Купальниця

Ідеш та усміхаєшся. Короткий спалах всесвітньої гармонії.

* * *

…Штрикнула думка про Роберта та його сімейство. Після сво-

го похапливого від’їзду, а точніше — втечі, говорила з ними

118

лиш кілька разів, і то коротко, без зайвих слів. Та й Марина

весь час була зайнята, скаже два слова — і передає телефон

Роберту. Брат запитував та відповідав доволі сухо, і Каролі-

на відчувала себе невдячною хитрункою, що скористалась до-

бротою близьких людей, влаштувала собі життя і втекла з до-

му, де її прийняли як рідну.

«Завтра неодмінно їм зателефоную, — вирішила вона, — по-

говоримо, як раніше, що ж ми як чужі… Ввечері, коли вони всі

будуть вдома». Але наступного дня знову не подзвонила.

* * *

— Поїдемо до твоїх у Висіч? — запропонував Олег.

— Поїдемо, — погодилась Кароліна.

Ото вже матиме незабутні враження! Поїдемо, лиш з обла-

штуванням кімнати закінчимо.

Кароліна так натхненно це робила, так тішилась великим

та малим закупам, чекала того другого, вигаданого нею, по-

верху, що Олег себе не стримував, смітив гривнями направо

й наліво. Буде робота, сказав собі, будуть і гроші. Він годен

був небо прихилити до її ніг, а не те, що здійснити мрію про

якесь там ліжко на високих підпорах. Ціну він у майстрів не

збивав, попросив лише, щоб усю цю конструкцію зі сходами

зробили якнайшвидше, бажано за тиждень, а тоді він запла-

тить усю суму, а зараз дасть лише завдаток.

— Чому ми такі марнотратники? — із задоволенням запи-

тувала Кароліна.

— Тому що за тиждень станеться дефолт, — обличчя Оле-

га зберігало цілковиту серйозність. — Мені секретну інфор-

мацію злили. Треба чимшвидше позбутись грошей.

— Правда? — з обличчя Кароліни злітала усмішка. Вона

йому вірила одразу.

Спустошували Олегову банківську картку натхненно й завзя-

то. Для Кароліни це було нове відчуття, Олег теж не думав про

119

день прийдешній. В азарті не обійшлося без зайвих покупок, зроблених під впливом хвилини. Піддавшись на вмовляння

продавця-консультанта, придбали електричну яйцеварку, і ре-

готали згодом до гикавки, неспроможні пояснити одне одно-

му, для чого вони це зробили. А тоді, повернувшись додому, подарували яйцеварку пані Стасі, і та надзвичайно зраділа, ви-

садила на кінчик носа окуляри, узялась вивчати інструкцію.

— А хочете, я вам іноді готуватиму? — у пориві вдячності

запропонувала вона. — Або навчу Кароліну готувати. Ваша

дружина, пане Олеже, така юна, така недосвідчена. Біля мене

вона навчиться секретів давньої львівської кухні.

За кілька днів кімната Шехових перетворилась на затишне

гніздечко.

Масивна дерев’яна вбудова стала найдорожчим та найнеоб-

хіднішим придбанням. Ліжко на стовпах, до якого вели дев’ять

надійних сходинок, захищених поручнями на бильцях, як ні-

би тут завжди стояло. Такі самі поручні, але у вигляді огорожі, йшли й нагорі по краю ліжка. Під сходами майстри зробили

шафку для речей. Вони виконали роботу вчасно, як просив Олег, приховавши, що використали заготовки, зроблені для іншої

квартири, господар якої теж надавав перевагу стилю ретро.

Менш грошовите замовлення посунули на друге місце. Олег

розплатився щедро, як і обіцяв, а майстри вигадали для іншо-

го господаря переконливе пояснення, чому затримка сталася.

— Який жах! — вихопилось у пані Стасі.

Вона прийшла на оглядини інтер’єру, і на цей її вигук ліниво

озвалась руда Мураня — зробила кілька кроків і сіла на порозі.

— Сходи в кімнаті! — похитала головою пані Стася. — Ме-

ні б нагорі залишили сто долярів — і то я не полізла б.

У тепер вже дворівневій кімнаті Шехових зі спальнею на-

горі та вітальнею внизу їй усе сподобалось. Окрім сходів.

Канапа встала в дерев’яну нішу між вікном та сходами. Ще

й залишилось місце для лампи на високій ніжці під вітражним

120

абажуром. Нічого зайвого в кімнаті не було. Телевізор. Сто-

лик із ноутбуком Олега під вікном у куті. Там одразу виріс

стосик книжок від пані Стасі. Поки не пішла на пенсію, вона

працювала в бібліотеці Стефаника, мала домашню бібліоте-

ку в двох шафах у своїй кімнаті. Вона сама запропонувала по-

дружжю користуватись її книжками.

Глибоку нішу з надійно зачиненими дверима між сусідніми

кімнатами — ключ від них вже давно загубився — ті самі май-

стри-меблярі перетворили на шафу. Стояла напівпорожня, од-

нак на звукоізоляцію вже неабияк вплинула. Кароліна з Оле-

гом тепер почувались вільніше. І не так тепер було чути, як

Гєнек, племінник пані Стасі, вмикав гучну музику, а пані Ста-

ся намагалася прикликати його до порядку. Вона була йому і за

маму, що давно виїхала до Португалії і там вийшла заміж, і за

старшого брата, який теж шукав щастя далеко від дому.

Худорлявий верткий Гєнек перший виходив з хати вранці —

поспішав на заняття до університету. Вечори в нього теж ми-

нали за межами дому, переважно у студентському театрі. Він

вже не раз кликав Кароліну приєднатися до них, студентів кіль-

кох львівських вузів. Їм потрібні були костюмери, гримери, майстри з реквізиту, знайшлося б їй діло до душі. Вона й по-

обіцяла, що піде, але тоді, як Олег влаштується на роботу.

Не залишати ж його самого вечорами.

Говірка пані Стася ніколи не мовчала, але це не надто на-

пружувало, можливо тому, що вона не цікавилась зайвим,

прискіпливо ні до чого не допитувалась. Поки Кароліна ро-

била каву чи смажила яйця, та охоче розводила балачки, але

одразу й замовкала, побачивши, що Кароліні час повертатись

до своєї кімнати.

Сашуня знайшов у нових сусідах вдячних поціновувачів

свого захоплення, і взявся за найменшої нагоди з притиском

годувати їх враженнями зі своєї збірки. Розкладав численні

теки на кухонному столі, вмикав ноутбук, показував старі чор-

но-білі фото, зроблені стареньким «ФЕДом» ще у шкільні ро-

121

ки, згодом — тимчасовими мильницями, а тепер — надійним

«Ніконом», найдорожчим своїм придбанням. У його папках

з фотографіями, на жорсткому диску, у файлах з цифровими

фото, панував ідеальний порядок. Він знаходив потрібний бу-

динок за кілька хвилин. Обожнював, коли перед ним ставили

конкретне завдання, таке, скажімо: а що то за особняк Остро-

верхова? Як він виглядав у сімдесяті? І що там було до війни?

У Сашуні тремтіли руки, коли він занурювався у свій фото-

архів зі словами: вулиця Генерала Чупринки, вона ж Пушкіна

за радянських часів… Зігфрідштрассе у війну, ні не всю війну, лише два роки… а початково — Штандівська… Так… Так…

Ось він, цей особняк! Милуйтеся!

Він кидав на сусідів стрімкі погляди: чи достатньо уважно

слухають?

…Побудована на кутовій ділянці в дев’яностих роках по-

заминулого століття, вів далі, проект Юліана Захаревича та

Івана Левинського. А ще є така інформація, що це був проект

трьох архітекторів, третій — Міхал… Міхал… Ковальчук!

Правильно, перевірив, у мене все записано. Вілла на одну ро-

дину, для представників середнього класу… Ну чого ви? Так

написано — на одну родину, для середнього класу, нічого ж

не вигадую. На куті — шестигранна вежка, фасади оформле-

ні нетинькованою цеглою, прикрашені полив’яними кахлями

та різьбленими деталями. Підійдіть до вікна, я вам усе на очно

покажу.

— А може, вийдемо на вулицю? — підказує Кароліна.

— Завтра вийдете, — Сашуня демонструє незвичну рішу-

чість, йому головне — не випустити глядачів за межі кухні, щойно розклав усі принади своєї унікальної збірки, де вони

ще таке побачать!

— А хто там мешкав? — знімає напруження Олег. — Рек-

тор Політехніки?

— Спочатку так, — заспокоюється Сашуня, — професор

Дзівінський, а потім, — він підзирає у свої записи, щоб не по-

122

милитись, — а потім вілла не раз переходила з рук у руки.

Мешкала там родина Кузьмовичів, редактора газети «Мета», видання Українського Католицького Союзу. І донька Кузьмо-

вичів зберегла ключ від будинку, уявляєте?.. А перед війною

там жив відомий піаніст Леопольд Мюнцер. Загинув у Янів-

ському таборі. Чули про табірний оркестр? Там усі загину-

ли… Тепер у віллі — НТШ, наукове товариство імені Шевчен-

ка. Ви ж бачили табличку на будинку?

Дивак Сашуня збирав на місто докладне досьє, оформлю-

вав його не за правилами архівістів, а так, як вважав за по-

трібне. Про те, що їхній будинок № 38 на вулиці Генерала

Чупринки, понад сто років тому збудували за проектом відо-

мого архітектора Юліана Цибульського, вони теж дізнались

від Сашуні.

— Та ви що! — фонтанчик волосся на маківці Сашуні під-

стрибував від його енергійних рухів. — Ви що! Цибульський

жив у нашому будинку! Він був його власником. Тут було йо-

го архітектурне бюро, його майстерня та помешкання. Ци-

бульський, запам’ятайте це прізвище!

— Може, й тут жив… — Кароліна зробила коло рукою, —

де ми живемо?

— Може, й тут, — погодився Сашуня. Таких подробиць він

не знав. Цього навіть пані Стася не знала.

Сашуня з Олегом вже двічі посиділи на кухні за чарочкою, але, з’ясувавши, що їм і без чарочки добре, попустилися, й охоче розмовляли при чаї або при пиві. У них знаходились

теми для розмов, хоча вони були зовсім різні: педантичний, зазвичай мовчазний Олег та балакучий, неохайний у зовніш-

ності, але вкрай акуратний щодо своєї колекції Сашуня. Його

капці просилися на смітник, рукави його светрів поролися, нитки стирчали навсібіч, він обривав їх, коли вони лоскота-

ли його зап’ястя. Але такі дрібниці його не бентежили, голо-

вне — у його фотосправах панував ідеальний порядок, а вір-

ний «Нікон» не підводив.

123

* * *

Про Зою більше не згадували, про Павла Панча — тим біль-

ше. Одного разу, щоправда, Олег назвав Кароліну Зоєю —

і сам налякався. Вона завмерла, він рвучко підійшов, обійняв, притиснув до себе. Стільки років це ім’я було в нього на язи-

ці, вона зрозуміла, чому воно вирвалось, хоча настрій на де-

який час було зіпсовано.

* * *

Години, коли пан-майстер працював із їхнім «п’єцом»-зеленим

горошком, стали одними з найщасливіших за всю осінь.

— Тут ділов до вечора, — визначився з обсягом роботи пан

Іван, оглянувши пічні нутрощі. — Доведеться замінити де які

деталі.

— А перекладати?

— Не потребує перекладання. П’єц добре зберігся.

Цього майстра порекомендувала і викликала пані Стася, во-

на знайшла його телефон у своєму записнику, де були записані

телефони найкращих знавців своєї справи: пічника, сантехніка, ремонтника холодильників та пральних машин, електрика, га-

зового майстра та весільної господині про всяк випадок.

Пана-майстра залишили при роботі, а самі пішли гуляти.

Вересень у Львові видався теплим, як літо. Але в кронах де-

рев уже помітно проглядалася жовтизна, траплялися острівці

червоного та улюбленого кольору хурми. Ці теплі барви світи-

лися на сонці, додавали настрою. Ішли, як вже призвичаїлись, підвівши голови і показуючи одне одному: дивись, яка колона!

А в ніші фігура, бачиш? Глянь, який флюгер! Не там, правіше!

Нікуди не поспішаючи — до органного залу, тоді вулицею До-

рошенка до центру. Навпроти готелю «Жорж» Кароліна затягла

Олега до крамнички «Pierre Cardin», змусила переміряти півбу-

тика, мовляв, тобі на роботу бодай нову сорочку купити треба.

А тоді передумали — скільки тих сорочок треба! — і вирішили

спустити виділену на сорочку суму в якомусь ресторанчику.

124

— Куди підемо? — спробував точніше зорієнтуватися Олег.

— Світ за очі! — допомогла визначитись Кароліна.

Пішли навмання. Попри Бернардинський костел, через во-

рота в старій міській стіні — на дерев’яний міст, а тоді через

підземний перехід — нагору, і там погляд Кароліни вихопив

у правому закутку площі Митної вивіску «Броварня», і вона

сказала: хочу туди, хочу пива!

— То що ж, ходімо, маленька пивоманко! — погодився

Олег, зрадівши можливості десь нарешті сісти.

Це, виявилося, був ресторан-броварня. Пиво варили й збе-

рігали тут-таки, у гігантських мідних чанах. На вході, у про-

міжку між першими та другими важкими дверима з грубого

дерева, обдало жарким повітрям, але всередині приміщення

було прохолодно. Вони пройшли у величезний зал, розміром

з міський квартал, зі столами під стінами та плазмовими теле-

візорами над кожним столиком. У центрі залу височів поміст, над ним — гігантська плазма, на всіх екранах показували фут-

больний матч. Спритний хлопак у білих гетрах із десятками

своїх двійників синхронно гнали м’яча до воріт суперника.

Кароліна скрутила мармизу: занадто гамірно. — Ну чого ж

ти хотіла? Де пиво — там і футбол, — Олегові тут сподобалось, і він повів її услід за офіціантом до вільного столика.

Було шумно від великої кількості людей, від голосу комен-

татора, від музики — музиканти ходили від столика до столи-

ка і виконували для кожного індивідуальну пісню, вибираючи

на свій смак. Кароліні з Олегом презентували романтичну

французьку, Кароліна чула її десь, але не пригадувала, де саме.

