Кров Дракона. Хто із нас жертва?

Розділ I

Від вогнища йшло приємне тепло, яке зігрівало в прохолодну ніч. Над верхівками голих дерев повільно плив повний Місяць, бодай якось освітлюючи безкраю місцину.

Фалмін поглянув на беззоряне небо, де повільно пливли рвані хмаринки. Він сперся на міцний стовбур дуба, який наче вожак вздіймався над нижчими деревами та кущами. Десь із темряви долинало тихеньке фиркання його вірного коня Гора.

Подув неприємний вітерець. Фалмін докинув у невеличке вогнище ще деревцят, краще закутався в покривало, висунувши ноги до вогню. Він любив такі миті: тепле вогнище, свіже, прохолодне повітря, яке лоскоче обличчя — відчуття свободи й тиша.

— Горе, ходи сюди, братику, — гукнув Фалмін, вдивляючись у темряву.

За мить почулося іржання і на світло повільно вийшов кінь. Він підійшов ближче до Фалміна, встав поруч й тихенько зашелестів вухами, вловлюючи якісь звуки в темряві.

— Голодний, чи не так? Пробач, тут немає овесу, який ти так любиш, але ми щось придумаємо.

Чоловік дістав із кишені плаща кубик цукру й погодував ним свого вірного побратима, який задоволено заіржав. Чаклун погладив тварину по розкішній чорній гриві, заспокоюючи цим коня і намагаючись заспокоїтись самому.

«Запаси майже закінчилися, зима лютує, а найближче відоме мені село в двадцяти верстах звідси. — Фалмін вдумливо дивився на вогнище, відчуваючи рукою теплу шию коня. — Зараза, могло бути і гірше.»

Забравши руку від гриви й нарешті бодай якось заспокоївшись, Фалмін заплющив очі й потягнувся. У ніс вдарив дивний запах, схожий на підпалену сірку. Чаклун поглянув на всі боки, однак бачив лише стовбурці тонких дерев. За мить Гор встрепенувся і зосереджено поглянув у східний бік.

Фалмін потягнувся до свого меча, який в піхвах стояв поруч із дубом. Як тільки він потягнувся до зброї, прямісінько попереду в темряві замерехтіло два оки, які уважно дивилися на нього. Цей погляд говорив лише про одне: «Тобі не втекти».

Чаклун завмер, вичікуючи, що ж зробить невідоме створіння, але воно стояло нерухомо, моторошно й пильно стежачи за людиною та конем. Десь вдалечі почулося протяжне виття. Фалмін поглянув на захід, звідки почувся звук, а коли подивився вперед, то вже не побачив очей невідомої істоти.

Не довго думаючи, чаклун почав швидко збиратися. Закинув в’юки на спину Гора, він ногою затоптав маленьке багаття, запригнув в сідло. Кінь, навіть не отримавши команди, одразу помчав у ніч. Фалмін не зупиняв його, навпаки, підганяв і час від часу поглядав через плече, але там була лише темрява й мертва тиша.

Гор тихенько фиркнув, переходячи із твердої землі на багнюку, яка почала з’являтися під підковами все частіше. Дорога потроху розвиднілася і попереду, поміж дерев, стало видно велику болотяну місцину. Неприємний запах одразу почав дратувати коня, на що він заводив вухами.

— Тихо, Горе. Тихо, ще недовго залишилося, — прошепотів Фалмін на вухо тварини, яка, схоже, навіть трішки заспокоїлась після слів господаря і попрямувала вперед більш впевнено.

Фалмін пригадував ці місцини, минулого року довелося полювати тут на мідноголового дракона. Староста Синьовірки довго пручався, але вчасно зважив два трупи і трьох зниклих безвісті за остінніх два тижні, і тоді ж своїм нехитрим розумом допетрав, що такими темпами від села через місяць залишиться лише обідраний паркан старого гончара Ліама, і то через те, що був той паркан обісцяний та напівлежачий. Ціну тоді він вибив чималу, хоча, по правді, впорався із змієм доволі швидко.

Як тільки Гор вступив у мілке болото, біля вух задзвеніли десятки комарів і мушок, намагаючись роздратувати або ж неприємно вкусити. Фалмін сильніше закутався в накидку й іноді відганяв вільною рукою комашню від голови коня. Чоловік дивувався, чому ці комахи взагалі повилазили зі своїх комор в таку зиму.

Через двадцять метрів кінь сповільнився, болото стало більш густим і більш глибоким, проте Фалмін повинен був здолати цей шлях попри все.

— Дивися, друже, там вже йде непогана дорога. Останній ривок, і виїдемо напряму до дорогу, що веде в село.

Почувши лагідні слова господаря, тварина трішки нагнула голову і вперто продовжила крокувати вперед. Так вони ще з десяток хвилин повільно, але впевнено крокували до кінця болота. Однак на самій середині Фалмін натягнув віжки й прислухався. Десь справа, з боку пустиря, почулося щось схоже на ричання вовка. Але лише глухий не вловив би у цьому ричанні щось людське та вороже для самої вовчої натури.

— Ще цього нам не вистачало, — прошепотів Фалмін, кинувши погляд через плече.

Шлях позаду нього приховав туман, який повільно плив по поверхні болота й охоплював найближчу місцевість, цим самим звужуючи радіус огляду. Затихли навіть набридливі комарі. Чаклун напружився, вдарив легенько коня в боки, аби той почав крокувати швидше. Він розумів, що потрібно вибиратися із цього болота якомога швидше, інакше можна тут і залишитися.

Праворуч знову почулося виття, але вже ближче й більш чітке. Фалмін різко свиснув, аби Гор прискорився, а сам озирнувся, адже чомусь склалося відчуття, наче позаду є щось невідоме й небезпечне. Кінь рвонув вперед, важко пересуваючи ногами. Кінець болота був уже близько.

Чаклун кинув погляд праворуч, звідки було чутно виття. Там, у далечі, поміж дерев, щось стояло на двох лапах і пильно дивилося на нього. Навіть звідси було видно, що ця людиноподібна істота значно вища людини й більш масивна. За мить воно завило, протяжно й голосно. Ліворуч від Фалміна пролунала відповідь.

— Швидко, Горе! Вперед!

Тварина доклала останні зусилля і нарешті змогла вибратися із трясини, стати підковами на тверду землю. Фалмін, не давши перепочити коню, свиснув, смикнув віжки. Гор помчав вперед по дорозі, яка вела в глибину лісу.

Позаду почулося протяжне виття і лютий вовчий рик. Фалмін намагався відірватися, але зненацька зліва вилетіло велетенське створіння і накинулося на нього. У повітрі засвистів меч, вістря пройшло по руці велетенської істоти із вовчою мордою. Фалмін войовничо закричав, аби відігнати тварюк. Попереду виднілась річечка, через яку вів кам’яний міст під назвою Бабдієва Вдача [1]. Знаючи місцеві легенди та оповідки, Фалмін не знав, радіти йому чи плакати.

Позаду за ними гналися вовки на чолі із вовкулаком. Гор майже домчав до мосту, і тоді, коли подих Смерті чувся навіть в шумові струмка, на ньому невідомо звідки з’явився чоловік, до чортиків схожий на того самого Бабдія. Фалмін натягнув віжки, осадив коня і зупинився. Тим часом переслідувачі кудись зникли, інколи лише було чутно віддалене виття і ричання.

Чоловік, який спершись на довгу палицю стояв на мості, повільно підійшов ближче до чаклуна. Його обличчя і голову закривав сірий капюшон, а коричнева ряса, яка доходила йому до щиколоток, була в багатьох місцях порвата й зашита абияк. На лівому плечі сидів старий ворон, весь нахохлений та роздратований.

— Смерть! — каркнув протяжно, від чого Фалміна аж пересмикнуло.

— Твоя дорога повинна продовжуватись. Поспіши! — сказав гучно чоловік, нерухомо стоячи на місці. — Ти не маєш права відступити!

— Так легенда не бреше? — Фалмін мимоволі стиснув меча, пильно подивився на друїда і ворона.

— Рушай і не обертайся. — скреготнув зубами дідуган, вдаривши посохом по землі, від чого ворон на плечі нервово затріпотів крилами, — Не ці чудовиська і не сьогодні уб’ють тебе, але ті, що живуть в твоїй чорній душі. Стережися!

Чоловік, який тільки що стояв перед чаклуном, якоїсь миті просто розвіявся, зник безслідно, наче його й не було. Фалмін декілька разів кліпнув очима й озирнувся довкола. Кінь заіржав, затряс головою так само спантеличено, як і його господар.

— Ось тобі і зустріч. Не здивуюся, якщо Бабдій є лише наслідком перевтоми. — видихнув Фалмін, в якому перемішалися усі відчуття. Чомусь потягнуло на сон, від якого не захотілося б прокинутися. Але це було лише на мить. — Потрібно їхати далі, братику.

Гор втомлено опустив голову, заводив вухами, але все ж таки рушив із місця. Якби він міг говорити, то сказав би, що це ніяка не перевтома й не видіння, адже кінь також побачив старого чоловіка із вороном на плечі. Гор хотів відпочити, як і його господар, втомився постійно мчати безлюдними дорогами, важко пробиратися крізь хащі та замети, проте у світі було так заведено, що у тварин ніхто й ніколи думки не запитував.

У нічній темряві замерехтів слабкий вогник. Ще здалеку було видно, як між міцними деревами танцюють язики полум’я, розганяючи нитки ночі, котрі окутували своїм холодом та таємничістю. Вогонь посилився, даючи більше тепла й освітлення. Дерева, які моторошно стояли колом біля галявини, стали не такими страшними, як до цього. За мить озвався пугач, який сидів в дуплі, видивляючись здобич. Усі хижаки вийшли на полювання.

Птахи затихли, дерева завмерли. Десь вдалечі почулося відлуння грому, могутньої стихії, яка невпинно рухалась на захід. Але вона була далеко. Дуже далеко, а тому й боятися її поки що не варто.

У темряві спалахнуло ще два вогники — хижі очі, які вдивлялися у глибину лісу, намагаючись побачити когось біля рятівного теплого полум’я. За мить зіниці звіра сфокусувалися на людині, яка сиділа біля вогнища, протягнувши до рятівного тепла свої білі руки. Звір принюхався, при цьому повільно наближаючись, обережно ступаючи лапами по заметах снігу. Він рухався безшумно, як мисливець. Здобич була близько, тепер головне не сполохати її.

Очі вовкулака звузилися, вуха випрямилися, вловивши тихеньке шепотіння, яке доносилося від вогнища. Він став ще більш обережним, ховався за деревами, зігнувши своє довге міцне тіло вдвоє. Нічого не вказувало на те, що звіра помітили. Він вже відчував присмак крові в себе в пащі, відчував здобич, а отже, міг дістати її.

Зробивши декілька кроків, вовкулака завмер. Прислухався, принюхався, але якесь відчуття зупинило його.

Звір, попри свою дикість і хижість, відчув нутром, що щось не так. Поглянувши на нерухому людину, він почув той же тихенький шепіт. Звір вслухався і людська частина, яка була в ньому, намагалися розібрати слова, які промовляв непроханий гість. Але жодне зі слів не було знайоме вовкулакові. Можливо, звір взяв гору над його сутністю, а все людське, що було до цього, змінилося на дикий інстинкт.

Вовкулака був дуже близько до жертви, ще декілька кроків і можна робити смертельний стрибок. Він почав наближатися до людини, яка саме сховала руки в плащ, а ноги висунула до вогнища.

Вовкулак приготувався, напружився, відчув ще сильніший привкус крові на язиці. Із-за хмар, виграючи тьмяним світлом, визирнув блукач-Місяць.

Це був знак для вовкулаки.

Стрибок. Рик. Повна тиша. Зметнулась хмара снігу.

Це древнє створіння жило вже не один десяток років, зустрічало десятки ворогів за цей час і перемагало. Вовкулака вважав себе сильним, швидким, невловимим. Він бився із іншими собі подібними за самку, їжу, територію. Проливав кров і завжди виходив переможцем. Але цього разу інстинкти підвели його.

Як тільки вовкулака вискочив із-за дерева, людина швидко вскочила, дістала меча, який був прихований під плащем і завдала удару. Точного, швидкого, смертельного. Такого удару, який повинен був нанести вовкулака, але не встиг. Вістря різануло так швидко, що було це подібно блискавкі. Вовк люто та болісно завив, тельбухи та киші, паруючи, впали на землю. Почулося секундне свистіння і меч пройшовся горизонтально по морді звіра, таким чином осліпивши його. Вовкулак знову завив, вже збираючись не напасти, а втекти, але істота, на яку він напав, не знала жалю. Щось клацнуло і в грудину звіра влетіла стріла. Потім друга. Третя. Вовк похитнувся, знову завив. Меч засвистів втретє. Востаннє. Загострена гарда пробила череп, із хрускотом врізавшись у кістки й мозок.

Вовк гаркнув, впав на землю. Навколо нього, по снігу, одразу повільно почала розтікатися темна пляма. Людина дістала гарду із черепа звіра, поглянула холодними очима на мертвого вовкулака й опустила голову, наче віддаючи честь гідному противнику, який сьогодні допустив свою останню помилку.

Коли хмара здійнятого снігу осіла, вовкулака побачив обличчя свого вбивці. Це була не людина. У жодної людиноподібної істоти не могло бути таких очей. На звіра дивилися дві чорних безодні, в глибині яких, наче рятівний маяк, горіло два синіх вогника.

Не звертаючи більше уваги на кров, що текла із пащі, вовкулака востаннє рикнув і, не відриваючи погляду від моторошних очей свого вбивці, завмер.

Проїхавши ще декілька верст по битому шляху, Фалмін звернув із дороги і почав помалу вглиблюватися в ліс. Навколо росли в основному високі клени, а сонце, яке нарешті з’явилося вгорі, почало давати бодай трішки тепла. Десь неподалік дзюрчала вода — на цей шум Фалмін і направив Гора.

Через десять хвилин, петляючи між дерев Сірого лісу, чаклун виїхав на галявинку й під’їхав до широкого та прудкого струмка. Він на мить затримався, аби оглянути місцину, але густі ряди дерев не давали бажаного огляду, тому вирішив рухатися далі. Перетнувши струмок, рушив на схід, все більше й більше наближаючись до тальгрієнського кордону.

Десь під вечір, коли сонце почало пливти за горизонт, а повітря стало більш холодним, Благандійський Чаклун доїхав до напіврозваленого сараю. Будівля дивним чином самотньо стояла посеред вичищеної від дерев місцини, оточена з усіх боків низьким парканом. Сарай оточувала дика місцевість, і, схоже, мешканців у ньому не було. Фалміну здалося, що сюди іноді навідувалися, адже подвійні дерев’яні двері були привідчинені, а в порожньому для коней стійлі було вдосталь свіжого овесу та сіна.

Він зліз із коня, підвів його до стійла, аби той попоїв безкоштовного їдла, а сам попрямував до сараю, який все більше йому не подобався. Діставши меча, повільно увійшов всередину й зупинився біля самого входу, оглядаючи приміщення із середини.

Навколо валялися розкидані вила, граблі та лопати, на другому ярусі було видно заготовлене сіно й розвішену під стріхою рибу. Біля підпірних балок лежало декілька невеликих діжок, а на голих дерев’яних стінах висіли фартухи й різні знаряддя для праці. Фалмін, обережно ступаючи крок за кроком, підійшов до однієї з діжок, аби оглянути її вміст. Вони виявились порожніми, але від них чітко йшов запах горілки.

Коли Фалмін збирався оглянути інші діжки, зовні почулися віддалені голоси. Чаклун одразу сховався за однією із діжок і прислухався. Через декілька хвилин до його вух донеслися віддалені, але зрозумілі слова:

— Дідько, знову нічого не вполювали, жерти вже немає чого, та ще й ці двоє дівчат дорогою попалися, — прогорланив грубий голос.

— Так, добряче ми розважилися. Шкода, що вони на початку відмовили нам. Ну, зате тепер проведуть вечір із рибами на дні озера, — пробубнів ще один пискливим голоском.

Кроки важких чобіт почулися зовсім близько, а за мить заіржав Гор, який побачив незнайомих людей.

— Вкуси мене комар, Яшик, ти глянь на цього красеня, — здивовано промовив той, що з пискливим голосом.

— Що він тут робить, де взявся?

Фалмін придивився і крізь велику щілину в стіні побачив два силуети, які підійшли до коня. «Тільки спробуйте щось з ним зробити, — подумав про себе Фалмін, бачачи, як двоє чоловіків підійшли до жеребця».

— Нехай мене вовк зжере, ти подивись, а кінь то породистий, та ще й нав’ючений. Тут хтось є, — гаркнув пискливий голосок, на що його приятель сплюнув.

— Трясця, а якщо це лицар який чи лорд, то що робити?

— До дупи. Коня вкрадемо, а Хаскір з іншими хлопцями, побачивши, що нас немає, піде до іншого схову й там з нами зустрінеться.

Фалмін почув іржання Гора й різкий удар. Хтось, отримавши удар від підков коня, впав на землю, викрикуючи прокляття і лайку. Інший, той що стояв на ногах, витягнув із-за пояса палицю зі цвяхами і вже збирався було кинутися на тварину, але не встиг. У повітрі щось на секунду засвистіло й на землю впала рука, обрубана по лікоть. Злодюга заверещав як навіжений, сполохавши коня. Тварина вдарила злочинця передніми ногами по животі й чоловік повалився на землю. Його дружок хотів піднятися, але вже за мить відчув, що до горлянки приставили лезо меча.

— Не рухайся, якщо хочеш жити! — рикнув погрозливо Фалмін, не зводячи очей із чоловіка.

Він дивився на невеличкого мужичка, з великими переляканими очима й негарним обличчям. Як і його наполовину мертвий друг, злодюга був одягнений в шкіряний одяг, а на поясі висів довгий меч фальдійського зразка із довгою гардою і тонким лезом.

— Хто ви такі? — грізно запитав Фалмін, намагаючись налякати своїм голосом і так наляканого поганця.

— Помилуй…заради богів…помилуй, — пищав тоненьким голоском чолов’яга, в той час, як його напарник вже майже не кричав і за декілька хвилин зовсім затих.

— Де інші? Де Хаскір та інші ваші дружки?

Злодюжка заскімлив, у нього на очах навернулися сльози, але, відчувши лезо в себе на шиї, заговорив.

— Хаскір має ось-ось прийти, зовсім скоро! Із ним ще п'ятеро. Прошу, помилуй! — ридаючи, благав чоловік.

— Повторю попереднє запитання: хто ви такі? І хто такий цей Хаскір?

— Хаскір — наш командир загону! Ми найманці, на службі в короля Арне! Помилуй!

Фалмін, трішки подумавши, опустив зброю. Чолов'яга з негарним обличчям трішки полегшено видихнув і мимоволі глянув на свого товариша, який зовсім затих і не рухався, схоже, втратив свідомість.

— Якого дідька ви забули на кордоні із Тальгрієном? Ви схожі на розбійників, а в цих краях особливо не наживешся.

— Війна на носі, дядьку, а ми й пішли добровольцями.

— Отже, шпигуни?

Чоловік змовчав, але кивнув головою, яка постійно трусилася.

— Що це за дівчата, про яких ви говорили? — згадавши розмову чоловіків, запитав Фалмін, знову направивши меча на поганця.

Чолов’яга ще більше заскімлив, а за мить і зовсім заплакав, немов мале хлоп'я.

— Що ви із ними зробили? — прокричав Фалмін, схопивши найманця за комір шкіряної куртки.

— Ми…ми…в озеро…я…не хотів… — ледь видавив із себе покидьок.

Фалмін, почувши ці слова, на мить завмер, дивлячись великими та злими очима на створіння, яке все більше переставало бути схожим на людину в його очах.

— Що ви з ними зробили? — тихо запитав чаклун, стиснувши руків'я меча.

— Ми…зустріли двох дівчат…вони…заблукали. Ми…хотіли… — волоцюга знову заскімлив, проте Фалмін нічого не робив, лише чекав. — Сука, я казав Яшику, щоб не зачіпав…не зачіпав їх…але…він згвалтував і…втопив їх…втопив.

Після цього виродок знову зайшовся плачем, напевно, усвідомивши скоєне. Фалмін весь цей час стояв мовчки, поглянув кудись вгору, на небо, де повільно бігли хмари.

— Прошу, помилуй…помилуй…я більше ніколи так не буду, — скімлив пискливим голоском найманець.

Фалмін поглянув на чоловіка поглядом ненависті, вагався, приймав рішення щодо його долі. І, схоже, він все ж таки вирішив. Нічого не сказавши, чаклун попрямував до Гора, який запитливо дивився на господаря.

— Дякую, пане, дякую, — розбивався в подяках найманець, все ще не в змозі перебороти тремтіння в голосі.

Фалмін підійшов до коня, завмер. Почувши голос поганця, знову задумався. Дві дівчини, котрі заблукали. Без батьків, без надії та сповнені страху. Саме так, напевно, зараз себе відчуває Ельгіда. Його єдина донька. Чаклун декілька хвилин стояв і думав. Згадував.

«Якщо давати Злу другий шанс, то невдовзі воно буде всюди. У кожному будинку, у кожному королівському замку й трактирі. Цьому не бувати».

Він зціпив від злоби зуби, миттєво підійшов до чоловіка, який все ще лежав на землі, вдарив його перший раз ногою в груди, поваливши повністю на землю, а другий раз каблуком чобота прямо по горлянці, переламавши шию. Поганець помер одразу, навіть не встигнувши зрозуміти, що життя йому так і не було даровано.

Полем тоненькими язиками поповз дим, принісши із собою вологу й холод. Неподалік, десь в лісі, задерши велику рогату голову, загурчав лось. Сонце сховалося, замість нього почав падати лапатий сніг.

Фалмін не спав в таку рань, можливо, взагалі не спав цієї ночі, очікуючи будь-якої миті приходу Хаскіра і його дружини. Він вирішив залишитися, дочекатися покидьків і задати їм декілька запитань, перш ніж піти далі.

Той факт, що Хаскір міг привести із собою більше п'яти чоловік, не лякав Фалміна. Він хотів пролити чиюсь кров у цей день, у нього вже давно чухалися руки. І ось, почулося тупотіння підков і приглушений голос вершника, за цим голосом одразу зазвучало ще декілька.

Вбитий покидьок не обманув — Хаскір і справді був не сам, що викликало у Фалміна диявольську посмішку.

У дворик заїхало шість коней із верховими, в повному спорядженні. Кожен мав на поясах мечі, одягнені були в шкіряні куртки, поверх яких було надіте сюрко. Усі по одному спішилися, взяли коней за вудила, повели до привідчиненого сараю. Підозр поки що ні в кого не було.

Низькорослий блондин із кривим носом, який ішов попереду, зупинився, наче щось запідозрив. Його люди також збавили хід, здивовано спостерігаючи за поведінкою свого ватажка.

— Хаскір, що не так? — запитав пошепки той, який був найближче до командира.

— Наших не чутно, — сказав підозріло Хаскір. — Повинні б уже прибути.

— Може, поїхали до села? — запропонував свою версію інший чоловік, спостерігаючи за тим, як його кінь гризе вудило.

— Закрийте хавала! — шикнув Хаскір хрипло, звузивши очі до щілинок і пильно вдивляючись у вікна сараю. Почекавши, махнув рукою, даючи знак рухатися вперед.

Вони прийшли до будівлі, оточивши її з усіх сторін. Всередину заходити не поспішали.

— Нутром чую, щось тут не так, — буркнув велетень із поламанив носом, стоячи біля одного з вікон, куди саме зазирнув один із його дружків.

— Курва матір!

Уся шістка як один підбігли до товариша, оголюючи мечі. Прямісінько під стелею, на поперечних балках, які пересікали сарай, на мотузці висіло два закривавлених тіла, в яких поганці впізнали своїх товаришів-розвідників. Хаскір зайшов всередину, голосно вилаявся і пнув носаком чобота обрубок руки, що лежав у нього під ногою.

— Хто це сука зробив?! — закричав ватажок, наче дикий звір кидаючись до копиць сіна, тицяючи у них мечем. — Я їх, придурків недороблених, на кіл посаджу, а потім четвертую, знову посаджу на кіл і знову четвертую! — верещав чоловік.

Інші забігалися шукати, нишпорити по кожному закутку великого сараю, намагаючись натрапити на бодай якийсь слід вбивць, але нічого так і не змогли знайти.

— П'ятірка, Кряжик, Ятрик, бігом на двір, обшукайте все довкола, а якщо знайдете, живим брати хто б не був і ким не був! Я їм, вашу матір, покажу, що таке зв’язуватися із Хаскіром з Йоргата!

Троє чоловіків рушили до виходу, але в дверях зупинилися — хтось крикнув, а інший лайнувся. Посередині двору стояв чорноволосий чоловік із мечем в руці, широко розставивши ноги й схиливши голову донизу, наче будучи в трансі.

— Хаскір, — гукнув до ватажка велетень, який був Кряжиком, — схоже шукати не доведеться.

— Викликаю панів на чесний бій! — крикнув чорноволосий незнайомець, все ще дивлячись кудись в землю. — Ніяких суддів і глядачів. Лише ви і я.

Хаскір із очима, розміром з мідник, глянув на воїна, який наважився кинути виклик його загону. Багато бачив ідіотів, але таких, які б намагалися самостійно покласти шістьох — ніколи.

— Це ти, лайно собаче, зробив? — вказав командир на трупи, які все ще гойдалися під дахом.

Фалмін промовчав, але за нього ясно говорила диявольська усмішка, яка для шестірки озброєних чоловіків не віщувала нічого доброго. Хаскір сплюнув, потягнув носом, закинув меча на плече і відважно, дивлячись на перевагу в кількості, попрямував до чорноволосого. Дружина, наче тінь слідували за ним, тримаючи зброю напоготові.

— Дозвольте поцікавитись, пане, — сказав піднесено Хаскір. — Якого біса ви повішали моїх людей і чому, сука, не тікаєте від тих, хто вас зараз на шматки різати буде?

Фалмін мовчав. Усмішки повільно перейшла у страхітливу гримасу, сповнену ненависті та люті. Він не рухався, вичікував, хотів змусити напасти противника першим. Як виявилося, чекав не довго.

Шестірка кинулася одночасно, голосно горланячи і при цьому в русі перемовляючись один з одним, як правильно атакувати. Хаскір і його найманці з ненавистю накинулися на вбивцю своїх побратимів. Однак Фалмін не ненавидів. Він, подібно демону із найтемніших куточків Архайра, просто вбивав. Одного за одним.

Першим, хто впав, був велетень Кряжик, якому чаклун розрізав обличчя від лівого ока до кадика. За ним пішов Ятрик, який не мав одного вуха. Фалмін дістав його кінцем вістря по шийній артерії.

Бризнула кров.

Хаскір намагався підбадьорити своїх людей, кинувся вперед, голосно заверещав, завертів мечем, але вже за мить позбавився можливості вертіти будь-чим. Обрубана рука й мертвий ватажок одночасно впали на землю. Ті, хто залишився, цього разу не поспішали нападати, нарешті почали думати не над планом нападу, а втечі.

Але тепер напав Благандійський Чаклун. Люто, із ненавистю, як справжній хижак. Його противники не могли чинити опору, це просто було неможливо. Він був швидким і вправним, а вони — повільні та непрофесійні. Падали один за одним, хто із розпоротим животом, а хто без руки чи ноги.

Коли вся шістка лежала замертво на землі, Фалмін зупинився, впав позаду них на коліна, відкинув меча й закрив обличчя руками. По його щоках потекли сльози, яким він і сам здивувався, але не противився. Його горлянку стиснула безпорадність та відчай, а в голові раз за разом спливав образ Ельгіди, яка могла бути в ще більшій небезпеці. Його донька, яку він прирік на втечу та постійний страх.

Кожен мав свою межу, а коли вже її переходив, то дороги назад не було.

Лив дощ, в небі гриміло. Вітер, що з легкістю ламав дерева, те і діло намагався зірватися стріху із сараю, що прилягав до ще двох більших будівель.

У обширному дворику брязкали мечі та чулася лайка. Дерев’яний манекен, із побитим шоломом на голові, щитом та мечем в руках вертівся, наче скажений. Не було б це незвичним, якби не були ці меч і щит справжніми, бойовими.

— Вістря меча вище! Ось так! — інструктор по ближньому бою Еріс показав, як потрібно, вирячивши баньки на учня, — Коли ти б’єш під таким кутом, противник із радістю пройде у тебе під пахвою і опиниться за спиною. А що для нас означає, коли противник у нас за спиною?

— Смерть, — відповів чорнявий хлопчина, намагаючись ігнорувати зливу та лихий вітер, який так і хотів зірвати з ніг.

Невисокий чоловік недбало махнув, зайшов під навіс, де зберігалися овес та сіно для коней. Хлопчик стояв під дощем, адже під навіс його ніхто не кликав.

— Удар! — гаркнув, наче грім, голос вчителя.

Хлопець спритно, без роздумів зробив пірует, вдарив наосліп, сподіваючись, що влучить у ціль. В результаті вістря меча манекена заділо його по руці, а шолом, куди потрапив меч хлопця, лише трішки прим’явся.

Реакція учителя була миттєвою.

— Ось, що означає, коли б’єш наосліп! Завжди бий із відкритими очима, вловлюй деталі! Зараз ти не помітив, як манекен розкрутився, а завтра, в справжньому бою, це буде коштувати тобі життя!

На крики вчителя байдуже спостерігало ще двоє чоловіків, які розпивали гарячий глінтвейн у будинку. Крізь відчинене вікно вони могли спостерігати за тренуванням в дворі і, саме головне, коментувати.

— Цей хлопчисько безнадійний, — випалив світловосий чоловік із порізаним обличчям, на ім’я Карсіль. Кутики його губ скривилися. — Майстер даремно витрачає свій і наш час.

Другий чоловік спокійно відпив гарячого напою, із певними сумнівами подивився на Карсіля, а потім зазирнув у вікно.

— Відколе це Майстер витрачає свій час даремно на якогось там хлопця? Гадаю, тут не все так просто. Фалмін неймовірно здібний хлопець, і те, що ми тут, про це яскраво свідчить.

— Майстер запросив нас, це вірно. — погодився пошрамований, але тут-таки додав: — Але я бачив багатьох розбишак, які за увесь цей час досягали більших результатів, аніж цей ось. Можеш заперечити, Хольдаре?

Мовчання. Двоє чоловіків ще довго спостерігали за своїм учнем, оцінюючи його навички ближнього бою. Еріс тим часом кричав, вказуючи на неушкоджене плече манекена, куди тільки що попав Фалмін.

— Сильніше, юначе! Ти що, каші зранку не доїв?!

«Можливо і не доїв, — подумав Хольдар, який серед усіх інструкторів Фалміна думав про його здоров’я найбільше. — Хлопець мало їсть, тому у нього не вистачає сил та енергії, аби нанести удар. Еріс повинен це розуміти.»

— Удар! — закричав інструктор. — Роздроби ти вже цей шолом!

Фалмін рикнув, замахнувся і хотів нанести удар, але послизнувся і ледь не поранився власним мечем. Еріс, наче дикий пес, лаяв. Карсіль не витримав і фиркнув.

— Нездара!

— Головне не говори хлопчині про це занадто часто, Карсілю. — сказав обережно Хольдар, побачивши в очах осоромленого Фалміна вогонь злоби та ненависті. А ще впертость та бойову рішучость. — Тому що цей юнак здатний нас здивувати.

Зима видалася вкрай сніжною та холодною, що було властиво для королівства грифона — Тальгрієна. Проте дітям, які цілий день валялися в снігу та ліпили снігових баб, аніскільки ті морози не заважали.

Старий лісоруб Григір, спершись на низький паркан, лаяв дітлахів, які бавилися в сніжки та ледве не зацідили йому в око.

— Я вам зараз дам, засранці! — плювався сивий дідок, трусячи руками, як прокажений.

