Лисовичі: хроніка галицького приходства

В СЕРЕДНЬОМУ ПОКОЮ

З усіх кімнат лисовицької «плебанії» найважливіша називається, як і належиться, «Середній покій». Середня вона не лиш її географічним положенням у самій середині великого, вбогого, з полатаним дахом приходського будинку, а ще й тому, що в ній концентрується все життя великої сім’ї о. Корчина, найбільше ж у час довгої-довгої й дуже нудної зими.

Особливо нудною здається зима на селі малому Ігорчикові, найстаршому внукові сім’ї — блідому, головатенькому, вдумливому хлопчикові восьми років. А сидить він на селі тому, що в його власній сім’ї тепер якраз ще одна, чергова фінансова криза, і його відослали до дідуся, до Лисович, учитися «приватно» разом із наймолодшою тіткою.

Загалом кажучи, Лисовичі здалеку здавалися Ігорчикові малощо не земним раєм. Тут і сади й поля і собаки й корови і стільки людей, усі говорять, сваряться, сміються, не те, що в батьків у містечку, де він жив одинаком. Але зима! Страх нудно. Починаючи від осінньої сльоти аж до безконечної провесни майже не виходиш із хати. Хіба те, що до «превету» перебіжиш, бо мусиш, та й у неділю до церкви ведуть тебе, закутавши як мумію. Навіть у хаті не всюди можна йти. Велика кухня на зиму закрита, з ощадности, варять лиш у малому «Паничевому покою», а «сальон» також стоїть незамешкалий, неогрітий, хіба лиш на Різдво пускають туди дітей, коли янгол принесе ялинку і подзвонить маленьким церковним дзвоником. Але Ігорчик уже, звичайно, не вірить у янгола з ялинкою. Він не вірить також у бузька, що приносить дітей із рова, де вони раніше жаби їдять. Недавно його, разом із наймолодшою тіточкою Славцею освідомила в цьому питанню трохи старша тітка Марта, а Марта ж уже майже доросла, незабаром поїде до Перемишля, до вчительської семинарії. Правда, не все, що вона розказувала, здається Ігорчикові зрозумілим і можливим. Він задумливо розглядає власну анатомію й дивується: «Дійсно, звідсіля діти родяться? Та ні, неможливо, певне щось поплутала Марта!»

Але й узимі бувають приємні хвилини й цікаві місця. Це передусім — Середній покій. У ньому — важкі старовинні меблі, є великий вишневого кольору стіл, а над столом висить велетенська, блискуча мосяжем і порцеляною нафтова лямпа. Лямпа світить дуже ясно — ну, не так ясно, як електричні лямпи у Львові, в «Народній Гостинниці», де Ігорчикові також доводилося бувати, але майже так. А із столом у хлопця зв’язані спомини — трохи сентиментально, а трохи соромно пригадувати, як він колись, малим ще бувши, радів, що міг уже глянути понад край того самого стола. Або як він, сидячи на кружечку з діркою під самою серединою стола, сварився з собакою Гектором:

«Гектор, я вам вже ніколи більше не буду говорити ’ви’, коли ви кусаєтеся! Все буду говорити: ’Ти, Гектор!’» А Гектор все тільки: «Гррр!» — ну й діялог вже був! Говорив же Ігорчик тоді до Гектора «ви», бо Гектор був старий, сивий пес, а Ігорчик, дитина почтива, всіх старих дуже вшановував….

Та нині Ігорчик вже не той малюк, що колись, він геть підріс, і під столом не сидить і навіть у карти грати вміє. Правда, дорослі його звичайно не допускають до гри, от і сьогодні: Навколо стола сидять, грають, сміються, сперечаються тітки й вуйки: Люба — весела, щебетлива білявка, яка Ігорчикові здається ідеалом жіночої краси (особливо, коли вона в свою «львівську» блюзочку вдягнеться, в ту синю з золотими зірками, ох, яка краса!). І чоловік її, вуйко Степан Прус, ще не висвячений закінчений богослов, і тітка Надя з чорнявим, гарненьким, немудро впертим обличчям, і вуйко Олесь — невисокий, чорнявий, чепурний, в товаристві — душа-чоловік, весельчак і танцюрист, а вдома звичайно лихий і нахмурений. І трохи подібна до нього обличчям і характером найстарша тітка — Дарка. Всі грають «лябета», а Марта збоку сидить ображена. Вона ж уже майже доросла, до семінарії поїде за рік-два, а тут її трактують як дитину, не запросили до гри й зовсім не завважують, а як завважать, то зараз починають жартувати з неї. Так ніби вона дитина — якийнебудь Ігорчик, чи Славця.

Взагалі, в сім’ї Корчинів є власний сімейний фолкльор і власне почуття гумору. І одно й друге спирається великою мірою на сто раз повторюваних спогадах про давніх і нових дітей сім’ї, про їх комічні вислови й учинки. До дітей у Корчинівському побуті є досить спеціяльне відношення — їх люблять, ними хваляться, але з них увесь час і, інколи досить немилосердно, насміхаються. Це, звичайно, можна б уважати своєрідною виховною методою, в роді англійського «феґґінґ» у «публічних школах». Але вразливих і несміливих дітей — от, як і нашого Ігорчика — ця метода ще більше онесмілює й залишає слід навіть у пізнішому, дорослому віці.

Та тепер на Ігорчика, Богу дякувати, ніхто не звертає уваги. Грають собі, жартують одне з одного, розказують кумедні, трохи підкрашені, історії про знайомих і сусідів, про смішних, до розпуки смішних мужиків Лисовицької парафії. Корчини, звичайно, образилися б, якби хтось назвав їх попівськими аристократами чи снобами. Ні, вони не горді й гидують делікатними, «польськими» манерами, і селян — сусідів своїх навіть люблять по-своєму. Тільки в них в підсвідомості сидять закорінені поняття: що всі міщани — недовченіпідпанки, а сільські вчителі — півінтеліґенти, а мужики добрі лише, коли не почнуть мудрувати йговорити «по-панськи».Взагалів Лисовичах говорити не так як діди-прадіди — гріх великий. Та ж Івана Падикала назвали «Ксєндзом» у селі лиш за те, що пробував говорити «ся» — замість «сі», і тепер і він «Ксєндз» і жінка «Ксєндзиха» і діти й унуки «Ксєндзики» — все через те одно нещасне «ся». А мокронівських мужиків уся околиця дразнить «букалами», бо вони кажуть «був», а не «бив» — як усі інші селяни.

