Лисовичі: хроніка галицького приходства

ДОРОГА «НА ГОРИ»

Ігореві вже дев'ятнадцять літ. Він і пластун і спортовець (хоч у футболі незграбний зовсім) і інтелектуал — звеличник Сореля й Донцова — і в Організації призначений районовим провідником і в тюрмі півроку сидів. Словом, звідки не глянь — видатний і замітний молодий чоловік. І ніколи вже в пізнішому віці Ігор сам собі не здаватиметься таким великим, як тепер, у дев’ятнадцять років.

Але до Лисович його все таки тягне, такою дитячою, атавістичною тугою — мов до місця народження, до рідної хати. І влітку, ще заки поїхати на студії на чужину, Ігор вибрався в гості до дідуся Корчина.

Подорож із Львова до Лисович не далека й досить приємна. Насамперед — трамваєм на львівський Двірець, великий такий, з розмальованими стінами заль і високим скляним дахом. І потяг паровий уже пихкає й димом курить, залізничники метушаться, важні всі, в гарних мундирах, у червоних шапках. Далі — півтори години їзди потягом, з усіх боків долітають уривки польської конверсації — «прошен пана, прошен пана»…, жиди всю дорогу заїдають щось, селяни сидять мовчки, поважно, непорушно. За вікнами пролітають знайомі, десятки разів бачені, все цікаві краєвиди. Вечоріє…

На станції в містечку на Ігоря не чекає «фіра» — адже в лисовицькому приходстві вже давно нема коней, а найманого візника Ігор не замовляв у листі, не хотів турбувати стариків. Він же молодий, здоровий і пройти десяток кілометрів йому — дрібниця. Та, щоб швидше було, Ігор піде коротшою дорогою — «На гори» — куди кіньми звичайно не їдуть, бо стрімко дуже.

Ігор вихоплюється на першу «гору» — гарно так, містечко ледве мріє внизу під рожевим світлом заходу, здалека виблискують станційні вогні… Далі дорога в’ється вниз, у балку, геть темно вже, тільки місяць-молодик присвічує. Ігор швидко йде, пруживим, молодим кроком — ще одна гора, знов балка, ліс… Колись давно, ще чотири роки тому, в п’ятій клясі, в холоднющу зиму 27-ого року він їхав сюди лещатами, заложивши хвацько берет на ліве вухо — а праве відморозив тоді, до нині свербить.

Та нині якось так радісно Ігореві, як тому хлопцеві у вірші Лепкого, що то «додому вертавсь із школи, з міста». Він же дев’ятнадцятилітній молодий чоловік, сповнений почуття власної «дорослости», а хвилюється, як малюк, як колись, хотів би забігти скоріше, він — щасливий з ожидання зустрічі, зустрічі з дитинством, із минулим.

Йому ввижається старий приходський будинок і знайомі кімнати й близькі люди, дідусь усміхнений, бабця кругленька й добра, веселі, балакучі тітки. Він бачить, ніби в завтрашньому ясному сонці, такі знайомі, рідні картини — подвір’я, ґазон і сад, дерева, стежки. І на прохід він обов’язково ходитиме, сам — щоб більше бачити, більше пригадувати. І він — хоч дорослий — полізе на стару яблуню, щоб нагадати часи дитинства. Щоб на чужину повезти оті золоті спогади з «рідних» Лисович.

Ігор хвилюється, довжиться дорога — але ось уже й хуторець видно — «Мазура» — єдиного поляка на все велике українське село. І перший присілок — Кут, і стежка вивозом, колишнім замковим ровом і сад «3а хатою» — сливовий сад.

Ніч темна, та Ігореві, все таки помічається, що приходство якесь не те стало — принишкло, постаріло, обідніло. Город необсаджений, завалений паркан, порожна клуня…

У сінях темно, важко намацати замок у дверях, але ж у кухні — людей стільки й світло аж очі разить — від нафтової лямпи число вісім — Ігоря чекають уже, сміх, привітання, обійми бабусині.

Бабуся ще більше змаліла якось і схудла й сукня на ній стара, вся полиняла. А дідусь — ледве ногами соває, підпирається костуром, сиве волосся його геть прорідло, але усмішка все та сама — розумна й добра. А молода ґенерація — нічого, мало змінилася, тільки Славця — доросла вже, єдина з усіх дівчат Корчинівських на університет пішла. А біля неї наречений «крутиться», колеґа з університету, Ярослав, обидвоє вони — поважні такі, разом тримаються, все шепчуть щось, пересварюються. Може й цілуються — як не бачить ніхто. А Марта, бідолашна, з чоловіком і дітьми в одній кімнаті тиснуться — без роботи сидять у батьків. І ще одна нова людина на приходстві — «сотрудник» Левич, невисокий, чорнявий панотець, помагає недужому о. Корчинові в парафіяльній праці.

І дивно Ігореві — кімнати якісь менші здаються й стелі нижчі й люди бідніші й не такі гарні, як колись. Але все таке близьке й рідне йому, ні він таки не розчарувався новою зустріччю з Лисовичами. А завтра буде сонце й сад і прохід — гарно буде завтра.

БЕЗРОБІТНА ІДИЛІЯ

Марта, відомо, була романтична дівчина. Але вона ніяк не відрікалася приходських традицій і добре знала, що призначення жінки — вийти заміж і мати дітей. Тому всі перемиські залицяльники й кавалери її — і Володко-підпільник і «мамин хлопчик» Тусьо і Славко-пластун і навіть жидок-українофіл «Мошко Рудий» — були для неї лиш хвилевою розвагою, а чоловіка вона сподівалася знайти таки «вдома» — в околиці Лисович.

І знайшла. Коли хтось хотів би придумати очевидний контраст до Василя Соплинця, то таким контрастом міг би легко бути другий наречений Марти — Дмитро Чапля. Контраст був не лиш фізичний, а й духовий. Чапля — був подібний до відомого ідеалу пізніших американських смотриків — «tall, dark and handsome». Він здавався ще вищим, ніж його метр вісімдесят, бо був стрункий, довгоногий, мов створений для чобіт і офіцерського мундиру. Обличчя в нього було екзотично темне — якесь перське чи турецьке, здавалося, хоч народився він таки в найближчому до Лисович селі. Мабуть рід Чаплів виводився від давніх поселенців княжих — чорних клобуків, чи то може якась прабабуня його згрішила з полоненим турчином. А по вдачі й по славі своїй Чапля був легкодух і джиґун і танцював чудово й добре в карти грав. У час, коли наша розповідь точиться, він повернувся якраз додому з армії й із Йозефівського табору.