Діти уваги не звертали, тому що дід Григір був страшним занудою, а дехто говорив, що його кантузило ще на війні. Онуків чоловік не мав, а єдиний син, поцупивши на своє нещастя коня лорда, був повішений два роки тому.

— Гей, ану додому, паршивець! — дідок зацокотів зубами, бачачи, як один із розбишак сцить на його паркан. — Я твоїм батькам розповім, бери тебе грім!

Хлопчина замість слів показав діду складену в лікті руку, після чого погнався вулицею за табуном дітлахів. Григір обтрусив кожуха від снігу, поправив шапку й пошкутильгав до місцевої корчми, де в такий час розливали тепленьке пиво.

Всередині було як завжди тепло, малолюдно та просторо. Григір проводив тут майже кожен вечір, розповідаючи відвідувачам цікаві історії.

Корчмар Марцин, який із Григіром у свій час пройшов війну, позвав старого до себе.

— Григіре, здоров'ячка бажаємо!

— Хай не конає! — дід потиснув товаришу руку, зиркнув сірими очима довкола. — Що, мало сьодні народу?

— Та дідько його знає, нікого новенького наче, — корчмар почухав свою кудлату бороду, нахилився до діда, аби той міг почути. — Тут нещодавно хлопи приходили, залишили повідомлення від пана нашого. Кажуть, що в горах дракон сидить, ось нещодавно ізжер землероба із сусіднього села.

— Курва. — ствердив дід.

– І не кажи.

— А що воно там сидить, га?

— Так я звідки зна’! Кажу ж, прийшли хлопи, казали…

— До попереку мені, що вони казали, — дід взяв кухоль, якого перед ним поставив Марцин, випив пива й відригнув: — Але токо цікаво, що це друкон у цій місцині літає. Знав я зрання, що друкони, лярва їхня мати, у печерах своїх сидять і менших, значить, драконів жруть. Бо усі знають, що якшо дракон ізжере людиську, то наших ватага збереться і дракона палками захерачать. Ось так.

— Ха, ніколи я не чув, аби люди дракона палками забили. Кажуть, що занадто живучі ці паскуди.

— А ти коли-небудь того друкона бачив? Ага, то й діло, що не бачив! Я ж бо бачив, коли ще в армії служив. Значить, вийшов до джерела води набрати, як тут чую, щось свище й ричить, курва матір. Я вже думав драпака давати, але тут бачу, прямо наді мною ця бестія прошмигнула! Швидше вітру! Крила такі довгі має, що наче корабель вітрила! Ось як.

Корчмар, не перестаючи протирати келихи ганчіркою, підозріло глянув на діда. Здавалося, що Григір упевнений у своїх словах, але всі знали, що параноя таких людей не обходила.

– І ще скажу, Марцине, таку штуку, — дід допив пиво, відставив кухоль, при цьому забувши витерти із губ та вус пінку, — якщо ця курва й сидить в горах та людей палить, то тут мисливця на таку потвору тре' звати.

— Та й де того мисливця знайдеш, діду?

— Чув я, що бродить Благандією чаклун один, на чорному як ніч коні, із чорним як воронове пір'я волоссям, а на поясі в нього меч блищить, яким він усяку ту крилату мразоту нищить. Ось так.

— Та ну.

— Говорили дядьки добрі, що цей чаклун драконів десятками нищить, а грифонів тих і взагалі голими руками вбиває. Ось як.

— А не вигадуєш, діду?

— Хрен його знає, — дід стенув плечима. — Чув і все тут. А ще знаю, що якшо такому в очі подивитися, то навік прокляття візьмеш. Ось так.

Корчмар задумався, відставив келиха вбік.

— А що робити тре', шоб не зглазитися?

— Кажуть, щоб брати пелюстки троянди, обліпиху та коров'яче гівно, перемішати із спиртом і втирати його в…

Діда перервало гучне тупотіння. Хтось повільно підіймався сходами до корчми, а ще за мить почули іржання коня. Двері відчинилися і всередину, не поспішаючи, зайшов чоловік. Незнайомець одразу рушив до власника закладу. Дід і корчмар роззявили роти, а очі мали, наче два мідняки.

— Чорне, як воронне пір'я волосся, — промямлив дід.

— А на поясі меч блище, — додав запинаючись Марцин, у якого від страху затрусилися руки.

Чоловік, який підійшов до них, справді мав чорне волосся, на поясі висів довгий меч, а позаду, з-під плаща, визирало щось схоже на руків'я для арбалета. Дід посунувся, даючи дорогу незнайомцю.

Гультіпаки, що сиділи в кутку і знавалися, як самі відбиті кретики на всі околиці, зараз тихенько сьорбали пиво і пошепки вели милу розмову про погоду та останні новини.

— Для початку, пане, хотів би випити чогось, — голос чорноволосого був спокійним, від чого він ставав ще моторошнішим. — Довго добирався сюди, зараза.

Марцин мовчки поставив перед чоловіком кухоль темного пива, а сам повільно відсунувся подалі від стійки, при цьому намагаючись не дивитися відвідувачу в очі. Дід Григір тихенько сидів збоку, здавалося, навіть не дихав.

— Люди казали, що пан корчмар про дракона місцевого щось знати може, — сказав чорноволосий, відпивши трішки пива. — Казали, що грамоту від лорда має.

— М-маю, пане, — Марцин, здавалося, стиснув від страху зуби та сечового міхура, тому говорив тихо й трішки нерозбірливо. — Люди л-лорда, пане, залишили грамоту, я брати не хотів, але казали…

— Про дракона чули, дядьку?

— Чули, пане.

— Я слухаю.

Марцин глянув на дідка, який мовчки сидів біля чорноволосого, але, здавалося, він те й робив, що роздивлявся відвідувача.

— Я щось запитав, дядьку, — нагадав чоловік, зиркнувши мимоволі на Григіра, від чого той ледь не полетів зі стільця.

— Так, вибачте, пане. Кажуть, що дракон у горах сидить, ізжер землероба із сусіднього села.

— Коли те було?

— Два дні тому, пане.

— Село, із якого був той землероб, далеко звідси?

— П’ять миль на схід, пане.

— Хм, а про дракона мені більше нічого не скажеш?

— Я, пане, дуже не розпитував, але в старости можете запитати. Він наче із добровольцями вчора ходив до гір, лігво шукати.

— А на який біс йому той дракон? Наче він щось зміг би із ним зробити, — ці слова чорноволосий скоріше сказав до себе, аніж до корчмаря. — Гаразд, дядьку, тоді розпитаю в старости. Ось вам за пиво.

Чоловік кинув Марцину пару мідняків, а сам, не попрощавшись, рушив до виходу. Дід із корчмарем дивилися йому вслід, при цьому намагалися зайвий раз не дихати. Навіть коли двері зачинилися, між корчмарем і дідом ще декілька хвилин панувала мертва тиша. Почулося іржання коня і стримані вигуки. Снігопад, що йшов за вікном, посилився.

— Що то було, діду? — запитав досі наляканий корчмар.

— Дивна-то людина, кажу. Чорне його волосся, як воронне пір'я, а хто в очі подивиться, спаршивіє навік, — бурмотів дід, зачаровано дивившись на двері.

— А хто він, Григіре? Хто ця людина?

— То є він, Марцине. То є Благандійський Чаклун.

У домі старости пахло в'яленою рибою та сіном, яке було розкидане на підлозі. Пухкенька дружина готувала на кухні, а п'ятнадцятирічний син Януш бавився у вітальні із собакою.

Староста Борко, побачивши на своєму порозі чужинця, недовірливо поглядав на його меч, що виглядав з-за спини. За свої сорок вісім років староста бачив дуже багатьох приблуд, але саме цей чорноволосий чоловік викликав у нього дивне відчуття. Почувши, що чужинець хоче розпитати про дракона, Борко запросив гостя до будинку, при цьому попросив залишити меча у вітальні. Чорноволосий, трішки поміркувавши, погодився.

Сіли за стіл. Борко довго дивився на чоловіка, уважно роздивлявся обличчя та одяг. На вигляд чорноволосий мав не більше тридцяти п'яти, але легка щетина та темні кола під очима додавали років. Мав гість на собі все чорне, за винятком сірого вовчого коміру. Глянувши у вічі чорноволосого, Борко відразу відвернувся: погляд тих чорних та таємничих очей викликав хвилювання і страх. Щоб розрядити обстановку, староста крикнув сину, аби той налив пива й приніс закуску. Борко заговорив лише тоді, коли Януш вийшов із кімнати і вони із гостем залишилися вдвох.

— Не встиг ти із корчми вийти, чоловіче, як прибіг до мене пахолок один, доповів. Смерділо від того хлопчини сечею та гівном. Певно, дуже злякався тебе, вкуси його собака, хоча, чесно кажучи, я не дивуюся з того.

— Коли люди бояться, то краще розповідають.

— То є правда, дядьку, але якщо затримаєшся тут, тоді постарайся людисьок не лякати, добре?

— Гаразд.

— Отже, ти прийшов через дракона. Я правильно розумію?

— Правильно.

— А якщо прийшов питати, то маєш із тим драконом щось зробити?

— Маю.

— А ти не говіркий, — староста усміхнувся, не відриваючи погляду від гостя; випив пива. — Врешті, не кожному ж бути багатослівним, так? Гаразд, для початку, виправимо нашу із тобою невихованість по відношенню один до одного й представимося. Мене звати Борко із Яцера, я місцевий староста.

— Фалмін із Мальгарда, — сказав чорноволосий, відпивши пива.

– Із Мальгарда? А де це?

— Це місто, що на острові Бейдель.

— А, ну добре, хай буде так, — староста, який ніколи не чув про такий острів, зробив вигляд, наче зрозумів. Не хотів справляти враження неосвіченої людини. — Ну, коли вже знаю твоє ім'я, слухаю.

— Корчмар сказав, що ви нещодавно ходили до лігва дракона.

— Було таке, — староста усміхнувся, показавши ряд нерівних зубів. — Я, скажу відверто, не сцикун, тому одразу вирішив в очі змію глянути, щоб переконатися, що то не якась лярва, а цілий дракон.

– І що, побачили?

— Аякже! Цей паскудник лише голову з печери висунув, а наші хлопці вже драпака давали.

— Далеко до його лігва?

— А, ото я бачу, що дуже ти до того дракона нерівно дихаєш, — староста допив пива, долив ще собі й гостю. Пиво пінилося і віддавало гіркотою, проте Фалміну жалітися не доводилося. — Сказати, то я скажу, але дай відповідь і ти на моє запитання. То не про тебе говорять, чоловіче, що ходиш селами та всіляких сволот вбиваєш?

— Про мене.

— А яких саме вбиваєш, якщо не секрет? Бо чув я уже й про бригаду Адде, які на вовкулаків полюють, і про банду Чорного Гарта, яка гулів й вампірів вбиває. Тоді кого ти бадяжиш, а?

— Як ви уже зрозуміли, іноді драконів.

– І все?

— Майже. У мене доволі вузький спектр, але вистачає.

— Хах, дідько, ну й небагатослівний ти. Але гаразд, це вже справа принципу. Що ж до лігва драконячого, то воно рівно в дев’яти милях на північ. На коні швиденько доїдеш.

— Чорні гори, — констактував Фалмін, а сам дивився кудись старості за спину.

— Так, саме вони. А хто тобі взагалі про того дракона сказав?

— Лорд Сільгір, якщо знаєте такого.

— Ха, цього пса? А чому не знаю! Цей виблядок у нас четвертину врожаю забирає, а податки такі поставив, що вже скоро без одягу ходити будемо! Не май із ним краще справ, то підла людина, брате. Будеш горе мати!

— Дякую за пораду, запам'ятаю.

— Лорди, королі, принци, рви їхню мати, — староста долив собі та гостю пива, — ці володарі, суча лапа, заради себе лише живуть. Згадаєш мої слова, брате. Скоро ми світом підемо, а ці сволоти будуть на наших грошах сидіти. Але ж біда — без простого селялина не буде із кого податок збирати, — голос Борко тремтів від злості, певно, трішки перепив пива, тому й не боявся говорити речі, за які б його, дізнався б хтось із верхівки, могли повісити. — Он той же Сигізмунд із Норенгарда. Підняв повстання проти батька, убив його і зараз править собі, як ні в чому не бувало! Говорять, що хоче Тальгрієн захопити. Бо в нас золота купа, а його власна скарбниця пустує.

— Я гадав, що військо Норенгарда виснажене громадянською війною. Багато людей полягло, за чутками, на вуличках Орграда, — сказав Фалмін.

— То є правда, брате, але скарбниця Сірого Ворона постійно наповнюється за рахунок торгівлі із Кагаком; а військо поповнюється найманцями зі Скагіра. Загалом, друже, у повітрі висить напруга. Як і завжди. Як ще було за дідів-прадідів. Нічогісінько не змінюється.

Фалмін відмовився від коментарів, мовчки дивився, як староста випиває четвертий кухоль пива.

— А ось дракон — це цікава почвара, — сказав Борко. — Мені ще батько розповідав, що колись ці змії спокійно Благандією літали, але сталася якась там халепа й дракони поховалися до своїх гір. Давно то було. Батько так казав.

— Дійсно, було.

— А скажи мені, Фалміне, важко із такою курвою двобій вести?

— Більше, аніж важко. Бій із драконом чимось схожий на звичайний двобій на мечах, тільки ось у противника замість мечів величезні зуби, пазурі, крила та хвіст, а в додачу ще й можуть вогнем палити.

— Ох і сильна зараза, — староста був повністю поглинутий розповіддю, тому й дивувався, як мала дитина. — А ще щось розкажи, на всіх богів, дуже цікаво.

— На жаль, більше не можу.

– Із принципу? — надувся староста.

— Ні, не можу й все. У кожного є свої секрети.

Борко довго мовчав, наче переварював відповідь чаклуна. Побачив, що пиво в кухлі закінчилося, думав піти за добавкою, але Фалмін його випередив.

— Буду йти, старосто. Вдячний за допомогу.

— Не дякуй, а краще цю паскуду забий, щоб мої люди могли спокійно спати й платити податки.

— Тоді бувай, Борко. Можливо, ще колись здибаємося.

— Ха, обов'язково, Фалміне! Ходімо, проведу тебе до дверей, а далі уже сам підеш, бо в мене від цього пива ноги підкошуються.

Вершини Чорних гір стали видимі лише ближче до вечора, тому необхідно було прискорити рух. Навколо кружляла завірюха, накриваючи усе своїм білим покривалом.

Холодало, але, на щастя, Фалмін додумався взяти з собою теплий плащ із вовчим коміром. Він не любив холод. Не любив сніг і все, що було пов'язано з цим, але робота вимагала праці за будь-яких умов.

Кінь фиркнув, завертів головою. Фалмін знав, що таким чином тварина дає знати про втому, адже навіть коні втомлювалися від просування через заметені снігом пустирища. Попереду, прямо під крутим схилом могутньої гори, засіяв чорний прохід до печери.

— Тпррр! Тихо, братику, — сказав Фалмін до коня чорної масті. — Схоже, це те саме місце, про яке говорив староста.

Завірюха посилилася, проте Фалмін знав, що це не із примхи природи. Тут було дещо інше.

Не довго думаючи, він обережно зліз з коня, намацуючи ногами опору на снігу, глибина якого могла сягати декількох метрів. Вже внизу, по коліна в заметі, зняв зі спини коня невелику дерев'яну скриню та щось довге, завернуте в грубу тканину.

— Піди погуляй, брате, я скоро повернуся.

Кінь, почувши слова господаря, заводив вухами, не бажаючи покидати його на самоті. Фалмін повільно почав пробиратися до печери, важко пересуваючи ногами й намагаючись не впустити скриню в сніг.

Вже перед самісіньким входом, він спинився. Віддихався, поклав скриню на тверду землю. Ще був час, аби підготуватися, чаклун знав про це, а тому й не поспішав.

З печери віяло смородом гнилого м'яса, землею та сирістю. Фалмін намагався не звертати уваги й почав готуватися. Присів на холодну землю, зав'язав своє довге чорне волосся у хвоста, потім смикнув за мотузку, розшнурував тканину, дістав звідти меча із красивим руків'ям у чорних піхвах із зміїної шкіри. Заплющив очі й так сидів хвилин зо п'ять, тримаючи меча в правій руці й раз за разом щось промовляючи лише одними губами. Потім обережно поклав меча на тканину, намагаючись при цьому не зачіпати ним землю. Відкрив скриню, промовив щось дивною мовою. Всередині, викладені в чотири ряди, лежали оплетені мотузочками бомби. Чаклун дістав дві з них, почепив собі на пояс.

— Ну що, богів у поміч і силу в руки, — сказав Фалмін, вихопивши меча із піхов.

Сидів десь хвилин з десять. Очі мав заплющені, а губи постійно щось промовляли. Потім змовк, взяв меча, поправив невеликого срібного арбалета, що висів на спині. Затягнув ремінь, який пересікав його груди. Перевірив, чи всі стріли на місці, намацав на поясі дві бомбочки, закріплені в плетених мішечках. Поглянув назад, на засніжену рівнину й дерева, які самотньо хилилися від сильного вітру, а потім без зволікань покрокував вперед, прямо назустріч непроглядній темряві.

Полювання розпочалося.

Напруга. Саме це витало в повітрі, відбиваючись мурашками, що бігали по шиї чаклуна. Печера являла собою величезне лігвище із неосяжною по довжині площиною, тому тут могло мешкати що завгодно. Десь попереду монотонно лилася вода. Схоже, був другий ярус, або ж неподалік в самих горах текла річка. Щось ворухнулося праворуч. Зиркнувши, Фалмін побачив декілька оголених скелетів людей, по яких гуртом ганяли миші. Далі лежало тіло якогось великого створіння, схожого на мантикору, але дещо меншого. Підійшовши ближче, чаклун зрозумів, що то атигриф, родич грифона, на що вказували довгий клюв і великі крила, чий розмах міг сягати дев'ятьох метрів. «Отже, він ситий, — подумав Фалмін. — Це явно мені на руку».

Скрегіт.

Звук долинав звідусіль, але це не ввело чаклуна в оману. Він знав, що ціль зовсім поруч, а тому рушив вперед, направивши вістря меча перед собою. Скрегіт повторився, але більш виразно й Фалмін збагнув, що хтось гострив кігті об камінь.

Печера, як помітив чоловік, виявилась коридором, який вів в ще одне приміщення, значно більше, ніж попереднє. З кам'яної стелі капала вода, утворюючи посеред примітивної зали невеличке озерце. Побачив, що в тому ж озерці лежить щось велике, при цьому дуже голосно дихає. Чаклун завмер, оцінюючи відстань та створіння, яке поки що його не помітило. Побачив прямокутну морду із невеличкими відростками, які росли на лобові. Також увагу привернула луска, яка ледь помітно в темряві мерехтіла сірим відблиском. «Срібний дракон, — подумав Фалмін, — як я і сподівався».

Чаклун потягнувся рукою до пояса, на якому висіли бомби. Повільно відчепив одну, затиснув у долоні, прицілився і метнув. Вибухнуло прямо у воді. За вибухом почулося протяжне ревіння і тупіт. Фалмін не довго чекав, почав оббігати півколом тварюгу, чий силует було видно крізь пил. Коли він уже був у неї за спиною, почув новий крик і пил миттєво розвіявся. Змій затупцював. Спробував розправити крила, але тут було занадто тісно для польоту. Озирнувся на всі боки в пошуку нападника, який зайшов йому за спину.

Фалмін вдарив по хвості, обрубавши загострений кінчик. Дракон з розмаху відкинув його назад ударом крила й одразу кинувся в атаку, роззявивши широко пащу, набиту гострими зубами. Чаклун став на коліно. Швидко дістав арбалет і вистрілив, поціливши в морду. Дракон закричав, але на подив Фалміна, не зупинився. Бестія схопила його за ногу, проволокла по кам'яній підлозі, метнула кудись у темряву. Фалмін, налетівши на скелю, сповз донизу. Застогнав від болю, який пульсував в правій нозі. Вилаявся і спробував підвестися, опираючись на меча, якого він при падінні не випустив із рук, хоча й був близький до цього. Дракон, скориставшись наданим йому часом, набрав у свої потужні легені повітря і вистрілив потоком льоду та холоду. Фалмін виставив назустріч меча, безнадійно намагаючись відбити удар. Проте лід не зустрів опору й налетів на нього, ріжучи обличчя, одяг і тіло. Дракон не спинявся. Мав ще багато сил, аби бити в противника льодом.

Чоловік відчував, як його тіло починає мерзнути й перестає слухатися. Розумів, що навіть попри свою витримку, не зможе так довго терпіти. Він з останніх сил перекинувся через брилу каміння, дістав другу бомбу й метнув у напрямку дракона. Почув вибух, який супроводжувався болісним криком.

Швидко переліз через камінець, взяв арбалета, який лежав поруч на підлозі. Поклав стрілу, натягнув тятиву й вистрілив кудись у згусток диму, який заповнив всю печеру. Дракон із роздертим правим крилом й обпеченим тілом вистрибнув із клубка диму й кинувся на Фалміна. Чаклун, якого переповнила злість, закричав, стиснув руків'я двома руками й зосередився, намагаючись вгадати, куди буде направлено удар. Коли дракон був на відстані удару, Фалмін відстрибнув вліво, крутнувся в піруеті [2], відчув, як кігті пройшлися по куртці. Не спиняючись вдарив із усієї сили й проткнув драконові черево, яке той у стрибку прикрити не міг. Наостанок ще двічі завдав удару по лапах.

Дракон з приглушеним криком не втримався і впав, але не здавався. З усіх сил намагався підвестися, при цьому б'ючись крилами й обрубком хвоста. Фалмін заричав, стрибнув вперед і вдарив вертикально, проткнувши морду наскрізь, цим самим пригвоздивши її до землі. Дракон ще трішки побив крилами, намагався підвестися, але чаклун міцно надавив на меча, не даючи йому нічого зробити. За декілька хвилин рептилія і взагалі перестала пручатися. Закрила очі і, важко дихаючи, завмерла в очікуванні смерті.

«Ненавиджу, коли вони так роблять, — подумав Фалмін».

Він витягнув меча, підійшов до продовгуватої шиї, на якій було видно результати вибуху бомби — рвані рани й опіки, які навіть для дракона могли бути смертельними. Намагаючись перебороти біль у нозі, Фалмін став навпроти дракона й виставив меча перед собою.

— Розплющ очі, драконе. Хочу, аби ти подивився на мене, — наказав чоловік, на що поранений змій повільно розплющив свої очі. На Фалміна подивилися вертикальні зіниці. У тому погляді читалася неприкрита ненависть та злість, відчай та безсилля.

— За що ти…вбиваєш…нас? — захлинаючись кров'ю запитав дракон.

— Ви вбиваєте простий люд і палите села, — відповів без емоцій Фалмін. — Ви заслуговуєте на таку смерть.

— Я…не…вбивав нікого…я нікому…нічого…не робив…

— Плювати мені на це. Тим паче не вірю я тобі, драконе. Хай би що ти мені не сказав. Вбивати — це твоє покликання, природа твоя, а іншим ти бути не можеш.

— Як же ж мало ти…знаєш про нас… — дракон знову забулькотів, виблював кров, яка потоком лилась з його пащі.

— Ти знаєш, хто я такий? — запитав чаклун.

— Так…знаю…вбивце… — простогнав дракон.

— Ось і добре, — сказав Фалмін. — Скажи, як тебе звати, аби твоє ім'я не було забуте.

– І яким це чином воно стане відомим?

— Виб'ю його на твоєму черепі, перш ніж продати, — без жодного докору сумлінь відповів Фалмін.

Дракон, вражений таким нахабством, розізлився, заричав і напружився, збираючи усі свої сили, щоб піднятися. Проте Фалмін, очікуючи цього, всадив меча йому між очі. Натиснув сильніше й витягнув, проливши на підлогу чимало крові, яка була цінним складником чародійських еліксирів. Дракон, востаннє вдихнувши повітря, завмер. Він дивився очима вже кудись в темряву, в інший світ, де немає такої жорстокості та болю.

Чаклун втомлено опустив голову, сплюнув і вилаявся, побачивши, що по камінню, на якому він сидить, тече цівка крові. Його крові.

— Треба перев'язати, — пробубнів, — але перед цим мені потрібна голова змія.

Переборюючи біль та безсилля, Фалмін важко підвівся. Повільно підійшов до мертвого дракона, який навіть зараз здавався загрозливим противником. Йому на мить стало не по собі, адже згадалися попередні істоти, яких він вбив. Їхні мертві тіла та скляні очі. Чаклун забрав життя тих істот, аби самому вижити. Це єдине, що він умів робити досконало.

— Пробач, брате, але потрібно на щось пережити цю зиму, — сказав Фалмін безкольоровим голосом, беручись відрізати кинджалом голову дракона.

Місто Ревентон ніколи не славилось своєю гостинністю, тому юрба озброєних охоронців, які оберігали лорда Сільгіра, не була дивиною. Один із них, із довгим сивим волоссям, кинув неприязний погляд на новоприбулого вершника, який повільно заїхав до двору замка. Біля сідла висів великий пакунок, обмотаний мотузкою.

— Сільгір у себе? — крикнув з сідла чоловік, закутаний у декілька накидок і плащ.

Сторожа повільно оточила його, тримаючи руки на руків'ях мечів, але вершника це не хвилювало.

— А хто питає? — запитав грубо той же сивий чолов'яга, підійшовши прямо до морди коня.

— Передайте, що я чекаю тут, у дворі. Нехай поквапиться, у мене його трофей, а в нього — мої гроші.

Сивоволосий ще трішки постояв, подумав над словами приблуди і, хмикнувши, дав німий наказ своїм підлеглим, аби ті покликали володаря.

— А звідки мені знати, що ти не вбивця якийсь, а?

Вершник повільно повернув голову до командира, у погляді його не було нічого дружнього.

— Я і є вбивця, але людей вбиваю в крайній необхідності, — відрізав чужинець, на що командир набрав повітря в груди й сплюнув коневі під ноги.

Із замку вийшов світловолосий лорд Сільгір. Його супроводжувало ще щонайменше шестеро гвардійців з алебардами й слуги, які трималися дещо позаду. Фалмін вже й забув, як його гидувала ця свиня. Але замовник є замовник.

— Чаклуне, а я вже гадав, що тебе пошматував той дракон, — замість привітання сказав лорд, підло усміхаючись, — але схоже, що ти прибув з гарними новинами, чи не так?

Вершник замість відповіді відв'язав клунок, який глухо впав на землю.

— Забирайте ваше замовлення, — сказав, — сподіваюся, ви також виконаєте свою частину умови.

За наказом Сільгіра вояки, які стояли поруч, взялися розмотувати мотузки й за мить усі побачили срібно-білу голову дракона. Деякі із охоронців почали перешіптуватися і кидати на вершника занепокоєні погляди. Сільгір усміхнувся, а його запливші від жиру очі засяяли.

— Ах, яка краса! Певно, це ще молодий дракон, якщо має таку малу довбешку! Однак, це саме те, що потрібно для моєї колекції диковинок і рідкостей, — його захват був неподільним. — Ти чудово впорався, чаклуне! Нагорода буде відповідна.

Один із слуг, який мовчки стояв в стороні, передав лорду мішечок, якого останній кинув Фалміну.

— Твої чесно зароблені триста крон, — сказав Сільгір, проводячи поглядом охоронців, які заносили до замку голову дракона. — Важке було полювання?

— Як і інші, пане, — коротко відповів чаклун, повісивши мішечок собі на пояс. — У вас більше немає до мене запитань? Добре. Тоді, гадаю, я можу бути вільний?

— Зачекай, чаклуне, ще одну хвилинку. Спішся, є розмова.

Фалмін, який вже сподівався швидше поїхати звідси, важко зітхнув, зліз з коня, обережно стаючи на землю пораненою ногою. Сільгір, помітивши це, посміхнувся в злостивій посмішці.

— Бачу, він задав тобі жару.

— Це вже не важливо. У чому питання? — запитав Фалмін після легкого поклону, як того вимагав етикет.

Сільгір махнув недбало рукою своїй варті, аби ті йшли до замку, а сам впритул підійшов до чаклуна. Від лорда смерділо жиром, тому Фалмін ледь помітно відсторонився.

— Гібдіральд Сав'єр, він же званий Гібді Рудобородим. Чи знайома тобі ця персона.

— Припустимо, що знаю. — повільно проговорив Фалмін, у якого одразу виникло неприємне відчуття.

— Якщо знаєш, то хочу довести до твого відома, що цього коротуна завтра мають повішати. Випереджаючи запитання, скажу, що вішати мають за контрабанду, спроби підкупа і вигукування прокльонів в мій бік. — Сільгір легенько нахилився в бік Фалміна і прошипів, — А я, знаєш собі, дуже не люблю, колись якась мала курва зачіпає мою персону.

Фалмін витримав паузу, притримав коня, який хотів уже вкусити лорда за плече. Смерділо проблемами, яких чаклун так хотів уникнути.

— Який розмір викупу? — різко запитав він, зрозумівши, до чого хилить лорд.

Сільгір усміхнувся кутиком губ, зро, ив вигляд, наче задумався над питанням, але відповів швидко і аж надто бадьоро.

— Я, як людина справедлива, враховую твої заслуги перед народом Тальгрієна, але свій авторитет я ціную високо, а тому ціна буде відповідна. Триста тальгрієнських крон.

Фалмін стиснув руку в кулак, бо бажання розбити усміхнену морду Сільгіра стрімко виросло, але розумів, що цього йому ніхто не пробачить і виходу немає.

«Якщо цей рудобородий кретин не має заначку, то доведеться мені сидіти голодним і босим, — думав Фалмін, дістаючи мішечок, який повисів на його поясі рекордно малий час».

— Ну що, тоді по руках, — захоплено сказав лорд, прийнявши гроші. — Твого товариша звільнять зараз же. Тільки не забудь зайти по нього в темницю.

Фалмін мовчки кивнув. Востаннє зиркнув на Сільгіра й глянув у його холодні очі, в яких читався неприкритий тріумф.

Чаклун це запам'ятає.

Він розвернувся, заскочив у сідло одним ривком і, не сказавши ані слова, поїхав геть із двору, залишивши лорда наодинці.

— Щасливої дороги! — гукнув у спину вершнику жиробас, після чого розсміявся; задоволено глянув на мішечок і пішов собі геть.

— Сука, — лише й сказав Фалмін, виїхавши за ворота замку.

У темниці смерділо сечею та гниллю, тому це місце відразу викликало нудоту. Як тільки Фалмін спустився крутими сходами, підійшов вартовий, на голові якого був розірваний у багатьох місцях кольчужний капюшон, а на такій же «цілій» кольчужній сорочці не було майже живого місця.

— Ким будес, а? — цвиркнув чолов'яга, шкірячи свої гнилі зуби. — Со, плийсов до когось, ци як?

— Я за Гібді, — сказав Фалмін. — Лорд Сільгір відпустив його, а я прийшов забрати.

— Ха, знацить, длузок твій, а?

Фалмін зиркнув на вартового поглядом сповненого крижаного холоду й зневаги. Чолов'яга зсутулився, хіхікнув і відразу дременув відчиняти двері камери.

— Ну, гноме, виходь! Тут плийсли за тобою, — крикнув вартовий, намагаючись вдати із себе взірцевого вояку, що у нього аж ніяк не виходило.

На світло вийшов міцної статури коротун із довгою рудою бородою. Його мідні очі та потріскані губи усміхалися, не зважаючи на доволі пошарпаний зовнішній вигляд та потасканий одяг. Попри весь бруд, який покривав його сорочку і штани, на плечах гнома красувався короткий плащ доволі хорошого покрою.

Вийшовши із камери, гном, майже не виказуючи здивування, простягнув руку Фалміну.

— Ех, сука, хто ж міг подумати, що при таких умовах та обставинах пройде наша зустріч. — видихнув коротун, поглядом вказавши на тюрягу, — Ач, така вже доля.

— Могло бути і гірше, Гібді. — Фалмін потиснув товаришу його міцну руку, кивнув. — Йдемо звідси, тут нам немає чого робити.

