Купальниця

сот ню років, тисячі кілометрів, і все в їхньому житті було ін-

шим. Але вона розуміла цю дівчину. А Герствуд, чоловік, з яким звела доля сестру Кері, нагадував їй Олега. Іноді зда-

валось, що не про Герствуда в далекій Америці, а про Олега

читає вона, з його вразливістю, страхом перед необхідністю

діяти, з його мовчазним прийняттям ситуації і песимізмом, який ще недавно був йому чужий.

Олег здригнувся від несподіванки, побачивши на тлі вечір-

нього вікна темний профіль. Кароліна сиділа в сутінках, не

вмикаючи світла.

— Кароліно! — покликав він.

Вона підбігла до нього, притиснулася чолом до його него-

леного підборіддя. Її обличчя було мокрим від сліз.

— Що сталося? Що ти робила?

— Читала.

— Що читала?

— «Сестру Кері». Ти читав «Сестру Кері»?

— Не пам’ятаю. Мабуть, ні. Чи так. Не пам’ятаю. Чого ти

так перейнялася?

Олег знову був таким, як колись, ніжним, уважним, і від йо-

го голосу знову теплішало в грудях. Вона знову потайки кида-

174

ла на нього погляди, коли він не бачив, спостерігала за його ру-

хами та виразом обличчя. Ні, він не такий. Він виборсається, усе буде добре, треба лише трохи почекати. Лиш трошки допо-

могти, але як?

* * *

Голос у слухавці бринів від радості:

— Ото вже ти сховалась так сховалась, Кароліно! — харак-

терне м’яке «р» з піднебіння, хлопець з їхньої школи, Вітька

з філологічного. — Тобі Оля-перша не передавала, що я про-

сив зателефонувати? Короче, так: дзвони на телебачення. Во-

ни тебе шукають. Хтось там побачив сюжет з форуму, той, де

ви з дівчатами потрапили в кадр. І попросили тобі передати

цей телефон.

— Хто попросив? — Кароліна мало що зрозуміла і не зна-

ла, що говорити по тому телефону і до кого звертатись.

— Там таке. Конкурс на ведучу. Нам з телебачення переда-

ли цей номер для тебе. Тебе шукали три дні, може, воно вже

й запізно. А може, й ні. Короче, записуй.

Зібралась з думками і набрала номер.

— Слухаю! — озвався голос, не зрозуміло, жіночий чи чо-

ловічий.

— Це Кароліна Кужвій… Мене просили зателефонувати

на цей номер.

— Хто просив?

— Ее, це телебачення?

— Так.

— Я з приводу конкурсу. Вам ведучі потрібні?

— Так і кажіть. Ви записані? З ким ви говорили? На коли

вам призначили прослуховування?

— З телебачення телефонували в оргкомітет «Форуму ви-

давців»…

— А! — перебив Кароліну голос-унісекс. — Зрозуміло. Ви та

дівчина-волонтерка. Вас Тарас Степанович шукав. Ви б ще день

175

почекали — і вже ніхто б вас не дивився. Приходьте завтра на

восьму. — І їй докладно пояснили адресу і як туди дістатися.

* * *

Як сидів зранку перед монітором комп’ютера — так і далі си-

дів, голова набік, волосся скуйовджене.

— Ти що, не вставав від компа?

— Ну що ти хочеш, Кароліно?

Знову в поганому настрої. Навіть не намагається прихова-

ти роздратування у голосі.

Вона перевдягнулась, пішла на кухню, зробила два горнят-

ка чаю, повернулась до кімнати.

— Ні фіга собі, — Олег намацав вушко горнятка, не повер-

нувши голови.

— Що там? — запитала Кароліна.

— Умгу, — пробурмотів Олег.

— Пішли погуляємо, — підійшла до вікна. Сині сутінки

огорнули місто, у світлі машинних фар та вуличних ліхтарів

мерехтіли дрібні морозні блискітки.

— Пізніше, — відповів Олег.

Що з ним? Дістав, як пані Стася, страх перед сходами? Не

витягнеш його з хати. А може, та фобія передається повітря-

но-крапельним шляхом, як грип?

— От послухай, — каже Олег. — У 1944 році газета «Дейлі

телеграф» надрукувала кросворд, що містив усі кодові назви

секретної операції з висадження союзницьких військ у Нор-

мандії. У кросворді, чуєш, були зашифровані слова: «Нептун»,

«Юта», «Омаха», «Юпітер». Розвідка кинулася розслідувати

«витік інформації». І що ти думаєш? — Олег озирнувся, об-

личчя його було цілковито безтурботним. — Кросворд уклав

старенький шкільний учитель. Випадковий неймовірний збіг!

Трапляється ж таке!

— У житті повнісінько неймовірних збігів, — озвалася Ка-

роліна. — Тільки не всі їх помічають.

176

Вона помовчала, спостерігаючи, як Олег зацікавлено читає

щось, гмикає та усміхається, посьорбуючи чай.

— Послухай, до мене з телебачення дзвонили…

Він кивнув, увесь був на сайті, що повністю поглинув йо-

го увагу.

— Олеже. Чуєш?

— Умгу.

Він не слухав її. Вона розгорнула «Сестру Кері» посереди-

ні — і з силою згорнула книжку. Сухий оглушливий звук зму-

сив Олега здивовано озирнутись. Не довше секунди затримав

він на ній запитальний погляд — і знову нахилився до екра-

на. Немов вона міль прибила.

Пішла було сходинками, щоб увімкнути нагорі настін-

ний абажур, під яким читала тепер вечорами, як раптом

зупинилася. Насправді вона не хотіла зараз ані читати, ні

лежати, ні залишатися вдома. Оглянула себе: можна не пе-

ревдягатися, куртку — на себе, шапку на голову, ноги в кро-

сівки, одні й ті самі від літа. Двадцятку з бляшанки —

у кишеню, про всяк випадок, недарма відкладала потроху

в коробку з-під печива зі своїх щоденних заробітків. На

що б вони зараз жили, якби не цей, вже майже порожній,

недоторканний запас. Прочинила двері. Олег навіть не во-

рухнувся.

— Ти куди? — Гєнек у коридорі зав’язував шнурівки.

— Пройдуся.

— У якому напрямку?

— Праворуч. Або ліворуч.

— То пішли зі мною, — запропонував він, — мені треба

в хоспіс занести передачу. Тітка доручила. А тоді пройдемо-

ся до кінця Котляревського, а звідти по Чупринки — назад.

Нормальний план?

Їй було все одно куди йти, а хоспіс — вона й не знала — був

за п’ять хвилин від дому. Лише перейшли трамвайну колію

і трохи піднялися вгору вулицею Котляревського. У пакеті, 177

зібраному тіткою, Гєнек ніс різдвяні смаколики, кілька ман-

даринок, пляшку мінеральної води.

Жінка, яку вони провідали за дорученням пані Стасі, була

майже безтілесною, висохлою, маленькою, як дитина. У кім-

наті стояло важке повітря і було чути свистячий звук надсад-

ного дихання.

— Це твоя дівчинка, Гєню? — запитала жінка, голос у неї

був теж дитячий.

— Угу, — відповів Гєнек і стиснув Кароліні пальці.

Вона й не збиралася їх забирати або заперечувати, бо жін-

ка слабо усміхнулась, вона хотіла це почути. Жінку звали Ві-

ра Петрівна, вона теж була колись бібліотекарем, працювала

разом з пані Стасею. Одного разу пані Стася навіть побувала

тут, героїчно спустившись сходами свого будинку, але діста-

ла від тої події неабиякий стрес. Її струсонула і зустріч з лю-

диною, яку хвороба змінила до невпізнання, і ті двадцять хви-

лин, впродовж яких вона долала сходи, обливаючись потом.

Пані Стася була певна, що ось-ось неодмінно впаде, але якось

минулося. Вона спиралася на руку Гєнека, він вивів її, мокру

й тремтячу, одурілу від напруги, у браму, і там, перш ніж ру-

шити далі, вона мусила покласти собі під язик таблетку «від

серця». Легше було б, сказала, пройти по канату над прірвою, аніж спуститися сходами, які Гєнек долає щодня у кілька

стрибків і навіть над тим не замислюється. Більше тітка на

такі подвиги була не спроможна, натомість племінника раз

у раз відправляла відвідати хвору товаришку.

— Я почищу вам мандаринки? — запропонувала Каролі-

на, і жінка мовчки кивнула.

Кімната наповнилась цитрусовим ароматом.

— Не викидайте шкірки, — тихо сказала жінка.

Кароліна залишила їх на тарілці, поруч із жовто-рудими час-

точками. Жінка тримала одну у висохлій руці, її пальці ледь

помітно рухались. Їй не потрібна була допомога, вона лиш хо-

178

тіла торкатися соковитої м’якоті, вдихати аромат життя. По-

чищені мандарини, їхній запах нагадали Кароліні про те, як

давно вона лежала у ванні в оточенні помаранчевих квітів.

У львівській квартирі вона користувалась лише душем, а ци-

трусові купання залишилися у минулому.

Олег сидів, відкинувшись на спинку крісла й заклавши руки за

голову. На ліктях випинався розтягнутий трикотаж домашньої

кофтини. Ще трохи і рукави його светрів торочитимуться, як

у Сашуні. Навушники надійно затуляли від нього світ, давали

можливість нічого не чути і не помічати навколо. Його дедалі

частіше можна було бачити за тою щільною огорожею з чор-

них кругляків, що боронили його від дійсності. Від ранкової

пригніченості на обличчі не залишилось й сліду. Йому було за-

раз добре. На екрані миготіли важкі черевики американських

піхотинців, багнюка, мокрі футболки та колючий дріт і, мабуть, лунала музика, бо Олег чомусь тоненьким голосом з комічни-

ми руладами підспівував, демонструючи повну відсутність слу-

ху, аж поки Кароліна пізнала: о-оу-ооу — ін зе амі… на-ау…

Це був не фільм — музичний кліп «In The Army Now».

Піднялась нагору, накрилася ковдрою і спробувала засну-

ти. Їй заважав спів Олега. Потягнулась по «беруші», які вида-

ють у літаках під час тривалих перельотів. Восени Олег знай-

шов у бардачку свого авто авіанабір — гнучку, непроникну

для світла маску-окуляри та м’які затикачки у вуха. «Бережи

вуха, беруші», — пояснив їй. «Тоді вже «бервуха»», — випра-

вила вона. Не уявляла тоді, що сама колись користатиметься

тим набором до сну.

Маска затулила очі, бервуха стишили всі звуки. І все одно

не могла заснути. Зсунула маску на чоло, виставила на мобіл-

ці будильник на сьому, знову насунула на очі м’які шторки.

Завтра о восьмій ранку вона має бути на телебаченні.

Дві людини в одній кімнаті, обидві із затуленими вухами…

Один з них Олег, друга — вона. Фантастика.

179

5

О восьмій, звісно, не почали. Усталена українська традиція

приступати до діла поступово і тут далася взнаки. О п’ятнадцять

хвилин по восьмій ще нікого до студії, де проходило прослу-

ховування, не викликали. Півтора десятка довгоногих дівчат зі

складним макіяжем на гарних обличчях перемовлялись зі сво-

їми супутниками та одна з одною. Крутилися перед дзеркала-

ми вздовж холу, поправляли волосся. Кароліна чула уривки

фраз, з яких дізналась чимало корисного. Сьогодні — «дівочий

день», хлопців дивилися вчора. Конкурс на заміщення вакан-

сії ведучих ранкової програми триває. Претендентів навмис-

но запрошують на ранок, бо саме о такій годині комусь з них

доведеться працювати, тому комісії з трьох осіб — вони вже ні-

бито на місці — важливо побачити, як виглядають дівчата са-

ме тієї години, коли більшість львів’ян лише прокидаються

і вмикають кавоварки.

Першу, яку запросили до студії, довго не тримали. Вона ви-

йшла розпашіла й заскочена. До неї одразу кинулись із запи-

таннями: «Ну що там? Що казали робити?» — «Дають книжку, просять прочитати уривок». — «А про себе щось розказува-

ла?» — «Ні, про себе ніхто не питав. Там такий лисий сидить, прискіпується, — попередила дівчина. — «Досить! Досить!» —

передражнила вона. «А результати коли?» Знизала плечима, і за сумку, і бігом, поки сльози не бризнули з очей.

Коли дійшла черга до Кароліни, комісія вже помітно вто-

милася. Так принаймні їй видалось, коли вона переступила

через усі чорні переплутані кабелі на підлозі і зупинилась під

яскравим світлом. З лівого боку гріло, там працював обігрі-

вач «УФО», праворуч тягнуло холодом. Павільйон не опалю-

вали. Пахло кавою.

За столом навпроти повний дядько в окулярах гортав па-

пери. Лисого, схожого на Брюса Вілліса, цікавило, чого кава

не солодка. «Руслано, ми що, цукру не маємо?» — запитував

180

когось у глибині студії, відставляючи вбік горнятко. Серед

дядьків була одна жінка — струнка й доглянута. Вона одна

відповіла на «Доброго дня!», а чоловіки озвались не одразу.

— Скільки вас ще там? — запитав лисий, висипав вміст па-

перового пакетика в горнятко та помішав ложкою.

— Троє, — відповіла Кароліна.

— Так! — зупинив він розмови, тричі плеснув у доло-

ні. — Увага! Ще трохи, — це до своїх колег. І до Кароліни: —

Готові?

Кароліна підтвердила кивком.

Жінка вийшла з-за столу і ходою Марини, досконалою хо-

дою дружини брата, наблизилась до Кароліни:

— Ось книжка, прочитайте нам кілька речень з неї. Про-

сто уявіть, що поруч друзі. Ви серед своїх. Читайте без над-

риву, без пафосу.

І повернулась за стіл.

Кароліна розгорнула невеличку книжку з потертими кути-

ками. Текст починався з великої літери Ц, забраної у фігурну

рамку.

— Це дивне почуття, що затопило мене солодкою млістю,

я не зважуюсь назвати гарним і суворим словом — печаль, —

Кароліна зупинилась і глянула на людей за столом.

Перед Брюсом Віллісом парувало горнятко. Жінка охопи-

ла себе руками і уважно слухала, не зводячи очей з Кароліни.

Дядько в окулярах дивився у папери.

Кароліна повернулась до тексту.

— Це почуття таке повнокровне і таке егоїстичне, що ме-

ні соромно за нього, а печаль завжди видавалася мені шля-

хетною. Я ніколи її не знала — почувала звичайно нудьгу, жаль, зрідка докори сумління. А тепер щось огорнуло мене

ніжно-тремтливе, наче шовк, відмежовуючи од інших людей.

