Листи до себе

Розділ 1

Волочиськ[1] у моїй пам’яті — це залізнична станція та цукровий завод. Містечко і найближчі села існували одні для того, щоб вирощувати цукровий буряк, інші — щоб виробляти цукор. Таким було це селище в той час, коли я там народився, 20 лютого 1930 року. Якщо точніше, то народився в селі Фрідріхівка Волочиського району, але зараз такого села вже немає. Це просто одна з вулиць Волочиська, яка веде до наступного містечка — Підволочиська. Ці дві місцевості роз’єднує міст через ріку Збруч.

В той час, коли я народився, за рікою були «вороги»: найближчі родичі, сусіди, знайомі тих, хто жив на протилежному березі — у Радянському Союзі. Революція, громадянська війна — і стали близькі між собою люди ворогами.

Пам’ятаю своє раннє дитинство тим, що ВОНИ хочуть на НАС напасти, зробити рабами, повбивати. Це носилося в повітрі, осідало в голові, в душі. Нині не віриться, що таке могло бути, Але тоді все було правильним і зрозумілим.

Я добре пам’ятаю, де ми жили, коли мені було вже 4–5 років. Поряд із заводом[2]. Це метрів за сорок від кам’яного паркану, що огороджував завод та складські приміщення, зовнішня стіна яких була наче продовженням огорожі заводу. Між нашим будинком та заводом йшли під’їздні колії, по яких із складів вивозився цукор. 3 другого боку заводу протікала річка Збруч, а за нею вже жили буржуї.

У вечірні години було чути, як хтось на тому березі скликав курей, гейкав на худобу чи перемовлявся з сусідом. Були і випадки самочинного переходу кордону коровами чи іншою якоюсь свійською живністю. Чував від старших людей, що мешканці з обох сторін перемовлялись один з одним через кордон, вирішуючи свої житейські нехитрі турботи.

Потім, з плином часу, починаючи з 30‑х років, суворих обмежень ставало все більше й більше. Так, що я вже добре пам`ятав і знав, що дивитися на той берег в присутності інших було небажаним, а то і небезпечним. Батькам це загрожувало серйозними неприємностями.

Залізнична станція[3] була віддалена від цукрового заводу. Йти до неї від нас треба було через невелике поле, тепер уже зовсім забудоване. Невиразно пам`ятаю гарний будинок з прилеглим парком графа Льодоховського, будинок директора заводу, обсаджений ялинами, прикордонну заставу, це вже як щось таємниче, недосяжне, що викликає страх.

Оскільки я був маленьким, то все оточуюче мене: будинки, завод, яри, ріки — все було величезним, просторим, високим, глибоким. А ось коли я через кілька десятиріч відвідав ті місця, то був дуже здивований і якось навіть спантеличений тим, що яр, мною такий знаний, виявився зовсім неглибоким, будинки приземкуватими, ріка — вузенькою смужкою, а відстань від заводу до селища зовсім зникла.

Згадуючи дитинство, згадуєш окремі сценки, епізоди. Хотілось би, щоб моя дочка, а особливо онука, знали хто вони, звідки.

Починаючи ці записи, я здивувався мізерності наявних матеріалів, відомостей, письмових документів і взагалі вражаючим нехтуванням історією свого роду. Дивно, що це притаманно не лише для мене, а й для багатьох громадян, моїх співвітчизників.

Повсюдна відмова дітей від своїх батьків з найрізноманітніших причин, число яких невідоме, вірніше нескінченне. Особливо це процвітало у довоєнний період, тобто у першому поколінні.

Що саме можна було визнавати за батьками, я не знаю, а ось що не бажано і небезпечно визнавати, то це знав досконало.

Погано, якщо батьки були віруючими (а скільки до революції було невіруючих?), погано, якщо у них була корова, тим більше — кінь, погано, якщо вони володіли ділянкою землі, будинком. Погано, якщо вони мали сінокосилку, олійницю чи круподерню; якщо вони мали не чоботи, а черевики — погано, якщо вони були поляки, фіни, румуни, євреї, греки… Погано, коли десь, будь-ким служили, коли мали освіту вищу за церковноприходську, коли мали родичів за кордоном, чи самі колись були. Погано, якщо їхні сусіди мали в своїй біографії якийсь із недоліків, перерахованих вище, якщо хтось із співробітників (рівних, старших, молодших) був притягнений «органами». Погано… погано… погано… Не виручало навіть люмпен — пролетарське походження, невігластво і фанатична відданість ідеалам влади Рад, бо була вона, ця влада — владою сатани. Але все це хлопчикові прийшло згодом, коли хлопчик став дідусем.

Раннє дитинство пам`ятається ще різними спогадами. Ось батько поклав мене на коліно до себе, підкидає і в такт співає «…казачка устала, на север глядит, откуда ее милый, казак прилетит…». Або ще інколи наспівує: «Черный ворон, черный ворон, что ты вьешься надо мною, ты добычи не добьешься, черный ворон, я живой…». Дивно, що через кілька років я почув цю пісню у фільмі «Чапаєв».

Ніяк не збагну, чому майже немає яскравих спогадів за той же час про маму. Я багато думав про це. Можливо, це тому, що мама була завжди зі мною, що вона займалась буденними справами: готувала, прибирала, прала; вся живність була за нею. Тримали ми одну–дві корови, двох свиней, курей. За цими необхідними повсякденними турботами мама була для нас непомітною. Ми з сестрою були вимиті, ситі, одягнені і доглянуті. Мама залишалась з нами, їй начебто /за нашою уявою/ не загрожувала небезпека. Батька не стало, а вона, мама, ось тут, поруч з нами. Після 1937‑го фатального року, все дитинство згадується нерозривно з мамою.

Ще один невиразний фрагмент моїх спогадів. Гарний весняний день. Тепло, сонячно, радісні обличчя дорослих. Їдемо вантажною машиною на першотравневу демонстрацію у Прокурів (н. м. Хмельницький). Їдуть робітники. Найдостойніші. Мій батько у цій групі якийсь начальник, старший. Він віддає розпорядження, команди. Всі його слухають. Нарешті всідаються на лавах, встановлених на машині. Тут, звичайно, і я. Через кілька кілометрів засинаю. Демонстрації не пам`ятаю. А ось поїздку назад додому пам`ятаю добре. Захоплювала їзда на машині. Та й саму машину я бачив, по-моєму, вперше. Для хлопчиська це все захоплююче. Злагоджено співають пасажири. Я стою в кузові поряд з кабіною, а татусь тут же, поряд, стоїть на підніжці. Чому він їхав, стоячи на підніжці кабіни, я пояснити не можу, але це теж якось його вирізняло, і я пишався цим. Отже, йому можна було там стояти, а іншим — ні. Я і тепер відчуваю вітер, що б`є мені в обличчя від швидкої їзди машини і чую, як батько перемовляється з водієм, щохвилини повертаючись до мене, і підбадьорює, підтримуючи вільною рукою мене, а другою вправно вхопившись за стояк кабіни.

Або ще. Зранку я дізнаюсь, що тато після роботи поведе мене на завод. Покаже машинне відділення і цехи, де виробляють цукор. На душі у мене свято. Хоч я росту зовсім поряд з заводом, але всередині ніколи не був. Цілий день я весь у чеканні. Мама мене добре вимила, одягла в костюмчик–матроску. Мені розтлумачено, як поводити себе, як користуватися носовою хусточкою. Нарешті напруга потроху спадає. Приходить батько, довго миється, одягає все чисте, і ми йдемо на завод, на екскурсію. Звичайно, я бачив, як привозять буряк нескінченні валки підвід. Як перекидають вози свій груз у величезну траншею — яму, по дні якої вирита канава, обкладена дошками, десь на початку траншеї встановлена труба, по якій з великим натиском подається в канаву вода[4]. Захоплюючим видовищем було те, що в самому низу цієї величезної траншеї, широко розставивши ноги на борти канави, стояв чоловік з довгою жердиною в руках. Він весь час жердиною підштовхував корені буряків, які не сипались самі з похилих стін траншеї в канаву. А варто було робітникові поворухнути жердиною у себе над головою нагромаджену гору буряка, як вона з гуркотом прямувала в канаву з водою. Страшно було дивитися на цю роботу. Був острах, що робітника ось-ось засипле ця лавина буряка. Цілими днями я спостерігав за цією боротьбою. Робітник управляв жердиною віртуозно. Під’їжджаючи підводи ніяк не могли його засипати… Процес на заводі безперервний, цілодобовий. Коли не заглянеш у траншею — все та ж картина.

