Лисовичі: хроніка галицького приходства

ЛИСОВИЦЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

Коли Ігорчик ще був малюком — несміливим, блідим і замкнутим — він любив розмовляти сам із собою на самоті, розказуючи сам собі прекрасні історії про романтичні бої, фантастичні винаходи, про молодих, безпомічних, закоханих у нього ж, Ігорчика, красунь. Вся ця романтика діялася начебто в близькому майбутньому, тоді як він, Ігорчик, матиме дванадцять літ. Він тоді, звичайно, буде чудовим хлопчиною, струнким і гарним, із довгими білявими кучерями — ну, зовсім як ті королівські пажі, що їх намальовано в Бехштайнових казках.

А нині Ігорчикові вже й направду дванадцять років, та він зовсім не такий, як Бехштайнові пажі, а звичайний собі, блідий і незграбний підросток, лиш голова в нього вже не така велика здається як колись, бо хлопець таки добре підріс за останній рік. А сидить він знов у лисовицькому приходстві, вчиться приватистом до другої гімназійної кляси, бо вдома в нього знов стало сутужно — провалився черговий батьковий «золотий інтерес». Закуплені на селі дешеві вагони яблук померзли по дорозі, на морозі, і піонер галицького капіталізму Микола Пекар ще раз опинився без гроша при душі.

Але хлопцеві це ніяк не вадить. Він любить Лисовичі як рідне село. Насправді приходство куди рідніше йому ніж що раз нові мешкання батьків у що раз інших галицьких містечках. А до того ще тепер — весна навколо й по дворі ходити можна — в сад, у поле, в широкий світ. І до того ще завтра — Великдень.

Ранок. Ігор прокинувся від невгамовного гамору дзвонів, такого святкового й незвиклого після трьох днів жалобного «калатання». Ціле приходство пахне бабкою й шинкою, а на дворі — легіт весняний, м’який як шовк, пахучий фіялками. Сади присипані яблуневою порошею, поля кучеряві від озимини — як радісно!

«Вже сі правит!» — кричить крізь двері Олекса-паламар. І йде до церкви вся Корчинівська сім’я, по м’якій по-весняному, але вже добре втоптаній стежці. Йдуть попід каштан великий, молодими бруньками прибраний, уздовж ряду насаджених о. Корчином струнких смерічок — униз до церкви.

А в церкві місця не стає для людей, на «цвинтарі» — подвір’ї церковному — товпляться — статечні ґазди в прадавньому білому одязі, в сорочках по-верху пущених, у полотнянках, з довгими кучерями, мов тіні забутих слов’янських предків. І молодиці в «кебалках», дівчата в нових червоних хустках, у спідницях рясних.

У церкві піднеслий, радісний настрій, як ніколи інде в році. Від престола лунає міцний ще, хоч по-старечому надірваний голос о. Корчина — «Христос Воскресе!». І ціла церква співає у відповідь йому, не гармонійно, але щиро, і лунає на цілий Кут, на цілу Сторону й аж ген на Волю веселе «Христос Воскресе», безліч разів повторюване, завжди свіже й дивно радісне.

А завершенням усього — свячення пасок. Навколо церкви великим півколом розклали молодиці «сир, масло, яйця і прочії сніди». Але це лиш так прозаїчно співається, бо сніди ці — вишукано декоративні, паски дивно повипікувані, ковбаси поприбирані барвінком і хроном, писанки блистять усіма красками райдуги. Голодно поглядає на них вилощений за сім тижнів лисовицький народ, ось зараз розпічнеться оргія наїдків, світла інтерлюдія між говінням Великого посту й недалеким, нераз голодним, «переднівком».

По полудні на церковному подвір’ї будуть гагілки. А гагілки в Лисовичах не такі, як у місті — стилізовані, а старі, сільські, споконвічні.

…Біля церкви ходять урочистим кроком, в обрядовому танку два ряди дівчат, все сходяться й розходяться. Поскрипують новими чобітьми, поблискують новими хустками, поглядають з-під ока на парубків.

Починають від сентиментальної:

І далі пісня ллється епічно й жалісно, про ту Марисеньку, що в неї нема «ні батенька, ні матінки в чужім краю». Ще мине тридцять літ і дочка не одної з цих рум’янолиціх співачок опиниться далеко від рідних, «в чужім краю». Та нині це для них не реальність, лиш «жєлісна» гагілка.

Коли знудиться сумна, то починають живішої, войовничої:

— або й зовсім веселої, серед дівочого реготу:

Збоку, подальше, стоять старші парубки, дебелі, молодецькі, ветерани весільних боїв, з цигарками в зубах, недбайливо чвиркаючи слиною. Молодші ж парубки не те, вони близько коло церкви забавляються, будують «вежі» штудерні, перед дівчатами пописуються. Між ними сільська дрібнота гонить — не нагониться, в чобітках малих, а то й босаком, поблискуючи білими штанятами. Всі аж б’ються, щоб тягнути за мотузки дзвонів: великого — поважного, середнього — веселого, і малого, крикливого дисканта.

А дзвони дзвонять — переливаються…

На приходстві ж настрій, хоч не такий захопливий і голосний, як у селі, а все таки радісний. Тут після Богослужби всі по-давньому розговляються. Отець Корчин ділиться свяченим яйцем із великою родиною, всі цілуються й бажають одно одному — по щирості, бо Корчини таки любляться хоч сваряться. А їдять вони на Великдень як ніколи смачно: солодку бабку з шинкою й торти по кусочкові (решту для гостей держать). Їмость Марія всіх частує щедро й ласкаво, особливо ж зятя Степана Пруса припрошує, бо він уже висвячений і катехит і заможний і поважний — улюблений зять. І теща до нього примовляє гарно так, до шинки, припрошує: «Може ще трошки, Стефцю, від ножа?»

Ігор дивується, йому ніяк не смакує шинка, та ще й із солодкою бабкою. У нього все ще присмак найбільший — хліб із маслом, та сьогодні хліба ніхто не їсть, просто «не випадає» — на Великдень.

І Ігор мовчки жує бабку з товстою свинятиною, а в душі думає: «Як я буду великий, то буду їсти тільки…» Та що він таке — спам’ятується — про їжу мріє? Адже він, Ігор — ідеаліст і романтик молодий, він хотів би бути таким, як отой Ніно в його книжечці про бої італійського Рісорджіменто. Або як ті герої-стрільці, що про них у пісні співається. Зрештою, Ігор бачив колись справжню війну і живих героїв. Він навіть два чи три роки молився тихесенько, щоб ніхто не чув, «за того офіцера, що йому купував тістечка» — за вродливого молодого козака в смушевій шапці й чорному жупані. Де він тепер — отой козак, чи живе ще, чи помогла йому молитва Ігорева?