Ніхто не зупиняв Кароліну, у студії було тихо — ані шур-

хоту паперів, ні стукоту горнятка об стіл. І вона провади-

ла далі:

181

— Того літа я мала сімнадцять років і почувалася безмеж-

но щасливою. «Рештою світу» для мене був мій батько та йо-

го коханка Ельза…

— Так! — пролунав жіночий голос. — Приблизно так це

має виглядати.

Кароліна опустила книжку.

Жінка підхопилась, стрімко повернулась до Кароліни. До-

сконала хода у пришвидшеному варіанті.

— Ось тут, — вона показала за її спину — стелаж з книж-

ками. Ведуча заходить у кадр, знімає з полички книжку, у книжці — закладка. Читає уривок. Абзац-два, не більше. Ка-

же: «Це Франсуаза Саган “Здрастуй, печаль!”». Для прикла-

ду. І далі фраза: «Нехай у вашому новому дні буде хоч дві сто-

рінки доброї книжки!»

— Трохи задовга фраза, — перериває її лисий.

— Як на мене нормальна, — не погоджується жінка.

— О восьмій ранку це все відбувається? — уточнює він. —

Усе це о восьмій ранку, я правильно зрозумів? — у його голо-

сі іронія.

— О восьмій ранку! — занадто гаряче реагує жінка. —

«Книжкова хвилинка», а не «це все». І закінчувати день бу-

ло б добре тим самим уривком. У записі. Таке літературно-

книжкове обрамлення дня. І кожного разу — новий уривок.

Може, хтось бодай перед сном читатиме. І так день у день. Ін-

ше, інше, інше… І давнє, і найновіше. Маленький уривок —

і незмінна фраза: «Нехай у вашому дні буде хоч дві сторінки

доброї книжки!»

— А перехід до новин? — озвався грубасик. Він нарешті

підніс голову від своїх паперів. — Чи воно буде органічно ви-

глядати?

Жінка повернулась до Кароліни спиною:

— Що тебе напружує?.. Цілковито органічний перехід.

Ранкове привітання. Мікродоза живого читання, гомеопатич-

ний варіант, крапелька в морі, брязкальце, на звук якого

182

неодмінно повертатимуть голову… А далі все як завжди: но-

вини, гості студії, реклама, кліпи… Усе по повній.

Говорила, походжаючи туди-сюди холодною студією, не по-

спішала повернутись до колег за стіл.

Грубасик спостерігав за її рухом, закинувши ліву руку со-

бі за шию, зосередженно чухав праве вухо.

— І головне. Як це сприймуть глядачі? — він ніби сам із со-

бою радився, розмірковуючи вголос.

— Особливо наші глядачі, — Брюс Вілліс зробив акцент на

слові «наші», а тоді, кепкуючи, повторив, як запам’ятав, фі-

нал прочитаного Кароліною уривка: — «Того літа… я була

з батьком та його коханкою… Ельзою…».

— Ну це ж для прикладу! — розсердилась жінка. — Як-

що ми аж так зважатимемо на нашу цнотливу галицьку

аудиторію, доведеться читати лише Шевченка, і то далеко

не все.

— Шевченка теж непогано було б читати! Думаєш, його так

вже всі знають, як про те говорять?

— А ти думаєш, я про це не подумала? — жінка розчерво-

нілась. — У мене вже є закладки в «Кобзарі»…

Про Кароліну забули. Вона стояла, тримаючи книжку в ру-

ках, з переконанням, яке ні з чим не сплутаєш: вона опини-

лась там, де треба, і то вчасно.

Телевізійна трійця згадала про дівчину, повернула голови.

— Нічого, якщо я тут трохи почитаю? — вона показала на

студійну яскраво-зелену канапу в глибині приміщення.

Лисий усміхнувся. Телевізійники перезирнулись.

— Як вас звати? — запитав він.

— Кароліна Кужвій.

— Прекрасно, — сказав він. — Кароліна Кужвій.

«Що прекрасно?» — подумала Кароліна, не помічаючи, що

теж усміхається.

— Стривайте, — грубасик зсунув окуляри з чола на ніс, —

це ви та дівчина з телеінтерв’ю?..

183

Смикнула плечима — вгору-вниз, що могло зійти й за «не

знаю». Може, він мав на увазі якесь інше інтерв’ю.

— Старий, — повернувся він до лисого, — це ж та дівчи-

на, що перетягнула на себе увагу… — і він, нахилившись, щось стиха сказав, важко було розчути, що саме.

Обидва пожвавішали.

— Що ж ви там за спиною у метра влаштували? — біля

очей повного зібрались глибокі зморшки, які натомість ро-

били його молодшим.

— На форумі? — про всяк випадок перепитала Кароліна.

— На форумі! Чи це ваш фірмовий трюк? — весело провадив

грубасик. — Заходите за спину знаменитості і влаштовуєте там

своє шоу, відволікаєте увагу глядача на свою скромну персону…

— Я не знала, що нас знімають. І не знала, що той пан зна-

менитість.

Телевізійники ще більше розвеселились.

— А ви взагалі книжки читаєте? — запитала жінка.

Кароліна випнула нижню губу, і згадавши брата та його на-

станови, вирішила не крутити, а говорити правду — бо все

одно розкриють.

— Мало, — відповіла вона.

— Що востаннє прочитали?

— «Сестру Кері» Драйзера… І про Фіндуса… Про маму

Му… Наталю Забілу, багато всього дитячого…

Чотири пари очей дивились на неї, чотири — бо з півтем-

ряви вийшла дівчина, мабуть, та Руслана, що забула цукор до

кави додати.

Чоловіки дивились з цікавістю. Гарна жінка — по-вчитель-

ськи. Руслана — зверхньо.

— Дитячого? — перепитала жінка. — Чому дитячого?

— Я нянькою працюю. — Усі чекали продовження, якихось

подробиць, і вона чомусь додала: — Бебісітер!

— А чому «Сестру Кері»?

Занадто довго довелося б пояснювати, якби правду говорити.

184

— Просто так, — відповіла Кароліна.

— Ви не малюєтесь?

Опитування дедалі більше нагадувало випадкове точкове

вколювання: там штрикнули, тут штрикнули.

— У мене алергія на туш.

— Та для чого їй малюватися? — озвався Брюс Вілліс. —

Вона тим і цікава, що не така, як усі. Ви львів’янка?

Ще одне непросте запитання.

— Так. Вже львів’янка. Три місяці, як з Києва. Винаймаю

квартиру. А взагалі я з Висічі. Ви не знаєте, це Яворівський

район, неподалік від військового полігона.

— Чого це не знаємо? — грубасик повернув окуляри на чо-

ло. — У мене там товариш служив, я навіть до нього приїж-

джав одного разу. Гарні місця… Грибні…

— Нянькам зараз так добре платять, що можна помешкан-

ня винаймати? — здивувалась жінка.

— По-різному платять, як всюди. Мені платять добре.

— Гаразд! — грубасик випростався з-за столу, згріб свої па-

пери. — Завтра на пів-восьмої щоб були тут і вже готові до

ефіру. Залиште свою адресу та телефон, працівників наша ма-

шина зранку привозить… Будемо пробувати в прямому ефі-

рі, наразі на цих книжкових вставках.

— У «Книжковій хвилинці»! — виправила жінка.

— А далі буде видно, — погодився він. — Хоча мені на це, самі знаєте, що скажуть. Вчора з вулиці прийшла, нині в пря-

мому ефірі!

— А звідки в нас усі гості приходять на прямі ефіри? Не

з вулиці? — затримала його жінка. — Ми ж її не на новини

ставимо. А як вона читає, ти сам бачив.

— Чи ви з самого ранку нянькою працюєте? — озирнувся

грубасик.

— Я домовлюсь, — відповіла Кароліна. — Буду готова на

пів-восьмої.

— Куди ти? — зупинила жінка грубасика. — Там ще троє.

185

— Давайте вже без мене, — відповів той. — Зараз прийдуть

з рекламою.

«Чого так довго?» — накинулись на Кароліну дівчата, коли во-

на вийшла зі студії. — «Каву п’ють», — відповіла вона і засоро-

милась. Ось тільки тепер і засоромилась, вперше за ранок.

* * *

Що б то надягти завтра? Кинулася вдома до стінної шафи: не-

ма що надягти!

Кілька варіантів сама собі запропонувала — ні, усе не те. Мо-

же тоді просто: джинси, біла сорочка, хурмова камізелька?..

Перед обідом хтось пошкрібся у двері. Ледве почула те па-

нічне, слабеньке торохкотіння. А дзвінок у дверях для чого?

На порозі стояла маленька Леся. У сірих оченятах — на-

пружене очікування, зосереджена зібраність: а раптом поми-

лилась? Побачила Кароліну — і спалахнула усмішкою: ось во-

на я! Не чекали?

Серце впало.

— Лесю! Як ти тут? Звідки?

— Я тебе шукала, — обхопила Кароліну руками.

Щічки червоні та холодні, руки теж.

— Звідки ти? Де мама?

— Ми гуляли в парку…

— З мамою?

— Ні, з вчителькою, з малювання…

Побачила Мураню і вже забула, про що її запитують. Ски-

дає курточку, тягне руки до пухнастої рудявки.

— Як ти дісталася сюди? То ти сама? Ніхто не знає, де ти? —

ніяк не второпає Кароліна, стягуючи маленькі чобітки, і з по-

легкістю переконується, що ніжки теплі.

— Я дорогу пам’ятаю! — на обличчі дівчинки вже жодних

слідів зосередженої зібраності. — І я сама. І ніхто не знає. Да-

вай грати в туп-туп…

186

— Боже! Лесю! Так… Стривай. Негайно дзвонимо до ма-

ми, вона ж хвилюється.

Кароліна згадує вчительку з малювання, ту, що з синім

пальцем та синьою плямкою під носом. Що зараз з нею ро-

биться, страшно уявити.

— Ходімо, ходімо, — кличе дівчинка, тягне до кімнати,

притискаючи незвично слухняну Мураню до себе.

— Почекай! — обсмикує її Кароліна, натискаючи на кноп-

ки мобільного.

— Ні. Потім дзвонитимеш, коли побавимось в туп-туп та

в літачки. І ще у… як воно?.. Винищувачі повертаються на ба-

зу! Потім подзвонимо!

— Мама переживає і вже, мабуть, плаче. А поки вона по

тебе їхатиме, ми й побавимось. Уявляю, що робиться у твоїй

студії, Лесю!

…За півгодини під ліжком на стовпах, на маленькій канапі, вже сиділа Анна в розстебнутій шубці. Вона знову і знову до-

питувалась, як донька йшла, як переходила дорогу, хто їй до-

помагав… Не йняла віри, що Леся сама прийшла на вулицю

Чупринки з парку Хмельницького, сама знайшла будинок та

квартиру. В очах жінки стояли сльози, вона виглядала цілко-

вито приголомшеною.

Пропозиція, що прозвучала, виглядала так: Кароліна по-

вертається до роботи, а чоловік Анни подвоює їй оплату.

— Побавтесь у «літачки» на кухні, — замість «так» чи «ні»

сказала Кароліна, глянувши на Олега — вони з малою підне-

сено відновлювали свій паперовий авіапарк.

Дівчинка жваво вивільнилась від мами, до якої спиралася

спиною.

— Там Сашуня і пані Стася, — пояснила вона, озирнув-

шись, ніби Анна знала, хто вони такі.

Мама дівчинки хитнула головою, нашорошено простежи-

ла за тим, як донька збирає свою кольорову ескадрилью, як

187

Олег відчиняє перед нею двері і мала виходить з кімнати.

У коридорі вигук: «О! Мураня!» — хазяйський вправний рух, руде створіння злітає вгору, повисає під пахвою і, погойдую-

чи всіма лапами, зникає разом зі своєю повелителькою угли-

бині безрозмірної квартири.

Кароліна сперлась на підвіконня, вона стоїть спиною до

вік на, їй добре видно новий вираз на обличчі своєї працеда-

виці, розгублений, ніби та стерла звиклий макіяж.

— Працювати, як донедавна, я вже не зможу, — пояснює

Кароліна. — Змінились обставини. Зранку я на телебаченні, ввечері — студентський театр. Залишається хіба години дві-

три вдень…

— Я розумію, — хитнула головою Анна, — я розумію. Ка-

жіть одразу, скільки ви хочете отримувати? Називайте вашу

цифру, я скажу про це чоловікові.

Насправді Анна зовсім не розуміла цієї дівчини. Та скіль-

ки їй там платять, на тому телебаченні та в театрі? Прибирає, мабуть. Вправляється зі шваброю, нахапалась роботи, як суч-

ка бліх. Чоловік безробітний, зрозуміло з першого погляду, а за помешкання треба платити, а витрати на кожному кро-

ці, а те, а се. Сама ще кілька років тому жила в злиднях, поки

вдале заміжжя не вирішило всіх проблем. А тепер їй усі за-

здрять, і ця Кароліна теж.

— Скільки? — повторила вона.

— Ви мене не зрозуміли, я не набиваю ціну. Лише відвер-

то пояснюю, що не маю зараз багато вільного часу. Однак Ле-

ся стала мені близькою людиною… І я відчуваю… відпові-

дальність.

Недолуго прозвучало, вже подумки додала Кароліна; не

знайшла вона точних слів, щоб пояснити, чому вона готова

і далі приходити до маленької Лесі, щоправда, ненадовго.

Анна зверхньо звела брови, але змовчала.

Швидше інтуїтивно, аніж усвідомлено, Кароліна тримала

зараз правильну лінію поведінки: не звертала уваги на заро-

188

зумілість у тоні Анни, її жестах та словах, яка звикло проска-

кувала навіть тепер. Зазвичай на своїй території Анна щедро

демонструвала оточенню свої надумані переваги, вивищува-

лась над усіма. Але сьогодні вона була сама не своя і дивува-

лася тому, що стримується, добирає слова і не поспішає

з оцінками та звинуваченнями.

— Гроші, звичайно, потрібні, — погодилась Кароліна, —

тому я знаходитиму, скажімо, дві-три, іноді чотири години на

день. І в ці години ми з малою будемо бавитись, читати, гуля-

ти, а на заняття до того садочка… чи студії…

— …школи раннього розвитку, — виправила Анна.

— …до школи раннього розвитку, — погодилась Каролі-

на, — могла б Лесю водити інша нянечка і чекати її там, це не-

складно.

