почали відступати назад, не зважаючи на прибуле підкріплення. Порядки ворога змішалися, зчинилася колотнеча.

Краєм ока Даалах бачив, як з лівого флангу виривається важка кіннота Татрана, яка нарешті змогла форсувати річку. Назустріч їм мчали Залізні Лебеді — елітні вершники Тальгрієна із білими плащами та довгими списами.

— Смерть грифам! — кричав головнокомандувач, рубаючи своїм страшним мечем наліво та направо. — Смерть!

Чорні Троянди впевнено рухалися мостом, зазнаючи мінімальних втрат. Позаду йшла решта піхоти, добиваючи поранених тальгрієнців. Нарешті воїни у чорно-сірих обладунках відкинули ворога з мосту. Бій розгорнувся на рівнині.

Тим часом генерал Татран на всій швидкості летів назустріч елітним вершникам Тальгрієна. Від гулу підков та криків своїх людей у нього заклало вуха. Поруч на своєму коні мчав Ян Нернех, при цьому голосно лаючись у передчутті кривавої битви. Татран, бачачи це, встиг навіть усміхнутися. Побачив попереду рівний ряд коней і вбраних у сині обладунки та білі плащі вершників. Відчув на мить страх, адже не раз чув про лють та ненависть, із якою Залізні Лебеді йшли в бій. Він на ходу витягнув меча, закрутив ним над головою, закричав що є сили. Коли побачив білки очей противника, чомусь згадав свою дружину та трьох доньок, які чекали на нього вдома.

«Розалін…Лілея…Дора…Моя любов…»

Зіткнення було страшним. На мить здалося, що на небі несамовито загриміло, але це заковані у броню коні та люди налетіли один на одного, трощачи кістки, тіла та тварин. Кінське іржання, змішане із криками людей, перетворилося на свого роду музику Смерті. Вони були фуріями, що вчепилися один одному в горлянки і не відпускали до самого кінця.

Татран влетів всередину лав противника, б'ючи на всі боки, наче навіжений. Він розміняв шостий десяток, але із мечем вправлятися вмів бездоганно. Поруч усе ще був Ян Нернех, увесь в крові, але поки що неушкоджений. Вони билися відважно, вміло, несамовито, наче були зроблені не із кісток та плоті.

Ян Нернех кричав прокльони, рублячи ворога своїм келепом. Розтрощив якомусь тальгрієнцю голову разом із шоломом, ухилився від ворожого удару, рубанув у відповідь. Татран бився поруч. Дивувався, як його досі не вибили із коня. Певно, у цій різні просто не розбирали, де генерал, а де простий солдат — убивали усіх.

Коли у них був секундний відпочинок, Ян Нернех і Татран перезирнулися, наче намагаючись цим підбадьорити один одного, змусити битися далі. Ян усміхнувся, хотів щось швидко сказати. Не встиг. Залізний Лебідь вилетів зліва, нагнувся далеко вперед і виставив спис перед собою. На всій швидкості воїн всадив списа у тіло капітана, вибив його із сідла з страшною силою. Перш ніж Ян Нернех упав на землю, Татран встиг побачити, як древко прошило його наскрізь.

Генерал стояв на місці секунду, шокований побаченим. Відчував якесь запаморочення, певно від люті. Вже за мить він накинувся на ворога, проклинаючи богів та рубаючи усіх, у кого були білі плащі та сині обладунки.

«Коли закінчиться це пекло? Ах, я знаю — ніколи, — думав він про себе, заносивши меча над головою Залізного Лебедя.»

Це сталося тоді, коли Чорні Троянди, очоливши наступ, налетіли на підкріплення тальгрієнців. Головнокомандувач Даалах фон Олтфеген, стоячи у першому ряді, побачив Мішеля Рогеля, який бився в якихось десяти кроках від нього, оточений власними гвардійцями із високими білими гребнями у вигляді грифонів. Попри всю свою пиху та зверхність, Мішель Рогель, подібно видатним звитяжцям, особисто вів власні війська, що робило йому неаби яку честь.

Побачивши ворожого генерала, Даалах люто закричав, міцніше стиснув Гнів Короля, кинувся на чоловіка в золотих обладунках. За мить ворожий генерал помітив і його.

Вони зіткнулися посеред виру мечів та воїнів. Даалах, у своєму чорному обладунку і генерал Рогель, золоті лати якого сяяли найбільше з-поміж усіх інших. Тальгрієнець мав зріст майже такий, як у Даалаха, але поступався йому у витримці та силі. Це одразу було зрозуміло після першого удару норенгардця.

Вони зчепилися люто, обмінюючись ударами настільки потужними, що могли б розрубати навпіл коня. Рогель був швидшим, але Даалах зводив це на ні своєю силою ударів. Два генерала билися на смерть, навіть не маючи думки здаватися. Билися так, як то було в давнину, коли битва між предводителями військ було чимось на кштал традиції, яка нині вважалася банальною та занадто небезпечною.

Даалах пропустив один важкий удар по руці, але важкий обладунок пом'якшив удар, залишилася вм'ятина. У відповідь він наніс удар по торсу тальгрієнця, відбив частину пластини, яка прикривала стегно та лівий бік генерала.

Вони відскакували один від одного, трощили обладунки, відламуючи їх шматок за шматком. Були схожі на дві металевих статуї, на останніх титанів, які мірялися силами за першість.

Ось Даалах вдарив згори, страшно попав у наплічник, проламав його і всадив меча у плече Рогеля. Генерал у золотих обладунках закричав, схопив меча Даалах своєю латною рукавицею, намагаючись витягнути із свого тіла. Норенгардець розставив широко ноги, рвонув Гнів Короля на себе, розрізаючи плече Рогеля. По інерції Даалах замахнувся ще раз, вдарив прямісінько по центру золотого шолома. З голови генерала Тальгрієна бризнула кров, потекла по носі, вусам та губам. Він хотів підняти меча, прийняти бій, але сили покинули його, латна рукавиця розтиснулася, опустивши меча на землю.

— Грифон не може померти! — закричав хрипко Мішель Рогель, ледве тримаючись на ногах.

Головнокомандувач у чорних обладунках рубав ще раз, підкошуючи Рогелю ноги, а тоді замахнувся знову. Мішель Рогель дивився, як меч ворожого генерала опускається йому на голову. Він бачив своїх людей у синіх обладунках, які відступали під натиском Чорних Троянд. «Сучі діти, — думав він, дивлячись на своє військо та командирів, які налякано викрикували накази, — Хто ж так стрій тримає…Ех, якби я тільки міг…».

Але генерал вже нічого не міг сказати, не міг підбадьорити людей та повести у бій. Міг чекати лише на смерть. І вона прийшла, швидко та майже безболісно.

Даалах озирнувся на своїх солдатів, які остаточно прорвали стрій ворога і погнали того до пагорбів. Ворожі лучники, які, покидавши луки, кинулися утікати, стали легкою здобиччю для чорних воронів.

«Мій королю, вашому плану покладено початок, — усміхнувся на мить генерал, на обличчі якого посмішка була чимось дивним та незвичним, — Тальгрієн буде твоїм. А тоді, із волі богів, і весь Південь!»

Наче в унісон з думками Даалаха, в чорно-сірому небі страшно загриміло. Небо прошила блискавка, а незабаром полив дощ, змиваючи кров, бруд і смерть з облич загиблих.