Чолов'яга, який весь цей час стояв збоку, мовчки та здивовано спостерігав за дійством, заступив їм шлях і прийняв якомога грізний вигляд.

— Е, нє! — крикнув. — А плата де?

— Яка плата? — здивувався Фалмін, в очах якого спалахнув вогник. — Я заплатив твоєму господарю, ось з ним і розбирайся.

— То длуге, — зашипилявив вартовий. — Але нада се і нам на лапу дати, соб вас з міста пустили.

Фалмін, у якого миттєво зіпсувався настрій, впритул підійшов до чолов'яги, який доставав йому десь до підборіддя. Гібді із примруженими очима визирав з-за його спини.

— Я і мій друг йдемо звідси прямо зараз. — прошипів чорноволосий, — А ти, хаме, закриєш свого рота й своїм дружкам передаси, що якщо нас хтось зупинить і не дасть проїхати, то я власноруч переріжу вам усім горлянку. І ще ти віддаси Гібді усі його речі. Питання є?

Вартовий злякався, глянув на роздратованого чоловіка. Широко розплющив очі й дременув кудись у темряву. Вибіг звідти із напівпустим мішком і сокирою, яку Гібді одразу повісив собі на пояс. Фалмін кивнув гному й не зволікаючи почав підніматися на гору, де вже було видно світло з вулиці.

Надворі помалу починало темніти й людей на вулиці ставало дедалі менше. Фалмін, не звертаючи уваги на будівлі й прискіпливі погляди місцевих, підійшов до коня, поправив стремено й віжки; стрибнув у сідло й подав руку Гібді, який тільки вийшов із темниці.

— Це в тебе що, новий кінь? — сказав він, відірвавши погляд від двох типів, які підозріло на нього дивилися.

— Ні, той самий, якого ти бачив востаннє, — відповів Фалмін, направляючи тварину до головних воріт. Гном крокував поруч, жваво перебираючи ногами.

— Та попередній був більший якийсь, — не міг повірити гном, роздивляючись ноги жеребця.

— Ми із Гором не дуже жирували в цю зиму, Гібді, тому, якщо придивишся, то й у мене побачиш певні зміни.

— А, так, тільки-но помітив, щоки менші стали.

— Ага, зате твої ніяк не змінюються, — хмикнув Фалмін, повертаючи на головну вулицю. — Можливо, тепер розповіси все з початку?

— Що розповідати? — запитав рудобородий, роблячи вигляд, наче не розуміє про що мова.

— Як ти потрапив до тюряги й чому тебе занесло так далеко на схід? — терпляче запитав Фалмін, наперед знаючи, що гном не захоче на суху горлянку про таке говорити.

— Ха, ти мене за кого маєш? — обурився Гібді. — Я нічого не буду розповідати на голодний шлунок і сухе горло. Тому якщо хочеш знати правду, то нам варто знайти якийсь шинок або корчму, де ми зможемо заночувати й поїсти.

— А гроші ти для шинка й корчми маєш?

— Ха! Якби я мав гроші, то викупив би себе сам. Правда?

— Правда. Але я віддав усі зароблені гроші за твоє життя, Гібді. Тому обійдемося поки без випивки.

— Ну вже паскудство! Підстава виходить, Фалміне. І скільки я тобі винен?

— Ніскільки. Я із друзів грошей не беру.

Гном довго дивився на нього, мовчки крокуючи поряд, наче не очікував почути таких слів. Він так і не відповів, але погляд його говорив багато про що.

— Загалом, я їхав із Ненеля до Моларда, — сказав Гібді, коли вони вийшли на дорогу, яка вела до міської брами, — але мене в дорозі застала буря і я вирішив зупинитися тут. Скажу відверто, що Ревентон та ще діра, хоча місцеві і корчать із себе чорт знає кого. Отож, я вирішив із людьми не контактувати, а замість цього вийшов на свого знайомого гнома-купця, який проживає по Купецькій вулиці.

Як ти розумієш, прийняв він мене добре, дав харчів і запропонував місце у своїй оселі, бо який то гном, що іншому гному не допоможе?!

— А що ти взамін? — Фалмін майже не дивився на дорогу, уважно слухав гнома і інколи позирав на зівак, які проводжали їх злісними поглядами.

— Я добре вправляюся в кузні, тому робота знайшлася одразу. Але тут прийшов бісів Сільгір зі своїми шкуродерами, і заявив, що я, як особа, що кує тут із милості його королівської величності для народа Тальгрієна, повинен прислужитися і місцевій голоті, яка називає себе солдатами. Річ у тім, що ці ідіоти нічого не знають в гартуванні сталі, а тим паче у її куванні. А який гарнізон, сука, може захистити місто від його жителів та розбійників без зброї? Отож бо і воно, що і лорд Сігіль це розумів, а тут ще гном-коваль, із якого можна здерти добрячу знижку в якості податку.

— А куди подівся їх власний коваль? У кожному місті та практично кожному селищі є такі, які зможуть бодай прибити підкову коневі, або ж викувати поганої якості, але ж меча.

— Відкинувся їх коваль, після однієї гучної п'янки, а інші багато просили за роботу в цій дірі. — Гібді відхаркнув, випадково сплюнув на чоботи одного із прохожих. Той спочатку обурливо подивився на обхарканий чобіт, потім на гнома, однак зустрівшись із ним поглядом, вирішив, що краще йти собі далі. — А далі що? Чому тебе кинули до в'язниці?

— Тому що я кував Сільгіру не так довго, якби він хотів. Я мав виїзджати три дні тому, але цей пес сказав, що робота не завершена, і став вимагати, аби я викував ще партію мечів, на що я гарненько послав його.

— Дурень. — буркнув Фалмін, однак голосніше, ніж хотілося.

— Хто? З якого це я — дурень? — Гібді спинився посеред вулиці перед самими ворітьми, впер руки в боки і із широко розплющеними очима дивився на Фалміна. Вартові, що чатували ворота, повизирали з-за зубців і уважно прослухалися. Тим часом Гібді вже кричав. — Я дурень, тому що не захотів тратити свій час на покидька, який за ніщо має усі кодекси честі, закони та власні принципи? Я дурень, тому що висказав цій скотині, хто вона така і чому? Ось що я тобі скажу, Фалміне із Мальгарда! Я не відступився від своєї думки навіть тоді, коли мені накинули на шию зашморг. А знаєш чому? Тому що я маю гідність, Фалміне!

Гном фиркнув, пнув камінця, який лежав під ногами, і чавкаючи чоботами по багні, пройшов крізь браму. Вартові, як і Фалмін, здивовано дивилися вслід рудобородому гномові.

Врешті чаклун важко видихнув, адже знав про гонор та характер свого товариша, а тому дивуватися особливо не хотів. Він виїхав за браму, підёїхав на коні до Гібді, які впевнено крокував розбитою та водночас засніженою дорогою.

— Пробач мені, Гібді. Не хотів тебе образити, — сказав Фалмін якраз тоді, коли вежі та стіни Ревентона заховалися за сніжною завісою. — Досить злитися. Я не зі зла.

Гібді різко спинився, його розхристана руда борода і волосся були уже білі від снігу, але очі гнома ще горіли впертістю. Не сказавши ні слова, він подав руку Фалміну, аби той допоміг йому залізти на спину коня.

— Так все просто? — не приховував здивування Фалмін.

— А ти як думав.

Вони довго і мовчки їхали розбитою дорогою від Ревентона, сніг не вщухав, а Золотий шлях був ще далеченько. Гном час від часу насвистував якусь пісню, будучи ще злий, від чого не бажав розмовляти, хоча і дуже хотів. Сказати, що Фалмін був від того засмучений, було б важко. Він дивився всю дорогу вперед, заколисуючись в такт погойдування коня, і, як завжди, поринав у спогади.

Ближче до вечора, коли Гібді просвистів усі цікаві йому на даний момент пісні, по дорозі їм вперше за весь час зустрілася жива душа. А точніше замерзлий до чортиків чоловічок в смішному одязі, капелюшком із пером фазана і лютнею в руках. Гібді, який від народження не любив бардів, попросив Фалміна не зупинятися і їхати далі.

— Вечір добрий вам, панов'я! — проголосив хоча і тремтячим, але радісним голосом бард, вчепившись зальодянілими пальцями в лютню, — Звідки шлях тримаєте?

Фалмін, на велике роздратування Гібді, спинив Гора, трішки схилився у сідлі, аби придивитися до обличчя мандрівника. Одразу упізнав у ньому Еліана Труане, барда і менестреля, який був відомий у всьому Тальгрієні. Дивно було бачити таку персону на бездоріжжі без коня, зброї та теплого одягу.

— Що з вами сталося? — замість привітання запитав Фалмін, на голову якого був накинутий каптур, прикриваючи обличчя, із рота якого вихоплювався рідка пара. Гібді мовчки сидів позаду, спрегочучи зубами від кожного слова віршомаза.

— Я їхав в бік Моларда, а тоді при самій дорозі мого коня і золото відібрали розбійники, тут, неподалік. Будьте обережні, добрі люди, коли під'їдете до Солов'їної пущі!

Гібді завовтузився на місці, ткнув пальцем під ребро Фалміну, аби той рушав далі. Чаклун не поспішав.

Еліан вилупив очі від здивування.

— Ви що, не чули про турнір, який влаштовує принц Кральє?! Ну й ну, а я ж таки знаю вас, пане. Ви Фалмін із Мальгірда — легендарний вбивця драконів! Як це так, що ви не знаєте? Ох, скільки ж балад я про вас склав…

— Тихо-тихо, заспокойтеся. Не чув, адже був зайнятий срібним драконом і грифоном, що засіли у Чорних горах. А це вам, пане барде, не вірші складати. — різковато відповів Фалмін, але бард лише усміхнувся, — Що за турнір?

— Принц Талар Кральє організовує турнір для усіх мисливців та найманців, чародіїв та розбійників, які зможу завалити легендарного дракона Оліва…Оліварта…тьфу, курва! Коротше, червоного дракона, що мешкає в цих краях.

— Дурня, Олівантаріг мешкає в Туманних горах, а не тут, — обурився Фалмін.

— Ха, це так, але за чутками, він зі своєю самкою, яка є місцевою, оселилися туточки, тому-то принц відразу вирішив потішити себе та знать таким дійством. Він дуже любить святкування та почесті.

— Я все розумію, але що ви забули у такому небезпечному місці?

— Я то ж ви таке питаєте, пане вбивце драконів, — образився бард. — Я поет і митець, а цей турнір збере усіх найвеличніших мисливців на драконів! Як я можу таке пропустити!

— Не збере, — відрізав Фалмін, — оскільки мене там не буде.

Здавалося, бард онімів від такої новини, певно, він сподівався на присутність усіх відомих мисливців, а особливо найвідомішого серед них — Фалміна. Він уже хотів щось відповісти, але чаклун не дав йому цього зробити.

— Дякую за інформацію, добрий чоловіче. — Фалмін відвернувся від барда, почав порпатися у в'юках, щось шукаючи. Гібді дивився на те із викривленим обличчям. Врешті, коли бард трусився, як навіжений, чаклун дістав потертий плащ і шмат солонини, після чого вручив це враженомучоловікові.

— В плащі, у внутрішній кишені знайдете невеличкий стилет, він може знадобитися в нагоді. Йдіть в той бік, звідки ми прийшли, не звертаючи, на схід, і дійдете до Ревентона.

Чоловік вражено прийняв дарунки із рук Фалміна, притиснув їх до грудей, зі сльозами на очах подивився на чорноволосого.

— Я цього не забуду, пане… — пролепетав, — Еліан Труане ніколи не забуває тих, хто допоміг йому у біді! І брешуть усі ті пси, що кажуть, що немає у вас серця! Відтепер я можу засвідчити, що то нагла і підла брехня!

Фалмін мить сидів нерухомо, нервово стиснувши повіддя. Гор тріпонув гривою, струсуючи сніг.

«Немає у тебе серця…І душа твоя чорна, як і твоє волосся і кінь твій…»

— Виживіть, пане Еліане. — лише і сказав чаклун по хвилині мовчанки, а тоді, вдаривши легенько Гора п'ятами, рушив далі, залишивши барда на самоті.

Якщо Фалмін і хотів зараз помовчати, то Гібді якраз таки мав протилежне бажання.

— Не зрозумів, а чому це тебе не буде?

— Де не буде? — не зрозумів Фалмін, у якого чомусь усе сплуталося в голові.

— На полювання. Цей бард діло каже, це гарна можливість для нас!

— Мені потрібно заробити кошти на день народження для доньки, а не вештатися на полюваннях, аби розважити зарозумілого принцика.

— Не бачу зв'язку.

— Що?

— Талар Кральє дає величезну нагороду за голову цього дракона, тому зможеш на ці кошти купити цілий будинок.

— Гроші потрібні лише живому, а не мерцю! — викрикнув Фалмін. — Червоні дракони одні із найнебезпечніших, не говорячи уже про те, що там може і парочка таких.

Гібді, насупившись, промовчав. Мовчки вони їхали недовго.

— Подумай ще раз. Це чудова можливість розвіятися і підзаробити грошви для Ельгіди!

— Не мели дурниць.

— Ну а чому ні?! — не розумів гном. — Ти не знаєш, як буде краще!

— Я повинен зализати рани, — голос Фалміна був виважений, хоча він уже хотів дати рудобородому причуханки за дурні запитання. — Дракони, знаєш собі, непрості противники.

Гібді посміхнувся у весь рот, захекав і поплескав товариша по спині.

— О, я розумію, старість не радість. Фалмін уже не той. — він вирішив надавити другу на найболючіше й не прогадав.

— Що?! — Фалмін від здивування та люті зупинив коня. — Я старий? Та я цього дракона голими руками задушу!

— Ну ось і подивимося на турнірі. У нас якраз є ще п'ять днів до кінця реєстрації.

— Курвин син, — сказав Фалмін, рушаючи з місця. — Ти мариш цим, відколи мене побачив, лише чекав оказії?

— Так, — без докорів сумління відповів гном. — І я впевнений, що ми зірвемо з цього діла велику купу грошей та слави! Повір, від того Ельгіда тобі лише подякує! Купиш їй суконьок, ляльок, маленьких поні і косметики, а тоді і парубок не змусить себе чекати!

— А не зарано парубків? Їй всього п'ятнадцять.

Гном, який і сам не особливо розбирався в жінках, подивився на чаклуна, наче хотів виблювати на нього з'їдену вранці кашу. Фалмін від того погляду скривився і сам.

— Ти і справді дурень, друже. Я можу із певністю сказати, що твоя дитина дійшла того віку, коли може користуватися своєю зовнішністю для усіляких, кхм, цілей. Не подумай про погане, я маю на увазі використання правильне, безконтактне, так сказати. Більше того — вона повинна це робити! Жінки, скажу тобі, істоти хитрі та підступні, однак саме ці хитрощі так приваблюють нас, мужиків!

— Не верзи дурниць, — буркнув Фалмін, мнучи в рукавицях віжки.

— Ось коли зустрінешся із донькою, тоді і скажеш мені про це знову. Побачимо, хто із нас має рацію.

— Це буде не скоро, — Фалмін схилив голову, роздивлявся багнюку під підковами коня. Гібді, до того веселий, ніяково стиснув губи, адже знав про біль свого товариша.

— Фалміне, не розчаровуйся ти так. Я більш ніж впевнений, що ти побачишся із донькою найближчим часом, — він дружньо плеснув чаклуна по плечі. — Однак давай не будемо про погане. Полювання буде важким, тому варто підготуватися.

— А якщо я не погоджуся?

— Не сміши мої штани, — пхекнув рудобородий. — Я тебе занадто добре знаю, мій друже. Занадто добре.

— Я повинен подумати.

— Ну і? Що надумав? — запитав гном через дві хвилини.

— Скільки днів звідси до Моларда?

— Ось це я розумію! — зрадів коротун. — Наші імена стануть оспівуватися в баладах по всьому відомому світі! — прокричав він у передчутті пригоди. — Тільки ось мені треба десь знайти нормальний одяг і добрячу таку сокиру.

— Угу, і декілька флаконів лікувального зілля, яке нам знадобиться, якщо ми переживемо зустріч з червоним драконом, — сказав з меншим ентузіазмом Фалмін, подивляючись на грізні вершини Чорних гір, які виднілися крізь пилину завірюхи.

Час проминув швидко, завірюха змінювалася завірюхою і на наступний день Фалмін вирішив відпочити. Він мовчки зліз, взяв Гора за вудило й повів у глибину лісу, до якого вони тільки що під'їхали.

— Ти хочеш зупинитися? — спитав Гібді, який наче сніговик сидів у сідлі, весь вкритий снігом. — Нам же ж ще трішки…

— Якщо продовжимо рух — повідмерзають пальці, а вони потрібні нам, аби вбити дракона. Чи вже не треба?

Гном промовчав, щільніше загорнувся в покривало й потер задубілими руками по сідницях, які за ці дні стали схожі на великі млинці.

Приблизно опівдні знайшли величезний дуб, який одразу привернув увагу.

— Дивно, — сказав Гібді, — наче зима, а листя ще є.

— Це не важливо, — сказав Фалмін голосно, не обертаючи голову. — Тут мало снігу. Можна сісти й розвести вогнище.

Не чекаючи відповіді, чаклун підвів Гора ближче до дуба, взяв арбалета та декілька стріл.

— Я на полювання. Сподіваюся, щось тут живе тай бігає. А ти, замість того щоб сидіти, краще розведи багаття.

Фалмін, не озираючись, почав просуватися далі в ліс, при цьому уважно дивлячись на землю в пошуку слідів. Гібді почало трусити від холоду, наче ненормального. Він спробував перекинути ногу через луку сідла, але зачепився, ненароком нахилився вперед і полетів головою в землю.

— А псяча матір, — лаявся він, не в змозі підвестися, — щоб цей мороз холера зжерла! Щоб ти горів!

Поки гном лаявся і не міг піднятися на ноги, кінь, який спокійно стояв поруч, нагнув до нього шию і завмер. Гібді здивовано глянув на тварину, яка покірно чекала. Він схопився рукою за гриву й обережно підвівся.

— Дякую, братику, — сказав вдячно, — ти заслужив винагороду.

Бородань порився у в'юках, знайшов два яблука й погодував Гора, який з радістю прийняв подяку.

Гном поглянув навколо, намагаючись знайти найпридатніше місце для вогнища. Потім дістав два куски кременя, але забув про хмиз, якого у Фалміна при собі не було.

— Ну й де його тут шукати? — запитав він у коня, який на це невдоволено фиркнув.

Гібді зібрався йти на пошуки хмизу, як зненацька почув приглушені голоси, які долинали від дуба. Він підійшов, схопив палицю, яка лежала неподалік. Притуливши вухо до стовбура, завмер і прислухався. Декілька хвилин нічого не відбувалося, шум завірюхи і скрипіння льоду на гілках не давали нормально чути.

Якоїсь миті хтось щось сказав, причому десь зверху, з верхівки. Голос був дуже низьким, як із труби, а слова звучали як пересторога. Гілки та листя закривали всю верхівку дуба, тому нагорі панувала суцільна темрява. Голос знову крикнув нерозбірливо, але цього разу Гібді із радістю зауважив, що то гномська.

— Доброго здоров'ячка! — крикнув вгору, вперши руки в боки. — Можна чіткіше, бо я не розумію, що ти там лепечеш.

— Ах ти курва не розумієш?! — закричало десь згори. — Тоді для ідіотів повторю втретє: хто ти такий і що робиш на моїй землі?!

Рудобородий примружився, намагався побачити когось поміж листям, при цьому забувши дати відповідь на запитання.

— Ти глухий, аль як? — крикнуло згори. — Кажи хто такий, бо зараз тобі кишки випустимо й згодуємо собакам!

— Гібдірільд Сав'єр, він же званий Гібді Рудобородим, — крикнув гном виважено та хвацькувато, — Відомий я своїми ковальськими вміннями, що відомі…

Камінця, який миттєво вилетів з-за листя, гном не побачив. Удар прийшовся прямо в лоб і бородань полетів на землю, наче мішок з картоплею. Останнє, що почув Гібді, це проклинання його родоводу та матюки.

Фалмін звалив собі на плече закривавлене тіло оленя, якого тільки що підстрелив з арбалета. Сніг трішки перестав мести й він нарешті зміг бачити бодай щось перед собою.

— Повезло, що ти попався під руку, — пробурмотів Фалмін, зручніше вмощуючи тушу тварини у себе на плечі. — Сподіваюся, з цим коротуном усе гаразд.

Хвилин з десять чаклун пробирався по своїх же слідах назад до місця їхнього пристанища. По дорозі декілька разів зупинявся, аби перепочити. Сніг остаточно перестав мести й чаклун вирішив, що час рушати.

Крокуючи вперед, він задер голову, поглянув на небо, намагаючись побачити там щось незвичне. Щось знайоме. Але хмаринки повзли так само повільно, а сніг монотонно вкривав землю білим покривалом.

Чаклун відволікся, стряхнув головою, відганяючи образ маленької дівчинки, яка виникла в його свідомості. Вона кричала, благала й просила про допомогу, але він не міг допомогти. Фалмін розізлився на себе, хотів закричати, але лють відступила, як і сотні разів до цього. Чаклун рушив далі, намагаючись ні про що не думати.

Коли здалеку став видимий стовбур величезного дуба, Фалмін про себе полегшено видихнув і прискорив крок, але зненацька його слух вловив якісь голоси.

Щось було не так.

Він обережно поклав тушу на покриту снігом землю, а сам зняв з пояса меча у піхвах, після чого повільно та обережно почав обходити стовбур дуба.

На галявині, де Фалмін залишив Гібді та Гора, зараз стояло п'ять невеличких фігур у хутряних шапках. Коротуни намагалися підійти до коня, який не давався і боляче брицався ногами. Гібді лежав під тим же дубом без тями. Фалмін побачив, що в того закривавлений лоб і ліва частина голови.

— А трясця його! — закричав один з коротунів зі шрамом біля губи, намагаючись приборкати або бодай підійти до тварини! — Дібдін, обійди його!

— Ага, — гаркнув гном, якого звали Дібдін, — сам бери та й підходь. Не бачиш, воно дике.

Троє гномів, які тримали в руках короткі сокири, почали оточувати Гора й голосно кричати, аби дезорієнтувати тварину. Ще двоє намагалися схопити його за вудило або віжки, але кінь пручався та голосно іржав, благаючи про допомогу. І допомога прийшла.

Фалмін влетів між коротунами, наче буревій, розкидаючи їх у всі боки. Одного він відштовхнув на землю, іншого зацідив шкіряними піхвами по обличчі, той також полетів головою в сніг.

— Рвати твою мати! — загорланив один з гномів, кидаючись на Фалміна із сокирою в руках, але цей удар був миттєво відбитий і коротун отримав кулаком у скроню.

Фалмін підбіг до Гібді, побачивши, що один з гномів хотів штрикнути його ножем. Коротун замахнувся, вирячив очі, але не встиг завдати удару. Чаклун схопився за уже заряджений арбалет і відразу вистрілив, поціливши гномові в зап'ястя.

Почувся крик.

Невідомо звідки з'явилося ще декілька гномів у хутряних шапках та кольчугах, із сокирами в руках. Вони відразу взяли Фалміна в кільце, не даючи змоги відступити. Їхній ватажок закричав і загін кинувся в атаку. Чаклун вихопив меча з піхов і збирався прийняти бій, як тут надійшло неочікуване підкріплення.

На галявину влетіла ще одна юрба з п'яти гномів, які голосно та агресивно кричали до своїх сородичів. Один із новоприбулих підійшов до якогось гнома і відвісив йому гарного стусана.

— Я, сука, на годину відійшов, а ви, засранці, уже добрих людей встигли скривдити! — закричав на загальній гном міцної статури, чия чорна борода, заплетена у багато кіс, вилася до самого пояса, — А це ще хто…

Гном уважно подивився на здивованого та розчервонілого Фалміна, який усе ще стискав в руці меча. Потім бородань зиркнув на Гібді, який лежав в снігу із гулею на голові. І тоді ж очі чорнобородого широко розпахнулися від здивування.

— Нехай мене комарі зжеруть, це ж пан Гібді! — радісно закричав статний гном у стальних обладунках.

Цієї ж миті Гібді, який до цього здавався без тями, підхопився на ноги, розгублено подивився на всі сторони, наче втративши себе в просторі. Коли його погляд зупинився на гномові із чорною бородою, його риси обличчя просяяли.

— Гріваре, якими вітрами? — запитав вражено рудобородий гном, як ні в чому не бувало підійшовши до сородича. — Я гадав, ти в Кагаку!

— Там нудно, як в борделі без повій, мій друже, тому-то я у вічних пошуках пригод, — гноми обійнялися, поплескали один одного по спині. Фалмін одразу зрозумів, що це давні приятелі.

— А це хто за один? — чорнобородий оцінив Фалміна з ніг до голови, але не впізнав у ньому знаменитого вбивцю драконів. Гібді від того здивовано вирячив очі.

— Гріваре, ти хоча б розумієш, хто це такий? Це ж Фалмін із Мальгарда, мисливець на драконів. Хай його так!

Усі гноми як один одразу почали роздивлятися чоловіка, який переводив погляд з коротуна на коротуна.

— Той самий Фалмін? — здивувався Грівар, трусячи своєю чорною бородою, наче навіжений. Переводив погляд то на чаклуна, то на Гібді, наче не вірячи в почуте. Гном не вагаючись підійшов до Фалміна й легко вклонився. — Вибачення просимо, помилка вийшла.

Чаклун майже не вагаючись сховав меча, глянув в ясні очі Грівара й потиснув його міцну долоню.

— Фалмін із Мальгарда, — офіційно ще раз представився чоловік.

— Грівар із Кагака, — відповів так само офіційно гном. — Друзі Гібді — мої друзі.

До Грівара підійшов один із гномів, щось прошепотів на вухо.

— Робота не вовк, може і почекати. — Грівар грізно глянув на бороданів, які увесь час мовчки стояли поруч. — Гей, ану до роботи, невігласи! І якщо ще раз таких людей мені скривдите, то повідрізаю вам бороди, висушу, і зроблю із них плащ!

Гноми, окрім тих, які прийшли разом із Гріваром, швидко схилили голови і і пішли виконувати наказ. Один із них підійшов до дуба, двічі стукнув по стовбурі й за мить у ньому відчинилися двері. Фалмін здивувався, але вигляду не подав.

— Непогане житло, — сказав він. — Дуже цікавий спосіб приховати свою діяльність.

— Ти про що? — запитав Грівар, відвівши погляд від дерева.

— Про те, що дуже вигідно гнати самогон у такій місцині: жодних свідків і безпечно.

Грівар довго мовчав, спостерігав за побратимами.

— А як ти дізнався про самогон? — спитав нарешті.

— Тут важко не почути цей перегар і запах.

Фалмін, не збираючись продовжувати розмову, підійшов до Гібді, який стояв трохи в стороні і набирав в долоню нову охапку снігу.

— Ти як?

— Погано, — відказав рудобородий, наче тільки зараз почав відчувати біль. — Таке відчуття, наче хтось обухом по голові вдарив.

— Ну, ти не такий далекий від істини, — до них підійшов Грівар, несучи в руках два великих бутля з горілкою. — Це тобі, друже. Прийми як вибачення за вчинену шкоду.

Гібді, знову забувши про свою гулю, із радісною пикою прийняв із рук чорнобородого два бутлі горілки.

— Гадаю, цей чудовий нектар зможе заглушити мій біль.

— Ха, цей нектар усе на білому світі заглушить, — командир гномів легко поклонив головою, а тоді, перепросивши, підійшов до одного зі своїх підлеглих, аби переговорити.

Минуло декілька годин. Мандрівники встигли скуштувати суп із равликів, випити трішки із гномами їхнього товару і потеревенити про останні чутки. Розчервонілий Грівар, стукнувши кулаком по землі, випрямився.

— Запрошую вас в гості! — вказав він на дуб, — Проведу екскурсію!

— Ні, Гріваре, дякую. — сказав Фалмін. — Нам час рушати.

— А куди тримаєш шлях? — запитав гном, вперши руки в боки.

— До принца Кральє, — швидко сказав Гібді, — Якщо маєш бажання, давай із нами!

Фалмін зиркнув на нього вбивчим поглядом, але промовчав.

— А я там що забув? — спитав.

— Як це що? — Гібді уже не заважав на Фалміна та його багатозначні погляди, — Компанія дивись яка, тим паче там буде купа народу й ти зможеш товар свій продати, а заодно провести гарно час. Давай, не ламайся наче дівка на сіновалі, погоджуйся.

Грівар поглянув навколо, вдихнув повітря, роздумуючи над пропозицією, але все ж змирився і сплюнув на землю.

— А нехай йому пусто! Гаразд, поїду. Якщо вже усіх нас таким чином доля звела, то варто поїхати. Гей, Каргіре, збери мої речі та їжу, я поїду розвіюся із хлопцями. До першого тижня лютого буду.

— Там за деревом туша оленя, можна із собою взяти, — запропонував Фалмін.

Чорнобородий одразу наказав принести здобич, аби взяти із собою в дорогу.

— Ну, значиться, їдемо разом. Фалміне, ти не проти?

— А чому я маю бути проти. Буду навпаки тільки радий такій компанії. — сказав чаклун після хвилини роздумів.

— Ну ось і вирішили! — Грівар глянув на чотирьох гномів, які, судячи з усього, були його бойовою компанією. — Нус, в дорогу, бригада Грівара?

— А як їх звуть-то, твоїх побратимів? — запитав Фалмін, дивлячись на майже однакові обличчя коротунів.

— О, точно! — вдарив себе долонею по лобі Грівар. — Цей товстий, як казан — Гільом, он той що без ока — Іллі. Цей що низенький як хоббіт — Бортуг, а он той, що саме горілку, сука, з горла п'є — Кагдір. Ану припини смоктати, а то залишу без самогона!

Фалмін потиснув кожному із представлених гномів руку, зрозумівши при цьому, що його рукопотискання не таке вже й міцне.

— То мої побратими і бойові соратники. Ми, значить, відповідаємо в основному за транспортування товару та його безпеку. Вони гарні бійці, будь в якій бійці знадобляться!

— Вірю, Гріваре. — усміхнувся Фалмін.

— Ну все, досить базікати! — гаркнув Гібді. — Раз-два і вперед, у дорогу. Зараз має знову завірюха розпочатися, тому потрібно виходити негайно.

— А ти що в нас, чародій, аби такі прогнози робити? — насупився Грівар.

— Ні, я просто, рвати його мати, дуже розумний і обізнаний гном.

Пересікши Холодну долину, супутники виїхали на Нерівний шлях, який вів до кордону з Норенгардом. Час від часу дорогою проїжджали поодинокі підводи, а пізніше проїхало декілька лицарів із понурими обличчями, які навіть не звернули уваги на дивну компанію.

Десь під вечір компанія дісталася до останнього їхнього місця пристанища перед остаточною зупинкою. Ним виявились руїни покинутого замку Ветрір, який колись належав знатній родині Ветрірів. За чутками, усі члени сім'ї були страчені через зраду королю, а замок так і залишився стояти самотнім посеред чистого поля.

Гноми, а особливо Грівар, певний час протестували, оскільки не хотіли зупинятися тут. Але Фалмін мовчки зліз з коня, взяв за вудило Гора і пішов до аркоподібних зруйнованих воріт.

— Фалміне, а якщо там щось є, — прошепотів позаду Гібді, дивлячись на наполовину зруйновані вежі, стіну та ворота замку, який зараз видавався йому вкрай лякливим. Але він би краще з'їв свого язика, аніж зізнався у цьому чаклуну.

— Тоді вб'ємо це щось, — сказав спокійно темноволосий чаклун, проводячи коня повз ворота і заходячи в середину двору. — У нас немає вибору, якщо рушимо далі, то доведеться ночувати просто посеред дороги. Та й потім шлях переходить в ущелину Дхірдоль, а я чув, що смертей там щороку все більше й більше. А що не так?

