Лікарня на відлюдді

Розділ III

Вечір у відділенні швидкої допомоги виявився тихим. Олег сидів за столом, гортаючи начебто від нічого робити журнал реєстрації викликів.

По кущах за вікном пробігли відблиски фар, і до корпусу під'їхала «швидка». Клацнули двері, в «дежурці» з'явився Медвідь.

— О! — здивувався він. — А ти чого тут?

— Приїжджав про всяк випадок учорашнього хворого глянути — того, що ми оперували. Усе гаразд.

— А мене навіщо викликали? — не зрозумів Ілля.

— Защемлена грижа поступила.

— Та ж Голоюх сьогодні ургентний. Що, вдвох не впораєтеся?

— Ну, Голоюх у відділенні, — пояснив Олег, — але щось мнеться. Наче як додому треба йому. Очевидно, нам із тобою доведеться оперувати.

Медвідь пішов до хірургії, а фельдшерку, що сиділа поруч, саме закликали до телевізора. Глянувши підозріло їй услід, Олег перегорнув багато сторінок назад, аж на минулий рік, шукаючи потрібну дату. Нарешті у графі чисел промайнуло — 16 жовтня. Він витяг із кишені записник, на одній зі сторінок якого рукою Володі Якимця була записана та ж сама дата. Буркочучи собі під ніс, Олег почав вивчати, що ж трапилося у лікарні цього, як вважав його старий знайомий, фатального для нього дня.

— Так... Сорок років, інфаркт... Марчук... різана рана передпліччя... Гм-м... Гострий живіт, виклик хірурга... Виклик терапевта... Ага — відвезли терапевта, відвезли хірурга. Пологи. Виклик гінеколога. Не густо... М-м! Гіпертонічний криз, владнали на дому... Все.

Останнє Олег вимовив доволі впевнено. Після цього клацнув кульковою ручкою, розкрив записник на тій же сторінці та, глянувши злодійкувато на розчинені двері, де позбиралися усі, почав переписувати щойно прочитане.

— Дурдім, — промовив при цьому сам до себе, — дур-дім.

Спокій панував і в реанімації. Щур сидів на дивані та писав історії хвороби. Телевізор працював із вимкнутим звуком — на нього ніхто не звертав уваги. Анестезистка Наталя увійшла до ординаторської та підкреслено сухо промовила:

— Доктор, я беру історії, виписувати наркози.

Обличчя її висловлювало при цьому повну байдужість до лікаря, хоч той, звісно, знав, що це не так.

— Дутися довго будеш? — запитав Щур.

Не відповівши нічого, вона рушила до дверей, але лікар зловив її за піжаму і посадив поруч із собою на диван.

— Доктор, не простягайте рук.

Наталя висмикнула тканину піжами з його кулака і спробувала підвестися, але Щур всадив її знову.

— Я не простягаю. Може, вистачить? Ти що, не розумієш? Він же злякався — думав, що серветку в животі забув! Це ж повторна операція!

— А я не злякалася?!

Під вікном загудів мотор УАЗу. Щур відчинив фрамугу і глянув донизу:

— О-о... Наталю, це до нас... Спокій нам лише сниться. Командуй — нехай місце готують. Когось на ношах витягають.

Шофер «швидкої» з фельдшером заносили хворого у відділення, насилу здолавши вузькі лабіринти сходів.

— О-о-ой! О-о-ой! — стогнав худий неголений чоловік, тримаючись рукою за груди.

Поруч із ношами йшла жінка — вся знервована, напружена — його дружина.

— Що сталося? — запитав Щур, вийшовши назустріч.

-Підозра на інфаркт, — відповіла лікарка «швидкої», зайшовши слідом за ношами.

Щур мовчки вказав їм на двері палати. Ноші занесли, й хворого переклали на функціональне ліжко.

— Що у вас болить?

— О-ой... Усе болить!

Хворий хитав головою на всі боки, демонструючи страждання, а міміка його обличчя викликала підозру, що він добряче напідпитку. Щур послухав груди фонендоскопом і промовив:

— Люба, кардіограму. Терапевта ургентного привезіть, — останнє призначалося лікарці зі «швидкої».

Забравши ноші, бригада «швидкої» залишила відділення, а на хворого вже вдягали манжети кардіографа. Чергова готувала крапельницю. Хворий у цей час жахливо стогнав і тер у ділянці серця рукою. Щур вийшов із палати, у коридорі до нього наблизилася Наталя та тихо промовила на вухо:

— Доктор, це мій сусід, Адлахович. Я його знаю — алкаш чорний. Постійно жінці скандали влаштовує, а коли вона починає міліцію кликати — за серце хапається. Його до терапії вже не раз привозили задурно.

Сергій із розумінням кивнув і підкликав до себе дружину хворого.

— Скільки він випив горілки?

— А я знаю? Він мені не звітується, — вона була добряче знервована.

— Постійно п'є?

— Та так... Як коли.

— На серце часто скаржиться?

— Не знаю... — жінка відвела погляд. — Буває...

— Ну, гаразд, — сказав Щур. — Присядьте у коридорі. Щойно ситуація проясниться, я вам усе скажу.

Дружина хворого рушила до виходу, і це побачив сам пацієнт крізь широке вікно в стінці палати, призначене для нагляду персоналу.

— Куди?! — несподівано загорлав він п'яним голосом. — Куди?! Ні, нехай вона бачить, як я кінчаюся! Нехай бачить! — і п'яничка зробив спробу підвестися.

Дівчата напосіли на нього, вмовляючи лягти, та Адлахович відштовхував їх і гидко лаявся. Щур рішуче увійшов до палати.

— Так, — промовив він суворо, — зараз лягайте і лежіть тихо. Тут реанімаційне відділення, а не пивна. Кругом важкі хворі. Лежіть тихо!

— Що? — скинувся той. — Та я... Нехай вона, сука, тут стоїть! Вона мене...

— Тихо! — ще голосніше повторив Щур. — Вгомоніться!

— Та я... — продовжував буянити Адлахович. — Та мене всі знають! Я завтра буду на прийомі у Бурчуна! Мене всі знають!

— Васю, — жінка вже була поруч із ним, — заспокойся, ляж тихенько...

Побачивши її, хворий знову схопився за серце, вдаючи страждання. Медсестра, яка вже приготувала крапельницю, запитливо глянула на лікаря.

— То що робити?

— Що-що... — роздратовано повторив Щур, — підключай. Вона помастила руку хворого спиртом, проте щойно голка

торкнулася шкіри, хворий видер руку:

— Що ви робите? Не дам ніяких уколів! Я вас знаю тут... Завтра в Бурчуна буду!

У руках у лікаря нарешті опинилася розписана кардіограма. Уважно продивившись її, він промовив до Адлаховича:

— Так. Або ви зараз замовкаєте, або я викликаю міліцію.

— Що?! Міліцію?! Викликай! Та я всю міліцію знаю! Я завтра...

Увесь червоний, Щур вийшов із палати.

Нарешті Олег з'явився в ординаторській, де сиділи Медвідь із Голоюхом.

— Ну, що?

— Та нічого, оперувати треба.

— Ну, Тарас узагалі-то лишається, — сказав Медвідь, — але ми би просили почекати, поки грижу розкриємо. Все— Таки дванадцять годин від моменту защемлення. Резекцією кишки пахне. Якщо доведеться робити, зайві руки не завадять. А якщо ні — ми тебе зразу ж відпускаємо. То як?

— Домовилися, — відповів Олег.

Голоюх курсував по ординаторській від стіни до стіни, не беручи участі в розмові.

— Тарасе, я правильно кажу? — озвався до нього Ілля.

— Га? — не зрозумів Тарас, ніби був відсутній. Потім спинився і промовив: — Гаразд, іду дзвякну додому. Як зняли телефон в ординаторській, мусиш іти на пост дзвонити, а там усі порозставляють вуха і слухають, про що ти...

— На, дзвони, — Олег простяг йому мобільний.

— Так розорю ж тебе...

— Не переживай.

Взявши незвичний предмет, Голоюх набрав номер.

— Алло! Люда? Це я. Що там? Який ще сюрприз? Гаразд, у нас тут ще операція, ідемо митися. Так, години дві, не менше. Ні, як їхатиму, то вже й нічний магазин зачинять. Ну, все.

Він повернув мобільний Олегові.

— Ходімо, глянемо поки що Веселовського — однаково чекати, — сказав Медвідь Голоюхові, й обидва вийшли.

Тим часом Олег, глянувши на годинник, і собі набрав номер.

— Володю? Не спиш іще?

— Ні, радий, що ти пам'ятаєш про мене.

— Слухай сюди. Усе, що ти казав, я зробив. Результати з усіх боків негативні. Жодних екстраординарних подій того дня не сталося. І кілька днів туди-сюди — також. Усе переписав із журналу. Шістнадцятого поступав інфаркт, рука порізана, гострий живіт. Усі лікарі, яких викликали вночі, — жінки, за винятком хірурга. Але він під твої стандарти не підходить. Далі — операцій за цей день узагалі не було. Розумієш? А ногу в хірургії востаннє ампутували, знаєш, коли? Ось тепер уже, два місяці тому — старій жінці з приводу гангрени. А до неї ампутацій не було півтора року! Зрозумів? Півтора, це точно. А, ще! У морзі два місяці до цього дня взагалі нікого не розтинали. До речі, їхній патана— том уже другий рік, як розрахувався, — на заробітки поїхав, за кордон.

— Гм-м... — і зараз його немає? — запитав Якимець.

— Немає. Морг без нагляду. Якщо є потреба робити розтин — кличуть патанатома з обласної. Але це буває рідко.

— А куди саме поїхав цей патанатом? — запитав Якимець.

— Не знаю. А що, це має значення?

— Можливо. Я також із-за кордону повертався тоді... Словом, точно не знаю, але цим треба поцікавитися. А що із бородавками?

— Нічого. Нікого тут такого немає.

— Гаразд, — промовив Якимець. — Тепер займайся «нерухомістю» — перелік деталей отих із мого сну: хвіртки, защіпки, ручки дверей — у тебе є. Обійди планомірно всю лікарню і пошукай їх. Але я тебе прошу — з усією серйозністю. Як хоч, то собі думай, ніби я божевільний, але контракт відроби.

— Та годі тобі! Ти ж бачиш, я серйозно взявся.

Коли Олег ховав телефон у кишені, обличчя його висловлювало повне нерозуміння.

А у реанімаційному відділенні йшла війна. Двоє сержантів умовляли Адлаховича заспокоїтися і покинути лікарню. Він тільки відштовхував їх, продовжуючи лякати всіх головою районної адміністрації. Поруч товклася дружина п'яниці, яка не залишала надії умовити «хворого»:

— Ходімо, Васю, ходімо додому!

— Я не розумію, — запитав Щур, який знову з'явився у палаті. — Чому він ще тут? Я вас офіційно викликав. У мене серйозні хворі, а цей буянить.

— Але він каже, що серце у нього болить, — засумнівався капітан Панчишин, який очолював наряд. — Ви розпишетеся, що він здоровий?

— Не розпишуся, — відповів Щур, — але лікування у реанімаційному відділенні він не потребує. Пацієнт обстежений — інфаркту в нього немає. Я прошу вивести його з відділення як порушника внутрішнього режиму. А далі — якщо вже він наполягає, що хворий, — ведіть його знову на «швидку» і нехай вирішують, де йому лікуватися. Проте не тут — це однозначно.

— Хе! — вигукнув Панчишин. — Ми його зараз скрутимо, а він впаде й щось викине. А потім он — жінка його знову піде до прокурора, як минулого року ходила, й нас знову «гратимуть» і тягатимуть...

— Куди я ходила? Куди я ходила?! — поперла мадам Адлахович на капітана. — Та він минулого року взагалі нічого не зробив! Вам аби кийками когось приголубити і в камеру посадити!

— Ну от, бачите, доктор? — розвів руками Панчишин, коли вони опинилися удвох в ординаторській. — Ви ж також боїтеся: нехай непотріб, а прийде додому, перехилить ще з півпляшки і загнеться. Колись же це станеться! Раптом якраз сьогодні? Вас же потім з'їдять, що хворого з реанімації вигнали, а він помер після цього.

— Зариють, — погодився Щур. — При нашій ідіотській системі навіть із оцим зариють, — він потрусив кардіограмою, на якій дійсно не було найменших натяків на інфаркт.

— От і у нас так само, — розвів руками Панчишин. — І над нами армія чиновників. їм тільки привід дай — вмаж кийком по якомусь непотребу... Якщо не пощастить — зариють, як ви кажете. А у мене жінка і діти. Та й у кожного. От доводиться няньчитися із таким дебілом. У людській державі він би давно в камері ребра чухав, а ви б спокійно працювали.

— То що, нехай рознесе відділення? — не вгавав Щур.

— Зараз, доктор, хвильку терпцю. Хлопці зроблять усе путьом.

На цей момент двоє сержантів і жінка якимось дивом таки зуміли умовити Адлаховича.

— Ходімо, Васильовичу, — примовляв один із міліціонерів. — Звичайно, завтра — прямо до Бурчуна, обов'язково. А зараз додому, відпочити...

«Хворий» ледве переставляв ноги по підлозі, видаючи стогони впереміш із матами, і нарешті зник на сходах. Щур полегшено зітхнув та пішов до ординаторської, щоб покурити.

— Я ж казала вам, — підколола його Наталя, увійшовши слідом.