Гостя мовчки розглядала корону кахельної пічки. А тоді

підвелась, скинула шубку, знову сіла і замислилась. Тоді на-

брала номер на мобілці.

— Ігоре, — сказала схвильовано, — заїдь за нами. Чуприн-

ки, 38.

І вислухавши відповідь, вибухнула:

— Ні! Не водій! Сам заїдь. Я й без тебе можу таксі викли-

кати. Забери нас! Ти ще не знаєш, що сталося, а вже скидаєш

нас на інших. Сам забери, чуєш?!

Вона ридала так, що зуби цокотіли об край склянки з во-

дою, по яку Кароліна збігала на кухню. Кароліна вмовляла: тихіше, Леся налякається…

А тоді розмовляли до приїзду Ігоря Юрійовича, і щось та-

ки змінилося між ними за ті півгодини, коли одна плакала, а друга її заспокоювала.

* * *

Тільки згодом Кароліна зрозуміла, на який безпрецедентний

експеримент погодилось керівництво телеканалу з початком

нового року. Випадкова дівчина з хорошою дикцією у прямо-

189

му ефірі читає уривок з книжки. Короткий уривок, на хвилину-

дві… Перший тиждень ніхто нічого навіть не пояснює. Інтри-

гують глядача.

Кароліна з’являється на екрані, розгортає книжку — і бе-

реться читати. Неодмінно в прямому ефірі, такою була умова

Аліни Стахівни, тієї жінки з гарною ходою. Пояснення буде

згодом, каже Аліна Стахівна. Вони за тиждень пояснять, що

відбувається. А наразі нехай глядач дивується. Прийде час, і ве-

дуча ранкової програми скаже: ви, мабуть, помітили, що наші

телеефіри починаються тепер незвично. Ми і надалі читатиме-

мо уривки з книжок, ми впевнені, скаже, що ця ранкова хви-

лина не минатиме для вас даремно.

Аліна Стахівна не боялась, що Кароліна в прямому ефірі

зіб’ється, чи розгубиться, чи станеться щось інше, несподіва-

не. Ця дівчина трималась перед камерою з таким вмінням, яке

іноді не виробляється й роками праці. Для неї ця впевненість

була природною. Вона нічого не чула про уроки сценічної мо-

ви, не працювала над дикцією та артикуляцією. Підсвідомо ро-

зуміла, як варто читати текст, у якому темпі, щоб слухач сприй-

мав його.

Свій сьогоднішній уривок перед ефіром прочитала вже двічі, щоб не помилитись із наголосом у деяких словах. Даремно во-

на свою шафу патрала — її одягнули у класичну трикотажну

сукню (маленька чорна сукня, мамина мрія), яку надав якийсь

там бутик, припудрили обличчя, виклали пишне волосся низь-

ким вузлом на потилиці. Нічого особливого із зовнішністю ро-

бити не треба, попередила Аліна Стахівна. Торкнулася руки Ка-

роліни: все добре! Читай, як читала перед нами, не хвилюйся.

На моніторі замиготіли цифри у зворотному порядку: 10, 9, 8, 7… Кароліна відчувала себе зараз, як тоді, коли грає зі свої-

ми племінницями чи маленькою Лесею у цікаву гру, а швид-

ше — як тоді, коли розгортає одну з їхніх улюблених книжок, і вони зручно вмощуються біля її колін з готовністю слухати.

Слухайте. Мені й самій цікаво…

190

Увага! — підніс руку оператор — і м’яко махнув нею у по-

вітрі. Давай!

Кароліна мовчки усміхнулась у камеру, зняла з полиці

книжку, розгорнула її там, де була закладка. І почала читати, ніби своїм дівчатам.

Тоді глянула в камеру, назвала автора та роман і, усміхнув-

шись, додала: «Дві сторінки доброї книжки на день! Хоча б дві!»

За цей експромт з останньою фразою їй нічого не було. Її на-

віть не насварили, однак попередили: жодної самодіяльності

більше! Усе має йти, як заплановано. А фразу яку говорити

наприкінці? — Та кажи вже свою!

Список уривків з книжок, який склала Аліна Стахівна, був

розрахований років на сімдесят, не менше. Вибір її був дово-

лі хаотичний та безсистемний, у такій програмі, говорила во-

на, упорядкованість та чітка класифікація — речі зайві. Тут, казала, варто йти лише за голосом любові. Вона запитувала

про книжки, які варто рекомендувати, і відомого музиканта, і бізнесмена, і продавчиню квітів, усіх гостей студії, що йшли

додому після ранкових ефірів. Хоча була певна, що її особис-

тих смаків вистачить на довгі місяці, а проект триватиме ро-

ками, можливо стане довгожителем в ефірі, і вона встигне го-

лосом Кароліни нагадати про існування багатющих покладів

книжок, відомих, чи напівзабутих, чи ще не відкритих, не об-

думаних та не прочутих багатьма.

За перші дні роботи на телебаченні Кароліна прочитала кіль-

ка випадкових, як їй видалося, фрагментів. Ніби щоразу вихо-

плювала першу-ліпшу намистину з безкінечного намиста, по

якому можна було просуватись, перебираючи пальцями, хоч

вперед, хоч назад. Такі особливості, як час написання, країна, жанр не мали значення, це мусила бути просто добра книжка, якій було що сказати навіть у короткому уривку.

Епізод з роману «Місто» Валер’яна Підмогильного —

той, де Степан Радченко невдало та весело грає у лотерею, 191

витягуючи один за другим двадцять шість порожніх па-

пірців.

Монолог Ванди з «Венері у хутрі» Леопольда фон Захер-

Мазоха, який починається зі слів «Ніколи не відчувай себе

в безпеці поруч з жінкою, яку кохаєш, тому що природа жін-

ки таїть у собі більше небезпек, аніж ти думаєш».

Те місце в «Над прірвою у житі» Селінджера, де Колфілд

сидить на лавці під дощем, як хлющ, у своїй червоній мислив-

ській шапці, а його молодша сестра Фібі все катається і ката-

ється на каруселі, пропливаючи перед його очима у своєму

синьому пальтечку…

І та сторінка з «Щедрого вечора» Михайла Стельмаха, де

відбувається розподіл дідизни, коли сидять на ясенових ла-

вах брати й братова, мов чужі, і сердечна злагода, що жила ко-

лись у дідовій оселі, далеко відходить від спадкоємців.

Як розрізають стару хату пилами навпіл, з-під залізних

зубів бризкає стара тирса, а хлопчик плаче в садку на траві, бо чує, як шматують його минувшину. Але є в нього мати

і є батько, який певен, що син «завзятцем виходився у нас!».

А жити можна й у старій клуні, хай навіть дме з усіх боків.

Зате зверху горобці співають… Не всякий таку розкіш має.

* * *

На ґанку телестудії стояв Павло, усміхався у свої мідні вуса.

Як ні в чому не бувало. Ніби не йому вона не відповідала на

телефонні дзвінки, ніби не йому нарешті сказала: нам нема

про що говорити. Дивився на неї, трошки зніяковіло, але від-

крито, як під час першої зустрічі в поїзді Львів-Київ.

— Звідки ти тут узявся? — вона теж йому зраділа.

Він завжди мав на неї неабиякий вплив. Може, тому й не

відповідала на його дзвінки, бо остерігалась потрапити в ко-

лишню залежність.

— Чутки про твої успіхи на телебаченні сягнули берегів

Дніпра, — він очевидно приготував цю фразу заздалегідь.

192

Кароліна хитнула головою:

— Це лише початок! — запевнила його з таким самим жар-

тівливим піднесенням.

Добре знайомий запах його улюбленої туалетної води від-

гукнувся щемким спомином, але вона відігнала від себе це

відчуття.

— Сумувала за мною? — запитав він у притаманній йому зух-

валій манері чоловіка, певного себе; але інтонація була іншою, не такою, як колись. Він боявся її, і це було новим між ними.

— Павле, — вона рушила до прохідної, сніг зарипів у них

під ногами. — Павле, — повторила, коли вони пройшли че-

рез вертушку та опинились за межами телестудії, — я маю ду-

же мало часу…

— Ходімо на каву, — з його голосу нарешті зникли нотки

відразливої самовпевненості, — я скучив за тобою. Де тут зна-

мениті львівські кав’ярні? Бачу лиш дерева, засипані снігом.

— Он там, внизу, є кав’ярня. Хвилин двадцять достатньо

буде? — і, побачивши, як змінилось його обличчя, додала: —

Мені на роботу треба. Я не лише тут працюю.

Його настрій помітно впав. Вона взяла його попід руку, ву-

личка була надто спадистою, хоч і прибраною від снігу, а все ж

доволі слизькою.

— Що було — загуло, — спиралась на нього. — У мене ін-

ше життя тепер, Павле. Не треба згадувати про старе.

— А я згадую, — вона вже й забула, коли він говорив із нею

таким тоном, простим і відвертим; у його словах, особливо

в останній місяць минулого літа, завжди лунала самозакоха-

ність та поблажливість.

Зараз він виглядав правдивим. І незахищеним. То, може,

він захищався тоді? Це їй ніколи раніше не спадало на думку.

Його розгублене мовчання прорвало шквалом слів. Каро-

ліні здавалося, що до них прислухається дівчина-барменка за

стійкою кав’ярні, однак Павлові, так виглядало, було все од-

но, чує їх хтось чи ні. Він говорив, що сам винен у тому, що

193

втратив її. Що готовий зробити все, аби вона повернулась.

Що розуміє, чому вона так зробила. Що виправить усе.

— Я, зрештою, намагався жити по-старому, — його погляд

зупинився на яскравій квітці різдвяника на підвіконні, — але

в мене нічого не вийшло.

Кароліні важко давалася ця розмова. Колишньої відвер-

тості вона вже не прагнула, її й не могло бути, бо що вона мо-

гла розповісти про себе?

— Я фактично заміжня жінка, — сказала вона Павлові.

— Це нічого не означає, — відказав він.

— Це багато що означає, — відповіла вона.

Він опустив голову, сидів замислившись. Тоді побачив на

рукаві піджака невидиму порошину, зняв її двома пальцями

і відпустив на підлогу. Кароліна вже й забула, який він чепу-

ристий, у Львові сказали б — фацет.

* * *

З Ігорем Юрійовичем Кароліна бачилась щонайбільше три

рази, він постійно був деінде. А тут, за кілька днів після інци-

денту з Лесиною втечею, що зворохобив її школу, немов зем-

летрус, батько дівчинки заїхав за чимось додому. Похапцем

привітався і, вже виходячи, призупинився біля малої, тор-

кнувся долонею її щоки. Мала відсторонилась, бо не мала ча-

су — бігла за «слухалками». Вона була зараз лікарем, а Каро-

ліна — пацієнтом, що скаржився на кашель.

— Що ви з нею таке робите?.. — і це було перше речення, адресоване Кароліні за увесь час знайомства. Він навіть не

піднявся тоді у квартиру до Кароліни, просто зателефонував

дружині: виходьте. А зараз чогось розговорився. — Чим за-

ймаєтесь?..

— …за такі гроші? — продовжила запитання Кароліна.

Ігор Юрійович здивовано глянув, заінтригований. Йому

справді цікаво було б дізнатись, за що він платить. Своїх під-

леглих він тримає у чорному тілі, платить скупо, економить

194

на кожній копійці, бо впевнений, що інакше фірму на плаву

не втримаєш, особливо в такі часи, як тепер. А тут його ди-

тина, що має усе, тікає від вчительки, двічі переходить доро-

гу сама, щоб знайти квартиру цієї няньки. На кожному кро-

ці від неї чути: «ми з Кароліною», «ми з Кароліною», а відтак

він змушений платити стільки, скільки скаже ця вчорашня

школярка без освіти. Ще й мусить вважати на її графік зайня-

тості, чекати, аби вона знайшла бодай дві години на день для

маленької Лесі. Він лиш сподівався, що це триватиме недов-

го і жива іграшка дівчинці набридне. Як і все, чим вона так

щиро захоплювалась час від часу. Але наразі жодних змін не

відбувалось. То що ж вони там роблять протягом двох го-

дин?.. За такі, справді, гроші?

— Ну що ми робили сьогодні? — Кароліна не відпускала

погляду Ігоря Юрійовича, дивилася йому просто у вічі і не

кремпувалась від того. — Сьогодні ми будували снігову хат-

ку. Годували снігурів. Назбирали жолудів, зараз будемо роби-

ти дяпчиків. Не кожен вміє спорудити справжнього дяпчика

з жолудів… І ще я обіцяла навчити Лесю плавити в ложці цу-

кор, робити цукерки на патичках. У парку продавали півни-

ків, але ми зробимо льодяники самі.

Ігор Юрійович тримався за ручку дверей.

— Анно, — гукнув у глиб квартири, — нагадую: за десять

сьома. Не спізнюйся!

А тоді, глянувши на Кароліну, скривився.

— Що ж я, не знаю, як дяпчиків з жолудів роблять?..

Вона вперше бачила на його обличчі слабий натяк на

усмішку.

6

У голосі Олега з’явились нові модуляції. Удавано-оптимістич-

ні. Узявся говорити про майбутню весну як про новий відлік

часу, коли, нарешті, потеплішає і можна буде виходити з до-

195

му та шукати роботу. Чого з людьми по Інтернету спілкува-

тися? Це нічого не дає. Треба бачити очі, чути голос…

Якщо ми будемо економити, піднесено повідомляв він, то

спокійно протримаємось до весни. А там я знайду якусь ро-

боту. Завтра ж зателефоную одному чоловікові, мені дали йо-

го телефон… Або післязавтра, бо завтра вони, здається, не

працюють…

Та низькооплачувана, але надійна робота в домашніх умо-

вах, що задовольняла його, теж десь пропала. Власник згор-

нув діяльність, з такими податками, мовляв, ну його до дідь-

ка, і виїхав за кордон, пообіцявши, як влаштується, знову

взяти Олега до себе. Благо, тепер можна жити там, де живеш, а працювати хоч в Австралії.