Зрештою, в розмові своїй Корчини зовсім певні власної соціальної повновартости, навіть вищости. Лиш коли згадати їм про славетних «львівських аристократів», то їх це і дразнить і пригнічує. «Та які вони аристократи!?» — обурюються.

На Ігорчика не звертають уваги….Він радий з того, ходить собі по великій, півтемній кімнаті, прислухається до веселої розмови дорослих — ох, які ж вони дотепні й себепевні! — приглядається знайомим предметам, усе міркує щось. Ось напроти стола темний, важкий креденс, покритий старомодною різьбою. На самому вершечку вирізьблений двоголовий австрійський орел — хоч Австрії вже давно нема і в Листопаді вояки на вулицях зривали з шапок цісарські «ружі» і топтали ногами. І самий Ігорчик недавно лиш повернувся із Сходу, «з України», де він бачив на власні очі Революцію і де почалася його повна свідомість і тяглість споминів. А з ранішого лиш уривки спогаду лишилися, мов щасливі чи болючі проблиски в темряві забуття.

От і креденс. Він пригадує йому його перший соромний дитячий злочин, про який досі ніхто не знає ще, ні бабця, ні дідусь, ані навіть мама. Коли йому було п'ять років, він украв дідусеві гроші — двадцять австрійських корон, такий гарний, хрусткий синенький банкнот, «десять ринських»! У хаті паніка, всі кричать і шукають і врешті Ігорчик, переляканий, витягає той банкнот з-під креденса, він нібито знайшов його, бавлячись із котиком. Та зразу ніхто не повірив йому, лиш одна мама, а вона боронила його, мов поранена тигриця і мабуть таки переконала всіх, що «Ігорчик ніколи неправди не говорить».

А коли вже мова про злочини, то ось тут, біля дверей до «сип’яльні» (де сплять бабця й дідусь, а при них у ночі малеча тиснеться «на кріслах») висить великий настінний годинник з таємничими римськими цифрами й грізним дзвонінням годин. Тут наш молодий герой ще чотиролітнім хлопчиком сховався, вкравши в Славці чоколядову свинку з-під ялинки. Але з’їсти свинки не наважився, лиш відкусив рильце, і тут за дверима його знайшов дідусь із «корпусом делікті» в руках і вилаяв «лайдаком» і «дранем». Страх було неприємно.

А приємні спомини? Приємно було сидіти під столом, обнявшись із Гектором (а Гектора вже давно нема), приємно лежати на ліжку в кутку, під образом святого Миколая, що в нього борода така, як дрібно кручений макарон, і дивитися, як дідусь ходить по хаті, читає часословець. Дідусь високий такий, волосся біле як сніг, брови насуплені, грізні, а серце добре-предобре. Ходить собі, потиху молиться, лиш часом, як діти пустувати почнуть, підносить грізно молитовний голос — і діти тихнуть.

Добрий спогад. Добрий дідусь, нині такий самий, як колись, лиш сивіший ще. Ігорчик вдоволено всміхається й приміщується на ліжку під «макаронним» святим Миколою. Його ж «на кріслах» не кладуть уже. Задирає голову вгору — стеля йому здається підлогою. Потім він уявляє себе мухою, яка лазить по стелі — от як та он, лінива, зимова, заспана…. Повіки починають злипатися, лиш ледве долітає шум «дорослих» голосів. Сон…

СТАРИКИ

Отець Михайло Корчин був доброю людиною і за те його шанували всі, і сусіди й селяни з парафії і студенти молоді — гості й залицяльники до дочок. Навіть власні діти — оті, що по-Корчинівськи немилосердно глузували з рідної матері, з батька ніколи не наважилися б посміхнутися.

А зрештою о. Корчин нічим особливим не відзначувався. Він був розумний, та ніяк не інтелектуал, а на старості читав лиш часословець і «Діло». І амбіція в нього була лиш по-слов’янськи пасивна — щоб тільки, борони Господи, не осмішитися чи не зробити якогось свинства. Але йому аж ніяк не хотілося вибитись понад другими, командувати, блистіти — тому й застряг він на ціле життя в дошками забитій Лисовицькій парафії.

Правда, Михайло Корчин не завжди був отаким квієтистом і пасивним, як тепер. За молоду, ще перед висвяченням, він відбув трирічну військову службу «при уланах» і вийшов із неї шорстким і грізним підстаршиною — вахтмайстром. Ці шорсткі манери, вояцькі прокльони й принагідні ординарності йому лишилися й до нині ще, і ними він ефективно закриває власну, по природі м’якосердну вдачу. Пізніше, молодим священиком бувши, о. Михайло мав гарні, особисті й громадські, амбіції. Він заклав у селі читальню й громадський магазин, збудував нову церкву й воював проти п’янства й темноти, навіть агітував за Іваном Франком у австрійських виборах, аж добрі парафіяни на нього до єпископа жалувалися, що він, мовляв, «нич не робит, іно радикує». І він почав вести й власне зразкове господарство на селі, навіть із деякими сільськогосподарськими машинами.

Але ж вдача о. Корчина була, знов же по-слов’янськи, м’яка й заломлива. І коли він у Першу Світову війну евакуювався в Карпати, а добрі лисовичани, в стихійному, бунтарському відруху, розтягнули всі приходські меблі, поламали машини й розбили на куски фортепіян, то в душі о. Михайла щось заломалося також. Він перестав до читальні ходити й більше не цікавився господарством. Старий «кірат» ржавів на дощі невживаний, молотілка стояла поломана, коней і корів ставало з кожним роком менше, а в полі господарство велось «по-бабськи» — їмостею Марією й ледачими «попівськими наймитами».

От, наприклад, перед весняними засівами можна було почути таку розмову між наймитом, їмостею й панотцем:

«Прошу їмості, що сіяти на Сонній?»