— Що ти казала? — зірвався він. — Що, в алкаша не може бути інфаркту? Він що — померти не може? Казала... Тепер навіть якщо йому ввечері цеглина на голову впаде, то ми тут довго чухатимемося, бо виперли хворого з реанімації, а він потім умер! їх не цікавитиме, від чого! Забула, де ти живеш?

— Де? — запитала Наталя.

— У державі, яка знущається з власної медицини. Того молися, сонечко, щоб Адлахович твій хоч би днів зо три у якусь відкриту каналізацію не загримів. Ось так.

— Ви що, жартуєте?

— От якщо загримить, побачиш. Іди глянь, щоб порядки після нього понаводили.

Наталя вийшла, але одразу ж вскочила назад:

— Доктор, Адлаховича несуть!

Двоє сержантів, важко дихаючи, заносили хворого назад — за ноги та попід пахви. Панчишин, увесь мокрий та переляканий, марно намагався їм допомогти і лише заважав.

— Куди? — кричав він. — Доктор! Куди?

Адлахович смикав руками та ногами, наче в агонії, тримаючись при цьому знову ж таки за серце.

— Туди... — приречено махнув рукою Щур.

П'яницю знову поклали на ліжко. Пацієнт демонстрував дикі болі.

— Довели до першого поверху, а він... — ледве дихав один із сержантів, — впав... трупом...

— От і сидіть при ньому, — сказав Щур. — А як буянитиме — виводьте знову.

Нічого більше не відповівши, наряд залишив відділення. У вену Адлаховичу приєднували крапельницю...

У невеличкій охайній кімнаті жінка в довгому домашньому халаті складала одежу. Чоловік у джемпері розсупонив краватку. Тихо підійшовши ззаду, він взяв її за талію, а потім дещо нижче.

— Нормально тут... — промуркотів він їй у саме вухо, прилипаючи до неї всією своєю поверхнею.

— Борисе... — відмахнулася вона. — Ти що? Зараз прийдуть...

— Ну що — «Борисе»... На мене збуджуюче діє незнайоме оточення... Люда... Давай...

— Ти з розуму з'їхав... Зараз?..

— Ти ж казала — у нього на дві години операція, встигнемо...

-Бо...

Але чоловік майже силою завалив її на канапу і накинувся зверху.

— Борисе! — це вже був протест для годиться.

Із трьох хірургів, які знаходилися в ординаторській, двоє, не гаючи часу, займалися писаниною — однаково вона нікуди не подінеться. Третій тинявся туди-сюди, не знаючи, куди себе прикласти.

— Ти що, вперше грижу оперуєш? — не витримав нарешті Ілля. — Сядь, не товчися перед очима. Пиши історії, поки час є.

Голоюх присів, але майже одразу підвівся.

— Слухайте. Тут ще, як не крути, хвилин сорок до операції маємо. Анестезіологи не готові — там якийсь хворий поступив, а потім ще шлунок мити...

— Ну? — не зрозумів Медвідь.

— То я додому встигну скочити, туди і назад.

— Заскоч... — не відриваючись від писанини, промовив Ілля. — Ми не образимося, якщо взагалі не приїдеш.

Тарас вагався ще кілька секунд, а потім рішуче вийшов із ординаторської.

— Я би на його місці не повертався, — промовив Ілля.

Машина тихо котилася під уклін із вимкнутими фарами та двигуном. Схвильований, зі стиснутими губами, Тарас міцно тримав кермо. Вуличка завернула, й він зупинив машину, не доїхавши до свого будинку. Обережно відчинив і зачинив двері під'їзду. На свій поверх Голоюх виходив тихо, наче детектив, що виконував важливе завдання. Затримавши дихання, приклав вухо до дверей. Дихав він тепер часто, наче забрався не на другий, а як мінімум на восьмий поверх. Що тут почуєш?

Тарас відімкнув двері. У коридорі темно. Але далекі звуки він почув одразу. Жінка стогнала, як ніколи. Пружини скрипіли. Тихо прочинивши двері, Тарас побачив вражаючу, жахливу — як на нього — картину. Обоє були вкриті легким простирадлом, з-під якого стирчали тільки ноги. Канапа у прямому розумінні танцювала, а звуки, що видавала парочка, свідчили про те, що справа йде до розв'язки. На тумбочці стояв криштальний келих із іншої кімнати, поруч — брудна тарілка, на якій залишився шматок порізаного батона.

— Гарний сюрприз, — сам до себе пробурмотів Тарас. — А казала — хліба немає...

— Люда-а... — гарчав незнайомець.

Жінка не відставала від нього. І у той момент, коли голос її досяг найвищих неприродних нот, Тарас, зробивши крок уперед, схопив виделку обома руками, підняв високо над головою, дико закричав і засадив її у найвищу точку конгломерату тіл під простирадлом, не замислюючись над тим, чий зад знаходиться зверху. Тої ж миті жахливий нелюдський рев струсив стіни квартири, а Голоюх різко розвернувся і майже вибіг із хати, перечіпаючись за килими. Двері вдарили по одвірках та залишилися неза— чиненими, а Тарас, не розбираючи сходів, летів донизу.

Двері під'їзду відчинялися, коли він долав останній проліт сходів, і назустріч йому прямувала... Це була вона. Тарас гальмував, чіпляючись за перила, аби не «в'їхати» у власну дружину.

— Лю... — її ім'я чомусь застрягло у горлянці.

Вона ледве тягла величезний целофановий пакет, набитий продуктами. Зверху стирчав батон. Обличчя Люди при вигляді чоловіка посів переляк.

— Що... Що сталося?! Чому ти так дивишся? Чому ти машину кинув не зачинену? Що сталося?!

— А... хт-то т— Там? — ледве витиснув із себе Тарас.

-Людмила з чоловіком заїхали... По дорозі з курорту. А що

сталося?

— Дзвони на «швидку», терміново...— безсило промовив Голоюх, сідаючи на сходи.

— Це завал! — обурювався Медвідь. — Вони ще навіть не починали! Шлунок відмили, а в операційну не беруть. З розуму посходили? Дві години товчемося... Зараз іду до Щура сваритися.

Ілля відкрутив кран, щоб напитися, але тут двері розчинилися і вскочила перелякана Наталя:

— Бігом до нас! Доктора нашого б'ють!

Вони дременули коридором під здивованим поглядом травматологічної чергової, що визирнула з маніпуляційної.

Картина, яку застали хірурги, не радувала. Щур остовпіло застиг у дверях ординаторської, притискаючи до носа марлеву серветку. Адлахович нервово курсував по палаті та мовчав. Жінка хворого злякано притислася до стіни палати.

— Що у вас відбувається? — запитав Ілля.

— А ось... Зовсім розійшовся! — Наталя схлипувала. — Систему видер, мене штовхнув... Доктора вдарив.

— До міліції дзвонили?

— Другий раз уже.

Лікарі підійшли до Адлаховича, який при вигляді двох здорових чоловіків дещо принишк.

— Сядь... — просичав до нього Ілля, — і закрийся. Зрозумів?

— А що, я маю право на лікування, як хочу... — знову почав той. — Мене з приступом привезли!

— Зараз тебе вивезуть без приступу. А поки що сиди тихо.

— Що?! — знову почав Адлахович. — Та я завтра на дев'яту в «білому домі» буду, я розберуся там...

У коридорі з'явився нарад міліції у тому ж складі.

— Забирайте, — сказав Ілля. — Дивіться, що тут робиться! Ми другу годину не можемо операцію почати.

-А він знову внизу впаде і «вмиратиме»,— сказав Панчишин. — Не дай Бог що, потім...

— Якщо не забираєте, — промовив Ілля до капітана, — я викликаю головного лікаря і він виходить на адміністрацію, просто зараз.

— Давайте... — махнув рукою Панчишин.

Сержанти статечно взяли Адлаховича попід руки і, міцно тримаючи, повели до виходу. Він впирався ногами і кричав. їм стало важко.

— Пустіть! Пустіть, я сам піду! — кричав Адлахович.

І, щойно вони попустили, схопився за двері палати.

— Сам піду! Але спочатку нехай доктор мені руку подасть, що не ображається. Що з миром розходимося... Інакше не піду!

Він тримався за двері намертво. Сержанти розгубилися. Відчувши перспективу близького закінчення пригод, дружина Адлаховича засвітилася радістю і підскочила до двох колег Щура, про якого ішлося.

— Ой... — погляд її світився щирими почуттями. — Та нехай вже йому дасть руку, ну, чого він так...

Близьку розв'язку відчув і капітан Панчишин, який чимдалі більше нервував. Зазирнувши до ординаторської, він примирливо промовив:

— Та ладно вже, доктор, дайте йому руку — і ми пішли.

— Ви що, взагалі з розуму посходили? — не витримав той. — Ну він, зрозуміло — на ґрунті пияцтва гайки погубив. А ви?

Олег із Іллею лише роззявили роти, не здатні збагнути, що все це дійсно відбувається. А «терорист», зрозумівши, що вимоги його виконувати наче як не збираються, ще міцніше вхопився за двері та промовив:

— Ні хріна-а... Стріляйте! Нікуди не піду! Завтра всіх на вуха поставлю...

— Гос-споди-и... — несподівано заволала дружина Адлаховича, притискаючи руки до грудей. — Та ви люди, кінець-кінців, чи не люди? У вас є серце, чи ні?! Ну що вам варто вийти і людині руку подати?

Побачивши, що сержанти в даний час не виявляють до нього агресії, Адлахович знову схопився за серце і, добрівши до ліжка, впав, імітуючи повне безсилля.

— Дівчата... дайте води напитися... — попросив Панчишин. Він був якийсь червоний. — Дайте води, бо щось...

Капітан схопився за стіну. Наталя з санітаркою підбігли до нього, взяли попід руки і поклали до тієї ж палати, на сусідню з Адлаховичем койку. Наталя міряла тиск.

— Доктор! У нього двісті сорок на сто сорок!

— У кого, у Адлаховича? — незворушно запитав Щур, не підводячись із дивана в ординаторській.

— Та ні, у капітана! Гіпертонічний криз!

— Роби кардіограму...

Анестезіолог став на ноги і посунув до палати. Тепер п'яниця та міліціонер лежали на сусідніх ліжках. При вигляді капітана, якого рятували поруч, Адлахович принишк і лише спостерігав. Сестра ладнала нову крапельницю.

— Усе, — сказав Ілля. — Більше ми чекати не можемо. Ідемо під місцевою анестезією. Пішли!

Зачинивши за собою двері, лікарі сунули коридором злі й мовчазні.

Стогін почувся ще здаля. Тупотіння і глухі поштовхи свідчили, що когось піднімають на ношах сходами до хірургії, такими ж вузькими, як і до реанімації. Ілля з Олегом пригальмували в холі.

— Ще цього бракувало сьогодні, — пробурмотів Медвідь.

Двері розчинилися, і перед ними з'явилася дружина Голоюха, яка розмазувала сльози з косметикою по обличчі.

— О... Люда, що сталося? — тільки й вимовив Ілля. — З Тарасом?

Проте наступним у двері протискався сам Голоюх. Він і тяг ноші спереду — на хірургові у буквальному розумінні не було обличчя.

На ношах несли потужної статури чоловіка. Він лежав на животі, зі спущеними штаньми. Задницю потерпілого делікатно прикривав шмат простирадла, який фігурно вирізали ножицями. Цей клаптик тканини був приколотий до дупи виделкою, яка стирчала по саму ручку.

— Оба-на... — пробурмотів Ілля, роззявляючи рота. — А... що це?

— Чужо...рідне тіло... В дупі... — витираючи піт, промовив Голоюх.

— Нормально... — промовив Ілля, повертаючись до Олега і шукаючи у нього співчуття. — Скільки працюю, такого ще бачити не доводилося.

За ношами ввійшла ще одна заплакана жінка.

— Ну, гаразд, — сказав Ілля, — раз приніс, то вже й витягай це чужорідне тіло, а ми з Олегом Вікторовичем ідемо грижу оперувати.

— Ні!!! — несподівано загорлав той, хто лежав на ношах. — Ні! Тільки не він! Не дам! Нехай хтось інший...

І він викрутив руки назад, захищаючи долонями ручку виделки, що стирчала догори.

Двері ординаторської розчинилися, і середній та молодший медперсонал повиходив. Залишилися лікарі. Малевич посідав звичне місце, роздаючи завдання колегам на новий день. У кутку біля столу Беженара скромно примостилася Ліда.

— Так...— завідуючий переглядав історії нових слабих.— Це, звичайно, цікаво... То кому писати хворого з виделкою? Оперував, згідно із протоколом, Медвідь...

Ілля з Олегом лише посміхнулися.

— Зараз до нас із реанімації переведуть ще одного хворого. Прізвище — Адлахович. Вночі поступив туди. Інфаркт у нього не підтвердився. Тепер скаржиться на болі в животі. Я в курсі, що він був напідпитку, дебоширив. Але справа у тім, що у нього дійсно є каміння у жовчному міхурі, щойно УЗД зробили. Нікуди не подінемося, мусимо брати. Хворий, звичайно, не подарунок. Алкаш зі стажем, без певного роду занять. Коли тверезий — вештається по вокзалу, тараньку до пива продає. Скандальний тип. Хто лікуватиме?

Запанувала тиша.

— Ну, добровольці...

При згадці про людину, що продає біля поїздів рибу, Олег підняв очі та зробив якийсь нерішучий жест. Зав це помітив.

— Гаразд, пишіть мені... — наче байдуже промовив Олег.

