Лікарня на відлюдді

Розділ IV

Вийшовши з лікарняних воріт, Олег сховав руки до кишень і неквапом рушив темною вуличкою. Єдиний ліхтар, що горів поблизу хірургічного корпусу, не міг до пуття освітлити навіть території лікарні. Сюди ж, до повороту, ледве сягали його слаокі спалахи й далі лише освітлені віконця одноповерхових будиночків давали змогу не загубитися у цілковитій темряві.

«Швидка» загальмувала поруч. Голоюх, що сидів спереду, відчинив дверцята:

— А може, їдемо?

— Ні, ні! — замахав руками Олег. — їдьте собі, я пройдуся. Бо голова, наче чавун. Хоч трохи подихаю.

— Ну, гаразд, — погодився Тарас, закриваючи дверцята. — Дивись, не заблукай — тут тобі не Харків.

Олег лише підняв руку на знак згоди. Тарахкаючи залізом по ямах, УАЗ від'їхав.

Інша «швидка» тим часом гнала в напрямку лікарні, тарахкаючи ще більше. В ній на ношах лежав чоловік, вбраний у брудний одяг. Крізь подерту сорочку було видно бинт із червоними кров'яними плямами, яким була перев'язана його грудна клітка. На спеціальній підставці під стелею кабіни висіла банка з розчином, який переливався у вену. Голова пораненого безсило хилиталася з боку на бік точнісінько, як і банка, коли УАЗ підскакував на ямах. Фельдшерка, яка сиділа біля нош, гукнула у кабіну до водія:

— Василю, давай, спробуй ще раз по рації — звідси вже має досягнути! Кажи — нехай із реанімації сходять донизу! І хірургів нехай звозять!

У кабіні дивним чином запискотіло та заклацало.

— Чайка! Я перший, прийом! Чайка, я перший... Хрін воно тягне звідси. Тільки інструкція пише, що повинно... Живий ще?

— Не знаю!

Машина під'їжджала до Тачанова.

Щур писав історію хвороби, сидячи за столом в ординаторській реанімації. Телевізор працював без звуку. Увійшла Наталя.

— Сергію Андрійовичу, там родичі дівчинки товчуться, ну, тієї, після апендициту. Просять, щоб пустили до неї.

— Ти ж знаєш, що заборонено... — пробурмотів лікар, не відриваючись від писанини.

— Вони дуже просять! — наполягала Наталка. — Вона вже повністю вийшла із наркозу.

— Ну, добре, — сказав він. — Дай халат і пусти на пару хвилин. Тільки не всіх одразу!

Наталя була вже у коридорі, коли задзвонив телефон.

Він слухав, автоматично закриваючи історію та надягаючи шапочку. Було видно, як обличчя лікаря опановує стурбованість.

— Наталю! — кинувши трубку, Щур виглянув до коридору. — Наталю! Родичі відміняються. Ножове поранення везуть. Зі «швидкої» дзвонили. їм оце по рації передали. Ідемо наниз. Шляк би його... Щойно тільки хірургів по домах розвезли!

Він ішов тротуаром, спускаючись вулицею донизу. Попереду освітлення покращилося — світили вікна двоповерхового будинку. Калюжі під ногами зникли, і Олег пішов швидше. Попереду хряпнули двері будинку, і з двоповерхівки вискочила якась жінка у довгому домашньому халаті. Перебігши дорогу, вона зникла на подвір'ї сусідньої садиби. Відразу ж там пролунав гавкіт собаки.

Коли Олег проходив повз будинок, вона вже поверталася назад. Бігла швидко, та несподівано зупинилася.

— Олег Вікторович! — жінка кинулася до нього. — Там... ходімо! Я не можу кровотечу спинити! Боже... Він кров'ю стікає! Дзвоню на «швидку», а машини всі роз'їхалися, немає!

Вона була збуджена та налякана. Волосся, зібране на потилиці, повибивалося, а на руках дійсно були сліди крові. Олег побіг за нею. На табуретці посеред кімнати сидів міцний чолов'яга без штанів, затискуючи руками пов'язку з бинта, з якої інтенсивно крапала кров. Товсте матове скло дверей було розсаджене, навколо по кривавих калюжках валялися його уламки. Тримаючись обома руками за пов'язку, мужик перелякано «стріляв» очима по стінах. На пораненому стегні вище пов'язки був накладений імпровізований джгут із жіночого шалика. Чоловік виглядав явно напідпитку.

— Ножиці дайте!— відразу сказав Олег, уздрівши, як «із душею» був зав'язаний подвійний ґудз на шалику.

Жінка кинулася до ящика у шафі, потім до іншого і дістала великі ножиці. Олег розрізав пов'язку. Рана на внутрішній поверхні стегна виявилася невеликою, проте з неї юшило струмком.

— Хай вам грець... — це вискочило у нього мимоволі.

Довелося розтяти і цей украй невдало накладений джгут.

Струмочок відразу припинився.

— Бинта давайте! — не приховуючи невдоволення закомандував він.

— А... в мене більше немає... здається... — розгублено промовила вона.

— Ну, будь-що давайте — чистий рушник, носову хустку...

Вона смикнулася в один бік, потім в інший, відкрила якусь шухляду і зовсім розгубилася. Намагаючись не вимастити свої світлі штани, Олег витяг ремінь зі штанів потерпілого, які валялися поруч і наклав джгута тепер уже нижче рани. Кровотеча припинилася повністю.

— То ви дасте мені хоч щось? — майже по складах запитав хірург, побачивши все— Таки дві досить— Таки великі вишневі краплі на своїй лівій штанині.

— Не знаю...

Із розпачу жінка зовсім опустила руки, а потім несподівано вигукнула:

— Не знаю! Ну, не знаю, де в мене чистий рушник!

— А де прокладки у вас жіночі, сподіваюся, ви знаєте?

— Знаю... — тихо відповіла вона.

— То несіть, — спокійно наказав лікар.

Жінка принесла пакет. Взявши одну, Олег приліпив її просто на рану.

— Притримуйте рукою, — сказав він пораненому. — «Швидку», я так зрозумів, викликали?

— Так, — відповіла вона. — Обіцяли: щойно повернуться з виклику, одразу приїдуть.

— Прекрасно, — сказав Олег. — А мене ви звідки знаєте?

— Ми з вами в одній лікарні працюємо, — відповіла жінка.

Олег на це не відказав нічого — лише похитав головою.

УАЗ «швидкої допомоги», заскреготівши гальмами, зупинився під корпусом. Підійшовши, Щур відчинив дверцята і заліз в машину. Не говорячи ні слова, торкнувся пальцями до шиї чоловіка на ношах, шукаючи пульс. Потім підняв догори його повіки і глянув на зіниці.

— Мертвий, — констатував лікар.

— Як — мертвий? — здивувалася фельдшерка. — Брали ще живого.

— Зараз труп, — знизав плечима Щур. — В усіх відношеннях...

— І ви що... не берете?

— Ми трупів не беремо, — відповів він. — тільки живих.

— Гм-м... — фельдшерка явно була розгублена. — Але ж недавно живий ще був! Заносили до машини — ще дихав! Я і систему включила...

— А скільки їхали?

— Сорок хвилин. Від Макіївки, це шмат дороги...

— Та воно завжди так, — промовив Щур. — Будь-який труп ще недавно був живий. А цей уже вистигати почав.

— І куди ж мені його? — жінка зовсім розгубилася.

— У морг, звичайно! Куди ж іще? До міліції не забудьте зателефонувати. Хто його так?

— А... — вона махнула рукою, — розбірки циганські... Вони ж там за Макіївкою влітку постійно товчуться.

— Огляд свій я напишу і вам передам. — сказав ІІІур. вискакуючи з машини.

«Швидка» рушила у напрямку моргу.

Після зупинки кровотечі мужик помалу почав щось усвідомлювати, хоча до цього, здавалося, перебував у повній прострації. Він роздивлявся підлогу, пов'язку, власну ногу, дихаючи частіше й частіше. Підійшовши, Олег спробував пульс на його руці.

— Апарату, щоб тиск поміряти, у вас немає?

Господиня тихо сиділа в куточку, сперши голову на руки, і лише мовчки похитала, заперечуючи.

Пульс виявився нормальним. Та й мужик вже порожевів.

— Вам не погано? — про всяк випадок запитав Олег, звертаючись до нього.

— Ні! — голосно відповів той. — А от комусь зараз... буде погано!

Несподівано поранений скочив на ноги, схопив стільчик і

замахнувся на господиню квартири. Все сталося так швидко, що Олег навіть не зрозумів, як встиг перехопити руку мужика. Жінка скрикнула, втискаючись у кут, а стільчик загримів по підлозі, розбризкуючи густе й червоне по стінах та знову— Таки — по штанах лікаря. Вони зчепилися посеред кімнати. Суперник переважав масивністю, а на додачу був п'яний. У якийсь момент Олег послизнувся і мало не впав, але наступної миті голова мужика опинилася у нього під пахвою, а праву руку нападника лікар міцно тримав за зап'ястя. Той скажено пручався, але енергії пораненого вистачило не надовго. Далася взнаки крововтрата. Скориставшись паузою, Олег підбив його ногу, і коли той впав на одне коліно, заламав руку за голову. Той ще трохи посмикався і зм'як, що, заспокоївся?

— Еге... — прохаркотів мужик.

— Ось і добре...

Притуливши його спиною до стіни, Олег тепер віддихувався сам.

— Сиди тихо, зрозумів?

Той тільки мовчки кивнув — очевидно, його знову зморила слабкість.

— Нашатирного спирту ви, звичайно, також не маєте? — Олег повернувся до дамочки.

Та лише заперечливо похитала головою.

— То хоч води принесіть...

В отворі дверей з'явилися лікарка «швидкої» та фельдшер із ящиком у руці.

— Боже... Доктор... — лікарка взялася за голову.

Олег подивився на свої штани та черевики, художньо вимащені кров'ю зі згустками — наслідок боротьби з постраждалим — і нічого не відповів. Шофер уже затягував до хати ноші.

Господиня квартири наздогнала його вже на сходах.

— Олег Вікторович!

— А ви, пані, — він повернувся до неї, — свого чоловіка, чи хто він там, мало не спровадили на той світ. Ви хоч зрозуміли це? Не можна так бездарно накладати джгути! Тим більше, якщо ви працюєте в лікарні. Краще б ви його взагалі не накладали. Невже зовсім без поняття? Це ж венозна кровотеча! Ви її тільки вдвічі посилили цим джгутом! Зовсім подуріли! Влаштовуєте тут дебоші, а потім...

Він ще раз мимоволі глянув на власні штани, сплюнув спересердя і збіг сходами донизу.

У відділенні швидкої допомоги готувалися до вечері, адже нарешті все заспокоїлося. Обидві фельдшерки різали хліб, на тарілках розкладали принесені з дому продукти. Тоді-то і увійшов до їдальні лікар, який чергував сьогодні по шпиталю. Ним виявився завідуючий поліклінікою Василь Федорович Сивокінь.

— О, Василь Федорович... Сідайте! — запросила одна із фельдшерок. — Давно вечеряти час, а ми все возимо та возимо.