— У нас ходять повір'я про цей замок, наче тут живе страшна потвора в людській подобі, заманює сюди мандрівників, а потім або зжирає їх, або перетворює на вовкулаків або вурдалаків.

Гібді після власних слів міцніше стиснув руків'я сокири, перелякано дивлячись на темні стіни та будівлі, які оточили їх з усіх сторін. У дворі стояв великий фонтан у вигляді слона, який повинен був випускати воду з хобота, але зараз замість води там лежали уламки дерева та сміття.

Низько по землі поповз ледь помітний дим, повністю заповнивши двір.

Фалмін поглянув на вибиті двері, які лежали неподалік від входу в замок, озирнувся, аби переконатися, чи гноми вже на місці. Грівар та інші гноми недовірливо подивлялися на фонтан і чорний прохід, але все ж таки злізли з поні й підійшли до Фалміна.

— Ну й що далі? — Грівар дістав свою сокиру й міцно стиснув її в долонях. — Мене від цього місця тіпає.

— Ага, і плюс до всього морозець по сраці ходить, — додав Гібді, визираючи через плече товариша.

— Розведемо вогнище тут, у дворі. Всередину замку заходити не будемо, — сказав чаклун, і гноми полегшено видихнули. — Але потрібно прочесати околицю, аби потім не було неприємностей з розбійниками. Займетеся цим?

— Без питань! Буде привід піти звідси бодай ненадовго, — сказав Грівар полегшено. — А ти що будеш робити?

— Постараюся, аби наша ніч тут була якомога безпечною.

— Не зрозумів.

— Йдіть, Гріваре, причому всі.- сказав Фалмін, у якого відчуття тривоги зростало із кожною секундою. — Візьміть Гора із собою, про всяк випадок, а я тут прошарюся трішки.

Гноми перезирнулися між собою, знизили плечима й вирішили послухати чаклуна. Навіть Гібді не став сперечатися, хоча він ніколи і не кидав друга у біді, однак розумів, що в даному випадку краще піти подалі звідси і довіритися Фалміну.

Вже за мить бородані залізли на поні, не забувши взяти Гора із собою, й нічого не сказавши рушили з двору.

Коли чорноволосий озирнувся, коротуни були доволі далеко, не дивлячись на розміри своїх їздових тварин. Фалмін дивився їм вслід, а коли вони зникли за напівзруйнованими воротами, відвернувся і почав готуватися до зустрічі з господарем цього замку.

Фалмін, сидячи на колінах, мовчки вслухався в звуки довкілля. Іноді чув угукання пугача, а іноді й віддалене ричання вовків. Його тонкий слух, який з кожною секундою ставав усе чуттєвішим, вловлював усе нові та нові звуки. Ось угукає пугач. А там біжить миша, на яку той же пугач і полює.

Майже одразу після від'їзду гномів, дим, що розповзався все далі двором, почав густішати й вже зовсім скоро замок накрив туман. Чаклун не звертав на те уваги. Протер чистою ганчіркою свого меча, глянув на красиве довге руків'я, за яке можна було триматися обома руками. Арбалет висів на спині, готовий будь-якої миті вступити в бій.

Чаклун схопив в руку своє волосся, зав'язав декількома мотузками у хвоста, аби не заважало при битві, як тут почув шум, котрий доносився зі входу в замок. Він встав, закинув меча собі на плече й зачекав.

Із темряви повільно вийшов чоловік у красивому, але вже давно немодному одязі. Його очі світилися наче в лісового гуля, а пазурі могли гідно посперечатися навіть з грифоновими. Фалмін примружився, намагаючись побачити обличчя, але фігура зупинилися в самому проході й нічого видно, окрім очей, не було.

Чаклун захвилювався. Знав, що це може бути просто затримкою часу, або випробовування його нервів, чого особисто він дуже не любив. Фалмін помітив, що щось у цій людині (якщо то була людина) лякало його, змушувало задуматися про втечу, а таке траплялося вкрай рідко. Чаклун спробував викликати в собі гнів, яким завжди переборював інші відчуття, але за мить до цього всього додалося ще дещо. Підозра.

Фігура, яка стояла в темряві, не нападала, а альтгор, родич вампіра, або ж той самий гуль, довірившись інстинктам, вже напав би. Ще дещо змусило Фалміна засумніватися. Очі чоловіка світилися не яскраво-жовтим або червоним, а якимось фіолетово-сірим, а такий колір очей не був притаманний істотам, які повинні були водитися в цих місцинах. Але всі думки Фалміна одразу розвіялися, коли щось у темряві заговорило простим, мелодійним чоловічим голосом.

— Давно ми вже не бачилися, Фалміне із Мальгарда.

Чаклун трішки завагався, навіть розгубився, оскільки голос не був йому знайомим, але це щось знало його, а відповідно, колись їхні шляхи перетиналися. Але коли?

— Вийди із темряви, аби я міг побачити тебе, — сказав Фалмін, міцніше стиснувши руків'я меча. — Або ж давай покінчимо з цим.

Чоловік не збирався нападати, замість цього він вийшов із темноти.

— Вітаю тебе, давній друже.

Фалмін затамував подих і ще декілька секунд роздивлявся чоловіка, який стояв перед ним. На ньому був дорогий чорний дворянський наряд, який носили декілька століть тому. Очі, які дійсно мали фіолетовий відтінок, дивилися на нього не ворожо, а навпаки, з певною симпатією. На обличчі ж грала привітна посмішка, яка не переставала бути такою навіть через присутність великих гострих зубів.

— Якого дідька, — Фалмін не повірив своїм очам. — Це сон?

— Бачу, я все ж зміг здивувати тебе своєю неочікуваною появою, — підійшовши ближче, сказав дивний чоловік, не перестаючи посміхатися.

— Мільфріде! — крикнув радісно Фалмін, обіймаючи свого старого друга. — Бісів ти вампірисько!

— Бачу, ти пам'ятаєш мене перш за все не як свого друга, а як вампіра. Мило з твого боку, — сказав награно образившись Мільфрід, також міцно обійнявши свого приятеля. — Ти голодний?

Фалмін, завмерши, швидко відійшов від вампіра й поглянув йому за спину.

— Вона тут?

— Ні, вона трішки далеченько звідси, тому не бійся, можеш спокійно видихнути.

Чаклун про себе видихнув, а вампір дзвінко засміявся.

— Невже вона так тебе лякає, а?

— Не будемо про це, Мільфріде, — швидко сказав Фалмін, а потім більш повільно додав: — Краще розкажи мені, як ти сюди потрапив і що тут взагалі забув?

— Може, зайдеш? У мене є чудове ельфійське вино, ще сімсот двадцять другого року.

– І до біса ти ж його зберігав.

— Як бачиш, цілком виправдано, — Мільфрід обійняв Фалміна за плече. — Ну що, згадаємо молодість? Поговоримо з тобою. Розповіси, як склалося твоє життя за ці декілька років. За своїх друзів не хвилюйся, нехай приходять.

— Мільфріде, гадаю, краще нам десь побути самим.

— А що таке? — Мільфрід награно посумнішав. — Твої друзі мене бояться?

— Ні, просто зайві вуха ні до чого, тим паче є про що поговорити.

Мільфрід промовчав, замість цього вказав рукою на невеличкий кам'яний будиночок, який міг бути їдальнею або казармою. Фалмін мовчки пішов вперед, але перед самим входом зупинився.

— Зачекай. Напишу записку, аби гноми не турбувалися. Є на чому написати?

— Тобі, мій любий друже, можна написати хоч на стінах цього облізлого замку.

— Ти як завжди галантний, Мільфріде.

— Повір, посидів би ти з двісті років у такому ось замку, став би точно таким самим як я.

— При всій повазі, — Фалмін зробив співчутливу гримасу, — я б краще здох.

Всередині приміщення, а це виявилась стара казарма, віяло затхлістю та старовиною. На стінах розлізся лишай, а підлога була всіяна рештками меблів та скла. Миші, які тут влаштували своє королівство, розсипнулися в різні боки, як тільки сюди увійшло двоє чоловіків.

— Однак цікава в тебе домівка, — буркнув Фалмін, намагаючись обійти велику кальобуху, яка розлилася посередині приміщення. — Ти коли востаннє вологе прибирання робив?

Мільфрід промовчав, та й відповідати не було сенсу. Чаклун і сам знав відповідь. Вампіри, особливо вищі, дуже любили порядок і затишок у своїх оселях, проте було схоже, що цей замок товаришу Фалміна не належав, а тому той і не намагався бодай якось його облаштувати.

— Ну й де обіцяне вино?

— Спустимося до підвалу, там вже все готове.

Вампір разом із чаклуном пробралися повз калюжу й поламані меблі, обійшли всі перешкоди й дісталися до сходинок, які вели донизу.

— У темряві бачиш? — посміхнувся Мільфрід.

— Так, бачу, але лише коли вип'ю багато, а оскільки я ще не п'яний, то будь ласкавий запалити світло, — відповів Фалмін без жодної нотки злості в голосі.

Мільфрід, все ще усміхаючись, щось проговорив собі під ніс і десь внизу загорівся каганець. Фалмін не здивувався, адже знав про деякі можливості вищих істот Старого світу.

Внизу на них чекала зовсім інша обстановка, аніж у казармі. Тут вже стояв красивий, старий, як сам світ, стіл із коричневого дуба та оббиті шкірою крісла. На кам'яних стінах висіли портрети, як здогадався Фалмін, родичів колишнього власника замку. Усі до єдиного були вампірами.

Мільфрід, прослідкувавши за поглядом друга, підійшов до нього й також вдивився в знайомі обличчя.

— Династія Ван Дреффенштагів, одна із наймогутніших у всій Благандії.

— Де вони зараз? — запитав Фалмін.

— Вимерли. Дуже давно, — відповів сумно вампір. — Пані Елітея, господарка цього замку, передала його мені ще двісті років тому, коли я врятував її від мисливців на вампірів, — Мільфрід замовк, заплющив очі, наче згадуючи минулі дні, але за мить затремтів, важко видихнув і продовжив: — Тоді їй було всього чотириста вісімдесят років, молода особа, яка повинна жити не менше тисячі, а то й двох тисяч років, але доля розпорядилася інакше.

— Вбили?

— Так, інші вампіри із клану Кликунів. Вони розірвали її на шматки, Фалміне, прямо на моїх очах. Знаєш, відтоді я зрозумів, що немає нічого гіршого, аніж боротьба за першість та владу, тоді обидві сторони не бачать меж у своїх злодіяннях; і кожне наступне Зло стає для них лише новим реченням у історії. Парадокс, але факт — навіть вампіри перестали бачити межу між «можна» й «не можна».

— Але ж є і ті, хто йде проти цього, хто намагається повернути рівновагу між Злом і Добром.

— Ти про себе?

— Не в останню чергу, — на мить посміхнувся чаклун, але побачивши сумний вираз обличчя товариша, знову посерйознішав. — Один чародій колись сказав мені, що люди будуть вбивати до тих пір, допоки їм дозволятимуть це робити. Однак я заперечив, мовляв, людина сама вирішує, що обрати. Ніхто не змушує її підіймати вгору меча й обезголовлювати іншого, більш слабкого противника. Вся річ у виборі та в тих, хто його зробить.

– І що відповів тобі цей чародій?

— Нічого він не відповів. Не встиг. Вже за мить його повішали разом з іншими чотирма бунтівниками, які спробували повалити режим місцевого лорда.

Мільфрід промовчав. Замість цього запросив Фалміна до столу, де вже стояло два повних келихи з вином і мисочка зі свіжими фруктами. Сіли, цокнулися, мовчки випили вміст келихів.

— Пам'ятаєш старого Геніхара? — порушив тишу Фалмін.

— Цього смердючого, гнилого вампіра, який має роздвоєного язика й плюється отрутою замість того, аби говорити як нормальна істота? Звичайно пам'ятаю, ми ж з ним билися в долині Марглен. Якщо моя довга пам'ять не зраджує, через пані Лютієну, одну із найчарівніших представниць мого виду, з великим серцем і великими…

— Загалом нещодавно пересікався я із його синочком, — перебив вампіра Фалмін, поки той не отримав оргазм від однієї лише згадки про чарівну пані Лютієну. — Його звали Хель, якщо не помиляюся. Ну й сильний сучий син.

— Не зрозумів, — Мільфрід звузив свої короткі брови. — Одразу назріло декілька вельми простих запитань.

— Загалом, якщо коротенько, то зустрів я його неподалік від озера Раду. Саме полював на дракона й тут, як грім серед ясного неба, біжить на мене стерво із піднятими руками, на яких сяють довжелезні пазурі. Я, як людина порядна, вдарив декілька разів, не смертельно, так би мовити, попередив, але той кидається і все кричить щось на вашому діалекті. Бісів сучий син.

— А що кричав, якщо не секрет?

— Kiolle! Faille hrolak! Kiolle, viryon! — проговорив з акцентом чаклун, намагаючись правильно розтавляти наголоси, але здивувався, коли Мільфрід зайшовся диким реготом.

— Ну й ну! — надриваючись від сміху видавив вампір. — Ось це так я розумію!

— Ти чого? — не зрозумів Фалмін. — Що таке?

— Ці слова, — Мільфрід спробував пояснити, але зайшовся ще одним приступом сміху. Фалмін терпляче чекав, допоки друг відсміється. — Ці слова мені сказав Геніхар перед своєю смертю. Дослівно означає: «Ненавиджу! Трахнутий виродок! Ненавиджу, сволото!».

– І до чого тут його син Хель?

— До того, мій друже, що в деяких вампірів із завищеною дозою бажання помсти є певна традиція. Хель бачив, як я вбив Геніхара, і він чув останні слова свого батечка, відповідно, цей дурник дав обітницю помститися мені та усім моїм рідним та близьким…

— А останні слова свого батька говорив перед вбивством в якості підтвердження клятви, — зрозумів Фалмін. Він знав декількох людей, які також практикували такий спосіб родової помсти, проте та помста могла закінчитися на спаленому сараї. У вампірів все було інакше. Знав він випадки, коли два ворогуючих клана вампірів могли вирізати ціле поселення, або ж навіть розв’язати цілу війну.

— Пробач, я не знав, що він почне мститися навіть тобі.

— Забудь. Кістки Хеля гниють на дні озера Раду, а ми зараз п'ємо вино в смердючому підвалі. Ну й хто у виграші?

— Важко сказати, — серйозно сказав Мільфрід, доливаючи в келихи вина. — Ти звертався до людини, яку я порадив?

Фалмін мовчки відстігнув застібки на куртці, засукав лівий рукав до самого плеча, показуючи Мільфріду руку. Переливаючись червоним та чорним кольором, її повністю покривали рівні та щільні ряди драконячої луски, яка на світлі здавалася зачарованою. Мільфрід, який не вперше це бачив, взяв її в долоню, провів кінчиками пальців туди-назад, оцінив. І співчутливо подивився на друга.

— Ти змирився із цим?

— Я знаю, ким являюся насправді, Мільфріде. Але ж не лише це є ознакою моєї, кхм, спорідненості із драконами. — Фалмін, хоча і говорив серйозно, однак уже не переймався за це, як колись. Уже давно змирився, із самого дитинства. — Драконячу мову я знаю від народження, що уже вказує на те, що хтось із драконячою кров'ю в моєму роду був присутній.

– Їх кров настільки сильна, що передає нащадкам знання мови від самого народження. — Мільфрід обережно відпустив руку друга, випив ще вина.

– Їх зв'язок дозволяє синові або доньці інколи бачити спогади свого пращура, а деколи і переживати напряму. У мене таке бувало декілька разів, однак не хочу згадувати.

Фалмін повільно застібнув сорочку і куртку, сховавши свою таємницю туди, де їй і належало бути. Мільфрід не прокоментував.

— Потрібно буде скоро виходити, хлопці можуть захвилюватися.

— Фалміне, ти не бачив мене багато років! Невже ми не можемо посидіти в тиші й поговорити, як у старі добрі часи?

— Можливо, ти маєш рацію, — погодився Фалмін, беручи в руку келих. — Тільки давай не будемо про мій родовід, від того мене уже верне. За вічну дружбу та відданість!

— А також за те, що Хель і Геніхар віддали душу Темному богу!

Цокнулися, випили. Помітили за мить, що вино починає закінчуватися, тому Мільфрід витягнув з-під столу ще дві пляшки, при цьому недобре посміхаючись. Востаннє Фалмін пам'ятав таку усмішку перед великою п'янкою в місті Ріднен, тоді вампір шкірився так само, а вже наступного дня довелося віддати половину заробітку за шкоду, яку вони нанесли місцевому борделю і бані.

— Чудове вино, — Мільфрід налив ще. — Улюблене вино Міланії.

Фалміна пересмикнуло. Він глянув на вампіра, намагаючись щось прочитати в його великих очицях, проте древнє створіння залишалося спокійним, що водночас і дратувало Фалміна, і веселило.

— Як вона? — чоловік покинув спроби прочитати щось в очах вампіра, замість цього з'їв виноградинку.

— А ти як думаєш?

Чаклун відвернув голову, глянув перед собою. Його переповнювали емоції, тому вирішив дати змогу вампіру говорити далі. Мільфрід бачив стан друга і продовжив, намагаючись бути обережним у словах.

— Міланія питає про тебе кожного разу, як ми бачимося. Хоче зустрітися і поговорити.

— Ми ж розмовляли про це, Мільфріде. Вона знає, що я не можу…

– І тим не менш, від цього їй ще важче, — сказав серйозно вампір, глянувши на товариша очима-світляками. — Вампіри…

— Переживають розрив стосунків значно важче, аніж люди. Я знаю, Мільфріде.

Вампір глянув на чаклуна довгим поглядом, цокаючи кігтем по столу. Фалмін очей не відвів, повільно попивав вино. Нарешті Мільфрід опустив очі, збагнувши, що цю тему краще не зачіпати.

— В останні місяці ти зник, — сказав він, намагаючись змінити тему, — я не чув про твої діяння дуже давно, друже. Це насторожує. Зазвичай майже в кожній третій корчмі можна почути розповіді про самотнього вершника, який їздить Благандією у пошуках драконів. Зараз такі розмови взагалі порідшали, а деякі, не особливо розумні селянини, приписали тебе до мертвих, мовляв, ти вже згинув від лап якоїсь тварюки.

— Не потрібно нагадувати, що полювання на мене до сих пір відкрите. Останні місяці були для мене не дуже плодовиті на улов, однак декілька голів я встиг знести. І дізнатися цінну інформацію.

— Поділишся?

— Особливо немає чим, але знаю напевне, що за усім цим стоять дуже впливові люди. Можливо навіть королі.

— Хм, стільки років гонитви… — вампір співчутливо захитав головою. — Отже, я не даремно злякався, коли пішла чутка про твою кончину. Я як відчував…

— Краще б це була правда, Мільфріде.

Вампір звузив брови, не зрозумівши іронії товариша, але за мить збагнув, що це не була іронія чи жарт.

— Фалміне…

— Я забрав її в матері, Мільфріде. Віддав доньку чужій людині, позбавив дитинства та сім'ї. Хто я після цього?

— У тебе не було вибору, Фалміне, сам про це знаєш. А що було б, якби залишив біля матері? Можливо, ви б уже ніколи не побачилися.

— Я не раз думав про це, зважував. Катрін не витримала тоді цього удару, не змогла пробачити… — Фалмін при згадці покійної дружини стиснув кулаки й зуби. Його душевна рана кровоточила і по цей день, а ліків, здавалося, знайти було неможливо. — У мене складається відчуття, що я помилився, що даремно тоді перевернув своє та доньчине життя догори дриґом. Можливо, я б зміг обійтися без таких жертв?

— Заради чого? Аби віддати дитину своїй неврівноваженій дружині? Ти не міг знати, що вона хоче зробити із Ельгідою, однак знав напевне, що нічого хорошого. Не дивуй мене, друже, і не говори такого. Ніколи не повірю, що Катрін відступилась би від свого, ти знаєш це краще за мене.

— А що як нею маніпулювали? Що як хтось інший стоїть за цим і до сих пір гострить на мене і доньку ножі? Тоді усі ці жертви були даремні.

Вампір мовчав, пив вино, наливав знову і знову. Ці слова висіли в повітрі довго, аж поки не закінчилася пляшка.

— Зараз це не важливо. Ти ініціював смерть дівчинки, тому недруг, ким би він не був, знає, що вона мертва.

— А що як ні?

— Не думаю. Ми провернули це гарно і вправно, так, наче була то чиста правда.

Фалмін заплющив очі, згадуючи миті, про які хотів давно забути. Перед очима виник образ жінки із довгим хвилястим вогняним волоссям. Згадував, як колись вперше познайомився зі своєю дружиною на святі вина у Вальденфері. Як же він кохав її колись…Так давно.

— Ким би не був ваш таємний ворог, тобі варто остерігатися, як і раніше. А ще перевірити, чи не знає він про те, що Ельгі жива і зараз перебуває в Канйорі.

— Не можу. Як тільки почну копати глибше, одразу стане ясно, що я щось запідозрив. Полюють на мене, і я не думаю, що хтось знає про Ельгі, інакше мене б залишили у спокої.

— В будь-якому випадку ти маєш багатьох ворогів, але навіть якщо хтось із них знає про Ельгіду, то першою справою потрібно прибрати тебе, адже батько завжди захищатиме свою дитину.

— Потрібно чекати точного підтвердження. — Фалмін, попри намагання бути впевненим, трішки зсутулився і знітився, наче на нього якоїсь миті ліг нездоланний тягар. — Я не можу ризикувати.

— То що тоді, дозволяти їм усе? — обурився врешті Мільфрід, — Ти й так занадто довго робив вигляд, наче все в минулому.

— Ні, Мільфріде, — Фалмін якось дивно подивився на вампіра. — Я знайду цих пройдисвітів, і тоді помста моя буде страшною. Даю слово.

Мільфрід на це кивнув, потім сьорбнув нового сорту вина, примружив око і фиркнув.

— Це пити не будемо. Прокисло, чорт його забирай. — він дістав ще одну пляшку, відкоркував і налив. Це виявилося солодким, наче нектар божий, а тому куштували його довго та із насолодою.

— Ельгіді скоро п'ятнадцять. — сказав Фалмін, не відриваючи очей від портретів на стінах, — Я ще пам'ятаю, як в десять вона мала ось таке довге волосся, — він відміряв пальцем від маківки голови до плеча. Нарешті усміхнувся від приємних спогадів, — Таке ж чорне та буйне, як у мене.

— Хоча б щось хороше від тебе взяла, — підколов його вампір, але тоді різко посерйознішав, — Можливо, поїдеш до неї хоча б на день народження? Чим не привід.

Фалмін хотів було категорично заперечити, але замість цього смикнувся до пустого келиха, наповнив його і випив. На очах чомусь навернулися сльози.

— Я бажав би цього понад усе, Мільфріде, але…

— Ти не бачив її п'ять довгих років, друже. Твоя донька уже доросла панна, — усміхнувся Мільфрід і підбадьорюючи плеснув друга по плечі. — Скоро і залицяльники з'являться!

— Не мели дурниць, — буркнув Фалмін. — Вона ще дитина.

— Зрештою, вона дівчина, мій друже, а хлопці завжди кидають око на прекрасних осіб протилежної статі.

Чаклун нічого не відповів на слова вампіра, замість цього опустив голову, дивлячись собі на чоботи.

— Я хочу її обійняти, Мільфріде, — сказав він тихо. — Хочу бачити, як вона усміхається і дорослішає на моїх очах.

— Тоді просто поїдь до неї. В чому проблема?

— За мною стежать…

– Із цим я можу тобі допомогти. — очі вампіра засвітилися фіолетовим, від чого той став ще більш моторошним. Свічки пригасли, в повітрі повисла темна магія, яка вібрацією відбилася в тілі Фалміна. — Вампіри вміють робити справжні дива, якщо забажають. І одним із них може бути твоя зустріч із твоєю донькою.

— Про що ти?

Мільфрід не відповів, лише усміхнувся кутиками губ і відпив вина, позираючи на Фалміна поверх кубка.

— Мені не подобаються твої іскорки, вампірисько. — примружився Фалмін.

— Ми можемо це влаштувати, але згодом, коли я вирішу деякі питання із твоїм статусом «інкогніто».

— Влаштувати і мою смерть? — спробував вгадати Фалмін, але промахнувся.

— Це був би хороший варіант, — хмикнув вампір, — але не тоді, коли за тобою ведеться спостереження. Можливо навіть магічне.

— Тоді що? Не тягне, най тебе!

— Я підключу свої зв'язки серед вищих кіл вампірів і спробую для початку знайти недругів. Потім зустрінуся із особами, які допоможуть влаштувати тобі зустріч. Таємно і безпечно.

— Не піде. — закивав головою Фалмін, — Ти знаєш умови: за мене не вирішують мої справи.

— Трясця тебе візьми, чаклуне! — взірвався вампір, — Не будь ідіотом і дозволь тобі допомогти! Бодай заради доньки!

Фалмін стиснув зуби, блукав очима по столі та власному келиху, який знову спорожнів. «Я так давно її не бачив. Хіба не можна поступитися власним принципам заради доньки?»

— Твій хід, вампіре, — сказав він, на що Мільфрід щасливо засміявся.

— А ти швидко здався! Я знав, на що натиснути!

— Що від мене вимагається? — спитав серйозно Фалмін, відставивши келиха подалі, адже голова почала гудіти та крутитися.

— Зараз головне не сходити з тієї дороги, яку ти обрав. Невдовзі я дам знати про всі подробиці. Зіграй свою роль правильно і твоя донька постане перед тобою значно швидше, аніж ти думаєш.

Перш ніж почути відповідь, Мільфрід взяв руку Фалміна в свою і подивився йому у вічі. Попри усі легенди та міфи, які говорили про повну відсутність циркуляції крові у вампірів, руки Мільфріда були теплими, а дотик приєним. Фалміна це заспокоїло, навіть трішки потягнуло на сон. Крізь туман він почув слова свого друга.

– І зараз, коли була пройдена важка дорога розлуки, батько й донька повинні воз'єднатися. Ти хотів захистити свою дитину, мій давній друже, і ти зробив це. Тепер не проґав шансу. Ельгіда чекає на тебе. Можливо навіть, зустріч змусить тебе кинути виклик усьому світові, аби бути поруч із донькою. Гадаю, воно було б того варте, правда?

Фалмін довго дивився у вічі товариша, не знаючи, кому більше дякувати, йому, чи ж долі, яка привела до цієї розмови. Вони ще довго балакали, в основному згадуючи про минулі дні та пригоди, від яких бурлилася кров.

Однак кожна розмова мала свій початок і кінець. Коли запали сутінки і туман у замку розвіявся, а до замку почали підкрадатися лихі тіні, давнім друзям прийшов час прощатися.

Коли він вибрався із казарми, запали сутінки, на небі вистлалися зорі та Велике Сузір'я перших богів. Віяло прохолодою, але Фалмін відчував всередні себе тепло, якого не знав ось уже п'ять років, від самої розлуки із Ельгідою.

Головне зараз дочекатися новин від Мільфріда і спробувати вижити у вихорі подій та пригод, які сколихають його життя раз за разом. Лише за саму можливість побачитися із донькою він був готовий віддати усе, що завгодно.

— Фалміне, най тебе, ми вже почали хвилюватися! — кричав ще здалеку Гібді, бачачи, як чоловік виходить із казарми. — Що ти забув у тому засратому місці?

— Нічого, — коротко відповів чаклун, оскільки не збирався розповідати про розмову з Мільфрідом, із яким вже встиг домовитися про наступну зустріч. — Все гаразд?

Компанії гномів зібралася біля забрудненого фонтану, заспані, втомлені і п’яні.

— Хлопці, — Фалмін зі змішаними відчуттями подивився на гномів. З одного боку, вони давно уже не відпочивали, але з іншого, зараз краще бути пильним. — Ви пили?

— Та там херня того самогону було, — відмахнувся Гібді. — Ми лише на пробу взяли. Так краще у темряві бачиться.

— Більше такого не робіть, інакше хтось може цим скористатися. Алкоголь притуплює реакцію.

— Та який там алкоголь! — закричав обурено вже Грівар. — Там навіть вісімдесяти градусів не було!

— О, так, це дуже мало, — сказав закотивши очі Фалмін. — Ви щось знайшли?

— Ні. Нікого й нічого, що могло б нам завдати шкоди.

— Добре, тоді залишаємося тут на нічліг до ранку, нам нічого не завадить.

Гноми перезирнулися, дехто із компанії Грівара щось невдоволено бурмотів іншому на вухо, недовірливо зиркаючи то на замок, то на чаклуна.

— Ти що, з темними силами цього замку уклав якусь угоду? — Грівар кинув погляд на темний прохід у замок, по його спині одразу пройшовся холодок, чого гном особисто дуже не любив. — Ти прибрав загрозу?

— Та срати нам на ту загрозу! — крикнув піднесено Гібді, якому набридли балачки. — Та не все одно тобі, старий ти дурню, що зробив Фалмін? Загрози, як він глаголить, немає, значиться, можемо повірити йому на слово й лягати на бокову. Я посторожу.

— Ні, лягайте усі, цієї ночі посторожу я, — відказав Фалмін, не зводячи погляду із напів зруйнованого замку. — Нам рано вставати.

Гномів просити двічі не було потреби. Коротуни одразу прийнялися розвантажувати в'юки з поні, двоє вже встигли порозбивати пальці рук, марно намагаючись розпалити двома камінцями вогонь, аж поки Фалмін не підкинув їм кременю.

— Фалміне, можна тебе на секунду? — попросив Грівар, коли на них ніхто не дивився.

Вони відійшли в сторону, роблячи вигляд, нібито перевіряють ремені та вудила в коней.

— Що тут сталося?

Фалмін відповів не одразу, адже не знав, чи варто взагалі гному знати правду, тому й вирішив сказати половину від істини.

— Господар цього замку мій давній товариш, ми змогли домовитися, — сказав спокійно чаклун, але гном у це не повірив.

— Усе так просто? Фалміне, я не дурний гном, повір мені, тут нюхом чується темна магія.

— А ти в нас знаток по темній магії? — менш дружньо запитав Фалмін, але гном на це лише звів брови в одну довгу та густу лінію, примружився.

— Гноми вічні вороги вампірів і вовкулаків, Фалміне. Коли наші родичі тисячу років тому перебралися з Орінсії до Благандії, тут вже лилася кров наших дітей та вампірських потвор. Тому повір, це в мене в крові.

— Не розумію, про що ти.

— Тут смердить вампіром, Фалміне, — сказав Грівар голосом, у якому читалася впевненість та переконаність у своїй правоті, а чаклун знав, що нічого не могло бути гірше гномячої впертості.

— Навіть якщо й так, Гріваре, це вже нічого не змінює. Ми в безпеці й цього достатньо.

— О ні, Фалміне, змінює, — сказав гном, криво посміхнувшись. Він поглянув за спину Фалміну й, побачивши, що на них ніхто не дивиться, підійшов поближче до чаклуна. — Якщо я побачу твого друга в темряві, то підніму хлопців по тривозі й плювати я хотів на те, що то твій знайомий.

Фалмін мовчав. Не очікував такого повороту подій. Гном виглядав войовничо, а в його темних очах горіла сміливістьта впертість. Чаклун збагнув свій промах, коли спробував водити Грівара за носа. Цей гном був не таким простим, як здавався на перший погляд.

— Він не з'явиться, поки ми не підемо звідси, тому можеш спати спокійно.

Гном посміхнувся, але в очах до сих пір світився запал і впертість. Коротун замість відповіді кивнув, і, не сказавши ані слова, пішов допомагати своїм напарникам, які навіть з кременем в руках не могли розвести вогонь.

«Потрібно бути із цими гномами обережнішим, — подумав про себе Фалмін, все ще гладячи коня по гриві, — а не то наше полювання може обернутися великою неприємністю».

Захід Тальгрієна завжди вирізнявся з-поміж інших частин королівства нестандартною погодою. Цей сезон не був виключенням. Сонце стояло високо в зеніті, а сніг, який проносився цими місцинами декілька днів тому, вже встиг розтанути. Наступила так звана «зимня весна», як називали це явище місцеві.