— Пишу. Якби щось — кличте зразу мене, робитимемо відповідний запис і виганятимемо на всі чотири. У лікарні потрібно лікуватися, а не бешкетувати. Валентине Івановичу, хворого після зняття витяжки «по Савчуку» дивився. Усе гаразд. Ви згідні? Якесь божевільне везіння... Прогриміли б ми... І останнє. Тарасе Васильовичу, тобі сьогодні перекривати прийом. Савчук зайнятий важливою справою — гастролює у складі районного хору.

Голоюх на це лише скривився.

— Нічого не поробиш, — долив масла у вогонь Малевич, — честь району потрібно захищати. Вважай, таким чином і ти береш у цьому участь.

Підморгнувши Голоюху, шеф попрямував до себе.

— Ну, що, Лідо, йдемо на обхід? — підвівся з місця Беженар.

— Так, Валентине Івановичу.

За кілька хвилин всі лікарі порозходилися, й Олег залишився на самоті. Глибоко зітхнувши, він витяг мобільний і набрав номер. Обличчя його у цей момент висловлювало повне нерозуміння: як він може займатися таким ідіотизмом?

— Володю, це я.

— Можеш не казати цього щоразу, — відповів Якимець, — я ж і так бачу, хто телефонує.

— Ще не звик до цієї техніки, — пожалівся Олег. — Слухай, тут несподівано знайшовся один... добродій... Ну, пияк без певного роду занять. Схоже, це той, хто примусив тебе вийти з поїзда у Тачанові.

— ...Не зрозумів... — насторожився Якимець. — Кого ти маєш на увазі?

— Продавця з рибою, звісно.

— З рибою?!

— Так... ти ж мені розповідав... Я тепер його лікар. Може, будуть якісь міркування з приводу? Ну, я там знаю...

— Так, так... — почав «схоплювати» Якимець. — А це... точно він?

— Під опис твій, у крайньому разі, підходить. Худий, неголений, лисуватий спереду.

— Гм-м... Можливо. Давай так. Я поміркую на рахунок цього, а ти зв'язку з ним не втрачай. Я і не думав якось у цьому напрямку... Дякую, що подзвонив, я з тобою зв'яжуся.

Похитавши головою, Олег сховав телефон.

Під кабінетом хірурга назбиралося досить людей. Побачивши лікаря, що похмуро сунув коридором, усі загомоніли і присунулися ближче до дверей.

— Добрий день, доктор...

— Доброго дня.

— Ой, приймайте вже, давно чекаємо...

Кивнувши всім без особливого настрою, Тарас увійшов до кабінету. Валентина, якій уже наперед було відомо про відсутність Савчука, сяяла, наче сонце.

— Доброго дня, доктор! Ви чого такий невеселий сьогодні? Не дивіться, що там стільки хворих, ми з вами скоро справимося. Може, вам настрій підняти? Розказати, що тут було учора?

— Дякую, не треба, — сухо відповів Голоюх, сідаючи за стіл. — Прошу, заходьте.

Увійшла сільська жінка і з нею дівуля-акселератка у шкіряній спідниці з претензією на моду. Щока та вухо дівчини були перев'язані білою тканиною на один бік.

— Слухаю вас. Що сталося?

— Та ось, — невдоволено почала жінка, — учора хлопці потягли її з собою рибалити... Я казала — не йди! Гачком її зачепили. Не дає подивитися — і все! Ось так замоталася та сиділа цілу ніч. Зранку ледве притягла сюди.

Дівуля вже починала рюмсати.

— Ну, давайте глянемо, — запропонував Тарас. — Валю, розмотай.

Сестра, завівши «жертву рибальства» до перев'язочної, почала знімати саморобну пов'язку.

— Вічно швендяєш, де не треба, — продовжувала буркотіти її матінка поруч із Голоюхом.

— Доктор! Ходіть сюди! — пролунало з перев'язочної. — Такого ще не бачила! Жах!

У дівчини, яка тихенько скиглила у носову хустку, у мочці вуха поруч із сережкою висів доволі великий рибальський гачок з обрізаним шматком жилки, а на ньому вже дещо підсох хробак — жирний, розкішний за рибальськими мірками. Глянувши без особливих емоцій на це явище, Тарас промовив до медсестри:

— Обробляйте все спиртом, йодом, зараз витягнемо.

— Що там? — злякано кинулася до хірурга жінка.

— Та нічого, — відповів Тарас, — у вусі гачок, на гачку хробак. Зараз витягнемо — можна буде знову закидати. Може, на нього ще й клюне. Ідіть у кінець коридору — там аптечний кіоск. Купіть новокаїн, шприц, рукавиці.

Віддавши їй список, Тарас узявся писати картку.

— До-октор! — почулося з перев'язочної. — Докто-ор! А хробака також йодом мастити?

— А як же? Хробак знаходиться в операційному полі — отже, мастити. Йому це не зашкодить, здох давно.

— Докто-ор... А я ніколи ще хробаків йодом не мастила, — продовжувала «співати» Валентина. — Може, ви самі?

Важко зітхнувши, Тарас підвівся з-за столу і повернувся до перев'язочної. Взявши поданий сестрою пінцет, а потім і змочену в йодному розчині серветку, він почав мастити вухо разом із гачком та хробаком. Валентина ж, витягши з бікса нову серветку, підійшла до лікаря і знову, наче ненавмисно, ніжно стала йому тапочкою на ногу, від чого Голоюх доволі різко висмикнув свою.

— Ой, пробачте, доктор, я не хотіла... Не боляче?

Нічого не сказавши, Тарас висмикнув у неї другу серветку і помастив «рибальське господарство» повторно.

— Кусачки дістань. І ще — бікс із інструментами закривати положено...

Розчаровано погойдуючи пишними стегнами, медсестра пішла виконувати вказівку.

Беженар збирався відлучитися на деякий час.

Лікар застібав блискавку шкіряної куртки. Ліда відволіклася від знімка і кинула погляд на його кремезну, хоч і з животиком, постать.

— Що, щось не так? — не зрозумів він.

— Ой, та ні... Усе гаразд, — почервоніла дівчина.

— А я злякався — гадав, куртку задом наперед вдяг, наче халат. Ні, ну всяке буває! Запрацювався, або на тебе задивився... Ти, коли що, то кажи, бо піду по вулиці, а всі сміятимуться.

— Скажу, — просто відповіла вона.

— О! — Беженара наче осяяла цінна думка. — А ти ще довго сидітимеш?

— Ну... Ще трохи буду. А коли ви повернетеся?

— Хвилин за сорок. Я морозиво куплю, хочеш? Ти ж мене пригощала пряником. Я не забув. Ти яке любиш?

— Біле в шоколаді.

— Дві, звичайно? — уточнив він.

— Ні, одну, — засміялася Ліда.

— Ну, як хочеш...

Усе це Беженар говорив таким тоном, що Ліда остаточно переконалася — посміхатися цей лікар не вміє взагалі.

— Олег Вікторович, — виглянув зі свого кабінету Малевич, — чую ваш голос... Зайдіть на хвилинку.

Віддавши останні настанови черговій, Олег увійшов і присів, як було запропоновано, на канапу.

— Олег Вікторович, ви розумієте, звичайно ж, роль паперової роботи, якою нас уже замучили, але від якої ми нікуди не подінемося. Так ось, це «щастя» ми стараємося ділити приблизно порівну. Не знаю, як було у вас, а наша служба чотири рази на рік складає звіт по різних показниках. Я думаю, вашою частиною звіту буде робота з операційним журналом. Ось маємо ми таку форму... — Малевич простяг підлеглому друковані аркуші паперу. — Все це потрібно підрахувати із операційних журналів та заповнити.

— Сьогодні зроблю, — відповів Олег та підвівся.

Не встигли за ним зачинитися двері, як задзвенів телефон завідуючого. Це був головний.

— Микола Прокопович?

— Слухаю, Геннадію Андрійовичу...

— Миколо Прокоповичу, що ви вирішили зі зняттям телефонів у відділенні? Який віддаєте на ліквідацію?

— А що я дам зняти? — обурився зав. — У нас і так два зняли — в травматології і в ординаторській. Лишився у моєму кабінеті та на посту в хірургії. Який я дам зняти?

— Який хочете. В усіх відділеннях знімаємо.

— Ну, це ж несерйозно! — Малевич навіть підвівся з місця. — Що мені до всіх? Тут хірургія! Ви що, не розумієте? Що мені один телефон? Я що тут — розірвуся?

— Миколо, Прокоповичу, я з вами спокійно говорю, — вів своєї Лабо. — Телефон зняти мусимо. Нам бюджет урізали — не потягнемо ми оплатити усі телефони!

— Тоді в бухгалтерії знімайте, старшим медсестрам познімайте, а тут лишіть...

— Може, ви хочете на моє місце? — запитав головний. — Тоді вирішуватимете на свій розсуд...

— Мені й на своєму весело...

— Крім того, — продовжував Лабо, — ми змушені зняти з вашого телефона «вісімку».

— Та ви що, знущаєтеся?! — заголосив Малевич. — А якщо мені вночі доведеться санавіацію викликати? Я що — вікно відкрию і кричатиму?

— До міжміської лінії буде підключений один телефон — на «швидкій». Там усі дзвінки фіксуватимуться. Звідти зателефонуйте.

— Отже, в мене тут хворий із кровотечею вмиратиме, а я на «швидку» побіжу?! По темряві й калюжах? Геннадію Андрійовичу, та має бути у нашому житті хоч якийсь здоровий

глузд!

— Нас заганяють у такі рамки, — спокійно відповів головний. — От ідіть у депутати — вам же пропонували. Там і доводьте, що медицина не виживе без грошей і здорового глузду, а мені це не потрібно доводити.

— Я лікар, а не злодій, — буркнув Малевич. — Що мені у депутатах робити?

— До того ж, — продовжував Лабо, — от у мене на столі лежать роздруківки усіх міжміських переговорів по відділеннях. Знаєте, куди за останній місяць дзвонили з вашого кабінетного телефону? Я вам скажу! Ну, до Києва — нехай, біс із ним... Бердичів — двічі. Ви можете пояснити, для чого вам знадобився Бердичів? Але це ще що! Ось: до Москви — чотири рази! Лісабон — тричі! І навіть знаєте, куди? Вгадайте — Торонто! Ви що, давали заявку на участь у міжнародному симпозіумі?

— Я розберуся... — весь червоний, процідив Малевич, кладучи трубку і одразу ж виглядаючи за двері: — Маша! Маша!!! Увесь середній та молодший персонал до мене. Терміново!

Почувши оце «терміново», дівчина побігла з усіх сил.

Листаючи операційні журнали у матеріальній оперблоку, Олег робив помітки на аркуші паперу.

Увійшла операційна сестра.

— Що, у вас отакі дрібні операції також записуються сюди? І що, мені їх також рахувати?

— Так, наші лікарі завжди рахують.

— А я що, не ваш?

— Ну що ви, доктор!

— От, чорти би вхопили...

— Що?!

— Га? — отямився Олег, зрозумівши, що подумав уголос. — Н-нічого. Згадав щось. Це я так...

Надя перейшла до сусіднього приміщення оперблоку.

— От, чорт забирай... — це знову вилетіло само.

На одній зі сторінок операційного журналу у графі паспортних даних стояло: «Якимчук Володимир Петрович, 1962 р. н.» Там же, нижче, вказувався і діагноз: «Облітеруючий ендартеріїт нижніх кінцівок». Ще нижче стояла назва операції: «Ампутація правої нижньої кінцівки на рівні стегна». Дата була вказана чітко та розбірливо: 18 жовтня.

— От чорти...

Дата в протоколі операції відрізнялася на два дні від тієї, коли Володя Якимець побував у Тачанові. Щоправда, прізвище хворого з журналу було не Якимець, а Якимчук. Але також Володимир. Та й рік народження приблизно мав співпадати. Цікаво, як Якимця по батькові? Цього Олег не знав.

Хоча, власне, самого протоколу, в якому мав описуватися хід операції, не було. Під паспортними даними стояла жирна «зетка», намальована іншим чорнилом. Олег перегорнув аркуш. З іншого боку виявився зовсім інший протокол. Оце-то так...

Якщо мислити логічно, виходило, що цей Якимчук був записаний до журналу, оскільки його мали оперувати. Але заздалегідь хворих сюди не пишуть. Хіба, коли хворий уже лежить на столі. Отже, цей Якимчук вже мав лежати на столі, й ногу мали ампутувати. А потім що? Опису операції не було, отже, її не зробили. Навіть не почали. Помер під час вводу в наркоз? Чи дійсно втік? Того й стоїть прочерк там, де мала описуватись операція.

— Надю!

Медсестра прийшла знову.

— А що це? Ось, за минулий рік. «Шапка» написана, а протоколу немає.

Вона зігнулася над журналом.

— А, це був у нас такий... Мали ногу ампутувати через гангрену. А в останню мить він ніби відмовився. Втік.

— Цікаво... — промовив Олег. — Як це втік? І чим усе скінчилося?

— Та я не знаю... Ви лікарів запитайте. Вони, напевно, пам'ятають.

До оперблоку зазирнула чергова, яка викликала Олега до завідуючого.

Малевич сидів увесь червоний і курив.

— Що сталося? — поцікавився Олег.

— Сталося... — пробурмотів шеф. — Уявляєте — за місяць я надзвонив на сто дев'яносто гривень! До Лісабону тричі й навіть у Торонто!

— Навіщо?

— А я знаю, навіщо? Залишаю на ніч ключі від кабінету черговій зміні. Ну, все може статися, будь-кому з вас може знадобитися терміново зв'язатися з обласними службами, мало що! Або просто поговорити без сторонніх вух... Ніколи не боронив. То люди совісті не мають, на повну користуються!