Кароліна приходила з роботи втомлена активністю ма-

ленької Лесі та репліками її мами, від якої один порятунок —

триматися подалі. Вона більше ніколи не дозволяла собі

слабинки, свідком якої стала Кароліна у своїй кімнаті на Чу-

принки. Працювати доводилось довше, аніж домовлялись,

зрідка виходило навіть по вісім годин, це якщо репетиції

у театрі не було. Ввечері купувала якоїсь їжі, частіше — на-

півфабрикати, щоб швидше приготувати. Олег цілував її

у щічку, забирав пакети, витягував продукти на стіл. Був

схожий у такі хвилини на маленького хлопчика, що доче-

кався мами з роботи і от з голодним нетерпінням відкушує

край батона та ламає кільце ковбаси. Її почала дратувати йо-

го запопадлива ніжність, схожа на вдячність господаря до

тяглової конячки: розпрягти, звільнити від денної упряжі, поплескати по спітнілій спині й накинути стару куртку гос-

подаря, щоб, бува, не застудилась.

Одного вечора, скидаючи черевики в передпокої, почула

телевізор з кімнати пані Стасі — чийсь піднесений монолог

з паузами, якими артист заохочував публіку до сміху, і вдяч-

на публіка його підтримувала в цьому прагненні; а крізь ті

звуки, далі по коридору — розмову на кухні.

196

— …просто радість зникла, — голос Олега, — от нічого не

цікаво, взагалі. Ні, ось це цікаво, без сумніву, але якось див-

но — воно само собою, а я сам собою, хоча ти мене показуй, звичайно, я ж не відмовляюсь…

— Минеться… — голос Сашуні.

Шум чайника, що закипає.

— Це не через роботу, — знову Олег. — Хоча тут теж усе

нецікаво. Побачив в Інтернеті: конкурс на заміщення. Солід-

на компанія. Спробую. Почав складати резюме… візьми он

той, без домішок, просто чорний, він, як колись, цейлонський.

І що?.. Що воно писати там, де останнє місце роботи? І з яко-

го по який місяць та рік? А тоді подивився вимоги. Вік — до

тридцяти п’яти років.

— Ну і пішли вони..! — каже Сашуня.

Один лише раз за останні дні, а може, й тижні, почула Каро-

ліна в голосі Олега радість, щиру, не вдавану, коли він по теле-

фону розмовляв. Спочатку навіть не зрозуміла, з ким і про що

йдеться. Підмор у межах норми… Порція канді зверху рамок…

Наприкінці лютого — перевірка зимівлі бджолосімей…

— З ким ти? — запитала опісля.

— Зі Степаном, — в очах Олега теплий усміх. — Зі Степа-

ном з Висічі.

А навколо очей — зморшки, яких не було.

Він змінювався і зовні, і не знати, які зміни вражали більше.

Вона немов дивилася фільм і відзначала подумки професійну

роботу стиліста. Кутики губ головного героя від початку філь-

му помітно опустились, носо-губні складки зробилися чіткі-

шими, він став нагадувати сумного песика. Шкіра під очима

вкрилася легким брижем, як поверхня озера під повівами лег-

кого вітерцю, який жене здалеку темні важкі хмари. Маківка

зворушливо світилася білою шкірою крізь поріділе волосся.

Усього цього не було ще кілька місяців тому.

Але й актор цього реалістичного фільму грав свою роль пе-

реконливо. Щось сталося з його променистим поглядом. Ні-

197

би хтось узяв та й прикрутив те внутрішнє світло, як лампу

на столі.

Той жаль, що викликали внутрішні зміни в Олегові, часті-

ше тепер змішувались з роздратуванням. Олег дедалі більше

занурювався у свій світ, він зробився байдужим та бездіяль-

ним щодо одних речей, але зберіг жваве зацікавлення до ін-

ших, таких як телевізор, Інтернет та балачки з Сашунею. Хо-

ча, можливо, це були й не балачки, а філософські розмови.

У будь-якому випадку, вони становили важливу частину йо-

го теперішнього життя. Він знову і знову відкладав свої мі-

фічні плани на завтра, і це завтра ніяк не наставало. Почуття

реальності збігалося, як шагренева шкіра, але він цього не по-

мічав. Скидалося, що Олегові страшно спробувати розібрати-

ся самому із собою, поставити собі деякі запитання і почути

чесні відповіді. А може, він не знав, про що запитувати, і тим

більше, що відповідати. Уникав сам себе, відганяв небезпечні

думки, здатні зруйнувати той мур, за яким він ховався від сві-

ту. Видавалося, що його більше ніщо не принижує. Видавало-

ся, усе влаштовувало, навіть відсутність почуттів.

* * *

Вона покликала Олега на виставу, куди всі зібрались під ору-

дою Космоса. Але Олег відмовився — що мені там з вами всі-

ма робити? Малося, мабуть, на увазі, мені, дорослому чоло-

вікові — з вами, дітлахами. А може, йому просто і це було

нецікаво.

Він навіть вийшов у коридор провести Кароліну. Зовні ви-

глядало, що між ними все гаразд. Тільки от вони майже не

розмовляли.

…Актриса почала з розстановкою, чітко й повільно, як ніби

робила вправу на вимову перед початком вистави, як ніби це

була ще й не вистава, а підготовка до неї. Сиділа, склавши но-

ги, як козак Мамай або як буддистський монах у медитації, 198

видмухувала чітко й вгору, як пухирці повітря чи мильні

бульбашки: «У!.. Вс-Я-ко-го! С-Во-Я!.. Д-о-л-Я!.. І-Св-і-й! Ш-л-

Я-х! Ши-ро-ки-Й!..» — і далі, далі, далі вела монолог зі «Сну»

Шевченка. А воно все було про нинішній час, а не про минув-

шину. І Шевченко був зовсім інший, аніж вони у школі вчили.

Єдиний реквізит, присутній на сцені — мітла з довгих чер-

вонястих лозин — літала, гребла, млинувала, шуміла вітром, гойдалася деревом, стовбичила вельможею у царських пала-

тах. Актриса бавилася з нею, як дитина бавиться знайденою на

стежці гілкою, перетворюючи її в усе, чого побажає дитяча не-

стримна фантазія. Актриса і з тілом своїм бавилась, і з голо-

сом. Вони слухались її, як добре відлагоджені механізми.

Кароліна заціпеніла, сиділа приголомшена. Ось так, вияв-

ляється, можна грати на сцені. Якщо вже грати — то або так, або ніяк. Принаймні тягнутись до цих побачених можливос-

тей з усіх своїх Богом даних сил.

— Ти зауважила, як вона пародіює класичну манеру гри?

Кароліна отямилась від своїх думок. Що?.. Гєнек запитував

її про пародію.

Вони йшли вулицею Листопадового Чину вгору, попри ого-

рожу парку Франка, просто на яскраво окреслену підсвіткою

будівлю — на управління залізниці. Усі розійшлися, бо Кос-

мос кудись поспішав, сказав лиш про побачене: «Космос!»

і пообіцяв завтра перед репетицією повернутись до вистави, обговорити враження.

— …класичну манеру гри? — перепитала Кароліна, схо-

пивши за хвіст почуту фразу. — Ні. Коли?

Гєнек склав руки перед собою і почав підвивати писклявим

голосом школярки-відмінниці, яка чесно заробляє свій бал

з української літератури:

— Світає, край неба палає…

Кароліна пирснула в долоню. Справді кумедно виглядає,

вона на це не звернула уваги. Гєнек зараз поділився із нею сво-

199

їм відкриттям. Кожен розтягує побачене на скалки вражень, видобуває з них свої відчуття, вихоплює співзвучні своїм дум-

ки. Може, режисерові й артистові про це не йшлося, але гля-

дач — тепер вже співавтор — побачив своє.

* * *

Нормально чи «ненормально», як сказав Гєнек, гуляти самій, це її власне не турбувало. Його це дивувало натомість. Ти ж не

пенсіонерка, сказав він, щоб гуляти по місту сама. Їй взагалі те-

пер було нормальносамій. Хвилини на самоті не надто часто

випадали, вона їх любила. З Олегом щось відбувалося незбаг-

ненне, він все далі й далі відходив від неї, можна було вже й не

кликати його з собою, достатньо було одягнутись і сказати

у спину: «Через годину буду». Він відсторонено кивав, не від-

риваючись від комп’ютера, телевізора, іноді книжки. Часом ви-

ходив з дому, аби подивитись, як почуває себе машина на

подвір’ї, а коли акумулятор остаточно сів, то й непокоїтись

припинив: нікуди вона тепер не зникне. «І що далі?» — за-

питала його якось Кароліна, він одразу зрозумів, про що

йдеться. «Далі все зміниться, — виявив удавану впевне-

ність. — Буде весна, буде робота, заправимо машину, поїде-

мо куди захочеш». — «Я хочу зараз, вже». — Мовчить, ніби не

чує. «Олеже, чому ти не шукаєш роботи?» — «Я шукаю. Робо-

ти немає». — «Я бачила оголошення: на складі потрібні охорон-

ці. Добу чергуєш — три вдома». — «Ти пропонуєш мені піти

в охоронці?» — перепитує він. — «А що такого в роботі охо-

ронцем? Вона нічим не гірша від роботи нянькою». — «Які ди-

вацькі твердження, Кароліно! Охороняти склади я не піду.

У мене освіта інша».

Уся розмова.

Вечірнє місто сяяло зимовими вогнями, у театрах ішли

прем’єри, у кінозалах — нові фільми, на вітрини книгарень ви-

ставляли новинки з топ-десяток продажів. Життя вирувало

всюди. Пливкі сніжинки кружляли у світлі вуличних ліхтарів, 200

перетворювали місто на казкове. Кароліна майже бігла, щоб не

змерзнути. До своїх осінніх черевиків вона вбирала гуцульські

вовняні шкарпетки, виправляла їх жовто-зелено-брунатним

орнаментом назовні. Єдине придбання останніх місяців — те-

плу куртку брунатного кольору — доповнював зелений довгий

шалик, накручений навколо шиї, і все це дозволяло їй вигля-

дати доволі оригінально.

Вона проминала яскраві вітрини, часом зупинялась перед

тими, що з одягом, і, якщо їй подобалось убрання манекенів, заходила досередини. Іноді там не траплялося жодного по-

купця, ціни красномовно пояснювали, з якої причини. На

яку-небудь непоказну кофтинку Кароліна мала б працювати

цілий місяць.

Вона бавилась. Вправлялась в індивідуальних акторських

етюдах, відчувала себе жінкою з фінансовими можливостями.

Треба було впевнитися з реакції продавців, що їй це вдається.

Хіба не могла, тиняючись містом, зайти до крамниці недбало

вдягнена дивачка із золотою банківською карткою у потерто-

му гаманці? Хоча іноді короткого погляду збоку на її черевики

було достатньо, аби продавець-консультант дозволила собі

зневажливий тон у буденному запитанні: «Що вас цікавить?»

Кароліна, не виходячи з ролі, відповідала тою ж монетою:

«У вас тільки ці фірми?» — недбалий жест у бік кронштейнів. —

«А які вас цікавлять?» — «Лора Ешлі… Барберрі…» — хороша

пам’ять висмикує потрібні назви в потрібний момент. — «Ні, таких немає. Але в нас є хороші пуловери та светрики інших

фірм. Показати?» — «Дякую, не треба».

А таку кофтинку вона собі колись купить. Тільки не в цьо-

му бутику. Тому що кофтинка ціною роботи чотири тижні —

це нонсенс та дурня.

Кароліна сама тепер заходить до кав’ярень. Вона тримає

у наплічнику книжку або підручник, бо саме в кав’ярні мож-

на вивчити кілька сторінок з підручника або прочитати роз-

діл з книжки. Звуковий фон, складений з глухого людського

201

багатоголосся та стишеної музики аніскільки не заважає. І то

не лише їй. Хлопець під вікном занурився у свій ноутбук. Дів-

чина не відривається від свого смартфона вже хвилин два-

дцять. Ніхто не претендуватиме на твій час і на твою увагу, бо одразу видно: людина має діло за горнятком кави.

Спостерігає за людьми, а думає про своє. Про те, що її осо-

бисте життя що далі то більше стає нестерпним. Чому вона не

намагається змінити ситуацію, яка зайшла в глухий кут? Що її

стримує від того, аби сказати Олегові: що зрештою відбуваєть-

ся? Як ми живемо? Її шокує його смиренність перед тим, що

пропонує йому життя, його мовчазна згода на те, що він за-

раз має, в усьому, і перш за все у стосунках. Його все влашто-

вує, і цей новий чоловік не викликає у ній ані симпатії, ні ба-

жання бути поруч. Нехай живе, як хоче, але вона тут до чого?

…Навскісний сніг торкається торсів скульптур під куто-

вим балконом їхнього будинку, забивається у кам’яні шпар-

ки. Ті двоє невтомних — атлант і каріатида — тримають свій

тягар на рівних, на двох парах сильних рук. На обличчях спо-

кій, який так здивував колись. І тепер кожного разу, прохо-

дячи поблизу, Кароліна кидає оком на кам’яні обличчя, пере-

конуючись: нема в них страждання, немає напруги, хоч мали б

бути, а глянеш — нема.

Вдома тепло, піч пашить гарячими кахлями. Цього місяця

платня за газ буде захмарною, як і наступного, і попередньо-

го теж.

— Де ти ходиш? — Олег піднімається від комп’ютера. — Де

ти ходиш?

І її накриває хвиля відрази.

Вона починає збирати речі.

— Що сталося? — каже він розгублено.

Вона мовчки складає на купку свої речі: Маринину спід-

ницю, дві пари джинсів, плетену камізельку кольору стиглої

хурми…

Олег у два кроки опиняється поруч, стискає її в обіймах.

202

— Кароліно, — каже він, — почекай трошки, усе налаго-

диться. Почекай, прошу тебе. Це не я зараз, не добивай мене.

Дряпучий клубок росте в горлі Кароліни — він не ковта-

ється і не видихається. Він застряг у трахеї, впершись гостри-

ми шипами під щелепою. Кароліну душить кашель, він му-

чить її до сліз, виходить поштовхами, і їй самій робиться

страшно від цього звірячого надривного скиглення.

Всю ніч за вікном виє заметіль, а на ранок усе за вікном по-

топає у снігу. Білий колір будить приспані надії та сподіван-

ня. Доживемо до весни, вирішує Кароліна. Та й куди б вона

пішла вчора? Їй нема куди йти, як і Олегові.

* * *

Хоч би тій нездарі перед прем’єрою живіт скрутило, і Космос

шукав, хто може зіграти головну роль замість неї! І одразу по-

тому: ні-ні-ні! Ні! Налякалась, яка чортівня часом у голову

стрілити може. Нехай буде здорова та Русалка, нехай грає

свою роль, бо кожному своє. А на чуже зазіхати — Боже збав!