ГОСТІ НА ПРИХОДСТВІ

Всі Корчини — старі й малі — дуже люблять гостей і гостини. Це в них і традиція слов’янської гостинности і цікавість до чужих людей і бажання побалакати. Та ж вони всі люди говіркі й товариські і в тихій ідилії Лисовицького приходства їм часом стає нестерпно нудно.

Ось і нині на приходстві чекають гостей — сусідів із Волостич і Мокронова й декана з Ольхович. І сім'я о. Левицького, хрищеного батька Ігоревого, обіцялась приїхати з далеких Гущанич, аж із Самбірського повіту. Буде багато чужих — і своїх — панночок, а, звичайно, як панночки будуть, то й кавалери надтягнуть також — студенти з поблизького містечка.

Ігор із Славцею сидять на одному з чотирьох горбів, що положені в чотирьох кутах старого замчиська в Панськім саді. Колись — кажуть — був тут великий панський замок і спалили його збунтовані селяни в XVII сторіччі (чи не в Хмельниччину?). А тепер на замчиську старий Бриґель кукурудзу садить, а з кам’яних веж тільки й осталося, що ті чотири горби, а в них подекуди видно льохи завалені, з старої цегли.

Але нині Ігор не прийшов сюди студіювати історію. Він — і Славця — стовбичать тут як вірний шільдвах, чи як розвідники на козацькій «хвигурі»: вони виглядають, чи не їдуть гості на приходство й хто приїде раніше — щоб завчасу донести про те їмості Марії.

А їмость по великій, літній кухні ходить — хвилюється. І старий кухар Смола, що колись по панських дворах варив, ще доливає оливи до вогню, раз-у-раз примовляючи:

«Ані пса, прошу їмості!»

А може дійсно не приїде ніхто? Ах, яка катастрофа! Та ж такого прекрасного індика зарізали на цю оказію — «Кухажу, то не індик, а потвір!» — мовила їмость Марія. А тортів яких напекли — а тут маєш тобі — ані пса!

Але молода ґенерація Корчинівська в Середньому покою, хоч сама схвильована гостиною, проте сміється з їмостиних страхів. Та ж вони знають, що на селі час не грає великої ролі, на годинники люди не дивляться, а коні тягнуть поволі — то й гості напевне приїдуть, хоч спізняться.

Вже й сонце починає хилитись, аж тут — тріюмфальний крик Ігоря — «їдуть, їдуть» і обоє дітей біжать чим швидше до кухні.

«Звідки їдуть?» — питають їх.

«3 Мокронова, або з Ольхович, бо віз їде вниз із Копані!»

І дійсно — з Мокронова. Вилазять із воза: їмость Пашковська — сива, висока, худа, із скептичною, розумною усмішкою. І отець Пашковський — старий елеґант і льовеляс, кажуть, що в нього була любовна афера в містечку але в це, звичайно, не віриться — де ж таки, священик і вже немолодий! Тільки молоді Корчини про нього шепчуться, хихочуть.

У Пашковських було багато дітей, ровесників Олі й Дарки і старших ще, але тепер одні подружилися й на своє пішли, другі від туберкульози померли й нині тільки старі приїхали з сусідами привітатися, погуторити.

А потім зараз самі найдальші гості приїхали — о. Денис Левицький з дружиною й дітьми. Отець Денис із жінкою живе «як пес з котом», не помогло для щастя їх ані те, що багачі були, ні те, що дітей мали гарних четверо: найстарша у Львові сидить, за гімназійного професора вийшла (добра партія!), до середущої «панич» Долько залицяється (але вона, добра така, його не жене, а взагалі від кавалерів утікає, мабуть старою дівою залишиться), а наймолодші — гарні, мов образочки, білявенькі син і дочка.

А далі — мов розв'язався мішок із гістьми. Приїхав о. декан Носовський з Ольхович із дружиною й дві дочки їх — старша співачка «майже професійна», а молодша — симпатія Олеся Корчина, він не одну пару підошов сходив, бігаючи до неї, до Ольхович. І отець Розновський із найближчого села — Волостич, із високими, такими як він, дочкою й сином (а їмость хвора, дома лишилася). І надійшли пішки з містечка із співом, мандоліною й великою фантазією студенти молоді: Студент юристики Крат — із штучною мужицькою вимовою й трохи вайлуватими манерами, і Грицяк — весельчак, що вміє складати такі дотепні пісні, і Галюк — вродливий, ґалянтний бльондин, що тільки недавно вернувся з Німеччини.

Приходство виповнюється гістьми — по береги. В Середньому покою й навколо бічного стола в «Канцелярії» вечерю подають — борщ і індика-«потвора» й печеню й паштет і торти з кавою. Гості їдять і хвалять, добре справився кухар Смола, не даром панським кухарем служив.

Алькоголю багато не п’ють, лиш чарку-дві, хоч про «Відродження» ще й ніхто не чув, але ж пити багато «не випадає», а це найважливіший закон у приходському побуті.

А по вечері все товариство розміщується хто-де-куди — їмості в Середньому покою, панотці в Канцелярії за преферансом, а молодь у сальоні забавляється.

Ігоря, звичайно, тягне до молодих. Йому пригадується, як він колись, дитиною, страшно любив «товариські гри», як він із Славцею тоді плуталися попід ноги дорослим у «цюцюбабці», крутилися в «пташку» й пхалися до «кляштору». А нині вже не так просто й приємно йому. От, до Славці-ровесниці тепер дорослі кавалери всміхаються й часом навіть «панною» кличуть, а його просто не завважують, ані не женуть, як дітвака колись, ані не приймають до гри. Ігор переживає тепер початок страшно неприємного віку в житті хлоп’ячому — віку дозріваючого підлітка.

Але йому тим легше тепер залишатися непомітним обсерватором, і Ігор спостерігає-приглядається. Всі ці товариські гри Маковей назвав «страшно дурними», але це в дійсності не так зовсім. Бо всі вони є часткою правічної гри двох супротивних статей, фліртом у формі дитячих ігор, залицянням під бачним оком «тіток-призвоїток».