— Ну, я до цього не причетний, — сказав Олег.

— Та не про лікарів мова, — пояснив Малевич. — У половини сестер та санітарок чоловіки по закордонах працюють... Тепер як знімуть телефон, то серед ночі хоч кричи... Ой! — згадав він. — Чого ж я вас кликав? Вам по міжміському телефонують.

Олег узяв простягнуту трубку.

— Алло!

— Олег Вікторович! Доброго дня. Як ви там на новому місці?

— Доброго дня, а хто...

— Звісно, доктор. Де вам упізнати колишню, вже не потрібну операційну сестру?

— Ну що ти... Я радий! Просто доволі несподівано.

— Дійсно. Ми ж із вами розсталися наче як не зовсім по-доброму. Не по-людськи.

— Так, напевно, — погодився Олег.

— Мені потім дуже неприємно було, коли я дізналася, що ви... Що ти несподівано розрахувався і виїхав. Наче сніг на голову. Думала, мене підколюють, дурять. А виявилося...

— Мені також було не по собі, — сказав Олег.

Малевич ніяково закрутився на місці й зрештою вийшов, зачинивши за собою двері.

— Сподіваюся, це не я винна? — несміливо запитала Ірина.

— Ні, не турбуйся.

— А що ж сталося? Усі досі голову ламають. Невже ті дрібні неприємності виною?

— Чужі неприємності завжди виглядають дрібними, — задумливо промовив Олег. — Але ні. Не повіриш — запропонували кращу роботу.

— Ого, маєш... У цій дірі?

— Уяви собі. До речі, як ти дізналася, де я?

— Ну, про це всі знають. Одна з найбільших сенсацій. Напевно, з кадрів вийшло. Якісь твої документи на нове місце відправляли... Потім цілий тиждень тобі кістки мили.

— Я зворушений, — промовив Олег. — А що там у вас нового?

— Що у нас... Помер професор Желязко.

— Як — помер?

— Так, інфаркт.

— Оце так. А ти кажеш... Іноді навіть сама людина може думати, що неприємності дрібні, а насправді...

— Гурського вигнали, — продовжувала Ірина, — зовсім допився. Напевно, все. Особисто в мене все по-старому. А як ти?

— Нічого, працюю. Квартиру знімаю, однокімнатну. На другому поверсі.

— Ясно. Я, напевно, недоречно — щось розмова не клеїться...

— Ну що ти! Я справді дуже радий. Просто... Весь у клопотах, та й несподівано.

— А можна, доктор, я ще вам зателефоную? Якось...

— Звичайно. До речі, запиши мій номер, щоб шефа не турбувати.

— Записала. Це що, домашній?

— Мобільний.

— О, доктор... Я бачу, ви дійсно кращу роботу знайшли. А для мене там немає такої часом? Не бери до голови — я пожартувала. Бувай. Щасливо, Олег Вікторович.

— Бувай, — відповів Олег.

Його несли на ношах, блідого та мовчазного. Пацієнт дивився у стелю і часто дихав. Малевич на ходу помацав пульс і запитав у переляканої жінки, що йшла слідом:

— Скільки разів блював?

— Та вже години зо дві, постійно. Поки «швидка» приїхала, поки сюди дісталися...

— І все чорним?

— Так, згустків ціла купа.

— Який тиск? — запитав зав у лікарки швидкої допомоги, що прямувала одразу за ними.

— Як вже під'їжджали, було сто на сорок.

Підійшла чергова з апаратом. Ноші поставили на каталку, і Малевич сам виміряв тиск. Наблизилися Олег з Іллею.

— Шістдесят на нуль, — тихо, так, щоб чули тільки колеги, промовив Малевич. — Давайте зразу до передопераційної. Оксано, став реополіглюкін, «фізіологію» в обидві вени. Щура кличте. Усі аналізи терміново.

— Скільки років йому? — запитав Олег.

— Двадцять сім, молодий хлопець, — промовив зав. — Я його пам'ятаю. Вже лежав у нас із кровотечею. Виразка дванадцятипалої кишки. Схоже, ендоскопію робити ніколи.

— Треба брати, — погодився Олег.

— Хоч би до дев'яноста піднести... — сказав Медвідь.

— Я б не відмовився, — Малевич зібрався з думками. — Давай, Олег Вікторович, йди мийся. І ти також, — кивнув Медвідеві. — Я тут покомандую, щоб швидше було — і до вас. Оперуємо на висоті кровотечі. Інші думки є?

Інших думок не було.

Беженар поступово втрачав терпець. Він сидів на посту, спираючись своєю масивною фігурою на сестринський столик, і обурено слухав того, хто говорив із трубки скоромовкою:

— Це не має ніякого значення — так мені пояснили. Ви — лікар, ви — спеціаліст, тому повинні нести відповідальність за прийняті вами рішення. Тому, Валентине Івановичу, я вас дуже прошу, до завтра напишіть пояснювальну на ім'я райвійськкома. Ви що, не розумієте, що завтра я мушу щось везти на область?

— А я вам ще раз кажу, — повторив Беженар, — ніяких пояснень не даватиму. Вам особисто і так усе зрозуміло. А з вашим обласним начальством розбирайтеся самі — не перекладайте з хворої голови на здорову.

— Гаразд, — промовили на тому боці дроту, — не хочете по-доброму — будете самі розбиратися з військкомом. І з вашим начальством, до речі, також.

— Зі своїм я розберуся, — відрубав Беженар. — А от босоногий військком — це теж ваш головний біль. Бувайте здорові.

— Що сталося? — запитала Ліда, коли він повернувся до ординаторської.

— А що, видно?

— Ну, зовсім трошки.

— Та я, загалом, людина спокійна, але ж це будь-кого дістати можна! Ти була зі мною на призовній комісії?

Вона кивнула.

— Що від нас там залежить? До армії — це і так усім відомо — потрапляють лише ті, хто за браком грошей або розуму не може відмазатися. То навіщо взагалі ці комісії? Хлопця, про якого йдеться, визнали придатним аж на обласному призовному пункті. А моє рішення про непридатність відмінили, повернули і примусили переписати. І от тепер — на тобі, ЧП! Вже з армії його завернули — все— Таки здоров'я забракло. То чого я маю пояснювальну писати? Я що — цап-відбувайло?

Він тлумачив це їй з неабияким знанням справи і дуже дохідливо.

— Коли підеш, сонечко, на роботу — пам'ятай, що головне — виконання інструкцій. Будеш із ними вухо насторожі тримати — менше ґуль отримаєш. Ні, ну зрозуміло — хворому не можна робити погано. І якщо інструкції йдуть у розріз із інтересами хворого, а це буває дуже часто, їх треба вміти обійти. Але цього, на жаль, в інституті не навчишся.

— От ви мене і навчіть, — жартівливо промовила дівчина.

— Навчу, — цілком серйозно відповів Беженар.

— Валентине Івановичу, — до ординаторської знову зазирнула чергова, — вас знову до телефону.

— Так! — вийшовши з нею, Беженар взяв трубку.

— Доктор, я щойно говорив по цьому питанню з військкомом, — заскоромовили звідти, ковтаючи слова, — він казав, щоб ви особисто привезли пояснювальну зараз, інакше буде доповідна на вас в адміністрацію та на ім'я...

— Слухай, — важко промовив Беженар, — ти звернися до логопеда, бо я тебе ні хріна не розумію.

Трубка м'яко лягла на важіль апарата, а лікар тихо і поважно рушив коридором назад.

Малевич із Олегом стояли вже «помиті» в операційній. Медвідь «домивався» — з передопераційної чувся плюскіт води з крана. Хворого вводили у наркоз.

— Скільки?

— Вісімдесят на сорок.

— Клинок дай інший, шия коротка...

— Оцей?

— Нехай лежить поруч. Ардуан.

— Як зазвичай?

— Так, тільки все в темпі...

До них долітали тихі уривки фраз анестезіологічної бригади.

— Миколо Прокоповичу, — це вже призначалося Малевичу, — тиск вісімдесят на сорок, вище не піде. Ми вводимо в наркоз. Ви ж розумієте...

— Та вже розумію, — відповів зав. — За даних обставин операція розглядається як реанімаційний захід. Правильно я кажу?

— Звісно.

— Можна було і з обласної когось викликати — випадок слизький, — розмірковував Малевич, — але ж поки це туди-сюди... Півтори години як мінімум.

— Ну, я гадаю, така операція нам по зубах, — зауважив Олег.

— Та воно-то так, — скривився Малевич, — от тільки загальний результат під питанням. Хворий надзвичайно важкий, крововтрата «сумошечча». Сам знаєш, яка середньостатистична смертність У таких випадках. А як приїжджають потім — пояснити їм ой як важко. Ну, але не будемо забігати наперед. Нам би його витягти... — Малевич кивнув у бік хворого на столі, якого вже інтубували.

— Миколо Прокоповичу, а можна запитання не по суті? Нам Ще хвилин зо п'ять чекати...

— Чого ж, давай.

— Я там журнал продивлявся операційний. В одній операції паспортні дані хворого записані, а протоколу самого немає.

— Що за операція?

— Ампутація якась. Якимчук прізвище. За минулий рік.

— А... — згадав зав. — Пам'ятаю, був у нас такий. Молодий відносно чоловік, заїжджий якийсь. Гангрена у нього почалася — ноги запущені були. Якийсь він такий був — неблагополучний, словом. Сидів, чи що... Не пам'ятаю.

— І що ж з ним?

— Та в останню мить відмовився від операції. Голоюх ним займався. Чесно кажучи, не пам'ятаю, куди потім хворий подівся і що з ним.

До операційної з піднятими руками зайшов Медвідь:

— Про кого це ви?

— А пам'ятаєш, був тут такий, що від ампутації відмовився? Минулого року...

— Звичайно, це ж ми з Голоюхом оперувати мали. Уяви собі — вже на столі лежав, навіть прізвище в журнал записали — листок зіпсували... А він ні з того ні з сього — «ні, та все». Ми з ним так-сяк — помреш, мовляв. Та вже наркоз мали давати! А він категорично — пустіть, не хочу. І вставати... Ну, так і зняли зі столу. Тільки, Прокоповичу, мені здається, не сидів він, а працював у зоні десь. Але пияк був — це точно. І, здається, ще й туберкульозник.

Якби Ілля, що розповідав це виключно для Олега, спостерігав за його реакцією, то уздрів би неабияку зацікавленість, яка межувала навіть із подивом. Проте він у цей час надягав стерильний халат, підставляв руки під рукавиці, слідкуючи, щоб випадково не розстерилізуватися, тож нічого не помітив. Малевич уже почав мастити живіт хворого йодом — йому також було не до того.

— І що ж далі? — проковтнувши, запитав Олег.

— От чого не знаю... Можливо, Голоюху відома доля цього хворого. Помер, напевно. Гангрена «квітуча» була. Якщо, звісно, не прооперувався найближчими днями в якомусь іншому закладі.

Тема була вичерпана. Хірурги підійшли до операційного столу, де саме накривали хворого стерильними простирадлами, залишаючи тільки невеликий прямокутник операційного поля.

— Можна, — дозволив Щур.

— Давай, Надю, — сказав Малевич. — 3 Богом...

Коридором хірургії шаркали двоє здорових чолов'яг без халатів відвідувачів. Один із них був одягнутий у військове з погонами підполковника, інший у цивільне. Кітель військового був розстіб— нутий на кілька ґудзиків, зелена краватка трималася лише на золотистій защіпці, відкриваючи сторонньому огляду смугасту тільняшку на грудях. Обоє голосно говорили та сміялися.

— Ну ти глянь, абзац... — весело коментував підполковник. — Відділення — ні кого на хер на кілометр. Ні тобі сестри, ні доктора якого... Вмирай — не хочу.

Другий гиготнув.

— А ось, — військом демонстративно читав по складах, — ор-ди-на-тор-ська. Язика можна зламати!

Розчинивши двері, обоє завалилися туди. Беженар здивовано підняв голову.

— Ну ти гляди! — зрадів військом. — Якраз і доктор, той, кого мені потрібно. І дєвушка, яка не хотіла до мене секретаркою іти...

— По-перше, потрібно стукати, коли сюди заходите, — промовив Беженар, — це службове приміщення. А, по-друге, що вам потрібно?

— Мені що потрібно?! — здивувався підполковник. — Та ви, доктор... це, як його... «шо-то с памятью моей стало...» Ви що, райвійськкома не упізнаєте?

— А... ви військком? — картинно здивувався Беженар. — Та ж вас важко впізнати. Я і не знав, що у вас є цей... зелений піджак. З погонами.

Обличчя військкома змінювалося швидко. Спочатку в нього від обурення «відпала» щелепа, а потім гонор так і попер назовні:

— Доктор, щоб ви знали, у мене все є! Так! Навіть те, що вам і не снилося! І я можу швидко пояснити вам, як треба говорити з військкомом. Вам би не демонструвати розум, а швиденько коньяк витягти зі столу через те, що військком сам сюди до вас прийшов розбиратися... Якщо я захочу, ви зі своєю пояснювальною завтра особисто в область поїдете!

Компаньйон вояки по-підлабузницькому гиготнув.

— А ви, власне, — перемкнув на нього увагу Беженар. — Що, відвідуєте когось?

— Ні, я...

— Самі заслабли?

— Ви що, доктор... Ги-ги...

— Тоді вийдіть звідси, — у своїй звичній дохідливій манері попросив Беженар. — Інакше я зараз зателефоную вашій Бучинській і пожаліюся, що ви у п'яному вигляді в робочий час отут у нас у відділенні порушуєте порядок.