Не диво, що новий залицяльник Мартин, такий романтичний, такий інакший від сухого педанта Соплинця, зразу ж таки «збив із ніг» нашу героїню й вона закохалася в свого Дмитрика на смерть. На приходстві це зразу викликало скандал, бо там після досвіду з Миколою Пекарем і на холодне дмухали, а Чапля не мав ані доброї посади (якийсь кооператор, подумайте!), ані доброї слави в приходському розумінні. Отець Михайло сварився, їмость Марія плакала, але кохання, кажуть, перемагає всі перешкоди й Марта скоро таки вийшла заміж — звичайно — за Дмитра Чаплю.

І Дмитро Чапля виявився, на диво всім, таки добрим чоловіком для Мартусі, мабуть і джиґунство й легкодушність його були тільки позою, привезеною з військової еміграції. Подружжя Чаплів жило закохане й щасливе. Аж десь за сім тисяч кілометрів від Лисович ударив грім. Восени 1929 року на нью-йоркській біржі стався «крах» — і системою відосередніх кругів Велика Депресія поширилася по цілому світі. Врешті прийшла вона й до Польщі й тут найміцніше вдарила по українському «Беренлянді», а найболючіше по малому й убогому Повітовому Союзі в Делятині. І Союз збанкротував і Чапля з Мартою й трьома малими дітьми поїхали в гості до Лисович. Вони стали часткою тієї трагічної кляси, яка сиділа «на ласці» в свояків, у сільських приходствах, у мужицьких хатах, без гроша ощадности, без соціяльного забезпечення, без виходу й без надії — кляси безробітних інтелігентів.

Дмитрові Чаплі бідувати — не першина, він уже змалечку, як мужицький син, на возі був і під возом. Та й Марта не привикла до розкошів. Їмость Марія віддала для вжитку їм найменшу кімнату приходства, тут стояло «ліжко на ліжку» й увесь день пахло мокрими пеленками — але ж подружня ідилія Чаплів від цього аж ніяк не терпіла.

Чапля пробував був заводити новий лад у приходському господарстві — він же господарський син! Але їмость Марія ніяк не могла стерпіти конкуренції, та ще від нелюбого зятя, через якого вона стільки сліз пролила колись, і вона відогнала Чаплю назад у його малу кімнатку, сиди, мовляв, і до мене не вмішуйся.

Тоді Чаплі нагадалися давні спомини з Чехії й зачитана десь кооперативна лектура й він надумав закласти на приходстві «зразкову курячу фарму». Підлатав старий курник, нагородив кліток, купив кілька десяток курей — і почав яєшну продукцію. Але з півсотні курей, та ще в час Депресії, коли яйця йшли за безцін, вижити важко було й Чаплі його «фарма» давала тільки ілюзію господарської незалежности й пару злотих на пеленки, іграшки й молоко для дітей.

І Чаплі далі жили отак — убогі, закохані, щасливі невдачники, відділені від світу й людий і навіть від решти Корчинів, які все таки мали перед собою хоч якунебудь перспективу. Але ж Чаплі не були цілком ізольовані — бо вони почали працювати в селі, в читальні, «Відродженню» й навіть — у перших початках лисовицького підпілля.

ДИСКУСІЯ НА ПОВАЖНІ ТЕМИ

Поміж Ігорем і Ярославом — очевидна, хоч трохи прихована антипатія.

Ярослав не любить Ігоря за те, що він «штубак». А «штубацтвом» називає Ярослав усякі там молодечі «примхи», різні пропаганди, акції, експропріації… Та й Ігор, із його молодою амбіцією, «бриґідською» фанфаронадою, балачками про Сореля — здається йому самою персоніфікацією «штубацтва». Бо Ярослав вірить тільки в коструктивну роботу, в культурне піднесення села, в економічні здобутки, а не в якісьтам «лицарства абсурду». Він — рідке явище серед тогочасної студентської молоді, він — переконаний леґаліст. А на дні душі він може ще боїться також, що «штубаки» — от такі, як Ігор — чого доброго можуть викликати нові урядові репресії і йому — Ярославу — не пощастить здобути вчительську посаду й він сидітиме безробітним із жінкою, як якийнебудь Чапля.

І за таке саме — за його погляди — не любить Ігор Ярослава. За те, що він — «опортуніст» і в угодовій клерикальній газеті працює, яка гостро нападається на націоналістичне підпілля. І за те, що Ярослав — практичний реаліст, а, на думку Ігоря, всі молоді повинні бути обов’язково романтиками. А якийнебудь Зіґмунд Фройд міг би й докопатися на дні тієї антипатії Ігоревої якогось «сублімованого сексуалізму» — заздрости за те, що Ярослав здобув його товаришку дитячих ігор, Славцю, тіточку-ровесницю.

Між Ярославом і Ігорем зчаста відбуваються словні зудари, не бої смертні, а такі тільки козацькі герці.

От і нині. Навколо стола в Середньому покою сидять, як звичайно, Корчини. Люба Прус, що в гості до батьків приїхала, говорить із заможною впевненістю й із погордою «мающих» до «немающих» — говорить про Дмитра Чаплю:

«Та де би я сиділа так тестеві на голові! Та якби я була Дмитром, я би пішла мішки носити, а не сиділа би м так!»

«Мішки носити», це в Корчинів найобразливіша й найважча форма праці, а мову Любину припадково зачула Марта, збоку сидячи, і тепер кидається в дискусію «з кигтями», боронячи милого Дмитра:

«То ти хотіла би, щоб Дмитрик мішки носив? А що тебе то обходить, що він робить? Він без праці не сидить, ми маємо курячу фарму, ми маємо незалежний дохід, від тебе грошей не просимо!»

Ігор збоку сидить, не вмішується до «бабських сварок», хоч він, очевидно, симпатизує з Чаплею. Але він мовчить і читає завзято «свою», націоналістичну газету «Український Голос». Там такі прекрасні статті пише молодий редактор Зенон Пеленський, так і пізнати, що вчився він у добрій німецькій школі, в славному місті Берліні.

Ярослав збоку приглядається і єхидно запитує: «Ну, що там пишуть? Коли вже починають революцію?»