— Знаєш, що це було? — запитав Олег, коли музиканти

пішли далі. — «Жетем». Серж Гінзбург та Джейн Біркін.

Він усміхнувся, хитнув головою.

— Ти й справді чимось на Біркін подібна.

Зробили замовлення й пішли помити руки. Запах ванілі та

квітів стояв у жіночій кімнаті. Кароліна натиснула на ручку

перших дверей, крайніх ліворуч, і здивовано роззирнулась, 125

опинившись у дивній кімнатці з дзеркалами та симетричним

інтер’єром. Його ділила навпіл отаманка, вкрита бордовою

шкірою, на неї зі стелі звисали зібрані у два вузли прозорі фі-

ранки. Ліворуч від дверей, у які увійшла Кароліна, були інші

двері, такі самі. Хтось потягнув на себе другу ручку. У прорізі

завмерла чоловіча фігура, хлопець напідпитку отетерів на по-

розі. Знітився, побачивши Кароліну — і зник за дверима. У две-

рях зсередини були внутрішні замочки. Ця кімнатка з’єднувала

чоловічу та жіночу половини.

Олег чекав її у коридорі.

— Пане, — сказала вона без тіні усмішки, — одна дівчина

просила вам дещо передати. Слухайте уважно. Вам призначе-

но побачення. Повертайтесь туди, — показала на двері з чоло-

вічим силуетом, — і заходьте у крайню кімнатку праворуч. Вас

там чекають.

Вираз обличчя в Олега був саме такий, як треба. Заради ці-

єї розгубленості Кароліна і влаштувала сюрприз-провокацію.

Вона вже була в кімнатці з отаманкою, коли Олег обережно

увійшов через «чоловічі» двері. Кароліна сиділа в ефектній, як

їй здавалось, позі, подумки уявляючи себе звабливою Біркін

(треба подивитись в Інтернеті, хто така і як виглядає) і тіша-

чись враженням, яке справив на Олега цей закуток. Він був шо-

кований. «Який альков, одначе», — тільки й встиг вимовити, як Кароліна швидким рухом повернула ручки внутрішніх зам-

ків на обох дверях і, не виходячи з образу господині ситуації, манірно глянула на чоловіка. Він розгубився. Вона ледь стри-

малась, щоб не вибухнути реготом. Олег сприйняв гру серйоз-

но. Такий, розгублений, він був їй зараз дорогий як ніколи. Але

треба було зіграти виставу до кінця. Вона потягнулась вперед, торкнулась його губ своїми губами, зронила: «За годину на цьо-

му місці». І, відімкнувши одні та другі двері, вийшла.

Щойно вони повернулись за столик, як офіціант приніс за-

мовлення: сирну та рибну тарелі, салати, великий та малий

келихи живого пива, повідомивши, що баранина-гриль буде

126

з хвилини на хвилину. Щосуботи тут подають баранину, а ко-

жен інший день тижня готують на вогні якесь інше м’ясо.

Рожна зі смажениною винесли на великий подіум, пригасив-

ши світло в залі і спрямувавши прожектори на двох куха-

рів, які взялися спритно нарізати м’ясо довгими гострими но-

жами.

Пиво було холодним і залишало після кожного ковтка слід

на бокалі — білу рівну рисочку, м’ясо — соковитим, музика —

зворушливою, а чоловік навпроти — бажаним, і Кароліна від-

чувала себе цілковито щасливою у ці хвилини. Їй було бай-

дуже, де бути, аби з ним поруч.

— Година минула, — нагадав Олег, глянувши на цифер блат

годинника. І Кароліна, затуливши обличчя долонями, засмі-

ялась. Він усе сприйняв за чисту монету, а вона не вперше від-

чула себе старшою за нього.

У внутрішньому дворику їхнього будинку грала негучна му-

зика і світився гігантський нічний ліхтар. Крізь спокійну ме-

лодію було чути шипіння хвиль у нічному океані. У великому

колі яскравого світла, обличчям до стіни, рухались артисти

в трико; їхні тіні були птахами, світло прожектора — приза-

хідним сонцем, на його тлі злітали й опадали руки-крила. Не-

втомний одноманітний рух заворожував, роздмухував ба-

жання дивитись і дивитись, застигнувши у споглядальному

ступорі перед простою й чіткою графікою рухів, перед без-

межною мелодією океану, під шурхотіння пісків, під голоси

дельфінів із темної товщі водяної безодні.

Прожектором керував Гєнек, сидячи під протилежною від

сцени стіною. Був зосереджений на конусі світла, на музиці, на рухах акторів. Він не бачив глядачів, їх, щоправда й було

небагато, навіть разом із тими, хто спостерігав за дійством

з балконів. У прочиненому вікні кухні блимав червоний вог-

ник сигарети, вихоплюючи із темряви обличчя Сашуні.

До повернення майбутнього шефа Олега залишалось три дні.

127

— Давай, нарешті, до твоїх з’їздимо? У Висіч, — запропо-

нував Олег. — Поки маємо час.

— Поїхали, — погодилась не надто впевнено. Треба ж йому

нарешті показати рідні терени, нехай побачить, як так прагне.

* * *

Даремно вона хвилювалась, як Олег сприйме батьків, квар-

тиру, Висіч та її мешканців, він до всього поставився як до

належного або вдавав, що нічому не дивується. А може, від-

чував, що Кароліна напружено чекає від нього певної реак-

ції, тому й робив вигляд, що нічого особливого він на її бать-

ківщині та в її батьках не зауважує.

Батько при Олегові за два дні не дозволив собі жодного ма-

тюка, а мама, всупереч очікуванням, зустріла гостей не в за-

тяганому халаті, а в спідниці та кофтинці, а наступного ран-

ку перевдягнулась у якісь небачені джинси. Вони сиділи на

ній доволі вправно. Ще й доповнила їх найкращою своєю фут-

болкою, привезеною з базару польського Перемишля ще два

роки тому. Дістала її нарешті з шафи та відрізала етикетку.

Мама підкладала Олегові вареників з картоплею, він із за-

доволенням їв, нахвалював домашні смаколики. Наступного

дня влаштували пікнік у лісі, прихопивши гриль-ковбаски, привезені зі Львова, та власну городину — помідори, зелену

цибулю, червоний перець… Олег вміло розпалив вогнище,

смажив ковбаски на патичках, вирізаних з ліщини. Він нічо-

го не приховував від батьків: за місяць, тільки-но отримає

розлучення, вони розпишуться. Про житло батьки не розпи-

тували, Кароліна попередила маму по телефону, що це питан-

ня не до обговорення — жити є де, і цього достатньо.

Там, у лісі, сидячи на покривалі під розлогою старою березою

за імпровізованим столом, Кароліна спостерігала за батьками, і жаль стискав їй серце — вони так рідко виходили до лісу без

потреби, просто погуляти, без жодної мети. А он скільки радос-

ті зараз на їхніх обличчях. Зашурхотіли гілки, і на галявину ви-

128

дибав дядько Степан з відром перших осінніх опеньків. Єдина

людина, як думала колись Кароліна, задоволена своїм життям

у Висічі. Тато запросив дядька Степана до столу, той не став від-

нікуватись, зняв кепку, обтер чоло долонею й опустився поруч.

— Опеньки — наче бджоли, — показав свій грибний улов, —

лише грибні… Живуть сім’ями. Колективний спосіб життя, —

усміхнувся.

— Дядько Степан — пасічник, — пояснила Кароліна Оле-

гові, — він вулики має.

— Мій дід був пасічник, — відповів Олег. — Я багато чого

пам’ятаю з того часу, мене привозили до діда на все літо…

Олег уважно слухав нового знайомого, а дядька Степана ця

увага розпалювала, він як узяв шматок хліба з ковбаскою — так

і тримав у руках, бо сам захопився своїми розповідями.

Одного разу йому привозив сюди, у Висіч, свої вулики това-

риш. За декілька днів забрав, а ввечері на те місце, де вони сто-

яли, прилетіли запізнілі бджоли. Порадились — і перелетіли

до сусіднього вулика, чужого вулика, дядька Степанового. До-

середини не пхаються, чекають надворі. Дядько Степан за тим

спостерігає збоку: що ж то воно далі буде? От виповзла з вули-

ка бджола. І до чужинців: що, мовляв, треба? А ті повставали

в рядочок, завмерли. Бджола-охоронець наблизилась до одні-

єї, щось там обидві вусиками порухали, і гостя — шурх! Вже

у вулику. Тоді бджола-охоронець до іншої наближається і ри-

туал повторюється. Решта чемно чекають своєї черги. Підходи

бджоли з вулика виглядають випадковими: то до крайньої лі-

воруч наблизиться, то до якоїсь усередині, то на правий фланг

поверне. Останній зайді довелося чекати рішення хвилин

п’ятнадцять. Стоїть, бідна, та й стоїть. Ніхто до неї не набли-

жається. Вона й не ворушиться, ніби як заснула. Нарешті і про

неї згадали. Після короткої розмови вусиками — вмить ожи-

ла, і зникла з очей у новій хатці, у новій сім’ї.

Дядька Степана було вже не зупинити. Сів на свого улю-

бленого коника, як Сашуня на тему фотографій Львова.

129

Звідки, приступав він до Олега, звідки такі маленькі ство-

ріння можуть знати те, що вони знають?.. І звідки та здатність

у лиху годину йти на самопожертву? Звідки готовність визди-

хати від браку їжі, але матку зберегти, віддаючи їй останню

їжу? Бо буде жити матка — буде рій.

Бджоли, їжа, виживання, ж-ж-ж, ж-ж-ж! Дядько Степан

і сам на бджолу подібний. На вартового бджолиного вулика.

Порухав вусиками: свій! проходь!

Олег для нього, без сумніву, свій. Слухає уважно, як учень

вчителя. А вони ж, мабуть, ровесники. Чи майже ровесники.

Але дядько Степан для Кароліни — інше покоління, а Олег —

лише трохи старший за неї. Він і сам себе так сприймає, ка-

же, тридцять вісім — це не про мене. І мама свого віку не чує, хоча і втомлена, і знервована. Насправді, каже, мені двадцять

сім. Лише Кароліна себе старшою відчуває, і раніше так було, а тепер і поготів. На вісімнадцятирічних дивиться як на ді-

тей, яким вітер у голові. Їй цікавіше зі старшими. «Бачила

в райцентрі твою Улянку…» — починає мама. Чому мою? —

думає Кароліна, ніколи вона моєю не була, просто одноклас-

ниця, з якою сиділи за однією партою.

Ввечері з ванни чути уривок розмови, закрутила кран — і ма-

мин голос чітко проступив:

— …я лише посміялася. Але так воно і сталося. Одна моя

подружка давно в Канаді. Друга має трьох синів. А я справді

вийшла заміж вдруге і живу на хуторі. Бо чим це не хутір?..

Усі пророцтва збулись.

Коли Кароліна вийшла з ванної, витираючи волосся руш-

ником, у хаті вже було тихо. Мама ліпила вареники, тільки

пальці миготіли.

— Де вони?

— Пішли до дядька Степана дивитися вулики.

— Мам, а чого ти раптом Олегові ту історію розказала?

130

— Яку? — не зрозуміла мама. Вона багато про що йому роз-

казала, їй подобалось, як він слухає.

— Про ті лінії на руці…

— А-а-а, про це…

— Ану мені ще раз розкажи.

— Ти ж знаєш.

— У загальних рисах знаю. Ти тоді маленькою була?

— Я тоді вчилась у технікумі в Яворові. Ми з товаришками

йшли з навчання, а одній жінці якийсь пакунок з торби випав, просто на вулиці. Ми їй кажемо: жінко, ви щось загубили, то

вона з вдячності, бо щось там важливе в неї було, документи

чи що, вже забула, то от кажу ж — вона подивилась нам на до-

лоні і сказала по кілька слів кожній. Ірка за океаном опинить-

ся, Валя народить трьох дітей, а я житиму на хуторі, матиму

двох дітей, одна дитина, як виросте, буде щасливою, а друга —

знаменитою. Відомою людиною буде. Я колись не вірила, ду-

мала, ну яка вона провидиця, якщо важливий пакунок їй ви-

пав, а вона про те не знала, а тоді бачу: усе збувається… Тішусь, Кароліно, що ти щаслива… Може показати цього не вмію, але

справді дуже радію за тебе. Олег — хороша людина, чуйна, од-

разу видно. Уважна… Тільки розпишіться чимшвидше. Негар-

но так, без розписки, без шлюбу… Нічого, що я усім кажу, що

ви одружені?.. Яка різниця? Не брешу, трошки наперед забі-

гаю. Не затягуйте з цим.

— Мам, а ти пам’ятаєш, як хотіла колись маленьку чорну

сукню — і в Париж?

Мама лиш рукою махнула.

— Дурна була… Який Париж?.. Хто його бачив? Може, йо-

го й не існує, того Парижа.

Олег із батьком загостювались, повернулися вже в пізніх

сутінках. Більше, ніж вулики, Олега вразили чорні очниці ві-

кон, за якими ніхто не жив. Як це так, не міг второпати.

— Нікого там, взагалі, а не лише тепер! Кажу, нікого, — по-

яснював батько. — І ті квартири, вони нічиї, бо відомчі: жи-

131

веш тут — маєш помешкання… А зараз нема де працювати,

тому й попит на житло відсутній. Тут ті тримаються, кому їха-

ти нема куди. То ж, приїжджай — живи, — батько зробив ши-

рокий жест рукою, — проковтнув міцне слівце, що мало не

вискочило услід. Він якось навчився, принаймні у присутнос-

ті Кароліни, утримувати ті слова за зубами, вони лиш визи-

рали назовні наприкінці речень, як обережні звірки. Губи

батька помітно рухались, але додати звуку в пантоміму він не

наважувався.