І ось ми йдемо з батьком. Він мені покаже, що там робиться всередині.

Машинне відділення! Дитяча уява ще не в змозі закарбувати це видовище цілком. Величезні маховики — колеса, нескінченні стрічки трансмісій, миготіння блиску важелів, коліс, поршнів, клуби пару, що вириваються з найбільш несподіваних місць, гуркіт і шум всього цього дуже цілісного організму, який весь час рухається — все це вражає мене.

Через багато років я дізнався, що мій батько в чотирнадцять років працював тут, біля цих машин, «масльонщиком». По-моєму, такої професії вже давно немає. Розповідали мені, що олійник (масльонщик), зобов’язаний був протягом усієї зміни безперервно снувати між механізмами цього машинного відділення із спеціального відра (олійниці) заливати куди треба машинне масло з масльонки рухомих деталей механізмів.

Одежа, взуття та й усе тіло олійника, було просякнуте цим специфічним запахом машинного масла. Попрацювавши чотири роки на цій одіозній «посаді», батько перейшов працювати в заводську кузню молотобійцем. Тепер це також рідкісна професія. Екскурсія на завод справила на мене дуже сильне враження і на довгі роки закарбувалась у пам`яті.

Ось звичайний день. Мама закип’ятила воду, насипала на 2–3 літра півкілограма солі, добре розмішала і злила цю воду ропу в міцний чайник. Мені дається важливе доручення: віднести цей чайник з водою батькові в кузню. Пробігши трохи, далі йду поважно, усвідомлюючи важливість доручення. І ось я у кузні. Важке повітря горілого заліза, вугілля, гуркіт молота і дзвінке постукування молотка об ковадло все це зливається для мене в таємничу музику. Батько, витерши мокре від поту обличчя, шукає мені безпечного місця.

У нього найцікавіша робота. Він молотобоєць. Захоплено слідкую, як він точно, легко попадає в те майже рідке місце залізяки, до якого ледь доторкнувся перед цим сам коваль майстер своїм наче іграшковим молотком. Важкий молот батька начебто доганяє маленький молоток напарника, імені здається, що батько намагається увігнати цей молоточок у білий від розжарювання брус гарячого заліза. Не ввігнав. Ще кілька сповільнених ударів, і брусок, тепер вже певної форми, плюхає в посудину з водою, булькаючи і шиплячи, неначе видає останній подих. Помітно втомились і ковалі. Зворотним боком своїх просякнутих маслом фартухів, вони витирають лице і руки, хоча це ніяк не відбивається на чистоті шкіри, яка як була, так і залишається чорною. Підходять по черзі до чайника, який заздалегідь підвісили на гачок із дроту, і п`ють з носика солону воду. Мені це незрозуміло, але цікаво. Ковалі, повсідавшись на дерев`яні цурки, мовчать. Підгледівши їхні розмірені рухи, надихавшись чадним повітрям кузні, я йду додому і теж крокую неквапливо, статечно, намагаючись цим наслідувати робочу, втомлену людину.

Ввечері приходить батько і приносить з собою той же незнищенний запах кузні, який так мені подобається. Він сідає в сінях і неквапно знімає робочу одежу, «робу». Тут взагалі починається для мене зачаровуюче дійство.

Куртка, сорочка, штани, скинуті батьком в куточок на підлогу, не падають безформною масою ганчір’я, а «стоять», майже повністю зберігаючи свою «людську» форму Я не знаю причини: просякнута маслом, пилом, зцементована солоним потом, одежа задубіла, не згинається. Мама вже приготувала величезний таз з гарячою водою, і батько буде митися. Я не зводжу з нього очей.

Коли пишу ці рядки, мені вже виповнилось 67 років, та я й зараз бачу білий торс батька і абсолютно чорне лице з блискітками в білках очей, такі ж чорні зап`ястя рук. Мені він таким подобався, я хочу бути схожим на нього, лише б тільки не митися. Я цього дуже не любив, за що мені і перепадало від мами. Чистий і переодягнений батько мені менше подобався, бо це наче віддаляло мене від нього.

Та ось я попадаю до рук мами, а це вже було посягання на мою свободу, до мене неначе приклеювались нескінченні «треба». Треба було завжди мати при собі носову хусточку і своєчасно користуватися нею, треба було щоденно і по кілька разів мити ноги, шию, вуха, їсти те і стільки, скільки скаже мама. Треба було рано лягати і, головне, сухим встати. Треба було берегти одежу і взуття, що мені взагалі майже не вдавалось. Треба було не лазити по парканах, деревах, горищах, і, якнайважче випробування, не можна було віддалятися зі своїми іграшками, турботами далі двох–трьох сусідніх дворів, тобто бути практично весь час в полі зору мами. Ось на цьому я й попався. Я вже говорив про те, які суворі порядки були заведені для жителів прикордонних районів, Всі і завжди мали бути на видноті. Ходити можна було лише там, де це дозволялось, і, звичайно, в якийсь певний час, тобто якщо десь можна було перебувати вдень, то там же не можна було бути ввечері чи вночі. Людина, що з’явилась не тоді і не в тому місці, затримувалась прикордонниками, які довго піддавали її митарствам, з’ясовуючи причини цього порушення. Всі ці суворості певною мірою стосувались і дітей. Ми добре знали, що батькам «попаде», якщо хтось із нас кудись забреде.

Але ось селищем рознеслась звістка: десь за залізничною станцією сів літак. Літак!!! Це треба було жити в той час та ще і в такому місці, щоб зрозуміти стан хлопчика, якому сказали, що десь недалеко можна побачити справжній літак. Миттєво збирається зграйка дітлахів і теж миттєво і несвідомо вирішує: бігти, бігти туди, де приземлився літак. І побігли, Вище вже говорилось, що між селищем «цукровиків» і Волочиськом було поле. Миттю перебігши це поле і трохи охолонувши, ми забігли в якусь вуличку містечка і… розгубитись. Трохи бравуючи один перед одним своєю сміливістю, але в душі усвідомлюючи, що зайшли надто далеко і в прямому і в переносному розумінні, поплелися додому, наперед передбачаючи неминучість покарання. Зайшовши у двір, я остовпів. Мене чекав батько! Він зразу ж відшмагав мене паском майстерно. Втіхою було лише те, що однолітків моїх відшмагали теж вправно. Як потім стало мені відомо з розмов дорослих, весь наш «маршрут» відслідковувався батьком чи не з самого початку.

На заводі добудовували трубу котельні. Кілька надбудованих рядів цегли стягувались залізним обручем, стяжні петлі яких кував мій батько. За якоюсь потребою поліз батько на трубу, щоб на місці оглянути що і як. З самого верху труби все навколо було видно як на долоні. Він і запримітив зграйку хлопчаків, серед яких виділив і мене, одягнутого в знайому йому яскраву сорочку Шмагав батько мене не часто, але із знанням справи, так що запам’ятовувалось. Після того як батька не стало, «частувала» мене і мама десь років до дванадцяти, але, не дочекавшись «позитивного» результату припинила. Та й виріс я неабияк. На цей вік мав уже силу, був дебелий, кремезний. Незважаючи на ці часті шмагання я зовсім не пам`ятаю, щоб через це сердився на батьків. Кожне наступне шмагання сприймалось мною як щось саме собою зрозуміле. Як я зрозумів значно пізніше, наука ця пішла мені на користь, тобто «в голову, а не в ліс». Коли вже мова зайшла про виховання, вірніше, про деякі його моменти, то згадуються ще деякі епізоди. Вони в подальшому житті часто нагадували про себе. Ось, наприклад, така сцена. Сусідами нашими була велика єврейська сім’я Тойбісів. Старий Тойбіс, одягнений, незважаючи на літню спеку, в кожух і валянки в зимовій шапці, сидить на призьбі свого дому і гріється. Йому завжди холодно. Я граюсь з його правнучкою Рахіллю. Ганяючись за нею, я забіг у двір Тойбісів повз дідуся і зразу вилетів через хвіртку, доганяючи Рахіль.