Насамперед, звичайно, «пташок». Хтось затягає традиційного «Лята пташек по уліци», але молодша ґенерація його зацитькує, вони ж українці й співатимуть по-новому:

І далі — «Вибирай си, кого любиш!» — І хоровід стає, і розсміяний, відважний кавалер вибирає зашарілу панночку й усі сміються, переглядаються: «Ага!». А далі «кляштор». До темної, замкнутої кімнати Грицяк — «дверник» викликає «сестру Стефанію» до «брата Олександра», тобто до вуйка Олеся його «симпатію». За закритими дверима чути шарудіння й сміх і поцілунок і «брат Олександер» виходить з тріюмфальною міною. І нагло, мов грім із ясного неба, «дверник» кличе для «сестри Стефанії» — «брата Ігоря»! Ігор встає ні в цих, ні в тих, хотів би крізь землю провалитися, звичайно, всі знають і Ігор знає також, що Стефця Носовська любить тільки Олеся Корчина й ні з ким іншим не хоче цілуватися, а Ігоря викликала тільки тому, що він нешкідливий дітвак. Але, що йому робити в «кляшторі» з тією Стефцею? Цілувати її? — та ні — і страшно й гидко якось. Подати руку? Смішно! Врешті Ігор пригадує, що старших пань (років понад тридцять) у «кляшторі» цілують у руку, і він дуже ґалянтно й незграбно цілує теплу й спочену руку Стефці. Фу — життя врятоване! А сам він до «кляштора» викликав… Славцю.

Багато веселіша й оживленіша — цюцюбабка. Звичайно, й тут також молоді люди намагаються зловити, на-сліпо бігаючи, якусь симпатичну дівчину й при цій нагоді бувають усякі «припадкові» обійми й грішні дотики — але все таки втікати від зав’язаної «цюцюбабки» страх смішно, а ще смішно штовхнути її — коли вона хлопець. І Сальон аж тріщить від тупоту, реготу й дівочого писку.

Так, цікаві ті товариські гри, але Ігор таки лиш підросток і спостерігач і йому надокучує ця роля. Він встає і з повагою власного дванадцятого року йде до інших кімнат послухати — подивитися.

В Середньому покою їмость Пашковська розказує:

«Страх, їмость, які ті молоді люди прикрі. От, колись приїхав мій Мільо з гімназії, я дивлюся на його латинську книжку, а там на кождій сторінці написано: ’Кацап-ідіот, ідіот-кацап!’.»

Всі їмості співчувають їй. Пашковські здавна були «старорусини», але не москвофіли ніякі, а тепер діти їх — зовсім таки українці. Але це не зберегло гімназійних книжок Мілевих від народнього гніву.

Ігор мандрує далі — до Канцелярії. Там його толерують отці преферансісти, бо він тихо сидить, не перебиває їм. А при преферансі говорити гостро заборонено й сам о. Корчин грізно остерігає: «Кібіцен — штіль зіцен!». Ігор знає вже настільки німецьку мову, а зрештою він і так мовчазний, а на карти поглянути цікаво. Грають усі з завзяттям, скупченням, повагою, не грають, а священнодійствують. Мов ті, славні з комедії «Декани з гір», тільки ж ті грали не преферанса, а фербля, а в Лисовичах фербля не грають, може тому, що бояться їмостей (так, принаймні, це пояснює молодий Грицяк — жартун).

«Пас!»

«Мізерка!»

«Вісім перших!»

«Контра!»

«Ре!»

Лиш часом два партнери палко посперечаються, чим треба було, а чим не треба «виходити».

Ігор врешті таки виходить із Канцелярії — страх, як пізно, вже незабаром дванадцята. Очі самі злипаються до сну. А все таки, як приємно, коли до Лисовицького приходства гості приїдуть!…

ГЕЙ, ТАМ У САДІ!

Нині в приходстві гостей нема, звичайнісінький будень, але Ігор ізранку збудився чогось щасливий. Може тому, що надворі весна — «пташки співають, цвіти цвітуть — як у раю», казав йому колись вуйко Олесь. Це він так тоді з малюками дрочився — Ігорчиком і Славцею, сидячи на великому каштані. А маленький тоді Ігор попід каштаном бігав, вилізти силувався, просився: «Вуйку, візьми мене також на каштан!» — та дарма, не судилося тоді йому побувати «в раю».

Нині каштан ще не цвіте, та й Ігор на нього лізти не хоче — галузки крихкі й сидіти невигідно. Для Ігоря улюблені дерева — старі яблуні в саду «3а шпихліром». Він знає на них кожну галузку й поназивав галузки ті фантастичними назвами, тут і «трон» і «вишка» й «тераса» й «поверх». Звичайно, дванадцятьлітньому підросткові вже й не годиться по яблунях лазити, але нині Ігор ніби знов маленьким став, на кожну яблуню лізе, мов із старими приятелями вітається, п’яніє від рожево-білого цвіту.

Ці старі яблуні насадив о. Корчин ще давно, як тільки парохом у Лисовичах став і нині вони вже й не родять якслід, віджили своє. А в другому саді — «За хатою» молоді яблуні ростуть, насаджені колись батьком Ігоревим, господарським сином. Яблука на них чудові — «золоті» ї «сірі» ренети, але лазити на них не можна, молоді ще. А зрештою, в саді «За хатою» найбільше росте чудових слив, і влітку, продавши сливки «на пні» комарнянському садівникові, їмость дістане за них гарненькі гроші.

Тільки ж Ігор тепер не думає ні про ботаніку, ні про економію, а в сад біжить і на дерева лізе, бо тягне його весняна радість і буйність молода. Але ж на цьому світі повного щастя нема, і на дні Ігоревої радости ворушиться болючий сумнів: «Чи випадає на дерева лізти — йому, гімназистові другої кляси!?». І врешті він рішається на компроміс. У Панському саді, над вивозом колишнього оборонного рову нависають ще старіші, півмертві яблуні, які ростуть не вгору, а вбік якось, і творять чудові сідала. Там, на одній із тих яблунь приміщується Ігор — так найкраще: і на яблуні сидиш і читаєш «Чорну Раду».

Та дарма — Ігор ніяк не може зосередитися над книжкою, хоч він звичайно вважається «книжковим молем». Сонце так чудово гріє крізь молоде листячко й трава навколо вже велика, лискуче-зелена й цвітуть у ній жовті «сонічка» — цвіти кульбаби. Від стависька долітають гусячі ґеґання й крики малих гусіїв, старі дядьки проходять вивозом — вітаються: «Слава Йсу Христу!». І джмелі гудуть над квітами… Ні, Ігореві таки не читається й він недбало — як ніколи — кидає книжку в траву й іде крізь сад і далі, полевою стежечкою — на старий цвинтар.

Весна — і цвинтар? — таке зіставлення зовсім не здається дивним Ігореві. Він — як і все приходство й усе село — не бачить непрохідної межі живими й мертвими й цвинтар йому — мов міський парк якийсь чи музей, цікавий і приємний, близький такий. Тут вони колись із Славцею збирали суниці влітку (хоч Олесь глузував із них, що вони ягоди «з трупів» їдять). Тут він знає всі замітніші могили. Ось він іде поміж зазеленілими кущами ліщини й рябини, перечитує в сотий раз старо-галицьку поезію — напис на гробі давнього пароха Біловуса:

Ігор відрухово відмовляє «Отченаш» за отця Біловуса (Не знати, який він був? — думає — певне завзятий твердий русин!) і далі йде — на гріб останнього лисовицького поміщика, Бурського. Тут монумент найкращий на всьому цвинтарі — зломана колона з мармуровим вінком лілей. Ігор за Бурського не молиться (адже ж поляк!), але думає про колишній двір і давнє панське життя. Бурський, кажуть, був непоганий чоловік, не такий, як дідич із «Панських жартів». Але господар з нього був нікудишній і тепер усю панську землю розкупило село, а на фільварку халатясті жиди сидять.