Ігор спалахує:

«„Український Голос“, це леґальна газета, газета молодих» (Ігор зумисне підкреслює ’молодих’) «але там усе ж таки не виписують таких дурниць, як у вашій „Новій Зорі“. ’Гамаксойка’! Ну, що той Назарук хоче з тією ’гамаксойкою’?»

Ярослав приймає нестерпний для Ігоря дидактичний тон, тон «старшого», і пояснює повчально:

«Гамаксойками називали колись греки диких кочовиків, мовляв — ’хати на колесах’.»

Так, якби Ігор сам не знав того! Та ж він греку при матурі здавав, «форцуґом» вийшов.

«Добре, але яке це має відношення до української національної революції?»

«А те, що, на думку Назарука, усякі ті УВО, ОУН-и тощо є виразниками того самого нашого давнього, степового, бунтарського, руїнницького духа, який колись скликав Чорні Ради, чи валив Гетьманат у 1918 році»…

«То ви хотіли б, щоб у нас зовсім не було революційного духа, щоб ми корились мовчки? А що дала нам десятирічна робота ваших леґалістів, наприклад — УНДО — спольщені школи, закриті гімназії, зруйновані кооперативи?…»

«Ну, гімназії закрито власне через ваше дурне ’Юнацтво’, розполітикування молоді. А нищення кооператив, пацифікацію — хіба не ви самі спровокували це вашими ідіотськими саботажами? Чи ви хотіли б, може, щоб знову прийшла пацифікація?» «Ну, пацифікація — каже Ігор із запалом, хоч без особливої впевнености — пацифікація принесла й незаперечну користь. Ніщо так не зреволюціонізувало маси, як власне пацифікація.» І додає відому втерту фразу: «Для нас — чим гірше, тим краще!»

Ярослав бачить відкритий фланк супротивника й зараз же ним користується:

«Чим гірше, тим краще? То може ви хотіли б, щоб до нас прийшов большевицький режим — там тепер зовсім погано?»

Ну, тут Ігореві бракує арґументу, большевиків же ніхто не хоче, особливо тепер, після ліквідації СВУ. Але на щастя Ярослав, у полемічному запалі, сам подає йому дошку порятунку:

«Зрештою, „Нова Зоря“ — зовсім не ундівський журнал, нам із УНДО-м не по дорозі, ми маємо власний світогляд…»

«Так, ми знаємо, — каже Ігор — ви за целібат, за латинщення обряду, ви навіть атакуєте митрополита за його „східню“ орієнтацію!»

Ярослав відбивається, говорить щось про універсальність Церкви, про перевагу нежонатого духівництва в добу небезпеки — але дарма! Симпатія всіх слухачів тепер беззастережно по боці Ігоря, бо Корчини — народ консервативний, вони обрядові патріоти і в целібаті вони бачать загрозу для провідного прошарка села, для їх власного життєвого стилю, для них самих.

Ігор — досить несподівано й для нього самого незадовільно — виходить переможцем із дискусії. Ярослав сидить лихий — надутий. Врешті ситуацію врятовує «янгол миру» — Славця, вона ж щиро любить Ярчика свого (хоч і свариться з ним) а й Ігоря долюблює з привички й тепер каже дипломатично: «Ну, ви політики, ви ще колись дополітикуєтеся…» І обидва молоді політичні супротивники всміхаються, хоч трохи криво й без особливої щирости.

А Ярослав, успокоївшись, повертається до його улюбленої теми — до споминів про Волинь. Він же з батьком прожив там декілька літ і тепер уміє розказувати прекумедні анекдоти про дивних і незнаних земляків — тих з-поза Сокальського кордону. Подумайте — вони їдять квасне молоко з цукром! А огірки — з медом! А як горілку п’ють — ого!

КУЛЬТУРА Й ПОЛІТИКА

Хоч як критично відноситься Ігор до «опортуніста» Ярослава, то він таки не може відмовити йому одного — доброго смаку й широкого зацікавлення в літературі. Він і Славцю вже на свій лад переробив і в лисовицькій «бібліотеці» в Канцелярії появилися нові книжки, здебільша з польської «Біліотеки Нобелівських Лавреатів». Останнім часом ціла молода Корчинівська ґенерація закохалася в Джона Ґелсворсі й усі навипередки перечитують «Саґу Форсайтів» і «Людську Комедію» й дискутують при столі в Середньому покою красу й романтичність Ірини чи примхи молодої Флер. Аж дивно слухати, як приходські селюхи знаходять багато спільного з будівничими англійського капіталізму, мабуть тому, що і в одних і в других є той самий глибоко закорінений консерватизм і антипатія для всяких абстрактних «дурниць». І Ігор перечитує «Саґу» й захоплюється ясним, простим, прозорим стилем автора, таким інакшим від деяких сучасних українських, східніх і західніх, письменників, епігонів європейського «модернізму». Він віднаходить і себе самого в молодому Велові Дарті, що то був «пів-блазня, а пів-форсайта». Але ж ні, думає Ігор, у нього самого нічого блазенського нема, хоч може й є трохи Пекарівської фантазії…

Але, крім нових авторів і «Лавреатів Нобеля», в Лисовицькому приходстві появилося ще щось новішого — перший зародок культури нової доби — «культури з бляшанок», чи «масової культури», що двадцять літ пізніше розпаношиться по всьому «цивілізованому» світі: У Лисовичах появилося перше радіо.

Початок був скромний. Дмитро Чапля за п'ятнадцять злотих купив маленький «кришталевий» апарат, що в ньому вся техніка — лиш блискучий камінчик, сталеве вістря дротика й кілька пружин у коробці, та ще й слухавки-навушники.