Репетиція триває далі, Кароліна подумки грає усі ролі, на-

віть чоловічі.

Космос — це космос! Усіх вгору тягне, до зірок. А нездара

Русалка вище своєї голови не стрибне, як би не намагалась.

Усі це бачать та очі ховають.

* * *

Вулиця була єдиним місцем, де можна було набрати номер

Зої, почути її голос і запитати, чи може вона говорити.

У трубці лунали довгі гудки, Кароліну обминали перехожі, повз неї проїжджали автівки, розхляпуючи талий рудий сніг

з-під коліс. Вона вже зібралась відмінити виклик, як у мобіл-

ці почулося: «Алло. Алло, Кароліно, говори, я слухаю».

Кароліна зайшла в якусь браму, зупинилась під стіною.

— Зою, ви можете зараз говорити?

— Зараз, почекай… Тепер можу.

203

— Добрий день, Зою.

— Добрий день, Кароліно.

Почулися швидкі кроки сходами, у браму зі сходів збіг

хлопчик з великим наплічником. Від несподіванки призупи-

нився, привітався з незнайомкою і стишивши біг, як перед

вчителькою, вийшов на вулицю, обережно притуливши за со-

бою двері.

— Зою, мені здається, Олег незабаром повернеться до Ки-

єва, — одразу почала з головного Кароліна.

Зоя мовчала. Заскочила її Кароліна своїм повідомленням.

— Ви чуєте мене, Зою?

— Я думаю, ти помиляєшся, Кароліно… — здалося, що там

неспішно запалили цигарку. — Але в будь-якому випадку це

стосується лише вас. Для чого мені це знати?

— Він не може знайти роботи, у нього депресія.

— Але ж він шукає…

«Звідки вона знає?» — подумала Кароліна.

— Він вже не шукає, — сказала вона. — Я думаю, що не сьо-

годні-завтра він збере речі і повернеться до вас.

— До мене? — Зоя розсміялась. Якось навіть удавано-теа-

трально.

— Кароліно, — у її тоні помітно проскочила вчительська

інтонація, — я ж сказала тобі в машині, пам’ятаєш? Тільки не

повертайтесь. Йому нема куди повертатись. Як я можу при-

йняти екс-чоловіка, якщо я заміжня жінка? У мене інше жит-

тя, зрештою, ми все обговорили з Олегом у Києві перед ва-

шим від’їздом. Які зараз можуть бути розмови на цю тему?..

Чи Олег просив тебе поговорити зі мною?

— Н-ні, — розгублено озвалась Кароліна. — Це я хотіла

з вами порадитись. Адже він нам не чужий, і мені, і вам. Зреш-

тою, ви прожили з ним п’ятнадцять років, ви його краще

знаєте.

— Знаєш, Кароліно, що могла б зараз сказати: а чого ти ра-

ніше про мене не думала? Про те, що я відчуваю, як людина, 204

що прожила з ним п’ятнадцять років?.. Але тепер вже нема

про що говорити. Скажу тобі відверто: я вдячна випадку, що

він вчасно втрутився у мою долю. Якби ви ще хоча б кілька

днів приховували свої стосунки, усе могло статися по-іншому.

Мій чоловік вже був за крок до того, аби виїхати за кордон.

І випадку і вам я вдячна, що не дурили мене, і я відчула себе

вільною, і дозволила собі нарешті не сумніватись, і наважи-

лась почати нове життя. Алло, Кароліно?

— Я слухаю вас…

— Його важко почати, це нове життя. Якби я знала рані-

ше, як воно зміниться, мабуть, зробила б це давно. Та що те-

пер про це згадувати? У мене є мій чоловік, в Олега є ти…

Кароліна зітхнула.

— Порадитись, кажеш… — Зоя тут, мабуть, зробила за-

тяжку. — Працюй над стосунками. Я щиро бажаю вам подо-

лати теперішні проблеми, бо, мабуть, у вас зараз нелегкий пе-

ріод. Але, знаєш… Ти слухаєш, Кароліно? Я тобі хочу сказати

одну важливу річ… Я це лише тепер зрозуміла. Не повторюй

моєї помилки. У нашому союзі я була сильною, а Олег — до-

брим, чуйним, вірним, так, але всі життєві та побутові про-

блеми вирішувала я, і я була по суті головою сім’ї і сороми-

лась підкреслювати це, а він і не переймався, він думав, що

все навпаки. Я не розвіювала цих ілюзій. І так могло тривати

все життя, бо варіантів співіснування є безліч, і жодного єди-

но прийнятного немає… Але зрештою, в усіх — свої стосун-

ки, і може тобі не потрібні ці поради, вибач…

Вухо було гарячим — чи то від почутого, чи від розігріто-

го корпусу телефону.

— То йому нема куди повертатись у Києві? — тільки й за-

питала Кароліна.

— Звідки ти взяла, що він повертатиметься? Ну хочеш,

я з ним поговорю? Але воно не допоможе. Я йому пропону-

вала піти працювати до своєї львівської товаришки, вона має

ріелторську фірму, але він каже, і в принципі має рацію, що

205

ринок нерухомості зараз лежить, перечікує на самому дні еко-

номічні негаразди, нема сенсу там зараз працювати…

Кароліна мовчала. Вони спілкуються. Але вона про це ні-

чого не знає.

— І часто ви з ним розмовляєте?

— Ну, це вже ти поводишся, як класична дружина. Запи-

тай у нього.

Чого дзвонила, чого тією розмовою досягла… Та хоча б то-

го, що тепер знає: Зоя вийшла заміж за того свого одноклас-

ника. А Кароліна з Олегом — і далі живуть на віру, а тепер

вже вона й не хоче заміж.

А, куди стріла, туди й брила!

Така вже година телефонних розмов настала.

Набрала номер Марини. Серце бухало, поки мобілка шу-

кала мережу, а коли вже заграла у слухавці мелодія-очікуван-

ня, Кароліні защипало в носі.

— Марино… Це я.

— Бачу, що ти.

— Марино…

Кароліна заплакала, несподівано для себе. І не закінчити, не почавши, і говорити не в змозі, бо горло перехопило.

— Ну що ти… Ну припини. Ну цим і мало все закінчи-

тись… — холод у голосі Марини розтанув. Кароліні понад усе

захотілося зараз опинитись поруч з нею.

— Ні, ти неправильно зрозуміла, — витиснула вона нареш-

ті з себе. — Нічого ще не закінчилось, я хочу Олегові допо-

могти, а він нічого не хоче. Мені здалося, він повернеться до

Зої, а Зоя заміж вийшла…

— А ти що, не знала?

— Що заміж — ні.

— Вона заміж вийшла і вагітна.

— Вагітна?

— Ну так… — Марина розгубилась, і Кароліна раптом зро-

зуміла чому. — Олег знає про це, правда?

206

— Н-ну…

— Та знає, знає. Якщо вони розмовляють, спілкуються між

собою, то ясна річ, що знає…

— Ну ти мала б радіти, що не будуєш свого щастя на не-

щасті інших. Що навпаки, ось так все склалося і кожен має

пару.

— Але в нас все погано, Марино. Ми вже не пара. Ми чужі…

— І це до кращого! Так, так, щоб ти знала! У тебе все жит-

тя попереду. Олег казав тобі, що не зможе стати батьком? Ти

знаєш про це?

Кароліні дух перехопило.

— Як? — видихнула вона.

— Ну от, бачиш, я майже була впевнена, що ти про це не

знаєш. І я, мабуть, не у свої справи пхаюсь. І звичайно, такі

речі не впливають на почуття і на бажання людей бути ра-

зом… Зрештою, й проблема вирішується, медицина зараз має

великі можливості… Але єдине, чого не може бути в сім’ї —

це замовчування такої важливої інформації, приховування її.

— Або ця інформація для нього не є важливою, — виду-

шила з себе Кароліна. — Або ми не сім’я.

Вона стояла, спершись до стіни. Повз неї пройшла, підо-

зріло глянувши, бабуся у дитячій плетеній шапці, Кароліна

відчула, що стіна холодна — відступила від неї, вийшла на

вулицю.

Важкі хмари тиснули на дахи, пішов вологий сніг, він од-

разу перетворювався під ногами на брудну хляпавку. Додому

Кароліна прийшла з мокрими ногами та червоними очима.

— Що з очима? — помітив Олег.

— Вітер, — зронила Кароліна, вона не знала, як підступи-

тись до своїх запитань.

* * *

На репетиції Космос двічі обсмикував Кароліну: «Що з то-

бою?.. Про що думаєш, Кароліно?» Вона була неуважною, за-

207

нуреною у себе, лише під кінець почала працювати. «Проки-

нулась? Вітаю! — помітив Космос. — І до завтра!»

Тепер вони репетирували щодня. Здача вистави стрімко

наближалась.

Олег мав би сказати, думала Кароліна. Правда ховається

там, де недоговорюють… Тепер недомовки спливли, по-

тягнули за собою ту напівправду, яка насправді виявилась

брехнею.

Два дні вона не знала, як йому сказати. Але так сталося, що

про таємниці одне одного вони дізнались майже одночасно.

Він сам її запитав буденним голосом:

— Кароліно, то ця кімната належить Зої?

Чужим знудженим голосом.

Кароліна щойно внесла з кухні банячок з розігрітою вече-

рею. Олег лежав на дивані, пульт у руці.

— То ми цю кімнату в Зої винаймаємо? — не повертаючи

голови. — Відступна, я так розумію? Змовились, так?

«Відступна» та «змовились», про що він говорить? І Ка-

роліна замість усе пояснити, замість сказати, що він взага-

лі все неправильно зрозумів, підвищила голос і вимовила

зовсім інше:

— А ти мені чому не сказав… що безплідний?

Гидко прозвучало, її внутрішньо пересмикнуло. Вона від-

чувала себе зараз бабою-скандалісткою, чужою й огидною.

— То ми, виходить, квити, — Олег підвівся, сунув ноги

в капці й, обережно обминувши Кароліну, вийшов з кімнати.

З кухні було чути голос Сашуні: він щойно повернувся

з чергового фотополювання, готовий був тут-таки розкласти

трофеї, хвалитися знахідками, було лиш скинути вміст карт-

ки з фотоапарата на ноутбук.

Кароліна сказала собі: так! І акуратно позбирала зі столи-

ка зайве. Постелила серветку, поставила тарілку, протерла ке-

лих — невідомо, щоправда, для чого, ні вина, ні соку в них не

було. Виклала на тарілку дві ложки печені з банячка, дістала

208

з холодильника салат, затягнутий харчовою плівкою. Що ж

вона, сама поїсти не може?.. Ще й як може. Але вона не хоті-

ла салату. І до печені апетит пропав. Потім поїсть. Підвелась, за двері, і вийшла з квартири. Ніхто, мабуть, і не помітив.

Брат сам подзвонив. У кишені ворухнулась мобілка, голос

Руджеро злетів у приспіві «Римських канікул». Як Роберт від-

чув, що вона потребує його зараз найбільше? Чи Марина роз-

повіла про їхню розмову?

— Привіт, Роберте.

— Привіт, Кароліно, що там шурхотить у тебе?

— Це вітер.

— Йдеш додому?

— З дому йду.

— Куди це на ніч?

— Не знаю куди.

— Заблукала? — усміхнувся він. — Коли видається, що за-

блукав, заплутався і таке інше, варто зупинитись і роззирну-

тись. Можна здати трохи назад. Я завжди так роблю.

— Ти-и? — вона ніколи не припускала, що брат може за-

плутатись у чомусь.

У слухавці пролунало його фірмове подвійне гм-гм.

— А що там зараз біля тебе?

— Ринва, — роззирнулась вона. — Частина відсутня… Ав-

то, припарковане на тротуарі, не обійти. П’яничка щулиться

біля крамниці. Зараз сніг піде.

— Так і не зрозумів, де ти.

— На вулиці Чупринки.

— Від центру йдеш чи навпаки?

— Від центру.

— Тоді зараз побачиш будинок під номером 50. Підведи

очі — і подивись… Це щось надзвичайне.

— Я вже попри 56-й проходжу.

— Ти що, 50-й не зауважила?

— Ні.

209

— Тоді з тобою справді щось коїться. Такі будинки не про-

минають, не помітивши. Там поблизу є кав’ярня, заходь, спо-

кійно поговоримо.

— Як ти знаєш? У тебе що там, відеотелефон?

— У Львові куди не глянь — усюди поблизу кав’ярня.

— Вгадав. Заходжу… Ти і про будинок номер 50 вгадав?

— Ні, цей будинок я добре пам’ятаю. Там одна дівчина жи-

ла, я в неї був закоханий.

— Оце новина! Почекай секунду… Каву лате, будь ласка.

Ні, дякую… То що ти кажеш? Хто вона така була, та дівчина?

— Оля. Приїжджала до своїх родичів у Висіч. А я потім їз-

див до неї.

— Коли ти встиг?

— У восьмому класі.

— Зайти, поцікавитись, що вона? Як?..

— Для чого?

— Та жартую, не бійся.

— Я двері в минуле зачиняю.

— У сенсі: щасливий той, хто має погану пам’ять?

— У сенсі: не повертайтесь туди, де на вас не чекають.

Інша справа, що не можна перти вперед без зупинок та без

аналізу — тьху, дурне слово, — краще так — без думок про

те, що сталося. Хто не зрозумів, не проговорив, висновків

не зробив — наступатиме на ті самі граблі. Я зараз ніби як

лекцію читаю. Насправді ж хочу сказати одну просту річ.

Варто бодай намагатися зрозуміти, що відбулося — і жити

далі.

— Я не знаю, що в мене відбувається… Дякую, цукру не

треба.

— Не розчув.

— Це я не тобі, Роберте. Мені каву принесли.

— Почекай. Таке перехрестя… Нічого не чую. Зараз з’їду, секунду… Марина каже… що ти деяких важливих речей

не знала…

210

— Не знала. Ми вдвох щось приховували одне від одного.

А тепер воно вийшло на поверхню. Усі брешуть, Роберте.

— Я теж не знав, звідки у вас житло.

— Нагоди не було розказати.

— Та я ж не дорікаю.

— І Олегові не було дотепер нагоди розказати. Справи не

йдуть, він у депресії, нічого в нього не виходить, усе не так.