І до родинних могил Корчинівських іде Ігор — тут його вуйко Ігор лежить, на якого честь і його назвали Ігорем, кажуть, помер він малим хлопцем від менінгіту. І другий вуйко, Іван, який, власне, взагалі не жив, лиш охристили його «в утробі матері», так принаймні тітки між собою говорять пошепки.

Ігор сумлінно відмовляє два «отченаші» й вертається назад шукати книжку в траві й готувати лекцію.

«СПАЦЕР»

«Спацер» — прохід, це не лиш сімейний обичай Корчинів, а свого роду обрядова функція. Від весни до ранньої осени, коби лиш гарна погода була, всі на прохід ідуть перед вечером, цілою громадою. Це для них і поворот до природи і свого роду спорт (бо фізкультурою, назагал, приходство не цікавиться) і врешті ще одна нагода для сімейної конверсації.

Як у кожному обряді, так і в лисовицькому «спацері», є власні щораз повторювані фази. Насамперед — фаза скликання:

«Олесь! Ти хочеш іти на спацер?»

«Дарцю, хочеш на спацер іти?»

«Ігор! Славцю! Та де ті дітиська поділися? Ми йдем на спацер, збирайтеся, скоро!»

І з усіх закамарків приходських вилазить молода й наймолодша ґенерація — одні з радісним вискотом, як Славця й Ігор і менша від Ігоря перкатенька внучка Зоня й ще менший братчик її — Ромцьо. Другі — з належною повагою власного дорослого віку, ще інші — як Дарка й Олесь — із злісними протестами (мовляв, який там, до дідька, спацер, не дадуть чоловікові спокійно почитати книжку?!). Але це вони тільки так удають, а на прохід кожного аж тягне, куди більше ніж до книжки.

Друга фаза — рада сімейна: Куди нині йти на прохід — у Берестки, на Копань, чи на Бручевицю? Берестки найближчі, але нецікаві, пласкі. Бручевиця — чудовий прохід, там єдиний у цілій околиці березовий гай, але ж туди далеко йти. Копань — стрімка гора, тяжко там старшим лізти. Врешті вирішують по-демократичному — куди хоче більшість.

І ось ідуть вони — нині вирішили — на Копань. Наперед, звісно, дітвора біжнить — Зоня з Ромчиком. І Славця й Ігор — на проході вони знов стають малими дітьми, за метеликом гонять, за цвіткою, за блискучим камінчиком лазять. У них мрія тепер — знайти «золоту міку», що про неї їм хтось розказував — ох, якби їм знайти хоч кусочок тієї леґендарної «міки»! Разом із ними вганяють приходські пси — великий мішанець Босий і чорненький Шпунтик — птахів полошать, ловлять хом’яків.

Далі дорослі йдуть, Олесь щось енергійно розказує, він у Львові студіює тепер на тайному українському університеті й оповідає предивні, прекомічні історії про колеґ і професорів і про поліційні арешти й про «хрунів» — отих, що зломали бойкот і пішли студіювати на польський університет. Хрунів, звичайно, треба бити. І зараз же зав’язується завзята суперечка між ним і Даркою. Дарка насправді зовсім погоджується з бойкотом і з атаками на «хрунів» — але вона противиться з привички, щоби дискусія йшла, та ще тому, що вона, як каже Михайло Колюга — «півперечна». І зривається завзята полеміка, всі прохожани прилучуються до тієї чи другої «партії». Більшість, очевидно, за Олесем, і Дарка мовкне на хвилю — ображена.

Більшість? А так — за Олесем і Марта обстає з молодим романтичним запалом і новий інструктор Василь Соплинець — анемічний бльондин, аматор модерної поезії, і навіть мовчазний і несміливий «вічний наречений» Дарчин, студент агрономії Голинський. І за те Дарка його зараз же при всіх вилаяла «дурним ідіотом» — і Голинський вже до кінця проходу мовчатиме розжалоблено. А Дарка нічого — за п’ять мінут починає оповідати якусь анекдоту з сільського побуту. Бо вона — родинний гуморист, уміє найкраще «бавити» кожне товариство.

Люба й чоловік її — о. Степан Прус — у дискусії не приймають участи, вони цікавляться тільки «практичними» справами. Аж дивуються Корчини, як отой Прус за декілька років переробив їхню сестру, недаром він із Угнова походить, а там, кажуть, усі — матеріялісти й купецькі душі. І нині Люба вже не та легкодушна красуня, що колись, нині вона вміє складати домашній бюджет і відкладати гроші до банку й облічувати, скільки її коштуватимуть діти — Зоня й Ромцьо. Ну, зовсім, якби вона не на приходстві родилася, а в якогось ремісника чи купчика. Та ж про гроші, бюджети й ощадності Корчини й приятелі їх таки принципово не говорять, та й правду кажучи — нема й про що, бо в Лисовичах ніхто — крім Прусів — не мав ні грошей, ні ощадностей, ні домашнього бюджету.

Зрештою, отець Степан навіть не йде разом із молодою ґенерацією, а позаду. Він — найкращий зять — по-джентельменськи підтримує бідолашну їмость Марію, яка нині наважилася піти на прохід також, і якій так тяжко лізти на стрімку Копань-гору. Вона безсило задихається, спираючись усією кругленькою, невеличкою фіґурою на рам’я зятеве. Її ґенерація — не та, що тепер, не така, як отієї стриженої Дарки, чи вирахованої Люби Прус. За її часів «випадало» всім дамам бути безсилими й делікатними в товаристві, хоч у кухні вони могли бути крикливими тиранами дітей і служниць.

Ціле товариство виходить на Копань — невисоку, але стрімку гору, що нависла над самим приходством і церквою. Збоку — урвище, де Ігор із Славцею тепер нераз шукають «золотої міки» й де раніше вони залюбки качалися стрімким узбіччям із гори вниз — ох як весело було тоді, як у голові крутилося! Далі — краєм гори простягнулися глибокі, кручені окопи, ще з Світової війни. Хто копав їх? Мабуть москалі, бо на захід звернені.

І Олесь скаче в рів і з молодечою фантазією прицілюється з уявної рушниці на захід.