З цим апаратом Дмитро Чапля лежить у його маленькій кімнаті, на ліжку — цілими годинами, в час вільний від «курячих» зайнять. Він слухає на ньому чудесних, далеких передач, слухає музику симфонічних оркестр, яка ніколи ще раніше не доходила до Лисович, слухає вісток про абесінську війну й про виборчу перемогу Гінденбурґа й про японську аґресію в Китаю — і вістки ті радісно передає всім Корчинам і селянам у читальні, з невідлучним, оптимістичним коментарем:

«А може таки буде війна!…»

І всі тішаться. Навіть старий, геть посивілий вже, Михайло Колюга примовляє, вийнявши люльку з беззубого рота:

«Цццц — войни!…»

Бо дуже вже надоїла всім «панська» Польща й жити на селі чим раз сутужніше стає, навіть тих пару грошів на сіль і «гас» у кооперативі важко дістати й кожний сірничок розколюють на четверо — а податки тягнуть, а «здекутори» по хатах ходять…

То й у виборах останніх Лисовичі голосували на «вісімнадцятку» як один муж. Тільки стара Марина Шевчичка вперлася голосувати на урядову «одинку», бо «пан їй дав п’єтку» за той її голос. Але молодий син її, Миханьо Шевців, уночі хитро підміняв мамин «нумерок» під подушкою, а Марина, нумерів не знаючи, так і кинула отой папірець у виборчу урну, не дотримала віри доброму «панові», і Миханьо з радістю розказував, як поліційний комендант на Лисовичі сердився:

«Лісовіце — шляк вас трафі!»

Але пацифікації до села таки не прислав…

Ще щось Чаппя розказує Ігореві пошепки. Він — старий вояк і колишній член УВО — почав самотужки організувати в селі підпільну сітку. Чи не міг би Ігор дати йому якийсь офіційний «зв’язок»?

Ігор відмовляється «з конспіративних оглядів». Чапля йому симпатичний, але ж він незаперечно «старший» — тридцять років з гаком. А революцію Ігор уважає привілеєм молодих людий. Ну, звичайно, там десь нагорі є й «старші» — колишні старшини, полковники, от, Коновалець, кажуть, має аж сорок літ — але тут, у Лисовичах? Ні, Чапля рішуче застарий. Та й яка може бути революція — в Лисовичах?

ТІ, ЩО В ПАНИ ПІШЛИ

В Лисовичах дівки до міста не йшли, от хіба лиш на служниці до панів та жидів. А звідтіля дівчина поверталася згодом, як мудра — то з посагом, а як дурна, то з бахуром малим. Але до гімназії сільській дівчині йти ніяк «не годилося». «Дівці книжка не плявдує» — казав авторитетно старий Михайло Колюга. «Дівці плявдують горшки, миски, та й рискаль і мотика. Бо в дівки волос довгий, а короткий розум.»

Інакше — хлопці. І в Лисовичах були аж три такі, що в гімназії вчилися й у пани пішли, було їх три, а радше — півтретя.

Перший — син найбільшого багача в селі, Василь Грищишин. Ігор пам'ятає його ще з часів війни — який він гарний був тоді — високий, стрункий, у модному «цвікері», в блискучому ляйтенантському мундирі й із срібною китицею на шаблі. Бо він був професійний офіцер Цісарської й Королівської армії й війну перебув не в окопах брудних, а в елегантному генеральному штабі. Але скінчилася Австрія і кар’єра молодого Грищишина раптом урвалася. За Україну він воював не в блискучому адьютантському мундирі, а як старшина боєвий — бої за Львів, відворот за Збруч і тиф і полон… А по війні до дому вернувся й господарем став, на багатому ґаздівстві батьковому. Батько ж умер, а інших синів не було.

Кожний раз, як Ігор у лисовицькій церкві стоїть, він дивиться на отого Грищишина крізь «дияконські ворота», як він у першому ряді разом із багачами стоїть. І дивує Ігоря, як той колишній штабовий офіцер чимраз більше перемінюється в статечного лисовицького ґазду. Вже й у біле вдягається — як усі — и чоботи носить юхтові. Одно лиш у нього залишилося з давнього ц.к. ляйтенанта — незмінний «цвікер».

Другий лисовицький виходень із села — зовсім інакший. Насамперед походженням, бо він не багацький син, а син найбіднішої вдови в селі — Василь Латина. А «в люди» вивів його не хто інший, а Дарка Корчинівна, жінка з характером і своєрідним упертим почуттям людського обов'язку. Вона відкрила в маленькому, замурзаному Василеві бистрий розум і амбіцію вчитися й вирішила за всяку ціну післати його в школу. А може з нього виросте другий Іван Франко? Зразу вчила сама його, потім гроші посилала з власної невеликої вчительської платні. І Василь пішов у місто, не, як Стефаник, «увесь у білому», а в гарному гімназійному мундирі, із «зрібного» полотна шитому, синьою краскою закрашеному, і вчився — книжки зубами гриз, першим учнем у клясі йшов, а вечором — заробляв лекціями в дурніших «панських» синів. Потім і юридичний факультет скінчив, таким самим способом — лекціями. Але ж довгі роки недоїдання й непосильної праці зламали неміцний організм Василів і захворів він туберкульозою. Та й дух його також зламався в тому змаганні, ні, не зламався, а викривився, згірк. Коли тепер Василь Латина приїде зрідка до Лисович, то сидить він здебільша не в рідній халупі, а на приходстві, й говорить цинічно й насмішливо, з підкреслено мужицькою вимовою. Бо в душі Василя дві душі борються — любов і ненависть до рідного, бідного, незмінного села.

А «півтретя»? Ну, цей останній продукт лисовицького змагання до освіти, власне, ніколи не «вийшов у пани». Він був син сільської багачки, яка позавидувала успіху «голодникові» Латині й вирішила післати власного сина також до гімназії — Демко (а «по панськи» Дизьо) Гірняк.

Дизьо був недурний, але не стільки наукою зацікавлений, як амбітний дуже. Зразу мати його влаштувала для сина приватні лекції в «панича» Долька й платила цьому інструкторові не грошима, а харчем добрим, багацьким. По всьому селі ходила сміховинка про те, як Дизьо виїв із печі приготований для панича товстий свинячий росіл — «добрий росів», хвалився Дизьо.

Потім Дизя післали в гімназію, але він там успіху не мав. Може не добре підготовив його інструктор-«панич», а може хлопцеві просто не хотілося вчитись. І по трьох клясах Дизьо вернувся в село й рішився дякувати. Цілу революцію в селі розчинив, щоб стати на місце «старого» дяка. Але ж о. Корчин уперся й не приняв півграмотного кандидата. А тоді Дизьо образився на приходство й село й став лідером першої опозиційної партії в історії Лисович — секти «байбельників», партії невеликої, лиш він та жінка та ще тесть його, «американ», що недавно приїхав у село.

І хто казав, що Лисовичі ніколи не міняються?

ПРИХОДСТВО Й ШКОЛА

У Лисовичах, як і в кожному селі, побіч приходства є ще й друге вогнище сільської інтелігенції — школа.

