Кров Дракона. Хто із нас жертва?

Розділ III

Фалмін їв суп зі шматками сала та сиру із таким заповзяттям, наче не бачив їжі вже декілька тижнів. По-правді ж, не їв він уже добрих п’ять днів, тому дерев’яна ложка опускалася до миски і піднімалася до його рота із неймовірною швидкістю.

В залі зараз було тихо, десь там, надворі, свистіла завірюха. Посірілі гобелена, із зображеними на них героями минульщини та зброєю, легенько тріпотіли від протягу, який гуляв із однієї кінця зали в іншу. Камін давно згас, а розпалювати його для Фалміна ніхто і не збирався.

Хлопчині ж, здавалося, холод не заважає, адже поки що переважав голод. Він підвівся вдруге, взяв добавку із невеличкого казанка, що висів над дотлівшим вогнем, всівся назад за стіл і продовжив доїдати суп.

«Білий, сірий, чорний, червоний, зелений, синій, золотий… — нагадував він собі кольори драконів, не відводячи змучених очей від залишків супу. Коли доїв, закінчив перелічувати і імена усіх відомих нині драконів.»

Хлопчина підвівся, зробив декілька кроків босими ногами по холодній підлозі, і тоді нарешті зрозумів, що замерз, як собака. В запиленому кутку, на стільці, лежали міхові чоботи, із яких він виріс уже на два розміри. Однак більше варіантів не було.

Із великими зусиллями натягнувши взуття, Фалмін, попри дискомфорт, відчув і тепло, від чого задоволено усміхнувся. Цієї миті двері в залу розпахнулися, а засуви, подібно душі хлопця, заскрипіли. Почулися глухі кроки, які луною відзивалися від стін зали.

Фалмін визирнув з-за колони, але нікого не побачив. Аж тут його міцно схопили за плече і рвучко розвернули. Він зустрівся поглядом із примруженими очима інструктора Хольдара, який був вищий за нього на добрих дві голови.

Суворі риси обличчя цього чоловіка, вихідця із Скагіра, були непроникні та сірі, наче скелі могутніх гір. Однак попри весь свій зовнішній вигляд, в чорних очах горіло тепло та доброта.

— Ти поїв, Фалміне? — спитав голосом, який у хлопчика завжди викликав повагу.

— Так, учителю. Дякую вам за суп.

Хольдар не прокоментував, однак не втримався і усміхнувся. Він завжди готував їжу для хлопчика, на що частенько отримував насмішки від інших двох інструкторів. Однак Хольдар розумів важливість правильного харчування, тим паче, що окрім інструкторів та хлопчини у замку нікого і не було.

— Я чув, що учитель Карсіль побив тебе і тримав у темниці. Це правда? — спитав спокійно, але водночас із натиском Хольдар, на що Фалмін пригнічено опустив очі. Не любив жалітися комусь із інструкторів, а тим паче на іншого інструктора.

— Я заслужив, пане.

— Подивися на мене.

Хлопець підняв високо голову, аби мати змогу подивитися у вічі вчителя. Хольдар, здавалося, був чимось незадоволений, про що свідчили нахмурені брови та скривлене обличчя.

— Майстер вимагає, аби ми навчили тебе основам фехтування, анатомії, біології та історії. Після теорії прийде практика, де ми зобов’язані привити навички, які допоможуть тобі битися із самими сильними противниками. Однак, якщо при всьому цьому ти не зможеш зберегти у собі людяність та милосердя, то тоді станеш просто інструментом в руках інших. А знаєш, яка особливість інструменту, Фалміне?

— Ні, учителю.

— Зап'ятнаним кров'ю залишиться лише інструмент, а не рука, яка його тримає. Ти хочеш цього? — брови вчителя хмурилися все більше, — Бажаєш стати ніким на службі у всіх?

— Ні, учителю.

— Чого ж тоді ти хочеш, юначе?

Якби це запитання йому задав інструктор Еріс або Карсіль, Фалмін відповів би інакше. Однак лише із Хольдаром він міг бути щирим. Або ж не вмів просто брехати чоловікові, якого поважав і любив.

— Я хочу очистити цей світ від Зла, вчителю.

— А чи знаєш ти, що Зло немає меж і кордонів? Що воно є всередині кожного із нас? Отож, убити потрібно усіх?

— Лише тих, хто приносить іншим найбільше горя та Зла, вчителю.

Хольдар усміхнувся, погляд його миттю пом’якшав. Фалмін часто нагадував йому сина, якого доля колись у чоловіка відібрала. Можливо, саме через це він не міг скривдити хлопчика, і зажди сварився із іншими через це.

— Учителю, дозвольте запитання? — нерішучий голос хлопця вивів Хольдара із роздумів.

— Питай, Фалміне.

— А коли я побачуся із Майстром?

— Ти дуже цього хочеш? — Хольдар не показав виду, але питання не було для нього легким, адже він знав про те, чого Фалміну поки що знати було не варто.

— Просто я тут саме через нього. Майстер подарував мені життя, і я хотів побачити людину, якій цим можу завдячувати. Адже так говорили вчителі на уроках?

— Так, Фалміне. Саме так.

Хольдар не витримав, на мить відвів погляд. Часто у нього виникали сумніви, а чи не покинути все це до біса і податися у світ заочі. Однак за весь цей час, відколи Майстер запросив у свій замок трьох найкращих інструкторів і коли почалося навчання юного Фалміна, Хольдар встиг звикнути до свого учня. І тепер, знаючи про його подальше майбутнє, кидати хлопчину на призволяще не хотілося попри все. Хоча піти рано чи пізно доведеться, адже він знав про силу людини, яка за всім цим стояла.

— Майстер зустрінеться із тобою лише тоді, коли ти пройдеш Останнє Випробовування. — замість цього сказав Хольдар, намагаючись усміхнутися щиро. Не вийшло. — Але ти не готовий наразі. Пройде чимало часу, перш ніж ти будеш готовий до Випробування.

Фалмін неодноразово чув про так зване Останнє Випробовування, до якого його готували ось уже півроку, однак ніхто не пояснив значення та сенс цього дійства. На думку спадали різноманітні змагання, перегони або ж тести на логіку, однак розум хлопчика не зміг би і здогадуватися про справжню суть Випробовування.

— Гаразд, Фалміне, тобі потрібно займайтися. — сказав по хвилині мовчання вчитель Хольдар, будучи чимось збентежений, — Через годину чекатиму тебе у Вежі Хитрості. Будемо битися проти зеленого дракона.

— Справжнього? — із надією спитав Фалмін, якого дістало битися лише із ілюзіями та манекенами. Він же ж воїн, як-не-як!

— Не цього разу, учню. До битви із справжнім змієм тобі ще тренуватися і тренуватися, однак повір, Фалміне, коли цей день настане і твій меч спробує драконячої крові — ти будеш готовий.

Через півтора дні Фалмін швидко домчав до села Білий Хутір, де домовився зустрітися із Гібді. Це місце чаклун обрав по тій причині, що тут його сприймали дуже добре, ніхто не намагався заколоти уві сні чи обдерти як липку. Багато чого доброго Фалмін зробив цьому селу, особливо мешканці пам'ятали свій порятунок від дракона, який вирішив попалити поселення, котрі лежали найближче до річки Брао. Білий Хутір розрісся посеред лісу, але сотні років людської осілості зробило своє діло: тепер навколо поселення були великі поля та навіть з'явився ставок, який колись був болотом.

Відразу після прибуття Фалмін направився до знайомої сім'ї хлібороба Лешака Бавара, який разом із дружиною порпався по господарству. Двоє його молодших синів ганяли за сусідським собакою, отримуючи за це стусанів від грізної матінки Ординії. А найстарша донька — дев'ятнадцятирічна Пельга — прала білизну біля джерельця, яке протікало прямісінько за будинком.

Почулося тупотіння підков і біля дерев'яних невисоких воріт почулося іржання коня. Господар глянув очима, що запливли потом, примружився, придивляючись до гостя, а коли впізнав Фалміна, усміхнено крикнув синам:

— Ану, розбишаки, відчиніть ворота! Ординія, чому обісця не заметене? Давай-давай, гості приїхали!

— Ага, гості ще вчора приїхали! Цей бісів карлик у нас майже всю сивуху випив, і ти допоміг йому непогано! Краще б буряки із картоплею сховав подалі в погріб, зима бач яка люта! — набундючилась господиня, дивлячись на нового гостя з-під лоба.

— Ординія, не ганьби мене! Забула, як він нашу хату врятував від дракона паскудного? — чоловік говорив це не дуже голосно, аби не чув Фалмін. — А може, тобі нагадати, як він тебе твою доньку із вогню дістав?

Дружина його ще трішки полютувала, але змирилася, якоїсь миті просто вгамувалась і спокійно пішла до хати накривати на стіл. У двір заїхав чорний як смола кінь, вершник зіскочив на землю і, взявши жеребця за вудило, повів в глибину двору, до сараю.

— Фалміне Мальгардський! — до нього стрілою підлетів Лешак, червоні щоки й кучеряве чорне волосся якого було видно ще здалеку. — Почомкаємся?

Фалмін, який дуже не любив таких ніжностей, був змушений обійняти Лешака і якомога щиріше посміхнутися, адже не хотів образити цих людей. Він поглянув за спину чоловіка й побачив біля хати Пельгу, яка в тоненькі білій суконьці й кожушку, наче привид пронеслася від джерельця до дверей хати й завмерла, побачивши чаклуна. Дівчина мала незвичайно великі сірі очі, які здавалися ще більшими на фоні маленьких дівочих губ, брів і носика, всіяного веснянками. Її чорне красиве волосся було заплетене в грубу дівочу косу, якій могла позаздрити кожна друга із Білого Хутора.

Дівчина глянула на гостя пронизливим поглядом, але лише на мить, після чого забігла в хату з корзиною, в якій лежала випрана білизна.

— Ти ж пам'ятаєш Пельгу? — прослідував за поглядом Фалміна Лешак. — Це її ти врятував з лап дракона, за що я буду вдячний все своє життя.

Фалмін, зачарований вродою дівчини, лише легко поклонив головою на знак вдячності за такі слова, а сам ще якусь мить дивився на те місце, де тільки що стояла юна донька хлібороба.

— Ну, а де мій… — Фалмін запнувся, як зненацька з хати вилетів Гібді, лише в одній нічній сорочці, але з курячою ніжкою в руці.

— Я тебе курвиного сина каструю, аби ти своїм добром по хаті не світив! — почувся неймовірно розлючений голос Ординії. — Ти бачиш який, побачив дівчину молоду і все, вже хвостом своїм веляє! Штани одягни! — господиня викинула на двір штани гнома, той спокійно, як ні в чому не бувало підняв їх і повільно надягнув.

— Грім-баба, — буркнув про себе він, але тут побачив Фалміна. — Клянуся всіма борделями на світі! Фалмін! — він підбіг до друга й обійняв його, хоча той і виставив руки для захисту. — Ти ба, приїхав! Я вже думав, що тебе та Анарель із ліжка не випустить, вкуси мене комар!