Мама і Кароліна вже полягали, а з кухні ще чулося бубо-

ніння. Олег розказував про село на Волині, де колись жив йо-

го дід, а зараз нема до кого й поїхати; а сьогодні той ліс, і ті

вулики нагадали йому дідові місця. І розпитував батька, чо-

му тут не відбудують господарство, про яке всі згадують? Чо-

му на такій землі — і без роботи? А батько йому: земля гро-

маді не належить… І в «бумагах» усе заплутано, і бу-бу-бу, і бу-бу-бу… Купочка сірих, волохатих опеньків ворухнулись

на дні кошика. Найменші, які лиш можуть бути. Навіщо такі

дрібонькі зривати? Ворухнулись — і давай одне за другим

у повітря підніматись. Роберте, гриби! — хотіла гукнути, щоб

брат не проґавив, не погубив те, що назбирав. Але в неї чо-

мусь не вийшло гукнути, як ніби голос пропав. Лише диви-

лась, як гриби з прозорими крильцями розлітались. Бджоли.

Прокинулись від сонячного світла в очі, від гарячого тепла

променів на щоках. Зазбирались до Львова. Олегів зелений

«Міцубіші-Лансер» справив на сусідів неабияке враження.

У багатьох знайшлося діло на подвір’ї, коли в супроводі ма-

ми і тата з торбами, наповненими городиною, львівські гос-

ті вийшли до машини. П’яничка-сусід з першого поверху три-

мався за стовбур дерева, заточуючись, десь вже хильнув

зранку або від вчорашнього ще не відійшов. Сусідка з третьо-

го поверху вийшла зі своїм коромислом, багатоцільового при-

значення, з двома відрами на ньому та одним у руці. Коли вже

132

працював мотор, надійшов дядько Степан з подарунком, при-

ніс літровий слоїк, завитий у газету — квітковий мед нового

сезону.

2

Товариш Олега повернувся з Хорватії. Пожартували по теле-

фону, домовились про зустріч на завтра, на одинадцяту ран-

ку, після наради. Наступного дня Олег вийшов до машини

пружною ходою, щось наспівуючи. Кароліна спостерігала з ві-

кна кухні, як він, намагаючись не замастити рукав костюма, протирає лобове скло, і вперше зауважила ледь помітну ли-

сину на маківці, зворушливу незахищену місцинку на його ті-

лі. Мала б давно її зауважити, а побачила на відстані.

Чекала на нього, але не сподівалась, що повернеться так ра-

но, з сірим обличчям, розчавлений новиною: його інститут-

ський приятель, працедавець та вже майже шеф, помер від сер-

цевого нападу, на світанку того-таки дня, у власній квартирі

після повернення з відпочинку.

Востаннє Олег бачив свого товариша на зустрічі з однокурс-

никами кілька років тому, з того часу вони спілкувались теле-

фоном, і дуже рідко; близькими друзями ніколи не були, але ця

несподівана смерть глибоко вразила Олега.

Співзасновники фірми мали свої плани щодо майбутнього

бізнесу і послуг досвідченого юриста не потребували.

Того вечора він кохав її несамовито й жадібно, відчуваючи, як ніколи, неповторну цінність кожної хвилини, надто — біля

коханої жінки, від якої віяло силою весняного лісу. Бо таке жит-

тя: будуєш плани на завтра, жартуєш з товаришем, засинаєш, відчуваючи поруч шовковисте плече, певний цієї миті, що те-

бе теж люблять. Але цей вечір може бути останнім у твоєму

житті.

Олег прокинувся на світанку і не одразу пригадав, що поспі-

шати йому тепер нікуди. Лежав із заплющеними очима. Каро-

133

ліна теж ворухнулась, сопнула по-дитячому і знову запала

в сон. Він прислухався до її глибокого рівного дихання, до сво-

го нового відчуття, ледь означеного, що йшло зсередини, з гру-

дей, де бриніла щемким звуком мовчазна дотепер струна. Усе

треба було починати спочатку, шукати роботу, зв’язки та мож-

ливості, зрештою, у нього і вибору не було — лише все почи-

нати спочатку. Усе з нової сторінки. Грошей на карточці зали-

шилося обмаль, але що це було в порівнянні з тим, що поруч

з ним була Кароліна. Від одного погляду на неї його затоплю-

вала ніжна тепла хвиля. Він не дасть обставинам взяти гору.

Він знову здивує себе — як тоді, коли кинув усе і подався світ

за очі за дівчиною з магічним поглядом та пишним волоссям.

У тому своєму, київському, житті йому було затишно і звикло, йому було зручно, але він видерся звідти, він зміг. І тепер змо-

же. Бо отримав уже те, чого прагнув понад усе, — бути з Каро-

ліною, торкатись її перламутрово-шовковистої шкіри, відчу-

вати її свіже дихання, відкривати в собі пристрасного коханця, яким, як йому здавалось дотепер, він ніколи й не був.

Дзеленчання ранкового трамвая за вікном сповістило про по-

чаток нового дня. Посеред вуличного газонного острівця між

двома трамвайними коліями цвірінькали жваві горобці, нічний

дощ та ранкове сонце додали чистоти та виразності всім барвам

довкола, дахам, балконам, невеличкому кіоску на тротуарі. Усе

було яскравим та вмитим, усе обіцяло зміни до кращого.

* * *

Цей хлопець, що йшов назустріч, був з того села, де їхня школа, куди з Висічі автобусом «Школярик» возили дітей. Пізнала йо-

го одразу, хоча він помітно витягнувся, як підліток за три міся-

ці літніх канікул, а був же студент, на два роки старший від неї.

— Вітьку, стій! — зупинила його Кароліна.

Вітька став стовпом, усмішка від вуха до вуха.

— Що це з тобою? Далі ростеш?

Вітька розвів руками, ну що, мовляв, що є, то є.

134

— На себе подивись, — отямився. — Яка зробилася! Панян-

ка львівська… Що тут робиш? — у нього було характерне м’яке

«р», він видобував цей звук звідкись із піднебіння.

— Живу. Я заміж вийшла.

— Недовго ж дівувала! — широка усмішка не сходила з йо-

го обличчя. — А я вчуся, на філологічному. Самі дівчата і я, прикинь!

Вітька провів Кароліну по вулиці Коперніка до перехрестя, до перетину зі Стефаника-Словацького і, зупинившись на ку-

ті Головпошти, запропонував, якщо вона, звичайно, нічим не

зайнята, попрацювати волонтеркою на «Форумі видавців». Не-

довго, лише чотири дні. А що треба робити, запитала вона. І він

швидко ввів її в курс справи, наступного дня показав, де пра-

цюватиме, і не встигла Кароліна отямитись, як вже збиралась

на роботу. З брами вийшли разом. Олег посунув угору пішки, в кінець їхньої вулиці, у якусь невеличку фірму, його взяли ту-

ди на випробувальний термін. І навіть це визначення «випро-

бувальний термін» його не образило, навпаки видалося свід-

ченням серйозності намірів працедавців. А Кароліна рушила

до центру, до Палацу мистецтв на Коперніка, де починався

книжковий форум.

Її робоче місце — праворуч від входу, за інформаційним

стендом під дашком. Ще Форум не відкрили, а у вхідній гале-

реї з двома входами-виходами та квитковою касою вже снови-

гали люди. Вітька провів з дівчатами інструктаж, докладно по-

яснив, як орієнтуватись у списках, де відзначати учасників

форуму, де пресу і які кому інформаційні матеріали видавати.

Запізнілі видавці ще заносили стоси запакованих книжок, тя-

гли їх перед себе, підтримуючи підборіддям. Ще не всі стенди

були облаштовані, як уже підходили на реєстрацію перші жур-

налісти.

Кароліна працювала разом з дівчатами з філологічного фа-

культету, Олею-першою та Олею-другою. Або Олею-великою

та Олею-малою. На початку був навіть час пороздивлятись на-

135

всібіч, але о десятій годині рушив суцільний потік людей, лед-

ве встигали їх реєструвати.

— Ваше прізвище? — запитала Кароліна невисоку щуплень-

ку жінку, що привіталась ледь чутним голосом. На обличчі жін-

ки не було жодної косметики, як у Кароліни. Можливо, вона

теж мала алергію на туш, а швидше, байдужа до таких речей.

Її волосся кольору тьмяної бронзи світилось на сонці золота-

вим німбом навкруж голови.

Жінка відповіла. Кароліна заходилася шукати в списку жур-

налістів літеру «П».

З-за спини випливла енергійна Оля-перша, відтіснила Каро-

ліну, хутенько поставила пташку в іншому списку і подала ру-

доволосій жінці полотняну торбу з програмою Форуму та яки-

мись брошурами.

— Ти що? — накинулись обидві Олі, коли руденька відійшла

від стійки. — Письменників не пізнаєш? Сказано ж було, вони

в окремому списку!

А чого вона мала їх пізнавати, тих письменників? Навіть їх-

ні прізвища їй ні про що не говорили. Вона запитувала в кож-

ного, де шукати їхні прізвища, у яких списках; перепитувала, якщо недочула, гамір стояв навколо. І всі чемно повторювали, лиш один сивочолий огрядний чоловік із таким щирим здиву-

ванням скинув на неї очі, сповнені докору, ніби він був її рід-

ним дідом, а вона його не впізнала.

Оля-перша та Оля-друга змушені були провести оператив-

ну перестановку сил на стенді. Оскільки Кароліна усміхалась

так, що кожен намагався підійти саме до неї, як до доброї зна-

йомої, тож довірили їй видачу інформаційних матеріалів, а са-

мі взялися ставити позначки в списках.

У тій клопотнечі не зауважили, що той огрядний сивочолий

чоловік вже дає поблизу інтерв’ю на камеру, багатозначно по-

хитуючи головою та роблячи артистичні паузи. А камера фік-

сує усе, в тому числі і задній план, де між трійкою дівчат на

стенді розігрується життєва сценка, зі щирими емоціями та

136

спонтанною реакцією. Оператор помітив, що позаду промов-

ця відбуваються набагато цікавіші речі, і додав картинці пер-

цю — зняв коментар літератора так, аби було видно і те, що ро-

биться за його спиною. Вийшла динамічна, побудована на

контрасті кінозамальовка. Кілька миттєвостей форуму, поєд-

нання заготовки та експромту, прогнозованості та несподіван-

ки. Фінал сюжету склався сам по собі. Одна з дівчат-волонте-

рок, повернулась до відвідувачів, поправила витонченим

жестом своє пишне волосся й усміхнулась — не комусь кон-

кретно, а всьому світу. І коментатор у цей момент замовк, за-

кінчив свою довгу, патетичну фразу. Глибокодумно позирав на

журналістку, що тримала перед ним мікрофон: наступне запи-

тання? Але та вже вдячно тріпонула хвостиком на потилиці

й зробила крок назад. Сяюча усмішка позаду літератора стала

чудовою крапкою до цього міні-сюжету.

Того дня і Кароліна, і Олег повернулися додому знесилені, переповнені враженнями. Олегу довелося увесь день наводи-

ти лад у паперах фірми. Там усе було настільки захаращено

й заплутано, що й за півроку годі було розібратися. Але влас-

ник фірми, приємний інтелігентний чоловік, попросив зро-

бити все якомога швидше, бажано — протягом місяця. І Олег

завзято вхопився за це завдання.

Чимала група волонтерів — понад тридцятеро — зібра-

лась наступного дня під університетською бібліотекою на

вулиці Драгоманова. Журі конкурсу «Краща книжка фору-

му» визначало переможців. Кароліна розкладала на столах

у читацькому залі видання, що брали участь у конкурсі, при-

нагідно розглядаючи інтер’єр бібліотеки, гвинтові мета-

леві сходи по кутах просторої зали, що вели до балконів по

всьому периметру. Дворівневий простір, вдосконалена вер-

сія її мрії.

— Щасливий, хто зміг пізнати причину речей! — озвався

якийсь мудрагель, перехопивши її погляд вгору. Вона здога-

далась: він переклав їй підписи до якоїсь із картин на стелі.

137

З латини. Вузьке обличчя, кущаві брови. Узяв кілька книжок, сів гортати.

Цей пан знову усміхається до неї — він входить до групи

експертів, що закріплена за Кароліною. Їх троє, це мале журі

перекладачів, її підопічні. Загалом членів великого журі —

майже сотня. У залі стоїть притлумлений гул, тут гамірно

й спекотно. Кароліна повертає перекручений бейджик на гру-

дях лицевим боком до людей. Її увесь час хтось смикає, про-

сить про щось, звертаючись на ім’я після миттєвого погляду

на бейджик. Вона допомагає експертам орієнтуватись серед

книжок-претендентів, хоча не розуміє, як можна дати собі ра-

ду із сотнями видань. Хороша зорова пам’ять стає їй у при-

годі. Навіть волонтерам підказує, у якій купці, на якому сто-

лі лежить потрібна книжка — аж поки геть усі книжки не

зриваються з місць, не перелітають на столи і, пошурхотівши

там сторінками, повертаються на інші місця, перетасував-

шись, переплутавшись, остаточно змінивши початковий по-

рядок, який так старанно наводили волонтери.

Вимога була така: оформити висновки свого малого журі,

переписати оцінки, порахувати загальні бали та занести до

звіту спецпропозиції. Кароліні піт над верхньою губою ви-

ступив. Вона старається, вона уникає називати вголос склад-

ні прізвища авторів та назви деяких книжок, бо не певна, що

правильно зробить наголос. Їй зовсім не хочеться ловити на

собі іронічні погляди колег-волонтерів, як вчора, або ще гір-

ше — членів журі, особливо цього з кущавими бровами.

Голова йшла обертом від надміру спілкування, зосередже-

ності та шуму, шлунок наполегливо нагадував про голод. Ка-

роліна пропустила спільний обід на третьому поверсі, бо в цей

час вносила в загальний список назви книжок, які обрав ко-

жен з її підопічних членів журі, і намагалась не зробити жод-

ної помилки. Усі ці люди навколо, їхні обличчя, очі, розмови, пристрасна цікавість, з якою вони робили свою справу, викли-

кали в ній симпатію і ще якесь бентежне відчуття, що поруч

138

існують незнані й далекі світи, до яких вона не має доступу, хо-

ча ключ десь поруч, на відстані витягнутої руки.