Їмость Марія ніколи на Сонній горі не була й не знала, яка там земля, а про засіви мала досить неясне поняття, тому йшла питати чоловіка, до «Канцелярії». «Михасю, Гринько сі питає, що сіяти на Сонній?» Отець Корчин на хвильку відривався від молитви й казав, не довго думаючи:

«Сійте жито!»

— і жито сіяли. А приходське господарство ставало з року на рік все балаганнішим і вбогішим, чим раз важче було прокормити велику Корчинівську сім’ю, разом із безробітними зятями, з дітьми й унуками. Це тим більше, що й до церковних «требів» в о. Корчина було таке саме філософсько-байдуже відношення.

«А що то буде коштувати, тоті христини, прошу єґомості?» — хитро питався мужик.

«Та що ви можете дати, Миколаю.» (Чи до молодшого — фаміліярніше — «що можеш дати».)

Лиш часом, як умирав багач, о. Михайло наважувався поставити «тарифу» за похорон — але це йому було страшно неприємно й він тоді здебільша користувався дипломатичним посередництвом їмості.

…Кажуть, що протилежності притягають одна одну, і подружжя о. Корчина було доброю ілюстрацією цієї правди.

Отець Михайло — міщанського, дрогобицького роду, невродливий і згруба тесаний, але розумний і добрячий, скромної вдачі чоловік. Його дружина Марія — попадянка шляхетського роду, тринадцять літ молодша від чоловіка, з гарним, гордовитим обличчям і нефоремно товстою фіґурою. Вдача в неї була страшенно горда, освіта лиш п'ятиклясова, а поведінка повна почуття власної вищости. Їмость Марія думала небагато, але всі її поняття були непохитно сформульовані. Вона була певна, що в подружжі поповнила мезальянс, вийшовши заміж за негарного й «тиранського» «старцуна». Що всі знайомі, сусіди, селяни, навіть жиди, її страшенно шанували й любили. Що всі її діти були найгарніші й наймудріші на всю Галичину — далі її уява не сягала. Цебто, власне не так було: їмость Марія їздила й поза галицькі кордони, в широкий світ, до столичного міста Відня, тоді, як купувала шлюбну «виправу» для дочок. Але й у Відні вона обмежувалася тільки до жидівського «Четвертого бецирку» й гостювала в дітей лисовицького корчмаря Берка, які там жили й були «великі пани», а як побачили її, їмость, то так «утішились, аж стряслися». Там же само вона купувала придане дочкам, і до дому верталася, не бачивши Відня, а тільки Четвертий бецирк.

Насправді їмость Марія добре почувалася тільки в рідних Лисовичах, а найкраще — серед шанобливих парафіян. І хоч ніколи не вчилася вона, за словами Франковими, «хлопістики», то у відношенні до села була пречудовим дипломатом. Розмовляла місцевим діялектом, і вміла говорити з усяким по заслузі й позиції його — до багачки Грищишинки — з пошаною, до господарів — із повагою, до старих приходських зарібниць — з глибокою симпатією: «Маринцуненко, та я вас так люблю, що я без вас жити не можу». Але до молодих служниць, по-приходськи «дівок», та й до власних дітей була сварлива, а як не злюбила кого, то горе йому — їла заїдом:

«Тримай обома руками» — наказувала — «не роби си лекше, пся креф, роби си тєжше!»

(Бідна їмость Марія, як вона погано почувалася б в Америці, де кожний «робить собі легше»…)

Або:

«Ти не знаєш, де є ключ? А я знаю! Виджу їго, дивлюсі на нього, а тобі не скажу, бо ми сі не хоче!» — і бідолашний делінквент мусів шукати ключа від комори власними силами.

Та загалом і слуги й парафіяни любили свою їмость Марію — хоч поза очі насміхалися часом.

У КУХНІ

Приємно було Ігорчикові в Середньому покою, але в кухні таки цікавіше, навіть тепер, у зимі, як велика кухня замкнута від морозу, а всі — бабця й дідусь і діти й «челядь» тиснуться в невеликому «Паничевому покою». Особливо цікаво там, коли вже скінчиться обіднє варіння з його метушнею, криком і бабусиною сваркою. Тоді й «челядь» спокійніша і можна поговорити з суворим парубком-конюхом, чи з малим пастухом, послухати дівочого співу. Та й тоді ж таки приходять до кухні «люди», цебто Лисовицькі селяни, такі цікаві, мальовничі, врочисті чи смішні.

От — перед вечором, за дощаним столом кухонним, на «бамбетлі» сидять, покурюючи, о. Корчин і його ровесник, старий Михайло Колюга. Сидять і розмовляють про давні дні, розказують у сотий раз давні військові пригоди.

Отець Корчин починає:

«То колись, уважаєте, в нашій компанії був жовнір, та такий прожора, що ніяк наїстися не міг. Раз капітан заложився з іншим офіцером, що той жовнір з’їсть ціле теля, і заложилися за сто ринських. І дали тому жовнірові з цілого теляти печеню й котлети й сіканці — словом, ціле теля. А жовнір усе лиш їсть і облизується, з'їв до чиста все — і далі сидить. Врешті той чужий офіцер розізлився: „Ти на що чекаєш?“ — питає. А жовнір відповідає спокійненько: „Та казали, що я маю їсти якесь теля…“»

Дівки хихочуть, старий Колюга всміхається й починає власну розповідь:

«То, прошу єґомості, як їкий пан. Як я бив пуцером в пана оберляйтнанта Прохазки, то бив дуже недобрий пан. Раз прийшов п’єний, ци так може злосний чогось, до „цимри“, помацав полицю пальцьом і мені під ніс: „фантеристий Колюга, що то є?“ А я мовлю: „Мельдую послушно, порох!“ А він, як мене трасне г писок, аж свічки в очох стали. А потім, як розмахнувсі ще раз, а я присів зі страху, а він аж два рази обкрутивсі з розмаху. Я вибіг на коритар і кричу: „Ґвавт, ґвавт, пан оберляйтнант Прохазка хцут мі забити!“ А надходит пан майор, питаєсі: „Ти чого кричиш?“ Я кажу — так і так, каже: „Ставай до рапорту!“ І бив би м став, але пан оберляйтнант дав ми п'єть риньских, викупивсі.»