До того ж тут, де поляків майже зовсім нема, і школа й учителі українські, рідкісне явище в спольонізованому галицькому шкільництві.

А все таки, між приходством і школою нема близького контакту, хоч побіч себе стоять вони, то одно до другого далекі й нерівні. Нерівні навіть у фізичному значенні — приходство біля церкви, високо, на горбі, а школа внизу, на вигоні, над річкою. А психологічно — в Корчинів є почуття власної більшевартости, а до вчителів — співчутливе легковаження. «Така учителина бідна, і воно сі до світа пхає» — говорить милосердно їмость Марія. Дарма, що в школі тепер мають більше грошей, ніж на приходстві, бо там же державна пенсія, а в приходському господарстві — криза.

А зрештою, вони дійсно бідні тепер — оті галицькі вчителі, після «закону Ґрабського» й після дванадцяти літ польського панування. Давно минулися давні, славні часи, коли вчителі будили свідомість села, закладали читальні, були громадськими провідниками. А нині — вічний страх перед інспектором грізним і загроза, що от-от перенесуть кудись на заслання, «на мазури». Нині кожний учитель власної тіні боїться.

От і в Лисовицькій школі: Вчителя Круп’яка, симпатичного лисавого чоловіка, з трохи штучними, підкреслено «культурними» манерами, перенесли «для добра школи» кудись на Захід, аж у Познанське воєвідство. Сім’ю його розбито, бо дружина Круп’яка далі залишилася в Лисовичах, разом із малими дітьми. Але вона на приходство в гості не ходить, вона залякана, запрацьована, чотири кляси вчить, хати й діток доглядає та ще й працює в городі шкільному. І в церкві вона, звичайно, не за престолом з Корчинами, а «з людьми» у бабинці стоїть.

Єдиний прямий контакт між приходством і школою тепер — два хлопчики, Круп’яки малі, обидва біляві й гарненькі, старший — балакучий і розумник, а менший — тихий і несміливий. То вони на приходство приходять, усі люблять їх, бо гарні, старший говорить за двох, а менший усе лиш дивиться. «Чого ти нічого не говориш, Адзю?» — питають його Корчини. А Влодзьо, старший, пояснює: «То тільки я вмію говорити і з панами і з хлопами, а Адзьо тільки з хлопами говорить, а вас боїться». Ну й як не боятися йому, тому Адзеві? Та ж приходство таке велике і меблі нечувано гарні і дзеркала й лямпи, а люди всі такі голосні й говіркі і «панські» з вигляду! І Адзьо стоїть і дивується й мовчить. Вбоге Лисовицьке приходство здається йому мало не княжим палацом.

Аж ось цього року появився новий контакт між приходством і школою. В село приїхала нова, молода вчителька, попадянка з містечка далекого, спокійна з вигляду дівчина з гарним обличчям і педантичними манерами. То Корчини, звичайно, запросили її мешкати на приходстві (адже дочка о. каноніка з P.!). І вона тепер перебуває там у положенні упривілейованого «льокатора»: в неї окрема кімната є і окрема шафа (подумайте!) і в шафі вся ґардероба її рівненько поскладана і їмость Марія на обіді їй усякі смаколики виварює («Та ж вона гроші платить» — пояснює). Це й викликало в молодих Корчинів зразу — настороження, а згодом справжню антипатію до гості, Миросі-вчительки.

Це не лиш тому, що в неї особливі привілеї є і педантичний порядок і міські делікатні манери. Ще більше насторожило всіх щось інше: Спостережливі Корчинівські дівчата завважили, що Олесь щось занадто уважливо заглядає за новою вчителькою — і крісло подає і за ручку держить і на прохід веде лиш удвійко, вечером. Ну, Олесь, звичайно, вже не молоденький хлопець, стукнула тридцятка, йому вже й женитися час, а Мирося — гарна пара для нього була б. Але в Корчинів молодих до неї тим ще зросла антипатія, як до інтруза, що, мовляв, хоче пролізти в родину їх, забрати любого брата Олеся, кавалера успішного, а куди їй до нього, куди?

І почалась проти Миросі кампанія сімейна, не одверта, а прихована, приперчена Корчинівським гумором. То при картах їй так приспівують голосно, що вона губить рахунок і хвилюється, то дотепи пускають на адресу її, то хтось розкине сорочечки в Миросиній шафі по цілій шухляді. А Чапля, старий гуморист, раз навіть живого таргана підкинув у шовкову панчішку Миросі — то вже крику було! Гірко приходилось бідолашній дівчині, тим більше, що й Олесь, Корчин солідарний, часто прилучувався до загального «гумору». Єдиний вірний союзник її — їмость Марія (Адже така добра партія!). Та ще й Ігор Пекар, наперекір усім, одверто став по Миросиному боці, бо він — принциповий неконформіст і оборенець покривджених, а може найбільше тому, що Мирося, ота майбутня тітка молода — йому таки досить подобалася.

СПОРТ У МАСИ

Тепер — на початку тридцятих років — Брітанія все ще панує над світом. Панує — хоч сонце, яке «ніколи не заходило в Імперії», вже таки дещо притьмарилося. А все таки, кожний четвертий мешканець земної кулі є ще брітанським підданцем.

Джона Ґелсворсі поляки возять по варшавському Старому Місті, а Pica Дейвіса українці — по зруйнованих кооперативах. Галицькі юнаки вдягаються (чи недавно вдягалися ще) в Бейден-Пауелівські скавтові уніформи, а колишні гімназійні товариші Ігореві грають «у Вовка» в англійського бріджа, з «англійськими» холодними обличчями й слова вимовляють поволі, крізь зуби — «по-англійському».

Але найважливіший символ брітанського світового впливу — спорт. Футбол, що почався в снобських «публічних школах» Англії, а згодом став формою її пролетарського газарду — «пулу» — нині поширився на цілий світ. Арґентіна здобула футбольне мистецтво світу — і це ще більше захопило молодих галичан, ніж імпортоване арґентінське танґо. А кожна перемога «України» над «Поґонею» сприймається як національний тріюмф, свого роду спортові Жовті Води. Але до «України» нині Ігор відноситься з погордою за її Ліґове членство, а тепер його, Ігоря, революційні провідники кинули нове гасло: «Спорт у маси».