— Завжди дивувався із цих країв, — заговорив Грівар, коли вони проїжджали над одним із багаточисельних мостів, які прокидувалися над невеличкими річечками, — безмежні лани та поля, що тягнуться аж до кордону з Норенгардом. Не знаю навіть, як люди можуть за усім цим встежити. У нас, гномів, гори спостерігають за своїми дітьми, а не навпаки. Хіба ні, Фалміне?

Чаклун звичайно ж не відповів. Його голова й так була забита іншими, більш важливими речами, аніж розмова про пейзажі. Хоча, якщо бути відвертим, іноді навіть він дивувався з примх матінки Природи.

Попереду, впираючись в дорогу, винирнув великий став, а біля нього село Ожинка, яке славилося варенням та горілкою із ожини. Вони не збиралися зупинятися тут, але потрібно було запитати точний шлях і останні чутки. Можливо, така розвідка дала б плоди.

Як тільки вони заїхали на окраїну села, до них підбіг височенький хлопчина із рудою чуприною. Обкиданий веснянками, наче небо зорями, він всю дорогу біг за поні та конем Фалміна, виспівуючи дурнуваті пісні та при цьому голосно регочучи.

Врешті, коли компанія дісталася майдану села, а потік слів дурника продовжував литися, гноми почали нервувати.

— Якщо він не закриє свою хвіртку, я йому особисто напхаю туди каміння! — пробурмотів невдоволено Гібді, цими словами влучно висловивши бажання усієї компанії гномів. — Він же не замовкає, відколи ми заїхали в село!

— У Кагаку його б давно вже обкидали гівном та охрестили прокаженим, — сказав спокійно Грівар, на що компанія гномів несамовито зареготала, привертаючи своїми гучними криками увагу селян. — Гібді, а уяви, що із ним зробила б панна Лора.

— Ооо, — схопився той за голову, — вона б його затрахала до смерті, а потім повішала над каміном в якості трофею!

Гноми розсміялися ще голосніше, від чого деякі боязкі люди відходили подалі, перелякано зиркаючи на новоприбулих. Звичайно окрім рудоволосого дурника.

У Тальгрієні не було відомих розбійницьких ватаг чи банд, проте гноми дуже були схожі на одну із таких, лише Фалмін був мовчазним та весь час щось видивлявся по сторонах. І саме через це був самим моторошним.

Зупинилися на декілька хвилин біля невеличкого, обвішаного висохлими віночками будинку, що виявився місцевим шинком. Під крики та пердіння дурника до них вийшов високий чоловік з худорлявим обличчям.

— Здоров'я бажаємо, благородне панство, — сказав він шанобливо, знявши в знак привітання шапку із бобрячого хутра. — Я староста цього села. Звуть мене Хома. Чим завдячуємо вашому візиту?

— Ми тут проїздом, — сказав швидко Фалмін, бачачи, як Грівар набирає в груди повітря для відповіді. — Хотіли лише уточнити, чи правильним шляхом ми їдемо. — Фалмін на мить замовк, поглянувши собі за спину. Там вже зібралася добра юрба людей, яка півколом оточила новоприбулих вершників і уважно їх роздивлялася. — Кажуть, що принц Кральє дає винагороду за голову дракона, який їсть людей в оточуючих селах. Чули про таке? — сказав чаклун по хвильці мовчання.

— О, так ви мисливці на драконів? — запитав вражено чоловік.

— А по нам не видно? — крикнув у відповідь Грівар. Взявся однією рукою за пояс, а іншу поклав на древко сокири, намагаючись вдати із себе благородного воїна.

— Звичайно видно, пане, — запевнив його із награною посмішкою чолов'яга. — Ми тільки раді допомогти, пан принц присилав якогось лицаря, чи ж то лорда, і нам наказ дав, що якщо будуть проїжджати туточки якісь благородні молодці, то нехай їдуть на північний захід ще з годину, потім звернуть біля Чортового яру й повертають на північ, до гір. Так владика казав.

Владика. Саме так простолюдини називали лордів, яких вважали своїм законом та владою. І винуватити їх за це не можна. Принци та королі вкрай рідко проїжджали такими місцями, а тому більшість простого населення в очі не бачила своїх справжніх «володарів». А як відомо, людина повинна комусь бити поклони та закласти живого гусака, аби домовитися за те чи інше. Тими, кому билися поклони, ставали ніхто інші як місцеві лорди.

— Дякую, добрий чоловіче, — подякував Фалмін, легко поклонивши головою. — Богів у поміч.

— Пане, — окликав його староста, підійшовши поближче, — а це не вас випадково величають Благандійським Чаклуном?

Люди, що стояли позаду півколом, нагострили вуха й присунулися ближче до Фалміна, аби почути його слова. Рудий дурник радісно перднув і дременув в натовп, певно, згадавши про вкрай важливу справу в нужнику.

— Так, ваша правда, — сказав по хвилі тиші чорноволосий. Люди в натовпі загули. — Вам є що мені сказати?

— Ходили чутки, що вас дракон зжер. — опустив погляд староста, не в змозі дивитися у вічі чаклуну.

— Хе, най їх лярва візьме! — втрутився Гібді, задерши гордовито підборіддя вгору, наче зараз йшла мова про його честь. — Фалмін цих дракон голими руками вже із сотню поклав. І ось зараз їде за сто першим!

Сам чаклун не подав вигляду, що здивувався словам чоловіка.

— Ні, добрий пане, я живий і здоровий, як бачите. — не звернув він уваги на слова гнома. Просто не любив, коли його хвалили.

— Це добре, — сказав невпевнено худорлявий, дивлячись на коня чаклуна. — Просто…пане, тут питали про вас.

— Хто?

Хома зиркнув на людей, що нагло підслуховували розмову. Побачивши погляд старости, місцева голота почала розходитися по домівках. Чоловік почав говорити лише тоді, коли їх слухали тільки чоловік і гноми.

— Днів зо три тому приїздив загін вершників. У чорному всі були і зі зброєю. Випитували, чи не проїжджав тут пан Фалмін. Я сказав, значить, що не проїжджав і не чув навіть про такого, а вони мені натомість наказали, щоб я сповістив їх, якщо буде проходити тут такий.

— А не сказали ті люди, де їх знайти?

— Аякже, сказали, пане, — закивав староста. — Неподалік тут, біля старого млина. Я не видам вас, оскільочки чув про ваші справи й дуже шаную вашу роботу, а тих обірванців більше сюди не пущу, хай навіть зі зброєю прийдуть.

Фалмін переглянувся із гномами, а сам сунув руку в кишеню на куртці, витягнув звідти дві срібні монети і кинув їх старості.

— Дякую за пересторогу. Нехай щастить.

Фалмін мовчки тронув коня, за звичкою жодного разу не озирнувшись. Гноми, мить позволікавши, штурхнули поні, рушили за ним.

Коли вони проїхали останню хату і рушили на північ по розбитій як трясця дорозі, Грівар із Гібді під'їхали до Фалміна з двох боків, аби перекинутися парою слів.

— Чаклуне, я взагалі нічого не зрозумів, — сказав грізно Грівар. — Це що за лопотіння тільки що було?

— А що незрозумілого? — спокійно запитав Фалмін. — Я розпитав дорогу в старости й тепер ми точно знаємо, куди їхати.

— Фалміне, не тягни кота за всі його принади, — вклинився в розмову Гібді. — Що за люди тебе шукають?

— Такі ж самі мисливці на драконів, як і ми. — вирішив збрехати чаклун. Гномам ні до чого було знати, що на нього зараз полював не один десяток людей. Суто із логічних переконань.

— А навіщо ми їм? — не розумів Грівар. — Ми що, золото веземо, аль як?

— Дурна ти голова, — взірвався Гібді, вичаривши очі. — Не доганяєш? Вони нас перестріти хочуть, оскільки ми є конкурентами. Фалмін — один із найкращих у своїй справі, і плюс до всього тут гноми, які нічого й нікого не бояться.

— Ой, не бояться вони, — нізвідки з’явився рудий дурень, підстрибуючи підбіг до гномів і почав корчити мавп'ячі обличчя, — Зараз як пердну, то всі гуси позлітаються!

— Рота закрий, а то каміння точно напхаю! — пригрозив голосно рудобородий гном, — Йди геть, засранець, поки моя сокира тобі сраку не поголила!

Гноми як один зиркнули на дурника, від чого той все ж таки підпсував повітря, однак від перелякану закричав і дременув в село. Більше вони його не бачили.

— Так, про що це я? — кашлянув в кулак Гібді, — Ось, тому-то нам варто бути обережними й обійти цей сраний млин, щоб ніхто не перестрів і часу не забрав.

— Слушно кажеш, — сказав Фалмін, не перестаючи дивитися на розбиту дорогу, що повільно повертала на північ. — Особисто я не хочу поки вступати ні з ким в бій, якщо є бодай можливість уникнути кровопролиття. Пропоную зробити невеличкий круг, витратити трішки більше часу на дорогу, але не встрягати в бій і спокійно доїхати до місця призначення.

Гноми, погоджуючись, закивали. Нікому поки не подобалась перспектива передчасної битви, хоча по своїй природі коротуни завжди були раді гарній бійці.

До заходу сонця було ще далеко, а шлях їх пролягав через засипані снігом місцини. І оскільки розмова не клеїлася, кожен думав про своє:

«Дракон зачекає, але головне не відморозити ноги через цю бісову погоду, — подумки лаявся Фалмін.»

«Зараз би в баню! І горілки першого сорту! — думали одночасно гноми.»

«Срати чи не срати? — довго думав рудий дурник, придивляючись із підозрою до колодязя, звідки жителі Ожинки щодня брали свіжу воду…»

Вони оминули великий яр, який у народі прозвали Чортовим, проїхали по розбитій дорозі Лихоблудки, яка славилася постійними зникненнями людей, потім виїхали на кращий битий шлях, який вивів їх у чисте поле. Після години мандрів, у сутінках вершники побачили вогні табору, який оточував низенький частокол.

Ще здалеку було чутно вигуки й лайку за зачиненими воротами, перед якими куняв вартовий. Неподалік справляв малу потребув один із гультяїв, зиркаючи довкола великими від наркотика очима.

Якийсь із коней заіржав, від чого вартовий спохватився і зиркнув на новоприбулих.

— Хто йде? — крикнув чолов’яга, у якого з-під гострокінечного шолому стирчало пасмо солом’яного волосся.

Першим на світло виїхав Фалмін, який перед цим сказав гномам чекати під великим явором, листя якого ще не встигло облетіти й давало чималий захист від вітру.

Вартовий примружив очі, намагаючись роздивитися приблуду, але його личину закривав каптур.

— Хто будете? — повторив чолов'яга, перекинувши з одного плеча на інше алебарду. — Ви на полювання?

— На полювання, — відказав вкрай спокійно чаклун, зупинивши коня в п'яти кроках від вартового. Хоча по правді, він не знав, що взагалі це все означало.

— То, може, цего, заходьте, відпочиньте з дороги.

— Багато народу ночує? — Фалмін не звернув уваги на слова чолов'яги, намагався справити якомога невизначене враження про себе, аби принцу доповіли чим менше. — Чуєш, що кажу?

— Так, пане, чую. Десь до сорока душ, це тільки учасників, не враховуючи повій та обслуги.

— А хто ці? — Фалмін вказав рукою на ще один невеличкий таборець, який розташувався осторонь від основного. — Також учасники?

— Це? Так, значиться, прийшли вчора, подивилися на цю юрбу й вирішили розбити свій таборець, але не за частоколом, а тут, під деревами.

— А причину не знаєте?

— Ну, я не вникав, — вартовий почухав потилицю, явно нервуючи. — Його величність усіх запрошує, себто, і ви можете піти.

— Його величність?

Вартовий здивовано подивився на чорноволосого.

— Ага, ясновельможний принц Талар Кральє, який і надав честь усім мисливцям на дракона полювати.

Якщо чаклун до цього не розумів, звідки тут взялося стільки «бажаючих» пополювати на дракона, то при згадці імені тальгрієнського принца усе стало ясно. Був він рідкісним кретином, який славився розгульним способом життя та особливою слабкістю до споглядання розваг.

Фалмін мовчки поглянув у темряву, де стояли гноми. Він повільно перевів погляд на ворота в табір, а потім на невеличку групу людей, яка сиділа під деревами осторонь.

— Як буде змога, передасте принцу мою вдячність за гостинність, — сказав шанобливо Фалмін, намагаючись не показувати збентеження, а потім додав більш твердо: — Але я та мої товариші також оберемо ночівлю під кроною дерева.

— Але ж…

— Гарного чергування.

Фалмін розвернув коня, попрямував до ясена, під яким гноми вже не могли дочекатися його повернення. Дехто із них не зволікав, дістав з в'юка солонину й почав вечеряти, тому що його шлунок не витримав та почав виспівувати серенади. Вітер голосно зашумів між деревами та сніжними заметами, крики з боку табору не вщухали.

— Що це за дідько тут робиться?

— Талар Кральє удостоїв нас своєю власною персоною. Усі ці гультяї прибули на поклик принца, який хоче зробити із полювання розвагу.

Гноми швидко перезирнулися. На обличчях деяких читалася неприкрита злість та невдоволення, Іллі і взагалі почав читати молитву із прокльонів та матюків.

— Ну, а як пройшло із вартовим? — запитав Гібді, теребивши в руках свій пасок.

— Ніяк. Там до холери багато народу, тому залишаємося тут, — злізаючи з коня, сказав Фалмін.

— Ми залишаємося? — Грівар вийшов вперед, примруженими очима зазирнув у вічі Фалміну. Гному це все точно не подобалося.

— У тебе є інші пропозиції? — тихо запитав Фалмін, наче боявся, що їх можуть підслухати, — Цей дракон може дати мені можливість пережити цю бісову зиму. Вам такого не потрібно?

— Гноми не стануть розвагою для якогось там вискочки! — вибухнув гном, вперши руки в боки, — Нехай котиться той принцик!

— Та годі тобі, Гріваре! — Гібді поклескав друга по плечі, став між ним та Фалміном, — Тебе ніхто не просить розважати кретина, однак не забувай те, що завдяки голові дракона ми можемо хапнути багацько монет! Золоті, срібні чи мідні — обирай сам, але Фалмін має рацію стосовно того, що усі вони стануть у пригоді під час зими. А торгівля поки стоїть через непрохідні дороги.

Грівар, здавалося, розгубився, адже довго дивився на Гібді, а потім глянув на ватагу гномів, які стояли позаду і лише чекали рішення ватажка.

— Ви також за?! — заревів гном, бачачи, що ніхто не бажає його підтримувати.

— Ну а шо, Гібді діло каже! — заговорив Іллі, у якого при згадці золота, срібла та мідяків загорілися очі, — Нас ніхто не змусить танцювати під свою дудку, а взяти своє ми так і так зобов’язані.

Грівар уже кипів, але поглянувши на обличчя товаришів, видихнув.

— Хай вас собаки покусають, бісові йолопи! — крутнувшись на п’ятах, гном пішов у темряву.

Інші не звернули на це уваги.

— Розвантажте теплу постіль і їжу, заночуємо під цим явором. — скомандував Гібді, на що інші гноми мовчки почвалали до поні.

Гноми, до цього слухаючи, нерішуче поглянули на зарево вогнищ, які горіли із-за частоколу, але все ж змирилися і мовчки почали розвантажувати речі.

«Коли ми заб'ємо дракона, то одразу розбіжимося, в різні боки, хто куди, хоч на край світу й можливо, вже ніколи не побачимося. — думав Фалмін, втупившись поглядом в гриву коня, — Якщо гномам щось не подобається, то нехай відділяться від моєї компанії. Я не проти й не за це, оскільки прийшов сюди через іншу причину, аніж вічно балакати про тютюн та горілку, а також голі цицьки, які так любить Гібді.»

— А чому не всередині, не в таборі? — крикнув десь із темряви Грівар, який всю дорогу марив надією гарно відпочити в теплому ліжку, а не на холодній землі. — Яка причина такого рішення?

— Причина така, що до завтра половина з тих, хто в таборі, або буде отруєна конкурентами, або ж просто зарізана уві сні. — відкрикнувся Фалмін, погладжуючи Гора по гриві, — Хочеш такої участі? Тоді вперед, не буду тебе затримувати, але особисто я залишаюся тут.

Коли усе було готове до ночівлі, із темряви до Фалміна підійшов Грівар, при цьому підозріло дивлячись на менший таборець інших мисливців.

— А вони хто?

— Професіонали, — сказав по хвилі мовчання чаклун, спостерігаючи за мовчазними фігурами. — Вони мають клепку, якщо не пішли всередину. І ми її будемо мати.

Поки Фалмін і Грівар розмовляли, гноми вже встигли розвести вогнище й розібрати усі необхідні речі. Вже за мить в носа вдарив приємний запах м'яса, яке булькотіло в бульйоні над вогнем, а двоє гномів прийнялися змагатися в співі, раз за разом проспівуючи всім відому пісеньку про дурка Шана, який утік від дурепи Ганни.

Гібді шикнув, і гноми замовкли.

— Почув я ваші визги й згадав слова свого покійного батечки, який казав, що талант не проп'єш, та лиш закусувати треба. Гей, Бортугу, чув я, що у тебе красивий голос. Ось зараз і перевіримо! Дайте дорогу, голото! Артисти йдуть!

Гноми, почувши це, повлягалися, а деякі повсідалися на землю півколом, очікуючи вистави. Гібді і Бортуг, ставши плече за плеча, набрали повітряв в груди і почали співати. Як одразу відстачив Фалмін, доволі непогано.

Гноми мовчали. Здавалося, що нижче нахилилися навіть дерева, аби почути громовий спів коротунів. Пісня зачепила всіх за живе, взяла за ниточки, які з'єднували душі із спогадами про батьків, сім'ю, родину.

— Воістину, коли ви співаєте, то бачу я перед собою тітку Люсю, у якої голос був як дзвіночок, — сказав, порушуючи тишу, Грівар, якого пробрало до самих кісток. — Частіше співайте, браття, і тоді гноми прославляться не лише як спекулянти і торгаші, а і відмінні співаки!

— А ви хіба не чули, як я співаю? — здивувався Гібді. — Мене весь Кагак через це знає!

— Чули звичайно, але тільки про твої походеньки по борделях, — сказав гном Іллі, від чого інші затрясли в реготі своїми бородами.

Гібді на початку почервонів, а потім і сам доєднався до реготу.

Фалмін, що сидів мовчки біля самого стовбура, витягнув ноги з-під покривала ближче до вогнища. Вітер посилювався.

— Фалміне, а розкажи нам про себе. Ми ж бо вже йдемо довгенько, але нічого не знаємо один про одного, — запропонував Грівар, одночасно стругаючи ножем палицю.

— Про що хочеш почути? — спитав сонливо чаклун. Він давно вже знав, що подібна розмова буде, а тому приготувався до цього зарання.

— А що завгодно! — махнув рукою гном. — Ми слухачі невибагливі, вислухаємо усе, а щоб краще слухалося, зап'ємо те горілочкою. Гібді, діставай пляшку.

— Ну, раз так, то гаразд, — Фалмін зручніше всівся, дивився на вогонь, намагаючись пригадати власне минуле, яке взагалі хотів би і не згадувати. Гноми уже розлили горілку і роздали по колу кожному по чарці. Коли між коротунами запала тиша, чаклун почав розповідати. — Я народився на невеликому острові Бейдель, у місті Мальгард. Через обставини, які зумисно упущу, потрапив у Благандію, де виховувався вулицею та життям. Коли мені стукнуло п'ятнадцять, пішов у добровольчий батальйон, а коли спалахнула війна, потрапив прямісінько на фронт. Чесно кажучи, не пам'ятаю, за кого і проти кого я тоді воював, але та війна показала мені таке, від чого, панов'я гноми, буде стигнути кров. Прослуживши два роки і пройшовши частину війни як простий солдат, потрапив до розвідбатальйону, який орудував в тилу ворога. Гуляли ми тоді гарно, сікли голови, як справжні розбійники, але якоїсь миті таке життя почало мене дратувати. Зрештою, коли на моїх очах зґвалтували дванадцятирічну дівчинку і вбили всю її сім'ю лише за те, що були вони не згодні із таким свавіллям, я покинув армію. Назавжди.

Далі моя доля йшла уже спокійніше. У вісімнадцятирічному віці почав заробляти на тому, чим займаюся і зараз. У двадцять два познайомився зі своєю майбутньою дружиною…Катрін, — Фалмін зробив коротку паузу, усе ще дивився на вогонь і з подивом для себе бачив там руде волосся, таке ж, як у своєї покійної жінки.

Гноми сиділи мовчки, порозявлявши роти і тримаючи в руках чарки із горілкою. Ніхто не проронив ані слова. Гібді непомітно витер із ока сльозу, залив вміст чарки собі в горлянку, шмигнув носом і попросив добавки.

— Подальша моя історія не потребує розголосу, тому на цьому, певно, я і завершу, — сказав Фалмін, провівши поглядом по червоним обличчям слухачів. — Ну а ви, панов'я гноми? Чим займаєтеся?

— Торгуємо товаром, б'ємо морди виродкам, а потім із виторгом повертаємося до Кагака, — просто відповів Гібді, дістаючи із сумки другу пляшку. — Якщо ж бути відвертим, то ми також воювали. Двічі. Вперше проти йоханих рогійців, які, сука, полізли на нас із криками «Геть інші раси! Люде буде править!», — гноми довкола не сміялися, тягнули горілку і тихенько запивали її наступною чаркою. — Багацько нас тоді лягло, але і рогійців ми гарно провчили. Ось уже двадцять років живемо тихенько, як ні в чому не бувало, женемо самогон, трахаємо баб і торгуємося із усіма, хто гарно платить.

— А друга війна? — спитав Кагдір, який зараз був червонішим за усіх. — Ти, зараза, говорив про другу війну!

— Говорив, значить. А ти де тоді був, п’яньчуга? Була то не війна скоріше, а перепалка на кордоні. Вилізло, сука, двісті з гаком якихось приблуд біля самих наших воріт. Ми до них із пред'явою, ач, що ви тута забули. Вони нашою ніц не балакали, то ми їм роз'яснили, кулаками і палицями. Виявилося, що то пері…плігрі…підріл…

— Пілігріми, — допоміг Грівар, стримуючи смішок. — Йшли до святилища Нумідера, ну й забрели до наших земель. Ми їх потім провели до самого Льодяного лісу, де і є та їхня статуя бога.

— Ха! — крикнув зненацька Кагдір, від чого сидівші поруч гноми підскочили. — Так це не війна! Те ж мені, вояки…

— Ти будь легше, чоловіче! — пригрозив йому Грівар, витягнувши сокиру і покрутивши нею перед очима у товариша. — Ти сам десь шлявся, певно тютюн шпані під воротьми продавав, а ми воювали так, що аж тирса із одного місця лізла! Сутичка із пілігрімами призвела до конфлікту із Скйордлігом, із якого і прийшли ці святоші. Зрештою, ледь не дійшло до війни, якби наш староста вибачень не приніс.

— Ах, нудно. Краще б морди один одному побили, як і повинні зробити справжні гноми! — прокричав із п’яним запалом Кагдір.

— Йди ти… — відмахнувся Грівар, бачачи, що із випившим гномом немає сенсу говорити.

Більше ніхто про себе нічого не розповідав. Горілка, здавалося, замість того, аби язики розв'язати, скрутила їх мотузкою. Гноми допивали третій бутиль, по черзі бігаючи за дерева відливати, а чаклун критично оцінював сокиру Грівара, який вихвалявся гномськими вмінням у ковальській справі.

— Фалміне, не спиш?

— Ні, Гібді, не сплю.

— Випити ще хочеш?

— Не відмовлюся, але зовсім трішечки.

Гном налив йому чарку самогону, собі — втричі більше. Фалмін пригубив, скривився.

— Це що, з отрути скорпіонів?

— Ха-ха, ні. Це ще мій дід придумав рецепт, а я, як добропорядний гном, вирішив продовжити його справу.

— Похвально, — Фалмін попросив у Бортуга, аби той подав йому щось закусити. — Давно цим займаєтесь?

— Шість років.

– І що, ніхто не намагався накрити вашу лавочку?

— Пхе, звичайно намагалися, та тільки йшли вони всі від нас з червоними від горілки мордами й задоволені, як мужик після ночі із сукубом. Ми — чесні продавці, робимо гідний товар і продаємо по гідних цінах.

— Ага, сучі діти, по гідних цінах!

Голос звучав приглушено, і не належав жодному із гномів, які сиділи біля вогнища. Фалмін одразу вскочив, вихопив меча із піхов і відійшов від дерева. Гноми сиділи на місці, як ні в чому не бувало пригублюючи питво.

— Хто це?

На своє запитання Фалмін відповідь отримав не одразу. Через декілька секунд, які здавалися вічністю, у дереві магічним чином відчинилося невеличке віконичко, в яке визирнуло просте гном'яче обличчя.

— Гібді, Гріваре, ви? — запитав дуже хрипкий голос.

— Ми, Вільді. Давай відчиняй, досить уже підслуховувати, — усміхнувся Гібді, показуючи рукою Фалміну, аби той присів і опустив зброю. — Давай швидше, а то наш товариш нервує.

У дереві, як і в тому, де Грівар гнав свій товар, відчинилися дверцята й на світло вогню вийшов гном. Обличчя було засіяне шрамами та порізами, а біля лівого ока світилося біле татуювання. На ньому була міцна гном'яча кольчуга, а на спині висів штурмовий арбалет. У Фалміна склалося враження, що гномів по обличчю розрізнити майже неможливо, принаймні присутні коротуни були дуже схожі між собою.

— Хо! — закричав, прорізавши тишу ночі Вільді. — Пса матір, які гноми та без охорони!

Коротуни по черзі обійнялися, потиснули руки один одному. Їх сміх свідчив про те, що вони дуже добре знали один одного, але Фалміна це не дуже втішило. Він, м'яко кажучи, не любив таких сюрпризів.

— Фалміне, познайомся, це мій партнер по торгівлі — Вільдіральд Ренн, або просто — Вільді.

— До ваших послуг, — гном зробив ввічливий уклін. — Найкраща трава…кхм…горілка в найближчій місцевості, точніше, від Соснового яру до річки Брао.

Фалмін, знизивши плечима й згадавши свою обіцянку нічому не дивуватися, сховав меча та спокійно потиснув величезну ручищу гнома.

— Сідай, просимо до нашої компанії. Ти не проти? — запитав Грівар, ніяково дивлячись то на Вільді, то на чаклуна. Фалмін на його полегшення не заперечував.

Всілися на землю, Гібді розлив кожному по чарці горілки. Поки Фалмін пригубив одну, гноми наливали собі вже втретє.

— Ну, як житіє, Вільді?

— Ніяк, Гріваре. Піду наступної зими до Кагака й хлопців заберу із собою.

— А що, товар не йде?

— Йде, але як знаєш, Сірий Ворон із Норенгарда має зуб на Тальгрієн, тому, думаю, невдовзі буде сутичка, якщо не війна.

— Ні біса подібного! — заперечив рішуче Гібді. — Сигізмунд отримав наполовину розвалену країну від свого батечки, а там роботи непочатий край, немає коли воювати! Чув я про те повстання, що нинішній король проти батька Янагаля розпочав. Ох і крові тоді пролилося, мати моя мати! Але Сигізмунд швиденько все виправить. Він уже добрячих порадників підібрав, серед яких Ріхард Кластер, Сільван Верлей і Гільхард Абдерханмер. Усі вони стріляні горобці у політиці, неодноразово витягували королівство із дупи, до якої те частенько потрапляло.

— Ага, а чули про те, скільки люду зараз тікає в той Норенгард? — вклинився товстощокий Гільом, відставивши подалі свою чарку. — Сигізмунд, себто, Сірий Ворон, усіляко братається з народом і дає по сраці знаті, яка при колишньому королі розгулялася та стала схожою на зграю собак. Але нічого, Сигізмунд наведе порядок. Говорили мені, що такого правителя Благандія ще не бачила.

— Не те що Янагаль, — буркнув Іллі, передаючи пляшку далі по колу, — Цей шаленець половину королівства розпродав знаті, а із столиці зробив свинячу яму, де лише хвойди і лайдаки. Тьфу!

— Столиця кожного другого королівства повна хвойд і лайдаків, — сказав Бортуг, коли до нього дійшла пляшка. — У мене кум сам із Веленбура, так він каже, що рогійці взагалі у свинарниках та корівниках живуть!

— Тому що там село на селі, та і пасовиськ у них багато, аби ту худобу там випасати. А на тому вони добру копійку вернуть! — зауважив Грівар, невідомо звідки діставши ще одну пляшку, яка швидко пішла на нове коло. — Однак той же Норенгард тим відрізняється від інших, що як і Карстад, має військо відмінне. Ох, чув я одного разу, як у битві при Фалькенбруке генерал Даалах із воєводою Нернехом розбили самими лише передовими загонами армію вадрійців. Страшне тоді робилося!

Гноми, наче науковці, які затверджували нову теорію, резонно кивали, не встигали лише закусувати та пити, як надходила нова пляшка, яка розв'язувала язики і підштовхувала до різних тем.

— Це все чудово, однак є питання, — голос Фалміна обірвав гномів на півслові саме тоді, коли вони енергійно почали сперечатися стосовно довжини людського члена, — Здається мені, що ми не випадково зустрілися тут саме з Вільді. Якщо я не маю рацію, поправте мене.

— Фалміне, та ми… — почав махати руками Грівар, але його перебив чаклун.

— Розповідайте, гноми. Я ваші ці плани за милю побачу.

— Що тут розповідати, — розпочав як ні в чому не бувало Вільді. — Ми із Гріваром вже стріляні горобці в цій справі, давно співпрацюємо разом. Про ваше прибуття я знав ще днів зо два тому, прийшов лист від Старого Вепра.

— Старого Вепра? Не чув, аби тебе так називали, — здивувався Гібді. — Завалив іклача голими руками?

— Майже, — усміхнувся Грівар, демонстративно вхопившись між ніг. — Поцілив мені туди, зараза, але я зацідив йому ножем в око, а тоді зжер його підсмаженого на вечерю!

Гноми заржали, наче коні.

— Хотів би почути бодай якісь пояснення стосовно цієї ситуації. — сказав Фалмін, знову звертаючи на себе увагу.

— Чого ти хочеш почути, людино? — не зрозумів Грівар.

— Ви домовилися про щось із Вільді, але не сказали мені. — очі чаклуна небезпечно заблищали. Він ненавидів, коли його дурили. — Мені ні до чого розповсюдження цієї інформації. Навіть серед ваших друзів.

— Головне не нервуй так, Фалміне, усе ж гаразд. Я знав, що так могли б виникнути проблеми, але ми ж дісталися сюди і готові взятися до справи, правда? Тим паче, що конкуренція додає рішучості!

— Тільки якщо вона здорова, Гріваре. А тут зібралися різні люди. — Фалмін все ще був злий, однак чомусь не хотілося остаточно сваритися із гномами. Та і навіщо? — Ну а що твій друг?

— Я написав Вільді, аби він приготувався до нашого приїзду, розвідав, що тут і як, оцінив, так би мовити, обстановку й доповів. До речі, саме це він і має зараз зробити. Я маю рацію?

— Абсолютно, — запевнив усіх Вільді, який вже встиг випити половину бутля горілки. — Значить, діло тут так крутиться. У таборі зібралась одна шваль, якій аби напитися та повеселитися, а серед тих, що там під деревами корінці жруть, є гарні вояки. Профі, одним словом.

— Конкретніше можна? — Фалміна почала виводити із себе повільність гнома, тому він вирішив його поквапити. — Імена відомо?

— Аякже! — закричав гном, вирячивши очі, неначе щось йому в дупу влізло. — Бачив там братів Вхільд, лицаря Аранода, курвського сина Ланерада.

– І все? Їх там, меншою мірою, семеро.