В кухні темніє, Михайло Колюга засвічує лямпу — не таку гарну, як у покою, а все таки ясну, з дзеркалом, «число вісім» — а при тому хреститься й примовляє: «Слава Йсусу Христу!»

Та й пояснює:

«То мене так пан оберляйтнант Поспішіль навчив. Добрий бив пан. Він бив — але він вчив. А мені все наказував: „Фантеристий Колюга, як іно засвітиш лямпу, все кажи: „Слава Йсусу Христу!““»

Миханьо Колюга — «панщизняний хлоп», панів шанує навіть поза-очно, і цілує в руку всіх, навіть малого Ігорчика пробує, а це страшно бентежить малюка, бо ж він самий мужицького роду по батькові, і на Сході революцію бачив і взагалі завзятий демократ. Але Колюгу він все таки любить, колись у нього на колінах сидів, а й тепер залюбки слухає, як старий співає:

Але Колюга багато пісень знає, і «Дзевіци» і «Болгарської» і коломийок усяких. «Співайте, Колюга!» — проситься хлопець, а Колюга співає старим, деренчастим голосом.

Або стара Дранчиха! Ця вміє все щось страшне й цікаве розповісти про різних відьом і дідьків, а героєм її розповідей є звичайно її ж таки чоловік, старий Дранко.

…«То пару місяців тому, вночи, „наш“ іде через паньский сад, а тут біжит великий чорний пес, шо такого в селі нема. А „наш“ зараз відгадав, жи то не бив жаден пес, іно „той“, і каже до нього: „Вшелькі дух Пана Боґа хвалі!“ — а воно нич, іно щезло десь. Бо то таки бив „той“».

Дівки хихочуть, хоч бояться, діти також, а якась розважніша тітка перечить:

«Та йдіть, Дранчихо, та може то був пес?» «Аякже» — відповідає гордо Дранчиха — «та як би то бив пес, то бив би шос мовив!»

Кінець арґументу. А Ігорчикові, все таки, дивно: Та ж Дранко, сільський коминяр, чорний і худий як скіпка чоловік, що здебільша сидить без роботи (бо й коминів у селі обмаль) і має безліч дітей, ніяк йому не виглядає на героя. Але Дранчихи таки цікаво послухати — і трохи страшно.

А як приємно, коли «дівки» тереблять кукурудзу чи рвуть пір’я взимі. Жарти, співи. Співають так жалісно про небіжку цісареву, аж старі баби сплакують. Або затягнуть баляду про «Пана Ребелюся», який убив власну жінку, під’юджений «незгідливою» матір’ю:

Страх жалібно. Але молодий Сенько, сільський весельчак, жалоби не любить і розвеселює дівчат, наслідуючи «панську» бесіду:

«Так що ж, єсли пані добродійка не схотять, то неможливо!»

Дівчата аж пищать від реготу. Який дотепний отой Сенько, як він смішно говорить по-панському!

…А в кутку, подальше від веселої громади стовбичить «панич» Долько. Хоч його назиму викинули спати до темного «передпокою», та це тут номінально його територія, його ж «Паничів покій» і тут він пересиджує вечором, люльку курить, ніяково всміхається.

«У кожного попа — каже народня пословиця — мусить бути дочка Галя, або дурний син, або сива кобила.» А в о. Корчина на всіх шість дочок не було ні одної Галі, і сивої кобили не водилося, але зате був «дурний син».

Старший син о. Корчина не був ні монголоїд, ні недорозвинений, а просто — дурний, та й годі. В гімназії вчитися не хотів, до матури не дійшов, а тепер сидить у батька на селі, сидить і потрохи за дяка співає, хоч голос у нього нікудишній. То вже молодший брат Олесь жартома переконав його, що з нього кращий був би дяк, і з міцнішим голосом, якби лиш ніс у нього був трохи більший, «дяківський». І бідний Долько повірив — табаку заживати почав і стеблом у носі лоскотав і чхав раз-по-раз, а ніс не виріс таки і голос не зміцнів і так він залишився ні дяком, ані навіть піддячим, а просто — дурним сином.

КАНЦЕЛЯРІЯ

Коли ж у Середньому покою дітям знудиться, а з кухні виганяють бабцині штовханці й крик, то вони люблять ховатися в «Канцелярії».

«Канцелярія» — це лиш така високопарна назва кімнати, де стоять два ліжка й де звичайно спить двоє-троє молодих Корчинів. Але стоїть тут і стіл, на якім о. Корчин записує парафіяльні книги і найважливіше — стоїть величенька осклена шафа.

Ця шафа для Ігорчика дуже таємнича й атрактивна. На долішній полиці в ній зберігаються метрикальні книги. Нічого цікавого в них — от хіба дивно, чому при кожній записці народин, крім батька й матері, є обов’язково ще й «баба», й ім’я її все те саме — ім’я традиційної сільської повитухи. Або чому в усіх померлих по шістьдесятому році життя все та сама причина смерти записана — «увйонд старчи». Отець Корчин, очевидно, медициною не цікавився, а мужикові по шістьдесятому році все одно вмирати приходиться — то й він записував: причина смерти — старість.

Але горішні полички — ого! Там Ігорчикові чиста радість, там лежить ціла лисовицька приходська бібліотека, всі книжки всуміш, гімназійні підручники й «Бібліотека Діла» і польські переклади з французького і навіть якісь німецькі книги. Лежать усі без порядку якогобудь, в обкладках і обдерті, добре «вичитані», з обшарпаними листками.

Колись, як Ігорчик малий був, його до розпуки доводило, що не вміє прочитати, що написано в цих таємничих книжках. З кожним образком біг до всевідущого гімназиста, вуйка Олеся:

«Вуйку, це хто такий?»

Олесь неохоче повертав голову й відповідав криптично:

«То є такий панока.»

Це ніяк не заспокоювало хлопчину. Він із горя рисував вуси Сціпіонові Африканському й виколював очі Авґустові, адже всі вони для нього тільки невідомі «паноки».