Гарно, як ніколи ще, пахне яблуневий цвіт…

«От, уявім собі» — каже — «що від заходу підходять поляки, он там, розстрільною. А я тільки прицілився — бах! — і поляк упав підстрілений — як заєць.»

Усі жінки протестують в один голос:

«Ні, так не можна» — кажуть. «На війні тільки найжорстокіші вояки стріляють із прицілу до видимого ворога — а так — всі тільки навмання, Богові в вікна.»

Ігор не погоджується, думає: «1 звідки ті жінки знають, як воно там, на тій війні? І чого марнувати кулі?» А він, Ігор, стріляв би таки з прицілу. Він найрадше стріляв би тепер із револьвера — отак, як Степан Федак недавно до Пілсудського стріляв. Ох, як усі славили б його, як героя! Як відважно він ішов би на смерть — чи в тюрму! Але в голос Ігор говорити не наважується.

З проходу вертаються пізно, геть звечоріло й місяць великий викочується на сході, а на заході все ще фіолетні хмарки.

Ігор шепче Славці: «Яблуні цвітуть, давай поліземо на „нашу“ яблуню за шпихліром, там гарно так!» І лізуть разом, вона на «терасу», він на найвищий «трон» — так, як колись, у давні, добрі часи лазили, як ще малюками були. І дійсно — гарно, як ніколи ще, пахне яблуневий цвіт, місяць освітлює все таємним, незвиклим блиском — «мов ті бенґальські вогні на сцені театру в Кам’янці» — думає Ігор, а в голос не каже нічого, адже Славця ніколи не була в Кам’янці.

… Це була остання Ігорева дитяча ескапада із Славцею. Вже на другий тиждень вона почала, невідомо чого, бокувати від нього, і бавитись не хотіла вже й на прохід не йшла, виправдуючись якоюсь таємничою недугою. Вона перестала цікавитися й «золотою мікою» й метеликами й хом’яками, а стала накручувати волосся «рурками» й приглядатися сама до себе в дзеркалі. Вона стала дівчиною, а Ігор все ще залишився… дітваком.

ДОЩОВИЙ ДЕНЬ

…Надворі дощ. У великому Середньому покою — темно, бо ж вікна від півночі й заслонені молодим листям саду. Нудно — як в осені.

В сальоні грають у карти, весела така гра — «ремі». Ігорові дуже хотілося б заграти також, але ж там уже комплет грачів — Олесь і Люба й Марта й Славця-зрадниця, всі жартують, приспівують, пересварюються, «кібіци» через плечі заглядають — нема тут місця для нашого молодого героя.

Врешті він, витягнувшись на ввесь свій невеликий ще зріст, відходить з погордою від грачів — а ті навіть не помічають того. Ігор думає з гіркістю: «Ну, яке це дурне, все таки — грати в карти! Як можна стовбичити ввесь день над погано розмальованими кусками картону? Краще піти вже до Канцелярії, знайти цікаву книжку, почитати щось…» Адже ж він, Ігор, все таки, не якийсь приходський філістер, а молодий інтелектуал.

Книжковий запас у лисовицькій «бібліотеці» й читацькі зацікавлення Ігореві за останні чотири роки значно збільшилися, бо молоді Корчини (що б про них не думав Ігор) читати люблять і читають часто, в хвилинах вільних від проходу, балачки й карт. Читають, звичайно, не модерну поезію, бо то «глупе», та й найрадше таки читають перекладну літературу, типу, що його американці охристили б «міддл бров». В оскленій шафі лежать і брошури «Бібліотеки Діла» і Келлерманів «Тунель» і Зеліґера «Синя Фльота» і новелі Мопасана й повісті Золя, все, звичайно, в перекладах, українських чи польських. Лиш найстарша дочка Корчинів. Оля Пекар, у себе вдома гордо й сумлінно перечитує друковані дрібнюсіньким мачком німецькі видання «Рекляма» — очі псує.

Ігор також перечитав уже майже всю лисовицьку шафу — хоч Золя й Мопасан йому здаються майже порнографічними й часом сумління мучить його — а може це — «злі книжки», як у катехизмі сказано, може поповнив він страшний «задержаний гріх»?

Але нині Ігор зробив на найвищій полиці шафи нове відкриття — «Малженьство досконале», польською мовою й у подертій обкладці. А там такі цікаві ілюстрації й пояснення, читаючи їх і приємно якось і страшно робиться.

Читає Ігор, освідомлюється. Ну, це вже не колишні Мартині аматорські інформації, а наукова, серіозна книга. Ігор з цікавістю розглядає анатомічні рисунки, перекрої, червоні схеми кров’яних посудів — і нагло йому зовсім гидко робиться. Фе, яке погане все, мов покраяне звіринне м’ясо в жидівській ятці в містечку — і де ж тут мрії про кохання недосяжне, про романтичних красунь?

А крім того ще, ця книжка здається Ігореві очевидячки «зла» — і «гріх задержаний» буде й розгрішення сповідник не дасть. Та й як йому з такого поганого гріха сповідатися?

І «Ідеальне подружжя», кинене гидотним рухом, летить знов на горішню поличку шафи, там, де лежить від років уже, й досі не прочитана Ігорем, «Анна Кареніна»….

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Яке було відношення дванадцятилітнього Ігорчика до «красної статі», до дівчат-одноліток? Було воно неоднакове, контрастове між реальністю і мрією, як то звичайно буває в нашому суєтному життю.

У мріях і розповідях таємних, «собі самому», на самоті, Ігорчик уявляв дівчат страшно романтичними, етеричними, майже янгольськими створіннями. Навіть асоціювати їх із якоюнебудь біологічною функцією йому здавалося святотатством і образою. Всі вони — оті царівни з мрій — були ніжні й стрункі, із золотистим волоссям і голубими (звичайно!) очима. Вони були безпомічні й слабкі, але це лиш для того, щоб якийсь безстрашний лицар (от так, як Ігорчик із мрії) міг оборонити їх від лютого ворога чи дикого звіра.

А насправді — дівчата навколо Ігорчика не були ніяк подібні до вимріяних царівен. І волосся не золотисте в них, а звичайний галицький «шатен» — усі відтінки темно брунатного кольору, і очі не сині, а «пивні» якісь, і не безпомічні вони, а крикливі й зачіпливі. То й відношення Ігорчика до них було незацікавлене й сповнене погорди й легковажности. А вони так само мало цікавились Ігорчиком.

Та це не завжди було так. І часом — несподівано для самого юнака — в нього раптом пробуджувалося романтичне почуття до дівчини, вона ставала для нього на деякий час винятковою, омріяною істотою, не зважаючи ні на зріст ні на стан ані на колір очей чи волосся. Просто кажучи — Ігорчик закохувався.