— Це я люблю! — Сивокінь хляпнувся на стілець. — Нам, старим, молочна зупа на ніч — перша справа. Буде?

— А як же! Спеціально для вас Катерина пішла на кухню. Ми її не їмо.

— Але ж день сьогодні... — бурмотіла інша фельдшерка. — Я із тим циганом так перелякалася — досі руки тремтять. Просто у серце ножем...

— Уявляю собі, — погодився Сивокінь. — А як ви забирали його, то ще у свідомості був?

— Ну а як же! — емоційно розповідала жінка. — Навіть тиск був сто на п'ятдесят. Колись я вже везла поранення серця... Вже як поїхали — він «відключився». Машина трусить по отих ямах, не розбереш — живий, чи ні...

Катерина, санітарка «швидкої», що ходила до лікарняної кухні за славетною стравою, увігналася до їдальні перелякана, біла. Губи її натурально трусилися. Молочна зупа порозливалася по її м'ятому халаті.

— Там... — не в змозі вимовити, вона лише показувала пальцем. — Там... хтось ходить... Петрівно, я думала — помру...

— Де ходить? — не розуміючи, скривилися обидві фельдшерки.

— Там, у морзі!

— Тобі що, примарилося?

— Там світло! Наче зі свічкою хтось лазить!

— А хто ж там може бути? — також уже перелякано сама себе запитала Петрівна. — Зачинено там. Сама зачиняла. Міліція приїхала, подивилася на труп і поїхала. А я зачинила. Ключі — ось вони, висять...

— Може, примарилося? — посміхнувся Сивокінь. — Понадивляєтеся по ночах жахіть по телевізору — дідька лисого можна побачити...

— Та яке там! — мало не плакала Катерина. — Сама бачила! Так, ніби пропливла свічка у вікні. І постать, із головою...

— Із головою — це вже легше, — зауважив Сивокінь. — Якби без неї — я б і сам злякався.

— О Боже... — очі в санітарки зробилися круглими, і вона швидко перехрестилася.

— Що ви плетете, доктор? — обурилася Петрівна. — Ходімо, глянемо хоч здаля. Ходімо, Василю Федоровичу. Ви мене охоронятимете, щоб нечиста не з'їла.

— Еге... Тебе з'їси... — пробурмотів той.

Щур зняв трубку телефону, що подав сигнал.

— Так...

Довго слухав, а потім не витримав і перебив:

— Слухайте, в мене і без ваших дивацтв роботи вистачає. Ще бракувало, щоб я вночі по моргу лазив!

Очевидно, його також перебили, тому що він замовк, а потім вигукнув із новою силою:

— Ви хоч думаєте, що говорите? Я вам написав свій огляд? Написав, що мертвий? Написав. І бувайте здорові. Трупи тільки в Америці встають та ходять — та й то, лише у фільмах жахів. А в нас такого не буває.

Але йому, очевидно, далі продовжували щось доводити.

— Та я звідки знаю?! — нарешті не витримав він. — Це ваші проблеми! У вас є черговий лікар — нехай вирішує, кому йти дивитися. Я тут до чого?

І він роздратовано поклав трубку.

— Що там, доктор? — Наталка із флаконом розчину в руці зацікавлено зазирнула до ординаторської. — Чого ви так кричите?

— Ні, вони часом як видадуть — так видадуть... — не міг заспокоїтися Щур. — От зараз кину все й піду у морг, бо він, бачте, там ожив і тепер ходить — санітарок лякає...

— Хто? — не зрозуміла Наталя.

— Циган той, якого привезли після ножового.

— А... що, такого зовсім не може бути? — несміливо запитала анестезистка.

— Наталю, — змучено попросив лікар, — хоч ти мене не грузи, добре?

Зітхнувши, вона зникла за дверима.

Капітан Панчишин сидів у «діжурці», дописуючи щось на аркуші паперу.

— Іване! — покликав він. — Ваню!

Увійшов сержант. Цієї миті задзвонив телефон, і Панчишин зняв трубку, роблячи знак рукою, щоб підлеглий зачекав.

— Капітан Панчишин, черговий...

Він довго слухав, а потім запитав:

— А від нас ви чого хочете? Є сліди злому?... Ну, труп ми вже оглядали. Зранку приїде судмедексперт розтин робити... Послухайте, якщо комусь щось здалося — це ще не привід викликати черговий наряд... Ну, то підіть і подивіться!

Схоже, у Панчишина також збирався терпець урватися.

— Боїтеся? Так зараз півкраїни боїться. Міліція не має змоги охороняти всіх, кому страшно... А якщо він ожив, то це вже ваша компетенція. У вас є лікарі — розбирайтеся. Ми на таке не їздимо.

Трубка лягла на апарат.

— О, дають! — продовжував дивуватися капітан. — Комусь привид у морзі примарився — виїжджай і дивися. Циган ожив... Бо вони,бачте, самі бояться.

— Васю! — загорлав сержант у коридор і пояснив: — Це він у нас по привидах спец. Раз на весіллі так накидався, що НЛО над шалашем побачив. Вдерся і всіх почав витягати — мало забаву не зіпсував.

До дверей моргу прямувала компанія у складі двох фельдшерок, Сивоконя та обох шоферів «швидкої». На всіх був лише один ліхтар. Один із водіїв про всяк випадок тримав у руці залізяку.

— Ну, давай, відчиняй, — закомандував Сивокінь.

Скрип іржавих завіс виявився настільки пронизливим, що жінки злякано притислися одна до одної.

— О Боже... — промовила санітарка, — як не було трупа, то і двері так наче не скрипіли...

Слабкий промінь від кишенькового ліхтаря вихопив облуплені стіни. У коридорі нікого. Шофер, який увійшов першим, клацнув вимикачем на стіні. Під стелею загорілася слабенька лампочка-сороківка. Люди, озираючись, попрямували досередини. Скрипіння дверей, за якими мав лежати труп, виявилося ще більш страхітливим.

— О Господи... — пробурмотіла Петрівна.

Він лежав на столі у такому положенні, як поклали, — зі складеними на грудях руками та відкинутою набік головою. Усі наблизилися.

— На місці, — сказала Петрівна.

Сивокінь торкнувся до руки померлого.

— Га-а!!! — пожартував шофер.

— Йой!!! Пр-ридурку! — Петрівна вмастила його по спині.

— Холодний...

— От і добре, — промовила інша фельдшерка. — Ходімо звідси.

Водії пройшлися коридором, заглядаючи в інші двері.

— Стій! — несподівано застигла Петрівна. — Чули?

— Що — чули? — не зрозумів Сивокінь.

— Щойно ніби...

— Що — ніби? — загорлав один із шоферів. — Понадивляєтеся всякої херні, а потім спати не даєте. Пішли звідси! Нікого немає тут! Із бабами вічно якась дурня...

— Та Катерина клянеться, що бачила! — обурилася Петрівна. — Ну, Василь Федорович!

Той лише знизав плечима.

— Ідемо! — шофер, що тримав монтування, попрямував до виходу. — Хто хоче — шукайте далі самі. Он — зараз із вікон терапії також бачать, ніби хтось по моргу лазить...

Вони вийшли у темряву, і раптом...

— Є! — заволала Петрівна так, що всі мимоволі здригнулися — навіть той, хто тримав імпровізовану зброю. — Є! Він був тут! Був!

— Хто був? — не зрозумів Сивокінь.

— Не знаю... Але був! Я замок на два оберти перекрутила, коли міліція поїхала. А зараз — лише на один зачинений.

— Тьху! — сплюнув один із шоферів.

— Ти могла забути, — засумнівався Сивокінь.

— Забути могла, а перекрутити лише на раз — ні. Я завжди замки на обидва оберти зачиняю. В мене така звичка.

— Усе, — сказав шофер, — ідемо.

— Ідемо, Петрівно, — підштовхнув її Сивокінь, — там договоримо.

— Ну, я вам кажу! — не могла заспокоїтися фельдшерка, — чесне слово! Я завжди...

В ординаторській кінчалася п'ятихвилинка. Медсестри вийшли, зачинивши за собою двері. Зарухалися й лікарі.

— Колеги, я вас прошу не поспішати, ми ще не закінчили, — Малевич дістав із папки якийсь аркуш. — Тут таке... Як би сказати... Словом, наше керівництво, очевидно, вважає, що нам не достатньо весело живеться, тому в нього виникають нові ідеї. Одним словом, зараз, ви знаєте, є таке нове віяння на рахунок самооплатності. Чули, напевно...

— Струя нова, — підказав Медвідь.

— Ну, якщо по-вашому, молодіжному, то можна й так сказати, — погодився Малевич. — Одним словом, сьогодні на п'ятихвилинці в головного ставилися вимоги до всіх служб (і до нас у тому числі) відносно конкретних дій. Ось так. Конкретних! При вході до поліклініки висітиме перелік послуг, які ми надаватимемо платно, щоб наповнити касу лікарні.

— А що ви маєте на увазі? — поцікавився Голоюх. — Ну, хоча би приблизно?

— Ось це я й хочу, щоб ви запропонували, — сказав завідуючий. — Напружте ваші молоді мізки. Зрозуміло, грижі та апендицити ми до такого списку вносити не можемо, адже це ми й так повинні робити, а згідно з Конституцією наші громадяни мають право на безкоштовне лікування. Ось і думайте!

— Це повинно бути щось таке, — підвів резюме Олег, — що ми робити начебто й не повинні, але могли б.

— Гарно сказано! — похвалив Малевич.

— Так... це щось на манер пробивання вух для кульчиків? — припустив Медвідь.

— Ось-ось! — зрадів зав.

— Так це в нас і так робиться. Он — Голоюхова Валентина направо й наліво пробиває, цілий район забезпечує.

— Чому це Голоюхова? — обурився Тарас. — Я на прийомі взагалі офіційно не числюсь! Вона Савчукова — він там сидить.

— Ну, нехай Савчукова, — миролюбно погодився Ілля. — Чого ти до слів чіпляєшся? Вуха пробиває? Пробиває. Ось і запишемо. Пишіть, Прокоповичу!

— А пробивати ти будеш? — скривився Тарас. — Та вона тебе масою роздушить, як конкурента. І взагалі — це навіть не по— людськи, якщо хочете. Хай собі має ту нещасну пачку цукерок, шкода вам? А три гривні за пробите вухо лікарню з фінансової прірви й так не витягнуть.

— Гаразд, — перервав непотрібну полеміку зав, — ніхто нікого ображати не збирається. Нехай собі пробиває. А до списку внести можна — хай висить, щоб не довбли. Хто ще може щось запропонувати?

— Ну, взагалі-то в нас у Харкові... — несміливо почав Олег, — робили деякі косметичні операції. Так, по блату...

— Наприклад?

— Наприклад: ліквідація зморшок на лобі. Або іноді старіючі дами приходили животи підтягувати.

— О, а це як? — здивувався Медвідь.

— Та, загалом, елементарно. Видаляється шмат шкіри поперек, по складці, та так, щоб разом із ним побільше сала пішло. А потім те, що залишилося, натягується та зшивається косметичним швом. Ну, ще вуха в пацанів буває, стирчать. То ми й це робили.