Підбили загальні підсумки роботи журі, і вона, нарешті, вийшла в місто, у тепле вересневе надвечір’я. На централь-

них вулицях та площах, у сквериках і парках, у кав’ярнях та

книгарнях — усюди, здавалося, тривав форум. Погляд вихо-

плював серед безладного сновигання юрби книжних людей,

хоча, можливо, вона помилково приписувала багатьом свої

сподівання. Вона не чекала від себе такої цікавості до тих, у чиїх наплічниках та торбах вгадувалися обриси книжок, хто

гортав сторінки за столиками вуличних кав’ярень, наблизив-

ши розгорнуту книжку впритул до короткозорих очей, або ж

навпаки, відсторонивши її на відстань витягнутої руки. А бу-

ли ще й інші прояви стосунків людей та книжок — байдужі

перегляди, уважне занурення, похапливе вишукування, при-

скіпливе роздивляння, задоволене притискання… На її шля-

ху траплялося й чимало таких, хто не мав при собі нічого, але

за певними особливостями зовнішностями — ці люди були

розкутими і радісними — вона визначала, що вони можуть

йти з якоїсь творчої зустрічі, або прямувати на презентацію, що вони мають безпосередній стосунок до форуму. Їй здава-

лось, що вона не помиляється.

На третій день почувалася набагато впевненіше. Провела

учасників зі сходу України до літературного кафе «Кабінет».

Другу групу, у якій були українці та французи, допровадила

до «Найдорожчої ресторації Галичини», входом до якої слу-

гували звичайні двері на другому поверсі, у нібито звичайно-

му львівському помешканні на площі Ринок. Зробила так, як

наказав земляк Вітька — впевнено натиснула на дзвінок.

Клацнув замок. На порозі стояв чоловік у засмальцьованому

домашньому халаті, у зачовганих пантофлях.

— О, хто прийшов! — вигукнув він і відклав вбік розгор-

нуту газету. За його спиною шумів електрочайник, на тарі-

лочці чекала канапка з сиром та гілочкою кропу.

139

Таких помешкань, що починаються без жодних вступів, од-

разу з кухні, у старій частині Львова є багато. Заходиш з ву-

лиці — і почувай себе як вдома, тут тобі і стіл, вкритий цера-

тою, і вазочка з пісочним печивом, і кіт під ногами.

Гості остовпіли. Гості розгубились. Йшли на презентацію

нової книжки — а потрапили до Кароліни додому.

— Заходьте, — Кароліна відчиняє двері далі, гості розгу-

блено тиснуть руку чоловікові у шлафроку — і в них витягу-

ються обличчя, бо кухня з порога переходить в інтер’єр рес-

торану, де вже зібрались читачі і з хвилини на хвилину має

початися презентація нового роману. Чи то французького

в українському перекладі, чи то навпаки.

Неочікуваним наслідком кількох днів роботи на форумі ста-

ло бажання читати. Воно виникло на фізіологічному рівні — від

запаху книжок щойно з друкарні, від шурхотіння цупких сторі-

нок, від поглядів та доторків до обкладинок. На прощання отри-

мала в подарунок книжку від організаторів — альбом про Львів, і весь вечір читала, поки не прийшов Олег, теж з пакетом у руці.

Він приніс їжу — делікатеси в пластиковому посуді.

— Тобі заплатили за роботу? — Кароліна виймала прозорі

коробки з наклейками «Спаржа Фучжоу», «Гливи по-ко-

рейськи»…

— Ще ні, але заплатять. Прикличемо удачу екзотичною ве-

черею.

Удача, натомість, десь затримувалась. Гроші танули, легко-

важно було б закривати очі на цей факт. І Кароліна, за підказ-

кою нових товаришок, відправилась на Сихів. Дві Олі, з якими

вона познайомилась на форумі, винаймали в цьому районі міс-

та одну квартиру на двох, неподалік трикутника торгових цен-

трів. Їхати довелось доволі довго і, на жаль, безрезультатно.

У два торгових центри люди приїжджали переважно по про-

дукти, а третій, де торгували одягом, прикрасами, посудом, електротоварами, зустрів тишею та безлюддям. Чи то день та-

кий був нетиповий, чи година сліпа, невідомо, але за скляними

140

вітринами позіхали знуджені бездіяльністю продавці. Те саме

було на другому поверсі, куди Кароліна піднялась на ескалато-

рі, і на третьому. Але тут вона нарешті зустріла кілька відвіду-

вачів. За склом із вивіскою «Східні єдиноборства» хлопці в кі-

моно вправлялися у злагоджених рухах, а дівчата за вітриною

«Східні танці» хто хвацько, хто незграбно крутили стегнами, опановуючи секрети танцю живота. А де ж покупці? Не піде

тут наразі справа з пакуванням подарунків.

Після вечері, приготовленої нашвидкуруч і поглиненій похап-

цем, вийшли в місто. Під час цих неспішних прогулянок вона

розважала Олега історіями, які прочитала у своїй книзі про

Львів і в книжках з шафи пані Стасі. Олег дивувався пам’яті опо-

відачки, вона казала: ну, може, щось і плутаю, але хіба в деталях.

Кілька сусідніх будинків на їхній вулиці теж свого часу зве-

ли за проектами Юліана Цибульського. Він справді мешкав у їх-

ньому будинку, і це могло бути те саме, їхнє велике спільне по-

мешкання, розділене на кілька малих. Кабінет архітектора, наполягала Кароліна, був у їхній кімнаті, тим паче що ця кім-

ната була насправді половиною колишнього покою, розділено-

го навпіл стіною, зведеною багато років тому. Цибульський

бачив зі своїх вікон те саме, що й вони, якщо не вдаватись у де-

талі. Принаймні вілла на розі вже стояла і більшість її сусідів

були тут, і навіть клени, тоді зовсім юні, обживали вулицю, що-

йно викладену бруком.

Спустились по Коперніка вниз, повернули на Стефаника

і далі, під розповіді Кароліни, до вулиці Глібова — по одному

з улюблених маршрутів, до вілли Юліана Цибульського, до бу-

динків, автором проектів до яких теж був він. Ті будинки сто-

яли поруч, як книжки на полиці в книжковій шафі. Кожен мав

своє обличчя, а все ж за деякими ознаками вгадувалось, що

стиль один і рука та сама, хоч автор намагався не бути схожим

на себе попереднього.

Увечері, відкриваючи засклені дверцята книжкової шафи па-

ні Стасі, Кароліна запитала:

141

— А Драйзера маєте? «Сестру Кері»? — на неї війнуло запа-

хом, який просотав книжкові нутрощі тих старовинних шаф.

Їй подобався цей таємничий запах.

— Шукайте, пані Шехова, має бути.

Пані Стася іноді називала Кароліну пані Шеховою, з не-

змінним наголосом на О. Її обличчя при цьому зберігало

цілковиту серйозність, без натяку на будь-яку іронію. Вона

всиляла нитку в голку. Погляд — гранично зосереджений,

завдяки окулярам, які давали їй можливість вишивати. Ніс

мусила тримати трохи задертим, щоб розторсані скельця не

зірвались з його кінчика. Через це могло скластися вражен-

ня, що вираз обличчя у пані Стасі дещо зверхній, коли вона

відповідає на наївні запитання необізнаної Кароліни. І це

було б несправедливе враження. Хоча деякі підстави для

певної переваги над собою Кароліна, як їй видавалось, нада-

вала сама.

— У нас книжок ніколи вдома не було, — зізналась вона, —

лише якісь випадкові, кілька штук. «Гараж пана Якобса»

пам’ятаю і ще щось про лебедів. Ось вона, Кері… То я візьму

почитати?

Не від середини почала, не з кінця, а як має бути — від по-

чатку. Однак навіть заглибитись як слід не встигла. Оля-перша

відволікла, запропонувала їй роботу замість себе — нянькою

у заможній родині. Пропозиція полягала в тому, щоб догляда-

ти п’ятирічну дівчинку за хороші гроші. Оля сказала — за гру-

бі гроші. І Кароліна одразу погодилась. Оля-перша працювала

нянькою ціле літо, а тепер, з початком навчального року, вже

не зможе.

* * *

Дівчинку звали Леся, вона щойно вчора повернулась від бабу-

сі з Одеси. Коротко глянула на гостю сірими очиськами та

з байдужим виглядом схилилась над великим аркушем паперу, зосереджено розмальовувала його гелевими ручками різного

142

кольору. У квартирі ще пахло нещодавнім ремонтом та нови-

ми меблями. Усюди було чисто, як в операційній: дзеркало в пе-

редпокої не мало жодної цяточки, а вікно в кімнаті з підняти-

ми ролетами здавалося взагалі без скла. Єдиний збій у систему

тотального ладу вносили розкидані по столу гелеві ручки. Ма-

ма дівчинки, розмовляючи, механічно збирала їх докупи і на-

віть, здається, викладала в певній послідовності. Дівчинка, вибираючи колір, одним порухом ламала шеренгу й робила

розгардіяш.

За набутий досвід зійшов догляд за племінницями в Києві.

Домовились на кілька днів випробувального терміну. Опла-

чуваного? — запитала Кароліна. Авжеж, оплачуваного, —

здивувалась господиня, яку звали Анна. Двадцять гривень за

годину. Якщо встановиться взаєморозуміння між Кароліною

та Лесею — можна буде говорити про тривалу роботу. Плат-

ня була нижчою за київські мірки, а все ж влаштовувала. За

ті півгодини, що Кароліна була в цьому помешканні, дівчин-

ка двічі починала капризувати, а мама намагалась привести

її до тями втомленим знудженим голосом. Кароліні хотілося

втрутитись у виховний процес, відволікти дівчинку, але во-

на не знала, чи доречно дозволити собі це вже першого дня.

— Почати можна хоч би й зараз, — запропонувала Анна. —

Погуляйте в парку з годинку.

— Непотрібний журнал у вас є?

Анна скинула брови, припинивши наводити лад з олівцями.

— Звичайний, глянцевий, — уточнила Кароліна, — не має

значення, який саме, просто журнал.

— Ви маєте намір читати?

— Гербарій збирати. Листя закладемо між сторінками.

Дівчинка одягалась, прислухаючись до розмови дорослих.

Двоповерховий будинок на чотири квартири стояв за кіль-

ка метрів від парку, тут, на вулиці Лижв’ярській, ще було кіль-

ка особняків, старих та нещодавно зведених, або суттєво пере-

будованих. Проминули їх у супроводі гавкоту з-поза кількох

143

огорож, і опинились у парку Богдана Хмельницького, де Ка-

роліна нарешті відпустила руку маленької Лесі. Та була лише

на рік старша від Крісталіни і чимось нагадувала племінни-

цю; довірливо заглядала в обличчя, тягнучи до Кароліни все

листя підряд, чекала на похвалу. Тоді почала вибирати при-

скіпливіше, помічаючи деталі, заради яких варто було нахи-

лятись. За годину журнал розсунувся, як міх акордеона.

З нього стирчали кутики червоно-жовтого кленового лис-

тя; обережно закладене мідного кольору листя горобини,

немов над ними хтось струсив зелену фарбу з пензлика; ком-

пактне й цупке, як промаслений папір, дубове листя… А Ле-

ся усе несла й несла нові знахідки, запитуючи: таке маємо?

А таке маємо?

Не встигли переступити порогу квартири, як дівчинка-ян-

голятко перетворилася на маленького домашнього тирана.

— А я хочу! — кричала вона на весь голос.

— Ні! — тримала оборону мама. — Ось тут, у коридорі все

залиши, а до кімнати сміття не пущу.

— А я хочу!

Кароліна почувала себе винною, їй було шкода дівчинки,

з якою вони щойно бурхливо обговорювали, що робитимуть

з тим листям. Подумати не могла, що прогулянка закінчить-

ся сльозами та криками. Нарешті Анна поступилася:

— Гаразд, — сказала. — І спробуй лише насмітити!

— Ми приберемо за собою, — пообіцяла Кароліна.

Мала заспокоїлась в одну секунду, притиснула до себе

журнал.

— Якщо маєте час, залишіться ще на годинку, — відповіла

Анна. — Зробіть разом, що хотіли.

Дитяча кімната була схожа на іграшкову крамницю. Стіль-

ки іграшок вже не здатні були приносити справжньої радості.

— Ми лиш почнемо сьогодні, — сказала Кароліна, розкла-

даючи листя на столику, — зробимо, скільки встигнемо. Гер-

барій — справа не одного дня.

144

Мала не сперечалась, вона зараз нагадувала паркову білоч-

ку, що почула сухе постукування горішків один до одного

і прибігла, витягує шийку, намагаючись не пропустити най-

важливішого.

Знайшовся і чистий альбом до малювання, і довідник «Фло-

ра України». Праска, груба кухонна дошка, газети, що ще?

Анна чекала можливості піти до телевізора, починався

один з її улюблених серіалів. З хвилину вона спостерігала, як

Кароліна прасує листочки між двома газетами, а Леся під-

стрибує від нетерпіння: дай я! Дай мені! Тепер я!

— Обережно, не попечися! — і Анна з полегкістю залиши-

ла їх удвох.

До кінця серії у Лесі з її новою нянькою вже були заповне-

ні кілька сторінок альбому з гербарієм. Біля напрасованого

листя, обережно схопленого за хвостики нитками, нерівним

дитячим почерком було написано «КЛЕН», «БЕРЗЕЗА», «ДУБ»,

«ГОРУБИНА»…

— Мам, правда смачно пахне? — мала нахилилась над аль-

бомом, втягнула носом запах підсмаженого листя.

Анна не відповіла. Її палець вказував на помилку.

— Горобина, а не горубина! Перекресли «у» і напиши звер-

ху «о». І що то за берзеза? Що це таке? Викресли «з». Та не те!

Ось це «з» викресли!

— Мамо, ти нам заважаєш! — суворо сказала мала, але по-

милки повиправляла.

Свій перший виховательський заробіток Кароліна додому не

донесла. Пішла через парк до вулиці Вітовського, далі по Не-

чуя-Левицького, по дорозі, у відділі готових страв купила го-

лубці, і в тій же крамниці — сметану, вафельний торт та пач-

ку чаю.

— Хороша в тебе робота, а мене й далі випробовують, —

сказав їй на те Олег, він вже був вдома.

145

Наступного дня Кароліна працювала чотири години, а мо-

гла б залишитись і на цілий день. Вона не надто втомилась.

Секрет полягав у тому, що вона працювала граючи, та й дів-

чинка із нею поводилась інакше, ніж з мамою. Їхні стосунки

вибудовувались у проекції «товаришка-товаришка», а не «ви-

хователька-вихованка».

