Лікарня на відлюдді

Розділ VII

Наталя перейшла з реанімації до хірургії, несучи поліетиленовий мішок із інтубаційними трубками та іншим анестезіологічним реманентом.

— Привіт, — це була Маша. — Куди ти з цим багатством?

— Несу до операційної. Наший Щур весь старий мотлох позбирав, де тільки можливо, і збирається пристосовувати. Слухай! — вона наче щось згадала. — А це правда, що до вас Засула поступив?

— О! — вигукнула Марійка, — і ти туди ж... Мене вже дістали із Засулою. Цілий день сьогодні — «правда?» та «правда?»

— А що, всі цікавляться, так? — не вгавала Наталя. — А хто ще питав?

— Гадаєш — ти одна така цікава? О-о... Тут вже півполіклініки прибігало.

— Та мені що... — скривилася анестезистка. — Просто цікаво. То що йому робитимуть?

— Не знаю, — відповіла Марійка. — Але, здається, хочуть оперувати.

— Ух ти... от би на операцію потрапити... Цікаво, на чию зміну випаде?

— А ти поміняйся, — не без єхидства порадила співробітниця. — Хоча... хто ж таким днем поміняється? Усім цікаво...

— Можна подумати! — образилася Наталя. — Та ти й сама б пішла, але тебе до операційної не запрошують.

— А мені й не треба, — Маша повернулася йти, але також щось згадала. — Між іншим, подруго, а ти знаєш, що Павлуша наш жениться! У вас там ще, напевно, не знають.

— Так я тобі й повірила, жениться... — скривилася Наталя. — Навмисно чутки розпускає, щоб Світлана знала... Ну, бачили його з якоюсь, то що з того?

— Я відповідаю! — авторитетно заявила Марійка. — Весілля не роблять, лише скромну вечірку. Усе за європейськими стандартами. Я вже запрошення маю! І наречена, між іншим, не якась там дівуля, а нашого Бліща донька. Така вся з себе, вашій Свєтці далеко. Можеш її порадувати.

— Та їй наче однаково, — знизала плечима Наталя, прямуючи далі до операційної.

Ілля сидів на краю ліжка й обстежував живіт хворого — чоловіка середніх років, але доволі молодистого, самої що не є звичайної зовнішності. Олег стояв збоку. Пацієнт боязко зиркав то на одного лікаря, то на іншого. Усі його емоції були написані на обличчі.

— Ну що ж, Зіновію Федоровичу, — почав Медвідь, скінчивши обстеження, — ми тут порадилися з Олегом Вікторовичем і вирішили, що вас потрібно оперувати.

Від цього повідомлення хворий злякано здригнувся.

— А може... це... підлікувати ще?

Погляд хворого хутенько забігав з одного лікаря на іншого.

— Підлікувати, звичайно, можна, — погодився Медвідь. — Але вилікувати — це лише оперативним шляхом. Правильно я кажу, Олегу Вікторовичу?

— Тільки так, — підтвердив той.

Засула мовчки проковтнув.

— Полюбляєте ковбаску, напевно. Коли востаннє таке їли?

— Давно... — поскаржився хворий. — Не дає...

— Ну ось... Із камінням у міхурі — вважайте, що все життя на дієті. А можливо, нам вдасться все зробити через мікродоступ, тобто дуже маленький розріз. Усього сім-вісім сантиметрів, як на апендицит. Олег Вікторович володіє такою методикою. Напад у вас майже перейшов, товстим ви не виглядаєте — можливо, й вдасться. Тоді взагалі другого дня по операції на ноги станете.

— І ковбасу швидше можна буде їсти? — пожвавішав пацієнт.

— Боюся, із ковбасами швидше не вийде, — розчарував Олег. — Тут величина розтину не впливає. З ковбасами — так, як казав Ілля Петрович, — за кілька місяців.

— Ну що, згодні? — підвів резюме Ілля.

— Згоден... — зітхнув Засула.

— Ось і добре. Значить, жирного не їсти, режим не порушувати, готуємо вас до операції. На післязавтра.

Лікарі вийшли з палати.

— Умовляти ти вмієш, — позаздрив Олег. — От тільки сумніваюся — чи варто його брати з мікродоступу. Все-таки гострий процес...

— Та він майже стих.

— Ну, побачимо, — сказав Олег. — Слухай, а я запитати хотів — чого це до нього такий інтерес... Я би сказав — нездоровий?

— Ну, в мене до нього інтерес, припустимо, суто медичний, — стулив губи Ілля. — Це в жіночої половини він нездоровий. Він начебто... Ну, свого роду кумир усього жіночого населення Тачанова. Щось на кшталт Алена Делона. Місцевий Казанова. Не одна в Тачанові його добрим словом згадує, а ще більше облизуються і своєї черги чекають.

— Правда? — здивувався Олег. — Я б і не подумав... З вигляду — звичайний мужик. Ну, тоді йому гарантовано в нас зразкове обслуговування.

Завідуючий поліклінікою Василь Федорович Сивокінь заходив до приймальної. Його прикрашали стояча дибки сивина над поважною лисиною та доволі пожмаканий халат.

— Кликали, Геннадію Андрійовичу?

— Так, кликав, — відповів головний. — Коли ви почнете наводити порядок у поліклініці? Чому я повинен робити це за вас?

— А... що сталося? — не зрозумів той.

— Василю Федоровичу, сталося те, що ви не знаєте, що у вас там відбувається. Ви сидите цілий день у своєму кабінеті і не цікавитеся нічим. А я попереджав вас, що ця посада неспокійна. Хочете жити спокійно — сидіть вдома. Вам вже три роки, як це дозволяється.

Головний енергійно піднявся і вийшов із кабінету, тягнучи спантеличеного завполіклінікою за собою. Зберігаючи високий темп ходи, за яким ледве встигав працюючий пенсіонер, Лабо зайшов до хірургічного кабінету. Голоси, які чулися з підсобки, дещо принишкли. Звідти обережно визирнула Валентина. При вигляді головного посмішка моментально зникла з її обличчя, і медсестра розгублено пробурмотіла:

— Геннадій Андрійович...

У підсобці відразу почулася якась метушня, явно дзеленькнула пляшка. Головний підійшов і ширше відкрив двері. У тісняві каптьорки за маленький столик насилу влізла вся компанія у складі Савчука, дерматолога, нарколога і трьох медсестер – ще кілька секунд тому майже щасливих, а тепер переляканих. На столі стояло кілька тарілок із порізаною ковбасою, хлібом та помідорами. Було й кілька чарок та чашок.

— Ось, помилуйтеся, Василю Федоровичу, — сказав Лабо, запускаючи у цю тісняву ще й Сивоконя. — Ось чим займаються у робочий час ваші підлеглі. Дивіться, і нарколог тут! Роботу проводить... Ви берете участь, чи берете їх на облік? Що п'єте, хлопці-дівчата?

— Нічого не п'ємо, — пробурмотів Савчук, — обідаємо...

— Пів на дванадцяту? — здивувався головний. — Зголодніли, бідолашні? Очевидно, гарно попрацювали.

— Ну, людей під дверима немає, — продовжував виправдовуватися Савчук. — Усіх прийняли.

— Усі в хірургії, — загрозливо промовив головний, — сидять на голові в Голоюха та Медвідя. Бо з вами каші не звариш. Що п'єте, я питаю?

— Та нічого ми не п'ємо, Геннадію Андрійовичу, — миролюбно промовив нарколог. — Так, сіли посидіти... Ми вже розходимося.

— Стоп! — скомандував головний. — Як то кажуть: «Ша, уже нікто нікуда не ідьот!». Пляшку вашу під столом я шукати не буду. Є простіші методи. Усі йдуть за мною.

Він вийшов із підсобки. Там почався рух. Знову щось задзеленчало. Компанія поступово збиралася біля дверей кабінету.

Приземлившись на стільчик, Олег сказав:

— Привіт!

— Привіт, — посміхнулася Ольга. — Як справи?

— Все о'кей. За півгодини митися. Чай п'ємо?

— Чому чай?

— Мені подарували, — Олег поставив на стіл гарну металеву банку. — Якийсь суперіндійський. Спробуємо?

— Давай, — погодилася Ольга. — Ти довго сьогодні будеш?

— Напевно. Але в гості прийду в будь-якому разі.

— О п'ятій ранку? Слухай, — несподівано згадала Ольга, — кілька днів забуваю тебе спитати — цей твій «псих» додзвонився до тебе?

— Який псих? — не зрозумів Олег.

— Ну, той, кого ти мав на увазі, коли зателефонували з лікарні про поранення серця. Пам'ятаєш?

— А-а... додзвонився. Звідки ти про нього знаєш?

— Та я ж мала задоволення ще тоді, вночі, з ним спілкуватися. Коли ти був у лікарні.

— Нормально, — пробурмотів Олег. — Дійсно — псих. Хоча тут не диво і самому... І про що ж ви говорили?

— Він дуже здивувався, коли я відповіла. Запитав, хто я така і чому говорю по цьому телефону. Я сказала, що ти на операції. Він спитав, чи довго вона йтиме й пообіцяв передзвонити зранку. Ось і все. А хто це?

У відповідь Олег лише важко зітхнув. Згадався недавній вечір у посадці і постать у каптурі, що промайнула за кущами. А потім несподівано всі атрибути Якимцевої історії спали на думку одночасно.

— Ти знаєш, про це доволі довго розповідати. Ось прийду в гості — тоді розповім. До речі, ти... задоволена тим, що наша зустріч відбулася?

Вона розгубилася:

— Я? Ну... А... що, не видно? Чому ти питаєш?

— Тоді, якщо зателефонує ще раз, — можеш йому подякувати. Це він винен.

— Як це? — не зрозуміла Ольга.

— Увечері.

Ольга підвелася вимкнути кип'ятильник і несподівано побачила щось дивне у вікні.

— Ой, що це? Куди ж вони у такому складі?

По території лікарні у напрямку відділення «швидкої» рухалася процесія на чолі з головним. За ним дріботів Сивокінь, далі групою ішли Савчук із наркологом та дерматологом, за ними чимчикували троє поліклінічних медсестер. Позаду процесії на самоті кульгала Валентина.

— Не знаю, — промовив Олег, — може, збори якісь...

— Якби збори — я би знала, — заперечила Ольга. — Маю відчуття, що це щось неординарне.

Ольга таки мала рацію. У такому ж порядку процесія увійшла до відділення швидкої допомоги. Чергова лікарка «швидкої» здивовано підвелася їм назустріч. Не говорячи ані слова, Лабо всівся за стіл, витяг бланк із лікарняною печаткою і почав писати.

— Ось, — за кілька хвилин сказав він, — офіційне направлення від головного лікаря. Прошу освідчити колектив на предмет алкогольного сп'яніння зі складанням відповідних актів за всією формою. Апарат у вас працює?

— П...працює, — розгублено промовила лікарка.

Обоє фельдшериць «швидкої» застигли поруч у ніяковому мовчанні. Обличчя їхні також виглядали вкрай здивованими.

— Прошу дуже, колеги, — підігнав головний тих, хто прийшли з ним. — Я не маю часу, щоб спостерігати цю поважну процедуру. З мене вистачить Петра Петровича. Давайте. Тільки не всі скопом. По одному.

Знизавши плечима, Савчук увійшов до амбулаторії і з усіх сил картинно дмухнув у трубку увімкненого лікаркою апарата. Стрілка на шкалі повільно піднялася.

-Ну... Ледве-ледве на легкий ступінь... — нерішуче пробурмотіла лікарка.

— «Ледве-ледве» не рахується, — відрубав головний. — А легкий ступінь — це вже сп'яніння.

— Я вчора ввечері вдома зайвого прийняв, — виправдовувався Савчук. — Це залишкові явища.

— Це ваші проблеми, Петре Петровичу, — кинув Лабо і звернувся до лікарки: — Усім акти, як належить. Якщо решта виявляться тверезими — сам прийду повторно перевіряти.

— А Василю Федоровичу що, також робити? — запитала лікарка.

— Ні, — відповів головний, — завполіклінікою поки що не потрібно.

Операція пройшла вдало.

Зранку наступного дня Олег сидів на краю койки Засули і обстежував його живіт. На правому підребер'ї хворого була приліплена марлева пов'язка. Пацієнт усе ще боязко косив очима на лікаря, хоча порівняно зі станом до операції — було видно — значно посміливішав. Медвідь стояв поруч, склавши руки на грудях. Марійка застигла у дверях із листком призначень напоготові.

— Ну що... — задоволено промовив Олег. — Усе гаразд. А ви боялися.

— Боявся — не те слово, — виправив колегу Ілля. — Просто божеволів від жаху.

— То я ж думав... — пробурмотів присоромлений Засула.

— Ще заріжуть до біди... Так?

— Ну що ви! — пацієнт навіть почервонів. — Зовсім не так.

— А казали: Засула — еталон чоловіка! — не заспокоювався Медвідь. — А він трусився, наче заєць!

— Ну, вистачить уже, — зупинив кпини Олег. — Це вже перебільшення. Він у нас і так молодець. Ну що, встаємо?

— Як — встаємо? — не зрозумів пацієнт.

— Просто, — відповів Олег, — беремо і встаємо на ноги. Ми ж вам казали вчора — другого дня по операції належить ходити.

Вони з Медвідем зняли із «Казанови» ковдру і, взявши попід руки, всадовили на койці. Той лише розгублено кліпав і ловив ротом повітря, очевидно, очікуючи чогось гіршого.

— Ноги на підлогу спускайте, не бійтеся, — сказав Олег, підсуваючи черевиком його тапочки.

Засула взув тапочки, і його підняли попід руки.

— Давай! — підбадьорював Медвідь. — Пройдися хоч по палаті, не бійся.

Той ступив пару кроків і знову сів на койку.

— Що, погано? — запитав його Олег.

— Ні... До-обре...

На обличчі пацієнта помалу проступало задоволення.

— Ну, дивися, не переборщи, — попередив Ілля. — Зо три рази на день пройтися по палаті — й на сьогодні достатньо.

— А сидіти можна? — запитав пацієнт.

— Можна. Марійко, — сказав Олег. — Робиш йому цефазолін два рази і знеболююче, якщо попросить. І дивіться, не наїжтеся дійсно якоїсь ковбаси! Жарти скінчилися! Сьогодні лише пити воду. Завтра буде перший стіл.

Усі троє вийшли з палати, а хворий обдивився на всі боки, потім обережно порухав плечима, головою. Потім, очевидно, не вірячи, що все це йому так легко минулося, кілька разів підняв руки вгору-вниз, наче роблячи зарядку. Після цього помацав живота в ділянці рани і підвівся. Зробив кілька кроків по палаті, спочатку несміливих. Результат йому явно сподобався, тож він, насвистуючи, заходився крокувати палатою. Це було якесь диво. Наче смерті він боявся цієї операції, а тут... уже на другий день — здоровий. Важко було повірити. Розкривши

вікно, пацієнт навіть помилувався ранішнім лікарняним пейзажем, хоча й не був за натурою романтиком.

«Нормал...» — нарешті промовив Засула сам до себе, відчинив дверцята тумбочки і почав одягати спортивні штани.

— Клас! — не міг нарадуватися Медвідь. — Я ж казав тобі — давай через мікродоступ. Дивись, він уже завтра на медсестер заглядатиметься. А якби розпанахали півживота, ще би три дні стогнав.

— Добре, коли добре, — дипломатично зауважив Олег. — Взагалі, жирнуватий він для такого. Та й міхур не зовсім типово виявився розташованим. Могли й намучитися з ним.

— Ні, нормально... — не заспокоювався Ілля. — Елегантна операція. Я визнав... Буду освоювати. А ось якби нам...

— Що — якби?

— Пішли до кабінету! — очі в Медвідя несподівано загорілися. — Ходімо, поділюся...

Вони увійшли до кабінету завідуючого і посідали.

— Слухай, — почав Ілля, — я вже не один день над цим мізкую. От, якби нам... Тільки не смійся! Організувати в себе лапароскопічну хірургію. Га?

— Яким чином? — не зрозумів Олег. — Ти уявляєш, скільки це обладнання коштує? У нас в усьому Харкові лише дві установки було, коли я від'їжджав. Точно знаю. А у вашій області взагалі не знаю — є чи нема...

— Є, — сказав Ілля. — Дві. Одна ще не працює, але скоро відкриють. Вони нові, тому й дорогі. А ми дістанемо беушну. По гуманітарці.

— Та хто тобі таке дасть по гуманітарці? — не повірив Олег. — Та ну... Несерйозно це.

— Ще як серйозно! — не відставав Медвідь. — Я вже думав. Насядемо на нашого німця. Нехай притарабанить звідти. Йому що: поїздить по лікарнях — дадуть те, що відслужило свій вік.

— А як працюватимемо на тому, що вже відслужило?

— Ну, а як ми працюємо? — здивувався Ілля. — Покажи мені щось у лікарні таке, яке ще не відслужило? Усе за законом вже належить викидати: інструмент, койки, апаратура... А ми ж працюємо! І нічого. А плити на кухні? Вони ж розсипаються!

— Взагалі-то ти правий... — погодився Олег.

— А потім. Не рівняй термін придатності обладнання в нашому та їхньому розумінні. На їхньому «старому мотлоху» наш лікар ще двадцять років матиме за щастя працювати. Нехай би лише віддали...

— Гм-м... Цікаво... — пробурмотів Олег.

— І я кажу — цікаво. З'їздимо на курси, отримаємо офіційний дозвіл... Уяви собі — на обласний центр дві установки, а в нас третя. Прикинь, яка ситуація: наші хворі й так до обласної не хочуть їхати — не вигідно їм. Плюс там навіть офіційно — п'ятсот гривень за таке задоволення. Їм же ж потрібно відробляти гроші за апаратуру... А нашу установку ми отримаємо безкоштовно. Тому зможемо дозволити собі для жителів району — взагалі за сміхотворну ціну. Ну, а для приїжджих — гривень двісті-триста — і достатньо. Що, гадаєш, не приїдуть до нас звідти? Це аби лише розпочати, а там потік хворих піде. Та ми за ці бабки через півроку у відділенні евроремонт зробимо!

— А потім міжнародний симпозіум із малоінвазивної хірургії на базі Тачанівської ЦРЛ, — прокоментував Олег. — Столиця автоматично переходить із Москви у Васюки...

— Та пішов ти... Я ж серйозно! Ну, гляди, — Медвідь несподівано розлютився, погрожуючи пальцем, — як привезе Ганс лапа— роскопію, я тобі це згадаю... Ми з Голоюхом будемо жовчні міхури, як білі люди, по телевізору тягти, а ти далі своїм мікродоступом мучся!

— А яка різниця, — тепер уже навмисно накручував його Олег, — ти своїм лапароскопом зробиш у животі чотири дірки по півтора сантиметра, а я одну на шість. На одне виходить.

— Дійсно... — несподівано погодився Медвідь. — Що у чоло, що по лобі...

Коли Марійка увійшла до палати з ватою, змоченою спиртом, Засула вже сидів на койці, вдягнутий у спортивний костюм і тихо насолоджувався життям.

— О! — здивувалася вона. — Скоро ти запакувався. Боїшся, щоб хтось без штанів не побачив?

— Ну, ти ж бачила... — загадково посміхнувся той. — А для решти я що — експонат?

— Ну, гаразд... Експонате... — посміхнулася сестра. — Скидай. Показуй дупу.

-О... вам би тільки дупу...— хворий картинно скривився, збираючись зсунути штани.

Несподівано пилочка, яку Маша дістала з кишені, щоб розкрити ампулу, вислизнула з пальців і впала на підлогу, під сусідню порожню койку.

— Що, хвилюєшся? — підколов жінку Засула. — Я також хвилююся, коли ти заходиш...

Похитавши головою, сестра зігнулася, щоб підняти пилочку. Погляд пацієнта при цьому мимоволі прикипів до округлих стегон, що з'явилися з-під не надто довгого халата. А пилочка наче навмисно приліпилася до підлоги й не хотіла підійматися. Очі місцевої знаменитості при цьому розширилися, і він рвучко проковтнув, соваючись на койці. А ще одна зміна, яка з ним відбулася, остаточно переконала «Казанову» в тому, що операція практично ніяк не вплинула на його організм.

Маша нарешті набрала рідину в шприц і повернулася до нього:

— Що, так і будемо сидіти? Може, ми уколів боїмося? А казали, що ви такий...

— Ти приходь увечері, побачиш, який я... — ображено пробурмотів чоловік, перевертаючись животом донизу і стягаючи штани одним пальцем донизу.

— А це тобі два в одному — і той, що на вечір також.

Вона з розгону вліпила йому укол і, притиснувши до сідниці вату його ж пальцем, вийшла.

— Ти добре подумай! — заголосив їй услід Засула, обличчя якого набуло при цьому достатньо серйозного виразу. — Більше такої можливості може й не трапитися! Заким твоя наступна зміна, я вже...

При цьому його погляд встиг «сфотографувати» доволі приємні форми, обтягнуті халатом. Він підвівся і нервово заходив по палаті.

Подарований Якимцем мобільний продовжував настирливо пискотіти, й Олег, не зумівши навпомацки вимкнути сигнал, заскочив до перев'язочної. Там було порожньо і охайно. Спершись на стіл, він витяг телефон і відповів:

— Так.

— Привіт. Ну, що там, старий?

— Я й сам оце збирався до тебе дзвонити, — зібрався з думками Олег. — Загалом нічого видатного не відбувається. Друг твій із бородавками повністю вичухався. І навіть доньку заміж віддає. Кажуть, днями весілля. Взагалі-то цілком нормальний мужик, якщо тебе моя думка цікавить. Ніякий не вовкулака.

— Гумор недоречний, — образився Володя.

— Ну, вибач. Я просто у тому відношенні, що мужик як мужик.

— А за кого видає заміж? — після секундної паузи запитав Якимець.

— Та був тут у нас такий фельдшер — Павло. Здається, я тобі говорив за нього.

— Чому був?

— Вигнали його. Розрахували.

— За що?

— Та я й сам до пуття не знаю. Він нещодавно з Німеччини повернувся...

— Чекай-чекай! Це точно? — перебив Володя. — 3 Німеччини?

— Та ніби... З нелегалки. Начебто його депортували. То він після цього назад до лікарні влаштувався, а тепер за щось вигнали. Наче десь наблудив по роботі.

— Ну, добре... — зосереджено промовив Якимець. — А... А як, до речі, прізвище цього фельдшера вашого?

— Здається, Панченко, якщо не помиляюся.

— А нареченої його?

— Ну, Бліщ, напевно... Це ж, кажу тобі — завгоспова донька.

— Ага, точно...— погодився Якимець.— Значить, так.

Дізнаєшся щось цікаве про цього Павла — відразу мені дзвони.

— Слухай, — сказав Олег. — Я вже тут із твоєї милості за половиною лікарні шпигую.

— А я тобі за це справно плачу, — відповів Якимець.

— Ну, загалом так, — мусив погодитися Олег. — Але є хоч якісь зрушення? Користь, так би мовити, від моїх зусиль?

— Аякже! — несподівано оптимістично заявив той. — І чималенька. Я багато у чому розібрався. На багато що відкрив собі очі. Мені, якщо хочеш знати, вже четвертий тиждень ця херня не сниться. І, більше того, я не дуже й переживаю за гірше. Не сам, між іншим, працюю, а з відповідними спецами...

Якщо від початку розмови Олег болісно вагався, не в силі визначитися — казати Якимцеві чи ні про свої пригоди у посадці, то тепер аж ніяк не виходило, особливо після останніх його слів. І взагалі, відчуття було таке, що сам він заплутався у цій «бісів— щині». Лише зараз виникло чітке усвідомлення того, що багаж прихованої від Володі інформації поступово накопичується. Чи не тому, що Олега постійно мучило відчуття небезпеки? Хтось мусить тут знати про його неофіційного боса і про те, чим займається найманець у білому халаті. Адже двері у підвалі зачинилися не самі. Та й у нечисту силу, що біжить поміж деревами, прикрита каптуром, якось не вірилося.

— Що ж, бажаю успіхів, — сказав Олег.

Наталя, підійшовши до сестринського посту в хірургічному відділенні, поклала на стіл перед Марійкою кілька листків.

— Ось тобі листки призначень. Хворих зараз переводимо. Ось у цього метрагіл скінчився, а капати за годину.

— Гаразд, — відповіла та. — Везіть. Слухай, а ти чула — вчора головний, кажуть, мало не півполіклініки на експертизу ганяв.

— Яку експертизу?

— Алкогольну. Савчука та всю їхню компанію. Казали — всім догани виписують, а Вальку вже до реєстратури перевели.

— Як перевели?

— У вигляді покарання. Це ж усе в неї в кабінеті відбувалося.

— Абзац... — здивувалася Наталя. — А хто ж тепер у хірургічному сидітиме? Савчука, може, також виганяють?

— Навряд чи, — засумнівалася Марійка. — «Пограють» трохи і пробачать, як завжди. А Валентину шкода... Вона там уже років десять, увесь кабінет на ній тримався. А тепер картки піде розгрібати, як молода... Слухай! — несподівано згадала вона. — У нас чогось Засула зовсім скис. Це завал... Щоб якого ускладнення не було.

— Хоч би не вмер до біди... — стурбовано протягла Наталя. — Такий мужик...

Олег з Медвідем увійшли до палати Засули і всілися біля його койки.

— Що там у вас сталося? — запитав Олег.

— Ж-живіт болить... — простогнав той.

— Давно?

— Від п'ятої ранку... Ось тут... болі...

Обличчя обох хірургів виглядали занепокоєними. Олег пересів зі стільчика на край ліжка і відсунув догори спортивну кофту хворого, оголюючи живіт. Торкнувся до нього рукою.

— Ой! — застогнав пацієнт.

Олег продовжував обстежувати живіт, а Засула лише стогнав. Потім хірург легенько постукав кінчиками пальців по животі хворого у різних місцях.

Засула зчепив зуби.

— А що, вчора зовсім не боліло? — допитувався Ілля.

— Ні-і...

— А на блювоту не тягне?

— Ні-і...

— А дихати животом боляче?

— Та-ак...

Лікарі помінялися місцями, і тепер уже обстеження проводив Медвідь. Пацієнт і далі стогнав.

— Слухай, а ти часом не наївся чогось? — підозріло запитав Ілля. — Ми ж попереджували...

— Ні-і...

— Дивися, краще правду кажи.

— Та що я, дурний? — обурився Засула. — Що я, не розумію?

Обоє вийшли.

— Укол дайте! — простогнав за спиною хворий.

— Дебілізм якийсь... — бурмотів Медвідь у коридорі. — Вчора був, наче огірочок... Що за чортівня?

— Щось із ним не те... — задумливо промовив Олег. — Давай насамперед прокапаємо йому зо дві банки зі спазмолітиками, вітамінами... А там буде видно.

— Давай, — погодився Ілля, — але я не розумію, що з ним робиться.

— Я також, — сказав Олег. — На катастрофу, у крайньому разі, не схоже.

— Не схоже. Але щось болить. Давай, як ти кажеш. Капаємо, а там подивимося.

Голоюх увійшов до приймальні й запитав у секретарки:

— У себе?

Та кивнула головою.

— Можна, Геннадію Андрійовичу?

— А... Тарас Васильович! — посміхнувся той. — Що там, які проблеми?

— Та є, взагалі-то, проблеми... — хірург, очевидно, підшукував потрібні вирази.

— Ну, кажи, що скоїлося?

— Та нічого такого. Просто хірургічний кабінет без медсестри залишився. А мені, як ви знаєте, періодично доводиться його курувати, хоч я й не числюся там офіційно...

— Знаю, знаю... — Лабо закивав головою.

— І з диспансерними хворими доводиться працювати. Ви ж самі — щойно якась перевірка — то мене туди шлете віддуватися.

— Та знаю я, що ти мені доводиш? Знаю і ціную, — він важко зітхнув. — Чого хочеш? Буде тобі медсестра. Ти ж бачиш, що там робилося? Спасу вже не було. Ти ось що, давай сам цим займися. Подивися, хто тобі більше підходить, хто серйозніший...

— Ви знаєте, Геннадію Андрійовичу... — знову почав Голо— юх. — Як на мене, це не зовсім правильно. Я маю на увазі, що Валентину вигнали. В неї все-таки десять років стажу в цій службі, досвід, категорія. А місце там, самі знаєте, — таке, що будь-хто не потягне.

— Не зрозумів, — здивувався головний, — ти що, просити за неї прийшов? Навіть і не думай. Назад не поверну. Влаштувала, розумієш, притон! Посуду цілий сервант, кафетерій, розумієш... Дванадцята бамкне — де всі? В хірургічному кабінеті, де ж іще... А це хірургічний кабінет, між іншим!

— Та знаю я, що хірургічний, — погодився Тарас. — Тільки притону вона не влаштовувала. Там і без неї було кому. А їй куди подітися? Вона взагалі добродушна і не вредна. І кваліфікація в неї відповідна.

— Та що ти мені тикаєш цією кваліфікацією? — не на жарт розсердився головний. — Знайшов незамінного працівника! Навіть головного лікаря можна замінити без особливих проблем, а ти знайшов безвихідну ситуацію!

— Ото ж то й воно — без особливих, — не здавався Тарас. — А щоб зовсім без проблем — не вийде. Побачите. Прийде нова, ні в зуб ногою. Доки розбереться, навчиться — диспансеризацію стовідсотково завалимо. Ну, ви ж знаєте, що Савчук ані хріна не пише — все вона й вона. Навіть звіти складає. І потім, я вас прошу. Ви ж мене також просите, коли потрібно. І я ніколи не відмовляюся.

— Ні, ну ти глянь на нього! — обурився головний. — Та як ти це собі уявляєш? Учора за п'янку вигнав, а сьогодні назад проситиму? В мене навіть акт експертизи є.

— Я піду попрошу, — сказав Тарас. — А сто грам на роботі кожний може собі дозволити, якщо обставини примушують.

— Дійсно, всі ми люди, не без гріха. — сказав Лабо. — Але в тебе, крім того, ще й робота робиться. А там — виключно сто грам. І більше нічого!

Голоюх стояв мовчки.

— Ну, гаразд, поговорили, — сказав головний. — Я подумаю. Іди.

Робочий день підходив до завершення. Медвідь сидів на стільчику біля койки Засули і обстежував його живіт. Олег стояв збоку. Хворий лежав із заплющеними очима. Обличчя його випромінювало страждання.

— Що, зовсім не легше після системи? — з надією питав Медвідь.

— Ні, все як було.

— Блювати не хочете?

— Ні... Але кепсько мені...

Лікарі вийшли з палати й зачинили двері.

— Чорт забирай... — бурмотів Медвідь. — Це я тебе зґвалтував на мікродоступ.

— А до чого тут? — не погодився Олег. — До чого тут мікродоступ? Операція зроблена чисто. Я вважаю, на всі сто. В мене жодних сумнівів із цього приводу.

— А що тоді з ним?

— От цього я не знаю.

Обоє присіли на підвіконня у коридорі.

— І що робитимемо? — запитав Ілля.

— Думаю.

— Ну, принаймні показань до повторної операції немає.

— Немає показань, — погодився Олег. — Якби у животі що з'явилося — текло б через трубки. У трубках пусто, отже, там усе гаразд.

— Але в нього болить, — констатував Ілля.

— Можливо, якісь спазми, щось по типу жовчної кольки... Давай його на ноші й на УЗД — в ургентному порядку. Глянемо ще раз жовчні протоки та печінку. Якщо, не дай Бог, як ти кажеш, забутий камінь, — побачимо.

— Давай, — погодився Ілля. — Маша!

Приблизно у цей самий час у Тачанівському районному загсі відбувалася доволі неординарна подія. Так принаймні вважала сама завідуюча цієї установи. Хоча до цього моменту все відбувалося цілком банально. Марина та Павло сиділи на стільчиках біля неї, а вона зосереджено писала дані про молодят у документ, що лежав на столі. Не було навіть натяку на якусь урочистість. Щойно пошлюблені сиділи поруч із доволі сумними обличчями і чекали.

— Так... — бурмотіла завідуюча, бігаючи ручкою по листку. — Це ми написали... Далі — прізвище... Традиційно, так?

Зиркнувши мимохідь на молодих, вона зібралася була писати, але вони мовчали.

— Хлопці-дівчата! Прізвище яке обирає подружжя? Чоловіка, як зазвичай?

— Та мені, взагалі-то, й жінчине подобається... — знизав плечима Павло.

Управителька загсу здивовано перевела погляд на Марину.

— Я, загалом, також не заперечую...

Брови завідуючої почали сунутися догори. Такої події у Тачанові не знали вже останніх десять років.

— То що, писати — Бліщ?

Їй явно здалося, що від цього прізвища хлопець скривився.

— Пишіть.

— Ну, як скажете.

І вона знову взялася за ручку.

Робочий день давно скінчився. За вікнами стояла темрява.

Медвідь курив, сидячи у своєму кабінеті. Увійшли Олег із Голоюхом.

— Не знаю, — сказав Тарас. — Я також не розумію, що зі слабим відбувається. Можливо, перитоніт такий починається... Але нетипово якось.

— Дякую, заспокоїв, — буркнув Ілля. — Трубки бачив у животі? Нічого не тече. Який перитоніт?

— Не знаю... — розгубився Голоюх. — А клізму ставили?

— Ставили.

— І що ми вирішуємо? — запитав Медвідь. — Може, обласному зателефонуємо? Попросимо приїхати...

— І що він тобі скаже? — не зрозумів Олег. — У нього що, гадаєш, інша думка буде?

— А в нас взагалі немає ніякої. Пацієнта обстежили від і до. Аналізи в нормі. УЗД — норма. По трубках не тече. Все гаразд... А хворий кінчається..

— Ну, припустимо, не кінчається... — зауважив Олег. — Хоча і є деякі проблеми.

— То що, чекати, поки дійсно почне кінчатися? Ні, давайте, дзвонимо Вовку. У крайньому разі поставимо до відома. Вважатиме за потрібне — приїде, а ні — то щось порадить. Ну, ви ж бачите, що ситуація нетипова!

— Добре, давай, — погодився Олег. — Дзвони. А я йду кави зварю. Відчуваю, ми тут сьогодні до ранку товктимемося.

Олег вийшов, а Ілля стурбовано спер голову на руки.

— Слухай, — почав Голоюх, — тут ще одна проблема є. Ти чув: головний Савчукову компанію розігнав?

— Давно треба було, — буркнув Медвідь.

— Воно-то так, — погодився Тарас, — але їм усім за будь-яких обставин зійде із рук, а от Валентину шкода. Її до реєстратури поперли. Несправедливо це. Вона якраз найменше винна. А отримає найбільше. І медсестра вона, попри все, відповідна.

— То й що?

— Нічого. Ти ходиш на п'ятихвилинки до головного — попроси. Як райхірург. Я вже сьогодні ходив заступатися. Не знаю, вийде чи ні, але зайве слово ніколи не завадить.

— Я ж казав, що у вас там нечисто! — ні з того ні з сього зрадів Ілля. — А ти все пирхав на мене!

— Та пішов ти! — розізлився Тарас. — Я до тебе по-серйозному! Прошу, як людину, а ти... Мені просто шкода її.

— Слухай, сердобольний... — Ілля похитав головою. — А може, завтра про це? В нас Засула після планового холециститу кінчається, а в тебе баби у голові!

— Засула твій ще років п'ятдесят кінчатиметься, — впевнено промовив Тарас. — Побачиш, ні хріна йому не буде. А про Валентину я тобі завтра вранці нагадаю. Дзвони, бо дійсно до ранку сидітимемо.

Іван Іванович Вовк, головний хірург обласного управління, йшов коридором у колі трьох колег із району, застібаючи на ходу халат.

— Отже, кажете — погрішностей не було в операції... — бурмотів він, не попадаючи хлястиком зав'язки халата у вушко за спиною.

— Ніяких, Іване Івановичу, — упевнено відповів Олег, — ми б сказали.

— А чому мікродоступом ішли? — запитав обласний.

Він вже впорався з халатом, і тепер усі четверо застигли у коридорі перед дверима палати.

— Ну, хворий не товстий, гострота приступу повністю минула... — почав Олег.

— Узагалі, це я наполіг, — перебив Медвідь. — Ситуація дійсно була сприятливою, та й... Словом, ви ж вимагаєте від нас упровадження нових технологій!

— Ну, гаразд, — погодився Вовк, — ходімо дивитися хворого.

Ліда сиділа на дивані з книжкою, притулившись до його плеча. Розглядала якийсь травматологічний атлас.

— А що, так дійсно можна? — запитала вона, вказавши пальцем на малюнок.

— Так, — Беженар відірвався від телевізора, по якому транслювали футбол.

— А ти робив?

— Кілька разів доводилося. Хоча, взагалі, це не розповсюджена операція. І травма рідко зустрічається. В основному цим обласна займається.

— А чому всіх жінок дратує, коли їхні чоловіки дивляться футбол? — несподівано запитала Ліда. — Наприклад, мене це абсолютно не ображає...

— Це тому, що я тобі ще не набрид, — знайшовся Беженар. — А якщо люди довго живуть разом, накопичуються всілякі невідповідності, додається турбот різних... Словом, нічого дивного у цьому немає.

— Тим не менше, це їх дратує. А мені навіть подобається. В тебе є свої уподобання, в мене свої — і все гаразд.

— ...Я так і знав, що це станеться рано чи пізно, — промовив Беженар.

— Що? — не зрозуміла дівчина.

— Я про футбол. Догралися. Для чого було лізти уперед? Получили...

— Шкода, — сказала Ліда. — А ти дійсно відвезеш мене у суботу додому?

— Ну, а як же! — здивувався він. — Я ж обіцяв.

— Що, аж додому? Це більше двохсот кілометрів.

— То й що? В мене машина, як годинник. Я слідкую.

— А в гості?

— До тебе? — Беженар на мить відірвався від футболу. — Ні, от у гості не можу.

— Чому? — не зрозуміла вона.

— Це незручно.

— А чому до мене — незручно? Я от у тебе постійно товчуся.

— Це моя квартира, — пояснив Беженар, — і я живу сам. А ти з батьками.

— То й що? Виходить, я не можу до себе когось запросити?

— Чому ж, когось — можеш... — незворушно продовжував пояснювати травматолог. — Друзів, подруг. Тільки не мене.

— Чому це? — обурилася Ліда. — Ти мій найкращий друг. І більше не маю кого запрошувати. Ну, лише пообідати... Га?

— Пообідати також не можна, — вів своєї Беженар із такими інтонаціями, наче мова й досі йшла про той перелом зі сторінки в атласі. — Краще в мене пообідаємо. Тобто повечеряємо. Між іншим, уже дев'ята. В мене внутрішній годинник давно дзвонить.

— Я хочу за тебе заміж, — несподівано сказала Ліда.

— Це також не можна, — спокійно, наче дитині, продовжував тлумачити він.

— Чому?

— Твого батька як звати? — запитав Беженар.

— Взагалі-то Володимир Миронович, — здивовано відповіла дівчина. — А до чого тут це?

— А скільки років йому?

— Взагалі-то, здається, сорок дев'ять... буде. А яке це має значення?

— Чи не найбезпосередніше, — пояснив він. — Якщо я на тобі оженюся, то стану перед дилемою на рахунок того, як називати твого батька— «тато» чи «Вова». Вовою незручно, тому що він буде моїм тестем. Що це за фамільярність? А татом — взагалі абсурдно, бо він молодший за мене.

Усе це Беженар пояснював, практично не відриваючись від екрану.

— Ну ось, — додав він, — уже програємо. Сьогодні явно не наш день. Ходімо, маленька, вечеряти.

Тепер уже хірурги сиділи в ординаторській, тому що у маленькому кабінеті завідуючого чотирьом було тісно.

— Ну, що можу сказати... — почав обласний. — Показань до повторної операції я не бачу. Дренажі стоять, трубки прохідні, вважатимемо, що у животі все спокійно. Якщо вірити вашому УЗД та аналізам, жовчні шляхи також у спокійному стані. Судячи з протоколу, операція зроблена чисто. З хворим відбувається щось цікаве. Якісь явища... перитонізму... Іншого й слова не придумаєш.

— Ось-ось! — зрадів Медвідь. — Дуже точно сказано!

— Більше того, — перебив його Вовк, — я б сказав... Я взагалі— то не впевнений, що грамотно висловлююся... В мене таке враження, що спостерігаються якісь явища... Повнокрів'я печінки... наче він... Ні, це я вже дурниці мелю. Давайте думати, що робитимемо.

У двері обережно постукали, і на порозі з'явилася Марійка.

— Там Засула просить, щоб хтось підійшов.

— А що сталося? — не зрозумів Ілля.

— Не знаю, просить, щоб підійшли.

— Пробачте... — Медвідь підвівся і вийшов.

— Пробачте, я також зараз... — Олег вислизнув за ним.

Обласний прокректав, підводячись зі стільчика, і разом із

Голоюхом рушив у тому ж напрямку.

— Так у чому ж справа? — запитав Медвідь, коли консиліум зупинився біля койки пацієнта, який вже протягом доби давав усім перцю.

— Я цей... — почав було Засула. — Я забув...

— Що ти забув?

— Цей... забув сказати... Воно коли зранку боліти почало, я все на світі забув...

— Я зрозумів! — мало не закричав Ілля. — Ти все-таки нажерся! Ну, ми ж тебе питали!

— Не кричи! — скривився обласний. — Дай йому сказати. Розповідай: то що ти робив вчора?

— Нічого я не нажерся! — ображено промовив Засула. — Я цей... присідав...

— Що?! — не зрозумів Медвідь.

— Присідав! — уже сміливіше вимовив той. — Ногами. Шістдесят п'ять присідань зробив.

— Скільки?! — тепер не витримав Олег. — В тебе що, не всі вдома? Тобі ж сказали — два рази обережно пройтися по палаті.

— І ще віджимався від підлоги, — додав Засула, — двадцять три рази.

— А чому так мало? — не без іронії запитав обласний шеф. Місцеві ж хірурги мовчки, пороззявлявши роти, дивилися

одне на одного.

— А більше не зміг, — із тими ж ображеними інтонаціями продовжував пацієнт. — Послабшав після операції...

Тепер уже й Вовк не знав, що говорити.

— Ні, ну ти поясни, — знову почав Ілля, — ти що, зовсім не кумекаєш? Ти ж на нормального виглядаєш!

— А я і є нормальний... — Засула геть образився.

— Тоді якого біса? Ти що, на той світ передчасно схотів?

— А в мене... виходу не було... — Засула відвернув обличчя до стінки. — Я спати не міг...

— Цікаво... — обласному повернувся дар мови. — Це що, діє, як снодійне? Не знав. Удома спробую.

— На вас не подіє, — буркнув Засула, — не той випадок. Я цей... лежу, кручуся... а спати не можу. Це як той... ну, бачили фільм про Челентано — «Приборкання непокірного»? Так він у сараї дрова рубав... А я що? В мене ні сокири, ні дрів немає! А притисло...

Усіх присутніх повторно схопив справжній правець. А потім Ілля, нарешті збагнувши все і прийшовши до тями, закричав:

— Ну, це кінець! Ти ж мене у могилу зведеш, Челентано наш дорогий! Я з твоєї милості обласного начальника серед ночі з ліжка підняв!

Учотирьох вони стояли внизу біля входу до хірургічного корпусу. З неба дрібно мрячило. Осінь на повну збиралася братися до справи. Кроків за десять стояла машина обласної «санавіації». Двигун уже працював, фари були ввімкнені.

— Іване Івановичу, пробачте, що дарма витягли вас сюди... — виправдовувався Ілля. — Але ж самі бачите, якою була ситуація.

— Та годі вже! — відмахнувся Вовк. — Навпаки, добре, що дарма. Це набагато краще, ніж якби у хворого серйозні проблеми з'явилися. Головне — знебольте його зараз відповідно. Завтра— післязавтра все минеться. Зателефонуйте мені, як він.

— Звичайно, Іване Івановичу...

— А взагалі, випадок казуїстичний, — продовжував обласний. — Я чогось подібного за всю свою практику не пригадую. Не дивно, що й ви заплуталися. Дав він нам перцю. Я сам, зізнатися, у глухому куті опинився. Що поробиш — така наша робота. Чого не буває... Від несподіванок важко застрахуватися. Головне, робіть завжди все так, щоб хворому добре було. Але... — шеф підніс пальця догори, — при цьому не забувайте писати, як вимагають. Інакше сам же ж приїду і буду роздавати «медалі». Ви ж бачите, в яких умовах працюємо. Медицина наша покинута на виживання. Інакше й не скажеш. Працювати немає чим, зарплатня... словом, це взагалі не зарплатня. А з іншого боку, за нами вже почали перевіряти кожну кому. І повірте мені, ця тенденція ще тільки набирає обертів. Тому, хлопці, прошу вас — пишіть. Сколупнув гноячка — запиши. Проповзла воша по нозі в хворого — запиши. Грамотно і педантично.

— Воша на нозі — це вже педикульоз, — зауважив Ілля.

— Отож і воно! — зрадів обласний. — Диви, як ти швидко схоплюєш... А журнали операційні чому три дні не писані? Глядіть, шановні. Якщо хочете з відносною упевненістю дивитися в найближче майбутнє — пильнуйте документацію.

— Якщо все це писати, часу робити не залишиться, — похмуро промовив Голоюх.

— Вірю, — погодився Вовк. — Але нічим допомогти не можу. Я людина державна. Мене також є кому перевіряти і змішувати не хочу казати з чим. Ви гадаєте — мені воно треба? Як на мене, було би хворому добре — і достатньо. Але плювати проти вітру — справа марна.

Він важко зітхнув.

— Ось так, колеги... Перспективи, що ми припинимо жити і працювати догори цапки, а почнемо по здоровому глузду все робити, я не бачу. Скоріше, навпаки. Тому пристосовуйтеся виживати серед цього царства інструкцій та чиновників. Колектив у вас гідний, та й люди ви у медицині не випадкові — це я знаю.

— Випадкові давно у Португалії, — сказав Ілля.

— Також правильно, — погодився Вовк, — хоча не нам їх засуджувати. Тут не знаєш, де завтра сам опинишся... Ну, все, — він подав руку всім по черзі.

— Дякуємо ще раз, — сказав Олег, — і пробачте за паніку.

— Нічого, — заспокоїв обласний. — Все, щасливо вам. Ілля Петрович, не забудь: за два місяці комплексна перевірка. Готуйтеся.

Він клацнув дверцятами, і машина рушила до виїзду.

— Чорт забирай, — зітхнув Медвідь, — і навіщо він про цю перевірку нагадав? Так усе гарно було...

— Та не грузися ти, витримаємо, — заспокоїв Олег.

— А він також... — зауважив Голоюх. — Зараз — буцімто колега, а нагряне з перевіркою — усім чортів дасть.

— Що йому залишається? — заперечив Ілля. — Він ще нормальний мужик. Гріх жалітися. Усі б обласні були такими... А плювати проти вітру — я також вважаю — марно. Ось ти, Олег, в своєму Харкові плював проти вітру?

— Іноді доводилося, — відповів той. — Інакше як би я тут опинився?

— Ось бачиш? — повчально промовив Ілля, звертаючись до Голоюха. — Ось тобі живий негативний приклад такого експерименту.

— Ну, чому негативний? — здивувався Тарас. — Навпаки, позитивний. Якби не плював, ми би не мали задоволення лицезріти його у своєму колективі.

— А що скаже з цього приводу сам експериментатор? — не заспокоювався Ілля.

— Що я скажу? — знизав плечима Олег. — Як на мене — все, що не робиться, все на краще. Ходіть, філософи, допиваємо коньяк і розбігаємося. Не завадило б все-таки виспатися кілька годин.

Зранку на здачі зміни Медвідь сидів похмурий та злісний.

— Санітарки можуть іти, — сказав він після повідомлення сестри-господині.

Ті дружно підвелися та вийшли.

— Операційні журнали сюди... — так само похмуро продовжував зав.

Віра, операційна сестра, без особливого натхнення поклала на стіл операційні журнали, очевидно, уявляючи собі, що зараз буде. Завідуючий перегорнув кілька сторінок і відсунув журнал.

— Як це розуміти? — запитав він. — Я вже тиждень прошу навести порядок у журналах! Переписати протоколи з історій хвороби! Вночі приїжджає обласний хірург — журнали не пописані. Після цього я роблю вам «клізму» і — ніякої реакції. Що це означає? Віро, чому не пописані журнали?

Вона лише ображено стулила губи:

— А коли було вчора писати? Удень дві операції, а ввечері до половини другої... Спитайте Олега Вікторовича.

— Для чого мені когось питати? Позавчора, наприклад, не було жодної операції. Я вам ще позавчора про це казав.

— Позавчора на зміні була Надя, — сухо промовила вона.

— А ви що, одна за другу не відповідаєте? — не на жарт розізлився Медвідь. — Чаї разом розпиваєте, а як до справи, то починаєте винних шукати? Ні, з вами по-доброму не можна... Тільки-но попустиш десь — усе. До речі, а де Надя? Чому її немає на п'ятихвилинці?

— Вона спізнюється, — відповіла Віра, — якісь проблеми... Я буду, поки вона не прийде.

— Так? — завідуючий продовжував набирати люті. — Ви будете не поки вона не прийде, а поки не напишуться журнали. Усе. Йдіть.

Із кам'яним обличчям Віра вийшла з ординаторської.

— Журнали забери, — нагадав Ілля.

Голоюх увійшов до кабінету і кинув папку з історіями на стіл, потім всівся. Валентина була на своєму місці — якась сумна та принишкла.

— Отже, так, — сказав Тарас. — Від сьогодні я тут офіційно на півставки. Головний зробив деякі пертурбації. Буде всє, як колись, — окремо хірург, окремо травматолог. Так що халява скінчилася. Прошу працювати на повному серйозі.

— А я коли, доктор, не працювала? — ображено запитала вона.

— Я й не казав, що не працювала, — уточнив Голоюх. — просто на майбутнє прошу бути серйозною.

Валентина сумно зітхнула та промовила:

— Дякую вам, доктор...

— Що? — не зрозумів Тарас.

— Я кажу: дякую вам, що захистили. Я не забуду.

— Що ти мелеш? — обурився він. — Ти що, перегрілася?

— Нічого я не перегрілася. Я знаю, ви до головного ходили, щоб мене назад повернули.

— Я?! — здивувався Тарас. — Та я би навпаки, із задоволенням тебе кудись спихнув. Он усі ноги вже обтовкла...

— Більше не буду, доктор... — промовила медсестра, відчиняючи двері.

В операційній стояла відносна тиша, якщо не враховувати звичайних робочих звуків. Операції передбачалися не надто великі, але хірурги вдягалися та обробляли руки мовчки, без звичних жартів та реплік. На обличчях їхніх застигли не вельми вдоволені вирази.

— Такі халати потрібно відкладати на нічні операції, — зіщулившись, зауважив Олег, коли санітарка за його спиною зав'язувала стерильний халат. — Щоб вдягнув — і відразу остаточно прокинувся.

— Віро, чому халати знову мокрі? — не витримав Медвідь.

— Ілля Петрович, це не до мене, — сухо зауважила вона, — ви прекрасно знаєте, як у нас працює стерилізаційна. Піднімайте питання перед адміністрацією.

— Ну, так, звичайно... — пробурмотів Ілля. — Це не до тебе, але ти рада, що вони сьогодні особливо мокрі. Це мені за операційні журнали.

— Доктор, я стою у такому ж мокрому, як і ви, — відповіла сестра. — Не вірите — можете помацати.

Хірурги вже «обклалися» стерильними простирадлами, і Олег обробляв йодонатом операційне поле — сьогодні оперуватиме він.

— Ні, ти глянь... — не заспокоювався Ілля, дивлячись на столик операційної сестри, — вона навіть атравматичний кетгут сьогодні поклала. А мені учора дала такий... наче дріт...

Віра лише сопіла під маскою.

— Дай ще раз спирту, — попросив Олег. — У них там, напевно, й не миються, води немає, чи що... Глянь, увесь тампон чорний.

Він показав тампон, яким протирав місце майбутнього розрізу.

— Можна, чи що? Анестезіологи!

— Ну, починайте... — байдуже промовив Щур, який сьогодні, очевидно, також був не в гуморі.

— Скальпель...

Віра простягла скальпель у серветці.

— Господи... «Парагон»! — картинно здивувався Медвідь. — А мій учора взагалі не різав. Тепер ви, Олег Вікторович, будете на особливому положенні, як король. Я ж у них зараз в опалі, за операційні журнали...

— Ілля Петрович, не вигадуйте, будь ласка, — попросила Віра, — для мене усі лікарі однакові.

— Правда?! — здивувався Ілля. — А чого ж ти мені вчора підсунула рукавиці шість із половиною замість «вісімки»? Я думав — до кінця операції пальці повідпадають! Затискач!

— Дала такі, які хворий купив, — коротко відповіла вона, подаючи затискач.

— Ну, в тебе ж завжди є на загашнику! От і дала б мені «вісімку», а ці потім сама б колись вдягла. В'язатися! І так, напевно, й було б, якби не кляті операційні журнали.

Сестра простягла нитку на затискачі:

— А щодо загашника ніяких розпоряджень із вашого боку не було.

Олег оперував мовчки, слухаючи цю перепалку.

— Звичайно, — погодився Ілля, — щодо атравматичного кетгута також сьогодні не було розпоряджень, тим не менше — нате вам,

Олегу Вікторовичу, раз ви мене не діставали, а Ілля Петрович нехай подивиться. Затискач! ...І висновки зробить...

— Атравматичний кетгут — це для хворого, — мало не по складах промовила Віра, вкладаючи у руку лікаря затискач. — Операція сьогодні делікатна, нехай хворому краще буде.

— Так?! — здивувався Ілля. — А тісні рукавиці й тупі голки — також для хворого, виходить? Отже, по-вашому, мій хворий винен у тому, що він мій?

— Ну чому? — щиро здивувалася вона. — Ви ж однаково зробите все як належить, навіть тупою голкою, тільки просто більше помучитеся.