— Підходить, — зрадів Малевич. — Подаємо до списку. Чекайте, а... Ви взагалі робитимете це? Раптом бажаючі з'являться?

— Та ради Бога... Чому ж ні?

І Малевич задоволено «застрочив» по аркуші паперу.

— А ви чули, — запитав Голоюх, звертаючись невідомо до кого, — кажуть, учора хтось вночі по моргу ходив. Зі свічкою! Уся «швидка» перелякалася. Вони навіть ходили дивитися. Гадали, що той померлий ожив.

— Це вже веселіше, — зауважив Беженар. — Якось нудно стало жити останнім часом.

— А ви знаєте, — несподівано згадав Ілля, — колись давно я туди зайшов випадково, а там завгосп наш — Бліщ. І притому, двері були зачиненими! І він там тихенько так... Ну, взагалі я не надто лякливий, а тоді в штани мало не наклав. Там якраз ще й труп лежав. Мав патанатом із області приїхати — розтин робити, то я й пішов подивитися, чи все у порядку. Уявіть — відчиняю, заходжу і чую, наче там хтось є. Жахи...

До ординаторської зазирнула секретарка головного.

— Миколо Прокоповичу! Вас. Казав — терміново.

Малевич піднявся.

— Іду! — і додав, звертаючись до усіх: — Думайте, колеги. Однаково із нас не злізуть. Ілля — складеш такий перелік. Я недовго. За півгодини «миємося», так що не розбігайтеся далеко, щоб я не шукав... О! — зав застряг у дверях, наче ще щось згадавши. — Тарасе Васильовичу!

— Знаю! — з удаваною радістю відповів Голоюх. — Іти на прийом! Дзвонив завполіклінікою, в Савчука сьогодні... Не знаю, менструація важка! А хворих назбиралося...

Медвідь пирхнув у кулак.

— Ти не будь такий розумний, — майже по складах сказав Малевич. — Моя би воля — я б вас із Іллею Петровичем узагалі нагрузив прийомом — хоча би по чверть ставки. Кладіть собі хворих, самі обстежуйте, самі оперуйте. І самі ж потім спостерігайте після операцій. Оце було би до пуття!

Зітхнувши, Тарас згріб папку і посунув у поліклініку.

Беженар, схиливши голову набік, щось старанно писав, коли увійшла Ліда. Вона була червона й задихалася — очевидно, дуже поспішала.

— О, ти від кого втікала? — здивувався він.

— Доброго дня, Валентине Івановичу! — сказала вона. — Зранку мала додому зателефонувати. Проспала. Тепер ще й на обхід спізнилася. Ви не будете сваритися?

— Звичайно, ні.

Беженар дістав із папки історії та посунув дівчині.

— А ось тобі ще й третя, якщо вже ти така добра. Хоча я тобі й так вже морозиво заборгував...

— Дивіться, бо можу й образитися... — насупилася Ліда. — Я що — вам за морозиво допомагаю?

— Ну, вибач! — Беженар підняв обидві руки догори, наче здаю чись.

— Тим паче, ви мене ним вже загодували, а я вас лише пряником одного разу...

— Проте який де був пряник! — вигукнув травматолог. — І як доречно! Та ще й пряник саморобний. А морозиво — сама піна з емульгаторами.

— А де всі? — запитала Ліда, застібаючи халат.

— На операції. Шеф холецистит оперує. Ти як вихідні провела? Додому, я зрозумів, не їздила?

— Нє-а. З подружкою спілкувалися. Гуляли, всякі дурості розповідали... — вона махнула рукою. — А як ви?

— На рибу їздив. У Верхній Потік.

— Ого! Це ж так далеко... І що зловили?

— Ближче немає де, — пояснив Беженар. — А зловив судака. На два кіло. Плюс різна дрібнота.

— І ви що, самі готуєте свої улови?

— Звичайно! Смажу — аж дим йде.

Обоє засміялися.

— Ну, це примітивно! — несподівано заявила Ліда.

— Запам'ятай: найкраща риба — смажена риба, — повчально промовив Беженар.

— Це тому, що ви не куштували нічого кращого, — заперечила вона. — Вам не доводилося часом їсти равіолі з судака з конфітюром?

— Як-як? — скривився він. — Це ж можна язика зламати!

— Язика можна зламати об вашу смажену. А це... — Ліда делікатно облизнулася. — Це щось із чимось. Описати неможливо. Можна лише скуштувати. Хочете — я вам зроблю?

Промовивши останню фразу, вона почервоніла. А тоді миттєво відірвала погляд від історії та зиркнула на свого шефа.

— Звичайно, хочу! — здивувався він. — А коли? Може, просто сьогодні? Ой, ні... — відразу ж виправився. — Я ж ургентний. Мінятися потрібно. Давай завтра. Ти можеш завтра?

— Звичайно, — відповіла дівчина.

— Тоді пиши список — що треба купити. А судак у холодильнику не зіпсується.

І Беженар, витягши історії з-під Лідиної руки, поклав перед нею чистий аркуш паперу.

Зайшовши до кабінету хірурга, Голоюх розклав на столі історії і заходився писати. Хворому, що зазирнув було з коридору, він досить сухо сказав:

— Зачекайте, будь ласка. Медсестри ще немає.

Валентина пливла по коридору, мов корабель, — уся квітуча та задоволена. Її добротні сімдесят п'ять кіло рухалися спритно та безшумно. Та вигляд жінки докорінно змінився, щойно вона взялася за ручку дверей кабінету, який обсіли хворі. Медсестра увійшла, сильно накульгуючи на праву ногу. Погляд її, впираючись у порожнечу, випромінював страждання. Вона привіталася тихо та сумно:

— Доброго дня, доктор...

Не зморгнувши, Голоюх запитав:

— Приймати сьогодні будемо, чи як?

— Звичайно, доктор...

— Ну, то запрошуй.

Жінка сільського вигляду завела до кабінету хлопця років так шістнадцяти, що затуляв носа хусткою.

— А ось... — почала жінка, — повикидало йому чиряки на носі. Спочатку один, а потім ще три. А він душив. Я казала — не души, а він душив!

Для порядку селянка навіть замахнулася рукою, щоб з'їздити йому по потилиці, а парубок у відповідь щось промимрив у хустку.

— Показуй! — підштовхнув хворого Голоюх.

Пацан відліпив хустку, і лікар побачив червоний ніс із гнояками. Довелося лише похитати головою.

— І скільки ж ти терпів?

— Чотири дні...

— Чого ж не вели?

— А... — втрутилася мамуся, — гадали, може, перейде...

Голоюх написав на папірці список потрібних медикаментів та віддав їй:

— Аптека поверхом вище. Купуйте і повертайтеся сюди. А ти ходи зі мною. Потрібно розкривати. Не бійся.

— Ой! — злякалася жінка, — а може, обійдеться? Може, так спробуємо?

— Так ви вже пробували, — відповів Тарас. — А в нас лікують, як належить по закону. Інакше не маємо права.

Зітхнувши, жінка вийшла, а пацана завели до перев'язочної, де він, стогнучи, влігся на стіл.

— Давай обробляти, — сказав Тарас, зав'язуючи маску і згинаючись над хлопцем. — Слухай, а що в тебе з очима? Що це таке на віях? Щось жовте понасихало...

— Це мені в очі капали, — невдоволено пояснив хлопець.

— І чим же тобі капали?

— Сечею.

— Чим-чим?!

— Сечею...

— Жахи! — здивувалася Валентина.

— Може, й на ніс сечу ставили? — запитав Тарас.

— Ставили... компрес...

— Що, всі чотири дні?

— Три...

— І що, приємно було? — поцікавився лікар.

— Нє-а...

— Бе-е-е... — скривилася Валентина. — Як це можливо?

— Ну чого? — знизав плечима Голоюх. — Ліки не надто дієві, зате доступні кожному. До того ж дешеві. Ти б ще «каку» спробував прикласти...

«Дамочку» Олег побачив одразу ж, щойно вийшов із операційної. Він прямував по коридорі відділення, застібаючи на ходу халат, вдягнутий поверх операційної піжами, а вона, побачивши його, припинила розмову з Беженаром. На випадковій знайомій був елегантний брючний костюм темного кольору, що підкреслював фігуру, а зверху халат — не застібнутий на жоден ґудзик. Довге пряме волосся її вже не було скручене у вузол, а рівно спадало на плечі.

— Олег Вікторович...

— Ходімо, — не зупиняючись, хірург легенько взяв її під руку і вивів у пустий вестибуль.

— Олег Вікторович...

— Значить, так, — знову перебив її він, нарешті зупинившись, — штани я вже виправ, на вас особисто не ображаюся, а про те, що ви не вмієте накладати джгута, нікому не казав. Тим паче, гадаю, ви вже вмієте. Тож не переймайтеся, все гаразд.

Олег натягнуто посміхнувся і, залишивши дамочку посеред вестибюлю, рушив до виходу.

— Олег Вікторович! Зачекайте...

— Вибачте, — озирнувся він, виходячи на сходи. — У мене консультація в терапії — там уже дві години волають, вимагають хірурга. А щойно операція скінчилася. Мушу йти.

Дамочка лише розпачливо зітхнула, слухаючи його кроки вниз «через дві сходинки». Вираз її обличчя свідчив про те, що вона образилася.

Коли Медвідь увійшов до кабінету зава, той сидів сам не свій. Очевидно, хтось добряче встиг його «накрутити». На столі перед Малевичем лежали якісь папери. Невдоволено глянувши на колегу, зав посунув йому кілька листків:

— Ти питав, що сталося в головного? На, поглянь...

— Що це?

— Почитай-почитай. Отаке з обласного управління надійшло.

— Не зрозумів... — Ілля задумливо перебирав аркуші. — Це що — якісь претензії по Винокуру? Я не зрозумів — у нас такий хворий вижив, а тепер претензії?!

Малевич знизав плечима:

— Вимагають повний звіт по цьому випадку, повний перелік медикаментів, якими лікували хворого. Я вже обласному хірургу телефонував.

— І що?

— Немає, виїхав у район, оперує. Сьогодні його вже не вичислимо. Не знаю, що це означає. Винокур дійсно вискочив із безнадійної ситуації.

— Може, родичі якусь скаргу написали?

— Що ти верзеш? — скривився Малевич. — Яку скаргу? Вони нам мало руки не цілували, а ти — скаргу...

— Ну... бувають дволичні люди... — наполягав Ілля. — Ну чому тоді розбір? А що, як він помер? Ну, після виписки, несподівано! Вже вдома? Коли ви його бачили востаннє?

— Місяць тому на огляд приїжджав, — невпевнено відповів завідуючий.

— А ви подзвоніть на ФАП, — запропонував Ілля, — просто зараз.

Знизавши плечима, Малевич набрав номер сільського медпункту.

— Ало! Жовнівці? ФАП? Вітаю! Слухайте, дівчата, а як там поживає Винокур? Ігор, здається. Знаєте такого? ...Еге. Зрозуміло. ...Добре. Ну, дякую. Мені потрібно його викликати на огляд. Будьте такі ласкаві. Всього найкращого вам...