Вони поповнили запаси листя, тепер вже в сусідньому Стрий-

ському парку, він був через дорогу, на протилежній стороні ву-

лиці Стрийської. Леся назбирала ще й жовто-брунатних диких

чорнобривців у траві, дрібних, як ніготь, пахучих, як екзотич-

ні спеції. Після прогулянки дівчинка слухняно з’їла маленьку

тарілку борщу і котлету з пюре, тільки щоб швидше додати

кілька сторінок до свого гербарію. Почали робити колаж.

— Покажи! Покажи! — короткі хвилини уваги чергували-

ся у малої з нетерпінням та непосидючістю. — Покажи!

Кароліна показувала, як роблять картини з листя, і сама

при цьому вчилась. Щось у цьому було спільним із обгортан-

ням подарунків — новий варіант поєднання паперу, ниток, клею, сухоцвіту. У нових пропорціях, в іншій послідовності, з іншою метою. Ідеї вони обговорювали з малою, відтак Ка-

роліна довірила їй обережно саджати на клей подовгасте лис-

тя верби, викладаючи його горизонтальними смужками. Вер-

бове листя перетворювалось на поля та луговини. Картина

наповнювалась змістом, починаючи із дальнього плану; на-

віть дорога була, а вздовж дороги дерева — різного розміру

листя берези, більші — ближче, менші — далі. Закінчили за-

повненням переднього плану — виклали сині дрібні квіти.

І замилувалися спільною картиною. Прибирання теж поділи-

ли на двох, мала не пручалась, хоча спочатку й скривилася.

Встигла ще погодувати Лесю підвечірком, а сама, ковтнув-

ши голодну слину, напилася води. Завтра візьме із дому яко-

їсь їжі, бо за кілька годин добряче зголодніла, але якось не-

зручно тут буде з канапками…

Леся ледве відпустила нову няньку.

146

— Завтра прийдеш? — прискіпливо глянула наостанок. Сі-

рі очиська, допитливі, як у старшої племінниці, навіть серце

стиснулось.

— Завтра чекаємо на вас з самого ранку, на дев’яту, — ді-

ловитим тоном попередила Анна, подала зароблені гроші.

— До якої години я буду вам потрібна?

— Буде видно, — розважливо мовила Анна, розглядаючи

свої нігті. — Не можу сказати наперед.

Назвати цю жінку приємною особою язик не повернувся б.

Хоча була вона доглянута, акуратна, з правильними рисами

обличчя. Нічого відразливого, натомість вона мала здатність

відштовхувати від себе людей, перш за все виразом постійно-

го незадоволення на обличчі. Вона весь час потерпала від по-

ганого настрою, а розраду знаходила перед телевізором.

Кароліна вирішила, що в ті години, поки вона буде догляда-

ти за дівчинкою, Анна працюватиме. Однак вона помилилась.

Анна й гадки не мала працювати, а нянька потрібна була для

того, аби дати їй можливість відпочити від доньки хоча б на

кілька годин. У вільний від спілкування з дитиною час вона

приймала вдома перукарку або манікюршу, масажистку, шо-

пера. З особливим ентузіазмом чекала на шопера — активну, схожу на худенького хлопчика-підлітка Оксану, яка була по-

стійно в русі й пояснювала свою надмірну тендітність про-

сто — «згонилась у роботі». Вона влітала до хати з пакетами та

торбами, розкладала їх на канапі, і починалася примірка. Окса-

на мала кількох клієнток, дуже зайнятих бізнесвумен, що пра-

цювали з ранку до ночі, або таких, як Анна, домашніх ліни-

виць. Добирала для них пропозиції комплектами, збираючи

речі в певні поєднання; запевняла, що певна річ саме завдяки

сусідам виглядатиме переконливо або, знову ж завдяки сусі-

дам, загубиться. Її пропозиції мали на Анну належний вплив.

Побачивши літню легку сукенку на тоненьких бретелях у по-

єднанні з бавовняною кофтинкою, Анна вирішувала, що саме

такого комплекту їй бракує. Бо окремо цієї сукенки від коф-

147

тинки чи навпаки, цієї кофтинки без сукенки, вона не купила б, у неї усього було вдосталь.

Шопер вміла подати товар як необхідність.

Саме Оксана й порадила Кароліні зазирнути до крамнички

з прикрасами, лиш трошки відхилившись від маршруту дім-

робота. Там є дещо для тебе, сказала, повір мені, я добре орі-

єнтуюсь у львівських цінах та пропозиціях. Там і справді на

Кароліну чекав саме їй призначений перстеник — маленька

срібна квітка зі згорнутими пелюстками. Не знати, щоправ-

да, чи не чіплялася б за кофтинки та колготи. Але практич-

ний бік вибору не мав значення. Кароліна її вибрала без огля-

ду на те, наскільки вона буде зручною.

Ввечері сказала про це Олегу — пам’ятаєш, нагадала, ту

крамничку, ми там гуляли, проходили поруч…

— Так купи ж собі! — щиро не зрозумів він її вагань. —

Ти ж можеш собі це тепер дозволити.

— Він зовсім недорогий, той перстеник, — не поступалась

Кароліна.

— Бери, не сумнівайся! — підтримав її Олег…

Більше до тієї крамниці Кароліна не заходила.

* * *

Домашніми справами Анна теж не переймалася. Раз на тиждень

приходила прибиральниця, наводила всюди лад. Через день на

кухні варила борщі та крутила голубці жінка, колишній кухар

дитячого садочка. Коли Анна перебувала в поганому настрої, вона скидала роздратування на людей поруч, натомість чулася

у доброму гуморі недовго, хіба довівши потенційну жертву до

сліз. Кароліна швидко зауважила цей зв’язок і не реагувала на

поштрикування Анни, а тій зробилося нецікаво вправлятися на

нянечці, яка її не боялась і не мала звички виправдовуватись.

Чоловік, як обтічно висловлювалась Анна, був бізнесмен, просто бізнесмен, без уточнень, який саме бізнес дає можливість

148

жити настільки безтурботно, ще й залучати до господарських

справ стількох людей.

Чи не улюбленим заняттям дівчинки і няньки стали до-

машні лялькові вистави. Вони домовлялися про сюжет, мо-

гли й не обговорювати його наперед, сподіваючись на фанта-

зію. Напинали між двома спинками штивних крісел синє

покривало і вибирали виконавців головних ролей, а вибира-

ти було з чого. Можна було ставити тематичні вистави — зві-

рячі, посудні, квіткові, лялькові… Ляльки натомість, частіше

грали ролі глядачів, сиділи перед сценою, витріщали пласт-

масові очі на артистів.

Леся полюбила, як Кароліна читає їй книжки. За лічені хви-

лини сцена перетворювалась у затишну хатку. Вони сиділи

у сховку, читали вірші про таксу, що їде на таксі; про хатку-

дірявий чобіток, в якій жила бабуся, що мала сто діток… Ка-

роліна швидко запам’ятала тексти напам’ять, розігрувала мо-

новистави, була і бабусею, і купою діток. Леся не зводила

з Кароліни захопленого погляду.

Стишившись, переходили до спокійних занять — доводи-

ли до ладу свій гербарій або ж у чотири руки робили карти-

ни з сухого листя, квітів і трав. Навіть влаштували змагання: чия картина краща? І перемогла дівчинка, бо над її полем, створеним з різних відтінків листочків верби, над деревами

та пагорбами сяяла в небі крихітна ромашка: жовте сонце в бі-

лих променях. Кароліна визнала цю картину шедевром.

За два тижні Кароліна лише двічі бачила господаря дому.

Одного разу в дверях зранку, другого — коли він прийшов

з роботи раніше, аніж зазвичай. Виявився таким самим на-

бурмосеним, незадоволеним усім та всіма, як і його дружина.

Їсти він не хотів; дорікнув, що капці хтось заніс з коридору

до спальні («Хто, крім тебе?» — буркнула Анна), а до домаш-

ніх штанів хтось причепив липкий червоний льодяник. Дів-

чинка кумедно склала губки, перезирнувшись з Кароліною.

Вона обіцяла їй кілька годин тому, що маленька цукерка-

149

смоктачка не зможе вплинути на апетит перед вечерею. А от

на настрій батька, як виявилось, змогла.

Дім, у якому працювала Кароліна, був з категорії «повна ча-

ша», але повна в матеріальному вимірі, бо всього тут було до-

волі, а емоційно в цих стінах було порожньо і холодно, тому, мабуть, Кароліна так близько зійшлася з маленькою Лесею, а дів-

чинка тулилась до няньки, яка щиро ділилася з нею теплом.

3

Ледве глянула, здалося, що він захворів. Обличчя сіре, погляд

тьмяний.

Що сталося?

Відвів її руку зі свого чола.

— Я здоровий.

— Що сталося тоді? Я ж бачу…

Олег перевдягнувся — мовчки, повільно, повісив костюм

на плічка до стінної шафи. Кароліна терпляче чекала, не зво-

дячи з нього очей.

— Уяви, — почав він знехотя, — шеф сказав, що в моїх по-

слугах вони не мають більше потреби.

Мовчала, не перебивала.

— Я запитав, як це розуміти? — голос Олега забринів обра-

зою. — Як це розуміти: у моїх послугах вони не мають потре-

би! Після місяця роботи?.. Після усього, що я зробив? Напере-

додні дня виплати зарплатні? Так, каже він, ви не пройшли

випробувального терміну. Чуєш? Не пройшов випробувально-

го терміну! Та я за місяць зробив те, що і вшістьох не подола-

ли б. Я навів лад у їхніх паперах, і тепер він каже, що я можу

бути вільний. До наступного завалу у справах, так варто це ро-

зуміти. Він дає мені волю, чуєш? — збуджено провадив Олег, без зупинок. — Більше того! Він знайшов одну помилку, одну-

єдину незначну помилку, якої я дивом припустився, і тепер пе-

реконує мене, що через неї їм загрожують у майбутньому

150

проблеми. У цьому винен я, і тому він мені не заплатить ні ко-

пійки, і нехай я буду вдячний, що він закриє очі на мій прокол!

— Помилка справді серйозна?

— Та яке! Лякалка для хлопчиків-першокурсників.

— Так, — сказала Кароліна, — зрозуміло. Він просто тебе

розвів. Я чула про такі випадки. Людина працює, старається, і все ніби гаразд, як раптом: вибачте, ви нам не підходите. Про-

щаються, нічого не заплативши, беруть наступного, гоп-ля! —

той самий фокус. Вибір є.

— Саме так! — Олег нервово ходив кімнатою туди-сюди. —

Мені так і сказав наш водій. Бере, каже, шеф людину на робо-

ту, а потім каже: дякую, до побачення! За такою схемою кілька

попередників того водія працювали. За «дякую»! У людей ді-

ти, сім’ї, та він нічого й не знає про сім’ї! Це для нього — зайва

інформація! А той Микола, водій, він не дасть собі в кашу на-

плювати: чорта з два, каже, мене надурять! На мені, каже, об-

ламається! І я цього так не залишу! Місяць роботи псові під

хвіст! Ні, цей номер не пройде.

За ніч Олег не заспокоївся, зранку збирався на роботу, як на

фронт, і пив таблетки проти тиску. Вигляд у нього був, як у по-

битого пса.

Не буде діла, подумала Кароліна.

Шеф мав приїхати в офіс одразу після обіду, о 14-й годині, і во-

на вже уявляла, як за півдня вимучить себе уявними ситуація-

ми Олег, як прокручуватиме варіанти майбутньої розмови з ше-

фом, і навіть не піде на обід в очікуванні вирішального моменту.

Їй спала на думку одна ідея, яку вона могла реалізувати й са-

ма, але надійний партнер міг збільшити ймовірність успіху. Во-

на ще трохи покрутила цю ідею, посумнівалась, чи варто втя-

гувати дитину, але останнім аргументом став такий: а куди

я малу подіну? Піде зі мною, вирішила вона.

— Лесю, ти мені друг? — запитала, коли вони вийшли в парк

на денну прогулянку.

— Друг! — довірливі сірі очиська дивляться знизу вгору.

151

— Поможи, друже! Треба зіграти одну виставу…

— З ляльками?

— Ні, не з ляльками, не в нашій кімнаті, а майже як у дорос-

лому театрі. Тобто — у житті. Ми прийдемо на роботу до мого

чоловіка, Олега. І ти зіграєш роль нашої доньки. Зможеш?

— Як це?

— Зайдеш, я скажу: ось він де! — ти його обіймеш, і все. На-

віть говорити нічого не треба. Я сама все скажу. Добре?

— Добре, — погодилась мала.

У охоронця була міцна нижня щелепа та жіночі стегна, що

їх окреслювали формені чорні штани. Стрілки годинника над

його головою показували п’ять хвилин по другій.

— Вам кого? — запитав він байдуже.

— Пана Олега Шехова, — Кароліна обдарувала хлопця од-

нією зі своїх найпривабливіших усмішок. — Це мій чоловік.

— Прямо й направо, номер 7 на дверях.

— Дякую!

Того дня режисером офісної вистави була не Кароліна, бо

про мізансцену, її учасників та початкові репліки подбав випа-

док, а їй дісталась роль головної героїні, яка виходить на аван-

сцену пізніше, і має повернути дійство в інший бік, працюючи

в режимі експромту. Кароліні залишалося з вдячністю прийня-

ти запропоновані умови.

За дверима під номером 7 нерозбірливо лунали чоловічі го-

лоси.

Кароліна зупинилась, перехопила погляд Лесі.

— Мама, — показала на себе, нагадуючи про домовленос-

ті. — Донька, — на Лесю.

Дівчинка кивнула: спокійно, усе пам’ятаю. І Кароліна, по-

стукавши, відчинила двері.

Посередині невеличкої кімнати з двома столами і комп’ю-

терами під стінним календарем стояли троє. Серед них могло

й не бути того шефа-кидалова. Але один з трьох був Олег, і цьо-

го було достатньо.

152

— Доброго дня! — весело привіталась Кароліна. — Ось де

він! — показала Лесі на Олега.

— Тату!

Мала артистка кинулась до Олега і обхопила його за ноги.

Кароліна подумки відзначила рівень імпровізації. На Олега

в цей момент краще було не дивитись — він украй розгубив-

ся. Колеги з цікавістю спостерігали за жінкою з дитиною.