От тепер нагадується йому, як ніжно він любив колись, ще «на Сході», в містечку Ярузі над Дністром, маленьку Лідочку, попадянку чорнявеньку, з якою він разом вичитував передвоєнний «Мірок» і Гоголя в російському виданні. Вона була на рік старша від Ігоря, кароока й темнокоса, насмішкувата така. Щоб доказати їй власну відвагу й мужність, Ігор хоробро поліз на стрімку «стінку» Дністра, мов той альпініст, що лазить по гірських скелях. А скінчилося все те для нього сумно — натягнув в’язи в нозі, тиждень пролежав, стогнучи, а потім кульгав, мов старий, а Лідочка, безсердечна, сміялася, «інвалідом» називала…

Ну, але він тоді був дітваком, а тепер інакше, він гімназист другої кляси і майже мужчина. І нині він таки «направду» закоханий. У кого? Ну, звичайно, в кузиночку Вірусю. У неї таке миле, округленьке обличчя і очі великі, чорні і вона ними так мило дивиться на Ігоря, видно він — не байдужий їй, хоч на три роки молодший. А до того, говорить вона з пречудовим лемківським акцентом…

Віруся, зрештою, своячка не близька, любити її не гріх. Навіть географічно вона геть іздалеку, вона з славного лемківського, попівського роду Боркутів. Боркути, звісно, «москвофіли» всі, завзятущі «кацапи», тільки ж Ігорчикові й це тепер не важливе. Зрештою, мати Вірусі, повдовівши, переселилася з гір до Перемишля, де, «тримаючи дітей на станції» якось проживала сама й дітей виховувавала. Бо в їмості повдовілої, звичайно, нема ні пенсії, ні кола, ні двора — «попа хоронять, а попадю з села гонять» кажеться.

І от тепер і мати й дочки Боркути залюбки заїжджають у Лисовичі, то на вакації, то на Різдво чи Великдень. Лисовицьке приходство гостинне й просторе, не те, що їхнє мешкання в місті, де майже в кожній кімнаті гімназисти-квартиранти порозсідалися.

А Ігорчик закохався не на жарт і вночі сняться йому кругле личко і чорні очі і говорить і жартує він із Вірусею на диво відважно, навіть навчився від неї усяких російських «циганських романсів» — «Там мчітса тройка удалая» і «За чарующій взґляд» і «Очі чорніє», ну, зовсім забув про свою давню антипатію до «кацапів». Він ходить поважно й замріяно й виструнчується на ввесь свій дванадцятирічний зріст і пригадує з вдоволенням, що хтось там узяв його за чотирнадцятирічного, словом, хіба він Вірусі не пара?

…Неділя перед вечером. Приємна, «блакитна» година, коли ще не засвічують лямп, а кімнати потапають зразу в рожевому відблиску Заходу, а потім у романтичному смерканні. Ігорчик у найкращому, поетичному настрої заходить у «канцелярію», аж раптом…

… У кутку, на ліжку сидять, тісно притулившися, дві постаті — Віруся Боркут і вуйко Олесь. Віруся тихо сміється, а Олесь і голубить її і пригортає і до вушка наспівує, зумисне перекручуючи популярний галицький романс:

і цілує покірно розхилені повні губоньки Ігорчикової мрії-кохання…

Ну, звичайно, Ігорчик знає, що вуйко Олесь — весельчак і цілувальник і до Вірусі в нього напевне нема серіозного відношення, от просто так цілуються собі «від нічого робити». Але ж найбільше Ігорчика болить, що вони цілуються таки при нім, його зовсім не завважуючи, так ніби він — не живий, закоханий юнак, а мебель якийсь, стіл чи крісло. І він, піднісши гордо голову, виходить із кімнати, на устах у нього роблено-цинічна усмішка, а в серці йому гірко-гірко.

«Дівчата!» — думає Ігорчик у болючому гніві. «Сорому ніякого не мають, тьфу! А й вуйко Олесь — такий! Такий! Ну, що воно за граматична форма така — ’цілуває’?»

І Ігорчик набрався тоді ненависти до жіночого роду, мізогіністом став — на цілих декілька місяців…

ГОЛЛІВУД У ЛИСОВИЧАХ

Марта Корчин так і не поїхала до вчительської семінарії в Перемишлі, дарма що в неї були вже й вступний екзамен і власна валіза спакована. Але інакше вирішила доля — чи пак фінансова ситуація на лисовицькому приходстві — і Марта вже другий рік навчається вдома приватисткою під опікою інструктора-студента.

Марті вже шіснадцять років — і вона романтична, фантазійна, гарненька дівчина, хоч личко в неї по-сільському рум’яне, а постава трохи коренаста — по-галицьки. Марті страшенно хочеться вирватись із села кудись, у широкий світ. Їй хочеться таємних пригод, страшних небезпек, цілунків із романтичними коханцями, такими чорноокими, лицарськими, з лискучим чорним волоссям — отакими, як на американських фільмах, такими, як Рудольф Валентіно. Марті хочеться — «ескапізму».

Для цього, власне, «ескапізму» молодих дівчат і для дешевих романтичних прагнень світового дрібно-міщанства, тепер, у середині двадцятих років, працює повною парою американський Голлівуд, те, що американці називатимуть «машиною мрій». Звідтіля розходяться по цілому світі — від Львова по Тімбукту — незліченні, плиткі, зовсім відорвані від реального життя фільми. Фільми «німі» — і тим вони романтичніші, тим легше продавати їх у Галичині — чи в Галилеї, змінивши тільки англійські на польські — чи арабські написи. А решту настрою доповнює бадьорий — чи сентиментальний акомпаньямент самотнього піяніста в темній залі кіна, а решту доспівують — домріюють собі самі маси безкритичних глядачів.

— деклямує Ігор раз-у-раз гумористичну віршу з «Діла»…

Але на селі, звісно, кіна нема. І нема його в поблизькому містечку, треба аж до Перемишля чи до далекого Львова їхати (цілих 60 кілометрів!), щоб подивитися на фільми. А без фільмів нудно Мартусі на селі — хоч помирай!

Та на щастя і Марта й Ігор і Славця знайшли доступ до американської «машини мрій», навіть не виїжджаючи з Лисович. Як? А через їхнє нове знайомство з вигнанцями з «далекого» Львова — сім’єю Г рициків.

Старий Василь Грицик був по професії залізничником, хоч народився в Лисовичах, господарським сином. Він ще за Австрії у Львові служив і придбав собі там чималу сім’ю, зовсім не лисовицьку з вигляду, а тепер поляки звільнили з роботи його — бо не хотів «перенести метрики». І львівська родина Грициків замешкала в батьківській мужицькій хаті, дивно відбиваючись і костюмом і поведінкою від решти односельчан. Старий Грицик — мовчазний і зажурений, Грицичка з намащеною «панською» мовою, дві старші дочки — Маруся — зовсім таки міська панночка, Єва — чорнява красуня, решта сім’ї —

дрібнота, помалу асимілюється до мужицьких ровесників.