— Доктор! — обличчя товариша миттєво змінилося. — Який п'яний вигляд? Все! Все! — лобуряка миролюбно підняв руки. — Іду. Ми ж просто з другом...

Він зник за дверима. Військком стояв розлючений.

— Доктор, я бачу, ви чогось не розумієте. Я щось не врублю— ся... Ви що, не вірите? Ви не вірите, що поїдете завтра за сто кеме і вас там дертимуть, як Сидорову козу? Та якщо я захочу, вашої ноги не буде на призовній комісії з усіма наступними санкціями! Вважайте, після цього ви і в лікарні не робитимете. Та якщо я захочу... он — дєвушка завтра ж буде у мене секретуткою сидіти! Я правильно ізлагаю?

Він вирячився на Ліду.

Беженар підвівся і, зобразивши майже ласкавий, дружній погляд, взяв підполковника за лікоть:

— Ви знаєте, це ж несправедливо буде, якщо мене дійсно виженуть із роботи... За те, що я... — лікар завагався. — Ну, словом, приперлося звичайне п'яне хамло, а я взяв, не стерпів і шарпнув його по ділянці «сонної»... Уявляєте, що буде, якщо вас звідси винесуть до реанімації? Скажуть — як, у білому халаті?! Ну, ти ж як мужик, зрозумій — несправедливо буде, якщо за таке... Я халатика скину, га? І десь нанизу, на свіжому повітрі...

До військкома зміст сказаного доходив поступово. Він починав часто дихати і, здавалося, збирався спопелити лікаря очима.

— А ще ліпше — прийди завтра, — радив Беженар. — Бо як попадеш із натягнутою на очі задницею до реанімації, то кров на алкоголь тобі обов'язково візьмуть. А там на «середню» точно вистачить. Якщо оклигаєш — сто відсотків із роботи виженуть.

Військком мовчки підійшов до дверей і взявся за ручку.

— То я не зрозумів, — як ні в чому не бувало, запитав Беженар, уже почавши було скидати халата, — мені роздягатися, чи ні?

Двері грюкнули доволі гучно.

— Я так і гадав, — знизав плечима Беженар, звертаючись вже до Ліди: — А ти що, злякалася?

— А то ні...

— Дарма. Він — ну, ти ж бачиш, що за людина.

— А якби він вас із собою забрав?

— То йому би гірше було. Ти що, сумніваєшся? Я дотепер свою штангу тягаю. Майстер спорту, між іншим. ІЦо, не віриш? Завтра посвідчення принесу. Я досі щороку на районній спартакіаді трудівників села виступаю. Минулого року не було Книша з РайСТ, то я перше місце мав. А так він завжди перший.

— І що, ви би його побили?

— Ну навіщо? Погрузив би на ноші у «швидку» і завіз би у відділок міліції.

Вона засміялася.

— А раптом він вам потім якусь капость влаштує?

— Що він мені може зробити? — знизав плечима Беженар. — Я, між іншим, не остання людина в районі. А він так... — лікар зневажливо махнув рукою, — до першої комісії, яку не купиш двома ящиками горілки...

З операційної виходили мокрі, змучені та мовчазні. У роздя— галці Малевич, не знімаючи плямистої від поту піжами, мацнув по кишенях халата:

— От зараза...

Медвідь із Женатим, поскидавши піжами, вмивалися.

— Що там? — запитав Ілля.

— Цигарки у кабінеті лишилися.

— Беріть у мене в халаті, — запропонував Олег.

— Дякую...

Розчинивши вікно, Малевич закурив просто там.

— Ну що, хлопці-молодці... Я гадаю, все зроблено, — завідуючий продовжувати думати про операцію.

— Днів чотири, — припустив Медвідь. — Якщо витягне — все буде гаразд.

— Так... — погодився Малевич. — Напевно. Знаєте що, хлопчики, я, напевно, додому піду. Щось я не у формі сьогодні. Хто ургентний?

— Я, — відповів Медвідь.

— От і добре. Справляйтеся. Дивіться за ним. До речі, завтра комплексна перевірка з управління. Це можна «поїхати»...

І зав почав здирати мокру піжаму.

Постукавши, Олег увійшов до кабінету статистики.

— Вітаю вас, Віталію Івановичу.

— Доброго дня... — підозріло глянувши на лікаря, промовив статист, який іце не повністю відійшов від «хірургічних» жартів.

— Чи не будете ви такі люб'язні скомандувати дівчатам, щоб знайшли пачку історій за жовтень минулого року?

— Зараз. А вам навіщо?

— Деякі дані вибрати потрібно. Може, я із собою візьму, щоб вам тут не заважати? — запитав Олег.

— Ні, — категорично заявив Маценко. — Ви знаєте, вони мають зберігатися тут, я за цим слідкую...

З історії хвороби Якимчука, яка мала всередині лише два листки, Олег не довідався нічого нового. Судячи з записів Голоюха, гангрена лівої стопи зайшла у нього далеко. Хворого готували до операції, на яку той, виходило так, до останнього моменту був згоден. Його оглядав анестезіолог, готуючи паралельно до наркозу. За всіма правилами був оформлений передопераційний висновок. А наступний запис свідчив про те, що хворий, будучи в операційній, категорично відмовився від операції, хоча його поставили до відома про смертельну небезпеку цього рішення для себе. Усе. Виписали Якимчука цього ж дня. Згідно із записом — узятий родичами для лікування в іншому закладі. Що ж могло так несподівано вплинути на зміну настрою цього загадкового Якимчука, який поступив до Тачанівської лікарні, коли його майже тезка, зійшовши з поїзда, ловив на привокзальній площі продавця риби?

Маценко знову якось підозріло глянув на хірурга, що примусило Олега скласти історії та зав'язати пачку.

— Дякую. До побачення.

Із власного досвіду Олег знав, що подібне явище має обмежений перелік причин. Найчастіше, це якісь непорозуміння між лікарем (або персоналом загалом) і хворим. Щось не сподобалося, назрів конфлікт — тоді й вирушає пацієнт до іншого закладу, намагаючись знайти краще ставлення. Але, як правило, це стається набагато раніше — хворий, якому щось не подобається, не доходить до операційної. Та й Медвідь із Голоюхом не ті люди, які могли би скривдити якимось чином пацієнта. Хоча, причина може критися і в самому хворому — якийсь такий... майже бомж. Такому іноді важко догодити. Такі здатні на непередбачені вчинки. Але гляди, навіть родичі кінець-кінців знайшлися... Може, вони вплинули на такий поворот справ?

Олег навіть не зауважив, коли почав справді перейматися тим, що кілька днів тому вважав повною нісенітницею та безглуздям.

В ординаторській хірургічного відділення з'явилася нова людина в погонах, щоправда, цього разу в міліцейських. Капітан районного відділку міліції Іван Панчишин виглядав збудженим та змоклим. Знявши кашкета, він опустився на перший-ліпший стільчик і промовив:

— Вітаю, Валентине Івановичу...

Ліда ще перебувала під враженням попереднього «гостя», тому підозріло поглядала на капітана.

— Вітаю! — відповів Беженар. — Що сталося? Ти чого такий мокрий?

— Та ну його... День сьогодні — це щось із чимось. Он, клієнта тобі привіз.

— Хворого, тобто?

— У сусідньому районі втеча з КПЗ. Зранку по області перехват оголосили. Он, щойно зловили мужика. Завал — ну, як у кіно — зі стріляниною. Короче, лежить у машині.

— Що, вогнепальне?

— Та де там! Стрибав із плит — три метри висоти. Тікав так.

— Ти ж кажеш — стріляли.

— То ще варта. Промазали... Йому якимось чином наркоту передали. Ну, він як вколовся — так і дременув, не дивлячись на перепони. Псих...

— Що, Лідуню, ходімо? — підвівся Беженар. — Глянемо хворого. Нічого страшного, він також хворий. А от капітан нас охоронятиме, — і лікар жартома посмикав Панчишина за ремінь.

Міліцейський УАЗ стояв задом до дверей корпусу, вже розчинений. Біля нього курили двоє сержантів у бронежилетах із автоматами. Ще один сидів усередині поруч із пораненим. На підлозі лежав неголений чоловік у сірій робі; у нього була неприродно підігнута нога. Беженар запхався до нього в УАЗ і запитав:

— Ви мене чуєте, шановний? Вас привезли до лікарні. Я — лікар. Я до вашої ноги подивлюся, добре?

— Добре... — пробурмотів упійманий.

— А ви нічого не викинете?

Беженар, потягнувши штанину догори, оглянув ногу. Поранений застогнав.

— Відкритий перелом гомілки, обидві кістки, — сказав Беженар. — Госпіталізувати його треба, — останнє призначалося ГІанчишину. — Скелетний витяг, а можливо, і операція.

— Н-да-а... — пошкріб капітан голову. — Ну що ж, залишимо з ним охорону, як належить.

Олег увійшов, не стукаючи, до хірургічного кабінету і приземлився на тапчан.

— Доброго дня-а... — з деяким здивуванням і неабияким інтересом протягнула Валентина. — Новий доктор уперше у нас в кабінеті!

— Який же я новий? — заперечив Олег. — Я вже повністю прижився. Іноді здається, що тут усе життя і працював. Навіть до специфіки вашої звик.

— А яка у нас специфіка? — медсестра зобразила здивування. — Хотілося б послухати...

— О, це довга розмова, — відмахнувся Олег.

— Ну і що? — вчепилася Валентина. — Можу каву поставити, — вона зиркнула на Голоюха, який писав поруч і не звертав уваги на цю балаканину.

— Та ні, дякую.

— Еге... Отже, ви вважаєте, що у нашій дірі не кава, а помиї. Це і є перший пункт «специфіки»?

Олег лише засміявся, заперечливо хитаючи головою.

-Ну, ставте вашу каву— доведу, що ви помилилися. Тим паче, нам із вами сидіти на прийомі. Тарасе Васильовичу, мені Медвідь сказав, що тобі втекти треба, а він обіцяв підстрахувати. То я за нього.

— Прекрасно, — сказав Голоюх. — Я пішов. Валю, додивися всіх судинних. Завтра комплексна перевірка — щоб не тикали нам.

— А багато судинних? — підхопив розмову Олег.

— Вісімдесят чоловік. Переважно облітеранти.

— Але я дивлюся, ускладнень, які би вели до ампутацій, у вас не багато, — вів Олег у потрібному напрямку.

— Ти знаєш, давно не було, — згодився Тарас.

— Я бачив у журналі — за минулий рік якась записана, але не оперували.

— А-а... — Голоюх уже запихав до столу останні папери, — був один. Та й то не наш, заїжджий. Якийсь неблагополучний. У тюрязі сидів.

— Працював колись, а не сидів, — виправила Валентина. — А ще алкоголік. Із поїзда його зняли.

— Із поїзда?!

— А чого ти дивуєшся, — не зрозумів Тарас. — У нас тут досить потужна залізнична гілка. Він чогось із-за кордону їхав — чи то з Польщі, чи то з Німеччини.

— Із Німеччини... — вражено повторив Олег.

— А що дивного? У нас зараз півкраїни по заграницях заробляє — хто чим може. У нашій злидотній державі що заробиш? То він повертався звідти вже запущений. Там, сам розумієш, на халяву не полікуєшся. Очевидно, досидівся до останнього, а у поїзді зовсім погано стало — зліз, де прийшлося, аби до лікарні.

— І що?

— Нічого, оперувати хотіли — ампутація, ти ж розумієш. Уже анестезіолог у нього був, до операційної завезли! А він в останній момент: «Ні, й крапка!» Ну... Так і вивезли назад до палати. Ще день, здається, так лежав, а потім навіть якісь родичі знайшлися.

— Що — в Тачанові родичі?

— Не знаю. Ні, напевно... Пам'ятаю, така приходила — молода, фігурна, нафарбована... А звідки?

— Ну, вам би цього й не запам'ятати, — вставила шпильку Валентина з підсобки.

— Вона ж і забирала його, — не звертаючи уваги, продовжував Тарас.

— І що з ним? — запитав Олег.

— Та я навіть не знаю, це ж не наш житель. Пам'ятаю, дуже прискіпувався — а чи не можна якось ногу зберегти, але всі так... Здається, вони його забрали у якийсь інший заклад.

— Слухай, а який він із себе був? — запитав Олег.

— М-м... А що? Навіщо тобі?

— Та знаєш, — збрехав Олег, — один мій знайомий по закордонах із таким самим прізвищем ошивається.

— Я його пам'ятаю! — Валентина з'явилася з підсобки з трьома чашками кави на таці. — Прошу!

— Ні, дякую, — попрямував до дверей Голоюх.

— Тарасе Васильовичу, ну, а для кого я робила?

— Іншим разом, — він зробив прощальний жест, зачиняючи двері.

— Не переживайте, я можу дві випити, — заспокоїв медсестру Олег.

Презирливо знизавши плечима в бік Голоюха, Валентина поставила перед лікарем дві чашки.

— Будь ласка, доктор. Звісно, це провінційна кава...

— То що з моїм знайомим? — нагадав про основну тему Олег.

— А... Ви гадаєте — це ваш знайомий?

— Світ, кажуть, тісний...

— Ну що... — вона зібралася з думками. — Три дні мала задоволення його перев'язувати — я тоді заміняла у відділенні. Жах, я вам скажу. Такої ноги ще не бачила. Уявляєте — нога вся...