— Вибачте за вторгнення…

Кароліна перевела погляд з одного на другого. Не зрозумі-

ло, хто з них міг бути тим «інтелігентним», як видалося спо-

чатку Олегові, шефом. Ті двоє одягнені були в одному стилі, і вираз облич однаковий, лише один — вищий, другий нижчий.

— Ми на хвилинку, — сказала вона. — Олеже, нас чекає

таксі. Мар’янка та Лесик — на задньому сидінні. Майже за-

ручники! — широкий усміх усім присутнім. — А ми до тебе

по гроші. Памперси та молоко знову подорожчали!

Олег розгублено тримав руку на голові Лесі, а та з-під йо-

го долоні милувалася своєю нянькою.

— Дай мені кілька сотень з сьогоднішньої зарплатні, — Ка-

роліна вхопилась за рукав Олега, потягнула донизу, наблизи-

лась до чоловіка і залишила на його губах короткий, ніжний

поцілунок.

— А якщо ти і досі нічого не отримав, — кинула пустотли-

вий погляд на чоловіків, — то я негайно приведу сюди і наш

молодший склад. Без памперсів, бо закінчились. І ми трима-

тимемо цей жлобський офіс в облозі стільки часу, скільки зна-

добиться.

— Пані… Я перепрошую, — почав було один з чоловіків,

вищий та грубший.

Він коротко й запопадливо глянув у бік другого, стало зро-

зуміло, хто тут хто.

— Ні, це я перепрошую, — сказала Кароліна манірним то-

ном, зробила два кроки до помічника шефа і потягнула його

рукав донизу. Він злякався.

153

— Перепрошую, — повторила Кароліна вже від дверей. Во-

на сперлась на них спиною, і стало зрозуміло, що шлях до від-

ступу перекрито. — Перепрошую, що ваші корпоративні пра-

вила не викликають жодного бажання працювати у вашій

фірмі. Але за місяць роботи доведеться розрахуватись.

Чоловіки мовчали, вони ще не отямились від цього неспо-

діваного оксамитово-стрімкого нападу.

— Лічильник працює, — порушила тишу гостя. — У таксі .

— А ми, — озвався, нарешті, курдупель у дорогих мештах, Кароліна встигла оцінити його мешти, відійшовши на від-

стань, — ми саме підійшли до цього питання. Щойно перед

вашим приходом.

Він поліз пальцями-сардельками у внутрішню кишеню під-

жака, відрахував кілька купюр, простягнув їх Кароліні, вона

перерахувала і передала Олегові.

Шеф уже оговтався, від його розгубленості не залишилось

й сліду.

— А у вас яка спеціальність? — на його самовдоволеній

пичці грала усмішка, він зробив котячий крок вперед, до-

вірливо схилив голову набік.

— Хочете запропонувати мені роботу? — уточнила вона.

Шеф багатозначно й повільно хитнув головою вліво-впра-

во, припнутий до берега човник гойднувся на хвилях.

Кароліна дивилась на нього і мовчала. Вона вміла тримати

паузу.

— Такі, як ви, нам були б не зайві… — першим озвався шеф.

— Я з дітьми наразі працюю, — відповіла Кароліна, — дя-

кую за пропозицію.

Вийшли з грошима та з речами (добросовісний Олег встиг

принести на роботу два довідники), у супроводі байдужого

погляду опасистого охоронця. Добре, що вікна виходили на

внутрішнє подвір’я, інакше неодмінно за ними спостеріга-

ли б з вікон: де стоїть те таксі, у якому в заручниках діти без

памперсів?..

154

* * *

Цей випадок мав розважити, а він лиш підірвав в Олегові впев-

неність у своїх силах. Вони ніби й посміялись, обговорюючи

реакцію та обличчя шефа та його помічника, але настрій у Ше-

хова пішов донизу. Чи міг би він впоратися без Кароліни? Не

міг. Без її втручання не отримав би заробленого. Він подумки

прокручував репліки та жести тієї короткої розмови і доходив

висновку, що аргументи жінки шеф прийняв, бо вона вдалася

до зрозумілого йому арсеналу переконання: збрехати, демора-

лізувати, налякати. А добре зроблена Олегом робота для ньо-

го й не могла бути аргументом, це, виявляється, не привід, щоб

її належно оплатити. Лоха гріх не кинути. Такий у них закон.

Кілька днів не вдавалось розрадити Олега. Вона й подумати

не могла, що він такий вразливий. Мовчав, надзвонював ку-

дись, розмовляв з київськими знайомими і нарешті за чиєюсь

підказкою, знайшов роботу за фахом.

Кароліна проводжала його зі словами про те, що невдачі ро-

блять нас сильнішими, вони зміцнюють характер і таке інше.

Олег зупинився на порозі, пригорнув її до себе, не давши змо-

ги договорити.

Дивний фатум переслідував Олега. Через два тижні — він не

встиг навіть як слід увійти у справи — сталося банальне рейдер-

ське захоплення невеличкої, але перспективної фірми. Колишні

співвласники витіснили теперішніх, з якими перебували у ста-

ні війни. Приватна охоронна структура допомогла їм завести на

фірму своїх людей і переконливо попросити провідних фахівців

з команди конкурентів звільнити кабінети. Олег узявся було

відновлювати справедливість, але в документах фірми ще від

часів її створення були допущені двозначні трактування, вони

й зробили можливим перехід власності з рук у руки колишніх

партнерів. Та й про справедливість, як він швидко зрозумів, не

йшлося. Одні власники тиснули на інших, затягували у свою бо-

ротьбу без правил людей, які в будь-якому випадку залишаться

155

ні з чим. Гору взяв той, хто хитріший, у кого більше зухвалості

та грошей. Залишалося перенести з’ясування стосунків до залу

суду. Але й суд мав документальні підстави, аби винести один

з двох однаково законних вердиктів, який буде сформовано за-

лежно від замовлення та кількості нулів у сумі гонорару.

Після короткого, завзятого та безнадійного протистояння, повертаючись додому, Олег потрапив під холодну листопадо-

ву зливу — і зліг з температурою. Думали — бронхіт, вияви-

лось запалення легенів. Накритого двома ковдрами, його то

трусило від холоду, то кидало в жар. Очі сльозились, волосся

вологими пасмами тулилось до чола… Кароліна накупила

в аптеці ліків, що їх виписав приватний лікар, і це був пер-

ший вечір, коли вона відчула короткий та яскравий, як блис-

кавка, напад паніки. Вони більше не мають грошей. Взагалі.

Усе легковажно розтринькали. А що залишилось, розійшлося

в один вечір: п’ятсот сорок гривень віддала в аптеці, сотню за-

платила лікареві за консультацію, і тепер у гаманці лежала од-

на самотня гривня. Володимир Великий з купюри дивився із

докором, стискаючи губи.

Що буде, як завтра свавільна й непередбачувана Анна ска-

же, що маленькій Лесі більше не потрібна нянечка? Що вони

робитимуть? За що житимуть?

Намагалась не виказувати своїх страхів, усміхалась, робила

Олегові уколи вранці і ввечері. Денні брала на себе пані Стася, яка приносила хворому гарячий чай з калиною-малиною. Їв

він мало. Після щоденної роботи — а це могли бути і дві годи-

ни, і вісім — Кароліна приносила додому свіжі продукти та га-

зети з журналами. Відкладала в шухлядку стінної шафи хоча б

десятку, а якщо обставини дозволяли — то й п’ятдесят гривень.

Тамувала в такий спосіб страх перед безгрошів’ям, він їй, ма-

буть, дістався з генами від мами.

Олег ні про що не питав, він тепер усе більше мовчав, ли-

ше одного разу перехопив руку Кароліни, поцілував її в пульс, як колись. «Пробач мені», — і відвернувся до стіни. Кароліна

156

лягла поряд, охопила зі спини руками, притиснулась до ньо-

го, але через деякий час відчула, що йому так незручно. Тор-

кнулася долонею чола, температура була нормальною, поці-

лувала в потилицю — і піднялася сходами нагору.

Олег поступово одужував, вже й вставав, сідав за комп’ютер

і навіть повеселішав після того, як Сашуня знайшов для ньо-

го роботу, яку можна було виконувати вдома за своїм ноут-

буком. Робота не потребувала великих зусиль, оплату обіця-

ли мінімальну, хоча й без затримок. Треба було переглядати

деякі угоди однієї фірми — ця фірма вже мала сумний досвід

суттєвого штрафу за якісь помилки в документах. Олег від-

чув себе краще й одразу взявся за роботу.

Кінець осені та початок зими проминули, як короткі дні, швидко й непомітно.

Коли з Олегом вчасно розрахувались, він зрадів, ніби зірвав

джек-пот. І Кароліну це відверто подивувало — він припускав, виходить, що його знову можуть надурити. Та оплата праці

і справді чимось нагадувала черговий обман. Олегові платили

за мінімальними розцінками на рівні прожитковому мініму-

му. Проте, піднесено пояснив він Кароліні, нічого особливого

він і не робить, і час залишається, аби шукати солідну, добре

оплачувану роботу; а на перший випадок можна погодитись

і на цю. Тільки треба жити трохи ощадливіше. Наприклад, ди-

витися кіно вдома, а не в кінотеатрі.

Чого ця згадка про кіно так зачепила Кароліну? До сліз. Во-

на сховалась у ванній і там виплакала свою здивовану образу.

Жити ощадливіше? Та вони і так живуть ощадливо! За помеш-

кання не платять, бо розплатились на кілька місяців наперед

тим, що облаштували порожню кімнату. Але ж за комунальні

послуги платити треба, особливо — за дорогий газ, адже п’єц

у них в кімнаті майже завжди гарячий, бо батарея парового

опалення виявилась слабенькою як для такої сирої осені. У рес-

торани чи кав’ярні вони вже теж не ходять. Вони взагалі ніку-

ди не ходять, бо він хворіє, а вона з ранку до ночі на роботі. І не

157

їздять нікуди. «Міцубіші-Лансер» стоїть під вікном, як припну-

тий кінь зі спутаними ногами, і черговий дощ змиває з нього

шар задавненої пилюки.

Кароліна почула кроки в коридорі, відкрутила кран, підста-

вила під струмінь долоні — холодна вода остудила лице.

А може, воно й нічого. Просто рік добігає кінця, дні зга-

сають, заледве почавшись, і ранки холодні, і вітер прониз-

ливий. Треба протриматись, перечекати сезон сірих барв, а далі все буде біло й чисто. І все налагодиться. І що це на

неї найшло? Хіба Олег не кинув усе, помінявши життя до-

корінно? Хіба не витратив усе, що мав? І хіба він винен, що

так усе складається…

Ні, нічого страшного не відбувається, це просто тимчасові

проблеми. Її не налякаєш тимчасовими проблемами.

Кароліна вмилась холодною водою, закрутила кран, повер-

нула рушник на «їхній» гачок і, кинувши оком у дзеркало, ви-

йшла з ванної.

У коридорі — Гєнек. Привіт — привіт. Він затримав на ній

уважний погляд. Вона вже майже проскочила до своєї кімна-

ти, як почула в спину:

— Завтра в нас репетиція.

— Завтра? — перепитала, відводячи вбік заплакані очі. — Де?

З кухні чулося глухе бубоніння Сашуні та Олега. Чергові по-

сиденьки.

— У студентському театрі. Я ж казав тобі, нам потрібні кос-

тюмери, — Гєнек як ніби збирався щось інше сказати, однак

лише додав: — Ходімо, подивишся… Вечори в тебе вільні. Я по-

мітив.

— Подивлюсь, — сказала вона. — Якщо мене вчасно відпус-

тять з роботи.

І причинила за собою двері.

Остання фраза засіла скалкою в думках. «Якщо мене вчасно

відпустять з роботи». Що вона щойно сказала? Що це означає:

«Якщо мене вчасно відпустять з роботи?» Як може людина на-

158

стільки залежати від когось? Планувати свої ранки, дні, вечо-

ри, планувати своє життя — як можна, коли не знаєш, скільки

доведеться працювати сьогодні? Якщо це рішення залежить не

від тебе, то яка ти господиня свого часу? А ніяка. Бо чужа лю-

дина, як схоче, то на шість годин роботу дасть, а як не схоче, вже за годину кине: на сьогодні досить, ти вільна.

Я вільна, але ви тут до чого? До чого моя воля і ви?

— На скільки моїх годин ви розраховуєте завтра? — ска-

зала Кароліна Анні наступного ранку. Вона вибрала для цьо-

го запитання витримано-нейтральний тон з арсеналу брата

Роберта: — Я хочу спланувати свій день, — додала вона.

— Що таке? — насупила брови Анна.

Серце на мить стиснуло холодом: так і без роботи можна

залишитись. І нехай! Бойове піднесення вже тягнуло її вперед.

— Я лише пропоную визначатися напередодні, — безтур-

ботним голосом, але впевнено повторила Кароліна. — Я хо-

чу знати, на скільки годин ви плануєте займати мій час кож-

ного наступного дня.

Анна ніби не почула, мовчки попрямувала до кімнати.

А звідти вже летіла Леся — й повисла на Кароліні.

— Дивись, скільки всього маємо! — в руках у Лесі пакет із

печивом та хлібом. — І булку взяла.

З першими морозними днями вони видивлялись по пар-

ках замерзлих горобців та голубів, грали у швидку пташину

допомогу та пересувний пташиний ресторан.

Після прогулянки Анна відверто демонструвала своє не-

вдоволення, накрутила себе після ранкової розмови і вперше

за увесь час залишила гроші на поличці біля виходу. Завжди

передавала з рук у руки, а тут вирішила нагадати, хто тут гос-

подар, а хто найманий працівник.

— Так що в нас завтра? Коли початок і коли кінець? — за-

питала Кароліна з передпокою, бо господиня навіть не ви-

йшла з кімнаті.

— З дев’ятої до другої, — пролунало з-за прочинених дверей.

159

— До побачення! — відповіла Кароліна і вийшла, заклац-

нувши за собою двері.

Не минуло й кількох хвилин, як озвалась мобілка, висві-

тивши на екрані ім’я «Анна».

— Кароліно, ви забули гроші на поличці! — роздратовано

нагадала Анна. — Чи ви їх не помітили?