Ігореві найбільше з усіх подобається молодша дочка — Єва, але він ні за що не признався б до тієї потаємної симпатії. Зрештою, і його й Марту й Славцю таки найбільше цікавить Маруся, бо вона вміє так чудово оповідати американські фільми, колись у Львові бачені. Вона оповідає не саму лиш фабулу, але й поетично описує мистецькі й психологічні ефекти, драматично спинює розповідь, коли героїня лежить прив'язана на рейках — а потяг-експрес наближається з нестримною швидкістю… Вона пластично змальовує всю плюгаву вдачу «Чорного Характера», захоплено описує вродливість і відвагу лицаря-рятівника. А приходські юнаки-дітлахи сидять мало не з відчиненими ротами, вони мов власними очима бачать на уявному срібному екрані — фільм — такий чудовий, повний пригод — американський фільм!

Мабуть Самуїл Ґолдвін і Л. Маєр і Дж. Цукор ніколи й не думали, що найвірнішими поклонниками їхнього мистецтва були — троє галицьких підростків у селі, де ніколи не було, й досі напевно нема, ніякого, навіть найпримітивнішого, кінотеатру….

РОМАНТИЧНИЙ ІНТЕРЛЮД

Коло приходства, від полудня простягнувся «ґазон» — по-простому — квітник. Та й усі інші приходства в околиці мають свої квітники, але «ґазон» у Лисовичах славний — просторий такий, з усіх боків обсаджений височенним живоплотом. Колись, ще за доброго австрійського часу, той живопліт обтинали щороку величезними ножицями, але тепер ніхто його не чіпає й граби, липи й ліщинові кущі в ньому ростуть, як самі хочуть і стоїть собі лисовицьке приходство мов у лісі, лиш комини й вершечок ґонтяного даху видно здалеку. А на ґазоні — цвітучі кущі всякі, жовті, білі, рожеві, давно насаджені, буйно розрослі, вже й назви їм ніхто не тямить. У кутку, дві високі смереки ростуть, на них узимку ворони товпляться, а весною такі чудові червоні шишечки висять, мов прикраси ялинкові. Між смереками Микола Пекар (він майстер на всі руки був) збудував штудерну альтанку з соснових лат, а по альтанці пнуться червоні пучечки рож. Яке прекрасне місце для закоханих пар, щоб на ньому зітхати до місяця, але ж тепер, здається, в Лисовичах зітхати нема кому.

Та чи дійсно нема?…

Та й ще на ґазоні розкидані чудові клюмби й грядки й на них повно всякого городового цвіту — ось тепер, на весну, цвітуть іриси й відцвітають нарцизи пахучі, а плекає всю ту квітяну розкіш — не повірите, хто — Олесь Корчин — студент, гуляка й джиґун, який у душі своїй дуже любить цвіти, але страшенно сердиться, коли їмость Марія похвалить його за його огородництво — при людях. Де ж таки — сором чоловікові робити «бабську» роботу! На ґазон висувається з приходського будинку — ґанок, колись гарненький, із вигідними лавочками й столом, а нині напів розвалений, лиш одна лавка зосталася. А на лавці Ігор сидить, вивчає латинську граматику другої гімназійної кляси. Вчиться напам’ять «виїмки третьої деклінації мужеського роду».

Звичайно в Ігоря, кажуть, пам’ять добра, раз перечитає — затямить усе. Але нині йому якось не лізе в голову. Може тому, що надворі весна і сонце гріє так тепло крізь навислі галузки дикого винограду й бджілки бренять, до ірисів летячи. Та й ще щось причувається Ігореві — щось наче гусятко мале пищить з-під куща ясмину…

Ігор зконцентровано й уперто шепче:

«І всі на ’ніс’ — ’ґвіс’ з попередним співзвуком» — «І всі на ’ніс’ — ’ґвіс’ з попередним співзвуком»….

Та що це, ні, йому не причувається, не гусятко пищить, а чути виразно Мартин смішно тонюсінький голос:

«їзууу. Їзууу!»

І дивиться Ігор — під ясмином Марта лежить на траві, ніжно гладить наїжену біляву чуприну інструктора Василя Соплинця й цілує його в рожевий, спочений лоб і примовляє, по-дитячому шепелявлячи: «їжуууу!»….

Якби ось зараз із безхмарного весняного неба в ґанок ударив грім — то Ігор не здивувався б більше, ніж тепер із цього мимовільного відкриття. Виходить — Марта закохана! І то в кого — в Соплинця! Ну, Марта ж, звісно, доросла вже, їй шіснадцять літ, їй можна кохатися й цілуватися, про це навіть у піснях співають і поезії пишуть, так, видно, гарно й добре. Але Соплинець! Як можна любити Соплинця — він такий сухий і нудний і руки в нього все холодні й вогкі, а шкіра рожева вся, а коли дотулитись до неї пальцем, то лишається білий кружечок від дотику. Фе!

Це так думає Ігор — а Марта думає інакше — з перспективи свого шіснадцятого року життя. Василько Соплинець їй здається й розумним і гарним, у нього очі блакитні такі й білява чуприна й минуле — героїчне, він сам про себе розказує, що він був «непослідною особою при Петлюрі» — хоч Дарка сміється, що він певне тільки в Ставці Головного Отамана на варті стояв…

Зрештою, Марта йде тільки за традицією Корчинівською, за прикладом старших сестер. Адже всі вони досі виходили заміж за інструкторів — то чому вона не може також? Бо, зрештою, в Лисовичах жениха не легко знайти.

Таємниця Мартусі й Василя Соплинця (а від нині й Ігоря) не залишається довго таємницею. Отець Корчин і їмость не дуже й дивуються — дівчина ж росте, а Соплинець, усе таки, вже майже скінчений студент, партія непогана. Але молода Корчинівська ґенерація дуже не сподобала собі нового кандидата на шваґра й мов завзялася «збридити» його Мартусі. Вже він для них і дурний і поганий і малощо не большевик! А найкомічніше в нім те, що він — фанатичний звеличник поезії Павла Тичини!

Літературні смаки Корчинів — дуже консервативні, і в поезії вони дальше «Кобзаря» й «Зів’ялого листя» (та ще різдвяних віршів Лепкого) йти не хочуть. «Молода муза» для них була анатема, Пачовський — модерніст, а Яцків — таки просто дурень і все! А тут отой Павло Тичина! Мова в нього комічно «наддніпрянська» й пише таке щось, що в нім «ні голови, ні ніг»:

Ну, при чому тут пан? І що має спільного з сонцем музичний інструмент — клярнет?