І в Лисовичах появився спорт. Правда, тут нема спортового грища на сільському вигоні, з регулярною парою воріт, як у якомусь Завадові чи Кобиловолоках (там, кажуть, навіть кооперативи покупували грачам справжні футболівки!). В Лисовичах навіть хлопці не копають босоніж шматяного футболу — як у деяких околишніх селах. Але зате спорт проник — ні, таки бурею захопив Лисовицьке приходство.

Славця купила в Перемишлі пінґ-понґову сітку з ракетами й білими м’ячиками. Олесь добув звідкілясь справжній, шкіряний відбиванковий м’яч. І почалася для молодої Корчинівської ґенерації нова доба — доба спорту.

Пінґ-понґ розложено в Середньому покою на великому столі. Дарма що стіл той не прямокутний, а овальний і краї на нім штудерно повирізувані, а грають усі на нім, завзято, хоч не дуже успішно. Славця вдаряє ракеткою анемічно, несміливо, ледве через сітку переб’є. Марта — романтик — б’є міцно й завзято, але все кудись поза стіл. Ярослав грає поважно, поволі, як личить дорослому професорові. Не важко Ігореві здобути лисовицьке пінґ-понґове мистецтво, не важко — а приємно, бо надоїло вже в гімназії бути завжди на сірому кінці. Ігоря славлять, Ігоря вшановують — у пінґ-понґу. Навіть дідусь старенький пробує грати з ним, одною рукою на костур спирається, а другою б’є — куди попало, лиш у м’ячик не може трапити. Який, все таки, милий чоловік, той дідусь! Все всміхнений, вже навіть не прикидається ніколи суворим та сердитим. Тепер коло нього все крутиться двоє найменших унуків-близнюків — Тусьо й Люся. Вони й за поли тягнуть старого й на коліна лізуть, а Люся йому в ліжку перед сном «казку розказує» — жибонить про щось у розповіді без слів, драматично підносить і притишує дитячий голосок — як у дійсній казці. А дідусь поважно слухає, він усе розуміє….

Але повернімся від дитячих ігор до спорту лисовицького.

Відбиванка — це зовсім інакша справа, ніж пінґ-понґ, тут місце не для індивідуальних «зірок», а для колективної, «тімової» гри. Сітки в Лисовичах, що правда, нема, а грають тільки через мотузок, міцно натягнений між двома грушами, в саду «3а хатою», там, де трохи більше вільного простору. Грають дві трійки — але як грають! Ярослав поволі повертається, ввесь спочений, у Славці «пальці ґумові», о. Левич, хоч міцний як відземок, але ще дуже «сирий». Ігор на розі стоїть, грізно хмуриться, пускає «олімпійські» серви. Ні, він таки й у відбиванці першун — як нема вуйка Олеся. Бо той, хоч «старий» (майже тридцятка!), а Ігоря б’є, навіть «стинати» вміє.

А зрештою лисовичани грають здебільша навесело, сміються, кричать, «шахрують». Шахрувати ж не важко, коли краї площі позначені лиш галузками, а галузки легко недобачити, а то й відсунути ногою, нібито нехотячи.

Одна біда в Лисовичах — нема річки купатися. Потічок — «жабі по коліна», а в саджавці аж густо від зелених «гусячок». І як тут вигріватися на сонці без води, а вигріватися ж треба, бо кожний справжній спортовець мусить бути обов’язково засмалений «на чорно».

І от Ігор знайшов розв’язку — велику бляшану ванну, що стоїть під ринвою повна дощової води, заготованої для найближчої традиційної родинної купелі. І тепер він розкошує. Лежить на горбі біля каштана, в бавовняних плавцях, на бабусиному покривалі, на сонці гріється, а як розпечеться дуже, то — шусть у холодну ванну, разом із головою лізе, нуркує. Правда, малий Ромцьо, намовлений недоброю своячкою Зонею, почав був кидати в Ігоря грудками землі під час його «соняшної купелі», але Ігор зловив його й здорово набив, шануй, мовляв, старшого кузена!

А потім Ігор, увесь засмалений, з приємністю оглядає себе в великому дзеркалі в сальоні, простягає широкі молоді рамена, видмухує вперед груди — який дійсно атлетичний молодий чоловік у дзеркалі стоїть, засмаглий такий… Пригадується поезія з «Молодого Життя»:

Ну, правда, на «бронзовому тілі» Ігоревому мускули ще трохи нерозвинені й голова по-Корчинівськи велика. Але Ігор старається цього не завважувати — нащо псувати настрій щасливого, соняшного, літнього дня?…

ЗМІНИ ЦЕРКОВНІ Й ЗМІНИ ЦВИНТАРНІ

А в неділю в церкві Ігореві зовсім сумно робиться. І церква не така гарна здається як колись, після гімназійного, Святоюрського, собору. І дідусь Корчин ледве держиться, бідний, біля престола, важко повертається, підтримується рукою. І голос його вже не той, що колись, зовсім старий, надірваний голос, аж дивно подумати, що колись він міцним баритоном співав у давньому богословському хорі.

І паламаря Олекси нема вже. Загинув Олекса минулої зими, як післали його до міста по панотцеву катехитську пенсію. Зима була люта, морозна й глибокі сніги, а Олекса старий вже був, змучився й відпочивати сів під хрестом придорожнім, та вже й не встав ніколи — замерз на кість. Молоді Корчини, люди практичні, не дуже й схвилювалися цією подією, тим більше, що гроші при мертвому знайшлися всі, але о. Корчин дуже важко пережив смерть Олексину, кажуть, тоді за короткий час геть постарівся. І нового паламаря йменував, але цей уже не такий, як Олекса — а сердитий якийсь, нахмурений. Лиш згодом Ігор довідався, що новий паламар зовсім не лихий, а сумний тільки. Він — сільський злидар і деякі багачі зразу збунтувалися — де ж таки — призначати паламарем такого «голодника» на чвертці поля! Але о. Корчин таки на своїм поставив.

А по противному боці престола, в «паламарській» сакристії вже не видно деяких знайомих облич, довгих кучерів, білих полотнянок. Нові «старші браття» вже не такі — в чорні блюзи вбираються й волосся стрижуть.