Увечері після роботи батько йде додому попри двір Тойбісів. Дідусь Тойбіс піднімає палицю–костур. Це означає, що він хоче говорити з моїм батьком, Далі картина стає такою: батько зняв кашкет із голови, стоїть мовчки з вийнятими з кишень руками. За парканом у себе в дворі сидить дідусь Тойбіс і говорить приблизно таке: «Ян, як це ти виховав свого сина, що він і ‚Добрий день‘ не вміє сказати?» Перехожі сусіди виявляють велику делікатність: вони не зупиняються і прибирають вигляду, що нічого не чують. Батько мне кашкет у руці і не промовляє жодного слова. За звичаєм не можна було хоч якось сперечатися зі старим, а ще більше перебивати. Поклонившись, батько йде додому, а я сумирно прямую за ним. Без зайвих слів батько відперіщив мене. Уже після екзекуції, я, схлипуючи, чую, як мама на кухні казала батькові: «Ти з глузду з`їхав, так можна скалічити дитину». Після невеликої паузи тато їй говорить: «А ти думала, мені легко було стояти перед старим Тойбісом, коли він мені вичитував перед сусідами, а я нічого не міг йому сказати?» Нічого. Не скалічив. Зате я все своє життя вмів і знаю, як треба поводити себе зі старшими. Невиразно, але пам’ятаю, як батько, прочитавши в газеті про досягнення в будівництві соціалістичної індустрії, звертався до мами, квапився їй прочитати і переказати якийсь факт: «Маню, Маню, ти лише послухай, що ми побудували! Я дуже добре пам`ятаю ось це «Ми». Він оцим «Ми» неначе прив’язував себе до всього того, що відбувалося в той час. Вважав себе особисто причетним до всього, що відбувалося в країні. Був активним, як прийнято було тоді говорити, в громадсько-політичному житті. Народження 1904 року, батько рано став членом ВКП(б), їздив на якісь курси, поволі піднімаючись сходами громадського життя: голова профкому, член парткому, райкому… Продовжуючи працювати в кузні, теж досяг дечого: помічник коваля (підмайстер). Потім і коваль (цехмайстер): Було помітно, що він висококваліфікований. До нього все частіше і частіше зверталися за порадою, йому доручали особливо складні роботи. Пам’ятаю випадки, коли його викликало високе заводське керівництво у неробочий час, щоб одержати якусь технічну допомогу, пораду і т. п, та й з боку сусідів відчувалось: зросла до нього повага. Я бачив, що і мама пишається своїм чоловіком.

Але ось якось дізнаюсь про новину: батько їде в Ленінград. Чому він туди їде і де це місто я не знаю, але відчуваю, що відбувається якась велика і радісна подія в нашій сім`ї. Тай поза сім’єю помітно, що батько в центрі уваги сусідів, робітників, службовців заводу. При зустрічі з ним неодмінно заходить мова про його майбутню поїздку. Йому висловлюють усілякі поради, добрі побажання: Трохи пізніше я дізнався, що він не просто так поїде, а повезе до цього міста цукор. Мене починає бентежити думка: а в чому він його повезе і скільки? Фантазія моя не сягає далі полотняного мішечки або дерев`яної скриньки.

Десятки запитань роїлись в моїй голові. Навіщо Ленінграду цукор? Як він буде його їсти? Нічого не пояснюючи, мама бере мене за руку і ми виходимо з двору. Навколо надзвичайно багато людей. Всі вони збираються у величезний натовп, який продовжує рости: Люди підходять як з боку селища, так і з іншого боку. Нарешті гомінкий натовп стихає, побачивши, що в отворі дверей критого вантажного вагону зібралась група людей: Цей вагон взагалі дуже відрізнявся від інших своїми величезними червоними полотнищами, портретами Леніна, Сталіна. Там і мій тато, в цій групі людей (керівництво заводу я уже теж пізнав). Піднята рука дяді Антося встановлює дивну тишу. Я здивовано повертаю голову в різні боки на тих, що стоять поруч зі мною, і не можу збагнути причини перетворення в цих людях. Вони перемовлялись, жартували, розмахували руками, тупцювались, втоптуючи сніг, і раптом! не живий натовп, а застигла маса. Починає говорити директор заводу, потім ще і ще. Говорить і мій тато. А навіщо і про що говорять я не знаю, як не знаю і того, чому люди так шалено плескають в долоні. Мама моя все робить одночасно з усіма. Нарешті гудок паровоза і повз нас пропливає низка таких же, але зачинених вагонів.

Ось ще характерний спогад. Тато дарує мені 3 карбованці. Саме тому я дізнаюсь, що мені 3 роки. Показую у дворі цей папірець сусідським хлопчакам, радість моя велика, хоча що конкретно я буду робить з троячкою, як її використовувати не маю ні щонайменшої уяви. Засунувши гроші в кишеню, граюсь у дворі: лопаткою перекидаю сніг, будую собі будиночок в наметі. Раптом виявляю, що папірець цей, такий дорогий мені, я загубив. Ох, і ридав же я! Довго я не міг притамувати в собі біль від цієї втрати. Тепер же я не можу згадати жодного випадку, що був мені пам’ятним у цьому віці. Постає переді мною запитання: а навіщо я це пишу? Якщо правду сказати, то бажання писати, викласти на папері своє уявлення про суще, про своє розуміння його, з’явилось іще в шкільні роки. Знав я і те, що цим «гріхом» страждали і мої товариші друзі. Не знаю, у них це вийшло, чи ні, але у мене точно не виходило. Не дано. Щоденники, які я починав, також періодично знищував. Записане мною після прочитання здавалось таким нікчемним, мізерним, що соромно було перед самим собою. А шкода, що знищував. Скільки втрачено для мене дат, імен, та й фактичних подій. Особливо мені шкода щоденника, який я вів майже всі 80-ті роки. Звичайно, цінність цих записів не в тому, як я це описав, а у тому, на чому зачіплювалась моя свідомість, що я записав. Так ось: навіщо цей спогад? Знову наполегливо запитую себе. Навіщо мені ця пам’ять, що так наполегливо вимагає виливання чорнила на папір? Чи це якась хвороба заставляє мене взяти ручку, щоб зобразити анатомію власного життя, його зростання, чи й того, що зростає навколо. Що стосується останнього, то це для мене не те що сміливо, але й нездійсненно. Та й мети я такої не ставив ніколи. То з яких причин взагалі пишуться спогади? Треба вважати, що вони пишуться з багатьох причин. Від самотності, від відчуття загибелі. Пишуть як свідчення очевидців про події, щоб розплутати клубок неправди, а то й ще більше заплутати його. Пишуть через пиху, як і через самовикриття, а інколи і через схильність до самолюбства. Бувають записи розумних людей з поганою пам`яттю. Або записи дурнів з доброю. Є спогади, як спокійна річечка, чи навпаки як гірська річка. Є спогади повчання, життя, притчі. Є спогади пам`ятники, спроба зберегти себе від забуття. Що ж стосується мене, то дуже і дуже скромні мотиви наштовхнули на ці рядки. Просто все частіше й частіше останнім часом я повертаюсь до свого минулого. Я неначе розмовляю сам з собою, а хочеться мати співрозмовника. Може, ним, співрозмовником, стане колись дочка моя, онука моя, або хтось із близьких і рідних мені, хто (дай, Боже) переживе мене.