Прийти і сказати: а цю, кімнату, уяви, твоя дружина нам здає

на пільгових умовах…

— Кароліно… Я не знаю, що тобі на це сказати, сестрич-

ко. І все, що я тут намолов — дурня. Зараз думатиму — ну

що я тут тобі наплів? Які двері в минуле, який розбір польо-

тів. Ніби все так — і все не так. Не слухай мене, просто

знай — я завжди готовий тебе підтримати, навіть якщо не

знаю, чим саме…

…От не йшло з голови — і все. Крутилося й крутилося. Міг

не говорити до пори до часу, міг відкладати розмову на потім, на більш лагідну хвилину — думала Кароліна вночі. Але ж він

бачив, що п’ю таблетки, і нічого мені не казав. Ось чого не ро-

зумію. Бачив, що п’ю, труюся хімією — і мовчав.

7

Пані Стася ніколи не була заміжня. Чоловіки — так, були, ка-

же вона Кароліні довірливо, як жінка жінці, а чоловіка не до-

чекалася. Вона відкладає убік своє вишивання, знімає окуля-

ри. Завжди у стосунках вибирала вона. За одним основним

критерієм: щоб був захисником. Чи не дивує це Кароліну? Що

вона вибирала? Це не хвалькуватість старої пані. Бачила б її

Кароліна років тридцять, та навіть ще двадцять тому! А от із

заміжжям не пощастило. Може й справді існує той вінець без-

шлюбності? Бо кожного разу щось ставало на заваді. Але як

би там не було, а жінці важливо відчувати себе захищеною, 211

хоча найкращий їй захисник — вона сама. І не бути легкою

здобиччю для чоловіка, бо чоловік цінує лише те, до чого йо-

му доводиться докладати зусиль.

Пані Стася ховає рукоділля у целофановий пакет, миє ру-

ки — і починає черговий урок кулінарної майстерності.

— Візьми, дівчинко, зошит, не сподівайся на пам’ять. І на

комп’ютер не сподівайся. Що записано рукою, не пропаде.

Правдивий галицький цвібак — це просто…

— Бісквіт? — уточнює учениця.

— По-нашому — цвібак, — відповідає пані Стася. — Нам

потрібні дві прозорі посудини, от, скажімо, ці дві склянки.

Кароліна уважно спостерігає за діями сусідки.

— Вибиваєш у склянку стільки яєць, зі скількох пекти-

меш цвібак. Скажімо, з трьох, так? Вибиваємо в склянку, ставимо другу, порожню, поруч, бачиш? І насипаємо цукру

на той самий рівень — дивись сюди — рівно стільки ж. Було б

десять яєць — стояло б поруч по літровому слоїку. Розумієш

принцип?

Пані Стася грюкає посудом, витягає з шафки високе по-

лив’яне горня, більше схоже на банячок, висипає до нього цу-

кор зі склянки, а в спорожнілу склянку, до денця якої приста-

ли крупинки цукру, насипає борошно, на той самий рівень, що яйця поруч. Усе. Всі дози визначено.

— Тепер до цукру додавай яйця, — підсуває горня до Ка-

роліни, — ось тобі міксер, збивай набіло.

Кароліна увімкнула міксер, і пані Стася замовкла, бо все

одно за тим шумом нічого не чути. Кароліна бачила, як вона

зазирнула до духовки, що вже достатньо нагрілась для випі-

кання, як готувала форму для бісквіта — і думала про те, що

почула. Вона себе захищеною не відчуває.

Міксер мусив відпочити, бо корпус нагрівся і почав смер-

діти, а пані Стасі все ще видавалось, що яйця із цукром недо-

статньо добре збиті. Нарешті Кароліна почула «досить». І обе-

режно почала додавати ложкою борошно, вимішуючи, як

212

наполягала пані Стася, вгору-вниз. Кароліна спробувала роз-

дивитись на її обличчі ознаки того, що вона жартує, але пані

Стася говорила цілком серйозно: не крутити ложкою, а саме

затягувати борошно досередини. Дрібниці впливають на

успіх будь-якого діла, хоч чого це стосується — ранкових чи-

тань на телебаченні, випікання правдивого цвібака, а чи сі-

мейного життя.

— А ви ніколи не були легкою здобиччю?

Пані Стася скинула на Кароліну здивований погляд: про

що йдеться?

— Для чоловіків… — підказала Кароліна.

— А! — пані Стася усміхнулась. — Ніколи!

А тоді повибирала пальцем зі стін банячка залишки тіста, облизала палець і сказала:

— Може, тому щось важливе й пропустила в житті.

Бісквіт вийшов високий, легкий та пухкий. Головне — тех-

нологія, повторила пані Стася, і досвід.

— Коли матимемо бажання та можливість купити побіль-

ше різного м’ясива, навчу тебе готувати правдивий старо-

львівський бігос! — пообіцяла пані Стася за кавою. — В ідеалі

має бути й дичина — але цілком підійде і свинина, курятина, вудженина, усього потроху. Обов’язково копчені реберця.

Плюс свіжа та кисла капуста. Жінка, яка вміє готувати бігос, знає, що таке смак життя! Прошу цю думку записати до сво-

їх переписів, пані Шехова!

* * *

— А ви що в чоловіках найбільше цінуєте?

Аліна Стахівна обхопила себе руками, це був її улюблений

жест з будь-якого приводу.

— Коли в житті чоловіка є сенс. Бодай тимчасовий.

— А відносно вас — яким він має бути?

— Це вже друге питання. Воно матиме значення або ні, за-

лежно від того, чи є у нього сенс життя.

213

Так це і жінок стосується, думала Кароліна. Вічний сенс

і проміжна мета. Життєва мета і тимчасовий сенс.

* * *

Олег сидів в Інтернеті, поруч з ноутбуком стояла брудна та-

рілка із засохлою калюжкою кетчупу.

Він був у доброму гуморі. Рвучко випростався, обняв Ка-

роліну, поцілував її за вухом і, підхопивши тарілку та горнят-

ко із залишками кави, вийшов з кімнати. Такі перепади на-

строю її вже не дивували.

— Олеже, — запитала вона через кілька хвилин, — ти ма-

єш якусь мету?

— Яку мету?

— Або сенс життя. Який у твого життя сенс?

— Що на тебе найшло?

— Скажи. Ти думав про це?

— А який сенс твого життя? Яка мета?

— Мого?.. Я ще не знаю, але намітки вже є.

Олег відірвав погляд від монітора.

— Бути ведучою на телебаченні?

— Не зовсім.

— А я хочу бути космонавтом!

— Дуже смішно. Я тебе про серйозні речі запитую.

Олег відповів штучним сміхом — дитяча розмова! — і мах-

нув рукою, і Кароліна подумала, що йому нема що сказати, і тому він відмахується і каже, що розмова дитяча.

* * *

Аліна Стахівна сказала: завтра читатимемо Драйзера. Вона

завжди говорила у множині — «ми», і це було правильно, во-

ни готували ці уривки разом. Одна підбирала, друга читала

перед камерою. «Що саме Драйзера?» — «“Американську тра-

гедію”, тримай книжку… Чи відомо тобі, Кароліно, що Тео-

дор Драйзер мав певний стосунок до нашої Одеси?.. Хтось із

214

його предків походив з Одеси. Такі дивні паралелі часом

у житті трапляються».

Ще більш дивні, ніж ви собі можете уявити, подумала Ка-

роліна.

Вечір вдома несподівано видався майже такий, як кілька

місяців тому.

Олег заніс до кімнати тацю з чаєм та печивом. Тримав обо-

ма руками, ногою намагався причинити двері.

Кароліна підвелась, допомогла.

— Олеже… Скажи чесно, я стала надто легкою здобиччю

для тебе? Звідси всі наші проблеми?

Олег поставив тацю на столик, закрив очі долонею лівої ру-

ки, і Кароліна побачила, як у нього трусяться плечі. Він сміявся.

— Що? — не витримала вона. — Що?

— Які дурниці ти часом верзеш! — прийшов він до тями,

відсміявшись. Зітхнув, розтер долонею обличчя. — Які дур-

ниці…

* * *

Пательня пострілює розпеченим жиром. Розпашіла пані Ста-

ся спритно перекидає котлети іншим боком, притискає мо-

білку плечем до вуха, вигукує вбік і вгору:

— Сміття! Сміття!

Гєнек повертається на кухню, забирає пакет з відра.

— Стоп! — Кароліна збирає зі столу цибулеве лушпиння,

відправляє до сміття порожню упаковку від заморожених

овочів. — Тепер все!

— Усе за списком, а хліб — звичайний, «Карпатський», —

пані Стася — до Гєнека, прикривши мобілку долонею.

Гєнек робить широкий прощальний жест, призначений

усім, і тітка змахує йому рукою.

— Мантелепо! — це вона не йому. — Для чого твоя Галя ку-

пила тобі червоне пальто з червоним капелюхом? Я тебе запи-

тую, не уникай відповіді… Щоб тебе водії бачили! А ти що ро-

215

биш?.. Так, і що? І що?.. На ринок люди теж гарно вбираються…

Кілька пакетів, і не замастиш свого пальта оселедцем.

У пані Стасі — три товаришки, з якими вона спілкується

телефоном; перевірена роками дружба не потерпає від того, що доводиться місяцями не бачитись. З цією подругою, яку

пані Стася називає мантелепою, вони розмовляють щодня

і щодня товаришка скаржиться на водіїв, з якими вона має

проблеми через свій поганий зір. Вона переходить вулицю, де

вважає за потрібне, і водії сигналять їй і обзиваються з про-

чинених вікон. Закупи вона робить на сихівському ринку

«Санта-Барбара», вступаючи в перемовини з усіма продавця-

ми і низько нахиляючись до продуктів, щоб їх як слід розди-

витись. Ні в кого з рідних, що пропонують їй свою допомогу, не вистачає терпіння дочекатися, поки вона вибере бодай ци-

булю-порей. Тому товаришка виходить з дому сама, перехо-

дить дороги не там або не на те світло, і водії вдаряють по

гальмах, щоб не збити дивачку, що ігнорує правила безпеки.

Тому донька купила їй червоне пальто і червоний капелюх —

щоб маму було здалеку видно. Але мама тепер забуває цей за-

хисний комплект надіти.

— Як на мене, їй просто не вистачає яскравих вражень, —

зауважила Кароліна, забираючись з кухні з тарілками та ба-

нячком з овочевим рагу. — І червоний одяг цю потребу лише

посилює.

— А що тоді мені казати? — пані Стася прибирала за со-

бою на плиті. — Я взагалі з хати не виходжу, але навчилась

отримувати те, що потребую. Незважаючи на ці жахливі схо-

ди, хай їм грець. Людина мусить пристосовуватись до обста-

вин, які несила змінити.

— А ви ніколи не думали, щоб поміняти свої кімнати на

перший поверх?

— Як можна? — обурилась пані Стася. — Тут мій дім!

…Олег допоміг накрити на стіл у кімнаті. Мовчки поїли.

— Зроблю чаю? — зібрав тарілки. — Роберт дзвонив.

216

— Коли?

— Щойно. Тобі. Я не встиг, думав, ти в кімнаті. У навуш-

никах був… Роберт завтра буде у Львові.

— У Львові? — Кароліна здивувалась так, немов почула

щось неймовірне.

…Брат поставив свій «Форд» під вікнами на подвір’ї, там, де

Олег тримав свій «Міцубіші-Лансер». Зайшли до хати, і Каро-

ліна здогадалась, що за мить перед тим, за дверима, вони урва-

ли якусь нелегку розмову, бо надто старанно обидва робили

вигляд, що все гаразд. Роберт розкинув руки, прийняв Каролі-

ну у свої обійми:

— Отже, — сказав, — показуйте свої апартаменти!

Цієї хвилини пані Стасі щось знадобилось у ванній.

— Які ви подібні, — вийшла в коридор з цими словами. Во-

на ще від учора знала, що Кароліна з Олегом матимуть гостя.

— Родичі, — відповіла Кароліна.

— Не думав, що комуналки ще існують, — сказав Роберт,

привітавшись.

— Яка ж це комуналка? — підхопила тему пані Стася: — Це

половина великого помешкання, ми тут жили з сестрою, се-

стра розлучилась, чоловік відсудив у неї одну кімнату і продав, там відтоді мешкає Сашуня, — пані Стася зробила міні-зупин-

ку і прискорено повела далі: — Ще одну кімнату згодом про-

дав мій старший племінник, вашу, до речі, кімнату. Фіра-від-

казниця купила, а племінник виїхав з дружиною до Німеччини.

Але Фіра тут недовго затрималась, вона вже півроку в Ізраїлі.

Кілька років тому нам пропонували продати всі кімнати в од-

ні руки, ми відмовились. Фіра, до речі, дешево кімнату прода-

вала, але в нас не було грошей купити, та й вистачає нам того, що є. Натомість маємо тепер добрих сусідів, вашу сестру з чо-

ловіком…

Пані Стася була налаштована поспілкуватись, наповнити

день новими враженнями, якщо вже такий елегантськиймо-

217

лодий пан завітав до їхньої оселі. Але пан ґречно схилив голо-

вою, подякував за щось, мабуть, за інформацію, і ступив до

кімнати, у дверях якої стояла сестра.

Кароліна чекала від брата більш виразної реакції на їхнє

житло, Роберт обійшов кімнату, провів долонею по перилах

сходів, торкнувся горошку на кахлях і стримано зауважив:

— Непогано влаштувались.

Їсти він не хотів — зупинявся десь по дорозі. А от кава —

так. Кава мусі биць! —зауважив по-старольвівському.

Півроку минуло, як вони бачились востаннє. Кароліна відчу-

вала себе не зовсім комфортно, певний неспокій тримався між

ними, деякі теми вони обминали, і ще якесь відчуття третього

зайвого було присутнє, і цим зайвим був Олег. Він мовчав.

Тут у Кароліни було цілковито інакше життя, аніж влітку ми-

нулого року. Як ніби хтось креслив графік її життя і вивів лама-

ну лінію, що після Висічі пішла під іншим кутом, а після Киє-

ва — ще інакше. Не вгору і не вниз, а лише в іншому напрямку, через усі точки, з радістю, розчаруваннями, безвихіддю та нови-

ми сподіваннями. Кароліна наближалась поступово до якогось

важливого рішення, і брат лише однією своєю присутністю під-

штовхнув її до того, щоб вона вперше сказала про це вголос. Ні-

яковість відчувалася у її короткому повідомленні:

— Я вчитись піду…

Олег повернувся до неї, здивований почутим.

Роберт випнув нижню губу, сховавши усмішку, кивнув за-

питально: куди?

— На факультет культури і мистецтв, — витиснула з себе, ніби як непристойність собі дозволила. — На акторське відді-

лення.