Ігор іде знайомими дорогами на старий цвинтар. Зразу сад — «За шпихліром», яблуні старі, галузі обломані, де вже той «Трон» і «Поверх» його? Далі ще старший «Панський сад» і чудова стежечка поміж двома стінами високої, жовтої, хвилястої пшениці, що з неї чоловіка ледве видно — «як тирса степова» — думає Ігор. А від ланів такий милий запах медяний, а в пшениці квітки, мов зірки порозкидані — сині волошки, маки червоні й рожеві кукілі. Ігор знає, що в модерному господарстві пшениця повинна бути геть чиста від усякого бур’яну, але йому важко не любити отих волошок, пригадується, як він, малюком іще по полі лазив і волошки рвав і мамі ніс тріюмфально в малому кулачку.

Цвинтар, здавалося б, той самий, що колись, незмінений. Ті самі могили Бурського й Біловуса й вуйків Івана й Ігоря. Лиш кущі геть повиростали, закрили пам’ятники, тільки найвищі хрести видні здалеку. Та й нові могилки з’явилися, отих самих «старших братів», давніх приятелів Ігоревих. На цвинтарі вже більше й місця нема, бо в Лисовичах — не те, що в місті, де старі гроби перекопують, тут могила вважається власністю померлого, як за життя — ґаздівство.

Треба нового місця на цвинтар шукати для вмираючих старих Лисович.

У МІСТЕЧКУ — БАЛЬ

…В містечку готуються «Великі Вечерниці». Не такі вечерниці, як у Ніщинського, чи як Ігор знає з подільського села — де дівчата прядуть кужелі, а хлопці приходять, баляндраси плетуть і виспівують пісень. Ні, в містечку буде інтелігентська танцювальна забава, завершення вакаційного «сезону», словом справжній провінційний баль, хоч під «народньою» й скромною назвою.

І в усіх приходствах трьох сусідніх деканатів молоді попадянки шиють, чи перешивають довгі — сині, рожеві чи жовті — сукні, хвилюються, мріють-мріють про князенка з казки, про вродливого студента львівського, який пізнає їх на тому балю, в танок пірве, закохається, може навіть і освідчиться… А студенти в містечку й по селах завзято відчищують бензиною, відпрасовують «майже добрі», лиш на рукавах протерті, чорні сюртуки, готуються до майбутнім мужніх атак і любовних здобутків.

І лисовицьке приходство хвилюється й готується. Тут, правда, ніхто не чекає вже на князенка з казки, бо Зоня ще замала, Славця заручена, Марта одружена, але ж, усе таки, все молоде жіноцтво аж рветься їхати на вечерниці — там така чудова, ясно освітлена, заля, підлога гладка, воскована, й музика гратиме найновіші, захопливі танґа. А танґа ці — створені варшавськими жидами на арґентінський лад, із словами незугарно перекладеними на українську мову, здаються молодим Корчинівним найкращою музичною симфонією. (Зрештою, симфонічної оркестри ніхто з них не слухав, а якби й почув був хто, то сказав би певне, що він «не розуміє Бетговена».)

І вся молода ґенерація приходська хвилюється, готується й приспівує:

«Хай скрипка грає цілу ніч»

— бо це найновіше танґо.

Ігор також дуже хотів би поїхати на оті славні вечерниці, але ж горенько! — він зовсім не вміє танцювати. Він, хоч у революції страх відважний, та з дівчатами несміливий зовсім, а до того ще, від коли він підріс і змужнів — усе якась жалоба була, то за Листопад, то за Пацифікацію, то за поляглих боєвиків. І Ігор не танцював, жалоби притримувався, а як часом і прийшов на забаву, то сидів у кутку, дивився понуро й казав, коли якась красуня тягнула його до танцю:

«Ні, не можу — в мене є національна жалоба!» Але ж тепер йому вже дев’ятнадцять літ і хочеться бути дорослим кавалером і танцювати в містечку з дівчатами, а не сидіти в кутку.

Добрі тіточки — Марта й Славця — намагаються якось помогти Ігореві в його горю — дають йому лекції танку. Він зразу виривається, потім починає незграбно сунути ногами по негладкій приходській підлозі, у такт до пісні тітчиної, а потім — нічого, призвичаюється. Ну, це врешті не багато тяжче, ніж марш під окрестру сокільську чи пластовий впоряд — лиш незручно, що партнерка попід ноги крутиться. Але нічого — потрапимо!

І їдуть на вечерниці великою фірою, та й Ігор їде, по-геройськи тримається, жартує, хоч страшно трохи. Містечко. Народній Дім, великий такий, із вежею шпичастою, стоїть посередині містечка мов «на злість» усім полякам. І заля — вся осяяна електричними лямпами, бо містечко врешті таки діждалося модерного винаходу — електрики. І безліч чудово вдягнених, у кольорових сукнях, молодих дівчат. І ліс молодих чоловіків, ровесників Ігоревих, чи старших, нахабних таких, відважних, весело говорять з дівчатами, заглядають в очі їм, за ручки тиснуть — ні, Ігор ніяк не потрапить дорівняти їм!

На сцені — оркестра, жидівські скрипалі, українські фортепіян і контрабас. Аранжер — не хто інший, а вуйко Олесь Корчин, дає знак, і заля закрутилася десятками пар у першому вальсі.

Ігор танцює також — не вальса, а перше танґо, звичайно — з Мартою. Він з нею «зтанцьований», лиш трохи сердить його, що не він Марту, а вона його «провадить» по залі, от, звичайно, як тітка. Потім із Славцею — якось зручніше танцюється, Славця ж — ровесниця, й хоч до спорту нездібна, то в танці мов лебідка пливе — легко й зґрабно.

А потім — стоїть Ігор, підпирає плечима стіну, «петрушкує». Стільки гарних дівчат — а відваги нема приступити до них, а як наважиться Ігор, то вже скорше схопить їх якийсь нахаба з прилизаною чуприною. Ігор стоїть і обурюється на жінок — які вони, все таки, дивні, як покірно туляться до якогось прилизаного півголовка, а його — Ігоря — з високим, «інтелектуальним» чолом і з революційним минулим — не завважують. І він потішає себе цинічними афоризмами з Шопенгауера.