— Одначе! — Ілля навіть не знайшов слів у відповідь, а лише безпорадно вирячився на колег, наче шукаючи співчуття. — Ні, ви чули це? Ні, ну це ж взагалі безпрецедентні заявочки!

— А ви як гадали? — наче нічого й не сталося, гнула своєї Віра. — Взяли собі за правило діставати операційних сестер і доводити їх до сліз... Олег Вікторович, в нас діатермія під'єднана. Давати?

— Давай, — відповів Олег, — бо тут сьогодні чогось усе розкро— вилося...

— Ну ось, і діатермія готова... — продовжував сичати Ілля.

Сестра подала насадку, від якої тягся електричний дріт. В

операційному полі затріщало, з'явився легкий димок.

— Інша справа, — зрадів Олег. — Тепер скоріше піде. Давай, шквар...

— Не завадило б швидше, — погодився Медвідь, — мене там німець чекає. Все-таки хочу прозондувати ситуацію із апаратурою.

Ганс дійсно вже двадцять хвилин стирчав унизу під хірургічним корпусом. Дверцята його джипа були відчинені, а сам він походжав поруч.

Новий УАЗ під'їхав до входу і розвернувся. Лікарка з фельдшером вивели з нього породіллю з величезним животом, яка згиналася й стогнала. На сходах їх уже зустрічали. Німець мовчки спостерігав цю картину.

— Гансе, а ти кого тут чекаєш? — обізвалися до нього ззаду.

Це був головний. Швидкою ходою він крокував із корпусу до

корпусу, накинувши поверх білого халата плащ.

— Метфіть, клафний хірург, какой-то просьба імель, — відповів німець. — От, небагато ждайт треба ...

— Так... — Лабо зітхнув, похитавши головою, коли породілля зникла у дверях, — не надто часте явище у теперішні часи.

— Поч'єму? — не зрозумів Ганс.

— Не хочуть народжувати, — пояснив головний. — Умови життя важкі. Молодь взагалі за кордон тікає, хто куди може. Колись, пам'ятаю, щойно я сюди прийшов — сімсот родів на рік. Щодня двоє родили. За минулий рік — сто шістдесят. Можеш собі уявити? У нас зараз, між іншим, від'ємний баланс населення. Помирає більше, ніж народжується. За минулий рік населення району зменшилося на шістдесят чоловік. Що ти там побачив?

Німець стояв і, вирячившись на машину «швидкої», про щось думав.

— Я єст найн понімайт, — сказав він нарешті. — Як то понімайт — «подарунок пресідента»? Треба думайт — цей машінен куплений ваш пресідент за свой лічний капіталь і єст подарофан для Тачановскій клінік?

— Ні, — засміявся Лабо, — я гадаю, не за особистий капітал...

— Токда де тут єст смисль? Клінік — от государстфо, пресідент — от государстфо, капіталь — також от косударстфо. Як понімайт — подарунок?

Головний лише важко зітхнув:

— Розумієш, Гансе, у нашій країні багато таких речей, які взагалі неможливо пояснити прагматичному тверезому німцю.

— О! — зрадів Ганс. — Токда скоро путєт св'ято, старий Ганс приймайт нєбахато алкохоль і клафний доктор Лабо поясняйт для Ганса цей складний процес.

— Не допоможе, — посміхнувшись, заперечив головний. — Німець цього не зрозуміє ні п'яний, ні тверезий. Те, що в нас відбувається, я навіть сам собі не завжди можу пояснити. Просто ми так живемо.

— Токда, очевітно, єст смисль жить за звічайний принцип, котрий єст доступний для кажний простой чельовек? — запально промовив Ганс. — Токда, мошет, больше кіндер путєт рождайтса, чим помирайт?

— Не знаю, — зітхнув головний. — Ми живемо так. І якоїсь перспективи для змін я, чесно кажучи, не бачу. Очевидно, нам на роду написано все життя робити... — лікар криво посміхнувся, — тонзилектомію пер ректум.

— Што єст тонзілектомія пер ректум?

— Видалення гланд через задній прохід, — похмуро пояснив Лабо.

— Расве такоє єст восможний? — здивувався німець.

— Як бачиш... — відповів головний.

Щур перегортав журнал, сидячи в ординаторській на дивані, коли увійшов Медвідь.

— Привіт. Ти що так захоплено вичитуєш?

— Здоров, — той простяг руку. — Дали почитати журнал із Польщі. Це їхні анестезіологи такий видають.

— Нічого...— Ілля перегорнув кілька сторінок і повернув журнал. — Слухай, подивися мені хворого на завтра. Геморой. Щойно поступив, повністю обстежений. Завтра прооперуємо.

— Добре зафіксований хворий анестезії не потребує, — заявив Щур, не відриваючись від журналу.

— Це що — в поляків таке написано? — здивувався Ілля. — Ходімо, розумнику...

— Гаразд, — сказав Щур, — за півгодини. Я підійду. Як прізвище?

— Ходімо зараз, — наполягав Ілля. — Він просився, щоб я його додому відпустив до завтра. Ходімо — глянеш, і нехай іде з Богом. А завтра прийде на операцію.

— А що за поспіх? — здивувався Щур.

— Ну, просився чоловік! До того ж, якоюсь мірою наш колега, також лікар...

— Який ще лікар? — насторожився Щур.

— Ветеринарний. З Калитвина. У них там велике господарство — чотири ветеринари є. Я й не знав.

— Ветеринар? — несподівано зрадів Щур. — Ану, йдемо! Мені якраз ветеринар потрібен. Третій день щось із котом діється. Ти ж знаєш — цей, персидський. Жінка мені вже дірку на голові зробила — лікуй та лікуй. А я що розумію?

— Може, зжер що не те? — припустив Ілля.

— Може, й зжер. То я поексплуатую твого ветеринара?

— А чому ні? — погодився Медвідь. — Подивиться твого кота. Фахівець все-таки... Ходімо!

Коли вони увійшли до палати, назустріч підвівся з койки дебелий вусатий чоловік у спортивному костюмі. Перед цим

він читав газету, сидячи на ліжку. Пацієнт виглядав цілком спокійним і навіть задоволеним. Збоку навряд чи можна було запідозрити, що це людина, якій завтра світить оперативне втручання.

— Ну ось, — сказав Медвідь, — це наш хворий, як я казав — також лікар, Василь Васильович Гриневич. А це наш анестезіо— лог — Сергій Андрійович, він буде у вас на наркозі.

Обоє кивнули, вітаючись.

— Василю Васильовичу, — продовжував Ілля, — зараз лікар вас подивиться, а потім, як ми й домовлялися, до завтра їдете додому. Але в мене до вас прохання. Чи не могли б ви зі свого боку, як фахівець, також проконсультувати лікаря?

— А що таке? — ветеринар повернувся до Щура.

— Та ви знаєте, з котом вдома щось неладне... Не їсть, якийсь пасивний став...

— А дружина його від переживання ні спати, ні їсти не може, — додав Ілля.

— Звичайно, — зрадів Гриневич, — подивимося вашого кота!

— Ну, тоді я вас залишаю, працюйте, — і Медвідь вийшов із палати.

Олег був у ординаторській сам. Закривши папку з історіями, він витяг із куртки телефон і набрав номер. На тому кінці відповіли одразу — приємний жіночий голос, хоча й дещо діловий.

— Алло?

— Привіт.

— Хто це? — не зрозуміла Ольга. — Олежку, це ти?

— А хто ж...

— Так ти ж у лікарні!

— А де ж мені бути. У хірургії й сиджу.

— Нормально, — сказала вона. — Це що, початок наступного етапу знайомства? Міг би й зайти, між іншим...

— Міг би, — відповів він, — але це довго. А діло не терпить.

— Тоді розповідай.

— Розумієш, тут у Голоюха день народження. Ну, запросив Медвідя... І мене, звичайно.

— То що?

— Так... мені наче самому тепер незручно йти... Ти як на це дивишся?

— Гм-м... — Ольга виявилася явно не готова до подібної пропозиції. — А як ти це собі уявляєш? Запрошували не мене, а тебе.

— То й що? Ти ж зі мною... У світському товаристві так прийнято, між іншим...

— Олежку... Але ж іще ніхто нічого не знає...

— Я гадаю, не буде катастрофи, якщо дізнаються, — сказав Олег. — Так, невеличкий скандальчик днів на два у масштабах вашого, тобто, нашого закутка. Тут і так надто тихо. Потрібен хоч якийсь струс, щоб ваш Тачанів прокинувся.

— Здається, ти надто великої думки про свою персону, — сказала Ольга. — Можливо, ніхто й не зверне уваги.

— Ну, не про свою, а про твою, — пояснив Олег. — До того ж, я вже сказав, що буду не сам.

— Олег! Але ж ти мене навіть не спитав!

— Питаю, — пояснив він. — За п'ять хвилин прийду на каву.

Скінчивши розмову, хірург не сховав телефон, а набрав ще

один номер.

— Володю?

— О, дуже радий! — голос Якимця свідчив про неабиякий настрій. — Що там у тебе?

— Та, загалом, нічого такого. Йду на день народження.

— І що?

— Та нічого, я про інше. Ти ж хотів, щоб я тобі всі новини повідомляв?

— Хотів.

— То женився отой наш фельдшер.

— На доньці завгоспа?

— Так. І, уяви собі, взяв прізвище дружини, хоча, як на мене, його власне набагато приємніше. Кажуть, у Тачанові такого давно не траплялося. Ось я і телефоную.

— Це все? — стурбовано запитав Якимець.

— Усе.

— А це точно, що його з Німеччини депортували? Ти нічого не наплутав?

— Ну, принаймні всі про це говорили, — відповів Олег.

— Ну, дякую... — промовив Якимець. — Хоча...

— Що — хоча?

— Хоча все це, схоже, — така дурня...

— Я тобі це ще у Харкові казав. Бувай здоров.

Сховавши телефон, він вийшов із ординаторської.

Голоюх сидів у кабінеті завідуючого навпроти Медвідя, який зосереджено писав, і тлумачив йому:

— Та все ти прекрасно встигаєш! Завтра грижа і геморой. Якщо почнемо о десятій, то до пів на першу у будь-якому разі встигаємо.

— О десятій ми ще в житті не починали, — заперечив Ілля.

— Ну, нехай пів на одинадцяту. Тоді о першій закінчимо. З'їздити туди-назад за цією шарманкою — це дві з половиною години. О четвертій збираємося.

— Ой, як у тебе все гарно виходить...

У двері постукали.

— Так! — відгукнувся Голоюх.

Увійшла Соня, санітарка, яка, дещо знітившись, запитала:

— Ілля Петрович, а можна, я від вас подзвоню, бо там на посту черга велика — все дзвонять та дзвонять...

— Дзвони, Соню, — сказав Ілля, простягаючи Тарасові щойно написаний папір. — Здається, нормально вийшло. Прочитай ще ти про всяк випадок.

Взявши папір до рук, Тарас побіг по ньому очима, а Ілля, заткавши ручку до кишені, вже підвівся з місця. Соня у цей час присунула до себе вільний стільчик, всілася до столу завідуючого з іншого боку. Розвернувши до себе телефон, вона витягла з кишені якийсь зіжмаканий папірець і почала набирати номер. Трубка при цьому залишилася лежати на телефонному апараті.

— Соню, що ти робиш? — запитав Медвідь.

— Дзвоню... А що? Ви ж мені дозволили...

— Трубку зніми, — порадив він.

— Для чого?

— Як — для чого? — здивувався Ілля. — Ти ж так не додзвонишся!

— Ну чому... — вона, не розуміючи, скинула бровима, — я колись уже так дзвонила і додзвони-илася!

Медвідь відкрив рота, не знаючи, що на це відповісти, але Голоюх скінчив читати і сказав:

— Усе нормально. Ходімо. Та лиши ти її, нехай дзвонить. Що тобі, шкода?

Вони стояли посеред кімнати біля столу. Щур у зимових шкіряних рукавицях тримав кота за передні лапи. Кіт видирався усіма чотирма й дико урчав. Гриневич схилився над столом, тримаючи кота за задні лапи, щось роздивляючись у довгих пасмах і примовляючи:

— Гарно... Прекрасно... Зараз заскочимо до ветаптеки і візьмемо дещо... Зробимо кілька ін'єкцій та клізму лікувальну. Це обов'язково... Ох, як ти запустився, друже...

У коридорі відділення було доволі порожньо. Час перейшов за полудень, і хворі перебували у палатах, займаючись хто чим. Сестри давно впоралися з ін'єкціями та перев'язками і влаштувалися хто де, користуючись тим, що лікарі були зайняті в операційній.

Ветеринарний лікар Гриневич нервовими кроками міряв коридор. Чим ближче підходив час операції, тим більше зростала його нервозність. Якщо учорашній його вигляд демонстрував, що цій людині, не такій уже далекій від медицини, все «по барабану», то сьогодні він спохмурнів. Кожен новий погляд на двері оперблоку не додавав йому оптимізму. Дійшовши, він зупинявся перед ними, читав табличку, яку, напевно, давно вже вивчив напам'ять, і розвертався назад. Пальці його рук, нервово складені за спиною у замок, були холодні й спазматично стискалися.

А в операційній на той час атмосфера була чи не найспокійнішою. Рану на животі хворого вже заклеювали марлевою пов'язкою. Операційна сестра Віра та анестезіологи готували свій реманент для наступної операції. Медвідь із Голоюхом сиділи на стільчиках, склавши перед собою руки.

— А чого це сьогодні така тиша? — запитав Ілля. — Хоч би хто анекдот якийсь новий видав. Мовчать, як риби...

— Так ви її самі створили, доктор, — здивувалася Віра. — То вам це не так, то нитки не такі...

— То журнали не пописані, так? — знову взявся за своє Медвідь.

— Так, — підхопився Голоюх, відчувши небезпеку, — я згадав анекдот. Цього ще ніхто не чув.

— Давайте, доктор, — зраділа Наталя, — давно вже час...

— Так ось — наїхав рекет на Кашпіровського. Вдерлися до хати вночі — кажуть: «Давай гроші. П'ять тисяч баксів». А він їм: «Мужики, звідки в мене такі гроші? Я бідний доктор, усіх безкоштовно лікую!» А вони не вірять. Кажуть: «Ні хрена. Давай бабло, або замочимо тебе просто зараз».

Дві санітарки за допомогою Щура переклали сплячого хворого на каталку і повезли з операційної.

— Гриневича давайте! — крикнув їм услід Медвідь. — Тільки швиденько, не тягніть. Ну-ну, далі?

— Ну, що робити? — продовжував Голоюх. — Бачить Кашпіровський — хана, хлопці серйозні, круті, не жартують... Треба платити, нікуди не подінешся. Витяг гаманець, відрахував п'ять тисяч зелених, кинув їм: «Нате, гади, засріться...». Ну, вони бабки забрали, на «мерси» сіли і поїхали.

В операційній запанувала тиша.

— Це що, все? — не витримав Щур.

— День серуть, два... — продовжував Голоюх.

Операційна поступово наповнилася реготом. Сміялися всі.

— ... тиждень із горшків не злазять!

Нарешті всі пересміялися.

— Ну, бачить братва, справи кепські. Ходять по лікарях, ніхто помогти не годен. Беруть ті п'ять тисяч, зверху ще десять своїх і йдуть до Кашпіровського. «Пробачте, — кажуть, — Анатолію Михайловичу, не подумавши наїхали на вас. Пробачте придурків. Візьміть ваші п'ять тисяч назад, а зверху ще десять наших, тільки зробіть так, щоб ми перестали срати». Ну, Кашпіровський гроші перерахував, кинув у стіл, каже: «Гаразд, хлопці, не сріть».

Усі знову затихли.

— Ну, а далі? — не витримала Наталя.

— День не сруть, два...

Операційна знову вибухнула. Сміялися до сліз.

— Тиждень із горшків не злазять, а толку — нуль. Бачить братва— зовсім кранти. Вже бояться йти до нього. Беруть тридцять тисяч, йдуть до Алана Чумака. Кажуть: «Так, мовляв, і так, Алане Івановичу, мали якось дурість наїхати на Кашпіровського, а він, гад, тепер знущається. Поможіть, бо зовсім вже загинаємося». «Гроші є?» — Чумак їх питає. «Ось, — кажуть, — тридцять тисяч». Чумак гроші перерахував, сховав і

каже: «Гаразд, хлопці, заряджу вам воду». А вони: «Раптом не допоможе?» То він їм: «Не сціть, усе буде гаразд...»

От тепер вже зірвався справжній регіт. Найгірше виявилося тим, хто був стерильний і не мав змоги триматися за живіт. Коли нарешті всі заспокоїлися, Медвідь запитав:

— А ми що, оперувати сьогодні не будемо? Чого вони хворого не дають? Ну, вічно резину тягнуть... Наталю, не в службу, а в дружбу, збігай, піджени їх, бо до вечора збиратимемось...

— Сміх-сміхом, — сказав Щур, коли медсестра зникла за дверима, — а я знаю дійсно правдиву історію про Кашпіровського — це зі знайомою моєї дружини сталося. Вона така розгодована була — жах... Кілограмів зо сто п'ятдесят важила. Усе спробувала — жодного результату. Уяви — трагедія. Жінка навіть заміж не може вийти! А тут якраз Кашпіровський з'явився. Ну, вона всі його сеанси дивилася — ніякого результату. То хтось їй порадив поїхати-таки до нього на прийом. Ну, ви уявляєте собі, як тоді було до Кашпіровського на індивідуальний прийом потрапити? Місяць товклася у Києві по чергах. Купу бабок на хабарі всяким чиновникам вивалила... Нарешті домоглася.

До операційної увійшла розгублена Наталя.

— Де хворий? — тихо запитав її Медвідь.

— Шукають, — так само тихо відповіла вона.

— Як це — шукають?!

— Просто. Ніде немає. Нещодавно ще був, а зараз немає.

— Як це — немає? — обурився Ілля. — Може, до туалету вийшов?

— Та ні, всі туалети обдивилися.

— Ну, може, прийшов до нього хто? Може, від нервів перекурити вийшов? Та що ви, як діти, чесне слово? Хворого знайти не можуть...

— Вони шукають, — переконувала Наталя, — всі, навіть Олег Вікторович допомагає!

Медвідь лише обурено похитав головою.

— Ну, так що там, Сергію Андрійовичу, з цією родичкою?

— Уявіть собі, — продовжував Щур, — баба стільки сил та коштів витратила, схуднути хоче — аж пищить... І ось нарешті стоїть перед отими заповітними дверима, свято вірячи, що зараз... Одним словом, заводять її. Зала здоровезна. А він сидить десь аж там у кутку за столом, що навіть обличчя не видно. Ще й пише.

Навіть голови не підняв! Питає: «Що у вас?». А вона: «Так і так, дуже товста, схуднути не можу, Все перепробувала...». Він не дослухав і каже: «Жрать надо меньше. Слєдующій». Так її й вивели. У баби у коридорі шок, істерика. Подумати — вона на нього, як на Бога, а він... Так і поїхала додому.

— І що, і все? — тремтячим голосом перепитала Наталя.

— Усе, — відповів Щур. — А вдома приїхала, сіла жерти — не може. Апетиту немає, до їжі відраза. Так і схудла. Заміж давно вже вийшла. На Кашпіровського свого досі молиться.

— Нормально... — перетравлюючи почуте, промовив Медвідь. — Ні, ну як це називається? Він що, озвірів, цей ветеринар? Ну так же ж не можна! Серйозний чоловік, також лікар... Ану, Наталю...

Тим часом увійшов Олег.

— Слухайте, — почав він, — хворого вашого дійсно немає. Пропав! Із кінцями... Дівчата все обдивилися. Надвір бігали...

— Цирк безплатний, — сказав Ілля. — А інші хворі у його палаті що кажуть?

— Вийшов із палати... Далі ніхто не знає.

— Ну... і що робити накажете?

— Не знаю, — знизав плечима Олег. — Якесь непорозуміння... Втекти у будь-якому разі не повинен...

— А я що, так тут повинен стояти? — розізлився Ілля. — Мені за півтори години на складі треба бути — січкарню забирати.

— Яку ще січкарню? — не зрозумів Олег.

— Апарат такий, — популярно пояснив Голоюх. — Сам бурячиння для свиней дрібнить, щоб руками не різати. Півтонни за годину.

— О Господи...

— Ну, ви міський, не розбираєтеся... — проспівала Наталя. — А наш доктор також поспішає — на похорон.

— До кого? — здивувався Ілля.

— У нього кіт помер...

Медвідь мовчав якусь мить, а потім несподівано здер рукавиці та, кинувши їх на підлогу, пішов із операційної.

— Ти куди? Ілля Петрович! — не зрозумів Щур. — Нам що, також можна розходитися?

— А що ж іще! — зірвався Медвідь. — Кіт накрився, а ти мовчиш... Так би до вечора твого ветеринара шукали!

— До чого тут мій кіт? — не зрозумів Щур.

— Ну, Гриневич його лікував?

— Лікував... і клізму робив...

— І що після того?

— Здох...

— А ветеринар що сказав?

— Що я сам повинен розуміти — медицина не всесильна...

Перші жовті листки вже лежали під деревами, а кругом яскравіли чарівні осінні барви. Стояла тиха тепла погода, хоча час від часу зривався достатньо відчутний вітерець, що здіймав вихор пилюки на дорозі, а потім так само несподівано кудись зникав.

— Гарне місце, — сказав Олег, розкладаючи шампури на мангалі, в якому вже тлів яскраво-червоний жар.

— Тут влітку народу — тьма, — пояснював Голоюх. — На річці рибалять, загоряють. А от восени та ще й у будень нікого.

— Застряг шеф, — сказав Олег.

— Шарманку вибирає...

Ольга з Людмилою підійшли, нагулявшись.

— Ну що, мужчини, — запитала Люда, — коли куштуватимемо? Дуже вже смачно пахне...

— Це дим, — сказав Тарас. — М'ясо ще не почало готуватися. Однаково Медвідь ще не приїхав.

— Та он, їде! — вигукнула Ольга.

«Нива» під'їхала і зупинилася. Вигляд завідуючого, що виліз із машини, був не надто задоволений.

— Привіт іменинникам, — сказав він.

На обличчі Іллі з'явився натуральний подив, коли побачив Ольгу.

— Приємно вас тут бачити, незрівнянна пані Ольго...

— Ото вже не чекали... — посміхнулася вона.

— Дійсно, не чекав, — не став заперечувати Ілля. — Але воно й на краще. Бо сьогодні цілий день виключно неприємні сюрпризи. Хворий мало не з операційної втік, січкарню не купив...

— Чому? — здивувався Голоюх.

— Здоровезна, громіздка. Увесь її вигляд підказує, що скоро поломиться. О... де це я так забруднився?

Знявши куртку, Ілля заходився тріпати її, перекинувши через низьку гілку дерева. Підійшла і привіталася з товариством його дружина.

— Бачиш — і він також не сподівався мене тут побачити, — прошепотіла Ольга.

— Я також не сподівався побачити тебе тут, — так само тихо відповів Олег.

— У якому це значенні? — не зрозуміла вона.

— У найбанальнішому.

— Дійсно. Ну хто б ще зумів так сказати! — здивувалася вона.

— Ну, досить уже, потім будете шепотітися, — заявив Тарас, що взявся не знати звідки. — Сідаємо. Починаємо з холодних закусок, а там і шашлички достигнуть.

Вони розсілися на двох схрещених колодах, навколо столика, поставленого у кутку. На ньому серед царства нарізаних огірків, помідорів та м'ясних закусок стояли пляшка горілки і шампанське. Медвідь кректав найголосніше, влаштовуючись на краю колоди.

— Та не переживайте так, Ілля Петрович, — намагалася підбадьорити його Ольга. — Усі невдачі мають тимчасовий характер.

— Дійсно, — підхопила Людмила, — життя — воно наче зебра: біла смуга — чорна, знову біла...

Голоюх на той час вже розливав по чарках.

— Еге...— пробурмотів Ілля. — Один зібрався вішатися. Дзвонить на телефон довіри, а йому там так само починають вішати локшину на вуха про білі та чорні смуги. Ну, він і вирішив відкласти. Думає — дай, перевірю. А за місяць дзвонить знову. Питає: «Пам'ятаєте мене?». Вони кажуть: «Пам'ятаємо, раді, що ви не повісилися». А він каже: «Знаєте, а ви були праві щодо отих смуг. Тільки то була біла».

Усі засміялися.

— Ну, ви як скажете... — стояла на своєму Ольга, — але у вашому випадку буде навпаки. Побачите — вам ще до вечора пощастить.

— Дійсно, — погодився Олег. — Зараз твоє життя миттю зміниться на краще. Хильнеш сто грам і зрозумієш, наскільки це правильно. У тебе хоч дружина вміє машиною керувати?

— Куртку вдягни, — сказала Медвідева дружина. — Вмію я керувати. Але це не означає, що можна припинити себе контролювати. Вдягнися, я серйозно кажу. Он як тут сифонить...

Зітхнувши, Ілля пішов по куртку.

Свято йшло повним ходом. Закуски на столі поменшало. Горілки у пляшці залишалося менше половини. За столом точилася поважна бесіда.

— Це ще слабо! — гаряче доводив Тарас. — А ось такого у вашому Харкові точно не було. Уяви собі, орала баба город і вела коня. Руки за спиною, у руках мотузок, кінь за нею. А кінь такий, що зайвий раз і ногою не ступить. Шкапа, одним словом. І, уяви собі, в цього мерина стається жахливий заскок по фазі — він бере і бабуню кусає ззаду за голову. А ти, міський, знаєш, які в коня зуби? Одним словом, привозять бабуню — там, де має бути волосся, голий черепок світиться. Ніхто ще такого не бачив. Малевича викликали. Він каже — давайте назад пришиємо. Дійсно, я читав потім — іноді таке приживається.

— То що ж ви пришивали? — не зрозумів Олег.

— Як що? Дід скальп цей відкушений у коняки забрав і у жмені привіз.

Ілля підвівся, щоб відійти.

— Ну, скажи, що саме так і було! — не вгавав Тарас.

— Дійсно, саме так усе й відбувалося, — без особливого оптимізму промовив Медвідь, відійшовши за дерева.

— Глянеш на шашлики? — крикнув навздогін Олег.

— Гляну.

Він підійшов до мангалу, перекрутив шампури і рушив далі, прискорюючи крок. Зайшовши за дерева, Ілля озирнувся і почав розстібати ширінку, переступаючи з ноги на ногу. Погляд його ковзнув донизу на траву.

Те, що він побачив там, примусило відразу забути про насущні проблеми. Навіть розхотілося мочитися. Заплутана у траві, на землі лежала купюра номіналом у сто гривень. Залишивши у спокої наполовину розстібнуту ширінку, Ілля зігнувся і взяв гроші. Купюра була новою, складеною учетверо. Від довгого лежання на землі вона дещо розпрямилася. Недовірливо оглянувши гроші, Ілля поклав їх до кишені.

Вигляд завідуючого, що повернувся від шашликів, був дещо здивований. Жінки помітили це.

— То я не зрозумів до пуття, — запитав Олег, — шкіра на голові в бабці прижилася, чи ні?

— Можна вважати, що прижилася, — відповів Тарас.

— Як це?

— Довгий час залишалось незрозумілим, живий клапоть, чи ні. А потім порожевів, і рана навколо загоїлася. От тільки волосся геть усе повипадало. Так і залишилася бабуня з поважною лисиною.

— Цікаво, — погодився Олег. — То як там шашлики?

— Майже готові, — задумливо промовив Ілля.

— А ти чого такий?

— Дійсно, — помітила Люда, — що сталося? Він якийсь дивний звідти повернувся. На Ольгу якось так позирає...

— А із вас хтось ходив ось туди? — Медвідь пальцем вказав напрямок. — Ось за ті дерева.

— Що нам там робити? — здивувалася Ольга.

— Ну, я не знаю... То був там хтось, чи ні? Серйозно питаю! Хто не скаже, нехай на мене потім не ображається.

— Лякає, — зауважив іменинник. — Я не був. Клянуся.

— Ну, і я, припустимо, не ходив, — сказав Олег.

— І ми не ходили. А що сталося?

— Я сотку знайшов, — заявив Ілля.

— Доларів? — не зрозумів Тарас.

— Тобі би зразу й доларів... Гривень.

— Молодець! — сказав Олег.

— Я ж казала, що вам ще до вечора пощастить! — скрикнула Ольга. — А ви не вірили!

— Не зрозумів, це що, дійсно, не чиєсь із вас? — Ілля глянув на дружину. — Може, ти підкинула?

— Добрий день... — здивувалася вона. — Я звідки знала, у який бік ти підеш?

На обличчі Медвідя проступила явна посмішка, яку не важко було розрізнити. Він сховав до кишені гроші, які, очевидно, вже збирався віддати тому, хто загубив, і промовив:

— А чого ж застілля зупинилося? Ми святкуємо, чи ні?

На імпровізованому столі серед галявини давно припинили їсти та пити. Пляшка горілки скінчилася, а шампанського зали

шалося більше половини. Жінки про щось шепотілися окремо, ласуючи нарізаними фруктами та цукерками, а чоловіки захоплено продовжували «дискусію».

— Так ось, — оповідав Олег чергову харківську історію, — приходить цей Волошин на роботу зранку з дикого бодуна. Ну, розумієте — голова розвалюється, увесь зелений. Він поверхом нижче у кардіології працював. Йому би лише сісти десь так, щоб ніхто не бачив, а о першій потихеньку втекти додому спати. Тільки-но він сховався в ординаторській, чимчикує одна його хвора — бабуся «божий одуванчик». Така... ну, словом, з наших добротних, ще радянських пенсіонерок. У Тачанові таких немає. А по великих містах ще живе ця категорія людей. Вони витримали Гітлера, Сталіна і навіть десять років самостійної держави. У них свої погляди на життя, які не виправиш ніякими суспільними катаклізмами. Так ось, приходить вона: «Доктор, поміряйте мені тиск». А він їй: «За годину прийду, поміряю».

Медвідь знову зібрався кудись іти.

— Іди-іди, — підбадьорила його дружина. — Подивися добре, може, там ще півсотні лежить.

— Ти краще в доларах збирай, — додав Тарас.

— Ти розповідай, — підштовхнув Олега Ілля, не звертаючи уваги на репліки, — я все чую.

Завідуючий рушив у тому ж напрямку, що й раніше.

— Так ось, сидить ото він в ординаторській, куняє над якоюсь історією, знову приходить та сама бабуня — питає, коли він таки їй тиск зміряє. Він каже: «Через десять хвилин». А сам пішов ще кудись. Ну, доходить перша, він вже ледве живий — у самого тиск зашкалює. Зав їхній на обід пішов, і Волошин бігом до виходу. Думає: ну, ще трохи, доплентаюся додому і лежати... А бабця біля дверей стереже.

Справивши потребу, Ілля повернув назад, але не просто, а якось обходячи невеличку галявину за деревами, уважно при цьому поглядаючи собі під ноги та по сторонах. П'ятдесятка лежала так само заплутана у траві, як і сотка годину тому. Ілля зігнувся, підняв гроші, запхав до кишені та розпочав нове коло по галявині.

— Так ось, стоїть бабця і каже: «Доктор! Ну, ви ж обіцяли мені тиск поміряти!» Той, нічого не говорячи, повертається до ординаторської, скидає пальто, черевики, знову вдягається у халат, бере апарат, іде до палати, розкручує манжетку, міряє бабі тиск — і все мовчки. Ані слова.

Жінки припинили шепотітися і також з інтересом слухали.

— Потім так само мовчки складає апарат, підводиться і йде. Бабуня — очі на лоба і кричить йому навздогін: «Доктор! А який же в мене тиск?» Лікар зупиняється, повертається і каже: «Т-тиск... ги-и... супер!».

Усі засміялися.

— Ні, ви гляньте! — вигукнула Людмила. — А він дійсно ходить!

Усі вирячилися на цю картину. Ілля старанно «прасував» галявину за деревами, вдивляючись у траву. Періодично він нахилявся і щось підіймав.

— Ілля Петрович! — крикнув Тарас. — Ви що там, гриби шукаєте?

Замість відповіді зав знову щось підняв із землі.

— Ні, а мені цікаво, — сказала Люда і попрямувала до нього.

Подивившись на те, що було у нього в руці, вона й собі почала вдивлятися під ноги. Це стало свого роду сигналом. Усі разом схопилися й побігли до них.

— А ось! — несподівано скрикнула Людмила, — і я знайшла, я знайшла! — нахилившись, витягла з трави папірець.

— І я знайшла! — закричала Ольга з іншого боку. — Тут також є!

Усі решта лише пороззявляли роти і почали снувати туди-сюди по високій пожухлій траві.

— Попереджаю зразу — мені як засновнику справи двадцять відсотків! — закричав Ілля, розгублено спостерігаючи весь цей бум.

— Чому так багато? — здивувався Тарас. — А ось і я знайшов. Мати рідна... Двадцять баксів!

Усі збіглися до нього. Недовірливо і дещо заздрісно глянувши на папірець, Медвідь несподівано сказав:

— Ану, дай подивитися...

Він взяв у Голоюха банкноту і розправив. Несподівано обличчя його зблідло, а рот роззявився сам собою. Ілля поліз до внутрішньої кишені своєї куртки, яка застібалася на замочок. Зіпсована блискавка розійшлася, і він розгублено вивернув кишеню назовні. Безпорадно озираючись, він промовив:

— Так... е.. як же ж... Абзац... Це ж бабки на січкарню!

— Чорт забирай... — сказав Олег. — Ти ж тріпав куртку на оцій гілці. Напевно, воно вилетіло, і вітер розніс по галявині.

— Ну, ти даєш, Іллюшо! — не витримала Медвідева дружина. — Шановні, ви би бачили, який то був концерт, коли в мене на базарі сумку розтяли і там було якихось двадцять гривень! Він мене мало не з'їв. Ну, ти даєш, коханий...

— А скільки там було? — запитав Олег.

— Триста вісімдесят гривень. І ще тридцять доларів про всяк випадок.

— Давай, вивертай кишені, рахуємо, що ти назбирав, — скомандував Олег.

Медвідь витяг зіжмакані гроші. Усі разом перерахували «сукупний дохід».

— Дрібниці, — сказала Ольга, — ще п'ятдесят гривень і десять доларів. Давайте, може, ланцюжком спробуємо?

На вулиці було геть темно. «Нива» загальмувала на одному з поворотів. Медвідь, відчинивши дверцята, виліз із пасажирського місця і відкинув сидіння, випускаючи Олега та Ольгу.

— Ой, як тепер вільно стало... — почувся ззаду голос Людмили.

— Ну, не хочете далі їхати — гуляйте пішки, — промовив Ілля, простягаючи руку. — Я ж казав — то була біла смуга.

— Пройдемося, — відповів Олег. — Тут навпростець два кроки.

— А про смуги — це спірне питання, — додала Ольга, — гроші ж знайшлись.

«Нива» від'їхала.

— Ну, ходімо, — сказав Олег, підставляючи руку. — Проведу тебе додому.

— А там, може, й вдасться на чашку чаю напроситися, — додала Ольга.

— Може, й вдасться, — погодився він. — Я все-таки заслужив. Що, скажеш, погано час провели? Як на мене — весело.

— Нормально, — погодилася вона. — Я насміялася, як ніколи. Правда...

— Що?

— Знаєш, іноді я вашого гумору не розумію. Точніше, не зовсім. Якийсь він... ну, розумієш, віддає чимось таким...

— Цинізмом? — підказав Олег.

— Щось таке... блюзнірством якимось... Все-таки хворі люди, чужі страждання... Якось незручно жартувати про це... Збоку, припустимо, той, хто тебе не знає, міг би подумати, що ти зовсім черствий і нечутливий.

— А що, це не так? — спробував віджартуватися він.

— Гадаю, ні...

— Бачиш...— подумавши, більш серйозно відповів Олег,— людина звикає практично до усього. Це об'єктивно. Той, хто, припустимо, все життя каналізації чистить, — перестає гидувати і міг би сісти перекусити просто там. Той, хто постійно під кулями, — поступово припиняє боятися. Так і в нас. Якщо регулярно стикатися зі смертю і при цьому «помирати» разом із кожним хворим, або переживати його біль разом із ним — тебе надовго не вистачить. Тому гостре відчуття жалю, отого повноцінного співчуття у розумінні звичайної людини, притуплюється. Свого роду захисна реакція.

— Так не мусить бути, — заперечила Ольга.

— Ні, мусить. Ти колись бачила, як несподівано помирає начебто здорова людина? Тобі доводилося спостерігати таке?

— Ні, слава Богу...

— Ну, нехай, а бачила коли-небудь якісь важкі травми, аварії, припустимо, на дорозі...

— Ні, не доводилося.

— Тоді уяви собі, як це відбувається, — з машини витягають людину, яка уся закривавлена, руки-ноги теліпаються, бо поламані, й при цьому вона жахливо кричить та стогне...

— Ой, не розповідай таке... — попросила вона.

— Бачиш? Ти собі лише уявила — а вже моторошно. А коли вперше побачити таке насправді, взагалі може стати погано, тому що мимоволі уявляєш себе на місці того, що постраждав. Мимоволі з'являється припущення — ой, що ж він зараз відчуває! Бачиш — ти навіть від цих розповідей здригаєшся. А я бачу таке регулярно. То, по-твоєму, я повинен щоразу здригатися і переживати все це разом із пацієнтом? Щоразу замислюватись над тим, як у нього болить? За пару років і сам загнешся. Тому й пристосовується свідомість лікаря, захищаючи його від дії шкідливих факторів. Звичайно, співчуття залишається в кожного лікаря на підсвідомому рівні і, повір мені, також підточує його здоров'я. Між іншим, ти знаєш, що за світовою статистикою реаніматологи живуть найменше зі всіх лікарів?

— А хірурги?

— Трошки довше, — посміхнувся Олег.

— Ну й тема пішла, — зауважила Ольга.

— Тема як тема, — сказав він. — Тому не варто звинувачувати лікаря, який посміявся сам або з колегою над чимось таким, із погляду інших людей зовсім не кумедним. Не треба звинувачувати його у цинізмі та блюзнірстві.

— А якщо відчуття лікаря притупляться настільки, що він взагалі припинить співчувати?

— Ну, тоді це вже не лікар. Ти маєш рацію, головне — не перейти цю межу.

— А твій знайомий, який не хотів зміряти бабусі тиск... Як ти гадаєш, він її ще не перейшов?

— Гадаю, ні, — відповів Олег. — Хоча я, напевно, так би не зробив. Лікар — також жива людина. Не свята, з багатьма мінусами, як і всі решта. А хвору цю, я гадаю, він добре знав і розумів, що зараз їй потрібно міряти тиск, наче, припустимо, приймати ванну. До того ж, із цією маніпуляцією прекрасно справляється і медсестра. Повір, якби життю цієї пенсіонерки у той час щось загрожувало, Волошин би не сидів, склавши руки і не пішов би додому.

Так вони й дійшли до будинку Ольги.

— Ну, запрошуй на чай, — сказав Олег.

— Як, — здивувалася вона, — а хіба це не ти повинен проситися?

— Я, — погодився він. — Пустіть, Ольго Григорівно, бідного приїжджого лікаря на чашку чаю. Він більше не буде блюзнірствувати і взагалі гарантує вам свою зразкову поведінку...

— Гаразд, ходімо... приїжджий лікарю... — сказала вона.

Його заводили до відділення двоє здорових хлопців. Хворий практично висів на них, підтягнувши коліна до живота, ледве перебираючи ногами, кривлячись від болю. Їх обігнав Голоюх.

Чергова визирнула з маніпуляційної.

— Машо, приймай швидко. Травма яйця. Ще зранку. Коли морфій, у нього больовий шок. І готуйте до операції.

— Добре, — вона кивнула головою. — Ведіть до третьої палати — бачите?

Хлопці потягли бідолаху далі, а медсестра вже розкривала ампулу.

Голоюх увійшов до ординаторської.

— Кого ти там привів? — Беженар підняв голову від писанини.

— Травма яйця. Уявіть собі, мужик залазить на трубу, що з'єднує причеп із трактором, а вона слизька після дощу. Одна нога в один бік, інша в другий, а він своїм багатством...

Беженар картинно зіщулився, уявляючи собі відчуття хворого.

— Боже... — злякалася Ліда. — Це ж боляче, напевно...

— Боляче — не те слово, — авторитетно завірив Голоюх. — Больовий шок. Він навіть говорити не може. А де, до речі, шеф?

— Головний викликав, — відповів Беженар. — Що, оперувати потрібно?

— А як же... Іду, скажу, щоб йому хоч місце операції поголили, бо їм все нагадувати потрібно...

Зітхнувши, Тарас вийшов.

— Слухай, Ілля Петрович, — говорив Лабо. — Мене тут зранку з держадміністрації дістають. Ця дама вже там другий тиждень сидить із якоюсь перевіркою. А до неї чоловік приїхав, і у нього щось із ногою трапилося. Вони обоє, напевно, вже десь до вас добираються. Їх зам Бурчуна особисто мав привезти.

— А... — зрозумів Медвідь. — Це отой музикант?

— Так, так, — зрадів головний. — Між іншим, заслужений артист, скрипаль. Кажуть, повернувся щойно зі Швеції, з гастролей. А їде до Іспанії. Ось, заскочив дружину провідати, яка у відрядженні застрягла.

— Ти диви... — здивовано промовив Ілля. — Нічого, вилікуємо вашого музиканта. Там усього-на-всього врослий ніготь, я вже дивився. Зараз піду, здеру.

— Е-е... — головний навіть піднявся з місця. — Як це — здеру?!

— Як усім... — розгублено відповів Медвідь. — А як же ще?

— Не як усім! — несподівано розлютився головний. — Кажу тобі — вона інспектор, нашу адміністрацію вже другий тиждень трусить. Обстав відповідно все. Поясни небезпеку для здоров'я та серйозність втручання. І обійди, як належить. Щоб задоволені від нас пішли. Буде вона задоволена — тоді нашим там легше стане, а відповідно потім і нам зарахується. Все тебе вчити треба... Тільки обережно там! Дивись, йому в Іспанії грати.

— Так... Не у футбол а ж грати...

— Ну, дивись...

— Не турбуйтеся, Геннадію Андрійовичу, — заспокоїв Ілля. — Я з цією дамою вже спілкувався. Цілком культурна пані, хоча й інспектор. А чоловік — взагалі інтелігент, яких мало. Я його до окремої палати поклав. Її назад до адміністрації відправив, щоб не хвилювалася і не стовбичила. Іду, здеру.

— Акуратно, гляди! — ще раз крикнув йому в спину головний. — У скрипку фірмову, якщо один не такий шуруп закрутити — вже звучання змінюється!

— Ага, накаркай візьми... — пробурмотів Ілля собі під ніс, крокуючи коридором.

Вони з Голоюхом зіткнулися у дверях.

— Господи... Куди ти так женеш?

— А ти куди? — перепитав Голоюх, протискаючись у двері. — В мене операція готується.

— У мене також, між іншим. А в тебе яка?

— Ревізія оболонок. Мужик яйцем на трубу впав, щойно привезли. А в тебе яка?

— Врослий ніготь, — похмуро промовив Ілля.

— Тримайте мене! — Голоюх схопився за живіт. — Завідуючий уже почав робити амбулаторні операції. В інших районах резекції шлунку шпарять...

-Так у мене ж народний артист... — ображено промовив Ілля. — А жінка його нашу адміністрацію вже другий тиждень ґвалтує. Вогонь-баба. Во!

— Ну, тоді інша справа... — з розумінням промовив Тарас. — А у якому амплуа він артист? Може, автограф візьмемо? Моя любить такі речі...

— На скрипці грає.

-А... — розчаровано промовив Тарас. — Тоді мені його прізвище нічого не скаже. То як, може, помиємося разом на яйце, а потім твій ніготь візьмемо?

— Гаразд, — погодився Ілля. — Тільки швидше все організовуй, щоб артист довго не чекав.

— Все давно готово! — пожвавішав Голоюх.

Марійка виглянула з маніпуляційної зі шприцом у руках.

— Марійко, хворий готовий?

— Соню! — замість відповіді покликала вона. — Соню!

Перевалюючись із ноги на ногу, з клізмовочної «випливла» кривонога Соня, буркочучи собі під ніс:

— Ну, чого ти кричиш? Тут я, на базар не пішла... Підлогу мию. Маю ж я підлогу помити? Там, у цій клізмовочній, мий — не мий, однаково. Плитку міняти потрібно. Доктори ходять — дивляться, старша ходить — дивиться, головний...

— Соню! — перебила Марійка, втрачаючи терпіння від цієї балаканини. — Ти поголила хворого? Хворий на операцію іде!

— Якого хворого? — санітарка вилупила очі.

— Ні, ну ти глянь... — сплеснула руками сестра. — Я ж тобі двадцять хвилин тому казала — голити хворого. Чим ти слухаєш?

— Я нормально слухаю, — зі знанням справи пояснила та. — Ти мені не казала. Якби казала, то чого б я почала мити підлогу? Я б голила хворого. А кого? Якого хворого?

— У третій лежить, з вусами, щойно поступив. І все до самого низу голи! Там на промежині операція буде.

— А що, хіба я когось колись погано поголила? — без натяку на образу здивувалася Соня, прямуючи назад до клізмовочної. — Навіть у перукарні так не вміють, як я голю.

Похитавши головою, Тарас мовчки зник за дверима ординаторської.

Чоловік інтелігентного вигляду з вусами та в окулярах вбраний у доволі старомодний вовняний спортивний костюм, спираючись на коліна, застиг на койці. Поруч лежало кілька газет, якими він не цікавився — очевидно, хвилювався перед операцією, яку з огляду на її скромний об'єм взагалі важко було так назвати. Він стискав свої музичні пальці однієї руки не менш музичними іншої та переймався доволі важливим питанням — з якого кінця почнуть здирати той клятий ніготь. Звичайно, лікар обіцяв достатнє знеболення. Та все-таки... Можливо, варто попросити його починати з іншого, здорового кінця. Від думок про саму процедуру його починало кидати у дрижаки.

Несподівано двері його палати відчинилися, і на порозі з'явився... ні, не той малий та повненький лікар, якого важко було не боятися. Це була Соня. Дошкандибавши перевальцем до його ліжка, вона без будь-якого вступу промовила:

— Ну, чого сидите? Йдемо зі мною. Я б давно вже зробила, але ніхто не казав. А вона каже, що казала. Ходімо, кажу, зі мною. Не переживай, наші дохтори добре операції роблять. Цього року ще ніхто не вмер...

Злякано вийшовши з палати за санітаркою, хворий несподівано загальмував перед дверима з табличкою «Клізмовочна».

— А... що... пробачте... — нерішуче почав музикант, та його м'яко, але рішуче провели далі.

— І все-таки, пробачте... Ви що, хочете мені... клізму?

— Та яку там клізму? — здивувалася Соня. — Клізму вам ніхто не казав ставити. Якби сказали — то я б поставила. Мені що — як скажуть, так і роблю. Я ж не дохтор...

Від цього пояснення хворий полегшено зітхнув.

— Давайте, лягайте на тапчан, — продовжувала Соня, скручуючи станок для гоління.

Хворий, який не бачив цих приготувань, слухняно ліг.

— Штани до колін спускайте...

— А... навіщо? — не зрозумів той.

Соня вже тягла донизу штани разом із трусами.

— А... пробачте...

Збентежений інтелігент ще намагався ніяково затулити руками грішне тіло, коли станок почав вправно їздити по його животі — все нижче та нижче.

— Для чого це потрібно?!

— Та руки забери! — обурилася Соня. — Куди ж ти пальці свої під лезо пхаєш? Воно ж гостре, нове! Я ніколи хворих одним і тим самим не голю — не положено. Якщо немає леза — не голю взагалі. Нехай купляють.

Хворий злякано смикав вусами та окулярами одночасно, роззявляючи рота у найбільш відповідальні моменти.

— Та ви ноги розставте, — продовжувала сердитися Соня. — Ви що, думаєте, я дивитимуся? Воно мені потрібно? Я тут за двадцять років уже надивилася... Як на мене — усі ви однакові... Мені сказали голити — я голю.

Так під монотонне філософствування Соні робота була завершена і хворий, сівши на тапчані, нарешті наважився оглянути результат. Рот його роззявився ще ширше, а очі почали вилазити назовні.

Медвідь із Голоюхом стояли вже «помиті», а до операційної завозили на каталці хворого.

— Напевно, розрив є, — припустив Голоюх, — гематома здоровезна, на півкалитки.

— Давайте, обережно пересувайтеся з каталки на стіл, — підігнав хворого Ілля, і звернувся до персоналу: — Допоможіть йому. І труси донизу. Будемо «оброблятися».

Обоє хірургів уже отримали з рук Віри інструменти з йодними квачами і чекали, поки вивезуть порожню каталку.

— Не зрозумів... — Ілля несподівано застиг на місці. — До яких пір продовжуватиметься це неподобство? Чому хворий знову не поголений?

— Та я казав, щоб голили... Ти ж сам чув! — виправдовувався Голоюх. — Вона ж при мені Соню посилала голити!

— Марійцю! — закричав Медвідь, прекрасно усвідомлюючи, що з операційної вона його не почує. — Ану, Марійку сюди!

Захекана, прикриваючи обличчя маскою, до операційної зазирнула Марійка.

— Маріє, чому в операційну знову дають непідготовленого хворого? Чому не поголили?

— Як це... — не зрозуміла вона. — Я ж їй нормальною мовою сказала голити. Ну, як ще можна казати? Та й не схоже на Соню, вона сумлінна...

— Соню сюди! — розпорядився Медвідь.

— Немає вже... Пішла, в неї робочий день уже скінчився.

— Так, — сказав Ілля, — вивозьте хворого з операційної і голіть. Завтра я когось поголю на п'ятихвилинці...

Каталку знову почали завозити до операційної.

Натягши ковдру на самі вуха, Ілля хропів на повну, коли задзвонив телефон на тумбі біля ліжка. Не змінюючи свого положення, лікар автоматично простяг руку і зняв трубку.

— Алло!

— Ілля Петрович? Лабо турбує. Слухай, а що там у тебе з цим хворим вийшло?

— З яким хворим? — не зрозумів спросоння Медвідь.

— Із тим самим! З нігтем!

Ілля перекрутився на ліжку, сів, увімкнув світильник і глянув на годинник.

— Чекайте, Геннадію Андрійовичу, не збагну спросоння, про якого ви...

— То ти спиш?

— Взагалі-то перша скоро... — невдоволено пробурмотів Ілля.

— Так?! — здивувався головний. — Ну, вибач, що я твій дорогоцінний сон порушив. Але мене також щойно розбудили, — гаркнув він, — з адміністрації! Бурчун особисто дзвонив. Вона, дама ця, його збудила і казала, що в нас у лікарні їй чоловіка спотворили. Бурчун бідкався, що вона у них тепер каменя на камені не залишить.

— Що-що?! — скривився Ілля, спускаючи ноги на землю. — Що означає — спотворили?

Дружина Медвідева також на цей час продерла очі й, щулячись, намагалася зрозуміти, про що йде мова.

— Як почув — так і передаю, — сказав головний, — спотворили. І що він тепер на скрипці не зможе грати, і що наявні начебто якісь порушення... словом, по чоловічій лінії. Це я також передаю дослівно. І що завтра вона всіх тут на вуха поставить. Може, ти йому щось не те зробив?

— Та яке там — «не те»? — обурився Ілля, звільняючись остаточно від залишків сну. — Ніготь здер. З анестезією, усе, як належить. Він своїми ногами пішов, без жодних претензій. І дама ця там була, дякувала мені...

— Гм-м... Може, потім якісь ускладнення? — припустив головний.

— Та які там ускладнення? — Медвідь почав втрачати терпець. — Не буває там ускладнень. І взагалі — це якась маячня. Якби щось було не так, я гадаю, вони б у першу чергу до мене звернулися.

— Ну, ось що, — перебив головний, — ти подзвони до готелю і поговори з нею, з'ясуй, у чому справа.

— Не буду я дзвонити! — скипів Ілля. — Геннадію Андрійовичу, перша ночі! Та я навіть не знаю ні її ім'я, ні по батькові...

— Ілля Петрович, не будь дитиною, — обрубав головний. — Це ж потім на нас усе виллється! Бери і дзвони!

Тепер уже Медвідь сидів на ліжку, міцно впираючись босими ногами у підлогу і, тримаючи телефон на колінах, набирав номер. Дружина, так і не отримавши відповіді на цілком закономірне запитання, дивилася йому в спину, спираючись ліктем на подушку.

— Алло! — вигукнув Ілля. — Пробачте, це Тамара Сергіївна?

— Так... — голос дами звучав дещо здивовано.

— Тамаро Сергіївно, пробачте, будь ласка, за пізній дзвінок. Це турбує вас Ілля Петрович Медвідь, завідуючий хірургічним відділенням. Розумієте, мені зателефонували щойно і повідомили, що у вашого чоловіка якісь неприємності, пов'язані з лікуванням.

— Та ні... — сухо промовила вона. — З лікуванням — мабуть, ніяких.

— Пробачте, але мені казали... — зовсім знітився Ілля.

— Проблеми не з лікуванням, — продовжувала вона, підвищивши голос, — а з ідіотизмом, який процвітає у вашому закладі!

— А... Пробачте... Може, ви мені поясните щось? — зовсім злякався Ілля. — Мені казали про якісь дивні речі, що начебто ваш чоловік тепер не може на скрипці грати...

— Ілля Петрович, — повільно, майже по складах промовила вона, — грають на скрипці під час весіль у закладі, розташованому під моїм номером. А ви спробуйте поголити собі інтимні місця, а потім побачите, чи буде вам зручно оперувати і що ваша дружина скаже.

У трубці залунали короткі гудки. Ілля поклав її на апарат і пішов на кухню, запалюючи по дорозі цигарку.

— Хто це? Хто дзвонив? Що сталося? — напосідала дружина, якій уже також не хотілося спати.