Завідуючий поклав слухавку.

— Живий-здоровий.

— Ну, тоді не знаю... — Медвідь замислився. — Із нічого такого не буває — це однозначно.

— За будь-яких обставин, — Малевич зневажливо жбурнув аркуші на стіл, — доведеться відписуватися за всіма формами. Бери з архіву всі три історії Винокура. По першій відпишуся сам. Дві наступних — твої. Це ж півдня мусимо викинути! Ось так буває, Іллюшо... До речі, слухай — побудь за мене ургентним сьогодні, га? Я щось погано почуваюся.

— Добре, Миколо Прокоповичу.

— Якщо не можеш, я Олегові скажу.

— Ні, все гаразд.

І Медвідь взявся за двері.

— Ілля Петрович, — зупинив його зав, — а ще нам сьогодні потрібно Васюту глянути. Усім разом. Вчора знову підкровило. Небезпечний він.

— Так, — погодився Ілля, — погана виразка. Якщо ще раз кро— ване — можемо втратити хворого.

— Сплюнь! — роззлостився Малевич. — Що за звичка каркати? Іди. За годину збираємося всі. Аналіз крові нехай ще раз зроблять.

Ліда сиділа в ординаторській за Беженаровим столом і писала, коли у двері постукали. Увійшла приємна жінка старшого віку, дещо накульгуючи на ліву ногу.

— Лідо Павлівно! — звернулася вона, — я вже йду додому, назовсім. Валентин Іванович казав, що відпускає. Ще зо два рази вдома сама перев'яжуся.

— Так, звичайно! — Ліда підвелася їй назустріч. — У вас вже перев'язки суто символічні. Впораєтеся самі.

— Лідо Павлівно, я вам дуже вдячна, — продовжувала жінка.

— Ну, що ви! — Ліда підійшла до неї. — Це Валентин Іванович вас на ноги поставив. Я лише допомагала — дрібниці...

— О, ні! — заперечила жінка. — Ви мені перев'язки щодня робили, причому з душею, я це помітила. Можливо, тому й результат добрий. Лідо Павлівно, це вам.

І вона поставила на стільчик пакет, який принесла з собою.

— Що ви! — Ліда моментально почервоніла. — Нічого не потрібно! Ні, до чого тут я?

Вона спробувала повернути пакет жінці, але цієї миті увійшов Беженар. Жінка трохи знітилася, а на Ліду взагалі було шкода дивитися. Миттєво оцінивши ситуацію, лікар сказав «вибачте» і спробував вийти.

— Доктор, — зупинила його хвора, — я вже йду, тому й хотіла подякувати ще Ліді Павлівні, вашій помічниці...

— Резонно, — погодився Беженар. — Без неї мені було би набагато важче.

— Ось і я так кажу! — зраділа хвора, прямуючи до дверей. — До побачення, Лідо Павлівно! І дякую вам. До побачення, доктор.

— Усього найкращого, — посміхнувся Беженар. — Чекаю вас за місяць. Реабілітаційний курс обов'язково потрібно провести.

І жінка зникла за дверима. Ліда стояла червона, наче рак, потім, не підводячи очей на лікаря, знову залізла за стіл і взялася до писанини.

— Ось і беріть... — пробурмотіла вона. — А мені не треба...

Беженар, як ні в чому не бувало, взяв пакет і, обійшовши стіл, поставив біля дівчини, а потім всівся поруч і у своїй звичній «пояснювальній» манері промовив:

— Лідочко, ти на мене не сичи, бо я й образитися можу. Ти ж сама просилася, щоб я тебе вчив. Ось я і вчу. В нашій роботі багато різних нюансів, про які в інституті навіть не згадують. Тож послухай старого доктора, який в медицині зуби з'їв.

— Пробачте, — сказала Ліда, таки нарешті поглянувши на нього. — Просто якось... неприємно і... соромно.

— Ну, щодо «неприємно» ще можна посперечатися. Якщо хворий іде додому вдячний, тобі, я гадаю, — навпаки приємно мусить бути. А відносно «соромно»... — Беженар не розуміюче скривився. — Це нехай нашій державі буде соромно, що її лікарі повинні брати подаяння від хворих. А нам соромитися немає чого. Я свою справу роблю на совість. Чесно і якісно. Не гірше, ніж лікар, припустимо, в Америці. А отримую від держави копійки. Ось ти — доросла людина. Скажи: можна прожити на зарплату? Тим паче — не просто прожити, а ще й мати при цьому чисті руки, тверезий розум та культурний вигляд, як і належить лікарю? Усі знають, що неможливо. Хоч лусни. І хворі це розуміють. Вони розуміють, що якщо я не зможу проіснувати тут, то заберуся до якоїсь Португалії, абощо. І другий-третій забереться. Тоді вони самі себе лікуватимуть. Із Тачанова, до речі, за останні п'ять років більше десяти лікарів поїхало. Розумієш? За будь-яких умов люди, якщо хочуть бути здоровими, повинні утримувати свою медицину. Так відбувається в усіх країнах, тільки в нашій — як зазвичай, все шкереберть, тому що держава вмила руки від цієї турботи. А люди, тим не менше, хочуть бути здоровими. То чого ж мені повинно бути соромно?

Беженар перевів подих після цього монологу, який закінчував уже в нетиповій для себе емоційній формі. Ліда мовчки слухала.

— Ось так, Лідо, — лікар весело підморгнув їй, а потім знову став серйозним. — Звичайно, при цьому не можна замикатися на власних проблемах. Не можна заглядати хворому до кишені, говорячи по-простому — вимагати. Дехто так робить, я — ні. І тобі не раджу. Нічого, крім поганої репутації, цим не здобудеш. До того ж, це негуманно. Адже жити хочуть усі. Ось ти бачила в нашій чотирнадцятій дві бабці? Древні, нещасні, без родичів та грошей. Навіть ліки купити не мають за що. Ти бачила коли— небудь, щоб я забув їм зробити перев'язку, або не вислухав до кінця їхні старечі теревені?

— Ні, — відповіла вона. — Навпаки, ви їм завжди даєте медикаменти, які від заможніших хворих лишаються...

— Ось і ти так роби. В мене з шефом часто бувають тертя з різних питань. Але щодо цього я з ним повністю згоден. Знаєш, як він каже? «Ти турбуйся про хворих, роби чесно все, що від тебе залежить, а хворі про тебе не забудуть, не переживай». Зрозуміла? Ось так-то, ученице.

— Дякую за лекцію, — сказала вона, знову почервонівши.

— Завжди прошу, — відповів Беженар. — Але ж домовленість на рахунок судака ще в силі?

— Звичайно! — здивувалася Ліда. — Судак тут взагалі ні до чого.

— Оксано, пиши! — говорив Медвідь, стоячи біля сестринського посту поруч із медсестрою, що зігнулася до столу. — Барашко дві клізми, рано та на ніч. Завтра на обстеження. Зубковій усе відмінити, до вияснення причин алергії.

— Усе, Ілля Петрович?

— Наче усе. Ось, ще Олег Вікторович своєї черги чекає.

— У мене скромніші претензії, — пожартував Олег. — Віктюка повторно на УЗД, а Мариновича на ендоскопію.

Сестра уважно записувала. На посту з'явився завідуючий.

-Ну що, колеги? Все ходимо, ходимо... Давайте з Васютою вирішувати. Оперуємо, чи ні? Ходімо, поговоримо з ним ще раз. Якщо не хоче оперуватися — викликаємо консультанта з обласної. Момент втратимо!

І Малевич зробив рух у напрямку палати.

— Хвильку, Прокоповичу! — зупинив його Медвідь. — Не поспішайте. До нього якраз парторг прийшли. Вже хвилин десять працюють.

— А-а... — розуміюче протяг зав. — Ну, якщо парторг завітав, то, очевидно, Васюта вирішив оперуватися.

У цей момент двері розчинилися, і з палати вийшла поважна постать у довгій чорній рясі та із черевцем.

— Слава Богу! — привітався священик.

— Слава навіки! — смиренно відповіли лікарі.

Постать важким кроком рушила до виходу.

— А... оце парторг, чи як? — не зрозумів Олег.

— Та хто ж? — і Малевич рушив до палати.

— Чого це він так... З іронією? — поцікавився Олег у Медвідя.

— Яка тут іронія? — здивувався той. — Він дійсно парторг. Колгосп «Зоря Комунізму», років із десять тому. О-о! Передове господарство було! Це зараз там вже все розтягли, а тоді... От він там головним ідеологом заправляв. Ну, ходімо. Раз Васюта висповідався, очевидно, бути завтра резекції шлунку.

У кабінеті головного лікаря сиділа строгого, але сучасного вигляду молода пані з сумочкою. Малевич привітався. Вона сухо посміхнулася у відповідь.

— Миколо Прокоповичу, — почав головний, запрошуючи сідати, — це Ніна Олександрівна, кореспондент центральної обласної газети. Це наш головний хірург Малевич Микола Прокопович.

Вони ще раз кивнули одне одному.

— Миколо Прокоповичу, — продовжував головний, — Ніну Олександрівну цікавить один випадок, із цього приводу вона й приїхала до нас. Ви пам'ятаєте такого хворого — Винокура з Жовнівців?

— Звичайно, — похмуро відповів Малевич, ще віддихуючись після швидкої ходи сходами.

— Тоді прошу...— головний зробив пані запрошувальний жест.

— Дякую. Миколо Прокоповичу, — почала вона, — я би хотіла, щоб ви мені розповіли про цей випадок. Усі нюанси — як поступав хворий, як його обстежували, лікували...

— А дозвольте дізнатися, — перебив її Малевич, — чим викликаний такий інтерес до цього випадку?

— Ну... — дещо знітилася журналістка. — Це вказівка нашого головного редактора, скажемо так.

— А все— Таки? — наполягав Малевич. — Я не розумію, чому раптом в області з'явився такий повальний інтерес до Винокура? Вчора папір із управління з вимогою дати пояснення, сьогодні кореспондент із газети...

— Миколо Прокоповичу! — схоже, питання не конче сподобалося обласній гості. — Ви вірите, що головний редактор не звітуєть— ся перед нами, роздаючи завдання? До того ж, у нас буває свого Роду службова інформація.

— Вірю, — відповів Малевич. — Ось вам інтерв'ю: хворий поступив із задавненим панкреонекрозом. Вижив у практично безнадійній ситуації. Лікування проводилося у відповідності до сучасних концепцій медицини стосовно даної патології. Решта, вибачайте, — вузькі питання. Службова, як ви кажете, інформація.

Зав підвівся виходити.

— Оце так... — кореспондентка мало не роззявила рота. — Як це розуміти — ви йдете?

— Так. Пробачте, звичайно... Багато роботи. За двадцять хвилин операція.

— Миколо Прокоповичу! — обурився головний.

— Пробачте, — ще раз промовив Малевич, зникаючи за дверима.

— Ну, це мені подобається! — вигукнула пані. — Що, у вашому районі це вписується у норми хорошого тону? Чи у вашого хірурга манія величі?