А тепер повернусь до ешелону, що повіз і цукор, і мого батька.

Заводський клуб. Радісні, усміхнені обличчя, майже всі знайомі; я трохи хвалюсь, чому сприяє задоволення мого дитячого, ще не розвиненого гонору в тому, що я теж тут. Хотілося дуже, щоб це побачили всі–всі мої товариші. На клубній сцені всідаються за червоним столом директор заводу, якого я вже знаю, і ще знайомі мені обличчя, яких називають «секретар», «голова», «член» якогось завкому, парткому, яких я теж знаю, але наївно думаю, що «представник», «голова» чи «секретар» — це прізвища знайомих мені дядьків. Серед цих «членів» мій батько, і батько Казика Войни, яких зі сцени називають «ударниками». Зараз я починаю розуміти, що всі, хто зібралися в клубі, прийшли сюди, щоб зустріти мого і Казикового батька, які їздили «представниками» до міста Ленінграда і завезли йому ешелон цукру. Саме тут я вперше почув слово «Кіров». Як я зрозумів, цукор завезли саме Кірову, і що він був цим дуже задоволений. Залишилось мені лише незрозумілим, чому батька зустрічають тут, в клубі, тоді як я з мамою зустрічав його вдома. З його розповідей уже тут, в клубі, мені запам`яталось, що Кіров дуже добрий дядя, що він подарував хромові черевики скороходи моєму і Казиковому батьку і, що вони були ним нагороджені поїздкою по Радянському Союзу. Запам’ятались мені також такі слова, як Архангельськ, Мурманськ, Магнітогорськ, Одеса, Київ. Багаторазово вони повторювались і вдома, а тому закріпилися. До речі, ці, м`яко кажучи, деформовані поняття та уявлення, про які я зараз згадую, стосуються мого тодішнього віку. Через багато років, коли я неодноразово чув про все це з вуст моєї матері, родичів, коли я зовсім по-новому прочитав деякі документи, що зберігалися вдома, коли я вже побачив дещо навколо очима не дитини, а «мужа», то, аналізуючи все це, я помітив, що не так вже ці «деформовані» поняття й продеформувались у теперішній свідомості. Головне з усього цього те, що це було.

Після повернення батька в нашому домі було багато розповідей про цю поїздку. Батько розповідав, що виступав перед робітниками кількох заводів і фабрик Ленінграда, що його та інших «представників» запросили на зустріч з Кіровим. Що їх нагородили цінними подарунками (черевиками фабрики «Скороход») і путівками по Радянському Союзі. Пізніше я дізнався, що вони здійснили поїздку на «будови п`ятирічки» (Кольський півострів Урал південь України).

І все це Кіров… Кіров… Кіров! Як наслідок, і я став вважати Кірова дуже доброю для нас усіх людиною і уявляв його дуже симпатичним і добрим дядечком.

І раптом! Земля втратила твердість, зникли звуки, обірвався якийсь зв’язок з оточуючими предметами. Я неначе в тумані бачу свого батька, що притулився до одвірка дверей. Він спиною до мене, плечі його ритмічно здригаються. Відчуваю, що треба підійти, доторкнутися до нього. Обнявши батька за ногу, протиснувши голову, бачу обличчя — він плаче! Ось чому здригаються плечі, ось чому він спиною до нас. Не звістка про смерть Кірова вразила мене. Приголомшило видовище батька, що плаче. Я не міг собі уявити, що мій тато може плакати.

А дні біжать. У всіх свої клопоти, у мене свої. Мабуть, не дуже обтяжливі, бо я їх не пам’ятаю. Пам’ять зберегла лише уривчасті шматочки. Батько з газетою в руках уже вкотре звертається до мами: «Маню, Маню, ти послухай, що ми побудували!». І починає їй читати про чергову будову соціалістичної індустрії то у Харкові, то в Сталінграді чи на Кузбасі, а то і в Середній Азії чи на Далекому Сході.

А ось ми їдемо в гості до маминої сестри. Далеко. А головне, поїздом. Лише цей поїзд і пам’ятаю. Його саме бачу вперше. Хоча залізнична станція всього за півкілометра від нашого дому, але поїзд, на якому возять людей, я бачу вперше. Сам паровоз і вантажні вагони мені бачити доводилось, а ось поїзд для людей мною ще не сприймається. А те, що поїзд прийде з Польщі, взагалі недосяжне для мого розуміння. Це що ж за ворожий поїзд, який, мабуть, і «буржуїв» катає. На цей час у мене вже закладені зерна. Моє вухо вже знає слова «класовий ворог», «імперіалізм», «контра». Незабаром воно почує «шкідник», «шпигун», «ворог народу». Останнє стане крилатим.

Але ось із нічної пітьми врізається в пам’ять промінь прожектора, і мене буквально затоплює світлом, гуркотом і шипінням паровоза. І лише після брязкоту буферів наступає тиша. Ми довго стоїмо в чеканні. Йде перевірка поїзда прикордонниками, в зв`язку з чим, я починаю трохи інакше сприймати слова «кордон на замку». Потім починають і нас перевіряти, і лише увійшовши з мамою і татом до вагона, я залишив на пероні всі свої посадочні враження і поринув у нові. Такого я ще ніколи не бачив. Всі оці полиці, полички, столики, гачки, — повністю заволоділи мною. Мені здається, що я їх розглядав, обмацував стільки, скільки ми їхали. Чого варте лише саме сидіння біля вікна, яке можна опускати і підіймати!

Але приїхали! Мене затиснули в обіймах, і всі кажуть, що я дуже великий. Поступово я розумію де ми, і хто є хто. Ось цей дядечко чоловік моєї тьоті Броні, а це Гірця моя сестра, а он бабуся моя і т. д. З часом я з’ясував, що ми приїхали в Куманівці Хмільницького району Вінницької області.

Село Куманівці дуже велике, за десять кілометрів від районного центру. Мій дядя Янек директор школи цього села, і живемо ми теж у школі. При школі була квартира для директора. Дізнаюсь також, що дядя Янек другий чоловік у тьоті Броні. Першого чоловіка звали Цезар, і він кудись подівся (репресований у 1932 р., і з того часу про нього нічого не відомо). До речі, і Ян Виговський, і Цезар свого часу навчались разом у Київському педагогічному інституті для національних меншин. Після закінчення працювали в одній школі, в якій Цезар був директором. Після його зникнення, Виговський одружився з тіткою Бронею. Протягом всіх років життя цієї сім’ї, пам`ять про першого чоловіка свято зберігалась, і я ще пам`ятаю, як у нашому роду доброзичливе говорили про Цезаря, включаючи і самого Яна Виговського.

Через рік–два ми знову їдемо в гості до тьоті Броні. Тепер уже приїжджаємо у село Вербівку, що за 2 кілометри від Хмільника. Знову школа, але вже початкова (не середня, як у Куманівцях!), дядя Ян уже лише завідуючий у цій школі і живуть вони також при школі. Ця поїздка запам`яталась тим, що було багато народу. Приїхали бабуся з дідусем. Вірніше, приїхав з Брянська дідусь, бо бабуся приїхала раніше і вже жила у тьоті Броні (своєї дочки). Приїхала з Ростова тьотя Рита зі своїм чоловіком Микитою Ткаченком і двома дітьми — Люсею та Борисом. Ціла дюжина людей дорослих, четверо нас дітей… Це було вже якесь сонмище, в якому дорослі мали свій світ а ми, діти, свій. Пам`ятаю роль Гертруди — ватажка — хазяйки, пам`ятаю Люсю, яка через уроджену хворобу ніг пересувалась коли як: коли на нестійких ніжках, коли поповзом, допомагаючи собі руками; кумедного Бориска, від якого ми, дорослі (старші на 3–4 роки), тікали, а він нас, ридаючи, вишукував у кущах, на горищі або на березі озера. Лише тепер я знаю, як під цим розвеселим життям дітей невимушеними розмовами дорослих приховувалась велика драма, трагедія життя багатьох і багатьох громадян СРСР. На цей час дідусь з бабусею та донькою Ритою уже кілька разів тікали до Сибіру. Немає у мене ні вміння, ні місця на папері описати лише те, що я знаю з уривчастих їхніх розповідей, бесід зі своїми дітьми, гірких зітхань і голосінь, що супроводжували той чи інший епізод.