— Що б ти сказала, якби я поголив свої інтимні місця? — не повертаючи голови, запитав він.

— Що?! — не зрозуміла вона. — Що ти верзеш? Я питаю — хто дзвонив і що сталося? Що це за Тамара Сергіївна?

— Завтра Соню декапітую, — сердито промовив він. — Ні, всю зміну під нуль поголю...

Розділ VIII

Коли Олег увійшов до кабінету завідуючого, Медвідь, сидячи за столом, напружено підписував історії виписаних хворих. Голоюх примостився з іншого боку столу, підсовуючи йому нові й нові картки, розкриті у потрібних місцях.

— Ти всі здав? — не відриваючись, запитав Ілля.

— Майже, — відповів Олег.

— Я тебе прошу... — Ілля подивився благально. — Кінець місяця. Маценко на стіну полізе, якщо не здамо. Поскаржиться головному, знову нас згадуватимуть.

— Гаразд, — відповів Олег. — До вечора здам. Як вам п'ятихвилинка?

Медвідь лише важко зітхнув:

— Знаєш, я, поки не був завідуючим, намагався взагалі на них не ходити, наскільки це можливо. Місяць не ходжу — помітять, нагадають, знову йду раз чи два. А тепер за рангом належить...

— Приємного мало, — погодився Олег.

— Не те що приємного... — пояснив Ілля. — Розумієш... Ось дивися — тиждень ходиш на роботу, когось лікуєш, щось оперуєш. Щось тобі вдається, бачиш якісь результати, приємно. Хтось тобі вдячний. Зрештою люди йдуть здоровими! Відчуваєш себе лікарем. Навіть забуваєш про те, що отримуєш жалюгідні копійки. Біс із ним! Однаково приємно, оскільки все відносно. І ось настає п'ятниця, і ти приходиш на оту п'ятихвилинку, яка за той час, що я тут працюю, видовжилася з півгодини до півтори. І за цих півтори години тобі встигають прочитати тисячу циркулярів із управління, міністерства, санстанції, в яких говориться, що в тебе погані показники, що ти винен у тому, що народ остаточно знахабнів і не йде до лікарні. Що ти ні хріна не робиш і що тебе потрібно скорочувати, що тобі знову зменшать бюджет, що завтра потрібно буде писати вдвічі більше паперів, ніж сьогодні... Що немає чим платити за газ та воду. Що на обід у лікарні на триста ліжок заклали ячмінну зупу з трьомастами грамів олії. І знову — лякають, лякають... Ти лише вдумайся! Жити не хочеться, не те що когось лікувати. Вийдеш звідти і відчуваєш себе не лікарем — повним лайном.

Ілля кинув ручку і зняв із голови ковпак. Щоки його були червоними, а погляд ображеним.

— Ось я і не ходив, — продовжував він. — Не так бридко. Знаєш, як страус, який заховав голову в пісок. А тепер мушу...

Він витяг пачку і дістав цигарку.

— Тепер я сачкую, а він мене за це переслідує, — додав Тарас.

Медвідь лише скоса глянув на колегу.

— І в нас те ж саме було, — сказав Олег. — Я наче й звик. Навіть не замислювався над цим.

— А я не можу звикнути, — сказав Ілля.

— Та нехай горить воно, — махнув рукою Олег. — Ви мені ось що поясніть: що то за день донора і з чим його їдять?

— А ти читав Джека Лондона «Золота лихоманка»? — запитав Голоюх.

— Читав колись.

— Ну, то це те саме, але у масштабах нашої лікарні.

— Не пудри мізки людині, — зупинив його Медвідь. — Пояснюю. У цей день усі ми дійсно кидаємося на пошуки бажаючих безкоштовно здати кров. План по донорству на район — тисяча триста донорів на рік. Колись він виконувався.

— За Льоньки-дурачка, коли бублик стоїв п'ятачка, — додав Тарас.

— За часів командно-адміністративної системи, — пояснив Ілля. — Тепер системи немає. Дурнів також. Тому здавати кров ніхто не йде. А план залишився, і за нього нашого брата товчуть. Двічі на рік до нас їде обласна станція переливання для забору крові. Це і є день донора.

— Ти розкажи йому, де донорів брати, — попросив Голоюх.

— Розповідаю. Шлях перший, офіційний — найменш ефективний. Ідеш до своєї організації, яку там тобі дали, і пояснюєш її керівництву про важливість донорства і необхідність створення запасу крові у лікувальних закладах. Він усе це слухає, киває головою і відфутболює тебе до когось зі своїх замів. Той веде тебе в цех або ще кудись, і ви разом шукаєте бажаючих здати кров. Із вас починають сміятися. Тоді ви йдете геть або починаєте вести переговори з найбільш свідомими елементами, намагаючись їх зацікавити.

— Чим? — запитав Олег.

— Найбільш розповсюджені речі — пляшка із закусом або «липовий» лікарняний листок. Іноді когось вдається спокусити.

— Нормально... — пробурмотів Олег.

— До речі, а яка в тебе організація?

— Пенсійний фонд.

— Ой-ой-ой... — Тарас картинно взявся за голову.

— Глухо, — категорично запевнив Ілля. — Там сидять десять замучених життям підстаркуватих дам. Із них ти нічого не візьмеш. Тому шлях другий — у кожного з нас є серйозні хворі у відділенні, які нам чимось зобов'язані. Потрібно їм пояснити, що лікарням потрібен запас крові, для них же ж, до речі. Що ми їм переливаємо препарати, які робляться з крові. Вони агітують своїх родичів, знайомих — і ті здають кров. Найбільш дієвий шлях.

— Третій шлях аварійний, — продовжив тепер уже Голоюх. — Є у Тачанові «центральна площа», на якій ще зранку збираються всі чорні алкоголіки. Це люди, яким у прямому розумінні немає чого випити. За пляшку вони що хочеш здадуть.

— Але! — встряв Медвідь, піднявши палець догори. — їх близько тридцяти чоловік. А лікарів наших близько п'ятдесяти. І є такі, що відразу поженуть на площу. Доганяєш? На всіх не вистачить.

— Є й інші методи, — знову взявся за справу Голоюх. — Наприклад, рекет. Це коли ти ловиш серед коридору і перехоплюєш чужого донора, але ми цим не займаємося.

— Ага, ну і останній шлях, — згадав Ілля, — засіб відчаю, так би мовити. Це коли ти все випробував, і на кінець дня залишаєшся без жодного донора, і тобі загрожує публічна екзекуція... То можеш сам піти і здати кров.

— І записати себе на себе, — додав Тарас.

— Складна система... — зауважив Олег.

— А ти як думав... — Медвідь був явно задоволений ефектом своєї лекції. — Це тобі не Харків.

— До речі, — згадав Тарас, — а як у вас ця проблема вирішувалася?

— Та я й не знаю... Нас, загалом, такі питання не стосувалися. Цим займалася обласна станція переливання крові. Якщо комусь із хворих потрібні були кров або препарати, здавали родичі... У будь-якому разі таких дивовиж, як ви розповідаєте, у нас не було.

— Ну, то післязавтра ти сам станеш учасником такої дивовижі, — пообіцяв Ілля. — А поки що готуйся.

Голоюх стояв у кабінеті завідуючого і, спираючись рукою на стіл, говорив по телефону. Медвідь кудись вийшов.

— Іване Васильовичу, я вас дуже прошу... На знак вдячності нам, про яку ви завжди говорите. Я би не просив, але це край. Захід такий, що якщо провалимо, довго чухатимемося.

— Звичайно, Тарасе Васильовичу, — відповіли з трубки, — про що мова! Просто зараз викликаю голову профкому. Ну, самі розумієте: зараз час такий — дурних немає... Але двох знайдемо. Прийдуть просто до вас у кабінет. Я їм суворо накажу.

— Тільки щоб точно, — не вгавав Тарас. — Скажіть їм, що з мене могорич, усе, як належить...

— Ну що ви! — обурився начальник. — Який могорич? Я їх сам заохочу — дам відгули... Усе буде путьом!

— Дякую, Іване Васильовичу! — Голоюх поклав трубку і задоволено потер руки.

О дванадцятій годині наступного дня Олега викликали в кабінет завідуючого до того самого телефону, який уже другу добу наполегливо працював над пошуком донорів. Робота ця просувалася мляво, тому вигляд Медвідя був доволі похмурий та стурбований. Коли Олег увійшов, зав мовчки вказав йому на трубку.

Це була Ірина.

— Привіт... — дещо здивовано відповів Олег. — Як справи? До речі, чому ти сюди дзвониш? Я ж тобі дав номер мобільного.

— То вже телефонувала кілька разів, а він не відповідає.

— А... Ну, так... — погодився Олег. — Лежить у куртці. Знаєш, не звик тягати всюди з собою. Щось сталося?

Медвідь запитально вказав на себе, а потім на двері. Олег лише заперечливо махнув рукою, і той продовжив писанину.

— Та начебто нічого, — відповіла вона. — Просто настрій нікудишній. А ти пропонував дзвонити.

— А... Звичайно. Точно нічого?

— Нічого. Звичайна хандра. Гадала, побалакаю з тобою, може, розраджуся. Розкажи, як ти.

— Ну, що розказати... — Олег збирався з думками. — Працюю... Вріс, так би мовити, у колектив...

Медвідь, посміхаючись, похитав головою.

— І як їхня хірургія?

— Нормальна хірургія.

— Тобі там не нудно? Щодня, напевно, самі чиряки ріжеш. Апендицит, треба думати, вже розкіш. Так?

— Ну, це коли як, — не погодився лікар. — Чиряків, звичайно, також не пропускаємо. А так — усе те саме, що й у Харкові. Запустили вже потік холециститів за нашою методикою — через мікродоступи.

— Навіть так? — здивувалася Ірина.

— Саме так. А тиждень тому поранення серця оперували.

— -Ну, ти мене здивував... — інтонації жінки підтверджували це. — І як, хворий живий?

— Так, уже режим порушує.

— Гм-м... Молодець... А ти... Ти завідуючий уже, напевно?

— Взагалі-то пропонували, — відповів Олег, зиркаючи на Медвідя, — але я відмовився.

— Чому? — здивувалася вона.

— Ну, ти ж знаєш — я не фанат у цій справі. Який із мене завідуючий?

— Тоді, напевно, ти там просто найкрутіший. На такому неофіційному положенні не менше Шалімова... Я вгадала?

— Як тобі сказати... — зітхнув Олег. — Тут усі — «Шалімови».

— Що, такі круті хлопці?

— Просто нормальний колектив. Порівняно з Харковим утричі на голову легше.

— Що ж... рада за тебе.

— Дякую. Пробач, у тебе неприємності, а я тут розхвалився...

— Нічого. Навпаки, в мене вже й настрій поліпшився. А... як в особистому житті?

— Нормально, — відповів Олег.

— Нормально, чи добре? — подумавши, запитала вона.

— Можна сказати, що й добре.

— Що ж, я тебе вітаю.

— Дякую. А в тебе як?

— А в мене — як завжди. Обоє незручно замовкли.

— Ну, що ж, Олег Вікторович... Приємно було поспілкуватися з вами. Рада, що все гаразд...

Олег продовжував мовчати, смикаючи телефонний шнур.

— ...Хоча, якщо чесно, то я знала, що ти ніде не пропадеш. За тебе можна не хвилюватися. Є такі люди, які через будь-які неприємності йдуть рівно, не скидаючи обертів. І не звертають уваги на стусани долі.

— Дякую за комплімент, — сказав Олег. — Передавай привіт усім, кому вважатимеш за потрібне.

— Передам, — пообіцяла Ірина. — Бажаю всього найкращого.

— Я тобі також, — відповів Олег. У трубці залунали короткі гудки.

— Старі харківські знайомі, — промовив Олег, кладучи її на апарат.

— Розумію, — відповів Ілля. — Вельми вдячний за компліменти від імені хірургічної служби району...

— Їж на здоров'я, — не надто натхненно відповів Олег, виходячи.

Сидячи біля койки доволі древнього діда, Голоюх тлумачив бабуні, яка також була поруч:

— Розумієте — немає значення, яку операцію роблять хворому. Запас крові повинен бути в лікарні завжди. Раптом станеться якась кровотеча, абощо... Якщо крові не буде під руками, хворий просто може померти, не буде чим його рятувати. Тому ми й повинні самі про це турбуватися. Отож, перебалакайте з вашими родичами, близькими, знайомими, сусідами... І на завтра, до дванадцятої — я вас прошу — щоб було два донори. Добре?

Бабуня виглядала молодшою від діда і достатньо прудкою, як на її роки.

— Розуміємо, лікарю, — сказала вона. — Піду сьогодні по родичах, попитаю...

— Попитайте, — погодився Тарас.

Коли Олег удруге увійшов до кабінету завідуючого, Медвідь знову вказав йому на трубку:

— Ну, на тебе попит сьогодні. Знову міжміський.

— Алло?

— Олег? — відразу накинувся на нього Якимець. — Ти чому мобілу не носиш? Я вже півдня дзвоню!

— Та ношу я... — спантеличився Олег. — Ношу. На операції був. Щойно розмився. Тільки що вийшов із операційної... — Лікар змучено підняв очі до стелі.

Медвідь лише похитав головою, слухаючи цю брехню.

— Добре, — рішуче сказав Якимець, — замнемо.

— Слухай, — перебив його Олег, — може, я увечері передзвоню? Повір, у мене нічого нового, а в нас тут день донора на носі, я такий задовбаний...

— Який день?

— Донора, — повторив Олег. — Це довго пояснювати, та ти й не зрозумієш.

— Звичайно, я ж крутий — пальці «веєром», дві звивини, й ті майже прямі...

— Ну, цього я не казав, — запротестував Олег, — ти вже мені не приписуй! Просто ти працюєш не в державній системі та відвик від дурні, з якою ми стикаємося щодня.

— Гаразд, — погодився Володя. — Я не маю схильності ображатися. До того ж, у мене гарний настрій.

— Поздоровляю...

— Так ось, — продовжував Якимець, — можеш спокійно згортати свої справи і повертатися.

— Як це? — не зрозумів Олег. Це було те, що він найменше сподівався почути.

— Просто. Вважай, що ти свою функцію виконав. І, мушу визнати — успішно.

— Не зрозумів, у тебе що — вже все гаразд?

— Саме так. Хоча, за великим рахунком, у мене завжди все було гаразд. Просто іноді я в цьому сумнівався. А тепер повністю позбувся цієї придурі. Ось так.

— Нічого собі... — Олег не міг приховати здивування. — Я бачу, ти навіть критично все усвідомлюєш?

— Так.

— І як тобі вдалося?

— Ну... Приїдеш — розповім. А якщо у двох словах — вилікували. Знайшов одного класного спеца, який зміг розібратися і допомогти. Не без твоєї допомоги, звичайно. Це однозначно.

— Якого спеца?

— Не бійся, не шарлатана. Вчений, психіатр із ім'ям, доцент. Усе, як належить. Із Дніпропетровська. Ось так. А твоя інформація відіграла певну роль. Так що тобі вдячний — не те слово. Приїдеш — розповім. Твоїм працевлаштуванням я вже займаюся.

— Чекай-чекай! — вигукнув Олег. — Яким працевлаштуванням? Я не можу ні з того ні з сього все покинути й зірватися! Це відпадає.

— Як це? — не зрозумів Якимець. — Ти вже мені у Харкові таке плів. І що — знову?

— Дуже просто. В мене хворі, справи... особисте життя, врешті-решт!

— Яке ще особисте життя? — мало не загорлав Якимець. — Ти що, там бабу собі знайшов?

— Ну, це не зовсім той вираз, — скривився Олег, — але думаєш у потрібному напрямку.

— Та ти що, зовсім озвірів за кілька місяців у тій дірі?! — зірвався Володя. — Чувак, які баби?! Та я тобі тут десять штук знайду! Олежко, ну, не страждай хернею... Кидай усе до біса, я тобі вже місце підшукав. Тихе й спокійне. Тут діагностичний центр відкривають...

— Який ще діагностичний центр?

— Платний. Приватний. Для еліти. Апаратура за світовими стандартами. Будеш як людина працювати. Моя фірма бере участь у внутрішніх роботах. Дурню, там євро кругом! Та й премія на тебе чекає, за успіхи в детективній діяльності. Давай. Тиждень сроку тобі на розкачку та переїзд.

— Володю... — Олег починав втрачати терпець, — такі питання за тиждень не вирішуються. Я тобі що — циган? Сів у кибитку і покочував... Ти з глузду з'їхав...

— Ні, це ти з глузду з'їхав! Зовсім здичавів у тій дірі!

— Як знаєш, — відповів Олег. — Я тобі все пояснив. Принаймні зараз не готовий про це говорити.

— А коли будеш готовий?

— Не знаю.

— Це атас... — пробурмотів Якимець. — Та ти зогниєш там! Ти хоч розумієш, що послуги твої від сьогодні вже не оплачуються?

— Звичайно, — погодився Олег. — А премію можеш сюди надіслати.

— Так? — розлютився Володя. — Фіг тобі, а не премія! За нею потрібно приїхати назовсім.

— Ну, як скажеш...

— Добре... — пішов на примирення Якимець, — Ти ще подумаєш, усвідомиш... Заспокоїшся, зрештою...

— Подумаю, — пообіцяв Олег, — але скільки — не знаю.

— Тиждень, — повторив Якимець. — Після цього — бувай здоров.

У трубці пискнуло.

Медвідь давно вже не писав, а здивовано і не надто привітно дивився на колегу. Він чув усю розмову.

— Чого ти так дивишся? — запитав Олег.

— Та просто, — пробурмотів Ілля. — На тебе дійсно серйозний попит.

— А я що, не заслуговую? Ти Висоцького слухав у юності?

— Я і зараз не проти... — знизав плечима Ілля.

— Так у нього чув — є такі рядки: «Не волнуйтесь, я не уєхал...»

— Та ми наче й не надто «волнуємося»... — відповів Ілля.

— «І нє надейтесь, я не уєду!» — закінчив Олег словами з тієї ж пісні, зачиняючи за собою двері.

Голоюх швидким кроком прямував додому. Пройшовши краєм площі повз ратушу, він різко зупинився і озирнувся. На лавочці біля фонтану, який не працював уже сто років, товклися двоє доволі пожмаканих чоловіків. Обличчя одного заросло щетиною. Другий спромігся зранку поголитися. Розмова, судячи з жестів, точилася інтелігентна.

Тарас на мить замислився, а потім, махнувши рукою, пішов далі. Та зрештою... У важливих справах завжди треба застрахуватися. 1 хоча на цей момент перестраховка була вже подвійною, Тарас знову зупинився і повернув на сто вісімдесят. Ці його маневри давно вже помітили і, коли він наблизився, загальна увага була звернута до нього.

— Привіт поважному товариству, — сказав лікар, подаючи руку. — Певно, третього шукаємо?

— О, пан доктор бажає бути третім?

— Для нас це велика честь...

— Та ні, — сказав Тарас, — для мене також це була би велика честь, але зараз не можу — ще чергувати до ранку. А ось завтра я б вас з задоволенням пригостив.

— Так? — зраділи «колеги». — То ви скажіть коли, де...

— А може, вам щось допомогти потрібно? То ви не стидайтеся, — запевнив один.

— Так, так... — підтакував інший.

— Звичайно, — зрадів Голоюх, — ось, кров потрібно здати.

— Так це запросто!

— Ми регулярно здаємо!

— Доктор, а може, ви б там десь замовили слово... Може, нам почесних донорів дали би?

— Розглянемо це, — сказав Тарас. — То як? На завтра домовилися?

— Залізно! — завірили обидва. — Треба по триста — здамо по триста, треба по п'ятсот — здамо по п'ятсот...

— По п'ятсот не беруть, — завірив Голоюх, — максимум по чотириста.

— Як скажете, доктор.

— Отже, завтра на дев'яту ранку приходите до хірургії та кличете мене.

— Зрозуміло.

— Залізно, доктор...

— Тільки ні до кого, крім мене!

Цілком задоволений, Голоюх весело покрокував далі під щирі завіряння людей, що регулярно поважають одне одного.

Відділення анестезіології та інтенсивної терапії, а у повсякденні — реанімація, готувалося до сну. Здавалося, спокій встановився надовго. У палатах лежало лише двоє хворих: — жінка з прооперованим холециститом та чоловік-інфарктник. Стан хворих був стабільним, і це обіцяло спокійну ніч.

Щур із журналом у руках уже влаштувався навпроти телевізора. вклавшись на дивані під простирадлом. Телевізор світився без звуку. За дверима на посту шепотілися Наталя зі Світланою. Остання щойно закінчила телефонну розмову і щось захоплено повідомляла подрузі. А новина дійсно варта була гарного настрою. Кілька годин тому її бухгалтера остаточно прийняли на роботу до Польщі, ще й офіційно, за фахом. І тепер обидві, перебиваючи одна одну, обговорювали можливі аспекти майбутнього життя у цивілізованому світі. Санітарка перейшла через коридор, виносячи судно від інфарктника, підозріло й дещо похмуро зиркнувши на подруг. Воно й зрозуміло — в неї подібних перспектив не передбачалося.

— Ти йди,— штовхала подругу Світлана. — Він тебе більше любить.

— Добрий день!— картинно образилася Наталя.— Що ти мелеш? Ідемо разом.

— Ні, давай ти сама.

Наталя ще трохи поламалася і таки постукала до ординаторської.

— Можна, доктор?

— Чого тобі? — підозріло запитав Щур.

Медсестра увійшла й мовчки присіла на край дивану.

— Діду клізму поставили? — запитав він.

— Поставили клізму вашому діду! Хіба колись було таке, щоб чогось не зробили?

— А чого ти світишся?

— Я свічуся? Доктор, ви б Світлану побачили... Ось хто світиться. А я просто за неї рада.

— А вона чого? — так само похмуро продовжував Щур.

— Чоловіку знайшли роботу в Польщі. У приватній фірмі. Документи підписали. їдуть обоє.

— У Польщі... — скривився Щур. — Я думав — в Америці, або хоч якійсь Голландії...

— Порівняно з нами і Польща — цивілізація, — повчально промовила Наталя. І вже зовсім іншим тоном: — то може, доктор... — вона присунулася до нього і присіла на його ногу, що проступала під простирадлом, — по двадцять грам, скромно так, за успіх...

— Які двадцять грам? — обурився Щур. — Пів на першу! Сьогодні цілий день таке робиться, що і без того голова обертом!

— От і добре, — не вгавала вона, — тим паче трошки розслабитися не завадить.

— Сьогодні нам двадцять грам ніхто не поставив, — відрубав Щур. — Тож розслаблятися немає чим. Іди спати, а Світлані скажи, що я радий за неї і водночас засмучений її швидким від'їздом.

І він висмикнув з-під медсестри своє коліно.

— Ну, до-октор... — проспівала вона, посуваючись слідом за ним. — Ну, як так можна? Ось і пригубимо з горя. Це ж навіть незручно пропустити такий привід. Однаково немає чим зайнятися.

— Як — немає чим?! Спати!

— Ну-у... це ви — спати... А нам із вами не можна... Нам чергувати належить...

— От і чергуйте. Випити нічого. Як у тачанівських алкашів. Усе.

Він демонстративно повернувся до стіни.

— А спирт? — рука Наталі легенько лягла і пошкребла по ньому.

— Який спирт? — не повертаючись, пробурмотів він.

— Ну, в порядної медсестри завжди є на загашнику грамів сто...

— Та в тебе, напевно, й більше є, але ж це не привід.

— Звичайно, ні. Привід, я вам казала, який.

— Наталю! — з благанням мовив Щур, сідаючи на дивані. — В тебе совість є? Мені, між іншим, завтра ніколи буде відсипатися — день донора. Та й вдома справ по горло, а тобі самі п'янки у голові!

— Ну чому самі? — ображено скривилася вона. — Не тільки п'янки...

А потім присунулася ще ближче і змовницьким голосом прошепотіла:

— Докто-ор... А в нас і тортик є...

— Тортик? — здригнувся Щур, мимоволі проковтнувши.

— Так! Ну, не цілий, звичайно, але вам вистачить. А ми вже зі Светкою так... корком занюхаємо...

Вона продовжувала хитро посміхатися. Щур заборсався під простирадлом і спустив ноги у піжамі на підлогу.

— Пусти, дай підвестися... — навмисне суворо буркнув він. — Зовсім уже на мене вилізла...

— Дуже мені треба...

— Отже, так! — у голосі реаніматолога несподівано прорізалося натхнення, він навіть потер руки. — Не більше ста грам чистого продукту і... на посиденьки сорок хвилин. Потім — спати!

Задоволена Наталя смикнулася до дверей.

— Стій, куди! — зупинив він. — А чим розведеш?

— Господи... З крана капнемо! — Світлана вже також з'явилася в ординаторській.

— Та ви що, зовсім озвіріли? — здивувався Щур. — Що на вас найшло? Завтра нам усім шлунки повивертає!

— Ну, кип'яченої чи мінералки немає. О! — несподівано зраділа Наталя. — Глюкозою! Знаєте, яка сила? Навіть на спиртзаводі глюкозу до горілки додають.

— А де взяти?

— Ой, доктор... Що в нас — глюкози немає?

— Ні, — відрубав Щур, — із НЗ не дам.

— Та ми зранку в аптеці купимо, — насідали дівчата.

— Із НЗ не дам, — повторив той.

— Докто-ор, — Наталя знову підсіла до нього, — давайте позичимо в діда-інфарктника. Он скільки родичка нанесла. А йому лише на восьму капати призначено. За п'ятнадцять восьма йдемо зі Світланою до аптеки і відкупляємо банку глюкози.

— Ну, гаразд, — махнув рукою Щур, зрозумівши нарешті, що виспатися сьогодні не вдасться. — Тільки в темпі давайте.

Обидві хутенько вискочили з ординаторської, і за п'ять хвилин на столі вже стояла порізана половина торта і три келишки. Щур витяг зі столу плитку шоколаду. Здерши ножицями металеву запайку з флакону глюкози, Наталя вже розводила спирт. Щур витяг аркуші паперу замість тарілок і потяг собі найбільший шмат торта. Нарешті Наталя розлила по келишках.

— Ну, що ж, Світланко... За тебе, — смиренно промовив Щур, остаточно зрозумівши, що ніч пропала.

— Дякую... — медсестра скромно опустила очі.

Він підняв келишок двома пальцями, підозріливо глянувши на світло через приготований напій.

— Давайте, Сергію Андрійовичу, — підганяла Наталя, — покажіть, який ви крутий.

— Ти хоч нормально розвела? — понюхавши і скривившись, запитав він.

— Аякже... П'ятдесят на п'ятдесят.

— Круто. Ху! — сказав Щур і перекинув у себе келишок.

Пауза тривала мить, а потім із його рота вирвався фонтан,

який розлетівся по столі, стінах, халатах медсестер і навіть екрану телевізора. Він ревів жахливо та голосно, тримаючись рукою за шию спереду, потім закашлявся і, скочивши, засмикався по ординаторській. Із приступами кашлю з нього вилітали залишки еліксиру, зготовленого улюбленою медсестрою.

— Ну, ти-и-и... — прохрипів Щур поміж приступами кашлю. — Сволота... чорти би вас забрали...

— А ми гадали — ви вмієте... — ображено скривилася Наталя.

— Яке до біса «вмієте»? — ревів Щур. — Що це за гидота?!

— Як що? Спирт. З глюкозою...

— Ану давай! — він продовжував вимахувати руками, — ану спробуй цей спирт! Давай, сама пий!

Знизавши плечима, Наталя взяла свій келишок, але в останню мить він не дав їй зробити цього.

— Потім вас, дуреп, ще відкачувати доведеться... Ану давай сюди свій спирт!

Наталя принесла пляшечку, в якій залишалося ще зо сто п'ятдесят грамів чистої рідини. Він мовчки крапнув собі на долоню і занурив туди язика. Вираз обличчя лікаря став при цьому більш ніж нерозуміючим.

— А тепер — глюкозу!

— Ось глюкоза... — Наталя присунула анестезіологу щойно розпечатаний флакон, — ви що, доктор, стандартна пляшка, з аптеки.

Щур понюхав, а потім налив на долоню і спробував таким самим чином. Обличчя його відразу ж дико перекривилося, і він виплюнув.

— Господи... Що це? Це ж не глюкоза!

Наталя взяла банку і, понюхавши, також спробувала на язик. Очі її буквально полізли на лоба.

— Що це?!

Вона повернула флакон етикеткою і прочитала:

— «Глюкоза, п'ятипроцентний розчин, стерильно».

— Може, й стерильно, — сказав Щур, — але не глюкоза.

— Як таке може бути? — дивувалася Наталя.

— Може, зіпсувалося? — припустила Світлана. — Який там термін придатності?

— Що ти несеш? — Щур забрав у неї флакон. — Ану, давай із НЗ хлористий калій! Є в нас?

— Є...

Наталя принесла флакон, лікар здер кришку і опустив туди язика. їм стало зрозуміло без слів.

— Хлористий калій, — сплюнувши, констатував Щур.

— Атас, — пробурмотіла Наталя. — Це виходить, в аптеці замість глюкози зробили хлористий калій.

— Швидше, просто етикетку не ту приліпили.

— І наш доктор мало не отруївся! — обурено промовила Світлана.

— Доктора би чорт не взяв, — задумливо сказав Щур. — А от о восьмій ти би прокапала цю банку діду. Це вже точно.

— То й що... — не зрозуміла Світлана. — Йому й так призначено капати хлористий калій.

— Десять кубиків, — повільно промовив Щур. — Де-сять! А у банці двісті!

— І... що би було?

— Хвилин за двадцять фібриляція та зупинка серця. За дві години, як належить, — у морг. Заключний діагноз звучав би: гостра серцево-судинна недостатність. Або щось на кшталт того.

— Так я ж не знала! — мало не закричала Світлана.

— І я б не знав, — сказав Щур, — від чого помер хворий. Він же інфарктник — усе можливо... А банку б здали до аптеки. Ніхто б нічого не знав. Це абзац...

В ординаторській запанувала тиша.

Світлана сиділа у палаті за столом, гортаючи журнал. Хвора після холецистектомії спала, час від часу пориваючись хропіти. Дід-інфарктник лише тихенько сопів уві сні, оригінально плямкаючи губами.

Зайшовши до сестринської, Щур всівся на тахту, де, скрутившись під ковдрою, спала Наталя, навмисно притиснувши їй ноги.

— Доктор! — смикнулася вона. — Що ви чудите? Я вже майже спала!

— Ну, то вставай, — сказав він. — Торт все-таки потрібно доїсти. І я бачив — там у тебе ще сто грам залишилося...

— Які сто грам? — обурилася вона. — Ви ще від тих ста не відкашлялися. А завтра — день донора. Та й розвести нічим. Хіба що... Там у дідових запасах ще розчин Рінгера лишився. Спробуйте...

— Та ні, — сказав він. — Усе це ти завтра виллєш в рукомийник при родичах. Нехай у наших тутешніх аптеках купляють, а не везуть хтозна-що. А питимемо нерозведений.

— Bay! — вигукнула вона, підскочивши. — Це круто. Доведеться вставати. Тільки... Чекайте, доктор, бо ви вже просто на мене вилізли! Ви хоча б розумієте, що це я врятувала вам хворого?

Він розтулив рота, щоб відповісти, але Наталя знову перебила:

— Ні, ви хоч розумієте, що іноді таки корисно взяти і розслабитися?

Лікар знову зібрався відповісти, але вона продовжувала:

— І тепер вже ви точно зробите висновок, що іноді просто необхідно послухатися путньої медсестри.

— Звичайно, — як ні в чому не бувало погодився Щур.

— Тоді я не чую слів вдячності.

Він нахилився і мовчки поцілував її у розріз піжами.

Наступного ранку на територію лікарні заїхала біла «Тойота» обласної станції переливання крові. Гостей уже чекали. Поблизу відділу переливання товклися кілька санітарок та медсестер. Підійшов і сам головний.

Із машини вийшло кілька жінок у халатах під верхнім одягом, потім почали виносити ящики з посудом для заготовленої крові.

Щур умився, витер обличчя рушником і глянув на себе у дзеркало. Очі були червоними, обличчя невиспаним. Санітарка у коридорі мила підлогу. Світлана продивлялася листки призначень. Наталя вийшла із сестринської.

— Ти ще тут? — запитав він.

— Доброго ранку, по-перше, доктор. А де ж мені бути?

— Як де? — здивувався він. — А хто казав, що зранку піде до кіоску?

— Якого кіоску?

— Аптечного, звичайно.

— Навіщо?

— Як навіщо? — викотив очі Щур. — А п'янку хто вчора затіяв? Дідову глюкозу хто розкоркував? Хто обіцяв відкупити?

— Ні, ну... — задихнулася Наталя, — це вже взагалі... Та якби не ми!

— Це зрозуміло, — перебив Щур, — честь вам і хвала. Але розчин відкрили. А о восьмій капати. І родичі хтозна-коли з'являться.

— Так... — промовила Наталя, шукаючи підтримки в подруги. — Ну, це взагалі безпрецедентно...

— Знаєш, як стародавні китайці казали? — продовжував Щур. — Якщо ти комусь життя врятував, то відповідальний за його подальшу долю. Та й обіцянки потрібно виконувати. Тож по рублю, дівчата, і до аптеки. На наступному чергуванні з мене цукерки, — додав він, зникаючи в ординаторській.

Поліклініка нагадувала розбурханий вулик. Коридором туди— сюди снували лікарі, сестри. Санітарки мало не за руку водили нечисленних потенційних донорів, які проходили необхідні обстеження. Їх охороняли, наче крутих, не даючи стороннім із числа персоналу навіть підійти збоку. Донорів було мало, але

їхній постійний рух від кабінету до кабінету створював неабиякий гамір. Хворі, що прийшли цього дня на прийом до поліклініки, нервували, висловлюючи одне одному незадоволення.

До хірургічного корпусу над'їхала стара розгепана «Волга». Із задніх дверцят вилізло двоє хлопців. Третій, відчинивши передні дверцята, сказав їм:

— Значить, ідете до хірургії і шукаєте Голоюха Тараса Васильовича. А далі він вам усе організує.

— Добре... — мляво закивали ті.

Машина рушила, і майбутні донори без особливого ентузіазму увійшли до вестибюля й почали підійматися сходами догори.

Петро Петрович Савчук біг тими ж сходами донизу і несподівано зупинився.

— О! — вигукнув він одному з хлопців. — А ти куди — кров здавати? Чого не признаєшся?

— Та ось, привезли... — пробурмотів той.

— Ну, ходімо, я вас відведу.

— Ні, — відмахнулися обидва. — Йдемо, куди нас направили.

— А на кого здаєте?

— На Голоюха.

— Так у нього і так десять чоловік. Півдня хочете чекати? До того ж, лікарняний тобі хто зробив минулого року? Давай-давай, ходімо зі мною.

Ті намагалися трохи протестувати, але Савчук потяг їх униз до виходу.

— Це ви йому зробили лікарняний — нехай він і здає на вас, а я піду Голоюха шукати...

— Тобі ще зроблю, — завірив Петро Петрович, тягнучи обох далі.

У цей самий час двоє людей, що регулярно поважали одне одного, голосно скрикуючи і допомагаючи собі матюками, тягли величезну залізну кайстру біля недобудованого будинку, їм допомагав третій. Так потихеньку, короткими, але ефективними ривками, вони просувалися за ріг будівлі між кущами та молодими деревцями.

— Обережно! — покрикував господар. — Яблуню не зламайте! Обережно, кажу! Там вишня японська...

Нарешті кайстра опинилася під стіною, яку збиралися штукатурити.

— Ну все, стоп... — задоволено промовив господар.

— Ось, ще тут трохи посунемо... — старалися ті.

Він виніс целофановий пакет і віддав їм. Там явно була пляшка, випирала буханка хліба і ще щось. Двоє «вчорашніх» задоволено терли руки.

— Ну ось, — втлумачував їм третій, — бачите? А ви — кров, кров...

Голоюх нервово прямував коридором поліклініки у напрямку власного кабінету. Останні купки донорів рухалися до виходу. Погляд лікаря був похмурий. Назустріч трапився Медвідь.

— Ну що?

— Ні хріна. Васильович підвів, алкаші не прийшли.

— Так ти ж казав — від діда після грижі двоє прийдуть?

— Чекаю. Казала баба, що приведе, але досі ні слуху, ні духу. Напевно, з кінцями... А в тебе?

— Один. Туго. Було би хоч двоє, я б тобі одного відписав. Також обіцяли, але кудись поділися.

— А в Олега?

— Також один.

— От засада...

Медвідь попрямував далі, а Тарас зайшов до свого кабінету. Валентина писала картки і лише мовчки зиркнула на нього.

— Ніхто не приходив? — похмуро спитав він.

— Ніхто.

— Якщо прийдуть — ...

— Усе пам'ятаю, доктор, — сказала вона, — беру за руку і веду просто до вас. А хто підійде ближче, як на три кроки, стріляю без попередження.

Зачинивши двері, він пішов назад у відділення.

Петро Петрович вів у напрямку відділення переливання двох донорів.

— А нам нічого не буде? — слабо пручався один із них.

— Звичайно, нічого, — завірив той, — я вам усе організую. В черзі не чекатимете. А в Євстахіївни й так вистачає. Там усі породіллі по десять чоловік здають! А ви ж родити не збираєтеся?

Хлопці загиготіли і вже веселіше рушили за ним.

Не в змозі сидіти в ординаторській, Голоюх знову рушив на вихід. А зі сходів у коридор хірургії заходила — не те слово — «запливала» бабуня, яка обіцяла привести двох донорів. Просто від дверей бабця кинулася до нього:

— Лікарю, я встигла?

— На щастя — так. Де ваші донори?

— Зараз... — вона змовницьки озирнулася і невідомо для чого потягла його до ординаторської.

— Не зрозумів, куди ви? — здивувався Тарас. — Давайте ваших донорів і бігом йдемо до поліклініки, бо все закінчується.

Але бабуня, похапцем заскочивши до ординаторської і переконавшись, що там нікого немає, поставила на його стіл сумку, витягнула з якоїсь глибинної кишені дводоларову купюру і простягнула лікарю.

— До чого тут це? — запитав він.

— Усіх обійшла вчора, — клялася бабуня, — дехто має доляри, але щоб два — ніхто. Кажуть, дуже рідко буває.

— Бабуню! — Голоюх мало не заволав із відчаю. — Ви що, зовсім без пам'яті? Я ж вам казав — «донори», а ви мені долари! Ви що, не розумієте: донори — це люди, які кров здають! Я для чого все вам вчора пояснював? Навіщо мені ваших два долари? Якщо сьогодні ніхто не здасть, то завтра мені й двадцять не допоможуть!

Він приліпив банкноту до столу перед бабцею, яка розгублено кліпала очима, і побіг до поліклініки.

Зал принишк. Доповідь завідуючого відділом переливання справила гнітюче враження. І тепер усі уявляли, що видасть зараз головний.

— Дійсно, — сказав Лабо після паузи, загрозливо насунувшись на стіл, — досягнення наші із дня в день усе вищі та вищі. Просто диву даєшся! Навіть не знаю, з кого починати. Ну, напевно, все-таки з хірургії... Найповажніша служба... Оперуємо, лікуємо... Донорів дати не можемо. Та що казати — сам завідуючий прекрасний приклад подає. Ілля Петрович — один донор. Солідно. Завхірургією. Так, один донор. Звучить. І колеги від нього не відстають. Олег Вікторович, який у нас уже півроку впроваджує прогресивні харківські технології, круто оперує. Імідж у районі — не менш ніж професорський...

Олег лише посміхнувся у вуса, слухаючи це.

— ...Також один донор. Хворі йдуть, донорів дати не можемо. Браво. Голоюх...

Тарас лише приречено підвів очі до стелі.

— ...Ну, це ж навіть незручно дати більше, ніж старші колеги. Я розумію, солідарність... Також один донор.

Тарас подивився здивовано. Він навіть опустив кінчики губів і несамохіть озирнувся.

— ...А ось Петро Петрович приємно здивував. Так. Шість донорів. Отже, можемо, коли схочемо!

Савчук скромно опустив очі у підлогу, мало не зашарівшись.

А за годину всі троє схилилися у відділенні переливання крові над столом із розкладеними аркушами паперу. Там сьогодні панували тиша та спокій. Медсестра розклала перед ними аркуші, по яких вони вивчали списки учорашніх донорів.

— Ось, — сказав Медвідь, зупинивши свій палець на якомусь рядку, — глянь, двоє з агрохімії. Цікаво... на Савчука записані.

— Ну, може він їх десь... Знайшов, зліва...— припустив Тарас. — О! А ось глянь! Дорожний! Двоє... Що? Також на Савчука? Це що — рекет?

— Зараз... — пробурмотів Ілля, — зараз я влаштую цьому «підприємцю»... Ні, краще офіційно, в кабінеті. І з головним!

— А от звідки в мене донор?— несподівано згадав Голоюх.— Ану... дивись... якийсь Веприк, не працюючий... Не знаю такого...

— Ну, а ваша медсестра хіба не приводила? — озвалася сестричка з відділу переливання, яка стояла поруч. — Вона вже на кінець дня тут товклася з якимось. Уже закривати збиралися, а вона привела.

Але тут, наче буревій, до приміщення увірвалася Оксана Євстахіївна.

— Привіт, хлопчики, — сказала вона, навіть не глянувши на хірургів. — Ану дайте мені...

Вона протиснулася до столу і почала водити пальцем по списках, бурмочучи собі під ніс:

— Як це так? Такі люди не підводять... У мене донька начальника РТП родила! Троє мали прийти, а здав лише один. Ну ось! Усі троє... Що? А чому двоє на Савчука?!

— Схоже, цей діяч усіх переполовинив... — зауважив Тарас. — Цікаво, чому в нього тільки шість?

Євстахіївна дихала часто та глибоко, а обличчя її вкривалося червоними плямами.

— Ну, все, — сказала вона. — Зараз я зарию цього кидалу...

І вона рішуче попрямувала на вихід.

— Ідемо, — смикнувся Голоюх.

— Пізно, — з жалем промовив Ілля. — Там вже не буде кого добивати — ні з головним, ні без.

— Рятувати! — вигукнув Тарас. — Вона ж його, придурка, дійсно зариє! Знайшов, кого кидати...

І вони чкурнули слідом за нею.

Голоюх увійшов до кабінету й сів писати. З перев'язочної визирнула Валентина.

— О, доктор... А ви що, і по обіді сидітимете? Замість Савчука?

— Вважай, немає більше твого Савчука, — пробурмотів Тарас.

— Чого це мого? — обурилася вона. — І як це... немає? У якому значені?

— У прямому. Його саме зараз Євстахіївна добиває.

— За що?

— За день донора, — відповів Голоюх. — До речі, а звідки взявся мій донор? Ти нікого не приводила? Я маю на увазі — за власною ініціативою?

— Дуже мені треба... — скривилася вона. — День донора — ваш головний біль, а в мене свого вистачає.

— А наші з переливання кажуть, що ти там товклася.

— Я по своїх справах.

— Ну, гаразд, — погодився Голоюх. — Однаково дякую. Добре, хоч сама здавати не додумалася.

— Доктор! — вигукнула вона, театрально округлюючі густо нафарбовані очі. — Ви що, гадаєте, в мене зовсім шарабани поїхали?

Після повороту з траси дорога значно погіршилася. Вона стала вузькою, горбатою та не надто рівною, але машин на ній не було.

Тож червона «шістка» йшла, практично не знижуючи швидкості. Машина м'яко підскакувала на ямах, від чого у салоні відчувалися лише глухі поштовхи й шурхіт шин по камінні.

Ліда, спершись на спинку сидіння, щасливо та замріяно спостерігала осінній пейзаж. Несподівано вона нахилилася уперед і, показуючи пальцем, сказала:

— А ось і мій будинок видно! Он, третій дах, поруч із блискучим!

— Бачу, — відповів Беженар.

Машина заїхала до села і зупинилася біля зеленої огорожі. Ліда відчинила дверцята.

— А може, все ж таки зайдете, Валентине Івановичу... га? Пообідаємо.

— Ні, Лід очко. Я ж казав тобі — незручно.

— Ну, добре, — відповіла вона. — Дякую. Дорога була надзвичайно приємною. То я принесу речі, так?

— Звичайно, тягни все, що потрібно. Завезу до твого гуртожитку і залишу. Тільки скоренько, гаразд? Ще завидна додому доїду.

— Гаразд, — сказала вона. — Вже несу.

Клацнувши хвірткою, Ліда увійшла до хати, а Беженар увімкнув магнітолу, оглядаючи з вікна машини будинок та садибу. Перше, що кинулося в очі, — розкішна яблуня з великими червоними плодами, під якою поважно походжали великі породисті гуси.

Несподівано двері будинку відчинилися і на ґанок вийшла жінка — проста, дещо огрядна, приємна з вигляду. Зав'язуючи на ходу хусточку, вона підійшла до машини. Беженару нічого не залишалося, як відчинити дверцята.

— Валентине Івановичу, ну як так можна! — вона схопила його за руку, змушуючи вийти з машини. — Боже, мені про вас Ліда стільки розповідала! Ну, як це вона додумалася залишити вас тут? Ходімо до хати, ми вас дуже просимо. Будь ласка! Ми вас без обіду нікуди не відпустимо!

— Дякую, — у своїй звичній манері відповів Беженар, — але, ви знаєте, я б хотів завидна повернутися. Правда, я не можу затримуватися. Ні, дійсно! Я не сором'язлива людина і з задоволенням би зайшов, тим паче, що полюбляю гарно поїсти. Але зараз не можу. Іншим разом.

Ліда вийшла на ґанок із великою дорожньою сумкою.

— Лідуню! — серйозно обурилася її мати. — Ну як тобі не соромно? Куди ти це тягнеш? Валентине Івановичу, я вас дуже прошу! В мене потім тиждень серце болітиме, якщо ви просто так поїдете.

Ліда залишила сумку на ґанку і підійшла до них.

— Що поробиш, Валентине Івановичу...— сказала вона.— Доведеться зайти.

Беженар клацнув дверцятами машини, замикаючи їх на ключ. Вигляд його при цьому вже не був таким незворушним.

Вони увійшли до кімнати, де на прибраному скатертиною столі вже стояв графин із чимось червоним, ваза з печивом та дві пляшки води — одна «Лимон», друга «Дюшес». Лідин батько, високий худорлявий чоловік, привітно підвівся назустріч, простягаючи руку.

— Це мій тато, — сказала Ліда, — Володимир Миронович. А це...

— Знаю, — перебив той, — ми вже всі давно знаємо, який чудовий лікар Валентин Іванович, її шеф і так далі...

Господар трусив руку гостя, щиро запрошуючи до столу, де Лідина мати вже розставляла нехитрі сільські страви.

— Як доїхали?

— Нічого, дякую, — оговтавшись, відповів Беженар. — До повороту взагалі непогана дорога.

— А ви що, мали якісь справи в області?

— Уже впорався, — відповів Беженар. — Ось, зробив маленький гачечок — вашу Ліду підвіз, а тепер назад.

— Нічого собі маленький! — здивувався батько. — Я вам бензинчику віллю в бак, коли їхатимете.

— Ну що ви! — обурився Беженар. — Це дрібниці. Обов'язок честі, так би мовити, ученицю підвезти. Вона у вас молодець.

Лікар ніяково замовк.

— Усе, Валентине Івановичу, сідайте, — клопоталася мати, ставлячи на стіл тарілку з паруючими сардельками. — Зараз я подивлюся, як ви «полюбляєте добре поїсти». Наливай, тату... Може, щось міцніше?

— Ні-ні! — замахав руками Беженар. — Я за кермом. Ще назад їхати. Вибачайте, це вже без мене.

— Шкода, — засмутилася мати. — Ну, тоді за ваше здоров'я. Це наше, виноградне. Самі робили. Я вам із собою дам, вдома скуштуєте.

— Оце підходить, — погодився Беженар. — Вдома обов'язково. А тут Лідочка мені водички наллє...

— Тобі яку? — запитала та, простягнувши руку до пляшок. — «Лимон», чи...

Мати злякано вирячилася на дівчину, але було пізно. Ліда почервоніла і замовкла, опустивши очі. Батько лише нерозуміюче переводив погляд з лікаря на дочку і назад. Беженар уже встиг наколоти сардельку на виделку і тепер тримав її у піднятому стані, не розуміючи, як вчинити — відправити до рота, чи покласти на тарілку. Вони зробили у цій ситуації найгірше, що тільки можна було, — подивилися одне на одного. А батько з матір'ю у цей момент, заклякнувши, дивилися на них. Беженар мовчки поклав виделку з наколотою сарделькою на тарілку і спер на край столу пальці, що виглядали не менш переконливо, ніж ті самі сардельки.

— Лідо, — нарешті промовила мати, — як це...

Голос її здригнувся, і вона так і не змогла договорити фразу.

— А так це...— відповіла дівчина.— Ми давно вже з Валентином Івановичем на «ти».

— А ч...чому? Ти ж...

Батько тим часом лише розгублено кліпав очима.

— Тому, що він для мене найближча людина — в усіх відношеннях. Ось так. Пробач, що так вийшло... — останнє дівчина промовила, дивлячись на Беженара.

— Нічого, все гаразд, — відповів той.

— Я правда, не навмисне, — продовжувала вона. — Я забулася...

— Нічого страшного, — повторив він, — не переймайся.

Лідина мати лише переводила очі з лікаря на дочку, все

ширше роззявляючи рота і затуляючи його рукою. їй здавалося, що у цей момент власне волосся стає дибки. А ті двоє продовжували говорити між собою так, ніби батьків тут і не було.

— Якщо вже так вийшло, може, ми договоримо до кінця і розставимо всі крапки над «і»?

— Як хочеш... — знизавши плечима, погодився Беженар.

— Що г-г-оворити? — здавалося, до матері почала повертатися мова. — Й-які крапки?

— Справа у тому, що ми з Валентином Івановичем кохаємо одне одного, — сказала Ліда.

— Люди... — тільки й змогла вимовити нещасна жінка.— Л-лю...ди...

Невідомо для чого вона намацала на столі серветку і тепер, не знаючи що з нею робити, жмакала її у руці.

Лідин батько повільно відсунув стільчика і вийшов до сусідньої кімнати. Мати кинула серветку на тарілку і вибігла за чоловіком.

Беженар мовчки подивився на Ліду.

— Я дійсно випадково... — голос її тепер уже здригнувся.

— Не переживай, — він взяв її за руку, — чого вже тепер...

Може, мені поїхати просто зараз?

Двері з кімнати відчинилися, і вбігла перелякана мати Ліди.

— Ходи сюди! — кричала вона. — Ходи сюди! Батькові погано!

Ліда, скочивши з-за столу, кинулася за нею. Нерішуче підвівся й Беженар, не розуміючи, як йому вчинити, але дівчина миттю вискочила з кімнати.

— Ходи сюди! — кричала вона. — Батькові погано!

Здавалося, обох їх заклинило на цій фразі.

Беженар смикнувся туди. Батько Лідин сидів на дивані, швидше, напівлежав, увесь зм'яклий. Обличчя його було білим, а права долоня застрягла за відворотом сорочки, намагаючись дотягтися до серця.

Поклавши його на диван, Беженар поляскав по щоках, помацав пульс, а потім крикнув:

— Давай сюди горілку або коньяк!

Коли ж Ліда увірвалася назад до кімнати з пляшкою в руках, він тряс його, ляскаючи по щоках і кричав:

— Володю, відкривай очі! Ну! Вова!

Вихопивши закорковану пляшку з рук дівчини, Беженар вдарив горлечком по батареї, від чого воно відлетіло, потім ляпнув горілкою по обличчі та почав терти за вухами.

— Бігом до машини! — крикнув він Ліді. — Ключі в куртці. Аптечку сюди! У лівій кишені ключі!

Ліда вибігла з кімнати, а Беженар розтулив губи бідолашного батька, хлюпнув горілкою туди, а потім знову почав ляскати по щоках. Мати весь час стояла у кутку кімнати, склавши долоні на грудях, і голосно причитала. Коли з'явилася Ліда з аптечкою, батько вже почав рухати губами. Очі його, щоправда, час від часу ще закочувалися догори. Набравши з ампули у шприц, Беженар зробив чоловікові підшкірну ін'єкцію і відразу ж відкрив нову ампулу. Другий укол був внутрівенним. Ліда тим часом стискала батькову руку вище ліктя замість джгута.

Пацієнт потроху приходив до тями. Очі повернулися з піднебесся і тепер стріляли по стінах, періодично заплющуючись.

— Володимире, все гаразд, — тлумачив йому Беженар. — Усе, приходимо до тями.

А хворий, роблячи якісь незрозумілі спроби спертися руками та сісти, здивовано зиркав на свого рятівника. Мати Ліди, усвідомивши нарешті, що її чоловік принаймні не помер, знайшла поблизу стільчика і присіла на нього. Руки її тремтіли, причому, права також тяглася до ґудзиків кофти. Помітивши цей рух, Беженар злякано зиркав на жінку. Згадавши, що така річ є у хаті, Ліда принесла апарат для вимірювання тиску.

Хворого — худого чоловіка п'ятдесяти років — вели попід руки коридором. Він тримався за живіт і стогнав. Із одного боку була його дружина, з іншого — фельдшерка «швидкої».

— Схоже, апендицит, — сказала лікарка Медвідю, який вийшов назустріч.

— Ніхто ще не дивився? — запитав той.

— Ніхто. Шукали Савчука в поліклініці, а його немає.

— Як завжди... — пробурмотів Ілля. — Заводьте сюди, на санпропускник.

Хворого завели і поклали на кушетку.

— Учора по обіді почав скаржитися на живіт, — розповідала його перелякана дружина. — А потім що далі — то гірше.

— Чого ж ви його добу тримали? — запитав Ілля.

— Сподівалися, може, саме перейде...

Зітхнувши, він почав оглядати живіт пацієнта. З правого боку той практично не давав торкнутися, ловив лікаря за руку і стогнав.