А нині Ігорчик уже не такий, він уміє читати по-українськи, по-польськи й по-російськи трохи. Він навіть почав читати товстелезну книжку польською мовою «Анна Кареніна», бо його зацікавило прізвище — якесь італійське, чи що. Але відкрив, що Кареніна — московка і перестав цікавитися. Ігорчик москалів не любить ще від коли в Вінниці грав у дивну шахову гру з маленьким Ванею, і в грі тій біла фіґурка «Петлюри» завжди побивала чорних «кацапів» — большевиків та денікінців. А навколо тоді, і в Києві й у Вінниці — ой горенько ж — перемагали таки «кацапи».

Та й до того ще книжка була нудна. Ігорчик перекидає сторінки — танці, цілунки, кохання… Ну, зовсім нецікаво. І «Анна Кареніна» Толстого полетіла в найтемніший кут горішньої полиці шафи.

А ще до Канцелярії приходять молоді селюхи здавати катехизм перед шлюбом (це по-лисовицьки називається «на пацір») і приносять христити дітей. Катехичні іспити наповнюють Ігорчика почуттям власної вчености, адже він знає напам’ять (хоч не все розуміє) цілий школярський катехизм, і вмів би відповісти на всі ці питання краще, ніж ці великі, незграбні парубчаки й рум’янощокі дівчата.

Але найцікавіше таки дивитися з-поза шафи на христини. Дитина смішна й голенька вся, гарне таке, поки не кричить. Але лиш дідусь хлюпне на неї водою, починає кричати й червоніє на личку й робиться зовсім негарною. «То з неї дідько кричить» — шепче Славця, але це очевидно неможливе, адже куми, такі врочисті в білих кожухах і великих чоботях, щойно відреклися від «Сатани і всіх діл його».

Ні, Ігорчик таки зовсім непевний, чи йому схочеться мати таку червонолицю й крикливеньку дитину — коли він виросте.

У ЦЕРКВІ ПРАВИТЬСЯ

«Прошу їмості, вже сі правит» кричить паламар, відхиливши сінешні двері. І на приходстві постає метушня, просто паніка. Бо то ж о. Корчин післав паламаря від престола, щоб усі з приходства до церкви йшли. Богослужба починається, а самий же він уже давно в церкві стоїть, уже й усеношнє й утреню відправив.

Їмость Марія також встала рано-досвіта, в кухні метушилася, будила й сварила «дівок». Але молода корчинівська ґенерація любить довго поспати, і тепер, пізно з ліжка зірвавшися, спішиться й нервується, вбираючись по-недільному.

Найбільше хвилюються, звичайно, жінки. В них тих костюмів, правда, небагато, але й ті, що є, не легко примістити й розвісити в трьох невеликих приходських шафах, де висять також хутра, плащі й чоловічі одяги. І тепер кожна шукає недільної сукенки, хапаючись, скидаючи всі сукні сестрині на саме дно.

Особливо покривджена Марта, яку всі відпихають на бік і вона мало не плаче:

«Любцю, ти не виділа моєї червоної сукенки?» Нема відповіді.

«Дарцю, ти не виділа моєї сукенки?»

«Чо хочеш, дай ми спокій, вступисі!»

«Олесь, ти не видів…» і т. д.

Ігорчик дивиться на жіночу метушню з почуттям власної, чоловічої вищости. Він уже з вечора розвісив на кріслі недільні блюзу й штанці і вдягатися він уміє вже без нічиєї помочі, скоро й вправно, по-військовому. Взагалі, в Ігорчика здавна вже були вояцькі амбіції, ще тоді, як вуйко Олесь лякав його, що при війську йому скажуть цілу годину стояти на «габт ахт» з рушницею, і то на одній нозі. І Ігорчик пробував стояти на «габт ахт», добувши рушницю (а рушниць і вояків було тоді — хоч гать гати) — трудно! Навіть на двох ногах не видержить години.

І нині він одягнувся раз-два-три — але що ж, зараз бабця зловила його й почала закутувати, обтулювати. Бо в Лисовичах повір’я таке, що всі зимові недуги беруться або від протягу, або від морозу, тому всі вікна в зимі закриті «на-глухо», а дітей закутують у плащі, шалі й светери.

І ось із приходства вирушає довгий похід. До церкви близько, але треба сходити вниз стрімкою стежкою. Їмость Марія — «старушка, як кульочка» (все так говорить про себе, хоч їй тільки років п'ятдесять тепер) ледве котиться в чорному хутрі, ковзається на мерзлій землі, з боків підтримують її зять Степан Прус і (трохи засоромлено) син-студент, Олесь. Далі совгаються, сміються, пищать молодші дочки. Іде маршовим, вояцьким кроком старша — Дарка (вона ж телефоністкою була в Галицькій армії, тиф перейшла, до дому вернулася лиса як коліно, в подертій шинелі). А дрібнота — Славця, Ігор — попід ноги крутяться, заваджають.

Ні, Ігорчик таки зовсім не любить іти до церкви в зимі. Ховзько й холодно. Але за те в церкві — страх приємно й цікаво. Гарно так: зимове сонце освітлює кольорові шибки вікон, блистить чарівно на шкельцях павуків, які кольори! — фіолетні, зелені, ще гарніше ніж баньки на ялинці. І образи гарні також, свічками осяяні, темно-суворі від лямпадного чаду, лиш образ святого Андрія за престолом незграбний якийсь — праве рам’я в нього вдвоє довше ніж ліве.

Дідусь перед престолом стоїть, такий урочистий і поважний, співає гарним ще, хоч старим голосом, не даром він колись у богословськім хорі співав, а нині ще, як затягне «Круг містечка Берестечка», то плакати хочеться.

Дяк також гарно співає на хорах, дяк молодий, у Перемишлі школений, культурний. Але все враження від його співу псує деренчастий, носовий голос вуйка Долька, який намагається переспівати дяка:

«Я ковбоюся, ковбоюся….»

— чує Ігорчик. І що воно таке значить, те «ковбоюся»? Треба дідуся спитати.