— Я також радий тебе бачити, але давай зайдемо до хати, бо щось холодно, — Фалмін не хотів особливо йти всередину, та й мороз не брав. Просто його трішки бентежили погляди сусідів, які зі свого двору спостерігали за сценою на подвір'ї родини Баварів.

— Так, ходімо вже нарешті, а то обід охолоне і весь спирт із сивухи вивітриться, — сказав Лешак, усміхаючись у весь свій рот. — Чим хата багата!

— А мене твоя дружина не того? — вказавши поглядом вниз запитав Гібді, поглядуючи на вікна, в яких за ним могла спостерігати ця, на його думку, страшна жінка.

— Нє, моя Ординія не злопам'ятна, забула вже, чому хотіла тебе каструвати.

— А вона може? — занепокоївся коротун. — Бо наші жінки, якщо їх довести, то і не таке можуть утнути.

— Ну, хто його знає, я то поки що ж цілий, — усміхнувся хлібороб.

— Ага, тому що твоє хозяйство їй ще потрібно для…

— Так, все, — зупинив його Фалмін, якому почала набридати ця розмова, — ходімо, я трішки зголоднів. Погомонимо всередині.

Ніхто не заперечував і без зволікань усі зайшли до хати. У ніс одразу вдарив запах свіжого хліба й тільки що посмаженої яєчні. Стіл біля вікна вітальні був накритий, там стояла раніше зазначена сивуха, холодець, яєчня та смажена картопля. Гібді, який із самого ранку нічого не їв, а лише валявся на сіновалі і розказував непристойні анекдоти синам Лешака, одразу ж всівся за стіл поруч із пляшкою. Закотив рукава сорочки і вже хотів накинутися на їжу, але тут зайшла Ординія, а за нею влетіло двоє кучерявих хлопчаків. Меншому було п'ять, середньому вісім. Обоє як дві каплі води були схожі на матір, Пельга — на батька.

— Так, ану, пустуни, бігом на двір! Заведіть коня нашого друга до стайні й погодуйте, а коли прийдете, я вам дам по цукерці.

— А де це ти цукерки взяв? — крикнула до Лешака його жінка. — Грошей немає куди витратити?

— Ти вже бачу взагалі здуріла! Це ж дітям!

— Ага, а чим ми їх будемо восени годувати? Цукерками? — не відступала вона.

— Так, бабо, я голова сім'ї і сам буду вирішувати, що мені робити! — крикнув вже Лешак, у якого за цілий день від криків дружини боліла голова. — Йди-но он курчатам дай, а я зараз з гостями трішки посиджу й піду порати далі.

— Ага, знаю я це «трішки», — пробубніла вже покірніше Ординія і вийшла надвір, де почулося іржання Гора, якого малишня завела до стайні. Кінь покірно слухав і не пручався, тому батько хлопчиків і не хвилювався, що довірив їм таку роботу.

— Ох, вона мене в могилу цими своїми психами зведе. Ви вибачте за таке, просто із самого ранку на ногах і вже нерви беруть.

— Все добре, Лешаку, ми ж свої, все розуміємо, — запевнив його Гібді, якому вже нетерпілося всістися за стіл. — Ну, до столу?

— До столу, — погодився господар дому й запросив усіх скуштувати їжу, випивку, а сам взяв з полиці три скляні рюмки й поставив на стіл.

— Ну, давайте! — радісно сказав гном, вже відчуваючи запах домашнього продукту.

— За спокій і мир у наших оселях, — сказав тост Лешак, після чого разом з гостями потягнув першу рюмку, яку закусив яєчнею.

— Ну, по другій? — запропонував Гібді, але отримав грізний погляд Фалміна.

— Ти кудись летиш? Хочеш напитися — пий, а ми з Лешаком поки що полялякаємо, — сказав твердо чаклун, на що гном із непроникним виразом обличчя перехилив ще одну чарку, але наступну не поспішав наповнювати.

— Нус, як там твоє життя, Фалміне, драконів не меншає?

— Життя відносно непогано, але ось зміїв аж ніяк не меншає, як я не стараюся.

— Так звідки ж ці падли беруться? Невже плодяться, що ті миші?

— Дракони живуть у горах, болотах, лісах, печерах, пустелях та в озерах, — пояснив Фалмін. — Вони віддаляються від бурхливого світу й спокійно народжують потомство, причому більшає не сама кількість драконів, а дітлахів, яких вони зобов'язані годувати й оберігати. Саме тому вони нападають на людей — потенційних кривдників і їжу.

— До речі, — встрягнув Гібді, ковиряючи виделкою в картоплі, — а багатенько зараз вищих драконів?

— Достатньо. Особисто я знаю трьох червоних, чотирьох золотих, одного білого й одного чорного.

Рудобородий певний час переварював інформацію, жуючи одну підгорілу картоплину. Фалмін і Лешак поглянули у вікно, побачили Пельгу, яка вийшла з іншого боку хати й пішла городами до лісу, що простягався далеко на південний схід.

— Шкода мені її, — сказав занепокоєно Лешак, перед цим заливши на душу ще чарку самогону. — Після тієї напасті з драконом дівка й не розмовляє більше.

— Як так? — здивувався Гібді, який весь цей час не помічав німоти дівчини. — Я ж говорив із нею.

— Ага, говорив. А відповідь бодай раз ти чув? — сумно спитав Лешак, на що гном ніяково спохмурів і потягнувся за чаркою.

— Ми її вже й до бабки водили. Віщунка, тут неподалік живе. Так ця карга стара сказала нам якусь дурню і грошей попросила, а їй дулю показав і вйо, додому.

— А що сказала віщунка? — запитав Фалмін, все ще дивлячись у вікно, проводжаючи поглядом молоденьку дівчину, яка з кожною секундою ставала все меншою та меншою на фоні неосяжного поля. — Можеш дослівно повторити?

— Ха, здивуєшся, адже вона дійсно дурню сказала, але запам'ятав, чомусь мені її слова залягли в голову, хоч ломом виламуй. «Лиш більша біда голос пробудить, що прийде невдовзі й вогнем землю накриє».

Фалмін, почувши ці слова, повернувся обличчям до Лешака й Гібді, які із похмурими фізіономіями уважно спостерігали за його реакцією. Проте чаклун зовні залишився спокійним, навчився контролювати себе, випрацював певну міміку обличчя, яке можна було б назвати кам'яним. Не раз це допомогало в суперечках і угодах, адже люди люблять серйозних партнерів, а не клоунів чи блазнів.

— Лешаку, — звернувся до хлібороба Фалмін, — я, власне кажучи, в тебе й так в боргу, тому що ти приютив мене в себе, коли всі інші женуть у шию, але б хотів попросити трішки перебути тут, у вашому селі.

— Фалміне, які проблеми, — хлопнув його по спині чоловік. — Ви з Гібдіральдом тут завжди звані гості, навіть моя Ординія колись сказала, що з вами веселіше жити.

— Брешеш як на духу, — хохотнув гном.

— Ну, прибрехав трішки, але ж вона не буде проти, повірте! — завірив їх розчервонівший хлібороб, з надією в очах дивлячись на Фалміна. — Залишайся на скільки потрібно.

Благандійський Чаклун вдячно кивнув головою та поклав на стіл невеличкий мішечок із золотом та сріблом, від чого Бавар одразу надувся і набундючився.

— Ти мене, курвиного сина, за кого маєш? — розійшовся чоловік. — Ти мою сім'ю від дракона смердючого врятував, а тому я тобі до кінця свого життя вдячний буду. А зараз забери цю херню, вибач за слово, і давай-но налий нам ще по одній. У тебе рука легка.

— Легка, твоя правда, — посміхнувся Фалмін, беручи самогон і розливаючи його в чарки. Гібді, який сидів мовчки, із радістю спостерігав за усмішкою і веселими очима друга, який востаннє посміхався так щиро вже дуже й дуже давно, адже причин для цього ставало все менше й менше.

День тягнувся до свого кінця і на небі стали видимі перші зорі. Усюди панувала гармонія, жодні звуки не розривали благородної тиші цього давнього лісу, який виріс ще за часів перших ельфів, яких сюди Лекарн привів після Катаклізму в Орінсії.

Місцевість дивувала своїм розмаїттям, тут були: і величні дуби, і стрункі берізки, і пишнолисті ясени, і навіть сосни, які рідкими рядочками росли вздовж лівого берега ставка. Попри сніг і морози, ставок не замерз, таємничо виблискував у світлі Місяця. Окремі види птахів вже полетіли в теплі краї, але де-не-де було чутно спів соловейка, який хотів виспіватись перед темними сутінками.

До ставу, оточеного деревами, підбігла темноволоса дівчина, махнула своєю косою і, не зупиняючись, забігла у воду прямісінько в білій суконьці. Зайшовши по щиколотки, вона зупинилася, поглянула на небо, намагаючись побачити першу зорю і загадати бажання. Проте там вже було до десятка різних світил, які наче світлячки мерехтіли жовтогарячим кольором. Пельга хмикнула, зачерпнула жменьку води і вмилася. Потім підійшла трішки ближче до берега й поглянула на інший бік довгого ставу.

Так довго стояла, просто вслухаючись у тишу й чекаючи, аж поки позаду не почулися чиїсь тихі, обережні кроки. Дівчина різко повернулася, перелякано глянула назад. Її величезні сірі очі так і світилися у темряві, яка стрімко наближалась.

— Я не хотів тебе налякати, — вийшовши з-за дерева вибачився Фалмін, намагаючись не дивитися їй в очі, від яких у нього мороз біг по шкірі. — Подумав, що буде краще, якщо за тобою хтось нагляне, адже вже сутінки на носі, а в лісі багато чого водиться.

Вона, звичайно, нічого не відповіла, лише ледь помітно, самими краєчками губ, посміхнулася. Фалмін зупинився в п'яти кроках від Пельги, все ще не дивлячись у вічі, хоча дівчина усіма силами намагалася зловити його погляд.

— Стільки часу пройшло, — сказав чоловік, переборюючи хвилювання, яке холодом поповзло внизу живота.

Дівчина схилила голову собі на плече, сумно глянула на нього й відвела погляд. Благандійський Чаклун, побачивши це, підійшов трішки ближче.

— Пельго, я хотів побачити тебе, тому що…тому що… — Фалмін запнувся, нагамаючись підібрати слова. — Тому що скучив за твоїми очима. Тому що ти декого мені нагадуєш.

Пельга підвела погляд і трішки вражено поглянула на чаклуна, який напівмертвий стояв навпроти. Вона посумнішала ще більше й повільним кроком підійшла до нього впритул, дивлячись у вічі. Їх погляди зустрілися і в обох перехопило дихання. Фалмін чомусь від хвилювання затремтів, як і Пельга, яка не зводила очей з його обличчя, наче намагаючись запам'ятати кожну зморшку й горбочок, кожний шрам і клітинку. Чаклун бачив у ній Ельгіду, свою дитину. А вона, Пельга, дивилася на нього так, як сам Фалмін дивився на Анарель.