Роберт почухав ніс. Олег заклав руку за руку на грудях. Су-

цільний мім-театр.

Кароліну ця картина змусила усміхнутись.

— Я вже про все дізналась, знаю, які тести складати. З літе-

ратури та мови, з історії України. Нічого особливого. Усе запа-

218

м’ятаю, усе вивчу. Там головне — творчий конкурс. У друго-

му турі — етюд з уявними предметами… Я що, етюд не покажу?

— Ну, — озвався нарешті брат, — з уявними предметами —

це, безумовно, твоє…

Олег мовчав.

— Дивіться, — Кароліна підвелась. — На телебачення ме-

не дивом узяли. Це скоріше виняток, просто підійшла їм за

фактурою. Вік, голос, все таке. Я їм пасую саме на «Книжко-

ву хвилинку», а на більше наразі нема чого розраховувати. На

ведучу ранкової програми не кличуть, кажуть, підрости спо-

чатку, вивчись. Але тримають у «Книжковій хвилинці», там, мовляв, я на своєму місці.

— Щоранку працюєш?

— Так. Приходжу, готують мене зовні, читаю редактору

уривок. О восьмій — ефір, і додому. Наразі все.

Роберт додав собі кави з кавника.

— От все одно кава у Львові інакша! Не така, як усюди!

— Я трохи кориці додаю. Або ванілі дрібку. Мене пані Ста-

ся навчила. А ця кава знаєш з чим?

Роберт запхав носа в горнятко, тоді зробив ковток, знизав

плечима.

Кароліні було приємно, що він навіть не здогадується.

— Там часник! Розчавлений зубчик часнику — ось що

там є.

— Добре, що я на сьогодні вже покінчив з ділами, — по-

жартував брат.

— Роберте, воно ж не чути!

— А цинамон додаєш? — Роберт кивнув у бік вікна. Каро-

ліна простежила за його поглядом: на підвіконні лежала

книжка «Цинамонові крамниці»: чорно-біле фото та насиче-

но-брунатні літери прізвища — Шульц. Ім’я — Бруно — на-

вспак, немов відбиток у дзеркалі.

— Кориця — це ж і є цинамон! — задоволено виправила

сестра.

219

— Правда? — посунув вбік горнятко. — Щось я у цьому

житті пропустив.

— А то! — тішиться сестра. — І Шульца, мабуть, не читав!

— Тепер прочитаю. Це в нас лише Марина все читала. А те-

пер он і ти не відстаєш.

— Та мушу ж тепер! Мені на тиждень дають кілька книжок, і якщо якась мені подобається, прочитую всю.

— Маєш записи своїх читань? Відеозаписи маєш?

— Олеже! — озирнулась. — Де та флешка? Я маю кілька

перших записів.

Посунули до себе столик з ноутбуком, завмерли біля моні-

тора.

Роберт передбачав, що за сестру не буде соромно, але не

сподівався, що аж настільки сподобається йому, як Кароліна

тримається перед камерою. Вона безумовно має талант — це

було очевидно, як її молодість. Вона не відпускала від себе

увагу протягом тих хвилини-двох, поки читала уривок з книж-

ки. І виглядала вона відповідно: нічого зайвого, навіть чорна

трикотажна сукня була та сама в усіх випусках, однак з різни-

ми додатками: мереживний комірець, легкий шалик, скром-

на прикраса…

— Може, і буде в тому всьому сенсу, — зробив висновок

Роберт. — У цій сфері — або бути не таким, як усі, або навіть

не пхатися.

— Звідки я знаю, якою я буду…

— Я лише хочу сказати, що варто добре подумати, перш

ніж пов’язувати своє майбутнє з театром чи кіно… Воно все

ледь жевріє.

— Сьогодні, — вставляє Кароліна.

— Сьогодні чи завтра, не має значення. Це великий ризик.

Тут або ставити собі планку так високо, щоб аж самого стра-

хи брали, або бавитись у творчість, маючи чоловіка, який за-

безпечуватиме сім’ю. Щоб не бігати згодом по новорічних

йолках…

220

— Знаєш, — сказала Кароліна, — поки я закінчу універси-

тет — наше кіно оговтається. І театр піде вгору. Він, до речі, і не

помирав. Хочеш, поведу тебе на деякі вистави — сам зрозумієш.

— А як вони живуть ці зірки театру, запитай в них. І чи ба-

гато глядачів ходять на ті вистави? Уявляю, що означає поста-

вити сьогодні виставу.

— Було б бажання, і тоді можна вийти на площу, постели-

ти килимок, виставити крісло, вилізти на нього — і зіграти

виставу.

Роберт лиш руками розвів.

— Роберте, це моє. А заробляти, як на те пішло, можна і на

телебаченні, і в няньках.

— Якщо вже вирішуєш, що це твоє, то і заробляти ти ма-

єш тим самим. Де твоє діло — там і засоби до існування. А не

так, що це — заради грошей, а це — задля задоволення. Що

любиш робити — на тому й заробляй.

Замислився.

— Але найголовніше інше. Ти думаєш, артистка може бу-

ти щасливою?..

Дзенькнула ложка в Олеговому горнятку.

Брат з сестрою повернулись на цей звук, згадали про тре-

тього.

— Ну то що? — згадав про щось Роберт, перевів розмову

ближче до Олега. — Що сказати? Спробуєш?

— Ні, дякую, я вже сам як-небудь. Наразі роблю тут дещо

для однієї фірми. А далі буде видно.

Роберт хитнув головою: ну дивись…

— А те, що я грошей пристойних не заробляю, — прова-

див далі Олег, — так це ж не смертельно. Можна й на малі гро-

ші жити.

— Можна, звичайно. Але тоді не беруть на себе відпові-

дальність за інших.

Ось і підтвердження тій підозрі, що виникла біля вхідних две-

рей — помітне пожвавлення нібито без причини, усі ці колючі

221

інтонації та відчутні шпильки видавали приховане протистоян-

ня. Вони продовжували розмову, яка почалась не тут і не зараз.

Тепер Кароліна почувала себе третьою зайвою.

— Без грошей ти не хлоп, так? — Олег криво усміхнувся.

— Без діла — не хлоп. А це може бути і не бізнес, це може

бути захоплення, яке в матеріальному вимірі зиску не дає. Он

ваш сусід — Сашуня, так? — той фотографує направо й налі-

во, для нього це — чисте задоволення. Він на тих фото пове-

дений — так ти казала? І це його, Сашуні, діло. Хоча він і взут-

тя непогано ремонтує.

Роберт ковтнув вже холодної кави, перехиливши горнятко.

— Чоловік без діла — неприродне явище, — зняв серветкою

фуса з кінчика язика. — Якщо діла нема — забухаєш, або в де-

пресії втопишся, або якихось дурниць наробиш. А на малі гро-

ші, тут ти маєш рацію, жити можна. Я це проходив, знаю..

Роберт підвівся, тоді згадав про щось, витягнув зі своєї те-

ки два дитячі малюнки. На одному серед хвиль плавали кумед-

ні пташки, схожі на курей. «Качки на Дніпрі» було виведено

нерівними літерами — Крісталіни подарунок. На другому ар-

куші — зірчасті каляки-маляки від Амалії, у куточку назва

«Сніжинки», почерк Марини.

Як Кароліна скучила за дівчатами! З якою б радістю пішла

зараз гуляти з ними по набережній…

— А Дніпро замерз? — запитала.

— Тільки й видно рибалок над лунками… Але біля берега, бо далі вже темна вода… Весна наближається. Кароліно, тут

така пропозиція. Ти завтра вранці працюєш?

— Завтра вихідний.

— Може, до мами проїдемось, на пару годин? А тоді заки-

ну тебе до Львова, і — на Київ. Як ти на це?

— Я — за! — погодилась Кароліна.

— І я — за, — сказав Олег. — О сьомій підйом.

Брат із сестрою перезирнулись. Цього від Олега ніхто не

чекав. То що ж — о сьомій, так о сьомій.

222

* * *

Навіть на братовій машині до засипаної снігом Висічі їхали

майже удвічі довше, аніж сподівались. Побачились коротко

й безладно. Забираючи з машини пакети з харчами, забули

в багажнику цукерки, їх лиш у Києві Роберт знайшов. Мама

розхвилювалась, що нема чим пригостити, заходилася сма-

жити млинці. Поставила на стіл варення з лісових суниць.

Батько шукав келишки, вже зранку напідпитку, метушився

та верз дурниці. Поки Олег ходив до дядька Степана, мама

розповіла новини, головною з яких, на її думку, була така: «Уся

Висіч дивиться щоранку Кароліну в телевізорі».

Зворотний шлях здолали швидше, сніг підтанув, дороги

попустило…

* * *

Гукала його щосили, а він не чув. Не бачив, що його машина

здає назад, повільно скочується до яру. Він сидів за кермом

нерухомо, замислився чи спав, не відчуваючи, що небезпека

вже дихає йому в потилицю. Під колеса летіли гілки, камін-

ня, грудки твердої землі, ніщо не допомагало, Кароліна ков-

зала на глиняній вологій слизоті, безсила й налякана. Ледь

встигла відскочити вбік із криком: Ро-оберте!!! За склом про-

пливло обличчя Олега — розгублене й бліде. За кермом був

Олег! Жах накрив Кароліну, скував горло, забив дихання, во-

на вхопилася за ковдру і почула дихання Олега. Це був сон.

Серце гупало у скронях — воно її збудило.

Не хотіла туди повертатись, перечікувала, аби нічне видін-

ня розтануло в передранковій тиші, щоб, заснувши, не опи-

нитися там, звідки щойно вискочила.

А розплющила очі з думкою: проспала! Ні, не проспала.

Сьогодні не треба на телебачення. А краще б їхати на роботу, виглядати у вікні телевізійної «Газелі» верхні поверхи будин-

ків, найцікавіші в місті.

223

Мабуть, депресія, в існування якої так важко вірилось ще

кілька місяців тому, виглядає саме так — коли лежиш, проки-

нувшись, і не хочеш вставати. Так би напнула подушку на го-

лову — і щоб ніхто не рухав, не озивався до тебе.

Ранки в Києві були цілковито іншими. Її піднімало з ліжка

відчуття безмежних можливостей, вона ледве стримувалась, щоб не розсміятися вголос, без жодної причини, просто тому, що радість рветься назовні, просто тому, що на вулиці сонце, або тому, що дощ за вікном. І усмішка трималася обличчя, як

травнева засмага. Вона всіх любила, і всі, здавалось, любили її.

А зараз? Хто це зараз ховається під подушку? Це не вона! Во-

на втратила найбільшу радість — бути собою.

Вставай, сказала вона собі. Вставай. Через силу вставай!

Глянула за вікно. Ранок горнувся до шиби сірою памороззю.

Пролунав телефонний дзвінок у передпокої. Голосніше, аніж

зазвичай, заговорила по телефону пані Стася, її голос радісно

бринів за дверима: «Сашуню! — гукнула вона. — Фіра дзво-

нить! Біжи скоріше!.. — І сміх, і знову сміх. І піднесений голос

Сашуні: «Дякую! Дякую, сонце! Ах ти ж йолки!» — І щось не-

виразне, а згодом: «Гєнеку, давай сюди! Усе цікаве проспиш».

Олег ворухнувся, натягнув ковдру на голову. Кароліна на-

впаки — відкинула край, сіла на ліжку, прислухаючись: вона

намагалась розчути окремі слова, їй видавалось важливим

підключитись до джерела веселощів, яке цього ранку било ли-

ше за кілька метрів від їхньої безрадісної кімнати. Що так ті-

шить сусідів? Від чого вони так радіють?

Спустилася дев’ятьма сходинками, тримаючись гладенько-

го поруччя. Ще не так давно один лиш погляд, один доторк

до дерева — долонею чи ступнею — дарували їй задоволення

від зручної красивої речі на щодень. А тепер вона відчувала

холод під ногами і думала, яка це дурість — вгатити все, що

мали, у дерев’яну розкіш, зведену в кімнаті, яка їм не нале-

жить. Бідні безумці!

224

Як давно вже збагнула Кароліна, взаєморозуміння мешкан-

ців цієї оселі трималося на різночассі відвідин ванної кімнати.

Кароліні вдавалось уклинюватись між ранніми пташками —

пані Стасею, та прокидалась о шостій, та Сашунею, він нама-

гався встигнути до відкриття своєї крихітної майстерні ще ви-

йти на фотополювання у ранковому навскісному світлі. Але

цього разу стався збій у графіку: у Каролінин час ванна була

зайнята. Крізь вузьку смужку під зачиненими дверима проби-

валося світло. Кароліна вийшла на кухню і вислухала натхнен-

ну розповідь пані Стасі про Фіру, яка ходить на базар у схід-

ний Єрусалим і торгується там так само завзято, як у Львові на

Привокзальному ринку, а те, що в Ізраїлі сила-силенна наших, то хто б у цьому сумнівався! А от те, що Фіра пам’ятає, що сьо-

годні Сашунин день народження, то це — приємний сюрприз.

— Ти з ванної? — привіталась Кароліна з Гєнеком.

Це й так було видно по його вологому волоссю і блиску

очей, він завжди зранку приймав крижаний душ. Актор, ка-

зав, має ставитись до свого тіла як до інструмента і тримати

його в постійній готовності до нових випробувань.

— Шлагбаум відкритий! — молодеча енергія Гєнека била

через край, здавалося він зараз зробить стійку на руках і про-

йдеться так по кухні. — Сьогодні о п’ятій, нагадую!

Кароліна підвелась і вийшла з кухні.

— Чуєш, Кароліно, — навздогін гукнув до неї Гєнек, —

о п’ятій збираємось!

Одна з найкращих звичок Гєнека полягала в тому, що він

завжди мив після себе ванну. На відміну від Сашуні, якому

раз у раз терпляче нагадувала пані Стася: «Хто у ванні був

останній?..» — «Ах ти ж йолки!» — кожного разу підхоплю-

вався Сашуня і біг наводити за собою лад у місцях спільного

користування.

Кароліна змила з себе піну, а тоді закрутила кран з гарячою

водою і пустила холодну. Крижаний душ вдарив по спині ба-

тогом. «А-а-а!» — вихопилось у неї. Немов хтось узяв за плечі

225

і струсонув щосили. Сама собі влаштувала крижані тортури, спрямовуючи воду на плечі, на груди, на спину, відчуваючи са-

домазохічне задоволення від цих катувань, і коли, нарешті, ви-

мкнула воду, то з подивом виявила, що їй не холодно. Червона

шкіра пашіла зсередини, хоча на дотик була як лід. А з дзерка-

ла дивилась колишня Кароліна — та Кароліна з блискучими

очима, яка усміхалась не через щось, а просто так.