— Нічого собі...

До оглядової зазирнув Голоюх.

— Подивися, — запропонував Ілля, — привезли як апендицит.

Голоюх усівся поруч із хворим і обстежив його живіт.

— Гаразд, — сказав Медвідь, коли той скінчив, — кладемо до нас. Будемо оперувати зараз, терміново. Тут двох думок бути не може. Так, Тарасе Васильовичу?

— Звичайно, — підтвердив Голоюх. — А він у вас часом не падав звідкись?

Налякана жінка переводила погляд із одного лікаря на іншого.

— Начебто ні... Звідки ж йому падати?

— Не знаю, — сказав Ілля. — Його, часом, ніхто не бив?

— Та хто ж його поб'є?

— Машо! — Ілля виглянув із санпропускника. — Приймай хворого. Апендицит, запущений. Готуй до операції. Як прізвище його?

— Оверчук... — тремтячим голосом відповіла жінка.

Вони вийшли до коридору.

— Надто бурхлива клініка, як для апендициту, — зауважив Тарас.

— Аби перфоративної часом не було, — погодився Медвідь.

— Розріжемо — побачимо...

У кімнаті персоналу оперблоку обідали. За столом сиділи Люба — старша, Надя з Люсею, операційною санітаркою, і Наталя з реанімації, яка забігла у гості.

— Ось так, — розповідала вона, — а потім був торт і цукерки.

— А в нас тихо — ніяких ювілеїв, — сказала Люба.

— Стоп, — перебила її Надя, — а чи не зараз у Савчука повинна бути якась дата?

— Точно! — погодилася старша. — До того ж, йому тридцять три намічається. Кругла дата.

— Не кругла, а знаменна, — виправила її Наталя, — вік Христа.

— Не важливо, — відповіла Люба. — Питання в іншому — виставлятиме він, чи ні.

— За тридцять три міг би й виставити, — сказала Надя.

— Дійсно, шмат від нього не відпав би, — підтримала Наталя.

— А він на цей день просто відгул візьме, — припустила Люба. — Йому відгул взяти — раз плюнути.

До кімнати зазирнув завідуючий.

— Про що сперечаєтеся, дівчата?

— Сідайте, Ілля Петрович, ми вам кави зробимо.

— Та ні, дякую. Я чую з коридору — ви так емоційно про щось...

— А це ми згадали, що в Савчука скоро ювілей. Тридцять три.

— То й сперечаємося — поставить, чи ні...

— Ну... такому, як Савчук, — сказав Ілля, — гадаю, навпаки могла б і лікарня поставити. Нічого б не сталося.

Усі засміялися.

— Готуйтеся, шановні, — додав Ілля. — За годину операція.

Червона «шістка» їхала вулицями якогось райцентру. Погода вщент зіпсувалася. Небо затяглося хмарами, здійнявся вітер, і на вітровому склі періодично з'являлися числені дощові краплі. Беженар мовчки крутив кермо. Обличчя його втратило звичайну незворушність, хоча й певних емоцій на ньому не проглядалося.

Зупинивши машину на розі біля приватного кіоску, він вийшов і витяг портмоне.

— Дайте мені... — почав він, бігаючи очима по широченній вітрині.

Пауза затяглася надовго.

— Що, не можете вибрати? — мило посміхнулася дівчинка, можливо, чимось, а віком — безперечно, схожа на Ліду. — В нас є з чого...

— Та ні, — пробурмотів він. — Просто згадую, які палив замолоду...

В операційній працював наркозний апарат, по-діловому брязкали інструменти, пищав звуковий індикатор діатермії. Перед дверима оперблоку в накинутому халаті стояла дружина Оверчука і голосно молилася.

— Що там? — запитав Щур. — На скільки мені налаштовуватися?

— Не спіши поперед батька в пекло, — відповів Ілля. — Ще у живіт не зайшли. Надю, кохера давай...

— Жилавий мужик, — констатував Тарас. — Чисто виходячи із зовнішнього вигляду — попиває...

— Не тільки з зовнішнього, — виправив Щур. — Жінка казала, п'є безпробудно. Я питав.

— Пелюшки давай на очеревину, — попросив Ілля. — Хоч би «білочки» потім не було...

— А ви не чули, — несподівано запитала Наталя, — кажуть, наш Павлуша кудись пропав.

— Який Павлуша? — не зрозумів Ілля.

— Ну, фельдшер, якого недавно розрахували. Він ще за Світланою ходив.

— А що означає — пропав? — не зрозумів Голоюх. — Я чув, він оженився на доньці нашого завгоспа.

— Дійсно, женився і відразу поїхав назад до Німеччини, — пояснювала далі Наталя. — А там пропав. Подівся кудись — і все. Ні слуху, ні духу. Не дзвонить, і з кінцями...

— Та він оженився тільки для того, щоб прізвище змінити, — припустив Щур. — Його ж депортували перед цим. А тепер, як знову туди прорвався, — шукай вітру в полі. Він такий хлопець.

— Нічого подібного, — заперечила Наталя, — в них із Мариною сильне кохання було... Любов із першого погляду. Він би не втік. І адресу лишив, де буде жити. А там кажуть: був, пішов кудись і більше не з'явився. Марина он хоче їхати на розшуки, а Бліщ не пускає...

— Ох, ні хріна собі! — несподівано вигукнув Ілля. — Від— смоктувача вмикайте! Ну!

Загудів електровідсмоктувач.

— Господи, а це що? Повний живіт...

— Судячи із запаху — сеча, — констатував Голоюх.

— А щоб йому... — продовжував дивуватися Медвідь. — Звідки вона тут?

— Треба думати, із сечового міхура, — так само байдуже промовляв Тарас.

— Ну, що там? — не давав спокою Щур. — Розрив сечового?

— Певно, — сказав Ілля, працюючи відсмоктувачем. — Вони ж клянуться, що чоловік не падав і ніхто не бив. От зарази! Ну, я їм дам. Щойно вийду. Так, — голос хірурга став діловим, — ідемо на серединну. Чекай... А це що?

— Треба думати — кака... — все тим же тоном повідомив Тарас.

— Господи, ще розриву кишечника не вистачало... Точно —

гімно. Ні, ви уявіть, як його мали вчора по животі товкти!

Стерильні простирадла на животі переставляли. Об'єм операції несподівано розширявся.

Червона «Лада» прогнала вулицями Тачанова і під'їхала до невеличкого триповерхового будинку. Вийшовши з машини, Беженар відчинив ворота одного з гаражів, що зліпилися куп

кою під будинком, і зібрався заїжджати. Але щось його наче муляло. Він озирнувся і нерішуче подивився на ключі в замку запалювання. Потім зміряв очима отвір гаражних воріт.

— Що там, Валентине Івановичу, — почулося ззаду, — я так бачу, ви наче забули щось? Що, повертатися треба?

Це був сусід, учитель математики на пенсії. Він вийшов із відром сміття і тепер, задоволений тим, що зустрів співрозмовника, зупинився на півшляху до ящика.

— Щось важливе, так? — допитувався він.

— Та не так щоб дуже важливе... — знизав плечима Беженар.

— Але муляє, залишає відчуття невдоволення... — підказав

учитель.

— Навіть не знаю, як сказати, — розгубився Беженар. — Сьогодні взагалі невдалий день. Зараз прийду — обов'язково п'ятдесят грамів прийму. Більше — ні, а п'ятдесят — точно.

— Ну, то тоді обов'язково потрібно, — сказав старий. — День і так невдалий, а ще оте мулятиме, що ви забули, нехай навіть дрібничка. Що, далеко повертатися?

— Та ні, недалеко.

— То зганяйте, а я гараж постережу, щоб пацани не залізли.

— Дякую, Олексію Семеновичу, — серйозно сказав Беженар, — я недовго.

«Шістка» розвернулася і виїхала з двору, а за кілька хвилин зупинилася біля дверей продуктового магазину.

— Добрий вечір, — сказав Беженар, увійшовши досередини.

— Добрий вечір, доктор, — відповіла пані за прилавком. — Чого душа бажає?

— Зважте мені, — попросив він, — півкіло тих... ні, краще тих сардельок. Вони більше схожі...

— Схожі на що? — не зрозуміла продавщиця, підходячи до холодильника.

— Розумієте, три години тому сидів за столом, навіть уже тримав на виделці...

— Що, невже «а вкусити так і не довелося»? — засміялася вона.

— Саме так і було, — невесело погодився він.

— Бідний ви, бідний, — пожаліла вона. — Напевно, з кимось щось сталося і вас терміново покликали?

— Ви знаєте, саме так і було! — здивовано погодився він.

— Не шкодуйте, — вона простягла пакунок, — наші смачніші. Побачите.

— Цього, на жаль, я не знатиму ніколи, — сказав він уже самому собі, від'їжджаючи від бровки.

У операційній панував гарний настрій. Два розриви кишечника були ушиті, накладалися останні шви на сечовий міхур. Операція наближалася до завершення.

— Готуй багато дренажів, — сказав Медвідь, звертаючись до Наді, — купу трубок і одну рукавицю ріж навпіл.

— Уже готові, Ілля Петрович. Чекають, коли ви закінчите.

— Ой, а я перед операцією надвір виходила... — замріяно промовила Наталя. — Ви би бачили, яка потрясна осіння погода... Пізня осінь... М-м-м... Ото би до лісу на опеньки...

— Не можна, — цілком серйозно відповів Ілля.

— Чому? — здивувалася вона.

— Земля вже холодна. Запалення легень підхопити можна.

— Ілля Петрович! — обурено вигукнула вона. — Я кажу — на опеньки! Ви що, погано чуєте?

— Так і на опеньках можна, — знизав плечима він, — м'якше.

— Ну, Ілля Петрович, — здивувалася Наталя, — ви сьогодні якийсь такий... озабочений... такий весь...

— Як? — наче недочув Щур. — Ти кажеш — збочений?

— Озабочений! — обурено виправила Наталя, перериваючи загальний сміх. — Тобто сексуально озабочений... Ми навіть зараз почервоніємо...

— Ага, почервонієте ви! — засміявся Ілля. — Я от взагалі їм заздрю — анестезіологам. Зачиняться там на ніч у своїй реанімації...

— Немає реанімації — є анестезіологія та інтенсивна терапія, — затяг своєї улюбленої Щур.

— Та яка до біса різниця? — продовжував той. — Зачиняться на ніч у своїй інтенсивній терапії, і ніхто не відає, що вони там роблять. А медсестри в них які... Навмисне підбирали...

— Вам заздрісно? — запитала Наталя. — То переходьте до нас. У нас є ставка вільна. Правда, Сергію Андрійовичу?

— Еге, — гмукнув Щур, — хотів би я подивитися на хірурга, який би перейшов до анестезіології!

— Ну чому, я би пішов! — насідав Ілля, в якого наче з'явилася ейфорія після вдало проведеної операції. — Їй-богу, пішов би, але якщо тільки на нічні чергування. На день ні. Тільки на нічні. Вони там таких медсестер поназбирували... Я б там-м-м...

— Ілля Петрович! — нарешті не витримала Надя. — Вам що, своїх медсестер мало? Так навіть не коректно по відношенню до нас! Жарти жартами, а ми й образитися можемо.

— Та що ти його слухаєш! — махнула рукою Наталя. — Ілля Петрович тільки язиком майстер. А якби дійсно до діла... Він же ж зразковий сім'янин.

— А що, — не зморгнувши відповів Ілля, — язиком — такий спосіб також є. Зараз усе дозволяється... Навіть по телевізору показували.

— Ілля Петрович!!! Ні, ваш завідуючий явно сьогодні на сексуальному ґрунті... — сказала Наталя.

— Усе! — несподівано гаркнув Медвідь так, що всі підскочили. — Зашиватися, бігом! Кетгут на очеревину. В животі нічого не забули?

— Нічого, — відповів Голоюх.

Наталя увійшла до ординаторської і всілася біля лікаря.

— Так, — сказав Щур, — ось це прокапати до вечора. Банку для сечі повісили?

— Звичайно, — відповіла вона.

— Молодці. Кава є в нас?

— Звичайно, доктор.

— Тоді став.

Двері відчинилися без стуку, і до ординаторської заскочив Медвідь.

— Ну, це концерт, — заявив він із порогу. — Я вже розслідування провів. Це ж його кохана жінка так відгамселила! Ота, що перед дверима молилася. Сечовий міхур і два розриви кишки! Тепер он стоїть, крокодилячі сльози ллє. Уявляєш — він її вже дістав остаточно. У баби просто нерви здали. А вчора приперся знову ледве теплий. Ну, вона сіла на нього зверху і товкла, поки наснага не скінчилася.

— Добре товкла, — погодився Щур. — Хоча нічого дивного. Приповз додому після п'янки, сечовий міхур переповнений, м'язи розслаблені... Скільки там йому треба?

— Нормально, — сказала Наталя.

— От дивись, — повчав її Щур, — ніколи не давай волю емоціям у відносинах із чоловіком. Ну, відтоварила вона коханого, ну, отримала сумнівне короткочасне задоволення... А тепер витрати на лікування, та й докори сумління. Плюс боїться, щоб у міліцію не повідомили. До речі, ти дзвонив уже?

— Та ну їх у баню! — сказав Ілля. — Що вони — судитися будуть? Потім самі ж менти за нами ходитимуть, щоб цей сигнал ліквідувати й справу закрити. Ми зобов'язані писати те, що говорить хворий. А хворий каже, що його не били. Розслідування — не наша функція.

— Як скажеш... — відповів Щур.

На столі озвався телефон.

— Так! — Наталя взяла трубку. — Вас, доктор.

— Алло! — голос його одразу змінився і набув якихось невпевнених та здивованих інтонацій. — Та ні, взагалі-то... З чого ви взяли? Слухайте, а він що — вам так набрид?

Знизавши плечима, Щур поклав слухавку.

— Хто це? — запитав Ілля.

— От же ж є люди! — обурився Щур. — І то без мук совісті! Ні, я розумію, він їх усіх допік, але тим не менше...

— А що таке?

— Дзвонить уже втретє зять цього Оверчука і питає, чи вже відійшов його тесть. Я кажу, що ні, а він питає: «А коли відійде?».

Ілля подивився на нього, а потім постукав себе кісточками пальців по голові:

— Тумаки! Він мав на увазі — коли від наркозу відійде! А ти йому: «Вам що, тесть набрид?». Налякав, напевно...

— Нічого подібного, — відрубав Щур. — Із наркозу виходять. А відходять лише у кращий світ.

— Буквоїд, — сказав Ілля. — Як ви тут його витримуєте?

Коли подзвонили у двері, Беженар уже знав, хто це. Відчинивши, він посунувся, пропускаючи Ліду.

Вона увійшла, цьомкнула його у щоку і почала роззуватися. Зняла один чобіт і шукала очима по підлозі тапочки, але їх ніде не було. Наче згадавши щось, він поліз на полицю до шафи і витяг її тапочки з целофанового пакета.

— А чому вони в пакеті? — запитала Ліда.

— Чесно кажучи, я гадав, що ти більше не з'явишся, — сказав Беженар. — Поставив до шафи, щоб очі не мозолили і не нагадували.

— Цікаво, — сказала вона, пройшовши до кімнати і сівши на диван. — А чому я мала зникнути? Ми ніби й не сварилися.

Ліда виглядала спокійною та врівноваженою, але настрою гарного не було.

— Так, ми не сварилися, — погодився він, — але деякі катаклізми відбулися. Як здоров'я твоїх батьків?

— Нічого, — відповіла вона, — нормально. Все вляглося.

— Що означає — вляглося?

— Припинили хапатися за серце, — пояснила вона.

— Ну, це вже немало. Я йду чай поставлю. Чи ти кави хочеш?

— Нічого я не хочу, — сказала Ліда, — лише посидіти та віддихатися.

— А що було наступного дня? — запитав він.

— Не наступного дня, а вже за годину, — дівчина вляглася на диван і скрутилася калачиком. — Банальний батьківський концерт.

— І що ти робила?

— Пішла до подружки, а повернулася, коли вони вже спали.

— А наступного дня?

— Нічого, що би заслуговувало на увагу, — пояснила вона. — Я так змучилася...

— Це від нервів, — сказав Беженар.

— А як розуміти твій подив із приводу мого приїзду — ти радий, чи ні?

— Звичайно, радий! — заява звучала цілком щиро. — Але...

— Що — але?

— Я багато думав.

— І що?

— Нам дійсно час зупинити це божевілля, — сказав він.

— Так? — здивувалася Ліда. — Божевілля — це те, що в нас? А я гадала, це називається іншим словом... Але тобі видніше. Ти старший, у тебе більший життєвий досвід... Тобі видніше, як це назвати.

— Лідочко, — сказав він, — помиляються люди навіть із дуже великим життєвим досвідом. Ніхто від цього не застрахований. Я також гадав, що наші відносини називаються іншим словом, але насправді це все-таки божевілля. І я би хотів, щоб ти якнайшвидше це зрозуміла. Так буде краще для тебе, повір мені.

— А ти дійсно хочеш, щоб мені було краще? — запитала вона.

— Звичайно!

— Ну, тоді це все-таки не божевілля, а те, що тобі зразу здалося.

— Я розумію, — сказав Беженар, — важко просто так, свідомо. Тим паче, коли все гаразд. Але це необхідно. Я винен, що допустив до цього. Мені й доведеться виправляти. Лідочко, життя пролітає миттєво. Не встигнеш озирнутися — воно вже позаду. Не можна його марнувати. Тому тобі доведеться. Я наполягаю.

— А можна, я побуду до ранку? — запитала вона вже іншим голосом. — Я дійсно дуже змучена і хочу спати.

— Ти що?! Як ти могла подумати? — обурився він. — Звичайно. Чому до ранку? Я просто пояснюю тобі ситуацію і хочу, щоб ти зрозуміла й зробила так, як краще. Зараз я нагодую тебе, а тоді спатимеш.

— Не хочу їсти, — сказала вона. — Побудь поруч, поки засну...

За вікном майже стемніло. Штори були відкриті, й у кімнаті

розрізнялися обриси крісел, шаф та телевізора. Беженар накрив дівчину ковдрою і ліг поруч, обійнявши ззаду рукою.

Коли він прокинувся, за вікном був похмурий осінній ранок. Він лежав сам на дивані, вкритий ковдрою. У квартирі стояла тиша. Приходячи до тями і щось згадуючи, Беженар кілька хвилин лежав нерухомо, а потім підвівся і пішов на кухню. Так, він був сам. Ліда зникла. Не залишилося навіть зелених тапочок.

Прийшовши зранку на роботу, Медвідь відразу отримав сенсаційну новину від нічної зміни.

— Ілля Петрович, — сказала Оксана, — Оверчук пішов.

— Як — пішов? — Злякався Ілля. — Що... помер?!

— Та чого помер — пішов. Устав і пішов.

— Куди?!

— Не знаю... Зовсім пішов. Он, туди... — вона показала рукою через вікно. — Ми з Сонею бачили.

— Ні, ну це... — у лікаря навіть перехопило подих. — Ви що, з глузду з'їхали? До яких пір цей дитячий садок триватиме? — мало не кричав він. — Як це пішов? Перша доба після операції! А ви де були? Чому відпустили?

— А що я зроблю? — Оксана мало не плакала. — Він Соню відштовхнув і пішов. Що я з ним зроблю?

— Ні, це якась маячня... — сказав Ілля. — У нього ж рана через весь живіт, трубки кругом стирчать... Чекай, у нього ж цистос— тома, сеча в банку тече!

— Він банку викинув, — сказала Оксана, — а трубку на ґудз зав'язав, щоб не текло.

— Абзац... — пробурмотів Ілля. — Стоп, так у нього ж одягу немає! Тільки труси й сорочка з білизни!

— Так він у них і пішов. Взуття теж немає. Сказав, щоб ми його кеди віддали, а я не дала. То він босий пішов.

— Ні, це кінець... Може, у нього «білочка» почалася, а ви нестямного відпустили!

— Та ні, — заперечила Оксана, — нормальний був. Жодних ознак.

— Нічого собі — нормальний... І що тепер накажете робити, га?

— Та нічого з ним не станеться, — сказала Оксана, — погуляє та вернеться. Ви ж самі всім хворим кажете, що лікарня — не в'язниця...

— О-ой... З вами не скучиш, — сказав Ілля, повертаючись до кабінету.

Оверчук з'явився близько четвертої. Він крокував коридором відділення цілком бадьорою ходою у якихось подертих спортивних штанях із витягнутими колінами та кедах на босу ногу. У пелені своєї натільної сорочки він ніс яблука.

Ілля так і застиг серед коридору з роззявленим ротом.

— Добрий день, доктор, — сказав Оверчук, проходячи поруч, — ось, беріть, пригощайтеся...

-Не зрозумів... — затинаючись, промовив Медвідь. — А... де ви були? Що це таке?

— До друга ходив, — відповів той. — Він тут живе недалеко.

— А ви що, не знаєте, що вам не можна? Ви щойно другу добу після важкої операції! Ви що, не розумієте, що можете себе угробити?

— Та нічого мені не станеться, — махнув рукою той.

— А... навіщо вам яблука?

— Як навіщо? Я вже другу сутку нічого в рот не брав! У вас же ж тут не дають! Я кажу — дайте їсти, а вони — не можна... Я що — з голоду подихати мушу?

— Не зрозумів — ви що, їли? — здивувався Ілля. — Яблука?!

— Звичайно. Назбирав і поїв. Із хлібом. У друга більше нічого не було.

— Господи... — Ілля мало не закрутився на місці. — Ви що, не розумієте, що у вас кишки позашивані? Вам тільки сьогодні можна буде починати перетерту зупку по одній ложці... Ви що, не розумієте, що пустять шви, і тоді...

— Та нічого мені не станеться, — знову перебив Оверчук, збираючись прямувати до палати.

І лише зараз Ілля помітив на ньому трубку, яка стирчала з-за гумки штанів і була зав'язана на вузол. Вона служила для відведення сечі з розірваного та зашитого міхура.

— А це... що, досі зав'язано?

— Аякже, доктор! Я ж не можу ходити і щоб по мені сеча текла! Я все-таки культурна людина.

— Та ви що, зовсім без пам'яті? — заволав Медвідь. — Вона ж навмисне поставлена, щоб сечовий міхур не роздувався! Він у вас зашитий! Пустять шви, піде сеча в живіт — і знову операція! У вас же сеча півдня з міхура не виходить!

— Чого це не виходить? — здивувався Оверчук. — Виходить.

— Куди? — не зрозумів Ілля.

— А куди в людини положено? Своїм ходом, звичайно... — хворий зробив красномовний жест. — Та ви не бійтеся, доктор, ніц мені не станеться.

— Це я повинен боятися?! — обурився Ілля. — Та мені, якщо хочете знати, однаково. Просто праці власної шкода.

І, розвернувшись, він рушив до себе.

Розділ XI

Сніг ішов безперервно. Здавалося, зима, що почалася так рано, збиралася відразу ж розставити всі крапки над «і», продемонструвавши з перших же днів, хто у хаті хазяїн. Мороз ударив двадцять сьомого листопада, за одну ніч схопивши кригою калюжі та ставки. Четвертого дня він послабшав, проте здійнявся вітер та посипав сніг. Упродовж трьох днів були переметені начисто усі дрібні дороги. Сполучення між селами припинилося. Їздили лише коні, запряжені у сани, газики голів колгоспів, уази «швидкої» та джип старого Ганса. На центральній дорозі, яка серед жителів Тачанова гучно йменувалася трасою, було трохи легше — потік транспорту встигав за день перемолоти сніг на «кашу». Техніка дорожнього відділу, закинута ще з весни, не збиралася так рано братися до боротьби зі стихією, і містечко занурилося у кучугури.

Число хворих у Тачанівській райлікарні різко зменшилося. «Проривалися» до лікарні лише ті, кому було край як треба. Увечері третього грудня з Нижнього Потоку привезли породіллю. Подорож здійснювалась на санях і перервалася вимушеною зупинкою у Фертилівці на місцевому ФАПі, що стояв порожнім ще з часів Павла. Там пологи у бідолашної жінки, яка так невчасно зібралася родити, прийняла та ж сама нижньопотоцька фельдшерка, що везла її до лікарні. Після цього жінку разом із новонародженим погрузили до джипа, таким чином все-таки переправивши до пологового відділення.

У палатах з рота ішла пара. Хворі, що залишилися, тягли з дому електронагрівальні прилади, не зважаючи на офіційну заборону користуватися ними. Те ж саме робив і персонал поліклініки — висидіти у кабінетах при такій температурі було важко. Зрозуміло, до подібної тактики вдавалися не лише медики, а й усі, кому доводилося у цих умовах якось підтримувати життєдіяльність своїх організацій. Тому напруга у перевантаженій електромережі різко впала, і відключення електроенергії тепер проводилося кілька разів на день. Вечорами у відділеннях світили хто чим — свічками, гасовими лампами, світильниками на акумуляторах. Під цим різноманітним освітленням, під яким важко було не поплутати таблетки, якось оглядали-таки хворих, робили ін'єкції і, що найголовніше, підтримували потужну документацію, без якої існування вітчизняної медицини було б немислиме.

На першому поверсі аварійного виходу розірвало батарею.

П'ятихвилинка у відділенні скінчилася рано. Медсестри підвелися, щоб іти до роботи.

— Оксано, — попросив Медвідь, — Маша наша, напевно, невідомо коли дістанеться. Доведеться тобі затриматися.

— Швидше за все, вона взагалі не дістанеться, — невдоволено зауважила Оксана. — До їхнього села вже кілька днів дороги немає. Там долину перемітає, снігу метрів зо два. Навіть сани не їздять.

— Ну, — розвів руками Ілля, — що поробиш... Потім компенсуємо тобі.

— І двох санітарок ще немає, — нагадала Люба.

— Ну, не відпускай одну з ночі, — сказав Медвідь, — нехай чекає.

Нерухоме тіло несли на ношах догори, насилу долаючи вузькі повороти сходів. Очі цього чоловіка були розплющеними, відсутній погляд спрямований у стелю. На обличчі його — не те, що блідому, а білому — відсутня була всяка міміка.

— Травма! — перелякано заявила молоденька лікарка «швидкої» Щуру, який вийшов назустріч з ординаторської. — Під поїзд потрапив. Там... жахи...

— Наталю, хірургів сюди, — промовив той, схиляючись над ношами.

Ноші поставили на підлогу. Відкинувши ковдру, він побачив криваве лахміття штанів на рівні колін травмованого, який, на перший погляд, не подавав жодних ознак життя — не дихав, не кліпав очима, не ворушив губами. І лише якесь шосте чи то сьоме відчуття підказувало лікарю, що нещасний ще живий. Щур узяв його за руку, потім поклав пальці на шию в проекції сонної артерії.

— Так, перекладайте на ліжко. Систему ставте, швидко! Що кололи?

Хворого вже занесли до палати і перекладали. У відділення зайшли Ілля з Олегом.

— Що за ґвалт?

— А он, гляньте, залізнична травма. Обидві ноги по коліна.

— Де ви його взяли?

— У Макіївці. Нас викликали, — лікарка глянула на годинник, — годину тому. Він доповз до крайньої хати, і там його знайшли.

— Звідки доповз?

— Не знаю. Кажуть, ішов по шпалах, а поїзд іззаду наїхав.

— П'яний, напевно... — припустив Ілля. — Це що ж, виходить... Ранковий дизель? Він приблизно о шостій ранку в районі Макіївки. А зараз десята. Чотири години!

— Усе, Сергію Андрійовичу, — повідомила Наталя, що поралася у палаті біля пораненого.

Вони зайшли туди. Чоловік років сорока п'яти лежав, втупившись у стелю, нерухомо на функціональному ліжку, вже роздягнутий і прикритий простирадлом.

— Тиску немає?

— Нуль.

Щур знову приклав пальці до його шиї:

-Ледве-ледве... Так, другу систему давай. Реополіглюкін. Ілля Петрович, роби венесекцію, бо цього замало.

Олег відкинув простирадло. Ноги були обрізані одразу вище колін. Із розчавлених тканин не було жодної кровотечі.

— Без джгута везли? — запитав він лікарку.

— Так... — розгублено відповіла вона. — Кровотечі не було зовсім. Я гадала — тільки додаткова травма буде...

— Усе вірно, — сказав Олег. — Дзвоніть, нехай приходить рентгенлаборант — знімки робити. Він, напевно, ще й падав, раз поїзд збив.

— Напевно, — погодився Ілля, пораючись із інструментами біля руки хворого. — Ти диви, я вже й вену розкрив, а крові немає... Що він, увесь стік?

— Ти давай вставляй катетер, — підігнав його Щур. — Пускай струйно... Ось так.

Анестезіолог знову почав міряти тиск.

— Ну що?

— Сорок на нуль.

— Уже добре. Аналіз би зробити. Цікаво, який у нього гемоглобін зараз?

— Що, брати? — лаборантка з ящиком була вже тут, а з коридору завозили до палати портативний рентген-апарат.

— Звичайно, брати, — розгинаючись, відповів Медвідь. — Замотуйте руку, тільки з катетером обережно.

— Наталю, в сечовий міхур також катетер постав, — Щур знову запрацював грушею апарата.

— Ну що?

— П'ятдесят на нуль.

— Доктор, я не можу кров взяти! — несподівано заявила лаборантка. — Не тече! Усі пальці йому поколола, а воно не тече.

— Звичайно! — збагнув Олег. — Відмороження. Диви, які пальці. А ще спазм капілярів. А ще шок...

— На мочці вуха спробуй, — порадив Щур, — ну, хоча б гемоглобін визначити.

— Не тече...

— Ну, коли, де хочеш, а аналіз зроби! О Господи... Та він холодний увесь. Наталю, термометр постав.

— Уже стоїть.

— І грілки давайте сюди. З усіх боків обкладайте.

Щур знову надув грушу.

— Так і є... П'ятдесят на нуль.

— Оце так подарунок... — пробурмотів Ілля. — Оперувати тут поки що немає кого. У такому стані не витягне.

— Години з чотири готувати доведеться, — погодився Щур.

— Двадцять шість і три, — сказала Наталя, витягши термометр.

— Скільки?!

— Двадцять шість, шановні, — вона простягла термометр.

— Хай йому грець... — здивувався Щур. — Ану давай внутрішній датчик.

— Навряд чи ми візьмемо його на ампутацію раніше вечора, — зауважив Ілля.

— Якщо взагалі візьмемо, — додав Олег.

У хворого таки з'явилося якесь дихання, але воно було настільки поверхневим, що ледве вловлювалося оком. Простирадла на куксах ніг залишилися білими. В обидві вени капалося повним ходом. Щур нагнувся до термографа.

— Ну, що... У слуховому проході температура двадцять вісім.

— Це абзац... — пробурмотів Ілля. — А як хоч його прізвище?

— Біленький.

Марійка увійшла у відділення вся червона, збуджена, важко дихаючи. На ній були штани на кшталт спортивних, що знизу вкрилися кригою, і куртка з капюшоном, перев'язана червоним шарфом по-дитячому. Одяг був припорошений снігом. Вона прямувала коридором невдоволена і зла.

— О! — здивувався Медвідь, зіштовхнувшись з нею, — Молодець. Мені казали — ти взагалі сьогодні до Тачанова не дістанешся.

— Правильно казали, — пробурмотіла вона, зайшовши до сестринської і впавши на тапчан.

— Чим діставалася? — запитав Ілля, зайшовши слідом за нею. — Саньми, напевно?

— На лижах! — буркнула вона, не приховуючи свого поганого настрою.

— Ну, чого ти смикаєшся? — намагався заспокоїти її Медвідь. — Я ж не винен, що ти у такій глушині живеш! От виходь заміж, переїзди до Тачанова...

— У нас уся країна — глушина, — відрубала Марія. — І ваш Тачанів також. І заміж виходити тут немає за кого — самі дебіли. І взагалі, доктор, дайте віддихатися!

— Гаразд, забираюся, — Ілля підняв обидві руки догори. — Іду. Відпочивай. Чайку зроби гарячого...

Двері за ним зачинилися.

Беженар сидів сам в ординаторській і писав історії хвороби. Телевізор працював практично без звуку. У двері постукали.

— Так!

— Можна, Валентине Івановичу?

Він навіть дещо розгубився, не очікуючи побачити того, хто з'явився. Це була Ліда.

— Ну, й погода у вас тут... — сказала вона, наче і не було нічого, скидаючи з голови капюшон і падаючи на перший-ліпший стільчик.

-А... що, сьогодні в інституті не вчаться? — здивовано і водночас не приховуючи невдоволення, запитав він.

-Нє-а...— Ліда стягла рукавички і поклала на стіл. — Ви гляньте, як доречно цей ваш подарунок. Я дивувалася — рукавички, влітку... А вони он які...

— Чому це в інституті сьогодні не вчаться? — майже по складах запитав Беженар.

— А тому що в інституті почалися ка-ні-ку-ли, — з аналогічною інтонацією відповіла Ліда. — На місяць. Замість тих, що повинні бути у лютому. В корпусах не палять — у країні енергетична криза, може, ви чули... Ось нас і відправили. А викладачів у відпустку.

— Ну, а чому ти тут, а не вдома? — продовжував тиснути Беженар.

— Тому, що я, як і належить порядній студентці, хочу провести час із користю і покрутитися у лікарні. Неофіційним дозволом головного лікаря вже заручилася.

— На канікулах відпочивати потрібно, а не працювати, — відрубав Беженар.

— А я хочу, Валентине Івановичу, стати таким крутим травматологом, як ви. Ось! — продовжувала розважатися вона.

— Як хочеш... — пересмикнув плечима лікар. — Але я тут не керую. Питай дозволу в завідуючого.

— А вам і шкода розкрити свої «костоломські» секрети бідній студентці?

— Не шкода, — буркнув Беженар. — Але без офіційної команди не положено. Житимеш де?

— Невже ви не надасте притулку маленькій дівчинці? Самотній та замерзлій... Так? Ну, зрозуміло. Ви ж товстошкірий. Носоріг, як ви самі кажете. До речі, я в енциклопедії дивилася: вони бувають двох видів — чорні та білі. То цікаво, яким ви себе вва...

— Слухай, кінчай каламбурити, — попросив він. — Іди краще в кадри і гукни сюди Олега Вікторовича, бо його пищавка у шафі скоро лусне. А в мене вуха болять.

— Яка пищавка? — не зрозуміла вона.

— Мобільний телефон.

— А... ви що, чуєте? Я нічого не чую...

Вона підійшла до шафи, де вішали одяг хірурги, і відчинила дверцята. Апарат у кишені куртки дійсно галасував на повну.

— У носорогів слух відмінний, — відповів Беженар, — якщо ти дійсно в енциклопедії дивилася. Зір ні к чорту, а слух капітальний.

— Дійсно, — погодилася Ліда. — А чому в кадри? Він що — звільняється?

— Навряд чи він тепер звільниться, — зауважив Беженар. — Він там каву п'є. Регулярно. А бутерброди на ніч йому просто сюди доставляють. Між іншим, цілком пристойні.

— Оце так новина! — вигукнула Ліда. — Молодець Олег Вікторович. Бачите, як чинять розумні люди! А ви не хочете, щоб вас бутербродами забезпечували...

— Носороги — вони, до того ж, нерозумні, — пояснив він, — і дуже вперті.

— Ну, це ми спробуємо виправити, — пообіцяла дівчина, зникаючи за дверима. — До речі... Сумку я у вас залишила. Ви ж, коли мене так негарно виставили, про ключ нічого не говорили...

Олег також писав історію хвороби, слухаючи одним вухом те, що говорила Ольга. Коли йому присунули чашку кави, він припинив писанину і сказав:

— Слухай, я все тягну, тягну... В тебе немає бажання нікуди не смикатися у таку погоду?

— Взагалі-то є, — погодилася вона. — Але перед сестрою незручно. Обіцяла ж...

— Іншим разом поїдемо, — запропонував він. — У такі сніги краще вдома сидіти. До того ж...

— Що?

— Та розумієш... Медвідь зібрався на вихідні їхати в справах. У його дружини молодший брат жениться. Ну, вони ж не можуть не поїхати. А Голоюха одного кидати також незручно. Раптом щось серйозне...

— Дійсно, — погодилася Ольга, — і так зле, і так... Слухай, а я таки з'їжджу. Туди й назад. Ти мене зранку на поїзд посадиш, а ввечері зустрінеш. Давай?

— Може бути і так, — погодився він. — Однаково я з відділення до п'ятої навряд чи вирвуся. А о восьмій і ти приїдеш. Годинки зо три я матиму, щоб зготувати щось святкове.

У двері постукали, і на порозі з'явилася Ліда. Вона без перебільшення сяяла.

— Добрий день! Із зимою вас!

— О! — зрадів Олег. — А ти звідки?

— Канікули зробили, — пояснила вона. — Олег Вікторович, мене Беженар прислав. У вас там у шафі телефон розривається.

— От, бісова душа,— пробурмотів Олег,— дістав уже... Я гадав — більше не дзвонитиме. Слухай, Лідочко, не в службу, а в дружбу — залізь до кишені і натисни у нього ліву верхню крайню кнопку. І тримай довше — нехай заткнеться.

— Це серйозна послуга, — зауважила Ліда. — Вона так просто вам не обійдеться.

— А що з мене вимагається? — не зрозумів він.

— Ви за мене замовте слівце завідуючому — нехай на практику візьме, поки канікули. Неофіційно...

— Невже більше немає кому замовити? — здивувався Олег.

— На жаль, немає... — посміхаючись, зітхнула вона.

— Тоді жодних проблем.

— Дякую! — вона зникла за дверима.

— Чекай, — збагнула Ольга, — це та дівчинка, що була в нас влітку на практиці?

— Це, казали, в неї з Беженаром щось там крутилося?

— Напевно, ще крутиться, — припустив Олег. — Між іншим, я чув, вони навіть до її батьків їздили.

— Завал! І що?

— Казали — у когось, у матері чи в батька, мало інфаркт не стався.

— Дійсно... — задумливо промовила Ольга. — У дівчинки зсув по фазі...

— Ну, це така справа... — знизав плечима Олег. — Між іншим, а тобі скільки років?

— Між іншим, нетактовно, — відповіла вона.

— Між іншим, це я питаю, а не хтось.

Вона засміялася:

— Ну, припустимо, тридцять два.

— А їй, напевно, близько двадцяти чотирьох. Між вами якихось вісім років різниці, а ти так згорда...

— Порівнювати не зі мною потрібно, а з ним! — не погодилася вона. — Ти прикинь, яка в них різниця. Це ж убивство!

— Убивство — це коли нікого немає поруч, — сказав Олег. — І жодного просвітку. Ось так. А це ще нічого.

У двері знову постукали.

— Так! — гукнула Ольга.

На порозі знову була Ліда.

— Ось, — вона простягла телефон Олегові. — Я, очевидно, не ту кнопку натиснула, а він кричить, як ненормальний, лається і вас вимагає.

— Дякую, — сказав Олег. — Зараз я йому покажу, як суборди— наторів кривдити.

Ліда засміялася і вийшла.

— Слухаю!

— Ну що ж, Олежку, — не вітаючись, почав Якимець, — це останній дзвінок. Так, про всяк випадок. Місце твоє летить. Щойно телефонувала людина, яка мені його обіцяла, і каже, що більше чекати не може.

— Отже, доля, — філософськи відповів Олег.

Відчуття, що він спекався цієї вигідно оплачуваної роботи було, як не дивно, приємним. Навіть настільки, що разом вилетіли з голови інші сторони, яких торкнувся, виконуючи її. Не промайнуло й думки, що все це може не скінчитися з розривом їхньої неофіційної угоди.

— Потім сам будеш влаштовуватися, — вів своєї Володя.

— Як кажуть, усі витрати беру на себе.

— Ну, дивись, — сказав Якимець. — Бувай, навряд чи скоро побачимося.

— Їдеш кудись? — запитав Олег.

— До Австрії, місяців на три. За годину відлітаю.

— Не Тачанів, звичайно, але також непогано, — зауважив Олег. — Щасливо тобі.

Олег поклав телефон на стіл і сказав:

— Схоже, він нарешті дасть мені спокій. До Австрії їде.

— Круто, — сказала Ольга.

— До речі... А можливо... Тебе цікавить Харків? — несподівано запитав він.

— Мене? — здивувалася Ольга. — Харків? Чому Харків?

— Дійсно, — погодився він, — до чого тут Харків? Пуста квартира і дірявий «Жигуль» на стоянці...

Ілля сидів у кабінеті й писав. Увійшла Люба.

— Ілля Петрович, підпишіть відомості — ось, за спирт...

Він підписав.

— І це зведення переписували...

Він поставив підпис ще двічі.

Постукавши, увійшла Марійка:

— Ілля Петрович, то у другій палаті все капати, як вчора? Ви наче казали, що щось заміните?

Медвідь простяг руку і взяв у неї листок призначень, передивляючись його.

— Маша в нас сьогодні геро-ой... — Люба жартівливо обійняла її за плечі. — Із завідуючого меда-аль причитається...

— Не зрозумів, чого ти її так нахвалюєш? — Ілля продовжував водити ручкою по листку.

— Як?! — здивувалася старша. — Увесь відділ знає, а ви...

— Що знає? — Медвідь нарешті відірвався від листка призначень і подивився на них.

— Як — що? Наша Маша сьогодні, як олімпійська чемпіонка Зубрилова, на лижах...

— На яких лижах? — не зрозумів Ілля. — Як...

Обличчя його посів украй здивований і навіть дурнуватий вираз.

— Я гадав, ти жартуєш... — він перевів погляд на Марійку. — Ти що — серйозно? На лижах...

— Куди вже серйозніше? — обурилася Маша. — А чим ще від нас дістанешся? В нас долинку перемело — ніякі коні не перейдуть.

— Чорт забирай, — сказав Ілля, — я гадав, ти так від злості... Ні, так не піде, — він несподівано скочив з місця, — покажи лижі! Ви мене тут дурите, а потім сміятиметеся у їдальні.

— Ха! — засміялася Марійка. — Ви що, гадаєте — в мене тут зовсім слабо? — вона постукала себе по голові. — Щоб я ішла, як ненормальна, по Тачанову на лижах? Он, у крайній хаті лишила і стоять. Хочете — підіть подивіться. Завтра зранку додому знову на них поїду.

— Гм-м — Ілля зняв ковпак і пошкріб потилицю. — Іди, Машо. На тобі листочок, капай, як учора. І дякую тобі, що дісталася. Ось чесне слово, — він приклав руку до грудей, — як тільки роздаватимуть медалі — твоя перша. Обіцяю.

Обличчя зава було цілком серйозним і навіть урочистим.

— Ага, — не поділяючи урочистості моменту, сказала Марійка, — діждемося, роздадуть нам медалі. А потім доженуть і ще раз... дадуть...

За вікном було темно. Падав сніг. Яскраво світили лампи під стелею. Навколо койки Біленького стояли Ада Василівна, Щур та Олег із Іллею.

— Ну що, Адо Василівно, — сказав Олег, — ви самі бачите — брати на операцію тут поки що немає кого. Зі столу не знімемо.

— Не знімемо, — підтвердив Щур. — Тиск вище сімдесяти не піднімається. Хворий практично не контактний. Обмороження, травма, крововтрата... Якщо виведемо з цього стану, зранку оперуватимемо.

— Обласному хірургу телефонували, — додав Медвідь. — Він з тактикою згодний.

— Ну, добре... — погодилася начмед.

— І гемоглобін, між іншим, аж дев'яносто! — додав Олег. — Не так вже й мало. Ми гадали — вдвічі менше буде.

— Я вам скажу, у чому справа, — почав Щур, якому вже давно муляло висловити свої міркування про те, що сталося на залізниці під Макіївкою, адже свідків нещасного випадку не було, а те, що відбувалося з постраждалим, наштовхувало на різні дивні думки. — По суті, його врятувала мінусова температура. Влітку він би давно помер від крововтрати та шоку. Ні, ви уявіть собі — тут щойно була залізнична міліція, яка займається розслідуванням випадку. Так ось що з'ясувалося — його збив не ранішній поїзд, а вечірній! І він повз без ніг цілу ніч! А вранці його знайшли. Ось так.

— Неймовірно...— тільки й промовила начмед. — Якісь казки... А вони впевнені у тому?

— Кажуть, що абсолютно. Тобто це встановлений факт.

— Завал...— пробурмотів Ілля.— Із розряду фантастики.

Просто для наукової статті матеріал.

— Статті писатимемо, коли хворого витягнем, — сказав Щур. А якщо не витягнемо — то й писати не буде про що.

Наступного ранку, щойно скінчилися вранішні п'ятихвилинки у відділеннях, біля дверей АІТу з'явився Медвідь. Він делікатно перечекав, поки сестри та санітарки повиходять з ординаторської, і гепнувся на диван поруч зі Щуром.

— Ну як?

— Що — як? — наче не розуміючи, перепитав той.

— Що-що... Біленький живий?

— Зараз побачиш, — відповів Щур.

— Ну кажи, чого кота за хвіст тягнеш?

— Щойно приходили хлопці з «жеде»-поліції, — наче поміж іншим продовжував той, — пудрили мізки. Ні хріна розібратися не можуть...

Щура явно розпирало від гордощів за щось, але поки що він тримав це у таємниці. Двері відчинилися, і увійшли Ада Василівна з Олегом, Беженар та Ліда. Щуру це явно сподобалося.

— Ну, що там, Сергію Андрійовичу? — почала начмед, коли всі розсілися. — Як там Біленький?

— У принципі, стан покращився, — відповів той. — Тиск уранці дев'яносто на сорок. Температура тридцять п'ять і сім.

Усі здивовано хитали головами.

— Хворий тепер повністю контактний, — продовжував анес— тезіолог. — Дві години тому почали — несильно — кровити обидві кукси. Накладено джгути. А гемоглобін упав до шістдесяти.

— Ну, цього слід було чекати, — зауважив Ілля. — Ось коли проступає реальна картина крововтрати. А в обід він буде п'ятдесят, а може, ще менше.

— Кров переливали? — запитала Ада Василівна.

— Звичайно. Тиск, між іншим, тримається на дофаміні. Так що особливо підстав радіти поки що не маємо. З'явилася межа відмороження на руках. Усі пальці, практично...

— Оце так... — пробурмотів Беженар.

Настала пауза, яку першим порушив Олег. Після того, як Медвідь запитально глянув на колегу, той промовив:

— Я вважаю, оперувати хворого ще не можна.

— Я також, — відразу підтримав Щур. — У крайньому разі, на мене не розраховуйте. Кличте анестезіолога з області. Він не вийде. Зі столу не знімемо. Можливо, ввечері...

— Що ж у нас, хворий із розчавленими куксами обох ніг другу добу під джгутами лежатиме? — засумнівалася начмед. — Нас не зрозуміють. Нібито без надання допомоги... Потім накалякають, як у тій газетці — лежав дві доби, а хірурги дивилися й не оперували.

— Буде лежати, — підбив підсумок Ілля, — а допомога йому надається. Виводимо з шоку.

— Другу добу?

— А випадок неординарний, Адо Василівно, — прийшов на допомогу Беженар. — Я також гадаю, все вірно.

— Щоб потім не шпетили всякі розумники, які їдуть із перевірками, — продовжував Ілля, — зателефонуємо ще раз обласному, порадимося. Можемо і консультанта з обласної викликати. Брати його дійсно ще не можна.

— А що, інших травм у нього немає? — запитав Беженар. — Якщо був збитий поїздом, то...

— Немає, — відрубав Щур.

— Дивно.

— Дійсно, дивно...— погодилася начмед.— Мав би летіти, котитися...

Увесь цей час Щур хитро дивився на них.

— Ну, кажи вже! — не витримав Ілля. — Він щось знає. Адо Василівно, він щось знає, а мовчить, наче партизан, і нам не каже! У нього тут вже двічі залізнична поліція була. Вони йому щось сказали, а він розігрує виставу.

— Ой, тримайте! — обурився Щур. — Це якраз ті, що можуть сказати... Та вони взагалі без поняття! Ось я, наприклад, якщо мене скоротять, відкрию приватне детективне агентство. Або писатиму детективи, як наш Кульчицький. Це я міг їм сказати, але... нехай самі розбираються. А то прийшли такі... наворочені — пальці «веєром»... Ну, просто поліція Лос-Анджелеса!

— Давай вже! — підігнав Ілля.

— Одним словом... Усі ви, як і вони, помиляєтеся кардинально щодо характеру травми і, як би це сказати... О! — Щур підняв палець догори, — значення цього фатального поїзда у житті хворого.

— Як це? — не зрозуміла начмед.

— Елементарно. Він ще повинен радіти, що поїзд цей на нього наїхав. Обмовлюся — звичайно, у тому разі, якщо він все-таки виживе і якщо жити без ніг краще, ніж взагалі не жити.

Усі без винятку дивилися на нього, не добираючи сенсу, а Щур продовжував:

— Ви собі уявіть — іде по колії мужик, який прийняв порядну дозу. Він гарячий, розчервонілий, кровообіг його функціонує на повну. Так? І ось раптово йому відрізає обидві ноги. А це артеріальна кровотеча одночасно з двох судин завгрубшки як палець. Олег Вікторович, за який час повинен загинути такий постраждалий?

— Ну, взагалі-то до десяти хвилин, — сказав Олег, — якщо не надати допомогу.

— А може, і швидше, — додав Беженар.

— Але він перебував без допомоги десять годин! — нагадав усім Щур. — Ви розумієте, важко пояснити, чому він живий? Наче щось не сходиться.

-Ну... казуїстика якась... — припустив Ілля. — Медицина — наука неточна. І не таке описано.

— Ні-і... Вибачте, — помахав пальцем Щур. — Помиляєтеся. Усе має пояснення. Алкоголь, до речі, у крові цього мужичка дві й вісім десятих проміль. До важкого ступеня наближається. Так ось, уявіть — урізав цей Біленький від душі й пішов додому, щоб зручніше було — по шпалах, адже кругом сніги по пояс. Випив забагато — довелося лягти по дорозі. А температура мінусова.

Звичайний випадок, коли п'яний замерзає. Так би й сталося, ще до ранку був би труп — гарантія. От тільки їхав вечірній поїзд, і «розбудив» його, відтявши обидві ноги. Це вам пояснення усьому дивному. Людина замерзає — температура тіла двадцять шість, тиск низький, спазм усіх судин. Тому й кровотеча після такої травми мінімальна. А він «прокинувся» від цього струсу і поповз. Так і доповз до крайньої хати. Тому і немає інших травм — ніякий поїзд його не збивав, а він не летів і не перекидався. О п'ятій його знайшли. Хутір глухий — телефони вже десять років не працюють. Тракторист із вечора п'яний у дрезину, трактор не заводиться. Поки пішли до села, поки знайшли вантажівку, привезли — десята ранку. Ось тепер усе сходиться.

— Ну, ти прямо Пінкертон... — здивовано промовив Ілля.

Біленького прооперували лише зранку наступного дня. А ще за дві доби, коли він уже зовсім оклигав, перевели до хірургії.

— На тобі, — сказав Щур, передаючи папери Медвідю, — ось листки призначень за чотири доби. Ось історія. Лікуй.

— Дякую, — сказав Ілля. — Ліки залишилися?

— Он, — показав той, — лежать на каталці біля хворого. Я сам дивився, щоб чого не забули, бо ще повернеться до нас, не дай Бог...

— Чого ти так до нього? — здивувався Ілля. — Я, наприклад, подібних хворих люблю. Їх сміливо можна записувати до переліку наших досягнень. Без зайвої скромності. Ні, ти тільки уяви — півдоби у снігу, глибокий шок, крововтрата і — витягли. Я, наприклад, маю від цього моральне задоволення, хто б що не казав...

— Я також люблю, — без особливого натхнення згодився Щур, — але нервів з'їв... До того ж... От скажи: він що, оцінить, що його врятували? Ніколи. Для нього тепер життя — трагедія. Глянь на нього — навряд він відчуває радість, що залишився жити. Знаєш, в мене раз був випадок. Нещасний дід із мільйоном болячок під дев'яносто років. А тут ще й реакція на введення якихось медикаментів удома — привезли практично у клінічній смерті. Ну, ми його годину качали, і що ти думаєш — вискочив дід! А зранку заходжу до палати, а він і говорить, голосно так, бо глухий зовсім: «Дякую, що рятували мене! Але то вже було не конче...» Наталя почула, та як гримне на діда: «Не конче?! То навіщо їхали? Хочете вмирати — робіть це вдома скільки завгодно, тільки не тут». Ми ще насміялися тоді...

— Ну, можливо...— промовив Ілля.— Але випадок із Біленьким, погодься, крутий.

— От і візьми, напиши до «Клінічної хірургії». Га? У тебе би вийшло. Випадок дійсно того вартий.

— А що, можна спробувати, — задумливо пробурмотів Ілля.

— Дерзай! — Щур поплескав його по плечі. — Тільки якщо надрукують, не забувай, хто тобі ідею підкинув.

Робочий день наближався до закінчення. В ординаторській сиділи Олег із Голоюхом і мовчки писали. Увійшов Медвідь.

— Так, а хто в нас сьогодні ургентний?

— Я, — відповів Тарас.

— Мене до восьмої вечора не буде, — сказав Ілля. — Олег Вікторович, підстрахуєш, коли щось?

— Гаразд, — відповів той, — а ти куди на ніч, ще й по таких снігах?

— Та я по трасі, — відповів Ілля, — там ще можна проїхати, тим паче, «Нивою». Січкарню мені нарешті знайшли. Мужик один сам за конструктора і бере недорого.

— І скільки? — запитав Олег.

— Чотириста.

— Гривень?

— Ну ж не доларів!

— Звідки я знаю? Я у січкарнях не розбираюся. Слухай, а порося мале скільки коштує?

— Ну... зараз подорожчали... Десь під сотню.

— Також гривень?

— Та йди ти в баню! — розсердився Ілля.