Зрештою, Ігорчикові не видно добре церковної нави, бо вся сім’я Корчинів по традиції стоїть і сидить за «дияконськими вратами» біля престола й у «сповідальній» сакристії. Їмость Марія сидить у сповідальному фотелі, відмовляє сумлінно всі молитви з книжечки, а думка її далеко літає: Чи не припалилася її недільна печеня в братрурі? — журиться. Далі гляне — дочки її рядочком стоять, набожно моляться, якими вони їй усі гарними здаються — як янголи! І син, Олесь, хто сказав, що з поповичів найбільші радикали виводяться? А от Олесь її — побожний такий, палко молиться, сховавшись за престол і в груди б’ється. (А Ігорчик-внук на нього задивляється і собі в груди б’ється, зовсім як вуйко.)

Ні, родина Корчинів таки дійсно побожна вся, не те, що якінебудь Кирили Трильовські чи Вальницькі, які сором приносять старим попівським родам.

Ігорчик хотів би й на «людей» поглянути, але їх тільки ледве видно через вузькі «дияконські врата». Лиш голоси їх линуть звідусіль «самоїлкою»: старі мужицькі баси, парубоцькі тенорки, молодиці пищать дискантами, співають не дуже мелодійно, але «від серця».

Та ще видно Ігорчикові по другому боці престолу «паламарську» сакристію, а в ній громадку «старших братів» церковних: усі вони поважні такі, повдягані в білі кожухи, з довгим, по-слов’янськи стриженим волоссям, обвислими вусами. А коли йдуть із свічею поза престол, то ступають із такою гідністю… «Зовсім як княжі бояри» — думає Ігорчик пригадуючи ілюстрації з «Історії України».

Кінчиться Богослужба і Ігорчик раптом завважує, що він зголоднів і біжить до дому із «старшими», якось жвавіше, ніж перед тим — на обід біжить.

Але недільний обід у лисовицькому приходстві, це свого роду комічний контраст до врочистої Богослужби. Бо Корчини, хоч у релігії об’єднані, то в кулінарії — поділені, половина їх належить до «веґетаріянської» фракції, а половина до м’ясоїдної. І яка тільки страва буде на обід, то все половина одна сидить скривившись і їсть під протестом, або демонстративно відходить від столу і їсть — хліб із маслом. Це доводить до розпачі їмость Марію, бо масло ж дороге, і вона голосно бідькається:

«Встане, пся креф, впалашує байду хліба, навалить масла, та люди змилуйтеся, та я не настарчу!»

Ігорчик чемний, сидить тихо і їсть, що Бог післав, а в скритості душі думку думає:

«Як я буду великий, то все буду їсти тільки білий-біліський хліб і дуже багато масла.»

І бувають такі мрії в житті людськім, що таки направду здійснюються

ДРАМАТИЧНА ІСТОРІЯ

«Одкуду єсть пошла земля русьская?» — Звідки взявся Ігорчик, і чого він живе в час початку нашої розповіді, в зимі 1921 року, на лисовицькому приходстві?

Почалося воно давно-давно в понятті дитячому, ще дванадцять років тому, коли «інструктором» на лисовицькому приходстві став молодий, чепурненький студент юристики, Микола Пекар.

Шість дочок було в отця Корчина, були вони ні погані, ні гарні, а посагу в них не було ніякого на бідненькій батьківській парафії. Але всі вони в належному порядку заміж повиходили, і майже всі — завдяки традиційній галицькій інституції домашніх учителів, чи пак «інструкторів».

Посилати дітей до школи в місті, до Перемишля чи далекого Львова, було звичайно вбогому священикові незручно й дорого. Та й самі молоді поповичі й попадянки ніяк не квапилися покидати любе рідне село й іти до «великого», незнаного й чужого міста, де всі по-польськи говорять і все спішаться чогось і ніхто з ніким не знається. («Які в тім Перемишли люди нелапшиві» — розказував Миханьо Швець, приходський сусід і оказійний погонич. «Я всіх питавсі — 'Ци ви знаєте, де тут нашого лисовицького єґомості панич мешкає?’ — а вони нич не кажут, іно сміютьсі».)

І от — потреба зродила розв’язку — приватне навчання на селі під опікою студента-корепетитора, цебто «інструктора». І всі молоді Корчини перейшли через цю фазу домашнього навчання.

Трудно вгадати, звідки інструктор Микола Пекар набрався такого «панського» вигляду й делікатних манер, адже він був, усе таки, «тільки» мужицький син. Може тому, що в батька-багача він був найменший, пещений син і грошей ніколи не бракувало йому й у Ґрацу вчився, «європейцем» став. Але це факт, що вдягався він куди елеґантніше, ніж довколишні поповичі Лисовицького деканату і їздив фіякром до села аж від залізничої станції й говорив увічливіше й делікатніше, ніж це було прийняте в Корчинівській конверсації.

Ця елегантність і добрі манери й близька до літературної мови подільська говірка викликали зразу на приходстві вибухи реготу. «Він каже ’поросятко’, або знов ’бувало' — як смішно! Так ніби на сцені аматорського театру!»

Але знов же невідомо чого, ця невидана поява в лисовицькому приходстві зовсім зачарувала найстаршу дочку о. Корчина — Олю. Та хто розгадає всі таємниці жіночого серця?

Оля ж була зовсім інакша від Миколи Пекаря. Не білява й синьоока, як він, а чорнява, струнка й поставна, з не дуже правильним обличчям і гарними карими очима. Не легкодушна й весела, як він, а інтроспективна й мовчазна, завжди вважалася інтелектуалісткою в сім’ї, дарма що за Корчинівськими фінансовими клопотами їй не пощастило скінчити середньої школи. Вона була закохана в книжки, а Микольцьо ледве чи перечитав у житті щось серіозного, крім гімназійної лектури і юридичних скриптів. Вона була вдумлива й відлюдна, а Микольцьо був у товаристві перший говорун і залицяльник. А до того ж ще Оля була вже офіційно заручена — з таким же серіозним як вона молодим богословом Тимчиком.

І раптом нашій Олі не схотілося бути попадею й не схотілося вести поважні розмови з поважним женихом.

І самий Тимчик видався їй чомусь зовсім нецікавим і навіть нелюбим і верзлися їй день і ніч незабудькові очі й білява чуприна Миколи Пекаря.