— Пельго, я…

Дівчина встала навшпиньки, адже була суттєво нижчою за нього. Дотягнулася своїми солодкими холодними вустами до його губ, обережно обхопила шию обома руками й притиснулась усім своїм тілом. Він не став заперечувати, відповів обережно, тому що не хотів своєю дикістю вразити дівочу психіку й уявлення про ідеальне кохання.

Пельга повільно відсторонилася, зі сльозами на очах поглянула Фалміну у вічі. Він не розумів причини сліз, а тому обійняв, зігрів, промовчав. У такому випадку мовчання найбільше допомагало. Чоловік знав про це, здогадувався про її біль, про бажання щось сказати.

Вони довго стояли обійнявшись біля берегу ставка. Стояли незворушно й неначе чекали дива, яке так і не сталося того вечора. Фалмін обіймав її, як свою дитину, а вона його, як давно жадане кохання.

Благандійський Чаклун не проводив із нею ніч. Не хотів ламати життя такій чистій душею і тілом дівчинці. Бачив у її очах бажання та пристрасть, проте не скористався цим. Просто не зміг.

Пельга закохалася в нього, полюбила усім своїм дівочим серцем. Після того, як Фалмін кинувся рятувати її з палаючого будинку; як виніс із вогню на руках, непритомну й слабку. Потім залишився до тих пір, поки дівчина не одужала.

Перед самим своїм від'їздом він подарував їй намисто із сірих маленьких перлин, яке Пельга ніколи не знімала й носила на шиї вдень і вночі, як згадку про нього. Дівчина знала про ту, іншу жінку, але вона не ображалася, навпаки, розуміла й змирилася. Однак все ще по-справжньому кохала й сподівалась, що коли-небудь він прийде і ніколи більше не піде…Ніколи…

Тієї ж ночі крізь небо, пройшла, наче голка, блискавка, перед якою люто й голосно прогриміло. Ставні в хаті затремтіли від сили стихії. Менший син Лешака й Ординії прокинувся, захнюпав, але матір швиденько заколисала його, притуливши до себе й накривши теплим покривалом.

Гібді і Фалмін, який прийшов разом із Пельгою пізно вночі, лягли в окремій кімнаті, яку виділили господарі. Їм дали теплі покривала й матраси із гусиним пір'ям, тому, на думку Фалміна, вони спали як королі.

— Фалміне, — почулося посеред ночі, коли всі вже спали, — а що у вас з Пельгою?

— Лягай спати, Гібді, завтра рано вставати, — чаклун розвернувся до стіни, не бажаючи говорити про таке із гномом.

— Слухай, я тут подумав, це якщо у вас щось вийде, то можна тут навіть собі хатинку купити. А чому ні? Білий Хутір чудове місце для життя, а якщо тут ще й твої дітлахи будуть, то тоді взагалі чудово. Я із Гріваром та компанією проїдемося по королівствах, заробимо грошенят. Ти дракончиків різних повбиваєш, також грошей заробиш, і все, можна оселятися і жити! — мрійливо думав Гібді, абсолютно забувши про свій будинок в Кагаку і декілька звабливих гномок, які так і чекали його повернення.

— Мій ти гноме, ти багато сьогодні із Лешаком випив?

— Два бутлі, — почулася однозначна відповідь, після чого коротун негарно відригнув. — І це при тому, що Ординія в нас третій з рук вирвала.

— Ну-то ось і лягай спати, бо ти коли п'яний, то всяка нісенітниця в голову лізе й питання дурні задаєш, на які в мене немає жодного бажання відповідати.

— Дідько, ну й буря сьогодні, — сказав як ні в чому не бувало гном, накрившись покривалом і таким чином зробивши уявний захист від усього зла на землі. — Може, це хтось із чародіїв хімічить?

— Так, лягай, хімік, а то я тебе зараз сам присплю.

Запанувала тиша, яка порушувалась лише хропінням Лешака Бавара й періодичними вибухами грому. Кімнату освітила ще одна блискавиця і в світлі на мить стала видима тінь, яка стояла прямо навпроти вікна й спостерігала за сплячими. Фалмін, який не спав, помітив це, повільно повернувся до свого меча, кинув погляд на вікно, але там нікого не було. Лише бачив, як у далечі хиталися високі дерева, розгойдані сильним вітром.

— Гібді.

— М?

— Ти це також відчуваєш?

— У?

— Курва матір, прокинься! — прошипів Фалмін, підсунувши до себе меча й тихенько одягаючи чоботи.

— Ну що таке? — пробурмотів невдоволено рудобородий, повернувшись від стіни до друга.

— Ти відчуваєш холод?

Гібді, все ще сонливий, як ведмідь у сплячці, прислухався до своїх відчуттів і з дивом підмітив, що дійсно стало дуже холодно, хоча він був вкритий покривалом і спав на грубці.

— Ага, холодно ще й як. Щось сталося?

Замість відповіді почувся ще один гучний удар грому й на дворі все на мить освітила блискавка. Гібді, який лежав навпроти вікна, подивився вперед, побачив істоту, що своїми червоними очима дивилася на нього крізь скло.

— Фалміне, — рівним голосом сказав Гібді, який, не будь він гордим гномом, міг би від страху і всцятися, — там хтось є.

— Як він виглядає?

— Словами не описати.

Гном затрусив головою, заморгав і страшна істота зникла.

— Фух, схоже здалося.

Як тільки він це сказав, на вулиці почулося іржання коней і нелюдські крики. У хаті всі прокинулися. Фалмін попередив, аби ніхто в жодному разі не запалював світло.

— Фалміне, хай йому пусто буде, що це за дурня? — з просоння запитав Лешак, заспокоюючи сім'ю, яка збилася купкою біля підвалу, готова спуститися туди в разі небезпеки.

— Гібді, щоб не сталося, борони дітей!

— Тебе я не кину! — протверезілим голосом гаркнув гном, тримаючи в руці свою сокиру.

Чаклун хотів відповісти, але не встиг. Вхідні двері впали і в проході з'явився височезний воїн в незвичних шипованих обладунках і шоломі-масці у вигляді драконячої морди. Ординія закричала як навіжена. Пельга, також налякана цим страшним створінням, взяла братиків на руки й кинулася до підвалу.

— Назад! — заверещав щосили Фалмін, вилетівши із кімнати із мечем в руках.

— Він там не сам! — встиг гукнути Гібді перед тим, як Благандійський Чаклун налетів на першого противника, який, наче скеля, стояв в дверях і діставав величезного пернача.

Фалмін із криком кинувся вперед, але його удар був відбитий швидко й без зусиль. Чаклун крутнувся на місці, зробив пірует, що дозволяла простора кімната, зацепив вістрям по грудях, але обладунок лише прим'явся і величезний воїн кинувся на чаклуна. Перший удар, націлений у голову, Фалмін відбив, але не без проблем. Він спотикнувся за поріг і впав, але на поміч прийшов Гібді, який сокирою вдарив по спині ісполита. Велетень покачнувся, але втримався на ногах, повернувся до гнома й замахнувся перначем.

— Ні! — закричав Фалмін, кинувшись на ворога і вивалившись разом із ним на вулицю.

Позаду себе почув чийсь крик і лайку, напевно Гібді, але слів розібрати не зміг. За мить на нього напали. Справа просвистів пернач, Фалмін виставив блок, але сила удару відкинула назад. Піднявши голову, побачив, що в дворі стоїть до десятка таких воїнів-велетнів у чорних латах і однакових шоломах-масках.

— Не може бути, ви ж лише видіння, лише сни! — закричав Фалмін, не віривши в побачених створінь, у неіснування яких вірив до сьогодні.

До чоловіка вийшов один із велетнів, в зіницях якого горів синій вогник, у правій руці тримав моргенштейн, а в лівій великий меч із жахливими зазубринами.

— Твої страхи ожили, Благандійський Чаклуне, — почувся низький голос із глибин шолому, від якого у Фалміна відняло мову, тому що саме цей голос говорив із ним у снах.

Піднявши голову, чаклун побачив темне небо, із якого без перестану били блискавки. Одна влетіла в сусідню хату, яка одразу зайнялася вогнем. Коні вирвалися із конюшень і кинулися з подвір'я, рятуючись від вогню. Лише Гор залишився на місці, чекаючи свого господаря.

— Хто ви такі? — із небаченим до цього страхом запитав Фалмін, не зводячи очей із закованого в сталь велетня.

— Ми — твої страшні сновидіння із минулого, Ардугаре, Віснику Смерті, — почувся той же моторошний голос і Фалмін відчув, як це створіння дивиться йому прямісінько в душу.

— Що ще за Вісник Смерті? Який ще Ардугар? Я не той, за кого ви мене маєте! — зібравши силу в кулак, прокричав Фалмін. — Залиште цю сім'ю в спокої, а то пошкодуєте!

— Все та ж хоробрість, — спокійно сказав воїн із синім вогником в очах. — Ми прийшли саме за тобою, Віснику. Твоя доля вже давно вирішена!

Фалмін, стиснувши зуби, схопив меча, підскочив і кинувся на велетенського противника, який був вищий на цілу голову. Благандійський Чаклун і справді був швидким, одним із найкращих у своїй справі. Він уже бачив, як його меч врізається в тіло противника, навіть зрадів від того.

Даремно.

Невідомо звідки чаклуна вдарили моргенштейном, який потрапив в ліве плече. Фалмін від болю закричав, падаючи на землю. Позаду нього почувся віддалений крик Гібді, ще чиїсь голоса, а за мить гучний звук грому й блискавки, яка влучила в будинок Лешака Бавара. Фалмін зробив останнє зусилля, потягнувся здоровою рукою до свого меча, але того йому зробити не дали.

За мить відчув, як втрачає свідомість від болю. Перед чоловіком стояв воїн із дивною маскою, що дивився своїми синіми моторошними очицями. Майже поринувши у невідомість, у свідомість Фалміна на секунду влетіла думка, що він уже бачив цей погляд, цих дві безодні і синій вогонь, який наче два вогнища освітлювали шлях.

«Тепер я розумію, чому люди бояться мого погляду…»

У хаті позаду чулося ламання дерева й стріха, охоплена полум'ям, провалилася.

— Твої видіння ожили, Ардугаре! Бійся їх, тому що віднині ці жахіття будуть переслідувати тебе всюди. Тобі не сховатися від нас! Це твоя доля!

Фалмін, почувши слова дракогора, востаннє глянув на темне, захмарене небо, із якого все ще били блискавки, освітлюючи все навколо й раз за разом потрапляючи в чиюсь хату чи сарай. Позаду нього горів будинок Лешака й Ординії. Фалмін чув, як оживші жахіття щось кричать і вбивають людей, не жаліючи ні дорослих, ні малих. Він чув їх передсмертні крики, хоча ще вдень слухав їхні розмови й співи. Останнє що було чути, був крик Пельги, яку витягнули з підвалу.