З надміром енергії треба було щось робити, заходилася

прибирати. Звідки й сила взялась — відтерла до блиску всі

кутки у ванній, повикидала порожні пляшки з-під шампунів

та всі обмилки. Вичистила передпокій, зробила лад поміж

взуттям і перейшла до кімнати, аніскільки не втомившись. Це

завзяте порядкування впливало на її настрій та самопочуття

незгірше за холодний душ. Робота горіла в руках. Олег глянув

на неї з пересторогою, забрався зі своїм ноутбуком в один кут, перейшов у другий, узявся було помагати, однак лише зава-

жав. Нарешті зупинився: «Я тебе дратую», — і вийшов за две-

рі. Кароліна полегшено зітхнула. Вона його теж дратувала, це

було зрозуміло без слів.

* * *

На сцені театру для дітей та юнацтва прогнали всю виставу

від початку до кінця. Космос попередив перед початком: усе

по-дорослому, без жодних зупинок, розбір польотів — опіс-

ля. Поїхали!

Русалка грала дуже старанно, не було їй у чому дорікнути, бо краще вона не зіграє ніколи. Кароліна розуміла це, і їй зда-

валось, що це розуміє і Космос, хоч його непроникне обличчя

не давало можливості побачити, що він відчуває. Космос зро-

бив усе, що від нього залежало, він намагався врятувати свій

театр ціною прийнятного обміну: спонсор надає театру необ-

хідної підтримки, а його красуня-донька грає в одній з вистав

головну роль. П’єсу було обрано таку як треба — сучасну, з ди-

намічним сюжетом, з трагічними та комічними моментами.

226

Артисти — завзяті й амбітні. Режисер — майстер. Показ виста-

ви, думали всі, відбудеться у доволі вузькому колі — на корпо-

ративі у спонсора, скажімо. Або в якомусь з університетів, для

студентів. Але багатий татусь заплатив за оренду театру, за афі-

ші по всьому місту, за рекламу. Розповсюдження запрошень

доручили тямущому топ-менеджеру фірми, поставили завдан-

ня: зал має бути повний. Щоб жодного порожнього місця!

Тепер головне — щоб Русалка не підвела, а оточення зіграє

короля, тобто королеву. Партнери по сцені витягнуть усе.

Так воно і сталося.

Особливо сподобалась Кароліні гра дівчини-подруги го-

ловної героїні. І Гєнек перевершив себе, він грав, в принципі, самого себе. І який цей хлопець був симпатичний на сцені!

Кароліні було складно оцінити свою роботу, але вона від-

чувала бульбашки шампанського в крові — той внутрішній

стан, коли ти ніби трохи випила, тебе несе і все тобі вдаєть-

ся. Слова — щирі, і жести правдиві, інтонація точна, і шлейф

залишається, коли ти йдеш.

На диво, після генеральної репетиції Космос нікого не сва-

рив, дав кілька порад, зупинився на кількох моментах і від-

правив усіх відпочивати-відсипатися перед прем’єрою.

Коли прощались, Кароліна зауважила на собі його вивча-

ючий погляд, і тоді зрозуміла, що грала вона непогано.

Увечері на кухні зробили Сашуні подарунок на день наро-

дження — показали уривок з вистави. Гєнек грав за себе. Ка-

роліна — за головну героїню.

— Класно, — сказав Сашуня.

— І ось тобі запрошення на повну версію, — Гєнек витяг

з кишені три квитки. — Тобі, Олегові і… Я подумав, може ми

тебе знесемо по сходах? — подивився на тітку.

Пані Стася обхопила голову племінника, притулила до себе:

— Моє ти хороше! А потім як? Захочете відзначити подію, поговорити… Я вас тільки зв’язуватиму. Ні, справжні жінки

нікого своєю присутністю не обтяжують.

227

— То я вам відео познімаю! — знайшовся Сашуня. — Мо-

єю фотокамерою чудове відео можна зняти. А ввечері пока-

жу вам епізоди, де гратимуть Гєнек та Кароліна.

— Ти підеш? — запитала Кароліна Олега, вилучивши мо-

мент.

— Піду! — запевнив він.

До вистави залишалось години три, коли у двері подзво-

нили. На порозі стояла повна жінка в червоному пальті та

червоному капелюсі. Мантелепа, здогадалася Кароліна, сихів-

ська товаришка пані Стасі.

— Пані Стасю, до вас!

Тепер пані Стася не відчуватиме себе самотньою, поки всі

будуть у театрі. Однак почула вибухи несамовитого реготу з її

кімнати і подумала, що невідомо, де цього вечора буде цікавіше.

На прем’єру зібрався повний зал, у фойє працювало телеба-

чення, розпитували відомих львів’ян, за що вони люблять те-

атр і коли в театрі востаннє були. Русалка зіграла навіть кра-

ще, аніж варто було чекати від неї. Публіка гукала «браво», і двоє спритних хлопців винесли на сцену кошик з квітами, величезний кошик із зимовими трояндами.

Олега серед тих, хто спішив за лаштунки, не було. Вітали

без нього. Він пішов одразу після закінчення.

Кароліна повернулась, коли він вже спав…

* * *

Наступного після прем’єри ранку на Космоса чекав сюрприз.

Він приїхав на ранковий ефір разом з виконавицею головної

ролі, а зустрів у фойє Кароліну.

— А ти чого тут? — здивувався.

— А я тут працюю, зараз буду в ефірі. Дивіться на моніторі, —

і показала на екран.

Згодом вони помінялись місцями: тепер вже Кароліна спо-

стерігала у фойє за тим, що робиться у студії, що говорять

228

гості програми. Космос тримався невимушено, виконавиця

головної ролі виглядала чудово, але відповідала розлого

й плутано, вона не вміла висловлюватись лаконічно, однак, можливо, це в Кароліні говорили ревнощі. Вона була не пев-

на, що може адекватно оцінити свою суперницю.

Космос не поїхав зі студії разом з Русалкою, на яку чекала

машина, хоча та запропонувала підкинути, куди йому треба.

У нього були ще якісь справи на телестудії, але він про них

одразу й забув, щойно попрощавшись з Русалкою. Чи має Ка-

роліна час, хоча б із півгодини? Як міг таке питати, звичайно, є. Тоді він запрошує її на каву.

Вони спустилися спадистою вуличкою до тої кав’ярні, де Ка-

роліна була з Павлом. Дорогою Космос розпитував, як давно

Кароліна читає ті уривки і хто їх для неї готує, бо для нього це

сюрприз, він не дивиться місцеве телебачення, та й централь-

не — зрідка. «Книжкову хвилинку» він бачив уперше. Не ска-

зав, але вона відчула: йому сподобалось, як вона читала.

— Кароліна Кужвій! — Космос вимовив так, ніби оголошу-

вав зі сцени. — Для сцени ім’я.

Вони були самі в кав’ярні. Різдвяник на підвіконні погубив

майже всі свої червоні пелюстки. Біля шинкваса була інша

дів чина, сонна й байдужа.

— Я думаю, Кароліно, тебе варто спробувати в одній ролі, у якій ти зможеш показати свої приховані можливості… Та

роль ніби для тебе написана.

Серце Кароліни впало і підстрибнуло. Вона мовчки сков-

тнула слину.

— Я дам тобі почитати цю п’єсу. «Купальниця» називаєть-

ся. Автор — наш Гєнек.

— Та ну!

— Кажу, Гєнек. Сам не повірив. Не відаємо, на що кожен

з нас здатен… П’єса така, знаєш… багатошарова та багато-

значна, хоча на перший погляд доволі проста. Але кожна

людина, яка побачить виставу за цією п’єсою, говоритиме

229

про неї різні речі, як ніби кожна побачила іншу виставу, ро-

зумієш?

Кароліна лиш головою хитнула.

— Знаєш, що таке купальниця? Квітку таку знаєш?

— Знаю, — сказала Кароліна. — У нас у Висічі квітне в уло-

говинах. На початку літа.

— І яка вона?

— Красива.

— Усі квіти красиві.

— Ну яка?.. Така на прямому стеблі. Усі пелюстки в кульку зі-

брані, досередини не пускають. Ніби маленька жовта троянда, тільки з лугу. Мандаринами пахне. І пелюстки позолотою вкри-

ті. Таке враження. Раз побачите, а тоді вже не сплутаєте ні з чим.

* * *

Ноутбук вимкнений. Телевізор теж. На столику — відкрита

оксамитова коробочка. У ній — маленький срібний персте-

ник. З квіткою, пелюстками докупи. Той, про який мріяла ми-

нулої осені.

Кароліна нічого не відчуває тепер, лише дивиться на при-

красу: для чого вона тут? Вона так хотіла, щоб Олег подару-

вав їй цей перстеник, і от дочекалась. А радості нема.

І квітка залишається у коробці.

Олег просить, щоб вона сіла поруч. У нього багатозначний

погляд, немов наближається урочиста хвилина. Променисті

очі, давно вони такими не були. Зараз скаже щось таке, від

чого вона вже зіщулюється, бо все, що вона хотіла почути ко-

лись, перегоріло. Усе тепер надто пізно.

— Я їду у Висіч, — каже він.

Вона з подивом зводить на нього очі.

— Не на день, не на два, — далі веде він. — Щонайменше —

до наступної осені. Бджола, відчуваючи свій близький кінець, —

підсміюється, — залишає свій вулик. Але, може, мій вулик

там. Може, він мене прийме.

230

Очі сміються.

Вільних квартир там — вибирай, яку хочеш. І робота че-

кає. Степан бере до себе на пасіку помічником — на сезон бе-

ре, а далі буде видно. Оплата помісячна. Плюс згодом — пре-

мія від чистого прибутку всієї пасіки.

— Сезон — це як? — запитує Кароліна, немов саме це пи-

тання її хвилює найбільше.

Олег береться пояснювати: від початку весняних робіт на

пасіці — і до осені, коли бджолині сім’ї будуть зібрані в зиму.

Тобто від березня до жовтня-листопада. Він буде добрим по-

мічником, бо дотепер пам’ятає, як дідові допомагав. Та й Ви-

січ йому нагадує дідів хутір на Волині. І це та робота, яка йо-

му цікава. Справді цікава.

— Але ж ти юрист, — нагадує Кароліна. — З вищою освітою.

— От саме! — Олег пальцем показує кудись вгору. — Спро-

бую змінити ситуацію з передачею землі сільській раді. Мі-

ністерство мовчить, і нема кому з тими паперами розібра-

тись. Вони там з цим ділом зайшли в безвихідь. Там є що

робити юристу. Я бачив документи, є там одна зачіпка… —

він усміхається. — Листи писали, бідаки, не знали, що роби-

ти. А я знаю.

Олега було не пізнати. Енергійно походжав кімнатою, на-

співував мелодію з мобілки Кароліни. Зібрав свої речі, запи-

тав на прощання:

— Може, поїдеш зі мною?

Кароліна лише плечима знизала. Не за тим вона тікала з Ви-

січі, щоб туди повернутись. Увечері на неї чекає перша індиві-

дуальна репетиція з Космосом. Завтра о восьмій ранку в про-

грамі «Книжкова хвилинка» вона читатиме уривок з «Лісової

пісні» Лесі Українки. Потім — заняття з репетитором з історії

України. Після обіду — три години з маленькою Лесею, завдя-

ки цим годинам вона заробить собі на репетитора і ще трош-

ки залишиться на життя.

Ну яка Висіч?.. Про що він?..

231

* * *

Пані Стася висаджує у вазон насіння «дзвіночків». Згодом,

пояснює, коли потеплішає, вона перенесе розсаду в довгий

ящик за кухонним вікном. Стебла випнуться вгору, видряпа-

ються по легких квіткових драбинках обабіч шиби. Жива ра-

ма пасуватиме до вікна, звеселятиме душу та тішитиме око.

Своїм і чужим. Що з кухні, що знадвору буде видно, як тихо

погойдуються біля скла синьо-рожеві грамофончики, заплі-

таючи бокові виступи химерним візерунком.

Кароліна щодня заглядає у той вазон, наповнений зем-

лею — там тиша і спокій, усе знерухомлено, жодних змін.

Мабуть, насіння браковане. І вона забуває про насіння та

вазон. Але одного ранку бачить, що земля порепалась, а зі

щілин видираються тоненькі блідо-зелені нитки. Життєва

сила, схована під землею, нарешті виштовхала слабкі паро-

стки вгору. Вони розсунули міцну твердь над собою, розби-

ли її на друзки своїми ніжними маківками, і тепер їх напів-

прозорі вперті чупринки світяться на сонці, набираються

сил для великої роботи.

Епілог

Кароліна Кужвій. Купальниця

Через рік, на початку весни, нова робота студентського теа-

тру збиратиме повні зали Першого українського театру для

дітей та юнацтва, газети писатимуть про новаторський під-

хід режисера та сценографа, переконливу психологію гри пер-

шокурсниці Кароліни Кужвій та злагоджений акторський ан-

самбль вистави; про те, що нова вистава не намагається

шокувати, натомість бозна-як заходить у саму душу. «Купаль-

ниця» отримає високу оцінку на театральних фестивалях —

у Москві, на фестивалі імені Чехова та в польському Гданську.

До імені Кароліни Кужвій само собою доєднається ще одне —

Купальниця.

Незабаром вона зіграє у резонансній виставі для двох ак-

торів у «Театрі в кошику» разом із Лідією Данильчук, на яку

колись дивилася з німим захватом, але й подумати не могла, що працюватимуть колись разом. На останньому курсі отри-

має запрошення на зйомки фільму «Су-27, субота, 27-е» про

Скнилівську трагедію, про події суботи 27 липня 2002 року

у Львові під час святкового авіашоу.

Власне, з цих трьох ролей почнеться кар’єра актриси. Але

Купальниця, як перший помітний крок, залишиться визна-

чальною, а назва завжди обертатиметься десь поруч з ім’ям.

Кароліна гратиме і головні, й епізодичні ролі, у театрі та кіно, і всього їй трапиться на цьому шляху доволі — і радості, і бо-

лю, і злетів, і падінь. Кароліна Кужвій стане першою україн-

ською володаркою «Оскара». Український фільм за її участі

отримає три нагороди Академії кіномистецтв — за сценарій, 233

операторську роботу та за головну жіночу роль. Ще через