Може тут заважила й сама поважна вдача Олина і її зацікавлення…. революцією. Вона щойно закінчила читати «Підземну Росію» й мріяла про Софію Перовську й Кибальчича, а тут приїхав отой Пекар і розказує, як він у тюрмі сидів, у боротьбі за селянські страйки й за український університет, і як лиш кілька кроків від нього загинув від польської кулі Адам Коцко — герой тогочасної галицької молоді.

Так чи сяк — не можна заперечити одного — Оля «по вуха» закохалася в інструктора Миколу Пекаря. А дівчина з її вдачею не могла й думати про те, щоб душею кривити чи йти заміж за нелюба лиш тому, що батько велить, або тому, що вона формально заручена.

І заручини з Тимчиком розбилися й інтруктор Пекар мусів їхати геть із Лисовицького приходства, після гнівної сцени з отцем Корчином.

Після того настали місяці прекрасного, нещасливого кохання, недоспаних ночей, таємних зустрічів (з допомогою романтичної їмості Марії), гнівних заборон батькових, драматичних слізних сцен Микольця… А Оля не плакала, хіба нишком — і не корилася. Ні, вона знала одно: вона вийде заміж за білявого, легкодушного, коханого Миколу Пекаря — і за нікого іншого. Врешті о. Корчин пом’як, побачивши, що не зламати йому впертої дочки. І після двох років любовної трагедії й неофіційного заручення Оля Корчинівна, найстарша дочка сім’ї, вийшла заміж за юриста Миколу Пекаря.

Оля була найстаршою в родині — і її весілля було найвиставніше. Ще довгими роками після цього розказували в Середньому покою, скільки весільних гостей було тоді, скільки кухарів варило весільний обід, які були торти й паштети, яку «виправу» привезла з Відня їмость Марія. І які розкішні подарунки дістала молода Оля від багатих вуйків і тіток — адже тоді було ще «перед війною», всього доволі було, все можна було купити, коби гроші…

І почалося драматичне подружжя, недібране й закохане, з незліченними пригодами й несподіванками. Частково ці несподіванки сталися з вини світової історії — лиш чотири роки по весіллі прийшла Велика війна. Але драма в подружжі Пекарів була й суб’ єктивного характеру, а суб’єктом, власне, був самий тільки Микольцьо Пекар, неповажний, необчислимий, оптимістичний, завжди молодий чоловік, який до кінця життя свого завжди чарував і дивував і заскакував усіх знайомих, і найбільше — власну дружину Олю.

Насамперед — виявилося, що в Микольця не було кінцевих юридичних екзаменів. І він вирішив, на розпач тестеві, перенестися до Львова разом із дружиною — кінчати студії. Медові місяці були чудові й тривали цілих два роки. Микольцьо прекрасно бавився, Оля раділа з великого міста, вони мешкали на одній із найкращих вулиць, ходили в театр, їли в ресторанах, купили великого білого пса. Коли ж врешті мати Микольцева, стара багачка-вдова, перестала присилати гроші то Пекар почав… продавати й заставляти весільні подарунки. Лиш коли Оля завагітніла й о. Корчин зробив зятеві велетенську авантюру, Пекар врешті отямився, почав серіозно вчитися й іспит таки здав. Але ще раніше народився йому, у Львові ж таки, син, і це був, власне, наш молодий герой — Ігорчик.

Христини були скромні — не те, що весілля, бо й грошей не було на лік. Навіть у метрику дитини не записав Пекар — забув якось, аж місяць пізніше записав Ігорчика о. Корчин у лисовицьку метрику — «між рядками». А незабаром після христин Пекар продав жидам золоті дукачі — синів дарунок від хрищеного батька. Та все таки він іспит здав — і почав працювати адвокатським «конципієнтом». Тільки ж це тривало недовго.

Прийшла війна й московська окупація й смерть від біди й війни дворічної донечки Пекарів. І прийшов Листопад і мандрівка на Східню Україну. У Вінниці Оля ледве відрятувала Пекаря від тифозної смерти і страшні воєнні пережиття ще більше зблизили оте контрастове подружжя — білявого легкодуха й чорняву, серіозну, передчасно постарілу дружину.

Тільки ж у нашому немилосердному світі крім кохання подружнього потрібно ще одного — грошей. І на фінансовому відтинку Микольцьо Пекар умів витворювати неймовірні фокуси, доводячи жінку до розпачі, а сім’ю часом — до матеріальної руїни. Насамперед, повернувшись із Сходу, він патріотично відмовився присягати на вірність Польщі, кинув адвокатську професію й почав «золотий інтерес», відкривши власну мануфактурну крамницю. Інтерес ішов чудово, клієнтів було безліч, бо нікому не міг добродушний Микольцьо відмовити кредиту. Але коли доставці-жиди почали вимагати заплати — інтерес провалився, крамницю продано й Пекарі втратили все, що мали. А малого Ігорчика відослали вчитися на селі.

МАМИНА РУКА

Сьогодні в Ігорчика великий день. Сьогодні приїжджають із далекого Поділля його батьки — відвідати тестів і забрати синочка на решту шкільного року до дому.

І хлопець від самого ранку не може на місці всидіти, з кімнати в кімнату бігає, у вікна заглядає з нетерплячки. А з вікон не багато й видно, бо вікна мороз замурував непрозорими ледяними квітами.

Найкращі ті квіти в сальоні, де нині натоплено й приготовано ліжка для гостей — а вікна ж там не подвійні і мерзнуть швидше. Ігорчик мимохіть задивляється в морозяні візерунки на склі, і навіть забуває про батьків. Які вони, все таки, чудові, ті льодові квіти — ніби пальми, папороті, будяки й різноформні зірки всякі, все блиститься на сонці кольорами райдуги. Ігор дивиться й мріє, що це така тропічна джунґля, подібна до тієї, яку він бачив у Кіплінґовій «Книзі джунглів». Ох, як би він хотів поїхати в тропіки й побачити всі ці розкішні дерева й квіти! Він кличе дорослих, щоб із ними поділитися тією думкою, але вони, собою зайняті, лиш відганяють його, мов настирливу муху: «чо хочеш, дай ми спокій!». Кличе Славцю, але вона ніяк не хоче бачити ні пальм, ні папоротей, бачить тільки звичайний лід, і на ньому гордо малює пальцем власний ініціял — «С». Ох, які прозаїчні ті жінки, нема в них ніякої фантазії!