— Фалміне! Любий! Фалміне, рятуй! — кричала вона голосом, який прорвався і зараз дзвенів як дзвіночок. — Фалміне!!! — крикнула вона протяжно, голосно, із відчаєм, який ні з чим не можна було сплутати. Але потім настала тиша, якої Фалмін не почув, і голос Пельги раз і назавжди затих.

Із мороку в нічному лісі, наче привид, винирнув кінь, який галопом мчав по лісовій стежині. Відлуння грому було чутно позаду, а блискавиці, лякаючи своєю силою та швидкістю, влучали в дерева навколо, від чого ті відразу запалювалися.

Гібді почув позаду крики, вигуки дивною мовою та іржання коней, що змусило підганяти Гора все швидше й швидше. Він не знав, куди мчить, але потрібно якомога далі відійти від Білого Хутора, який все ще палав позаду.

— Тримайся, друже. Тримайся, — сказав задихано гном, на мить глянувши на Фалміна, який без свідомості сидів перед ним у сідлі.

Рудобородий якимось дивом встиг посадити друга на спину Гора і вивезти свого товариша із селища, поки почвари палили хати. Однак він здогадувався, що Фалмін був їм потрібен, саме тому вони зараз мчали за ними цілою канонадою. Сам чаклун не приходив до тями, його рука кровоточила, певно була зламана в декількох місцях, а ще до всього мала чимало порізів.

Кінь звернув ліворуч, збігаючи із дороги й вглублюючись у зимній ліс, який раз за разом осяювався блискавками. Гібді, ледь втримуючись в сідлі і стиснувши щоміці боки коня, майже нічого не бачив, лише стовбури дерев поруч із собою, які наче вітер пролітали повз. Йому нічого не залишилося, як довіритися коневі Фалміна і розраховувати на те, що тварина добре бачить у темряві.

Знову почулося іржання коней і гучні вигуки невідомою мовою, але вже значно ближче. Здавалося, що вони лунали прямісінько у втікачів за спиною. Гном озирнувся назад, побачив моторошне та чорне небо. Боягузом Гібді ніколи не був, однак зараз йому як ніколи захотілося сховатися в гриві коня.

Дерева довкола стали рідшати, і невдовзі ліс почав переходити у рівнину, де Гор міг розігнатися наповну. Попереду, у світлі блискавок, мерехтіла річечка, а за нею височезні дерева.

Золотий ліс.

Гібді ризикував, тому що Гор летів по відкритій місцині, відкритий для стріл, але дороги назад не було. І тоді, коли у підсвідомість гнома закралася наївна думка про порятунок, біля річки з'явився вершник. Очі його горіли червоною злобою та ненавистю, а кінь його рвав вудило і бурлив підковами землю. Вершник повільно дістав з піхов довгого меча й, зупинивши оскаженілого до вбивств коня, направив зброю в бік утікачів, які на всіх парах неслися на нього.

— Heil'ha, ushi lokor ugd! — почувся погрожуючий голос і вершник підняв коня на дибки. Гном не зрозумів його слів, але здогадувався, що дорога на цьому для них завершена.

Позаду, прямісінько із мороку, вилетіло троє коней із верховими, які, побачивши утікачів, войовничо та протяжно закричали. Гібді стиснув руків’я сокири, зброї, яка неодноразово рятувала його із до дідька кепських ситуацій. Але щось гному підсказувало, що сьогодні був виняток.

«Живими ми вам не дамося! Гноми ніколи не…»

Гор, не чекаючи команди, інстиктивно рванувся вперед, і не зважаючи на прокльони Гібді, помчав прямо на вершника, який все ще стояв на місці і почав розмахувати мечем над головою. Схоже, це був певний ритуал, тому що від рухів меча темне небо захмарилося, закрутилося і відізвалося сотнею блискавок.

Гібді на ходу хотів розвернув Гора вліво, направити його до тієї частини лісу, де тварина змогла б пройти, але чомусь забув про річку, яка була в цю пору дуже глибокою. Не думаючи ні секунди, гном, наче загнаний пес, рванув подалі від переслідувачів, але ті були вже близько. Зліва вилетів вершник із синіми очицями, той самий, який поранив Фалміна. Він одним рухом вибив рудобородого разом з Благандійськи Чаклуном із сідла й люто закричав в передчутті перемоги. Коротун полетів на землю і боляче забив ребра, а тіло товариша нерухомо лежало поруч.

Їх почали брати в кільце, попереду топотів кінь, намагаючись стоптати гнома ногами, але Гібді, будучи до неможливості впертим гномом, схопився на ноги і, замість того, аби напасти — закричав. Ворожий кінь відхилився, нервово заіржав від дратівливого звуку, проте інші вже були поруч і взяли Гібді із Фалміном у щільне коло.

Гном, подібно вовку оскалився, завертів сокирою вісімки, відганяючи нападників наче набридливих мух.

— Я вам, сука, дорого дамся! — крізь закривавлені стиснуті зуби шипів гном, — Гібдіральд Сав’єр, із клану Рудобородих, сьогодні вип’є пінту пива в Чистих Залах Радана!

Гном наче дикий пес кидався на оточивших його вершників, кусав і боляче бив. Але якби було їх бодай трохи менше…Гібді не зчувся, як пропустив колючий удар в плече, іще один під ребра. Хтось вибив у нього із рук сокиру, вдарив під коліно і повалив на землю.

Гібді бачачи, що дракогор замахнувся високо мечем, впав на землю, із останніх сил ліг тілом на Фалміна і, очікуючи на смерть, заплющив очі. Зверху почувся свист і крик, але за мить у цьому крику відчулася нотка болю і здивування.

Піднявши руду голову, гном побачив, що з лісу за річкою чорними зміями летять стріли, раз за разом протикаючи моторошних істот. Постріли були дуже влучними, і хоча не всі стріли змогли пробити обладунки цих воїнів, але почвари, побачивши появу невідомих і прихованих між деревами ворогів, були змушені відступити.

— Дурні hol'he, вам не втекти від нас та від долі! Зовсім скоро ми прийдемо за ним! — закричав вершник із синіми яскравопалаючими очима. У небі щось затріщало й забили блискавки, але жодна не попала в ліс, якимось дивом просто розбиваючись тисячами іскорками прямісінько перед самими деревами.

Вершники закричали щось своєю мовою й кинулися геть, а за мить темрява окутала їх і ті розчинилися в ній, наче страшний сон. Після цього нападу залишилося лише відлуння грому, а ліс із двох боків якось голосно зашелестів.

Гібді, все ще не вірячи у порятунок, певний час лежав на Фалміну, прикриваючи його тілом. Його били спазми, ребра горіли вогнем, а плече, пробите списом, пульсувало і кровоточило. Проте прохолодне повітря і аж занадто криклива тиша лісу змусило Гібді підняти голову й озирнутися.

Навколо стояла темрява. Ні пташок, ні звуку річки, ні шелестіння трави чутно не було. Складалося враження ніби все завмерло німим страхом перед могутніми воїнами, які ледве не забрали життя чаклуна та його друга.

Гібді лише завдяки своїй витримці встав на коліна, тремтячими руками підтягнув до себе сокиру і почепив її на пояс.

— Не сьогодні, Радане.

Він нахилився до Фалміна, аби перевірити чи той живий. На щастя, притуливши вухо до грудей, почув хоч і дуже слабкий, але все ж удар серця.

Позаду почулося фиркання і нервові удари підков по примерзлій землі. Вірний кінь Фалміна не покинув його навіть зараз, перед загрозою для власного життя.

— Горе, брате, допоможи підняти твого господаря, — знесилено попросив гном, на що кінь опустився нижче, даючи змогу покласти на себе Фалміна.

Із Золотого лісу, прямісінько біля річки, де розпочиналися перші дерева, стало чутно чиїсь голоси. Вони хвилею накотилися на Гібді, не даючи спокійно покласти Фалміна на спину коневі. Рудобородий поглянув на річку, вдивився і прислухався. Голоси були дуже тихими, але зрозумілими.

«Веди його. Веди його до нас. Веди, — пронеслося в його голові. Гном закрутив головою, намагаючись відігнати заманливі голоси. — Скоріше, веди його, веди, бо буде занадто пізно».

Коротун, як гном відданий лише вірі у святу силу та голос Радана, міг лише думати, що це злі духи, які хочуть заманити його у свою пастку. Але йти туди гном був так і так змушений, адже позаду могли чекати вороги, а в лісі, за річкою, можна знайти захист…або погибель.

— Тримайся, Фалміне, тримайся, а не то із мене Анарель шкуру зніме, — бурмотів гном, всаджуючи товариша на спину коневі, а сам примостився позаду. — Вперед, Горе, давай хлопчику, — він смикнув поводи, розвернувши коня до річки й чимшвидше помчав. Подалі від нічного жахіття.

Увійшовши у воду, добряче вилаявся, тому що вона була дуже холодна й швидка, діставала йому по самі щиколотки. Кінь завдяки своїм міцним кінцівкам вправно почав перепливати річку, обережно перебираючи ногами. Гном слідкував за іншим берегом і за Фалміном, який міг вислизнути із сідла й впасти у воду. На щастя, вони вдало перетнули річку в наймілкішому місці.

— Ну, конику, вперед, — гном поквапив коня, а сам, тремтячими руками, вчепився в поводи і вдивлявся у темряву, яка панувала між деревами.

Хоча народ гномів славився своїм нічним зором та чуттям, але гном не міг помітити силует, який пробіг біля одного із дерев, на ходу дістаючи стрілу. Не міг зреагувати на постріл лучника, який вистрілив зовсім поруч. У декількох сантиметрах від підкови коня в землі стирчала стріла. Гібді, намагаючись тримати себе в руках, повільно і попри біль підняв закривавлені долоні, не спускаючи очей зі стріли.

— Мене звати Гібдіральд Сав’єр, із клану Рудобородих, — після короткої мовчанки сказав він, все ще не наважуючись поглянути в смертельно небезпечну темряву. — Мого друга поранили, ви могли бачити істот, які це зробили. Прошу, дозвольте нам проїхати.

«А при можливості і допоможіть.»

Тиша. Гібді, відкрив рот, аби сказати ще щось, але його зупинила ще одна стріла, яка з'явилася поруч із першою.

— Не вбивайте, я…

Не договоривши, він підняв голову, почув прямо перед собою чиїсь ледь вловимі кроки. І справді, попереду, перед мордою коня стояла низенька струнка дівчина із довгим, як здалося гному, чорним волоссям. «Дріади, — подумав він, роздивляючись дівчинку з ніг до голови, — Ось тепер нам гаплик.»

Її одяг був зшитий з листя та пучків трави, на спині висіло два повних сагайдаки стріл, а на поясі із ліани — короткий тонкий кинджал. В одній руці тримала довгий лук, а в іншій — дві стріли. Гном здогадувався, що ці стріли лісна дріада пустить до того, як він встигне витягнути меча із піхов. Міг припустити це бодай із того, що дріади були споріднені із ельфами. А Гібді як ніхто інший знав, як швидко стріляють кляті ельфи.