Дідусь мій (з боку мами) Шандурський Іван Антонович, 1877 року народження, родом із села Бубнівка, що за 25 км від Волочиська Кам`янець-Подільської губернії (пізніше Проскурів обласний центр, а потім Хмельницька область). У дідуся було 3 сестри і 2 брати. Бабуся (з боку мами) Ковальська Агафія Никодимівна, 1887 року народження, родом із села Зелене, що приблизно за 20 км від Волочиська. Побрались вони приблизно в 1903 році. Жили в селі Криштопівка, де купили землю (8 десятин), побудували дім (поряд із селом Зеленим). Було у них шестеро дітей: Генріх, 1904 р. н., висланий на Камчатку в 1930 р., пропав безвісті; Антося і Юзефа померли до революції 1917 р., Марія, 1909 р. н. (моя мама), померла 1980 р., Броніслава, 1912 р. н., померла 1970 р. на чужині, Маргарита, 1914 р. н.

Так ось мого дідуся розкуркулювали тричі. У них були: один кінь, дві корови, одна свиня, кури, гуси, качки, собака і кішка. Хліба до кінця року завжди не вистачало. Будинок (з розповіді тьоті Рити) був великий: кімната (зала), кухня і комірчина; у дворі: повітка, стайня, курник. Перший раз прийшли місцеві хлопці–комсомольці на чолі з уповноваженим РВК (райвиконком) і забрали борошно, зерно, крупу, картоплю і все інше, що могло вживатися для їжі, разом з усією живністю. Коли ж прийшов голод для всієї цієї сім’ї, прийшли вдруге. Марно понишпоривши по двору, вирішили побити мисник (глиняні миски та горшки, поставлені на полиці–шафі біля печі). Втретє, не мудруючи лукаво, вирубали молоденький вишневий сад з 15–20 вишень, що за будинком. Вкинули дідуся з бабусею на сани і повезли на станцію для відправки у Сибір. На цей час, правда, залишилась сама Рита, бо Броня та Марія повиходили заміж, а Генріх безслідно зник. Якщо взяти до уваги те, що дідусь був призваний в армію ще у 1-шу світову війну, (відвоювавши 3 роки і одержавши два «Георгія», продовжував уже воювати за владу Рад до 1921 року в якості 1‑го номера гарматної обслуги Червоної Армії), то може бути, читачеві цих рядків трохи відкриється уся трагічна колізія, що зустріч наша в селі Вербівка це була перша зустріч сім’ї, роду, яка стала можливою в цей передвоєнний час[5].

Зустріч найближчих людей, які змінили свої імена, по батькові, національність та всі інші біографічні графи, щоб якось вижити, зберегтися, проіснувати. Кілька разів дідусь з бабунею втікали з заслань. Коли нарізно, коли разом. Їх ловили, робили більш жорстоким режим утримання, а вони знову тікали. Їхня дочка Маргарита, дівчина шістнадцяти літ, втікала з-під Котласа взимку з по-справжньому російськими снігами та морозами і добралася до Одеси. Через багато літ (в 1986 р.) вона мені розповідала про цей жах, страхіття.

Працювала в порту в якихось харчевнях без паспорта, без імені, прізвища, щогодини чекаючи, що спіймають. Познайомилась з матросом військового корабля Микитою Ткаченком. Наплела йому про себе такого, що й зараз не пам’ятає. Лише після другої дитини розповіла, хто вона. А Микита, комуніст, працівник райкому партії м. Ростова, буквально заревів, охопивши голову руками, і взяв з неї слово, що вона більше ніколи не буде йому розповідати про себе. Потім він секретар райкому. Під час війни на фронті, двічі приходили тьоті Риті похоронки. Просто неймовірно. Повернувся він не поранений, цілий і здоровий. Працював спочатку керівником найбільшого радгоспу на Дону, потім завідуючим відділенням того ж радгоспу, завідував молотильним током, був начальником охорони, сторожем, а потім від надмірного пиття помер.

Зустріч у Вербівці намітила якісь віхи в подальше життя. Дідусь, втікши з заслання трохи пізніше, ніж його дружина (яка знайшла притулок у Броні), не вважав за потрібне з`являтися в рідних краях, а тим більше у своїх дітей, щоб не ускладнювати їхнє життя. Він дійшов до Брянська. Завдяки добрій людині (військовому лікарю–ветеринару), влаштувався на роботу вантажником в магазин–гастроном. Через деякий час став там же продавцем, завідуючим магазином–гастрономом, і перед війною, у 1940 році керуючим Брянським міськгастрономторгом. Судячи з усього, голова у діда була на місті. Нагледів він у передмісті Брянська будинок. Ось і приїхав він до Броні (наперед обговоривши це з дітьми, що зосталися), щоб забрати свою дружину (мою бабусю). Спочатку вона мала поїхати і подивитися цю садибу, а потім вирішити: купувати не купувати. Поїхали дідусь з бабусею весною, в березні місяці. Треба ж такому статися, що в цей час Десна розлилась більш звичайного, будинок підтопило і бабуся дала відбій. Приїхавши, вона розповіла, що вирішили вони підшукати будинок на узвишші. А незабаром прийшов 1941 рік. Війна. Бабуся в окупованій Україні, а дідусь невідомо де.

І знову повертаюсь спогадами у заводське селище Волочиського цукрозаводу. На той час уже стало модно обов’язковим обладнувати в квартирах, де були діти, червоні куточки. Куточок називався так тому, що він, як правило, розміщувався в кутку кімнати. На відведених 2–3 метрах площі стін, які сходилися, розміщувався портрет Леніна і, звичайно, Сталіна. Навколо них навішувались різні червоні стрічки, прапорці, вирізки з газет, журналів, картинки Кремля, зірки та зірочки і т. д. і т. п. Діти засвоювали назви, терміни, нові слова скорочення типу КІМ, МОПР, Осовіахім, Ворошиловський стрілець, Комінтерн. Формувалась свідомість онуків дідуся Леніна та дітей дорогого батька Сталіна.

Помітне місце в нашому дитячому побуті займали прикордонна застава та самі прикордонники. Ми їх знали, як мовиться, в обличчя. Але вже, якщо вони нас знали, то зсередини. Не доводиться і говорити тут, що заповітним бажанням для нас, хлопчаків, було допомогти прикордонникам спіймати шпигуна. І допомагали, і «ловили». Варто було зустріти незнайомого чоловіка, жінку, як знаходились найбільш спостережливі і негайно повідомляли. Де знайти прикордонника, ми знали краще від дорослих. Для цього не треба було бігти на заставу. Так ми росли, вчились викривати ворогів народу.

Забігши якось до Казика, я побачив незрівнянної краси Червоний куточок! Крім усього убрання, там був ще маленький столик і стільчик, на якому сидів Казик. Це ж треба! Я зразу ж почав влаштовувати у себе такий же Червоний куточок, відсунувши на середину кімнати ліжечко–гойдалку моєї сестрички Янусі. І головне, мої батьки та тьотя Маруся зовсім не забороняли мені, а всіляко допомагати. Хто ніс мені якісь картинки, хто радив де і що прибити, покласти, поставити.