— Ногу уявляю, — сказав Олег. — А от обличчя, комплекція...

— Худий такий, із сірим обличчям... Здається, світловолосий. Не він?

— Слава Богу, не він. І що, були з ним конфлікти якісь?

— Та ні... — здивовано скривилася вона. — Ніяких. Нормально лежав... Правда, все випитував, навіть у мене — чи то обов'язково ногу віднімати. Але ж це всі так.

— Гаразд, Валентино Гаврилівно. Я бачу, у вас тут хворих по обіді не буває. Якщо хтось прийде — дзвоніть у хірургію, я підскочу.

А як же кава? — викотила очі Валентина. — Погана, виходить?

— Ой, що ви... — згадав Олег.

Лагідно посміхнувшись, він випив залпом обидві чашечки і вискочив із кабінету, залишивши здивовану медсестру на самоті.

У вісімнадцятій палаті, як завжди, відбувалося щось неординарне. Біля хворого, що лежав на функціональному ліжку, товклося кілька медсестер. Ногу його вже встановили на шину Белера і накрили пелюшкою, на якій одразу проступила червона пляма. Маша, наклавши хворому на руку джгута, марно намагалася влучити у вену. Охоронці, вже інші, в чистих уніформах, сиділи на вході до палати.

— Ну, що там? — запитав Беженар.

— Абсолютно... — розвела медсестра руками. — Не можу вколоти. Наче й вени є, а не можу.

— То кличте із реанімації ще когось — вони ж там такі аси. Може, знайдуть?

Маша побігла до реанімації, а Беженар сам протиснувся поміж койок і почав вивчати внутрішню поверхню рук хворого. Потім перейшов оглядати здорову ногу. Ліда стояла трохи далі, намагаючись не заважати у цій тісноті.

— Дійсно, — розчаровано промовив лікар. — Скільки часу ви вже колетеся?

— Та робіть так, доктор, може, витримаю... — замість відповіді махнув рукою пацієнт.

— Може — нас не влаштовує. Я запитав: скільки ви колетеся?

— Давно...

— Воно й видно.

Щур увійшов до палати в супроводі Наталі. Обоє здивовано глянули на сторожів із автоматами та в бронежилетах.

— Наркоман зі стажем, — сказав Беженар. — Усі підшкірні вени на руках, ногах облітеровані — немає куди вколотися. Відкритий перелом, привезли у шоку. Потрібно хірургічно обробку робити, та й витяжку, а я його зачепити боюся. Відкапати його би хоч зо дві-три години. Може, твої дівчата спробують? Чи, може, під— ключичку поставиш?

— Гм-м... Та я боюся такому підключичну робити... Що там, Наталю?

Усі спроби навіть такого аса, як Наталя, закінчувалися поразкою.

— Дайте, я сам вколю... — стогнав хворий.

— Так венесекцію зробіть, — порадив Щур.

— А де? Вени ж непрохідні. А йти на глибоку — так само операційна травма.

— Дайте, я сам... — знову почав хворий.

— Що — ти сам?! Ти сам уже доколовся...

— Я вколю сам — усе, що потрібно...

Обоє охоронців насторожилися, бачачи, до чого йде.

— Ну, дайте, я сам вколю, — знову подав голос травмований. — Які ж ви...

— Що ти вколеш? — скипів Беженар. — Тут медсестри не можуть...

— А як же я у камері вколов?

— І дійсно, як він у камері вколов? — зацікавлено повторив Щур.

— Сюди, — пацієнт підняв руку, вказуючи під пахву.

— Куди це... — не зрозумів Беженар.

— В аксилярну вену... — припустив Щур. — Неможливо. Навіть Наталя не попаде. А сам собі...

На шкірі під пахвою дійсно виднівся слід ін'єкції.

— Та я коловся так, ще до зони, — наполягав хворий, — коли на руках місця не стало. Потім лікували насильно, а сьогодні як спробував — одразу попав.

— Маячня, — сказав Щур, — неможливо. Проте як хочете. Нехай пробує, може, гірше не буде.

Беженар невпевнено знизав плечима і озирнувся на охоронців.

— Ми що... — розвів руками старший. — Потім на себе нарікайте. Звідки я знаю, що він викине? Ви би бачили, як він утікав...

— Ну, з відкритим переломом ноги він нікуди не втече, припустимо...

— Ну, гаразд, — наважився Беженар, — вколовся ж він у камері якось.

— Еге, вколов під шкіру — і все, — пробурмотів Щур. — Людина навіть очима не здатна побачити свою підпахву! Як тут колотимеш?

— Машо, давай «метелика».

Внутрівенний катетер розкрили.

— Отже, так, — сказав Беженар, — зараз вам дадуть спеціальну голку. Щойно вколетеся — одразу голку повинна взяти медсестра, щоб встановити вам катетер, через який вводитимуть ліки. Вам тільки потрапити у вену — зрозуміли?

— Зрозумів. Тільки стільчика мені потрібно. І люстерце.

— А це навіщо? — не зрозумів Беженар.

— Той доктор вірно казав — у мене там очей немає.

Щойно все це принесли, хворий зробив спробу підвестися.

— Куди?!

— А як інакше? Поможіть... Не бійтеся, не втечу. От місяців за два, як нога загоїться...

Стільчик поставили задом до ліжка, і незвичайний пацієнт навалився пахвою на його спинку, простягаючи руку вперед над сидінням стільчика, на якому лежало люстерце. Поламану гомілку його обережно притримували на шині, яку довелося дещо посунути.

— Давайте голку вашу...

Він запрацював кулаком простягнутої руки, одночасно перетискаючи спинкою стільчика замість джгута вену, на яку, враховуючи її розташування, неможливо було ні накласти звичайного джгута, ні побачити результат його дії — усі були в цьому впевнені. Зек затис кулака і засадив собі голку під пахву — як усім здалося, майже не цілячись. На люстерце закрапала крові

— Давай! — підштовхнув Машу Беженар.

Медсестра тремтячими руками доробляла те, що сам пацієнт зробити вже не міг із причини некомпетентності.

— Усе, — сказав Беженар. — Приєднуй і капайте йому інтенсивно. За годину ставимо витяжку.

— Фантастика... — промовив Щур, виходячи з палати.

Вікно в ординаторській було розчинене. Усі розійшлися, і Олег дозволив собі закурити просто тут. Ситуація складалася доволі цікава. Якщо Володю дійсно мучать ці нічні жахіття, якщо все відбувається саме так, як він розповідав, — зв'язок напрошувався очевидний. У цьому випадку Володя мав рацію, пославши його сюди і взувши таким чином усіх психіатрів і шарлатанів, які марно пробували йому допомогти іншими шляхами. Хоча й він, звісно, поки що нічим конкретним не допоміг. Натомість став на вірний шлях.

От тільки не надто вірив Олег у саме такий хід подій. Надто фантастично. І взагалі — якась містика. Хоча... Чого не буває у медицині. Якщо все дійсно так, Якимцеві саме час звертатися до якогось грамотного психіатра. Бо самотужки допомогти йому із визначенням оцих усіх причин-наслідків, пояснити зв'язок сновидінь із Тачанівськими подіями Олег не відчував себе здатним.

Але значно більше його хвилювали думки іншого роду. Що, як сновидіння тут ні до чого? За логікою, саме так воно й виглядало. І тоді Олег засланий сюди з іншою метою. Довідатися щось таке, чого не зміг би розкопати сам пан Якимець, принаймні не здіймаючи зайвого галасу. І оце «щось», очевидно, коштує грубих грошей. Оце вже виглядало набагато ймовірніше. Хто його зна, чим насправді займається Володя. А що, як їхав він разом із отим Якимчуком? Адже у Тачанові вони були в один день! Якщо, звісно, Якимець не набрехав. Міг просто здогадуватися, що людина, яка його цікавить, застрягла десь тут, і потрібно вишукати у Тачанівській лікарні його сліди. Ймовірно? Навіть дуже. Звісно, сон ідіотський просто вигадати, але... Все— Таки у цій історії залишалося щось містичне. Чого раптом прізвища Олегового роботодавця і того пацієнта з гангреною майже однакові? Та й вік, напевно, збігається... Все— Таки, є тут якась містика, бісівщина...

— Добре тобі, — промовив Медвідь, увійшовши. — Я би також закурив.

— Кури.

— А до завтрашньої перевірки хто готуватиметься?

— Давай, щось поможу.

— А, тут помагай — не помагай... Сам розумієш, на те вони й комісія, аби знайти, що у нас не так. Якщо не знайдуть — отже, погано перевіряли, отже, дарма зарплатню отримують. Тоді вже їх «взують» — над ними ж також перевірка є. Тому просто мусять знайти — інакшого виходу немає. Система.

— Тоді їхня вища інстанція у них нічого не знайде, — пожартував Олег.

— Не хвилюйся, знайде, — упевнено промовив Ілля. — Повинні ж вони своє існування виправдати. Отже, знайдуть. А ті, хто над ними ще вищі, — також знайдуть. Така реальність, у такій системі живемо. Я отак не раз думаю: от не було би ніяких комісій, вищих інстанцій — ти б що, своїх хворих не лікував?

— Звісно би, лікував.

— Може, гірше лікував би, ніж за наявності комісій?

— Та ні.

— Звісно, — вів далі Ілля, — це ж не у твоїх інтересах. Якщо лікар не викладається для хворих — то має менший авторитет, менше коло клієнтів, отже, гірше живе. Висновок: на хріна треба ці «вищі інстанції»? Що то за держава така, що на одного з лопатою — семеро з папками та інструкціями? От завтра вони їдуть — а я вже два дні хворих відшиваю, кого тільки можу, бо не встигну дурні папери підготувати. І завтра будемо за ними цілий день лазити — знову ж таки, хворі постраждають. То на біса те все? Нехай би брали й собі хворими займалися — пацієнтів на всіх вистачить. Так ні, вони також на завтра всіх повідшивають, бо мають їхати нас жучити. І от повір: той, хто готується завтра мені тут вставляти, зараз сидить у себе в області й також думає — мовляв, на хріна воно мені потрібно? У мене купа хворих, а я завтра в район маю їхати й людям заважати жити та працювати... Ти осмислюєш взагалі, яка дурка відбувається і як ми живемо?

— По-моєму, я вже давно перейшов через це осмислення і не сушу собі голову такими речами, — скривився Олег. — Так повинно бути. Равлик у калюжі не замислюється над тим, що там багато бруду і смороду. Бо ж це калюжа!

— Але ж ми не равлики! — обурився Ілля.

— Усе відносно. Для самих себе — можливо. А дехто нас взагалі хробаками вважає.

— Іди ти в баню! — зібравши папери, Медвідь вийшов.

Олег витяг телефон і почав набирати номер. Потім замислився, сховав мобільний і, викинувши недопалок, вийшов із ординаторської. Перебив Медвідь зі своїми глобальними думками. А тим часом ще дещо можна було встановити просто зараз.

Адлахович, задерши спортивну, лежав голим животом догори, а Олег його обстежував. Нам'явши живота достатньо, лікар опустив кофту хворого донизу і промовив:

— Мені здається, ваші справи пішли на краще. Що ви скажете?

— Звичайно! А що я скажу? Коли доктор відповідний і зі мною по-людськи, з повагою...

— Ну, ви до мене також із повагою, — підтримав Олег. — Мені здається, у нас із вами взагалі непогана сумісність.

— Так, дійсно, — зрадів Адлахович. — Я також якось подумав про це. Ну і що, як я колись там випив сто грам? Що, не маю права? А от ви — зовсім інша справа. Видно спеціаліста зразу!

— Добре вже, — відмахнувся Олег. — Головне, що вам краще. От я хотів спитати, мені розповідали... Де ви таку рибу ловите?

— О, а ви любитель? — Адлахович зручніше вмостився на ліжку. — Доктор, от я з'їжджу до сестри у Верхній Потік, я вам привезу. Ось такі! — він показав руками. — Карасі, лини...

— Та ну! — здивувався Олег.

— Що, не вірите? Та я вам таку рибку до пива зроблю! От оклигаю і з'їжджу. Все— Таки шістдесят кілометрів.

— А чому так далеко? У нас що, не ловиться?

— О! — Адлахович зробив здивоване обличчя. — А де ж у нас? Тут і ловити немає де. Ні річки, ні озера... Ставочок маленький — там лише пацани дрібноту смикають. А там мені родичі дадуть — вони і сіточку люблять поставити.

— І ви рибку на вокзал, — із розумінням підсумував Олег.

— Ну, свіжу копійку, не залежну від жінки завжди треба мати. А ви звідки знаєте? Що, розповіли вже?

— Та ні, — збрехав Олег. — Якось минулого року я їхав через Тачанів і бачив на вокзалі, як чоловік рибу продавав. Може, й ви, не пам'ятаю. Мені тоді ще так пива схотілося...

— А коли це було? — недовірливо запитав Адлахович.

— Восени. Середина жовтня.

— Не може бути, — категорично заявив Адлахович. Це було не тут. Або не в жовтні.

— Чому?

— А тому, що я цілу осінь у «принудиловці» відлежав. Жінка, зараза, мене туди спровадила. Ой, доктор, якби ви знали, що мені пережити довелося! Я із вересня місяця у Верхньому не був і риби в руках не тримав!

— Тоді, напевно, це були не ви, — розвів руками Олег.

— Е, ні! — Адлахович зробив серйозне обличчя і застережливо помахав пальцем. — Вибачаюся, доктор. Окрім мене, тут жодна жива душа риби не продає. Це вже точно. Та її просто взяти ніде — не наш продукт. Усе продають: пиріжки, насіння, воду солодку... А от риба — виключно моя монополія. Якби хтось і з'явився, мені би хлопці на вокзалі сказали.