— Ну, я серйозно! — зачепився Олег. — Ось ти прикинь: січкарня — чотириста, порося — сто. Це вже п'ятсот. По теперішніх цінах на базарі близько тридцяти-сорока кілограмів м'яса, я не кажу — найвідбірнішого — різного. На хріна воно тобі потрібно? Біля них находишся, нанюхаєшся...

— А заріжеш свиню, — додав Тарас, — там невідомо, чи буде м'яса півцентнера.

— Ну, по-перше, — сказав Ілля, — свиня — це не тільки м'ясо, а ще й сало.

— Сало — це атеросклероз, — вставив Олег, — зі всіма неприємностями у вигляді інфарктів, інсультів і теде...

— По-друге, — не змигнувши, продовжував Ілля, — порося мені, швидше за все, подарує якийсь вдячний голова колгоспу, в якому ще не всі свині виздихали. А січкарня — взагалі на багаторазове використання, а не для однієї свині індивідуально. Та й потім, я за ними мало доглядаю, в основному тесть, а він із дитинства принюхався, отож, йому однаково.

— Логічно, — погодився Олег.

— До речі, як наша угода на вихідні? — запитав Ілля. — Ти наче також кудись збирався?

— Я відклав, — сказав Олег. — Тобі потрібніше.

— Ну, буду у боржниках, — пообіцяв Медвідь. — Я поїхав.

— Стій! Куди?— несподівано закричав Голоюх. — Я забув, щойно дзвонила Євстахіївна. Там у них у гінекології якась складна хвора. Казала — зараз прийде порадитися.

— Ні, вибачте! — підняв руки вгору Ілля. — Мене вже немає. Розбирайтеся самі. Я поїхав.

Але цієї секунди в ординаторській власною персоною з'явилася неповторна завгінекологією.

— Хлопчики! — з порогу почала Євстахіївна. — Добре, що ви всі разом. Хочу вас на консультацію. В мене одна хвора, прошу, щоб ви всі разом глянули...

— Ось, Олег Вікторович із Тарасом Васильовичем подивляться, — сказав Ілля, — а мене вже немає.

— Як — немає?! — обурилась вона. — Ви що, жартуєте? Ілля Петрович, я вас прошу...

— Оксано Євстахіївно! — почав благати той. — Я вже тиждень не можу зібратися туди, куди зараз поїду! Вам що, мало їх двох?

— Мало, — відрубала вона. — Треба, щоб ви всі разом глянули.

— Це чому? — здивувався Медвідь.

— Тому, що дві голови добре, а три краще.

— Ось вона, жіноча логіка, — філософськи промовив Медвідь. — Ось вам яскравий приклад типової жіночої логіки! А чотири, відповідно, краще, ніж три. Тоді давайте ще Савчука задіємо.

— Ой! Жіноча логіка... — образилася Євстахіївна. — Ота ваша, чоловіча, у сто разів абсурдніша, якщо хочете знати.

— Цікаво-цікаво, — встряв у дискусію Голоюх, — а яка це — чоловіча логіка? Я наче й виразу такого не чув... Може, приклад наведете?

— Та скільки завгодно, — не розгубилася шефиня гінекології. — Ну, хто ще, наприклад, окрім вас, мужиків, може вважати, що потрапив до раю, в той час, коли насправді знаходиться всього за два сантиметри від дупи?

На мить усі замовкли, а потім залилися диким реготом. Сміялися до сліз.

— Сильно, — сказав Олег. — Оксано Євстахіївно, ви це самі придумали, чи десь чули?

Двері відчинилися, і увійшов Беженар.

— А що тут відбувається? — погляд його висловив картинне здивування. — На тому кінці коридору чути. Оксано Євстахіївно, дорогенька... От ви все смішите їх... Краше жити навчіть! А то вони молоді, гадають, що круті, бика за роги вхопили... А ви їх... — він жартівливо стиснув свого здоровезного кулака.

— Ой, Валю... — зітхнула Євстахіївна. — Та вони самі кого хочеш навчать. Ну, що, хлопчики... Ходімо!

Засовавши стільцями, хірурги рушили за нею.

— Але туди й назад, — чувся в коридорі голос Медвідя, — п'ять хвилин...

Вона посунулася, пропускаючи всіх трьох. Посеред маленького підсобного приміщення, куди вони увійшли, стояв столик, вкритий білим простиралом. На ньому — пляшка коньяку, бутерброди з ікрою, лимони та помідори на тарілці. Над цим височіла велика пластмасова пляшка мінералки.

— Воба-на... — тільки й промовив Голоюх.

— Ні фіга собі... — не витримав і Медвідь.

— Це з приводу чого? — не зрозумів Олег.

— А де ж ваша помираюча хвора? — отямився Ілля.

— Ну, завдяки вам хвора якраз не помираюча, — відповіла Євстахіївна. — Сідайте, хлопчики.

— А чому сьогодні? — не міг заспокоїтися Медвідь. — Чому саме сьогодні?

— Та буде вже тобі, — штурхнув його Тарас, — нікуди не подінеться твоя «шарманка». Сідай, раз просять.

— Дійсно, — погодився Олег, — якщо вже жінка запрошує...

— До того ж, яка жінка! — Тарас взяв до рук пляшку, обертаючи її і роздивляючись. — Жінка, яка знає закони чоловічої логіки...

Махнувши рукою, Ілля поліз на дальнє місце.

— Сідайте, сідайте, хлопчики... — клопоталася Євстахіївна, — Давай, Тарасику, всім підряд. Мені трошки...

Голоюх розлив, і вона підняла келишок.

— Та ви сідайте, Оксано Євстахіївно,— запросив Ілля. — Ми не кусаємося. До того ж, сьогодні не іменини, щоб стоячи тости проголошувати.

— Ось вам і другий приклад чоловічої логіки, — не змигнувши сказала шефиня, — якщо сьогодні не в нас іменини — значить, їх взагалі не може бути.

— Йош твою мать... — пробурмотів Ілля, роззявляючи рота. — Оксано Євстахіївно, але так нечесно! Звідки ж ми знали? Ви би хоч попередили! Все, не починаємо! — він поставив келишок на стіл. — Колеги, йдемо за подарунком.

Він підхопився, гримлячи стільчиком.

— Ілля Петрович! — вона схопила його за обидві руки. — Сідайте назад! Зараз же! Не демонструйте третій приклад примітивної чоловічої логіки.

— А це ще який? — зовсім розгубився Голоюх.

— Думати, що коли вас запросили на іменини, то комусь не спиться без вашого подарунка. До того ж, — звідки ви взяли? В мене день народження влітку, в липні. Не вірите — он Олег Вікторович завтра в кадрах перевірить...

Нарешті вона розсадила всіх по місцях.

— Господи... от мужики... Як стрельне щось у голову — спробуй потім переконай...

— Це четвертий, — констатував Тарас, піднімаючи келишок.

— Схоже, до кінця застілля, — припустив Олег, — Оксана Євстахіївна повністю переконає нас у нашій видовій дефективності.

— Ну що ви! — здивувалася вона. — Навпаки. Давайте, вип'ємо за вас. За те, що в нас ще є справжні чоловіки, джентльмени, воїни, які можуть врятувати нерозумну та легковажну жінку...

— Не треба, — сказав Тарас, — не варто перебільшувати.

— І драматизувати ситуацію, — додав Ілля. — Усі ми тут однаково нерозумні. І всі, як казав покійний шеф, по одному лезу ходимо.

— Дійсно, — погодився Олег. — Операції роблять не машини, а люди. Люди іноді помиляються, навіть коли роблять усе, щоб уникнути помилок. Колись, ще за Союзу, до нас у Харків приїхав головний хірург республіки. Величина. Ні, без іронії, спец високого класу. А в одного партійного боса доньку вхопив банальний апендицит. Ну, наші й вирішили прогнутися перед номенклатурою — попросили його оперувати, хоч впорався б із такою дрібницею навіть інтерн. А у спеца, очевидно, був «не його» день. Безглузда випадковість — пошкодив здухвинну артерію. Уявляєте, що це таке? Дірка в животі на два пальчики (елегантно хотів зробити), а звідти фонтан, і все заливає...

— І що? — запитав Голоюх.

— Та нічого. Дівка мало на столі не загинула. Це було таке... — він похитав головою.

— Ось бачите,— пробурмотів Ілля,— головний хірург... Давайте краще за те, щоб наші помилки ніколи не були невиправними. Не важливо — хто їх виправить. Головне, щоб хворому було добре.

Випивши з келишків, вони взялися до бутербродів.

У чиїйсь кишені запищав телефон.

— Мамо моя рідна... — пробурмотів Медвідь, жуючи бутерброд, — Оксано Євстахіївно, ось ви скажіть мені як зав заву: ваші ординатори ходять із мобілками у кишенях? Мої ходять, і це мене вкрай дратує.

— Очевидно, ми з вами не йдемо в ногу з часом, — відповіла вона.

Тарас же, посміхаючись, повільно та картинно дістав телефон і відповів:

— Тачанівська центральна клініка, доктор Голоюх слухає.

— Тьху! — сказав Ілля, відвертаючись.

А Голоюхове обличчя змінилося, і на ньому посів якийсь обрид— ло-змучений вираз. З півхвилини він слухав, а потім сказав:

— Ну, скільки разів я казав вам, пані Іванко: не можна запихати свічку цілком. Яка з неї користь? Ваш шановний геморой її навіть скуштувати не встигне. Я ж вам пояснював...

Далі йшла ціла лекція по встановленню ректальних свічок у задній прохід. Євстахіївна лише похитала головою.

— Ох, уже ці хірурги... Тут тобі і бутерброд, і геморой... усе на купу.

— До речі, анекдот про свічки знаєте? — запитав її Ілля.

— Ні, — на обличчі Євстахіївни з'явилася зацікавленість.

— Так от, приходить до хірурга пацієнт із гемороєм. Хворий

уже був на прийомі два тижні тому, а зараз говорить: «Доктор, ті свічки, що ви мені призначили, зовсім не допомагають. Я вже їх дві коробки прийняв, а воно й далі болить». А лікар питає: «Чекайте, що означає — прийняв? Ви що їх — ковтали?!». А той йому: «А що, я мав їх у задницю запихати?».

Євстахіївна сміялася від душі. Посміхався й Олег, хоч і чув раніше цей анекдот.

— Так, пані Іванко, — продовжував Тарас, — і не забувайте про мікроклізми. Як там у сонячній Італії? Розумію, так... Дійсно, якби не геморой, то цілком непогано... Ну, все, видужуйте. Чао. Дістала, сеньйора...

Останнє було сказано, коли телефон опускався до кишені. Взявши новий бутерброд, Тарас відкусив одразу половину.

— Ти що, їсти сюди прийшов? — запитав Ілля. — Наливай...

Відділення поступово занурювалося у сон. У коридорі стояв морок. Світло відключили, і гасова лампа та дві свічки ледве вихоплювали з темряви кути стін та двері палат. Оксана з ліхтарем обходила останні палати. У сьомій уже спали. Вона зазирнула туди і збиралася вже виходити, коли з койки у кутку її покликали.

— Сестричко, скажи, нехай тазик принесуть, га? Мене щось нудить...

Це був Біленький, якого тиждень тому перевели з реанімації.

— Що сталося? — вона підійшла ближче.

Троє хворих, які вже дрімали, невдоволено зарухалися на ліжках, накриваючись ковдрами з головами. Біленький також примружив очі від світла ліхтаря.

— Дід оладками його нагодував, — промовив сусід з-під ковдри.

— Може, чергового лікаря покликати? — насторожилася Оксана. — Болі є в животі?

— Та які там болі... — скривився Біленький. — Спати хочу.

— Соню, принеси про всяк випадок миску до сьомої, — почулося у коридорі, коли Оксана вийшла туди.

За п'ять хвилин увійшла санітарка, поставивши металеву велику миску під койку Біленького. Той провів її підозрілим поглядом.

Біля митниці стояла черга з чотирьох машин. Останнім був великий чорний джип із широкими колесами, схожий на той, яким їздив старий Ганс. Тільки цей виглядав значно новішим. Чоловік у розстібнутій шкіряній куртці, що сидів на передньому пасажирському місці, запалив.

— Чуєш, Жане, — почулося ззаду, — я піду домовлюся з таможнею, бо годину стоятимемо.

— Сядь, не смикайся, — відповів той, — кудись поспішаєш?

— Та куди мені поспішати...

Той, кого назвали Жаном, витяг мобілку і, набравши номер, спитав:

— Алло! Вікторе? Що там у тебе?.. Ага... Ну, гаразд. Нікуди не подінься, будь там. І не лови ґав. Ну, все...

Передня машина проїхала пропускний пункт, і джип посунувся на одну вперед. Знову почало сніжити.

Це був кордон України з Польщею.

У сьомій палаті стояла тиша. Три пустих застелених ліжка та два, на яких спали хворі. Біленький не спав. Він був накритий майже з головою. Півгодини тому пішла медсестра, яка знову заходила подивитися до нього, але він лише ритмічно сопів. Більше вона не прийде.

Стягнувши ковдру донизу, він потягся рукою під койку і витяг з-під неї миску, озираючись на сплячих сусідів. Потім взяв термос, що стояв на його тумбі, й, відкрутивши кришку, налив у миску гарячої води. Здійнялася пара. Тоді витяг із тумби пляшку мінералки і відкрутив пробку. Вода засичала, і він знову боязливо озирнувся на сусідів. Наливши у миску ще й мінералки, Біленький спробував воду рукою. Очевидно, результат його задовольнив. З-під подушки він витяг маленьку картонну пачечку лез для гоління і, перекинувшись на спину, деякий час лежав нерухомо, дивлячись у стелю. Потім, затиснувши лезо у покалічених, місцями чорних пальцях правої руки, які не хотіли згинатися, щосили чиркнув лезом по зап'ястю лівої. По руці слабким струмочком побігла кров. Розкривши широко очі, він якусь мить спостерігав цю картину, а потім, зібравшись із духом, чиркнув ще раз. Тепер уже чвиркнуло потужно.

Скривившись від болю, Біленький перевернувся на живіт і опустив руку в миску з водою. Вода швидко почервоніла від крові.

Оксана, яка куняла на сестринському посту біля увімкнутої лампи, накинула на плечі кофту і потягнулася, а потім підвелася й пішла до другої палати, де почався якийсь рух. Там лежав післяопераційний хворий. За п'ять хвилин вона вже поверталася на пост і, проходячи повз двері сьомої, зазирнула й туди. Там стояла тиша — всі спали, включно з Біленьким. Однак щось їй не сподобалося. Марно напружуючи погляд у темряві, вона клацнула вимикачем.

Те, що побачила медсестра, виглядало жахливо. Біленький лежав на спині, опустивши руку до миски з чимось червоним, що лилося через край. Такі ж калюжки були розхлюпані й по підлозі. Скрикнувши, вона кинулася назад, до маніпуляційної. Руки її тремтіли, коли відчиняла замок на дверцятах шафи з НЗ. Схопивши бинт, смикнулася назад, до палати. Почувши рух, із кімнати персоналу вилізла заспана Соня.

Від спроб надати допомогу Біленький прийшов до тями. Він смикався на койці, видираючи в них руку, і кричав:

— Ідіть геть! Пустіть мене! Пустіть мене!!! Не дам!

Оксана та Соня були перемащені кров'ю, яка продовжувала текти з руки та розбризкуватися по стінах та ліжках. Але сили нещасного скінчилися. З допомогою сусіда, який прокинувся, Біленького скрутили і замотали руку бинтом.

— Дзвони на «швидку», — видихнула вкрай захекана Оксана, — нехай ургентного везуть. І чергового лікаря сюди!

Сестра, яка чергувала по травматології, хутко побігла дзвонити, а Оксана витягла флакон розчину з НЗ і приєднувала до нього крапельницю. Раптом прибігла Соня, що залишалася у палаті:

— Він що, ненормальний якийсь? — почала вона. — Я кажу йому: не здирай — а він здирає... Я кажу: для того зав'язали, щоб кров не текла, — а він...

— Чорти би забрали... — Оксана, схопивши штатив із системою, смикнулася знову до палати.

Біленький розмотував останні тури бинта, а по руці знову текло.

— Що ти робиш?! — закричала медсестра не своїм голосом. — Зовсім здурів?

Усі разом вони навалилися на нього вдруге і замотали руку наново.

— Давай рушники, — командувала Оксана, — бо нічого зробити не дасть...

— Ідіть ви на хер! — ревів Біленький. — Пустіть мене!! Я здохнути хочу!!! Розумієте ви? Здохнути! Скоти! Сволочі! Перестаньте мене мучити!

Його руки прив'язали рушниками до койки, і Оксана, наклавши джгут на здорову кінцівку, вколола у вену. Розчин пішов струнно. Інша сестра принесла апарат для вимірювання тиску і зараз накладала манжетку, збираючись міряти тиск.

До палати увійшов Сивокінь. Саме йому «пощастило» бути черговим по лікарні цієї ночі.

— Ого... — промовив він. — Оце так...

— Це вже не «ого», — обертаючись, сказала Оксана, — «ого» було десять хвилин тому.

— Який тиск? — запитав він.

— Вісімдесят на сорок, — відповіла Оксана.

— А хірургів ваших кликали?

— Вже викликали, зараз привезуть.

— А коли він...

— Пішшшов... ти-и... н-на-а-а... — засичав до завполіклінікою Біленький і, немов в'юн, закрутився на ліжку.

— Та лежи ти спокійно!!! — заверещали обидві сестри, притискаючи хворого, але було пізно. Навколо голки, що стирчала з його передпліччя, почала надуватися ґуля.

— От, зараза, вену проколов, — мало не плакала Оксана, — де я тепер вколю?

— Давай ось тут, на кисті спробуй, — підказувала друга.

— Соню, біжи до реанімації, за лікарем!

Санітарка розкарячено побігла по коридору, а сестри намагалися вколоти у вену в іншому місці. Біленький смикався та сипав матюками.

Медвідь увійшов до палати, зав'язуючи халат. По дорозі йому вже все розповіли.

— Давайте на каталку і до перев'язочної, — скомандував він.

— Не поїду! — хрипів Біленький. — Нікуди не хочу. Йдіть усі...

— Помреш, — сказав Ілля, — якщо не зробити, що належить.

— І помру, — відповів той, — я так хочу...

— А що за сморід? — запитав Ілля. — Звідки це?

— Під себе пішов, — пояснила Оксана, — і перестелити не дає...

— Усе,— сказав Ілля, — припиняємо цей дитячий садок. — Хворого до перев'язочної! Разом із системами і гімном! Хутко!

Біленького відв'язали, переклали на каталку і повезли. Він вже не пручався і більше мовчав, увесь зм'якнувши. Розрізавши пов'язку, Ілля вколов у рану новокаїн і взяв на затискачі пошкоджені судини. На системі міняли флакони. Під'єднали ще одну. Біленький закотив очі й часто, поверхнево дихав. Щур міряв тиск.

— По нулях, — сказав він, — догралися... Усі давай струйно! Преднізолон!

Перев'язавши в рані дві судини, а у третю вставивши катетер, Ілля під'єднував ще одну систему для створення тиску в кров'яному руслі хворого.

— Зупинка, — сказав Щур, — качаємо.

Тіло Біленького почало здригатися під поштовхами рук реаніматолога. Систему, яку встановив Ілля, відкрили на максимум. На обличчя наклали дихальну маску, якою працював тепер уже Щур, а Ілля вдався до непрямого масажу.

— Біжи по Наталю! — крикнув Щур Оксані. — Інтубувати потрібно.

Сестра зникла за дверима перев'язочної, а вони продовжували це монотонне і, здавалося, безперспективне заняття.

За годину Біленький уже лежав у реанімаційній палаті. Апарат штучної вентиляції легень давно від'єднали. Хворий лежав із відкритим ротом, з якого стирчала інтубаційна трубка. Біленький дивився у стелю. Груди його здіймалися, і з трубки з шумом вилітало повітря. Обличчя вже не було синім.

Підійшовши до ліжка, Щур приклав пальці до шиї нещасного. Медвідь, стоячи з іншого боку, спробував пульс на руці хворого.

— Є, — промовив він, — навіть на периферії.

— Сто на шістдесят, — сказав Щур. — І дихає сам. Потрібно екстубувати.

Трубку з рота забрали. Біленький продовжував залишатися у тому ж положенні, не реагуючи ні на що.

— Повна декортикація, — сказав Ілля.

— Живий труп, — погодився Щур.

У двері кабінету завідуючого постукали.

— Так!

Увійшла жінка простого сільського вигляду.

— Можна?

— Будь ласка, — Медвідь вказав рукою на стільчик. — Слухаю вас.

— Я дружина Біленького, — сказала вона. — Щойно була в реанімації, говорила з Сергієм Андрійовичем. Мені казали, що це ви вночі були там... Може, щось інакше мені скажете, бо він...

— Що ж інакше я вам скажу... — спохмурнів Ілля. — Вам, напевно, казали — чоловік ваш уночі перерізав собі вени на руці, підготувавши все заздалегідь. Навіть написав передсмертну записку. Читається важко, але щось зрозуміти можна. Поки мав силу, не давав до себе доступитися. Ми робили все, що належить, але результат невтішний. Вам, напевно, пояснювали — поки запускали серце, постраждав мозок. Ви бачили його?

— Так, — відповіла жінка.

— Ну ось. Важко сказати, чи зможе він вийти з цього стану. Найвірогідніше, що ні.

Вона сиділа вбита горем і мовчазна.

— Стан вашого чоловіка вкрай важкий, — продовжував Ілля, — більше того, майже безнадійний. Але це не означає, що його не будуть лікувати. Ми робимо все можливе. У медицині всяке буває. Якийсь шанс завжди залишається. Будемо вводити йому необхідні ліки. Якщо бажаєте — можна викликати консультантів із обласної лікарні. Це вам вирішувати. Хворому належить робити все до останнього.

— Робіть усе, що можете, — сказала вона. — Усі потрібні ліки ми куплятимемо, все, що скажете...

Вийшовши від завідуючого, жінка пішла донизу і на першому поверсі зіткнулася зі знайомою.

— О, Христино! — вигукнула та. — А ти що тут? Лежить в тебе хтось?

— А... — та безсило махнула рукою, витираючи сльози, — хлоп у мене тут уже другий тиждень... Ноги поїздом обтяло...

Та лише охнула, злякано затуливши рота рукою:

— Так це твій? О, Боже... А я чула, говорили по селі, наче хтось... І як він?

— Учора вени собі порізав, увесь кров'ю стік. А вони побачили — почали рятувати. Вже зовсім трупом був... Кому воно потрібно? Навіщо це? Для чого його мучити? Вже би помер — усім було би легше, і йому також. А так невідомо, скільки це все тягтиметься. Сил немає більше...

І вона заплакала, відвернувшись до стіни.

Увечері Біленький помер.

Загальна картина виглядала вкрай абсурдно. Людина, яка змогла вижити, опинившись у чистому полі з пошкодженням двох магістральних артерій, за двадцять кілометрів від лікарні, спромоглася після цього померти від крововтрати, викликаної розтином дрібних вен, зробленим у самому хірургічному відділенні за якихось два кроки від операційної.

Усвідомлення цього викликало гнітюче враження.

Увійшовши до кімнати, Олег увімкнув телевізор, розкрив банку йогурту і, відламавши від батона порядний кусень, впав у крісло. За вікном час від часу чулося виття вітру. Він поклав їжу на столик і, відсунувши шторку, глянув униз. Надворі мело й сипало без перестану. Зима наче сказилася. Олег підіткав штору так, щоб вона не затуляла батарею, всівся на місце і відкусив від батона.

Задзвонив мобільний.

— Так!

— Олег Вікторович? «Швидка».

— Що там уже сталося? — не приховуючи незадоволення, запитав він.

— Ви за Медвідя сьогодні? В нас тут так записано...

— Начебто...

— Тут аварія. Трьох привезли. Один без свідомості, вже в реанімації. Двох до хірургії поклали, також у важкому стані.

— Цього тільки не вистачало, — пробурмотів Олег невідомо до кого. — Машини обидві на місці?

— А що з того? Вважайте, що один УАЗ. По такій погоді РАФик нікуди не пройде.

— Тоді везіть мене, і відразу ж за Беженаром та Голоюхом. Усіх давайте.

Скінчивши розмову, він набрав номер і, затиснувши телефон між вухом та плечем, почав скидати штани. Відповіли миттєво.

— Олю, це я.

— Привіт! Щось сталося?

— Сталося, — сказав він. — Аварія. Трьох привезли. їду до лікарні.

— Шкода, — промовила вона. — І що?

— Залишайся, напевно, там, — запропонував він. — Це на всю ніч. А завтра зідзвонимося.

— Гаразд, — розчаровано відповіла Ольга, — а я вже налаштувалася їхати...

— Що поробиш... — Олег уже застібав інші штани. — Я навіть не зможу тебе зустріти.

— Ну, гаразд, — сказала вона. — Удачі тобі.

— Дякую. До завтра.

Вимкнувши телефон, Олег поклав його на полицю і, вдягаючи светр, швидше почав рухати щелепами.

До реанімації він піднявся вдягнутим, просто з вулиці, не заходячи до хірургії. Шапка та плечі були засипані снігом, і він струсив його, затримавшись у дверях. В ординаторській сиділи Щур зі Світланою Сергіївною. Обоє виглядали стурбованими.

— Ну, що там? — похмуро запитав Олег.

— Нічого доброго, — відповів Щур. — У комі. Двадцять чотири роки, не наш, із транзитної машини. Перекинулися на іномарці. Он його знімки черепа.

Олег узяв знімки у рамках і проглянув на негатоскопі.

— Начебто нічого... Переломів не бачу. А що скаже незрівнянна Світлана?

— Не підлизуйтеся, Олег Вікторович, — невесело промовила жінка. — Також нічого доброго. Симптоматика гематоми. До того ж, виражена. Оперувати потрібно.

— Нейрохірургам дзвонили? — запитав Олег.

— Що з того? — Щур витяг із пачки цигарку. — Виїзду з міста немає. Усе перемело. Санавіація не приїде, у всякому разі, до ранку. Так що...

— Оперувати потрібно вже, — сказала Ланько. — Починаються порушення дихання.

— Весело...

— В хірургії був? — запитав Щур.

— Коли? Щойно приїхав — і зразу ж до вас.

— Я вже дивився тих двох, — продовжував «ощасливлювати» хірурга Щур. — Один — травма живота, очевидно, внутрішня кровотеча. Також доведеться оперувати. В іншого щось із ногою.

— Весело... — повторив Олег. — Ну що ж... Дівчата помиються хвилин за десять. Я гляну тих двох, і можемо брати гематому. Доведеться самим.

— Із ким будеш?

— Уже всіх викликав, — відповів Олег. — Голоюха і Беженара. Шеф ще вчора на весілля поїхав, ти знаєш.

Зі своєї ординаторської Олег вийшов, на ходу застібаючи халат. Сестра вискочила з маніпуляційної до палати, перебігаючи йому дорогу. Він повернув за нею. Молодий хлопець стогнав на койці, тримаючись рукою за живіт. Був весь блідий, часто дихав. Обличчя хворого вкривалося холодним потом.

— Який тиск? — запитав Олег, сідаючи поруч із ним і пробуючи пульс.

— Сто на п'ятдесят, — відповіла Марійка, приєднуючи нову систему.

До палати увійшла Надя.

— Олег Вікторович, що буде?

— Усе зараз буде, — похмуро пробурмотів він, обстежуючи живіт хворого. — Значить, так... Дзвони бігом до Віри, нехай швидко дістається сюди, своїм ходом — їй недалеко. Буде трепанація черепа і лапаротомія, одночасно двома бригадами. Готуй інструменти. Пилка Джиглі є у вас?

— Є, весь набір для трепанації.

— Розчини у заначці?

— Два фурациліну і один новокаїн, усе по чотириста.

— Мало, — сказав Олег. — Посилай бігом санітарку до чергового кіоску, нехай бере чотири фурациліну, перекис і два новокаїну. Під мою відповідальність. Завтра розрахуємося. І відразу мийся.

Він підвівся виходити:

— Машо, що ти йому капала?

— Банку Рінгера. Це вже друга — фізрозчин.

— Реополіглюкін став. На, — він простяг їй ключа, — в Медвідя в кабінеті на загашнику. Там дві банки стоять — бери обидві. Третій хворий де?

— У другій палаті, — сказала сестра, виходячи.

Заклавши руки до кишень халата, Олег посунув у другу.

Дебелий чолов'яга лежав на койці головою до лікаря. Одна нога хворого була вкрита ковдрою, друга лежала розкритою. На голові він тримав холодну грілку.

— Добрий вечір, — автоматично промовив Олег, присуваючи стільчик і сідаючи біля його ліжка. — Що вас тур...

Слово застрягло у нього в горлі. Це був Володя Якимець.

Це дійсно був він. Роззявивши рота від несподіванки, Олег упізнавав у пацієнті того, кому був зобов'язаний усією Тачанівською епопеєю.

— Володю?!

— М-м-м... — тільки й простогнав той, виглядаючи з-під грілки.

— А що ти тут робиш?! Ти ж в Австрії! Ми ж із тобою кілька днів тому говорили? Ти ж казав, що їдеш!

— Так уже вийшло... — пробурмотів той. — У мене з ногою щось...

— Що саме? Розповідай, тільки швидко. Там із твоїми друзями справи погані.

— Коли ми перекинулися, — почав Якимець, — я відчув удар от сюди, в стегно, та в голову. Якийсь момент погано пам'ятаю. Потім сам виліз. Ігор зразу відрубався. А Толян був у свідомості, але сам не міг іти. Я поки зупинив якогось мужика на санях...

— Чекай, то ти ставав на ногу? — не зрозумів Олег.

— Навіть ішов спочатку. Але якось погано її відчував. Там наче щось зайве. А зараз починає сильно боліти, і не там, де вдарився, а внизу. Пальці пече сильно...

Олег помацав долонею його ногу на всіх рівнях, потім почав шукати пульс на стопі.

— А ти можеш нею рухати?

Якимець із зусиллям пересунув ногу на койці.

— Стопу відчуваю погано, і болить сильніше...

До палати увійшла Марійка, простягаючи знімок у рамці:

— Щойно принесли.

Олег глянув його «на лампочку» і, поклавши на стільчик, знову взявся до ноги.

— Що там? — тривожно запитав Якимець.

— Схоже, розрив стегнової артерії.

— То перелому немає? — зрадів той.

— Це гірше, ніж перелом.

— Як це?

— Розрив кровоносної судини, яка живить усю ногу. Спробуй сам рукою — вона холодніша, ніж здорова.

— І що?

Олег мовчки тер підборіддя.

— І що?! — мало не заволав Якимець. — Ти ж не хочеш сказати... О, Господи... Ні!

— Чого ти вищиш? — зі злістю у голосі запитав Олег. — Поки що питання про ампутацію не ставиться.

— То роби щось! — продовжував галасувати той.

— Що — роби? Я навіть поки не знаю напевне, що з нею. Те, що я сказав, — припущення. У будь-якому разі йдеться про якесь гостре порушення артеріального кровотоку в нозі. Тут потрібен судинний хірург.

— То викликай!

— Звідки? Усі дороги заметені. Ми вже нейрохірурга викликали — марно. Ніхто не приїде, принаймні до ранку. А ти припини істерику. Поки що будемо спостерігати. Я гадаю, розрив не повний. Пульсу не чути, але нога не зовсім холодна, отже, якесь живлення все-таки отримує. Можливо, в перспективі артерію доведеться відновлювати. Буде видно...

Олег дивився на Якимця невидющими очима і верз, сам не розуміючи, що. Думки плуталися. Усе, що завгодно, він міг уявити собі, збираючись до Тачанова з дурної забаганки того, хто зараз лежав на койці. Що він псих. Що вигадав байку про сон, переслідуючи якусь іншу мету. Навіть про містичний зв'язок подій у Тачанові з Якимцевими сновидіннями іноді закрадалася думка. Не уявлялося лише одне — що сам він за кілька місяців власноруч відтинатиме ногу Якимцеві у Тачанівській лікарні. Оце вже не приходило навіть у найхворобливіших мареннях.

Лікар дивився на бліду і холодну ногу, реально розуміючи, що невдовзі це станеться. Зараз ще існував примарний шанс врятувати її. Навіть без спеціального обладнання. Навіть не маючи досвіду таких операцій. Якийсь шанс залишався. За кілька годин його вже не буде. А в реанімації лежали двоє травмованих, життя яких висіло на волосинці. Вони й заберуть цих кілька годин.

Очевидно, це була доля.

До палати увійшли Голоюх із Беженаром. Обидва були стурбованими.

— Хворих дивилися? — запитав Олег.

— Закон підлості, — сказав Голоюх.

— Ну, чому? — цілком серйозно заперечив Беженар. — Можна сприймати, як передноворічні подарунки...

— Ти уявляєш, що було б, якби і ти поїхав? — не вгавав Тарас. — Я би тут загнувся...

— Але ж не поїхав... — сказав Олег.

До палати увірвався Щур:

— У мене готовність номер один. Наталя вже в операційній. Беремо хворого.

— Хворих, — виправив Олег. — Ідемо в ординаторську говорити.

— Олег! — підхопився на ліжку Якимець. — Ти куди? Зачекай!

Колеги здивовано вирячилися на хворого.

— Заспокойся, — попросив його Олег. — Зараз тобі поставлять крапельницю. Поки що більше нічого робити не потрібно. Твої друзі у важкому стані, йдемо їх оперувати.

— Олег!!! — той мало не скочив за ними. — Мені потрібно поговорити з тобою.

— Ніколи говорити. Після операції.

— Ні, зараз! Олег, я тебе прошу! Зайди до мене, конфіденційно. Два слова! Ну, будь ласка!

— Добре, — промовив той.

— Він що, знає тебе? — здивувався Голоюх.

— Трохи знайомі, — відповів Олег, пропускаючи всіх до ординаторської.

— То я не зрозумів, — відразу почав Щур, — кого ми оперуємо?

Він щось запідозрив і тепер мав без перебільшення прибитий

вигляд.

— Оперуємо череп і живіт одночасно, — відповів Олег.

— Хе! — Щур навіть посміхнувся. — А ти що, здатний дві операції одночасно?

— Здатний, чи ні, а доведеться.

— Молодець, — похвалив Щур. — А от я два наркози нараз не вмію, ти вже вибач.

— Колеги, жарти в сторону, — сказав Олег. — Оперувати потрібно обох. Жоден з них, наскільки я розумію, без операції дві години не протягне. Так що вибирати не доводиться. Інтубуй обох по черзі, а далі один наркоз нехай Наталя веде. А ти виклич собі другу анестезистку. Ну що, мені тебе вчити? Санавіації не буде, всі знають?

Голоюх із Беженаром лише кивнули.

— Нас троє, — продовжував Олег. — На дві бригади ніяк не розділимося — операції серйозні. Тому пропоную так: ви, Валентине Івановичу, викличте собі Ліду і оперуйте з нею в ургентній операційній гематому. Вона... — Олег на мить завагався. — Тут?

— У мене, — спокійно відповів Беженар.

— Прекрасно. Ви, звичайно, бували на таких операціях?

— Сам не робив, брехати не буду, — сказав Беженар. — Але з нейрохірургами періодично «мився», якщо таке траплялося.

— Отже, впораєтеся. Будуть труднощі — я до вас підійду, хоча сам, чесно кажучи, також гематом не оперував. Нічого не поробиш — доведеться. Хоча, загалом, операція не хтозна-яка, мусить зробити кожен хірург. Правда ж? Впораємося. А ми з Тарасом оперуємо живіт у плановій. Разом із Лідою нехай везуть і Савчука. Можливо, нам із Тарасом зайві руки знадобляться. Може, кров переливати доведеться. А ні — то буде на підхваті — нема чого сачкувати, коли таке робиться. Та й за Якимцевою ногою пригляне. Ну що, є інші думки?

— А що в животі? — запитав Беженар.

— Я гадаю, розрив печінки або селезінка полетіла. Принаймні симптоми кровотечі очевидні.

Усі мовчки переглянулися.

— Усе, — сказав Олег, — нехай беруть хворих. І ви мийтеся. Я тільки до другої забіжу — і до вас.

Якимець напівсидів на ліжку, продовжуючи тримати лід на голові. Побачивши Олега, приятель засовався і прихилився до лікаря.

— Як нога?

— Так само...

Олег торкнувся його стопи.

— Нічого, не холодна, скажемо так... Кажи, тільки швидко.

— Олежку, слухай... — затинаючись заговорив Якимець, — я тут не випадково. Розумієш... Уся ця херня, сни і все таке — це... Словом, я вигадав...

— Ні хріна собі... — Олег здивовано зсунув ковпака на потилицю. — Хоча, ти знаєш, деякі підозри в мене були, десь на підсвідомому рівні. Надто нереально, надумано виглядали оці твої проблеми... Тобі що, жити нудно?

— Не перебивай, — попросив Якимець. — Мені потрібно було затягти тебе сюди, щоб ти для мене розвідав інформацію.

— Про чоловіка з бородавками, — сказав Олег, не приховуючи злості та обурення.

— Так. Усе це дуже серйозно. Ти гадаєш, ми самі перекинулися? Це... назвемо так, конкуренти. Джипом нас зрізали. Чорний, не машина — танк. Вони також за ним полюють. Ми везли вашого завгоспа, він був у нас у машині...

— Як це — везли? Навіщо?

— Не перебивай! Вони скинули нас із дороги, забрали його і поїхали. Зараз він у них заговорить, цей піонер-герой. Не сумнівайся, заговорить. Можливо, вже заговорив. І тоді вони зараз будуть тут.

— Тут?! Для чого?

— Їх потрібно випередити. У вас тут є підвал під корпусом? Якийсь підвал для цивільної оборони... Ну...

— Є... — очманіло промовив Олег. — І що?

— Ти повинен зараз піти туди...

— Та він зачинений! — зірвався Олег. — І взагалі, який підвал? Ти що, зовсім дурний? На мені дві операції висить! Двоє хворих у критичному стані!

— Це ти дурний! Зараз тут буде кодло відморозків з пушками!

— Я вже в операційній! — Олег підвівся. — Але до ментури зателефонувати встигну. Мені ще тут твоїх конкурентів бракувало... Вже йду!

— Дурень! — заволав Якимець. — Ідіот! Там більше півмільйона баксів! Яка ментура!

— Де — півмільйона? — не зрозумів Олег.

— У підвалі вашому сраному! Олежко, не вар'юй! Я зараз тобі все поясню, ти встигнеш! Він же нам усе виклав!

До палати зазирнула Люся — операційна санітарка:

— Олег Вікторович, митися! Вас кличуть. У того, з кровотечею, тиск падає.

Олег смикнувся з палати.

— Олег!!! Заче...

— Щоб ти згорів зі своїми справами, — кинув хірург через плече, розстібаючи на ходу халат. — Марійко! Чуєш мене?! Міліцію виклич! — промовляючи це, він вже зникав в операційній.

Борсаючись по саме «черево» у снігу, до хірургічного корпуса під'їхав «подарунок президента». З нього вилізли Ліда з Савчуком і побігли до входу. їм вже змалювали ситуацію в загальних рисах, і обоє розуміли, що час не терпить. Пробуксувавши обома мостами, УАЗ таки зсунувся з місця і поповз до відділення «швидкої».

В операційній ритмічно гудів наркозний апарат. Щур уже заінтубував хворого і закінчував останні свої маніпуляції. Голова хлопця була виголена під нуль, з рота його стирчала інтубаційна трубка. У вену переливався розчин, поруч клопоталася інша викликана анестезистка. Беженар із Лідою, вже стерильні, сиділи на підвіконні, склавши руки в рукавицях на грудях. Віра, операційна сестра, закінчувала приготування на своєму столику, вже готова під'їхати до хворого. У кутках операційної стояли два увімкнених електрокаміни.

— Ти, головне, не переживай, — казав Беженар, — усе буде гаразд, побачиш.

— А як щось не зладиться? — пошепки запитала Ліда.

— А що може не зладитися? — перепитав він у своїй звичній манері, дуже серйозно і водночас демонструючи здивування. — Це доволі елементарна операція. Звичайно, самі ми таких не робимо, є на те нейрохірургія. Але коли викликаємо нейрохірурга з обласної, хтось із наших завжди асистує. Повір мені — нічого складного. Зараз зробимо дірку в черепі, вимиємо гематому — і все. Навіть швидше за них закінчимо, ще й підемо на живіт допомагати.

— Усе, вперед! — скомандував Щур. — Кажіть, як вам повертати хворого, і я ще туди повинен збігати.

Беженар із Лідою з обох боків підійшли до операційного столу.

Фельдшерка «швидкої», скинувши припорошене снігом пальто, вся червона, присіла до телефону, віддихуючись. В іншої, яка увійшла слідом, вона спитала:

— Ти також ще не дзвонила до міліції щодо тієї аварії?

— А коли було? Тут усе літало...

Вона зняла трубку і набрала «02».

— Алло! Доброї ночі! «Швидка» вас турбує. Так. Ми щойно з аварії приїхали.

— Не щойно, а годину тому, — відповів голос капітана Панчишина. — 3 хірургії нам уже дзвонили, знаємо.

— Та нам не було коли дзвонити, — виправдовувалася фельдшерка, — дві бригади хірургів звозили...

— Скажіть, що там, на місці, — невдоволено перебив її Панчишин.

— Не знаємо. Там якийсь мужик з кіньми був, він і викликав. ...Так, ті двоє важкі. Приблизно годину тому. Еге, ви би бачили, що тут робилося! Нам було куди дзвонити — дві бригади хірургів звозили. Повідомила фельдшер Гриценко, а хто прийняв? Так і запишу, капітан Панчишин...

І вона поклала слухавку з відчуттям, що нарешті з приводу цього випадку для неї усі клопоти скінчилися.

А у райвідділі міліції черговий — капітан Панчишин — також поклав трубку на апарат, але не відняв руки.

— Що там? — запитав сержант, увійшовши до «діжурки».

— Аварія, — відповів той, — якась іномарка з дороги злетіла,

біля Держилова. Дзвоню Полинякові — нехай виїжджає. І ти готуйся. їдемо на місце. До лікарні потім.

— Зараз Іван поїде, — відповів сержант, — його черга.

— Та мені по барабану, — промовив Панчишин, — нехай заводить.

Коли Щур перейшов до планової операційної, робота там ішла повним ходом.

— Відсмоктувач вмикай! — командував Олег. — Давай-давай... чого він так погано тягне?

— Олег, здається, звідти, з печінки кровить, — промовив Голоюх, викидаючи у миску велику серветку, просякнуту кров'ю.

— Звідки ж іще... — погодився той. — Глянь, наче кавун трісла. Надю, на круглій голці кетгут, якнайгрубший...

Вона простягла інструмент.

Узявши подану пелюшку, Голоюх уліз обома руками в живіт, який був «розкритий» згори донизу.

— Отак добре. Далі — шити і шити. У тому ж дусі.

Щур, ані слова не промовляючи, міряв тиск хворому. Результат виміру йому не сподобався. Обличчя анестезіолога стало ще більш стурбованим:

— Наталю, підключайся до другої вени. «Метелика» маєш ще одного?

— Є, зараз.

— Давай, швидше, бо мені потрібно назад, в ургентну.

— Який тиск? — запитав Олег.

— Вісімдесят на сорок. Що робите?

— Печінку шиємо, масивне пошкодження.

— Кров ще є в животі? — запитав Щур.

— Практично немає, усе відсмоктали.

— Тоді крововтрата, вважай, два літри. Он — банка під від— смоктувачем скоро повнісінька буде.

— Уже не буде, — завірив Олег. — Кровотечу зупинено.

— Я пішов, — сказав Щур. — Наталю, пильнуй хворого. Коли що — кричи.

І він вискочив до ургентної.

Гудячи мотором і перемелюючи снігову кашу, що вкривала дорогу, всіма чотирма колесами, ГАЗик райвідділу міліції просувався трасою від Тачанова до периферії. У скло ліпило так, що двірники насилу встигали змітати.

— Оце валить... — здивувався сержант, що сидів позаду. — Не пам'ятаю вже, коли востаннє зима так різко бралася.

— Нормально...— зауважив Полиняк, старший лейтенант районного ДАІ, який зараз виконував обов'язки начальника, — якраз приїдемо — все засипле. Чорти би забрали таку погоду — і місця не знайдемо.

— Зі «швидкої» казали — там мужик якийсь на санях чекатиме, — сказав другий сержант, що вів ГАЗик.

— Як же, чекатиме... — буркнув Полиняк, — робити йому нічого. Напевно, вже дома, сто грам прийняв і телевізор дивиться.

— Я б і сам не відмовився, — позаздрив водій.

— Тобі не можна, — відрубав даішник, — заберу права — і з кінцями.

— Годі вам, Григоровичу! — обурився той. — А хто ж вас тоді возитиме?

— Сам поїду.

— То ви також після ста грам будете.

— А в мене немає кому прав забирати! Начальник на лікарняному! Га-га-га! — засміявся він. — Отак-то, хлопці. Але ж сліпить, паскуда!

Назустріч ішла машина з увімкненим потужним дальнім світлом. Її водій, схоже, і не збирався переключатися на ближнє.

— От, гадюка! — вилаявся сержант.

— Ану гальмуй! — закомандував Полиняк. — Гальмуй! Зараз я йому присвічу!

ГАЗик, зупиняючись, проїхав юзом, але вилізти Полиняк так і не встиг. Повз них на повній швидкості, здіймаючи снігову пилюку, пронісся здоровезний чорний джип.

— От, сучара! — вихопилося відразу в двох.

— Де такого доженеш цією колимагою...

Мовчки сплюнувши у сніг, Полиняк заліз у машину.

— Поїхали! — невдоволено наказав він.

ГАЗик, наче без особливого натхнення, рушив далі.

— Оце я розумію — машина... — продовжував гугнявити собі під ніс шофер. — Куди проти такого танка? У нього движок, як чотири наших. А колеса... Нам би таку... Ох, я б круто їхав!

— А ти чотири дірки в рулі просверли і давай отак, — Полиняк показав пальцями дві «кози», — також буде круто.

Усі троє засміялися.

— Ти не поспішай, потихеньку... — говорив Беженар, — відкладаючи промоклий тампон. — Ось так, притримуй мені, й усе. Давай, Віро, фурацилін. Миємо.

— Це що? Оце все — згустки? — допитувалася Ліда.

— Аякже, — пояснював лікар, вимиваючи їх з тканини мозку струменем розчину. — Вони й тиснуть на мозкову речовину. Череп же не гумовий, не розтягується. Он яка порожнина утворилася...

— Бачу.

— Валентине Івановичу, відкривати ще фурацилін? — запитала Віра.

— Та ні, напевно, вистачить. Давай серветки з перекисом. Ох, зашипить зараз... Ну ось, Лідочко, а ти переживала...

У плановій операційній ситуація була більш напруженою.

— От, зараза... А я думаю — звідки воно ще кровить? — дивувався Олег. — А тут ще й селезінка полетіла...

— А може, стара кров підтікає? — висловив надію Голоюх.

— Та яка там стара? Дивись!

— І не дістанешся туди відразу... — бурмотів Тарас, намагаючись допомогти оперуючому здійснити доступ до селезінки.

— Ось так, добре...

— А печінку що, кидаємо? — запитав Голоюх.

— З неї вже не кровить. Заберемо селезінку, тоді її дошиємо. Наталю! Хворий встає! Додавай чогось, бо нам так незручно.

Наталя притьмом побігла до ургентної і повернулася зі своїм лікарем. Хворий на той час почав помітно рухати кистю однієї руки і ногою, фіксованою до столу. На жаргоні хірургів це називалося саме так, хоча до вставання насправді було далеко.

— Тіопентал вводь, десять, — сказав Щур, визначаючи пульс на ліктьовому згині руки хворого. — Що у вас там?

— Селезінку забираємо...— прокректав Олег, накладаючи затискачі глибоко в животі так, що назовні стирчали лише браний. — Який тиск?

— Сто на п'ятдесят.

— Можна миритися, — прокоментував Голоюх.

А тим часом Якимець сидів у своїй палаті на ліжку, тримаючись обома руками за ногу. Обличчя його було червоним та збудженим.

— Ну що, ти мені допоможеш? — запитував він у Савчука. — Там зараз... Ну, ти ж зрозумів — завтра буде пізно. На!

Він зробив спробу дістатися до вішака, що стояв у куті палати, але нічого не вийшло. Обличчя хворого при цьому скривилося, і він застогнав.

— Та дай же мені куртку! — сказав Якимець.

Вираз обличчя Петра Петровича важко було оцінити. Там проглядали і якась недовіра, і переляк, і водночас спрага дії та неабиякий азарт. Його наче поступово захоплювала якась авантюрна ідея.

— А навіщо? — допитувався він. — Навіщо це? І звідки воно тут взялося?

— Ніколи теревені розводити, — відрубав Якимець, запихаючи руку до кишені куртки. — На ось...

Він вигріб доларові папірці й тицьнув Савчукові:

— На, це все, що є в кишені. Немає більше! Решта у машині, в бардачку. Та чорт із ним! Усе, це задаток. Щойно по мене приїдуть — зразу ж віддаю тобі триста баксів. Слово честі! Все. Ну, давай, доктор! Ну, чого ж ти стоїш?

Савчук очманіло розглядав зіжмакані папірці, потім повільно запхав їх до кишені.

— А точно не надуриш? — запитав він. — Точно віддаси?

— Та точно! Куди ж я подінуся? Ну, пішов, давай...

— А як же я... — знову почав Петро Петрович, зробивши кілька кроків до дверей і знову зупиняючись.

— Та яка, на хер, різниця — як? — мало не заволав Якимець. — Будь-як! Молотка візьми!

— А де ж я візьму зараз молотка?

— Як де? Ти ж трахматолог! Ви кістки чим ламаєте? Давай, дуй, дорогий...

І Савчук нерішуче зачинив двері палати з того боку. Він ішов, поступово прискорюючи крок, але покинути відділення йому не дали — зупинила Оксана.

— Лікарю, це з міліції телефонують. Хочуть когось із лікарів.

Думаючи про своє, Петро Петрович якось цікаво, зиґзаґами

підійшов до столу і взяв трубку.

У «діжурці» вирувало життя. Капітан, накинувши формову зимову куртку поверх кітеля, сидів за столом, притискаючи до вуха слухавку.

— Еге... — невдоволено бурмотів він, — так це третій, той, що у свідомості? Так? Уже беруть в операційну? Отже, ми не встигнемо з ним поговорити? Ну, гаразд, завтра. А він не казав про обставини аварії? З ким зіткнулися і так далі... Не пам'ятає? А... Струс мозку... Зараз, хоч діагноз запишу...

Він взяв ручку, що лежала на журналі з кросвордами, і почав писати на аркуші паперу.

— Гаразд. Ми під'їдемо. А з ким я говорив? Савчук? Дякую. Капітан Панчишин. Усього найкращого.

Міліціонер поклав трубку. Збоку на столі буркотів щось транзистор, на нього зараз ніхто не звертав уваги. Двері райвідділу міліції були зачинені, а на клямку з внутрішнього боку накинули колодку. Сержант із кобурою на поясі увійшов до «діжурки» і поставив на стіл дві чашки паруючого чаю.

— Візьміть, Петровичу, приєднуйтеся. Бо так і задубіти тут можна.

— Дякую, — сказав той, здригаючись. — А чогось міцнішого немає?

— Немає, — відповів сержант. — Полиняк із тої аварії вертатиметься, казав, що прихопить.

— А що там — далі мете?

— Ага, повний завал...

— Дідька лисого вони там викопають, — зауважив капітан. — Півтори години від моменту аварії. Туди тепер хіба що з лопатами їхати. Ну, нічого. Нехай Полиняк прогуляється — йому не зашкодить. А повернеться — поїдемо провідати постраж— далих.

— З тим самим результатом, — додав сержант.

У плановій операційній із піднятими поперед себе руками вже без рукавиць з'явився Беженар, за ним ішла Ліда. Олег продовжував стояти біля столу на місці оперуючого, перекособоче— ний, зануривши одну руку в живіт. Голоюх давно випростався і тепер відпочивав, склавши руки на операційне поле.

— Ну, де ж вона... Все. Є! — Олег нарешті витяг із черевної порожнини останню серветку і кинув у миску. — Заїхала в малий таз, а я шукаю — на очі не бачу... Ну, що там? Скінчили?

— Усе гаразд, Олег Вікторович, — підкреслено серйозно промовив Беженар.

— Я і забув про вас, — виправдовувався Олег. — Казав, що підійду, а сам забув. Проте нам тут також весело було...

— Нічого, ми впоралися. Так, Лідочко?

Практикантка лише посміхнулася під маскою і кивнула.

— І що там, була гематома?

— Була. Кубиків із п'ятдесят крові, згустки. Усе вимили. Вже везуть до реанімації. Нам як — розмиватися, чи допомагати вам?

— Та ми наче також закінчуємо, — почав був Голоюх.

— Чекай-чекай! — зупинив його Олег. — Люся, збігай-но до другої палати і поклич сюди Петра Петровича. Як та нога, цікаво...

— А у вас що? — у свою чергу поцікавився Беженар.

— Давай ще раз фурацилін — мити живіт, і відсмоктувач вмикай, — скомандував Олег медсестрі й повернувся до колеги: — У нас розриви печінки, масивні, плюс селезінка. Ну, і ще брижа у кількох місцях. Кишки цілі. Зараз дренуємо і зашиваємося. Гемодинаміка стабілізувалася.

В операційній з'явився Щур.

— Так, доїхали до реанімації благополучно. Один є. Довго ви ще? Слухай, а медсестра ваша чергова кругом Савчука шукає. Нема його ніде.

— Як це — немає? — обурився Олег. — Я ж казав йому в палаті сидіти і дивитися за ногою.

— Немає... — розвів руками Щур.

— Чорти би його забрали, — вилаявся Олег. — Ну, це завал! Не Савчук, а біда ходяча. А Якимець що каже?

— Каже — нога сильніше болить. І пальців не чує.