А тут нова подія. До нас приїжджають іспанці, вірніше, діти іспанців, які воюють там у себе, в Іспанії, проти фашистів. А до нас вони приїжджають, щоб фашисти їх там не вбили, поки їхні батьки, звичайно, переб’ють фашистів. І ось, вмиті і вбрані Вітько, Ванда, Казик, Петько, Рахіля, Толик та я йдемо з батьками, в основному, з мамами, до заводського парку (колишня садиба директора заводу ще до реставрації). Деякі з нас мають на голові шапочку–пілотку, або, як її тоді називали, «іспанку». Я дуже пишався, що у мене теж на голові ця блакитна іспанка, та ще й з китичкою на золотавій ниточці. Через те, що китичка під час ходи постійно переміщувалась, я щоразу щупав рукою куди ж вона поділася.

Нарешті приїхали іспанці. Добре пам’ятаю кількох смуглявих хлопчаків, у яких на головах були саме такі ж іспанки.

Одного разу мені було сказано, що мама їде в Проскурів, щоб купити мені сестричку (як вони передбачили, що сааме сестричку, я і зараз не знаю). Дійсно, через деякий час тато привіз маму з сестричкою. Я якось ніяк не сприйняв цей дарунок і не помітив, що від цього змінилось. Дізнався, що зовуть мою сестричку Яніною, і що її купили в Проскурові для того, щоб я радів. А я і не радів, і не журився. Дізнався я також, що у мене вже була сестричка Гелена, але не зрозумів, куди вона поділась. Потім здогадався продали, а то якби була, то була б старшою за мене. Слово «старша» я сприймав, як «більша зростом», і тому не дуже мені цього хотілось.

А життя йшло як і досі. Дещо я в ньому почав помічати. З’явилась риса слухати дорослих, а може навіть підслуховувати, роблячи вигляд, що ти нічого не чуєш. Дорослі ж часто говорили про те, що вважали непотрібним для вуха дітей, що дітям недоступне, або не потрібне для розуміння, продовжували обмінюватися міркуваннями, думаючи, що ми ще нічого не розуміємо. А даремно! Ми вже дещо розуміли, може, і не зовсім так, як потрібно, але якісь свої висновки робили. Я вже потім, працюючи вчителем, завжди брав до уваги це моє «відкриття». Ось у домі настає якась напруга. Батько з матір`ю часто вживають слово «чистка», наче програють варіанти відповідей, коли його запитають. Але ось, після роботи, тато з мамою йдуть до клубу на чистку, з інших дворів теж тягнуться до заводського клубу на чистку батьки моїх друзів. Другого дня, прокинувшись вранці, я дізнаюсь, що чистка пройшла добре, тобто благополучно. Настрій в домі добрий, я вже розумію, що тата не «вичистили» з партії, а ось того «вичистили», бо він щось приховав.

У тривожні дні вплітались і дні радісні. То у нас, то у когось із сусідів збирається гулянка з приводу чогось.

На якісь вечірці у сусідів, що жили у торцевій частині будинку, я чомусь завередував. І як тільки хтось, чи то старший, чи молодший політрук із прикордонної застави запрошував маму до танцю, я починав ревно плакати. Прикордонник з кубиками в петлицях якось зорієнтувався і подарував мені 3 карбованці, за що я йому дозволив пройтись з мамою кілька турів. Влучивши момент, я повторив свою витівку, але вже із заздалегідь передбаченим результатом. Обрана мною тактика узгоджувалась із стратегією. Мені було дано ще, але вже 1 крб. А далі ще і ще… Цим вдалося мені розвеселити всю компанію. Разом з усіма сміялась і моя мама, хоча було видно, що вона збентежена, і ще не дала своєї оцінки моєму вчинку. Але найшвидше розібрався мій батько, який, схопивши мене за руку, так і відніс на витягнутій руці додому, здер одежу, і буквально кинув мене у ліжко, наділивши на льоту добрим ляпанцем по найм’якішому місці. Тут я уже ревів з явно визначеної причини, з чим і заснув, стискаючи в руці свої чесно зароблені 6 крб. Своєю витівкою я розвеселив на якийсь час все своє селище. Сусіди, знайомі не пропускали нагоди при зустрічі зі мною, з батьками, розчулитись з приводу моєї кмітливості, завдяки якій я примножив достаток в домі. Варте уваги те, що тато сам особисто водив мене за руку в магазин біля воріт заводу, і я там кілька разів купував на «зароблені» гроші цукерки у вигадливих коробках. А продавці (тоді були лише чоловіки) також у захопленні від мене відверто реготали разом з татом. Так я став помітною особистістю в селищі. Не знаю вже, чи цей випадок дав поштовх, чи інший, але я почав «заробляти», шукаючи різні зачіпки. Повз наш будинок ішла дорога, якою селяни везли буряки на вагову, а потім на складання в бути–накопичувачі. Погано вимощена бруківка, а то й ґрунтова у вибоїнах дорога, допомагала тому, що то тут, то там, корені буряка падали з возів. Я це помітив і після проїзду підвід почав підбирати буряки і приносити мамі. Вона їх терла і давала корові. Це була не якась особлива підмога, але моя «робота» заохочувалась. Мама давала мені шматочок колотого цукру (хоча ми і жили при цукровому заводі і буквально ходили по цукру це була нагорода. На ті часи цукор не крали, і той, мамин шматочок, був у ціні). А далі я зметикував: вибравши момент, я підкладав у колію камінець або викопував ямку і урожай, звичайно, збільшувався. Моє «полювання» помітили і візники. Одного разу, коли я прямував за возом, очікуючи падіння мани небесної, візник мені сказав: «Молодець, хлопче, ти вже немало назбирав, корова буде ситою. А хочеш знати, як переконатись, що корова наїлась?». «Так», — відповів я. «А ти доторкнись пальцем до її лоба. Якщо твердий — значить, сита». Хай не дивується читач. Я дійсно, спостерігаючи якийсь час, як корова їсть, все ж доторкнувся до її лоба і він… дійсно був твердий. Мама помітила цю мою вправу і запитала, навіщо я це роблю. Я їй розповів, на що вона промовила добродушно: «Дурник ти», — але не пояснила чому. Так я і залишився сам зі своїми сумнівами. Справі поклав кінець, як завжди, тато. Дізнавшись про мій промисел, він сказав:

«Щоб я більше цього не бачив». Це було сказано мені. Що він сказав мамі, я не чув. Але я більше не приносив, а мама не запитувала.