— Ну, що ви! — сконфузився головний. — Це дуже хороший лікар, досвідчений завідуючий зі стажем. Його можна зрозуміти — хворий вижив у надзвичайно складній ситуації. Це заслуга всього колективу відділення і його особисто. А вчора — уявіть собі! — приходить циркуляр із обласного управління — дати пояснення, чим лікували. Так, ніби хворий помер.

— Ну, винуватити вас у чомусь ніхто не збирався, — заспокоїла кореспондентка. — Але в мене конкретне завдання — розібратися у механізмах забезпечення хворого медикаментами.

За інших обставин Лабо подивився би на людину, що поставила подібне запитання, як на психа. В даній же ситуації робити цього було не варто, тому він лише криво посміхнувся:

— А що, зараз практикуються ще якісь механізми забезпечення ліками, крім як за рахунок хворого? Хіба, може, у ваших обласних закладах. Щоправда, мені про таке чути не доводилося.

— Євгене Івановичу, — жінка дещо знітилася, — це зрозуміло, зараз такі часи...

— Що ж ви тоді збираєтеся виясняти?

Малевич жував сухий бутерброд, сидячи у власному кабінеті.

— Ну що? — невесело запитав він, коли увійшов Медвідь.

— Нічого доброго. Відключення буде точно. Від першої до третьої години, десь на рівні області. У нашому РЕСі кажуть, що від них це не залежить.

— Ну, що ж... — завідуючий замислився. — До першої ми резекцію шлунку не втнемо. А йти на таку операцію, знаючи, що світло відключать, не можна. Це не апендицит. Будемо чекати.

— Якщо о третій дійсно увімкнуть, то заким розвернемося... — продовжив думку Ілля.

— О четвертій почнемо.

— О сьомій закінчимо. Це якщо не станеться чогось непередбаченого.

— Ти знову? — насупився Малевич. — Ну, дасть Бог... Іди обідай. О третій акурат щоб був.

— Слухайте, Прокоповичу, — Медвідь наче щось згадав. — А дивіться: скільки вже років світло відрубують, нерідко без попередження, а жодного разу не співпало на той момент, коли щось кровить, або ще який ґвалт в операційній...

— Тьху! — сплюнув спересердя зав, від цих слів мимоволі кинувши на стіл недоїдений бутерброд. — Ти що, навмисне? Ні, ну я розумію, ти не забобонний, я також, але не можна таке верзти! Бо накаркаєш колись. В тебе ж язик без кісток!

— Та до чого тут — «накаркаєш»? — вів далі Ілля. — Я просто дивуюся. І щоб в інших лікарнях сталася пов'язана з цим катастрофа — також не чув... Усе якось проносить нашого брата!

— Слухай, іди-но, га? — попросив Малевич. — Іди обідай і не мели дурниць.

Та забратися на обід Ілля не встиг. Розчинилися двері кабінету, і голову всунув чолов'яга сільського вигляду.

— Можна, Миколо Прокоповичу?

— О! — вигукнув зав. — Легкий на згадці. З сином приїхали?

— Еге, он сидить, чекає. Подивитеся?

— Ну, а як же! Тільки...

Відвідувач саме помітив Іллю, якого частково затулив дверима, і тепер уже весь вскочив до кабінету:

— Ілля Петрович! Добрий день! І ви тут! — він схопив Медвідя за обидві руки. — Ось так, доктор! Ігорчик мій — он він, у коридорі! Вашими стараннями...

— Ви присядьте, будь ласка, — тон Малевича несподівано став сухим та стриманим. — Спочатку ми хотіли би щось вияснити. Скажіть відверто — ви подавали на нас якусь скаргу?

Обличчя чоловіка почало мінятися на очах, навіть затнуло мову:

— Ска... — він проковтнув, — ...ргу? Ви... Миколо Прокоповичу... Я...ку скаргу? Ви що? Та ви мені сина з того світу повернули! Яку скаргу?

— Заспокойтеся, будь ласка, — попросив Ілля. — Просто нас несподівано почали перевіряти з приводу лікування вашого сина. Можливо, у вас є якісь родичі в обласній адміністрації або взагалі серед обласного начальства?

— Які родичі? — здивувався мужик. — Та в нас усі в Жовнівцях! Та ми всі — гречкосії з покоління в покоління!

— Послухайте, — перебив його Малевич, — а чим ви тоді поясните такий факт? Чому до нас несподівано їде кореспондент обласної центральної газети і цікавиться, яким чином лікували вашого Ігоря? Можливо, ви все-таки кудись зверталися?

— Я...

— А ось папір із обласного управління! — Малевич підсунув листок йому.

Обличчя чолов'яги знову змінилося. Він низько опустив голову і почав гризти нігті.

— То куди ви писали? — наполягав Ілля.

Він опустив ще нижче голову і ледве чутно вимовив:

— До Сауха...

— Куди-куди?!

— До Сауха...

— Якого ще Сауха? — не зрозумів Медвідь.

— Того, що у президенти хоче балотуватися.

— Навіщо? — тепер уже Малевич викотив очі.

— А я знаю — навіщо? Це все Марія, дурна баба... — з серцем промовив чоловік. — А я наче відчував... Причепилася — напиши та напиши! Хтось їй нарадив...

— Ну, а для чого?

— Та як... Депутат... Кажуть — найбагатша людина... меце— нант... Вона за нього голосувала ще... Напиши та напиши! Ми ж усе попродавали! Самі ж знаєте, скільки ліки потягли. Ще й по селі по вулицях збирали. Усе пішло! Чотири місяці! Та що я вам пояснюю? А вона причепилася — напиши, мовляв. Що там йому тисяча-друга доларів. Начебто чула, що комусь так допомогли. Ось я і написав. А про вас нічого! — він перехрестився. — Навпаки, що рятували, старалися...

— Я ні хріна не розумію, — похитав головою Малевич. — А коли ви писали?

— Та ще тоді, як ви Ігорчика виписали.

— Три місяці... — пробурмотів Малевич.

— Усе! — несподівано вигукнув Ілля. — Я догнав! Прокоповичу, це ж елементарно! Звичайна бюрократична естафета — в кращих наших традиціях. Саух цей, а скоріше, якийсь його десятий секретар отримує листа та відсилає рекомендацію, чи там як воно — депутатський запит у наше міністерство, на Київ — мовляв, прошу розібратися. Чому прості наші громадяни страждають? Міністерство по інстанції до нашого обласного управління — шарах! Розібратися! Управління, як і належить, вкачує нам, — Ілля зробив красномовний жест долонею по кулаку. — Все повертається на круги своя.

Малевич розвів руками.

— Ого... — чоловік лише роззявив рота.

— А ти думав, тобі витягнуть і дадуть... — зітхнув Малевич. — Напевно, досі чекаєш. А нам тепер відписувати, звітувати, ніби більше робити нічого.

— Я... — смикнувся мужик, — я ж не знав! Я поїду!

— Куд-ди ти поїдеш? — махнув рукою зав. — Сиди, заспокойся. Н-да-а... Випадок, можна сказати, анекдотичний... Для Задорнова. Шкода, немає в нас своїх «задорнових». Ну, гаразд, «діячі»... Ідемо дивитися Ігоря. Я вже й забув, який він.

І усі троє вийшли з кабінету.

Висока гола стіна здіймалася над вузькою вуличкою. На ній У три ряди простягався колючий дріт. Збоку на розі примостилася буда, у якій стояв охоронець із гвинтівкою. Навпроти через вулицю на першому поверсі двоповерхового будинку старенькими вітринами висвічував злиденний магазинчик.

_ Мужчина, ви здачу забули, — гукнула продавець.

— А... дякую... — високий чоловік у насунутому на очі кашкеті повернувся і забрав копійки. Відходячи, спробував рукою приклеєні до губи вуса. Вони були на місці.

До екзотичного для очей більшості людей вигляду в'язниці у невеличкому містечку Барановичі, що знаходилося за чотириста кілометрів від Тачанова, звикли всі. Вони снували навколо, не звертаючи уваги на похмуру стіну з належними атрибутами.

Він — звернув увагу. Погляд чоловіка, що неприродно згинався, втягуючи голову в плечі, ковзнув по стіні, колючому дроті. Саме це на якусь мить затримало його у дверях.

— Мужчина, — почулося ззаду, — дайте дорогу!

— А... пробачте.

Здригнувшись, він пропустив жінку, зійшов сходами донизу і пірнув у провулок, де стояла машина. Під його лівим вухом, якраз під мочкою, красувалися дві бородавки — одна дуже велика, інша менша.

Коли пролунав дзвінок у вхідні двері, Беженар обтер руки об фартух, вдягнутий поверх чорної футболки та джинсів, і пішов відчиняти. Ліда стояла, склавши руки перед собою, тримаючи в них наполовину заповнений целофановий пакет, який перебирала пальчиками.

— О! — нібито здивувався лікар. — А я навіть ще не вдягнутий, як належить. Заходь, давай. Вибач, я гадав — ти години на дві спізнишся. Ну, панночки ж повинні завжди спізнюватися?

— Це дивлячись які панночки, — відповіла Ліда, переступаючи поріг. — Я не спізнююсь ніколи.

— Зараз принесу тобі тапочки, — Беженар підніс палець догори, — во!

Він повернувся швидко і поставив перед дівчиною м'які жіночі тапочки зеленого кольору.

— Вони що — нові? — не зрозуміла Ліда, взявши один. — Ні, вони явно нові!

— Ну, нові, так нові, — погодився Беженар. — Ідемо. Я тобі телевізор увімкну. В мене гарний телевізор. Відео немає. Та я й не хочу. І так не вистачає часу подивитися те, що показують по п'яти каналах. То навіщо воно мені?

Усе це говорилося у його звичайній манері та навіть дещо повчальним тоном. У кімнаті було охайно прибрано. Гарні меблі. Ліда скромно примостилася у кріслі й заходилася обдивлятися навколо.

— ... в мене одна кімната, — продовжував віщати Беженар. — Після розлучення дружина дві забрала, а мені одну лишила. Проте навіщо мені більше? Я й так тут рідко буваю. Все на роботі, або на кухні. Або у гаражі. До того ж, більше кімнат — більше меблів потрібно, більше прибирання...

Це говорилося так серйозно, наче він доводив комусь, що цей перелом, припустимо, краще лікувати витяжкою, ніж оперувати.

— А... — перебила Ліда, розглядаючи тапочки, — ви що, навмисне до мого приходу купили?

Очевидно, злощасні тапочки не давали їй спокою.

— Ну, що ж мені було, запропонувати тобі свої розтоптані?

— Напевно, смішно було би...

— Ну, що ти! Зовсім ні!

— А де ж ваша велика риба? — згадала Ліда.

— Узагалі-то, не така вона вже й велика, — без тіні збентеження заявив Беженар. — Зразу здавалася більшою, а полежала у холодильнику — трохи всохлася. І коли зважив, виявилося, що там не два, а лише одне кіло. Я тобі зразу казав, що два. Але ти ж не сердишся?

— Звичайно, ні! На нас цілком достатньо. Ходімо починати, їй, між іншим, півтори години готуватися. Давайте поставимо у духовку, а потім говоритимемо. Я сподіваюся, ви мені допоможете?