— Твою ж мать... Цього нам тільки бракувало. Валентине Івановичу, ставайте до Голоюха. Тарасе, ти давай дренуй і зашивай. Я пішов дивитися Якимця.

Стягаючи рукавиці, Олег рушив до виходу, а Голоюх, обійшовши стіл, став на місце оперуючого.

— Давай, Віруню, — змучено промовив Беженар, підставляючи руку операційній сестрі, щоб «вскочити» у нову рукавицю. — Підходь, Лідо, втрьох веселіше буде.

Не приховуючи невдоволення, Олег увійшов до палати. Якимець лежав із заплющеними очима та страдницьким виразом на обличчі. Слідом у дверях з'явилася і чергова сестра.

— Марійцю, де Савчук?!

— Не знаю... — розгублено відповіла вона. — Кудись подівся...

— Як це — подівся? Я ж казав йому сидіти тут і слідкувати!

Олег торкнувся до ноги, і обличчя його ще більше спохмурніло. Якимець помітив це.

— Що — гаплик? Ну, кажи! Чого ти замовк?

— Що тобі сказати? — інтонації Олега знову стали спокійними та стриманими. — Ішемія зростає.

— Що це таке? — заволав той. — Нормальною мовою говори!

— Це означає, — не змінюючи голосу, продовжував Олег, — що нозі твоїй не вистачає крові, яка має надходити по судині для нормальної життєдіяльності тканин.

— І що?!

— Потрібно оперуватися. Вже.

Якимець затулив руками обличчя і лежав так кілька секунд.

— Якби я міг собі уявити... коли вигадував цю ідіотську історію... Зараз у цьому довбаному, смердючому Тачанові мені дійсно відріжуть ногу! І я вже точно не зможу нікуди втекти!

— Володю... — перебив Олег.

— Більше того, — майже кричав Якимець, відриваючи руки від обличчя і кидаючи їх повздовж тіла, — це зробиш ти!

— Не психуй! — гаркнув на нього Олег. — Замовкни і не психуй.

Хірург зняв ковпака і скуйовдив волосся на голові, а потім присів на койку біля хворого.

— Гадаю, ногу твою можна врятувати. У будь-якому разі, ми спробуємо. Але гарантувати на сто відсотків, сам розумієш, важко. Операція складна, специфічна. В загальнохірургічних відділеннях не практикується. Вимагає спеціальних навичок та матеріалів. Кажу тобі все, як є. Але чекати більше не можна. Нога практично холодна. Якщо не вдасться відновити кровообіг... сам розумієш. У тебе є шанси прокинутися без ноги. Хоча, я сподіваюся на краще. І ти сподівайся.

— Ти навмисно так, — приречено промовив Якимець. — Вішаєш мені лапшу про якусь операцію, щоб мізки запарити. А як дадуть наркоз — відріжеш ногу, і все. Вона однаково неперспективна, а так легше.

— Володю, — змучено промовив Олег, із хрускотом розправляючи спину, — у тебе хвора уява. Я про це казав ще у Харкові. Повір мені, жоден лікар не відмовиться від шансу врятувати хворого, навіть якщо шанс доволі примарний.

— А він дійсно такий примарний? — тихо запитав Якимець.

— Ні, — відповів Олег. — Реальний. І ми постараємося. Зараз їдемо до операційної. Тримайся.

Він жартома тицьнув приятеля кулаком у плече, усвідомлюючи, що піднести його дух у цій ситуації навряд чи вдасться. Коли лікар вийшов, Якимець сів на койці та якийсь час дивився на власну ногу. Потім торкнувся її, відкинувся на подушку і знову закрив обличчя руками.

Нічні вулички Тачанова продовжувало замітати снігом. Найбільшими з них ще вдень пройшовся старий занедбаний бульдозер комунгоспу. Проте до ранку від його роботи не залишиться й сліду. Однією з таких вуличок пробирався, гребучи всіма чотирма колесами, великий чорний джип. Масивна, добре пристосована для цього машина не відчувала особливих труднощів. Тачанів давно спав, і по напівзаметених вуличках не було видно нікого. Та навіть якби хто й побачив зараз тут таке авто, в темряві, ще й здаля це не викликало б особливого здивування, тому що всі в районі знали джип старого Ганса.

Машина, не кваплячись, але впевнено, залишаючи у снігу глибоку колію, просувалася у напрямку центральної районної лікарні.

Увімкнений наркозний апарат діяв на операційну бригаду заспокійливо. Його ритмічні беземоційні зітхання свідчили про те, що у цьому закритому просторі під назвою «ургентна операційна» не все ще знаходиться на межі максимального напруження. Не все ще натягнуто, наче струна, що загрожує ось-ось тріснути.

Дійсно, з усіх людей, що застрягли тут, очевидно, до ранку, найкращим настроєм міг похвалитися анестезіолог. У Щура наче відкрилося друге дихання. Рухався він легко, а в жестах вгадувалося навіть натхнення. Готуючи до інтубації хворого, як усі щиро вірили, на сьогодні останнього, він почав навіть тихенько насвистувати під маскою.

Цьому, в принципі, існувало пояснення. Його праця в даному випадку була пов'язана з найменшим ризиком. На столі лежав загалом здоровий молодий чоловік, не обвішаний супутніми болячками. Тож перспектива вивести його з наркозу без пригод не викликала сумнівів, у той час, як на попередніх двох наркозах, що проводилися практично одночасно, анестезіологу довелося добряче попотіти. Накрохмалений високий ковпак Щура у прямому розумінні змок та впав на лоба і нагадував тепер головний убір усім відомого Буратіно, хіба що не був смугастим та жовтим. Тому, нарешті помітивши це, він замінив його на менш вишуканий, витягнувши заміну з операційного бікса. Новий ковпак був вим'ятий та полинялий, зате сухий і чистий.

Усі хірурги та операційна сестра також перевдяглися, розкривши останню укладку стерильного — після двох довгих операцій потрібно було хоча би піти до туалету. Голоюх із Надею та Лідою навіть встигли випити по чашці кави. Віра в даний час виявилася фактично непотрібною, оскільки оперувати збиралися однією бригадою, і могла би збиратися додому. Та на неї навалилася якась апатія, і вона мовчки всілася біля вікна в операційній та надовго замовкла.

Хірурги, на відміну від Щура, не могли похвалитися особливим оптимізмом і сиділи мовчки, склавши руки кожен перед собою у положенні, хто як звик. Воно й зрозуміло. Операція, що ось-ось мала відбутися, була вкрита мороком невідомості. Думка про те, що за спробою врятувати ногу криється небезпека втратити самого хворого, не давала спокою всім. Та найбільш стурбованим виглядав Олег. Якщо решта, думаючи про своє, спостерігали за діями анестезіологічної бригади, то він наче вимкнувся і, здавалося, взагалі не помічав, що відбувається навколо.

До реальності Олега повернув Беженар.

— Олег Вікторович, — покликав травматолог.

— Га?

— Операція нестандартна, загалом... Добре б намітити хоча б у загальному, що ми збираємося робити.

Олег розвернувся на «вертушці» так, аби бачити всіх і сказав:

— Я гадаю, однозначно, що нам потрібно йти на ревізію стегнової артерії. Пульсу на ній немає, гематома здоровезна, нога холодна. Напевно, розрив. Якщо не вдасться відновити кровотік — потрібно буде ампутувати.

— Отже, ти збираєшся знайти місце розриву і ушити? — уточнив Беженар.

— Саме так.

— А ти коли-небудь оперував у гематомі? — він пильно подивився на Олега. — Я знаю, як це — регулярно доводиться. Усі тканини просочені кров'ю, все тече, анатомії — ніякої... Сам чорт ногу зломить. Ще костомаху відшукати у таких умовах та скласти — куди не йшло. А артерію... Тим паче пошкоджену. Ти уяви: якщо там такий розрив судини, що кровообіг порушився, то щойно підійдеш до нього — почне заливати, та й порядно. Як ти виділиш це місце, не пожмакавши судину затискачами, щоб потім зашити? Подумай: якби це хоч трохи нижче на нозі було — я згоден, інша справа. Виділити артерію вище і просуватися по ній до місця пошкодження. А воно у самій пахві! Олег, ми влаштуємо таку кровотечу, що хворого втратимо. Подумай. Не встигнемо потім ампутацію зробити.

— Що ви пропонуєте? — запитав Олег.

— Іти одразу на ампутацію. Нога холодна. Хворого врятуємо.

— А ти, Тарасе, що думаєш?

— Не знаю, — відповів той. — Те, що ти замислив, я точно не зроблю. А чи ти зможеш — тобі краще знати. Я наприклад, слабко уявляю. Великі сумніви. Може, краще так, як надійніше? Ти уявляєш, який струмінь звідти валитиме? Не менший, як тоді з серця. І пальцем не заткаєш. Раз пощастило — це не означає, що і вдруге так станеться.

— Дійсно, — підтримав Беженар. — Більше того, у таких умовах саму ампутацію зробити — також не раз плюнути. Навіть якщо одразу на неї налаштовуватися. Технічно важко. У мене навіть така ідея з'явилася — а якщо його зараз узагалі не оперувати? Гангрена ще не почалася. Днів зо два можна тягнути. Завтра розгребуть дорогу, приїде судинний, з інструментами і рештою... Га? А може, й взагалі до обласної забере.

— Завтра судинний цю ногу вже не врятує, — промовив Олег. — Завтра вже буде пізно.

— Згоден, — кивнув головою Беженар. — Нозі ми підписуємо вирок. Проте збільшуємо шанси самого хворого — і притому істотно. А зараз, якщо вліземо, сильно ризикуємо.

Тиша запанувала лише на кілька секунд.

— Гаразд, — промовив Олег. — Оперувати будемо. Це однозначно. І у мене є ідея. Операцію почнемо з лапаротомії.

— Навіть так? — здивувався Тарас.

— Зайдемо у живіт, — продовжував Женатий, — вийдемо там на здухвинну артерію, і один із нас до кінця операції лишиться там. Якщо почне кровити на нозі — просто перетисне артерію пальцем — і все. Це буде наша страховка, щоб не втратити хворого. Гадаю, зайва дірка у животі — це в даному випадку дрібниці. А ми троє оперуємо на нозі. Спробуємо. Не вдасться — то ампутуємо. Все-таки шанс ногу врятувати, ще не пізно.

— Оригінальна ідея... — пробурмотів Беженар. — І теоретично підлягає виконанню...

— Ти у животі лишишся, — Олег подивився на Голоюха. — А ми з Валентином Івановичем на нозі попрацюємо, він регулярно у гематомах оперує. Ліда гачки потримає.

— На який час розраховувати? — обізвався нарешті Щур, який слухав усе це мовчки.

— Спитай щось легше, — відповів Олег.

— І так завжди... — простогнав той. — Давай, Наталю, ардуан. Уперед, обробляйтеся.

Чорний джип заїхав на територію лікарні і зробив поворот на дев'яносто градусів біля хірургічного корпусу, де ще кілька годин тому висаджував Ліду та Савчука «подарунок президента». А потім масивний автомобіль поповз по неторканому сніговому покриву, що сягав вище його бампера. Навіть такій пристосованій машині було важко. Соваючись задом із боку на бік, джип завернув за кут ЛОР-корпусу в напрямку моргу і зник у темряві.

Напруга в операційній зростала. Усе робилося практично мовчки. Голоюх стояв трохи зігнутий та боком, оскільки відсунувся від столу, наскільки міг, щоб не заважати іншим оперуючим. Одна рука його була запхана глибоко у живіт хворого через рану, обкладену стерильною білизною. Пальці торкалися навпомацки судини завтовшки як його власний палець, відчуваючи її тугі ритмічні напружені поштовхи, щоб у будь-який момент натиснути на неї.

— У тебе все гаразд? — Олег повернув голову до Щура.

— Повний порядок.

— Який тиск?

— Сто тридцять на вісімдесят.

— Зараз фугоне...

— Олег Вікторович, за фасцію потрібно зайти, — промовив Беженар. — Ось фасція. Може, під нею?

— Господи, як розігнало... — бурмотів Олег.

— Я попереджав...

— Ножиці! — Олег простяг руку операційній сестрі. — Тарасику, ти тримаєш?

— Палець на артерії, — відповів той.

Дзенькали інструменти. На якийсь час запанувала мовчанка.

— Стоп, — несподівано промовив Олег. — Ось же вона. Все, як належить, зі стегнового каналу. Ось вена поруч. Ми на ній уже п'ять хвилин сидимо.

— Дійсно, — погодився Беженар. — От тільки пульсу не чути. Чому вона не пульсує?

— Чорт зна що... — погодився Олег. — Нічого не розумію. Якби розрив судини був нижче, то тут вона мала би пульсувати.

— Може, вище? — озвався Голоюх.

— Де — вище? — не зрозумів Олег. — Я зараз із тобою за палець поздоровкаюся, за той, яким ти тримаєш. Е-е, друже! А ти, часом, не перетис її?

— Ні, тільки торкаюся.

— І що?

— Бухає, як ненормальна.

— А за кілька сантиметрів вже не бухає... — констатував Олег. — І розриву не видно. Що за чортівня? Тромб?

— Напевно, тромб, — погодився Беженар. — Я мав із таким справу. Буває, при травмах рветься лише внутрішня оболонка артерії, і тоді на цьому місці починає утворюватися згусток. У мене раз таке було при вивиху плеча. Кликав судинного хірурга і видаляли з ним тромб із плечової артерії. Довжелезний, наче хробак, а завтовшки як ціла судина.

— А гематома в нашому випадку, — закінчив його думку Олег, — виходить, сама по собі — від розриву якоїсь дрібної артеріальної гілки.

— Очевидно, так, — кивнув Беженар. — Удар саме сюди й при— йшовся.

— Як він нас намахав! — обурився Олег.

— Просто кинув... бізнесмен цей... — уточнив Тарас.

— Отже, що ми робимо? Я не розумію! — знову взявся до хірургів Щур, вловивши зміну атмосфери. — Хворий, між іншим, під наркозом, може, ви забули?

— Артерію потрібно розкривати, — сказав Олег. — Віра ще тут? Віро!

— Чого ви кричите, доктор? — Віра зазирнула до операційної. — Я вже майже заснула...

— Вірцю, бери ключа від шефового кабінету, там стоїть коробка з гуманітаркою. Тягни сюди. Бігом!

— Уже біжу, — вона зникла.

— Там були судинні зонди, — Олег розігнувся і глянув на колег. — Не виключено, що ситуація певною мірою спрощується.

— Дав би Бог... — пробурмотів Беженар.

Підруливши до входу в районний відділ міліції, ГАЗик зупинився. Троє вийшли з нього і, відчинивши вхідні двері, грюкнули ґратами. Сержант, що залишався всередині, впустив. Усі разом завалили до «діжурки».

— Ну, що — виїздили? — запитав Панчишин.

— Як і очікувалося, — відповів Полиняк, падаючи у крісло і розстібаючи бушлат. — Ні хріна. «Ауді» майже у посадці, на боці. Побувала «на даху». Сніг до пояса. Це завал...

— Ясно, — пробурмотів капітан. — І що, ніхто нічого не бачив?

— Абсолютно. Там нікого й не було.

— Та самі перекинулися, — озвався сержант, що брав участь у виїзді. — Он яка дорога. Ми самі, коли гальмували, мало не вилетіли.

— Можливо, — погодився Полиняк. — Чорти би їх забрали, їздять, суки, вгашені по такій погоді... Гнали, як ідіоти. Наче ті, на джипі.

— Які? — не зрозумів Панчишин.

— А... — махнув рукою Полиняк. — Трапилися придурки назустріч, круті якісь. Зранку мусимо туди знову їхати. Народ знає, ще й до рання «Ауді» можуть розкурочити. Між іншим, я привіз! — даішник витяг пляшку і урочисто поставив на стіл. — Ну його к бісу, погода така, що не зашкодить. їдьмо, заскочимо до лікарні, глянемо на тих постраждалих, а потім посидимо з пів— годинки.

— Гаразд, — погодився Панчишин. — Хоча в лікарню... Хіба подивитися. Двоє у відрубі, третього оперують. Ніхто нічого не розповість. Ну, їдьте. Хоч кров на алкоголь заберете, вже щось. І я з вами. Володю! Ти лишаєшся. Не спи! Зачиняйтеся.

Зонд уже розгорнули і випробували. Балончик на його кінчику роздувався і здувався бездоганно.

— От техніка... — промовив Беженар. — Добре, хоч Ганса маємо. Все щось підкине. Як в інших районах із положення виходять?

— В інших районах свої «ганси», — пояснив Тарас. — Усі крутяться, як можуть.

— Між іншим, термін придатності його вже скінчився, — промовила Віра, читаючи роздерту упаковку. — До речі, німець ваш щойно внизу проїхав, я бачила. Кудись за ЛОР завернув.

— Може, привіз когось, — припустив Голоюх. — Так позамітало, що з Фертилівки тільки джипом або трактором, більше нічим.

— Судину тримаєш? — нагадав Олег, перериваючи його роздуми вголос.

— Тримаю, все гаразд.

— Ну, тримай. Скальпель! Затисни її Тарасику, про всяк випадок.

— Є.

— Ну, з Богом.

Хірург розсік стінку артерії завтовшки як палець, і оперуючі побачили у просвіті судини червоний, майже чорний, «холодець».

— Що й потрібно було довести, — промовив Беженар.

— Що, тромб? — Голоюх також намагався зі своєї незручної позиції зазирнути до них.

— Так. Тримай палець, гляди. Нам тут бажано без зайвих пригод. Ну, давайте...

Олег увів увесь зонд в артерію до самого кінця.

— Що, не йде більше?

— Не йде. Роздувай.

Балончик на кінці роздули, і Олег потяг увесь цей пристрій на себе. А з розрізу на судині почав лізти товстий кров'яний згусток.

— Дійсно, схожий на хробака... — пробурмотіла Надя.

Віра також стояла поруч і бачила все.

— Ого! — вигукнула вона, коли назовні вилізло з двадцять сантиметрів.

— От бачиш, — повчально сказав Беженар, — пішла би додому — не побачила б такої краси.

Атмосфера якось розрядилася, хоча до успішного закінчення залишалося ще ой як багато.

— Ого-го!— сказала тепер уже Ліда, коли «хробак» видовжився до сорока сантиметрів. Вилазячи з судини, він поступово рвався, перетворюючись на кашу.

А Олег продовжував повільно тягти зонда, а разом з ним і тромб. Нарешті роздутий балончик вискочив із артерії.

— Ти як, тримаєш? — він повернувся до Голоюха.

— Тримаю, не бійся.

Перетиснувши кінець артерії, з якої щойно видалив тромб, Олег сказав:

— Відпускай. Але не різко.

Тепер уже такий самий «хробак» поліз із іншого кінця. Він рухався сам, оскільки штовхав його тиск крові. Другий тромб виявився коротким. Несподівано він вискочив, наче корок, і з рани вдарив товстий струмінь крові.

— Тисни! — крикнули всі разом, але це було зайве. — Тарас зреагував сам.

Кровотеча зупинилася. Беженар вимочував із рани кров.

— Шити, — сказав Олег.

Пакетик із шовним матеріалом розкрили, і Надя простягла лікарю голкотримач, на кінці якого була затиснута ледве помітна тоненька голочка, від якої тяглася ще більш делікатна нитка.

— Ти хоч кабінет шефа зачинити не забула? — запитав Тарас, звертаючись до Віри, яка принесла все це.

— Не хвилюйтеся, — відповіла вона. — Зараз піду зачиню. Хто туди серед ночі полізе?

Міліцейський ГАЗик зупинився біля хірургічного корпусу, і всі троє вийшли. Сніжило тепер набагато менше, та й вітер заспокоївся.

— Ну що, ходімо? — невдоволено промовив Панчишин, піднімаючи цигейковий комір.

— Глянь, а ось круто хтось їхав, — звернув увагу Полиняк. — Просто по снігу. Диви, вище бампера. Сила!

— А в них уже пару місяців новий УАЗ, називається — «подарунок президента»...

— Та ні... — пробурмотів даїшник, прямуючи до глибоких колій. — Диви, шини широчезні. Таких президент не дарує... Щоби я здох, коли то УАЗ. Ану, посвіти...

Підійшов сержант із ліхтарем.

— Не вантажівка — точно, — промовив Полиняк. — Шини одинарні. Так, ніби джип якийсь.

— Німець, напевно, — припустив сержант. — Він тут постійно товчеться.

— А чому вночі?

— Привіз когось. Хворого...

— А чому туди? Що — одразу до моргу?

— Григоровичу! — несподівано вигукнув сержант. — А нас по дорозі чорний джип засліпив, пам'ятаєте? Ну той, наче танк.

— Ану, ходімо, глянемо, — сказав капітан. — Слід один, чіткий. Назад він не виїжджав, там повинен стояти. Ваню, ти в машині чергуй, про всяк випадок. Якби щось — перекриєш виїзд.

І, залишивши сержанта у кабіні ГАЗика, вони рушили колією.

— Чекай, — несподівано спохопився Полиняк. — Я взагалі без нічого. Ваню, дай ствола, ти й так у машині сидітимеш.

— Глядіть, не загубіть, Григоровичу, — бурмотів той, витягаючи з кобури пістолет Макарова. — Снігу в пояс, не знайдемо.

— Не сци, — відповів Полиняк, — я тобі свого подарую.

Чоловік, який сидів у джипі, спочатку нерішуче, а потім доволі хутко витяг із кишені мобільник і набрав номер.

— Жане, — сказав він, — тут менти підгребли, на ГАЗику. Повилазили й стоять.

— Де стоять? — запитали з трубки.

— Там, біля корпусу. Стоять і базарять.

— Сиди спокійно, — відповіли йому, — тебе не побачать.

— Жане, а у вас що?

— Пусто, нічого.

— Як — пусто?

— Клянеться, сука, що пару днів тому все на місці було. Зараз я його...

— Сюди йдуть! — пошепки вереснув водій. — Жане, сюди поперли — всі троє! Падлою буду!

— Сиди, не смикайся! — просичав той. — Виходимо. Виїдемо за місто — я його, суку, сам кінчу...

Вони рухалися повільно по сліду широких коліс, запхавши руки до кишень. Попереду, кроків за сімдесят, розрізнявся низенький, але довгий корпус моргу. Ішли мовчки. Чорна тінь похмурої будівлі виростала перед ними.

— Стій. Ось він, — сказав Полиняк. — Гадом буду — під моргом став.

— Бачу, — відповів Панчишин. — Чого він приперся?

— Стій! — знову засичав даішник. — Це він! Той, що сліпив нас! Це не німець — у нього пошарпаний, а цей джип новий!

— От і штрафонеш його, — пробурмотів капітан.

— Та стій! — продовжував Полиняк. — Чого він тут? Може, трупа зробили?

— Еге... І одразу до моргу привезли...

Коли ж до машини залишилося кроків тридцять, почулися звуки чийогось борсання, приглушені голоси, стукнули двері будівлі, а потім і машини.

— Гей, стояти! Міліція! — вигукнув Панчишин.

Одночасно завівся мотор, і джип рвонув уперед. Але взяти з місця цю снігову перепону виявилося не під силу навіть йому. Мотор заревів знову, і джип смикнувся назад, власною колією. Двоє ментів лише встигли кинутися в різні боки просто у глибокий сніг. Але машина загальмувала і знову-таки рушила вперед, роблячи віраж і викидаючи з-під коліс хмари снігу. Панчишин вихопив пістолет і закричав, стріляючи у повітря. А джип пер, наче танк, за якихось тридцять кроків від них, повертаючи до виїзду з лікарняної території.

— По колесах бий! — кричав Полиняк, стріляючи з сержантського пістолета.

Несподівано задні дверцята машини відчинилися, і звідти вивалилося щось темне та велике. Насилу цілячись у темряві, міліція дружно лупила по машині. І цієї миті із джипа блиснуло і ляснув постріл, потім ще.

Обидва охоронці правопорядку впали у сніг і звідти продовжували стріляти по спалахах, що віддалялися з кожною секундою. А те, що випало з машини, зарухалося у снігу і несподівано стало на повний зріст.

— Не стріляйте! — волало воно, наближаючись, і знову падаючи у кучугури. — Хлопці, не стріляйте! Свій я... свій!

Беженар із Лідою накладали останні шви на рану на стегні хворого. Голоюх вже обрізав нитки на щойно зашитій рані живота, у якій більше години протримав власну руку. Олег поздирав із рук рукавиці й, обійшовши стіл, підняв простирадло, що закривало ступні хворого. Знявши з правої ноги Якимця бахилу, він торкнувся до його пальців, а потім і до ступні.

— Тепла... Ні, дійсно тепла!

— А що тут дивного? — незворушно промовив Беженар. — Чого б то їй тепер бути холодною?

— Давай свій фраксипарин із загашника, — сказав Олег, звертаючись до Щура.

— А хто віддаватиме? — продовжував той накручувати хірурга.

— Віддасть, не вимахуйся, — відповів Олег. — Він тобі десять фраксипаринів віддасть. Якщо ні — я сам поверну.

— Дивися мені... — на кінець операції Щур виглядав цілком задоволеним. — Іди, Наталю, принеси.

— Слухайте, а надворі якийсь салют! — несподівано сказала Віра, яка давно вже знову присіла до вікна.

— Дійсно, — погодився Беженар, глянувши у темряву, — до Нового року наче далекувато...

Тепер звуки пострілів чули вже всі.

— Та точно — стріляють чимось, — здивувалася Віра, — спалахи видно.

— Пацани дуріють, — припустила Надя. — Понапиваються і сходять з глузду. А зараз на базарі що завгодно можна купити — феєрверки всякі, ра...

— Ой! — Віра вилізла мало не на підвіконня. — Наша міліція кудись погнала! А ось іще машина! Туди, до виїзду!

Вона силкувалася зазирнути ще далі, та кут огляду з операційної не дозволяв цього.

Олег, залишивши у спокої ноги Якимця, і собі підійшов до вікна, вдивляючись у темряву. На стурбованому обличчі застиг вираз, наче він чогось не доробив. І це «щось», звісно, не стосувалося операції.

Чорний джип, розкидаючи снігову пилюку, на всіх парах пер до виїзду з території лікарні. Вишиваючи задом, ГАЗик ішов йому напереріз і, схоже, встигав. Вони зустрілися біля воріт. Масивна чорна машинерія штовхнула блискучим бампером схожого на козла ГАЗика, від чого той крутнувся і вилетів задом на снігову кучугуру, мало не перекинувшись, і застряг намертво. А джип, набираючи швидкість, пішов вуличками сплячого містечка.

Вони сиділи в ординаторській мовчки, змучено схиливши голови. Беженар глянув на годинника і похитав головою. Очі його були червоні, вирячені. Він зморщував лоба, похитую

чи головою, наче щось згадуючи. Ліда сиділа збоку біля його ж столу, підперши руками голову і заплющивши очі. Голоюх підклав подушку собі під спину, відкинувся на тахті, тримаючи у руці скручений із паперу кульочок для попелу, і блаженно затягувався цигаркою. Олег, увійшовши до ординаторської, підійшов до крана і жадібно напився з кухля, потім сполоснув його та поставив на місце.

— Що там? — запитав Беженар.

— Із міліції дзвонили, питали про наших хворих.

— А ти не питав, що за перестрілка була?

— Питав. Сказали, що все гаразд і нічого страшного.

— А зі «швидкої» казали, що менти за кимось по території гнали, — промовив Голоюх. — Їм там було краще видно. Міліцію так засандалили, що ГАЗика свого ледве витягли. Треба думати, і стрілянина з цим була пов'язана. Ні, ну це абзац! Італія! Палермо! Як у кіно про комісара Катані! У вас у Харкові такого, напевно, й не буває.

— Іноді буває.

— А в нас уперше.

— Завтра все знатимемо, — припустив Беженар. — У нас це наступного дня проходить по «циганському радіо» в усіх подробицях.

— Ну, гаразд, — промовив Олег. — Якщо після цієї стрілянини досі нікого не привезли, то треба думати — ніхто ні в кого не влучив. Розлазимося, так? Я, чесно кажучи, ледве живий.

— Я також, — погодилася Ліда.

— А я нічого, — несподівано весело промовив Тарас. — Наче друге дихання з'явилося. Я б навіть зараз який-небудь апендицит із задоволенням зробив...

— Сплюнь, Тарасику, — з докором пробурмотів Беженар, — бо дійсно накаркаєш.

— «Швидку» викликав? — запитав Олег.

-Так, — відповів той, — «подарунок» уже п'ять хвилин під корпусом стоїть. Чекали, поки ти з ментами наговоришся.

Олег, похитуючись, скинув халат і витяг із шафи куртку.

— А Савчук, гад, ушився, — сказав Тарас, підводячись із канапи. — Ні, ви уявляєте? Ну, такого він ще не чудив — за всі рамки виходить. Напевно, вже десятий сон бачить.

— Завтра розберемося, — похмуро промовив Олег.

— Сьогодні, — виправив колегу Беженар, розсмикуючи штори. — Сьогодні...

За вікном уже світало.

Розділ X

Ледве не забуксувавши в кучугурі, Ілля припаркував машину біля засніженого газона, зачинив дверцята і, запхавши руки глибоко у кишені, пішов до входу. За його спиною, періодично буксуючи, проповз лікарняний тракторець, що розгрібав сніг. Обличчя Медвідя виглядало невиспаним та похмурим. Під очима проступили «мішки» — наслідок перебутого весілля та важкої дороги додому. Завідуючий вийшов на третій поверх, механічно привітавшись при цьому з кількома медсестрами і покрокував коридором хірургії, намацуючи на ходу в'язку ключів у кишені. Попереду був цілий робочий день після двох, проведених у святкових розвагах.

Ключі завалилися на саме дно кишені. Насилу їх діставши, Ілля відімкнув замок і зробив крок до кабінету, думаючи про своє. «Гальма» його спрацювали автоматично, а нижня щелепа сама впала донизу, надаючи щойно зосередженому обличчю лікаря дурнуватого виразу. Столу, що мав би стояти просто перед ним, він не бачив. Одразу від порогу майже до стелі громадилася гора якогось іржавого брухту, у якому начебто розрізнялися частини... швейних машинок допотопного зразка. Очі зава кліпали, не в змозі сприйняти до кінця цю дивовижну метаморфозу. Ілля позадкував автоматично і рука його сама причинила двері. Так і стояв, «прибацано» кліпаючи очима в коридорі перед дверима власного кабінету, коли почув за спиною:

— Доброго ранку, Ілля Петрович!

Це були медсестра і санітарка зміни, що відчергувала.

— Доброго... — розгублено промовив він. Потім очі Медвідя знову вперлися у двері, на яких висіла табличка:

ЗАВІДУЮЧИЙ хірургічним відділенням.

Тоді він нерішуче знову прочинив двері, напевно, сподіваючись на диво. Дива не сталося. Жахливі агрегати, що дійсно були схожі на швейні машинки, нікуди не зникли. Лікар увійшов, злякано озираючись і, простигши руку, несміливо торкнувся якогось металевого коліщатка. Воно було справжнім. А гора брухту видала загрозливий «грюк», і у ній щось посунулося. Боязко озираючись на неї, Медвідь вийшов із кабінету, наштовхнувшись при цьому на одвірок, закрив двері на ключ і понісся коридором до ординаторської. Там нікого не виявилося. Він зиркнув на годинник і, часто дихаючи, попрямував до сестринського посту.

— Доброго ранку, Ілля Петрович!

Після цієї божевільної ночі Маша виглядала явно несвіжою.

— Де всі? — похмуро запитав завідуючий.

— Хто — всі? — не зрозуміла вона.

— Лікарі, звичайно.

— Сплять, напевно... Щойно додому пішли. В нас тут таке було! Цілу ніч! Усі працювали — і Беженар, і навіть Савчука кликали.

— «Навіть»... — скривився Ілля. — Так, наче професора...

— Та ні, просто не справлялися. Рук не вистачало. Аварія, три операції. А внизу напад був! Бандити у морг вдерлися. Потім наші поліцаї приїхали, стріляли! Навіть сюди було чути!

— А що їм потрібно було у морзі?!

У Медвідя був такий вигляд, наче його вдарили по голові.

— Не знаю, — розвела руками Маша, — може, шукали кого... Але кажуть, що там на той час ніхто не лежав!

— Там вже півроку ніхто не лежав... — пробурмотів Ілля, підозріло поглядаючи на неї. — А більше нічого не було?

— Більше?! — очі сестри викруглилися. — Доктор, а що, цього замало?

Нічого не відповівши, Ілля посунув просто до операційної. Надя вмивалася біля крана, певно, таки встигла прилягти на якихось півгодини.

— Для чого я лишаю вам ключа від свого кабінету? — замість вітання почав він із порогу. — Щоб там за моєї відсутності робилося чорт зна що?

Медсестра повернула злякане невиспане обличчя і, затинаючись, промовила:

— А... а... що там робилося?

— Це я вас хочу спитати! Хто брав ключа від кабінету?

— В...віра... Уночі... Під час операції... лікарям потрібен був зонд судинний... Вона пішла і принесла увесь ящик...

А Медвідь продовжував дивитися на неї так, наче нічого не розумів. Ящики з гуманітаркою завжди стояли у дальньому куті під вікном, а зараз туди елементарно не було доступу.

— І коли це було? — майже по складах запитав він.

— Н-ну... кілька годин тому... Вночі...

— Ви що, з мене вар'ята робите? — загорлав Ілля і побіг назад.

Коли він повернувся до ординаторської, Голоюх уже відчиняв

шафу і вішав куртку. Волосся його було скуйовджене, вигляд замучений.

— Привіт... — пробурмотів він. — Як погуляв?

— Офігенно погуляв... — похмуро промовив Ілля. — Усі дороги заметені — ледве дістався. Увесь рух стоїть. Не продам «Ниву». Якби не вона — ви б тут без мене ще зо два дні з глузду сходили.

— Ну, чому... — не погодився Тарас. — Ми тут змістовно попрацювали. З тебе медалі причитаються, я би сказав. Уночі аварія, мафіозні розбірки. Ми тут братву оперували — трепанація, потім лапаротомія, потім... Ну, це Олег розповість — нехай сам хвалиться. І все, зауваж, — власними силами.

— І що — всі живі? — похмуро запитав Медвідь.

— Обража-аєш!

— Ну, а крім цього що?

— А, якісь крутелики чудили — до моргу доривалися. Наші менти при...

— Це я вже знаю, — перебив Ілля. — А ще що?

— Цього мало? — не зрозумів Тарас.

— Ну, це як сказати... — Ілля впритул глянув на нього.

— Чого ти так дивишся?

— Що з моїм кабінетом?

— А... що з ним?

— Там... М'яко кажучи, якийсь жах робиться.

— Н-не знаю... — Тарас розгублено згадував. — А взагалі-то серед ночі ми туди Віру посилали, за зондами гуманітарними... Може, шукала і порозкидала... Ти вже вибач, у нас тут таке робилося — не приведи Господи... Ти ж казав — брати, як треба... А що там?

— Він — зайнятий! — розлючено майже по складах промовив Медвідь.

— Ким зайнятий?

— Не ким, а чим!

— І чим?

— М... машинками. Нібито...

У Медвідя насилу повернувся язик, щоб вимовити це слово.

— Чим-чим?!

— Машинками, швейними. Поламаними. До стелі.

Промовивши це, Ілля навіть якось винувато глянув на колегу.

— Мо', в тебе «білка» починається? — спокійно запитав Тарас. — Ти на весіллі своєму скільки вдув?

— Зовсім не пив, — відповів Ілля. — Бачив — дорога яка?

— А треба було пити, — відрубав Голоюх. — Хто приймає регулярно, як зовсім не випити — «білочка» може початися. Пам'ятаєш, як у Ревуцького в шістнадцятій? Тільки у нього були миші, а в тебе ці... ги... машинки.

Незважаючи на втому, Тарас розплився у душевній посмішці.

— Ходімо, — сказав Ілля. — Зараз у тебе почнеться.

Слідчий Тачанівського райвідділу міліції Глушко Василь Васильович, прийшовши від начальника з докладу, сів у своєму кабінеті і декілька хвилин напружено думав. Упродовж цього часу до нього завітало кілька людей, але складалося враження, що все, сказане ними, він пропустив повз вуха. Нарешті слідчий зняв трубку, набрав номер і промовив:

— Черговий? Глушко... Давай сюди ще раз цього Бліща з КПЗ. Чекаю.

В ординаторській з'явився Беженар. Він сопів, мовчки скидаючи дублянку, потім почав запихати її до шафи. Увійшов Олег.

— Ну як, Івановичу, виспалися?

— Та ну його... Як нога, Олеже, в цього крутого? Ти не дзвонив?

— Дзвонив, щойно прокинувся. Тепла.

— Ну, молодець. Мені сподобалося, чесно. Навіть незручно тепер, що відмовляв тебе.

— Усі молодці, — відповів Олег, запихаючи до шафи і свою шкірянку.

— Не маю нічого проти, — погодився Беженар, — хірургія — праця колективна. Але артерія у твоєму виконанні — це клас. Мені сподобалося. Ось, припустимо... Трепанація — це ж кожен змогти зобов'язаний, живіт — цього я взагалі не переношу. А артерія... — він показав великого пальця, демонструючи цим жестом власне захоплення.

До ординаторської завалилися Медвідь із Голоюхом.

— Що там, Тарасику? — не повертаючись, промовив Беженар. — Треба думати, шеф видавав тобі комплект медалей на всіх?

Та двоє, що прибули, тільки мовчки дивилися на них.

— Не знаю... — нарешті витиснув із себе Голоюх. — Вони також увесь час біля мене були... В ургентній операційній... А я у плановій... А вони в ургентній... А потім усі разом.

Тарас подивився на шефа розгублено і розвів руками.

— А... що сталося? — вигляд у Беженара став ще більш серйозний.

— В Іллі Петровича кабінет розкурочили...

— Що — вкрали щось? — здивовано запитав Олег.

— Швидше навпаки...

— Як це?

— Завалили металобрухтом до стелі, — розгублено пояснив Голоюх. — Щось таке, наче... машинки...

— Як?! — не зрозумів Беженар. — Які ма...

— Досить! — обрубав Ілля. — Вони нічого не знають. Ти ж бачиш — вони ні хріна не врубаються! Я дізнаюся. Я дізнаюся, чиї це жарти, і тоді...

— Кабінет хламом завалений, — пояснював Тарас, поки Медвідь плювався на всі боки. — Якісь поламані швейні машинки... Абзац, я очі вивалив, як побачив... Майже до стелі...

— Коли... — задумливо промовив Беженар, наче сам факт наявності машинок у кабінеті завідуючого його не дивував. — Ми ж увечері дзвонили звідти до обласної... Не було нічого!

— А Віра вже на світанку бігала туди по зонда, — нагадав Олег. — Нічого не казала... Де би вона промовчала!

— Я зараз поставлю на вуха всю нічну зміну! — несподівано заволав Ілля. — Я зараз... Яка зараза могла це зробити?

— Ну... — філософськи протяг Беженар. — Якщо піти логічним шляхом...

— То що?

Усі несподівано замовкли.

— Досі, наскільки я пам'ятаю, в усіх чудесах, що відбувалися у лікарні, завжди винен був... Савчук.

— Дійсно, — пробурмотів Тарас. — А пам'ятаєте, він перед «артерією» кудись пропав?

Усі оберталися більш ніж здивовано, спостерігаючи, як повний склад хірургічної служби суне коридором поліклініки слідом за Медвідем. На обличчях лікарів при цьому були такі вирази, що не кожен наважився сказати делегації «добрий день». Більшість просто розступалися, даючи дорогу. Добігши до кінця коридору, делегація у повному складі завалила до хірургічного кабінету.

Савчук нахилився над умивальником, намиливши лице і хлюпаючи водою. На тапчані валялися куртка, светр і шапка. Уздрівши несподіваних гостей, він припинив водні процедури і, стогнучи, розігнувся, тримаючись мокрою рукою за поперек. Обличчя його висловлювало неабияке страждання. Знявши з гачка рушник, Петро Петрович витерся і, не дивлячись, гепнувся сідницями на тапчан, просто на власну шапку.

— Ну, кажи, Петрушо-чудотворець, — майже ласкаво попросив Беженар, — що все це означає?

Рушник сповз із обличчя лікаря, і Савчук несподівано оптимістично, хоч і з деякою образою, заявив:

— Ще «дякую» мені скажете... Нічого...

— Ми колись зберемося всі, — набирав люті Ілля, — і скажемо тобі таке дякую, що...

— От, чорт... — несподівано вихопилося в Олега. — Здається, я починаю доганяти...

Усі миттєво повернулися до нього.

— Здається, починати потрібно не з Петра Петровича. А з мого хворого. Того, який Якимець...

Олег повернувся і, не звертаючи ні на кого уваги, вийшов із кабінету. Уся делегація автоматично рушила слідом за ним. Замикав процесію тепер уже Петро Петрович. Він біг слідом, марно намагаючись втрапити рукою у рукав свого халата.

Завгосп сидів на стільчику навпроти слідчого, склавши руки на колінах, із низько опущеною головою.

— Ну, гаразд... — задумливо промовив Глушко. — Старий знайомий, а допомагати слідству не хочеш. А я твоєю простромленою дупою займався. Шоферів цих із сусідньої— зауваж! — держави обробляв, компенсацію тобі вибивав, щоб усе по-людськи... А ти так...

— Василю Васильовичу! — благав Бліщ. — Ну, я ж вам усе, як на духу! Ну, чому ви не вірите? Я ж усю правдоньку! Я не побіжу нікуди, не треба наручників!

— Не хочеш по-людськи — не треба... — буркотів під ніс слідчий, прямуючи до дверей. — І не треба... Черговий!

Увійшов здоровезний сержант, від якого навіть не пахло виправкою.

— Давай його назад.

— Ходімо, Миколайовичу, — миролюбно попросив той, — руки хоч склади за спиною, сам розумієш...

Склавши руки, як його просили, та схлипуючи, Бліщ вийшов за двері у супроводі конвоїра, а Глушко, сів за стіл, зняв трубку, витяг із шухляди папірець, списаний номерами, і набрав один із них.

— Алло! Дівчата, це знову слідчий із Тачанівського райвідділу турбує. Ви мені обіцяли розшукати вашого начальника. Що, немає? Виконуючого обов'язки? Ну, давайте. А як його... Григорій Наумович... Добре.

Слідчий мовчав, потираючи лоба трубкою, і про щось міркував. Звідти відповіли, адже Василь Васильович знову ожив:

— Алло! Григорію Наумовичу? Дуже приємно. Тяжко до вас додзвонитися. Це слідчий Тачанівського райвідділу майор Глушко Василь Васильович. Так... Є одна проблема. Ні, не з ув'язнених. Вам знайомий такий — Бліщ Арсен Миколайович? Так. Ми його? Та ми його й не ловили. Він сам до нас стрибнув. Та були тут у нас деякі розбірки. Справа у тому, що при роботі із затриманим випливли деякі факти привласнення ним певних... Так, уявіть собі, сам зізнався. Його тут якісь круті хлопці так прижучили — сам прибіг. Так? Гм-м... Ну, поки що тримаю це, як закриту інформацію. Якщо ви зі свого боку вважаєте, що це необхідно... Звісно, я зі свого тільки за співпрацю! Аякже, звісно...

Якийсь час він слухав, а потім промовив:

— Так, підходить. Нехай буде. Все, щасливо. Ну, звісно, я тут не буду гаяти часу. Так, однозначно... До зустрічі.

До другої палати вони завалили знов у повному складі. Якимець здригнувся і, повернувши голову, злякано закліпав очима. Усі застигли мовчки.

— Олег, що це... Що це буде? — ніяково запитав він, здіймаючись на ліктях.

— Загальний обхід, — відповів Медвідь. — А я заввідділенням.

Наче у передчутті чогось недоброго, Якимець утиснувся у

койку. Ілля зігнувся і, відкинувши ковдру, помацав його ногу на всіх рівнях. Потім спробував пульс під коліном.

— І... Що тут було?

— Ревізія стегнової артерії, — відповів Олег. — Артеріотомія з видаленням тромбу. Наче нормально вдалося. Загальна крововтрата до півтора літра.

— Гм-м... А по ньому й не скажеш, — просичав Ілля. — Вигляд такий — хоч зараз до казино.

— Чому це — до казино? — не зрозумів Якимець — Я не ходжу до казино.

— То що — він розповість, що сталося з моїм кабінетом? Чому він до стелі завалений цим брухтом?

Задавши це питання, Медвідь невпевнено подивився на Олега.

— Із... яким кабінетом? — Якимець спробував знайти очима Савчука, що стояв біля самих дверей.

— Давай, розповідай, — підштовхнув знайомого Олег.

— Що розповідати? Я не доганяю, в натурі.

— Усе розповідай, — сказав Олег. — Вважай, тепер тут усі свої. Усім тут присутнім, враховуючи ще й анестезіолога, ти зобов'язаний тим, що поки що на двох ногах. І, до речі, життям твоїх друзів також. Розповідай про отой металобрухт, який чомусь знаходиться у кабінеті Іллі Петровича. І якщо твоя розповідь вийде недостатньо переконливою, він просто викине його на смітник.

Якимець обвів ще раз усіх збудженим поглядом і запитав:

— А ті, на джипі, більше не з'являлися?

— З'являлися, — сказав Олег. — І навіть із нашими ментами перестрілку влаштували. Вже забралися, так що не бійся. Кажи давай.

Якимець, котрий зараз не мав бажання щось розповідати, відвернувся до стіни й буркнув:

— Немає мені чого розказувати. Я таку операцію переніс, взагалі ледве дихаю. Мені спокій потрібен, а ви щось чіпляєтеся... Мені потрібно вколоти знеболююче і спати.

— Ти ось що, Володю, — сказав Олег, — не вчи тата... Не читай мені лекцій про свою операцію. Викладай усе, починаючи від Харкова.

— Звідки? — вигукнув Медвідь.

— Із Харкова, — повторив Олег. — І закінчуючи поясненнями, звідки взялися ці іржаві машинки в кабінеті завідуючого. Давай.

Двері до палати відчинилися, і зазирнула Оксана, яка змінила Машу на цей день:

— Ілля Петрович, вас терміново головний кличе. Дзвонить, що нарада завідуючих, а вас немає.

— На операції... — кинув через плече Ілля. — Скажи, що на операції. Скінчиться за годину.

— За годину аж ніяк не скінчиться, — пробурмотів собі під ніс Якимець, — поза усяким сумнівом...

— За три години, — повторив Ілля. — Скажи, що ду-уже велика операція. А потім ще одна.

Двері зачинилися.

— Ну, гаразд, — промовив Якимець, відчуваючи на собі загальну увагу та нетерпіння, — панове скліфосовські... В мене від самого початку чомусь було передчуття, що все це добром не скінчиться. Але щось уколіть таки, бо ниє, зараза...

— Іди, скажи Оксані, щоб набрала у шприц морфіну, — попросив Ілля Голоюха. — Ні, краще промедолу, він трохи легший. Бо цей неповторний пацієнт зараз нам і без наркоти такої лапші навішає...

Тарас хутко кинувся на сестринський пост, боячись щось пропустити.

Час перенісся на рік назад.

Швидкий поїзд гальмував на вокзалі у Гжешові. Володя Якимець, що повертався з ділової поїздки до Німеччини, стояв, спершись руками на опущене вікно. У купе стояла спека, тож морозяне повітря, що увірвалося до вагону, тонізувало, покращуючи настрій. Його машина з товаром на цей час, напевно, вже під'їжджала до кордону з Україною, а сам він, виходячи з пев-

них міркувань, повинен був повернутися поїздом, незалежно від неї. Так було потрібно. Справи складалися вдало, і Володя задоволено насвистував, спостерігаючи динаміку пейзажів за вікном, яку завжди переносив доволі болюче. Якщо в людини, що потрапляла сюди з нашої території вперше, картини польської дійсності викликали захоплення та заздрість, то в тих, хто побував у Німеччині, спостерігалося щось протилежне. Залишивши цивілізований світ, вони проходили тут, на польській території, свого роду адаптацію, переходячи через простір, так би мовити, початкової цивілізації, який являла собою ця країна, щоб потім уникнути цілком закономірної шокової реакції, потрапивши у своє, рідне, на диво, швидко забуте.

На вокзалах польських міст було набагато брудніше. Товклися юрби тих, хто приїхав і кого тут аж ніяк не потребували. Тут уже господарював наш рідний, як, до речі, і російський, рекет. Із одного боку, тут легше, аніж у Німеччині, було прокрутити щось незаконне, а з іншого — важче вберегтися від пов'язаних із цим неприємностей.

Обдертий чоловік, кульгаючи, доплівся до стовпа, на якому висів ліхтар, і почав копирсатися у смітнику. Не знайшовши нічого, він сперся до стовпа спиною і опустився по ньому на землю. Навіть у Польщі на такого мала би звернути увагу поліція. Якимець лише скривився, збираючись відвернутися.

Бомж зняв шапку і обтер нею обличчя. Володя упізнав його одразу. Це був «прапор» з ГСВГ, його тезко. Тоді, років чотири тому, вони поверталися разом з Німеччини — Володя, який уперше наважився на таку авантюру, як вивіз «беушних» холодильників для продажу в Україні, і він, цей «прапор», що втікав з останніми залишками радянських військ із об'єднаної Німеччини. Це була божевільна авантюра. «Прапор» Володя Якимчук, який набрав купу дорогого, звичайно, краденого військового реманенту, не вписувався у часові межі, не знаючи, як усе це вивезти, і Володя Якимець — підприємець-початківець, що купив старий роздовбаний бус на позичені гроші...

Військове обладнання розмістилося у холодильниках, у результаті вони були набиті цим добром під зав'язку. Якби їх викрили на митниці, діяльність обох «підприємців» припинилася б на довгий час. Та їм пощастило. Бус без особливих пригод перетнув український кордон. Якимець із однієї поїздки віддав борги і цілком законно відкрив власну фірму.

Смикнувшись із купе, бізнесмен одним духом долетів до тамбура.

— Володю! Вовчику!

Бомж почув і зрозумів, що кличуть його. Наче вловивши шанс, він підхопився і попрямував до потягу. А польський провідник підозріло вирячився на, здавалося б, цілком пристойного пасажира.

— Вова... ти?! — Якимець не міг приховати здивування.

— Володю... — волоцюга у буквальному розумінні впав на коліна і заплакав: — Візьми з собою! Братику, виручи мене! Перевези до нас. Я тут вмираю...

Він мимрив ще щось, але підприємець вже не чув. Витягши пару купюр, Якимець простяг провідникові. Той намагався щось протестувати, посилаючись на митницю, але чоловік, не звертаючи уваги, затяг знайомого до тамбура і поволік до свого купе. Потяг повільно рушив до кордону.

Колишній «прапор» жадібно їв хліб із ковбасою, запиваючи соком, та блукав поглядом по стінках шикарного купе. Очевидно, він і досі не вірив, що знаходиться тут.

— І що — все пропало? — запитав Якимець, дослухавши його розповідь.

— Усе, — відповів той. — До нитки роздягнули. Наші, вірмени. Господи! Кого там тепер немає! Якби не випадок — хана мені була би. Розумієш — устиг вискочити на ходу. Вони й не чекали від мене такої спритності. Навіть стріляти почали, та я вже в лісі. Потім почав вертатися. Спробуй — без бабок... Кордон із Польщею переходив через річку, вбрід... Впав — усе намочив. А тут перший мороз. Думав — здохну в цьому лісі. У мене і так з ногами нелади, ще після служби на крайній Півночі, вони відморожені. А тут взагалі почалося... Очевидно, кранти мені.

— Ану тебе! — перервав його Якимець. — Ти вже зовсім скис. Приїдемо, підлікуєшся. Працюватимеш у мене на фірмі. Золотих гір не обіцяю, але на життя вистачить. А ти помирати зібрався.

— Болить, с-сука... — простогнав «прапор». — Сил немає... Дай, вип'ю ще...

— Митниця скоро, між іншим... — нагадав Якимець, хлюпаючи йому на дно.

Перехиливши коньяк, Якимчук застогнав і почав скидати розбитий черевик із ноги. Взуття це відрізнялося від іншого, на лівій, як розміром, так і фасоном.

— На звалищі знайшов, — пояснив «прапор», — такий, звичайний, уже не налазить.

Коли ж він розгорнув ганчір'я, Якимець побачив розпухлу стопу — усю червоно-сіру, з жахливими виразками, з яких ішов гній. Від усього цього здіймався такий сморід, що бізнесмен хутко вискочив із купе. За кілька хвилин він повернувся з бинтом і, відвертаючи ніс, якось замотав стопу нещасного.

— І що далі? — запитав Ілля.

— А далі з моєї мобіли він дзвякнув якомусь другу і наказав зустрічати його з поїзда у вашому Тачанові. Тут він і зустрів його — мужик з двома здоровими бородавками під вухом...

— Слухайте... Так це ж мій Якимчук! — несподівано вигукнув Тарас. — Ну, ви ж пам'ятаєте! Той, що мало не зі столу втік! Гангрена правої ноги. Ну!

— Пам'ятаю я, не кричи, — попросив Медвідь. — Пам'ятаю навіть, що Бліщ його і привіз.

— Ось звідки сон взявся, — пробурмотів Олег, — про ноги, ножі...

— Який сон? — не зрозумів Ілля.

— Це він казочку про сон вигадав, — сказав Олег. — Ну, зараз не важливо. Можна у двох словах: він мене найняв, щоб я до вашої лікарні влаштувався і розвідав, куди цей Якимчук подівся, той, що перед операцією втік.

— То ви, значить, знайомі? — обурився Ілля.

— Ще за студентства... Разом спортом займалися.

— І ти все знав?!

— Заспокойся, — попросив Олег. — Нічого я не знав. Він мені лапші навішав. А гроші справно платив. Я просто думав, що він зовсім звихнувся. По фазі. Хворий, одним словом...

— Велике дякую, — промовив Якимець. — Мені приємно.

— Мене там, у Харкові, з роботи практично вижили, — не звертаючи уваги на репліку, продовжував Олег. — Так склалося... А тут раптом ні за що зелені платять — їдь і працюй.