Аж ось — оказія. Ота гарненька, круглолиця білявка в блакитній сукні хвилю сидить, не танцюючи. Ігор підходить, незграбно кланяється, до танцю просить… Перші кроки фокстрота страх тяжкі йому, ноги мов олив’яні, а потім завважує, що йому танцюється зовсім легко з цією білявкою, що не вона його, а він її веде й вона так довірливо спирається на його рам’я й так послушно виконує всі хитрі фоксові кроки й закрути. Ігор несподівано почувається блискучим і успішним кавалером. І куди подівся його Шопенгауерівський цинізм і революційна понурість…

Він тихо шепче компліменти в маленьке, рожеве вушко, а дівчина аж ніяк не гнівається, а рум’яніє й всміхається так чарівно. Ігор розказує про себе — і вона зацікавлено слухає. А сама вона — попадянка з недалекого містечка, перемиська гімназистка — як цікаво!

Ігор щасливий. Лиш коли музика починає грати вальса, йому дуже сумно робиться, бо вальса він таки не навчився й мусить дивитись тепер, як його «блакитний янгол» крутиться в обіймах якогось антипатичного брюнета. А потім вони знову разом.

Ніч пролітає стрілою. Вже й ранок сіріє й «біла коломийка» приходить на закінчення. Олесь Корчин, із великою аранжерською шарфою танцює коломийку в першій парі. Він — ветеран десяток вечерниць, колись ще вмів лянсієра водити — але ж нині лянсієра вже ніхто не танцює. А коломийку танцює він добре, із запалом, зручно витинає «щупака», аж усі плещуть йому, а він далі танцює, оком не моргнувши, йому не першина.

Ігор збоку стоїть, на коломийку дивиться, але йому зовсім не прикро, бо й білявочка його не вміє танцювати коломийки. «Ех, яка нездала ця теперішня молода ґенерація» — нарікає Олесь Корчин — «коломийки не танцюють, подумайте!»

Корчини їдуть додому рано-досвіта. Ігор сидить, поглядає на рожеві хмарки на сході, всміхається. Чи він закоханий? Може й так, але він напевне не напише до білявої танцюристки листа любовного, ані ніколи не відвідає її — не відважиться. Він ні разу навіть не поцілував її. Але все таки, він щасливий і гордий такий з цього першого вечерничного успіху, ніби він не тільки жінку здобув перший раз, але й раптом батьком став. Всі тітки й вуйки сміються з нього, а він навіть не відгризається. Сидить, усміхається до рожевих хмар — «як дурний», говорить Славця з погордою.

В ЧИТАЛЬНІ

…Вечором Чапля з Мартою ведуть Ігоря до лисовицької читальні «Просвіти», де він читатиме доповідь про Хмельниччину. Ігор хвилюється — історія, це був колись його улюблений предмет у школі, але чи слухатимуть його, молодого ще, лисовицькі читальняни, чи зацікавляться вони такою абстрактною темою — історією України? Та ж він колись, гімназистом ще, пробував говорити з ними хоч на якінебудь абстрактні теми — і вони тоді лиш дивилися байдуже, мов не розуміючи, мовляв — «говори до гори!».

«Нічого — каже Чапля, — я мабуть краще від вас знаю наших селян, і вони зовсім не такі, як вам видається. Вони лиш недовірливі й прикидаються дурнями — з чужим. А зацікавлення їх — по-слов’янськи універсальні. Читайте їм доповідь про кращу культуру проса — ніхто не прийде, не поцікавиться. А читайте про Абесінію — повна заля людей буде, кожне слово ваше їстимуть.»

Може дійсно Чапля краще знає? Він же сам народився й виріс у Дев'ятичах, і в кооперації працював довгі роки. А Ігоря ж контакти із селом були, все таки, досить спорадичні:Лисовицьке приходство, подільські свояки-багачі, зв’язкові з організаційної «сітки» — «Струнко!» — «Друже провідник!» — «Звіт» — «Наказ»…

Ідуть до читальні теплим, липневим вечором, стежкою через сад «Коло церкви», вниз узбіччям, попри школу, на вигін. Будинок читальні старий-давній, має вже многогранну історію. Збудували його ще за холерної пошести в 1849 році — тут лежали ізольовані хворі й померлі від зарази. А потім тут був громадський маґазин збіжжя, заложений о. Корчином, щось як у біблійнім Єгипті з його «товстими» й «худими коровами» Йосиповими. Потім було «Братство Тверезости», також засноване о. Корчином, а далі читальня й кооператива, тільки ж читальня після Світової війни була завмерла на кілька літ, а тепер відновлена. А кооператива й далі тут, у бічній невеликій кімнаті тулиться.

У великій кімнаті будинку, де колись, як читальні не було, малий Ігор прибігав послухати «троїстих музик»,нині людей повно.(«Тепер у нас люди не п’ють» — шепче Чапля, — «то зате до читальні ходять».) Здебільша зібралися молоді господарі й парубки — колишні пастуші товариші Ігореві, геть вирослі, що й пізнати важко. І дівчат громадка біля дверей тиснеться, стоїть, бо ж у Лисовичах чоловіків вшановують, а жінки позаду тримаються. Всі врочисто чекають на щось — на гостя з далекого міста, на доповідь про Хмельниччину.

Говорить голова читальні, Іван Щупак, представляє читальнянам доповідача, але ж це тільки така ввічлива форма, бо всі знають не від нині «єґомостевого внука», малого хлопця, що колись біля сакристії з Корчинами стояв, набожно молився — «Таке мале, а вже так молиться!».

І Ігор знає чимало з них: Василя Грищишина з його нерозлучним «цвікером» на носі. І Петра Мудрецького, гарного, чорнявого весельчака, що такі дотепні анекдоти розказує про село, як от про тих двох старих дядьків, що їм хтось аж у 1925 році «доповів» про смерть покійного Франца Йосифа, і як вони пів ночі переплакали за «стареньким»… І Миханя Шевцьового, високого, синьоокого бльондина, який все лиш своїми кіньми чваниться, як вони скоро біжать, як баско по містечку їдуть — «весь сі нарід дивував!». І тих і інших знає Ігор, хоч йому здавалося, що він не знає села.

Ігор говорить про Хмельниччину, зразу несміливо, зацокуючись, потім захоплюється, говорить плавно, з чуттям. І бачить, як уся авдиторія сільська «так і їсть» його розповідь про рідну історію, про славне минуле козацьке, як слухачі широко всміхаються, слухаючи про Корсунь і Жовті Води, як сумніють від розповіді про Берестечко.

Ігореві приємно й радісно — ні, Лисовичі,це не лиш «дошками забите», безнадійно вбоге галицьке село, резерват традиційного минулого — вони — частка нового, великого народнього зриву до волі, вони не чужі йому, вони частка його України.