— Ну, інших, у темному одязі, не знаю. Лише бачив, що приїхали перед вами, довго крутилися в таборі, а потім вирішили заночувати там.

— У чорному кажеш, — Фалмін поглянув на силуети, що сиділи з іншої сторони біля вогнища. — А описати бодай обличчя можеш?

— Нєа. Цього вже сказати не можу.

— Так-то таке. Фалміне, ти краще розкажи про тих, кого назвав Вільді, — попросив Грівар, на обличчі якого читалося занепокоєння.

— Якщо коротко казати, то зібралися тут дійсно майстри своєї справи. Он той, що найбільший серед них, у міцних стальних латах — це Аранод, лицар із Канйора, вважається одним із найбагатших мандрівних лицарів, оскільки покійний батечко залишив маєток і прислугу. Нещодавно, за чутками, він вклав голими руками вовкулака, а місяць тому, вбив Велику Тінь — дракона, що мешкав в Сірих горах та палив села.

— А ті двоє в сірих куртках, це легендарні брати-ельфи? — запитав пошепки Гібді, боючись, щоб їх не підслухали. — Це ті самі?

— Так, Ямілар та Гетеніль Вхільди. Ті ще сволоти. Забрали в мене як мінімум три контракти, — Фалмін сплюнув, глянув через плече на дві однакові темні фігури, що сиділи осторонь від інших. — Вони відлюдкуваті, не люблять компаній і ходять самі. Дивно, що сидять разом із іншими.

— А чим вони знамениті?

— Мають колекцію скальпів грифонів. Один знайомий розповідав, що бачив власними очима ту кімнату смерті. У них навіть куртки із грифонової шкіри. А ще люблять мучити своїх жертв перед смертю, доволі болісними та жахливими способами.

— Пфі, не професіонально це, — цвиркнув Грівар слиною та презирливо глянув на двійцю ельфів. — Я б з ними поговорив, бісові садюги. А Ланерад тоді хто такий?

— Ланерад ще гірший, ніж ельфи. Розшукується в трьох королівствах, причому нагороди за його голову з кожним днем збільшуються і збільшуються. Дуже слизький і підлий тип, тому з ним варто бути дуже обережним.

— Отже, конкуренція в нас нормальна, — Гібді докинув у вогонь дрова. — А щодо тих, які в таборі?

— Можеш не хвилюватися за них. Я знаю, чим закінчуються такі зібрання, саме тому ми й не пішли туди, — сказав сонливо Фалмін. — Залишиться лише половина, а то й менше.

— Впевнений?

— Впевнений, Гібді. Це все зміїне кубло переріжуть один одного, а в результаті на полювання підемо лише ми та інша групка. А взагалі, давайте вже спати, у нас важкий завтра день. Ще ж треба з принцом побачитись.

— Ей, а випити? — Гібді з надією поглянув на Фалміна, але той просто вмостив голову на сідлі, яке зняв з Гора і, закутавшись в покривало, заплющив очі.

— Робіть, що хочете, але я повинен відпочити. Але перед цим посцяти.

Фалмін мовчки підвівся, відійшов за дерево, аби вилити те, що нещодавно у себе залив. Почулося полегшенне зітхання.

— Вільді, ти залишишся? — спитав Грівар.

— Ні, піду до хлопців. Запрошувати не буду, вибачення прошу, але сьогодні не можу. Дякую за компанію та гарного полювання.

– І тобі дякую, сучий ти сине! — Старий Вепр обійняв товариша, поплескав його по спині. — Передавай хлопцям великий привіт.

— Щасти вам, — сказав Вільді, після чого зайшов до дерева, зачинивши за собою двері.

— Ну що, тоді й ми лягаємо?

— Лягаємо, Гріваре, а то наш ватажок насвариться, — Гібді хотів підколоти Фалміна, але чаклун, який саме влягався, навіть не відреагував. Здавалося, із нього на сьогодні було досить. — Іллі, а давай для наших друзів заспіваємо мою улюблену пісню: «Гуляй, бухай, аби не вмирай»!

— Ні, Гібді, я також лягаю, оскільки мозок і тіло повинні відпочити перед завтрішнім днем. — відказав одноокий.

— Гівно там! — випалив Гібді. — Замочимо ми того дракона й все тут.

— Гібді, влягайся, — сказав Грівар, бачачи в очах друга відблиск п'яного шаленства й жаги пригод. — Завтра розважимося, а зараз — лягай спати.

Рудобородий гном не відповів, безсило зітхнув, видер з рук у Іллі ковдру й без жодного докору сумлінь влігся на бокову.

— Фалміне? — одноокий гном підповз до чаклуна, не змігши видерти назад ковдру. — Я бачив, у тебе ще одна ковдра є. Поділися по-братські, а то замерзну вночі, як собака.

Чорноволосий мовчки вказав рукою на Гора, що стояв осторонь, а сам витягнув ноги до вогню, аби зігрітися. Гном миттєво підскочив, знайшов у в'юках собі ковдру і, побажавши доброї ночі, влігся на бокову. Вже за мить гноми захропіли, а собаки, що бігали неподалік, хором завили їм у відповідь. У таборі, судячи по наростаючому крику, лише почалися гульки. Фалмін заснути так і не зміг, а замість сну до нього прийшли спогади.

В затхлому приміщенні було темно від щурів, що табунами ганяли із кутка в куток. Єдине вікно темниці було закрите ззовні, тому сонячне світло не просочувалося сюди анітрохи.

Фалмін, скорчившись на землі калачиком, саме спльовував кров.

Його били. Довго та заповзято били дерев’яною палицею. Спина та шия, як він відчував, спухли та кровоточили, а голова паморочилася від болю. Чоловік, який стояв над ним і вкотре замахувався, втоми не відчував. Це було видно по вогню, що горів в його очах.

Палиця опустилася, поцілила під ребра, які вибухнули болем. Фалмін уже не кричав, як декілька хвилин до цього, зараз просто боровся із тим, аби не втратити свідомість. А може, краще втратити? Тоді може перестане бити?

Але він знав, що якщо втратить свідомість чи покаже слабину, це сприйметься за слабість, а чоловік, який його бив, не знав такого слова і виправдання. Навіть якби і Фалмін захотів когось покликати на допомогу, то не зміг би. Просто не було кого, і все тут.

Нарешті удари припинилися, ребра та хребет тріщали, а із роззявленого рота текла цівка крові, забруднюючи і до того засрату підлогу. Чомусь цієї миті Фалміну дуже захотілося смажених реберець, під гранатовим соусом та часником. А ще випивки. Дуже багато випивки.

Що ж, можливо, якби не був він зараз в темниці; якби не стояв над ним величезний чоловік із закривавленою палицею в руках; якби життя не нагородило хлопця таким учителем, то, можливо, тоді Фалмін і зміг би поїсти смажених реберець та запити це андурським білим. Замість цього він вихаркав ще згусток крові, ще більше зіщулився від болю, що раз за разом прошивала тіло, наче тисяча голок.

Чоловік вивищувався над ним, наче скеля, переводив подих і дивився із диким вогнем в очах, який лякав Фалміна більше всього в житті. Щури, що юрбою забилися в кутку і налякано дивилися за дійством, навіть боялися пискнути.

— Тепер ще раз, учню. Повторюю запитання, а ти, як уважний ученик, даєш правильну відповідь. — чіткий та сталевий голос чоловіка розвірвав тишу так зненацька, що Фалмін ще більше затремтів, а тіло покрилося сиротами. — Отже, учню: що є вразливим місцем червоного дракона, званим ще також кургадаром?

Фалмін ковтнув слину разом із кров’ю, зіщулився, здавалося, до неможливості, боячись подивитися вгору. Замість цього поглянув затуманено на шкіряні чоботи із металевими підбоями, від яких гонило кров’ю. Відчував на собі погляд вчителя, знав, що якщо відповість неправильно, удари посипляться одразу, чого він аж ніяк не хотів.

— Очі і…і…кхм…удар в серце або легені під гострим кутом, під луску… — видавив Фалмін, напружуючи свій мозок до неможливості.

— Добре, учню. — слова вчителя наче із туману, десь далеко та приглушено, — Сподіваюся, що наступного разу ти більш ретельно вивчиш «Анатомію драконів та бестій їм подібних». Адже наука в ліс не йде, хлопчисько…Кому, як не тобі це знати.

Прокинувся як і завжди раніше за інших, коли прохолодний ранок повіяв холодком по ногах, змушуючи щільніше загорнутися в ковдру. Він підвівся, приморгуючи подивився на сонце, яке визирнуло з-за туманного неба.

Гноми спали, голосно хропіли й говорили уві сні, лишень він серед вихору звуків був тихим, як трави, що погойдувалися в ритм вітрові. Фалмін вирішив поки що нікого не будити, а перевірити все своє спорядження. Зняв зі спини Гора арбалета, поклав його на землю, протер ганчіркою по спускових механізмах, перевірив капсулу для отрут, приклав до плеча. Пересвідчившись, що приціл в порядку, вже хотів взятися за меча, але, коли повернув голову до табору, завмер. Ворота були відчинені, а за ними навіть звідси було видно спалені палатки та хатини. Схоже, вечір був дуже вдалим. Конкуренція скоротилася.

Проте інший таборець, що розташувався дещо далі від інших, був в цілісності. Фалмін важко видихнув, задумався.

Від гномів почулися стогони й прокльони. Як мінімум двоє коротунів одночасно жалілися на холод і задубілі пальці ніг. Одразу за ними прокинувся Грівар.

— А най його в гузно, — сказав він заспаним голосом. — Дме той вітер, наче із тролячої сраки!

— Ти не такий далекий від істини, — сказав Фалмін, усміхнувшись кутиками губ. — Вітер свистить від гір, дракон знає, що ми йдемо.

— То це та курва? — вирячив очі гном, намагаючись побачити крізь туман силуети Чорних гір. — Цей паскудник може впливати на погоду?

— Може, і робить це доволі вправно. Особливо цим славляться вищі дракони, — пояснив Фалмін, дивлячись за пробудженням інших гномів. — Ми повинні квапитися.

— А що, їсти не будемо?

— Будемо, тільки дуже швидко. Потрібно негайно побачитися із принцем, аби дізнатися про деталі полювання.

Гноми мовчки нашвидкоруч розклали багаття, аби зварити суп із м'ясом. Фалмін відійшов, певно, через потребу. Грівар наказав Гільому та Бортугу почистити та привести до ладу зброю. Іллі отримав розпорядження негайно роздобути воду. Кагдір побіг до табору принца, щоб розвідати обстановку.

На лежанці заворушився Гібді. Написався він найбільше серед інших, тому з обличчя був наче мрець.

— О, а ось і наш алкоголик прокинувся! — заторохтів піднесено Грівар. — Як спалося, лайдаче?

Гібді заморгав, не розуміючи, де перебуває. Вода, яку на нього вилив Грівар, одразу перенесла в реальність.

— А щоб тебе! — гном затрусився, зацокотів зубами. — Немає чого робити?!

— Менше спати треба, — буркнув образливо командир загону. — Замість цього краще вставай і хлопцям допоможи води наносити.

Гібді буркнув, потім витаращив очі, припіднявся і протяжно перднув. Грівар звів очі догори, молячи богів довбанути рудобородого гнома блискавкою.

Тут саме підійшов Фалмін.

— Де ти був? — запитав коротко Грівар, не відриваючи погляду від вогнища.

— Неподалік, — так само коротко відповів чаклун, схрестивши руки на грудях.

– І все?

– І все.

— Хлллооопцццііі!!! — верещав біжучи через поле Кагдір. — Мужики!!!

Усі як один подивилися на захеканого коротуна, який весь спітнілий мчав до них, наче породистий кінь.

— Що сталося? — запитав суворо Грівар. — Кажи, пся матір!

— Мужики… — Кагдір мямлив, важко дихав, але навіть за декілька метрів від гнома чувся шлейф перегару. — Там…цей…коротше…

— Ти знову пив?! — зрозумів Грівар, покраснівши від злості, наче буряк. — Коли встиг, гівнюк?

— Та де там! Новини приніс!

— Кажи вже, не то залишимо без горілки! — поквапив його Гібді.

— Загалом, бачив я табір принца, тут, неподалік. Думаю, підійду ближче, може, спитаю щось, аж тут до мене підбіг якийсь мурмило й сказав, що якщо усі мисливці не з'являться в принца через півгодини, то участі вони в змаганні не візьмуть!

Усі затихли. У казанку булькотів суп, цокотіли зуби Гібді, але ніхто не видав ані звуку. На другому кінці галявини, з боку іншого таборця, почалося оживлення. Дехто, осідлавши коней, уже помчав до табору принца, а інші швидко збирали речі, активно перемовляючись.

— Ану, рви його роти, бігом! — заверещав Грівар і всі прийнялися швидко пакувати речі.

Гноми заметушилися, почулася відбірна лайка, супроводжувана стусанами Грівара, який контролював процес. Попри свій малий зріст, літали коротуни взад-вперед, наче рій бджіл. Лише Фалмін здавався спокійним і справді, не поспішав. Обережно вмостив арбалет на спині Гора, потім скрутив своє покривало й запхав в сумку. Можна сказати, був готовий вирушати.

Гномів аж ніяк не можна було назвати спокійними. Грівар і Гібді, один поперед одного кричали, вигукували накази. Метушня здійнялася дійсно страшезна.

— Дідько, де мій чекан [3]? — крикнув Гібді. — Хтось бачив мій чекан?

— А мій ремінь? — вирячив очі Іллі. — Мені його дружина подарувала!

— А мою люльку? — крекнув Бортуг, але за мить згадав, що в нього не було люльки.

Фалмін ще трішки подивився на цей гамір, але врешті вирішив пожаліти власні нерви, мовчки скочив у сідло, взяв у руки віжки й направив Гора в бік Чорних гір. Гноми здивовано поглянули йому в спину.

— Ей, вояче! — окликав його Гібді. Фалмін зупинив коня, але голови не повернув. — А як же ми?

— Поки ви тут будете сваритися та кричати, наче баби на базарі, усі наші конкуренти уже запишуться на турнір, а ми пролетимо. Тому, бодай хтось із нашої компанії повинен взяти участь.

— А як же ми?! — знову запитав Гібді.

— А що ви? Якби хотіли, одразу б зібралися. Твій чекан, Гібді, лежить під покривалом, а твій ремінь, Іллі, у тебе на штанях. Тому, як таких проблем немає, варто лише включити голову.

Гноми дурнувато перезирнулися. Гібді сплюнув, вирячивши очі.

— Якби мені хто раніше сказав, що людина буде кмітливіша за гнома, я б тому хаму наплював в морду. Але ти, Фалміне, маєш у мене імунітет. Та і хамом я тебе не вважаю.

Чаклун, впершись в луку сідла руками, вперше за довгий час усміхнувся.

Пустився лапатий сніг, а температура опустилася нижче нуля. Усі почали мерзнути, тому прискорили свій рух. Як виявилось, поспішали вони даремно. Принц відпочивав і навіть не потішив учасників своїм видом. Замість нього вийшов низький чоловік у синій мантії, що падала до самого долу. У руках тримав металевий посох із кулею на кінці. Чародій.

— Вельмишановне панство, — казав він із неприкритою пихатістю, — кожен одягніть на шию медальйони, що лежать у цій скрині, — чародій вказав лівицею на обковану металом скриню, що стояла поруч із шатром принца.

— А нахрін воно нам? — запитав Грівар, вперши руки в боки.

— Задля того, аби ми могли бачити, як ви боритесь із почварою, — пояснив спокійно маг, при цьому неприязно посміхнувшись.

Усі учасники знизили плечима, одягнули на шию маленький медальйончик із синього мінералу. Чародій посміхнувся. На цей раз привітно.

— Ну що ж, шановні воїни, а тепер розпочинається ваша маленька пригода, — чародій покликав до себе юного хлопчину. Почервонілий з обличчя юнак мав такий вигляд, наче тільки що викупався в сажі, а одяг дістався йому ще від прадіда. — Юний Колпик покаже вам дорогу до монастиря, в якому засіла ваша ціль.

— Монастиря? — одразу почулося із юрби.

— Саме так. Річ у тім, що неподалік є монастир святого Орогіра [4], який колись побудували давні люди, але нещодавно там завівся дракон. Питання є? Чудово, немає. Ну що ж, а тепер, коли усе ясно, можете вирушати. Нехай прибуде з вами благословення богів.

Більше ніхто й ні про що не міг запитати в чародія, той спокійно розвернувся та зайшов до шатра, на вході до якого стояло двоє гвардійців в міцних емальованих обладунках та із алебардами [5] в руках.

Усі мисливці як один поглянули на Колпика. Хлопчина мовчки показав учасникам на Чорні гори, які вже майоріли на горизонті.

— Щось мені тут не подобається, — озвався Гібді, коли вони усім гуртом вийшли на битий шлях. — Принцик щось мудрує.

— Наприклад? — запитав для підтримання розмови Фалмін, хоча йому, чесно кажучи, було однаково.

— Дуже дивно, що він не вийшов до нас і не дав свої настанови. Є незвичним і те, що чародій швидко пішов, навіть не давши в себе про щось розпитати.

— Принци і чародії — це пихатий народ, Гібді, тому ніколи не дивуйся їхнім дивацтвам, оскільки ми для них просто інструмент, іграшка.

— Ти настільки впевнено про це говориш, наче уже відчув це на своїй шкірі.

— Так воно і є.

— Не розповіси?

— Ні, принаймні не зараз.

Гном мовчки відвернув свою голову від чаклуна, подивився на чоловіків, які їхали біля нього. Було видно, що із головного табору майже ніхто не вийшов, а ті, хто і вціліли після нічних гулянь, розбіглися, наче миші.

Тепер учасниками були все ті ж гноми, Фалмін, двоє братів ельфів, благородний лицар із Канйора, бісів покидьок Ланерад і троє мудил у чорних накидках, які постійно трималися осторонь і що тай робили, так це подивлялися на Фалміна підлими поглядами.

Розмов не було, ніхто не прагнув знайомитись, кожен був сам за себе. Лише перед самим прибуттям, до чаклуна під'їхав на своєму коні Аранод. Був він на цілу голову вищий, а міцні обладунки із сірої канйорської сталі робили його вдвічі більшим за Фалміна.

— Пане Фалміне, іменем усіх Мудреців! Яка зустріч, — сказав шанобливо канйорець, схиливши голову. — Радий вас бачити.

У словах лицаря не було підколки чи якоїсь зверхності, тому чаклун відповів так само привітно та спокійно.

— Моя радість бачити вас взаємна.

— Ах, настільки взаємна? — лицар усміхнувся своїми зеленими очима. — Останнім часом мене все більше раді бачити в подібних компаніях.

— Це правильно, пане Араноде, оскільки ви влилися в ряди борців із створіннями, які можуть загрожувати безпеці людей. За це вам шана.

— О, ці слова із ваших вуст як ніколи радують мене. Та краще, давайте про інше, — чоловік завернув свої короткі вусики в кілечка. — Як гадаєте, що нас чекає у цьому…монастирі?

— Важко сказати. Там може бути будь-що.

— Навіть немає припущень?

– Є, але вони настільки поверхневі, що не варті бути озвученими.

Аранод хмикнув, поплескав свого дестрієра [6] по гриві, наче таким чином заспокоюючись.

— В одному із трактів я нещодавно чув, як ви вбили Стрілета, сірого дракона із Люнмарвського озера. — шанобливо сказав лицар, глянувши у вічі Фалміну, — Та бестія п’ятьох людей ізжерла, а ще перекривала прохід торговців із Норенгарда до Андура. Певно, чималу нагороду ви тоді отримали!

Фалмін виду не подав, але для себе зрозумів, що Аранод ще не знає усіх неписаних законів, яких дотримувалися такі ось мисливці, як вони. Один із них говорив, що ніхто із їхньої колегії не повинен виголошувати розмір винагороди за те чи інше замовлення, а тим паче говорити про це іншому мисливцеві.

— По правді кажучи, я нічого тоді не отримав, пане Араноде. Змій пішов на дно озера, але перед тим добряче мене поранив, і я дивом вибрався звідти живим. Якби не добрі люди, що якраз трапилися шляхом, я б уже захолов серед заметів Льодяної пустелі.

Аранод роззявив рота, щиро захоплюючись доблестю та вправністю Фалміна, а ще його відвагою.

— Воістину! Якби було побільше таких людей, цей світ би змінився на краще!

— Яких людей? — не зрозумів Фалмін.

— Як ви і ті благородні люди, котрі врятували вас від холодної смерті! Взаємопоміч, доблесний пане, саме це врятує нас від зла! Не отримавши золота, ви отримали повагу місцевих жителів, а ще мою особисту. Клянуся Мудрецями, такі подвиги повинні бути оспівані в баладах!

— Ага, баладами зимою не наїсишся…

— Що ви кажете, Фалміне?

— Нічого, Араноде. Вам почулося.

Вони ще довгенько розмовляли, в основному про подвиги лицаря та Канйор. Фалмін навмисно задавав багато запитань, аби відвести тему розмови від себе. Розмову перервав Грівар, який нахабно під’їхав до Фалміна, даючи знати, що є розмова.

— Шкода, що ми не договорили, однак сподіваюся, що після вдалого полювання ми продовжимо. — з усмішкою промовив Аранод, плеснувши Фалміна дружньо по спині.

— Неодмінно.

Вони роз'їхалися в різні сторони, Грівар проводжав канйорського лицаря підозрілим поглядом.

— Ну, що вивідав? — спитав гном, коли на них ніхто не звертав уваги.

— Що вивідав?

— Ну, від цього лицарька? — бородань з-під лоба подивився на Аранода, який саме годував свого дестрієра яблуком. — Він мені не подобається.

— Тобі ніхто не подобається, мій друже, — усміхнувся Фалмін. — Але ти не маєш рацію, він нічого не вивідував, так, бесіда двох мисливців.

— Хм, я за ним придивлюся.

— Не варто, він надійний. Лицарський кодекс не дозволить йому утнути якусь дурницю по відношенню до нас.

— Ви знайомі?

Фалмін видихнув, здавався втомленим і чимось стурбований, тому не поспішав давати відповідь. Гном, побачивши настрій чоловіка, дістав з кишені папірець із тютюном, засипав трубку й закурив.

— Аранод один із небагатьох, хто сприймає мене, Гріваре. Інші дивляться скоса, наче я прокажений.

— У чому причина?

— У відмінності, пане гноме, — Фалмін зобразив вимучену посмішку. — Я відрізняюся від інших, а тому маю багато ворогів. Тих, хто чимось кращий, люди, себто суспільство, ненавидить найбільше, тому що не можуть досягти таких же показників.

— Але ж конкуренція сприяє мотивації, а мотивація, вкуси мене комар, змушує працювати над собою, — Грівар затягнувся, в небо полетіло димчате колечко. — Ти як ніхто повинен про це знати.

— Тут все дещо інакше, Гріваре. Люди ненавидять драконів, бояться їх. А я, хоча і вбиваю цих істот, але маю з ними значно більше спільного, аніж будь-хто інший. За це я є вигнанцем для більшості все своє життя.

— Дурня, — просто сказав Грівар, дивлячись на кам'яні пагорби, які вилізли попереду. — Не турбуйся, друже, занадто багато в цьому світі гівна та зла, аби на них звертали увагу. Ось дивись, — Грівар вказав рукою на хребет гір, що розкинувся перед ними, — найкращий приклад спокою — це гори. Ці велетні стоять уже тисячі років, їх обвітрює вітер, омиває дощ та засипає град, а вони все стоять, спокійно спостерігаючи за нами, дітьми Природи. Ти колись думав про те, що гори уміють слухати? А, я і бачу, що не думав. Гноми як ніхто інші вміють чути подих печер та коридорів, які самі риють. Гори завжди мовчать, Фалміне, лише слухають і дивуються, наскільки ми, істоти вищого світу, зайняті своїми справами. Наскільки заздрісні та злі. Гори ні на кого не зляться, бо просто не звертають уваги на нас. Занадто вже ми маленькі та слабкі, порівняно з їхньою міццю.

— Ну й що ти хочеш сказати цими словами?

— Будь таким же байдужим до чужої думки та злоби, як і гори, тоді все буде добре.

— Обов'язково прислухаюсь, Гріваре, — Фалміне кивнув головою в знак подяки за розмову, але продовжити вони не встигли, оскільки Колпик, що йшов попереду, зупинив їх.

— Перед вами монастир Орогіра, панов'я, — проголосив хлопчина, але, здавалося, його майже ніхто не слухав. — Бачите ці вежі та куполоподібний дах, що вріс в скелю? Це і є монастир, у якому колись жили монахи. Ваша ціль засіла там, у темних печерах твердині.

Усі змовчали, замість цього роздивлялися місцину. Навколо були самі лише скелі, вершини Чорних гір були попереду, а сама скеля, у якій розмістився монастир, височіла ліворуч від них. До будівлі вела невеличка стежина, практично непомітна та важкопрохідна.

— Ви казали, що монастир у Чорних горах, — озвався першим Аранод, стримуючи свого неспокійного коня. Він стривожено дивився на статуї людей, які виднілися біля монастиря. — А це, схоже, хребет Тіліаада.

Більшість підозріло зиркнула на Колпика, який під металевими поглядами воїнів зіщулився та дурнувато усміхнувся.

— Принц Кральє дав вказівку вести вас саме сюди, величне воїнство.

— Річ не в тому, що нас привели не туди, куди обіцяли, — пояснив спокійно Аранод, — просто принц, напевно, не знає, що саме в цих місцях дуже небезпечно. Кажуть, останнім часом тут зникали люди. Десятки людей.

— А що, лицарю, біля Чорних гір не так страшно? — озвався грубим голосом Ланерад, довгі вуса якого вже встигли покритися інієм, а очі горіли хижим відблиском. — Тобі не все одно, де бити тварюку?

— Справа не в тому, пане Ланераде, де бити дракона, а у тому, що принц не все поспішає нам розповісти. Здається мені, що про монастир ми також знаємо не все. Чи не так, Колпику?

Хлопчина побілів, здавалося, зараз втратить свідомість, ноги трусилися, а в очах блукав страх. Моторошні фігури вершників давили на нього й хлопець проклинав той день, коли погодився показати їм дорогу до монастиря.

— Шановне лицарство, я б ніколи не пішов проти волі володаря, а він наказав лише провести вас сюди.

— Здається мені, що ти нас дуриш, — процідив Ланерад, дивлячись на малого з-під випалених брів. — Може, тобі розв'язати язика, щоб ти заговорив?

— Полиш малого, Ланераде, — вклинився Аранод, недобре дивлячись прямо йому у вічі. Лицар увесь час тримав руку на руків’ї свого фламберга [7]. — Він просто виконує наказ, а ми, якщо вже прибули сюди, також повинні виконати своє завдання. Дракон чекає.

— А ти що, взявся нами керувати, лицарьку? — оскалився Ланерад, також поклавши демонстративно руку на навершя своєї булави. — Малий щось недомовляє, варто розпитати його детальніше. Тому говори, малюче, а не то навчу тебе гарних манер, — звернувся до Колпика чоловік, від чого той зіщулився ще більше.

— Я чув із розмови принца, що вам буде нелегко там, — сказав тремтячим голосом хлопчина. — Ніхто не знає, що сидить у монастирі. Ті, кого посилали на розвідку, не повернулися.

Запанувала короткочасна мовчанка. Усі як один подивилися на напівзруйновані вежі монастиря, який зараз, здавалося, став ще більш моторошним на фоні могутніх скель.

— Що будемо робити, мужики? — запитав голосно Гібді, аби його усі почули. — Так і будемо м'ятися на місці, чи вже нарешті підемо на полювання?!

— Гібді має рацію. Яка нам різниця, що сидить у тому монастирі, головне це винагорода та почесті, які ми отримаємо після перемоги, — проголосив піднесено Грівар і гноми, погоджуючись, закивали головами.

Фалмін уважно дивився на чоловіків із чорними накидками, дивилися на нього нищівними поглядами. Чаклун здогадувався, що окрім полювання, йому доведеться мати додаткові клопоти, але зараз не хотів цього робити. Ще не час.

Він виїхав вперед, проїхав повз братів ельфів, які провели його презирливими поглядами. Фалмін, не звертаючи ні на кого уваги, направив Гора звивистої стежини, яка вела до монастиря. Гноми одразу поїхали за ним, дивлячись на оточуючих і своїми дурнуватими посмішками кидаючи їм виклик.

— Ох, нарвуться вони, — сказав Ланерад, коли гноми від'їхали на пристойну відстань. — Ну, ми йдемо на полювання чи ні? Вперед, сцикуни, беріть приклад з того виродка, йому взагалі однаково, кого мочити, — Ланерад непривітно подивився на Фалміна, силует якого вже ледь виднівся поміж засніжених ялин.

Здавалося, слова вбивці привели до тями інших вояків. Вони вишикувалися один за одним і поїхали стежиною до монастиря. Мовчазні статуї ченців спостерігали за ними холодом своїх кам’яних зіниць.

Колпик, побачивши, як віддаляються їх коні, полегшено видихнув і, на свій превеликий сором відчув, як його штани трішки помокріли. Ось і допомагай після цього таким людям.

Першого скелета вони побачили вже перед самим входом, але було ясно, що всередині їх значно більше. Дійсно, коли всі спішилися та пройшли через арку воріт, скелети людей просто оточили їх півколом, розкидані, моторошні, побілілі. Усі в напруженій тиші роздивлялися їх, навіть гноми були не в захваті від видовища. Було ясно одне: ченці померли не своєю смертю, інакше б їх скелети зараз не лежали тут.

Розкидані уламки меблів засіювали всю підлогу, а павуки, що здивовано дивилися з усіх кутків, вражали своєю чисельністю. Попереду, через якихось двадцять кроків, сяючи в темряві підозрілим світлом, виднілося шість коридорів, які змією вели в невідомість.

— Хай мене молотком по голові… — сказав приглушено Грівар, оглядаючи вкриті мохом стіни та стелю. — Тут вже сто років нікого не було.

— Ти так вважаєш? Тоді звідки тут ці скелети? — Гібді, який цокотів від холоду зубами, ледь стримував свій голос. — Тут точно щось є.

— Він має рацію, — озвався Аранод, пильно стежачи за кожним із коридорів. — Дракон давно б з'їв ці рештки, для нього це важлива для імунітету кісткова мука, проте, як бачите, чомусь ці скелети тут.

— Певно, щоб відлякати нас, — сказав сповнений спокоєм Фалмін. — Усе це неважливо, ми повинні рухатися далі. Кожен обере по одному із коридорів і рушить туди.

— Як будемо обирати, мужики? — запитав Грівар, перш, ніж хтось встиг прокоментувати пропозицію Фалміна. — Пропоную жереб тягнути. Візьмемо шість паличок, і хто витягуватиме більшу, буде першим обирати собі коридор.

— Ні, в мене краща ідея, — сказав Аранод, звертаючи на себе увагу, — нехай кожен обере для себе коридор; якщо ж буде декілька претендентів на один із проходів — будемо тягнути жребій.

Мовчанка означала, що заперечень немає. Кожен із присутніх, сам або з допомогою напарників вирішили, який коридор обрати. Фалмін не зволікаючи підійшов до останнього коридору, що був справа. Гноми, керуючись правилом лівої руки, захотіли обрати перший. Брати-ельфи після хвилини роздумів підійшли до третього. Аранод до четвертого, Ланерад до п'ятого, а троє невідомих у накидках — до другого.

— Бачу, проблем не буде, — сказав лицар із Канйора. — Дякую вам і за це.

Ельфи, не звертаючи уваги, рушили до свого коридору. Ланерад, трішки постоявши, сплюнув на землю, вдарив себе кулаком у груди й також попрямував своїм шляхом.

— Вдалого полювання, пане Фалміне, панов'я гноми, — кивнув до коротунів та чаклуна лицар. Він міцніше стиснув в руках меча та щит, після чого рішучим кроком пішов у темряву тунеля, побрязкуючи латами.

Гноми, коли вже ніхто не бачив, підійшли до Фалміна, по черзі потиснули йому руку, попрощалися.