Обличчя дівчини він не бачив, тому що воно було зафарбовано чорною фарбою, лише очі світилися у світлі Місяця, робивши її схожою на дикого лісового кота.

— У мене…

— Alhe! — крикнула дріада, миттєво поклавши стрілу на лук і натягнувши тятиву, цілячись прямо в обличчя гному, який якоїсь миті став до неможливості байдужим.

«Давай, лісна лярво, шмальни у мене стрілою. Але ж, суче плем’я, врятуйте Фалміна!»

Вона повільно підійшла ближче, не зводячи при цьому очей зі спокійного обличчя гнома і Фалміна, який був без свідомості. Підійшла, подивилася на них, напевно, роздивляючись обличчя. Гном уже було почав молотися Радану за упокій душі своєї, але і цього рано списав себе із рахунків.

Дріада, роздивившись обличчя чаклуна, зробила крок назад. У темряві не можна було побачити її очей і міміку, але гному здалося, що дівчина налякана Фалміном ще більше, аніж істотами, які тільки що були біля лісу.

— Agna, Ruel, ek'lae fa, heae ro’on!

Одразу після слів дріади, яка прокричала це гучно й чітко, із гущавини лісу вийшло ще дві схожих на неї лучниці. У кожної була та ж зброя, що й у подруги. Отже, якщо до цього у тверду макітру гнома і закрадався план втечі від однієї дріади, то від трьох лучниць йому ніколи не втекти, тим паче в лісі або через річку. Трішки помізкувавши, він вирішив спробувати ще раз, хоча і знав, що може отримати стрілу в око.

— У мене поранений товариш, негайно потрібна допомога або він помре, — на цей раз лучниці мовчали, тому гном, все ще переборюючи біль і тремтіння в голосі, продовжив. — За нами гналися ці істоти, яких ви бачили. Ми не вороги.

Всі троє дівчат почали перешіптуватися, при цьому розмахуючи енергійно руками й іноді з криками націлюючи лук на гнома, у якого від довгого перебування в сідлі дупа свербіла і боліла наче проклята зараза.

— Я не знати твій товариш і тебе, — сказала грубим голосом одна із лучниць, вказавши луком на Фалміна. — Якби вирішувати я, то вбити вас обох, але не я вирішувати, а матір Неанталь.

Сказавши це, дівчина одразу взяла Гора за вудило й повела до лісу, інші крокували позаду. Гном здогадувався, що луки зараз цілилися йому в спину, а тому не робив зайвих рухів, довіривши своє життя незнайомій, але, схоже, могутній в цих краях матері Неанталь. Фалмін застогнав, гном одразу сполохався, підхопив його голову, яка відкинулася назад.

— Води, прошу вас, дайте води!

Йому мовчки простягнули якусь круглу річ із дерева, схожу на флягу. Прийнявши її і подякувавши, він налив напою Фалміну у рот, від чого той застогнав ще раз.

— Він не вижити, здохнути по дорозі, — сказала провідниця, яка йшла попереду. — Зупинитися тут на ніч, йому потрібен вогонь і вода.

Гном у відчаї поглянув навколо, в надії побачити бодай щось схоже на якусь будівлю чи накриття, під яким можна було сховатися, але всюди був лише морок і ліс. Невдовзі вони перетнули першу лінію лісу і вийшли на велику галявину, яку накривали мільйони гілок з листям, роблячи це місце й справді незвичним.

— Як називається це місце? — запитав гном, у якого попри поранення та біль ще залишилися сили для подиву. — Ніколи не бачив подібного.

— Галявина Сеаль Тра-а-Арт, — просто відповіла дівчина, яка вела коня за вудило й час від часу поглядала навколо, наче чекаючи на когось. — Ця галявина бути улюбленим місцем для мене й сестер, тут тихо й спокій, тому часто бувати тут.

Вона підійшла до східного краю галявини, жестом показала Гібді, аби той зліз. Гном повільно, стиснувши від болю зуби, не без зусиль закинув собі на плече Фалміна. Поклав друга на білу від снігу й м'яку, наче шовк, траву. Молода дівчина присіла поруч, гном не зміг прочитати якісь емоції на її обличчі. Чи то через чорну фарбу, або ж вона вміло собою володіла.

— Ти ж дріада? — раптово для себе запитав рудобородий, на що отримав грізний погляд дівчини. Він не був із лякливих, але погляд дріади на мить змусив його пожалкувати про свій довгий язик. Однак замість гніву, дівчина спокійно відповіла:

— Я є одна із хранительок цей ліс, — вказала широким жестом на найближчі дерева, наче намагаючись цим показати гному неосяжність лісу. — Я і мої сестри тут головні.

— Не думав, що колись побачу вас, адже кажуть…

— Багато говорити — отримувати стрілу в око, — спокійно відповіла дівчина, відвівши погляд від гнома, даючи цим знати, що розмова завершена.

Вона оглянула Фалміна, бліде обличчя якого було видно навіть у темряві. Дістала з маленького мішечка якусь траву і поклала її поруч із пораненим.

— Що ти робиш? — занепокоївся Гібді, протерши спітнілий лоб брудною рукою.

Дівчина мовчки взяла два камінчики і, декілька раз чиркнувши, вибила вогонь, підпалила траву і підклала її ближче до Фалміна.

— Це — гаара, дим нашого лісу, лікувати буде твого друга, тоді може не помре, як собака.

— Не дуже ти і ввічлива, — буркнув Гібді, якого трішки дратувала надмінність та ворожість дріади. Але могло бути значно, значно гірше.

Він нагнувся, аби понюхати, як пахне ця трава і з подивом для себе відмітив, що пахло чимось подібним до калини та кропиви.

— Я б не хотів здатися нахабою, однак мені також не завадить перев’язати руку і чимось помастити ребра. — сказав Гібді крізь стиснуті зуби, коли відчув гостру біль в ребрах.

Дріади мовчки, майже беземоційно допомогли йому зняти верхній одяг, оглянули і констатували про декілька переламаних ребер та вивих плеча. Гном плювався і лаявся під ніс, коли декількома спритними рухами йому вставили кістку назад в суглоб, однак із полегшенням видихнув, коли спину і ребра намастили прохододною маззю.

— Поки це все. Якщо до завтра не переболіти — наші лікарі тобою зайнятися. — сказала беземоційно дріада.

— Я вдячний тобі. — гном ніяково і навіть якось сором’язливо глянув на молоду дівчину, викривив рот у подобі на усмішку, але то вийшло не дуже гарно через відстутність декількох зубів.

— Лягати спати, — сказала якоїсь миті дівчина, не звернувши увагу на подяку, після чого, не чекаючи Гібді, вляглася біля Фалміна, не соромлячись притулитися до нього своїм тілом. Рано вставати і йти далі, — заплющивши очі сказала лучниця, обійнявши Фалміна рукою.

Гібді, не знайшовши напарника або напарницю для нічного зігріву, вирішив притулитися позаду дріади. Повільно влігшись на м’яку землю, він обережно підповз до дівчини, а коли вона промовчала на це, притиснувся ближче. Він і справді відчув тепло, але за мить сталося те, чого гном ніколи не міг би передбачити у подібній ситуації.

«Чорт його забирай, скільки ж я був без жінки! — подумав він гарачкувато, відчуваючи, як міцнішає і твердне у нього між ногами, — Хай йому грець, навіть на неї встав…»

Не встиг він і слова сказати, як на його «активність» відреагувала дріада. Гном із важким зітханням відчув у себе між ногами вістря її кинджала і затамував подих. Дівчина лежала незворушно, однак легким натиском вістря дала знати, аби гном відсунувся трішки подалі.

— Доброї ночі. — сказала як ні в чому не бувало дріада.

— Доброї ночі, — видихнув полегшено Гібді, проклинаючи себе усіма відомомим прокляттями. «І про що ти думав!»

Коли серце заспокоїлося, а рани перестали нити, гном прислухався до шуму листя, яка діяло наче снодійне, і вже за мить він відчув потяг до сну. Але перед тим, як заплющити очі, почув тихенькі слова дріади.

— Як тебе звати, карлику? — спитала так монотонно, наче говорила уві сні.

— Гібдіральд. — спантеличено відповів він, — Можна просто — Гібді.

— Я є Янтаель.

— Ха, знав я одну дівку із таким ім’ям, а скоріше псевдонімом. В одному борделі. — він сказав це перед тим, як подумати, і вже чекав на киджал у себе на шиї, але замість цього почув лише зморений дівочий голос.

— Стулити рота й спати, гноме.

— Гаразд, зрозумів. Добраніч, Янтаель.

— Добраніч, Гібдіральде.

Прокинувся Гібді від звуку, схожого на гукання пугача. Він добряче виспався, але не бажав ні на мить розплющувати очі, але хтось грубо пнув його по нозі. Застогнавши і вилаявшись, гном привідкрив око, поглянув вгору й побачив Янтаель, яка в повному спорядженні, грізна та незворушна стояла над ним, дивлячись прямо у вічі.

Як відмітив одразу Гібді, у неї були неймовірно великі очі, якими, за його переконаннями, можна було світити в темряві. Обличчя все ще було вкрите фарбою, але навіть не дивлячись на це, виглядала вона на світлі дуже молодо.

— Вставати, гноме, час йде, а наша мати чекати вас, — вона ще раз пнула його, остаточно пробудивши від сну. — Твій друг погано, поквапся.

Глянувши на Фалміна, гном жахнувся. Обличчя його товариша було синьоватого відтінку, а пальці рук білі, як молоко.

— О боги, він помер? — зі сльозами на очах запитав рудобородий, поклавши руку на холодний лоб друга.

— Дурний, — шикнула дріада. — Мало часу, життя йде від нього, але все ще жити, тому поквапся.

Гібді, кивнув, витер сльози, взявся за Фалміна, аби покласти його на спину коня, але Янтаель зупинила його різким рухом.

— Ні, клади його туди, — вона вказала рукою на зроблені із листя та гілля ноші, в які був впряжений Гор.

Гном слухняно закинув Фалміна на плече, поклав на ноші. Він поглянув навколо в пошуках інших лучниць, які ще нещодавно супроводжували його і Янтаель. Проте вони були самі, покинуті в лісі на милість матері Неанталь

— Янтаель, — покликав гном дівчину, яка саме порпалася в якомусь кущі неподалік, зриваючи свіжі плоди, — будемо вирушати?

Дріада спокійно відірвалася від роботи, встала попереду коня і взявши його за вудила, повела вперед. Позаду їхала ноша із Фалміном, який всю ніч марив і кричав у сні. Янтаель казала, що чаклуну стає гірше, і що ці почвари повільно забирають його із собою. Гном відреагував на це стиснутими кулаками та зціпленими від безсилля зубами.