Тепер голос його став переможним, а палець вимахував взагалі урочисто.

— Це точно? — ще раз перепитав Олег.

— Та я перехреститися можу! — зробив широкий жест Адлахович.

— Ну, Господь із нею, з рибою, — махнув рукою Олег. — Видужуйте.

— Доктор, я сказав — значить, стопудово! — не міг заспокоїтися Адлахович. — Як тільки поїду у Верхній...

Олег вийшов, і на його обличчі посіло нерозуміння та стурбованість. Брехати, звісно, Адлаховичу не було ніякого сенсу. А отже, виходило, що або Якимцю примарився продавець риби, або Володька їхав через Тачанів не в жовтні.

Від самого рання відділення перебувало у неабиякому русі. Старша сестра ганяла по приміщеннях у супроводі санітарки. Начальниця підставляла собі стільчик і пробувала пальцем то тут, то там поверхні, розташовані вище рівня людського ока, у пошуках пилюки.

— Ось тут витри ще раз. Я що, маю за вами все перевіряти? Зараз із області приїдуть — отут у першу чергу мацатимуть.

Інша санітарка натужно драїла у коридорі.

— Соню, хлорки не шкодуй. Щоб смерділо...

— А я що — винна, що теперішня хлорка не пахне? — буркотіла Соня.

— Та я ж навмисно лишала вам ще стару, радянську, смердючу — для комісій. Де вона?

— Висмерділася вже...

— Боже, як маленькі діти...

Малевич, пробігаючи коридором, побачив Голоюха.

— Тарасе Васильовичу, стій, не жени! Забув сказати тобі — дуй на прийом. Савчука до мене терміново. Ну, ти ж розумієш, щоб нікому раптом на очі не потрапив — бо обов'язково щось вичу— дить. Хворих судинних викликав?

— Так.

— Словом: контролюєш поліклініку, й у кабінеті щоб порядок був.

Голоюх мовчки попрямував до виходу.

— Олег Вікторович! — зав зазирнув до ординаторської. — Олег Вікторович, будеш на підхваті, гаразд? У тому смислі, що тобі ще відчитуватися немає за що, а я буду весь задіяний. Тобто вся служба на тобі — якби хто поступив...

Малевич відчув погане, коли двері реанімації на тому кінці розчинилися і Наталя швидкою ходою попрямувала до них.

— Миколо Прокоповичу, доктор просить вас. Із хворим погано.

— От чорти... От щастя...

Розпачливо хитаючи головою, Малевич рушив за нею.

Щойно Голоюх розчинив двері кабінету, з перев'язочної з'явилася Валентина.

— Доброго дня, доктор! — розпливлася медсестра у посмішці, скидаючи маску.

— Доброго... Тут усе гаразд?

— Звичайно.

— Папери на місці?

— Аякже. Картки також вибрала. Он, купа на столі лежить.

— Винеси.

— Куди? — не зрозуміла вона.

— Куди хочеш. До будь-якого кабінету, який не перевірятимуть.

— Навіщо?

— Валю, ти вже скільки років працюєш? Скажуть знайти — от і підеш «шукати». Це вважай, півгодини виграних. А там обід — і по перевірці. Думати треба, а ти лише по ногах тупцюєш.

Зробивши ображене обличчя, Валентина загребла картки і вийшла.

— А де Савчук? — крикнув Тарас їй навздогін.

— А де ж йому бути? Направлений до завідуючого. Хіба не правильно?

До кабінету постукали. Голоюх відгукнувся:

— Заходьте, прошу.

Увійшла бабуся років сімдесяти, принаймні на стільки виглядала.

— Доктор, живіт мене турбує, вже тижнів три.

— Блювоти не буває?

— Та ні...

— У туалет «по великому» як?

— Бог милував, добре...

Тарас проглянув її картку, в якій на цей момент були зібрані вже всі обстеження, зроблені хворій упродовж двох днів — всі знаходилися у межах норми. Потім він поклав хвору на тапчан і обстежив живота. Погляд його говорив при цьому: «Чого ж ви хочете, бабусю? Усе в вас добре... Що ж воно болить?». Нарешті хвора сіла й почала заправлятися.

— Ну що, бабцю... Хірургічних захворювань у вас немає. Направлю вас до гінеколога і гастроентеролога.

Валентина тим часом завела до перев'язочної якогось хворого з перебинтованою рукою і тепер кликала лікаря дивитися.

— Ну що... Промий перекисом, потім насухо і постав ді— мексид.

— А оце нічого? — вона показала на підозріле місце у рані.

— Нічого, — відповів Тарас, нахиляючись до руки. — Завтра саме відійде.

Тут її тапочка знову наче ненавмисне стала носком на його масивний «шкрабан». Голоюх витяг ногу і почув позаду:

— Пробачте, доктор, я не хотіла...

— Отже так, бабусю, — промовив Голоюх, сідаючи. — 3 наших позицій ви здорові. Потрібно обстежитися у...

— Так я була вже! І в аніколога, і в гастро... ролога... І всі кажуть, що здорова...

— Гм-м... — замислився Тарас, знову вивчаючи картку. — Дійсно... Ну, тоді давайте ляжете до нас у хірургію для більш повного обстеження. На кілька днів?

— Доктор! — стара несподівано змовницьки нахилилася до нього. — Доктор... От усі на мене дивляться, і ніхто нічого не знаходить... А чи не може бути такого... щоби я... Навіть питати соромно, ви ж такий молодий...

— Ну-ну, — підбадьорив Тарас, — чого не може?

— Щоби я... — бабця нахилилася ще ближче, — була... беременна?

— Ну, знаєте, — розгубився Голоюх, — вам краще знати — може це бути, чи ні.

— Отакої, — здивувалася бабуся, — я ж не дохтор!

— Бабусю, — повчально промовив Тарас, зазираючи на титульний листок картки, де стояв її рік народження — 1931, — якщо жінка не перебуває ні з ким в інтимних стосунках, то вона і не може бути, — він також нагнувся до неї, — вагітною...

— Так я, — здивувалася бабця, — наче і не перебуваю у антим— них... Але діду мому часом дур ще у голову б'є!

— Бабцю, — сказав Голоюх, — я гадаю, цього бути не може, їдьте додому, а завтра зранку збирайтеся і сюди — лягати. Ось ваше направлення, будемо розбиратися, що і чому.

Бабця вийшла, залишивши здивованого лікаря.

— Валю, ти береш перев'язки, чи ні? — схаменувся Тарас, глянувши на годинник.

— Доктор... — знову «проспівала» вона. — А от ходіть сюди. Може, цю плівку зі столу зняти? Вона така пожмакана... Комісія приїде — все кругом вилизано, і доктор у кабінеті такий весь... А плівка геть негарна... Ось і дірка посередині, дивіться...

Капець хижо націлився, куди належить.

Тарас підійшов до столу, нахиляючись над діркою, і одночасно підбором свого здоровезного шкрабана став медсестрі на ногу. Валентина тільки хапнула повітря, розплющивши свої і без того широкі очі до неможливості.

— Дірка? Де? Ось ця?— Голоюх байдуже скривився.— Дрібниці, нехай собі буде. Ой, вибач, я не хотів... Будь ласка, заходьте.

Хворий увійшов, сідаючи на запропонований лікарем стільчик. Закусивши губу, ледве стаючи на п'яту, з перев'язочної до коридору прокульгала Валентина, тихо зачинивши за собою двері.

У реанімації було тихо. Щур із Малевичем вийшли з палати, де вже десять хвилин ритмічно гудів апарат керованого дихання.

— Ну, ви бачите, — розвів руками Щур, — зроблено все. Строго, як домовлялися.

— Скільки вже? — похмуро запитав Малевич.

— Буде п'ятнадцять хвилин. На дофаміні постійно, і тиск не тримається.

— Що за життя... — зітхнув Малевич. — Родичі знають?

— Так, я казав, що справи погані. Вони були тут.

Із коридору почувся голос Мед від я:

— У вас шеф?

— Що там — приїхали вже?

— Так.

— Значить, займайся перевіркою. Приймай. Скажеш — я біля хворого. Зараз прийду.

— Доктор, зупинка! — вигукнула у палаті медсестра.

Обоє кинулися туди.

— Адреналін!

Щур почав непрямий масаж серця.

По коридору відділення йшло двоє поважних чоловіків у костюмах. Медвідь вів їх до ординаторської, пояснюючи:

— Розумієте, район у нас сільськогосподарський. Восени та весною дев'яносто відсотків людей день і ніч у полі. До нас їдуть уже у крайньому випадку, якщо серйозно притисне. Звідки ж візьмуться планові операції у цей період?

— Ну, це як то кажуть, ваші проблеми. З населенням потрібно працювати. Ставте роботу так, щоб до вас ішли круглий рік, інакше навіщо тримати у районі лікарню з таким хірургічним відділенням? Будемо вас скорочувати.

— Так справа у тім, що літом і особливо зимою у нас тут завал! — виправдовувався Медвідь. — Людей у коридорах кладемо. Що ж ви, не розумієте: якщо селянин не посадить весною картоплю, бо грижу в нас оперуватиме, то зимою з голоду вмре? Він мусить посадити та зібрати врожай, а тоді вже піде лікуватися.

Але, як відомо, чиновники — специфічна категорія людей, яким не притаманна звичайна логіка.

В ординаторській, куди вони увійшли, Беженар відбивався одразу від двох.

— Ну, припустимо, — доводив він, — а куди ж мені подіти цього хворого?

— Як куди? — здивувався інспектор. — Нехай лікується у поліклініці. Ви лікуєте хворих із усякими «подряпинами» у стаціонарі. А знаєте, скільки коштує державі один ліжко-день? Якщо спровадити всіх цих хворих із дрібницями до поліклініки, — він струсив пачкою відібраних історій, — то у вас залишиться рівно половина таких, які дійсно повинні лікуватися у відділенні. Тобто, говорячи інакшою мовою, вас потрібно скорочувати.

— А тим хворим, як ви кажете, з дрібницями, перев'язки що — не потрібні? — запитав Беженар.

— Та чому ж! Нехай ходять до поліклініки.

— Не ходять, а їздять, — виправив Беженар. — Вони живуть у віддалених селах. Із половиною сіл немає транспортного сполучення, у нас весь автопарк розвалився. Люди попутками дістаються, пішки... А зимою? Та здоровому зараз важко дістатися з села до Тачанова! А хворому, навіть із невеликою раною? — кожен день? Та навіть якщо автобус їздить — це дві-три гривні на день за проїзд... Людям по півроку в селі грошей не платять! За що він поїде до лікарні?

— Ситуація однакова в усіх районах, — обрубав перевіряючий, — і ми її знаємо, не треба нам відкривати Америку. Ситуація важка в усій країні, й не потрібно на цьому спекулювати. До того ж, зараз розмова йде не про неї, а про те, що ви штучно завищуєте потребу району в травматологічних ліжках.

— Що ж я — відмовити їм повинен, цим хворим? Не будуть вони щодня їздити у поліклініку — нереально це!

— Ви повинні правильно організувати роботу. Амбулаторний хворий у стаціонарі лікуватися не повинен. А як — це ваші проблеми.

— Ну, звісно, — розвів руками Беженар. — Організую я, відмовлю їм. А у нас в селі кожен як не пенсіонер, то реабілітований, то чорнобилець... Завтра після вас приїде комісія як не по тих, то по інших. Тоді й спитають із мене, чого це я вшановані категорії ображаю. Як не зроби — будеш винний, виходить.

— Валентине Івановичу, давайте без демагогії, — попросив гість, — ми приїхали працювати, а не дискутувати.

У кабінеті шефа папери перекидало зразу троє. Малевич був увесь червоний, знервований, із розстібнутим коміром. Головний хірург обласного управління Іван Іванович Вовк похмуро гортав сторінки історії хвороби щойно померлого хлопця, прооперованого з приводу шлункової кровотечі. Він мовчав. Говорили інші.

— А чому ви не викликали бригаду по санавіації? — домагався сухий, в окулярах — замначальника управління.

— Я ж пояснюю — у нас не було часу. Це була профузна кровотеча. Бригада прибула би за дві години. У нас на цей час основний етап операції було вже зроблено. Операцію проводила бригада з хірургів вищої та першої категорій. Тож ми не перевищили своїх повноважень. Хіба не так, Іване Івановичу?

Малевич повернувся до обласного шефа, шукаючи підтримки.

— Ну, загалом так, — погодився той.

— А хворий помер, — їдко додав замначальника. — Хлопець двадцяти семи років...

— Він поступив у геморагічному шоку третього ступеня, — зауважив Малевич, — таких хворих за даними ведучих клінік помирає до п'ятдесяти відсотків.

— Ну, звісно... Але цей випадок ми будемо вивчати. Так, Іване Івановичу? Ні, ми далекі від того, щоб вас зараз звинувачувати, але випадок розбиратиметься...

— Звичайно... — розвів руками Малевич.

До кабінету зазирнув Медвідь:

— Пробачте... Можна вас на хвилинку, Миколо Прокоповичу?

Поруч із Медвідем у коридорі стояла старша.

— Що там іще?

— Вимагають показати запас медикаментів для ветеранів, інвалідів і так далі...

— А де ми візьмемо? — обурився Малевич. — Нам що, дають щось? Навіть аптеки вже безкоштовно не дають для ветеранів, хоч по закону і повинні. Що, самі маємо купляти?