— Він правду каже, — підтвердив Якимець. — Розкривати йому щось було не в моїх інтересах. Я лише зобов'язав його знайти цього мужика з бородавками і встановити, куди подівся «прапор».

— Я не розумію... — перебив Ілля. — А навіщо він вам знадобився? І до чого весь цей хлам, яким завалений мій кабінет?! Найголовніше — хто це зробив?

— Хто зробив, той нехай і звітує. А «хлам» цей, як ви висловилися, коштує... — Якимець завагався, а потім промовив: — Дорого, словом.

— Що означає — дорого? — уточнив Беженар.

— Те й означає. Півлимона, як мінімум.

— Чого — гривень? — здивувався Тарас.

— Баксів, — сказав Якимець, глянувши на нього, наче на дитину.

— Еге... — скривився Ілля.

— Як бажаєте, — знизав плечима Якимець. — Можете не вірити.

— Ти розповідай, — підштовхнув його Олег.

— Так ось — за місяць я знову був у Німеччині й від тамтешнього мужичка одного, що також крутиться біля різного бізнесу, дізнався, що наші там ледве не перехопили якусь фантастичну партію старих «Зінгерів». Точніше — якогось лоха, що намагався намацати канали їхнього збуту.

— Чекай, — перебив Ілля. — А кому вони на хрін потрібні, ці іржаві машинки?

— Ну... Є люди, яким швидко та дорого можна їх продати. Ви що, ніколи не бачили у газетах такого роду об'яв: «Куплю стару поламану швейну машинку «Зінгер».

— Я наче не бачив, — пробурмотів Ілля.

— А я бачив, — сказав Голоюх, — точно. І не раз.

— І я, — погодився Беженар.

— То що? — Медвідь явно втрачав терпець. — За скільки ж їх купляють?

— А це дивлячись хто за скільки може у Німеччині продати. Дрібні перекупщики — по шістсот-сімсот баксів дають, ну, до тисячі...

— За іржаву залізяку?! — не зрозумів Ілля.

— А ті, у кого на німцях залізний канал є — ті навіть по сім— вісім тисяч можуть дати.

— Чого — доларів?!

— У німців гривні не ходять, — їдко промовив Якимець.

— А... на біса їм цей брухт? Німцям, я маю на увазі.

— Ці машинки, — продовжував пояснювати Якимець, — випускалися перед Другою світовою війною, коли німці круто озброювалися. І Гітлер, що був зацікавлений у масовому вкладанні коштів населення у військово-промисловий комплекс, видавав інвесторам оці самі машинки. Після завоювання світу та збагачення Німеччини він обіцяв розплатитися з вкладниками доволі щедро. Тому «Зінгери» ці, окрім прямого значення мали зіграти роль свого роду облігацій. Усі вони пронумеровані, їхні механізми мають уміст якихось особливих металів... Словом, кожна з них — річ, яку підробити неможливо. Ось і мали би ті, хто пред'явив машинки як свідчення фінансової допомоги у свій час, після завоювання світу, отримати обіцяні відсотки.

— Ні хріна собі... — пробурмотів Ілля.

Олег тільки зняв свого білого ковпака і скуйовдив волосся.

— Почекай, але ж Гітлер війну програв! — несподівано згадав Голоюх.

— То й що! Теперішня Німеччина наче як взялася відповідати перед людьми за його гріхи. Ви хіба не знаєте? І не тільки перед німцями, до речі. Ви що, не чули — колишнім в'язням концтаборів та всяким остарбайтерам направо-наліво компенсації виплачують. І з цими також взялися до розрахунків — мовляв, також постраждали, вкладали фінанси. Без «переможних» відсотків, зрозуміло, але, повірте, там і без них порядно виходить. Одним словом, у мене з'явилися підозри, що «прапор», тезко мій, і був отим, хто намагався машинки штовхнути. В того, як казали, наче також ноги боліли, ну і всяке там інше... Одним словом, варто було спробувати. Врешті-решт, що таке пара тисяч «зелених» на побічні витрати?

— Дійсно, — підтримав Беженар, — ну, що таке кілька тисяч доларів? Особливо для крутого українського лікаря...

Пропустивши повз вуха цей заштрик, Якимець вів далі:

— Отож, коли Олег знайшов вашого завгоспа і я дізнався, що той довгий час працював на зоні у Барановичах також по господарству, я одразу поїхав туди. Там довелося напоїти такого ж «прапора», дізнатися ще певну інформацію, і все стало на місця. В них, у цій тюрязі, виявляється, здоровезна швейна фабрика.

Років п'ятнадцять тому її повністю переобладнали, замінивши старі агрегати на нове обладнання. А Бліщ під час цього процесу працював там завгоспом. З того дня я вже був упевнений, що в них у руках дійсно велика партія «Зінгерів».

— Гм-м... На Бліща це схоже... — пробурмотів Тарас.

— Я би також не упустив! — як завжди, з серйозним обличчям зауважив Беженар.

— А все-таки: звідки у тих Барановичах стільки «Зінгерів»? — запитав Олег. — У тюрязі вони звідки взялися?

— Взялися, уяви собі. Я й сам здивувався, — Якимець перевів подих і продовжував: — Після війни у сорок п'ятому наші війська поверталися з Німеччини. Кожен віз якісь трофеї. Скільки там тої машинки? А фірма солідна. От і везли. Хто для себе, хто для державних потреб, і не одну. Далі: до початку війни Західна Україна не була радянською. Туди їхали з Німеччини всякі переселенці, везли знову-таки оці «Зінгери». І коли перед війною радянські війська зайняли ці землі, все залишилося там. Та й під час війни машинки ввозилися на окуповані території німецькими підприємцями, які думали, що влаштовуються навічно. А коли довелося втікати — все покидали.

Усі слухали мовчки й з інтересом, а Якимець, що зовсім відволікся від власних болячок, перевернувся на бік, скривився, спер голову на руку і продовжував:

— Так ось, усіма цими шляхами машинок за тридцяті-соро— кові роки потрапило на нашу територію порядно. Причому, основна їх частина скупчилася у власності держави та особливо заможних людей. А тут сталінські репресії, таких «багатіїв» масово висилали. Так майно, у тому числі машинки, знову ж таки надходило у власність держави. І от якраз за тих часів заснували колонію у Барановичах. Ну й, очевидно, комусь вдарила у голову така ідея — нехай буде вона швейного профілю. Багацько машинок зуміли позбирати докупи і обладнали ними фабрику. Зеки там роками на них мішки шили, куфайки, робу... Реманент, зрозуміло, ламався з роками, а запчастин до машинок не було. Так «Зінгери» поступово опинилися у неробочому стані на складах у вашого Бліща. На зоні обладнання поступово замінили на більш сучасне, і про цей брухт забули.

— Серйозну ти роботу провів, я бачу... — зауважив Олег.

— Фундаментальний аналіз, — погодився Медвідь.

— Матеріал для дисертації «Доля «Зінгерів» у країнах СНД», — резюмував Голоюх.

— А ви як гадаєте... — не без гордості відповів Якимець. — Кожному своє. Ви от проявляєте винахідливість, щоб кому здоров'я врятувати, а я у своєму амплуа. Підприємець я.

— Так, дорогенький, — зітхнув Беженар, — якби ти знав, яку іноді доводиться проявляти винахідливість — щоб усе по формі прокрутити, щоб згори не «махали», щоб якось утриматися на плаву... А при цьому, як ти кажеш, ще й комусь здоров'я врятувати... Словом, не пишався би ти так власними досягненнями.

— Ну, далі наче все зрозуміло, — перевів мову на попереднє Голоюх, — такий проноза, як наш Бліщ, швидко зрозумів, як це все оприходувати. Хоча, очевидно, ще тоді він і не здогадувався про справжню цінність цього брухту.

— Просто інстинкт спрацював, — підказав Беженар. — Чого добру пропадати?

— Саме так все і було, — підтвердив Якимець. — Тільки потім, прочитавши випадково об'яву з газети, завгосп ваш догнав, що про цей брухт скоро згадають усі — не сам один розумний. І тоді запитають його — куди подів? Знюхався із «прапором», ну, Якимчуком, який щойно повернувся з Німеччини, а отже, достатньо там орієнтувався, і відправив його на розвідку — канал для збуту машинок шукати, напряму, щоб вигідніше. А сам разом із машинками зник у невідомому напрямку. Тобто заховався у вашій дірі.

— Ти обережніше з виразами, — попросив Ілля. — Харків твій — також порядна діра.

— Пробачте, доктор, — посміхнувся Якимець. — Це я у глобальному значенні — порівняно з Німеччиною...

— Чекайте, а вам це звідки відомо? — не зрозумів Тарас. — Я маю на увазі, про Бліща й те, що він знюхався з «прапором»?

— А це вже сам завгосп розповів, — пояснив пацієнт. — Ми з хлопцями його трохи налякали, не без того. Він взагалі молодець — швидше здохне, а добро не віддасть. Але, коли за місто вивезли, то нарешті наклав у штани і розколовся.

— Абзац... — хитнув головою Ілля. — Це ж бандитизм?

— А привласнювати державне майно і везти за бугор у вигляді контрабанди — хіба краще? — відповів питанням на питання Якимець. — Я що — лікаря пограбував, який чесною працею, так би мовити... Чи фермера, який власним горбом... Що за бандитизм? Мужики, не починайте тільки, я вас прошу. Той, хто стає на шлях безпрєдєлу, сам мусить розуміти, що і з ним те саме можуть зробити. Закон бізнесу.

— Ну... — багатозначно скривився Беженар. — Ми у бізнесі темні.

— А тут від самого початку — безпрєдєл. Машинки у держави яким чином опинилися? Людей порозстрілювали, а майно конфіскували. Потім Бліщ у держави вкрав. А я у нього забрав. Тут уже така справа — хто сильніший. Та й у мене — самі бачили, також пробували... Усе об'єктивно. А Бліщ ваш, до речі, знаєте, що з Володькою, ну, «прапором» тим зробив? Коли зрозумів, що відріжуть йому ногу і користі з нього не буде, а ділитися треба... Знаєте? Навішав бідоласі лапші, що домовився десь в іншій області, мовляв, там ногу не відріжуть, а врятують. Той повірив. Тому й від операції відмовився, — Якимець красномовно подивився на Тараса. — А тоді Бліщ забрав його і мало не тиждень маринував удома з тією гангреною, заким той не сконав благополучно. А ви — «бандитизм»... До речі, Олежку, це ж він тебе у підвалі замкнув. Було таке? І здох би ти за місяць, якби не мав моєї мобіли! Усе буття наше — бандитизм. Ви он за копійки у гімні копирсаєтеся, вам зарплати не стає за світло-газ заплатити, і держава примушує вас до кишені пацієнту заглядати, щоб не здохнути, — це не бандитизм? Він у нас державою стимулюється. Так що не треба, шановні, на совість давити.

Усі замовкли, приголомшені чи то осмисленням істин, викладених комерсантом, чи то його несподіваною красномовністю.

— А чому тоді свідоцтво про смерть ніде не фігурує? — запитав його Олег, який не збирався відхилятися від основного напрямку. — Я шукав. Ніхто в області не помирав від гангрени за цей період.

— Бліщ, коли Володька вже марити почав, завіз його до сусідньої області до якоїсь лікарні. Ну, це вже деталі.

— Нормально... — погодився Олег. — А я не міг зрозуміти — куди ж він подівся? І що, в усьому цьому завгосп тобі покаявся?

— Аякже... Сповідався, наче святому отцю перед смертю. Тож ми, братва, зараз у такому сидимо, що потрібно добре думати, як усе це розв'язати. І найголовніше — нікому більше не бовкнути.

Хоча, кажуть, те, що знають троє, — знатимуть усі, а нас тут... Машинки ці хтось бачив окрім тих, хто тут зібрався?

— Наче ні... — невпевнено промовив Олег.

— Ні, здається... — погодився й Медвідь.

— От і добре. Тоді нікому анічичирк. Мова йде вже не про те, як сплавити добро до Німеччини, а про те, як відсидітися і не постраждати. Це серйозні хлопці, між іншим.

— Які хлопці? — не зрозумів Ілля.

— А нас хто рубонув? Ми завгоспа загрузили і поїхали за місто, щоб полякати. Він дорогою й почав колотися. А потім... Не знаю точно, яким чином це сталося. Швидше за все, за ним хтось слідкував — тут, у Тачанові. А коли побачили, що ми нагрянули, передали по мобілці й нам виїхали назустріч. Я тільки так собі це уявляю. Джип здоровезний — як зрізав нас... Тільки й пам'ятаю удар, біль... А тоді хтось Бліща вашого через заднє скло витягає. Думав — зараз буде мені контрольний постріл і крапка... — бізнесмен мимоволі проковтнув.

— Та як вони взагалі могли дізнатися, — не зрозумів Тарас, — що все це в Бліща заховано?

— Як-як... Там, у Німеччині, все схоплено. Наша братва працює. Вони ж не дурні — зрозуміли, що знову хтось шукатиме канал. А він якраз і приперся — зять його. Ідіот. Павло, так? Прямо в руки.

— Дійсно, — погодився Ілля, — казали — женився на доньці Бліща і одразу чкурнув до Німеччини. Його ж депортували перед цим. То він прізвище змінив — і назад.

— Ну ось, — підсумував Якимець. — Там він, вважайте, одразу розколовся, і вони — тут як тут.

— Абзац... — пробурмотів Ілля. — Усе, як у кіно. І... що з ним зараз?

— Із зятем? Швидше за все, пришили давно. А завгоспа мали би привезти сюди, щоб віддав «Зінгери», а там... Стоп, але ж машинок вони не знайшли! Отже, ти таки встиг усі повитягати? — Якимець здивовано вирячився на Петра Петровича.

— А то чому ж мій кабінет до стелі закладений... — невдоволено побуркотів Ілля.

Лише тепер усі зауважили, що із Савчуком робиться щось не те. Він дихав часто, явно набираючи люті, а потім промовив:

— Я-то витяг... А ти гусь, виявляється... Більше півлимона, кажеш... А мені сотню зелених? Та ти знаєш, скільки там кіло того заліза? Я дві години рвав пупа, наче юний спортсмен... Щоб усе це врятувати... А мені сотню?

— Тихо! — шикнув на нього Ілля. — Чого розкричався? Заспокойся!

— А якби на мене натрапили, — продовжував сичати Савчук, — що зі мною зробили би ваші мафіозі? А мені тільки сотню...

— Та буде тобі... — буркнув Якимець. — Це я так, на початок, для заохочення. Щоб зацікавити тебе. Однаково я більше при собі не мав...

— Отже, це дійсно Петро Петрович постарався... — тепер уже люті набирав Медвідь. — І що далі? Що тепер, я хотів би знати?

— Гадаю, вони якраз після того, як доктор усе виніс, потрапили до підвалу і побачили, що там порожньо, — міркував Якимець.

— А потім їх менти погнали, — підказав Голоюх.

— Які менти? — не зрозумів той.

— Наші, тачанівські, — пояснив Тарас. — Приїхали з приводу твоєї аварії та й поцікавилися, що за джип біля моргу стоїть. Навіть стрілянина була. А потім крутелики зірвалися і поїхали.

Якимець напружено думав.

— І добре, і погано... — нарешті промовив бізнесмен. — Добре, що братву погнали, очевидно, не повернуться... А погано...

— Що ми думаємо? — нарешті не витримав Ілля. — Що добре? Що погано? Мене цікавить одна річ — яким чином звільниться мій кабінет?

— Доктор... — склавши руки на грудях, промовив Якимець, — Повірте — будь моя воля, я би зараз схопився, забрав усе це і ви б мене тільки бачили. Могорич відповідний вам би виставив. Чесне слово. Але що я зараз можу? Послухайте, Ілля е-е...

— Петрович, — підказав Медвідь.

— Ілля Петрович, ви ж бачите — так обставини склалися. І повірте, це не найгірший збіг. Могло бути набагато складніше. Цей, як ви кажете, брухт являє собою цінність. Це реальна зелень. І ми як тверезі люди повинні чинити з позицій здорового глузду. Та що я вам пояснюю — це бабло! Дуже серйозне бабло. Напевно, навіть більше, ніж я припустив одразу. І воно саме пливе до рук! Ну, трошки терпцю, все втрясеться і ми зможемо з вами розійтися так, що ніхто не буде ображений.

— Конкретніше: як ви це собі уявляєте? — запитав Ілля.

— Конкретніше: дуже просто, — продовжував той. — Я трохи оклигаю з цією ногою і проб'ю канал на Німеччину. І «Зінгери» поїдуть туди. Повірте, що я зроблю це грамотно, я ж не лох якийсь... А ви — тут я згоден з Олегом — рівною мірою сприяли тому, що машинки тут, і я при них, живий та здоровий. Так що...

— Попросимо, шановний, ще конкретніше, — зіронізував Беженар, — якщо вас не обтяжить. Ситуація дійсно така, що ми тут можемо влипнути і постраждати, а це нам абсолютно ні до чого.

— Ми й так можемо щодня у якусь каку влипнути, — додав Тарас, — а тут ще ваші машинки... А ви потім із нами, як із Петром Петровичем.

— По сто баксів... — ображено додав «юний спортсмен».

— Щось на кшталт цього, — погодився Беженар.

— Далися вам сто баксів! — обурився вже сам Якимець. — Та я перше, що спало на думку, сказав! Мені тоді не до машинок було! Я думав — відріжуть ногу, чи ні. Як ви не розумієте? Звичайно, розберемося по совісті. Тим паче, товар наче не мій особисто — всі разом його отримали. Тому й ділитимемося по совісті. Ну, звичайно, основна роль моя. Без мене вам їх в житті туди не переправити. Це ж ясно, як Божий день. Відсидимося, витягнемо їх тихенько і...

— А сидітимемо скільки? — поцікавився Ілля. — І де сидітиму я, доки кабінет зайнятий?

— Слухай, Ілля Петрович, — промовив Олег. — Кабінет — річ відносна. Тимчасово можна і в іншому побути. Ти он два місяці взагалі з ординаторської не хотів іти.

— Дійсно, Ілля Петрович, — підтримав Беженар. — Тут, очевидно, не треба гарячкувати. Подумати добре, а там... Справа на перший погляд здається вигідною. Тимчасово можна в іншому побути.

— А звіти?! — мало не заволав Ілля. — Ви що, дорогенькі! Там же усі папери! Під машинками! Кінець року! Тиждень до звітів! Мене обласний без наркозу заріже!

— Іллюшо... — взяв зава за лікоть Беженар. — Звіти можна наново написати, якщо вже на те пішло. Можна. І не дивися на мене так. Якщо за гарні бабки, то можна.

Тепер уже Медвідь чисто розгубився, не знаючи, що й казати.

За дверима несподівано виникла перепалка. Хтось суворо вичитував черговій медсестрі, яка намагалася щось пояснити. Медвідь підхопився, збираючись вийти до коридору, але не встиг. Двері палати розчинилися, та на порозі з'явився сам головний. Лабо злісно оглянув присутніх і льодяним голосом промовив:

— А це що, та операція, котра, як мені казали, на три години? Вона вже скінчилася, чи ще не починали?

— Так... — завагався Медвідь. — Ми ще не встигли... Ось, вирішили консиліум провести...

— Консиліум? — здивувався головний. — А де у вас представник адміністрації, я щось не бачу. Аду Василівну що, не просять у таких випадках?

— Ми її поки що не знайшли по телефону, — плів далі Медвідь. — Ось, власними силами почали...

— Ну, нічого, — сказав Лабо, — мені також положено приймати участь у консиліумах. Що вирішуєте? Над чим так напружено мізкуєте?

Ілля був явно не у своїй тарілці.

— Та ось, колеги вночі оперували... — почав він. — Автодорожна аварія... Двоє в реанімації лежать. Травма живота та внутрішньочерепна гематома. Це Сергій Андрійович вам краще докладе.

— Я бачу, що ви не в реанімації, а тут, — перервав Лабо. — Чий це хворий?

— Мій, — включився до розмови Олег. — Це ми вночі з Голоюхом та Валентином Івановичем оперували. Не було можливості консультантів викликати, довелося самим. Ревізія та видалення тромбу з правої стегнової артерії.

— Я бачу, у вас що не операція, то все крутіша й крутіша... — їдко промовив головний. — Гляди — скоро органи почнете пересаджувати...

— Уже пробували... — буркнув собі під ніс Ілля.

— І що ж? — Лабо таки почув.

— Зуб, — пояснив Тарас. І додав: — Успішно.

— Серйозно, — погодився головний. — А що ви таке вирішуєте зараз, що Ілля Петрович не зміг прийти на нараду?

— Справа у тому, що хворий почав жалітися на болі у нозі, — виправдовувався Ілля. — Та й нога похолола. А зараз дивимося — наче катастрофа минає...

— Підозрюємо ретромбоз, — прийшов на виручку Олег. — Радимося. Очевидно, судинного таки доведеться викликати.

— А зранку і в животі болі спостерігалися, — додав Ілля, — підозрювали мезентеріальний тромбоз.

— Складний хворий, — підсумував Олег.

— Правда? — здивувався головний, підозріливо зиркаючи на Якимця. — А по ньому й не скажеш. Хоч зараз у...

— У казино?! — розізлився Якимець, не дослухавши. — Не ходжу я у казино! Скільки можна повторювати? Ну, не буваю, чесне слово.

Лабо тільки роззявив рота, не знаючи, що й казати. Але раптом у коридорі почулися чиїсь важкі кроки. Щось обурено викрикувала Оксана. Чути було, що до відділення потрапила чимала група людей.

— Ну, це вже занадто! — галасувала медсестра. — Ось зараз завідуючий вийде — він вам покаже! Будете з ним говорити!

Але хтось так само продовжував сунути коридором. Медвідь разом із головним, не змовляючись, розчинили двері. Картина виглядала вражаюче. Двоє сержантів із кийками на поясі вели по коридору Бліща, прип'ятого блискучими наручниками. Той кульгав, припадаючи на ліву ногу, безпомічно розставивши руки. На його обличчі важко було знайти живе місце. Позаду крокував капітан Панчишин. Ще один мент застряг десь у проході й тепер наздоганяв. Сержанти зупинилися біля дверей.

— Як це розуміти? — накинувся на них головний. — Ми ж затвердили з вашим керівництвом один раз і назавжди порядок подібних процедур. Це ж хірургічне відділення! А ви прямим ходом, без халатів... Ви зараз із арештованим до операційної залізете!

— Геннадію Андрійовичу! — підняв обидві руки Панчишин. — Я вибачаюся, звичайно. Але справа серйозна... До того ж, затриманий — ваш працівник.

— Яке це має значення? — обурювався головний. — А чому він у наручниках?

— Ось у тому-то й справа, — пояснював капітан. — Клянеться, що у підвалі під корпусом заховав деякі цінності, які, до речі... Ну, це не важливо. І каже, що його пограбували люди, які знаходяться тут, у вас у відділенні.

— Нічого не розумію... — головний замотав головою, — Арсене, які цінності? Що ти верзеш?

А з палати виходили всі учасники «консиліуму», з тривогою поглядаючи на Бліща та представників закону. Четвертим, хто щойно підійшов, виявився слідчий Тачанівського райвідділу міліції Глушко.

— Вітаю... — похмуро промовив він. — Геннадію Андрійовичу, я все розумію, але нам потрібно провести очну ставку між затриманим та одним із ваших пацієнтів. Усі документи маю з собою. Навіть добре, що ви тут якраз.

— Ну, проводьте... — розвів руками головний. — Тільки у нас також є правила, яких належить дотримуватися. А ви всім скопом претеся мало не в операційну.

— То ми вдягнемо халати, — пообіцяв слідчий. — А де їх взяти? Давайте!

— У мене їх лікарі на базарі купляють... — буркнув Лабо. — За свої... А вам — «дайте». Гаразд. Проводьте свій захід, але...

Тим часом завгосп, який несподівано посунув уперед, потягнувши за собою обох сержантів, зумів-таки роздивитися Якимця, що лежав на койці. Наче божевільний, Бліщ смикнувся до палати, тягнучи міліціонерів за собою, і заволав не своїм голосом, видираючи руки:

— Ось він! Ось! Я впізнав його! Він, мафіоза!!! Найголовніший із усіх! Він казав, що кишки з мене повипускає! Він хотів...

Усі спроби заспокоїти затриманого не давали результату. Хворі почали виходити з палат і дивилися з роззявленими ротами на цю виставу, схожих на яку в лікарні ще не бачили. У протилежному коридорі збиралися працівники, які також не могли пропустити подібний цирк. Вичерпавши всі можливості вирішити справу мирно, один із сержантів почав відстібати кийка. Бліщ замовк миттєво.

Слідчий увійшов до палати і сів навпроти Якимця. Капітан розмістився поруч. Запросили туди і Лабо, а той автоматично потяг за собою Медвідя.

— Пробачте, звичайно... — повернувся до них Якимець, дико кривлячись «від болю». — А що означає увесь цей цирк?

— Увесь цей цирк означає, — незворушно відповів слідчий, — що на вас надійшла заява про скоєння вами розбійного нападу. Я слідчий райвідділу МВС України Глушко Василь Васильович. Як ваше ім'я, прізвище та по батькові?

— Якимець Володимир Михайлович.

— Де проживаєте?

— Він це! Він, мафіоза!!! Рекетир! Я бачив — він за головного у них! — знову почав «оживати» в коридорі Бліщ.

— Двері зачиніть... — скривився Панчишин.

У палаті стало тихіше.

— То де ви проживаєте?

— Припустимо, у Харкові.

— А тут що робите?

— Лікуюся. Операцію переніс.

— Це я бачу, — спокійно погодився слідчий. — А як потрапили сюди?

— Ділова поїздка, — відповів той. — Постійно їжджу. По всій Україні і навіть за кордон. Комерційний директор малого підприємства.

— Невже у вас партнери в Тачанові? — картинно скривився слідчий.

— У мене скрізь партнери, — їдко промовив Якимець. — Але в Тачанові от немає. Я, взагалі-то, їхав до Польщі, якщо вас цікавить. Психа того, що ви привели, бачу вперше. Зрозумійте, я потрапив до аварії, переніс уночі складну операцію. І невідомо, чи ще не доведеться... Якби ви тільки знали, як мені хріново зараз... Я би просив... ви розумієте...

— Ми розуміємо, — відповів слідчий. — Але це серйозне звинувачення. І ви повинні принаймні відповісти на наші запитання.

— Не хочу я ніяких запитань, — відрубав Якимець, знову скривившись від «нападу болю». — У мене болять голова і нога. Ніяким розбоєм я не займаюся. їхали по дорозі, а далі нічого не пам'ятаю. Лікарі ваші кажуть — сталася аварія. Навіть не знаю, з ким зіткнулися. Ідіота цього — ще раз кажу — не знаю. Все. Паспорт у куртці повинен бути. Решту запитань, будь ласка, до адвоката.

Бізнесмен відкинувся на подушку, важко переводячи подих. Все-таки після всіх нічних випробувань говорити так довго йому було важко.

— Ну, гаразд, — пробурмотів слідчий. — А як зустрітися з тими двома?

Головний мовчки подивився на завідуючого.

— Он Сергій Андрійович стоїть у коридорі — його питайте, — знизав плечима Медвідь. — Вони у нього лежать, в реанімації.

Глушко з капітаном підвелися.

— Видужуйте, — побажав слідчий. — Ми з вами ще зустрінемося.

— Усе життя мріяв... — пробурмотів Якимець. — Валятися у цій дірі на койці, ще й з вами зустрічатися...

Міліціонери вийшли з палати. У коридорі вже не було ні Бліща, ні сержантів.

— А все-таки, що означає цей гармидер? — знову почав головний. — Що він накоїв — мій завгосп?

— Ой... — зітхнув Глушко, — давайте, ми з вами про це пізніше. А зараз добре було би побачити тих двох...

— Сергію Андрійовичу, — звернувся Лабо до Щура» який надійшов щойно і зараз здивовано слухав те, що йому шепотів на вухо Олег. — Вони можуть поговорити з двома іншими, які лежать у вас?

— Гадаю, ні, — відповів той. — Один взагалі ще не вийшов з коми, до нього нейрохірурга вже викликали — он тільки трасу розгребуть. Та й інший у надзвичайно важкому стані: крововтрата понад два літра. Може, краще за день-два? Куди вони подінуться?

— Ну, гаразд, — погодився Глушко. — Потім, так потім. Свідчення вашого завгоспа також вилами по воді писані... Ходімо, Геннадію Андрійовичу, до вас, якщо не заперечуєте.

— Звичайно, прошу дуже... — заметушився головний.

Вони втрьох із капітаном Панчишиним рушили до виходу. Ілля стояв увесь сам не свій і важко дихав.

— Так, шановні... — зрештою сказав він.

— Мужики! — волав у палаті Якимець. — Мужики! Ходіть сюди!

— Мужики у Фертилівці кормовий буряк садять, — крізь зуби промовив Ілля. — Тут лікарі — люди з вищою освітою та досвідом.

І, якби не ви, займалися би зараз своєю справою, а не... — очевидно, він не знайшов слів.

— Та нехай уже вам... — намагався його врозумити Якимець. — Ні, ну ви послухайте... Головне — нікому нічого. Ви тільки...

Але Ілля різко розвернувся і вийшов з палати, зачинивши за собою двері.

— Так, шановні, — сказав він, — прошу всіх до мене в кабінет.

І він попер коридором у протилежний кінець. Усі мовчки рушили за ним, але, пройшовши пару кроків, Медвідь зупинився і безсило вимахнув руками:

— Ч-чорти би його... Там же ж... Мені навіть немає де сісти і обсудити з вами ситуацію!

— А ми гадали — ти хочеш свій скарб показати, — пожартував Олег. Проте зав зиркнув на нього так красномовно, що подальше бажання жартувати пропало.

— Гаразд, колеги, — сказав Беженар, розряджаючи ситуацію, — ходімо до ординаторської. Ілля Петрович, в тебе і так усі не влізли би. А там місця досить. Ходімо.

І вони завернули туди.

Обидва сиділи в кабінеті у головного. Лабо повернув слідчому якийсь папір, і той поклав його у папку.

— Отож, я розраховую на вашу допомогу, — сказав Глушко.

— Будь ласка, — знизав плечима головний, — беріть ось, наприклад, інженера з ТБ, він вам усе покаже, що вас цікавить. Сам я до цього жодного відношення не маю. Якщо хтось щось зберігав у підвалі, то без мого відома.

— Ну що ви! — розвів руками слідчий. — Я розумію це. Тим паче, сам завгосп ваш показав, що ніхто, крім нього, про це не знав. От тільки питання: куди все поділося?

— А конкретно — що ви шукаєте? — почав утрачати терпець головний. — Я поки що так і не зрозумів.

— Гм-м... — пробурмотів слідчий, — як вам сказати... Всякі агрегати, апаратура, викрадена ним із попереднього місця роботи. Прилади, механізми...

— Ну... — замислився головний. — Якщо ви стверджуєте, що все це не вивезено, а переховано десь... За умови, що взагалі там було... То шукати потрібно у господарських приміщеннях. Уже викликаю вам інженера — ідіть, дивіться.

— Ні, ви не розумієте! — доводив Медвідь. — Вам що — машинки не у вас. Ви в будь-який момент прикидаєтеся дурниками, мовляв, — нічого не знаєте. А я що скажу? Звідки це у мене?

— Підкинули, — сказав Голоюх. — Усім добре відомо, що тебе вночі не було. У тебе чоловік двісті свідків, що ти на весіллі гуляв, а приїхав уранці. А Віра, яку Олег посилав серед ночі до твого кабінету, бачила, що він пустий. Розумієш, у тебе стовідсоткове алібі, що ти їх туди не тягав. Чого тобі боятися? Можеш навіть сказати, що зранку кабінету свого не відчиняв. І не знав, що вони там...

— А завтра? — насідав Ілля. — А післязавтра? Я що — тиждень до кабінету не заглядатиму? Хто мені повірить?

— Завтра все втрясеться. Ніхто нічого не шукатиме. Побачиш.

— А якщо шукатимуть?

— У крайньому разі, нам ніхто офіційно не повідомляв, що шукають машинки. Так же ж? Ніхто.

— Ніхто, — погодився Беженар.

— То ж хто спитає з тебе? Знайшов у кабінеті, намагався розібратися — що, звідки...

— Дійсно, — підтримав Олег. — Це якби нам повідомили, що розшукують машинки, а ми ховали б... Так нічого не буде!

— А я де повинен сидіти? — не заспокоювався Ілля. — Де ти мені накажеш керувати? Миттю помітять, що я кабінетом не користуюся. Запідозрять, шмонати кругом почнуть...

— Ну, сісти на якийсь час і в іншому місці можна, — розмірковував Беженар. — Чому ж ні? Ваш кабінет досить незручний, якщо розібратися... Усі так вважають. Навіть дівчата наші дивуються. От ви, так би мовити, і вирішили послухати...

— Ні, підозріло... — продовжував нервувати Ілля. — А чому саме тепер? Вам добре...

— Та щось придумаємо... — знову вставив свої п'ять копійок Савчук.

— Придумувати тепер ми будемо, — майже по складах, не ховаючи злості, відрубав Ілля. — Ти вже свою справу зробив. Я тебе прошу. Тепер твоя функція — сидіти тихо і нікому не розтріпати. Зрозумів? Решту ми робитимемо.

Савчук ображено замовк.

— Послухайте, — почав Олег, — давайте так. Доки не розібралися в ситуації — сидимо тихо і нікуди не смикаємося. Нехай вони самі: міліція, банда, завгосп — нехай самі розбираються, що до чого. А далі буде видно. Володя, в принципі, мужик діловий— дурничкою займатися не буде. Я так відчуваю: як не завтра, то за два-три дні усе притихне, заспокоїться...

— Дійсно, — підтримав Беженар, — я також думаю так. Очевидно, цей мотлох дійсно являє собою якусь цінність. Ми його сюди, я маю на увазі, до лікарні — не тягли. Просто волею випадку він опинився у нас. Для чого нам його віддавати? Тим паче, що нас дійсно про нього ніхто не питав. По ідеї, нам взагалі не повинно бути відомо про існування машинок.

— Дійсно, — підтримав Голоюх. — Навіщо відкидати шанс щось отримати?

— Та ви що? — заволав Ілля. — Ви що, справді гадаєте, ніби одна така іржава фіговина може коштувати пару тисяч зелених? Маячня! Солідні люди, а... Тільки неприємностей наживемо.

— Я не віддам! — несподівано вискочив Савчук. — Я також слово маю! Я що — дарма спину гнув? Цілу ніч! Думав, у мене з усіх дірок грижі повилазять!

Сміх вибухнув, незважаючи на серйозність піднятих питань. Сміялися довго, дивлячись на ображену фізіономію Петра Петровича.

— Ну, чого ти пінишся? — нарешті вимовив Голоюх. — Ми би тобі їх безкоштовно позашивали. Якраз по одній грижі на брата...

Але Савчук не зрозумів жартів:

— Грижі — ще фігня. А от якби вони мене накрили там, за цими машинками... Ті, що з нашими ментами стрілялися... Від мене би тільки витрішки залишилися б. А тепер — віддай? Кому?

— Заспокойся, — попросив Ілля.

— Не заспокоюся! — заявив той. — Тут усі рівні права мають!

— Заспокойся, я тобі кажу! — повторив Ілля.

— Не заспокоюся! От віддайте мені мою частину, а з рештою робіть, що хочете, — Савчук явно не збирався здаватися. — Я рахував. їх там сто сім штук. По п'ятнадцять на брата. Навіть більше. Але я згоден на п'ятнадцять, хоча й це несправедливо. Я сам усі перетягав!

Ілля тільки безсило звів очі до неба.

Наступного дня зранку, щойно головний устиг зняти пальто й натягти халат, у двері кабінету постукали.

— Так!

— Дозвольте, Геннадію Андрійовичу?

Двері розчинилися, на порозі стояли Олег та Ілля.

— Прошу... — доволі здивовано відповів той. — Щойно про вас згадував. Як ті нічні — з аварії?

— Та нічого, — відповів Медвідь. — Наш, із ногою, у другій палаті. Йому вже краще. Ліками забезпечений. Приїжджав судинний хірург, нічого нового не додав. В реанімації той, що після травми живота, — трохи оклигав, принаймні зараз не загрозливий. Ну, а третій — найгірший. До тями ще не прийшов.

— Нейрохірург був? — запитав Лабо.

— Був. Купу призначень написав... Але самі розумієте — ситуація важка...

— Звісно, — погодився головний. — А ви з чим до мене в гості?

— Із проханням, — сказав Медвідь, — ми ось тут разом із Олегом Вікторовичем... хотіли до вас звернутися...

— Так, тут усе написано... — додав Олег, поклавши на стіл аркуш паперу.

Ілля зверху поклав свій. Підозріло зиркаючи на них, головний почав читати:

— Так... Медвідя заява... прошу... що? Звільнити від обов'язків завідуючого?

Одразу ж Лабо схопив другий листок і продовжив:

— Женатого заява... прийняти на посаду завідуючого... Ви що? Це що вам — місця у залі для глядачів? Ви що — на виставі? Хочу — сиджу, не хочу — помінялися... Вам що, Ілля Петрович, вже набридло? Погралися у завідуючого, та й досить? Так розуміти?

— Ні, — відповів Ілля, — не зовсім.

— Тоді у чому справа?

— Важко, — зітхнув Медвідь. — Якщо чесно... Пам'ятаєте? Я не напрошувався, ви самі запропонували, коли Олег Вікторович відмовився. Я думав, що зможу. Правда, важко. А ці останні події мене взагалі доконали...

— А що вам до останніх подій? — не зрозумів Лабо. — Прооперував усіх Олег Вікторович, з ментами по підвалах лазив я... наче ідіот... Вам-то чим важко?

— Психологічно важко, — скривився Ілля. — Тим паче, це ж за взаємною згодою. Олег Вікторович не проти.

— Н-да-а... З вами, «хірунами», не заскучаєш... — зітхнув головний. — Усі тихо живуть, спокійно... А у вас завжди якісь проблеми. Вічно вам не йметься!

— Специфіка профілю, — підказав Олег.

— Знаєте що, Олегу Вікторовичу! — сердито промовив Лабо. — Між іншим, це повинно узгоджуватися з обласним хірургом.

— Ми узгодимо! — підхопився Медвідь. — Вовк Вікторовичу симпатизує, тут перепон не буде.

— А, шановні, — згадав головний, — там я до вас Кульчицького направив із ногою. Гляньте колегу, бо дивлюся — другий день уже кульгає.

— Казав я йому, — несподівано зрадів Медвідь, — спортом також треба займатися дозовано, у міру!

— А він як? — не зрозумів Олег.

— А він щовечора у посадці кілометри намотує, — пояснив Ілля. — Штормівку накине, і дощ — не дощ...

— У посадці?!

Обличчя Олега висловлювало такі емоції, що обоє лікарів здивовано вирячилися на нього.

— Нічого... — схаменувся той. — Просто... Словом, усе остаточно стає на місця.

— Про що ви? — не зрозумів Лабо.

— Це про завідування! — радісно підсумував Ілля, виводячи колегу з кабінету.

Ресторан «Беркут» на перехресті двох великих автомагістралей був відомий і за межами області. Біля високої будівлі в екзотичному карпатському стилі зупинявся багато хто. Зараз, завалений снігами, із червоним черепичним дахом він дивився ще більш ефектно.

У залі на другому поверсі було доволі вільно — після жахливих снігопадів останніх днів рух ще не відновився повною мірою. За столиком біля вікна зручно примостилися двоє чоловіків, їхні куртки лежали поруч на вільних стільчиках. На столі між співрозмовниками стояв наполовину випитий графин горілки, нестачі закуски також не відчувалося.

— Ось так, Василь Васильович... — казав дебелий чоловік із сивиною у волоссі, повертаючи у пальцях наповнений келишок. — Якби наша з вами співпраця була вдалою — сам розумієш... Тут не потрібно бути крутим, як тепер кажуть, математиком. Вистачає таких, як ми з тобою — з однією звивиною... — він засміявся, — на двох!

Глушко навпаки — не був налаштований на хохми. Виглядав він серйозним та зосередженим, і в його міміці аж ніяк не проглядалася випита горілка. Піднявши й свій келишок, він промовив:

— Ну, давай, Григорію Наумовичу...

Вони перехилили і закусили.

— Цікаво, — промовив тачанівський слідчий, — ніколи би не подумав. Очевидно, завгосп — це не посада, а покликання. Диви, який збіг обставин...

— Тепер уже не найгірший, — знизав плечима гість із Барановичів. — А три роки тому я був думав, що все втрачено безповоротно. Ні, ти уяви, що коїлося! Спочатку все потихеньку: один, другий схаменувся — а їх немає! Більше сотні машинок! Іржавих! Візьми, наприклад, будь-кого з наших, тюремних. Уяви — людина роками працює на зоні, бачить ці машинка вічно: спочатку ще старі, потім сучасні... І раптом — нові часи. Гендель, закордони і так далі... Глип у газету — а там: «Куплю старий поламаний «Зінгер» дорого»... Ще й настільки! Як зараз пам'ятаю. Телефоную, так, заради цікавості питаю: «А що означає — дорого?». Мені у відповідь— триста вісімдесят доларів! Я мало свідомість не втратив. А як згадав, що недавно якусь ревізію робили... Можеш уявити? Потім другу об'яву знайшов — вісімсот! А вони повинні брухтом на складі валятися! Питаю: «А скільки візьмете?». Там кажуть: «А скільки привезете». Я — туди! А там їх немає... Тоді пішло-поїхало... Шумок почався, потім великий шум. А потім бізнесмени повалили — кодлом. То до одного, то до іншого — давайте машинки... Хто до п'яного прапора, хто до самого... І всі машинок хочуть. Пронюхали...

— Н-да... — пробурмотів Глушко. — А їх вже і в нас немає. Хто ж їх виніс, як не ті, на джипі? Ніяк не могли. В часі не вкладається. Та й завгосп каже, що не вони — а йому би легше на них списати... І ті, харків'яни, не могли — всі побиті лежать.

— Бліщ це! — засичав тюремщик, нахиляючись до Глушка. — Ти не знаєш, що це за один. А я пам'ятаю. Це такий фрукт! Давити його треба сильніше! Він усіх намахав! І харків'ян, і тих рекетирів, і тебе хоче обставити. Давити його треба. Десь в іншому місці вони, а він туфту жене. Статтю на нього навісити...

— Та ні, — не погодився слідчий. — Тут щось не те. Я не перший рік розслідую, не пацан... Для нього самого зникнення машинок — повна несподіванка. Повір мені. Артист він ніякий. Його аж трусить, коли мова про машинки заходить і він усвідомлює, що їх там немає. Гришо! — він несподівано також нахилився до співрозмовника, схопивши його за рукав. — Знайдемо ми їх. Інтуїція мені підказує — знайдемо. Гадом буду...

З останнього жесту та фрази було видно, що слідчому вже було достатньо.

На вранішній п'ятихвилинці на більшість персоналу, що зібралася в ординаторській на здачу зміни, чекала неабияка сенсація.

— Доброго ранку, — сказав Медвідь, увійшовши та сівши на звичне місце.

Споконвіку, ще за Малевича, п'ятихвилинка проходила за типовим сценарієм: після вітання завідуючого підводилася чергова сестра нічної зміни й докладала ситуацію за минулу добу. От і зараз Оксана вже відкрила рота, щоб говорити, та Ілля жестом зупинив її.

— Шановні колеги, — сказав він. — У нашому відділенні відбулися кадрові зміни. Із сьогоднішнього дня завідуючим призначено Олега Вікторовича, якого всі ви добре знаєте і, я сподіваюся, любите та поважаєте. Будь ласка, Олег Вікторович... Прошу...

— Дякую, — незворушно промовив той, — чергова зміна — доповідайте. Що там за ніч?

Оксана знову підвелася, але замість звичного докладу без заминок несподівано почала затинатися та «бекати»:

— Температуря... рю... щі... хворі е-е... Бебло з восьмої палати та Лагно з шостої. Ой... ні, Лагно з восьмої та Бебло з шостої... В Лагна тридцять сім і вісім, тобто ні, тридцять вісім і сім. А в Бебла тридцять сім і ві... Ні, навпаки — в... — дівчина почервоніла.

— Чекай, — зупинив її Олег. — Із чим лежить Бебло? Чому я його не знаю?

— У нього... мозольний абсцес лівої верхньої кінцівки справа... ой... зліва... правої...

Ординаторська загуділа, а Оксана зовсім загасла.

— Ну, Бог із ним, — заспокоїв її Олег. — А Лагно хто такий?

— А його вчора ввечері з ЛОРа перевели з гайморитом, там він лежав з гемороєм... Ой, навпаки — там лежав із гемороєм, а до нас з гаймо... Ні! Все навпаки. Це Бебно з ЛОРа, а Нагло з...

Вона зовсім почервоніла і вибігла з ординаторської.

— Ну, гаразд, — похитав головою Олег. — 3 Бебном і його гемороєм пізніше розберемося. Операційна — що у вас?

— На сьогодні дві операції призначено, — підвелася Віра, почавши доволі спритно. — Віколюк — водянка у грижі й Микуляк — варикоцителе... Ой! — і ця також миттєво почервоніла. — Миколюк — варикоцителе, а Викуляк, навпаки — грижа у водянці... Ой... вибачте... забула, що в чому... А Вікуляк...

Віра, зовсім знітившись, також смикнулася виходити.

— Гадаю, все-таки водянка у грижі, — промовив Олег. — Грижі у водянці я ще не бачив. А варикоцителе більше підходить до столу. Оперують — варикоцеле. До речі, не потрібно так лякатися і втікати. У відділенні нічого не зміниться. Чесне слово! Проводитиметься та ж сама політика, що й раніше. Усе до дрібниць залишиться таким, як усі ми звикли. Досить. Уперед, дівчата, до праці. Митися на десяту годину.

Жіноча частина, вона ж — середній персонал відділення, підвелася і мовчки вийшла.

— Це їх шокувало! — промовив Ілля встаючи і задоволено потягаючись. — Ось як мене встигли полюбити!

— Коли все скінчиться, — почав Олег, — це будуть твої проблеми, як знов ублажити персонал, ставши завідуючим. І мене вони не повинні хвилювати. Правильно? Ми ж домовилися? Сам підеш до головного, і до Вовка сам поїдеш.

— Гаразд уже, не плач... — пробурмотів Ілля. — Звільню тебе від цього тягаря. Заспокойся...

До ординаторської зазирнула Віра-операційна.

— Олег Вікторович, о якій годині починаємо?

— Я ж казав — о десятій. Соню мені заклич, нехай прийде.

Соня відшукалася за якусь хвилину. Увійшовши розкарячено, як завжди, вона мовчки стала з віником посеред ординаторської.

— Ось що, Соню... — сказав Олег. — Ключі від старого кабінету Малевича у тебе?

— Де ж їм бути? — здивувалася вона. — Ви що, не пам'ятаєте? Сам Ілля Петрович віддав мені, казав...

— Соню, — зупинив потік слів Олег, — іди прибери там, помий і так далі. Щоб усе в ажурі було. Я в апендициті, який Ілля Петрович влаштував, не буду сидіти. Стільчик заберу ось цей, — він указав собі під сідниці, — бо до нього звик.

— Як скажете, — Соня незворушно закривуляла до коридору. — Мені що, не однаково, де прибирати? Чи один кабінет, чи другий... А той кабінет? — вона запитливо глянула на Медвідя.

— А той буде для зберігання апаратури, — пояснив Ілля. — Німець обіцяв привезти.

Двері за Сонею зачинилися. Лікарі перезирнулися.

— Ну, ось... — резюмував Беженар. — А ви два дні тому паніку здійняли...

У кабінеті головного лікаря сидів той самий слідчий райвідділу.

— Я вам ще раз пояснюю, — терпляче тлумачив йому Лабо, — будь ласка, у вашому розпорядженні вся територія лікарні. Дивіться, де хочете. Звичайно, ніхто не дозволить перекидати все в операційних та пологових залах, це нісенітниця, ви самі розумієте. А так — усі приміщення можете дивитися. Хочете, із вами ходитиме інженер із техніки безпеки, як учора. А можете продовжувати Бліща на ланцюгу водити. Але сам я, повірте, не збираюся займатися іграми у детектива і шукати якийсь мотлох, що приснився завгоспу-п'яниці, в якого від горілки вже мозок попух. Тим паче, ви мені чомусь уперто не говорите, що саме шукаєте, який воно повинно, так би мовити, об'єм мати. Проте, наскільки я зрозумів, що під койку в палаті це все не заховаєш?

— Не заховаєш... — погодився Глушко. — Але ми все обдивилися! Усі підсобні приміщення. Ніде нічого! Жодних слідів.

— Отже, немає... — підвів риску головний. — Чи, може, по ординаторських порозпихали. А що не влізло — у мене в шафі стоїть. Он, можете подивитися, — Лабо вказав рукою на шафу для одягу в кутку.

— Між іншим, дарма ви так, — образився Глушко. — Справа на контролі у прокурора. А я такий самий державний службовець, як і ви, — роблю, що належить.

— Вибачте, Василю Васильовичу, — схаменувся головний. — Ви праві. Просто навалилося всякої дуристики так, що дихати важко. А тут ще ваші «цінності». Я обіцяю вам сприяти, чим можу, але сам ходити і шукати, пробачте, не буду. Особисто я, чесно вам скажу, не уявляю, де це все може бути заховано. В нас же кругом люди у корпусах — хворі, персонал... Повірте, немає таких місць, де ніхто не буває. Я не знаю... Не уявляю...

— Так ви і не уявляли до цього. А воно, проте, було, у підвалі.

— Чи було — це ще спірне питання, — продовжував сумніватися головний. — Може, один «роботяга» просто допився до ручки і вигадав історію. Ніхто ж більше не бачив, крім Бліща. Ну, погодьтеся, — всі ваші докази на рахунок існування тих «цінностей» якісь такі... Я, звичайно, не фахівець... Але якісь побічні. Свідчення однієї людини — і баста. Тим паче, людини, яку ви під вартою тримаєте і в наручниках водите, отже, довіри їй немає.

— А вночі те саме по підвалах вишукували серйозні кримінальні елементи, — додав слідчий.

— Та він як вас, так і їх за ніс водить, — пояснив головний. — Однаково. Давно треба його було розрахувати. Чого я чекав? Може, у нього так своєрідно біла гарячка проявляється? В інших миші, павуки, а у Бліща — всяке загадкове обладнання. Може, до нього нарколога прислати?

— Ви нас недооцінюєте, — знову образився Глушко. — Завгосп ваш пройшов медичне освідчення одразу після затримання. І нарколог визнав його здоровим. А обладнання існує. Там, на його попередньому робочому місці, за цінностями уже давно спохопилися. І Бліща вже давно розшукували. Ось так, усе сходиться.

— Крім одного, — заперечив Лабо. — Як це ніхто не бачив, що у підвал під одним із головних корпусів перетягли купу заліза? Це ж півдня треба тягати, з ваших слів, між іншим. А там хірургія, дитячий відділ, пологовий. Це постійний рух, навіть уночі. То як? Машина повинна стояти під корпусом, а звідти повинні носити.

— Звичайно, ніхто не бачив! — слідчий завзято навіть підвівся зі стільчика, нахиляючись до головного. — Підземний перехід має відгалуження, кінець якого під моргом! А морг — у глухому кутку вашої території. Там вантажівка могла цілу ніч стояти, і ніхто би не побачив. От ваш Бліщ і перетягав усе по підземному коридорі під хірургію. Вхід до підвалу під моргом до цього довго не відкривався, а ми встановили, що з рік тому його таки відкрили. Коли на завгоспа наїхали ті самі, на джипі, він розколовся і повів їх у підвал показувати добро, а там вже нічого немає. Пусто.

— Там, може, вже кілька місяців пусто! — не витримав головний. — Може, Бліщ відчув, що пахне смаженим, і переносив ще кудись. Можливо, навіть не в лікарні. А крутим дурочку показував, і тепер ще й вас на те саме купив. От ви ходите й шукаєте те, чого тут більше ніде не може бути, вносите сум'яття у робочий процес. І створюєте ґрунт, до речі, для всяких ідіотських чуток. Ви б чули, що у нас уже говорять із приводу цього...

— Так... — спромігся був щось вставити слідчий.

— Ні, ви знаєте, що у нас люди патякають? — не здавався головний. — До мене, наприклад, дійшла чутка, що шукають вивезені з Німеччини боєголівки!

— Чому саме з Німеччини? — насторожився Глушко.

— Не знаю. Нібито при виведенні радянських військ ГСВГ. Ось як. А по інших каналах кажуть — радіоактивні відходи. Ви що, не знаєте, який у нас народ? Вони ще й не таке вигадають. І це тільки з того, що до мене дійшло. А скільки такого ходить, про що я ще не знаю!

— Прилади винесли з підвалу зовсім недавно, — несподівано заявив слідчий. — І вони там були. Сліди їхні лишилися, запчастину знайшли. Це достовірні дані. Тягали у напрямку головного виходу з підвалу. Там натоптано — жах. І стіни пооббивані, свіжі. Хто міг би бути спільниками вашого завгоспа? Кажучи по-простому, з ким він горілку пив?

— Я там не бував, — майже по складах промовив головний. — Хоча, звісно, це моє упущення. Визнаю. А двері надвір біля виходу з підвалу досі не відчинялися, принаймні відколи я головний лікар. Від них навіть ключів немає. їх можна тільки виламати.

— Ось то ж бо й воно! — зрадів слідчий. — Я й тлумачу вам, що обладнання могли носити тільки догори!

— Куди? До реанімації? Чи у пологовий? Машину заліза? Та будьте серйозні!

— На горищі немає, — незворушно продовжував той. — Отже, десь на поверхах. Ідіотська справа... — Глушко м'яв у пальцях цигарку, яка давно вже просилася до рота.