Весь шлях він думав про спалене село. Про сім'ю Баварів, яка згоріла в тому страшному вогні. А також істот, які здавалися страшним сном. В Гібді було так багато запитань, що розривалася голова, але зараз життя Фалміна було на першому місці.

Вони пройшли вздовж довгого струмка, який біг у бік річки. Потім попереду з'явилися височезні ялини й сосни, повітря стало дуже свіжим і живим.

Янтаель підійшла до першої сосни на своєму шляху, ніжно, навіть обережно поклала руку на дерево й тихенько зашепотіла. Дерева у відповідь на це загуділи, перешіптуючись між собою. Гном почув якісь тихі голоси, що вихором пронеслися вздовж дороги із дерев, по якій вони повинні були пройти.

— Янтаель, це лише я почув? — підозріло спитав коротун, погладжуючи шию Гора, який спокійно віз свого господаря.

— Ні, це чути всі, у кого у серці бути доброта. Клери перешіптуватись між собою, передаючи звістку про наше швидке прибуття.

— Клери? Ти говориш про охоронців лісу, Янтаель? — не повірив Гібді, якому про це розповідали ще в дитинстві в якості казок, але дівчина була серйозна, як і завжди.

— Так, клери — це живе диво природи, лісові гіганти, оберігають наш ліс від бід, а мати Неанталь давати їм сили і ніжність. Клери вічні, як земля, тому вам, людям і гномам, не розуміти їх, лише нищити.

Гном не вловив, чому дріада говорила про людей, як окремих істот, хоча сама була що не є самісінькою людиною із дівочими руками, ногами та іншими принадами, на які Гібді, на сором собі, намагався не дивитися із великими зусиллями. Лише думка про зв’язок із дріадою вкидав його у жар.

— Клери бути нашими друзями, — продовжувала вона, повівши коня далі в глибину лісу. — Матір Неанталь не дозволяти людям бачити їх, щоб не скривдити, тому й не надіятися тобі побачити стражів. Вперед, ще недовго залишитися.

Вони вийшли із сосново-ялинового лісу аж під вечір, коли ноги налилися свинцем, а очі повільно, наче те сонце, скочувалися донизу, загрожуючи сном на ходу. Проте коли гном закрив повіки і побачив у своїй фантазії оголені частини тіла двох гномок, Янтаель окликала його.

— Ось, пов'язати це на очі, швидко, — не чекаючи згоди, вона прудко пов'язала на очі рудобородого пов'язку із якоїсь трави.

Янтаель взяла його за руку, від чого той лише нахмурився. Але дівчина всього лише хотіла, аби він не врізався в якесь дерево чи перечепився своїми ногами за кущі.

Янтаель прискорила крок, гном біг за нею, безуспішно намагаючись не зачепитися за камінець чи кущ. Гібді відчув запах м'яти й кори, наче хтось тримав її в нього під носом. Далі пішов запах свіжої трави, а потім і взагалі запахи багатьох рослин, які переплелися в неймовірний та чарівний, навіть для гнома, аромат.

— Ми прийти, — Янтаель зняла з очей Гібді пов'язку.

Навколо стояло декілька десятків невеличких дерев'яних хатинок, які врослися у величезні стовбури дерев, невідомої породи. Посередині було щось на кштал галявини для святкувань чи ритуалів, там розміщувався вівтар у вигляді кам'яного дерева, біля якого справляли службу декілька подібних Янтаель молодих дівчат. Поглянувши на чарівних мешканок лісу, він озирнувся і для свого «превеликого» щастя побачив, що тут лише особи жіночої статі. Причому найстрашніша із них, як відмітив Гібді, красою була, наче людська елітна повія в найдорожчому борделі. Він і сам не знав, чи трактувати це, як комплімент. Усі дівчата й жінки як одна дивилися на новоприбулих із подивом та зацікавленістю. Більшість із них бачили гнома вперше в житті.

— Йти за мною, потім подивитися, — сказала Янтаель грубішим голосом, ніж до цього. — Твій друг мало часу, потрібно допомогти.

Гібді, у думках проклинаючи себе за повільність, яка могла коштувати другу життя, підлетів до Фалміна й попробував долонею лоб чаклуна.

— У нього лоб гарячіший за недра Велетової Копальні, а обличчя синє, як у мерця. — констатував гном.

Янтаель не відповіла йому, замість цього дівчина щось сказала декільком жінкам, які одразу кудись помчали, а за мить зникли в підліску. Гном розгублено поглянув навколо, не знаючи, звідки чекати допомоги, але всі його думки якоїсь миті зникли. Залишився лише спокій і мир, наче якась морська хвиля пронеслался по його підсвідомості й очистила її від усіх тривог. Він став чути, як співають птахи. Але це не було випадковістю, а чимось, що людина або гном вважала б за магію.

На галявину вибігло двоє жінок із луками в руках. Вони підбігли до Гібді, взяли Гора за вудила й кудись повезли Фалміна. Рудобородий, у міру своєї допитливості, збирався слідом, але на шляху стала Янтаель, виставивши перед ним кинджал. Зараз дріада здавалася такою ж ворожою, як і при першій їх зустрічі. Гном, не розуміючи, витріщався на неї, відступив назад, але вона не збиралася нападати. Дівчина підступилася ближче, оцінюючи роздивлялася його із ніг до голови, наче бачила вперше.

— Ти мати колись жінку? — спитала настільки просто, що самому гному стало від цього ніяково.

— Мав, давно.

— Я також давно… — вона вперше за весь цей час знітилася, взяла його за руку і повела до одного із будиночків. Інші дріади дивилися на них і перешіптувалися.

— Янтаель, не сприйми за грубість. Я раніше спав із людськими жінками, плутав мене біс, але я не зможу зараз. — випалив гном, коли нарешті збагнув, чого від нього хоче молода дріада. Однак було запізно.

— Для нас немає різниці, хто ти є. Головне — це твоя чоловіча сила, яка допоможе народити мені дитину. — вона спинилася перед самим входом, подивилася на нього із викликом і запалом, — Я тобі не подобатися?

— Ти красива, Янтаель, навіть для мене. Однак…

— Ось і вирішили. А якщо боятися за дітей, то я питала у старших сестер, і вони сказати, що діти від тебе не бути карликами.

Можливо, будучи в іншому місці, в інших обставинах і з менш красивою жінкою Гібді і не ліг би в ліжко, однак зараз чомусь язик не ворухнувся, мозок не захотів заперечити. Він, попри свою природу та принципи, які не сприймали злягання із жінками людей, зараз не зміг відмовити цій дівчині.

— Але не розраховувати на любов та ніжність, Гібдіральде. — вона хотіла закінчити на цьому і повести його до будинку, але на мить спинилася, прислухалася до відчуттів і, видихнувши, додала: — До того ж, насолоди нікому із нас не завадить. Правда, Гібді?

Поблизу хтось говорив, при цьому навіть не намагаючись робити це тихіше. Фалмін повільно розплющив очі. Голова паморочилась, а рука, зафіксована жмутом, німіла та нила. Поруч із собою він побачив двох молодих жінок, які щось голосно обговорювали. Як тільки вони помітили, що чаклун прийшов у себе, розмови закінчилися. Обидві жінки одночасно присіли до нього на ліжко, одна із них поклала руку йому на лоба, хмикнула, взяла зі столу мокру ганчірку.

— Де я?

Він не почув відповіді. Одна із жінок, яка була молодшою за іншу, підвелася, вийшла із приміщення. Фалмін подивився навколо: стеля, стіни, ліжко й стіл найдивовижнішим чином врослися в будинок, наче все було живим. Але за мить чоловік збагнув: усе дійсно жило. Почув, як зовні хтось розмовляє дивною, мелодійною мовою. Розпізнав декілька слів, а потім почув ім'я місцевої володарки. «Дріади, — одразу збагнув чаклун, подившись у карі очі жінки, яка сиділа поруч. — Я в Золотому лісі».

Дріада повільно протерла йому чоло і щоки. Вимочила ганчірку в мисці із водою, відклала її вбік.

— Gel'e? — запитала вона спокійно.

— Fa, Gel'e, — відповів Фалмін, згадуючи вищу мову, якою спілкувалися ельфи та дріади. — A haile…Favelle?

— Gae da laneyan. Fa, — відповіла дріада, навіть не дивлячись на нього. Вона встала, підійшла до столу, взяла дерев'яну мисочку, у якій була якась мазь. — Vlaen, e delleo.

Фалмін послухав, повільно повернувся, ліг на живіт, щоб жінка могла обробити ушкоджені ділянки спини маззю. Відчув легенький холодок і приємний дотик її маленьких рук. Як тільки дріада помастила спину, до кімнати хтось зайшов. Фалмін не бачив, оскільки лежав на животі, а з цієї пози було видно лише красиві ніжки новоприбулої жінки.

— Alia, nenan, — сказав хтось суворо, після чого дріада, яка сиділа біля Фалміна, миттєво вийшла із кімнати. — Повернися, людино, — цього разу голос говорив до чаклуна. Він обережно перевернувся на спину, намагаючись не задіти перев'язану руку.

Прямо перед ним стояла небачено красива жінка із шовковистим білим волоссям, яке сягало їй аж до сідниць. Зіниці дріади були жовтими, що робили її несхожою на інших. Обличчя, у якому простежувалась неймовірна впевненість, не мало жодної зморшки й неправильного вигину, хоча чаклун і знав, що цій жінці не одна сотня років. Попри біль, він сповз із ліжка, опустився на коліно й схилив голову перед дріадою.

— Володарко Неанталь!

— Не варто, Фалміне, — сказала вона по хвилі мовчання, підійшла до нього, допомогла підвестися. — Хіба ж друзі так вітаються?

— Ні, пані, але моя вдячність за порятунок і радість від вашого виду неосяжна.

— Не мені дякуй, Фалміне, а своєму товаришу. Саме він привіз тебе сюди, ризикуючи власним життям.

— Гібді? Він живий?

— Я б сказала, живіший усіх живих. Мої дівчата подбали про нього.

— Розумію, — чоловік посміхнувся, збагнувши, яким чином матінка Неанталь винагородила його товариша. — Дякую вам, Неанталь.

— Фалміне, я не пам'ятаю, коли ми перейшли на «ви».

— Пробач, просто дійсно шокований бачити тебе. Та що там говорити, я не можу збагнути, як взагалі тут опинився.

— Це неважливо, людино. Головне, що ти живий та майже неушкоджений, — вона ніжно провела кінчиками пальців по його ушкодженій руці. Від цього доторку у нього побігли мурашки, — Води Златолісся вилікують тебе, я особисто про це подбаю.

— Не можу просити про це, Неанталь.

— Замовкни! Я завжди відплачую за допомогу, яку мені надають. Ти врятував наших сестер, і за це я вдячна тобі навіки.

– Із ними все добре?

— Так, краще не буває. Не хочеш прогулятися зі мною лісом? Свіже повітря не завадить, тим паче, я бачу, як у твоїх очах світиться купа запитань. Що ж, я відповів на усі, але лише на прогулянці.