— Помітила, — Кароліна зупинилась; від швидкої ходи го-

лос міг звучати як схвильований, а їй не хотілося, щоб госпо-

диня сприймала бажане як дійсне. — Звідки я знаю, що це

гроші для мене?

— Завтра заберете, — крижаним тоном озвалась Анна. —

До побачення.

А нехай буде що буде, вирішила Кароліна. У будь-якому ви-

падку не пропаду.

Наступного дня, всупереч очікуванням, Анна була як шов-

кова. На те була суттєва причина. Несподівано виникла мож-

ливість летіти з чоловіком в Об’єднані Емірати. На п’ять днів.

І все залежало від того, чи погодиться Кароліна залишитися

з малою, пожити в них у хаті. Анні доконче залежало на то-

му, аби не відпустити чоловіка самого.

— Оплата погодинна? — Кароліна взяла діловий тон.

— Так, — зраділа Анна. — Плюс бонус за форс-мажор і за

те, що доведеться готувати супи. Другі страви розкладені на

порції, лежать у морозильнику.

На новину про чергування тривалістю у п’ять діб Олег від-

реагував досить стримано. Пожартував, що приходитиме до

дівчат на побачення у Стрийський парк. Кароліна чула голос

Сашуні, він теж з кимось розмовляв по телефону.

— Що робиш? — запитала Кароліна.

— Сашуня показує мені старі фото тих будинків на Глібо-

ва, де ми були, пам’ятаєш? Віллу Цибульського та інше.

Кароліна замислилась, тоді зателефонувала до Гєнека, лед-

ве знайшовши у своєму довіднику його телефон.

Гєнек зрадів:

160

— Ідемо?

— Ідемо, але не сьогодні. Я залишаюсь тут на п’ять діб.

— Шкода, — сказав Гєнек. — Добре, хоч на Новий рік бу-

деш вдома.

Забула про Новий рік! Жодного передчуття свята, самі ро-

бочі будні. Щойно починався листопад, і от вже грудень до-

бігає кінця, сірий та морозний. Хоч би сніг випав, створив

ілюзію казки!

Леся вередувала весь час, поки Анна збирала валізу, вимор-

дувала матір так, що та нагримала на доньку, а потім просила

в неї вибачення і обіймала. А згодом вони ще раз посварилися

вже на порозі. Поцілувавшись, розійшлись — одна роздрато-

вана й накручена, друга — принишкла, шморгаючи носом.

Щойно за Анною зачинилися двері, малу немов підмінили.

Вона витерла сльози і жваво запитала:

— Яку сьогодні виставу показуємо?..

Нагодувати малу було нескладно — у морозилці і справді

лежали підписані пакунки, загорнуті в харчову плівку чи

фольгу. «Лесі — котлети», «Лесі — пельмені», «Лесі — налис-

ники». На кожному — уточнення, щоб Кароліна все зрозумі-

ла як слід.

З прогулянки повертались з повними руками вологих ши-

шок — саме шишки, вирішили в парку, будуть сьогодні акто-

рами в домашньому театрі. Знайшли Грубасика, Мацюньку,

Чубатика та купку інших акторів. Залишалось скласти для

них історію. Вигадували її разом, йдучи з крамниці, де Каро-

ліна купила продукти для себе: пакет вівсянки, хліб, масло, пачку кави, яблука.

Мала, натомість, намагалась нагодувати Кароліну своїми

стравами, ділилась з нею тим, що було на її тарілці.

— Їж! — наполягала. — Чого я маю сама їсти? А я теж хо-

чу хліба з маслом. Дай мені хліба з маслом!

Доводилось у ці дні лягати рано, заледве вклавши малу

в ліжко. Постійне перебування з дитиною попри все втомлю-

161

вало, забирало всі сили. Здавалося — голову до подушки і од-

разу засне, а сон не йшов. Уявляла собі, як цієї хвилини перед

великими екранами, у кінотеатрах, у м’яких кріслах сидять

люди. Регочуть, шурхотять попкорном, п’ють щось смачне, шкідливе. Або танцюють у нічних клубах, музика гримить, білі порошини у світлі лазерного променя сяють штучними

світлячками на темному одязі. Люди нахиляють голови одне

до одного, щоб чути слова. Актори студентського театру ре-

петирують свою п’єсу, ще й не розходились, бо куди в такий

дитячий час?

А що в неї зараз? І що чекає попереду?

Вечір наповнюється гіркотою. Самотою і німотою. Глуха

тиша стоїть навколо, ніби вибило звук.

Малій щось наснилося, вона різко схлипнула, втягла пові-

тря уві сні та з повільним тривалим звуком «у-уууу» випус-

тила його, поплямкавши губами. Маленька товаришка зі

спільних ігор, вона нагадувала їй Крісту, а іноді — Амалію.

Які вистави вони могли б ставити разом, учотирьох, і навіть

малій Амалії діставалися б ролі другого плану, бо вона вже

велика, їй два з половиною роки. Вона скучила за дівчатами, і за братом, і за Мариною. Цієї хвилини вона сумувала за Ки-

євом, за Оболонню, Дніпром…

* * *

На Лесиному малюнку — рядочок шишкових чоловічків на

синій сцені. Можна пізнати Грубасика, Мацюньку, Чубатика, і в усіх руки-ноги, як прутики. Леся вибігла до Кароліни, тиць-

нула до рук своє творіння — тримай, ось що сьогодні малю-

вали акварельними фарбами.

— Вільна інтерпретація заданої теми, — усміхнулась до Ка-

роліни викладачка малювання. — Завдання було — своя кім-

ната. Леся намалювала театр.

Вона сподобалась Кароліні, ця юна викладачка з синьою

фарбою на вказівному пальці та під носом.

162

— Це справді Лесина кімната, — сказала Кароліна. — Ми

там натягуємо синє простирадло між двома кріслами і пока-

зуємо вистави.

Вийшли зі студії просто в сонячний зимовий день, тільки

без снігу. Лесі сподобалась тема «своя кімната», вона розпи-

тувала Кароліну, як виглядає її кімната, і слухала, привідкрив-

ши рота, про старий п’єц з кахлями із стручками та вусика-

ми зеленого горошку, про високі вікна з мідними ручками, про другий поверх кімнати, куди можна піднятись дев’ятьма

дерев’яними сходинками, спираючись на гладке поруччя.

— Я хочу побачити твою кімнату, — Леся зупинилась по-

серед тротуару, вивільнила долоньку з руки Кароліни. Вона

вперто не надягала рукавичок, і Кароліна вела її то за одну, то

за другу ручку, щоб вони не змерзли.

— Ну-у… — замислилась Кароліна. Дівчинка не зводила

з неї очей. — Думаю, це можна влаштувати!

І вони змінили маршрут.

Усі мешканці квартири, були вдома, окрім Гєнека.

— Тато! — Леся помахала рукою, побачивши Олега. Ото

вже мала артистка. Серед незнайомих дорослих Леся спочат-

ку трималася ближче до Кароліни, а потім побачила Мураню, і від її скутості не залишилося й сліду. Вилізла на другий по-

верх у кімнаті Кароліни та Олега, лягла нагорі, підперши об-

личчя кулачками, спостерігала кілька хвилин за життям ву-

лиці. У неї вдома вікна виходили на тиху припаркову алею, а тут внизу торохкотіли трамваї, на підвіконня сідали голу-

би. Олег насипав їм хлібних крихт, вони крутили сизими го-

ловами, заглядали до кімнати.

— Я тут залишуся з вами сьогодні, — вирішила дівчинка.

Кароліна не сперечалась, знаючи, що години через дві Ле-

ся натішиться новими враженнями і без пручання повернеть-

ся додому.

— Пограймо в якусь жахалку! — запропонувала дівчин-

ка. — Але у смішну жахалку. Добре?

163

Леся ховалась у подушки нагорі, а Кароліна повільно йшла

сходами, голосно озвучуючи свої кроки: туп!.. туп!.. туп!..

туп!..

Мала верещала від задоволення. Влучала в «привида» ма-

ленькою подушкою і привид опинявся внизу зі страшним

«гуркотом». Кароліна не сподівалася від себе такого вміння

імітувати суміш звуків каменепаду та вибухів.

— Ще! Ще! — кричала дівчинка.

І знизу зловісно лунало: туп!.. туп!.. туп!.. туп!..

Олег знову був такий, як у Києві, на березі Дніпра, коли во-

ни бавились з дітьми в піску. Зі сторінок, видертих з журна-

лу, накрутив паперових літачків, подавав їх один за другим

нагору: «Винищувачі повертаються на базу!» Леся скидала їх

униз, ті падали носом або спускались на підлогу повільними

колами. Дівчинка була в захваті.

Пані Стася нагодувала гостю своїм фірмовим борщем. Са-

шуня навчив грати в «дурня» і, попорпавшись у фотографі-

ях, показав, як колись виглядала вулиця, на якій вона живе.

«А раніше ми жили на вулиці Коперніка», — підвела вона на

Сашуню свої очиська. І Сашко знайшов кілька фото вулиці

Коперніка, але Леся не пізнала свого будинку. Сашко розі-

йшовся не на жарт. Проспівав польською два куплети давньої

батярської пісні, і фонтанчик на маківці пританцьовував ра-

зом із ним: «На уліце Коперніка, фай-дулі, фай-дулі, фай…»

Пані Стася на нього цитьнула, не дозволила доспівати. І все

було б чудово, якби Леся знову не захотіла подивитися на ву-

лицю згори. Занадто стрімко взялася долати ті сходи, зашпор-

талась і впала. Ревіла на всю квартиру, з жахом намацуючи

ґулю, що миттєво видулась на чолі, а дорослі наввипередки

прикладали до неї холодні ложки. «Хіба ж то справжня ґу-

ля? — заспокоювала дівчинку пані Стася. — Скільки їх ще

в житті буде!.. А це дурня, а не ґуля».

Леся пішла додому маленьким однорогим козенятком, ще

й заплакана. Це Мураня довела її до сліз, втекла в останню

164

хвилину, сховалась у кімнаті Гєнека, хоча мала би йти до Ле-

сі в гості.

* * *

Леся вистрибнула мамі на руки, щойно Анна переступила по-

ріг дому, притулилась до засмаглої щоки. У різнобарвності

лискучої ґулі вже виразно домінував жовтий відтінок.

— Що це? — вигукнула Анна, відхиляючи голову дитини.

— А, нічого! — махнула рукою Леся. — Дурня, а не ґуля!

— Де ти впала? — допитувалась Анна. — Тебе нудило?

Почувши, що Леся ходила до Кароліни додому, Анна зміни-

лась в обличчі.

— Я просила вас триматися хати! — вибухнула вона. —

Я попереджала: не виходити з дому вечорами! не водити дити-

ну по сумнівних місцях! не годувати випадковою їжею! — Вона

відпустила малу, рішуче попрямувала до холодильника. —

Що вона їла? Я усе залишила в морозилці!

Вона з силою розчахнула холодильник, побачила там від-

криту пачку масла і вихопила її назовні двома пальцям:

— Ми не їмо такого масла! Звідки тут таке масло?

— Мала ж і я щось їсти, — відповіла їй Кароліна.

Відпочинок не пішов Анні на користь, нерви в неї були геть

розшарпані. Вона легко зірвалась на крик. Чи варто їхати так

далеко, щоб усі свої проблеми привезти назад?

— Мамусю, — Леся спробувала захистити свою няньку. —

Мені ґуля не болить, і нам було добре, весело. Послухай, яку

я пісню знаю…

Дівчинка набрала побільше повітря у легені й артистично

заспівала щодуху:

— На уліце Колонтая! Фай-дулі, фай-дулі, фай! Била баба

поліцая! Фай-дулі, фай-дулі, фай! — вона тупнула ногою

у підлогу і з розтяжкою, зі щирим почуттям вивела: — Хо-

ллє-рра!

165

— Зая, — вмить заспокоїлась Анна, — іди-но, зая, в свою

кімнату. Я там дещо тобі привезла.

І коли дівчинка зникла за дверима, повернулась до Каролі-

ни. Дві вертикальні зморшки пролягли на чолі — від гніву чи

від надміру засмаги. Її промова була лаконічною:

— До побачення! Завтра можете не приходити. І подякуй-

те, що не висуватиму до вас претензій.

Ні, старий рік не міг закінчитись на цій сумній ноті! По до-

розі додому Кароліна нарешті відчула: Новий рік наближа-

ється! Залишається кілька годин. І в них сьогодні вдома буде

свято.

На трамвайній зупинці в якогось дідуся купила маленьку

ялинку, зібрану зі справжніх пахучих гілок, аж надто густу; у крамниці на сусідній вулиці — цукерок у яскравих обгорт-

ках, шампанське, курку та чорнослив. І вже вдома згадала, що

геть забула про мандарини. Не потрапили вони їй на очі.

Новий рік зустріли вдвох, біля ялинки, прикрашеної цу-

керками на нитках. Коли з вулиці та подвір’я почулися свят-

кові салюти, вийшли на кухню, і там влаштували ще одне за-

стілля, спільне з сусідами. Гєнек приєднався до компанії вже

на початку другої години ночі, під звуки петард та феєрвер-

ків, які не замовкали до ранку. А на світанку в кімнаті зроби-

лося незвично світло. Це нарешті випав білий-білий сніг і не

розтанув.

4

На Різдвяні свята з’їздили у Висіч, до батьків. Повернулись до

Львова — а свята тривають. Від Романа до Йордана — україн-

ський Рамадан, — посміюється Сашуня, відпочивайте, люди!

Кароліна пам’ятає свої записи (плани на майбутнє) в нотатни-

ку київського періоду: 1 грудня — Романа. І так — до 19 січня, уточнює Сашко, тому з роботою, Олеже, і не потикайся,

166

шукати її зараз — марна справа. Навіть ті, хто її має, не пра-

цюють. Попустіться…

А студентський театр працює, нагадує Гєнек, репетиції три-

вають. «Підеш, нарешті? — запитує Гєнек, — вже всі відмов-

ки вичерпались». — «Піду», — погоджується Кароліна.

…Вони спізнились, хоч вийшли завчасно. Гєнек мовчки по-

казав, куди пройти; скрадаючись, щоб не заважати, зробили

кілька кроків до першого ряду громіздких, грубо пофарбова-

них школярських парт, опустились на лавку неподалік від

принишклих хлопців та дівчат.