— Роздеруть, — похитав головою Ілля, — зараз перед виборами будуть землю рити копитами. Таку петицію напишуть, що ми за ветеранів не дбаємо — мало не здасться.

— Ну, то покажи їм щось! Покажи екстрений набір медикаментів.

— Ви що? Там у них такий перелік — я за голову взявся... Тисячі на три.

— От горенько...

— О! — несподівано сяйнуло старшій медсестрі. — А що, як покажемо їм платний кіоск?

— Ти що? Хоча чом би й ні? Табличку здери, не забудь.

— Молодець Люба, — похвалив Ілля, — хоч одним «жучком»

менше буде. Дістали вже...

— Дістали, — погодився Малевич. — Ох, Іллюшо, недоречно він помер... Хоча... Хіба ж таке буває доречно? Але тут подвійно...

А тим часом на Беженара насів інший перевіряючий:

— Ось дивіться, — він посунув до лікаря пачку історій, викопаних із архіву. — Ну, це вже взагалі смішно... Ви пам'ятаєте такого хворого?

— Звісно, пам'ятаю, — відповів Беженар.

— А як ви поясните, що в діагнозі разом із травмою констатовано алкогольне сп'яніння середньої важкості? Я правильно читаю?

— Абсолютно.

— Ось аналіз крові на алкоголь, — перевіряючий перегорнув кілька сторінок, — чорним по білому: п'ять і одна десята про— міль! А ви тут пишете — середня важкість. Такий хворий повинен лежати в реанімації. Це ж взагалі смертельна доза! А ви? Чим ви його виводили? Де інтенсивна терапія?

— Ігорю Петровичу, — незворушно відповів Беженар, — вам же відомо, що аналіз крові на алкоголь оформляється лише наступного дня. А хворий цей прийшов у відділення власними ногами і цілком вправно рухав язиком. Травму отримав за годину до цього на циркулярці, стругаючи дошки. А ви кажете — смертельна доза...

— Ви що, серйозно?!

— Читайте в історії, — показав пальцем Беженар, — «орієнтується у просторі та часі». Так що смертельна доза у наших людей для кожного індивідуальна.

А у хірургії з'явився головуючий грізної комісії у супроводі головної медсестри. Тут він і зустрівся з трьома, що прямували до ординаторської.

— Ну що, на якій стадії? — запитав начальник.

— Лишилося операційні журнали подивитися, історії померлих, та й напевно,все.

— Ну, давайте у темпі. Друга година. Зараз везуть до ресторану, а на п'яту я маю бути в управлінні. По оперативній діяльності давайте повний аналіз. А це... А це що за... явище?

Усі четверо вирячилися на людину, яка саме увійшла. Світло— зелені захисні штани зі стрілками до гостроти леза на згинах. Військовий кашкет, загнутий догори спереду, мав якусь незрозумілу, «ненашенську» форму. На сорочці кольору хакі з короткими рукавами красувалися незрозумілі погони. Темні дзеркальні окуляри з лінзами у формі крапель круто сиділи на охайно вистрижених чесних сивинах. Дійшовши до остовпілої групи перевіряючих чоловік, наче господар, запитав із диким американським акцентом:

— А кде місс Мерія? Несс... Как єто? Медсесчра?

Комісія лише кліпала очима.

— А, генерале! — дружньо гукнув до нього хворий із передачею, що кульгав поруч. — Та он вона.

— О! Місс Мерія! — зрадів той. — Я єст явілс'я на ін'єкцій! Ровно хаф паст ван!

Підбігши до «генерала», Маша схопила його за руку і, злякано озираючись на поважних гостей, потягла Івана Павловича подалі.

— Оу, йєс, йєс! — погоджувався він, — я єст понімай. Я єхат на базу, а когда возвращатся...

— Я не второпав... — промовив головуючий. — А це хто?! Що за генерал?

— Наче погони армії Сполучених Штатів... — невпевнено припустив інший. — Та й акцент...

— А то спостерігач із Пентагону, — кинув їм той самий хворий з передачею. — Генерал американський.

Та державні мужі, очевидно, не припускали думки, що з них можна глузувати.

— А що він тут робить?!

— Вивіз ракет контролює, — загадково посміхнувся дядько з села.

— Ні, що він тут, у них робить?

— Чиряк у нього на дупі, — відповів хворий, зникаючи у палаті. — Його завжди після мене перев'язують — здоровущий чиряк, я сам бачив.

— Може, у Карачинцях? — невпевнено припустив один із інспекторів. — Тут недалеко, я чув, аеродром військовий... колись був...

— Ні, ну вони зовсім озвіріли! — вибухнув головуючий. — Є ж циркуляр, що зобов'язує про поступлення іноземних громадян повідомляти до управління! А цей... ще й генерал, з Пентагону! Ну, я їм зараз зроблю обід...

Кривонога Соня якраз мила у клізмовочній, коли туди не погребували зазирнути троє високих гостей. Каналізація Тачанівської лікарні давно вже «волала» про ремонт і мусила забастувати саме цього дня. Тому, скрививши носи, всі троє перейшли до пристойнішого місця, аби занести це до протоколу. Та слідом за ними з'явилася Ада Василівна і наказала Соні притьмом бігти до актового залу. Ще напередодні, під час підготовки до прийому поважної комісії, прорвало трубу. Ремонтні служби перекрили воду і таким чином кінець залу за останніми рядами лишився недомитим. Саме про це напрочуд вчасно згадала всюдисуща замісниця.

Але Соня на все і особливо — на миття підлоги — мала свою думку. Тому ганчірка їздила по потрісканих дошках не надто швидко, зате фундаментально. Ні, Соня регулярно поглядала у вікно, аби вчасно піти й не зустрітися з тими, хто, на її думку, «дурно пердів у небеса», але сталася несподіванка. Якраз за ніжками останнього ряду в щілині між дошками жовтіла монета, судячи з розміру, не менша за п'ятдесят копійок. Знявши з халата шпильку, Соня почала колупати. Інструмент виявився незручним і монета увесь час зривалася.

Несподівано бокові двері розчинилися, і команда приїжджих чиновників у супроводі місцевих повалила до зали. Зарухалися крісла як у залі, так і в президії. Здійнявся робочий гамір. Обридиливою хмаркою заповзли і лікарі, намагаючись зайняти місця якомога далі від обраних.

Соня завмерла і потягла швабру на підлогу, щоб ручка не стирчала догори, а сама, щиро бажаючи зникнути, присіла на відро і втягла голову в плечі. Сидіти довелося довго. Усі, хто виступав, на думку санітарки, верзли повну дурню, але зі свого небагатого телевізійного досвіду Соня знала, що чим вищий чин, тим менше він розуміється на житті, того й не надто дивувалася. Правда, коли захід сягнув за другу годину, а той, у кому вона безпомилково визначила «найголовнішого», у гнівному екстазі волав про те, що наша молода і суверенна держава досі не має європейської медицини лише тому, що тачанівські лікарі — ледарі, хабарники і корупціонери, Соня почала ворушити губами, бурмочучи собі під ніс.

Високий гість припинив зливу звинувачень та погроз і видовжив шию, намагаючись розгледіти того, хто дозволив собі там, на останньому ряду...

— Шановний, будь ласка... Ви, ви... Отам, чого ви заховалися і бубоните? Ви зі мною не згодні?! Підведіться і скажіть уголос!

Зрозумівши, що це стосується її, Соня розігнула криві коліна і, спираючись на швабру, промовила у своїй незворушній манері:

— А що я буду говорити? Я на то не вчилася. Ви начальники — ви вмієте говорити. Вже допіру годину лякаєте, що порозганяєте нас — то я не боюся. Дохтори, може, бояться, а я... Мені що — не однаково, де виносити за триста гривень на місяць? Піду на хверму виносити, після корови ще й слабше смердить, та й таких, як ви, менше лазить, на голову легше. Диви, «евро— пи» забагли — певно, решту все маете. Гроші людям заплатіть, як у Європі... А ви раз приїхали і хочете сметану на гімні збирати!

— Ну що, відбули? — перевів подих Малевич, відчиняючи вікно і закурюючи. Курили всі, крім Беженара.

— Поїхали...

— Отак-то... — підсумував Малевич. — Як там казав римський полководець, не пам'ятаю який: «Ще одна така перемога — і я залишуся без війська»... Ех, військо... А «генерал»? Шляки б його трафили... Завжди мусить недоречно з'явитися.

— Чого ж недоречно? — не погодився Ілля. — Так вони багато що б іще встигли. А вийшло — поки з «генералом» розібралися — глядиш, і обід вже. А от Соня видала, так видала. Ні, ти б почув таке у себе в Харкові?

— Прикольна дама, — посміхнувся у вуса Олег. — А у Харкові й не таке можна почути, тільки... їм по барабану. Головне, щоб міцно у кориті ногами стояти. І жерти без перестанку. А те, що в очі плюватимуть, — так то буцім дощ іде.

— До того ж, плюють рідко, — підказав Тарас. — В основному такі, як Соня. Ми не наважимося.

— А ти? — повернувся Малевич до Голоюха. — Валентину куди подів? Чого вона ледве повзає? Зранку ж нормальна була! Ну, як діти, чесне слово... І гроші чому в платному кіоску лежали?!

— А де ж їм лежати?

Малевич лише махнув рукою.

— Усі знають — Поліщук помер. Сьогодні, щойно перед їхнім приїздом. Годину на керованому диханні, потім зупинка.

— Двадцять сім років, — зітхнув Медвідь, — завал...

— Я вважаю, ми все зробили, — сказав Малевич. — Медицина не всесильна.

— А що вони з приводу цього? — поцікавився Олег.

— А що вони... Як завжди. Ми — потенційні якщо не злочинці, то... халатність, недбалість... усе це шукатимуть. Розтин завтра. Патанатома свого пришлють. Родичі претензій не мають, просили віддати без розтину — та де там...

— Та звичайно.

— Що ж, колеги... — зітхнув Малевич. — Така наша робота. Кому не подобається — он Америка, Португалія, їдьте, займайтеся вигіднішою справою. До речі, розумні люди так і роблять. Відпочивайте. Ургентний хто?

Голоюх мовчки підняв руку.

— Ну, справляйтеся. Якби що — я вдома.

Загасивши недопалки, лікарі почали розходитися.

Діставши батон, масло і поставивши на плитку чайник, Олег увімкнув телевізор без звуку і набрав номер на мобільному.

— Володю!

— А... радий твоїм регулярним дзвінкам.

— Та немає чому аж так дуже радіти. Я тут загруз у твоїх екзотичних справах. Чортзна-що виходить.

— І що ж ти знайшов? — пожвавішав Якимець.

— Як тобі сказати... Ну, по-перше, не шістнадцятого, а наступного дня повинні були ампутувати ногу хворому, якого звати так, як і тебе, а от прізвище дещо інше — Якимчук.

— Ти... жартуєш? — запитав Володя після паузи.

— Та які тут жарти...

І Олег розповів йому в принципі все, що знав про невідомого пацієнта на прізвище Якимчук, висловивши і свої власні припущення щодо його подальшої долі.

— Діла... — остовпіло промовив Якимець. — Я чув... Я відчував, що десь там усе криється...

І не діяли на Володю жодні переконування з боку Олега, що пацієнта ніхто не ловив, тим паче по лісах, — просто вивезли з операційної, а потім забрали родичі. Роботодавець вчепився за цей факт не на жарт. От правда, розповідь про Адлаховича його майже не зацікавила. Принаймні так здалося Олегу на відстані. Щоправда, те, що саме шістнадцятого ніхто не міг продавати на вокзалі рибу, детектив-аматор від свого знайомого приховав.

— Ну, а бородавки як? — нарешті запитав Якимець.

— Ніяк. Я тут вже практично з усіма перезнайомився. Немає тут таких. Не бачив.

— Гаразд, — сказав Якимець, — я думатиму. А ти — це вже зрозуміло — повинен знайти того, хто відмовився. Куди подівся? Яка його подальша доля? Крути цю лінію. Прошу тебе. Я відчував, що вся ця херня не просто так... Я знав...

Олег лише важко зітхнув.

— Дзвони, як що знайдеш, зразу. Я на тебе надіюся.

— Пока...

На сходах було тихо. Угорі клацнули двері хірургічного відділення, зачиняючись на ніч. Подвір'ям, грюкаючи роздовбаним кузовом по ямах, проїхала «швидка». Сходові марші поглинув морок.

І тоді внизу, де сходи завертали наче як до підвалу, почувся характерний звук торкання ключем замка. Ключ провернувся двічі, й двері почали відкриватися. Хтось визирнув назовні, а потім розчинив їх зовсім. Глухо стукнуло, і чоловік у темній брудній куртці потяг нагору щось важке, замотане у мішок. Обережно поставивши це на сходи, він витяг маслянку і змастив завіси дверей, а потім вставив ключа. Двері зачинятися ззовні не хотіли, очевидно, щось сталося зі старим замком, тому що рухи чоловіка свідчили про подив. Він витягав, вставляв ключа, намагався провернути, але марно.

Нагорі дзеленькнули двері, й почулися кроки донизу.

— А кого це мають привезти? — запитала санітарка.

— Діда з Фертилівки, — відповіла Марійка. — Зараз під'їдуть.

Чоловік тихо причинив двері, поклав ключа до кишені і, схопивши мішок, вислизнув надвір. Блиснули фари «швидкої», що об'їжджала корпус.

Озирнувшись, він рушив під стіною у протилежному напрям ку і зник у темряві. Двері до підвалу так і залишилися незачине ними.