Фалмін промовчав, просто посміхнувся. Дріада також усміхнулася, показавши свої маленькі білі зубки, які так гармонійно виглядали на її невеличкому обличчі. Чаклун ще раз переконався, що ця жінка дійсно могла б конкурувати із найкрасивішими жінками світу.

— Ну що, ходімо? — запитала спокійно.

— Так, Неанталь. Моїм кісткам дійсно не завадить розминка.

Вони прогулювалися вздовж рядів ялин, які світилися від снігу, що осів на них. Стежина, якою крокували чаклун і дріада, всіювалась дрібними шишками, які тріскотіли під їхніми ногами. Між дерев панував спокій і гармонія, лише час від часу там вигукувало декілька дріад, які, подивившись на пані Неанталь і її гостя, одразу йшли геть.

Золотий ліс недаремно отримав таку назву. Ще давні ельфи вважали це місце священним, а тому оберігали й ціною власного життя змогли захистити його від позіхань жорстоких людей.

Фалмін був тут колись. Дуже давно, коли ще зими не були настільки холодні, а в горах драконів було значно більше. Він був тут так давно…А зараз, коли доля знову закинула його в це місце, спогади виринули назовні, змусили згадати все те, що було пережито тут.

— Отже, із твоїх розповідей зрозуміло, що Ельгіда в небезпеці, від якої ти хотів її вберегти. Твої пошуки привели до чогось? — запитала Неанталь, порушуючи тишу, яка була між ними декілька хвилин.

— За нами слідкують чародії і, можливо, ще хтось. Зрадника уже шукають.

— А чому цим не займешся ти? — очі дріади сяяли, і в них можна було прочитати усе, що завгодно.

— У мене інший шлях. До Скагіра. Там живе мій знайомий.

— Чи не про Грудріра Сивобрового ти говориш? — одразу збагнула Неанталь, ще раз показуючи свою обізнаність.

— Про нього, — чаклун із занепокоєнням подивився на дріаду. — Він мертвий?

— Я не знаю, Фалміне, але чула про його можливості й хочу тебе запевнити, що бодай щось він скаже. Неймовірно потужний медіум, яких у наш час залишилося небагато. Можливо, навіть розкаже про дракогорів, які гналися за вами.

— Отже, нас переслідували до самого лісу? І не зупинилися навіть перед Златолісом?

— Так, причому якби не мої сестри, ти й твій друг уже давно були б мертвими. Дракогори не бояться магії, яка захищає це місце. Скоріше, їх лякають наші невидимі стріли.

— Ти щось знаєш про цих істот?

— Мені відомо, що дракогори — прокляті. За легендою сама Смерть забрала в них крила та драконячу подобу за те, що вони вчинили якийсь страшний злочин. Проте мені абсолютно невідомо, чому вони гналися за тобою. Але досить про них, у Златоліссі ти й твій друг у безпеці.

Фалмін усміхнувся, цим самим висловлюючи подяку. Не любив робити цього занадто часто словами, але вдячна усмішка не бувала ніколи зайвою. Володарка Лісу знала про це, а тому й сама не цуралася одарювати чаклуна тим же. Вона розуміла Фалміна, як матір, якої в нього ніколи не було.

— Ти виглядаєш доволі похмуро, чоловіче. У чому річ? Невже твоя Анарель знову змушує тебе кусати лікті?

— Усе гаразд, — Фалмін не хотів брехати дріаді, а особливо розповідати щодо сумнівів, які закралися в його голову під час останньої зустрічі із чародійкою. Глянувши у вічі Неанталь, він одразу збагнув, що вона й так це знає.

— Я знаю, бачила це в сні. — спокійно підтвердила вона, — Жінкам небезпечно довіряти, Фалміне. А тим паче — кохати.

Він не відповів. Занадто вже боляча для нього була ця тема.

— Привидилось мені й кам’яне місто, де ти зустрів поганих людей.

— Зустрів, — підтвердив він сухо. — Ми мило поспілкувалися.

— Я бачила смерть, — сказала дріада, дивлячись кудись перед собою. — Усе це твоя доля, Фалміне. Смерть йде за тобою, крок за кроком. Ніколи не озирайся, тому що якщо ти побачиш її, то можеш не витримати.

— Не витримати чого? — не зрозумів він.

— Правди, — лише й відповіла дріада, після чого, не продовжуючи розмови, пішла далі. Він слідував за нею, не вимагаючи пояснення. Знав, що якщо Неанталь не захоче чогось казати, то й не скаже, навіть йому.

— Тебе гнітить те, що повисло в повітрі. Правда? — здогадалася як завжди дріада. Від неї неможливо було чогось приховати.

— Знаю, що такі передбачення зазвичай дуже розмиті і туманні, однак спитаю: коли я дізнаюся правду?

— Невдовзі, Фалміне. — Неанталь не припиняла одярювати його посмішками, — Можливо, у Скагірі.

— Ти це бачила?

— Ні, я те відчуваю.

Ялинковий ліс закінчився, а за ним одразу розкинулась обширна галявина із величезним деревом посередині.

«Древодар, — збагнув Фалмін, дивлячись на прабатька усіх дерев.»

Із цього велетня розпочинався Золотий ліс. Чаклун лише за мить побачив голих жінок, які сиділи навколо Древодара, тихенько розмовляючи і сміючись.

Побачивши Фалміна і Неанталь, красуні підвелися, підійшли ближче. Він тільки зараз помітив те, що відрізняло цих дівиць від інших дріад. У кожної на голові красувалися заокруглені роги, а очі світилися диким бажанням блаженства. Це були сукубки — майстрині любовних утіх та розваг. Міфи та усілякі перекази приписували цим істотам кінські або ж козячі ноги із копитами, замість нижніх кінцівок. Фалмін, споглядаючи на красиві жіночі ніжки, міг із радістю цим теоріям заперечити.

— Пані Неанталь, — привіталася за всіх перша із сукубок, схилившись у поклоні, — невже очі мені не зраджують і це наш рятівник — Фалмін?

— Так, Траінель, ти як завжди маєш рацію. До нас завітав Благандійський Чаклун, власною персоною.

Сукубки, які до цього тихенько стояли позаду, миттєво оживилися, підлетіли до чоловіка, притиснулися до нього з усіх сторін і загомоніли. Неанталь не дивувалася і не заважала, знала вона про вдячність, яку вони висловлювали цьому мужу. Років зо три тому, коли в Благандії розгорілося повстання нелюдей, сукубки були тими, кого люди хотіли знищити, підкорити. Хтось пустив чутку, що роги цих створінь магічні й дуже коштовні. Розпочалося полювання і за декілька місяців залишилася лише невеличка групка, яка переховувалася у Великому лісі. Фалмін був тим, хто врятував сукубок, перевівши їх до Золотолісся, під опіку матінки Неанталь.

— Невже я бачу тебе знову, — до нього підійшла Траінель, а погляд був настільки голодний та пристрасний, що у Фалміна ще більше закрутилася голова. — Ти повернувся до нас.

— Він був поранений, а зараз потребує лікування, — сказала Володарка Лісу. — Ви зможете допомогти?

Фалмін тільки зараз збагнув, чому Неантель привела його саме сюди. Сукубки були відомі не лише через своє вміння зваблювати чоловіків і доводити їх до безпам'янства. Чув він і про випадки, коли сукуби завдяки любовним утіхам могли лікувати недуги та навіть важкі поранення своїх партнерів. Говорили, що це давали магічні властивості їхніх рогів. Інші ж твердили, що та насолода, яку отримував чоловік під час ночі кохання із сукубом, могла б вилікувати навіть каліку. Попри усі думки, Фалмін розумів, яким саме чином його будуть лікувати.

— Ми віддячимо нашому рятівнику по-королівськи, — запевнила Траінель, хижо подивившись на чаклуна. — Його рани загояться, а душа окрилиться. Обіцяю.

— Йому потрібне швидке одужання, Траінель, тому все у ваших руках.

— Неанталь… — захотів сказати він, коли відчув, як якась сукубка починає стягувати із нього одяг. — Я…

— Ти не затримаєшся тут, Фалміне, якби я не хотіла тебе тут стримати. Твоя дорога пролягає далі, на захід, а час не може чекати, — сказала дріада голосом, у якому читалася турбота і переживання. — А тепер, я залишаю вас.

— Не турбуйтеся, пані, він одужає. Зовсім скоро.

— Будемо на те сподіватися, Траінель.

Золотий ліс накрила сніжна завіса. Всюди тріщав мороз, із гілок падало чимало снігу, утворюючи великі замети. Більшість молодих дріад, які раніше подібного не бачили, здивовано спостерігали за вибриками природи. Дивно було бачити, як деякі молоді дівчата бояться ставати або торкатися снігу.

Фалмін весь день провів із сукубками й дійсно, лікування допомогло. Спина та рука уже перестали нити, а перелом, здавалося, остаточно зажив. Мрії про швидкий від'їзд поламала Неанталь, яка попри все вимагала, аби чаклун залишився як мінімум на декілька тижнів.

— Я не можу, — повторював він уже вкотре. — Ти ж знаєш, Неанталь. Сама говорила про це.

Дріада прошивала його льодяним поглядом, який за холодністю своєю міг посперечатися із льодом, який побив пізній врожай. Жінка не збиралася слухати чаклуна, а тому прямо це й показувала.

— Я обдумала і говорю, що твоє лікування не завершене. Перелом руки, любий мій, це не подряпина, а складна рана. Знала я випадки, коли через неправильне зростання кістки людина залишалася калікою. Хочеш того ж?

— Ні, не хочу, але…

— Тоді розмова завершена.

Фалмін промовчав, адже знав, що мудрість цієї жінки така ж велика, як і її впертість. Вона розвернулася, обережно пройшла заметеною стежкою вздовж рядів дерев. Він крокував за нею, мружачи очі від білизни, яка панувала зараз у лісі.

— Коли я побачу Гібді? — запитав Фалмін, якому набридла мовчанка. — І куди ми йдемо?

– Із другом побачишся перед відправленням, і навіть не намагайся заперечити. А йдемо ми до священного джерела Гіен-Т’їальх. Бажаю, аби ти дещо побачив. Воно неподалік, не турбуйся.

— Я хочу зустрітися із Гібді.

Дріада спинилася, але не оберталася. Фалмін побачив, як плечі її напружилися, а руки стиснулися.

— Гном у безпеці — це найголовніше. Тобі ще потрібно побути тут, зі мною.

— А він не може бути присутнім?

— Ти ж знаєш, що це місце не може побачити проста людина, навіть якщо вона є твоїм другом.

— А я не проста людина?

Вона повернулася, подивилася на нього пронизливим, багатослівним поглядом. Чаклун очей не відвів, зціпив зуби від болю в голові та лівій руці, яка горіла, наче занесена над вогнищем. Знав, що це робить Неанталь та злість, яку вона відчуває. Ця жінка мала величезну силу, про яку мало хто міг здогадуватися.