У старій аудиторії амфітеатром — з доброю акустикою, ви-

сокими арками вікон та стелі, зі штивними меблями минулого

століття — було де репетирувати. Біля дошки. Там можна і ма-

сові сцени проганяти, місце дозволяє. Натомість у ці хвилини

там розігрували сценку лиш два актори, за ними спостерігали

глядачі — актори театру та їхні друзі. Довготелеса дівчина з ру-

сявим волоссям до талії, прозорими очима кольору води та не-

виразним голосом грала роль обманутої та розчарованої геро-

їні, це було зрозуміло з монологу, з яким вона зверталась до

мовчазного хлопця. Але далі цієї мізансцени діло не йшло.

— Ще раз, — байдужо вимовляв чоловік, що сидів на пер-

шій парті. У джинсах та картатій сорочці з накрученою на шиї

арафаткою, він міг би виглядати молодшим за свої роки, як-

би не довге волосся з чубчиком у стилі 80-х років. — Ще

раз, — беземоційно озивався він, і дівчина-русалка повторю-

вала свої репліки. З кожним разом усе гірше й гірше, поки не

замовкла.

— Олю, в чому річ? — зістрибнув з парти режисер. — У чо-

му річ, я тебе питаю? Ну, я ж пояснював, що тут складного, скажи мені? Він виходить, — арафатка гойднулась у бік неру-

хомої фігури хлопця, — ти мовчиш, просто дивишся і мов-

чиш. Таж витримай ти паузу, не починай говорити одразу. Ту-

по полічи про себе, повільно, вдумливо: раз… два… три…

167

А тоді починай. І не треба цього космічного трагізму, я тебе

прошу, говори це буденно, воно тим і страшно, що буденно.

Не треба цього пафосу. Він тут зайвий.

— Я не розумію, чого ти хочеш! — фальцетом злетів голос

дівчини. — Вже знову змінилась концепція?.. Я роблю, як ти

казав, точнісінько, як ти казав — а воно знову не так!

«Зараз почнеться істерика», — подумала Кароліна.

— Ану сядь! — гримнув режисер і рішучим жестом посла-

бив вузол арафатки на шиї.

Дівчина, ображено смикнувши підборіддям, зробила кіль-

ка кроків убік — притулилась до парти. Режисер показав

хлопцеві рукою: стань туди. Хлопець позадкував, зупинився, слухняно здійняв очі на режисера.

Той дивився на нього сумним поглядом, трохи нахиливши

голову. В аудиторії стало тихо-тихо. У Кароліни від цієї тиші

зашуміло у вухах.

І тоді режисер заговорив.

Тільки так і варто було вимовляти ці слова, вони звучали

як найправдивіша правда, незважаючи на те, що цей чоловік

говорив від імені жінки.

Він замовк, поправив шалик — і очікувана істерика таки

не забарилась. Русалка розревілася:

— Ти геній, — вибухнула риданнями Русалка. — Ти геній,

а я ідіотка!

Якби це був епізод з майбутньої вистави, Кароліна визна-

ла б гру пречудовою: обличчя русалки зробилося дитячим, сльози котилися срібними кульками, вона захлиналася пото-

ком слів і зовсім не думала про те, гарна вона чи ні.

Навряд чи їй вдасться повторити почуте-побачене. А як

Кароліна могла б зіграти той епізод, що показував режисер!

Як би вона його зіграла! Повторила б його точнісінько так

і навіть краще! Краще? — Саме так. Тому що це монолог жін-

ки. Кахикнула, усвідомивши власну зухвалість. І самовпевне-

ною усмішкою підтвердила свій висновок. А збоку ця усміш-

168

ка могла видатись насмішкою над актрисою, яка не вміє

тримати себе в руках.

Повертались додому в тиші нічних вулиць, і Гєнек, забігаючи

наперед, грав перед нею вар’ята. Спочатку дурів та жартував, а тоді взявся, не соромлячись — вона ніколи його таким роз-

кутим не бачила, — показувати уривки з улюблених вистав.

У глибокому напівприсяді, як борець сумо, похитувався, ски-

дався руками-крилами вгору-вниз і каркав вороном, аж від

стін відлунювало, а з рота йшла пара в морозне повітря. А то

ледь чутно шепотів проникливий уривок, виразно артикулю-

ючи кожне слово, опукле й значиме, як пацьорки, що їх на-

низують одну за другою на міцну шворку.

— Так, стій! — сказав під їхньою брамою. — Зараз тобі

щось покажу. Я йду звідси, ти звідси. Зупини мене реплікою:

«Це ти?» Просто виходиш: «Це ти?» — і все.

— Ти граєш у цій п’єсі?

— У ній ще ніхто не грає. Немає ще такої п’єси. І це взага-

лі не суттєво наразі. Подай мені репліку, чуєш?

— А звідки вона йде? І куди? Хто вона? Я маю знати бодай

щось про неї.

— Це не має значення. Просто підіграй. Покажу тобі один

класний монолог. Хоча… Ну що там у них було? Симпатія бу-

ла, він зник, вона нічого не знала. Та що там! Любила вона йо-

го. І от — випадкова зустріч під її будинком. Він насправді

йде до неї, але вона про це не знає. Поїхали!

Кароліна крутнулась навколо себе, зробила два кроки з бра-

ми, обличчя — вгору, вираз такий, ніби їй щойно в око потра-

пила перша крапля дощу. Блискавкою на сумці — вжик! Попор-

палась у нутрощах, витягла звідти уявну парасолю, кілька точних

пантомімічних рухів — і от вже тримає над головою розчахну-

ту парасольку, одхиливши її назад, за спину. Нейтральний ви-

раз обличчя, воно щойно нічого не виражало, а тепер з остра-

хом застигає, бо побачила Його. Мовчки дивиться на Гєнека.

169

— Це ти? — каже.

Від несподіванки Гєнек втрачає цікавість до того, що хотів

їй показати.

— Кароліно… — він збирається з думками. — Ти грала десь?

У якомусь театрі. Чи студії…

Йому спадає на думку, що вона його надурила, розвела, що

в усіх розмовах про театр вона лише вдавала наївну непосвя-

ченість.

— У рекламному ролику, — каже вона. — А що не так? По-

гано? Чи довго? Давай ще раз спробую.

— Давай, — погоджується він.

І з брами випорхує зовсім інша героїня — імпульсивна та

жвава. Вона мало не збиває Гєнека з ніг. Різким рухом відво-

дить пасмо волосся від обличчя, складає дитячим жестом паль-

ці в кулачок на підборідді:

— Це ти? — на видиху.

Це зовсім інше «це ти?».

Гєнек мовчить, він шокований.

— Ще раз, — каже він, і обом спадає на думку паралель з не-

щодавньою репетицією.

Кароліна робить два кроки в браму, виходить з неї, голова

опущена, дивиться під ноги, обминає Гєнека, зупиняється і не-

впевнено озирається, як ніби почула знайомий парфум. І каже

просто, без запитальної інтонації, лише констатуючи факт:

— Це ти.

— Охрініти, — каже Гєнек. — Охрініти, Кароліно. Завтра по-

кажемо Космосу. Усе це від початку до кінця, усі варіанти.

— Якому Космосу?

Він пояснює, що Космос — це той режисер в арафатці, його

так називають за любов до слова «космос» та похідних від ньо-

го, і за подібність на героя фільму «Бригада», вона що, не заува-

жила цього?

— Слухай, Гєнеку, — у Кароліни до хлопця пропозиція є. —

Ти не міг би зробити одну річ…

170

— Яку? — з готовністю озивається він.

— Ти не міг би замінити своє улюблене слово якимсь ін-

шим, подібним, скажімо: оніхріти? Принаймні коли ти зі

мною. У мене на такого роду лексику від близьких людей —

неадекватна реакція.

— А-а-а! — радіє Гєнек, заскочений формулюванням «від

близьких людей». — Ну не знаю, не можу тобі цього обіцяти.

Спробую.

З кухні лунали голоси, там співали — чоловіки і жінка, во-

ни — звичайними, а вона — дуже високим голосом, ну про-

сто колоратурним сопрано. Тріо злагоджено виводило «Ой

ти, дівчино, з горіха зерня…». Спершись головою на кулак, Олег, який не знав слів пісні, майже синхронно з Сашунею

та пані Стасею активно ворушив губами: «Тебе видаючи, лю-

бити мушу…». Він зніяковів, зустрівшись поглядом з Каро-

ліною.

— Оххр… — сказав Гєнек, коли всі замовкли. — Згоріхі-

ти! — Його переінакшене слово-оцінка прозвучала цілком пе-

реконливо. І повторив, перезирнувшись з Кароліною: — Зго-

ріхіти можна! Так нормально звучить?

Повільний поворот голови Олега та вичікувально-байду-

жий погляд засвідчив: йому не подобалась ані ця репетиція, на яку він відпустив Кароліну до глибокого вечора, ні невідо-

мого походження блиск в очах Кароліни, ні надмірно підне-

сений голос Гєнека.

— Ходімо спати, — тільки й зронив Олег.

З усіх їхніх ночей це була перша без слів, без ніжності, без

магії доторків — суцільна механіка руху. Олег намагався

узяти реванш, не помічаючи, що нічого не набуває, а лише

втрачає у цій прямолінійній жорсткій затятості будь-що до-

вести свою перевагу, своє право на цю жінку. У розпал без-

душних любощів Кароліні спало на думку, що вона гратиме

171

в тій виставі, репетицію якої вона бачила сьогодні. Раніше

в такі хвилини вона ні про що не думала, мозок відключав-

ся, панували лиш відчуття та фантазії, вибухали в кожній

клітині імпресіоністичними барвами. Іноді це був нестрим-

ний сліпий політ на запаморочливій висоті серед молоч-

них хмар, аж поки не давалося чути наближення грозової

хмари, і вона влітала в неї у той момент, коли весь простір

навколо і всередині починав вібрувати й пострелювати

електричними зарядами, які раптом осідали мурашками

вздовж стегон, і небо стрясало від зіткнення протилежно

заряджених сутностей. Яскраві спалахи внутрішнього світ-

ла супроводжувала тимчасова глухота, правдива втрата

сприйняття сторонніх звуків, хтось міг зайти до кімнати —

вона б не почула. Так було ще зовсім недавно. А тепер вона

зауважувала гру вуличного світла на віконній шибі, і чула

шум запізнілого трамвая, і легке постукування у підвікон-

ня перших важких клаптів вологого снігу, нічної хляпавки, яку вона накликала своєю уявною парасолькою…

* * *

Космос слухняно дивився, що йому показували. Було поміт-

но, що на нього це не справляє очікуваного враження.

— Ну, можемо спробувати… Як тебе звати? Можемо спро-

бувати тебе, Кароліно, у другому складі на роль попутниці, замість Гані.

Ганя з історичного, як висловився Космос, невчасно зава-

гітніла. А Гєнек доволі переконливо збрехав, що дівчина, яку

він привів, ходить на підготовчі курси, що вона вступатиме

до їхнього університету, що вона вже практично студентка-

першокурсниця. Як із цієї омани вибиратиметься згодом, він

не знав, його це не надто цікавило, адже, на його думку, мета

заслуговувала на те, аби йти навпростець, не рахуючись із та-

кими дурницями. Але Кароліна, заради якої він старався, 172

не виправдала його сподівань. Сьогодні вона виглядала зо-

всім по-іншому, не було в її грі вчорашнього магнетизму.

— Що з тобою? — накинувся він на Кароліну в перерві. —

Що сталося?

Кароліна лише відмахнулася. Вона розгубилась, розгуби-

лась — і все. Ні, їй не заважав погляд Космоса, і увага всіх, хто на неї дивився, не заважала. Просто всередині було хо-

лодно й порожньо, ніщо не ворухнулось, не розбурхало під-

несення, не пішло вгору веселим куражем. Причина була

в ній. Тому й зла була на себе, але водночас і раділа: вона все ж

таки отримала роль! Вона ще покаже, на що здатна!

Тепер Кароліна намагалась швидше від Олега заснути. Чо-

ловік, який протягом дня не викликав емоцій, не міг і вечір зро-

бити чутливим. Ще трохи, думала вона, і перетворюсь на…

як там у «Коханці леді Чаттерлей»? — на скорботну сову.

* * *

Видання книжки було старе, з обтріпаними куточками та за-

литими чорнилом сторінками. На обкладинці — профіль дів-

чини в капелюшку-капорі. Кароліна згадала свою стару

звичку — розгорнула книжку навмання, і розреготалась:

«О! — ридала Кері. — О! О!»

Ні, дайте спокій, такого вона точно не читатиме. Якась де-

шева мелодрама ця «Сестра Кері», мило початку минулого

століття. Книжки старіють і вмирають, як усі живі творіння, мало кому судиться пережити ровесників і опинитись поміж

довгожителів.

Кароліна все ж розгорнула книжку на початку, цікавість

узяла гору. Друга спроба виявилась вдалою.

Дівчину звали Кароліна, домашні звертались до неї у пест-

ливо-зменшувальній формі — Кері. Цікаво, подумала Каро-

ліна, мене чомусь усі завжди називали лише повним ім’ям.

Може, тому від самого дитинства й почувала себе дорослою?

Кароліна, і ніяких там Каря чи Ліна, аж дивно. Ну гаразд, ота

173

книжкова Кароліна-Кері їхала зі свого провінційного містеч-

ка в Чикаго, до своєї сестри…

Зробила собі чаю і вмостилася з ногами на канапі. Вона чи-

тала під завивання хурделиці за вікном, деякі сторінки про-

дивляючись по діагоналі, підсміюючись з окремих ліричних

відступів та позіхаючи на затягнутих діалогах. Але щось три-

мало її у цій книжці. Що саме? Певні паралелі? Кароліна ще

не знала, що цей момент пізнавання є одним із найдивовиж-

ніших у літературі, коли вигаданий персонаж поводиться як

живий, і робить часом ті самі помилки, і шукає виходу з по-

дібних ситуацій, і відчуває, як ти… І ти його розумієш. Так, думаєш, мені це теж знайоме, я знаю, як це буває. У тої, іншої

Кері, було своє життя, у Кароліни своє, їх розділяли понад