Якось тато поїхав далеко купувати корову (одна у нас вже була). Привів він корову дуже чудернацьку: сірої масті, худу, на високих ногах, з маленькою головою на довгій шиї, з прямими невеликими ріжками. Зібралось у дворі на оглядини кілька сусідів. «Ну то й що ж, що вона бессарабської породи? Це ж рисак, а не корова». Але ось збив тато біля стіни хліва величезний дерев`яний короб, завіз туди кілька возів жому. Ох, і молока ж у нас було! І пили ми його, і мама робила сир, сметану, масло, і каші різноманітні на молоці. Сироватка йшла на пійло коровам, а вони від цього ще додавали. І сусідам мама роздавала (на базар носити щось у нас не заведено було). З другої половини 30‑х років, батько вже був головою заводського комітету профспілки. Після роботи молотом у кузні, він майже кожен вечір, переодягнувшись в чисте, йшов на різні профактиви, партактиви, пленуми. Поїздки в район, область, господарства, які вирощували буряк, і багато чогось іншого, чому немає ліку і назви. Так ми всі росли потихеньку: росла Януся, підростав і я. Захоплена загальною пошестю, ходила на курси Осовіахіма моя мама (там навчали одягати протигаз, а назви отруйних газів мама запам’ятала на все життя). Періодично їздив, ходив на якісь курси і тато. В домі у нас з’являлось все більше і більше книжок. Тато читав їх, інколи читаючи якийсь уривок мамі. Як я розумів, батьки з великою повагою ставились до освіти та освічених людей. А слово «інженер» вимовлялось з якимось особливим, навіть благоговійним змістом. Головний інженер, змінний інженер, інженер цеху і т. п. були людьми особливого статусу. Батьки, звичайно, мріяли, і часто говорили, що ось якщо я вивчусь колись на інженера, та ще й буду працювати на цукровому заводі, то вже більшого в житті досягти не можна та й не треба. Цього цілком достатньо для оволодіння найсміливішими прагненнями людини. Так, так! Я ніяк не перебільшую. Так вони думали, цим вони жили у своєму майбутньому. Взагалі, бажання досягти якихось «висот» у своєму житті, бажання бути першим у своєму ремеслі було не те що близьким батькові, він просто жив цим. На свої тридцять з чимось років батько мав звання «цехмайстра». А це звання (вже поза розрядною сіткою) давалось ковалям, що досягли досконалості у своєму ремеслі. Я вже казав вище, що на цукровому заводі ковальські роботи займають дуже великий об’єм. Тут начебто сплелись всі технологічні процеси, і при вирішенні яких-небудь робіт слюсарями, механіками, наладчиками раз за разом було чути: «Сюди треба Кульчицького», «треба покликати або порадитися з Кульчицьким». В кінці 70‑х років я, перебуваючи у Волочиську, зустрівся з Андрієм Рибчинським (або як його звали близькі Анджеєм), тоді вже важко хворою людиною, яка ще й погано бачила. Він дуже добре пам`ятав батька, дружив з ним. Мені було приємно чути, як дядя Анджей шанобливо говорив про батька, як про фахівця своєї справи. Він так і сказав на кінець нашої розмови: «Так, руки у твого батька росли з плечей, а не з… І в голові була олія» (так говорили в наших краях, оцінюючи високо заслуги людини). Знаючи тепер, яким хорошим слюсарем по ремонту обладнання був дядько Анджей (про це мені розповів Казик Войно), що був майстром ремонтного цеху, в якому все життя працював Рибчинський) я радів, що я син такого батька. Згадав він і те, як добре грав батько на баритоні у заводському духовому оркестрі, а також на корнеті–а–пістоні. Якимось дивом збереглась вдома і є зараз фотографія цього оркестру. На ній є і тато, і дядя Анджей.

Пам’ять ще висвітлила один випадок. Мама йде до заводського клубу, бере мене з собою. Там вона і кілька інших мам вишивають на величезному полотні нитками «муліне» портрет Сталіна. Працюють вони одночасно, розташувавшись навколо великою столу, на якому розстелено полотнище з намальованим олівцем портретом, а мами покривають цей малюнок різнокольоровими нитками. Вишивальниці, виконуючи свою роботу, про щось розмовляють, інколи співають.

Так ми дожили до літа 1937 року. Газети і радіо, не даючи собі паузи, доносили до громадян все нові й нові успіхи у всіх галузях господарської діяльності. З’явилось дуже багато бадьорих віршів і мажорних пісень. Вони заучувались і багаторазово повторювались як на клубних підмостках, так і в повсякденному побуті. Знав і я кілька таких віршів–пісень. А по одній з них навчився грамоти. Але про це пізніше. А зараз про те, що тато з мамою стали говорити між собою все частіше й частіше напівголосно, уникаючи при цьому моєї присутності, а інколи просто зачинившись від мене, чи виштовхнувши з кімнати або кухні. А це збуджувало у мене підвищену цікавість. Я став прислухатися. Схоплював, що когось «викрили», щось «виявили», когось «забрали». Взяті в лапки слова мені нічого не пояснювали, бо я не міг ще зрозуміти їхнього справжнього змісту. А ось якось підвищена занепокоєність батьків передалася частково й мені. Щось тривожне носилося в повітрі. Я став помічати, що інколи тато довгенько з ким-небудь із сусідів розмовляє біля своєї хвіртки чи сусідньої. Мама чекає його на вечерю, але не наважується покликати. Посилає мене, та мене м’яко відсилають додому, перервавши свою бесіду. Я все ж помічаю підкресленість їхньої розмови при мені. Тато приходить додому вже затемна. Довго миється. Мовчить. Я засинаю в кімнаті, але встигши все ж почути кілька фраз, що доносяться з-за ледь зачинених дверей з кухні. Мама докоряє йому за те, що йому не варто так довго розмовляти з Стохлею, чи Богдановим, чи Войною. Тато мовчить. Він стурбований і дуже втомлений.

В кузні багато роботи, завод готується до чергового сезону. Незабаром потягнуться валки возів з буряком. На заводі все заскреготить, закрутиться, зашипить. Піде великий цукор.

Рання осінь. Домашнім додалось роботи. Мої батьки на городі. Там і тьотя Маруся. Я залишений вдома доглядати за Янусею. А мені так хотілося бути разом з ними, бо я знав, що тато має викопати велику яму і засипати туди картоплю. Ось ця яма мене найбільше приваблювала. Я вже знав, що так ховають картоплю на зиму. Бачив це раніше. День 29 вересня (середа)[6] був похмурим, дощик сипав і сипав, якось несподівано починаючись і так само несподівано закінчуючись з тим лише, щоб до пізнього вечора не втратити свою розмірність. Але ось прийшов тато. Сам… Я побачив його з вікна кухні, він ішов подвір’ям додому і постукував ногами до доріжки, щоб збити з чобіт грязюку, що прилипла. Але розкислий чорнозем ціпко вхопився за чоботи. Дійшовши до сіней, він став знімати тріскою грязюку, а я, вибігши йому назустріч, сказав з подивом: «Ой, скільки грязюки!». І лише закінчивши свою роботу, тато, якось із зітханням, сказав мені: «То, синку, не грязь, то земля». Слова ці я пам’ятав завжди, але їхній зміст, метафоричність, розкрились мені в роки, коли я мав уже понад тридцять літ.

Неквапно знімаючи з себе мокру одежу, він докладно, але небагатослівно, пояснив мені все, про що я хотів запитати: картоплю не вкинули у яму, бо вона могла б намокнути, тоді взимку померзне і погниє. Мама з тьотею Марусею залишились, щоб викопати буряки, прийдуть увечері. Ще він зараз вмиється, поголиться і піде на засідання бюро. Мився тато солідно. Я довго лив йому з чайника на шию, руки, спину, поки великі ночви для прання наповнились до половини мильною водою.

Начебто звичайна, щоденна справа вмивання та переодягання все ж мала якусь особливість від попереднього, що залишило в пам’яті цю зарисовку до сьогоднішнього дня. По-перше, мені було сказано, щоб я приніс черевики. Приніс не ті. Принеси «скороходівські»! (Я вже знав, що скороходівські взуваються в особливих випадках). По-друге, тато одягнув не звичайний костюм, а теж для особливих випадків бостоновий, чорний, з жилеткою. Вирішивши, що зробив все належним чином, тато підняв Янусю, кілька разів підкинув її, чому вона була невимовно рада, поплескав мене по потилиці, що завжди означало схвалення моєї поведінки на даний момент і одночасно нагадування, як треба поводити себе надалі.