— Щасти тобі, чаклуне, — сказав наостанок Грівар, вперши руки в боки. — Якщо зустрінеш тварюку — відірви їй від мене декілька зубчиків.

— Взаємно, пане гноме.

Гноми, розсіявшись коридором, рушили вперед, при цьому голосно калатаючи обладунками та зброєю. Лише Гібді трішки затримався, якось дивно подивився на Фалміна.

— Не дай себе вбити, чаклуне. — сказав, — Мені мало хто подобається із людей, але ти є виключенням. Щасти.

Гном потиснув міцно руку Фалміна, усміхнувся і тоді одразу побіг наздоганяти своїх товаришів, брязкіт чиїх обладунків ставав все більш приглушеним.

Чаклун провів гнома поглядом, тоді повільно повернувся до свого коня, підійшов, обійняв його за шию, притулився щокою до гладкої шкіри.

— Чекай на мене тут, братику. Але якщо не вийду звідси живим, утікай подалі. І не давайся в погані руки.

Відірвавшись від Гора, чаклун розвернувся в бік свого проходу і хвилину постояв. Потім різко зірвав із шиї медальйон, кинув його на землю і роздавив підбором, після чого вихопив з піхов меча та попрямував у темряву.

Запах диму посилювався з кожною секундою. Фалмін повільно та обережно ступав ногами по плитах, якими була викладена підлога. Він не мав при собі смолоскипа, але в темряві бачив доволі непогано, тому йшов не озираючись, не намацуючи руками стін, яких і не було видно. Декілька разів натикався на статуї святих, які і досі стежили за монастирем.

Згодом коридор, що вертівся змією, вивів чаклуна до якоїсь зали. Подув вітер, напевно, десь був інший вихід.

Чаклун, тримаючи меча напоготові, рушив вперед і помітив стіну, яка огинала залу півколом. Він на щось наступив, здійнявся невеличкий шум і Фалмін завмер.

Відповідь не послідувала, ані реву, ані іншого страшного звуку. Пішов далі, розуміючи, що рано чи пізно, тримаючись біля стіни, дійде до виходу. На половині дороги зупинився, вдивився у темінь, від якої починали боліти очі. Зненацька позаду почув скрегіт. Щось шаруділо по плитці, швидко наближалося. Фалмін зігнув коліна, виставив меча в горизонтальне положення, аби з півобороту нанести удар. Щось йому підсказало, що потрібно зачекати, підпустити істоту до себе.

Це врятувало йому життя.

Щось підскочило до нього, тихенько пискнуло. Відчув, як об ногу треться щось мале та тверде. Повільно повернувся тулубом до істотки, яка прийнялася нюхати його, наче собака. Стало ясно, що це створіння загрози не несе.

Фалмін повільно опустився на коліно, переклав меча в ліву руку, а вільну простягнув до істотки, яка тихенько пискнула. Намацав велику голову, потім провів пальцями по крильцях, які періодично тріпалися, наче воно намагалося полетіти. За мить збагнув, хто зараз перед ним, але рев, який пролунав неподалік, змусив миттєво зосередитися й встати на ноги.

Праворуч, із коридора, з якого він вийшов, лунало громоподібне ричання. А тоді зненацька звідти вилетіла ціла хмара вогню. Фалмін миттю зреагував, схопився за істотку, стрибнув до стіни, затулившись рукою. Вогонь пролетів повз, але павутина та уламки меблів, що лежали в залі, спалахнули наче сірники, освітивши більше, ніж половину приміщення.

Фалмін поблід.

Чаклуна оточило більше десятка невеликих за розміром драконів. Під пахвою в нього сидів ще менший дракончик, який перелякано водив оченятами та притулився до чаклуна своїм випуклим животиком. Дракони не нападали, лише моторошно дивилися на приблуду, яка порушила їхній спокій.

Фалмін не знав, що робити. Але дракончик, який нарештів оговтався від переляку, вскочив, тріпонув крильцями, заричав смішним риком на драконів, які, на превелике здивування чаклуна, одразу розбрелися по кутках.

Драконеня сильно ткнуло Фалміна під ребро, а саме побігло кудись у темряву, даючи знати, що потрібно йти за ним.

«Воно або приведе мене до спасіння, або до смерті, — подумав про себе чоловік, після чого, не довго думаючи, підвівся і побіг за дракончиком».

Незважаючи на свої розміри й великий живіт, маленьке змієня жваво бігло вперед, змушуючи пильно за собою стежити. Фалмін двічі за щось зачіплявся, але піднімався та продовжував цю біганину в темряві. Вони тричі повернули, навіть один раз піднялися сходами.

Невдовзі чаклун побачив, що попереду майорить величезний прохід. Чоловік збавив хід. Заплющив очі через світло, від якого встиг відвикнути. Коли зір відновився, він розгублено й трішки невпевнено покрокував вперед. Пройшов через прохід і опинився на великому плато, схожому на язика, який випирав із скелі. Тільки зараз чаклун побачив істоту, яка уважно дивилася на нього жовтогарячими очима.

Чаклун остовпів.

— Схоже, я помер, — сказав вголос, не вірячи своїм очам.

Він не раз чув легенди про вищих драконів, істот, які вражали своєю могутністю, величчю та мудрістю. Не один раз і бився проти таких противників, які змушували боротися за власне життя, а не за здобич. Але те, що чаклун бачив зараз, здавалося сном.

Дракон сидів на задніх лапах, а повністю розкриті крила, такі ж неосяжні, як і довга шия, сягали меншою мірою декількох десятків метрів. Голова, схожа на великий плаский камінець, здавалася нерухомою, а ніс постійно випускав рідкий пар. Луска красиво виблискувала, наче відполерована.

Чаклун не раз бачив схожих створінь, але саме колір змусив людину втратити дар мови. Це був чистокровний чорний дракон, найрідкісніший серед своїх братів.

— Неочікувана зустріч у неочікуваному місці, — сказав велетень милозвучним голосом, який наче шпиця в'їдався в мозок. — Дійсно, цей світ дивує мене з кожним разом все більше, — дракон був незворушним, здавалося, що й паща його не відкривається. — Підійди ближче, людино, аби я краще тебе роздивився.

Фалмін, все ще переборюючи в собі крихти невпевненості, зробив декілька кроків назустріч, не відриваючи очей від морди дракона, яка зобразила щось подібне на усмішку, виставивши на показ ряд гострих зубів. Чаклун ніколи не бачив, аби дракони посміхалися.

— Ааа, так, так, так, це ж усім відомий Благандійський Чаклун, Фалмін із Мальгарда! — закричав голосно дракон, від чого затремтіли самі скелі, а Фалмін ще більше побілів. — Великий воїн та вбивця драконів, мантикор, псайкерів, грифонів, артигрифів, гарпій, королівських віверн, кам'яних стругів та ловогірів! Я усіх перерахував? — Фалмін не відповідав, лише слухав. — Чутки про твої діяння дійшли й до мене, воїне, тому можу вважати, що ти заслуговуєш знати моє ім'я. Звати мене — Яленіраведдін!

Дракон награно із шаною схилив голову, однак погляд його був повний презирства і ненависті.

— Відчуття підсказувало мені, що день має видатися цікавим. І справді! Вбивця прийшов у наше лігво, бажаючи завдати шкоди моїм братам, яких я оберігаю. Чи знаєш ти, хто я такий, вбивце?

— Гляйгарн. Або ж людською мовою — чорний дракон. Пастир усіх братів своїх. — Фалмін, остаточно опанувавши себе, шанобливо схилився перед драконом.

Яленіраведдін, здавалося, був здивований такою поведінкою, проте все ще залишався нерухомим. В свою чергу, вбивця драконів пам’ятав із книг, що чорні дракони дуже любили, коли до них виявляли повагу.

— Виявляти пошану до свого противника може далеко не кожен, — сказав вже більш спокійно дракон. — Це якість виключно благородного воїна, людино, а мені мало віриться, що ти справді такий.

— Хочеш перевірити? — голос Фалміна був металевим, спокійним, розважливим. Він опанував своє тремтіння в голосі, яке викликала поява дракона. Однак зараз змій був здобиччю, а не навпаки. — Можеш спробувати, драконе.

— А хіба не через це ти тут? — після короткої паузи запитав велетень, якого все більше вражав гість. — Ти, як і ті створіння зі зброєю, прийшов сюди, аби вбити мене та мені подібних. Чи не так? Так само, як і десятки драконів, які полягли від твого зловісного меча!

— Я повинен був убивати вас, Яленіраведдіне.

— Навіщо? — запитав дракон зі злістю.

Фалмін опустив погляд, не в змозі дивитися на дракона.

— Все своє життя я вивчав вас, драконів, прочитав десятки книг, написані ще в давнину. Я тренувався роками, аби мати змогу протистояти вам, адже для себе я визначив, що ви несете Хаос, який стане початком кінця. Я хочу цей кінець відкласти, як колись Рідріор.

— А чи знаєш ти, людинко, що Рідріор і сам був драконом, поки його зрадлива сутність не піддалася впливу однієї людської жінки? — завдав удару у відповідь дракон, із насолодою спостерігаючи, як Фалмін запнувся, — Саме люди стали тією силою, яка роз’єднала драконів, змусила вбивати один одного і боротися за виживання. На власній землі, яка належала моїм прадідам, допоки сюди не прийшов перший гном, ельф, а потім і людина. Але серед усіх саме ви вирізнялися особливою жорстокістю та жагою влади!

— Ви такі самі приблуди тут, як і ми! — викрикнув розлючено Фалмін, у якого від злості почервоніло обличчя, — Дракони прийшли до Благандії із іншого світу ще до появи людей, це правда. Однак в Орінсії ви не були першими! На початку на землях прадідів до вас жили гноми та ельфи. Завдяки війнам та насиллю, дракони відтіснили їх, а самі запанували, поки не прийшов Агран Творець і не відігнав вас знову до Благандії.

— А після Доби Апокаліпсису люди, які самі і спричинили цей катаклізм, подалися на землі драконів, і почалися ще страшніші війни. — випалив змій. — Так, людино, я знаю історію незгірше за тебе, адже і сам був очевидцем тих страшних подій. Однак ця розмова не має сенсу через твоє невіглавство та упереджене ставлення до мого народу. Але все одно не можу збагнути, чому ти вбиваєш із такою жорстокістю саме нас? Чому не королів та князів, які посилають своїх людей на убій тисячами, травлять власний народ податками та голодом? Чому не вбиваєш батька, який топить свою дитину або продає її через голод; барона-землевладця, який гвалтує жінок і не має за те ніякої кари, тому що його брат — намісник? Чому не їх, вбивце драконів?

— Тому що ви несете руйнування! — хоча Фалмін і викрикнув це голосно, але не із таким запалом та впевненістю, аніж до цього. Руки його невідомо коли почали труситися, чи то від безсилля, чи ж від сумнівів, — Тому що гинули люди, а діти залишалися сиротами. Ви сила, яка людям несе лише смерть і руйнування. Сила, із якою неможливо боротися ніякими іншими засобами, окрім вбивства! Хтось повинен це зупинити…

– І цим самим «кимось» вирішив стати ти, вбивце? Хто дав тобі таке право? Називаєш нас злом, Фалміне? А чи не є злом той, хто приходить на чужу землю і вбиває її господарів? Хто через зради та підступність добивається своєї страшної мети?! Не тобі говорити мені про зло, яке сіять довкола дракони, чаклуне, адже люди посіяли значно більше лиха, аніж ми!

Дракон злісно дивився на чоловіка, його хвіст нервово бився об землю, наче він будь-якої миті мав напасти. Фалмін, здавалося, повністю поринув у себе, задумався і остаточно завагався.

Усе своє життя він свято вірив, що дракони є загрозою для людей, і що саме він повинен зупинити їх. Так його навчав Майстер, так його вчили усі ті книги, які він прочитав. Але зараз, після слів чорного дракона, він збагнув, що щось похитнулося. Щось у його свідомості.

— Отже, ти вирішив і нас убити, так? — гляйгарн відволік його, не бажаючи більше чекати, — Якщо так, то давай закінчимо це швидше.

— Ні, — відповів приглушено Фалмін, зазирнувши прямо в очі дракона, — Я… я прийшов, аби врятувати нас усіх. — він сказав це швидше, аніж встиг збагнути сенс сказано, однак відступати уже було нікуди.

— Від чого, людино? — дракон засміявся чисто людським голосом, Фалмін збагнув з ким має справу, але виду не подав. — Ти стоїш перед одним із наймогутніших створінь у всій Благандії, істотко. Говориш зі мною тільки через те, що мій син привів тебе сюди, а отже, побачив у тобі щось незвичне, рідне, могутнє. Хто ти такий, Фалміне із Мальгарда?

— Я — Благандійський Чаклун.

— Це я знаю, — дракон нарешті поворухнув своєю головою, схиливши її на бік, — але хто ти насправді? Вбивця? Воїн? Лицар у вовчій шкурі? Чи, можливо, довговолоса діва, яка просто маскується під цією самовпевненістю? А, Фалміне?

Чаклун промовчав. Він знав, що дракон намагається рознервувати його, змусити дати слабину. І це в нього виходило. Фалмін поглянув кудись за спину велетня, на краєвид засніжених рівнин, лісів, полів та яруг, що розкинулися у підніжжя скель. Дракон бачив його реакцію. Посміхнувся своєю дивною, моторошною посмішкою.

— Я повторюю запитання, людино: хто ти насправді? Вбивця, який прийшов за моєю головою, як і за іншими?

— Я хочу всіх врятувати, — повільно проговорив чаклун, підвівши свої темні очі на дракона. — Якщо не віриш, прочитай це в моїй голові, знаю, що ви таке вмієте.

— А ти багато знаєш про своїх противників. Вражає, але не настільки. Я не поведуся на твої витівки.

— Чого тобі втрачати, драконе, — сказав Фалмін, дивлячись на дракона з-під залитих потом брів. — Невже боїшся такої дрібної істотки, як я?

Дракон випустив пар із ніздрів, глянув вороже, але не зрушив з місця.

— У тебе погано виходить, людино.

— Я пов'язаний із вами більше, аніж ти думаєш, — чаклун не довго думаючи засукав рукав на лівій руці, оголив драконячу луску, яка щільно вкривала все від плеча до кінчиків пальців. Дракон вражено подивився на руку, нахилився трішки вперед.

— Бути не може…

— У мені тече драконяча кров, Яленіраведдіне. Як інакше я зміг би вивчити вашу давню мову у ранньому віці? Як би я зміг думати так само, як ви?

Дракон приголомшено подивився у вічі чаклуна, і лише зараз побачив там щось таке, що змусило його злобу втихнути.

«Дракон в його душі дихає яскравим вогнем. — думав гляйгарн, — Чого не скажеш про багатьох моїх братів. І якщо ж цей чоловік убив стількох братів, отже вони виявилися слабшими за цю людину.»

Ісполит уважно дивився чаклуну у вічі, якоїсь миті зашипів своїм язиком, махнув крилами. Фалмін стояв, наче вкопаний, очікуючи будь-чого, і навіть нападу. Замість відповіді и якоїсь реакції, дракон потягнув свою голову прямо до чаклуна, наблизився майже до самого обличчя, зазирнув у вічі, а потім і в душу.

— Де я?

Всюди бушувало полум'я. Горіли будинки, міста, країни…горів увесь світ. Сонце сховалося за хмарами, а із чорного неба забили блискавки, віщуючи дощ.

Яленіраведдін стояв на краю прірви, а позаду стояла та, кого боялися навіть дракони.

— Що ти тут забув, вища істото? — запитала Смерть у дракона холодним голосом. — Це не твій світ. Це нічий світ. Лише мій. Він мій!

Дракон закрився крилом від світла, яке випускала із себе Смерть. Не міг її побачити, але знав, що це вона. Тільки від Смерті може йти такий холод.

— Хто він? — закричав дракон крізь шум, який потьмарив його розум. — Хто він тобі?

— Скоро ви усі дізнаєтеся! Усі побачать, хто є хто!

Яленіраведдін закричав від болю, що пронизав його тіло. Почув крик людей. Розплющив очі й прибрав крило. Бачив місто, що палало зеленим вогнем, а там, прямо на горі трупів, стояв він.

— Фалмін!

Очі смерті. Він має очі смерті. Такі ж холодні, спокійні, мертві…Одяг і руки його в крові невинних…У крові драконів…

— Vavegge!

— Я не розумію!

— Vavegge! — знову закричав Фалмін. — Йди геть!

Яленіраведдін хотів підійти ближче, запитати, почути, але не встиг. Ноги підкосилися, він впав, не в змозі підвестися. Фалмін стояв на горі трупів, все ще дивився на нього, усміхався та плакав. Кричав… Дракон не міг розчути усього, але єдине слово, яке він вловив, було й не слово, а ім'я.

— Хто така Ельгі?

— Він спалить увесь світ заради неї! Піде на край землі, виступить проти усіх ворогів, але не зупиниться!

Дракон бачив, як за спиною Фалміна стоїть Смерть, як кладе свої долоні йому на плечі. Він не озирався, стояв нерухомо. Лише говорив. Одне слово. Одне ім'я.

Подих. Світло. Туман.

Шум струмка та сміх. Він бачив…

Він бачив будинок із садом. Бачив коней, які паслися на пасовиську. Бачив маленьку чорноволосу дівчинку, яка грається із маленьким коником. Чує сміх малечі. Чує іржання коней. Чує розмову чоловіка та жінки.

— Ельгіда у небезпеці! — кричала жінка із хвилястим рудим волоссям. — Ці здібності можуть погубити її!

Фалмін мовчить. Стискає долоні у кулаки, підбирає слова.

— Це тобі твій любий нашепотів, Катрін?

— Замовкни, Фалміне! Замовкни! Він мудрий чоловік, багато чого знає, а ти намагаєшся відкинути очевидне! Навіть попри те, що ми уже не чоловік і дружина, Ельгіда залишається нашою спільною дитиною.

Голос Фалміна тремтить від люті.

— Я не віддам її тобі. Ніколи.

Голос дружини вібрує ненавистю.

— Я її мати! Ти не посмієш!

— Цю дитину ніхто не скривдить, Катрін. Якщо хтось захоче її скривдити, то пожалкує! Навіть ти!

— Це моя дитина! Як я можу бажати їй зла!?

— Ти, можливо, не бажаєш, але цей покидьок використовує тебе. Використає і Ельгіду, якщо вона потрапить у його руки.

Мовчання. Ненависні погляди. Презирство. Нерозуміння.

Так було не завжди. Допоки у їхнє життя не увірвався інший чоловік.

— Це моя дитина, — сказала невпевнено Катрін, обхопивши себе руками за плечі. — Ти не зможеш.

— Ця сволота скривдить її! Він обдурить тебе і використає Ельгіду, — повторив він, вимахуючи через безпомічність руками. — Хіба ти не бачиш?

— Замовкни! Замовкни!

Голос Фалміна виважений та впевнений.

— Я краще помру, аніж віддам вам дитину.

Голос Катрін сповнений ненависті та холодної сталі.

— Нехай буде так.

Світло. Подих. І сльози…

Яленіраведдін увійшов у туман, який закутав його в щільне покривало. Йшов довго та безрезультатно. Хотів знайти вихід.

За мить побачив маленьку чорноволосу дівчинку. Дівчинку, яка має такі ж очі, як і у свого батька.

— Хто ти? — запитала.

Яленіраведдін хотів відповісти. Відчув, що зробити цього не зможе. Бачив очі дівчинки. І боявся. Боявся того погляду.

— Де мій тато? — запитала розгублено, стискаючи у ручці м'яку іграшку. — Де мій татусь?

Дракон відчув, як тіло проймає льодяна стріла. Як ця стріла вражає усе нутро, а на кутиках очей навертаються сльози. То були не сльози, а кров.

— Я хочу до тата! Ти знаєш, де він?

Дракон знову не відповів і безсило відкрив пащу. Дівчинка заплакала, обійняла іграшку. Була самотня. Така самотня.

— Вони покинули мене! — раптом крикнула. — Залишили саму!

Яленіраведдін знову глянув у її холодні очі. Знову відчув страх і…покору. Зрозумів, що ця дитина має над ним владу. Має владу над вищим драконом!

— Я хочу до тата, — сльози котилися по її щічках і розчинялися в тумані. — Не хочу бути сама.

Він глянув востаннє у її заплакані очі. Похитнувся, відчув запаморочення і впав у безодню.

Яленіраведдін, ледь переводячи подих, вийшов із трансу, затрусив знесилено головою. Фалмін стояв перед ним, але не на горі трупів. Він просто стояв. Коли Яленіраведдін підвів голову, чоловік помітив сльози в кутиках його очей.

— Що ти побачив, драконе?

— Я побачив те, що чекає нас усіх, Фалміне, — голос дракона став засмученим, а зміїні очі дивилися кудись далеко, в інший вимір. — Твоє минуле в суцільній темряві…ти шукаєш…шукаєш її у темряві своїх спогадів.

— Ти бачив Ельгі? — з надією запитав Фалмін. — Ти бачив мою доньку?!

— Бачив.

— Як вона? Що з нею? — запитав схвильовано Фалмін, забувши про все на світі.

— Твоя дитина закутана туманом минулого та майбутнього.

— Не розумію.

– І не зрозумієш, — дракон відвернувся, підійшов на край плато, подивився донизу, на скелястий хребет, що тягнувся далеко на захід. — Ніхто не зрозуміє.

— Що ти пропонуєш мені робити?

— Я відпускаю тебе, Фалміне. Хто я такий, аби вставати на заваді самої долі. Можеш бути вільним, якщо, звичайно, ти не захочеш убити мене.

— Ні, не захочу, — чаклун підійшов ближче до давнього створіння, яке зараз здавалося як ніколи беззахисним. — Наша розмова багато чого прояснила. Я ще маю сумніви, але… — він стиснув кулаки і зуби, напружився, — А що з іншими?

— Мисливцями? Їх чекає смерть. Вони прийшли сюди за мною та моєю паствою, але повернуться ні з чим.

— Я не можу допустити їхню смерть, принаймні не всіх.

— Про кого йдеться?

— Гноми та лицар із Канйора. Інші мене не цікавлять.

— А що я отримаю взамін на їх життя? Ти ж не думаєш, що твоя спорідненість із нами дає тобі право чогось вимагати?

Фалмін не очікував такого повороту подій. Знав, що дракон просто так його товаришів не відпустить, але й розумів, яку ціну доведеться заплатити. Добре знав.

— Даю клятву захисника, — сказав після хвилі роздумів Фалмін. Мовчки дістав ножа, провів ним по долоні лівої руки. Темна кров повільно стікала рукою, капала на землю. — Обіцяю, що жоден із драконів, які перебувають в цьому монастирі, не постраждають.

— Ти гадаєш, що ми не зможемо самі себе захистити? — примружився дракон.

— Зможете, але будуть втрати. Принц Кральє розмістив свій табір неподалік від монастиря, має при собі із сотню добре озброєних гвардійців та лучників. Він хоче розваг, вашої крові. І не зупиниться, поки не отримає цього. Повір мені.

— Яким чином ти збираєшся захистити нас? Та й навіщо тобі ці гноми?

— Вони мої друзі.

— Друзі, — дракон похмуро подивився на захмарене небо. — Я також мав друзів: Алларанід, Грійольдор, Танцірініг, Олдроог, Йордіглор… — усі були братами, але їх кістки давно красуються над чиїмось каміном або гниють у порожніх печерах. Ти вбив цих драконів, Фалміне, забрав життя великих літунів, чудових мисливців і просто неперевершених друзів, які, до всього ж, були і частково твоїми братами. А зараз в мене залишився лише мій син, який виявився мудрішим за мене і помітив у тобі те, чого б я, якби не ти, побачити не зміг. Так скажи, чому ж я маю врятувати твоїх побратимів?

Дракон, не отримавши відповіді, затримав на людині свій погляд, захиляв головою. Згадав гордих драконів, які колись розсікали повітря своїми крилами, перемагали ворогів та не знали собі рівних. Але виник ще один образ: темноволоса дівчина, яка потребувал допомоги й не знала куди йти. Постійно втікала від небезпек, що її переслідували. А він, батько, який зараз стояв перед ним із очима Смерті, був готовий на все заради доньки. Готовий виступити проти будь-якого ворога.

Яленіраведдін подивився на свого сина, який грався в кутку із великою кісткою. Це єдине, що залишилося в нього. Дитинча, яке давало сенс життя. Він збагнув. Поставив себе на місце людини, а свого сина на місце його доньки. І пробачив.

— Гаразд, Фалміне, ми домовилися із тобою, — сказав нарешті дракон, від чого людина полегшено видихнула. — Ти дав обіцянку про наш захист, взамін, я відпускаю мисливців.

— Дякую тобі, Яленіраведдіне.

— Не дякуй, а краще стримай свою обіцянку, воїне.

Фалмін підняв руку на знак прощання. Дракон поклонив головою, а дракончик, який перестав гратися із кісткою, стрілою підлетів до ноги чаклуна та обійняв її крильцями.

— Клянуся Затрігдіром, ти йому подобаєшся! Знав би мій син, хто ти такий, — хмикнув дракон, миролюбно дивлячись на свою малечу. — Ти зможеш пообіцяти мені ще одне, Фалміне?

— Так, Яленіраведдіне.

— Мого сина звати Нетрігдір. Якщо колись отримаєш замовлення на нього — відмовся.

— Обіцяю, пастире драконів, — Фалмін погладив маленького карапуза по чорній голівці, яка вже була вкрита міцною лускою. — Але й у тебе наостанок попрошу.

— Слухаю, Фалміне.

— Що ти ще побачив, коли зазирнув у мою душу?

— Я бачив Її, Фалміне. Вона постійно ходить поруч із тобою, хоче зустрітися поглядами, але ти, на щастя, ніколи не озираєшся. Не озирайся і надалі, чаклуне. Навіть якщо Вона покличе.

Фалмін, хвилину постоявши, схилився в поклоні перед змієм та його сином. Вищий дракон відповів тим самим, до нього приєднався Нетрігдір, смішно наслідуючи свого батька. Коли чаклун збирався йти, дракон крикнув йому вслід.

— Доля наша переплетена сотнею ниток, Фалміне, і можливо, невдовзі вони знову переплетуться.

— Радий був познайомитись, Яленіраведдіне. А особливо поспілкуватися із пастирем драконів.

– І я був радий знайомству, людино. До зустрічі.

Нарешті чаклун побачив вихід. Думав, що ніколи не зможе вийти із цього монастиря. Коли вийшов назовні, білизна вдарила в очі, ошпарила їх, але з часом зір повернувся. Навколо кружляв сніг. Дерева вже встигли покритися непоганим шаром, що зробило ці місцини дуже красивими та мальовничими.

— Фалміне! — кричали здалеку гноми. — Фалміне! Мерщій сюди!

Чаклун одразу збагнув, що трапилося нещастя. Перед монастирем зібралися всі мисливці. Неушкоджені та цілі, окрім Аранода. Гноми стояли поруч із тілом лицаря, а ельфи-брати, Ланерад та невідомі в капюшонах, як тільки побачили Фалміна, вирушили до табору принца.

— Відійдіть негайно! — чаклун підбіг до лицаря, якого поклали на мокру землю животом донизу. — Що із ним?

— Ми його в коридорі зустріли, — запинаючись, сказав Гільом. — Весь у крові був, з поламаним щитом і розбитою головою.

— А чому він на животі лежить?

— Ми тільки-но його винесли.

Фалмін про себе вилаявся, попросив у Бортуга, який сидів поруч, щоб допоміг перевернути лицаря на спину. Голова, яку на скоро руку перев'язали гноми, кровоточила.

— Негайно води сюди! І спирту! — закричав Фалмін, не відриваючи погляду від блідого обличчя Аранода. — Терпи, вояче, терпи! — примовляв чаклун, розв'язуючи голову канйорця. — Лий сюди, на рану!

— Ооооох!

— Болить йому! — сказав Бортуг, який разом з іншими гномами схилився над пораненим. — Давайте краще зал'ємо ту горілку йому в горлянку. Більше допоможе.

— Давай я спробую! — прокричав Кагдір, у якого при вигляді горілки засіяли очі. — А раптом вона палена!

— Закрий вже пельку, дурню! — прогорланив Іллі. — Набрид уже!

— Я набрид? Та сам ти дурень!

— Я дурень? Ану йди сюди!

— Стоп! — закричав щосили Гібді, схопивши обох забіяк за коміри. — Якщо негайно не припинете, отримаєте по зубах! Фалміне, — гном звернувся до чаклуна, який обережно перемотував голову канйорця, — що в нього?

— Як мінімум струс і добряча втрата крові.

— Отже, він зустрівся із драконом, а ми не допомогли, — Гібді, розчарувавшись сплюнув і відвернувся.

— Ні, із драконом він не бився, — сказав по миті мовчання Фалмін, уважніше оглядаючи поламаного щита, який лежав поруч із ним. — Рана на голові не від кігтів, а від простої булави. Ви бачили його шолом?

Гноми перезирнулися.

— Ні, шолома не було.

— Звичайно, — Фалмін підвівся, — якби на ньому був шолом, ми б побачили непогану вм'ятину. Пощастило, що він приніс із собою щита, де чудово видно слід від удару, але не пазурів та зубів.

— Ти ж не хочеш сказати, що це виродок Ланерад? — запитав Грівар, але, скоріше за все, на це запитання Фалмін уже відповів. Лише в Ланерада була булава.

— Ну, курва! — прошипів Гібді, міцно стиснувши древко сокири. Очі гнома палали бажанням помсти, — Я цього виродка саморуч четвертую!

— Приведіть Гора, — попросив Фалмін, не звертаючи уваги на слова товариша, — покладемо на нього Аранода. Його потрібно завезти до табору принца, там повинен бути медик.

Кінь, який весь цей час стояв біля монастиря, наче почув господаря, примчав до них, радісно заіржав. Чаклун був радий бачити тут свого вірного скакуна, але час піджимав. Гноми допомогли йому покласти лицаря на спину Гора.

— Ходімо, хочу поговорити із цим покидьком! — не вгамовувався Гібді.

— Полиш, Гріваре, ще встигнеш, — сказав Грівар, подивившись на Фалміна підозрілим поглядом. — А тепер буде до тебе питання, чаклуне. Не скажеш нам, що такого сталося в монастирі?

— Не зрозумів?

— Ти мене зрозумів добре. Жоден із нас не зустрів дракона чи бодай якусь тварюку на своєму шляху. А ти, Фалміне? — гном подивився на нього з-під лоба. — Зустрів когось, чи не так?

— Тебе це не обходить, гноме.

— Ще й як обходить! Ми прийшли сюди за здобиччю, а вийшли із пустими руками. Я більш ніж впевнений, що ти до цього причетний. Хочеш всю здобич собі забрати. Напевно, забив дракона, сховав його десь, щоб потім спокійно віддати принцику й отримати винагороду. Щоб ні з ким не ділитися і не мати проблем!

Гноми, як і Фалмін, здивовано подивилися на зле обличчя Грівара. Гном був налаштований рішуче, тому товариші не лізли в цю розмову. Знали про гарячий характер коротуна.

— Ти хочеш мене в чомусь звинуватити? — запитав Фалмін, намагаючись контролювати себе. — А ти маєш право і підстави на це, гноме?

— Право? Ооо, Фалміне, ще й як маю. Ми йшли сюди хер знає скільки, терпіли твої вказівочки та забобони, а ти хочеш встромити нам ножа в спину. Не вийде! — коротун із викликом задер підборіддя, мав такий вираз обличчя, наче хотів сплюнути, — Я чув про тебе, людино! Говорять, що ти ладен заради грошей продати рідну матір, не говорячи про друзів! Чув і про звірства, які ти чинив із добрими людьми, самі боги лише знають навіщо!

— Гноме, опануй себе, а то доведеться мені спростувати твої слова, — Фалмін відчув, як рука його автоматично потягнулася до руків'я меча. Він розумів, що якщо вихопить зброю, будуть жертви. — Ти б краще вибачився, тому що я дуже не люблю, коли зі мною говорять таким тоном.