Та дійсно, прошу панства, як можна отак змішувати музику з… астрономією?…

Бідолашний Василь Соплинець і блід і червонів (з його комплексією це йому легко лриходилося), боронячи свого поетичного кумира — Тичину перед нападами лисовицьких філістрів. Але це його в очах молодих Корчинів робило ще глупішим і комічнішим.

Коли ж Василя Соплинця припадком у Лисовичах не було, тоді жертвою сімейного гумору ставала Марта. Ось вона сидить біля стола в Середньому покою, насуплена, лиха, а з усіх боків сипляться на її адресу й на адресу її коханого колючі дотепи. І в серці в Мартусі будиться мимохіть сумнів — чи дійсно ж він — Васильчик її — такий гарний і мудрий, як їй здавалося зразу?

Щоб ще більше підкреслити власні гумористичні арґументи, Олесь Корчин удається… до пластики. Він нашвидку вирізує з паперу лялечку — Василя Соплинця, довготелесу таку, з незграбними ногами й довгим носом, показує її й приговорює:

«Ось тепер наш Соплинець іде в Перемишлі по вулиці, а тут стоїть ліхтарня» (за ліхтарню править кухонний ніх), «Соплинець хоче обминути її, а тут — бац! — зачепився за ліхтарню великим носом»…

— і лялечка повисла довгим носом на кухонному ножі.

Мартуся вибухає плачем — вибігає з кімнати…

«Донна е мобіле» — співається в опері Верді, «жінка — змінлива!». Особливо, коли тій «жінці» лиш тільки шіснадцять літ, коли її коханого всі критикують, і коли вона — поїхавши незабаром у школу — побачить у місті силу-силенну хлопців, гарніших і молодших від її першого милого.

І сталось так, що півроку пізніше кохання Мартусі Корчинівни з Василем Соплинцем остаточно розбилося, а до Лисович приїхав новий студент учити дітей до гімназії…

СЕЛО

Лисовичі — чудове село, коли на них дивитися здалеку, з одної з навколишніх «гір». Найкраще — з Копані. Церква й приходство на горбочку пишаються, школа й кооператива — скромно, внизу. Зелений вигін на «Ставиську» вкритий білими й жовтими цятками гусей і гусенят, потік — без назви — зарослий вербами, саджавка кругла, мов дзеркало. А кручені вулички й хати білі серед високих черешень, зелених садків — зовсім, як у Шевченка:

А яке воно зблизька, оте село? А люди?

І тут доводиться признатись із соромом, що Ігор — демократ і мужицький внук — мало знав ізблизька оте село й людей у нім. Чому? Змалку його, та й інших приходських дітей, не пускали бавитися з ровесниками в селі — «дітиськами», бо ж «дітиська» нечемні і говорять «погані» слова, ще чого доброго й Ігор навчиться отих «поганих» слів і доведеться йому з того сповідатися.

А пізніше, коли Ігор трохи усамостійнився, його відпихали від села вбогість і задуха внутрі мужицьких хат. Лисовичани були такі інакші від мальовничих «селян» у народніх п’єсах на сцені й навіть інакші від Ігоревих свояків у батьківському, подільському селі. Там — хати були заможні й просторі й люди чисто вдягнені й не вживали вони непристойної лайки. А тут…

Все таки, дванадцятилітній молодий ідеаліст відчував конфлікт поміж його «демократичними» поглядами й власною ізоляцією від села й він деколи намагався наблизитись до «людей». І завважував, що, на диво, консервативному о. Михайлові й гордій їмості й навіть насмішкуватим молодим Корчинам було легше знайти спільну мову з селом, ніж йому, з усіма його ідеалами.

Це було насамперед тому, що він був лиш «пів-крови Корчин» і на селі сидів тільки гостем — час до часу. Йому ніколи не пощастило навчитися як слід лисовицького діялекту, ані того звичайного, сільського, ані того «панського», що ним розмовляли на приходстві.

А далі — він переконався, що Лисовичі були страшенно консервативне село. Їх «ідеологом» був старий Михайло Колюга, який говорив «Слава Йсу» до лямпи, бо так його колись навчив «добрий пан». Їхнім гаслом, що його раз-у-раз повторяли і Михайло Колюга і їмость Марія, було: «Не просім Бога, жиби инші пани настали, іно жиби ті ліпші стали!».

Лисовичани ненавиділи зміну, всяку зміну. Вони направду любили свого «старенького» цісаря й ще досі плакали за вбитою Єлисаветою. А Польщу вони ненавиділи не стільки навіть з українського патріотизму (про Листопад деякі старші казали — «І нащо було тої бунтації робити?»), а тому, що це нові пани настали, та й не «ліпші» вони, ой, не ліпші!

Ігореві легше було розмовляти з ровесниками — молодими пастухами. Він навіть пив із ними доморобний «мід» на пастуший празник — святого Петра та курив їхні клоччяні «цигарки». Від одного й другого його боліла голова. Та й ще вражала його груба мова й жорстокість малих дикунчиків, яких головним виховним засобом був батьків ремінь і материна лайка. Колись, ще дитиною, він гірко плакав над викиненими з гнізда писклятами, його аж трясло, коли бачив, як хлопці «пускали млинка» із хрущів, чи знущалися з півмертвого щура.

Село жило й росло, начебто, без зміни, вбоге, консервативне, перелюднене, щасливе на власний лад. Все вужчими ставали «батоги» вузеньких селянських нивок, мальовничо розкиданих по узбіччях лисовицьких «гір». Пастухи росли й ставали конюхами, підпарубочі — парубками. А коли підросток перший раз косив сіно, він «ставив» горілку товаришам і його врочисто «фричували». Старший парубок вилазив високо на стріху й кричав зично на все село:

«Кутєни, Волєни, Сторонєни, Зазамчєни — дайте знати на Діброву! Хто би сказав, що Іван Калита не вміє косити, той дістане три рази г писок!»

Далі молодий Іван до дівчат ходив, і готувалося весілля — довге, коштовне, з «троїстою» музикою. На приходство приходила «молода» з дружкою — такі молоді, рум’яні, засоромлені, всім доземно кланялися й просили: Старших—«Прошу вашеці о благословенство!», а молодших — «Прошу вашеці на весілє!». І було весілля й родилися діти й далі ділилися вузенькі нивки. А на приходстві казали: «Чого хлоп бідний — бо дурний. А дурний — бо бідний». Начебто зачароване коло.

Лиш на дні душі того консервативного, напівголодного, вдоволеного села тліла іскра бунту, яка могла вибухнути несподівано й нелогічно — як палячи панський замок — чи ламаючи приходський фортепіян.

І хто міг подумати, що з ровесників Ігоревих, отих замурзаних, примітивних «дітиськ», колись виросте нове, інакше покоління села — кооператори, просвітяни, підпільні боєвики?