І пішов. Пішов до ями. Назавжди. Прокинувся я пізно вночі від яскравого електричного світла. Поряд з моїм ліжком стояв прикордонник. Від того, що я дивився на нього знизу вгору, він здавався мені надмірно високого зросту. Інший прикордонник стояв далі, між письмовим столом і вікном. І той, й інший, були мені знайомі. Я вже знав, що вони якісь військові командири, бо у них в петлицях були кубики. Мама, вкрита величезною клітчастою шерстяною хусткою, з-під якої все ж виглядав край нічної сорочки, стояла біля ліжечка колиски Яніни, точніше в куточку, утвореному спинкою ліжечка і стінки. Мені якось незвично було бачити, що у неї кудись поділись руки ними вона притримувала хустку зсередини. Через відкриті на кухню двері було видно тьотю Марусю, що сиділа на ліжку. В квартирі, де було так багато людей, оселилась незвична тиша, тут же порушена моїм плачем. Чому я заплакав і тим порушив цю зловісну тишу? Чи то дитяче серце швидше і краще зрозуміло, що сталося, ніж ще слабкий розум восьмирічної дитини, чи то мені передалась тривожна і невтішна скорбота мами, чи то я злякався незвичайної присутності в цей час таких великих і сильних дядьків–прикордонників. Зараз я пояснити це не можу, просто вважаю, що це було і перше, і друге, і все інше, що злилося докупи. Непомітно для себе я заснув. А коли прокинувся вранці, то це вже був зовсім інший світ. Я ще тоді не знав, що стріли, запущені з того, іншого світу, будуть діставати мене все життя до сьогоднішнього дня. Але про це згодом. А зараз я хочу розповісти про те, що побачила, відчула мама, коли повернулась увечері з городу. Про цей вечір, помічений знаком диявола, вона мені багато разів розповідала.

Повернувшись додому і увійшовши в кімнату, мама охнула, побачивши, що на гвіздочку, вбитому в стіну біля ліжка для притримування килимка, висить татів кишеньковий годинник. Вона не пам’ятала випадку, щоб тато, йдучи з дому, коли-небудь його залишав. На нікельованій спинці самого ліжка висів прив’язаний за ремінець револьвер[7].

Треба було сказати, що кампанія по викриттю «ворогів народу» на той час уже набирала сили. В самому містечку і в нашому заводському селищі стали зникати люди. Мало не кожного ранку проносилась чутка, що «забрали» того–то або когось іншого, але пояснювали тим, що він, отой хтось, був колись в якійсь опозиції чи родич служив у когось і десь, чи ще щось уже зовсім незрозуміле такому, як я, хлопчакові і, думаю, що незрозуміле і дорослим. Ясним і зрозумілим було лише те, що славними органами НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ) під керівництвом Єжова, то під керівництвом вірного соратника Берії і керівництвом ними мудрого вождя Сталіна попереджена та чи інша контрреволюційна діяльність жалюгідних польсько-німецько-французько-англійських шпигунів. Але все це сприймалось моєю мамою як горе, що трапилось десь у когось. А чи так все це було з отими «ворогами», яких чомусь все збільшувалось, то вона довірялась більше долі, випадку, та й мудрості державних мужів і наївно вважала, що вже кого–кого, але її чоловіка і її самої це ніяк не стосується і стосуватися не може. Хоча, тривогою був насичений уже кожен дім, кожна сім’я, кожна людина. Серце мами при вигляді залишених татом револьвера і годинника охнуло, але розум відганяв думку, що може статися і з нами найтрагічніше. Сталось.

«Чорний ворон» темною ніччю став забирати «ворогів» вже не поодинці, а цілими «пачками». У влади стало не вистачати одних людей, щоб заарештовувати інших. Районне відділення НКВС вдавалося до допомоги прикордонників, бо ворогів внутрішніх стало більше, ніж ворогів зовнішніх. Прибулі для обшуку до нас вночі два прикордонники, обшуку, як такого (за словами мами), не зробили. Правда, один з них відтулив дверцята шафи, нічого не торкнувши, а інший, відкривши один з ящиків письмового столу, так і залишив його відкритим, не поцікавившись вмістом. Як я вже казав, прикордонники були далекими знайомими нашої сім`ї. На запитання мами, чому батько не зайшов попрощатися з сім’єю, прикордонник відповів: «Йому було запропоновано, але він не схотів».

Батько був заарештований під час засідання розширеного бюро партосередку. Арештований разом з усіма присутніми там (крім директора заводу і робітника Богданова слюсаря цеху дифузії). Везли їх до в’язниці містечка повз наш будинок (іншої дороги просто не було). Мама згодом дізналась, що тієї ночі деяким заарештованим було дозволено зайти додому, взяти деякі речі, переодягтися, попрощатися. Але чому не зайшов батько, ні тоді, ні сьогодні, я не дізнався. Прокинувся я зранку легко. Те, що сталося вночі, начебто не залишило в моїй душі чогось такого, що піддало б її збентеженню та стражданню, я подумав, що все налагодиться. Але ось саме тут життя почало давати мені перші і дуже болючі удари. Сяк-так подужавши звичайні ранкові процедури, я вискочив з дому в наш спільний дворик до зграйки дітлахів, з якими я незмінно грався. Зазвичай, вони пустували, скакали, голосно розмовляли, перебиваючи одне одного, начебто не чуючи ні себе, ні інших. Я врізався в цю купку, миттєво знайшовши своє місце і прийняв загальні правила гри та поведінки. Але цього разу у них з’явилось щось таке, чого я не встиг зрозуміти, відчути, але вже чітко бачив. Діти стояли щільною стінкою, і тут я неначе вперше побачив, що вони різного зросту, різної комплекції. І вони мовчали, дивлячись на мене. Я дуже чітко вловив те, що всі вони дивились на мене. Коли я раніше «врізався» в них, то ніхто на мене не дивився так уважно. Мене приймали наче своїм єством, більше відчуваючи мою присутність, ніж бачачи. Коли я підбіг зовсім близько до них, то фізично відчув, що не можу стати в один ряд з ними, що це неможливо. Немає такої сили, яка б допомогла мені приєднатися до них, стати в цей стрій. Якийсь час я, переступаючи з ноги на ногу, намагався знайти в їхніх очах відповідь на запитання, яке я не міг скласти, сформулювати. Стало зрозумілим, що мені потрібно піти. І вже повернувшись, щоб іти, я почув кинуте в мене: «Ми з тобою не граємося». Вже за якою інтуїцією, я не знаю, але я відкрив для себе причину їхньої відчуженості… Зовсім все на місце поставив Вітька Богданов. Якийсь час побувши вдома і покрутившись в дворику, я спробував приєднатися до дітей сусіднього двору, де верховодив той же Вітька (він був на кілька років старшим від моїх однолітків). Коли я обережно наблизився до них (почав набувати досвіду). Вітька прямо сказав: «Іди, йди звідси, ворог народу». Через два місяці заарештували батька Віті. Він був помітним серед робітників заводу тим, що носив орден Бойового Червоного Прапора.

Але вже незабаром, через декілька днів, пригнічений настрій змінився звичайною бадьорістю. По-перше, моя мама наче забула про мене, кидаючись в різні установи, щоб хоча про щось дізнатись, розвідати, з`ясувати. По-друге, машина по викриттю ворогів народу так стала прискорювати свій рух, що у всіх дворах у мене з`явилось багато спільників. «Прогрес» у справі викриття усіляких шпигунів був такий, що майже всі мої ровесники незабаром стали дітьми ворогів. На цукровому заводі це проявилось в тому (адже починався сезон цукроваріння), що явною стала загроза зриву роботи самого заводу. Керівництво цукротресту почало відряджати робітників із допоміжних виробництв з метою відшкодування втрат в кваліфікованих кадрах. Настало привільне життя. Я якось сам собі радив. Звичний режим дня повністю розвалився. Зібравшись разом, ми зранку до вечора почали, що називається, байдикувати. Дійшло до таких витівок, що таке раніше і в голову не могло прийти. Так, почали забігати в такі місця, куди дітям йти було заборонено. Користуючись тим, що дорослі зайняті іншими турботами, ми бігали на під`їзну залізничну гілку, катались на вагонетках, пробирались у завантажені вагони і крали цукор… Наступив новий етап боротьби з іще не повністю ліквідованими ворогами. Почали арештовувати дружин ворогів, а їхніх малолітніх дітей відправляти в дитячі будинки. Хтось із знайомих довірливо шепнув мамі, що ось-ось настане наша черга. Тут вона довго не вагалася: схопивши нас за руки і, квапливо наказавши щось тітці Марусі, вона привела нас на станцію. І ось ми в поїзді. А через добу ми були вже знову у тьоті Броні, на Хмельниччині.