До Середнього покою біжить, але ж там — горе! За великим столом царствує «Бабця з Відня», їмость — удова Пословська. Власне кажучи, вона ніяка «бабця» йому, а тільки старша сестра бабусина, а «з Відня» вона тому, що під час війни у Відні мешкала, щоб бути ближче до власних дітей — «москвофілів» — замкнених у Талергофі. І сама вона — завзята «тверда русинка», страх ненавидить «україньчиків», а манери в неї шляхетські, мова — криклива, енерґійна й рішуча. От і тепер сидить і перорує:

«Бо то такий оден з другим україньчик, заложить ногу на ногу і каже: 'Заздалегідь буцім, пані добродійко!’… Вєнц до кого говориш ’буцім’, дурню оден?»

А довкола сидять вуйки й тітки — тихо, хоч маком сій. Вони ж усі свідомі українці, такі ж як Ігорчик, але старших шанують, а бабці Пословської бояться як вогню. Горе тому, кого вона не злюбила. Тепер, наприклад, її антипатія число один, це друга з черги дочка о. Корчина, Дарка — за те, що вона білява (всі білявки, на думку пані Пословської, погані) й за те, що вона в українській армії служила й носить волосся коротко стрижене. Та й ще за те, що вона — Дарка. Ще коли христили її, тітка Пословська даремне протестувала:

«Так спаскудили дитину, назвали її ’Дарка’! Та в нас у горах кожда покритка — Дарка!»

Пані Пословська — удова і живе господинею в свояка — священика, в твердині галицького консерватизму — на лемківському Підгір’ї. Але час до часу вона приїжджає в гості до Лисович, на горе всій Корчинівській молодій генерації: «Зробила м собі і вам приємність!» Приїжджає нібито «на тиждень», а тиждень той часом протягається на цілий місяць — половину вакацій. Це особливо неприємно для дітей малих, бо їм тоді не можна ні стукнути, ані голосно крикнути, зараз чути прикрий старий голос:

«Діти! Бабця дуже любить, але чашка тріскає!»

І діти тихнуть, мов мишенята під мітлою…

Вже й вечоріє, а батьків Ігорчикових все ще нема й нема. Але ось — чи не помилився він? Щось, наче задеренчав дзвінок від саней. І дійсно, на подвір’я вже сунуться сани, чути, як коні форкають, гомонять знайомі голоси.

Входять у кухню, розкутуються з бараниць і «бунд». Ігорчик несміливо приглядається — мов чужий. Бачить — батько, гарний такий, чепурний, у новому лисячому хутрі з видрячим коміром, черевики на ногах шеврові, з модними камашами. І мама — поважна, як завжди, якась змінена, потовстіла, постаріла. Це так вона потовстіла, кажуть, від коли в неї туберкульоза почалася під час війни, а інші кажуть, що вона з горя їсть, щоб забути витівки Микольцеві.

«Ігорчику!» — каже мама. І Ігор біжить до неї, мов пружиною кинений, припадає устами до руки. Яка ж вона гарна й добра, та рука мамина, холодна така від морозу, маленька й м’яка. Ні, ніхто в світі не має такої руки, навіть красуня — тітка Люба…

Вечером усі сидять довкола великого столу, домашні й гості, і Ігорчик примістився біля матері. Було б весело, якби не Бабця з Відня, яка якраз тепер починає розводити власні аристократичні теорії.

Хтось згадав про «Зів’яле листя» Франкове й пані Пословську аж кинуло. З усіх «україньчиків» вона найбільше не терпить Івана Франка, за те, що він радикалом був і Б криміналі сидів і її рідного сина Олеся спокусив до українства й до поезії та й довів (їй так здається) до передчасної, туберкульозної смерти.

«Вєнц о кім мова? Франко? Чи він був ксєндзкий син, паничик?»

— питається невинно Бабця з Відня.

«Та ні, цьоцю,» — каже Дарка відважно — «Франко був селянський син.»

«То вєнц о кім бесіда?» — каже тріюмфально пані Пословська — «Хлоп — хруньо до десєтого покоління!»

Серед приявних помітно деяке збентеження й Оля каже трохи ображено:«Та ж Микольцьо також селянський син.»

Але пані Пословська відказує ласкаво (вона Микольця любить):

«То нічо, Микольцьо вже при нас тут обтерся.» Серед загального змішання чути сміх Микольця Пекаря. Він же елеґант і європеєць і принципово не сперечається з дамами, особливо старшими. До того ж і він і Корчини всі прекрасно знають, що в Пекаря і одяг і манери і «широкий жест» більше «панські» ніж у якогонебудь «ксєндзкого сина».

Зате пізно вечором була більша неприємість — у сальоні. Там відбувалася якась «сцена» поміж зятем, тестем і дочкою Олею і, хоч Ігорчика при тім не було, то він таки встиг заглянути крізь примкнуті двері. Бачив, як батько його швидко ходив у шеврових черевиках з камашами, з кута в кут, рвав руками біляву шевелюру й кричав драматичним голосом:

«Лож, брехня, лож!»

Ігорчикові страшно було — і якось соромно.

Хлопця поклали спати разом із батьками в сальоні, а йому все таки не спиться чогось. Прислухається — в лівому вусі його щось так жалісно, тоненько дзвонить, наче муха бренить на папір приклеєна. І причувається йому тонкий голосок його покійної малої сестрички — Зіні. Ох, як гарно було б, якби вона жила тепер, було б йому з ким бавитися, а не лиш все з «глупою» Славцею, яка вміє тільки плакати й дряпатися. А Зіня тепер у землі лежить — померла. І батько й мама помруть, і він, Ігорчик. Лежатимуть мертві — як оті жиди в Ярузі, побиті денікінськими погромщиками….

Хлопець починає жалісно шльохати. «Що тобі?» — питає мати, пробудившись.

«Я плачу за Зінею» — каже Ігорчик. Це, звичайно не вся правда, але як вияснити мамі Ігорчиків вельтшмерц і страх перед смертю? А так вона задовольняється відповіддю сина і пестить його й він швидко поринає в сон.