— Звичайно! — зрадів лікар. — Отже, костюм із краваткою можна не вдягати? Обійдеться?

— Звичайно. Вам і так гарно.

І вони вийшли до кухні.

В операційній панувала напруга. Дзенькали інструменти під розмірне дихання наркозного апарата. Час від часу долинали скупі репліки працюючих.

— Затискач. Ще. В'язатися.

— Може, з іншого боку спробуємо? — запропонував Олег.

— Встигнемо ще з іншого. Зробимо все, що можливо, тут. Я б ще раз узяв...

— Давайте.

— Що там у вас? — запитав Щур. — Який етап?

— Малу кривизну мобілізуємо, — відповів Малевич.

— Довго ще?

— Довго. Ч-чорт... Затискач давай! Ну! Серветку велику! Ох, як засюрчало... — Малевич переводив подих. — Ох, засюрчало... Я аж злякався.

— Нормально, — зауважив Олег, оцінюючи надійність зупинки кровотечі. — Ось тут ще покладіть затискач, підтікає.

— Так, давайте, — погодився зав.

Медвідь весь час мовчав.

— Чого ж воно мене так лякає? — не заспокоювався Малевич. — Як засюрчить...

— У нас професор Соколов у таких випадках любив казати: «Не аорта — не смертельно», — згадав Олег.

— Тож тут і аорта поруч, — озвався нарешті Ілля, — он як пульсує.

— Ага, ти візьми, покаркай у своєму стилі... — зав вороже глянув на нього. — Може, й накаркаєш для повного щастя...

— Ну, ось, — образився Ілля, — зовсім уже нічого сказати не можна!

— Так, мобілізувати скінчили, — констатував Малевич. — Давайте УКЛ.

Віра простягла давно підготовлений апарат механічного ушивання кукси шлунку.

— На фінішну виходимо? — з надією запитав Щур.

— Буде тобі й фінішна, — пробуркотів Малевич, — коли шлунок у тазику опиниться. А поки що вибач...

Риба, що лежала на тарелі, дійсно виглядала шикарно. Страва стояла на невисокому журнальному столику, вкритому простенькою скатертиною. Ліда сиділа біля нього на одному з крісел, оцінюючи свою працю. Беженар увійшов із пляшкою вина, вже без фартуха, у тих самих потертих джинсах та футболці, які загалом непогано сиділи на його міцній фігурі.

— Ну, взагалі вважається, що до риби належить подавати біле вино... — нерішуче сказав він. — Щоправда, я не великий знавець етикету, це відверто говорю.

— Я гадаю, це несуттєво, — знизала плечима Ліда, беручи до рук виделку та лопатку. — Ми колись в общазі навіть копчену рибу з шампанським пробували — і нічого. Зараз я вам...

— Лідочко, — він торкнувся до ЇЇ руки, зупиняючи цей рух, — а можна, я...

Дівчина застигла, не розуміючи глянувши на нього.

— Можна, я ще трохи на це подивлюся?

— На що — на це?

— Ось на це, — він вказав на страву, — надто вже гарно виглядає.

— Це, звичайно, цікаво... — вона зробила обурене обличчя.— Ця риба, я так розумію, найгарніше, на що тут можна дивитися, тож уся ваша увага буде прикута виключно до неї.

— Ні! Ну що ти! — щиро заперечив він. — Просто я такого ще ніколи не бачив, хоч рибалю дуже давно. Я тільки трошки подивлюся.

При цьому обличчя його виглядало настільки серйозним, що Ліда мимоволі розсміялася.

— А не боїтеся, що «ресторанна виразка» утвориться?

— Як це? — не зрозумів Беженар.

— А це нам в інституті на терапії казали — у постійних відвідувачів ресторанів розвивається особлива форма виразки шлунку. Ось прийшов він, замовив і чекає, поки офіціант принесе. А сам, голодний, нюхає й бачить, що інші наминають. Так шлунковий сік виділяється... За кілька років виразка.

— Оригінально! — погодився лікар. — Я такого не знав. Ну, якщо ти мене ще кілька разів таким пригостиш — тоді небезпека є. А за один раз, гадаю, «ресторанної» виразки не станеться. І взагалі, — обличчя його і далі залишалося серйозним, — я навіть не знаю, як буду це їсти. Як на мене, це якесь блюзнірство — щоб такий товстий, старий ira шкарадний костолом поглинав делікатні творіння маленької дівчинки.

Ліда знову весело розсміялася.

— Ну, ви вмієте видати, Валентине Івановичу, — і вона рішуче влізла обома інструментами на таріль. — Досить, бо ви у рибі дірку продивитеся. По-перше, ніякий ви не старий і не шкарадний, а зовсім навпаки. По-друге, ніякий ви не костолом, а також навпаки. До вас навіть із сусіднього району хворі їдуть. А по-третє, ніяка я не маленька... і не дівчинка. А жінка з життєвим досвідом та сформованими поглядами... — тон, котрим вона говорила, дещо змінився, в ньому можна було розрізнити навіть якусь тінь образи, — ...яка не вимагає опіки, а лише трохи уваги та душевного відношення, якщо це можливо, звичайно.

Ліда розклала страву по тарілках і лише тепер глянула на нього.

— Пробачте, я тут наговорила ... Звичайно, це вам не цікаво.

— Ну, чому? — тепер уже і Беженар говорив тихіше та не з такою відвертою мімікою. — Це не важко зрозуміти. Розуміння та душевне відношення потрібні будь-якій людині.

— Що, і вам? — запитала вона.

— А що, не схоже? — до Беженара знову повернулася звична манера. — Звичайно. Я товстошкірий і з міцним загривком. Дійсно, для чого це мені? Як носорогу. Правда, схожий?

І він спробував зобразити обличчям носорога. Ліда знову засміялася.

— Валентине Івановичу! Ну, як вам не соромно? У нас така романтична вечеря, майже при свічках, а ви носорогів показуєте...

— Більше не буду. Але погодься — я впертий і непробивний. Навіть моя колишня дружина не змогла мене пробити.

— А що, цим можна хизуватися? — не зрозуміла Ліда.

— Так! — переконливо заявив він. — Це якраз те, чим я можу пишатися з повним правом. Мене навіть наш славетний бюрократизм не може пробити. Знаєш, я не раз думав: саме тому в нашій практичній медицині повинні працювати такі люди, як я. Тільки таким вона не шкодить. Ось дивись: Малевич — він усе близько до серця приймає. Зовні це не завжди помітно, а насправді так. Він будь-яку проблему нутром пережити повинен. А організм — він не залізний, повір мені. Медвідь із Голоюхом — вони молоді хлопці. Ті взагалі на всі перепони грудьми вперед та з вогником. Тільки в нас таке не проходить — їх ще обламає. Олег, який приїхав, — тому, здається, усе «по барабану», як і мені. Але це лише здається, повір моєму досвіду. От як він тут опинився? Гляди — сам-один приїхав, через півкраїни. Гадаєш, просто, від нічого робити? Ні, дістали його там. Напевно, ВВЯЖЭ. В себе великим та сильним та переоцінив власні можливості. Ось і з'їли його. Сто відсотків — якась банальна історія, коли потрібно було займати оборону, а він замість цього попер уперед за власні переконання. А в нас, Лідочко, за власні переконання воювати марно. Таке вже наше суспільство.

— Чому це ви так упевнені — що його там, як ви кажете, «з'їли»?— здивувалася Ліда.— А може, це... якісь особисті невдачі, нещасне кохання?

— Усе можливо, — знизав плечима Беженар. — Але тут навряд чи. До того ж, в особистих проблемах поразка людини має практично ті самі механізми. В мене, можливо, також було «нещасне кохання», якщо говорити твоїми категоріями, але я ж не опинився десь у Магадані!

Несподівано він підвівся і дістав з ящика шафи зовсім нову свічку.

— Ось, тримаю запас вдома, як будь-хто зараз. Світло ж постійно вимикають. Так що буде і при свічках...

— Ух ти! — відверто зраділа Ліда. — Дайте мені. Тільки спочатку з'їжте рибу, бо при свічці нічого не побачите. Ой, вона вже застигла! Поки ми говоримо... Ну, давайте, я ж все-таки старалася!

— Нічого, — спокійно й вагомо заявив Беженар. — Я з успіхом їм і холодний конфітюр.

Медвідь відкрутив на повну кран в ординаторській і випив кухоль води.

— Господи, одинадцята майже... Це завал... Знаєш, я ще зранку відчував, що саме так і станеться.

— Вдягайся, провидець, — підштовхнув його Олег, який уже був у куртці. — Шеф їде з нами, чи залишається?

— Спитай його, — відповів Ілля, скидаючи халат.

Визирнувши до коридору, Олег побачив прочинені двері кабінету завідуючого.

— Миколо Прокоповичу, ви з нами?

— Їду з вами, — після секундного роздуму відповів Малевич. — Спускайтеся, я слідом, ще тільки два слова скажу по телефону.

Лікарі зійшли донизу й закурили. Стояла тиха приємна погода. На небі висипали мільйони зірок. А обоє цих, зі стороннього погляду — чисто практичних людей, задерши голови догори, розслабляючись після чотиригодинної напруги, мріяли кожен про щось своє, випускаючи дим до своїх щасливих сузір'їв.

Малевич вмостився на стільчику, вже без халата і, повернувши до себе апарат, зняв трубку. Але щось йому не сподобалося. Обличчя зава красномовно свідчило про це. Поклавши трубку на стіл, він розсупонив краватку, потер рукою шию з боків. Потім зібрався з думками і знову взяв трубку, але тепер уже змушений був покласти її на коліна. Обличчя Малевича тепер уже висловлювало явне нерозуміння того, що відбувається. Він смикнувся до краватки, розтягуючи вузол ще більше, хоча той тепер зовсім не заважав. Обличчя його скривилося від болю, а рот розкрився, хапаючи повітря. Він наче намагався щось сказати, можливо, крикнути, але не зміг. Рука його нишпорила по столі, скидаючи на підлогу папери та відсуваючи телефон. Якийсь стогін, схожий на хрип, зірвався з вуст лікаря. Повне обличчя посиніло, а грузне тіло сповзло зі стільчика донизу.

Вони стояли внизу, докурюючи.

— Так, — промовив Олег, — ані машини, ані шефа. «Швидка» — зрозуміло, їм поспішати немає куди, а зав наш міг би й поквапитися.

— А знаєш, — згадав Ілля, — в мене був випадок. Прооперували ми когось вночі, я дзвоню по машину. А ще погода була — не приведи Господи — буревій, мокрий сніг із дощем, словом, завал. Зі «швидкої» говорять— сходьте донизу, машина виїжджає. Ну, ми вийшли, стоїмо півгодини, як дурні. Гадаємо, може, не заводиться, чи що... Потім беремо та йдемо на «швидку». А там — уяви собі! — двері зачинені, всі сплять. Починаємо ломитися. Вони встають і дивуються: а що ж ви не дзвоните? Січеш? Це жінка спросоння взяла трубку, сказала, щоб ми сходили, а сама наче й не прокидалася.