Гном засопів, очі його почервоніли, а руки миттєво потягнулися до сокири. Інші коротуни, нарешті очунявши, схопили свого ватажка, голосно зарепетували. Грівар заричав, намагався вирватися, але міцні руки побратимів його стримали.

Фалмін засмучено опустив голову, повів поглядом по землі, не знаючи, що казати. Гнів, який ще мить тому бурлив усередині, одразу вщух, зник безслідно. Він мовчки потягнувся рукою до шиї, зняв щось і кинув просто під ноги гному. Це була невеличка кулька із чорного золота, яке вважалося найдорожчим дорогоцінним металом.

— Забирай свою здобич, гноме. Цим ти зможеш покрити свої витрати на цю подорож, — Фалмін пройшовся поглядом по вражених коротунах, які, здавалося, завмерли й не дихали. — Я врятував вас, пане Гріваре. Усіх вас. Не запитуйте, яким чином, але винагородою від цієї подорожі для вас буде життя, яке сьогодні всім було подароване.

Скінчивши, Фалмін підійшов до Гора, заліз у сідло і, наостанок кивнувши, поїхав до стежини, яка повинна була вивести на битий шлях. Гноми мовчки провели його поглядом, зніяковіло переглядаючись. Грівар висмикнувся із рук своїх товаришів, шмигнув носом. Гібді подивився на нього із поглядом повної відрази.

— Знаєш, Гріваре, я, звичайно, все розумію, але ти гівнюк та останній кретин, — коротко і ясно сказав гном. — Якщо наступного разу захочеш комусь щось висказати, порахуй у голові драконів, яких убив цей чоловік.

Гібді розвернувся, сплюнув і побіг наздоганяти Фалміна. Гільом та Іллі пішли до поні, аби нагодувати їх та перевірити упряжі. Кагдір разом із Бортугом, стоячи біля Грівара, обмінялися двузначними поглядами. Їм також було що сказати, але ватажок, відчувши це, застережливо підняв руку.

— Досить, мужики, — буркнув під ніс гном, важко при цьому зітхнувши. — Давайте збиратися, а то мене від цієї подорожі зараз знудить.

— Знаєш, а нас чомусь нудить від тебе, — сказав голосно Бортуг, демонстративно відвертаючись. — Ти наш ватажок, це правда. Але так буде лише до Кагака, потім наші шляхи розійдуться.

— Повністю погоджуюсь, — додав Кагдір, явно не розуміючи, що тут відбувається.

Гноми розбрелися в різні боки — готувалися до виходу. Грівар стояв на місці, аж поки не помітив прикрасу, яка лежала в грязюці прямо під ногами. Підняв, подивився.

— Це дійсно дорога річ, — сказав гном, оглянувши камінь. — А я не дорожчий, ніж цей сніг, що лежить на землі.

Він міцно стиснув камінь у руці, приклав до грудей і заплющив очі. Здавалося, він поринув у якийсь сон, проникся історією цього каменя, який постійно був на шиї у Благандійського Чаклуна. Розплющивши очі, гном полегшено видихнув. Збагнув, що він зробить із цією дорогою прикрасою.

– Іллі! — крикнув він до одноокого гнома. — Підійди, будь ласка.

— Сам підійди! — огризнувся гном, але, побачивши серйозний погляд Грівара, все ж таки підійшов. — Чого тобі?

— Я чув, ти найкращий коваль у Кагаку. Це правда?

— Був ним визнаний три роки тому, але ініціативу перехопив Таргрі Корж.

— Тим не менш, вміння вправлятися з металами в тебе залишилися.

— Ближче до суті, у мене немає часу на балаканину.

— Ти зможеш щось зробити із цим каменем?

— Ну ти й сук…

— Ні, зачекай, не продати, а щось зробити. Будучи п'яним, Гібді розповів про доньку Фалміна, яка живе на чужині. Хочу зробити їй подарунок, адже чаклун цього не прийме, занадто вже гордий. А так, ця річ потрапить у потрібні руки.

Іллі взяв камінь, оцінив його своїм оком і посміхнувся. Грівар відповів тим самим.

— Гаразд, Гібді, це благородно, — сказав Іллі, поклавши камінець собі в кишеню. — Я виконаю твоє прохання.

— Ось і добре! — чорнобородий гном дружньо плеснув його по спині. І полегшено видихнув. — Тільки інші про це не повинні знати. Гаразд?

Одноокий згідно кивнув, а сам підсвідомо почав налаштовуватися на плідну роботу в кузні.

Чаклун швидко дістався до табору принца, намагаючись поквапити Гора. Аранод всю дорогу щось бурмотів, певно, марив. Кров перестала йти, але допомога лікаря була необхідною. У таборі метушилися солдати, переносили якісь колоди та ящики, мабуть, щось майстрували. Фалмін проїхав повз мовчазних вартових, які стояли біля в'їзду. Його не спинили, а отже, чекали. Гора одразу взяли за вудило, Фалмін спішився.

— Ви поранені, пане? — запитав худорлявий чоловік у міцних металевих латах.

— Я ні, але ось цьому чоловіку негайно потрібен лікар.

— Зробимо, — запевнив його вояка, — але якщо вже так, то вам негайно потрібно явитися перед володарем.

— Гаразд. Потурбуйтеся про нього, — сказав Фалмін, подивившись занепокоєно на Аранода.

Позаду, весь задиханий, підбіг Гібді. Фалмін не був тому здивований, але вирішив спитати:

— Я гадав, ти підеш із сородичами.

— Куди ти, туди і я, чаклуне. Тебе зараз не можна самого залишати, — Гібді усміхнувся, хоча по очах було видно, що розмова між Фалміном і Гріваром його добряче заділа. — Ох, лярва, треба випити.

— Не зараз, Гібді, потрібно побачити принца.

Гном мовчки відійшов у сторону, пропустивши Фалміна. Пройшли декілька рядів палаток і шатрів, по дорозі бачили чимало гвардійців та простих солдатів, здавалося, що вони готувалися до битви. Коли недобрі відчуття почали приходити в голову Фалміна, він і Гібді дійшли до величезного білого шатра, який стояв на пагорбі посеред табору.

— Пане Фалміне, вас чекають, — сказав спокійно охоронець, втупившись своїми сірими очима у чаклуна, — але коротуну не можна.

— Він зі мною.

— Принц наказав…

— Якщо він не зайде, тоді принцу доведеться мене почекати, — сказав Фалмін голосом, який точно не можна було назвати добрим. — Ти хочеш, аби твого володаря змусили чекати?

Вартовий, майже не роздумуючи, прибрав свого списа, а сам відійшов в сторону, даючи дорогу. Фалмін і Гібді одразу зайшли. Всередині усе сяяло від золота. Посуд, меблі й навіть картини, що висіли на тканевій стіні, виблискували жовтим кольором, змушуючи примружувати очі. Гном розкрив рота, коли побачив скільки добра могло умістити таке шатро, а ось Фалмін здавався спокійним. Він дивився прямо на чоловіків, які сиділи в розкішних кріслах і чекали аудієнції.

— О, Фалміне, — награно дружньо сказав Ланерад, шкірячи свої пожовклі зуби, — а ми тут із хлопцями до принца прийшли, так би мовити, на прийом.

Усі присутні — два брати-ельфи та невідомі в накидках — ворожо подивилися на чаклуна, навіть не намагаючись приховати свою відразу.

— Бачу, ти без трофеїв, — вперше за весь час подав голос менший із братів-ельфів — Гетеніль. На відміну від брата, очі він мав великі та зухвалі, а паскудна усмішка нічим не нагадувала про ельфійську красу. — Схоже, полювання ні в кого не задалося.

— Угу, але, судячи із виразу обличчя, ти не особливо розчарований, — сказав вже Ямілар, недобре зіщуривши красиві очі. — Дивно все це, чаклуне. Такий великий мисливець на драконів і не зміг вполювати жодного. Дивина.

— Повір, ельфе, не кожне полювання повинно закінчуватися вдало, — відповів Фалмін, не звернувши уваги на зневагу в голосі гостровухих.

— А цей що тут забув? — гаркнув Ланерад, насмішкувати подившись на Гібді. — Він що, дверима помилися? Кузня в іншому боці.

— Якщо щось не подобається, недоумку, можемо вийти й у всьому розібратися, — сказав напрочуд спокійно Гібді, у якого зухвалість Ланерада лише розпалювала жашу бійки. — Чи твоя булава призначена лише для удара в спину, як із Аранодом?

Ланерад почервонів і, рикнувши, вже було схопився за руків'я булави, що висіла на поясі. Він не встиг помітити, як чаклун вихопив свого меча й приклав його до шиї вбивці.

— Якщо зробиш бодай рух — залишишся без голови, — Фалмін завмер, постійно дивився на руки противника. Ланерад повільно забрав руку від зброї. Гібді, із сокирою в руці, уважно роздивлявся довгі ноги розбійника і в голові міркував, по яким частинам буде їх розділяти.

У шатро зайшов статний чоловік, такий же жовтий від золота, як і картини із меблями. Мав він красиве молоде обличчя, довге світле волосся і дуже яскраве вбрання. На шиї, руках і у вухах висіли дорогі прикраси із золота. На поясі, у білих піхвах — металевий короткий меч, із навершям у вигляді грифона із діамантовими очима.

Усі підвелися та низько поклонилися. Фалмін підвів голову першим, зустрівшись із ясним поглядом чоловіка, який дивився прямо на нього. Коли й інші попіднімали очі, Талар Кральє усміхнувся, підійшов, обережно, майже не торкаючись обійняв кожного із мисливців.

— Великі воїни, знамениті вбивці почвар та бестій різноманітних. Велика честь приймати вас у себе, — голос принца звучав витончено, спокійно та розважено. Лише дурний не міг прочитати у ньому небезпеку. — Та чи потрібно вам надавати такі почесті, панов'я мисливці?

Ніхто не наважився відповідати на поставлене запитання, оскільки розуміли, до чого хилив принц. До шатра тихенько, майже непомітно зайшов чародій, який раніше роздав їм медальйони. Чоловік у мантії став поруч із принцом, на що той навіть не звернув уваги.

— Щоб не затягувати час і не витрачати власних нервів, я одразу поставлю вам усім одне запитання, — принц трішки нахилився вперед і примружився, наче страждав курячою сліпотою. — Що за чортівня сталася в монастирі?

Мовчання, яке було відповіддю на запитання, ще більше роздратувало його.

— Скажи, Лютію, — звернувся він до чародія, який із зарозумілою пикою дивився на присутніх, — медальйони, що їм роздали, повинні були показати сутички, битви із драконом чи бодай щось схоже на це. А що побачили ми?

— Лише непроникну темряву, володарю, — шанобливо відповів магік, але навіть ідіот міг розгледіти в цій шані неприкриту награність.

— А що у нас викликало таке видовище?

— Таке ж непроглядне невдоволення.

Принц паскудно усміхнувся, окинув поглядом усіх учасників і затримав погляд на Фалміну, який на відміну від інших, не вподобав таку показуху принца. Талар намагався щось побачити в його очах, спробувати розгадати якусь таємницю, але чаклун не давався, закрив у собі всі відчуття. Нарешті принц відірвав від нього погляд.

— Усі, окрім пана Фалміна та його товариша, вийдіть та зачекайте біля входу, — наказав Кральє. — Лютію, тебе я попрошу залишитися.

Мисливці, схиляючись у поклонах, один за одним покинули шатро й вийшли надвір, де могли перевести подих. Тим часом, у шатрі відбувалася доволі цікава розмова.

— Благандійський Чаклуне, це честь, бачитися із тобою, — принц, здавалося, розслабився і голос його став якимось не таким, більш простим, аніж до цього. — Твої подвиги оспівані в багатьох піснях, а на базарах і балах шепочуться про вершника, який взяв на себе роль визволителя людства від драконячої напасті. А що скажеш ти про ці пісні? Вони правдиві?

— Кожен може розцінювати їх по-своєму, — сказав спокійно Фалмін. — Є люди, які ненавидять мене або ж навіть хочуть вбити. У кожного свій смак.

— Але, чаклуне, для багатьох ти зразок мужності, спокою та професіоналізму, хай там що говорять інші нехлюї. Рідкісна пташка, яка бодай трішки розводить засірілі фарби цього континенту. Між іншим, чув я і про твого товариша.

Гібді усміхнувся самими губами, але в душі не знав, від кого і що міг чути принц, а тому почав нервувати.

Здавалося, принц прочитав це, на що усміхнувся якомога паскудніше. Лютій, який уважно спостерігав своїми хитрими очима за Фалміном, нахилився до вуха повелителя і щось прошепотів.

— Ах, так, Лютій нагадав мені дещо. Те, чому я захотів поговорити із тобою, чаклуне, — принц повільно почав ходити навколо Фалміна, перебираючи руками намисто, що висіло у нього на шиї. — Здається мені, що наше, хм, полювання, не вдалося саме через тебе. Поки ти не відповів, наведу причини такого припущення. Перша — це те, що ти викинув медальйон, який вам видав Лютій перед початком полювання, а як ти вже зрозумів, завдяки ньому я міг бачити те, що і ви. Друга причина — це твій незвичний зв'язок із драконами, а я чув, що ти неодноразово рятував їм життя, навіть тоді, коли за це платили купу грошей. Можеш пояснити чи бодай спростувати моє твердження про те, що це саме ти позбавив мене видовища?

— Я не буду нічого ані пояснювати, ані спростовувати.

— Неправильна відповідь, — Талар зупинився біля однієї із картин, на якій був зображений поєдинок між двома драконами. Принц залюбувався цим дійством, у шатрі на мить запанувала тиша. — Дуже небезпечно відмовляти в чомусь володарям, чаклуне, запам'ятай собі раз і назавжди. Був би на моєму місці інший — ти давно б уже висів, але я не полишаю надії, що розважити мене ще зможеш.

– І яким чином я можу розважити принца? — Фалмін тільки зараз збагнув, чого прагнув Талар увесь час. Хотів крові, неважливо, людської чи драконячої. Йому було потрібне видовище. Гібді думав про те саме, про що свідчили напружені вилиці і розширені очі.

— Це вже тобі вирішувати, Фалміне. Однак, якщо я не отримаю цього зараз, то накажу своїм воїнам брати штурмом цей бісів монастир, у якому, як відомо, все ж таки водиться бодай один дракон.

— Ви настільки впевнені в цьому? А якщо я нейтралізував загрозу.

— Справді? — принц зобразив здивування і одразу посерйознішав. — Гадаю, ти мені брешеш, наче кобольд. Подумай сам, чаклуне, якби дракон був убитий, його голова лежала б у мене під ногами. Усі жадають золота, а я — розваг. Дай мені цих розваг, Благандійський Чаклуне, і тоді я залишу монастир у спокої. Даю слово.

— Вірю вам, як собі, — запевнив Фалмін, хоча й не думав вірити словам принца. Занадто добре він знав таких лицемірів, як Талар.

— До одного місця мені твоя віра! — вскипів зненацька Кральє, на що навіть Лютій здригнувся. Принц підійшов впритул до Фалміна, був високим, як і його батько, але менш м'язистий, ніж Фалмін, що не забороняло дивився на чаклуна зверхньо, ворожо. — Ти полишив мене гарної розваги й голови дракона, яку я так хотів отримати. Але повір, мисливці, що стоять перед входом, уже сповіщені про те, що це ти забрав у них здобич. Кажу тобі, Фалміне, видовище сьогодні відбудеться, а ти, любий мій, будеш головним героєм у цій драмі.

— Принце, перепрошую за сказане, але…

— Стули писок, карле! — гаркнув до Гібді Талар, красиве обличчя якого залилося рум'янцем. — Ти й тобі подібні завжди сіяли смуту по моєму королівству, виспівуючи по трактирам про подвиги Сигізмунда, хай йому пусто буде! Ви куєте йому зброю для нової війни, яку він хоче розв'язати проти грифона! Якби я тільки побажав, твої кишки розтягнули б від Лютого моря аж до Чорних гір! Тому стули свого рота!

— Заспокойтеся, пане, а то люди надворі почують і підуть чутки, — прошепотів Лютій, паралельно промовляючи магічні слова. Вище Коло направило його сюди не для балачок, а задля того, щоб чародій мав вплив на юного наслідника. Дійсно, чари подіяли одразу, і молодик заспокоївся.

— Ти отримав наказ, собако, а тепер негайно його виконуй, а не то ти і твій дружок підете на шибеницю! — прошипів принц, наче змія. Не вистачало лише отрути, що капала із пащі.

Фалмін стиснув зуби й кулаки, хотів розмазати самовпевнену пику принца по стіні, затоптати його в землю. І він міг це зробити, міг зараз вбити чародія і тальгрієнського покидька, але розумів, що живим із табору, у якому більше ста гвардійців, не вийде. Тим паче Гібді не хотів наражати на небезпеку. Тому рішення було прийнято.

— Гаразд, Кральє, ти отримаєш своє видовище, — Фалмін майже впритул наблизив обличчя до принца, глянув на нього, як на багно, що лежало надворі. — Але якщо я дізнаюся, що ти бодай пальцем зачепиш після цього монастир — тоді я порозважуся з тобою.

Принц на це стиснув зуби, набрав повітря в груди, аби відповісти, але чародій притримав його, даючи знати, щоб він поки помовчав. Фалмін, демонстративно відвернувшись від Талара, звернувся до гнома, який, весь блідий та напружений, стояв поруч.

— Якщо станеться непоправне…

— Йди, Фалміне, буду на тебе чекати, — Гібді ніколи не любив, коли його друг прощається, тому просто потиснув йому руку, відійшов убік, даючи дорогу. Він кипів від люті, бажав піти із другом, але умови принца були остаточні. Лише Фалмін і мисливці.

Чаклун вийшов із шатра не озираючись. Принц, чародій і гном рушили за ним. Надворі мела заметіль. Стало холодно. Ланерад, разом з ельфами та трьома невідомими стояли навпроти, вже зі зброєю в руках. Їх взяли в кільце солдати принца, щільно зімкнувши ряди, аби ніхто не зміг проскочити. Талару подали карла — крісло без спинки, аби він міг сісти й повністю насолодитися видовищем.

— А знаєш, сучаро, я відразу збагнув, що це ти винен у цьому! — крикнув люто Ланерад, міцно тримаючи в лівій руці булаву, а праву завівши за спину. — Ми тут з мужиками порадилися і вирішили, що якщо вже не змогли забити дракона й потішити принца, то заб'ємо тебе, суку, та отримаємо за це вдвічі більше, — вбивця сплюнув, подивився на п'ятірку, що стояла в нього за спиною і лише чекала команди, але Ланерад чомусь барився. — Я завжди думав, наскільки ви, вбивці драконів, вправні фехтувальники, але здогадуюся, що ти такий самий, як і той Аранод — засраний ідіот, який лише й уміє що язиком молоти.

– І це мені говорить людина, яка б'є в спину свого опонента. — сказав із ненавистю Фалмін, стиснувши кулаки. — Гівно гівном і залишиться, Ланераде.

Ці слова були наче кинджалом, який розірвав нитку, що утримувала вбивцю. Ланерад не витримав, побіг на Фалміна, який чекав нападу й вже тримав у руці свого полуторника.

Ланерад бив зліва, цілячись булавою в коліно, а ножем, якого дістав у русі, прямісінько в голову. Фалмін парирував кинджалом, крутнувся, проскочив під націленою в нього булавою, опинився за спиною у вбивці, зробив вольт [8] і саданув по спині. Краєм ока побачив принца, який із широко розплющеними очима дивився за дійством. Він був задоволений.

Чаклун, намагаючись не слухати вереск Ланерада, крутнувся на місці, за інерцією замахнувся та рубанув. Меч із тріскотом пробив металевий наплічник і всадився в плечову кістку. Вбивця заверещав голосніше. Фалмін метнувся вперед, схопив противника за шию лівою драконячою рукою і одним рухом зламав шийні хребці. Покидьок завмер, впав на коліна, а потім на землю, розплющеними очима дивлячись прямо на принца.

— Наступний! — крикнув Фалмін, витерши клинок об плащ Ланерада.

Назустріч вийшли брати ельфи. Тонкі, наче струни, у чорних бойових куртках із сталевими пластинами на руках. Мечі мали майже такі ж самі, як і у Фалміна, але із більш заокругленою гардою.

Вдарили одночасно, швидко, професійно. Чаклун, виставивши меча над головою, чекав нападу. Гетеніль вдарив у пах, різко скорочуючи відстань, а Ямілар уже бив сіністром [9], широко розставивши ноги. Фалмін зробив фальшивий контрвипад [10], відскочив вліво, змушуючи меншого із братів збити ритм, спробувати атакувати ще раз.

Клинок Ямілара пройшов дуже близько, почувся свист, але не зашкодив. Фалмін увірвався між ними, інстиктивно відкинувши руку із мечем за спину. Почув, як мечі зіткнулися, відбилися один від одного. Ямілар уже атакував вісімками, вигинаючи майстерно меча над головою. Хотів, аби Фалмін відбив його удар, а тим же часом Гетеніль колов, цілячись у пах. Чаклун ухилився вліво від удара ельфа, одночасно парирувавши вісімку Ямілара. Не встиг на одну секунду, і меч Ямілара врізався в ту ж ліву руку, але відскочив від прихованої під тканиною луски. Ельф не очікував цього, втратив рівновагу й відступив на крок назад, зруйнувавши запланований наступ.

Фалмін, не спиняючись, перекинув меча в ліву руку, вдарив страшно, зверху-вниз, цілячись прямісінько в голову Гетенілю. Ельф не встиг парирувати, хоча вже виставив меч на блок, але удар був настільки сильним, що відкинув його власний меч і той поранив його обличчя. Ямілар, краєм ока побачивши це, кинувся на Фалміна із новими силами, але не відчув, як пропустив удар під коліном, а потім різкий та невблаганний удар по потилиці. Відчув біль, коли вже падав на землю. Побачив свого брата, який лежав навпроти із розсіченим обличчям. Брати, глянувши один одному у вічі, завмерли.

Фалмін, кульгаючи, відійшов у сторону. По лівому стегну текла кров, певно, один із братів задів, коли чаклун намагався проскочити між ними. Але зараз на нього чекала остання трійка.

До цього невідомі особи повідкидали капюшони й тепер усі могли побачити їхні обличчя. Кожен із них був лисим, весь у татуюваннях. Фалмін впізнав ці знаки, що собою символізували ці написи. Такі татуювання носили наймані вбивці із Хестерфола, містечка, яким володіла фальдійська мафія. Тримаючи в руках по два коротких мечі, трійця рушила назустріч Фалміну.

— Що, навіть не поговоримо?

Чаклун ухилився від декількох серій ударів, кожного разу ударяючи у відповідь, але не завдавши шкоди. Один із нападників, провернувши кість, вдарив знизу, інший півобертом уже бив у торс, а третій зайшовши за спину, вдарив, рубаючи з обох плеч. Фалмін, розуміючи, що йому не відбити усіх цих ударів, використовував ліву руку, як щит. В пилу битви спостерігачі якщо і бачили це, то не встигали збагнути, яка така жива плоть могла відбивати удари сталі. Тим часом Фалмін атакував того, що був справа. Відбив його меч, і, поки той не вдарив знову, рубанув по стегну.

Інший пройшов йому мечем по зап'ястю правої руки, але одразу отримав прямо в череп. Третій, той, що бив у спину, все ж таки зміг дістати Фалміна вістрям по животі, замахнувся, вдарив ще раз, але чаклун вколов навмання, змусивши противника відступити. Побачивши, що двоє його товаришів уже на землі у власній крові, третій виродок завмер, оцінюючи шанси на перемогу, але чаклуну, попри поранення, набридло чекати.

Провернув фінт, красиво вдаривши півобертом. Противник очікував удару справа, але Фалмін зненацька змінив напрям клинка й всадив меча в живіт противника. Той застогнав, виплюнув кров і обвис на мечі чаклуна. Шосте тіло переможеного впало на землю, яка вся залилася кров'ю.

Фалмін, не в змозі більше стояти на ногах, опустився на коліна, схопив тремтячими руками пригоршню снігу, притис до рани на животі. Сніг почервонів. Гібді кинувся до друга. Принц Талар мовчки піднявся і заплескав у долоні. Грифон, зображений на прапорах, тріпотів на сильному вітрові.

— Браво, пане Фалміне, браво! — Кральє повільно пройшов повз трупи загиблих, підійшов до чаклуна, який почав втрачати багато крові. — Ти дійсно чудовий фехтувальник, зміг перемогти шістьох покидьків. Молодчина! Я потішений і, хочу визнати, вражений. Але ти ж розумієш, що за обман і образу принца Тальгрієна життя тобі та твоєму другу даровано бути не може. Гвардія!

Воїни, що до цього стояли нерухомо, почали наближатися до пораненого. Гібді, побачивши це, вскочив, уже тримав сокиру в руці, водив поглядом по суворих та незворушних обличчях чоловіків, які наставили на них списи. Зрозумів, що пощади не буде. Фалмін, зібравши всю силу в руки, міцніше стиснув меча. Спробував підвестися, але втратив забагато крові, тому сил на це не було. Один із гвардійців кинувся на гнома, але отримав сокирою між очі і повалився на землю, але інші змогли його обезброїти, кинули на землю. Один із воїнів проштрикнув списом плече Фалміна й вже замахнувся для вирішального удару. Друзі вже розпрощалися із життям, як зненацька доля подарувала їм другий шанс.

Прямісінько посеред табору з'явився…Яленіраведдін! Чорний дракон, неначе примара із страшного сну увірвався в реальність тальгрієнців. Поруч із ним бігло ще декілька менших драконів, а біля правої лапи терлося щось маленьке, плюючись невеличкими хмарками вогню. Яленіраведдін закричав несамовитим криком, через що гвардійці закривали руками вуха й падали на коліна.

Принц Кральє, не віряче у побачене, дременув до чародія, який уже шепотів формулу портала. Гляйгарн палив усіх поганців вогнем, сіючи довкола страх і смерть. Його син Нетрігдір, наслідуючи батька, намагався розтрощити якогось воза, на якому лежав провіант.

Чорний дракон, помітивши Фалміна, хотів підійти, але за мить почулися ще одні вигуки, але не драконячі. До табору табуном залетіли гноми. Голосно кричучи та репетуючи, коротуни зіткнулися із солдатами принца, які ще не встигли зрозуміти, що зараз коїться навколо. А довкола коїлося пекло.

— Тепер ми розплатились один з одним, Благандійський Чаклуне, — промовив дракон. — Нехай бережуть вас боги.

Не чекаючи відповіді, дракон разом із іншими та своїм сином зник у диму, полишивши після себе руйнування та смерть. Гібді ще декілька хвилин дивився вслід драконові, не в змозі бодай щось вимовити. Він знав лише легенди та перекази про драконів, а також чув розмови Фалміна, але щоб побачити цих істот в бії…Стогін Фалміна змусив його повернутися до дійсності.

Усюди вихором гуляло полум'я та крики гномів, які вже встигли пробитися до шатра принца й побачили Гібді, біля якого лежав Фалмін. Усі кинулися до них.

— Що з ним? — Грівар, на ходу скинувши шолома, впав на коліна поруч з чаклуном. — Гібді, не мовчи!

— Хто зробив це пекло? — запитав у рудобородого Іллі, але той мовчав, оскільки замість слів лилися тільки неконтрольовані сльози.

— Я…не зміг… — простогнав Фалмін, дурно водячи очима, наче намагаючись когось побачити. — Ельгідо…пробач…не зміг…

— Мужики! — заверещав Гільом до побратимів, які оточили їх, аби в разі небезпеки захистити. — Допоможіть!

— Там Аранод! — крикнув Іллі, побачивши лицаря на одному із возів.

— Дайте горілку, зараз будемо лікувати!

– Іди на хер зі своєю горілкою, Кагдіре! — гаркнув Грівар, чорне волосся якого розсипалося по спині та обличчі. — Вояче, не помирай, благаю! Прости мені, дурню!

— Немає чого прощати…

— Прости!!!

Відповіді ніхто не почув. Чаклун заплющив очі, зомлів. Грівар, одурманено подивившись на чаклуна, втупився в нього поглядом.

— Потрібно негайно вивести Фалміна й Аранода звідси! — крикнув Гібді голосом, від якого тремтіли гори. — Мужики, підніміть його на підводу. Гора не забудьте, бо нам потім Фалмін голову скрутить. Давайте, потрібно забиратися звідси!

Гноми повантажили Аранода й Фалміна на підводу, в яку запрягли Гора. Самі взяли собі ще одного воза, оскільки всі не змогли б поміститися на одному. Вони квапились, вогонь пожер більшу частину табору. Гноми залізли на підводу до поранених і рушили, залишивши після себе лише попіл і вогонь.

— Я пропоную відвезти Аранода й Фалміна до Кагака, там про них подбають.

– І тим паче морози на носі, — підтримав Грівара Гільом. — У Кагаку вас приймуть як своїх.

— Ні, — категорично сказав Гібді, сидячи на возі біля Фалміна, — я заберу його до Кренгера, це в Норенгарді.

— Що ти мелеш?

— Досить, Гріваре! — рудобородий зі злістю подивився прямо у вічі товариша. Його впертий погляд грав не на користь інших гномів, адже усі знали, що навіть серед гномів Гібді був впертюхом. — Це мій друг і я краще знаю, що робити. У Кренгері є знайомі люди, які подбають про нас. І до того ж у Фалміна не так багато часу, а до Кагака шлях не близький.

Довгий час сперечалися, думали, лаялися, але все ж таки зійшлися на плані Гібді, бо як ватага Грівара не намагалися переконати сородича, але той був вкрай рішучим. Гібді знав Фалміна вісім років, і міг із повною впевненістю назвати його своїм братом по зброї. Якби хтось знав, скільки їм двом довелося бачити, ніхто б не посмів вважати, що цей гном не знає, як буде краще для чаклуна.

За планом, який гнома нарешті змогли затвердити, Гібді повинен був доставити Фалміна до Кренгера, а Грівар і компанія, надавши Араноду захист, відвезти до Кагака, де вилікують та відходять.

Гноми розділили між собою в дорогу припаси, теплий одяг і зброю. Безперечно, вони йшли на ризик, тому що зима була холодна, а Фалмін перебував у руках рудобродого гнома. Але він усіх вкотре запевнив, що впорається.

Під самий вечір роз'їхалися в різні боки. Гібді, виїхавши на Нерівний шлях, рушив на захід; інші ж направилися прямо до Кагака, до самих Мідних гір.

Гібді, сидячи на козлах, закутав Фалміна в покривала, а на себе накинув декілька плащів. Час від часу чаклун приходив до тями, чим дуже тішив свого друга. Це давало надію на те, що Фалміна можна врятувати.

Ввечері вони доїхали до маленького містечка, де Гібді у місцевому заїжджому дворі зміг вибити для Фалміна найкращу кімнату. Вночі, коли за вікном йшов маленький сніжок, чаклун на декілька хвилин прийшов до тями. Побачивши бороданя, який сидів поруч із ним, він хрипло запитав:

— Гібді, полювання закінчилося?

Гном дружньо й тихенько відповів:

— Так, Фалміне, воно закінчилося.

— Знаєш, мені приснилося, що нас усіх врятували бісові леприкони й дракон, якого звати Яленіраведдін.

Рудий гном на мить усміхнувся, поклав руку Фалміну на плече.

— Скажу лише, друже, що навіть найдивовижніші сни іноді можуть справдитись.

— Гібді.

— М?

— Дякую тобі. І…знаєш…я захистив їх. Я виконав обіцянку.

— Яку обіцянку, Фалміне? Ти знову мариш?

— Ні, уже не марю. Але тепер мені потрібно виконати лише одну клятву, яку я колись дав собі.

— Розумію, про що ти.

— Я захищу її. Захищу свою дитину, чого б мені це не коштувало.

Востаннє подивившись на вогонь, що палав у каміні й під симфонію болю, яким гуділо все тіло, чаклун заснув.