— Нам ще не довго, — лише й сказала дріада, після чого попрямувала собі далі. Біль відступив так само миттєво, як і прийшов.

Фалмін вирішив просто не займати жінку, бачачи її роздратування. Мовчки йшов за нею всю дорогу, не бажаючи ні про що говорити. Невдовзі вони дісталися до місця, про яке говорила Неанталь.

Джерельце виявилося доволі невеликим. Довкола все поросло чагарником та кущами. Серед них Фалмін помітив статуї ельфів та людей, зайнятих різними справами. Хтось танцював, співав або малював. Ельфи любили зображувати дію, рух, тому що це символізувало життя. Вони не сприймали статуй, де хтось просто стоїть або сидить. Фалмін довго роздивлявся ряд скульптур, проходжаючи біля джерельця. Неанталь крокувала за ним, спостерігаючи скоріше за його реакцією, аніж за самими витворами мистецтва. Коли чаклун дійшов до самого кінця, то миттєво спинився. Перед ним постала статуя, яка змусила прикувати до себе погляд. Це була пара, яка, обійнявшись, займалася коханням.

— Хто вони? — вказав Фалмін поглядом на статую, обплетену лозою. — Я чув чимало історій про мистецтво ельфів, але щоб уже так…

— Це Райфінель та Паріль — прабатьки дріад, — Володарка Лісу обережно доторкнулася до статуї, наче боячись пошкодити її дотиком. — Ти ніколи не чув про них?

— На жаль, ні, — зізнався чаклун, — але, як я здогадуюся, у цих двох є своя трагічна історія.

— Він був людиною, а вона — ельфійкою. Близько семи сотень років тому, у величному місті ельфів Каетхе ці двоє знайшли один одного. Вона була ельфійкою із знатного роду, красунею та великою художницею.

— А він, як я думаю, простим обірванцем?

— Дійсно, Паріль був простолюдином. Але цікаве те, що кохання їхнє пронеслося через цілі віки, показуючи усім нам, що навіть така незвичайна любов може існувати. Саме від цих закоханих з'явилася Глітея — моя прабабуся та перша дріада.

Фалмін ще раз поглянув на статую, на двох закоханих, які забувши про увесь світ були поглинуті один одним. Йому здалося, що вони рухаються, кохаються, обплетені лозою, біля цього джерельця. Він бачив у них себе та Анарель.

— Когось нагадує? — здогадалася Неанталь, усміхаючись. — Не дивуйся, тому що навіть я іноді бачу в них своє минуле.

— Це якось незвично, — прошепотів він, не в змозі відвести погляду від статуї, — наче вони живі.

— Можливо, це через те, що в тебе є асоціації із ними, — дріада підійшла до Фалміна, взяла його за руку. — Вони символізують початок і зародження, пристрасть та кохання. Ти ж знаєш, що це таке?

— Знаю.

— А коли, на твою думку, приходить кінець?

Фалмін глянув у вічі дріади, побачив там океан та бурю, яка вирувала й виривалася назовні. Побачив там вершників, які гналися за кимось. За ними стояв ще хтось, якась людина.

— Кінець — це початок чогось нового, — сказав чоловік, широко розплющеними очима дивлячись на дріаду. — Початок нового кінця.

— А коли цьому прийде кінець, Фалміне? Коли коло розірветься?

— Неанталь…

— Говори, Фалміне, кажи, що бачиш.

— Бачу вершників…бачу постать, що стоїть за ними…

— Хто це? — запитала із тиском, стиснула його руку так, що побілілі пальці. — Говори.

— Я не бачу, не бачу! — Фалмін захлинувся криком, його почало трусити. — Прошу, Неанталь!

— Кого ти бачиш?!

Він знову зазирнув їй у вічі, при цьому трусячись, наче навіжений. В очах його спалахнув синій вогонь, запалав, наче рятівний маяк серед бурі та хвиль.

Бачить вершника із маскою та такими ж синіми очима. Той кричить, крутить меча над головою, жене свого коня диким галопом.

Побачив Ельгіду, яка втікає від переслідувачів та білого ворона, що супроводжує її. Дівчинка просить про допомогу, кричить від страху та болю.

Бачить трупи, які кричать до нього. Бачить Смерть із закритим обличчям, яка проминає поруч. Він біжить, але від Неї ніхто не втече. Ніхто.

Бачить, як лежить в холодній землі, як із серця ллється кров, а сині губи щось говорять. Поруч Ельгіда плаче, впавши на коліна, а над нею Анарель, бліда та мовчазна.

Бачить Смерть, страшну та моторошну, темну, як ніч. Вона тягне до нього свої пазурі, промовляючи його ім'я.

— Коли цьому прийде кінець? — звучить його голос.

— Ніколи, — відповідає Смерть, із рота якої капає кров. — Кінець — це не я, Фалміне. Кінець — це зупинка, це відмова рухатися далі. Саме це і є кінцем, чаклуне, саме тоді все закінчується! Віра змушує рухатися! Не втрать її, Фалміне, інакше втратиш усе!

Він падає у темряву, а потім бачить світло і пливе до нього, при цьому не озираючись. Відчуває за спиною Смерть, пазурі, що вчепилися в потилицю, але не зупиняється. Кінець — це зупинка.

Розплющив очі. Над ним Неанталь, перелякано дивиться, щось говорить. Слух повільно повертається, втомлено водить очима довкола, наче хоче побачити когось, вхопити і не відпускати.

— Фалміне, ти як? — голос дріади надломлений, переляканий. — Скажи щось, сину!

— Кінець — це не смерть.

— Що? — Неанталь нахилилася до нього, обхопила руками його голову, яка не хотіла підійматися. — Повтори, Фалміне.

— Я повинен вирушати.

— Так, синку, дійсно, повинен.

— Ти відпустиш мене?

Дріада, ледь стримуючи сльози, кивнула, обійняла його.

— Пробач, що не попередила. Це дійсно було поганою ідеєю.

— Ні, Неанталь, ти вчинила правильно.

— Чому ти так кажеш?

— Тому що я збагнув, Неанталь. Я все зрозумів. Двоє закоханих, початок, зародок. Усе це є колом життя. Вони просто вірили у своє кохання, вірили в пристрасть, яка горіла між ними. Саме тому зараз є дріади, через їхню віру.

— Ти бачив її, свою дитину?

— Бачив.

– І як вона? — запитала Неанталь, навіть не намагаючись витерти сльози.

— Вона чекає на мене. Вона вірить.

Проводжала його лише матінка Неанталь і Гібді, який з'явився перед самим від'їздом Фалміна. Прощалися на самому узліссі, неподалік миготіла річка Грива, яка брала початок від річки Брао. Ліс шумів, між дерев танцював вітер, який протяжно вив. Дріади та сукубки, поховавшись за деревами, ретельно вслуховувалися в розмову чаклуна і Володарки Лісу, яка говорила вже добрих десять хвилин.

— Твій шлях небезпечний, Фалміне, тому будь завжди напоготові.

— Гаразд, Неанталь.

— Траінель і її дівчата вилікували тебе? Легше?

— Так, мені вже краще. — мимоволі усміхнувся чаклуна, згадуючи декілька останніх бурних ночей.

— Ти забрав усі свої пожитки? Зброю? Їжу?

— Усе, Неанталь.

— Добре. І головне пам'ятай, коли прибудеш до Скагіра, не поспішай комусь довіряти, оскільки люди там суворі та вибагливі. Друїд, якого ти шукаєш, стоїть за завісою туману, а тому тобі варто поквапитися. Погані в мене передчуття.

— Зрозумів, володарко, — чоловік лише кивав, хоча, чесно кажучи, розмову цю він знав напам'ять. Неанталь любила давати настанови, говорила щось схоже при останній їхній зустрічі. Фалміну доводилося лише мовчати й кивати.

До нього підійшов гном, розслаблене обличчя якого виражало занадто багато емоцій, аби їх можна було прочитати. Дріади відновили і його сили, тому очі рудобородого світилися, як і раніше, а постава вирівнялася, наче її вправив найкращий лікар у світі.

— Нехай дорога твоя буде ясна, а рука тверда, коли опускатиметься на голови ворогів, — він обійняв друга. — Обіцяй, що повернешся!

— Обіцяю, — голос Фалміна трішки тремтів, хоча чаклун намагався його приборкати. — У мене не було змоги подякувати тобі.

— За що? — щиро не зрозумів.

— Ти витягнув мене із лап цих створінь, відвіз до друзів. Я вдячний тобі, Гібді. Проси, чого забажаєш, поки не поїхав.

Гном подивився на нього з-під лоба, впер руки в боки, стиснув пухкі губи.

— Фалміне, якби не присутня пані, я б не роздумуючи дав тобі в писок. Як у тебе язик повертається таке казати! Ти мій друг, а для справжнього гнома це слово — не порожній звук!

— Гноме…

— Ні, замовкни! — коротун заперечливо здійняв палець вгору, даючи знати, що зараз говорить лише він. — Ти витягував мене із серйозних неприємностей, ризикував своїм життям десятки разів через мою дурість. Та невже я повинен просити щось за те, що допоміг тобі в скрутну хвилину? Ми друзі, так було, є і буде, — Фалмін мовчав, дав можливість гному висказатися, що той із радістю робив. — Ми з тобою одного поля ягоди, гультіпако, а тому повинні триматися купи…

— Я дійсно завдячую тобі й знаю, що ти гніваєшся. Пробач, але ця дорога лише для мене одного. У Златоліссі безпечно, а хто його зна, чи не повернуться дракогори знову. Матінка Неанталь подбає про тебе, а дріади не дадуть сумувати, — сказав Фалмін, після чого заскочив на свого коня, вмостився в сідлі.

Гном промовчав, але хмикнув, багатозначним поглядом подивився в бік лісу, де між деревами намагався когось побачити. Побачити ту, яка із недавніх пір стала для нього особливою.

— Дякую і тобі, Неанталь, — звернувся чаклун до дріади, — за все.

— Не дякуй, Фалміне, ти ж знаєш, що я відчуваю до тебе. Краще повертайся живим і неушкодженим — це буде найкращою подякою для мене.

— Постараюся.

— Фалміне, — вона схопила чоловіка за руку, подивилася на нього поглядом люблячої матері, — пам'ятай про те, що побачив нещодавно. Віра, сину, ось що допоможе в найскрутнішу хвилину.

— Запам'ятаю, Неанталь.

Він нахилився у сідлі, поцілував простягнену йому руку, усміхнувся Гібді й кивнув головою на прощання тим, хто ховався за деревами. Не сказавши більше ані слова, прицмокнув до нав'юченого Гора, рушив вперед, прямісінько до засніжених полів, які простягалися за річкою Гривою.

Гібді і Неанталь, такі різні і водночас похмурі, довго стояли на місці, проводжаючи вершника поглядом, в яких читалася неприкрита тривога та неспокій.