— Нормально! — зауважив Олег.

— У них — тих, хто на «швидкій» довго працює, — залізний рефлекс виробляється, — продовжував Ілля, — вони прокидаються лише на безперервний дзвінок виклику. А все решта... Тут поруч із нею можна телевізор на всю потужність дивитися, п'яного освідчувати — все «по барабану», не прокинеться.

За сусіднім корпусом блиснуло світло фар, і з'явилася машина «швидкої». Брязкаючи дверцятами та попирхуючи, УАЗ загальмував поруч із хірургами.

— Ну що, дохтори, — озвався водій. — їдемо, чи як?

— Чи як, — відповів Медвідь. — Шефа чекаємо, зараз спуститься.

Водій заглушив мотор.

— Ну, що він там застряг? — сам до себе мовив Ілля. — А казав — пару слів...

— Може, до реанімації зайшов, ще раз на Васюту глянути? — припустив Олег.

— Чого ж на нього дивитися?

— Ну, може Щур закликав. А раптом якісь проблеми?

Олег витяг мобільнии і набрав номер завідуючого. У трубці лунали короткі гудки.

— Ну, шефа негарно підганяти, — зауважив Олег, витягаючи пачку цигарок і пригощаючи колегу.

— У мене свої, — відповів той, запихаючи руку до кишені.

УАЗ загасив фари. Замість цього у темряві блиснув вогник запальнички.

На столі тепер уже лежала розкрита пачка цукерок. Пляшка вина була розкоркована, але до дна було ще далеко.

— Я винесу це пусте блюдо, — несподівано запропонувала Ліда. — Воно мене чогось дратує.

Взявши з полиці шафи брудний посуд, дівчина вийшла. Знайшовши пульт, Беженар увімкнув телевізор. І цієї миті все поглинула темрява.

— Ой! — пролунав крик із кухні. — А це що таке? Ну, привіт!

— Там сірники на полиці, біля плити! — Беженар почав незграбно вилазити, відсуваючи журнальний столик.

Загриміла перекинута пляшка вина.

— От, чорти...

— Валентине Івановичу, я не знайду! Беріть свічку і ходіть сюди, — кликала вона, — інакше я вам тут усе переб'ю.

— Та я вже й сам пляшку перекинув, — сказав Беженар. — Уже йду.

Намацавши у пітьмі свічку, він рушив навпомацки до кухні, де також стояла суцільна темрява.

— Ти де?

— Тут я, — озвалася Ліда. — Біля столу. Дайте руку. Валентине Івановичу...

Останнє було промовлено вже іншим тоном.

— Ось ти де...

— Так,— ледве чутно сказала вона. — У вас такі руки... Напевно, якби схотіли — роздушили б мене за дві секунди.

— Ну, цього я би точно не схотів, — так само тихо промовив Беженар.

— А чого б ви схотіли?

Напевно, він відповів якимось іншим чином, тому що Ліда після паузи промовила:

— Класно ви вмієте... А... Оця ваша штанга скільки важить? Ви б могли мене туди назад віднести? Я не надто знахабніла?

— Без проблем, — запевнив він. — Мені навіть приємно буде.

За мить дівчина тихо скрикнула.

— А що, свічку ми так і не палитимемо? — почувся його голос вже у кімнаті.

— Для чого вона нам? Тільки... — Ліда на мить затнулася,— вимкніть світло, добре? А раптом воно саме увімкнеться? Я злякаюся...

У темній кімнаті клацнув настінний вимикач.

— Слухай, я таки збігаю, — нарешті не витримав Медвідь. — Явно щось сталося. Мені інтуїція підказує, що з Васютою якісь проблеми і Щур закликав шефа.

— По телефону говорить, — знизав плечима Олег. — Ну, ходімо, а то мені також набридло стояти.

І, увійшовши до корпусу, лікарі почали підійматися сходами.

Коли Медвідь прочинив двері шефового кабінету, на обличчі з'явилося нерозуміння, яке одразу перетворилося на переляк. Але правець, що скував усі рухи, тривав лише мить. Ілля смикнувся досередини.

— Прокоповичу!

Той сидів на підлозі, притулений спиною до шухляд власного столу поруч із перекинутим стільцем, і практично не дихав. Обличчя його було синюшним. Ілля кулею вилетів до коридору, вигукуючи не своїм голосом:

— Маша! Маша!!! Ноші бігом!!! У кабінет!

Почувши ці крики, Олег убіг у коридор, а потім пропхався до кабінету. Удвох вони відтягли Малевича від столу і поклали горілиць на підлогу. При цьому почувся лише слабкий хрип. Медвідь торкнув шию зава у проекції «сонної» і сказав:

— Качай!

Склавши долоні хрест-навхрест, Олег почав непрямий масаж серця. Ілля, набравши у груди повітря, вдихнув у його рот. У кабінеті було тісно. Позаду з'явилася перелякана Марійка з ношами.

— Давай бігом — грузимо!

Вони відсунули Малевича. Поставивши поруч із ним ноші, одним рухом переклали його важке тіло, відірвали від підлоги і, насилу «виїхавши» крізь вузькі двері, понеслися коридором у напрямку реанімації.

— Двері відчиняй! — кричав Медвідь, хоча Марійка і так була далеко попереду.

Мало не висадивши двері, вони увігналися до відділення АІТу. Там відразу здійнявся ґвалт. На вході їх зустрічали. Щур перехопив у Олега одну ручку, і ноші втягли до палати. Малевича переклали на койку, й вкрай захеканий Олег одразу продовжив масаж. У руках Щура з'явився дихальний мішок із маскою, яку він наклав на обличчя хворого. Ілля стояв поруч, ледве дихаючи.

— Вену давай! — крикнув Щур, — Наталю, бігом підключайся! На, працюй!

Останнє призначалося вже Медвідю. Той перехопив у реаніматолога мішок і встиг «дихнути» лише кілька разів, оскільки всюдисущий Щур знову відіпхнув його, маючи у руках уже інту— баційний клинок.

— Трубку сюди! Інтубуємо!

Наталя, встигнувши приєднати систему, простягла анестезіо— логу криву пластмасову трубку, а Щур, закинувши назад голову хворого, ввів у горлянку інтубаційний клинок.

— Давай! — він простяг руку.

Сестра вклала трубку. Загув наркозний апарат, Щур приєднав шланги до трубки, яка тепер уже стирчала із рота Малевича.

— Давай другу вену! — скомандував Щур. — Тут ні хріна не капає!

— Не можу! — Наталя стукала долонею по другій руці хворого. — Не можу. Усе поспадалося. Руки повні — вен не видно!

— Підключичку давай.

Тепер уже непрямий масаж робив Ілля, а Олег відпочивав. ЩУР налагоджував підключичку.

_ Зупинися на секунду, — попросив він, — бо не влучу.

Медвідь розігнувся.

— Є! Давай струйно! Адреналін, атропін...

— Адреналін уже зробила.

В ординаторській реанімаційного відділення було тісно. На дивані примостилася Ада Василівна, перебираючи зі Щуром кардіограми. На столі стояла попільничка з недопалками.

Увійшла Наталя і, зігнувшись до свого лікаря, півголосом запитала:

— Панангін відкапав. Що ставити?

— Реополіглюкін. Нехай дуже повільно... Тиск який?

— Вісімдесят на тридцять.

— Гаразд. Іди.

— Ну, що? — запитав Олег.

— Та нічого доброго. Друга кардіограма аналогічна.

— Масивний трансмуральний інфаркт, — констатувала начмед. — Випадок важкий — не те слово...

— Це завал... — пробурмотів Медвідь.

— Давайте викликати кардіологічну бригаду, — сказав Щур. — Це наш колега...

— Давай, дзвони вже! — підтримала Ада Василівна. — Вони заберуть його. Господи! Ми навіть додому йому ще не повідомили! Рідні ще ж нічого не знають!

— Спочатку на санавіацію! — відрубав Щур. — Емоції потім. їм цілу годину їхати.

І він зняв трубку.

Білого кольору високий мікроавтобус із мигалкою від'їхав від корпусу, беручи курс на виїзд із території.

— Діставай, — сказав Медвідь, — мої там залишилися.

Олег простяг йому пачку.

— Хто б міг подумати, що сьогоднішній день скінчиться таким чином...

— Я досі у якійсь прострації, — сказав Щур, підкурюючи. — Коли ви його притягли, я гадав, що вже нічого не буде. Все-таки ми молодці. Уяви собі, якби він на наших руках помер!

— Н-да... Це поїхати можна, — погодився Медвідь.

— Я взагалі не пам'ятаю, як і що робив, — не міг заспокоїтися Щур. — Усе наче в мареві...

— Це ж ми курили, коли внизу чекали, — сказав Олег. — А він, напевно, вже на підлозі сидів.

— Слухай, не труї душу, га? — попросив Ілля. — Я вже годину про це думаю.

— Хто ж знав?— Щур сплюнув у темряву.— Гм-м... Перспективи, якщо тверезо дивитися, туманні... Ось так. Ходить людина, робить щось корисне і не задумується, що, мож— ливо, за якусь годину — бемц! Це ж, фактично, те саме, що й цегла на голову.

— Мужики, — сказав Медвідь, — у мене зараз відчуття таке хрінове з'явилося... Це після того, як ми його у машину загрузили. Дивлюся — лежить такий безпорадний якийсь... Я коли прийшов сюди на роботу, він вже завідував. Крім нас, тут було ще двоє хірургів: Павленко — пенсіонер із тремтячими руками, а другий — Берчук, зараз, кажуть, зовсім спився. Так ось, я щойно після інституту, на початках чергуєш уночі — це ж страшно буває, коли привозять щось таке, що розібратися не можеш, ще й термінове. А шеф завжди вдома, завжди на підстраховці... Розумієш? Свого роду — останній рубіж, остання інстанція, яка ніколи не зрадить. Безвідмовна і надійна. Тому потім уже чергуєш і не боїшся, бо знаєш, що він завжди вдома, завжди приїде, і немає чогось такого, з чим би він не впорався. Розумієш? Саме Малевичу я завжди завдячував отим відчуттям... Навіть не знаю, як висловити, — що хтось не вмре тільки тому, що ти чогось не вмієш.

— Так, це не важко зрозуміти, — погодився Олег.

— А тепер зазирнув у машину, — продовжував Ілля, — а він там лежить зовсім безпорадний... Той, хто завжди був еталоном потужності та надійності. Жахливе відчуття.

— Чого доброго, дорогою й жінку доведеться відкачувати. Бачили?

Авжєж … — сказав Ілля. — Напевно, треба буде завтра організувати якийсь збір — хто скільки дасть. Там як призначать усякі фраксипарини і так далі — знаєш, на скільки витягне?

— Уявляю, — погодився Олег. — Та й курс лікування не на один місяць.

— Якщо видряпається, — додав Щур. — Ви що, не розумієте, наскільки ситуація критична?

— Розуміємо, — сказав Олег.

— Видряпається, — пообіцяв Медвідь. — А ти приглядай за Васютою. Як не доглянеш — шеф повернеться, знаєш, якого перцю дасть?