— Шукайте, — розвів руками Лабо. — Ну, що я ще можу сказати? Шукайте це ваше таємниче обладнання. Нехай Тачанів із глузду сходить. Ще СБУ запросіть для більшого ажіотажу. Тоді завтра точно скажуть, що тут у нас захований банк органів, або підпільна баклабораторія...

Олег вийшов із операційної, здираючи на ходу рукавиці й кидаючи в раковину. За ним виповз Медвідь.

— Альоу, колеги! — почувся голос Щура з операційної. — Що призначатимемо з антибіотиків? Як завжди?

— Цефтріаксон, — сказав Ілля, — нехай розкошелиться. Нема чого вдома по три доби сидіти. Досиділися до ручки, а тепер будемо економити...

— Прийнято...

Олег уже скинув халат і розв'язував маску.

— Ну що, нормально все вийшло, — повернувся він до Медвідя. — А ти — «не можу, всі думки про інше»...

— Ти знаєш, дійсно, до початку операції всі думки про інше були, а як розрізали — зразу перейшло. Нам потрібно в операційній від усякої дурні лікуватися, — Медвідь боязко озирнувся і додав: — Від усяких машинок...

Зайшовши до роздягальні, вони усілися на тапчани один навпроти другого.

— Ти знаєш, я взагалі-то до операції не хотів говорити... — почав Олег.

— Що?! Що вже сталося?! — злякався Ілля.

— Гадав — ти хвилюватимешся, а операція серйозна...

— Чого ти тягнеш? — заволав Ілля. — Кажи!

— Просто вчора Беженар із Голоюхом та Савчуком винесли сім машинок. Ну, і я допомагав...

— Як... винесли... Куди винесли?

— Чого ти кричиш? — обурився Олег. — Просто винесли. Так їм схотілося. Десь заховали. З тих міркувань, що якщо решта щезне, то нам хоча би щось залишиться. Хіба дарма страждали?

— Це завал... — простогнав Медвідь. — Ви ж мене у могилу заведете! Ви що, збожеволіли? їх же всі шукають! А хтось би побачив... Ні, я не можу...

— Та ніхто не бачив, — заспокоїв його Олег. — Вони ввечері кинули до пакету целофанового по одній машинці і пішли.

— Як — до пакету? — не зрозумів Ілля.

— А вони найменші вибрали. Там таких кілька менших було. Савчук по-хазяйськи розсортував їх уночі. Я сам збоку дивився — ну, іде лікар із пакетом, нехай навіть важким — то й що? Може, там фертилівський гусак — подарунок вдячної пацієнтки... Звична справа. А Беженар взагалі з таким виглядом ніс, наче там яка вермішель...

— Чому вермішель? — дурнувато кліпав очима Ілля.

— Ну, тобто, щось легке, — пояснив Олег. — Він же ж здоровий, як бугай. Що там йому якась машинка?

— І ти ніс? — запитав Ілля.

— Звичайно. До речі, й за тебе також.

— Н-да-а... — пробурмотів Медвідь. — Ну що ж... Ти тепер завідуючий — тобі видніше, що робити. Чекай, а чому сім машинок? Нас ніби разом зі Щуром шестеро виходить.

— А Савчук дві потяг, — пояснив Олег. — Сказав, що найбільше настраждався. До речі, тих маленьких якраз і було сім. А більші — вони дуже важкі й у пакет не влазять.

— Так... звичайно, — погодився Ілля.

Стукнувши двічі за звичкою у двері завкадрами, Олег, не чекаючи відповіді, завалився до кабінету і хляпнувся у крісло.

— Привіт, — сказав він. — Пробач, я зранку не встиг. Операція... Я такий задовбаний — це кінець...

— Ну, звичайно, — відповіла Ольга. — Дивно, що ви, Олегу Вікторовичу, взагалі знайшли час. Заяву вашу, вже, до речі, підписану, головний лікар особисто передав мені. Готую наказ про ваше підвищення. Вітаю вас.

— Олю, — промовив Олег, заплющуючи очі. — Хочеш — вір, хочеш — ні, а я ще сам отямитися не встиг після подій останніх днів. У нас тут таке робилося, що мізки досі пухнуть.

— Але про твоє нове призначення я могла би дізнатися і не із заяви, — спокійно промовила вона. — Ти би бачив, як вирячився на мене головний, коли побачив моє здивування! Він і уявити собі не міг, що я можу не знати про це... А я стою, як...

Вона відвернулася, витягаючи електрочайник.

— Олю, — сказав він, підійшовши і обіймаючи її. — Ну, це випадково вийшло. Я вчора ще зранку не знав, що писатиму його. Мене Ілля «зґвалтував», я не міг відмовити. Усе терміново... Тут такі обставини... Я за цим усім взагалі забув, коли тебе бачив. Ну, вибач...

— Гаразд, — сказала вона. — Тільки за чим — за цим? Я в курсі, що тут відбувалося нещодавно, але з тих пір давно вже можна було вилікувати всіх цих хворих, відіспатися, заспокоїтися і нарешті поздоровкатися по-людськи зі своєю Ольгою. Чи, може, вжє не своєю?

— Ти що, з глузду з'їхала? І не соромно? У мене дійсно були серйозні причини. А що відбувалося тієї ночі в дійсності, ти поки що не знаєш. До речі, так і не знатимеш, якщо я терміново не отримаю гарну чашку кави, щось на закуску, а заразом поцілунок. Можна й у зворотному порядку.

— Ні, любий, — не погодилася вона. — Спочатку пояснення, а потім... буде видно.

— Добре, — зрадів Олег. — Про ядерні боєголівки чула?

— Так, — пожвавилася вона.

— А про радіоактивні відходи?

— Також чула...

— А... — Олег хитро примружився, — про підпільний банк органів для трансплантації під хірургічним корпусом?

— Ні, от про це не чула. А ти що — головний трансплантолог? Не чула, правда.

— Ну, таких чуток ще дійсно не було, — заспокоїв Олег. — Але скоро з'являться. У вас це швидко. Фантазія тачанівського мешканця, коли справа стосується чогось не цілком зрозумілого, меж не має. Так ось, усе це фігня порівняно з тим, що відбувається насправді.

Ольга стояла, широко розплющивши очі.

— Вода википить, — підказав Олег. — Наливай.

Зранку головний увійшов до залу на загальну п'ятихвилинку, ввічливо пропустивши перед собою слідчого з районного відділення міліції.

— Доброго дня, — привітався він. — Шановні колеги! Сьогодні на нашій п'ятихвилинці присутній слідчий райвідділу МВСУ

Василь Васильович Глушко. Я гадаю, ми не будемо його затримувати і одразу надамо слово, а потім уже проводитимемо робочу нараду. Будь ласка, Василю Васильовичу...

Зал розбурхано загудів.

— Зараз нам проллють світло на деякі таємничі речі! — пролунала репліка із задніх рядів.

— Ага, про боєголовки обов'язково, — почулося з іншого кінця.

Нарешті запала тиша.

— Дякую, — промовив слідчий. — Я хочу звернутися до вашого колективу з проханням допомогти слідству. Є дані, що на території вашої лікарні, а точніше, у підземному переході, збудованому як приміщення ГО, довгий час зберігалися деякі матеріальні цінності, викрадені у держави. Хочу одразу відповісти на ваші репліки — це не боєголівки. Хоча би тому, що райвідділ міліції цим би не займався — є інші структури.

— А все-таки, що це? — прозвучало із залу.

— Це... — Глушко на мить завагався. — Скажемо так: різного роду апаратура, прилади, металеві агрегати середніх розмірів. Тобто одна людина у змозі поступово все це переносити. Але разом усього досить багато. Вистачило би завантажити майже повністю кузов невеликої вантажівки. Усе це, ми підозрюємо, було винесено з підвалу і переховано десь в іншому місці на території лікарні.

— Так це ж не голка, — промовив Сивокінь. — Чому ж ви не знайшли?

— Ну, чесно кажучи, ми ще не скрізь шукали...

— В операційній точно не шукали, — промовив Беженар.

Зал розірвався сміхом.

— Колеги! Одну хвилинку! — піднявся з місця у президії головний. — Ну, майте ж такт вислухати людину! Задавати питання потім зможуть усі.

— Я розумію вашу іронію, — сказав Глушко. — Справа доволі неординарна, і нам важко. Тому я вас прошу — хто, можливо, бачив щось підозріле, що кидалося б у вічі... Можливо, хтось щось переносив... Можливо, до корпусів під'їжджала і стояла довгий час вантажівка... Ну, ви мене розумієте. Будь-яке ваше спостереження може стати в пригоді. Тих, хто може щось повідомити, прошу посприяти або зараз, або у будь-який час по телефону. Мій номер — 2-26-17. Можете на чергового — 02. Можливо, хтось щось хоче сказати? Або запитати?

На мить зал застиг. Запанувала тиша. Рух, несподівано зроблений Медвідем, який, наче навмисно, сидів у самому центрі, був чітко помітний з президії.

— Будь ласка, Ілля Петрович... — головний зробив заохотливий жест.

Усі погляди сконцентрувалися на ньому. Ніхто не побачив при цьому, як двоє чи троє лікарів схопилося за ручки крісел, завмерши зі зміненими обличчями.

— Та, загалом, я хотів тільки запитати, — промимрив Ілля, — чи мала якесь відношення перестрілка вночі, про яку всі говорять, до того, про що ви говорите?

— На жаль, нічого не можу вам пояснити, — розвів руками Глушко. — Таємниця слідства.

На цьому питання скінчилися. Почалася загальна п'ятихвилинка.

Голоюха викликали у відділення близько сьомої години вечора. Чоловік років так сорока п'яти лежав на койці, підтягаючи коліна до живота.

— Ось, — сказала Оксана, — «швидка» привезла двадцять хвилин тому. Болі у животі — ледве йшов.

— Добрий вечір! — Тарас присів біля нього. — Що вас турбує?

— Доктор, дуже сильні болі. Півтори години тому почалися. А зараз наче трохи легше.

— Блювоти не було?

— Ні, але нудило.

Коли чоловік підняв сорочку, Тарас побачив старий післяопераційний рубець, очевидно, після апендициту, обстежив живіт і запитав:

— Горілку вживали?

— Що буду брехати — пив. Сто грам. Розумію, пахне.

— Ну що... Ми вас залишаємо у відділенні. Зробимо аналізи, проклізмимо, у вену покапаємо.

— А що у мене, доктор?

— Перше враження, ніби приступ кишкової непрохідності, хоча доволі нетипово проходить. Обстежимо вас, причину встановимо. Показань до операції зараз немає.

— Слава Богу... — полегшено зітхнув той.

Оксана, яка чергувала вночі, доповідала на вранішній п'ятихвилинці у відділенні, вже не «бекаючи» і нічого не плутаючи.

— Увечері поступив Куржаков, приїжджий, гостра кишкова непрохідність. Дивився Тарас Васильович, хворому вже краще.

— Що за непрохідність? — Олег повернувся до Голоюха.

— Та хто його знає, чи є вона там взагалі... — засумнівався той. — Рентгенологічно не підтвердилася. Апендицит переніс п'ятнадцять років тому, клініка нетипова... Дообстежувати потрібно.

— Олег Вікторович, — додала Оксана, — він режим порушує, від клізми взагалі відмовився, системи не схотів. Ходив по відділенні, увечері в травматології у карти грав...

— Гаразд, розберемося, — сказав Олег. — Далі.

Оксана продовжувала доповідь. Коли медсестри вийшли, Олег повернувся до Голоюха і сказав:

— Пишу хворого тобі. Обстежуй по повній програмі. А заразом поясни, що у лікарні лікуються. А не хоче — ми його випишемо, і нехай їде за місцем проживання.

— Гаразд, — погодився той.

— Ага, і ще... Дзвонив Сивокінь, казав, що Савчук терміново взяв відгул, то ти...

— Ну, це кінець... — розвів руками Тарас. — А де він їх, ті відгули, бере? А коли я відгули братиму? Його ж учора не було! А сьогодні що — знову?

— Учора був прогул, — пояснив Медвідь. — А сьогодні відгул за прогул.

— А в нас буде коли-небудь такий завідуючий, який знайде на нього управу? — продовжував обурюватися Тарас.

— Буде, — сказав Ілля. — От як сам станеш, тоді подивимося, як ти управу знайдеш.

— Одним словом, прийом на тобі, — підвів риску Олег, — а там розберемося.

Коли Олег переступив поріг квартири Ольги, час рухався до десятої вечора. Вона відчинила і посторонилася, пропускаючи його.

— Щось сталося?

— Ні, просто щойно прокинулася, — Ольга здригнулася під накинутим на плечі шарфом. — Прийшла з роботи, прилягла на десять хвилин і... Ось, щойно прокинулася. Голова боліла.

— Гарний сон — ознака здоров'я, — зауважив він, скидаючи куртку і вішаючи її. — Я вже годину, знаєш, про що думаю?

— Знаю. Про мене, звичайно.

— Ну, про тебе я завжди думаю. А ось останню годину...

— Я нічого не встигла, — вибачаючись, промовила вона.

— Ти такого однаково не вмієш. Ми у Харкові, — Олег потяг її на кухню, — практикували картоплю, печену просто в духовці — без нічого. Сила. Зараз забацаємо.

Він потер руки, уявляючи, очевидно, кінцевий результат, коли телефон у куртці, залишеній у передпокої, почав подавати сигнали.

— Ага, забацаємо... — розчаровано промовила Ольга.

Скривившись, він витяг із кишені трубку:

— Алло?

Обличчя його одразу набуло невдоволеного виразу.

— Марійцю, я не ургентний сьогодні, — промовив він у трубку. — Здається, Медвідь у графіку стоїть. А ще краще — передзвони Голоюху, це його хворий. Нехай розбирається.

На якийсь момент Олег замовк зі слухавкою біля вуха, а потім сказав:

— Гаразд. Дзвони на «швидку» — нехай по мене їдуть. Тільки швидко.

— Ну, що? — Ольга сиділа на стільчику, схиливши голову набік, і обличчя її також висловлювало розчарування.

— Усе гаразд. Береш картоплю середнього розміру, миєш і складаєш на решітку в духовці на середній висоті, включаєш середній вогонь. Подавати на тарелі середнього розміру.

— А там що? — запитала вона.

— Та є там один кадр, — відповів Олег. — Завідуючого вимагає. Це ненадовго.

Коли Олег увійшов до палати, на ходу зав'язуючи халат, Куржаков спокійно лежав на койці, дивлячись у стелю. Марійка також увійшла і стала поруч.

— Що сталося? — запитав Олег.

— Це конфіденційно, — відповів хворий, зиркнувши на медсестру. — Я хочу говорити з завідуючим.

Кинувши незадоволений погляд, Марійка залишила палату. Олег присів на край койки хворого, в якому важко було запідозрити теперішнього виконуючого обов'язки начальника колонії посиленого режиму.

— То я вас слухаю...

— Доктор, з вами хочуть поговорити на рахунок моїх проблем, — почав Куржаков.

— А які у вас проблеми? — не зрозумів Олег. — Я хотів би спочатку від вас почути.

— Та я погано формулюю свої думки, — відповів той. — Там, у коридорі... ви вигляньте... Напевно, вже мій... гм-м... словом, адвокат.

— Ну, хворі з адвокатами — це в дусі часу, — посміхнувся Олег. — Але я не бачив нікого, коли заходив.

— Та він під вашим кабінетом.

Під зачиненими дверима нового кабінету завідуючого стояв чоловік, вигляд якого аж ніяк не додав Олегові наснаги. Це був слідчий райвідділу Глушко.

— Не знав, що ви ще й адвокат... — зауважив Олег, подаючи йому руку.

— Виключно неофіційно, — натягнуто посміхнувся слідчий.

Вони увійшли, і Олег запропонував сісти.

— Я справді не працюю в адвокатурі, хоч іноді жалкую про це, — Глушко заклав ногу на ногу і надав обличчю замисленого виразу. — Ви знаєте, Олегу Вікторовичу, часто приємніше буває витягнути людину, ніж закопати. Коли витягнеш — отримуєш моральне задоволення. А коли закопаєш — навіть того, хто заслуговує...

Він розвів руками.

— А що — буває, закопуєте тих, хто не заслуговує? — незворушно запитав Олег.

— Намагаємося уникати, — цілком серйозно відповів Глушко. — Але іноді обставини сильніші за нас. Хоч я завжди використовую всі можливості, щоби вчинити по справедливості.

— Це схвально, — зауважив Олег. — Але чим я можу, так би мовити, у даному випадку...

— Можете, — сказав слідчий. — Тим паче, випадок із розряду тих, коли особливо не хочеться закопувати тих, хто на це аж ніяк не заслуговує. Наскільки я знаю, ви завідуючим недавно...

— Припустимо... — глянув на нього Олег. — А яке це має значення?

— І приймаєте мене у новому кабінеті...

— Чим вас кабінет не влаштовує? — здивувався Олег. — Це споконвіку кабінет завідуючого відділом.

— Ну, як сказати... — не погодився Глушко. — Медвідь, який був після Малевича, наскільки я знаю, інший кабінет собі облаштував. А ви, щойно перейшли на посаду, — одразу міняти. Це насторожує і примушує шукати пояснення. Можливо, ви цього не розумієте... Я би також не зрозумів багатьох речей у медицині — кожному своє. Одним словом, причина зміни кабінетів і навіть завідуючих у вашому відділенні мені, я вважаю, зрозуміла. Те, що ми шукаємо, знаходиться в кабінеті Іллі Петровича.

— І... що? — Олег намагався зберегти спокій.

— Ось на цю тему я й хотів би поговорити, — сказав Глушко, нахиляючись до співрозмовника. — Ви у Тачанові людина все— таки нова і не розумієте деякої нашої специфіки. Ще не вжилися, так би мовити. Зрозумійте: ми тут живемо і варимося у власному соку. Це не Харків, де ми з вами можемо більше не зустрітися, тим паче, якщо є таке бажання. Місто здоровезне, і загубитися — раз плюнути. А у нас... Тут усе інакше. Ми з вами ще сто разів посеред вулиці зустрінемося. Завтра вас можуть обікрасти або побити, — слідчий красномовно постукав по дерев'яному столі кісточками пальців, — і ви потрапите до мене без вашого ж бажання. Або хворий який скаргу напише — так само. А мене може завтра апендицит хапнути, або яка більша біда, — він ще красномовніше постукав по столі, — і я також потраплю до вас. Бачите, яка механіка? Районна специфіка. Усі ми тут пов'язані від і до, тому повинні жити по-людськи, щадити одне одного. Отже, часто доводиться думати в першу чергу не про виконання інструкцій, а про принципи співіснування, що склалися і утвердилися ще до нас. Тобто, щоб потім тебе хтось не згадував «незлим тихим...» Ви згодні з цим?

— Так, напевно, — відповів Олег.

— Ну, тоді я би перейшов до конкретних пропозицій, — продовжив слідчий. — Справа ця дійсно ідіотська. І звалилася на мене недоречно. Тим паче, що закінчити її треба якось так... Словом, щоб усім було добре. А це складно, оскільки існують сторони, які протиборствують. До того ж, знехтувати інструкціями взагалі — також не можна. Тоді вони нас з'їдять. Ситуація доволі складна. У машинок ваших... Так би мовити, знайшовся господар.

Несподівано. Той, найперший, зацікавлений у їхньому поверненні. Це наче подарунок для нас усіх. Усе спрощується. Далі від нас усіх залежить, хто наскільки лишиться задоволений і хто наскільки постраждає. Зараз саме та мить, коли нам під силу ще зробити так, щоб господар отримав викрадене, всі решта, хто виявився так чи інакше причетний до цього, не постраждали, а я отримав відчуття, що не зробив погано нікому. Ви мене розумієте?

— Звичайно, — відповів Олег. — А як ви собі це уявляєте?

— Простіше не буває. Ви просто зараз організовуєте якийсь важливий захід для всього персоналу, і за годину, навіть менше, кабінет вашого колишнього зава стає порожнім. Так усі забувають про ці пригоди.

— А власник цього брухту, треба думати, знаходиться зараз у шостій палаті? — запитав Олег.

— Ну, яке це має значення? Можу вас лише завірити, що хворий цей одразу залишить ваше відділення.

— Було би непогано, — погодився Олег. — Від нього, знаєте, виходить щось таке...

— От бачите! — зрадів Глушко. — Усе розв'яжеться найкращим чином. Можу навіть відкрити вам, що, йдучи на подібні компроміси, я ризикую найбільшою мірою. І насамкінець виявляюся стороною, що постраждала найбільше.

— А це чому? — не зрозумів Олег.

— На мені «глухар» зависає, — пояснив слідчий. Адже справедливість відновлена неофіційно. Не по паперах. У вас, припустимо, якщо хворий помирає, нехай навіть не із вашої провини — однаково неприємність. Так і в нас.

Олег підвівся, витяг пачку цигарок і поклав одну в рот. Потім схаменувся і простяг слідчому.

— Дякую, — промовив той, — я скромніші курю.

— А якщо це не моє? — запитав Олег після паузи.

— Ну, не знаю... — слідчий також випустив дим. — Воно за будь-яких обставин буде повернуте господарю. Зараз від вас залежить, яким чином.

— Тобто, якщо я скажу вам, що там нічого немає, кабінет зламають...

— Звичайно! — посміхнувся Глушко. — Із відповідною санкцією прокурора. Усе, як належить. Але для чого це вам? Поясніть мені — кому краще буде?

— Дійсно, — зітхнув Олег. — Чи можу я вийти на п'ять хвилин?

— Звісно! П'ять хвилин, навіть десять у даному випадку нічого не вирішують.

Затягнувшись ще кілька разів, Олег вийшов.

Якимець ще не спав. У палаті горіло світло. Бізнесмен напівсидів, спираючись спиною на подушки. Переносний телевізор працював майже без звуку. На койці були розкидані газети.

— Ну, доктор, ти мене зовсім закинув. Негарно. Забіг зранку на хвилину — і будь здоров...

— Так ти вже герой, — похмуро промовив Олег. — Чого дарма у тебе на голові сидіти?

— Ну, хоча би заради принципу. Кажуть, у тебе це найкрутіша операція в житті.

— Ха! — здивувався Олег. — Ну, ти від скромності не помреш... Найкрутіший пацієнт — це ще можна подумати... Слухай, Володю, жарти скінчилися. У нас неприємності.

— Що ти маєш на увазі? — зблід Якимець.

— Машинки доведеться віддати.

— Що?! — не зрозумів він. — Кому віддати?

— У мене в кабінеті зараз слідчий сидить, — продовжував Олег. — Той, що з тобою говорив. Він усе рознюхав. Якщо не віддамо по-доброму, зараз буде санкція прокурора і обшук. Однаково втрачаєш. Тільки ще й ми постраждаємо.

Тепер Якимець був увесь червоний, злий і важко дихав.

— Нічого не поробиш, — розвів руками Олег. — Я просто зайшов повідомити тобі, щоб ти не казав, ніби я їх кудись наліво сплавив.

— Хтось із ваших розляпав... Сволота... — пробурмотів він.

— Володю...

— Ні, це вони... Звичайно... Таке кодло... Яка тут може бути таємниця? С-скоти...

— Володю, — ще твердіше промовив Олег. — Колись ти вже помилився на наш рахунок...

— С-скоти... Не могли мовчки сидіти... — той продовжував набирати люті. — Дебіли... Не могли по-людськи... Усе життя за копійки у смороді порпаєтеся, а раз у житті випала можливість — і то не змогли...

— Якби вони в смороді за копійки не порпалися, то ти би вже на одній нозі скакав і пальці «веером» не мав би можливості розкинути. Руки милицями були б зайняті!

Олег, грюкнувши спересердя дверима, попрямував до кабінету. Якимець упав на подушку і відвернувся до стінки.

А за півгодини в ординаторській хірургічного відділення спостерігалася доволі цікава картина. У дволітрову банку був вставлений електричний кип'ятильник, грілася вода. На столі стояли дві розкриті коробки цукерок та шампанське. Усім було весело та приємно. Маша розсипала по чашках каву. Надя різала на чистому аркуші паперу якийсь пиріг, явно домашнього приготування.

— У нас у Харкові також, — розповідав Олег, — до останнього часу робили операції під місцевим знеболенням. Був такий професор Желязко, помер уже... Представник старої школи хірургів. Його медом не годуй — дай тільки щось під місцевою анестезією зробити. Наркозу геть не визнавав! То він все любив розповідати одну історію. Казав: «Ото ми как-то раз з Петром Опанасовичем оперировали одного боксора, под местной анестезией... и забили руки зафиксировать».

Усі сміялися від душі.

— І що, припинив під місцевим робити? — запитала Маша.

— Куди там! Навіть для студентів показові операції влаштовував.

— Та я піду вже, — несподівано озвалася Соня. — Я й так не розбираюся, про що ви там говорите.

— Соню! Назад! — Олег показав їй на стільчик. — Усі — значить, усі. Не можна від колективу відриватися.

— Ми вам шампанського наллємо! — проспівала Надя.

— А я у ньому й так не розбираюся, — махнула рукою вона. — Мені що шампанське, що мінералка.

Нарешті Олег узяв пляшку і почав відкручувати дріт, непомітно глянувши при цьому на циферблат годинника.

— А ще я вам розповім історію, як у нас у відділенні цигани — пардон, вірмени — ювілей справляли...

Дальній кінець хірургічного відділення, де вже не було палат, було перегороджено оглядовою ширмою. Ніхто з протилежного

кінця коридору або із дверей палати не зміг би роздивитися, що двері колишнього кабінету Медвідя розчинені, й дужі стрижені хлопці тихо тягають із нього на сходи запасного виходу якесь залізо. А знизу біля дверей, що відчинилися, напевно, вперше за останні двадцять років, сховався в темряві невеличкий фургон із високою будою.

У маленькій кухні за столом сиділа перед журналом вродлива жінка. Вона виспалася за білий день і тепер час від часу поглядала на годинник. Її темне волосся спадало на шарф, який вкривав плечі. Поруч на столі стояла таріль середніх розмірів, наповнена печеною картоплею, на якій повідставали підрум'янені шкірочки. Жінка спробувала її на дотик рукою, зітхнула і накрила все це товстим рушником.

За десять дев'ята — якраз той час, коли на роботу збігаються останні працівники. На території лікарні багато машин, що підвозять пацієнтів та персонал. Лікарі й медсестри перебувають у скаженому русі — намагаються встигнути ще щось зробити до п'ятихвилинки. Саме у цей момент на територію лікарні заїхала новенька вишнева «сімка» з темними тонованими вікнами та антеною на даху. Погода стояла морозяна. Доріжки та майданчики встигли не тільки розчистити, але й накатати. Порипуючи по зачовганому снігу новенькими чорними шинами, машина виглядала ефектно. Увесь її вигляд свідчив про те, що вона щойно з автосалону. Вишнева «сімка» підрулила до поліклініки, з неї виліз лікар Савчук і, писнувши пультом сигналізації, наче він ніде й нічого, рушив до дверей.

Олег подивився на годинник, перебираючи свої історії у папці. Потрібно було йти до ординаторської на п'ятихвилинку. Медвідь завалився до його кабінету незадоволений і навіть більше — заведений.

— Ну, молодець, — сказав він, — ти мені тут розведеш таке панібратство, що я потім із ними ладу не матиму.

— Про що ти? — не зрозумів Олег.

— Як — про що? Що за колективне розпивання шампанського вечорами? Кава із персоналом... Потім говоритимуть у мене за спиною: «От коли був Олег Вікторович завідуючим...»

— Я не зрозумів, — сказав Олег, — хто в нас тут зараз керує?

— Ну, ти, — невпевнено відповів Ілля.

— То чого я від тебе чортів отримую? Ти не знаєш?

Медвідь тільки спромігся роззявити рота.

— Ходімо на п'ятихвилинку, — сказав Олег. — Тоді вирішимо, що робити з Протасевичем із п'ятої палати, а потім... Потім буде серйозна розмова.

Раптом двері відчинилися, і до кабінету залетів Голоюх. Увесь його вигляд свідчив про те, що зараз доведеться почути щось сенсаційне.

— Шановні... — видихнув лікар. — Ви тут сидите, а там Савчук на новій машині приїхав! Ну, це крутизна! Напевно, щойно з салону! Я там випав!

— На якій машині? — не зрозумів Ілля.

— «Сімка», вишнева... — не міг заспокоїтися Тарас. — Ну, там така машина...

— А де він взяв? — вигукнув Ілля. — Ні, де він взяв? Він що— зовсім ідіот?

Зашпортавшись за ніжку стільчика, Медвідь вибіг із кабінету.

— Ілля Петрович! — крикнув Олег йому навздогін, але марно.

Забувши про п'ятихвилинку, вони обоє кинулися за колегою.

Коли всі троє разом вдерлися до кабінету в поліклініці, Савчук діловито перебирав на столі картки хворих. Валентина зацікавлено визирнула з перев'язочної.

— Валю, — сказав Медвідь, — я тебе прошу... Нам поговорити треба.

— Доброго ранку, лікарі, — виразно сказала вона, тоді гойднула масивними стегнами, і двері зачинилися.

— Ти де машину взяв? — дивлячись на Савчука впритул, вигукнув Ілля. — Ти де машину взяв, бовдуре? Ти нас точно колись зі світу зживеш!

— А кому яке діло? — спалахнув Петро Петрович. — Де взяв, де взяв... Купив! Законним шляхом. У магазині.

— У тебе що — цвях у задниці? — не вгавав Ілля. — Що, не сидиться? А ти не подумав, що буде, якщо ми всі нараз почнемо машини купляти? Га?

— А хто каже, що всі повинні купляти? — здивувався Петро Петрович. — Інші можуть і не купляти. Мені потрібно було — я купив...

— Ні, ну це... — Ілля обвів усіх безпорадним поглядом.

— Ну, гаразд, — сказав Олег. — Тепер уже однаково. Я вас також зараз приб'ю новиною. Однаково доведеться. Тільки спокійно. Кабінет твій, Ілля Петрович, вже порожній. Можеш у нього повертатися — і в прямому, і в переносному значенні.

— Як? — не зрозумів Ілля. — А-а... А машинки?! Де?!

— Поїхали машинки, — відповів Олег. — Уночі прийшов слідчий, а з ним і господар цих машинок. Куржаков, той, якого Тарас поклав із непрохідністю. Він і винюхав. Немає більше машинок. Можете забути. Усе зроблено тихо та неофіційно. І до нас жодних претензій. Навіть про ті, що у нас лишилися, ніхто не питав. Усе.

Спостерігалася німа сцена. Усі замовкли і дивилися на Олега, роззявивши роти.

— Не було іншого виходу, — додав він. — Було би гірше, якби далі все робилося офіційно — через прокурора. Ми би тут ще довго чухалися. Якимець усе знає. Ще вночі знав.

Усі мовчали, коли пролунав стукіт у двері. На порозі з'явився дід із паличкою, взутий у надраєні пастою добротні хромові чоботи. Він мав перев'язану якимось ганчір'ям руку.

— Можна вже? — запитав він.

— Можна, — пробурмотів кожен із хірургів, дивлячись у порожнечу.

Епілог

Зима скінчилася. Весна прийшла рано і взялася на повну. Уже восьмого березня тільки на північних схилах окремих пагорбів лежали шматки почорнілого талого снігу. Проліски лізли скрізь. Набухали бруньки на деревах. Сонце пригрівало.

Біля ближньої альтанки диміло вогнище. Поруч на розкладеному невеличкому столику все було готове. Щоправда, помідори цього разу виявилися квашеними, огірки маринованими, проте як горілка, так і м'ясні закуски були цілком звичайними.

— Ну що, шановні? — Голоюх, наблизившись до столу, потер руки. — Шашлички хвилин за двадцять будуть готові. Почнемо?

— Я гадаю, дійсно час почати, — погодився Беженар. — Бо на це все боляче дивитися! Лідочка каже, що, можливо... Як це?

— Ресторанна виразка! — засміялася вона.

— Дійсно, — підтвердив Олег. — Я також щось подібне чув. Давайте.

— Відкривай, Тарасику, в тебе це найкраще виходить.

Не збираючись заперечувати, Голоюх узяв до рук пляшку, відкрутив кришку і розлив по келишках.

— Чекайте, а де ваш Савчук? — раптом згадала Людмила.

— Дійсно, — погодився Ілля, — де він? Ні, я не можу. Ну, він усіх нас колись... Ну, як так — був і пропав! Тепер чекай...

— Петре Петрови-и-ичу! — склавши долоні, загорлав Тарас.

У лісі стояла тиша.

— Може, відійшов чоловік... пролісків позбирати... — припустила Ольга.

— Що?! — скривився Ілля. — Яких пролісків?

— Савчу-ук! — загорлав знову Тарас. — Давай сюди-и!

Відповіді не було.

— Давайте без нього! — махнув рукою Олег. — Прийде — наллємо штрафну. Він не відмовиться.

— Та це він навмисно на штрафну наривається, — припустив Беженар.

— Тоді тим паче — вперед.

Усі взяли зі столу свої келишки і ніяково замовкли.

— Ну, давайте! — підштовхнула Люда. — Чоловіки, чого ж ви мовчите?

— А вони нам по-джентльменському місцем поступаються, — припустила Ольга.

— Ні, ні, сьогодні не варто, — запротестувала Людмила. — Нехай самий головний і говорить.

— Та всі ми тут однаково головні, — пробурмотів Ілля. — Ну, гаразд. Дорогі жінки! Шановні колеги! Приємно, що ми знову, ще раз вирвалися сюди. Раз на півроку — це не так уже й погано. Цікаві, до речі, півроку були. Та й взагалі, минулий рік склався для нас більш ніж весело. Так би мовити... Під егідою швейної машинки. Олег Вікторович у травні приїхав?

Женатий мовчки кивнув.

— Уже тоді у цьому були винні ці нещасні машинки. Ну, а далі — пішло-поїхало... І щоб я здох, якщо ще у якійсь лікарні колись відбувалися настільки неординарні події. Та й фінал виглядає доволі щасливо. Неприємності обійшли стороною. Савчук он навіть машину купив. Також із машинок! У Голоюхів, я так чув краєм вуха, якісь круті меблі з'явилися — всю квартиру обставили. Хоч би подивитися — я уже навіть зі своєю пляшкою прийшов би...

Усі засміялися.

— Приходьте, Ілля Петрович, — відповіла Людмила. — Я, вза— галі-то, гадала, що ви не потребуєте запрошення...

— Врахую, — сказав Ілля. — Олег Вікторович, наскільки я знаю, ще нічого не купив, зате... Ось Ольгу знайшов. А це, погодьтеся, також із вини цих самих машинок. Я би сказав, за масштабом не менш важлива подія, ніж, припустимо, купівля машини.

— Велике дякую вам, Ілля Петрович, за такий комплімент! — зіронізувала Ольга. — Аж ніяк не сподівалася, що така подія, як зустріч зі мною, може хоч якось порівнятися з купівлею машини. Ви мене порадували.

— Будь ласка, — не змигнувши оком, у Беженаровій манері відповів Ілля. — Радий, що зробив вам приємність. Ну, навколо Валентина Івановича, як завжди, все вкрите мороком...

— Ну, чому? — здивувався той. — Просто мною ніхто не цікавиться. Я, наприклад, купив гарний спінінг. Дуже гарний. Дорогий, імпортний. Японський, за останнім словом.

— Як — на всі?! — мало не задихнулася Людмила.

— Я не рибалка, звичайно... — пробурмотів Голоюх. — Але який же ж це спінінг повинен бути!

— Ну, чому на всі? — знову здивувався Беженар. — Звісно, ні. Усього за сто двадцять доларів. Чому обов'язково повинно бути на всі? Просто раніше я не міг собі дозволити таку дорогу іграшку, а тепер купив. Ну, і крім цього є ще плани, але це так... особисте...

— А себе чому пропускаєш? — нагадав Олег завідуючому.

— А! Щура забули! — не звертаючи уваги, продовжував Ілля. — Щур наш квартиру взяв на виплату. Трикімнатну. Вже переїхав.

— Ну, а про себе, про себе!

Тепер уже на нього насіли по-серйозному.

— Можна й про себе, — без особливого оптимізму погодився Ілля. — Таємниці не роблю. Я за свою машинку нічого не купив. Коли починалося, я розраховував на десять штук, ну, в крайньому разі, на дев'ять. А це майже сорок тисяч зелених!

— Я бачу, ти зовсім погнав на цьому ґрунті, — похитав головою Олег. — А я думаю — чого ти так нажерся, коли Савчук свою машину обмивав! З горя?

— Можна й так назвати, — погодився Ілля. — А гроші, якщо хочете знати, я дружині віддав.

— Ось! — вигукнула Людмила. — Вчіться, мужики. Ось як чинять кращі з чоловіків! А вона що купила?

— Квиток до Штатів, — зітхнув Ілля. — Щоправда, ще трохи докласти довелося. Тому й немає її зараз. Післязавтра їде. В нас же за два роки старший поступатиме. А зараз — самі знаєте — від восьмисот на рік і вище.

— У медичному на платному відділенні тисяча, — підказала Ліда.

— А на безплатне не поступиш, — продовжив Медвідь. — Ну, ось. Шість років — шість тисяч. Де взяти? А на життя студентові? Тоді за рік молодший школу закінчує... Ось так. Роботу їй вже підшукали — прибирати в супермаркеті. Рік-два попрацює — обох вивчимо, і навіть щось лишиться.

— Так воно... — скривився Тарас. — Рік у супермаркеті американському поприбирати — те саме, що в нас усе життя лікарем...

— Що поробиш? — знизав плечима Ілля. — Усе відносно.

— Ну, дай Боже їй удачі, — сказала Ольга. — А келихи ми ще довго триматимемо?

— Так, звичайно... — погодився Ілля. — Вип'ємо за здоров'я наших дорогих жінок!

— От як завернув на кінець! — закусуючи, сказав Тарас.

— Слухай, — несподівано згадав Олег, звертаючись до Медвідя, — а що ж ти все-таки хотів купити на своїх десять машинок?

— Дійсно! — підтримав Голоюх. — Він щось конкретне замислив! Інакше так би не плакав тепер. Просто за гроші він би ніколи не напився.

— Точно, — погодився Олег. — Він уже встиг щось конкретне виносити за цих пару днів, поки машинки лежали в кабінеті. Ідея-фікс!

— Ні багато, ні мало — на сорок тисяч баксів, — зауважив Беженар.

— Ну, давай!

— Нічого я не хотів... — буркнув Ілля.

— Ілля Петрович! — обурилася Ольга. — Так нечесно! Тут уже все про всіх відкрито, а ви...

— Давай, колися, — підштовхнув Тарас. — Чи для цього ще налити потрібно? То я...

— Нічого не потрібно... — здався Медвідь. — Були у мене тут ідеї... Ви що думаєте... Я би, може... лапароскопічну установку поставив! А що? І поставив би. І було б у нас ціле відділення малоінвазивної хірургії. Там би вистачило. Я рахував.

— Ну, тоді можеш не засмучуватися, — Тарас поляскав його по плечі. — Нічого у тебе не вийшло б.

— А це ще чому? — Ілля почав сердитися. — Кажу тобі, рахував я. Знайшов прайси відповідних фірм і рахував!

— От, дає... — пробурмотів Олег.

— Нічого би не вийшло, — повторив Тарас. — От повір мені. Ніхто би тобі не дав. Ти що, гадаєш, наша бюрократія на це спокійно дивилася б? А ліцензія? А на стажування? А чиновники? Захотів... У районі центр малоінвазивної хірургії відкрити! Тебе би тільки інструкціями та податками задавили. Та ти би тисяч десять на самі хабарі викинув — і однаково б затерли.

— Тож не край себе, Ілля Петрович, — сказав Беженар. — Я тобі ось що скажу...

Усі замовкли разом, тому що зачули одночасно звуки чийогось бігу по лісі. Людина спотикалася, хрустіла патиками, наче той персонаж Якимцевого «нічного жахіття». Нарешті між деревами заблимало, і на поляну вискочив ледве живий Петро Петрович. Вигляд його налякав би кого завгодно. Він хапав ротом повітря і водив очима, наче божевільний, так, ніби за ним дійсно гнався порожній каптур із довгим ножем. Шапка загубилася, і волосся розкидалося по мокрому червоному лобі, вкритому подряпинами. Ще мить — і він би, послизнувшись, зім'яв увесь стіл. Але його вчасно встигли підхопити попід руки.

— Там... — видихнув він. — Там... в ямі...

— Зазвичай так виглядає людина, вперше побачивши розібраний на шматки труп, — зауважив Беженар, смачно відправивши до рота шмат ковбаси і викидаючи шкірку.

-Там... — продовжував блукати очима Савчук. — Вони... м... ма... шинки... наші...

— Ти що, зовсім поїхав? — похитав головою Ілля. — Галюни, так?

— Які г...алюни? Кажу вам — вони! Усі там! Ви що? Я ж їх на горбі всі до єдиної перетягав! Кожну знаю! Вони всі там! Заховані!

Савчук, який уже трохи віддихався, несподівано зробив пару кроків назад, а потім, набираючи хід, знову побіг туди, звідки щойно з'явився. Нерішучість усієї компанії трималася лише кілька секунд. Покидавши все на столі, вони дременули за Петром Петровичем. Гонка по лісі тривала якихось хвилин десять. Нарешті попереду заманячів край.

Це дійсно був самий край лісу. Місцевість тут ішла догори, і ще вище проходила вибита, з ямами польова дорога. Між деревами, які тут, на краю, ставали рідшими, виднілася стара яма, викопана невідомо коли і для чого, можливо, ще за часів насадження цієї лісопосадки. Раз на рік її використовували школярі, збираючи по лісі сміття, що полишалося після відпочиваючих, щоб спалити його. На дні та схилах ями ще залишався сніг, і з нього горою стирчали деталі отих самих швейних машинок. Увесь цей брухт був скинутий будь-як. Металеві частини вкрилися іржею. А Петро Петрович стояв уже внизу, по коліна у снігу, незграбно розставивши руки, — і не знав, що робити. Він повернувся безпомічно до колег і, затинаючись, промовив:

— 3...зараз під'їдемо з ц...ого боку. У мене в багажник зо три влізе... І до салону штук зо п'ять. І у «Ниву»... А потім...

— А мені здається, їх просто викинули, — промовив Беженар.

Проте Савчук, схопивши одразу дві машинки, потяг їх догори.

— Дійсно, — погодився Олег, — ще зимою сюди під'їхала вантажівка і висипала їх просто в яму. З кузова. Щоб нікому очей не мозолили.

— Т...так... а... — продовжував затинатися Петро Петрович.

— Між іншим, я дізнавався тоді про деякі нюанси цієї справи, — віднявши руку від підборіддя, повідомив Голоюх. — Не всі «Зінгери», навіть якщо вони випускалися у той період, мають однакову цінність. Усі ви свої здавали одному й тому ж комерсанту, а я іншому. Ви ж сказали ще тоді, що я триста зелених прогадав — пам'ятаєте? Так ось, я її возив особисто. Він її спочатку магнітом перевіряв. Сам бачив — не чіплявся до неї магніт. А потім шукав номер. Я запитав, а він сказав, що з трьох нулів повинен починатися. Ось так. Решта машинок, очевидно, — просто брухт. Мені тоді чомусь така думка не спала — гадав, що всі вони цінні. Так шкода було, що ми їх втратили...

— А де взяти магніт? — запитала Ольга.

Несподівано Беженар поліз до кишені своєї зимової рибальської куртки і витяг звідти велику та криву хірургічну голку в сірниковій коробці.

— Рюкзак учора зашивав, — пояснив він. — Вона ж магнітна повинна бути!

Він підійшов до однієї з витягнутих Савчуком машинок і торкнувся голкою металевої частини. Коротка крива голочка залишилася висіти на брухті. Тарас перекинув іншу машинку і вказав пальцем. На іржавому залізі виднівся вибитий зовсім інший номер — п'ятизначний, без жодного нуля.

— Це ж треба... — здивувалася Людмила. — Сотня машинок, а ви взяли саме ті, що потрібно. Тут, напевно, лежать усі решта. Дивіться, скільки їх!

— Очевидно, цінні були менших розмірів, щоб оті дорогі метали зекономити. А ми й взяли те, що легше нести, — здогадався Голоюх.

Але Савчук, відліпивши голку, поліз донизу, перевертаючи іржаві агрегати.

— Безглуздо, — зауважив Олег. — Саме тому вони тут.

— Та вилазь ти! — гукнув у яму Тарас. — їх уже по десять разів перевірили.

Петро Петрович продовжував пихкати, перекидаючи брухт. На черговій машинці голка від необережного руху замерзлими пальцями впала у сніг. Марно пошукавши її кілька хвилин, Савчук махнув рукою та виліз нагору.

Вони стояли на краю і дивилися на купу металевого брухту.

— Ось так, — промовив Олег. — Гарно наколовся слідчий. Той, що Глушко. Василь Васильович. Розумний мужик, між іншим. І тверезий. Таку справу розкрутив і... облом.

— Та хіба він сам? — не погодився Тарас. — Скільки людей — ви подумайте тільки! — завдяки існуванню цієї купи заліза стільки часу жили на підвищеному адреналіні. У скількох серце завмирало! Ну ось, ну, ще трохи! І... дійсно, облом.

— Поводила всіх нас Фортуна за ніс, — погодився Беженар і додав у своїй звичній філософській манері. — Але ж так жити цікавіше. Навіть такий прагматик, як я, можу це визнати. А вам, молодим, тим паче...

— От я, — помовчавши, сказав Медвідь, — дивлюся на цей мотлох, і думки у мене зовсім інші. Ви тільки вдумайтеся. Виявляється, усе, чого нам у житті не вистачає, — це лише трохи зелених, що впали б, так би мовити, з неба. Усе решта в нас... наче є.

— А все решта — це що? — у цілковитому нерозумінні запитав Савчук. — Яке ще — решта? Я щось не врубаюся.

— Усе решта, — спокійно та терпляче пояснив Ілля, — це робота, яка нам загалом подобається і яку ми не хотіли би змінити, це добрі відносини між нами, це наші благополучні сім'ї або ж близькі люди, які їх замінюють. Розумієш? Крім цього — це наше здорове мислення та сприйняття, яке дивним чином ще збереглося в умовах, у яких доводиться жити. Це наш культурний рівень і здатність задовольнити свої духовні потреби. Ви подумайте добре — оте, що я назвав, — це все, за великим рахунком, що потрібно людині. І не вистачає лише одного — так би мовити, матеріального фактора. Маленька така заковика на шляху до щастя. Наче подертий одяг, що продувається вітром, або діряві черевики, у які постійно потрапляє каміння. Неприємно і незручно. Постійний дискомфорт. А все решта в нас є.

— Очевидно, — відмітив Голоюх, — це характерна особливість життя за бортом цивілізації.

— Напевно, — погодився Ілля. — Візьми, наприклад, американського лікаря. Його доходи набагато перевищують потреби середньої людини. Чого ще хотіти? Здавалося б — тільки живи. А вони як живуть? Обстежують та лікують хворих комп'ютери. Спілкуються з хворими, пардон, із адвокатами хворих, особисті адвокати лікарів. А самі вони з ранку до ночі страждають як не від несумісності з колегами, то від поганої психологічної атмосфери. А за межами роботи? Приходить додому, а там — біда! Улюблений пудель алергізувався до всіх шампунів, що збільшують об'єм! Деякі несвідомі члени гольф-клубу пропонують незугарні зміни в статуті. Час вішатися! А одна лікарка — це там, куди моя дружина їде, — знайомі розповідали, які її дітей бавлять, — ходить до психоаналітика. У неї, бачте, сексуальна неврівноваженість на ґрунті відчуття пригніченості у замкненому психологічному просторі. О! Шановні, скажіть чесно — ви можете уявити замкнений психологічний простір, що заважає нормально трахатися?

Жінки лише пирхнули у долоні.

— Ну, ви скажете, Ілля Петрович... — крізь сміх пробурмотіла Ліда.

— Це у них, — не змигнувши оком, продовжував Медвідь, — у кого в кожній кімнаті по два телевізори, у кого непохитна впевненість у завтрашньому дні, — починається автоматично пошук проблем. І відбувається це підсвідомо, на рівні підкірки. Я гадаю, це захисна реакція мозку — якщо немає проблем, є загроза перетворитися на роботів. От вони й висмоктують із пальця такі, на кшталт оцього замкненого простору, якщо немає кращих.

— Може, й так... — знизав плечима Беженар. — Напевно, від зайвого достатку дійсно можна деградувати. Я раніше якось і не думав про це.

— А що? — підхопив Голоюх. — Вони ж їдуть до нас і питають: як ви тут живете? Як спромогаєтеся? У них же в голові не вкладається: як це можна лікувати хворого без датчиків та комп'ютерів і одночасно самому залишатися живим, отримуючи зарплатню нижче п'яти доларів на день?

— Чому — п'яти? — здивувалася Людмила.

— Просто п'ять доларів на день, — пояснив Тарас, — це, за даними ВОЗ, — межа виживання на нашій планеті. За менше прожити неможливо.

— А як же нам вдається?

— Наша ментальність, — констатував Ілля. — Ось ми, наприклад, ті, що, як прийнято вважати, зовсім зачерствіли і тільки й дивимося у кишеню до пацієнта, — все-таки витягли тих двох хлопців. А третьому ногу врятували. Без комп'ютерів. Та що — комп'ютери! Два бинти і пляшка фізрозчину у сейфі під замком. А менти наші? В них же, як кажуть, одна звивина від кашкета і сама корупція — але ж зловили тих, на джипі! Пам'ятаєте? Операція «перехват» — і взяли кілометрів за сорок від Тачанова. Завдяки цьому, до речі, Павлуша наш, хоча, напевно, вже й сам себе поховав, досі живий і знову на рентгені знімки штампує. І так усі.

— Дійсно, цікавий феномен, — погодився Олег. — Усі ми погані. Усі живемо у поганій країні. Усім нам ідіотські закони та бюрократи заважають жити та працювати, а працювати, до того ж, нічим. Та однак справу свою ми якось робимо і, скажімо відверто, цілком терпимо.

— Країна див, інакше не скажеш, — промовила Ольга.

— Швидше, «страна дураков», — виправив Беженар. — Країна така, який народ. А ми, дивіться: і можемо, і вміємо, і здатні, і хочемо, і багато що нам вдається — таке, що не вдалося б іншим... А живемо догори ногами. Як ідіоти.

Звук, що пролунав, останнім часом звикли чути всі.

— У кого це? — не зрозумів Беженар.

Полізши за пояс, Голоюх витяг слухавку.

— Так! — виразно промовив він, посміхаючись і дивлячись на Медвідя. — Тачанівська центральна клініка, лікар Голоюх.

Ілля сплюнув від душі, решта засміялися.

-Так, пані Іванко... — обличчя Тараса одразу стало кислим, але потім зосередженим і навіть здивованим. — Так... Ну, звичайно! Що?!

Після цього Тарас надовго замовк, а потім розгублено промовив:

— Так, звичайно... Звичайно, не проти... Добре. Чао...

— Д-дістала, сеньйора! — підказав Олег із відповідною мімікою, і всі знову загиготіли.

Проте Голоюх, що наче приходив до тями після почутого, заховав апарат без слів.

— І що там тобі повідомили? — підозріливо запитав у нього Ілля. — Невже запущений геморой пані Іванки самоліквідувався під цілющим італійським сонцем?

— У нас на другий тиждень призначені якісь планові операції? — замість відповіді запитав Тарас.

— Наче ні, — відповів Ілля.

— Тоді я забиваю місце на два геморої.

— Bay! — вигукнув Олег. — Невже твоя пані Іванка навмисно приїде оперуватися? Візьмеш за асистента?

— Приїде, — промовив Голоюх. — І до того ж, разом зі своєю сеньйорою.

— Що?!

— Зі своєю сеньйорою, — повторив Голоюх, — у якої працює. Її, виявляється, також геморой домучує. І вона якось пробувала лікуватися тим методом, що я пані Іванці радив. Каже — ефект потрясний. Сама старушенція і загітувала Іванку оперуватися. Наш авторитет тепер для неї залізний. До того ж, сеньйора дуже економна і оперуватися за двадцять п'ять тисяч доларів не хоче. От і... приїде. Питалася нашої згоди.

— Ну ось! — сказав Беженар. — Ось вам і підтвердження всього, про що ми говорили.

— Дійсно, — пробурмотів Ілля, — імідж нашої клініки зростає... Чужоземці в нас ще не оперувалися. Це вже точно. Тобі, напевно, у Харкові доводилося справу мати?

— Раз довелося, — посміхнувся Олег.

— Ну, воно й зрозуміло, — багатозначно скривився Ілля. — Центр... Це в нас... Лікарня на відлюдді.

— Усі ми тут на відлюдді, — із жалем заперечив Олег, — якщо за великим рахунком розібратися.

Усі промовчали. Піднісши ногу, Ольга тихенько штовхнула одну з машинок, які витяг догори Савчук — ту, що стояла сторчаком. Агрегат перекинувся кілька разів і скотився до ями.

— Ходімо, — сказав Ілля. — Раптом що у лікарні — «швидка» до альтанок під'їде, а нас немає.

— Посигналять, — сказав Олег, — почуємо.

— На мобілку задзвонять, — додав Тарас. — Треба буде — знайдуть.

— Ні, ви гляньте, — обернулася Ліда, яка досі переважно мовчала, на єдину машинку, що застигла на краю ями. — Стоїть, наче пам'ятник надіям, які не справдилися. Взагалі, все це хотів би навмисно — не вигадав би.

— Ну, це як сказати... — не погодився із нею Беженар. — Невідомо, що завтра станеться. Можливо, щось ще крутіше.

— Ви що, — злякалася Ольга, — маєте на увазі щось конкретне?

— Нічого він не має на увазі, — заспокоїв її Ілля. — Просто в цій глушині навряд чи нам вдасться сумувати.

Переговорюючись та жестикулюючи, вони відходили від місця, де на краю ями, наче дивлячись їм у спину, здивовано застигло перекошене іржаве колесо.