З'явившись вранці наступного дня у приймальній головного, Олег кивнув секретарці:

— У себе?

— Так, чекає на вас.

Хірург постукав у двері: . — Викликали, Геннадію Андрійовичу?

— Запрошував, — відповів той. — Сідайте. Проблема ось яка. Так само, як і всі, я приголомшений бідою, що сталася з Миколою Прокоповичем. Ми з ним працюємо у цій лікарні дуже давно, практично від її заснування. Після обіду збираємося їхати з Адою Василівною до обласної кардіології. Я прошу вас бути виконуючим обов'язки завідуючого. В Малевича обширний інфаркт. Стан важкий. Ми з вами лікарі, тому розуміємо, що після такого навряд чи людина зможе очолювати серйозну службу — давайте будемо реалістами. Тож, якщо ви згодні, готуйтеся на цей пост надовго.

— Що я скажу...— після паузи почав Олег. — Виконувати обов'язки я, звичайно, можу, але... По-перше, не виключено, що я у вас все-таки людина тимчасова — кажу, як є. А по-друге... А чому ви не хочете Медвідя поставити? Він би, я гадаю, не відмовився.

— Не розумію. Він що, казав вам, що хоче? — запитав головний.

— Він сам не казав, — відповів Олег, — але я бачу. Він би був на своєму місці, повірте. На цьому місці можна працювати успішно, тільки якщо бажаєш. Якщо хочете, треба навіть бути трохи фанатом. А я просто лікар.

— Досвіду в Медвідя малувато, — незадоволено промовив Л або. — Та й клас не той.

— Ну, про клас... — знизав плечима Олег. — Пробачте, звичайно, але ви ж не хірург!

— Ви маєте рацію, — погодився начальник. — Але це не моя думка, а Малевича.

— Я не згоден, — відповів Олег. — Точніше, не зовсім згоден. Ілля здібний, порядний, із тверезою головою. І досвід певний має. класу під крилом у когось не дуже наживеш. Якби Малевич більше довіряв хірургам, більше давав, учив... А він все сам. І тепер, як сталося таке, — класу, кажете, не вистачає.

— Ну, що вже тепер казати... — розвів руками головний.

— Нічого, — вів далі своєї Олег, — разом упораємося. Я також гадаю: той, хто вижив після такого інфаркту, не потягне цієї посади. І якщо я піду, перед вами знову постане проблема завідуючого. А так він уже буде готовий.

— Як у вас все злагоджено! — здивувався головний. — Тільки ще невідомо, чи схоче Медвідь. Може, це тільки здається...

— Схоче, — завірив його Олег. — Поламається для годиться і погодиться. Прислати до вас?

— Не знаю, не знаю... — головний зморщив лоба. — Треба подумати... Ну, та присилайте. Поговоримо. Однаково хтось повинен відповідати за цю вашу, — він важко зітхнув, — хірургію. Ось як буває...

Він ішов коридором поліклініки у сірому костюмі, без краватки, у сорочці з розстібнутим коміром. Худорлявий молодий чоловік із інтелігентним обличчям та живими очима ніс у руці далеко не новий шкіряний кейс.

— Добрий день, — привіталася до нього санітарка, яка мила підлогу.

— Доброго дня, — відповів він.

На розі він мало не зіткнувся з двома медсестрами, які кудись поспішали. їхні обличчя одразу змінилися:

— Доброго дня, доктор! — обоє посміхнулися одночасно. — Ми вас вітаємо! Вас позавчора всі по телевізору бачили! Чесне слово! Який ви крутий були!

— Усе можливо... — той дещо ніяково знизав плечима, посміхаючись у відповідь. — Зараз по телевізору чого тільки не побачиш — усе підряд крутять.

Обоє дівчат голосно розсміялися.

— Ну, не будьте таким скромним, до-октор! Два дні вже тільки про вас і говорять. Ми б вас на чашку кави запросили, а ви б враженнями поділилися. Ви ж тепер телезірка!

Напевно, вони довго ще співали б, але лікар, ввічливо розкланявшись, заспішив далі.

— На третій поверх одразу... — зітхнула одна.

— Авжеж, — погодилася інша. — Із нами такими враженнями ділитися не будуть.

Зупинившись біля кабінету, лікар дістав ключа й відчинив двері з табличкою:

ПСИХІАТР

Кульчицький Борис Петрович

Він скинув піджак та всівся на стільчику, нібито про щось роздумуючи. Але за кілька секунд зірвався, вдягнув халат і розкрив кейс. Діставши звідти велику коробку цукерок, Борис запхав її за ремінь штанів і, застібнувши халат, вийшов із кабінету.

Медсестри не помилилися. Психіатр Кульчицький дійсно вже летів швидкою ходою коридором третього поверху, де і зіткнувся з Адою Василівною, яка щойно вийшла від головного.

— Борисе Петровичу! — жінка посміхнулася, сплеснувши руками. — Бачила вас, бачила. Що й казати, вразили ви нас, приємно вразили. Дуже рада за вас.

— Дякую, Адо Василівно, — Кульчицький продовжував натягнуто посміхатися.

— А коли буде ваша наступна книжка? Ну, та, про яку весь час говорили?

— Не знаю. Ви ж розумієте, це вже не від мене залежить... — лікар явно не був налаштований на довгі балачки. — Пробачте, біжу до головного, повідомити, що вже на місці. Він мене лише на два дні відпускав.

— Нічого, — заспокоїла його начмед, — за таке запізнення, я гадаю, жоден керівник не образиться.

Він лише озирнувся на її постать, що зникала на сходах, і рушив далі. Щоправда, до дверей головного так і не дійшов, загальмувавши навпроти попередніх із написом:

ЗАВ. КАДРАМИ

Бойко Ольга Григорівна

Обличчя психіатра при цьому набуло нерішучого та схвильованого вигляду. Постукавши, він зазирнув туди.

— Дозволите, Ольго Григорівно?

Вона сиділа за столом, перекидаючи якісь папери.

— А... Борис Петрович...

— Ось... — він зовсім знітився, сідаючи на вільний стільчик. — Прийшов, так би мовити, повідомити, що вже на місці...

— Ну, ви в головного відпрошувалися, — знизала плечима вона. — Так, неофіційно. А я реєструю тільки тих, хто йде у відпустку з відповідним наказом, або взагалі розраховується. Так що йдіть до нього, відчитуйтеся.

— А ви вже хотіли, щоб я зовсім розрахувався, — розчаровано промовив Кульчицький.

— Ну що ви, — завкадрами знизала плечима, — працюйте на здоров'я.

— Я, взагалі-то, щойно приїхав, — лікар явно не знав, як зачепитися за розмову, — ось, і відразу до вас, привітатися. А це вам із Києва.

Вона байдуже глянула на підсунуту по столі коробку цукерок і відповіла:

— Ну, я в столиці не буваю, навіть не знаю, чи вдасться відповісти вам чимось рівноцінним.

— Що ви! Це... просто так... — він почервонів. — Навіть ні на що і не розраховував у відповідь... Хіба що колись на каву запросите... Я би взагалі був щасливий...

Двері розчинилися без стукоту, й увійшов головний.

— Ольго Григорівно, у мене до вас... О-о! Борис Петрович! Чув, чув... Сам, правда, не бачив, брехати не буду, але чув. Молодець. Ось, які в нас кадри! Так ви й медицину, глядиш, закинете. Ну, це я жартую. Радий за вас. Сподіваюся, книжку презентуєте? — засипавши компліментами психіатра, головний знову звернувся до заступниці: — Ольго Григорівно, підготуйте терміново наказ на Медвідя виконуючим обов'язки завідуючого хірургією.

— Ви ж зранку казали, що на Женатого? — здивувалася вона.

— Відмовився Олег Вікторович, не хоче. Ну, то й Бог із ним. Готуйте на Медвідя. І мені відразу на підпис.

Двері зачинилися.

— Пробачте, Борисе Петровичу, — доволі сухо промовила завкадрами. — Маю терміново готувати наказ. Чули? Іншим разом поп'ємо кави. І не варто було турбуватися про презент...

— Звичайно... — пробурмотів той. — Іншим разом. Я забіжу якось... Усього найкращого.

— Усього найкращого, — відповіла вона.

Мобільний настирно пискотів. Заскочивши до перев'язочної, де нікого не було, Олег видобув апарат і натиснув на кнопку відповіді.

— Алло! Слухаю.

— Олег? Вітаю тебе.

Це був Якимець.

— Ага, привіт, Володю.

— Ти знову замовк, ось я й телефоную. Думаю — щоб не забув про моє існування.

— Розумію. Володю, тут у нас такі справи... — Олег важко зітхнув. — Позавчора завідуючий інфаркт отримав. Ми його тут власними силами реанімували, ледве відкачали. Потім на область відправили. Зараз повний безлад. На мене завідування хочуть вішати. Я відбиваюся. А тут ще й зі слабими завал. Голова, наче діжа, — стільки всього навалилося.

— Зрозуміло, — невдоволено пробурмотів Якимець. — Коли тебе завідуючим поставлять, ти про мене взагалі...

— Ні, Володю, — перебив Олег, — не поставлять. Пробач, ну, чесне слово — важкі часи. Я не забув, що ти — мій роботодавець, але на руках у мене хворі, мусиш розуміти. Я не можу кинути все і займатися виключно твоїми справами. Ти ж мене на роботу лікарем найняв, а не вантажником. Я розгребуся трохи й дам знати. Лади?

— Лади... — розчаровано промовив Якимець.

У трубці пискнуло, а Олег, важко зітхнувши, заховав телефон.

Коли він увійшов до ординаторської, там сиділи практично всі хірурги. Стояла важка мовчанка. Спираючись на лікті, за Олеговим столом сидів головний.

— Микола Прокопович помер, — сказав він, побачивши Олега. — Сорок хвилин тому. З обласної кардіології дзвонили. Зупинка серця. Усі заходи неефективні... Ось так, колеги. Чув, як ви тут воювали вночі... до останнього. На жаль, усе дарма.

— Н-да... — зітхнув Беженар.

На обличчі його застиг кам'яний вираз.

— Важкий момент, — промовив Голоюх, — в усіх відношеннях.

— Це правда, — погодився Лабо.

— Так... Я, звичайно, знав його менше за вас усіх, — промовив Олег, — але, якщо розподілити всю мою повагу до всіх завідуючих, із якими доводилося працювати, то йому дістанеться найбільше.

— А я працював із ним довше за будь-кого з присутніх, — сказав Ілля. — Із повним правом можу вважати його своїм учителем. Не тільки стосовно хірургії, а й багато у чому іншому.

— Що ж, — промовив головний, — приємно чути. Добра пам'ять після Миколи Прокоповича залишається... Через півгодини висилаємо машину по його тіло. Двоє бажаючих можуть їхати. Ти, Ілля Петрович, зателефонуй обласному хірургу. Гадаю, він уже знає, але ти подзвони, на правах старшого. Щодо похорону поки що нічого не знаю. Як сім'я вирішить. Напевно, післязавтра. З організацією проблем не буде — гадаю, багато хто забажає віддати Малевичу останню шану.